Глава 9

Глава 9. КРЕМЛЬ (1342—1395 рр.)

Торговці в Русі (англ. Рутенії) і Куманії (укр. Україні). Алани (сарацени) приносять чуму. Плесковія, Новогардія, Жемайтія (сучасна Литва) і Польща вступають до ВКЛР. Одяг ферязь в Алланії. Артанія (лат. Мордовія) стає незалежною. «Велика зам'ятня» в Алланії. Перша визвольна війна мокшей. Алани (сарацени) будують Кремль. Німці (тевтонці) нападають на захід Русі (англ. Рутенії). Поява роду Ґіреїв в куманів (українців). Каталонський атлас. Руси і кумани (українці) допомагають мокшам, програють Куликовську битву та спалюють Москву. Підміна термінології істориками. Литовці (білоруси) приймають християнство. Тамерлан розгромлює місто Золоте — столицю аланів (сараценів, «золотих» ординців, або сучасних русскіх)

322. Русь з 1342 року. Запрошення торговців

1342 — від цього року є відомою грамота, написана господарем (або прем’єр-міністром) Дмитром «Дедьком» до німців (тевтонців)[1], якою вони запрошуються для торгівлі та проживання в Русі (англ. Рутенії)[2]. У грамоті йдеться про те, що всі попередні незгоди з польським королем Кази-Міром узгоджені, і що усі, хто хочуть торгувати, можуть вільно приїздити до Русі і навіть отримати в Русі громадянство для себе та своїх дітей[3].

323. Посади правителя і господаря (прем’єр-міністра) в Русі і Куманії

Посади головного правителя держави у русів (русичів, або русинів) називалася «великий князь», у куманів відповідно — «каган». При цьому, в Русі була вже давно посада на кшталт прем’єр-міністра. Наприклад, в старі часи вона називалася «малк»[4]. Пізніше руською (русинською, рутенською, або сучасною українською) мовою ця посада стала називатися «господар»[5], тобто той, хто веде господарство. У куманів (половців, колишніх хозарів, або українців) аналогічна посада була вже дуже давно, і називалася «малек», а пізніше — «калга».

324. Куманія (колишня Хозарія, укр. Україна) з 1343 року. Алани принесли чуму

1343—1345 — алани (колишні сарацени, або «золоті» ординці) напали на Куманію і знову ввели війська в столицю — до міста Тани[6]. Це місто ще відомо під назвою Тана-хань, Азов, тур. Азак, сар. Аттамангорода, а сьогодні це сучасний Ростов-на-Дону. Сьогодні назва Азов збереглася тільки за старою «Азовською» фортецею, у маленькому містечку на березі моря неподалік від Тани.

Полководцем аланів був Яні-Бек[7]. Приводом стало вбивство аланського купця. Алани (тобто сучасні русскіє) пограбували й убили багатьох європейських громадян, що перебували на той час в Куманії[8].

Внаслідок боїв війська аланів відступили, але ненадовго, і незабаром прийшли знову і навіть взяли в облогу куманське портове місто Кафу (сучасну та античну Феодосію), що розташоване на півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»). Через фортечну стіну в місто за допомогою катапульти було перекинуто тіло людини, яка померла від бубонної чуми[9]. В умовах облоги, спеки та нестачі продовольства у Кафі (Феодосії) виникла епідемія чуми. Багато італійських торговців у страху перед хворобою втекли до лангобардських (італійських) міст Венеції та Генуї, принісши чуму туди[10]. Нагадаю, що в ті часи на території Куманії багато італійських торговців жили цілими поселеннями, звичайно, з дозволу куманської влади, бо в Кафі існував торговий «хаб» — місце перетину торговельних шляхів[11]. Кумани (українці) розпочали розбудовувати старовинне античне місто кімерійців (кімерів) Феодосію і перейменували його на Кафу у 1266 році[12]. Там закінчувався Великий Шовковий шлях з Азії, був величезний ринок рабів, найбільший в Україні порт, до якого приставали навіть італійські кораблі[13]. На цьому півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському») масово проживали також греки, руси, черкеси (адиги), вірмени, грузини, а також корінна нація — українці (кумани, або колишні хозари), зокрема й такі кумани, що колись прийняли єврейську (гебрейську) релігію. Саме про них йдеться, коли сучасні дослідники (-імена) кажуть, що в Кафі проживали «євреї»[14]. Щоб приховати існування Куманської (Української) держави імперські та радянські дослідники так розставляють акценти, нібито це італійці «колонізували землі Золотої орди» (тобто Росії), що в реальності зовсім не так[15]. Куманія (укр. Україна, колишня Хозарія) була незалежною державою, але дійсно — були проблеми з ординцями (і є досі), бо Українська держава періодично зазнавала набігів з боку золотоординців (аланів, або сучасних русскіх) (всі ці набіги описані в книзі).

За деякими відомостями, у 1348—1349 рр. епідемія чуми, що почалася в Україні в місті Кафі (Феодосії) з подачі русскіх, вбила до 60% європейського населення[16]. Після цього зросли ціни на східні товари та зерно, що надходили до Європи з Куманії (колишньої Хозарії, укр. України), окупованої аланами (тобто сучасними русскімі)[17]. Як бачимо, з того часу небагато чого змінилося.

Окупованими куманськими землями аланська влада поставила керувати ординського хана Мамай-Боброка («Дмитра Михайловича»)[18]. В історії його іменують просто — «Мамай», а також ще називають «темником» і «беклярбеком»[19] (не плутати з майбутнім куманським гетьманом, якого також зватимуть Мамаєм). Він був одружений на принцесі на ім’я Тулунбек Бердибеківна («Анна Іванівна»)[20], яка була донькою аланського великого хана Берди-Бека I Кулхановича («Івана-Красного II Іван-Калитовича)[21]. Мамая-Боброка («Дмитра Михайловича») незабаром замінить темник Єдигей[22].

325. Слов’янська держава Плесковія стає членом союзу ВКЛР у 1348 році

1348 — слов’янська держава Плесковія, яка більш відома під умовною назвою «Псковська республіка»[23] (м. Псков) входить до складу ВКЛР[24]. Про цю державу відомо мало. Але її вступ до міцного союзу, що протидіє аланській (золотоординській, або русскій) навалі, став знатною подією. Саме завдяки цій події ми й змогли отримати перші чіткі відомості про цю країну.

Перші згадки про поселення Плеско (Псков) відомі з 903 року[25], коли відбувся династичний шлюб принца і великого князя Русі Ігоря з Ольгою «Псковською»[26]. Нагадаємо, що Ігор «Старий» I Рюрикович правив Руссю (англ. Рутенією) у 912—930 рр., прийшов до влади після свого двоюрідного дядьки Олега-Шалабі «Віщого» I Ясеньколовича. Ігор був сином Рюрика Рандверовича, онуком Рандвера Радбарсовича, внучатим племінником легендарного великого князя і засновника Русі як держави Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича (про якого йшлося в пункті 73).

Заснована ж держава Плесковія була з появою першого Закону, у 1136 році[27]. Відомими князями були Суди-Слав, Всеволод, Дов-Монт[28]. Імена їх увійшли в історію тільки завдяки династичним шлюбам з русами (русичами, або русинами)[29]. В державі був такий саме демократичний устрій, як і в сусідніх слов'янських державах — як в Новогардії і в Русі (англ. Рутенії). Країна управлялася законотворчим органом «віче»[30].

Але у 1510 році Плесковію захоплять алани (надволзькі татари, колишні сарацени, сучасні русскіє)[31] при правлінні у 1508—1530 рр. великого хана на ім’я Василь-Габріель I Якубович («Василь III Іванович»). Російські історики (-імена), які намагаються історію аланів (сучасних русскіх) прив’язати до Русі і Новогардії, при описі Плесковії знову згадують неіснуючу «давньорусскую державу»[32] та неіснуючий «русскій північ»[33]. І не говорять про те, що кипчацька (лат. татарська) нація алани, тобто сучасні русскіє, захопили силою землі плесковичів, а вигадують, ніби це «усі русскіє вирішили добровільно об’єднатися в боротьбі проти «монгольського» ярма»[34].

326. Русь з 1350 року

1350 — столиця області Русі Червона Русь місто Лева, або Леополіс, сучасний Львів, отримує Магдебурзьке право[35]. Деякі дослідники (-імена) вказують, що це відбулося у 1356 році.

Частина Червоної Русі в цей період керувалася польськими князями, з руських (русинських, рутенських) родів. Але ми бачимо на Каталонському атласі (пункт 342, карта 09-01), що Львів (або «Цитат де Лев», тобто Фортеця Лева) у 1375 році перебуває під спільним з Польщею прапором. На цьому прапорі тих часів був зображений морський якор.

327. Алланія з 1350 року. Мусульманський одяг «ферязь»

1350 — аланами на землях мокшей засноване поселення Тула[36]. Названо на честь аланської принцеси на ім’я Тай-Дула[37], яка була головною дружиною великого хана Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича. Зверніть увагу на те, що багато містечок на території фін були засновані аланами[38] і керувалися аланськими, тобто надволзькотатарськими князями. Найвідомішими такими містами є Касим[39] і Хлин (це Вятка, або сучасний Кіров)[40].

Багато хто з ерзян (лат. мордви) намагалися заручитися підтримкою ординських намісників, тому віддавали за них заміж своїх дочок[41], самі одружувалися на знатних татарках (кипчачках), приймали кипчацькі імена, переходили в іслам сунітського обряду[42]. Це відомий факт, про який багато пишуть самі ерзяни (лат. мордвини)[43].

За правління великого хана Алланії Дані (Джанібека) I Неврюйовича («Данила I Олександровича»), який правитиме до 1357 р.[44], в країні продовжувалася тенденція, закладена ще його онуком — великим ханом Осою-Беґом (Узбеком) I Торгуловичем. Відбувалася політика, спрямована на посилення інтелектуального потенціалу[45]. В Алланію почали з’їжджатися багато освічених людей[46].

Крім того, в Алланії було встановлено «фараджият»[47]. Тобто, всі були зобов’язані носити ферязь — це довгий прямий верхній одяг до коліна, без коміра, із рукавами, що звужуються, застібувався багатьма петлями із ґудзиками на груді[48]. Сьогодні цей татарський одяг називається «русскім»[49]. У мокшей же подібний одяг був дуже довгим, до полу, і рукави не звужувалися, а навпаки, розширювалися наприкінці[50]. Татари з ферязем носили чоботи, а мокші зі своїм одягом носили лапті. Сучасні росіяни дуже плутають між собою цей татарський та мокшанський одяг, не розуміючи різниці.

Ферязь — одяг аланів (сараценів)

Зображення 09.01: ферязь — одяг аланів (сараценів). Сьогодні цей одяг надволзьких кипчаків (лат. татар) називається «русскім»

Надволзький татарин (алан, тобто русскій) в своєму національному одязі «ферязь»

Зображення 09.02: надволзький татарин (алан, тобто русскій) в своєму національному одязі «ферязь» і чоботах. Джерело зображення книжка Сигізмунда Герберштейна «Записки про московитські справи» (лат. Rerum Moscoviticarum Commentarii Synoptische, Відень 1557)[51]

328. Русь з 1355 року. Митрополити

1355 — від цього року митрополит від грецьких ортодоксальних («православних») християн Роман працює в Києві[52]. Наступними митрополитами були Анатолій, Кіпріан, Григорій[53]. Православні митрополити з Києва і Константинополя працювали і у фіно-татарській Алланії (сучасній Росії), засновували свої монастирі та будували церкви[54] — але це зовсім не означає, що там офіційно сповідували християнську грецьку релігію (православ’я).

1356 — руси (сучасні українці) разом з військом Великого князівства Литовського за головування воєводи Оль-Герда Гедиміновича звільнили від аланів руське (українське) місто Брянськ і усю Брянську область[55].

329. Алланія. Андронніков монастир з 1357 року. «Алексій» (Єлефері). Варфоломей «Радонезький»

При правлінні великого хана Дані (Джанібека) I Неврюйовича («Данила I Олександровича») в Московській області був побудований у 1357 році християнський чоловічий Андронніков монастир[56]. Першим ігуменом був Андроннік (жив до 1373 р.)[57], на його честь і названий монастир. Андроннік був учнем ерзянина Варфоломея («Сергія Радонезького»)[58]. Варфоломей («Сергій Радонезький») був родом з так званого «Ростову», тобто з ерзянського міста Рошта-Оз (Нижнього Новгороду)[59]. Він навчався там у першому духовному училищі, заснованому греками[60], вивчив грецьку мову. Через вважався першим в Артанії (лат. Мордовії) і в країні мокшей Московії, хто звернув увагу на християнство й намагався його впроваджувати[61].

Російські історики місцерозташування духовного навчального закладу умовно перенесли до сучасного маленького ерзянського містечка Ростов (сучасний Ростов Великий) на озері Неро (на південь від міста Ярославль), а Варфоломея («Сергія Радонезького») називають «духовним збирачем русского народу»[62]. Під прізвиськом «русскій» в цьому випадку історики мають на увазі мокшанський і ерзянський (мордовський) народ, бо їх сьогодні часто називають саме так — «русскімі», — але в дійсності вони в ті часи так ніколи не називалися. Варфоломей («Сергій Радонезький») приблизно у 1330-ті роки переселився до мокшанського поселення Радонеж[63], у Московській області, звідти він й отримав своє прізвисько «радонезький».

У Московській області в ті часи працював митрополит християнства ортодоксального грецького обряду (тобто «греко-католицтва», або «православ'я») на ім’я Єлефері Феофанович, з псевдонімом «Алексій»[64]. Він навчався у грека Феогноста, який оселився серед аланів та мокшей з християнською місією. Цей Феогност був грецьким священником[65], який отримав у 1328 році від грецького константинопольського патріарха Ісаї[66] присвячення на місію. Він приїхав на цю місію в Московську область, де вже працював руський (русинський, рутенський) священник Петро «Ратенський»[67] з Волинської області з річки Рате, притоку Західного Буга, і який до цього отримав рукоположення (посвящення) у Константинополі. Саме при грецькому місіонерові Феогності в ординській Алланії (майбутній Тартарії, або Росії) в містечку Перум було закладено собор Спас на Бору (де буде побудовано Спасо-Преображенській монастир)[68], побудована дзвіниця Іоанна Лествичника[69].

Російські історики називають Єлерефі Феофановича «Алексія» «митрополитом київським і всія Русі»[70], але ж він таким не був, бо ані місто Перум, ані майбутня Московія того часу відношення до Русі (англ. Рутенії) не мали (що ми чітко вже бачимо з описаних раніше історичних подій). Єлефері Феофанович («Алексій») привіз з Греції до Андроннікового монастиря ікону «Нерукотворний Спас Манділіон» з Константинополя[71], яка стала місцевою святинею. Цей митрополит «Алексій» відомий тим, що знімав хрещення з русів (русичів, або русинів) та литвинів[72], благословляв аланів, мокшей і ерзян (мордву) йти війною та проливати руську (русинську, рутенську) й куманську (українську) кров[73]. «Хто цілує хрест — потім тікає до Алексія, і він знімає хресне цілування»[74], наприклад, такий випадок трапився із слугою правителя ВКЛР Оль-Герда — Іваном Козельським[75]. Про це писав сам Оль-Герд Гедимінович у своєму листі зі скаргою до великого хана Дані I Неврюйовича («Данила I Олександровича»)[76].

330. Алланія з 1357 року. Берди-Бек (Іван-Красний) I Кулханович («Іван II Іванович»), Кулхан (Іван-Калита) I Данійович («Іван I Данилович»), Тимур-Малік I Бердибекович («Дмитро «Донський» I Іван-Краснович»)

1357—1359 — Берди-Бек (Іван-Красний) I Кулханович («Іван II Іванович», або Іван-Красний II Іван-Калитович) — новий великий хан Алланії (прийшов після свого діда Дані I Неврюйовича («Данила I Олександровича»)[77]. Він син великого хана Кулхана I Данійовича («Івана-Калити I Даниловича»).

До цього займав посаду мера у містечку Перум (у Москві)[78]. Мав дружин Феодосію Дмитровну з Брянська, Олександру Іванівну[79]. Мав синів на ім’я «Іван-Малік «Малий» Іванович», Тимур-Малік I Бердибекович («Дмитро «Донський» I Іванович»)[80], а також мав дочок, одна з них, Любов, була одружена з Дмитром Коріатовичем[81], друга — Тулунбек Бердибеківна («Анна Іванівна»), була одружена з полководцем-темником на ім’я Мамай-Боброк («Дмитро Михайлович»)[82].

Мамай-Боброк («Дмитро Михайлович») широко відомий просто під іменем «темник-Мамай»[83] (не плутати з куманським гетьманом Мамаєм Алібековичем з казахського роду Кият[84], як це часто роблять російські історики -імена[85]). Мамая-Боброка («Дмитра Михайловича») ще називають «темником» і «беклярбеком» Золотої держави[86]. У 1350 році великий хан Дані (Джанібек) I Неврюйович («Данило I Олександрович») призначив його керувати окупованими східними частинами Куманії (країни половців, укр. України)[87]. Великого хана Бердибека I Кулхановича («Івана-Красного II Іван-Калитовича) і частину його сім’ї згодом було вбито[88]. Наступним правителем Алланії стане його батько Кулхан I Данійович («Іван-Калита I Данилович») у 1359—1360 рр.

В цій часи в Алланії у відрядженні працювали різні київські церковні намісники та митрополити, призначені християнською ортодоксальною церквою з грецького міста Константинополя (сучасного Стамбула) — Мітяй, Пімен, Кіпріан, Фотій, Ісідор тощо[89]. Росіяни сьогодні полюбляють їх видавати за русскіх діячів[90]. Але в той час кипчацька Росія, тобто Алланія (або Золота держава), ще не була християнською, і усі слов’янські та грецькі митрополити, ченці й намісники просто працювали на території Росії (Алланії, або Золотої держави) у свої філіях.

1359—1360 — Кулхан (Іван-Калита) I Данійович («Іван I Данилович») — новий великий хан Алланії, колишньої Сара орди, укр. Золотої держави (прийшов після свого сина Берди-Бека I Кулхановича, або «Івана-Красного II Іван-Калитовича», «Івана Івановича»)[91]. Він син великого хана Дані (Джанібека) I Неврюйовича («Данила I Олександровича») і Агріппіни[92], онук Неврюя Пургасовича («Олександра Невського») та правнук сараценського (золотоординського, ерз. буртаського) великого хана Батия (Бату) I Джучійовича. Має коріння аланів і ерзян (лат. мордви). До обрання великим ханом працював намісником у місті Рошта Ош (або «Ростов», сучасний Нижній Новгород)[93], а також намісником в Московській області в 1325—1340 рр.[94] Був військовим полководцем[95]. Пізніше російські історики (-імена) стали називати Кулхана прізвищем «Калита» — так у всіх кипчаків називався пояс для кременя та фляги, прикрашений сріблом[96].

Від дружини Соломоніди-Олени Олександрівни зі Смоленську[97] Кулхан (Іван-Калита) I Данійович («Іван I Данилович») мав дочок на ім’я Марія, Феодосія, Феотінія, Євдошка, сина на ім’я Хоробрит Кулханович («Андрій Іванович»)[98], який в свою чергу народив сина, у котрого було історичне прізвисько «Володимир Андрійович Хоробрий» (він одружиться з білоруською принцесою Оленою Ольгердівною)[99]. Також в них народився син Созонт «Гордий» (він же «Семен Гордаго» та «Гордей Іванович»)[100]. Татарське (кипчацьке) ім’я Созон перекладається як «гордий»[101] і стане русскім іменем Гордей[102]. Ще, як вже відомо, був син Берди-Бек («Іван-Красний II»). У Берди-Бека Кулхановича («Івана-Красного II Іван-Калитовича») від другої дружини Олександри народився майбутній великий хан Тимур-Малік I Бердибекович («Дмитро «Донський» I Іван-Краснович»)[103]. Євдошка Кулханівна вийде заміж за мокшанського оцязора Кежея-Сельмі «Грізні Очі» I Беклемишевича («Дмитра I Михайловича»)[104].

Кулхан (Іван-Калита) I Данійович («Іван I Данилович») отримав від свого рідного племінника великого хана Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича шапку Мономаха (Іван-Калита був братом матері Оси-Бека)[105]. Врешті-решт він буде вбитий своїм зведеним братом Наурузом-Мохаммедом Данійовичем у 1360 році[106].

1360—1377 — Тимур-Малік I Бердибекович («Дмитро «Донський» I Іван-Краснович») — новий великий хан Алланії[107], колишньої Золотої орди (прийшов після свого діда Кулхана (Івана-Калити) I Данійовича). Він син великого хана Берди-Бека I Кулхановича («Івана-Красного II Іван-Калитовича») і його дружини Олександри, нащадок Неврюя Пургасовича («Олександра «Невського» Ярославовича»). До цього був мером в місті Золоте (Сара, або Саратов)[108], а також був намісником в Московській області у 1357—1360 рр. Жив до 1389 року[109]. Кипчацьке ім’я Тимур, або Темір, Тимер, Демір означає «залізний»[110], й стало дуже популярним в народі, цим іменем і сьогодні дуже часто називають хлопчиків в Росії і Україні[111]. Російські історики (-імена) переробили подвійне ім’я Тимур-Малік на більш зрозуміле сучасним росіянам ім’я «Димитрій» (укр. Дмитро).

Одружився Тимур-Малік I («Дмитро Донський») у 15-тирічному віці з ерзянською принцесою Євдошкою Алабугівною[112], якій було 13 років. Євдошка була дочкою легендарного інязора Артанії (лат. Мордовії), якого звали Алабуга «Окунь» I «Костянтинович» («Дмитро-Фома III Костянтинович»), котрий був сином «Костянтина Васильовича» і прямим потомком знаменитого Пургаса-Герислова I Всеволжевича («Ярослава II Всеволодовича»). Нагадаємо, що інязор Пургас-Герислов («Ярослав») був автором Пургасової Волості — першого Закону ерзянської країни Артанії, та батьком Неврюя («Олександра «Невського» Ярославовича»).

Від Євдошки Алабугівни народилися Арапша I («Андрій Дмитрович»)[113], Василь I («Василь I Дмитрович», жив у 1371—1425 рр. і став першим правителем незалежної мокшанської Московії, вірогідно поєднаною з Артанією)[114]. У Арапши I («Андрія Дмитровича») народиться син Хоробрит-Алабуга[115]. У Василя I («Василя I Дмитровича») від литвинки (білоруски) Софії Вітовтівни (доньки Вітовта, правителя ВКЛР) народяться діти — Ганна (вийде заміж за грецького правителя Іоанна VIII, сина Мануєля II Палеолог)[116], Василь «Сліпий» II Васильович (стане оцязором Московії)[117].

За місцем походження іншої дружини дружини, Тимура-Маліка I (або «Дмитра Донського») стали позначати прізвиськом «Донський»[118]. Його дружиною стала Олександра з Дону[119]. Я вже про це розповідала, що на той час прізвищ ще не існувало. А нащадків і князів було дуже багато з однаковими іменами. І тому історики деяких позначали назвою того міста або регіону, звідки була родом дружина. В них народилися Тимур-Кутлук II («Семен Дмитрович»)[120], «Костянтин», «Петро», Юра («Юрій Дмитрович»). У «Юрія Дмитровича» від аланської дружини Анастасії народяться аланські сини Шемяка («Дмитро»), Косий («Василь»)[121], про яких відомо, що вони стануть воювати на стороні аланів проти свого двоюрідного брата — мокшанського оцязора Василя «Сліпого» II Васильовича за владу в Московії.

Наступним правителем Алланії після Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Івановича») стане його старший син від ерзянської дружини Арапша I Тимурович («Андрій Дмитрович») у 1377—1380 рр.

331. Ерзяни (лат. мордва) з 1360 року. Артанія (лат. Мордовія) відновлює незалежність. Алабуга «Окунь» I Костянтинович («Дмитро-Фома III Костянтинович»)

1360—1383 — Алабуга «Окунь» I Костянтинович («Дмитро-Фома III Костянтинович») — новий інязор Артанії[122]. Прийшов після майже 100-річної втрати Артанією своєї незалежності. Він син «Костянтина Васильовича» і прямий потомок Пургаса-Герислова I Всеволжевича («Ярослава II Всеволодовича») — автора першого Закону країни Артанії «Пургасової Волості». У Алабуги «Окуня» I «Костянтиновича» («Дмитра-Фоми III Костянтиновича») народилися діти — Кирдяпа («Василь»), «Семен», «Іоанн», принцеса Євдошка Алабугівна[123], яка в 13 років вийшла заміж за 15-тирічного великого хана Алланії Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича») (про це йшлося вище в пункті 330). Кирдяпа Алабугович («Василь Дмитро-Фомович») жив у ерзянському поселенні Шуя і став засновником знаменитого роду «Шуйських»[124], який пізніше намагався брати активну участь у політичному житті майбутньої держави ‘Білої Русі або Московії’ (сучасної Росії) під ординським управлінням, колишньої Алланії.

За правління інязора Алабуги «Окуня» I ерзяни звільнили деякі свої містечка, у тому числі й свою столицю Рошту-Оз (або так званий «Ростов», сучасний Нижній Новгород) від аланської окупації[125]. Ерзяни (лат. мордва) спромоглися відновити державність на відвойованих від аланів (колишніх «золотих» ординців, або ерз. буртасів) землях.

Спочатку Алабуга «Окунь» I Костянтинович» («Дмитро-Фома III Костянтинович») служив аланам[126], але пізніше зібрав проти аланів (або сучасних русскіх) військо і розпочав визвольну війну[127]. Його син «Іоанн» Алабугович («Іван Дмитро-Фомович») загинув у війні проти аланської орди в битві на річці П’яна в 1377 році[128], проти військ свого племінника, великого хана Алланії (Золотої держави, або Росії) Арапши I Тимуровича («Андрія I Дмитровича»), сина Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича») і своєї сестри Євдошки Алабугівни. Сам Алабуга «Окунь» I загине у війні проти аланів за часів битв проти військ великого хана Алланії Тохтамиша I[129].

З 1383 року Артанія (лат. Мордовія) знову буде окупована аланами[130]. У 1612—1645 рр., коли Артанія намагатиметься відновити свою незалежність, до влади прийде нащадок Алабуги «Окуня» I Костянтиновича («Дмитра-Фоми III Костянтиновича») — Баюш «Богатий» I Оразгелдяйович.

Релігія ерзян в ті часи називалася «інешкіпазія»[131]. Ніякими православними християнами ерзяни не були до 1500-их років. Християнство ерзяни (лат. мордва) отримають насильно з боку аланів (сучасних русскіх)[132].

332. Литвини (білоруси) з 1360 року. Оль-Герд Гедимінович

1360—1365 — Оль-Герд Гедимінович — новий князь Великого князівства Литовського (ВКЛ)[133]. Оль-Герд був великим князем не ВКЛР, а саме Литви (ВКЛ, або сучасної Білорусі)[134]. У 1352—1358 рр. він княжив у руському (русинському, рутенському) місті Смоленськ — головному місті регіону Русі «Біла Русь»[135]. Оль-Герд згоден впроваджувати в Литві християнство (Русь, або англ. Рутенія на той час вже давно прийняла християнство грецького обряду)[136].

Оль-Герд одружився з Євпраскією (після хрещення — Марією) — донькою руського (русинського, рутенського) князя Яра-Слава Васильовича з міста Вітебськ[137]. Вітебськ у ті часи також був руським (русинським, рутенським) містом. Оль-Герд став батьком Свидригайла-Болеслава I (майбутнього великого князя Русі, а потім правителя ВКЛР) і Владислава-Ягайла II (майбутнього правителя ВКЛР, а пізніше короля Польщі)[138].

У Оль-Герда Гедиміновича був ерзянський зять князь Борис[139], намісник у ерзянській столиці — місті Нижньому Новгороді. Це означає, що дочка Оль-Герда вийшла заміж за ерзянського князя країни Артанії (лат. Мордовії). У російських історичних записах пишеться також, що Оль-Герд «зустрічався з князем Московської області Дмитром»[140]. Тут йдеться про великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича»).

333. Алланія з 1361 року. «Велика зам’ятня»

У другій половині 1300-их років, в період феодальних усобиць та так званої «великої зам’ятні», деякі аланські ординські князі намагалися заснувати на мокшанській і ерзянській (мордовській) землях незалежні улуси, тобто області. Такими стали наступні[141]: Тагай, Сегіз-Бей. Тоді ж біля річки Мокша (Москва) оселився алан хан Бехан — родоначальник татарських «русскіх» князівських прізвищ Акчуріних та Адашевих тощо[142].

1361—1380 — ці часи в історії Росії називають терміном «велика зам’ятня»[143]. Не потрібно плутати «зам’ятня» з іншим терміном «смутою», бо «смута» настане для аланів (сараценів, або «надволзьких татар») пізніше, коли мокші відвоюють незалежність від кипчацької (лат. татарської) аланської орди (у 1605 році).

Таку назву про «зам’ять» вигадали російські історики (-імена). А довелося їм зробити це тому, що потрібно було якось пояснити відсутність при владі царів з «русскімі» іменами. Нагадаю, що в ці роки Алланією, тобто сучасною Росією, правили великі хани Тимур-Малік і його син Арапша Тимурович, яких історики намагаються називати «Дмитром Донським» і «Андрієм Дмитровичем». Але при цьому ж в країні активно працюють різноманітні хани (або мурзи) у великій кількості, і вони постійно нападають на мокшей, ерзю (лат. мордву), русів (русичів, русинів, або рутенів), куманів (половців, укр. українців, колишніх хозарів). Таке пояснити важко, як це «русскіє» нападають на «русскіх», тому й придумали «велику зам’ятню», нібито це якісь татари, «золотоординці» або навіть «монголи» заважали тихо-мирно жити русскім царям[144].

В ті роки у середньому Надволжі, тобто в сучасних Саратовській і Самарській областях, які раніше називалися так званим «улусом Джучі», керували різні хани. В часи «зам’ятні» в цих областях керував хан Кідирь, син Мангкутая з роду Шибанідів[145]. Далі — хани Орда-Малік, Кільдибек (він кузен Дані I Неврюйовича), Мурат, Мір-Пулад, Азіс, Темір-Хозя (син Кідиря, одного з попередніх ханів)[146]. Далі були відомими хани Абдуллах (онук великого хана Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича, 1367—1370 рр.)[147], Булак (син Абдуллаха, 1370—1372 рр.), Урус (1372—1375 рр.)[148], Кутлук-Буга (син хана Уруса, 1376 р.)[149]. Насправді, хто саме керував цими областями — це нам не так вже й важливо, я приводжу ці імена тільки для загального прикладу. Також самі хани з кипчацькими (лат. татарськими) аланськими іменами керували тоді всією країною мокшей Московією, півднем Артанії (лат. Мордовії), а також контролювали схід Русі (англ. Рутенії) і північ Куманії (країни половців, грец. Перікопи, укр. України).

1361 — цього року аланський полководець хан Булат-Тимур захопив центральну частину Артанії (лат. Мордовії)[150]. В цей час Артанією правив ерзянський інязор Алабуга «Окунь» I «Костянтинович» («Дмитро-Фома III Костянтинович»), який прийшов до влади після майже 100-річної втрати Артанією своєї незалежності. Алабуга «Окунь» був сином «Костянтина Васильовича» і прямим потомком Пургаса-Герислова I Всеволжевича («Ярослава II Всеволодовича») — автора першого Закону країни Артанії «Пургасової Волості».

334. Бійка русів (русичів, або русинів) проти аланів (сараценів, або «золотих» ординців) на «Синіх Водах» у 1362 році

1362 — цього року відбулася бійка на річці Синюха, або «битва на Синіх Водах»[151]. Саме останній термін увійшов в офіційну історію. Це була бійка русів (русичів, або русинів) проти аланів (сараценів, або «золотих» ординців). Пройшла вона на території Подільської області старовинної Русі, на берегах річки Синюха[152], неподалік від куманського (українського) кордону.

Що ж відбувалося. Алани з окупованих східних куманських (українських) територій зробили набіг на північні землі куманів, пройшлися до кордону куманської області Ак-Чакумської області (або «Очаківської», сьогодні це Миколаївська область України), потім піднялися на північ вздовж річки Синюха. Проти них воювали куманські загони, які очолювали половецькі (куманські, або українські) гетьмани Кочубей (Хаджи-Бей) і Кутлу-Буг (іменем його предка Божа названа річка Буг)[153]. Загоном аланів керував Мамай-Боброк, або відомий в російській історії під вигаданим іменем «Дмитро Михайлович»[154]. Про нього було зазначено у пунктах 324 та 330. Він був «темником»[155] і «беклярбеком»[156] Алланії (Сара орди, укр. Золотої держави), чоловіком принцеси Тулунбек Бердибеківни («Анни Іван-Красновни»)[157], яка була рідною сестрою великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича»). Як вже було зазначено, у 1350 році великий хан Алланії Дані (Джанібек) I Неврюйович («Данило I Олександрович») призначив його керувати окупованими східними частинами Куманії (країни половців, колишньої Хозарії, або укр. України).

Руським (тобто русинським, рутенським) військам допомагав загін литвинів (білорусів)[158], оскільки на той час Русь (англ. Рутенія) і Литва вже створили спільне військо свого союзу Великого князівства Литовського і Руського (ВКЛР).

Руси розбили аланів (колишніх «золотих» ординців, тобто сучасних русскіх), й вони відкотилися в Куманію (тобто в Україну), а звідти — назад додому до Алланії (тобто в Росію). В імперській історії колонії «Російської імперії» цю бійку назвали «епічною битвою литовців проти Золотої орди»[159]. А допомогу руським (русичам, або русинам) з боку литвинів називали хибними термінами: «окупація Русі Литвою» або «приєднання південних земель Росії до Литовського князівства»[160].

Сьогодні українці роблять періодично реконструкцію, тобто імітацію тієї сутички[161], в якій перемогли їхні предки. Вони одягаються у старовинні костюми і роблять собі зброю того часу. Таке святкування проводять завжди в українській фортеці Торговиця біля містечка Новоархангельськ (сьогодні це Кропивницька область України), саме на річці Синюха (притока Південного Бугу)[162]. Історики називають цю річку романтичною назвою «Сині Води»[163], але вона так не називалась.

335. Перша національно-визвольна війна мокшей проти аланів (сараценів, або «золотих» ординців) у 1363 році. Руси (русини), литвини (білоруси) і кумани (українці) стають союзниками мокшей

1363—1375 — в ці роки ерзяни (лат. мордва) піднялася на військову боротьбу проти ординського ярма, тобто проти аланів (сараценів, або «золотих» ординців, сучасних русскіх). Вони призвали литвинів (білорусів), русів (русичів, або русинів, рутенів) і куманів (українців, колишніх хозарів) надати військову підтримку[164]. ВКЛР і Куманія вислали військо, в якому воєводами були київський руський (тобто русинський, рутенський) князь Федір[165] та литвинський (тобто білоруський) князь Коріят[166]. У війні проти татарської орди також допомагав куманський (половецький, або український) гетьман Мамай Алібекович з казахського роду Кият[167]. У 1375 році гетьман Мамай Алібекович збере військо і піде на Алланію (Сара орду, укр. Золоту державу, або сучасну Росію). Саме він і був тим знаменитим козаком Мамаєм, який спалить Перум (Москву).

Загиблих у битвах куманів (українців) ховали масово у куманській Саур-Могилі в області Дике Поле (або Поле Диканя «Хлібороба»), на території сучасної Донецької області Куманії (країни половців, укр. України)[168].

Союзні війська звільнили Тораки (Твер)[169] — це мокшанське місто, яке було на той час також під ординською окупацією в складі Алланії. Про ці битви писали історик XVI століття Утеміш Хаджі[170] (Узбекистан) та сучасний історик Калібек Даніяров[171] (Казахстан).

1365 — аланський (тобто русскій) намісник Ісхан («Олег Іванович») — очільник рязанської області під окупацією аланів, утримує владу на своїй території[172]. Регіон, або аланською (сараценською) мовою «улус»[173], Мохша-Наручад на той час перебував під керівництвом хана Тагая[174].

336. Литвини (білоруси) з 1365 року. Скір-Монт Кейстутович

1365—1430 — новий великий князь Литви (ВКЛ, або Білорусі) Скір-Монт Кейстутович[175]. В історії він відомий під іменем Жиги-Монт (Сигізмунд)[176]. Він син Кия-Стутія (Кейстута)[177], брат Вітовта Кейстутовича, племінник Оль-Герда Гедиміновича, і відповідно онук Геди-Міна Будавідовича. Його батько Кий-Стутій (Кейстут) був братом Оль-Герда. У Скір-Монта було два сини — Табус (став князем східної частини Жемайтії, тобто сучасної Литви)[178] та Гілігін (стане великим князем співдружності ВКЛР)[179]. Зверніть увагу, що князь Скір-Монт був правителем тільки ВКЛ, тобто Великого князівства Литовського (сучасної Білорусі), а не співдружності ВКЛР (Великого князівства Литовського і Руського).

1365—1375 — почалися набіги хрестоносців із сучасної Латвії[180]. У відповідь на це відбувся похід війська ВКЛР на землі Леттен (область у Латвії, м. Ілзен) і розгром хрестоносців[181].

337. Алланія. Будівництво ординцями укріплення «Кремль» в 1365 році

1365—1367 — в ці роки у мокшанському місті Перум (Москва) алани збудували першу кам’яну стіну навколо міста[182]. Біля неї було збудовано монастир. Простір, огороджений стіною, отримав кипчацьку (тобто татарську) назву «Кремль». Назва «кремль» аланською (сараценською, або «надволзькотатарською») мовою означає буквально «місце за стіною»[183]. В основу назви взяли кипчацькі (лат. татарські) слова «херем» — «стіна», «ель» — «місце»)[184]. Тобто, «кремлем» у надволзьких татар (аланів, або сараценів) називалося якесь огороджене укріплення.

Мокшанське містечко Перум (сучасна Москва) було в той час окуповане аланами (сараценами, або «золотими» ординцями), тому будівництвом в Перумі керували алани[185]. А от в якості робочої сили, вочевидь, були задіяні і аланські, і мокшанські будівники. Таких кремлів по містам всій Алланії (Сара орді, укр. Золотій державі) і окупованих територій з часом буде збудовано багато (наприклад, в Ростові Великому, Тулі, Пскові, Нижньому Новгороді, Коломні, Казані, Астрахані тощо)[186].

338. Русь з 1366 року. Навала з боку тевтонців (німців). Втрата міст Ладомира і Львова

1366 — через напади французьких і тевтонських (тобто німецьких) лицарів Русь (англ. Рутенія) почала втрачати західні території[187]. В області Волинія відбулося перенесення органів влади з міста Ладомир (Володимир-Волинський, або просто Володимир) до Луцька[188]. Луцьк так і залишився головним містом Волинської області по цей день[189]. Руси того року втратили міста Ладомир, Галич, Львів, Пагорб, Ярослав, Дорогочин, Белз та Берестя[190].

В цьому ж 1366 році було підписано «Ладомирський (Лодимерський) трактат» — документ про перемир’я між ВКЛР та тевтонським (німецьким) орденом[191]. Тевтонці, або старонімецькою Teütonen, лат. Teutons — це нація германської національної і мовної групи, вони мали країну Teütschland (Тойчланд, сучасна Дойчланд)[192]. Руси ж вимовляли назву «тевтонці» як «німці», що збереглося до нашого часу.

339. Артанія (лат. Мордовія) у 1368 році. Розселення аланів на ерзянських землях

В ці ж роки (наприклад, у 1368) алани (сарацени, або «золоті» ординці) вже почали розселятися ерзянськими (мордовськими) землями. Проти них виступило ерзянське військо на чолі з інязором (тобто правителем) Алабугою «Окунем» I («Дмитром-Фомою III Костянтиновичем»)[193]. В результаті ерзяни (лат. мордва) виграли битву й витіснили аланів. Про перемогу Алабуги «Окуня» I ерзяни складали легенди[194].

Вірш Епос «Масторава», сказання «Вирява»[195]

автор Шаронов А.М.[196], славинською (або новгородською) мовою

Не живут эрзяне — маются бедой,

Мрут голодной смертью в стороне чужой.

Норовава ходит по краям иным,

Во земле эрзянской пепелища дым.

Брошенное семя всходы не даёт,

Во полях пшеница на корню гниёт.

Масторава плачет — нивы не шумят,

Рожь не колосится, не ласкает взгляд.

1368 — алани з території мокшанської Московської області намагаються захопити поселення Тораки (Твер), яке ще вільне від аланів і перебуває під управлянням корінної нації — мокшей[197]. Ерзяни звертаються за допомогою до ВКЛР. Уряд ВКЛР за згодою великого князя Дмитра Юрійовича, сина великого князя Русі (англ. Рутенії) Юрія (Імре) I Львовича, відправляє на допомогу військо ВКЛР[198], тобто Білорусі і Русі.

340. Куманія з 1368 року. Поява в Куманії роду «Ґіреїв»

1368—1394 — Ясень-Косар V — новий каган Куманії (прийшов після Тимура-Ходжи I Тактаковича)[199]. Він був одружений на яській (казахській) дружини з роду Кіреїв (Караїтів)[200]. Саме від неї пішла лінія ханів Кіреїв[201], чи, як їх сьогодні називають — Ґіреїв, або Гераїв[202]. З назви роду Кірей вийшло, наприклад, українське прізвище Кірейцев[203]. У Ясеня-Косара V та його казахської дружини народились діти Ічкиле, Уланас, Алу, Мухаммед та Ґірей-Таштимур «Залізняк» I Ясеневич[204], який і стане наступним каганом у 1394—1396 рр.

341. Русь з 1369 року

1369 — ординці алани почали розселятися іншими територіями мокшей і ерзян, рязанськими землями, що викликало збройну відсіч з боку фін. За підтримкою фіни, як я вже зазначала раніше, звернулися до ВКЛР. В боях частину міст фінами було втрачено[205].

1370 — Русь (англ. Рутенія) повертає собі своє місто Ладомир, а в 1373 році ще частину руських (русинських, рутенських) західних земель, які до цього потерпали від навали тевтонців (німців)[206]. У руському (русинському, рутенському) районі Галичина в цей час (1372—1387 рр.) княжитиме угорський принц Владислав Опольський[207].

1372 — у мокшей в місті Тораки (Твері) у ці часи відомим був діяч князь «Михайло Олександрович»[208]. Він син оцязора Селіка I Беклемишевича («Олександра Михайловича»)[209], племінник оцязора Кежея-Сельме «Грізні Очі» I Беклемишевича, або «Дмитра I Михайловича». Мав свою резиденцію в місті Тораки (Твер), а його дід в історії відомий під прізвиськом «Тверський». Головне місто мокшей Перум (майбутня Москва) в цей час ще окуповане аланами. Через це він також очікував військову допомогу від ВКЛР[210].

1375 — війська Великого князівства Литовського і Руського (ВКЛР) прийшли на запрошення князя «Михайла Олександровича» на допомогу мокшанському народу. Військо захистило від аланських ординців мокшанське місто Тораки (Твер) і намагалося звільнити Перум, яким в цей час управляв аланський великий хан Тимур-Малік I Бердибекович[211], або він же «Дмитро «Донський» I Іван-Краснович», онук аланського великого хана Кулхана (Івана-Калити) I Данійовича («Івана I Даниловича»).

Після цієї допомоги московські князі охоче стали брати русинок за дружин[212]. Від таких шлюбів згодом народилися сини, яких могли назвати руськими (русинськими, рутенськими) і грецькими іменами. Так могли, наприклад, з’явитися Ярослав, Василь, Дмитро, Петро тощо. Звичайно, згодом ці принци й нащадки могли перейти на службу аланській (тобто русскій) орді, оскільки влада в країні була аланська. І до Русі (англ. Рутенії) такі князі не мали жодного відношення, окрім спорідненості з русами (русинами, або рутенами) за материнською лінією. У великих князів й чиновників Русі (англ. Рутенії) народжувалося приблизно по двадцять дітей[213], і величезна кількість онуків. Це зовсім не означає, що русичі (русини, або рутени) правили в Московії фінськими народами, або що Московія через руське (тобто русинське, рутенське) ім’я якогось намісника відразу стала слов’янською Руссю і перейшла на руську (русинську, або рутенську, сучасну українську) мову, як вигадують російські історики (-імена). Московія як була фінською і кипчацькою (лат. татарською), так і залишилася до сьогоднішніх днів — і це незважаючи на зміну назви, використання слов’янської славинської (новгородської) мови та моду на латинські й грецькі імена.

342. Перша географічна карта світу Каталонський атлас у 1375 році

Перші карти почали з’являтися лише 1200 року, наприклад, карта французької столиці Парижу[214]. Каталонський атлас (кат. L'Atles català, анг. Catalan Atlas) — це перша найвідоміша карта світу, вона створена Крескесом, сином Авраама (згідно статті Андрія Байцара)[215Байцар], у 1375 році в місті Пальма-де-Майорка[216]. Зараз оригінал цього атласу зберігається в Парижі[217]. Відомо, що у 1200-х роках світом вже досить активно подорожували люди[218] — посланці, торговці, перекладачі, грабіжники — тому факти про розміщення та назви держав того часу не залишають жодних сумнівів. Якщо це розходиться з вашим уявленням — тоді змініть своє уявлення.

Вже з 1200-их років існувало багато книг з описом подорожей, а сьогодні, у вік веб-мережі «Інтернет» та магазинів електронних книжок в Інтернеті, ніхто не заважає вам їх прочитати самим. Тільки варто мати на увазі, що у виданнях, випущених набагато пізніше після року створення оригіналу, деякі географічні назви можуть інтерпретуватися перекладачами згідно з новим станом справ в історії. Такий казус може, наприклад, статися, з картою 1400-х років, виданою у 1800-х роках, або атласом XX-го століття про старовинні держави (особливо радянські видання). Тому справжнім дослідникам варто заглиблюватися до вихідників та першоджерел.

Також важливо знати, що назви багатьох держав походять від назви головної столичної області, а назва головної столичної області походить від назви народу, як і від назви народів, зазвичай, походять назви гідронімів, тобто назв водойм, переважно річок. Інакше кажучи не навпаки, не народ називається від назви річки, а річку називають назвою народу, який там жив спочатку. Річка спочатку безіменна, її нема кому назвати, якщо навколо не проживають люди. З’являється перше плем’я — і від нього вже походить назва річки.

Якщо столиця переїжджає в іншу область, що трапляється дуже рідко, але може статися у випадку, наприклад, якщо місто окуповане і зруйноване, тоді і назва країни може змінитися. Декілька країн змінили свої історичні назви. Наприклад, це трапилося з містом Венеція, яке розташоване Ломбардії, після того як його затопило після 1600-х років[219], столицю перенесли до Риму[220], який розташований в області Латина в регіоні під назвою Італія; область Червона Русь дала назву Русі; область Литваніка[221] — Литві; область Московія[222] — Московії; область Кастилія[223] — країні Кастилія (сучасна Іспанія). Це правило діє і на континенти — континент названий назвою його центральної чи найбільш світської країни.

Карта 09-01. Каталонський атлас (Крескес, Пальма-де-Майорка 1375) — фрагмент з майбутніми Руссю (англ. Рутенією), Україною і Росією

Опис карти 09-01: фрагмент Каталонського атласу. Створений автором на ім'я Крескес, сином Авраама (Пальма-де-Майорка 1375). На фрагменті зазначені міста Брянськ, Перум, Київ, з країнами Алланією, Руссю (англ. Рутенією) та Куманією. Південь на карті розташований вгорі. На карті ми бачимо такі назви країн і міст, якими вони були насправді у 1300-их роках. Росія — це латинська назва Русі[224]. Куманія — це країна кримців («кримських татар», колишніх хозарів, грец. перікопців, укр. українців). У правій частині фрагменту атласу знизу вгору тече Дніпро, праворуч від Дніпра розташована руська (русинська, рутенська) столиця м. Кіна (China, Київ), а ліворуч — руське (русинське, рутенське) м. Бранкіка (Брянськ). Але над Брянськом вже розвивається чорний прапор Алланії, котрий був створений колись за правління хана Джучі «Мандрівника» I Темуджин-Чингісовича. Уся територія Алланії («надволзьких татар», країни Джучі, або Сара орди, укр. Золотої держави, сучасних русскіх) — під чорними прапорами. На карті добре видно місто золотоординців — Цитат де Сарра (укр. Фортеця Сари, або Золоте), місто Беркімам (сучасна Самара). Видно, що міста та країни називалися по-іншому. Перум — це стара назва Москви, Балтакінта — стара назва Рязані, Тораки — це Твер (місто Тора), Рошта Оз — це Нижній Новгород (місто Рости)

Європу омиває море під назвою Мареоккеанум (згадайте — старобілоруське «море Океян»). Отже, на Каталонському Атласі, 1375, зазначені такі основні, і ймовірно, найрозвиненіші або впливові на той час країни:

Ангілтера — сучасна Англія, столиця м. Лондріс; Ірландія — сучасна Ірландія; Кастил — сучасна Іспанія; Лонбардія — сучасна Італія, столиця м. Венеція. Рим теж на місці, стоїть на річці, яка сьогодні називається Тибр, але на карті назва річки не вказана. Ймовірно, після остаточного затоплення Венеції столицю все ж таки перенесли до Риму[225]. Панонія — сучасна Австрія, столиця м. Вуєна (Відень). Баварія — сучасна південна земля (тобто автономний регіон) у сучасній країні Німеччина. Германія (укр. Німеччина), Алламая — сьогодні це частини Німеччини.

Ці три країни — Баварія, Германія та Алламая об’єднані в єдиний союз, який раніше називався Teütschland або Тевтонія (в пункті 669 дивіться схему третього поділу світу 1704 «Europa Nach der Dritten Welt Eintheilung», автор Атласа Gabriel Bodenehr, Аugsburg). Сьогодні відома під німецькою назва Дойчланд «Deutschland», а латиною «Германія». Хоча французькою мовою вона досі називається Алеманія[226].

Дасія — сьогодні Данія. Свасія — сьогодні Швеція. Норвега — сьогодні Норвегія. Боемія — сьогодні Чехія, столиця м. Прага, на прапорі — червоний левоподібний довгий звір на білому прямокутному тлі. Ця ж істота зображена сьогодні і на гербі Чехії[227], тільки звір тепер білий на червоному тлі. Полонія (на схід від Боемії) — це Польща, столиця Краков, поруч розташоване м. Цитадель Марія, або Марієнбург (сьогодні місто називається Мальборк), прапори з червоним якорем на зеленому тлі. На сході Полонії ми бачимо руське (русинське, рутенське) місто Цитат де Лев — сучасний Львів. У той час (1339 р.) м. Львів (Леополь) перейшов під правління польського короля, тому що цей же король був прямим нащадком львівського князя і став його єдиним спадкоємцем (пункт 314).

Булгарія (напроти середини Італії) – сучасна Болгарія. Трохи на північ від Булгарії розташоване м. Буда (столиця Угорщини) — на карті вказано, але без назви країни. Також зазначений і острів Буда, на якому він розташований, на річці Деноя (сучасний Дунай). Греція, на південь від Булгарії — сучасна Греція, м. Салоніки під прапором: червоне поле прямокутника розділене по центру золотим хрестом на 4 частини, в кожній частині золотий крендель. У Константинополі той самий прапор, що й у Салоніках, і там же у Константинополі прапор Куманії (України): темно-синій довгий прапор із червоним хрестом із центром ближче до жерди, цей же прапор і на півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському», в русинській вимові — «Корсуні»). На карті простір від м. Салоніки до о. Крита наповнено більше суходолом, ніж сьогодні, тобто сучасне Егейське море більше розлилося.

Бургарія (на схід і на південь від Полонії), ближче до Одеської області – сучасна Молдова. Напис Росія — на північ і на схід від Бургарії (саме з першою літерою «р») — це Русь, там же вздовж Дніпра вказана і столиця — м. Кіна (China, Київ). Північний кордон Русі, як ми бачимо на карті, починається біля початку Дніпра (біля м. Смоленську). Над Руссю (англ. Рутенією) прапорів нема. На східному боці Дніпра розташоване місто м. Бранкіка — це сучасне м. Брянськ. До цього часу Брянськ був східним форпостом Русі, але на карті ми бачимо, що місто окуповане аланами і перебуває під прапором аланів, або «тартарської орди».

Поруч із Росією (тобто Руссю, або «київською Руссю», сучасною Україною) напис стерто, теоретично там має бути написано Литва — сучасна Білорусь, зі столицею у м. Вільно (Вільнюсі). Ми бачимо, що в те місце, де має бути місто Вільно, сходиться багато ліній, але це місце на карті затерто. Європа — над Європою прапорів немає. Це швидше за все Інгерманія, де розташоване дуже старовинне місто, яке сьогодні називається м. Санкт-Петербург. Тобто вираз «прорубати вікно в Європу» був буквальним, і означало отримати вихід на територію Європи (це сьогодні Виборзька область), до її чудових міст і портів. Вище Європи ще одна затерта напис, мабуть, це і є Фінляндія.

Куманія (Україна) на північному узбережжі Азовського моря. Міста біля Азовського моря в гирлі річки Танав (Танаїс, укр. Дон) — м. Тана (наразі — під ординським прапором, це сучасний Ростов-на-Дону). Місто Тана — це первісна столиця Хозарії, як бачимо м. Тана окупований аланами. Ось у зв'язку з цим столицю і перенесли в іншу область Хозарії — в Куманію, столицею, як видно на карті, зробили м. Куманія, і країну відповідно перейменували на назву столичної області. Ми бачимо м. Куманія майже поряд з перекопським перешийком, без прапора, це, на мою думку, сучасний Маріуполь. На півострові Херсонесі Таврійському бачимо українське місто Каффа. Там же на півострові можна побачити прапор Куманії: темно-синє довге полотно із червоним хрестом із центром ближче до жерди, цей же прапор ми бачимо в м. Константинополь поряд із грецьким (червоне поле прямокутника розділене по центру золотим хрестом на 4 частини, у кожній частині золотий крендель). Значить, того часу Куманія та Греція були або в в союзі, або кумани тимчасово захопили Константинополь (що більш вірогідно).

Тюркія (укр. Туреччина). Як бачимо, ця територія виглядає дуже багатонаціональним місцем. Насправді, швидше за все, не всі держави прописані на карті. Бачимо багато прапорів, наприклад, два прапора із червоною та синьої зірками Давида.

Алланія (сучасна Росія) — це західна частина сучасної Росії. Як бачимо, її прапори вже доходять і до Каспійського моря, і до річки Ками. На карті Росія називається «Алланією», це і є Сарра орда (укр. Золота держава). Над містами Алланії ми бачимо прапори ординців: на чорному тлі літера «П», з круглою маленькою головкою на наличці-шиї, з піднятою пальцями вгору ступнею з однієї сторони від літери П, та із закритою дужкою (як слабка літера «С») з іншої сторони літери П. Крайнє західне місто під прапором — стоїть неподалік Дніпра і називається Бранкіка (це м. Брянськ, східне прикордонне місто Русі, яке на той час, як і сьогодні перебуває під контролем Алланії).

Одне з міст на заході Алланії називається м. Перум. Судячи з його розташування та назви — це сучасна Москва. Перум — це мокшанська назва, тобто місто було засноване мокшанським принцом Пурешом I Тьокшоньовичем. Також в Аланії (західній частині сучасної Росії) ми бачимо міста:

— на захід від Перуна — Балтакинта (сучасна Рязань);

— на північний захід від Перуна (Москви) — Тораки, це сучасна Твер, місто засноване мокшанським принцом на ім'я Торак «Меч»;

— на схід від Тораки (Твері) — місто Рошта Оз, або Роста Оз, так званий «Ростов», це сучасний Нижній Новгород — колишня столиця ерзі (мордви), заснований ерзянським принцем Роштою (або Ростою);

— на схід від м. Рошта Оз — м. Тифер, або Чифер, це сучасні Чебоксари (столиця кипчацької країни Чувашії);

— на схід від м. Тіфер — м. Кастіана (сучасна Казань, у місці з’єднання Волги з Камою, споконвічне місто волзьких булгарів);

— нижче від м. Кастіана — м. Боргар, і ще нижче — м. Цицера;

— крайнє місто під аланами на північному сході — м. Фобур.

Ще нижче по річці Волга у бік сучасного Каспійського моря на місці великого острова на річці розташоване м. Беркімам (сучасна Самара, колишнє Сара 2, або «Сара-Берке»). Місто названо на ім’я хана Берке I Джучійовича, який був братом ординського хана Батия (Бату) I Джучійовича — отже, місто засноване аланами і розташоване на споконвічній аланській (русскій) землі.

Ще нижче на Волзі розташована столиця — м. Цитат де Сарра (цитат означає «фортеця», «цитадель» — це сучасне м. Саратов) — воно ж було тим відомим містом Золоте (Сара) — столицею ординської Алланії. Якщо прочитати літеру «С» як «Ц», то вийде «фортеця Царра», тобто місто, де сидить Цар, правитель. Від того, мабуть, і відбулася народна назва «Цар-города». (Бо слово «города» з наголосом на другу літеру «о» у кипчаків має значення «місто»). Місто Цитат де Сарра розташоване в області, яка на старовинних картах (1546 р., Map of Sigmund Herberstein «Moskovia») називається Алланія — саме за назвою цієї столичної області і була названа на той час вся держава.

Ще на південь від Цитат де Сарри річка Волга впадає в Каспійське море, що показано кольоровими квадратиками, і праворуч серед декількох ногайських міст, другим знизу, вказано містечко Агттаркам — сучасна Астра-хань. Ще на схід вказана маленька річка Яїк, яка впадає в Каспійське море. І ще на схід під аланськими прапорами на Каспійському морі м. Трефтарг, і далі ще одне останнє місто, стоїть на північно-східній частині Каспійського моря в невеликому віддаленні від моря, ймовірно на висохлій річці.

Великий хан Алланії (в цей час був Тимур-Малік I Бердибекович, він же «Дмитро «Донський» I Іванович»), як бачимо, сидить у чалмі, бо в Алланії на той момент була ісламська релігія, затверджена ханом Берке I Джучійовичем.

Цілком очевидно з цієї карти, що будь-яка згадка російськими істориками про московських князів того часу (1300-ті роки), або про правління слов’янських (руських, тобто русинських, рутенських, у сенсі тепер уже українських) князів в Алланії (сучасній Росії) — це цілковита вигадка, яка не має нічого спільного із реальністю.

Далі на схід на півночі розташована країна Гогімагог, там живуть вірогідно ханти — нація арктичного типу. Їхня держава відома під назвою Велика Югра, а пізніше, за часів Російської імперії, отримала назву Обдора (столицею було м. Полноват, зараз ця територія називається Ханти-Мансійський автономний округ Югра).

На східному узбережжі Каспійського моря розташоване м. Самаркат (Самарканд), із золотими прапорами з червоним квадратом всередині — це країна Тамерлана (пункт 359), нація якої салари, як ми вже знаємо, відносяться до тюркської національної і мовної групи. І цій ж прапори займають увесь тюркомовний простір — Тюркменістан, йдуть далі по південному узбережжі Каспійського моря, через землі азербайджанців (які також є тюрками і живуть усі навколо міста Тебріз, що окуповане сьогодні перським Іраном), далі прапори тягнуться на захід включно до держави Тюркії (укр. Туреччини). Тобто цей увесь простір — це і є так зване Тюркське Ханство. (Північні від Каспійського моря народи, ані татари, ані якути до тюрків, звичайно, не відносяться, хоча їх чомусь так іноді називають, зовсім помилково.)

Яссія (Ассія) — подалі на схід від Каспійського моря. Очевидно, що це сучасний Казахстан, на карті він без прапорів. Ми ж знаємо, що перший Закон Казахстану звався саме «Яса Чингісхана». Назву народу «яси» (тобто «благородні») Вільям Рубрук також вживав у своїй книзі «Подорож до Східних країн 1253—1255 рр. та Подорож Джона Карпіні до двору Куюк хана 1245—1247 рр.» (м. Лондон, 1900 р., перевидання у м. Нью-Делі в 1998 р., Asian educational services, переклад на англійську W. W. Rockhill)[228]. Згадана нами книга описує подорож ченців (посланців католицького Папи). Вони проїхали через Польщу та Русь (м. Київ), через Куманію (Хозарію, або Україну), через країну Султана та пустелю Каракум — до країни моголів (лат. татар), мешканців якої ченці називають ясами. Вони мали зустріч з ханом Куюком, яка відбулася біля струмка в долині між двома горами, це схоже на місто Аклмати (або Бозок), і з ханом Огул Гайміш (Барчин), у ставці орди на річці Ілі, на схід від озера Балкаш. Після цього місію було завершено. В описах також згадується імператор моголів біля гори Каракорум (у Киргизії) (не плутати із сучасним містом Харахорін у Монголії).

Карта 09-02. Кипчацька держава Яссія

Опис карти 09-02: кипчацька держава Яссія на Каталонському атласі (1375)

Далі на сході на карті можна побачити Катайо (Китай), а на півдні біля Маре Мітеретаіне (Середземного моря) — міста Дамаск і Єрусалем, далі на захід — м. Каїр, і під ним м. Бабіллонія під величезним золотим прапором на річці Ніл в країні Африка (вірогідно, сучасний Єгипет). Поруч з Каїром — м. Александрія під власним прапором золотого кольору, на якому в чорному колі зображена левоподібна істота. Далі на захід йдуть Нубія, Органа та інші африканські країни.

Карта 09-03. Африка

Опис карти 09-03: ліворуч від Червоного моря, яке в прямому сенсі замальоване червоним кольором) розташована Африка (підписано Africha), вірогідно саме як країна. На річці Ніл бачимо місто Каїр, та південніше від нього — велике місто Бабіллонія тощо

343. ВКЛР з 1377 року. Владислав-Ягайло II Ольгердович

1377—1392 — Владислав-Ягайло II Ольгердович — новий правитель Великого князівства Литовського і Руського (ВКЛР)[229]. Він син Оль-Герда Гедиміновича і Юлії-Уляни «Тверської»[230]. У 1386 році одружився з донькою польського короля Ядвіге[231]. У нього народилася донька Ганна-Ягелончик. Мав два імені — руське (або русинське, рутенське) Влади-Слав, бо його мати була русинкою, і литвинське (білоруське) ім’я Ягайло. До цього у 1392—1434 рр. він був королем Польщі[232] (через одруження на польській принцесі), потім його на цій посаді змінив Влади-Слав «Варненчик» III Владиславович (син Владислава-Ягайла II Ольгердовича і Софії Гольштанської) у 1434—1446 рр. (загине у битві під Варною проти тюрків), а далі у 1446—1492 рр. — його брат Кази-Мір IV Владиславович (син Владислава-Ягайло II и Софії Гольштанської, брат Влади-Слава III Владиславовича), і який почав правити Польщею в 13 років[233].

344. Куманія (колишня Хозарія, або країна половців) з 1375 року. Гетьман Мамай Алібекович

Військо Куманії приєдналося ще раніше до військової кампанії ВКЛР. Східна частина куманських земель — приазов’я та частково область Кубанія — також перебували на той час під окупацією аланів (сучасних русскіх). Тому кумани (колишні хозари, або половці, грец. перікопці, укр. українці, майбутні кримці, татари) хотіли звільнити свої землі. Куманське військо очолював гетьман хан Мамай Алібекович з казахського роду Кият[234], у тому чіслі і куман за національністю (англ. chuman, тобто чумак, по-сучасному українець, або «кримський татарин»). Про нього згадується і в пункті 335. Мамай пішов на Алланію з півдня, провів низку успішних боїв. У 1375 році співдружність Велике князівство Литовське і Руське (ВКЛР) та мокшанські повстанці також намагатимуться разом витіснити аланів з міста Перум[235].

1377 — війська куманів під керівництвом гетьмана Мамая перемогли аланів на річці П'яна[236], неподалік міста Нижнього Новгорода. В підсумку кумани разом з ерзянами звільнили від аланських (золотоординських, тобто русскіх) окупантів цю ерзянську столицю, яка тоді називалася Рошта-Оз («Ростов»), а сьогодні — Нижній Новгород.

Український козак і гетьман Мамай

Зображення 09.03: український козак Мамай, який під час відпочинку грає на музичному інструменті. Таких картин з Мамаєм є багато варіантів, бо він став фолькльорним образом[237]. Зазвичай він грає на кобзі[238], сидячи під деревом, або грає на інших інструментах. Подібні стилізовані зображення й досі є етнічним символом українців (права на зображення авторські, картинка умовна і буде замінена ілюстрацією)

Сини козака й гетьмана Мамая пізніше поїдуть жити й працювати до Русі, де вони стануть засновниками знатного роду, від якого походитимуть хани Кочубей (Хаджи-Бей) і Мазепа[239]. Кочубей стане розбудовувати античне місто Одесус й збудує там фортецею Кочубей (Хаджи-Бей)[240], яке німецько-французькими колонізаторами — тими, які створили «Російську імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — в 1783 році буде перейменовано на Нову Одесу, а пізніше місту повернуть античну назву. Ця остання стара назва міста Одеса збережеться й до сьогодні.

Внаслідок визвольної війни мокші і ерзяни (лат. мордва) програли. Вони залишилися під ординською аланською окупацією, але за винятком окремих міст. Після цього алани (ерз. буртаси, вони ж сучасні русскіє) ще більше розширюють свої володіння на північ — у міста Кострома і Углич, район Білого Озера[241].

345. Алланія з 1377 року. Арапша I Тимурович («Андрій Дмитрович»)

1377—1380 — Арапша I Тимурович («Андрій Дмитрович») — новий великий хан Алланії (прийшов після свого батька Тимур-Маліка «Залізного» I Бердибековича, або «Дмитра «Донського» I Івановича»)[242]. Його правління відоме «П'янською битвою» проти куманів і ерзян (Мордви), та битвою в ерзянській столиці в містечку Рошта-Оз (або «Ростов», сучасний Нижній Новгород), де ерзяни, руси (русичі, або русини) і кумани (або українці, колишні хозари) билися проти аланів (золотоординців, ерз. буртасів, або сучасних русскіх).

Арапша I Тимур-Малікович («Андрій Дмитрович») мав дружину Аграфену[243]. Його син «Іван» Арапшович («Андрійович») відомий тим, що допомагатиме Шемяці («Дмитру») воювати проти московського оцязора Василя «Сліпого» II Васильовича[244]. Саме у битві проти Арапши I загине легендарний ерзянський інязор Алабуга «Окунь» I «Костянтинович» («Димитрій-Фома III Костянтинович»). Наступним правителем Алланії стане Тохтамиш I у 1380—1395 рр.

Нагадаю, що столицею Алланії (майбутньої Тартарії) ще залишається місто Золоте, або Сара (сучасний Саратов).

346. Куманія з 1378 року. Гетьман Мамай Алібекович допомагає русам (русичам, або русинам) і мокшам

1378 — куманський (половецький, або український) гетьман Мамай Алібекович очолив військо проти аланів (колишніх сараценів, або «золотих» ординців), прийшовши на допомогу русам (русичам, або русинам, рутенам) і мокшам. Його битва, яка відбудеться у 1380 році, буде названа в Росії «Куликовською» або «Мамаєвим побоїщем». Військо Мамая зазнає поразки, про що росіяни кажуть, що це «русскіє», тобто вони самі, алани, перемогли «монголів». Хоча в дійсності Мамай Алібекович був куманом (половцем, тобто українцем), походженням з казахського (могольського) роду Кият[245], і бився він на стороні Русі (англ. Рутенії) і Куманії (майбутньої Кримської держави, або Криму, лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. України).

347. Слов’янська держава Новогардія (або «Нова країна Гар-Дара») стає членом союзу ВКЛР з 1379 року

1379 — до союзу ВКЛР приєднується слов’янська держава Новогардія, або колишня Славія[246]. Столицею Новогардії є сучасне місто Великий Новгород, яке колись ще у 900-ті роки було поселенням Славно[247]. Свою назву Славія змінила на Новогардію з подачі чиновників, які були нащадками фризів і скандинавів. А фризи та скандинави стали цю країну звати Новою Гар-Дарикою. Стара Гар-Дарика, або землі руського (русинського, рутенського) князя Гар-Дара — це був північний русинський регіон «Біла Русь» (там, де Смоленська область йшла вздовж західного берега річки Волга, землями сучасної Тверської області Росії до кордонів Славії). Про «Гардаріку» було зазначено в пунктах 50, 71, 83 та 173.

348. Алланія з 1380 року. Тохтамиш I

1380—1395 — Тохтамиш I — новий великий хан Алланії (прийшов після Арапши I Тимуровича, або «Андрія Дмитровича»)[248]. Він нащадок Тукая з роду Джучі «Мандрівника» I Чингісовича, а також з роду Гіяс ад-Дин Мухаммеда, тобто родич великого хана Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича[249].

Тохтамиш — це дуже відома в історії Росії політична і військова фігура[250]. Як би з ним не були пов’язані певні важливі легендарні події, то історики теж «зробили» б з нього якого-небудь русского царя «Тимофія» або «Дмитра». Але він дуже відомий саме як «Тохтамиш», тому російські історики змушені були назвати його як є — ординським ханом.

349. «Куликовська битва», або «Мамаєве побоїще» у 1380 році: алани (русскіє) перемагають, а мокші й ерзяни (лат. мордва) залишаються в окупації (ярмі)

1380 — відбувається низка боїв, які в російській історії отримали спільну умовну назву «Куликовська битва»[251]. Так її назвали, тому що одна із сутичок відбулася на Куликовському полі, яке розташоване біля мокшанської дєрєвні (укр. села) Куликовка в Тульській області сучасної Росії[252]. Там сьогодні розташоване пам’ятне місце зі стелою Меморіал на Красному пагорбі та Церков «Сергія Радонезького» (Варфоломея)[253]. Про «Радонезького» більше написано вище у пункті 329. Не плутайте цю дєрєвню (укр. село) з іншим однойменними селами Куликовка 1 та Куликовка 2 на річці Дон неподалік на схід.

Ординські війська аланського великого хана Тохтамиша I відбили куманське (половецьке, або українське) військо Мамая Алібековича до самої Куманії (колишньої Хозарії, країни половців, укр. України)[254]. Про Мамая було більше написано у пунктах 344 і 346. Полководцем у цій битві на стороні аланів був колишній великий хан Алланії Тимур-Малік I Бердибекович (він же «Дмитро «Донський» I Іванович», або просто «Дмитро Іванович»), який правив у 1360—1377 рр. Сьогодні ж російські історики вдають (-імена), нібито Тохтамиш воював проти Дмитра[255]. Можливо, колись трохи й воював, але це вже була внутрішня міжусобиця. Одним з аланських з полководців був зять Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича»), чоловік його рідної сестри принцеси Тулунбек Бердибеківни («Анни Івановни») — Мамай-Боброк («Дмитро Михайлович»)[256]. Російські історики вже навіть на той час називають його «русскім», та використовують до нього виключно ім’я «Дмитро Михайлович».

1380 — лідером куманського (або половецького, українського) війська був гетьман Мамай Алібекович. У гетьмана Мамая був родич атаман на ім’я Мансур-Кият[257]. Мансур-Кият заснував у Русі (англ. Рутенії) міста Глинськ і Пултава[258]. Сина Мансура-Кията завали Олекса[259]. Син Олекси — Іван[260]. Іван Олексович одружиться з донькою Данила Острозького, і у них народиться син Борис[261]. Син Бориса — Лев, а сином Лева стане відомий Михайло Львович Глинський, знаменитий русино-куманський (тобто український) дипломат і політик[262]. Глинський буде працювати кілька років, починаючи з 1508 року у Московії за мокшанської влади при правлінні московицького оцязора Василя I Тимуровича («Василя I Дмитровича»)[263]. Як в країні буде змінюватися влада з аланської на мокшанську, тобто з русскої на московську, ми це ще неодноразово побачимо далі.

Військо ВКЛР, тобто спільну армію русів (русичів, або русинів, рутенів) і литвинів (білорусів), очолював правитель ВКЛР Владислав-Ягайло Ольгердович[264]. Воєводами були його брати Дмитро та Вігунд-Андрій Ольгердовичі[265]. В армії також були військові з держав Плесковії та Новогардії[266].

350. Руський (русинський, рутенський) Пересвіт і русскій Челубей

У рамках цієї визвольної війни московитів та їхніх союзників ВКЛР проти аланської орди (ерз. буртасів, або «надволзьких татар», сучасних русскіх), є згадка про битву слов’янського руського (русинського, або рутенського) богатиря Пересвіта проти надволзького татарина алана (тобто сучасного «русского») Челубея, які вразили один одного списами[267]. Але російські історики використовують для цих подій зовсім інакшу термінологію. Пересвіта (русина, або сучасного українця) росіяни називають своєю сучасною назвою — русскім[268], а Челубея (тобто сучасного русского) вони називають «монголом»[269].

Битву русича (нім. русина, англ. рутена) Олександра Пересвіта і його зводного мокшанського брата на ім’я Ослябя[270], військову допомогу куманського (половецького, або українського) гетьмана Мамая Алібековича — усі ці події російські історики (-імена) представляють під назвою «Куликівська битва», або «Мамаєве побоїще»[271]. Побоїще — бо в цій битві українську армію Мамая русскіє побили, він програв і відступив з великими втратами[272].

351. Як російські історики підмінюють поняття у «Куликовській битві»

Російські історики (-імена) вдають, нібито це була битва Дмитра Івановича («Донського») проти золотоординського темника Мамая-Боброка, зятя хана Берди-Бека[273]. Але в дійсності Дмитро Іван-Краснович «Донський» мав ще аланський варіант імені, яке звучало як Тимур-Малік I Бердибекович, в нього була сестра Тулунбек Бердибеківна, чоловіком якої і був хан Мамай-Боброк[274]. Про це вже зазначено в пункті 349.

Теоретично, можна було б припустити, що дійсно, це була якась аланська міжусобиця, і алан Мамай-Боброк пішов військом проти свого ж шурина (брата дружини). Але тут є один нюанс. Справа в тому, що Мамай мав союзників — це військо ВКЛР[275]. А союзники воювали виключно проти ординців аланів. Тому цей Мамай, що отримав від ВКЛР підмогу, аж ніяк не міг бути аланом, а був він куманським (половецьким, або українським) гетьманом. Саме про це часто згадується — що військо Мамая в Куликовській битві було «половецьким»[276]. А половці (або українці) — це зовсім інша нація і країна, на відміну від аланів («золотих» ординців, або сучасних русскіх).

Сама битва відбулася на Куликовському полі біля мокшанської дєрєвні (укр. села) Куликовка, в Тульській області сучасної Росії, у 1380 році[277]. Історики підносять ці події під виглядом «визволення росіян від монгольського ярма». Але ж ми вже знаємо, що ніякого казахського, тобто могольського ярма в країні мокшей ніколи не було, а була саме надволзькотатарська (сараценська, або золотоординська, аланська, тобто русская) окупація, яка тривала століттями й триває досі.

При цьому, в усіх історичних працях російські історики (-імена) повністю змістили акценти в термінології, чим заплутали всіх: українців та русскіх у деяких статтях вони дійсно іноді правильно називають стародавньою термінологією, яка використовувалась у ті часи, як їх називали у літописах та книжках. Наприклад, коли історики називають українців «руськими», а сучасних русскіх — «татарами», то це відповідає реальності. Але в багатьох інших статтях про стародавні часи росіяни називають русів (русичів, або русинів, рутенів) «литовцями»[278], тобто за назвою ВКЛР (яку часто називали просто «Литва»), а для ординців аланів використовують вже сучасну термінологію — «русскіє»[279]. Така постійна зміна термінів, звичайно ж, плутає людей і читач не розуміє, хто є хто.

Тобто, при описанні подій, росіяни користуються наступною термінологією:

1) слов’янина русича (або русина, рутена, тобто сучасного українця) Олександра Пересвіта, що допомагав мокшам і ерзянам (лат. мордві), іменують за давньою термінологією «русскім»[280], і це правильно. Але вони не кажуть при цьому, що за сьогоднішньою офіційною термінологією він би називався русином або «українцем»;

2) татар аланів (сараценів, або «золотих» ординців) російські історики (-імена) називають вже їхньої сучасною офіційною назвою — тобто «русскімі»[281], але це неправильно з погляду історії, бо використовувати потрібно саме ті терміни, які були у вжитку тоді, в часи безпосередніх подій;

3) Челубея вони називають «татарином»[282] — і це правильно з погляду історії, але вони не кажуть, що сьогодні він, як усі алани (сарацени, або «золоті» ординці), за офіційною термінологією називався б «русскім»;

3) а ось кумана (половця, або українця) Мамая і його армію, які були союзниками русів (русичів, або русинів), литвинів, мокшей і ерзян (мордви), й програли аланам, називають «монголами»[283] — тобто старою назвою казахів (ясів, або моголів), що є зовсім неправильним. Казахи, або старовинні «моголи», до тих подій причетними не були. При цьому іноді Мамая Алібековича все ж таки називають і «татарином»[284], що правильно по відношенню до його кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи;

4) фін мокшей і ерзян (лат. мордву) російські історики (-імена) весь час називають «русскімі»[285] — але це неправильно, бо виходить що вони були з аланами (сараценами, або «золотими» ординцями) на одному боці, хоча в дійсності вони були їхніми жертвами.

Як ми вже знаємо, в дійсності мокші і ерзяни (лат. мордва), ВКЛР (литви і русини) і кумани (половці, або українці) програли. Виграли в Куликовській битві алани, тобто сучасні русскіє[286]. Саме тому результати Куликовської битви і всіх цих боїв російські історики так і подають: що «русскіє» (ми вже знаємо, що це алани) перемогли «монголів» (ми вже знаємо, що так історики в даному випадку прозвали куманів). А далі історики (-імена) вже брешуть, що нібито в результаті русскіє звільнилися від «татаро-монгольського» ярма[287]. Брешуть, бо в дійсності самі алани, тобто русскіє, ні в якому ярмі не перебували. А ось фінські народи — вони як були, так і залишилися в надволзькотатарській аланській (тобто русскій) окупації.

Тепер підведемо підсумок. Аланів російські історики (-імена) називають «русскімі», а їхнього аланського очільника історики називають «русскім князем Дмитром». При цьому вони не кажуть про те, що цей Дмитро (мається на увазі «Дмитро Донський» в дійсності скоріше за все звався Тимуром-Маліком і був правителем усіх аланів (або «золотих» ординців). Цей «князь Дмитро» був сином великого хана Берди-Бека (Івана-Красного) I Кулхановича, онуком великого хана Кулхана (Івана-Калити) I Данійовича.

Мокші і ерзя (лат. мордва) програли, як ми вже зазначили, й залишилися під окупацією. Але через те, що історики назвали аланів (сараценів, або «золотих» ординців) «русскімі», то й виходить, що дійсно «русскіє» перемогли. Про те, що війна йшла проти мокш і ерзян (мордви) не люблять згадувати, а коли потрібно, то називають мокшей і ерзю також «русскімі» й кажуть, що різні сутички того часу — то буцімто була просто якась княжа «міжусобиця»[288].

І ось оце все імперські історики (-імена) в своїх «творах» називають «перемогою росіян», що за сучасною термінологією правильно. Хоча технічно це була перемога аланів (сараценів, «золотих» ординців, або русскіх) над русами (русичами, або русинами), мокшами, ерзянами (мордвою) та куманами (половцями, або українцями).

352. Русичі, русскіє, татари, ординці і моголи — хто всі ці люди?

Частина сучасних українців в давнину були корінною нацією Русі (англ. Рутенії) і в дійсності називалися «русами» (русичами, або русинами). Європейськими мовами їхня назва звучала як «русини» від німецької назви «reussen»[289], та «рутени» або «рутенійці» від англійської назви «ruthenian»[290]. Але обман полягає в тому, що в сучасній Росії ніхто не знає, що давні руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) — це сучасні українці.

Адже багато росіян сьогодні хибно вважають, що сучасні «русскіє» та давні руси (русичі) — це одна й та сама нація[291]. Так думають російські люди через те, що, починаючи з часів німецько-французької колонії «Російської імперії» (1689—1917 рр.), колонізованому народу про це весь час брехали їхні окупанти-колонізатори. І таким чином, з часом, усі мешканці Росії, навіть їхні сучасні правителі, самі повірили в це.

Алана Челубея у Куликовській битві російські історики називали правильно — татарином «золотим» ординцем. Це відповідає дійсності, адже він і був за національністю аланом, або сараценом, тобто золотоординцем, «надволзьким татарином». Але в Росії сьогодні ніхто не знає, що «золоті» ординці поступово протягом останніх 300 століть змінили свою назву на «русскіє». І сьогодні золотоординський Челубей називався би «русскім солдатом». А руський (русинський, рутенський) Пересвіт сьогодні б називався «українським воїном», «укром»[292], «укропом»[293] та навіть «хахлом». Саме ці особливості російські історики (-імена) спеціально не пояснюють колонізованим народам Росії, намагаються навмисно спотворити історію — в цьому й криється маніпуляція.

Далі теж відбувається цікава підміна термінології. У війні союзу Великого князівства Литовського і Руського (ВКЛР) проти аланської орди, як мі вже казали, допомагав куманський (він же половецький, український) гетьман Мамай Алібекович з казахського роду Кият. Відомо, що Мамай очолював куманське військо, з яким ще у 1378 році пішов на Алланію з півдня. Нагадаємо, що кумани (колишні хозари, половці, грец. перікопці, укр. українці, майбутні кримці) належать до кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи та до європеоїдного типу зовнішності, власне, як і їхні генетичні родичі алани (русскіє).

Держава Куманія (англ. Cumania, вона ж Comania) в російській колоніальній історії буде більш знаною під назвою «Кримське ханство», «Кримський ханат» (Crimea Khanat), тобто — Кримська держава[294]. Звичайно, вона була значно більшою за розмірами, ніж просто півострів Херсонес Таврійський (який тільки з 1720 р. змінить назву на «Кримський», що ми побачимо на картах). До часів німецько-французької колонії «Російської імперії» Куманія ще називалася латинською назвою «Мала тартарія», а в давнину — «Роксоланія», «Антія» (це ми бачили в пункті 8), «Косарія» (Хозарія, лат. Газарія). За часів гетьмана Мамая Алібековича Куманію очолював каган Ясень-Косар V. Нагадаємо, що саме до цього кагана приїхала яська (казахська) дружина (пункт 340), яка була з казахського роду Кіреїв (або Караїтів), і до їх нащадків стали додавати прізвисько «Кірей» або «Ґірей», хоча прізвищ в дійсності тоді ще не було і кагани самі себе так не називали. А самі казахи (як вже зазначалося в пунктах 199, 200) були в давнину відомі під назвою «моголи» (або монголи, хоча буква «н» не вимовляється) (не мають ніякого відношення до сучасних націй монгольської мовної групи).

Сьогодні кумани (колишні косари (хозари), вони ж половці, кримці, козаки, татари, грец. перікопці, укр. українці тощо) називаються різними назвами, хоч і залишаються тією самою нацією. Ці назви пов’язані також з віросповіданням. Кумани, що прийняли єврейську (гебрейську) релігію, називаються сьогодні «кримчаками»; кумани-мусульмани називаються сьогодні своєю старою назвою «кримцями» (або «кримськими татарами»); православні кумани (чумаки) — називаються руською (русинською, рутенською) назвою кримців — «українці», таких більшість. В часи колонії «Російської імперії» німці і французи називали їх «русскімі», і з тих часів деякі українці залишили за собою цю колоніальну назву, особливо ті, хто проживає на українських територіях, окупованих Росією — в Таганрозі, Ростові-на-Дону, півдні Воронезької області, на Кубанії, Таманському півострові. Православні кумани також мали і мають досі від європейців прізвисько «хакли» або «хахли» (укр. хохли), що походить від видозміненого та русифікованого кримського слова «халк» (halq) і означає «народ»[295].

Саме військо куманів — тобто косарів (хозарів, газарів), кримців, або українців — називалося в історії «козацьким військом» та «військом запоровим»[296]. Їх ще довго називали косарами (хозарами, газарами, гусарами) й навіть складали про них пісні саме як про косарів (хозарів). Наприклад, є широко відомою українська, тобто куманська (кримська) пісня руською (русинською, рутенською, сучасною українською) мовою «Їхали хозари»[297]. Але з часом замість «косари» (хозари) стали співати або говорити «козаки»[298] (з наголосом на звук «а»). Тобто слова «козацького роду» означають те саме, що й «косарського (хозарського) роду».

Для багатьох це може звучати незвично, бо за 300 останніх років пропаганда (-імена) намагалася очорнити значення назви «хозари»[299], зробити їх якимись агресивними, поганими, залежними, кочовими, такими, що зникли, але в дійсності це не так. Це реальність — кумани, кримці, або колишні косари (хозари, газари), називалися руською (русинською, рутенською, сучасною українською) мовою «українцями», й ведуть початок своєї державності з 660-го року, коли скоріше за все саме каган Харбіс-Калга «Поважний» II Пулі-Кийович з династії Ясеневих створив перший Головний Закон (крим. «Божі Канун»).

353. Алланія з 1382 року. Спалення мокшанського містечка Перум (майбутньої Москви)

1382 — великий хан Алланії Тохтамиш I провів бої проти мокшей і закріпився в колишній мокшанській столицю в містечку Перум (Москві)[300]. Мокшам до цього допомагали руси (русичі, русини) і литвини (білоруси). Внаслідок боїв Перум (майбутню Москву) було розгромлено, багато людей вбито[301] і містечко було частково спалено[302].

Великого хана Алланії Тохтамиша I врешті-решт розгромить саларський амір Темур Тарагайович (буде в пункті 359), відомий більше під іменем «Тамерлан». Внаслідок цього Тохтамиш I втече зі столиці Алланії із міста Золоте (Сараю, або Саратова) у північні ліси[303]. Звідти він переїде до Тюмені, де буде вбитий за наказом Шаді-Бека у 1406 році[304]. Алланія буде розгромлена, столиця Золоте (Сара, або Саратов) розорена[305], багато намісників і знаті вбито. Таким чином, саларський амір Темур Тарагайович можна сказати, допоміг мокшам і усій Європі, врятувавши їх від навал аланської (русскої) орди. Саме ці події сприятимуть становленню незалежної мокшанської держави Московії у 1400 році.

Сини Тохтамиша — Зелен Тохтамишевич[306], Керім, Кепек (Бетсабул), Кадир — евакуюються до Литви (Білорусі)[307]. У ВКЛР великим князем в цей час буде Вітовт, онук Геди-Міна Будавідовича[308]. Там синів Тохтамиша поселять у місті Тракай[309], неподалік від столиці ВКЛР міста Вільно. Зелен Тохтамишевич у 1410 році візьме участь у епічній Грюнвальдській битві проти тевтонців (укр. німців) на стороні ВКЛР[310].

354. Ерзяни втрачають державність на період 1383—1990 рр.

1383—1930 — в цей період, тобто на багато-багато років, Артанія (лат. Мордовія) втратила незалежність. Подальшу незалежність періодично намагатиметься відновляти вже разом з мокшами в спільній державі — Московії. На деякий період у 1612—1645 рр. країна відновить самостійність, коли правитиме інязор Баюш «Багатий» I Оразгелдяйович. Потім у 1930 році отримає автономію у складі Радянської Росії (РСФСР), а в 1990 році ненадовго проголосить собі статус радянської республіки й намагатиметься вийти зі складу СРСР як незалежна держава[311] (але буде тимчасово силоміць затягнена до Російської федерації[312]).

355. Русь з 1384 року. Свидригайло-Болеслав I Ольгердович

1384—1430 — Свидригайло-Болеслав I Ольгердович — новий великий князь Русі (прийшов після свого дядька Любарта-Дмитра I Гедиміновича)[313]. Він син Оль-Герда Гедиміновича та мокшанки Юлі Борківни («Олександрівни») з Твері[314] (доньки Борка), відповідно — онук правителя ВКЛР Геди-Міна Будавідовича та його дружини Ольги Всеволодівни. Став до влади у 14 років[315]. Наступником стане Михайло I Данилович у 1430—1446 рр.

356. Балтська держава Самогетія (Жемайтія, або сучасна Литва) стає членом союзу ВКЛР у 1384 році

1384 — до співдружності ВКЛР приєднується Самогетія (Жемайтія), або сучасна Литва[316]. Історики німецько-французької колонії «Російської імперії» називали Жемайтію просто «областю» Литви[317]. Насправді, Жемайтія, вона ж Самогетія (лат. Samogetia) була окремою державою[318]. Нація Самогетії білоруською називалася «жемайти» або «жмудь»[319]. Відноситься вона до балтської національної й мовної групи, разом з латишами і прусами (або балтами)[320]. З цього року ВКЛР почали називати «Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське»[321] (примітка: тобто «Білоруське, Українське і Литовське», якщо використовувати сучасні терміни).

357. Слов’янська держава Польща стає членом союзу ВКЛР у 1385 році

Через рік, у 1385 році до ВКЛР (цього союзу Литви, Русі, Плесковії, Новогардії і Жемайтії) приєднується ще і Польща[322]. Це закріплюється підписанням так званої «Кревської унії»[323], або Кревського союзу. Сучасні історики (-імена) цей момент в історії називають «династичним союзом між «Литвою та Польщею»[324]. А насправді — це просто входження Польщі до союзу ВКЛР. Сталася ця подія за правління Владислава-Ягайла Ольгердовича, який очолював ВКЛР у 1377—1392 рр.[325] Пізніше, в 1569 році Польща вийде зі складу ВКЛР і об’єднається із союзом на кілька інших умовах в співдружність під назвою Республіка (пол. Речпосполіта)[326].

358. Литва (Білорусь) стає християнською з 1386 року

В 1386 году Литва вперше приймає офіційно християнську релігію[327]. Звичайно, вона приймає, як колись і Русь (англ. Рутенія) в 1051 році (про це в пункті 139), християнство візантійського (тобто «греко-католицького», або ортодоксального, укр. «православного») обряду. Візантійські (або грецькі, тобто ортодоксальні) християни називались в Русі (англ. Рутенії) терміном «греко-католики», але сьогодні цей термін розуміється неправильно. Саме такою була церква Русі (сучасної України) і Литви (Білорусі) — греко-католицькою, тобто ортодоксальною. Ані Русь, ані Литва (Білорусь) ніколи не були православними «болгарського обряду», як сталося за часів німецько-французької колонії «Російської імперії». Так саме і Тартарія (колишня Алланія) — вона ніколи не сповідувала сучасне православ’я «болгарського» обряду, як сьогодні, бо країна у 1462 році одразу після ісламу схотіла перейти на християнство візантійського (грецького) обряду (відібравши цю церкву у мокшей, про що йтиметься в пункті 416).

Християнство перейшло до литвинів (білорусів) від Русі, тому нову релігію вони називали «руською вірою»[328]. Першими християнськими церквами Литви (Білорусі) були Церков Святого Миколая-чудотворця (закладена у 1340 р.)[329], Церков Святої Параскеви (Пятнична) (1345 р.)[330] та Собор Пречистої Божої матері (1346 р.)[331].

1390 — руське (русинське, рутенське) місто Брест отримує Магдебурзьке право[332] (тобто самоврядування, мера, міські закони[333]). Сьогодні це місто перебуває у складі Білорусі[334].

359. Алланія з 1391 року. Війна проти саларського аміра Темура Тарагайовича («Тамерлана»)

1391 — великий хан Алланії Тохтамиш I видав ярлик (укр. наказ) хану Хаджі-Беку на правління в одній з областей Алланії (чи на голову уряду)[335].

1391 — у цьому році Тохтамиш I пішов на конфлікт проти відомого аміра Темура Тарагайовича, якого також називають ім’ям «Тамерлан»[336]. Зважаючи на все, Тамерлан був за національністю, вірогідно, салар, і столиця його країни була розташована в місті Самарканд[337] (сьогодні в складі Узбекистану[338]). Салари, як було вже зазначено, відносяться до тюркської національної й мовної групи[339] та є, відповідно, родичами туркменів, азербайджанців, тюрків (укр. турків), гагаузів і хладжи. Місто Самарканд розташовано в долині в оточенні гір, на річці Зеравшан[340]. Це місто сьогодні перебуває у складі держави Узбекистан[341]. Нація ж самого Узбекистану відноситься до карлукської національної й мовної групи[342] та є родичами уйгурів[343] (більшість уйгурів сьогодні окуповані Китаєм[344]). Сьогодні в Узбекистані Тамерлан шанується як історичний національний герой[345]. Йому в Самарканді поставлено величезний пам’ятник[346]. Вважається, хто розриє його могилу — той відкриє двері для початку жахливої війни[347].

Можливо, через те, що Тохтамиш I пішов війною на південь, то для покарання та на противагу цьому Тамерлан йде з усім саларським військом до Алланії (тобто до колишньої Сара орди, укр. Золотої держави, сучасної Росії). Перший бій армії Алланії (сучасних русскіх) проти війська Тамерлана стався на річці Кондурча біля сучасної Самарської області Росії[348]. Алани виграють, Тамерлан із військом відступають через острів Уртюб на річці Ідель (ерз. Волга), і далі йдуть додому, в країну Самарканда[349].

На боці Темура Тарагайовича («Тамерлана») також взяли участь війська держави волзької Булгарії[350] (це сучасний Татарстан), яка хотіла звільнитися від аланської (тобто русскої) окупації, та інші народи. Російські історики (-імена) при описі цих подій знову ж таки називають мешканців мокшанського містечка Перум (Москви) та земель мокшей і ерзян (мордви) сучасним і неправильним терміном «русскіє»[351]. Бій саларів проти аланів (сараценів, або «надволзьких татар», русскіх) історики (-імена) називають «звільненням від влади орди»[352], маючи на увазі, що це був шанс для мокшей і ерзян (мордви) здобути незалежність. Також історики вводять фальшивий термін — це назва «Сара-Берке»[353]. Такої назви «Сара-Берке» в дійсності не існувало. Як ми вже знаємо, на північ від вже відомої нам столиці Золотої (Сара, або Саратова) було розташоване друге велике аланське місто, яке заснував великий хан Берке I Джучійович[354]. Називалося воно Беркімам, а сучасна назва цього міста — Самара. Про це також написано у пунктах 252 і 342.

1392 — великий хан Тохтамиш I пише листа правителю ВКЛР Владиславу-Ягайло II Оль-Гердовичу (який правив у 1377—1392 рр., а після цього стане королем Польщі у 1392—1434 рр. через одруження і переїде до своєї польської дружини принцеси Ядвіги[355]). Листа відвезли посли Алланії (тобто Росії) Кутлу-Бугу та Асан[356]. У листі йдеться про зрадників, які поїхали в Яссію (Казахстан), щоб, ймовірно, там повідомити про щось важливе[357]. Тохтамиш I повідомляє про бій, про те, що зрадників він упіймав, і тепер про все, що сталося, пише, мовляв, в цьому листі[358]. Насамкінець він повідомляє правителя ВКЛР Владислава-Ягайла II Ольгердовича, що литвинські й руські (русинські, рутенські) торговці й надалі можуть мати вільні стосунки з Алланією[359].

Що ж сталося? Найімовірніше, аланські (русскіє) полководці Булат-Махмет «Сталь» II Тимурович, Худжамадін, оглини Бікші Турдучак, Бірді і Давуд відправили Ідука (Єдигея)[360] з посланням про те, що Тохтамиш I задумав напад на європейські країни (тобто на ВКЛР)[361] всупереч забороні курултаю[362]. Внаслідок такого викриття Тохтамиш I і пише швидко лист у ВКЛР, запевняючи у добрих намірах та дружніх стосунках між країнами[363].

360. Артанія (лат. Мордовія). Звільнення ерзянського міста Рошта-Оз («Ростову», або Нижнього Новгорода) у 1392 році

У ці ж часи у 1392 році ерзя звільняють від аланів свою столицю — місто Рошта-Оз, так званий «Ростов», або сучасний Нижній Новгород[364]. В російській історії це називається якоюсь черговою «міжусобицею» між «русскімі» князями[365]. Але це протрималось недовго: врешті-решт уся країна залишилася під надволзькотатарською (тобто ординською, аланською, а якщо мовити сучасними термінами — то під русскою) окупацією[366].

При чому російські історики (-імена) називають нові землі аланів (надволзьких татар, або «золотих» ординців, сучасних русскіх) зовсім дивним терміном — «північно-східна Русь»[367]. Звичайно, що ані надволзькотатарська ординська Алланія, ані ерзянська Артанія (лат. Мордовія) «руссю» ніколи в житі не називалися. Русь (англ. Рутенія) була слов’янською і тільки однією єдиною — тягнулася від міста Санок на річці Сян[368], від Львову до Києва, Смоленська і Орла на річці Орлик[369], а також до східного кордону Білгородської області на річці Дон[370]. А ось далі на північ та на схід вже ніякої «русі» ніколи не було, бо там простягалися землі фін і кипчаків (лат. татар). Ця назва «Русь» (лат. Russia) (а точніше «Біла Русь») «переповзе» на ті землі тільки з 1547 року (як таке трапилось описано в пункті 451). Про волзьких фін і надволзьких кипчаків є дуже багато відомостей у відкритих джерелах, в Інтернеті, тому перевірити інформацію про них та місця їхнього походження й проживання дуже легко. Обов'язково зробіть це самі.

361. ВКЛР з 1392 року. Вітовт Кейстутович

1392—1430 — новим правителем ВКЛР став Вітовт Кейстутович (прийшов після Владислава-Ягайло II Ольгердовича)[371]. Він син Кийя-Стутія (Кейстута), онук Геди-Міна Будавідовича — першого правителя ВКЛР[372]. Наступним оберуть у 1430—1432 рр. Свидригайла-Болеслава I Ольгердовича, який до цього у 1384—1430 рр. був великим князем Русі (тобто з однієї посади перейде на іншу посаду в інше місто).

В цей же час (у 1365—1430 рр.) великим князем Литви (не ВКЛР, а саме держави Литви, сучасної Білорусі) був Скір-Монт Кейстутович (Жиги-Монт, він же Сигізмундт)[373] — син Кий-Стута Гедиміновича, брат Вітовта Кейстутовича, племінник Оль-Герда Гедиміновича.

362. Куманія (колишня Хозарія, укр. Україна) з 1394 року. Ґірей-Таштимур «Залізняк» I Ясеневич

1394—1396 — Ґірей-Таштимур «Залізняк» I Ясеневич — новий каган Куманії (прийшов після свого батька)[374]. Він син кагана Ясеня-Косара V від дружини, яка приїхала з Яссії (Казахстану) й була нащадкою давнього роду Кіреїв (або Караїтів)[375]. Тому до усіх його нащадків історики стали додавати прізвисько «Ґірей»[376], хоча в дійсності так вони себе не називали, прізвищ в ті часи не було, тому я їх і не буду використовувати. Від імені Ґірей, або Кірей, також пішли українські прізвища Кірей, Кірейцев, Кірєєв, Кірієнко[377]. Ім’я «Таштимур» руською (русинською, рутенською, або сучасною українською) мовою означає «Залізний Камень»[378], або просто «Залізняк»[379]. Це ім’я, в перекладі на українську, дало відомі прізвища Залізняк, Залізницький, Залізниченко[380].

Ґірей-Таштимур «Залізняк» I Ясеневич мав дітей на ім’я Гіяс ад-Дин I (укр. Захист Віри)[381], Девлет-Берди I (укр. Щастя Прийшло)[382], Алі-Беґ, інших. Залізняк Ясеневич, як і всі попередні куманські кагани, бився проти аланів (золотоординців, сучасних русскіх), проти їхнього великого хана Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича, який остаточно захопить майбутню мокшанську країну Московію.

363. Алани з 1395 року. Розгром Тохтамиша I

Наприкінці правління Тохтамиша I Алланія (тобто Сара орда, укр. Золота держава, майбутня Росія) буде розгромлена. Столиця — місто Золоте (Сара, або Саратов) — буде розорено, багато намісників і знаті буде вбито. Користуючись цим, країна мокшей відокремиться і вперше створить свою незалежну державу під назвою «Московія». Правителем стане московський (мокшанський) оцязор Василь I Тимур-Малікович («Василь I Дмитрович»), який буде правити у 1395—1425 рр.

Трапились ці події наступним чином.

1395 — цього року відбувається друга битва між військами аланського (сараценського, або «золотого» ординського) великого хана Тохтамиша I і його дальнього родича саларського аміра Темура «Курагана» Тарагайовича («Тамерлана»)[383].

Амір Темур «Кураган» (укр. «Кульгавий») Тарагайович походить з кипчацького казахського роду Барласів «Шпигунів»[384]. Він став правителем нації салари, яка відноситься до тюркської національної й мовної групи. До цієї ж мовної групи відносяться й тюрки, азербайджанці, тюркмени тощо. Тобто саларська мова схожа на тюркську (укр. турецьку), азербайджанську, тюркменську. Окрім саларської мови, амір Темур володів також таджицькою[385], яка відноситься до іранської (перської) мовної групи, тобто є зовсім іншою.

Його ім’я «Темур» означає «Залізний», бо слова «тимур», «темур», «тимер» з мов кипчацької (лат. татарської) мовної групи перекладається як «залізо»[386]. Слова «Кураган», киргизьке «Аксак»[387], англійське Lame[388] перекладається як «висохлий», «кульгавий»[389]. Вважається, що правитель (тобто амір) Темур кульгав[390]. Таким чином ім’я аміра (тобто укр. «правителя») Темура-Курагана означає «Залізний Кульгач». Ім’я родоводу його давніх могольських (тобто казахських) предків «Барлас» з казахської перекладається як «шпигун»[391]. В Русі (англ. Рутенії) він був відомий під ім’ям «Темір-Аксак»[392], що означає те саме, що й англійське ім’я «Timur-Lame», що традиційно стали вимовляти як «Тамерлан»[393] — тобто Темур «Кульгавий». Англійське слово «lame», тобто «кульгавий» перетворилося на «лан»[394].

Старшу дружину аміра Темура звали Сара («Золото»)[395], або Сара-Малік ханум, а всього в нього було біля 18 дружин[396].

Місцем битви проти аланів була кипчацька Кумицька Долина[397], на річці Терек — це територія сучасного Дагестану[398] (не історична, бо дагестанці — горці). Це — споконвічна історична територія кипчацької (лат. татарської) нації, яка називається «кумики», сьогодні вони з подачі Росії окуповані аварами[399] («дагестанцями», слово «дагестанець» означає «горець»[400], це не назва нації). Про цю битву писали арабський сирійський історик 1400-их років Ахмед ібн Арабшах[401] та сучасний казахський історик Калібек Даніяров[402].

Війська аміра Темура «Залізного Кульгача» Тарагайовича («Тамерлана») проникли до прикавказьких кипчаків (лат. татар) кумиків в долину річки Терек, на північ від міста Дербент через «Залізну Браму»[403]. Стара назва міста Дербент «Демір Капі» (Demir Kapi) й означає власне «залізна брама»[404]. Про це було більше написано в пункті 254. В результаті битви алани («золоті» ординці, тобто сучасні русскіє) почали тікати. Саларські війська аміра Темура Тамерлана пішли на північ і також вигнали аланів (русскіх) з колишньої столиці куманів (колишніх хозарів, або українців) з міста Тана-хань (майбутнього Азову, це сучасний Ростов-на-Дону, неподалік однойменної «Азовської» фортеці на морі).

Незабаром амір Темур «Залізний Кульгач» Тарагайович («Тамерлан») проводить другий напад на аланів (сараценів, або «золотих» ординців, русскіх), внаслідок якого він повністю розгромив столицю Алланії — місто Золоте (Сара, або сучасний Саратов). Крім того, його армія пограбувала[405] багато південних та східних містечок Алланії. Після цієї перемоги він залишив землі «надволзьких татар» й повернувся зі своїм військом до Самарканду[406].

У 1395 році настав кінець правлінню великого аланського хана Тохтамиша I. У підсумку після війни він втікає в північні ліси до кипчацької (лат. татарської) держави Сибірії[407]. Там він буде вбитий за наказом хана Шаді-Бека у 1406 році[408]. Сини Тохтамиша, як вже зазначалося в пункті 353, Зелен Тохтамишевич, Керім, Кепек (Бетсабул), Кадир переїдуть евакуюються до Литви (Білорусі) в місто Тракай[409], поряд з Вільно. Правителем ВКЛР в той час буде князь Вітовт (онук Геди-Міна Будавідовича). Зелен Тохтамишевич стане військовим в армії ВКЛР і візьме участь в епічній Грюнвальдській битві проти тевтонців (німців) у 1410 році[410].

364. Алланія з 1395 року. Тимур-Кутлук II Тимурович («Семен I Дмитрович»). Столицю аланів із міста Золотого (Саратова) переносять в місто Беркімам (Самару)

1395—1399 — Тимур-Кутлук II Тимурович («Семен I Дмитрович») — новий великий хан Алланії (прийшов після втечі попереднього хана Тохтамиша I)[411]. Він син великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Івановича»)[412], родич хана Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича, брат по батьку мокшанського оцязора Василя I Тимуровича («Василя I Дмитровича»)[413].

Столицю Алланії (Сара орди, укр. Золотої держави, або Росії) — місто Золоте (Сара, сучасне Саратов) — повністю зруйнували. Вона втрачає своє значення[414]. Усі багатства було пограбовано і вивезено саларами[415]. Тому столицю переносять до іншого вцілілого міста — в місто Беркімам[416]. Сьогодні — це сучасна Самара. Беркімам історики для зручності стали називать умовною назвою «Сара-Берке»[417], але насправді воно так ніколи не називалося. В Самару місто було перейменовано значно пізніше, за однойменною назвою річки-притоки Самари[418]. Це давнє аланське (сараценське, або русскоє) місто, розташоване на мальовничому острові по центрі річки Ідель (ерз. Волга).

В Алланії (Росії) правитимуть далі різні хани[419], які саме — в даному випадку не так важливо. В цей же час в країні триває Друга національно-визвольна війна мокшей і ерзян (лат. мордви) за свою незалежність[420].

(Кінець 9 глави)