Глава 13

Глава 13. НАЗВА «УКРАЇНА» (1572—1605 рр.)

Варфоломіївська ніч. Одяг військових. Хто такі азербайджанці? Надволзькі татари (русскіє) нападають на Сибірію. Карта Москви. Григоріянський календар. Храм Блаженого і Хрещата площа в Москві. Реформування козацького війська кримців (українців). Перша кримсько-руська (україно-русинська) війна. «Україна» — русинська назва Кримської держави (грец. Перікопенської тартарії). Надволзькі татари (русскіє) звуть Кримську державу (лат. Кримею, грец. Перікопенську тартарію, укр. Україну) «Тюркією». Латинська релігія в Русі (англ. Рутенії). Зміна літочислення. Кримці (українці) і руси (русичі, рутени) знову допомагають московитам (мокшам)

479. Західна Європа з 1572 року

1572 — в Західній Європі цьогоріч трапилася так звана «Варфоломіївська ніч», або «різанина в день святого Бартоломея»[1]. Це релігійне католицьке свято День апостола Бартоломея відзначають 24-го серпня[2]. У французькій столиці Парижі в ніч з 23 на 24 серпня відбулася різанина на релігійні основі — масове вбивство «гугенотів»[3]. Так їх прозвали за іменем лідера конфедератів Гуго Безансона. Якщо коротко, то в Парижі християни латинського обряду (так звані «католики», вони ж «римо-католики») напали на групу іншого християнського обряду — на протестантів. Саме цих протестантів називали ще умовно «гугенотами». Протягом декількох місяців в країні було вбито до 30 тис. протестантів. Вони переслідувалися у Франції, внаслідок чого врешті-решт масово евакуювалися до германської держави Голландії (Нідерландів) і балтської держави Пруссії (сьогодні в складі Польщі і Російської федерації)[4]. Тільки після Французької революції їхні права (тобто права протестантів) урівняли з правами латинів (або римо-католиків)[5].

480. Республіка з 1575 року. Одяг русинських військових (жовнірів)

1573—1575 — король Польщі Генріх III Валуа ввів у Польщі процедуру виборів Короля. Це отримало назву Закон Генріхової грамоти[6]. Такий закон стали використовувати в Республіці.

1573—1581 — Богдан «Макошинський» чи Костянтин «Вишневецький» — один з них новий великий князь Русі[7].

1575 — разом із армією поляків Республіка тимчасово звільняє руське (русинське, рутенське) місто Полоцьк від надволзьких татар (русскіх)[8].

1577 — ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) захоплює місто Венден (сучасний Цесіс)[9] на території сучасної балтської держави Латвії, неподалік від сучасної столиці Риги[10].

Слід зазначити, що в армії надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, «золотих» ординців, ерз. буртасів) були не тільки самі надволзькі татари, точніше кацапське (тобто професійне контрактне) військо, а й були також представники усіх націй країни. Влада мобілізувала на війну усіх — і московитів (мокшей), і ерзю (лат. мордву), і інші нації[11]. Надволзькотатарських контрактних військових звали «кацапи»[12], що є аланським (сараценським, або «надволзькотатарським») словом, аналогом кримського слова «козаки». Українське слово «козаки» (з першою літерою «о» та наголосом на «и») русскіє вимовляли як «казаки» (з першою літерою «а» та наголосом на другу «а», тобто схоже на «кацапи»), що прижилося й до сьогодні. Військовослужбовці Республіки називалися «жовніри»[13].

Слов’янські руські (нім. русинські, англ. рутенські) воїни «жовніри»

Зображення 13.01: «Русини», гравюра 1563 р. Слов’янські руські (нім. русинські, англ. рутенські) воїни, які були частиною армії Республіки і називались назвою «жовніри» (з дослідження М. Ґутковської-Рихлєвскої, 1968 р.[14]). Шаровари ж русинами і військовими Республіки ніколи не носилися, бо були не слов’янським одягом, а частиною одягу кипчаків (лат. татар) — українських (тобто кримських, куманських, колишніх хозарських) козаків

481. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) з 1577 року. Мехмед-Семін II Девлетович («Михайло Дмитрович»)

1577—1584 — Мехмед-Семін II Девлетович («Михайло Дмитрович») — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України)[15] (прийшов після свого батька Девлета I Мубараковича, або «Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Його діти — Сагайдач (Заядат) (стане батьком Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича[16]), Мурад, Сафа[17]. При ньому прем’єр-міністром (калгою) був його брат Аділь-Ґірей Девлетович[18], а після його смерті на посаду прем’єра став інший його брат на ім’я Алпа Девлетович[19]. Вірогідно, від роду кагана Мехмеда-Семіна II Девлетовича й пішло сучасне популярне українське ім’я Семен[20]. Наступним каганом стане його брат Іслям (Аслан) II Девлетович у 1584—1588 рр.[21] [22]

У 1578 році війська кримців (українців, колишніх куманів, хозарів) допомагали Тюркії у війні проти Персії (сучасного Ірану)[23]. Вони разом з тюрками допомогли азербайджанцям у визволенні частини азербайджанських земель від навали персів (іранців)[24]. При цих боях кримеєць (українець) Аділь-Ґірей Девлетович (прем’єр і гетьман) загинув[25]. Але більша частина азербайджанських земель й досі перебуває в іранській окупації з центром в місті Тебриз[26].

482. Азербайджанці й талиші

Хочу прояснити трохи більше про азербайджанців. Нагадаю, що тюрки (укр. турки) і азербайджанці — це дві генетично споріднені нації, які відносяться до тюркської національної й мовної групи[27], тобто вони частково розуміють одне одного. Іранці (ірони, або перси) ж відносяться до іранської національної й мовної групи. Перси, зокрема нація талиші, що колись завойовували Азербайджан, а потім з часом залишилися жити на території Азербайджану, називалися назвою «іноземці»[28], що звучало як «тати»[29]. Деякі з них стали сповідувати єврейську (укр. гебрейську) релігію, через що їх стали звати «гірськими євреями»[30].

Північна область Азербайджану раніше називалася Ширвандським ханством[31], а посада правителя називалася — «кизил-баши» (укр. червоні очільники)[32]. Споконвічні азербайджанські землі також розташовані в містах Тебриз й Ардебиль, які й досі окуповані Іраном[33]. Через це азербайджанська діаспора в Ірані періодично піднімає питання про вихід свої земель зі складу Ірану[34]. В Ірані проживає азербайджанців вдвічі більше, ніж в самому Азербайджані[35].

483. ВКЛР з 1578 року

1578 — війська кримців (українців, колишніх куманів, хозарів) були також офіційно задіяні в реєстровій армії Республіки[36]. В цей час війська Республіки були союзниками мокшанської армії у боях проти надволзькотатарської (русскої) орди[37]. Ця війна російськими істориками (-імена) умовно називається «війною Польщі проти Московії»[38] або «війною литовців проти русскіх»[39]. Тобто самі ж росіяни вже визнають і прямо називають надволзьких татар (аланів, колишніх сараценів, або «золотих» ординців) русскімі.

Але ми вже знаємо, що в складі Республіки перебувало багато націй, не тільки поляки і литвини (білоруси), а були ще руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени), жемайти (сучасні литовці), ліфляндці (сучасні латиші), готти (з колишньої данської території на півдні Швеції, та острову Готтія), свеби (тобто людичі з району Свебія, це північний схід Німеччини) тощо. І от їх усіх імперські та сучасні російські історики називають просто одним словом — то «поляки», то «литовці». І звичайно ж, вони не кажуть, що ці «поляки» або «литовці» були союзниками московитів (мокшей) і ерзі (лат. мордви) проти вторгнення надволзькотатарської орди (тобто сучасних русскіх) на землі мокшей. А кажуть інакше: нібито просто «поляки напали на русскіх»[40].

1579 — відкрито перший університет в місті Вільно (сучасному Вільнюсі), столиці ВКЛР, за правителя Республіки Стефана Баторія з благословення християнського лідера Папи Григорія XIII[41]. Навчання в університеті, окрім інших мов, відбувалося латиною[42]. В Русі (англ. Рутенії) до цього часі університети вже працювали у Львові[43] і Києві[44].

Цього 1580 року руське (або русинське, рутенське) місто Могильов (сьогодні в складі Білорусі) було захоплене ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Русскою державою) і випалене[45]. В ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі) в цей час ще править надволзькотатарський (русскій) великий хан Саїн-Булат Сімеон «Срібний» II Бекбулатович — або «Іван «Грозний» IV», тобто його друга частина.

1580 — Стефан-Баторій Іштванович, який був правителем Республіки у 1569—1586 рр.[46], запросив союзне кримське (українське) козацьке військо, ту його частину, яка була кіннотою і звалася «летючими косарами» (газарами, хозарами, гусарами)[47]. Про них було більше написано в пунктах 372, 376, 377 цієї книги[48].

Ця кримська (українська) кіннота так добре себе показала (наприклад, під час Грюнвальдської битви 1410 року), що з часом вона стала елітною кіннотою війська Республіки[49]. Після цього ляхи (поляки) перейняли такий тип обладнання з пір’я, який був у козаків, трохи доробила його і сьогодні «летючі хозари (лат. газари)» (англ. winged hussars) стали частиною польської культури[50]. З впливом часу поляки почали вважати цей тип кінноти своєю рідною, польською кіннотою[51].

484. Русь з 1581 року. Ян «Замойський»

1581—1605 — Ян «Замойський» — новий великий князь та головнокомандувач Русі[52]. Родом він з руського (русинського, в сучасній термінології — українського), міста Холм[53], яке сьогодні розташоване в складі Польщі. До цього він був прем’єр-міністром[54]. Навчався у Паризькому університеті, а також в Падуанському університеті в Італії[55]. Вивчав юриспруденцію, володів латиною[56]. Написав твір «De Senatu Romano»[57]. Заснував місто Замосць у Польші, де йому навіть встановили пам’ятник[58]. Став засновником навчального закладу «Замойська академія» в 1594 році[59], у цьому ж польському містечку Замостьє, який у 1669 році отримав статус університету й займав третє місце[60] після університетів у білоруському місті Вільно і польському місті Кракові. У цьому університеті «Замойська академія» вивчали релігію, право і медицину[61]. Там же працювала найбільша друкарня Республіки[62]. Сьогодні там розташовано ліцей імені Яна Замойського. Наступним правителем Русі стане Стані-Слав «Жулкевський» у 1605—1618 рр.

Як відомо, ще дипломат Еріх Лясота фон Штеблау[63] (тобто він мав походження з містечка Стеблів, або Штеблів) вів записки про Русь (англ. Рутенію) і Крим (кр. Qirim, лат. Кримею, Crimea), тобто про сучасну Україну в період 1573—1594 рр.[64] Ці записки були видані в книзі «Щоденник Еріха Лясоти фон Штеблау»[65 Штеблау] в м. Галлє, Саксонія-Анхальт [1866 р., 89 с.][66]. Наприклад, саме він описав руського (нім. русинського, англ. рутенського) богатиря Іллю Моровліна (Муромця)[67], чию могилу бачив у Києво-Печерській Лаврі в Києві[68].

485. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1581 року. Напад на кипчацьку країну Сибірію. Надволзькотатарський (русскій, або аланський) полководець Єрмак

1581 — полководцем надволзькотатарського (русского, або аланського) війська в той час був надволзький татарин на ім’я Єрмак[69]. Це ім’я кипчацькими мовами означає «мірошник» (рос. мельник, нім. мюллер)[70]. Він нападає з надволзькотатарським військом на кипчацьку державу Сибірію[71]. Ці події відбуваються за правління великого хана (царя) Саїна-Булата Сімеона «Срібного» II Бекбулатовича (другої частини «Івана «Грозного» IV»). В російській історії Єрмака називають «русскім»[72] — тобто використовують відносно нього сучасну термінологію.

486. Походження назви кипчацької (лат. татарської) країни «Сибірія«

Назва «Сибірія»[73] походить від назви засновника країни Шибана, або Сибана (англ. Shibani)[74]. Сибірія, або країна Шибанітів (Сибанітів)[75], в той час стала частиною великої співдружності під назвою «Тартарія або Велика чудова імперія», латиною — «Tartaria sive Magni Chami Imperium»[76]. Назва цієї імперії, ядром якої був Казахстан[78], ще відома як «Велика тартарія»[79]. Столицею Сибанії, або Сибірії, було місто Тобол (Тобольськ)[80], засноване сибірським великим ханом на ім’я Тоболак[81].

487. Примітка про «сибірських татар», які всі вважають, що вони «русскіє»

За версією російських істориків (-імена), у Сибірії «русскій» Єрмак захищав місцеве «русскоє» населення від нападу «сибірського хана»[82]. Але іронія полягає в тому, що військо Єрмака за національною й мовною групою було кипчацьким (лат. татарським), і сибіряки за своєю національною й мовною групою — також кипчаки (лат. татари)[83]. І крім того, саме сибірський великий хан та його народ — сибіряки, або так звані «сибірські татари» — це і є корінна нація Сибірії, або так званого «Сибірського царства»[84]. Тобто «русскімі» в даному випадку в історії називаються надволзькі татари (алани, вони ж сарацени, або «золоті» ординці). А сучасного ж «російського» або «русского» народу тоді ще не існувало, бо русами (русичами, русинами, рутенами) на той час називалися виключно мешканці первинної Русі (від Перемишля, Львову до Києва, Смоленська і Білгороду).

Руси (вони ж відомі в німецько-французькій колонії як «малороси») перейменували себе в українців дуже поступово, починаючи з 1700-их років[85], а офіційно тільки у 1917 році[86]. А надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) та три інші кипчацькі нації — сибіряки, ногайці (колишні печеніги) і кримці (українці, колишні кумани, половці, або хозари) — стали називатися «русскімі» одразу з початком німецько-французької колонізації під брендовою назвою «Російська імперія». Бо відповідно за назвою держави Російської імперії «русскімі» стали усі її мешканці — і мокші, і французи, і німці, і українці, і ординці тощо. Саме тому кипчацькі міста — сибірське Тобол (Тобольськ); ногайське Астрахань; кримське Кочубей (Одесу), Азов (Ростов-на-Дону, неподалік від однойменної «Азовської» фортеці на морі) в російській історії стали називати «русскімі» містами, просто за назвою колонії-імперії, без прив’язки до місцевих націй. Звідти у сучасних етнічних русскіх (надволзьких татар) та інших народів Російської федерації й виникла хибна думка, що «Одеса — русскоє місто»[87],«Ростов — русскоє місто»[88], «Херсон — русскоє місто»[89], «Київ — русскоє місто»[90] тощо.

Також русскімі себе стали називати деякі фінські нації — московити (мокші, лат. москалі, moxel), іжори, вепси, частково ерзяни (лат. мордва), частково удмурти (колишні в’ятичі). Також звикли називатися «русскімі» ще дві слов’янські нації — новгородичі і плесковичі. І вони ж разом з волго-камськими фінами за часів колонізації (1689—1917 рр.) називалися «великоросами» — таку назву вигадали туземцям європейські колонізатори, які створили Російську імперію в Приураллі як альтернативу Америці.

Багатьом росіянам слід ще раз остаточно усвідомити: нації іноді змінюють назви. Тому кожному, хто в Росії звик називатися «русскім», слід уважно подивитися в дзеркало і одночасно простежити своє коріння, яке може його вивести на мокшей, сибіряків чи іжорів тощо. В історії багато прикладів зміни назви націй, наприклад: слов’яни боеми (богеми) перейменовували себе на чехів, паннони — на австрійців, литвини — на білорусів; латини лангобарди — на італійців, кастильці — на іспанців; балти жемайти (самогети) — на литовців тощо.

488. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1582 року. Мир Запольського Яму

1582 — війська співдружності ВКЛР (сучасних Білорусі, України, Литви і Латвії тощо) відтіснили війська надволзьких татар (або русскіх) назад, до окупованого русскімі ординцями слов’янського міста Пскову[91]. Після цього вони примусили ‘Білу Русь або Московію’ (Русскую державу) до миру. У підсумку ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) підписала капітуляцію у містечку Запольський Ям біля Пскову[92].

Російські історики (-імена[93])[94] [95] самі називають надволзьких татар «росіянами» та «русскімі». Від ВКЛР послом був русич (або русин, рутен) Михайло Гарабурда[96], відомо, що він їздив до ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави). Завдяки його перемовинам й було досягнуто перемир’я містечка «Запольського Яму» на 20 років[97]. Повернувшись до ВКЛР у 1586 році, він помер[98]. У істориків (-імена) є припущення, що Михайло Гарабурда був отруєний у Москві під час свого візиту[99].

1583 рік — ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) також уклала мир зі Швецією[100]. За умовами миру надволзькі татари (русскіє, колишні алани) повернули Швеції кілька окупованих міст уздовж Фінської затоки[101], які були для надволзьких татар єдиним виходом до Балтійського моря. Також надволзькі татари (русскіє ординці) відмовились від своїх домагань на фінську країну Істляндію (Естонію)[102].

Карта 13-01. Мокшанське місто Москва

Опис карти 13-01: в атласі Георга Брауна (виданого в м. Кельн, 1575 р.)[103] зображене мокшанське місто Москва взимку, яке в цей час перебуває під надволзькотатарським (тобто русскім, або ординським) управлінням. На зображенні дуже чітко видно, що архітектура церков зовсім не схожа на сучасну з куполами-маковками, а більш подібна до старої грецької та грузинської. Під мапою латиною підписано, що Москва має розмір вдвічі більше за богемську Прагу, має дерев’яні будівлі, багато вулиць, площ та широкі рівнини[104]

489. Республіка з 1583 року. Новий «григоріянський» календар

У 1583 році в Республіці (співдружності двох народів: ВКЛР та Польщі) був затверджений новий календар[105]. Ще за рік до цього у 1582 році Папа Римський Григорій XIII[106] офіційно ввів у вжиток новий календар, який сьогодні є в світі міжнародним стандартом[107]. Так званий «григоріанський» календар, названий іменем саме цього латинського Папи, було розроблено на заміну «юліанського»[108]. В ньому були введені високосні роки кожного четвертого року (тобто рік, в якому не 365, а 366 днів)[109], поправки кожного 100-го та 400-го років для більш точної передачі тривалості року, враховуючи період оберту відносно Сонця[110].

Метою нового календаря було компенсувати зсув весняного рівнодення[111]. При використанні «юліанського» календаря до 1500-их років створилася різниця в 10 днів порівняно з фактичним настанням рівнодення, але через те, що свято Рівнодення є дуже важливим, то й була додана така поправка[112]. В результаті, при введенні «григоріанського» календаря одразу після 4 жовтня 1582 року настало 15 жовтня[113].

Календар ввели в Республіці, але в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі) та пізніше в приуральській колонії голландців, австрійців, німців, французів і англійців «Російській імперії», цей «григоріянський» календар не стануть використовувати[114]. Там надволзькі татари (русскіє, колишні алани), а потім колонізатори — ті, які створили «Російську імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — та усе окуповане ними населення ще будуть довго користуватися «юліанським» календарем[115]. В Русі (англ. Рутенії) і Криму (лат. Кримеї, колишній Куманії, Хозарії, майбутній Малій тартарії, грец. Перікопі, укр. Україні) після звільнення від колонізації одразу повернуться до «григоріянського» календаря. Таке повернення відбудеться тільки в 1918 році, за часів проголошення спільної русько-кримської (русино-української) Української народної республіки (УНР)[116], або в як говорять в народі — «Руси-України» (або України-Руси[117]).

490. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) з 1584 року. Іслям (Аслан) II Девлетович. Одяг кримських (українських) військових

1584—1588 — Іслям (Аслан) II Девлетович — новий каган Кримської держави (грец. Перікопи, укр. України) (прийшов після свого брата Мехмеда-Семіна II Девлетовича, або «Михайла Дмитровича»)[118]. Він син кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»)[119]. При ньому на узбережжя ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) робили набіги тюркські (укр. турецькі) банди, які доходили до міста Аккерман (Білгород-Дністровський) і Ґезлев (Євпаторія)[120], розоряли ці міста та викрадали кримських (тобто куманських, або українських) жінок[121]. Кримські (українські) військові відбивали ці навали[122]. Наступним каганом після Ісляма (Аслана) II Девлетовича стане його брат Ґази-Буря II Девлетович у 1588—1596 рр.

Потрібно розуміти, що професійні (контрактні) військові ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України, колишньої Куманії, Хозарії) — козаки — це просто частина кримської (української) армії, добровольці[123]. Ця козацька армія була контрактною, й до неї також наймалися й руські (тобто русинські, рутенські) воїни[124] та найманці з інших країн[125]. Багато кримців (українців, куманів, половців, або хозарів) мали руських (русинських, рутенських) дружин[126] і частково володіли руською (русинською, рутенською, тобто сучасною українською) мовою[127]. Національний одяг кримської (української) армії — це шаровари[128], козацькі чорні шапки[129], широкі кипчацькі пояси, криві шаблі[130], серги у вухах у вигляді кільця чи напівмісяця (їх носив останній син в роду[131]), а у характерників[132], або магів (таких небагато) була спеціальна зачіска у формі «оселедця». Про характерників буде в пункті 591. Звісно — це все був не слов’янський вигляд, а кипчацький[133]. Кримці, або українці носили сорочки з льону або коноплі, на вороті яких були широкі вишивки хрестиком у вигляді квіток, рослинних стеблів та птахів, різного кольору — синього, чорного, червоного, зеленого, золотого[134]. Армія підпорядковувалася, звичайно, кагану та кримським (українським) гетьману і отаманам[135].

491. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1582 року. Федір «Блажений» I Саїнович («Федір Іванович»)

В 1584 році прийшов кінець правління надволзькотатарського (русского, або аланського, золотоординського) великого хана (царя) Саїна-Булата Сімеона «Срібного» II Бекбулатовича — або «Івана «Грозного IV». Він помер, ймовірно, від отруєння[136].

1584—1598 — Федір «Блажений» I Саїнович (Федір «Іванович») — новий великий хан ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) (прийшов після свого батька)[137]. Він син Саїн-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича (тобто «Івана «Грозного» IV») і його дружини Марії «Добрюківни» «Довгорукої»[138] (через яку можливо має кримські, тобто українські гени[139]). Прийшов до влади у віці 27 років, після насильницької смерті свого батька[140]. Сьогодні офіційно вважається, що він був останнім правителем з так званого роду «рюриковичів», тобто був останнім «царем», хто мав в предках когось із сім’ї фризького інженера Рюрика «Ладозького» Хеммінговича через рід Неврюя I Пургасовича («Олександра «Невського» Ярославовича»). Про того самого Рюрика Хеммінговича — фризького інженера у відрядженні, — від якого імперські історики штучно «вивели» російську державність, йшлося в пункті 106. Наступником Федора «Блаженого» I «Івановича» стане його шуряк (брат дружини Федора — Ірини) Борис «Годунов» I, який вб’є царя (тобто Федора) й візьме владу силою.

492. Храм Василя Блаженого

Прізвисько «блажений» Федору «Блаженому» I Саїновичу (Федору «Івановичу») надали через те, що він коронувався у церкві, яка називалася «Блажена»[141]. Сьогодні назву «блажений» перенесли на сучасний Собор Василя Блаженого[142], точніше — на Храм Покрови Богородиці на Рові[143]. При чому, дослідники (-імена) й досі не впевнені, чи ця назва в оригіналі звучала як «блажена», тобто де збирали й годували блажених (укр. божевільних) людей і безхатьок[144], чи як «блошина»[145] — де було багато блох.

Сам однойменний великий храм на місці цієї церкви буде збудовано тільки у 1640 році[146], на центральній площі в мокшанському місті Москві (колишньому Перумі) на місці старого кладовища, яке розташоване в Алевізовому Рові[147]. Спочатку проєктував цей собор, звичайно ж, італійський архітектор[148]. Пізніше на стінах храму ще зроблять написи сучасною російською, тобто славинською (новгородською) мовою, але ця мова в ті старі часи ніколи не використовувалася ані мокшами, ані надволзькими татарами (сучасними етнічними русскімі) до часів колонізації Приуралля європейцями[149]. Історики (-імена) вказують, що храм Василя Блаженого вщент згорів при Троїцькій пожежі в Москві у 1737 році, й відновили його тільки з 1784 року[150], як раз при колонізації. Тоді й додали написи славинською (новгородською, або російською) мовою[151]. За перебудові вже за часів колоніальної влади[152] головним забудовником був такий собі митрополит Платон («Петро Георгійович Левшин»)[153]. Наступним проєктувальником вважається Іван Мічурин, який навчався в Голландії, Батьківщині першого намісника-імператора колонії Міхіеля («Петра I»), але храм був добудований вже після його смерті[154]. Головним архітектором був Іван Яковлев, який використовував проєкти Івана Мічуріна та ідею італійського архітектора Бартоломео Растреллі. Бартоломео Растреллі (жив до 1771 року), був автором Катерининського Палацу в містечку Пушкіно (колишньому Царському Селі) біля іжорського міста Орешек (Orescack, це сучасний Санкт-Петербург, неподалік однойменної фортеці «Ореша» на острові на витоку Неви)[155], також був академіком і працював в імператорській Художній Академії.

Суть архітектури храму полягала в тому, що за основу були взяті мусульманські стовпи, як було в Алланії, або в Тартарії (Русскій державі) в мечетях, а на них посаджені перські (іранські) купола-маковки[156]. І цей архітектурний комплекс через кілька сотень років символізуватиме забуття золотоординського минулого[157] й перехід до слов’янізації («русифікації», тобто новгородизації) й європейського майбутнього (примітка: яке так і не настало).

493. «Крьознява» (укр. Хрещата), «Красна», вона ж «Червона» площа в Москві

Нагадаю, що сучасна центральна площа мокшанської столиці носить назву Красна (укр. Червона). Сьогодні це офіційно інтерпретують як червоний колір (нім. rot, англ. red)[158]. При цьому в Росії цю назву часто інтерпретують від слова «красний» в сенсі «красивий»[159]. Але в ті часи ймовірніше назва мокшанською мовою — державною мовою Московії — звучала як «Крьознява»[160], що руською (русинською, рутенською, сучасною українською) мовою означає «Хрещата»[161]. На ній було проведено хрещення народу при переході мокшей на християнство[162] в 1448 році (про це в пункті 406). Ця важлива для московитів подія й дала назву площі за аналогією українського Хрещатика — головної вулиці столиці Русі (англ. Рутенії) в Києві, бо ця русинська назва «Хрещатик» теж пов'язана із хрещенням народу Русі (англ. Рутенії) в християнство[163]). Пізніше влада німецько-французької колонії «Російської імперії» (1689—1917 рр.) штучно притягнула цю назву до славинського (новгородського, сучасного русского) слова «красний» в значенні «красивий», «гарний»[164]. Але в дійсності слово «красивий» мокшанською звучить як «мазиші»[165], тобто ніякого відношення до первинної назви площі не має. В більшість іноземних мов це перероблене на слов’янський манер слово «красний» перевели не як «Красива», а як «Червона» площа (наприклад, англ. Red Square), тобто така, що має червоний колір[166]. Саме на цій площі й стояла та стара церква Блажена, тобто майбутній знаменитий храм Василя Блаженого[167].

494. Коронація Федора «Івановича» на Хрещатій площі в Блаженій церкві

Наведу цитати з книги англійського письменника Джона Мілтона «Коротка історія Московії» (1682 р.)[168 40 Milton, 56 с.]. Далі цитата: «Коронацію нового імператора Федора у присутності знаті провели у «Блаженій» церкві. Звідти після служби цар перейшов до «Михайловської» церкви, а потім — до кафедрального собору «Божої матері». Посередині стояв трон, і на царя був покладений дорогий одяг, а на його голову митрополит одягнув корону і прочитав з маленької книги у своїй руці «Умовляння» до імператора. Після цього він піднявся з трону і на нього надягли мантію, прикрашену товстим шаром блискучих перлів і каміння вагою 200 фунтів, ланцюг, піднесений шістьма князями. Його жезлом був ріг єдинорога, довжиною три з половиною фути (приблизно 1 метр), прикрашений коштовним камінням. Його «державу» (кулю) і шість корон несли поперед нього принци по крові. Коні вже стояли біля входу до церкви, з сідлами, прикрашені вшитими перлами. Між церквами було збудовано подобу мосту, 150 морських сажнів завдовжки (близько 280 метрів), три фути заввишки (майже 1 метр) та два морські сажні завширшки (1 метр 20 см). Цим мостом новий імператор пішов разом зі своєю свитою з однієї церкви в іншу над безмежним натовпом, що шумно вітав царя». Кінець цитати.

495. Борис «Годунов» — брат дружини Федора I «Івановича». Реформи царя

Ще коли великий хан (цар) Федір I «Блажений» був юним, то біля нього якийсь час проживав його шуряк, тобто брат дружини. Цей шуряк був теж надволзьким татарином (русскім, або аланом), на ім’я Борис[169]. Він був рідним братом Ірини — дружини Федора, а також відповідно свояком Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича (другої половини «Івана «Грозного» IV»). Бориса називають прізвиськом «Годунов»[170].

Великий хан, точніше вже цар[171] ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) Федір «Блажений» I «Іванович» під час свого царювання несподівано проведе низку позитивних реформ[172]. Він поступово прибере корумпованих чиновників[173] та попередні податки[174]. Крім цього відбудуться глобальні зміни в уряді, які пройдуть тихо і без зайвого галасу.

За часів правління Федіра «Блаженого» I Саїн-Булатовича (Федіра «Івановича») на півночі окупованого надволзькими татарами (русскімі) регіону «новгородської Русі», а саме на території вепсів вже почнуть активніше обживатися англійські колонізатори[175]. Там вони будуватимуть цілі англійські поселення[176], й звідти почнуть дослідження півночі: земель самоєдських, югрських, тунгуських народів, а також Сибірії[177]. Після цього північні землі та кипчацька держава Сибірія перебуватимуть в колонії під контролем саме англійців[178].

496. Республіка з 1587 року. Жигимонт-Ваза (Сигізмунд) III Янович

1587—1592 — Жигимонт-Ваза (Сигізмунд) III Янович — новий правитель Республіки[179]. Він шведський королевич литвинського (білоруського) походження, син шведського короля Яна-Вази III і Катарини Жигимонтівни з роду Ягеллончик, яка була дочкою Жиги-Монта (Сигізмунда) «Старого» I Казиміровича[180]. Після цього він же стане у 1592—1599 рр. правителем ВКЛР[181], а у 1599—1632 рр. — королем Польщі[182]. За час його правління було підписано новий статут союзу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського (ВКЛР)[183], який підготували господар (тобто прем’єр-міністр) від Русі Микола Рудий[184] та Остап Валович від Литви (Білорусі)[185]. Через рік, у 1587 році пройде сейм у Польщі. Туди приїдуть посли різних країн: буде присутнім посол від Тюркії (укр. Туреччини)[186], від християн — цісар Максиміліан[187], від мокшей — колишній оцязор Іоанн I Васильович, який був у вигнанні (згідно із Баркулабівським літописом. Том 32) [188 Баркулаб].

Ще через рік, у 1588 році взимку трапиться великий мор у Європі, в містах Вільно (Вільнюсі) і Києві[189], «також вода лугами стояла і Дніпро виливався з берегів» (згідно Баркулабівського літопису. Том 32)[190].

При ВКЛР у місті Вільно (Вільнюсі) в ці часи працював дипломат від Русі (англ. Рутенії) Лев Сапега[191].

497. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) з 1586 року. Ґази-Буря II Девлетович, Фетіх «Переможець» I Девлетович

1586 — надволзькі татари (або русскіє, колишні алани) захоплюють в Криму (кр. Qirim, грец. Перікопенській тартарії, укр. Українській державі) південну частину Ограйної (сучасної Воронезької) області. Ця колишня родюча чорноземна кримська (грец. перікопенська, укр. українська) територія сьогодні окупована і перебуває в складі Росії (колишньої Тартарії, або Золотої держави). Іменами кримських (українських) ханів Токая «Воїна»[192], Айдара «Найдостойнішого»[193], Оскіла, Чахіва, Лозова, Алабуша, Усмана[194] тощо названі різні річки в південній частині Білгородської і Воронезької областей (на даний момент окуповані Росією). Ці імена стали основою українських прізвищ[195]: Крайнюк, Токайчук, Оскілко, Чехов, Айдаров, Лозова, Лозовий, Алабушев, Асманов, Усманов[196].

Сучасні російські історики (-імена) сьогодні називають ці землі «русскімі»[197], замовчуючи їхнє кипчацьке минуле[198]. Росіяни пишуть[199], що у цьому році нібито було офіційне заснування міста Грай[200] (або Вороніжа, бо слово «грай» з аланської, або «надволзькотатарської» мови перекладається як «ворон»[201]), коли русскіє «побудували там фортецю для захисту від кримських татар і ногайців»[202]. Кримську державу (Крим, грец. Перікопенську тартарію, укр. Українську державу) тоді очолював каган Іслям (Аслан) II Девлетович.

Після цього в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі) в 1587 році запроваджується поняття «заслання» чиновників або направлення на роботи в ограйні (або воронезькі) міста[203]. Тоді «Ограйною» (тобто Воронезькою областю) надволзькі татари (сучасні русскіє) називали південну частину сучасних Білгородської і Воронезької областей[204] (це можна побачити на карті далі). Туди направлялися надволзькотатарскі (русскіє) і московицькі (мокшанські) спеціалісти, робітники для спорудження інженерних укріплень, будівництва, солдати і офіцери для проходження військової служби[205], точно як і в сучасні часи, коли їх же засилають в окуповані надволзькими татарами кримські (українські) міста Ростов-на-Дону, Краснодар, Ставрополь, Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Мелітополь, Бердянськ, Сімферополь[206] тощо.

1588—1596 — Ґази-Буря II Девлетович — новий каган Кримської держави, або Перікопенської тартарії, тобто України (прийшов після свого брата Ісляма (Аслана) II Девлетовича)[207]. Він син кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»), онук Мубарака Менглійовича[208]. Друге ім’я його було «Буря» (кр. Бора)[209]. Діти — Тохтамиш I[210], Сефер, Інаят I, Хусам, Саадат, Ауз[211]. Його брат Алпа Девлетович[212] очолює Буджацьку (Бессарабську, або Одеську) область[213]. Наступним каганом Криму (грец. Перікопи, укр. України) у 1596 році на короткий час стане молодший брат Ґази-Бурі II — Фетіх «Переможець» I Девлетович, але він помре в тому ж 1596 році[214].

За цього кагана столиця Кримської (Української) держави, або Криму — місто Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, неподалік однойменної «Очаківської» фортеці на узбережжі моря) — розбудовувалась[215]. Був збудований вперше фонтан[216], який був реконструйований за часів колонізації[217] і сьогодні носить назву «Турецький».

Ґази-Буря II Девлетович намагався встановити нарешті мирні відносини з ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Русскою державою) при великому хані (царі) Федорі «Блаженому» I Саїновичі (Федорі I «Івановичі»)[218]. Відомі листи Ґази-Бурі II Девлетовича до Федора I «Івановича»[220]. Мирні відносини встановити не вдалося, і в 1591 році козацька (українська, або запорозька) армія Кримської (Української) держави прийшла разом з московицькою армією під стіни Москви[221]. Надволзькі татари (русскіє) відбили атаку кримців (українців) і московитів (мокшей)[222]. Надволзьких татар очолювали полководці «Федір Мстиславський»[223] і Борис «Годунов»[224] — шуряк великого хана (царя) Федора I Саїновича (Федора I «Івановича»). Кримців (українців, або козаків, запорожців) очолювали гетьман Сафа Мехмед-Семінович[225], племінник кагана Криму (грец. Перікопи, укр. України)[226]. Вигнати надволзьких татар (русскіх, колишній аланів, або золотоординців) з Москви не вдалося[227], й через рік кримське (українське) козацьке військо відступило[228].

Калгою (прем’єр-міністром) в цей час був молодший брат кагана Фетіх «Переможець» I Девлетович[229], та по черзі інші родичі — Селямет I Девлетович, Дівлей, Токтамиш I Ґазибуревич, Сефер[230]. Також вони по черзі були міністрами (нуредінами[231]) або очолювали різні області Криму (кр. Qirim, грец. Перікопенської тартарії, або укр. Української держави)[232]. Каган Ґази-Буря II Девлетович помер від чуми на Батьківщині, на території Кримської держави (грец. Перікопи, укр. України) в області Куманія (Кубанія)[233] — сьогодні цей регіон окупований надволзькими татарами (русскімі) і перебуває в складі Росії[234].

498. Зріст кримської (української) професійної (контрактної) армії — козацтва

В цей час тривало формування кримського (українського) «козацтва». Кримських (українських) козаків, тобто контрактних військових Криму (грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави), називали «козацьким» військом[235]. Одна з військових ставок армії була в області Пороги, яка розташована на рівні та нижче дніпровських порогів з центром в місті-фортеці Січ (Запоріжжя)[236]. З погляду русів (русичів, або русинів, рутенів) ця територія була розташована за порогами (тобто південніше від кам'яних порогів), тому вони область Пороги та землі далі на південь називали «запоріжжям».

Армія Кримської держави (Криму, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави) була контрактною[237], а не регулярною (окрім часів війни). Через це вона була наче окремою силою[238], із часом саме вона стала ядром легендарного кримського (українського), або «запорізького», козацтва[239]. Кримцям (українцям), які в той час більшістю були ще мусульманами[240], не завжди подобався зростаючий вплив на них, який йшов з боку Русі (англ. Рутенії) і Республіки[241]. Через це у кримських військових (козаків та) у 1590—1595 рр. траплялися сутички з представникам влади і мешканцями Республіки[242]. Пам’ятаємо, що співдружність Республіка (пол. Речпосполіта) — це був союз (пол. унія[243]) між Польщею і ВКЛР, до якого у 1399 році (в пункті 372) приєдналася Кримська держава (укр. Україна, колишня Куманія, Хозарія)[244] в якості військового союзника[245].

1594 — до уряду ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) офіційно звернулися цісар[246] (правитель) Рудольф II «Габсбурзький» (м. Відень)[247] та Папа Римський Климент VIII[248]. Вони просили кримське (українське) професійне військо, тобто козаків, або «запорожців», укласти союз з Німеччиною (Teütschland, тобто Тевтонією)[249] для боротьби проти Тюркії і проти навали тюрків[250]. Посол цісаря Священної Римської імперії Германської нації, якого звали Еріх Лясота фон Штеблау[251], прибув до військового керівництва кримців (українців)[252], відвідав головну військову ставку Криму (грец. Перікопи, укр. України) — місто-фортецю Січ (сучасне Запоріжжя)[253]. Там він провів переговори з кримськими (українськими) лідерами[254]. Каганом ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) в цей час був Ґази-Буря II Девлетович (перелік українських правителів в хронології можна знайти в Додатку 1 цієї книги).

Кримська (Українська) держава позитивно сприйняла пропозицію західних європейців[255], після чого кілька козацьких загонів вирушили в країну Молдову[256]. Одним із загонів керував Северин (Шимон) «Наливайко»[257]. Своє прізвище «Наливайко» Шимон отримав від села Наливайка[258]. Йому на допомогу прийшов інший кримський (український) гетьман Архор («Григорій») «Лобода»[259]. Армія ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) захопила там кілька фортець, з яких витіснили тюркські війська[260].

499. Перша кримсько-руська (україно-русинська) війна у 1596—1607 рр.

Якось кримські (українські) козацькі отамани Матюша та Голий[261] із загонами дійшли до литвинського (білоруського) міста Мінська[262]. Цитата: «Приставство по волостях брали, нічого не руйнували, але позабирали литвинських жінок із собою» (згідно Баркулабівського літопису. Том 32)[263]. У цей же час козаки Северин (Шимон) «Наливайко» і Архор («Григорій») «Лобода» виступили проти військово-союзних співвідносин Кримеї (Криму, укр. України) і Республіки[264]. Нагадаю, що козаки — то були професійні (контракті) військові кримської (тобто української) армії[265].

Ці події переросли в повстання проти союзництва з Республікою[266], хоча в реальності нема ніяких доказів, що це не була справа рук з боку ординської Московії. Бо, згідно з припущеннями російських істориків (-імена), ці ватажки буцімто «хотіли приєднання до Московії»[267]. А, можливо, насправді все було інакше: ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) хотіла привласнити кримські (українські) й руські (русинські, рутенські) землі. Тому вона організувала на території ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) серед козаків нібито «заколот»[268]. Те ж саме сьогодні, і 100 років тому, штучно, силовим військовим методом надволзькі татари (тобто русскіє) створювали на території України різні псевдо-«республіки» (Криворозьку[269], Харківську[270], Донецьку[271], Луганську[272], Кримську[273] тощо[274]), а свою надволзькотатарську (русскую) армію проголошували «місцевими повстанцями»[275], після чого волали про «захист місцевого населення»[276].

В результаті цього всього, в 1596 році Кримська (Українська) держава розпочинає Першу кримсько-руську (україно-русинську) війну[277]. Професійні (контрактні) війська Криму (тобто козаки) вторглися до слов'янської держави Русі[278] (яка на той час була в складі союзу ВКЛР) й намагалися просуватися вглиб руської (русинської, рутенської) області Подолії (Брацлавської, сучасної Вінницької)[279]. В цей же час кримський (український) отаман Стефан «Кремпський» здійснив набіг на Київ[280], захопив місто і став там керувати кримським (українським) гарнізоном[281]. Але його вибили звідти війська русів (русичів, або русинів, рутенів)[282] на чолі із Стані-Славом Жолковським[283]. Кримські (українські) козаки Северин (Шимон) «Наливайко»[284], Матвій Шаула[285] та інші отамани загонів були захоплені руськими (русинськими, рутенськими) військами[286]. Після цього їх судили у 1596 році у Варшаві за військові злочини проти русів[287], і за вироком суду стратили[288]. Самого ж Архора (Григорія) «Лободу» стратили самі козаки[289] за намагання співробітничати з Республікою[290]. В кінцевому підсумку, русинські (рутенські) війська під керівництвом великого князя Русі (англ. Рутенії) Стані-Слава Жолковського відкинули кримські (українські, або «запорізькі», козацькі) загони[291]. Далі протягом декількох років ще відбуватимуться військові сутички[292].

Потім війська Республіки витіснять кримців (українців) до Кара деніз (Чорного моря)[293], і захоплять у 1607 році кримську (українську) столицю[294]. Кримці (українці) змушені будуть евакуювати свою столицю з міста Ак-Чакум[295] (Очакова, або Миколаєва, неподалік однойменної «Очаковської» фортеці на узбережжі моря), вірогідніше (так виглядає на картах) назад до Тана-хань (Азову, тобто до сучасного Ростову-на-Дону, неподалік однойменної «Азовської» фортеці теж на узбережжі моря)[296].

Карта 13-02. «Росія» (Tabula Russiae, 1614) — фрагмент з окупованою Очаківською областю Криму (України)

Опис карти 13-02: фрагмент карти «Tabvla Rvssiae» (Росія, 1613). Автор Джон Блау (Joan Blaeu, 1596—1673). Видано в м. Амстердам у 1665 р. На самій карті написана дата складання MDCXIIII, що є 1614 роком. Бачимо, що територія Республіки (блакитного кольору) зайняла собою Очаківську (Миколаївську) область Кримської держави (грец. Перікопенської тартарії, укр. України).

Карта 13-03. «Росія» (Tabula Russiae, 1614) — попередня карта в повний розмір

Опис карти 13-03: карта «Tabvla Rvssiae» (Росія, 1614) в повний розмір. Автор Джон Блау (Joan Blaeu, 1596—1673). На самій карті написана дата складання MDCXIIII, що є 1614 роком. Видано в м. Амстердам у 1665 р. Це карта фінської держави Московії (Білої Русі або Московії) ще за мокшанського управління, але видана вона в часи, коли Московія знову потрапила під ординську окупацію надволзьких татар (русскіх). Під ординською окупацією країна частіше називалася Росією, аніж Московією. Я наводжу цю карту тільки тому, бо на ній можна побачити інші важливі дня нас території, вони не входять в склад Росії - це Республіка і Крим (укр. Україна). І ми бачимо, що територія Республіки (блакитного кольору) зайняла собою Очаківську (Миколаївську) область Кримської держави (грец. Перікопенської тартарії, укр. України).

500. Україна — не «прикордоння», а русинська назва Кримської держави

Надволзькі татари (або русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) настільки боялися й досі бояться кримців (українців, або колишніх косарів (хозарів, лат. газарів), куманів), та її козацької армії, яка сьогодні називається «ЗСУ», що вигадали навіть, нібито їх ніколи не існувало[297]. Вони розробили пропаганду, в якій пишуть і говорять, що Україна — це буцімто не назва держави, а просто позначення якихось околиць колишньої Тартарії (Алланії, Сара орди, укр. Золотої держави), тобто сучасної Росії[298]. В дійсності ніколи ніхто околиці та прикордонні землі «украйнами», «оукрайнами» або «окраінами» не називав, такі визначення неможливо знайти ані в історичних джерелах, ані в дослідженнях істориків.

Якщо ж припустити, що слово «україна» це назва «околиці» в сенсі «прикордоння», то чому тоді кордони на Далекому сході, на Камчатці, на півострові Сахаліні, вздовж Казахстану, та в Якутії і Чукотській автономії, чи в Мурманську не називаються і ніколи не називалися «окраїнами» або «околицями». Адже вони розташовані дійсно дуже далеко, тобто вони дійсно «околиці», або новгородською мовою «окраіни» Росії (про це також було зазначено у пункті 399).

А ось Україна (колишня Кримея, Куманія, або Хозарія) разом з Руссю (англ. Рутенією) розташовані в географічному центрі Європи, і завжди вважалися найважливішими територіями для існування трьох колоній — німецько-французької «Російської імперії», московської колонії «Радянського союзу» (СРСР) і надволзькотатарської колонії «Російської федерації». Тобто Русь-Україна (країна русів і кримців) була і залишається для Росії економічним центром тяжіння[299], взірцем[300], «ласим шматочком», завдяки якому ці колонії існували[301], а через це Україна аж ніяк не може бути околицею, або «окраіною», або «прикордонням»[302].

Нагадаю, що слово «україна» це є прямий переклад на руську (русинську, рутенську, сучасну українську) мову грецької назви Криму (лат. Кримеї, колишньої Кімерії, або Кімери) — «перікопа» (вирізання, викроїння, врізання, вичленення)[303]. Тобто греки-переселенці заснували колись на території Хозарії (Куманії), тобто в Україні, своє поселення під назвою «Перікопа»[304], і цією ж назвою вони (греки) стали пізніше називати всю державу Крим — «Перікопенською тартарією». Руси (русичі, або русини, рутени) цю назву, пов’язану з топографічними особливостями берегових ліній морів, лиманів і річок, просто переклали рідною мовою. Тобто Перікопенська тартарія буквально і означає — «Українська держава». Про це йшлося в пунктах 194, 203, 476. Раніше усі мешканці Русі (англ. Рутенії) і Криму (укр. України) про це знали, бо так було зазначено на картах, поки надволзькотатарська (русская) пропаганда не змінила повністю свідомість нових поколінь[305]. Ще про назву «українці» легко запам'ятати так (це не вірно, але наочно): ті, хто живуть у краю материка (з краю, на краю), тобто на обривах, біля моря, на краю узбережжя, у края моря. Бо Україна розташована саме вздовж довгої лінії двох морів. Але в дійсності, це йде тільки від слов'янських мов, в яких слово «край» взято три століття тому від німецького «крайс», що означає «район»[306]. І ніяку іншу країну, розташовану «у краю» узбережжя (Італію, Францію, Португалію, Норвегію тощо) за таким же принципом слов'яни «україною» ніколи не називали. Крім того, в дійсності ж сучасне слово «край» як кінець чогось — раніше руською (українською) мовою звучало саме як «кінець»[307], «пруг»[308], а «у края моря» правильно звучить як «біля моря». Тобто руси (русини, рутени) раніше слово «край» в сенсі «край узбережжя», або «край стола» ніколи не вживали, а говорили «кінець», «коло», «біля»: «у кінці», або «коло моря». Саме тому ця версія зі словом «край» в сенсі прикордоння, обриви, узбережжя, сторона, про «край узбережжя» чи «рідну сторону» — не може бути вірною.

Насправді ж схоже, але інше за значенням слово «кроїти», «викроювати» стародавні руси мали вже дуже давно в сенсі «вирізати», «розрізати» тощо (навіть використовували для позначення професії кравця). І дійсно, відомо, що руси використовували назви «кравчина», «кравці» (тобто сучасне «українці») щодо кримських (українських) військових (тобто до козаків)[309 https://goroh.pp.ua/Етимологія/кравець#7588].

501. Кримська держава (Крим, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава) з 1596 року. Фетіх «Переможець» I Девлетович, вдруге Ґази-Буря II Девлетович

1596—1596 — Фетіх «Переможець» I Девлетович — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) (прийшов після свого брата Ґази-Бурі II Девлетовича)[310]. Він син кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»)[311], онук Мубарака Менглійовича, брат кагана Ісляма (Аслана) II Девлетовича. Мав сина на ім’я Давлат, і онука на ім’я Аділь-Чабан I Давлатович.

1596—1608 — Ґази-Буря II Девлетович — вдруге новий каган 'Кримеї або Перікопенської тартарії' (прийшов повторно після свого брата Фетіха «Переможця» I Девлетовича)[3123]. Наступним каганом стане його син Токтамиш I Ґазибуревич у 1608—1608 рр.

1598 — держава Крим (кр. Qirim, лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Україна), будучи військовим союзником Республіки (пол. Речпосполіти), мала напружені відносини з Угорщиною (Мадярією, рос. Венгрією), через що армія русів (русичів, або русинів, рутенів) і кримців (українців) була напоготові біля русинського міста Самбір[313]. Відбулися переговори біля старої ромської (тобто «циганської») фортеці Варад у Трансільванії[314], яка перебуває сьогодні у складі Румунії. Козацьку (тобто професійну) армію кримців (українців) очолював гетьман Токтамиш I Ґазибуревич[315] — він був сином кагана Ґази-Бурі II Девлетовича[316].

Відомим головою кримського (українського) загону також був Самійло Кошка (Кошич)[317]. Він тримав вищу освіту в Києві[318]. Це означає, що окрім кримської («кримськотатарської») мови він також володів руською (русинською, рутенською, сучасною українською). Його предок Станіслав Кошка був правителем ВКЛР у 1506—1529 рр.[319] Самійло Кошка (Кошич) потрапив колись у 1573 році в тюркський (тобто османський) полон[320]. Там він очолив повстання невільників, яке було оспіване в кримській (українській) народній думі для бандури «Дума про Самійла Кошку»[321]. Загине він у 1602 році під час Лівонської війни у бою під Фелліном (сучасним Вільянді) біля міста Полтсамау у Лівонії і буде перевезений та похований у руському (русинському, рутенському) місті Канів[322].

Каган Кримської держави (Криму, або грец. Перікопенської тартарії, укр. України) Ґази-Буря II Девлетович займався також літературною творчістю[323]. Він відомий як автор збірки віршів. Наприклад, написав такі вірші, як «Роза і соловейко», «Кофе і вино» тощо[324]. Писав, звісно, рідною кримською мовою[325].

Вірш «Мрія розового саду»[326]

автор Ґази-Буря (Ğazaiy) II Девлетович, авторський переклад українською

Не довіряй долі в пишному вбранні.

Леви з нею билися — де тепер вони?

Тільки-но у лінощах днів не проводи,

Доки волю маєш — уперед іди.

502. Російські історики навмисно міняють термінологію і називають Кримську державу (Крим) «турецькою»

Як завжди, російські історики (-імена) бояться визнати існування великої незалежної кипчацької держави ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України)[327]. Через це вони вперто маніпулюють термінологією, а саме називають правителів Криму просто «кримськими ханами»[328] та брешуть, нібито вони призначалися на посаду виключно турецькими султанами[329]. Саму ‘Кримею або Перікопенську тартарію’ (Крим, укр. Україну) росіяни при цьому вважають просто сучасним «Кримським» півостровом[330], який буцімто «належить Туреччині»[331], а усі кримські (українські) міста називають «турецькими»[332]. Ця брехня дуже схожа на ту, коли російські історики називають русів (русичів, або русинів, рутенів) «поляками»[333], а війська співдружності ВКЛР називають «литовськими»[334].

В дійсності, сучасний «Кримський» півострів в ті часи ніколи ще ані «Кримським», ані «Кримом» не називався, це відносно нова назва, надана півострову десь з 1720-го року[335]. Завжди цей півострів офіційно називався «Херсонесом Таврійським»[336], що видно на картах — назвою, яку він отримав дуже давно, ще від античних правителів, а також вірогідно від кримського (українського) голови племені, який носив грецьке ім’я Тавр «Віл»[337]. Ця назва «Херсонес Таврійський» зберігалася завжди і дала в майбутньому нову назву кримському (українському) місту Ескі-Таван — Херсон. Півострів Херсонес Таврійський відносився адміністративно до області Таврійська — це сучасні Херсонська, південь Запорізької областей і сучасний «Кримський» півострів разом. Це можна побачити на усіх географічних картах тих часів. Півострів Херсонес Таврійський (сучасний «Кримський») ніколи окремою адміністративною одиницею не був: не має бути і сьогодні, а повинен бути історично частиною Херсонської області України. Тому так званий «кримський хан» це не «губернатор», хан або голова півострову, а каган — правитель усієї держави Криму (кр. Qirim, лат. Кримеї, грец. Перікопії, укр. України). Кримська (Українська) держава тягнулася від гирла річки Дунай, через пороги річки Дніпро (укр. Славута) на півночі, до річки Ідель (ерз. Волга), до Каспійського моря на сході і до північних схилів Кавказьких гір, повністю включаючи в себе більшу частину річки Танаїс (укр. Дон).

В цей же час кримські (українські) правителі і знать мали дуже тісні кровні родинні зв’язки із сусідніми народами. Були дуже частими династичні шлюби з русами (русичами, або русинами, рутенами), з греками («візантійцями»), а також не стали виключенням й тюрки. Кримські (українські) принцеси і принци одружувалися з тюркськими принцами і принцесами. Тому вони припадали одне одному і двоюрідними, і троюрідними братами, племінниками, внучатими племінниками, дядьками, зятями, невістками, шуряками тощо. Через це вони часто й їздили до Тюркії, у сімейних справах, але так само вони часто їздили і до Русі, у тих же сімейних справах.

Ця спорідненість і часті візити кримців (українців) до Тюркії, а тюркської знаті до ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України), дало росіянам хитру ідею: принизливо називати кримців (українців) «тюрками», а кримські міста — «тюркськими» (укр. турецькими)[338]. У дійсності ж кримські міста і фортеці ані турецькими, ані італійськими або генуезькими ніколи не були, а були тільки кримськими (куманськими, або українськими). Каганів незалежної самостійної держави Крим (грец. Перікопи, укр. України) тюрки (укр. турки) ніколи в житті не призначали, як вигадують надволзькотатарські (русскіє) історики (-імена). Навколо ж життя різних кримських (українських) принців та очільників обласних і районних адміністрацій Криму (грец. Перікопи, укр. України) росіяни вигадали багато хибних історій[339], повністю заплутуючи розум пересічного мешканця московсько-русскіх (тобто мокшано-татарських) колоній «СРСР» та «Російської федерації».

Ще одним хитрим прийомом історичної пропаганди був такий: росіяни роз’єднували поняття кримців і козаків, говорячи так, нібито це було щось різне. Наприклад, вони могли писати в статтях і книгах, що «війська кримців билися проти запорозьких козаків»[340]. В дійсності ж «запорозькі» козаки були контрактною професійною армією ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави), й за національністю вони самі були кримцями (куманами, або українцями), а за національною і мовною групою — кипчаками (лат. татарами), як і сучасні русскіє (надволзькі татари, колишні алани, сарацени, «золоті» ординці, ерз. буртаси)[341] (-імена[342] [343]). Це знання про походження русскіх та українців від кипчаків не дуже поширене сьогодні, через те, що в колоніальні часи (1689—1917 рр.) та в сучасні часи усіма імперськими пропагандистами (-імена) підкреслювалася вигадана «слов'янська» належність цих націй[344], ховалося татарське минуле[345] і особливо належність до ісламу в старі часи.

Єдиним періодом в історії, коли Тюркія (укр. Туреччина) мала вплив на Кримську державу (Крим, укр. Україну), був часовий проміжок з 1704 року до 1792 року, коли Мала тартарія (колишня держава Крим, укр. Україна), так саме, як і Русь, і Литва (Білорусь), і Польща, стали під протекторат Константинополя в Європі[346]. Тільки після цього вони вперше почали узгоджувати з містом Константинополем свою політику[347]. Надволзькі татари (або русскіє) бісилися ж від цього, що кримці (українці) з ними «не дружили», й через це вигадували і тоді, і сьогодні різні нісенітниці про «турецькі» міста[348] в Криму (грец. Перікопі, укр. Україні) та про нібито «призначення турками» кримських (українських) правителів[349].

503. Релігія Русі (англ. Рутенії) у 1596 році. «Берестейський союз»

З Польщі на територію Русі (англ. Рутенії) почало розповсюджуватися християнство латинського обряду (так зване «римо-католицтво»)[350]. Руська (русинська, рутенська) молодь, яка навчалася в університетах Польщі та Західної Європи, все більше звертала увагу на цей обряд. З часом це призвело до того, що багато русів вже сповідували не тільки християнство візантійського (грецького, або константинопольського) обряду (тобто так зване «греко-католицтво»), а й почали сповідувати латинський обряд («римо-католицтво»), який в Русі (англ. Рутенії) називали терміном «єзуїтство»[351]. Прихильники ортодоксального (укр. православного) обряду (тобто «греко-католицтва»), почали об’єднуватися в релігійні осередки, які називалися «братствами»[352]. Мова служб у церквах Русі, звичайно ж, була руською (русинською, рутенською, тобто сучасною українською). Староболгарською (або так званою «церковнослов'янською») стануть правити вже з часів окупації Русі (англ. Рутенії) Російською імперією, тобто колонізації європейцями[353].

Кримці (укр. українці, грец. перікопці, колишні кумани, половці, хозари) більшістю залишалися поки ще мусульманами, хоча кримська (тобто «кримськотатарська», або українська) знать також часто переходила на «греко-католицтво», тобто християнство візантійського обряду[354]. Сучасного російського православ’я «болгарського обряду» в ті часи ніде, окрім Болгарії, ще не було[355]. Його запровадять пізніше німецько-французькі колонізатори — ті, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії), — вони ж й впровадять використання в церквах староболгарської мови, яку прозвуть «церковнослов’янською» (такої назви в дійсності не існувало[356]). Про те, що саме стару болгарську мову в Росії називатимуть «церковнослов'янською», також зазначають й інші дослідники, наприклад в підручнику Історія України, короткий курс, автор С.М. Бєлоусов (Академія наук Української РСР, Київ, 1940)[357].

1596 — в цьому році пройшов релігійний збір Русі. Збір проходив в руському (русинському) місті Брест (сьогодні воно належить Білорусі). Російські історики (-імена[358])[359] [360] перекрутили події, кажучи, ніби церква Русі (англ. Рутенії) розкололася на «уніатську» (греко-католицьку) і «православну»[361]. Тобто буцімто православних русів насильно перевели на греко-католицтво[362]. Але це ж неправда. Греко-католицтво — це і була ортодоксальна, або українською мовою «православна» релігія, так звана «грецька, «візантійська» релігія[363]. Слово «католицтво» в той час означало просто «вселенський»[364], це тільки сьогодні римо-католиків (латинів) називають просто «католиками»[365].

Як вже зазначалося, сучасного православ’я «болгарського обряду» в ті часи в Русі (англ. Рутенії) не існувало. Руська (або русинська, рутенська) церква, яка сьогодні носить назву «Православна церква України (ПЦУ)»[366], з самого початку свого існування, тобто з 1000-их років, незмінно сповідувала «грецьку» релігію, яку пізніше руси стали називати терміном «греко-католицтвом», і яке спочатку деякий час ще підпорядковувалось Папі[367]. Це «греко-католицтво» офіційно грецькою мовою називалося orthodox, що перекладається буквально як «правильна віра», тобто українською — «православ’я». Руси (русичі, або русини, рутени) як були православними, тобто ортодоксами «візантійського» обряду — такими і залишилися. Ніякого інакшого православ’я тоді не існувало. Таким чином, в Русі (англ. Рутенії) до однієї головної релігії країни — грецької ортодоксальної, ще, окрім єврейської (гебрейської, сучасного «іудаїзму») й мусульманської, офіційно додалася християнська релігія латинського обряду (тобто «римо-католицтво», або просто «католицтво»)[368].

І нічого страшного чи дивного в цьому не було: Русь, як і ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, кр. Qirim, укр. Україна), толерантно відносилася до всіх релігій на свої території[369]. Після прийняття цієї «Берестейської унії», яка дозволяла католицькій церкві працювати на території Русі, у релігійників іноді стали виникати протиріччя й конкуренція[370] між латинською (тобто «римо-католицькою») церквою і ортодоксальною (укр. православною, тобто «греко-католицькою», або «візантійською»)[371].

504. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1598 року. Самозванець Борис «Годунов» I — вбивця великого хана (царя) Федора «Блаженого» I Саїновича (Федора «Івановича«)

1598 — позитивні реформи за аланського великого хана Федора «Блаженого» I Саїновича (Федора «Івановича») в ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі) справили таке сильне враження на сусідні країни, що представники ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) зі «свитою з доблесних та представницьких чоловіків»[372] приїхали відвідати надволзьких татар (колишніх сараценів, тобто «золотих» ординців, або сучасних русскіх). Туди також прибула велика кількість представників з Республіки (пол. Речпосполіти), багато черкесів (адигів), людей різних націй, щоб налагодити співробітництво: з'їхалися посли з Тюркії (укр. Туреччини), Персії (або Ірану), Грузії (або Сакартвело), різні кипчацькі принци, алемани (сучасні німці), поляки, шведи, данці[373].

Але слава тривала недовго через зраду шуряка — надволзького татарина Бориса «Годунова». Ця зрада призвела спочатку до відсилання маленького Дмитра Семеновича («Івановича») «Углицького»[374] (молодшого брата царя Федора «Івановича»), який у цей час зі своєю мамою Марією «Добрюківною» «Довгорукою» перебував у поселенні Углич, а потім — до вбивства самого царя Федора «Івановича»[375]. Син Саїна-Булата Сімеона «Срібного» II Бекбулатовича (другої частини «Івана «Грозного IV») — Дмитро Семенович «Іванович» «Углицький» — ймовірно все ж таки вижив[376] і в цьому випадку став засновником відомого роду Срібних-Оболенських[377].

1598 — в цьому році настав кінець правління молодого надволзькотатарського (тобто русского) великого хана (царя) Федора «Блаженого» I Саїновича (Федора «Івановича»). Він помер від тривалого отруєння[378]. Таким чином, Федір «Іванович» втратив владу і життя внаслідок зради й палацевого перевороту, організованого його шуряком (братом дружини), «названим братом» — Борисом «Годуновим» I[379].

1598—1605 — Борис «Годунов» I — самопроголошений надволзькотатарський (або русскій) новий великий хан (цар) ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) (прийшов після чоловіка своєї сестри — Федіра «Блаженого» I Саїновича, або Федора «Івановича»)[380]. Він зійшов на трон і став новим царем ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави), ставши правителем у результаті палацевого перевороту, який він сам же влаштував, отруїв попередника, свого зятя[381]. Борису «Годунову» I ніхто на висунув ніяких звинувачень з приводу захоплення влади і вбивства Федора «Блаженого» I Саїновича (Федора «Івановича»)[382].

Дружиною Бориса «Годунова» I була Марія Григорівна Скуратова-Бєльська, дочка Малюти Скуратова-Бєльського[383]. Сестра Бориса Ірина була дружиною надволзькотатарського царя Федора I «Івановича», одруженого у віці 14 років. Діти Бориса «Годунова» I — Ксенія, Федір та інші[384].

А зараз наведу цитату з книги Джона Мілтона «Коротка історія Московії»[385 67 Milton] (виданої в м. Лондоні у 1682 р., 89 с.): «Але Борис не довго насолоджувався владою. Божа кара піднялася і наздогнала його в особі нового Дмитра». Самозванця Бориса Годунова позбавлять престолу у 1605 році внаслідок визвольної війни московитів (мокш) Івана Болотнікова та Іллі Муромця[386]. Наступним правителем, оцязором вже вільної країни московитів, стане Дмитро-Гришко I у 1605—1610 рр.

505. Зміна літочислення

1598 — в цей рік літочислення перекладається з шеститисячних років у звичайне сучасне європейське[387]. Через це виникла плутанина при переписуванні історії в 1800-их роках[388]. Різним подіям історії Московії приписують зайві 40 чи 60 років[389]. Тобто до деяких офіційних дат, заявлених саме російськими колоніальними істориками, потрібно додати 40 або 60 років, тоді вийде приблизно правильно. Колишній російський колоніальний чиновник Петро Долгоруков писав про це у книзі «Правда про Росію»[390 67 Долгоруков], виданій в м. Парижі (1860 р., Частина 2. 56 с.).

506. «Три роки без літа»

1601—1603 — у цей період (згідно з Баркулабівським літописом. Том 32), були неврожайні роки[391 78 Баркулаб]. Навіть у літні місяці не припинялися заморозки[392]. Цей період у Європі відомий під назвою «три роки без літа»[393]. Вибухнув голод[394]. Вчені вважають, що така кліматична катастрофа була наслідком присутності в повітрі попелу від виверження вулкана в Індонезії[395]. Сергій Михайлович Соловйов[396], який узагальнив повідомлення документів тієї епохи, писав: «Бачили людей, які валяючись по вулицям, щипали траву, подібно худобі, зимою їли сіно; у мертвих знаходили в роті гній; батьки та матері їли дітей, діти їли батьків, господарі — гостей, людське м'ясо продавалося на ринках за яловиче в пирогах, мандрівники боялися зупинятися у готелях»[397].

До голоду приєдналася холера[398]. У 1604—1605 роках кліматична ситуація практично не змінилася. Літописці відзначали сильні бурі, про це писав й німецький ландскнехт (тобто найманий піхотинець) Конрад Бус[399]. У 1607 році вдарили «великі морози», 1608 року врожай занапастили сильні дощі[400]. Ціни на хліб різко піднялися[401]. Московити (мокші, лат. москалі, moxel) і надволзькі татари (русскіє) з заходу ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) почали масово переселятися на землі Артанії (лат. Мордовії). Саме так розпочався процес змішання цих трьох націй[402], які на цей момент вже були християнами. Про те, коли вони прийняли християнство і як, було написано раніше в цій книзі в пунктах 406 (про 1448 рік у мокшей) та в пункті 416 (про 1462 рік у надволзьких татар, або русскіх).

1603 — надволзькі татари (русскіє) в пошуках хліба й провізії зробили набіги на руське (русинське, рутенське) місто Могильов[403]. Воєводою війська від ВКЛР був в той час Ян-Караль Хадкевич.

507. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) з 1604 року. Військова допомога московитам (мокшам)

1604 — козаки (професійні військові Кримської держави) і жовніри (військові Республіки) вкотре спробували допомогти московитам (мокшам) повалити самозванця — надволзькотатарського (русского) великого хана (царя) Бориса «Годунова» I[404].

Нагадаємо, що професійне контрактне військо держави Крим (грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави) називалося «козаками». А «жовніри» — це були солдати професійного війська Республіки, в яке входили руси (русичі, або русини, рутени), литви (білоруси), ляхи (поляки) тощо[405]. Надволзькотатарський великий хан (цар) самозванець Борис «Годунов» I виставив проти союзних військ армію, яку очолював надволзькотатарський (аланський, або русскій) полководець Басман («Петро»)[406], і яка здобула безславну перемогу. Безславну — тому що надволзькотатарські (русскіє) війська Басмана у Чернігівській області Русі (англ. Рутенії) чинили небачені жорстокості, вбивали жінок, дітей, старих, палили поспіль усі руські (русинські, рутенські) села[407].

Подібні дії надволзькі татари (сучасні русскіє) та їхня ординська армія чинили і в сучасний час в 2014-2023 рр. в східних руських (або русинських, рутенських) і кримських (українських, або куманських, хозарських) регіонах: на Придніпровській Україні (це Нижня Волинія, або Київська область), Сіверії (Чернігівська, Сумська, Харківська області), в області Дике Поле (Луганська, Донецька області, тобто на «Донбасі» — території «Донецького вугільного басейну»), в області Мала тартарія (або Ногайський степ — це Херсонська, Запорізька області та півострів Херсонес Таврійський, він же «Кримський»).

508. Русь з 1605 року. Стані-Слав «Жулкевський»

1605—1618 — Стані-Слав «Жулкевський» — новий великий князь Русі (англ. Рутенії) та головнокомандувач (прийшов після Яна «Замойського»)[408]. До цього був воєводою усієї Республіки[409]. Народився біля руського (або русинського, рутенського) міста Львів[410].

При ньому у 1610 році були розбиті надволзькотатарські (русскіє) війська Дмитра «Шуйського»[411] — родича самозванця на російському троні хана Василя-Скопи «Шуйського»[412]. Армія Русі (англ. Рутенії) в цей час також допомагала московитам (мокшам) відстояти свою незалежність[413]. Російські історики (-імена) називають ці події умовною назвою «польська інтервенція»[414]. Насправді, руси (русичі, або русини, рутени) й литви (білоруси), а також кримці (українці) допомогли московитам відстояти їхнє місто Москву (колишній Перум), вигнати звідти надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, золотоординців) та не допустити їх назад.

Але, через те, що історія Росії останні сторіччя пишеться з точки зору надволзьких татар (аланів, сараценів, або «золотих» ординців, ерз. буртасів, сучасних русскіх)[415], то усі їхні вороги — це відповідно вороги колишньої Алланії, або Сара орди (укр. Золотої держави), сучасної Росії[416]. При цьому співдружність Республіку (пол. Речпосполіту, або Річ Посполиту), в якій перебувало багато країн і націй — в історії часто називають просто терміном «Польща»[417], а війська Республіки, тобто слов’янських жовнірів і кипчацьких козаків, називають просто «поляками»[418]. Про цю термінологію, створену європейцями, потрібно постійно пам’ятати при прочитанні історичних надволзькотатарських (або русскіх) статей. Тобто, коли в російській або навіть в європейській статті написано, що «поляки» вторглися в Росію, це означає, що військові, які були за національністю русами і литвинами (білорусами), увійшли у якості військових союзників на територію московитів (мокшей) для захисту їх від «надволзьких татар» (аланів, або русскіх).

Стані-Слав «Жулкевський» написав книжку «Історія Московської війни до взяття Смоленська» (Historia wojny moskiewskiej aż do opanowania Smolenska)[419], яку видали у Львові з рукописного примірника у 1833 році керівником бібліотеки Оссолінських Костянтином Слотвинським[420].

Після цієї посади Стані-Слав «Жулкевський» займе посаду прем’єр-міністра (канцлера) Республіки[421]. Загине він у 1620 році поблизу села Цецори, під Яссами, приймаючи участь в захисті руської (русинської) області Подолії (Брацлавщини, сучасної Вінницької області) і утриманні окупованого русами (русичами, або русинами, рутенами) колишнього столичного Очаківського регіону кримців (українців, або куманів, половців, колишніх хозарів).

Наступним після Стані-Слава «Жулкевського» правителем Русі стане Стані-Слав «Конецпольский» у 1618—1646 рр.[422]

(Кінець 13 глави)