Глава 5

Глава 5. 1090-1169 роки. Перші правителі ерзян і мокшей. Фіни та їхня зовнішність. Чи було переселення слов'ян? Хто такі в'ятичі. В'ятко - прабатько удмуртів. Фінські топоніми і боги. Династичні шлюби русів і куманів (косарів, або половців). Шапка "Мономаха". Міфічна ерзянська труба Торама. Русинські назви у фінських поселеннях. Суздаль чи Зозулин? Заснування держави Новогардія. Імена у фінських жінок. Династичні шлюби русів з ерзянами. Ерзянські принци з руським (русинським) корінням. Нашестя сараценів (аланів) на ерзян. Інтерпретація російських істориків. Заснування ерзянської столиці Рошта-Оз (Нижній Новгород). Ерзянський принц краде скарби в руських (русинських) родичів

145. Перші відомі ерзянські (лат. мордовські) правителі з 1090 року. Пургіне-Паз “Гром” Мельсе-Дей I

Країна фінської нації ерзян називалася Арзянія, або Арджанія. На заході вона більш відома під назвами Артанія, Арта, Arsa, Arthania. Про Артанію згадує в своїй книзі “Книга шляхів та країн” арабський історик Абул-Касім ібн Хавкал у 977 році. В цій самій книзі, до речі, автор згадує й про Киянію, й про Косарію (Хозарію). Пізніше європейські мандрівники стали називати фінську країну Артанію латинською назвою “Мордовія”, що збереглося й до сьогодні.

Головним містом ерзян (мордви) стене місто Рошта-Оз, відоме в російській історії під умовною назвою “Ростов”, це сучасний Нижній Новгород. Іншим великим містом ерзян (мордви) стане Володімер (Владімір). Ці обидва міста сьогодні внаслідок русскої окупації опинилися поза межами сучасної Артанії (Мордовії). Правитель Артанії завжди називався терміном “інязор”.

1090-1120 - Пургіне-Паз “Гром” Мельсе-Дей I - перший відомий правитель ерзян, або Артанії (майбутньої Мордовії). Він зять Нішке і його дружини на ім’я Верцого, чоловік дівчини на ім’я Сирта. Його мати - Анге-Патяйсь, народжена від Чам-Паз (Чипазсь), згідно з ерзянськими легендами. Інформації, що було до нього, немає, бо, вірогідно, ерзяни жили родовим ладом і якихось відомих подій до цього часу не траплялося. Племінний період вони на той час вже пройшли: враховуючи, що їхня країна дуже велика, то племена встигли розділитися на роди, у кожного з якого був власний лідер, власна місцевість і відповідна назва. Судячи з назви країни, ще раніше повинен був правити лідер на ім’я Артан (Ерзян, Арзан). У Пургіне-Паза “Грома” з його дружиною на ім’я Літова народився син Тюштя (Тюштень) I Пургінович (в російській історії відомий як “Ярослав I”). Він і стане наступником у 1120-1150 рр.

146. Куманія з 1090 року. Тугор “Куманський” I Ясеневич

1090-1100 - Тугор “Куманський” I Ясеневич - новий каган Куманії (прийшов після свого батька Ясеня (Осипа, Асепи) IV Куркуловича). Мав сина Босняка I Тугоровича, доньку Олену Тугорівну “половецьку принцесу”. Вона війде заміж за руського (нім. русинського, анг. рутенського) великого князя Святополка-Михаїла II Ізяслав-Дмитровича і вони народять Премі-Славу, Зби-Славу, Яро-Полка I. Наступником стане його син Босняк I Тугорович у 1101-1111 рр.

147. Русь з 1093 року. Святополк-Михайло II Ізяслав-Дмитрович

1093-1113 - Святополк-Михайло II Ізяслав-Дмитрович - новий великий князь Русі (прийшов після свого дядьки Всеволода I Ярославовича). Він син великого князя Ізяслава-Дмитра I Ярославовича, онук Яро-Слава “Мудрого” I Ладомировича. У 1094 році став зятем куманського хана Тугора “Куманського” I Ясеневича, про що й написано у попередньому пункті. Він взяв в дружини каганську доньку Олену Тугорівну “половецьку принцесу”. В них народилися доньки Премі-Слава, Зби-Слава, син Яро-Полк I. Наступним правителем після Святополка-Михайла II Ізяслав-Дмитровича стане його двоюрідний брат Ладомир-Мономах II Всеволодович у 1113-1125 рр.

1097 - цього року Святополк-Михайло II провів Любецький з’їзд, на якому була скасована монархія й прийняті демократичні процедури передачі влади. Влада в країні стала децентралізованою, коли князі в областях обираються на місці й кожна область керує у себе самостійно. В Русі налічувалося вже більше 100 міст і містечок.

Коли російські історики, та й українські також, часто кажуть, що якісь князі з роду правителів мріяли здобути владу в Києві, це мається на увазі, що вони не різали і не травили один одного, як було прийнято в Золотій Країні (сар. Сара Орді), а бажали виграти на виборах й вели конкуренцію за високу посаду.

148. Перші відомі мокшанські (майбутні московські) правителі з 1100 року. Атям-Шкай I

1100-1170 - Атям-Шкай I - новий оцязор майбутньої Московії. Він відомий перший правитель. Інформації, що відбувалося і хто був лідером до нього, немає. Вірогідно, мокші до цього жили племінним ладом і нічого не відбувалося. Через те, що контактів з Руссю та європейськими державами не було, то й нема про них ніякої інформації. Вони жили саме племінним ладом, а не родовим - враховуючи зовсім невеликі розміри їхньої країни, цього було достатньо. Судячи з назви країни, ще раніше повинен був бути лідер або правителька на ім’я Мокша, на честь якого (або якої) й назвуть річку Мокша (Москва). Наступником після Атям-Шкая I стане його син Тьокшонь I Атямшкайович у 1170-1220 рр.

149. Формування фінських волго-камських націй

Продовжимо далі огляд корінних народів на цих землях. У 400-700 роки відбулося формування та розселення фінських племен на своїх рідних територіях. Сьогодні ці племена в офіційній російській історії називають “фіно-угорськими”. Тобто фін штучно об’єднали з угорцями та юграми. Про що ж йдеться? Справа в тому, що існують окремо “фінська”, “угорська” (рос. венгерська) та “югрська” національні й мовні групи. Як ми бачимо, назви двох останніх груп трохи схожі, але це все ж дві окремі мовні групи, і при цьому жодна з них не має ніякого відношення до фінської мовної групи.

Угорці представлені сьогодні тільки однією нацією - угорцями, самоназва яких “мадяри” (“магьяри”), російською мовою відомі як “венгри”. Вони відносяться до європеоїдного типу, проживають у центральній Європі, з фінами не межують, але трохи подібні до них за антропологічним типажем зовнішності.

Югри відносяться до арктичного (ескімоського) типу, й мешкають на Півночі, вздовж Льодовитого океану. До югрської національної і мовної групи входить декілька націй, зокрема власне югри, ханти, самодійці тощо. Вони зовсім не схожі на фін ані за зовнішністю, ані за мовами. Існує ще така нація мансі, яку російські історики чомусь об’єднали з юграми, хоча мансі належить до мансійської національної й мовної групи та до трансуральського (корінного) типу зовнішності.

Сьогодні росіяни штучно, без усіляких підстав, усі ці нації включають до поняття “фіно-угрів”. Причому, з російського слова “угри” незрозуміло, чи йдеться про угорців-європейців (мадярів), чи про югрів-арктиків. Югри і ханти живуть на східній стороні від Уральських гір. Мансі живуть прямо в Уральських горах і на східних схилах Уральських гір. А всі нації фінської мовної групи живуть виключно на західному боці від Уральських гір й розселені до узбережжя Фінської затоки.

Кипчацька нація сараценів межує з фінськими націями мокшей і ерзян, кипчаки-чуваші межують з фінами ерзянами і марійцями, кипчаки волзькі булгари межують з фінами марійцями і удмуртами, кипчаки башкорти - з удмуртами та комі-перм’яками. Слов’янська нація плесковці межує з фінами естонцями та іжорами, славини (новгородці) межують з іжорами, вепсами і мокшами, та руси (русини, рутени) межують тільки з мокшами.

150. Фінські нації в Росії. Хто такі волго-камські фіни

Слід зауважити, що до 1000-х років на території майбутньої Московії жили корінні фінські племена. Вони не перетиналися зі слов’янськими племенами та народностями. Вийшли вони з агатирських племен. Ось перелік усіх фінських націй (у дужках я вказую назву народностей та столицю нації):

- прибалтійські фіни: квени (власне “фіни”, м. Тромсе), саамі (лапландці, “лопарі”, м. Рованіємі), фіни (суомі, м. Гельсінкі), естонці (істлянти, м. Ревал, сучасний Таллінн), ливи (ліфлянти, на річці Даугава), водь (нарова, сету, чудь, м. Кінгісепп), іжори (ем, м. Орескак, або “Орешек”, сучасний Санкт-Петербург, неподалік однойменної фортеці Ореша на острові на витоку Неви), вепси (весь, м. Вологда).

- волго-камські фіни (проживають вздовж річки Волга та її притоки - річки Ками): московити (мокша, м. Москва), ерзя (меря, мещера, мурома, м. Рошта Оз, це “Ростов” або сучасний Нижній Новгород), марійці лугові (мердінес, м. Йошкар-Ола), марійці гірські (“череміс”, північна частина Татарстану), удмурти (в’ятичі, калмез, м. Іжевськ), комі (перм’яки, зиряни, войтир, м. Перм).

Усі ці фінські народи здебільшого досі живуть на своїх споконвічних історичних землях. Тільки багато з них, які жили на території німецько-французької колонії “Російської Імперії” та московської колонії “Радянського Союзу” (СРСР), під політичним тиском часто стали називати себе “русскіми”. Саме волго-камські фіни і є тими росіянами, котрі перебували століттями під ярмом кипчацької орди.

Зображення Територія проживання фінських націй. Усі фіни проживають на своїх споконвічних землях до цього дня, лише деякі змінили свої назви. Великими літерами вказано історичну назву нації, а сучасна назва вказана в дужках

На території сучасної європейської частини Росії до Уральських гір сформувалися наступні нації фінської мовної групи:

- північні, або прибалтійські фіни: “водь” з народностей нарова і чудь; “іжора” з народності ємь; “вепси” з народності весь.

- південні, або волго-камські фіни: “мокші”, вони ж латиною “москалі” (moxel) з племен борусців, каріонів, василис і народності мокша; “ерзя” з народностей ерзя, мурома, шокша, мещера та міря; “марійці лугові” з народності мердінес; “марійці горні”, вони ж “череміс“; “удмурти” з народностей в'ятичі та калмез; “комі” з народностей морт, зиряни та перм'яки.

Варто зазначити, що карели - це не окрема нація. Карели за своєю національністю - це “суомі” (тобто, власне “фіни”), які залишилися жити у Карельській області. Карельська область раніше входила до складу Фінляндії (країни суомі). Мова карелів - це просто застаріла старосуомська (старофінська) мова, яка застигла і загальмувалась у розвитку після того, як Московія окупувала цю область Фінляндії.

До сучасної Московії можна було б віднести області навколо таких міст: Москва (колишнє місто Перун), Твер (колишнє місто Тораки), Тула, Калуга, Рязань (колишнє місто Балтакінта) та західна частина Рязанської області. Корінна титульна нація Московії називається “мокші”, а також відома під назвами "московичі", "московці", латинською назвою "москалі" від moxel (“моксель”) та сьогодні вони більше відомі під умовною назвою “русскіє” або "росіяни". Країна мокшей називалася “Московія” й займала відносно невелику територію. Площа Московії займає приблизно 205 тис. кв км, для порівняння, Швейцарія - 40 тис. кв км. Єдине старовинне плем’я, воно ж й народність, на території Московії, яке сформувало націю московитів - це мокші. Правитель мокшей завжди називався терміном “оцязор”.

На схід від московитів живе нація ерзя, або латиною “мордва”. Ерзяни мали свою окрему державу “Арзянія”, або Аржанія, вона ж Артанія, яка латиною стане називатися “Мордовія”. Воно набагато більше за розміром, ніж Московія. Ерзя вийшли з народностей меря (міста Володімер, Ярославль), мещера (м. Касимов), мурома (м. Муром), терюхане (перша столиця м. Рошта Ош, або Нижній Новгород), шокша (друга столиця м. Саранськ) і каратаї (проживали поблизу сучасного Татарстану). Сучасне місто Рязань багато хто помилково приписує ерзянам, посилаючись на те, що назва “ерзя” схожа на “Рязань”, але це не так, тому що назва “Рязань” - відносно нова, раніше місто називалося Балтакінта. В історичні землі Мордовії входять наступні міста та території: колишня столиця місто Нижній Новгород (Рошта Оз, і воно ж “Ростов”, воно ж Обран Ош. Слово “обран“ ерзянською мовою означає “нове”, а “оз” або “ош” - це “місто”), Волотімер (сучасне місто Володимир), Герислов (сучасне місто Ярославль), Кострома, Галич, Іваново, Муром, Арзамас, Саранськ (сьогодні це столиця Мордовії), східна частина Рязанської області (без міста Рязані) та невелике поселення Суздаль з 9 тис. мешканцями. Потрібно розуміти, що це селище міського типу зовсім не те старовинне слов’янське місто Суздаль (точніше Зозулин), яке сьогодні називається Курськом. Правитель ерзян називався “інязор”. Про минуле ерзянського народу складений широко відомий історичний епос “Масторава” з головним героєм правителем (інязором) на ім’я Тюштя.

До земель вепсів входили міста Архангел (сучасне місто Архангельськ), Колмогра (сучасне місто “Холмогори”), Волоґда, Соловки, селище Пінега. У вепсів була своя держава Вепсанма, або Двіна, що містила в собі Кондорську область. Сьогодні частину земель вепсів включили до Карельської та Ленінградської областей в складі Росії. В мережі Інтернет є статті про те, як вепсів насильно перетворили на “русскіх” і як молодь забула рідну мову.

Марій Ел (м. Йошкар Ола), Удмуртія (м. Іжевськ), Комі (або Пермякія, м. Сиктивкар) - сьогодні це окремі республіки, які мають автономію у складі Росії. Але частина їхнього населення теж називає себе переважно “русскіми” - така термінологія склалася за останні століття, особливо за часів московської колонії “Радянського Союзу” (СРСР).

Московці, мордва, марі, удмурти та комі називаються волго-камськими фінами, тому що їхні держави розташовані в районах річок Волга і Кама - на північ від того місця, де Кама впадає у Волгу. А вже з місця злиття Волги та Ками в одну річку починаються землі кипчацьких (лат. татарських) націй, і простягаються вони на південь до самого Каспійського моря.

Всі ці фінські племена і народності майже не змішувалися зі слов’янськими народностями сіверян, славинів “ільменських” і кривичів, що жили по сусідству. Слов’яни та фіни - це зовсім різні народні групи за мовою, культурою й етнічним походженням.

151. Зовнішність людей фінських націй

Зовнішньо всі нації фінської мовної групи відрізняються від інших народів синім кольором очей, світлим рудуватим волоссям, круглим широким обличчям і курносим товстим носом. Північні - більш світловолосі та синьоокі, а південні - більш руді і блакитноокі.

За характером фіни добродушні, щедрі, відкриті, старанні, але при цьому надмірно довірливі та легко піддаються маніпуляції.

152. Фейк про переселення слов’ян на землі фін. Хто такі “в'ятичі” та звідки вони отримали свою назву?

Відносно слов’ян часто згадують одне плем’я за назвою “в'ятичі”. Російські історики стверджують, що нація “русскіє” вийшла саме з цієї народності в'ятичів. Існує у російських істориків версія, що плем’я в'ятичі - це слов’яни, що жили біля міст Чернігова та Москви. Чи так це? Ми вже розслідували, які племена та народності мешкали у слов’янських державах, і серед них згадки про в’ятичів не знайшли. Натомість, ми знайшли їх в іншому місці.

У російських джерелах стверджується, що в'ятичі більше 1200 років тому проживали на західній території нинішньої Росії і нащадки їхні переселилися потім до міста Москви. Російськими істориками стверджується, що мешкали в’ятичі біля витоку річки Ока, населяли території сучасних Московської, Брянської, Калузької, Орловської, Рязанської, Смоленської, Тульської, Воронезької та Липецької областей. Як бачите, російські історики тут намішали землі і мокшей, і русів (русинів, рутенів), і куманів (хозарів, або половців), і сараценів (аланів, або "золотих" ординців). Це вже свідчить про те, що дослідники навіть не розуміли, де які корінні народи насправді жили. Тобто в такій подачі інформації вже закладена ідея про те, що усі названі області - це усе разом “русскіє” землі. Іншою мовою - закладалася пропаганда, що ніяких ані фінських, ані кипчацьких народів на цих землях не існувало, а були тільки саме єдині "русскіє", або "росіяни".

Розглянемо докладніше ці твердження. Дійсно, Орловська, Брянська, Смоленська області раніше населялися слов’янами - це правда. Тобто в цьому твердженні обману нема. Але росіяни недомовляють, що ці землі тоді входили до складу держави Великого князівства Руського (або Русинського). Місто Білгород належало також русам (русичам, або русинам, рутенам).

А ось вже Московська, Калузька, Тульська і західна половина Рязанської області - це споконвічні землі народності мокш (лат. moxel, укр. москалів). Східна частина Рязанської області була заселена народністю ерзя, відомою сьогодні під латинською назвою “мордва”. Липецька область - це частина споконвічних земель сараценів (або “золотих” ординців, аланів).

Місто Воронеж (Грай, або Ограй) належало також сараценам (аланам, золотоординцям), але південна частина Воронезької області належала куманам (колишнім хозарам, половцям).

Де, ви думали, розташоване джерело річки Оки? Несподівано для багатьох, але річка бере свій початок на території Орловської та Курської областей, тобто на колишній території слов’ян, чия нація називалася “русью”, “русами”, “русичами”, або “русинами”. Річка Ока тече з південного заходу на північний схід і впадає в річку Волгу неподалік від ерзянського міста Нижнього Новгороду (колишнього “Ростову”, або Рошта-Оз), тобто гирло річки знаходиться вже на території волзьких фін. Середня частина річки Ока протікає південним сходом від мокшанського міста Рязань (в складі сучасної Росії).

Зображення Виток (джерело) річки Оки між м. Орлом і м. Курськом. Ці землі раніше були споконвічною частиною Великого князівства Руського (сучасної України). Росією вони були окуповані значно пізніше

Міста Орел і Курськ за стародавніх часів входили до складу Великого князівства Руського (або Русинського) і розташовувалися на території слов’янської нації русів (русичів, русинів). За старих часів місто Курськ називалося руською (русинською) мовою Зозулін, від слова “зозуля”, лат. Cuculus. Саме латинський варіант назви і писали як Суздаль (Susudal), а на гербі Курська досі зображені три зозулі, хоча їх і видають за куріпок. Саме згадка міста Суздаль у старовинних книгах мандрівників та істориків, а також поява міст з назвами "Ярославль" та "Володимир" (Волотімер) у фінських землях, є тим фундаментом, на якому російські історики будують свою теорію про переселення слов’янських племен на землі волго-камських фін.

Якщо коротко, то картина така. Російські джерела стверджують, що нібито:

1) В'ятичі - це слов’янське плем’я.

2) В'ятичі жили на витоці річки Оки, в містах від Брянська до Москви включно.

3) В'ятичі - це саме те плем’я, яке називалося “венедами”.

4) В'ятичі переселилися на землю фінських "племен" мокші, мурома і меря та ще північніше, де на честь свого переселення дали одній із річок назву Вятка - від слов'янського слова “гілка” (рос. вєтка), і там же збудували місто Вятка (нинішнє м. Кіров, колишнє м. Хлин).

5) Від "племені" в'ятичів походить етнічна нація “русскіє” (або “росіяни”), які через це вважають себе одним народом з русами (русичами, або русинами, рутенами).

Про в'ятичів російськими істориками написані цілі твори, що намагаються довести їхнє переселення зі слов’янських територій на землі волго-камських фін. І часто ці статті просто бездумно переписуються, копіюються англомовними та іншими іноземними виданнями.

Зображення Річка Вятка на мапі Росії - батьківщина в'ятичів. Розташована вона на схід від волзької Булгарії (це сучасний Татарстан, м. Казань), втікає у річку Кама, а річка Кама тече на південь і впадає у річку Волга (тат. Ідель)

Річка Ока тече на північ, і наприкінці своєї течії зливається з річкою Волга у місті Нижній Новгород (колишній Рошта-Оз, або так званий “Ростов”). Це столиця Артанії (лат. Мордовії) - країни ерзянів. І якщо там руси і оселялися, то тільки внаслідок династичних шлюбів ерзян з русами. Таких було небагато, й асиміляції ерзян в русів, тобто фінської націю в слов’янську, звичайно не відбулося: навпаки, це ерзяно-русинські принци вже вчили ерзянську мову як рідну та асимілювалися в фінську ерзянську культуру.

153. Чому в'ятичам росіяни приділили стільки уваги

Головна ідея, через яку в'ятичам приділяють так багато місця в російській історії - це те, що саме з цього племені нібито з’явилася сучасна “русская” нація. Тому це плем’я історики у своїх статтях штучно “розселяють” ближче до кордонів волзьких фін, недалеко від Московської області, і наполягають на теорії колонізації слов’янами земель фінських народностей мокш (м. Москва) та меря (м. Волотімер, або Володимир, це колишня територія країни ерзян Артанії, тобто Мордовії).

У працях австрійського посла в Русі Сигізмунда Герберштейна, а саме у брошурі Rerum Moscoviticarum Commentarii Synoptische, або “Записки про московитські справи” (1546 р.), написаною латиною, він перераховує всі назви племен і народностей, що сформували слов'янські нації. В’ятичі там не згадуються.

Герберштейн, окрім інших, згадує слов’янську народність вандали, відому також під назвою “венеди”, або “суеви”. Венеди дійсно розмовляли слов’янською мовою, їхні споконвічні землі лежать на перетині кордонів Польщі та Німеччини, а також тягнуться до міст Берліна та Любека включно. Тому до племені в'ятичів вони не мають жодного відношення.

154. Так яку ж націю заснували в'ятичі?

А тепер дивимося уважно на карту на схід від ерзянського міста Нижній Новгород та булгарської (татарської) Казані. Там знаходимо річку, яка називається Вятка. Джерело річки Вятка знаходиться на території Республіки Удмуртія (столиця м. Іжевськ, розташовано на момент написання цієї книги у складі Росії), далі Вятка тече на північ, потім на захід через місто Кіров (яке раніше називалося Вяткою і Хлином), а потім на південь, і впадає в річку Кама на території волзьких булгар, неподалік того місця, де річка Кама впадає у Волгу. Вятка, або Ватка́ - це удмуртська назва річки. Волзькі булгари (татари) називали цю річку "Нократ".

Зображення Виток і гирло річки Вятка. Річка починається на території камських фін в Республиці Удмуртія, трохи на схід від міста Глазов. Далі Вятка тече строго на захід до міста Кіров (називалося Хлин), яке розташоване на території марійців. Потім річка робить різку петлю і тече на південний схід, де впадає в річку Каму на схід від татарського міста Казань

Місто Вятка стоїть на землі марійців лугових, хоча сьогодні до складу їхньої автономної держави Марі Ел (столиця м. Йошкар-Ола) не входить, а на цей момент знаходиться у складі Росії. Першою назвою міста було Хлин (за назвою річки Хлинівка), потім місто перейменували у Вятка, за назвою річки Вятка, а в 1934 році - в “Кіров”. Начебто логічно припустити, що саме на річці Вятка й мали жити в'ятичі, від яких й пішла назва річки. Російські історики стверджують, що у ці краї переселилися слов'янські руські (русинські) переселенці з Сіверського (або Северинського) князівства з території Русі. Хоча, насправді, на півночі Русі в регіоні Біла Русь у Северинському князівстві мешкала народність “сіверяни”, названа так на ім’я голови племені Сівер (або Северин), а зовсім не “в'ятичі”.

Заснування міста Кірова вигадувачі російської історії приписують місту Великому Новгороду. Знову ж таки, цим хочуть притягнути слов’янський народ країни Славії, майбутньої Новогардії, до волго-фінського марійського поселення, щоб приписати Кірову історію Русі, так само, як її приписали її Великому Новгороду. Насправді, міжріччя рік Волги і Ветлуги є територією проживання нації марійців. Марійці, або по-старому “череміси”, діляться на луговий й гірський, це різні нації. Лугові живуть північніше й займають Волго-вятське міжріччя, а територія гірських - сьогодні зайнята кипчацькою країною Татарстаном.

Країна Славія, або майбутня Новогардія (так звана “Новгородська республіка”) - це була окрема країна, в якій жив північний слов’янський народ. Ця територія ніколи не відносилася до Русі, але мала спільний з Руссю кордон з русинською Смоленською областю. Славини мали і мають досі власну мову, яка так і звалася - “славинська”. Якби славини стали б долати шлях у 1300 км, з метою неодмінно заснувати Кіров, то їм би довелося з боями проходити наскрізь усі землі фінської народності мерденс. А це вже увійшло б в історію як окупація та ярмо, про війни та навали з боку слов’ян було б дуже багато відомостей. Але про ярмо з боку слов’ян ми ніколи в жодному джерелі не чули, а навпаки, в документах і книгах є дуже багато відомостей про нескінченні війни та ярмо виключно з боку кипчаків (лат. татар).

По-перше, як ми бачимо, Вятка не протікає територією колишнього Северинівського князівства Русі. Отже вона не має жодного зв’язку зі слов’янами. По-друге, в удмуртській історіографії підтримується гіпотеза про те, що гідронім походить від назви удмуртського племені Ватка́ (через “а” та наголос на останнє “а”).

Російські історики це ніби й визнають, але тут же вигадують версії, що назва річки походить від російського слова “вєтка” (укр. гілка), і що цю назву придумали слов’янські колонізатори (знову ці загадкові вигадані “колонізатори-русичі”). Але ж тут все очевидно - коли намісники німецько-французької колонії вирішать взяти собі історію Русі (або Рутенії), то її керівництво запланувало умовно “слов’янізувати” землі фінських націй. У такий спосіб вони намагатимуться впровадити ідею, що ці землі буцімто також були частиною і Русі, і Новогардії (тобто Славії). Саме тому деякі фінські топоніми і гідроніми росіяни стали намагатися лінгвістично штучно притягнути до слов’янських слів.

Татарська ж назва річки Вятки - Нократ (noqrat) означає “срібло”, але росіяни ж притягнули, що це слово означає перекручену назва міста Новгород, і що Вятка була річкою, що “з’єднує новгородські землі із середньою Волгою”. Йдеться, звичайно ж, про Нижній Новгород. Тут знову нам дають плутанину у термінах, плутаючи сучасні міста Великий Новгород та Нижній Новгород. Місто Великий Новгород - це слов’янське місто північної слов’янської нації славинів (майбутніх новгородичів). А сучасне місто Нижній Новгород - це ерзянське (мордовське) місто, що належить волго-камським фінам. Раніше воно називалося “Рошта Оз”, саме так воно написане на Каталонському Атласі 1375 року. Рошта, або “Роста” - це ім’я засновника, а слово “оз” або “ош” означає “місто”. Колоніальні історики цю назву часто вимовляли і записували як “Ростов” (не має ніякого відношення ані до сучасного маленького містечка Ростов у Ярославській області, ані до куманського (українського) міста Ростов-на-Дону). Потім його перейменували на “Обран Ош”, що перекладається з ерзянської мови як “Нове місто”, тобто “Новгород”. А щоб відрізнити місто від слов’янського Новгорода, додали ще до назви кипчацьке ім'я "Нізі" (пам'ятаєте, подібне ім’я, наприклад, носив Нізі-Древлян та інші діячі?). Це додаткове ім'я "Нізі" в назві міста зустрічається на деяких картах, пізніше його колонізатори перероблять в слово "нижній".

А тепер найцікавіше - подивимося на назви притоків річки Вятка (стара назва Ватка́) нижче і вище колишнього марійського міста Кіров: Єлга, Седмікча, Шошма, Кобра, Турунка, Седмікча. Воя та її притоки - Суна та Вома. Чепца́ (або Чупчі, від удмуртського кореня “чуп” - “затока” та “сі” - “річка”, “ручей”, тобто буквально “річка, що виходить із затоки”) та її притоки - Сизма, Кордяга. Лекма, Пудем, Медла та Сига. Уржумка і її притоки Пінбінка, Шенерка, Шуринка, Асланка, Сабінка та Сукма. Піжма і її притоки Ошма, Тужа, Тула, Унжа, Юма, Ярань і Сюзюм. Кільмезь (удм. Калмез “холодний”) та її притоки - Ундула, Кульма, Вала, Кирчма, Сардик та Сюник. Літки та її притоки - Лекма та Шадріха, а також Молома з притоками Вочка, Кузюг, Шубрюг та Єртач.

Що ми бачимо? Більшість назв річок звучить співзвучно слову “Ватка” (укр. Вятка). За назвами та їхнєю співзвуччю цілком ясно і очевидно, що гідронім “Ватка” стався з мови місцевих фінських народів.

155. Вятко та Калмез - прабатьки фінської нації удмуртів

Таким чином, ми показали, що слов’яни не давали назви річкам на територіях фінських націй марійців, ерзян (мордви), удмуртів і комі, а значить, там ніколи у давні часи не мешкали.

Також достовірно відомо, зі збережених переказів, що в історії все-таки був ватажок на ім'я Вятко. І мешкав він в Удмуртії, на річці Вятка. Тобто його іменем і була названа річка. Згідно з удмуртськими переказами, одними з прабатьків нації удмуртів були два брати на ім’я Вятко та Калмез. Вони - стародавні керманичі народності “вотяки”. З народності вотяків і вийшла нація “удмурти”, яка відносяться до фінської мовної групи та європеоїдного типу зовнішності. Тобто, вотяки, або удмурти за мовною належністю - це фіни, так само як і мокші, і ерзя (лат. мордва) тощо.

Відповідно, плем’я, головою якого був Вятко, мало називатися “в'ятичами”, або “ватюками”, “вотяками”.

Іноземні вчені часто займалися тим, що просто перекладали російські історичні статті, а не проводили власних досліджень. Саме такі перекладені статті можна знайти в інформаційній електронній мережі “Інтернет”, на веб-сторінках “Вікіпедія” та інших. У деяких таких статтях зазначається, що в'ятичі жили неподалік річки Оки, з боку витоку річки. Але, як ми вже бачимо, справжні в'ятичі жили ближче до гирла Оки, у витоках річки Вятка на території Удмуртії (м. Іжевськ).

Крім того, російські джерела зазначають, що у слов’янського народу Русі дійсно в якійсь проміжок часу в якійсь області в якомусь районі або містечку був руський (русинський) князь на ім'я Віче-Слав (В’яче-Слав). Віче - це старовинне руське (русинське) ім’я, що було популярним у Великому князівстві Руському. Слово “віче” означає “збір”, “рада”, “коло”. Ім’я Слав, як ми вже знаємо, пішло від засновників країни Славії (Новогардії), й прийшло в Русь внаслідок династичного шлюбу.

Саме схожість звучання імені В’ячеслав з назвою “в'ятичі” могло стати або джерелом помилки, для іноземців, наприклад, або дало можливість історикам-маніпуляторам оголосити нащадків удмуртського керманича Вятка з річки Вятка не фінами, а слов’янами.

Якщо ж на хвилиночку припустити, що дійсно якийсь слов’янський князь В’яче-Слав з руської, або русинської, області Сіверія дійсно правив племенем за назвою “в’ятичі”, то тоді ми стикаємося з дивацтвом. Справа в тому, що в часи передбачуваного князя В’яче-Слава племінного ладу і племен в Русі вже дуже давно не існувало. У ці часи Велике князівство Руське було розвиненою державою зі сформованою нацією русів (русичів, нім. русинів, анг. рутенів). Русь вже ділилася на регіони, а регіони на області, а в областях навколо різних міст існували князівства - жодних племен. Тому гіпотетичний руський (або русинський) князь ніяким племенем керувати аж ніяк не міг, бо племінний устрій в Русі на той час вже давно зник. А в давні часи біля міста Бранкіка (нинішнього Брянська) проживала зовсім інша слов’янська народність - відомі виключно як “сіверяни”, з керманичем на ім’я Сівер (або Северин).

Сторінки в інформаційній електронній мережі “Інтернет” також видають інформацію, що руське (русинське) князівство чи район, кероване русином В’яче-Славом, і яке входило до складу держави Русі, обмежувалося на півночі від фінських народів річкою Угра (притока Оки) й річкою Гордота. На півдні князівство мало кордон з іншим русинським Новгород-Сіверським князівством по річці Орлик. Головним містом князівства було русинське місто Бранкіка (Брянськ). Також до їхніх територій відносилися міста Курськ (колишній Суздаль), Орел і Мценськ. Це вже більше схоже на правду, бо вказані території з самого початку це були слов’янські русинські землі, поки їх не захопили сарацени (або “золоті” ординці, алани). Фіни удмурти з народності в'ятка на сіверських землях слов’ян ніколи не проживали і не проживають, так само як слов’яни не проживають в Удмуртії (окрім політичних в’язнів та депортованих).

Батири (укр. герої) вотяків, або в'ятичів добре описані в удмуртському літературному епосі “Дорвижі” та в епосі сусідньої фінської нації комі-пермяків “Біармія”.

Зображення Стилізований вотяцький (удмуртський) батир (укр. герой) Мардан (права на зображення авторські)

Таким чином, ми з’ясували, що справжні в'ятичі не мають жодного відношення ані до слов’ян, ані до мешканців мокшанського міста Перум (Москви), як намагаються донести сучасні російські вигадники історії до свого народу, який ще ніяк не втомиться від постійної брехні.

Отже, запам’ятайте, в’ятичі, вони ж вотяки - це народність, яка проживала на витоках річки Вятка. Першим керівником у них був ватажок на ім’я Вятко (Ватка́). З цієї народності, а також з народності калмез, й походить нація, котра сьогодні зветься удмуртами. Удмурти відносяться до фінської національної і мовної групи, як і мокші, і ерзя (лат. мордва), і іжори, і вепси тощо. На підставі цієї інформації стане більш зрозумілою подальша історія Московії (країни мокш) та сучасної Росії.

Зображення Території слов’янських, фінських і кипчацьких народів. Як бачимо, кипчаки (лат. татари) займають дуже велику територію, значно більшу ніж інші національні і мовні групи. Кипчаки, слов’яни і фіни відносяться до європеоїдного типу зовнішності

156. Корінна нація майбутньої Московії

Народ Московії, або як кажуть - Московського князівства, Великого князівства Московії - спочатку, близько 800 років тому, складався тільки з однієї нації, яка латиною називалася “моксель” (moxel). В руській (русинській, сучасній українській) мові використовували еквівалент латинської назви, що звучало як “москалі”.

Самоназвою нації було “мокша”. Сьогодні самі мокші терміни “мокша” та латинське “москаль” (moxel) історично вважають для себе образливими. Але ці терміни правильні, споконвічні, тому ми й будемо надалі використовувати самоназву нації - “мокші”. Мокші відносяться до фінської мовної групи, до європеоїдного типу зовнішності та до кельто-угоро-фінського типажу. За зовнішністю вони відрізняються світло-рудим кольором волосся, широкими круглими обличчями, блакитним кольором очей й курносими носами.

Для ознайомлення з описом народів Європи і Північної Азії, а також з їхніми типами та типажами націй дивіться Додаток 2 наприкінці цієї книги.

Московитів (мокш) та їхніх східних сусідів ерзян сьогодні часто називають однією загальною назвою “мордва”, хоча насправді назва “мордва” є просто новою не етнічною назвою ерзян. Тобто, мокші - це московити, а ерзя - це мордва. Так історично склалося, що сьогодні 90% всіх московитів і ерзян називають себе “русскіми”. Чому - це стане більш зрозумілим далі.

Мокші (укр. московити, лат. москалі), ерзя (лат. мордва), іжори, вепси, марійці, вятичі (удмурти), пермяки (комі) тощо - вони сьогодні усі називають себе “русскіми”, але за своєю генетикою: волго-камські фіни. Якщо вони, не розуміючи цього, зроблять собі аналіз ДНК на національність, то він покаже гени фін, і люди довго дивуватимуться й шукатимуть у себе в родоводі далеких неіснуючих родичів із країни Фінляндії.

157. Мокшанські, ерзянські (лат. мордовські) та вепські топоніми

Московити та їхні північно-східні сусіди постійно твердять, що вони слов’яни. Але зверніть увагу на деякі їхні слова та назви.

Ва, або ведь - це вода, багато топонімів закінчуються цим словом; ма - земля; ава - мати; цярахман - місто; валдо, або воло - білий, багато топонімів починаються з цього слова; вій - сила; велес - село; сар (чар) - войовнича людина; ванькс - чистий, тобто це слово дало ім’я Ванька; крьознява - хрестовий. Тобто, головна площа Москви “Красная площадь” (укр. Червона площа) отримала свою назву від слова “крьознява”, що руською (русинською, або сучасною українською) означає не "красивий" (як розказує пропаганда), а “хрестовий”. Тобто правильніше говорити не “Червона площа”, а Хрестова, або Хрещата площа. Вірогідно, на цій площі народ офіційно приймав християнство, що й надало назву головній площі міста. Зверніть увагу на схожість цієї назви з назвою головної вулиці міста Києва “Хрещатик”.

Назви: Муром - музика від слова "морама"; Валдай - світлий; Волга - сяючий.

Фінські покровителі: Перун (Перямс) - покровитель захисту; Велес - покровитель достатку; Макожь (Мокош) - покровителька жінок. Це не слов'янські боги, а фінські. Те, що вони нібито слов’янські, було вигадано у 1800-их роках при переписуванні “історії”. До речі, аналогічні руські (русинські) покровителі називалися Сварог, Даждьбог і Ярило.

На честь Макожь (Мокош) названа річка Мокша - це сучасна річка Москва (англ. Moscua, відбулася перестановка літер). Декілька століть тому стару річку Йов перейменували на Мокшу, щоб відвести увагу від річки Москва: мовляв, так, існує якась річка Мокша, але тільки то, нібито інша, а не сучасна річка Москва. Перестановка літер в тих самих назвах, але різними мовами, зустрічається не перший раз, наприклад: Україна - Укранія, Хорватія - Кроатія, халк (кр. halq "народ") - хакл тощо.

Типово фінськими за походженням є “русскіє” частівки, розспіви, кокошник, “російська” лазня, лапті, пельмені (мовою комі означає “хлібне вухо”). Російський народний одяг тотожний московському, ерзянському тощо, і на ньому так само можна зустріти червоно-чорну вишивку, як у русів. До речі, національний прапор ерзян біло-чорно-червоний. Те саме стосується і народної архітектури та кухні, і навіть культ російських берези та ведмедя мають фінське походження. Всі російські народні казки про богатирів, Кощія Безсмертного, “сірих вовків”, хатинку на “курячих ніжках”, “жар-птахів”, “птахів-велетнів” засновані виключно на міфології фінських і частково кипчацьких (лат. татарських) народів.

Вказані фінські нації Передуралля багато істориків ще називають “фіно-уграми”, або “угро-фінами”. Існує навіть офіційний форум (тобто збори) фіно-угорських народів, де їхні лідери збираються та обговорюють різні питання розвитку. Але насправді цей термін штучний. Таке формулювання не зовсім правильне, тому що поряд зі слов’янською, німецькою, романською (латинською), кипчацькою (лат. татарською) національними і мовними групами існують також окремо фінська національна і мовна група, окремо - мадярська (або угорська), та окремо - югрська. Їх не можна змішувати, тому що фіни і мадяри (або угорці) відносно югрів - це зовсім різні народи з генетики, мови та типажів зовнішності.

Фіни за своєю зовнішністю синьоокі, курносі, мають кругле обличчя та рудий колір волосся. Живуть фінські нації усі на захід від Уральських гір. Угори, вони ж мадьяри (рос. венгри), за зовнішністю схожі на фін, але мають сіро-золотистий колір очей. Угори (мадяри) проживають у самому центрі Європи. А чорноокі югри живуть на іншому, східному боці Уральських гір. Фіни та угори (мадяри, рос. венгри) - це європейці, вони мають європеоїдний тип зовнішності, а югри відносяться до азіатів та мають арктичний (“ескімоський”) тип зовнішності. У фінську мовну групу входить одинадцять націй, в угорську групу - одна нація - це угорці (мадяри). А югрська мовна група включає вісім націй, одна з яких називається “ханти”. Югри (можливо, це колишня народність “гогімагог” згідно Каталонського атласу) живуть на північному сході Уральських гір, й у склад Московії вони до 1700 року не входили. Історія югрів ближча до історії співдружності, яка називалась "Великою Тартарією" (з центром в кипчацьких країнах Казахстані і Сибірії). Колись держава югрів називалася Великою Югрою, або англ. Great Hungary, потім Гогімагог (згідно Каталонського атласу 1375 року), а в 1700-их роках вона стала відомою під назвою Обдора, з областю Лоппія. Деякі югри змішалися із сусідськими трансуральськими націями - наприклад, з тунгусами (сьогодні тунгуси перейменували на евенків) і мансі, й тому можуть іноді мати риси корінного трансуральського типу зовнішності. Сьогодні югри державність втратили, але мають свій автономний округ “Югра” у складі Росії.

Зображення Ці дівчатка на картині - волзькі фінки, мокшанки за національністю. Картина Федота Сичкова “Калузькі селянки”, 1909 р. На зображенні - мокшанські дівчатка, одягнені у традиційний фінський одяг, взуті у фінські лапті. Ці дівчата з антропологічного вигляду - волго-камські фінки, вони синьоокі, кирпаті, широколиці та світловолосі. А за сучасною термінологією - вони “русскіє”

158. Куманія з 1101 року. Босняк I Тугорович, Аепа II Ясеневич, Артек (Отрок) I Боснякович

1101-1104 - Босняк I Тугорович - новий каган Куманії (прийшов після свого батька). Жив до 1111 р. Він син Тугора “Куманського” I Ясеневича. Мав сина на ім’я Артек (Отрок) I Боснякович.

1104-1111 - Аепа II Ясеневич - новий каган Куманії (прийшов після свого племінника Босняка I Тугоровича). Народився у 1087 р. Він син кагана Ясеня (Осипа, Асепи) IV Куркуловича. В нього народилася донька на ім’я Агнея-Ганна Аеповна, яка жила у 1104-1172 рр. і яка одружиться з сином Ладомира-Мономаха II Всеволодовича - Юрієм-Георгієм “Довгоруким”. З ним вона народить Івана, Ростислава, Ольгу-Євросінію, але всі їхні діти залишаться княжувати в Русі і Куманії, в цей же час в країні ерзян Артанії (майбутній Мордовії) будуть правити діти від іншої, цього разу ерзянської дружини принца Юрія-Георга “Довгорукого”.

Також у Аепи II буде син Беглук I Аепович, в якого народиться син на ім’я Котян I Беглукович.

1111-1121 - Артек (Отрок) I Боснякович - новий каган Куманії (прийшов після свого двоюрідного діда Аепи II Ясенєвича). Він відомий також під іменами Отрок, Артик, або Ортук. Він син кагана Босняка I Тугоровича, онук кагана Тугора “Куманського” I Ясеневича, зять хана Кудреванка. Має дітей на ім’я Кончак, Єлтук, Ґурандухт (вийшла заміж за грузинського правителя Давида IV з роду Багратіоні).

Після Артека (Отрока) I Босняковича наступним правителем Куманії стане його двоюрідний дядько Беглук I Аепович у 1121-1140 рр.

Саме про Артека (Отрока) I створена куманська пісня про траву полин (чорнобил), або євшан-зілля. Це пісня про ностальгію за рідною країною.

вірш Євшан-зілля

(автор Микола Вороний, руською (русинською, рутенською, сучасною українською), 1899 р.)

Заспівай ти йому пісню

Нашу, рідну, половецьку,

Про життя привільне наше,

Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,

Дай йому євшана-зілля,

Щоб, понюхавши, згадав він

Степу вільного привілля.

* * *

Україно! Мамо люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не відцурались,

Не забули тебе, неньку,

Чи сховали жаль до тебе

І кохання у серденьку?

159. Династичні шлюби русів (русичів) і куманів (колишніх хозарів). Руська (русинська, сучасна українська) мова

Ці всі століття продовжувалися міжнародні династичні шлюби русів (русичів, або русинів), зокрема з куманами - колишніми косарами (хозарами, або половцями). Як бачимо, з вище наведених описів правячих родів, такі шлюби були постійними.

Через це багато куманів (колишніх хозарів) володіли руською (русинською, сучасною українською) мовою. Також руською, або русинською (сучасною українською) володіли і торговці, тому що у куманських портах на Азовському і Чорному морях це була мова “лінгва-франка”, тобто спільна для торгівців з різних країн. Торговельні шляхи з Русі та Азії виходили до українських морів і тому у портових містах оселялася величезна кількість іноземних торговців, працівників, перекладачів тощо.

160. Русь з 1113 року. Ладомир-Мономах II Всеволодович

1113-1125 - Ладомир-Мономах II Всеволодович - новий великий князь Русі (прийшов після свого двоюрідного брата Святополка-Михайла II Ізяслав-Дмитровича). Він син Всеволода I Ярославовича і Анастасії-Марії Костянтинівни з роду Мономах, онук грецького правителя Костянтина IX Мономаха. На честь своїх грецьких предків він й отримав своє друге ім’я “Мономах”. Наступним правителем Русі після Ладімира-Мономаха II Всеволодовича стане його син Мстислав-Гарольд “Великий” I Ладомир-Мономахович у 1125-1132 рр.

Ще на народження Ладомира-Мономаха II його грецький дід Костянтин IX Мономах подарував онуку коштовний подарунок - шапку з дорогоцінними каменями, яка у 1518 році отримує умовну назву “шапка Мономаха”. Ця шапка опиниться у великого хана Алланії Оси-Беґа (Узбека) I Торгуловича, а потім у його аланського родича Кулхана I Данієвича (“Івана-Калити I Даниловича”).

Ладомир-Мономах II Всеволодович мав дружину Ґиту (Gytha) “Вессекську”, яка була дочкою англійця Гарольда Ґодвінсона, графа Вессекського (жила до 1098 року). Від неї мав дітей Марину, Свято-Слава (правив в Смоленську), Ізя-Слава (правив в Курську), В’яче-Слава, Яро-Полка, Мстислава-Гарольда I (стане великим князем).

Ще він мав ерзянську дружину Агафію (жила до 1107 року), від якої народилися Агафія, Роман, Євфемія, Андрій, Юрій-Георгій “Довгорукий”. Принц Юрій-Георгій отримає своє прізвисько “Довгорукий” від майбутньої дружини. Надалі деякі його діти будуть жити й князювати в країні ерзян Артанії (Арзянії, майбутній Мордовії), а нащадки - в Алланії (Сара Орді, або Золотій Країні).

Ладомир-Мономах II Всеволодович також відомий тим, що написав книгу “Повчання дітям”. За його правління був написаний новий закон “Устав” про торгівлю землею і страхування власності. Країна за його правління розвивалася. Положення селян в ті часи було дуже добрим. Через Дніпро в Києві побудували перший великий міст.

161. “Шапка Мономаха”

На честь народження онука - першого сина своєї дочки, Костянтин IX Мономах вислав в Русь подарунок для онука. Нагадаємо, що дідом великого князя Русі Ладомира-Мономаха II Всеволодовича (який народився у 1053 році) був грецький (візантійський) правитель Костянтин IX з роду Мономах (жив до 1055 року). Костянтин IX був батьком матері Ладомира II - Анастасії-Марії. В подарунок на честь свого народження Ладомир-Мономах II Всеволодович отримав від роду грецького дідуся не тільки друге ім’я “Мономах”, але ще й коштовну шапку. Це був гарний подарунок онуку, зважаючи на холодний клімат Русі. Але шапка була не проста, а розшита золотом.

Пізніше ця шапка піде у мандрівку, на північний схід, до сусідніх країн. Ця шапка опиниться пізніше у великого хана Алланії Оси-Беґа (Узбека) I Торгуловича, а потім у його родича Кулхана I Данієвича (“Івана-Каліти I Даниловича”) - також в якості подарунка. Оса-Беґ (Узбек) I Торгулович прикрасить шапку шкіркою соболя та коштовними каміннями. Також вважається, що на внутрішній стороні він додав написи сараценською (аланською, або “поволзькотатарською”) мовою, східною в’яззю слова “господь великий”.

Тільки у 1518 році ця шапка отримає умовну назву “шапка Мономаха“. Шапку по черзі на правах нащадків та правителів передавали: грек Костянтин IX Мономах - русин Ладомир-Мономах II Всеволодович - русин Юрій-Георг “Довгорукий” Ладімир-Мономахович - русино-ерзянин Всеволж “Велике Гніздо” I Юрійович (“Всеволод III Юрійович”) - ерзянин Пургас-Герислов I Всеволжевич (“Ярослав II Всеволодович”) - русино-кумано-ерзя Неврюй Пургасович (“Олександр Невський”) - ерзяно-алан Дані (Джанібек) I Неврюйович (“Данило I Олександрович”) - алан Оса-Беґ (Узбек) I Торгулович (онук Дані (Джанібека) I Неврюйовича) - алан Кулхан I Данієвич (“Іван-Калита I Данилович”) - алан Созонт Кулханович (“Семен Гордий”) - алан Саїн-Булат Семен “Срібний” II Бекбулатович (друга частина “Івана IV Васильовича”, або “Іван Грозний”), він додав на шапку зверху хрест і оголосив себе царем - алан Федір I Саїнович (“Федір Іванович”) - самозванець алан Борис “Годунов” I, який до цього вбив свого зятя аланського царя Федора I Саїновича - мокша Дімітрій-Гришка II - мокша Михайло I Федорович - останнім володарем шапки став мокшанський оцязор Іоанн II Олексійович (“Іван V”), він же останній правитель Московії. Потім ця шапка опиниться у європейського намісника колонії з Голландії Міхіеля (або “Петра I”), який віддасть її до музею. Яким чином могли трапитися всі ці захоплюючі події - про це все йтиметься далі.

162. Русь з 1117 року. Місто Біла Вежа

1117 - руські, або русинські мешканці фортеці Біла Вежа (ймовірно, це сучасне місто Білгород) евакуйовано до Переяслава через набіги сараценів (або “золотих” ординців, аланів, ерз. буртасів) зі сторони сучасного міста Воронежа. Нагадаємо, що поселення Воронеж (Грай, Ограй) знаходилося по східну сторону річки Танаїс (укр. Дон) і належало аланам. Південна частина сучасної Воронезької області була куманською, але ці території постійно зазнавали навали з боку сараценів (тобто “золотих” ординців, або аланів).

163. Сарацени (“золоті” ординці, або алани) з 1120 року. Саїн-Тікі “Гарний” I Унгіратович

1120-1150 - Саїн-Тікі “Гарний” I Унгіратович - новий правитель сараценів, тобто “золотих” ординців, або аланів (прийшов після свого батька Унгірата (Конкірата) I). Столицею залишалося місто Сара (укр. Золоте Місто), розташоване на річці Ідель (ерз. Волга), в районі сучасного міста Саратов. Його син на ім’я Мергу-Байрак Хан I Саїнович стане наступником у 1150-1180 рр.

164. Ерзяни (лат. мордва) з 1120 року. Тюштя I Пургінович. Труба Торама

1120-1150 - Тюштя (Тюштень) I Пургінович (або “Ярослав I”) - новий правитель країни ерзян, або Артанії (прийшов після свого батька). Він син Пургіне-Паза “Грома” Мельсе-Дея I і Літови. Ім’я Тюштя означає українською “зірка”. В російській інтерпретації йому призначили штучне прізвисько “Ярослав I”. Номер “I” (перший) в даному випадку означає, що з таким іменем саме правитель зустрічається перший раз. У нього є діти - Цеця, Сураля, син Куда-Дей (Кудай) I. Далі біля імен багатьох принців я буду вказувати в лапках русинську адаптацію імені, як вона була відомою в Русі.

Тюштя (Тюштень) I Пургінович (або “Ярослав I”) вважається власником міфічної музичної труби, рогу, виробленого з міді, який мав назву “Торама”. Про неї йдеться в ерзянських легендах. Звук Торами - це заклик до об’єднання перед ворогом. Наступником стане його син Куда-Дей (Кудай) I Тюштевич у 1150-1163 рр.

пісня Сказання про Тюштю

(народна, ерзянською мовою, з перекладом українською)

Акша панар Тюштянь лангсонза, Шнань каркс Тюштянь перьфканза,

Серму понкст сонь пильгсонза. Ащи Тюштя палатаса,

Инголенза тумонь шра, А шранц лангса кукшень пуре, Тоза нолдаф тумонь кече.

Вярьгиге лиихть колмонест - пъзьгатат, Ичкоздень кулят синь тяфта кандыхть…

Біліша снігу його сорочка, вишита червоною ниткою.

Позолочений його сюлгам, зі срібла зітканий пояс.

Через плече ведмежа шкіра перекинута, красивим гудзиком прикріплена.

Справа мідна труба підвішена, з лівого боку сокира

165. Звідки у волго-камських фін були міста з нібито руськими (русинськими) назвами

У цього є декілька причин. По-перше, якось руський (русинський) принц Юрій-Георг “Довгорукий” Ладомир-Мономахович (син великого князя Русі Ладомира-Мономаха II Всеволодовича), народжений від ерзянської (мордовської) принцеси Агафії, сам одружився з ерзянською (мордовською) принцесою в 1108 році. Після цього його діти житимуть у ерзян в Артанії і їхні нащадки - наприклад Сарда (“Андрій Боголюбський”), його брат Всеволж “Велике Гніздо” I (“Всеволод III Юрійович”) - будуть давати своїм дітям іноді руські (русинські) імена, а маленьким поселенням - руські (русинські) назви, наприклад, поселення “Суздаль”.

По-друге, колись волго-фінські мокшанські, ерзянські (мордовські) й сараценські (золотоординські, або аланські, ерз. буртаські) голови поселень (тобто князі) стали одружуватися зі слов’янськими руськими (русинськими) князівнами. У шлюбах у них, звичайно ж, почали з’являтися змішані діти. Відомі, наприклад, шлюби між русинками й мокшанськими тверськими князями. Цих дітей за традиціями змішаних шлюбів називали як мокшанськими, аланськими, так і руськими (русинськими) іменами. І ці діти отримували на князювання цілі містечка, названі їхніми іменами чи назвами з Русі. Таким чином і з’явилися у фін декілька поселень на кшталт “Бого-Любово” зі слов’янськими назвами, а зовсім не тому, що там масово жили переселенці з Русі.

Наприклад, скоріше за все, на мою думку існувало два Суздалі: слов’янський Суздаль - це місто Зозулин (сучасний Курськ), та волго-фінський Суздаль - маленьке поселення на північ від ерзянського (мордовського) міста Воло-Тімер (сучасний Владімір). Обидва Суздалі розташовані недалеко від річки Оки, тільки слов’янський Суздаль - біля витоку, а ерзянський (мордовський) Суздаль - не дуже далеко північної частини Оки, де вона впадає у Волгу. Ця обставина стала чудовою підставою для історичних маніпуляцій фактами щодо “масового переселення слов’ян” зі своїх земель на північний схід. Подивимось відстані на карті: від міста Брянська до російського (точніше, ерзянського) Суздаля - 600 км, від міста Чернігова до російського Суздаля - 1000 км. Нікого із сучасних істориків не бентежить, що більша частина слов’янського племені раптом, кинувши рідну обжиту родючу землю, пішла за 600-1000 км і оселилася серед фінських народностей мокш, ерзі (мордви), муроми, терюхан, мерденс, а також у далекому поселенні Суздаль, яке складається з трьох ізб (укр. хатин), й якого в ті давні часи взагалі не існувало? І як до цього підселення могли б поставитися місцева нація ерзян (мордви)? Швидше за все, вони віднеслися би вкрай негативно і розпочали визвольну війну, як вони і зробили проти “поволзьких татар” (сараценів, або “золотих” ординців, аланів).

166. Примітка про місто Суздаль в Русі

Згадка про Зозулін (латинізовано Суздаль) як про місто Русі може відноситися до сучасного міста Курська, яке відоме з 1024 року. За часів Русі в 1230 р. місто входило в область Сіверію, яка на той час знаходилася під правлінням намісника Ярослава, а ще туди входили міста Смоленськ, Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський. Мандрівники, наприклад, Юліан “Угорський” (лат. Iulianus Hungarus), які описують, як дорогою з волзької Булгарії (“Казанського ханства”, або сучасної країни Татарстан) до Європи через схід Русі із зупинкою в Києві зазирнули у гості до князя в Суздаль. Звичайно ж, вони не могли заїжджати на пару днів в гості в сучасний російський ерзянський Суздаль (на північ від сучасного міста Володимира), роблячи гачок в 700 км на північний захід. Бо їхати тоді на таку відстань у нерозвинене поселення - це була б дуже небезпечною тижневою подорожжю.

Слово “зозуля” з руської, або русинської (сучасної української) мови латиною перекладається як “cuculidae”. При переписуванні перекладачами, цю назву латиною цілком могли б записати як “Cucudl”, а потім “Susudl”, замінивши латинську літеру “c” на “s”, тобто вийшло “цуцудл” чи “зузудл”. І вже при зворотному перекладі назад з латини на слов’янські мови, вийшло “Сздл”, бо наші предки не писали голосні.

167. Руська (або русинська) традиція не писати голосні звуки

Ще потрібно обов’язково пам’ятати про те, що давні слов’яни, зокрема і русь (русичі, або русини), при письмі часто пропускали голосні букви. Тільки значно пізніше пройшла реформа мови. Але ж до реформи різні слова можна було інтерпретувати трохи по-різному, так само як в гебрейській мові (івриті, hebrew) - античній мові ізраїлів на території Леванту. Звідти, мабуть, це й прийшло у 500-ті роки, з мандрівниками-пошуковцями - людами (юдами, або лютичами), які й перенесли це правило в слов’янські мови. А може, навпаки, вони адаптували гебрейську писемність під свої правила. У будь-якому разі, кінцеве звучання слів залежало від того, як писар інтерпретував це слово, яку голосну букву він сам вирішить вставити. Могли написати Суздул, Сузудул, Суздаль. Вже пізніше колоніальні дослідники (для яких руська мова була нерідною) стали намагатися в цій новоутвореній златиненій назві вбачати слов’янські слова (які побачити вже стало неможливим): “зирю в даль” (тобто “дивлюсь далеко”), “зизджу” (тобто “творю”). Таке намагалися проробити з багатьма топонімами на територіях фін, щоб пропагувати наявність руської (або русинської) колонізації фінських земель.

168. Птахи зозулі на гербі слов’янського міста Курськ

За моєю гіпотезою, пізніше руському (або русинському) місту Зозулин надали нову назву - Курськ, а відому давню назву “Суздаль” використали для назви ерзянського (мордовського) маленького містечка, де сьогодні проживає 9 тис. мешканців. На радванку (нім. гербі) колишнього русинського міста Курськ й досі зображено три зозулі, хоча місцева колаборантська й аланська влада стверджує, що це куріпки.

Зображення Герб русинського міста Курськ, на якому зображено три зозулі. Для порівняння, ліворуч наведені зображення куріпок, а праворуч - зозуль

169. Місцеві ерзянські (лат. мордовські) назви

Що ж до назви сучасного міста “Владімір” (укр. Володимир), то історично правильно писати “Волотимер” або “Володимер” - це місцевий топонім, який походить від ерзянських слів “воло” і “тимер”. Саме так назва фігурує на мапах. Слово “воло” означає “білий”, а “тимер” - “залізо”. Це значить, що місто заснував ерзянський принц на ім’я “Біле Залізо”, що ерзянською мовою вимовляється як Воло Тимер, або “Володимер” (укр. Володимир). Скоріше за все, саме цей Володимир був в історії відомий як “Красне Сонечко” за іменем своєї дружини. Слово “тимер” використовується також в назвах інших поселень. Наприклад, у тих місцевостях розташоване відоме в археологічних колах село Велике Тимерево, де проводяться розкопки, та три села з назвою просто “Тимерево”.

Ще одна маніпуляція з боку російських істориків - це надання ерзянським (мордовським) назвам перероблене звучання. Наприклад, ерзянському містечку Герислов надали перероблену назву “Ярославль” - за русифікованим варіантом імені засновника (вірогідно Пургаса-Герислова). Ерзянську столицю місто Рошта Оз (що перекладається як “місто Рошти”) в російській історичні літературі стали називати просто “Ростов”, що походить від ерзянського імені "Рошта", або "Роста". Слід зауважити, що ерзяни літеру “с” вимовляють як “ш” (як і німці).

Потім цією ж переробленою назвою “Ростов” назвали маленьке ерзянське поселення на озері Неров в Ярославській області Росії, та куманське місто Тана-хань у гирлі річки Танаїс (укр. Дон) на Азовському морі.

170. Куманія з 1121 року. Беглук I Аепович

1121-1140 - Беглук I Аепович - новий каган Куманії (прийшов після свого двоюрідного племінника Артека (Отрока) I Босняковича). Він син Аепи II Ясеневича. Має сина на ім’я Котян (Кобяк) I Беглукович, який стан наступним правителем Куманії у 1140-1170 рр.

171. Перше ногайське місто з 1122 року

1122 - поселення Комлізай, яке розташоване в гирлі ріки Ідель (ерз. Волга), перейменовується в Астар-хань. Сьогодні це Астрахань, колишня столиця кипчацької (лат. татарської) держави “Ногайська Орда”. Сьогодні ногайців називають “астраханськими татарами”, або “юртівськими” татарами. Вони втратили державність. Росіяни змусили їх колись називатися “русскіми” і вважати себе слов’янами. Саме ногайців називали в старі часи терміном “печеніги”. Адже за свідченнями мандрівників, саме народність печенігів була сусідами хозарів та проживала при цьому в північному Прикаспію.

172. Русь з 1125 року. Мстислав-Гарольд “Великий” I Ладомир-Мономахович, Ізяслав-Пантелеймон II Мстислав-Гарольдович

1125-1132 - Мстислав-Гарольд “Великий” I Ладомир-Мономахович (Мстислав Володимирович) - новий великий князь Русі (прийшов після свого батька). Він син великого князя Ладомира-Мономаха II Всеволодовича і англійської графині Ґити Вессекської. У нього були дружина Христина Інгесдоттер зі Швеції, від якої народилися Марія, Свято-Полк, Ростислав-Михаїл, Малмфрід, Всеволод-Гавріїл, Добро-Дія (Добредєя), Рогнеда, Ізяслав-Пантелеймон II, Інгеборд тощо.

Принц Ростислав-Михаїл матиме дружину Агнесу з Києва і дітей: Мстислава-Юрія “Хороброго” Ростиславовича, Рюрика, Давида, Романа. Його син Мстислав-Юрій “Хоробрий” Ростиславович стане відомим тим, що оборонятиме Київ у 1169 році від ерзянина Сарди Юрій-Георговича (“Андрія Боголюбського”), який прийде з групою своїх родичів по київські коштовності.

Крім того, у принца Мстислава-Юрія “Хороброго” Ростиславовича від доньки русинського князя Ярослава-Осмомисла народиться син на ім’я Мстислав-Федір “Удатний” (Bold) Мстислав-Юрійович, який в свою чергу одружиться з куманською принцесою Марією Котянівною з Куманії, дочкою кагана Котяна (Кобяка) I Беглуковича. Згодом вони народять Феодосію-Ростиславу Мстислав-Федорівну, яка вийде заміж за ерзянського правителя (інязора) Пургаса-Герислова I Всеволжевича (“Ярослава II Всеволодовича”) (він правитиме в Артанії у 1238-1247 рр.). Також народять Ганну Мстислав-Федорівну, яка вийде заміж за великого князя Русі Данила “Галицького” I Романовича і народить дочку на ім’я Прея-Слава Данілівна і сина на ім’я Лев-Онуфрій I Данилович - майбутнього великого князя Русі.

Другою дружиною Мстислава-Гарольда “Великого” I Ладомир-Мономаховича (Мстислава Володимировича) була Любава Дмитрівна із Завидичя, від якої народилися Євпраскія-Євдокія (авторка лікарського трактату) і Ладомир. Єфросінія-Євдокія вийде заміж за угорського короля Геза II з роду Арпадів.

1132-1154 - Ізяслав-Пантелеймон II Мстислав-Гарольдович (Ізяслав II Мстиславович) - новий великий князь Русі (прийшов після свого батька). Він син Мстислава-Гарольда “Великого” I Ладомир-Мономаховича і Христини Інгесдоттер зі Швеції.

Його дружиною була Агнеса Гогенштауфен зі Свебії, родичка німецького імператора Фрідріха Барбаросси. Від неї він мав таких дітей: Мсти-Слав II (княжував і в області Волинія, і в місті Києві), дочка “Ізяславна” (вийшла заміж за князя Рогволда Борисовича, ще дочка Євдокія (вийшла заміж за поляка Мешка ІІІ Старого (жив 1126-1202 рр.), князя Великопольського), сини Яро-Слав, Яро-Полк (житиме до 1168 року, буде похований в церкві св. Федора, де й батько). Ізяслав-Пантелеймон II мав ще одну дружину з Грузії.

Наступником стане його син Мсти-Слав II Ізяслав-Пантелеймонович у 1154-1170 рр.

173. Утворення держави “Новогардія” (або “Нова Гардаріка”) в 1136 році

1136 - цього року офіційно утворилася слов’янська держава, яка нам відома під умовною назвою “Новгородська республіка“. В дійсності вона так ніколи не називалася, а носила офіційну назву “Новогардія”. Новогардія означає “Нова країна Гардара“, або “Нова Гардаріка”. Як ми знаємо, старою, тобто споконвічною “країною Гар-Дара” спочатку називалася північний регіон Русі - “Біла Русь”, але іноді північні народи так називали усю Русь. Про це більше йшлося у пунктах 50, 71, 83.

В державі Новогардії живе нація славини, або відтепер вже “новгородичі”. Їхня мова так і називається - “славинська”, але частіше можна зустріти згадки про неї як про “новгородську” мову.

Як пам’ятаємо, держава утворюється тоді, коли еліти сформували перший Закон, тобто звід нормативних актів, що регулюють відносини між князями, регіонами, в торгівлі, податках та гарантують права громадян.

1137 - держава Новогардія (“Нова Гардаріка”), колишня країна славинів, прийняла християнство, на честь чого в місті Славно (сучасному Великому Новгороді) було закладено будівництво великого Софіївського собору. Будувався він у грецькому (візантійському) стилі. Єпископом став новгородич на ім’я Лука Жидята. Новгородці називали свою нову релігію - “руською” релігією, бо перейняли її саме від русів (русичів, або русинів) - своїх південних слов’янських сусідів.

Зображення Вірогідний прапор слов’янської держави Новогардії. Саме такий прапор "білий-блакитний-білий" вказується у більш сучасних джерелах як державний прапор Новогардії, або Новгородської республіки

174. Куманія з 1140 року. Котян (Кобяк) I Беглукович

1140-1170 - Котян (Кобяк) I Беглукович - новий каган Куманії (прийшов після свого батька Беглука I Аеповича). Він син Беглука I Аеповича, онук Аепи II Ясеневича. Мав доньку, яка вийде заміж за руського принца Мстислава “Німого” Ярославовича (жив у 1170-1227 рр., народить дочку Ерзебет), мав також сина на ім’я Сутий-Кончак I (стане каганом, народить сина Кутеня-Займана I, який також стане каганом), доньку на ім’я Марія Котянівна “полоцька” або "половецька" (вийде заміж за Мстислава-Федіра “Удатного” (Bold) Мстислав-Юрійовича, який жив у 1172-1228 рр., і народить Ганну Мстислав-Федорівну, яка в свою чергу вийде заміж за великого князя Русі Данила “Галицького” I Романовича, з яким вони народять дочку на ім’я Прея-Слава Данилівна, сина на ім’я Лев-Онуфрій I Данилович - майбутнього великого князя Русі).

175. Про руського (русинського) принца Юрія-Георга “Довгорукого”

Юрія-Георга - сина Ладомира-Мономаха II Всеволодовича - руською (русинською, тобто сучасною українською) мовою називають “Юрієм”. Георг - це аналогічне ім’я з латини. Заручений перший раз він був у віці 9-ти років у 1108 році, що дуже дивує європейців, але було цілком природно для русино-куманської культури тих часів. Молодим батьки шукали пару з доброї сім’ї, потім дітей офіційно заручали, а коли вони дорослішали до віку 16-18 років, то тоді вже в них народжувалися власні діти.

Відомо, що пізніше Юрій-Георгій “Довгорукий” переїхав жити в Артанію до ерзян (мордви), де скоріше за все і отримав це своє прізвисько від ерзянської дружини. І його нові діти від ерзянської принцеси жили вже в країні ерзян Артанії (майбутній Мордовії), а ще пізніше його нащадки житимуть в поволзькій державі Золотій Країні (Сара Орді, або Алланії). В Артанії він сам, і його нащадки стали отримувати додаткові прізвиська від дружин, базовані на якихось явищах або назвах предметів.

176. Імена за явищами у жінок фінських народів

У фінських народів була цікава традиція. Вона дуже відома, й збереглася іноді до сьогоднішніх днів. Дівчинкам фіни надавали імена за явищами. Прізвищ у фін ніколи не було, з’явилися прізвища тільки ближче до 1900-их років. Раніше частіше використовували імена батька, а також топоніми і гідроніми (назви поселень, річок, озер). Якщо використовували ім’я батька, то воно ставилося попереду імені, а не позаду, як у слов’ян. Дитину-хлопця могли назвати, наприклад, “сокіл”, “літо”, “зима”, “тихий”, “благородний”, “красивий”, “щастя”. А дівчатам, які виходили заміж, додавалося друге ім’я, і вона ставала, наприклад, “та, що проявляє турботу”, “світла душа”, “великий розум”, “повна благодать”. А тепер дивимося далі: до цих імен також відносяться і “довга рука” (довгорука), і “та, що любить бога” (боголюбська), “велике гніздо” тощо.

Ми вже казали, й ще неодноразово побачимо, що для зручності, чоловікам в Русі і Куманії історики приписували в якості прізвиська місце походження дружини. Крім цього, деяким приписували ім’я дружини, якщо вона була знатного роду - це робили для того, щоб не заплутатися у великій кількості князів. Адже подумайте самі, у людей у ті часи народжувалося в середньому по 20 дітей, а у тих - теж по 20, й у них - знову по 20. Уявляєте, яка кількість нащадків, спадкоємців і намісників знатного роду розгулювала просторами Русі, Куманії, Московії. А у повользьких татар (сараценів, або аланів), у моголів (ясів) народжувалось по 40 дітей, бо там було традицією мати ще більше дружин. У русів (русичів, або русинів) і куманів було по 3-6 дружин, а у сараценів (“золотих” ординців, або аланів) і моголів було по 8-10 дружин.

Саме тому принца Юрія-Георга “Довгорукого” Ладомира-Мономаховича й відмітили іменем його, вірогідно, дружини - “Довга рука”, яка була родом з країни ерзян Арзянії (Артанії). Відтоді він і став “Юрієм Довгоруким”. Йому росіяни навіть приписують заснування головного міста мокш - Москви. Але цього в дійсності не було, бо жив він у іншій країні - Артанії, а не в Московії. Про заснування ним Москви немає жодного факту й таке твердження - то було просто нічим не доведеною гіпотезою, яка виникла в часи "сталінізму" (сталинської диктатури часів Радянського Союзу). Так, він жив у фінів, це факт, але пропагандисти могли навмисно його "перемістити" на захід від ерзян до мокшей з метою приписати саме руському принцу заснування російської столиці. Хто, мовляв, там розбереться: жив у якихось собі фінів, та й жив, а серед яких саме фінів - неважливо. Русскіє в майбутньому навіть, щоб закріпити таку версію в головах усіх новітніх поколінь, поставлять йому пам'ятник за правління Сталіна.

177. Дружини руського (русинського) принца Юрія-Георга “Довгорукого”

Першою дружиною руського (або русинського) принца Юрія-Георга “Довгорукого” Ладомира-Мономаховича була куманська принцеса Агнея-Ганна Аеповна, донька кагана Куманії Аепи II Ясеневича, дідом котрої був каган Ясень (Осип, Асеп) IV Куркулович. Ім’я “Ясень” іноді пишуть як Осень, або Асінь, Осена. Від неї народилися Марія, Іван, Борис, Гліб, а також Ольга “Курська”. Ольгу “Курську” в старі часи називали “Суздальською”, бо в старі часи руське (або русинське) місто Курськ називалося "Зозулиним", а в латинському перекладі - Суздалем. Ольга війде заміж за князя Ярослава-Осмомисла.

Другою дружиною Юрія-Георга “Довгорукого” була гречанка, але про їхніх дітей мало відомо. Дослідники вважають, що вона повернулася з малими дітьми (двома синами) до Греції.

Третьою і четвертою дружинами Юрія-Георга “Довгорукого” були ерзянські (мордовські) принцеси. Вони були доньками інязора Куда-Дея (Кудая) I Тюштевича, який правив Артанією (лат. Мордовією) у 1150-1163 рр. Від старшої ерзянської принцеси на ім’я Довга Рука (від неї Юрій-Георг і отримав своє прізвисько “Довгорукий”) народилися сини Рошта (“Ростислав”) I, Сарда (він же “Андрій Боголюбський”, жив у 1111-1174 рр.).

А від другої дружини, яка була пізньою дочкою Кудадея I Тюштеновича, у Юрія-Георга “Довгорукого” народився ще один син - Всеволж “Велике Гніздо” I (“Всеволод III Юрійович”), який житиме у 1154-1212 рр. Про них усіх ще йтиметься далі.

178. Руські (русинські) родоводи у ерзян (мордви) і аланів (“золотих” ординців)

Саме від дітей й онуків руського (або русинського) принца Юрія-Георгія “Довгорукого” Ладомира-Мономаховича сучасні ерзяни (лат. мордва) і поволзькі татари (сарацени, або “золоті” ординці, алани) виводять свої “русскіє” родоводи.

Це те саме, якби сучасні українці виводили б свої родоводи від шведів, бо матір’ю одного з їхніх предків - Ясеня-Коло (або Аскольда, Колі) III Радбарсовича - колись ще у далеких 800-их роках була шведська принцеса за народженням, данська королівна за лінією чоловіка Ауд (Ірина) Іварівна. Але руси (або русичі, русини) в кінцевому підсумку не перетворилися ані на шведів, ані на данців. Також вони ані шведською, ані данською мовами масово ніколи не володіли. І ви також повинні розуміти те, що усі ці онуки Юіря-Георга “Довгорукого” мали місцевих ерзянських (мордовських) матерів. Це значить, що ерзянських (мордовських) ген, або ДНК, в них було значно більше, а у їхніх власних правнуків руських (русинських) та куманських ген вже взагалі майже не лишилося. Тобто, ніякої “колонізації русичами ерзянських земель” не відбувалося, тим паче не відбувалося й окупації з боку русів (русичів, або русинів). Подібні голословні твердження не мають підтверджень, про таке не згадується в жодному джерелі. А це значить, відповідно, що ніхто в країні ерзян Артанії (сучасній Мордовії) слов’янськими мовами не володів, окрім прямих нащадків та перекладачів. Нащадки Юрія-Георга “Довгорукого” опановували в першу чергу рідні для них мови - місцеву ерзянську (мордовську) та місцеву сараценську (золотоординську, або аланську, буртаську).

179. Сарацени (“золоті” ординці) з 1150 року. Мергу-Байрак Хан I Саїнович

1150-1180 - Мергу-Байрак Хан I Саїнович - новий правитель сараценів, або “золотих” ординців, аланів (прийшов після свого батька Саїна-Тіки “Гарного” I Унгіратовича). Латиною його ім’я писали як Merghuz (Marcus) Buyiruq Khan. Мав сина на ім’я Дей-Сєчен I, який стане наступником у 1180-1207 рр.

180. Ерзяни (лат. мордва) з 1150 року. Куда-Дей (Кудай) I Тюштевич. Ерзянські принци брати Рошта, Всеволж “Велике Гніздо” і Сарда “Андрій Боголюбський” Юрійовичі

1150-1163 - Куда-Дей (Кудай) I Тюштевич - новий правитель ерзян (прийшов після свого батька Тюшти (Тюштеня) I Пургіновича, або “Ярослава I”). Мав дочок, ерзянських принцес, які обидві, як виглядає, стали дружинами руського (русинського) принца Юрія-Георгія “Довгорукого” I Ладомир-Мономаховича. Наступником після Куди-Дея (Кудая) I Тюштевича стане його онук Рошта (Ростислав) I Юрійович у 1163-1180 рр.

Принц Юрій-Георг “Довгорукий” Ладомир-Мономахович сам ніколи не правив. Але він міг стати чоловіком ерзянських (мордовських) принцес, зятем інязора Куда-Дея (Кудая) I Тюштевича. Він син великого князя Русі (або Рутенії) Ладомира-Мономаха II Всеволодовича. Від старшої ерзянської принцеси, яка скоріше за все і мала ім'я Довга Рука (від неї він скоріше за все й отримав прізвисько) народилися сини Рошта (“Ростислав”) I, Сарда (він же “Андрій Боголюбський”, жив у 1111-1174 рр.).

Ерзянський (або мордовський) принц Сарда Юрійович (“Андрій Боголюбський”) жив у 1111-1174 рр., він не правив, але став засновником і намісником ерзянського поселення Суздаль, мав дружину з поселення Боголюбова і в цьому ж поселенні був вбитий - це містечко знаходиться трохи на північ від сучасного ерзянського міста Володимир (рос. Владімір) на річці Клязьма. Він мав сина Юрія-Георгія Сардовича (“Юрія Андрійовича Боголюбського”), який поїде жити до в Грузію до своєї дружини - легендарної цариці Тамари Георгіївни. Але ерзянський (мордовський) принц довго там не затримається - його вишлють з країни за пияцтво.

Принц Сарда Юрійович (“Андрій Боголюбський”) цілком вірогідно відвідував родичів в Києві, але постійно жив в країні ерзян Артанії (Мордовії). У 1169 році він зі своїм ерзянським загоном зробить грабіжницький набіг в Києві, мабуть вважаючи себе законним спадкоємцем київських коштовностей і, вірогідно, меча Торчин (Тирфін).

А від другої дружини, яка також була пізньою дочкою Кудадея I Тюштеновича, у Юрія-Георга “Долгорукого” народився ще один син Всеволж “Велике Гніздо” I (“Всеволод III Юрійович”), який житиме у 1154-1212 рр. Всеволж I (“Всеволод III”) на 43 роки молодше Сарди (“Андрія”), і в іншому випадку - мати Всеволода III повинна була бути у віці 70 років, коли народила, що дуже сумнівно з фізіологічного погляду. І хоча це вказується у легендах, що він був народжений від 70-річної вдови, все було значно простіше: Сарда Юрійович (“Андрій Боголюбський”) просто народився від іншої матері. Адже треба завжди пам’ятати про те, що довірливість - це головна національна риса волго-камських фін, тому вони могли просто повірити усілякому. “Всеволода” насправді звали “Всеволж”, а його майбутню дружину - Велике Гніздо. Отримали вони всі ці імена за місцевими волго-фінськими традиціями, від своїх ерзянських предків.

1150 - мокши і ерзяни (лат. мордва) зазнають нападу з боку сараценів (або “золотих” ординців, аланів. Фіни називали аланів, або сараценів, назвою “буртаси”. Сьогодні російські історики армію буртасів, або “золотих” ординців, називають “татарською ордою”, “поволзькими татарами”.

181. Русь з 1154 року. Мсти-Слав II Ізяслав-Пантелеймонович

1154-1170 - Мсти-Слав “Хоробрий” II Ізяслав-Пантелеймонович - новий великий князь Русі (прийшов після свого батька). Він син Ізяслава-Пантелеймона II Мстислав-Гарольдовича і Агнеси Гогенштауфен, родички німецького імператора Фрідріха Барбаросси. Мав дружину Агнешку з Польщі і спільних з нею дітей - синів Рюрика, Давида, Романа I (правитиме в області Волинія). Наступником стане у 1170-1205 рр. його син Роман I Мстиславович

182. Ерзяни (лат. мордва) з 1157 року. Перші нашестя сараценів (або “золотих” ординців, ерз. буртасів)

1157 - в цьому році відбулося нашестя сараценів, тобто “золотих” ординців, або аланів, буртасів на поселення ерзян. Буртаси - це назва ерзянського походження, так ерзяни називали аланів, або золотоординців. А алани - це була самоназва нації. Увесь народ Сара Орди (укр. Золотої Країни, майбутньої Алланії) називали “золотординцями”, або “сараценами” (від кипчацького слова “сара” - укр. “золотий”).

Проти сараценів (аланів, ерз. буртасів) виступив Сарда (“Андрій Боголюбський”) - син руського (русинського) принца Юрія-Георга “Довгорукого” Ладомира-Мономаховича від ерзянської (мордовської) принцеси Довгої Руки Кудадеївни. Сарда був одружений з ерзянською жінкою на ім’я Божа Любава й оселився у поселенні, яке носило ім’я його дружини - “Боголюбське”, або “Боголюбово”. Там він проживе до 1174 року. Законних містечкових очільників поселень сарацени (“золоті” ординці, вони ж алани, буртаси) згодом повиганяли з їхніх осель, і ті втекли в інші поселення. Відомо, що у 1169 році Сарда Юрійович (“Андрій Боголюбський”) зробить навалу з пограбуваннями на місто Київ - такий собі візит до родичів в Русі.

183. Інтерпретація життя дітей Юрія-Георга “Довгорукого” російськими істориками

В офіційній російській історії усі ерзяни (лат. мордва) й сарацени (“золоті” ординці, алани, або буртаси) називаються грецькими і латинськими аналогами імен, саме так прийнято у вжитку сьогодні в Росії. Російські історики ерзянські (мордовські) імена замінювали якимись грецькими, щоб звучали більш “по-русски”. Наприклад, ім’я Сарда - цілком ймовірно могли замінити іменем “Андрій”, Пургас-Герислов - іменем “Ярослав”, Неврюй - прізвиськом "Невський", Воло Тимер (“Біле Залізо”) перетворили на “Владімір”, Дані - на “Даніла”, Тимур - на “Дмитрій” тощо. Така підміна імені на грецький або латинський манер створює ілюзію, що нібито вони усі були русами (русичами, або русинами), але в дійсності глобально вони ними не були, бо мали домішки інших корінних націй і в Русі не жили.

Всеволжа в Росії стали називати “Всеволодом”. Пізніше ерзянські (мордовські) принци одружувались з сараценськими (золотоординськими) принцесами і в результаті їхні нащадки ставали між собою ворогами: адже сарацени (тобто золотоординці, або алани, буртаси) для ерзян врешті-решт були окупантами.

Історики цю ворожість інтерпретують таким чином, нібито один “русскій” князь мав міжусобицю з іншим “русскім” князем. Крім того, усі вони буцімто володіли російською (русскою) мовою. А також вони нібито періодично княжували в руських (русинських) містах - що нічим не підтверджено, про це ніде немає ніяких записів, це суцільна вигадка імперських істориків часів німецько-французької колонізації (“Російської Імперії”). До того ж, їм приписують, ніби вони діти від грецької принцеси, але відомо, що грецька дружина Юрія-Георга “Довгорукого” жила тільки в Русі (в місті Києві), і вона давно покинула Русь разом зі своїми дітьми Михайлом і Василем, і звичайно, вона ніколи не переїжджала жити до ерзян у Артанію (лат. Мордовію).

Водночас Сарді Юрійовичу “Андрю Боголюбському” приписують заснування на землях ерзян православних церков - але це абсолютна художня вигадка, яка не підтверджена жодними джерелами. Церкви засновуватимуть пізніше грецькі паломники. Сам Сарда був язичником, як усі ерзяни й золотоординці того часу. За зовнішністю він відносився до європеоїдного типу, був сумішшю слов’янина (русина), кипчака (кумана, або українця) й фіна (ерзянина). В Росії, історія якої ведеться з боку кипчаків сараценів (“золотих” ординців, аланів, тобто сучасних русскіх), ерзянський принц Сарда називається “русскім” “святим князем Андрієм Боголюбським”.

184. Ерзяни (лат. мордва) з 1163 року. Рошта (Ростислав) I Юрійович - засновник Нижнього Новгороду

1163-1180 - Рошта (Ростислав) I Юрійович - новий правитель ерзян (прийшов після свого діда Куда-Дея (Кудая) I Тюштевича). Він син руського (русинського) принца Юрія-Георга “Довгорукого” Ладімир-Мономаховича і ерзянської принцеси Довгої Руки Кудадеївни. Заснував у 1169 році місто Рошта-Оз, яке стало столицею Артанії. Сьогодні це місто називається Нижній Новгород, але в склад Артанії (сучасної Мордовії) вже не входить. Російські історики часто це місто називають словом “Ростов” - тобто місто Рости, або Рошти. Мав доньку Євросінію, синів “Мстислава”, “Ярополка” (синів вірогідно так не звали, тому ми беремо їх імена у лапки). Наступником стане його молодший брат Всеволж “Велике Гніздо” I Юрійович (“Всеволод III Юрійович”) у 1180-1212 рр.

185. Ерзянську столицю місто Рошта-Оз (Нижній Новгород) історики називають “Ростовом”

Ще раз зверніть увагу на часте використання російськими істориками назви міста “Ростов”. Там правили в якості інязорів, а також мерів (князів) деякі ерзянські правителі і принци. Справа в тому, що ця назва - це інтерпретація ерзянської назви Рошта-Оз на російський манер. Сучасне маленьке ерзянське містечко Ростов в Ярославській області на озері Неро з’явиться пізніше. Не слід плутати також старовинний Ростов з куманським містом Ростовом-на-Дону (колишнім Тана-хань, або Азовом, яке сьогодні знаходиться в складі Росії) біля Азовського моря (де поруч розташована фортеця Азов на морі).

Рошта-Оз (Rosta-Os), тобто місто Рошти, було столицею країни ерзян Артанії. Слово “оз” або “ош” ерзянською означає “поселення”, “місто”, а Рошта - це ім’я засновника. Саме його за транскрипцією Рошта-Оз (Rosta-Os) називали на російський манер “Ростов”. Ерзянську літеру “ш” інші народи вимовляють як “с”, тому “Рошта” стало “Роста”. Самі ж ерзяни й мокши букву “с” вимовляють як “ш”. Пізніше місто отримає назву Обран-Ош, або Одран-Ош, де слово “одран” ерзянською означає “новий”, тобто виходить “нове місто”, або “Новгород”. Щоб відрізняти його від слов’янського міста Великого Новгорода (колишнього Славно), то місту приставили ім'я ординського хана Нізі, яке потім русифікували і трансформували в слово "нижній" - і сьогодні це Нижній Новгород. Тому, коли про ті часи писали “ростовський” князь, то мали на увазі ерзянського правителя міста Рошти, або сучасного Нижнього Новгорода.

186. Ерзяни з 1169 року. Заснування ерзянської столиці "Ростову" (Рошта-Оз). Принц Сарда Юрійович (“Андрій Боголюбський”) хоче київські коштовності за правом спадкоємця

1169-1173 - почалися нашестя сараценів (або “золотих” ординців, тобто аланів, ерз. буртасів) на північну слов’янську державу Новогардію (м. Великий Новгород). Новгородичі відбили та розгромили військо кипчаків з великою перевагою. Території фін, з якої пришли загарбники, в новгородських літописах називають “хінова”, тобто літера “ф” вимовляється як “х”. Також тривали й надалі руйнівні набіги сараценів на ерзянські поселення.

Рошта (Рости-Слав) I заснував у 1169 році місто Рошта-Оз (тобто “місто Рошти”, або "Ростов"), яке стало столицею ерзян. Сьогодні це місто, як було вже розказано в попередньму пункті, називається Нижній Новгород (ймовірно, від імені хана Нізі). Російські історики вдають, що місто було засноване на 100 років пізніше, розповідаючи про військові збори в цьому місті. Військові збори дійсно були, але влаштовували їх спочатку тільки ерзяни, і збирали їх проти тартарів (золотоординців), які пізніше все ж таки захоплять це місто. Чому саме Нижній Новгород був столицею, а не сучасний маленький Ростов на озері Неро чи не інше мордовське місто Саранськ, яке є столицею сьогодні? Коли є такі сумніви, яке місто було столицею, а такі випадки вникають, то треба дивитися на сучасні розміри міста і кількість населення. Столиці, або важливі міста, виникають здебільшого на торговельних шляхах, в місцевостях, які зручні, захищені, де проїжджають багато людей, зазвичай в центрі держави. І ці міста розвиваються і стають з часом центрами притяжіння, ще більш головними містами, а не западають. В сучасному Нижньому Новгороді, яке розташоване прямо на річці Волзі, живе 1 млн. 200 тис. людей, а у сучасному містечку Ростові (Ярославської області, на історичному кордоні Артанії) - близько 30 тис. То яке місто було столицею? При цьому вперше Нижній Новгород вказаний на Каталонському атласі 1375 року (як Рошта-Оз), і далі його вже нова назва з'являється у 1570 році як "Нізновогород" на мапі "Описання Росії, Московії і Тартарії" атора Абрахама Ортеліуса, виданої в м. Антверпені.

1169 - цьогоріч група ерзян робить розбійницький напад на Київ і грабує Софіївський собор, після чого тікає з пограбованим. Цей набіг відбулася під проводом ерзянського принца з руським (русинським) корінням Сарди Юрійовича, якого в російській історії називають “Андрієм Боголюбським”. Про нього більше написано в пунктах 180 і 182. Він - син руського (русинського) принца Юрія-Георга “Довгорукого” Ладомира-Маномаховича і ерзянської принцеси Довгої Руки Кудадеївни, дочки інязора Куда-Дея (Кудая) I Тюштевича. Також він онук великого князя Русі (або Рутенії) Ладомира-Мономаха II Всеволодовича.

Сарда Юрій-Георгович (“Андрій Боголюбський”) жив у 1111-1174 рр., він не правив, але став засновником і намісником ерзянського поселення Суздаль (яке назвав на честь русинського міста Зозулина (Суздаля), сучасного Курська). Мав дружину Божа Любава, на честь якої заснував поселення Боголюбово, і в цьому ж поселенні його буде вбито - це містечко знаходиться трохи на північ від сучасного міста Володимира на річці Клязьма. Його один син Юрій-Георгій Сардович (“Юрій Андрійович”), як вже було зазначено раніше, одружився на відомій грузинській правительці Тамарі Георгіївні, але за пияцтво був вигнаний з Грузії.

Відомо, що Сарда Юрійович (“Андрій Боголюбський”) декілька разів їздив з візитом до своїх родичів в Київ у супроводі батька. Отже він був добре обізнаний у сімейних легендах. Тому, коли в Артанію прийшла чорна біда у вигляді навали поволзьких татар, які руйнували хижини ерзян та спалювали поселення, він, можливо, захотів би використати фамільний чудовий меч проти ворога. Адже при цьому він міг би вважатися одним із законних спадкоємців, бо був русинського княжого роду, кровним нащадком правителів Русі, і тому володів би мечем цілком законно, не перетворюючи його на зброю зла й руйнування, а використовуючи його для захисту. Отримати меч в подарунок Сарда Юрійович не зміг, тому в результаті своїх рейдів на Київ він просто викрав коштовності та, вірогідно, легендарний русино-хозарський меч Торчин (Тирфін), першим власником якого вважається великий руський (русинський) правитель Свар-Рун I Зібрович у 509 році.

Отже, Сарда Юрій-Георгович “Андрій Боголюбський”, найімовірніше, забирає меч із собою до ерзянського нового містечка Рошта-Оз (“Ростову”, тобто до сучасного Нижнього Новгороду) - столиці Артанії (лат. Мордовії). Пізніше право на спадкоємство матиме його внучатий племінник Неврюй Пургасович (“Олександр "Невський" Ярославович”) - онук Всеволжа “Великого Гнізда” I Юрійовича (“Всеволода III Юрійовича”). Але далі від Неврюя меч, також у якості спадщини, міг перейти до сараценських (тобто золотординських, аланських, або русскіх) великих ханів.

(Кінець 5 глави)