Глава 13

Глава 13. 1572-1605 роки. Варфоломіївська ніч. Одяг військових. Хто азербайджанці. Тартари (русскіє) нападають на Сибірію. Мапа Москви. Григоріянський календар. Храм Блаженого і Хрещата площа в Москві. Реформування козацького війська кримейців (українців). Кримейсько-руський (україно-русинський) конфлікт. «Україна» - руська назва Кримеї (грец. Перікопи). Тартари (русскіє) звуть Кримею (Україну) «Тюркією». Римська релігія в Русі. Зміна літочислення. Кримейці (українці) і руси знову допомагають московитам

479. Західна Європа з 1572 року

1572 - в Західній Європі в цьому році трапилася так звана «Варфоломіївська ніч», або «різанина в день святого Бартоломея». Це релігійне католицьке свято День апостола Бартоломея відзначають 24-го серпня. Але в Парижі в ніч з 23 на 24 серпня відбулася різанина «гугенотів». Так їх прозвали за іменем лідера конфедератів Гуго Безансона. Якщо коротко, в Парижі католики напали на представників іншої християнської течії - протестантів, яких називали «гугенотами». Протягом декількох місяців в країні було вбито до 30 тис. протестантів. Вони переслідувалися у Франції, й врешті-решт масово евакуювалися до Голландії і Пруссії. Тільки після Французької революції їхні права урівняли з правами католиків.

480. Республіка з 1575 року. Одяг русинських військових (жовнірів)

1573-1575 - король Польщі Генріх III Валуа ввів у Польщі процедуру виборів Короля. Це отримало назву Закон Генріхової грамоти. Такий закон стали використовувати в Республіці.

1573-1581 - Богдан «Макошинский» чи Костянтин «Вишневецкий» - один з них новий великий князь Русі.

1575 - разом із армією поляків Республіка тимчасово звільняє руське, або русинське, місто Полоцьк від тартарів.

1577 - ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) захоплює місто Венден (сучасний Цесіс) на території сучасної Латвії, неподалік від сучасної столиці Риги.

Слід зазначити, що в армії тартарів були не тільки самі тартари, точніше кацапське (контрактне) військо, а й були також представники усіх націй країни. Влада мобілізувала на війну усіх - і московитів (мокшей), і ерзю (мордву), і інші нації. Аланських контрактних військових звали «кацапи», що є аланським (сараценським, або «надволзькотатарським») словом, аналогом кримейського слова «козаки». Слово «козаки» алани вимовляли як «казаки», що прижилося й до сьогодні. Військовослужбовці Республіки називалися «жовніри».

Зображення Русини, гравюра 1563 р. Слов’янські руські (нім. русинські, англ. рутенські) воїни, які були частиною армії Республіки і називались назвою «жовніри» (з дослідження М. Ґутковської-Рихлєвскої, 1968 р.). Шаровари ж русинами і військовими Республіки ніколи не носилися, бо були не слов’янським одягом, а частиною одягу кипчаків (лат. татар) - українських (кримейських) козаків

481. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1577 року. Мехмед-Семін II Девлетович («Михайло Дмитрович»)

1577-1584 - Мехмед-Семін II Девлетович («Михайло Дмитрович») - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) (прийшов після свого батька Девлета I Мубараковича, або «Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Його діти - Сагайдач (Заядат) (стане батьком Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича), Мурад, Сафа. При ньому прем’єр-міністром (калгою) був його брат Аділь-Ґірей Девлетович, а після його смерті на посаду прем’єра став інший його брат на ім’я Алпа Девлетович. Вірогідно, від кагана Мехмеда-Семіна II Девлетовича й пішло сучасне популярне українське ім’я Семен. Наступним каганом стане його брат Іслям (Аслан) II Девлетович у 1584-1588 рр.

У 1578 році війська кримейців (українців, колишніх куманів) допомагали Тюркії у війні проти Персії (Ірану). Вони разом з тюрками допомогли азербайджанцям у визволенні частини азербайджанських земель від навали персів (іранців). При цих боях кримеєць (українець) Аділь-Ґірей Девлетович (прем’єр і гетьман) загинув. Але більша частина азербайджанських земель й досі перебуває в іранській окупації з центром в місті Тебриз.

482. Азербайджанці й талиші

Нагадаємо, що тюрки (укр. турки) і азербайджанці - це дві генетично споріднені нації, які відносяться до тюркської національної і мовної групи, й тому вони частково розуміють один одного. Іранці (ірони, або перси) ж відносяться до іранської національної і мовної групи. Перси, зокрема талиші, що колись завойовували Азербайджан, а потім з часом залишилися жити на території Азербайджану, називалися назвою «іноземці», що звучало як «тати». Деякі з них стали сповідувати єврейську релігію, через що їх стали звати «гірськими євреями».

Північна область Азербайджану раніше називалася Ширвандським ханством, а посада правителя називалася «кизил-баши» (укр. червоні очільники). Споконвічні азербайджанські землі також розташовані в містах Тебриз й Ардебиль, які й досі окуповані Іраном. Через це азербайджанська діаспора в Іранці періодично піднімає питання про вихід свої земель зі складу Ірану. В Іранці проживає азербайджанців вдвічі більше, ніж в самому Азербайджані.

483. ВКЛР з 1578 року

1578 - війська кримейців (українців) були також офіційно задіяні в реєстровій армії Республіки. В цей час війська Республіки були союзниками мокшанської армії у боях проти тартарської (русскої) орди. Ця війна російськими істориками умовно називається «війною Польщі проти Московії» або «війною литовців проти русскіх». Тобто самі росіяни вже визнають і прямо називають тартарів (аланів, колишніх сараценів, або «золотих» ординців) русскімі.

Але ми вже знаємо, що в складі Республіки перебувало багато націй, не тільки поляки і литвини (білоруси), а були ще руси (русичі, або русини), жемайти (сучасні литовці), ліфляндці (сучасні латиші), готти (з колишньої данської території на півдні Швеції, та острову Готтія), свеби (тобто людичі з району Свебія, це північний схід Німеччини) тощо. І от їх усіх імперські та сучасні російські історики називають просто одним словом - то «поляки», то «литовці». І звичайно ж, вони не кажуть, що ці «поляки» або «литовці» були союзниками московитів (мокшей) і ерзі (мордви) проти вторгнення тартарської орди (або русскіх) на землі мокшей. А кажуть інакше: нібито просто «поляки напали на русскіх».

1579 - відкрито перший університет в місті Вільно (сучасному Вільнюсі), столиці ВКЛР, за правителя Республіки Стефані Баторії з благословення Папи Григорія XIII. Навчання в університеті, окрім інших мов, відбувалося латиною. В Русі до цього часі університети вже працювали у Львові і Києві.

1580 - руське, або русинське, місто Могильов (сьогодні в складі Білорусі) захоплений ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Росією) і випалений. В ‘Білій Русі або Московії’ (Росії) в цей час ще править тартарський (русскій) великий хан Саїн-Булат Сімеон «Срібний» II Бекбулатович - або «Іван «Грозний» IV».

1580 - Стефан-Баторій Іштванович, який був правителем Республіки у 1569-1586 рр., запросив союзне кримейське (українське) козацьке військо, ту його частину, яка була кіннотою і звалася «летючими косарами» (газарами, хозарами, гусарами). Про них було більше написано в пунктах 372, 376, 377 цієї книги.

Ця кримейська (українська) кіннота так добре себе показала, що з часом вона стала елітною кіннотою війська Республіки. Після цього ляхи (поляки) перейняли такий тип обладнання з пір’я, який був у козаків, трохи доробила його і сьогодні «летючі хозари (лат. газари)» (англ. winged hussars) стали частиною польської культури. З впливом часу поляки стали вважати цей тип кінноти своєю рідною, польською кіннотою.

484. Русь з 1581 року. Ян «Замойський»

1581-1605 - Ян «Замойський» - новий великий князь та головнокомандувач Русі. Родом він з руського (русинського, в сучасній термінології - українського), міста Холм, яке сьогодні розташоване в складі Польщі. До цього він був прем’єр-міністром. Навчався у Паризькому університеті, а також в Падуанському університеті в Італії. Вивчав юриспруденцію. Володів латиною. Написав твір «De Senatu Romano». Заснував місто Замосць у Польші, де йому стоїть пам’ятник. Став засновником університету «Замойська академія» в 1594 році, у цьому ж польському містечку Замостьє, яка у 1669 році отримала статус університету й займала третє місто після університетів у білоруському місті Вільно і польському місті Кракові. В цьому університеті «Замойська академія» вивчали релігію, право і медицину. Там же працювала найбільша друкарня Республіки. Сьогодні там розташовано ліцей імені Яна Замойського. Наступним правителем Русі стане Стані-Слав «Жулкевський» у 1605-1618 рр.

Відомо, ще дипломат Еріх Лясота фон Штеблау (тобто він мав походження з містечка Стеблів, або Штеблів) вів записки про Русь і Кримею, тобто про сучасну Україну в період 1573-1594 рр. Ці записки були видані в книзі «Щоденник Еріха Лясоти фон Штеблау» (м. Галлє, Саксонія-Анхальт, 1866 р.). Наприклад, саме він описав руського (русинського) богатиря Іллю Моровліна (Муромця), чию могилу бачив у Києво-Печерській Лаврі в Києві.

485. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) з 1581 року. Напад на кипчацьку країну Сибірію. Тартарський (русскій, або аланський) полководець Єрмак

1581 - полководцем тартарського (русского, або аланського) війська в той час був тартарин на ім’я Єрмак. Це ім’я кипчацькими мовами означає «мірошник» (рос. мельник, нім. мюллер). Він нападає з тартарським військом на кипчацьку державу Сибірію. Ці події відбуваються за правління великого хана (царя) Саїна-Булата Сімеона «Срібного» II Бекбулатовича («Івана «Грозного» IV»). В російській історії Єрмака називають «русскім», тобто використовують відносно нього сучасну термінологію.

486. Походження назви кипчацької (лат. татарської) країни «Сибірія«

Назва «Сибірія» походить від назви засновника країни Шибана, або Сибана (англ. Shibani). Сибірія, або країна Шибанітів (Сибанітів), в той час стала частиною великої співдружності під назвою «Тартарія або Велика чудова імперія», латиною - «Tartaria sive Magni Chami Imperium». Назва цієї імперії, ядром якої був Казахстан, ще відома як «Велика Тартарія». Столицею Сибанії, або Сибірії, було місто Тобол (Тобольськ), засноване сибірським ханом на ім’я Тоболак.

487. Примітка про «сибірських татар», які всі вважають, що вони «русскіє»

За версією російських істориків, у Сибірії «русскій» Єрмак захищав місцеве «русскоє» населення від нападу «сибірського хана». Але іронія полягає в тому, що Єрмак за національною і мовною групою був кипчак (лат. татарин), і сибіряки за своєю національною і мовною групою - також кипчаки (лат. татари). І крім того, саме сибірський хан та його народ - сибіряки, або так звані «сибірські татари» - це і є корінна нація Сибірії, або так званого «Сибірського царства». Тобто «русскімі» в даному випадку в історії називаються тартари (алани, вони ж сарацени, або «золоті» ординці). А сучасного ж «російського» або «русского» народу тоді ще не існувало, бо русами (русичами, рутенами, русинами) на той час називалися виключно мешканці первинної Русі (від Перемишля, Львову до Києва, Смоленська і Білгороду).

Руси (вони ж відомі в німецько-французькій колонії як «малороси») перейменували себе в українців поступово, починаючи з 1648 року і до 1795 року. А потім вже офіційно тільки у 1917 році. А тартари (алани, сарацени, або «золоті» ординці) та три інші кипчацькі нації - сибіряки, ногайці і кримейці (українці) - стали називатися «русскімі» одразу з початком німецько-французької колонізації. Саме тому їхні кипчацькі міста - Кочубей (Одесу), Азов (Ростов-на-Дону, неподалік від однойменної фортеці Азов на морі), Астрахань, Тобол (Тобольськ) в російській історії стали називати «русскімі» містами - просто за назвою колонії-імперії, без прив’язки до місцевих націй.

Також русскімі себе стали називати деякі фінські нації - московити (мокші, лат. москалі), іжори, вепси, частково ерзяни (лат. мордва), частково удмурти (колишні в’ятичі). Також звикли називатися «русскімі» ще дві слов’янські нації - новгородичі і плесковичі. І вони разом з волго-камськими фінами за часів колонізації стали називатися «великоросами».

Багатьом росіянам слід ще раз остаточно усвідомити: нації іноді змінюють назви. Тому кожному, хто в Росії звик називатися «русскім», слід уважно подивитися в дзеркало і одночасно простежити своє коріння, яке може його вивести на мокшей, сибіряків чи іжорів тощо. В історії багато прикладів зміни назви націй, наприклад: слов’яни боеми (богеми) перейменовували себе на чехів, паннони - на австрійців, литвини - на білорусів; латини лангобарди - на італійців, кастильці - на іспанців; балти жемайти (самогети) - на литовців тощо.

488. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) з 1582 року. Мир Запольського Яму

1582 - війська співдружності ВКЛР (сучасних Білорусі, України, Литви і Латвії тощо) відтіснили війська тартарів (або русскіх) ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) назад, до окупованого ними слов’янського міста Пскову. Після цього вони примусили ‘Білу Русь або Московію’ (Росію) до миру. У підсумку ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) підписала капітуляцію у містечку Запольський Ям біля Пскову.

Російські історики самі називать тартарів «росіянами» та «русскімі». Від ВКЛР послом був русич (або русин) Михайло Гарабурда, відомо, що він їздив до ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Росії). Завдяки його перемовинам й було досягнуто перемир’я містечка «Запольського Яму» на 20 років. Повернувшись до ВКЛР у 1586 році, він помер. У істориків є припущення, що Михайло Гарабурда був отруєний у Москві під час свого візиту.

1583 рік - ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) також уклала мир зі Швецією. За умовами миру тартари (русскіє, колишні алани) повернули Швеції кілька окупованих міст уздовж Фінської затоки, які були для тартарів єдиним виходом до Балтійського моря. Також тартари відмовились від своїх домагань на фінську країну Істляндію (Естонію).

Зображення В атласі Георга Брауна (виданого в м. Кельн, 1575 р.) зображене мокшанське місто Москва взимку, яке в цей час перебуває під тартарським (русскім) управлінням. На зображенні дуже добре видно, що архітектура церков зовсім не схожа на сучасну з куполами-маковками, а більш подібна до старої грецької та грузинської. Під мапою латиною підписано, що Москва має розмір вдвічі більше за богемську Прагу, має дерев’яні будівлі, багато вулиць, площ та широкі рівнини

489. Республіка з 1583 року. Новий «григоріянський» календар

1583 - цього року у Республіці був затверджений новий календар. У 1582 році Папа Римський Григорій XIII офіційно ввів у вжиток новий календар, який сьогодні є в світі міжнародним стандартом. Так званий «григоріанський» календар, названий іменем латинського Папи, було розроблено на заміну «юліанського». В ньому були введені високосні роки кожного четвертого року (тобто рік, в якому не 365, а 366 днів), поправки кожного 100-го та 400-го років для більш точної передачі тривалості року, враховуючи період оберту Землі навколо Сонця.

Метою нового календаря було компенсувати зсув весняного рівнодення. При використанні «юліанського» календаря до 1500-их років створилася різниця в 10 днів порівняно з фактичним настанням рівнодення, але через те, що свято Рівнодення є дуже важливим, то й було внесено таку поправку. В результаті, при введенні «григоріанського» календаря одразу після 4 жовтня 1582 року настало 15 жовтня.

Календар ввели в Республіці, але в ‘Білій Русі або Московії’ (Росії) та пізніше в приуральській колонії голландців, австрійців, німців, французів і англійців «Російській імперії», цей «григоріянський» календар не стануть використовувати. Там тартари (русскіє, колишні алани), колонізатори та усе окуповане населення ще будуть довго користуватися «юліанським» календарем. В Русі і Кримеї (Куманії, Малій Тартарії, або Україні) після звільнення від колонізації одразу повернуться до «григоріянського» календаря. Таке повернення відбудеться тільки в 1918 році, за часів проголошення спільної русько-кримейської (русино-української) Української народної республіки (УНР), або скорочено «Русі-України».

490. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1584 року. Іслям (Аслан) II Девлетович. Одяг кримейських (українських) військових

1584-1588 - Іслям (Аслан) II Девлетович - новий каган Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) (прийшов після свого брата Мехмеда-Семіна II Девлетовича, або «Михайла Дмитровича»). Він син кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). При ньому на узбережжя ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) робили набіги тюркські (укр. турецькі) банди, які доходили до міста Аккерман (Білгород-Дністровський) і Ґезлев (Євпаторія), розоряли ці міста та викрадали кримейських (тобто куманських, або українських) жінок. Кримейські (українські) військові (козаки) відбивали ці навали. Наступним каганом після Ісляма (Аслана) II Девлетовича стане його брат Ґази-Буря II Девлетович у 1588-1596 рр.

Ви повинні розуміти, що професійні військові ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) - козаки - це просто частина кримейської (української) армії. Ця армія була контрактною, й до неї також наймалися й руські (тобто русинські) воїни. Багато кримейців (українців) мали руських (русинських) дружин і частково володіли руською (русинською, сучасною українською) мовою. Національний одяг кримейської (української) армії - це шаровари, козацькі чорні шапки, широкі кипчацькі пояси, криві шаблі, серги у вухах у вигляді кільця чи напівмісяця, зачіска у формі «оселедця». Звісно - це все був не слов’янський вигляд, а кипчацький. Кримейці, або українці носили сорочки з льону або коноплі, на вороті яких були широкі вишивки хрестиком у вигляді квіток, рослинних стеблів та птахів, різного кольору - синього, чорного, червоного, зеленого, золотого. Армія підпорядковувалася, звичайно, кагану та кримейським (українським) гетьману і отаманам.

491. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) з 1582 року. Федір «Блажений» I Саїнович («Федір Іванович»)

1584 - кінець правління аланського великого хана (царя) Саїна-Булата Сімеона «Срібного» II Бекбулатовича - або «Івана «Грозного IV». Він помер, й вірогідно від отруєння.

1584-1598 - Федір «Блажений» I Саїнович (Федір «Іванович») - новий великий хан ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) (прийшов після свого батька). Він син Саїн-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича (тобто «Івана «Грозного» IV») і його дружини Марії «Добрюківни» «Довгорукої» (через яку можливо має українські гени). Прийшов до влади у віці 27 років, після насильницької смерті свого батька. Сьогодні офіційно вважається, що він був останнім правителем з так званого роду «рюриковичів», тобто був останнім «царем», хто мав в предках когось із сім’ї фризького інженера Рюрика «Ладозького» Хеммінговича через рід Неврюя I Пургасовича («Олександра «Невського» Ярославовича»). Наступником стане його шуряк (чоловік дружини) Борис «Годунов» I, який вб’є царя й візьме владу силою.

492. Храм Василя Блаженого

Прізвисько «блажений» Федору «Блаженому» I Саїновичу (Федору «Івановичу») надали через те, що він коронувався у церкві, яка називалася «Блажена». Сьогодні цю назву «блажений» перенесли на сучасний Собор Василя Блаженого, точніше - на Храм Покрови Богородиці на Рові. При чому, дослідники й досі не впевнені, чи ця назва в оригіналі звучала як «блажена», тобто де збирали й годували блажених (укр. божевільних) людей і безхатьок, чи як «блошина» - де було багато блох.

Сам однойменний великий храм буде збудовано у 1640 році, на центральній площі в мокшанському місті Москві (колишньому Перумі) на місті старого кладовища, яке розташоване в Алевізовому Рові. Спочатку проєктував цей собор, звичайно ж, італійський архітектор. Пізніше на стінах храму зробили написи сучасною російською, тобто славинською (новгородською) мовою, але ця мова ніколи не використовувалася ані мокшами, ані аланами (русскімі) до часів колонізації. Історики вказують, що храм Василя Блаженого вщент згорів при Троїцькій пожежі в Москві у 1737 році, й відновили його тільки з 1784 року, як раз при колонізації. Тоді й добавили написи славинською (новгородською, або російською) мовою. За перебудові вже за часів колоніальної влади головним забудовником був такий собі митрополит Платон («Петро Георгійович Левшин»). Наступним проектувальником вважається дехто Іван Мічурин, який навчався в Голландії, батьківщині першого намісника-імператора колонії Міхіеля («Петра I»), але храм був добудований вже після його смерті. Головним архітектором був Іван Яковлев, який використовував проекти Івана Мічуріна й ідею італійського архітектора Бартоломео Растреллі. Бартоломео Растреллі (жив до 1771 року), був автором Катерининського Палацу в містечку Пушкіно (колишньому Царському Селі) біля іжорського міста Орешек (Orescack, це сучасний Санкт-Петербург, неподалік однойменної фортеці Ореша на острові на витоку Неви), також був академіком і працював в імператорській Художній Академії.

Суть архітектури храму полягала в тому, що за основу були взяті мусульманські стовпи, як було в Алланії, або в Тартарії в мечетях, а на них посаджені перські (іранські) купола-маковки. І цей архітектурний комплекс через пару сотень років символізуватиме забуття ординського минулого, й перехід до слов’янізації й європейського майбутнього.

493. «Крьознява» (укр. Хрещата), «Красна», вона ж «Червона» площа в Москві

Нагадаємо, що центральна площа мокшанської столиці носить назву «Крьознява», що руською (русинською, сучасною українською) мовою означає «Хрещата». На ній було проведено хрещення народу при переході на християнство, це й дало назву площі за аналогією українського Хрещатика - головної вулиці столиці Русі в місті Києві. Пізніше влада німецько-французької колонії «Російської Імперії» штучно притягнула цю назву до славинського (новгородського) слова «красний» в значенні «красивий», «гарний». Але в дійсності слово «красивий» мокшанською звучить як «мазиші», тобто ніякого відношення до первинної назви площі не має. В більшість іноземних мов це перероблене на слов’янський манер слово «красний» перевели не як «Красива», а як «Червона» площа (наприклад, англ. Red Square), тобто така, що має червоний колір. Саме на цій площі й стояла церква Блажена, майбутній храм Василя Блаженого.

494. Коронація Федора «Івановича» на Хрещатій площі в Блаженій церкві

Наведу цитати з книги англійського письменника Джона Мілтона «Коротка історія Московії» (Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.): «Коронацію нового імператора Федора у присутності знаті провели у «Блаженій» церкві. Звідти після служби цар перейшов до «Михайловської» церкви, а потім - до кафедрального собору «Божої матері». Посередині стояв трон, і на царя був покладений дорогий одяг, а на його голову митрополит одягнув корону і прочитав з маленької книги у своїй руці «Умовляння» до імператора. Після цього він піднявся з трону і на нього надягли мантію, прикрашену товстим шаром блискучих перлів і каміння вагою 200 фунтів, ланцюг, піднесений шістьма князями. Його жезлом був ріг єдинорога, довжиною три з половиною фути (приблизно 1 метр), прикрашений коштовним камінням. Його «державу» (кулю) і шість корон несли поперед нього принци по крові. Коні вже стояли біля входу до церкви, з сідлами, прикрашені вшитими перлами. Між церквами було збудовано подобу мосту, 150 морських сажнів завдовжки (близько 280 метрів), три фути заввишки (майже 1 метр) та два морські сажні завширшки (1 метр 20 см). Цим мостом новий імператор пішов разом зі своєю свитою з однієї церкви в іншу над безмежним натовпом, що шумно вітав царя.»

495. Борис «Годунов» - брат дружини Федора «Івановича». Реформи царя

Ще коли Федір «Блажений» був юним, то біля нього якийсь час проживав його шуряк, тобто брат дружини. Цей шуряк був теж тартарином (русскім, або аланом), на ім’я Борис. Він був рідним братом Ірини - дружини Федора, а також відповідно свояком Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича (другої половини «Івана «Грозного« IV»). Бориса називають прізвиськом «Годунов».

Великий хан, точніше вже цар ординської ‘Білої Русі або Московії’ Росії Федір «Блажений» I «Іванович» під час свого царювання несподівано проведе низку позитивних реформ. Він поступово прибере корумпованих чиновників та попередні податки. Крім цього відбудуться глобальні зміни в уряді, які пройдуть тихо і без зайвого шуму.

За часів правління Федіра «Блаженого» I Саїн-Булатовича (Федіра «Івановича») на півночі «Новгородської Русі», а саме на території вепсів, вже почнуть активніше обживатися англійські колонізатори. Там вони будуватимуть цілі англійські поселення, й звідти почнуть дослідження півночі, земель самоєдських, югрських, тунгуських народів, а також Сибірії.

496. Республіка з 1587 року. Жигимонт-Ваза (Сигізмунд) III Янович

1587-1592 - Жигимонт-Ваза (Сигізмунд) III Янович - новий правитель Республіки. Він шведський королевич литвинського (білоруського) походження, син шведського короля Яна-Вази III і Катарини Жигимонтівни з роду Ягеллончик, яка була дочкою Жиги-Монта (Сигізмунда) «Старого» I Казиміровича. Після цього він же стане у 1592-1599 рр. правителем ВКЛР, а у 1599-1632 рр. - королем Польщі. За час його правління було підписано новий статут ВКЛР, який підготували господар (тобто прем’єр-міністр) від Русі Микола Рудий та від Литви (Білорусі) Остап Валович. Через рік, у 1587 році пройде сейм у Польщі. Туди приїдуть посли різних країн: буде присутнім посол від Тюркії (укр. Туреччини), від християн - цісар Максиміліан, від мокшей - колишній оцязор Іоанн I Васильович, який був у вигнанні (згідно Баркулабівського літопису. Том 32).

Ще через рік, у 1588 році узимку трапиться великий мор у Європі, в містах Вільно (Вільнюсі) і Києві, «також вода лугами стояла і Дніпро виливався з берегів» (згідно Баркулабівського літопису. Том 32).

При ВКЛР у місті Вільно (Вільнюсі) в ці часи працював дипломат від Русі Лев Сапега.

497. Кримея (гр. Перікопа, або укр. Україна) з 1586 року. Ґази-Буря II Девлетович, Фетіх «Переможець» I Девлетович

1586 - тартари (або русскіє, колишні алани) захоплюють в Кримеї (грец. Перікопенській Тартарії, укр. Україні) південну частину Ограйної (сучасної Воронезької) області. Ця колишня родюча чорноземна кримейська (перікопенська, або українська) територія сьогодні окупована і перебуває в складі Росії. Іменами кримейських ханів Токая «Воїна», Айдара «Найдостойнішого», Оскіла, Чахіва, Лозова, Алабуша, Усмана названі різні річки в південній частині Білгородської і Воронезької областей (на даний момент окуповані Росією). Ці імена стали основою українських прізвищ: Крайнюк, Токайчук, Оскілко, Чехов, Айдаров, Лозова, Лозовий, Алабушев, Асманов, Усманов.

Сучасні російські історики сьогодні називають ці землі «русскімі», замовчуючи їхнє кипчацьке минуле. Росіяни пишуть, що у цьому році нібито було офіційне заснування міста Грай (або Воронеж, бо слово «грай» з аланської мови перекладається як «ворон»), коли русскіє «побудували там фортецю для захисту від кримських татар і ногайців». Кримею (гр. Перікопенську Тартарію, або укр. Україну) тоді очолював каган Іслям (Аслан) II Девлетович.

Після цього в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Росії) в 1587 році запроваджується поняття «заслання» чиновників або направлення на роботи в ограйні (або воронезькі) міста. Тоді «Ограйною» (тобто Воронезькою областю) тартари називали південну частину сучасних Білгородської і Воронезької областей. Туди направлялися тартарські і мокшанські спеціалісти, робітники для спорудження інженерних укріплень, будівництва, солдати і офіцери для проходження військової служби, точно як і в сучасні часи, коли їх же засилають в окуповані тартарами кримейські (українські) міста Ростов-на-Дону, Краснодар, Ставрополь, Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Мелітополь, Бердянськ, Сімферополь тощо.

1588-1596 - Ґази-Буря II Девлетович - новий каган Кримейської держави (прийшов після свого брата Ісляма (Аслана) II Девлетовича). Він син кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»), онук Мубарака Менглійовича. Друге ім’я його було «Буря» (крим. Бора). Діти - Тохтамиш I, Сефер, Інаят I, Хусам, Саадат, Ауз. Його брат Алпа Девлетович очолює Буджацьку (Бессарабську, або Одеську) область. Наступним каганом Кримеї (укр. України) у 1596 році на короткий час стане молодший брат Ґази-Бурі II - Фетіх «Переможець» I Девлетович, але він помре в тому ж 1596 році.

При ньому столиця Кримейської держави Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, а не інше однойменне маленьке містечко-фортеця на узбережжі моря) розбудовувалась. Був збудований вперше фонтан, який був реконструйований за часів колонізації і сьогодні носить назву «Турецький».

Ґази-Буря II Девлетович намагався встановити нарешті мирні відносини з ‘Білою Руссю або Московією’ (Росією) при великому хані (царі) Федорі «Блаженому» I Саїновичі (Федорі «Івановичі»). Відомі листи Ґази-Бурі II Девлетовича до Федора I «Івановича». Мирні відносини встановити не вдалося, і в 1591 році козацька (українська, або запорозька) армія Кримейської держави прийшла разом з московицькою армією під стіни Москви. Тартари (русскіє) відбили атаку кримейців (українців) і московитів (мокшей). Тартарів очолювали полководці «Федір Мстиславський» і Борис «Годунов» - шуряк великого хана (царя) Федора I Саїновича (Федора «Івановича»). Кримейців (українців, або козаків, запорожців) очолювали гетьман Сафа Мехмед-Семінович, племінник кагана Кримеї (укр. України). Вигнати тартарів (русскіх, колишній аланів, або золотоординців) з Москви не вдалося, й через рік кримейське (українське) козацьке військо відступило.

Калгою (прем’єр-міністром) в цей час був молодший брат кагана Фетіх «Переможець» I Девлетович, та по черзі інші родичі - Селямет I Девлетович, Дівлей, Токтамиш I Ґазибуревич, Сефер. Також вони по черзі були міністрами (нуредінами) або очолювали різні області Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, або укр. України). Каган Ґази-Буря II Девлетович помер від чуми на Батьківщині, на території Кримеї в області Куманія (Кубанія) (сьогодні цей регіон окупований і перебуває в складі Росії).

498. Зріст кримейської (української) професійної армії - козацтва

В цей час тривало формування кримейського (українського) «козацтва». Кримейських (українських) козаків, тобто контрактних військ Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, або укр. України), називали козацьким військом. Одна з військових ставок армії була в області Пороги, яка розташована на рівні та нижче дніпровських порогів з центром в місті-фортеці Січ (Запоріжжя). З погляду русів (русичів, або русинів) ця територія була розташована за порогами, тому вони область Пороги та землі далі на південь називали «запоріжжя».

Армія Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, або укр. України) була контрактною, а не регулярною. Через це вона була як би окремою силою, із часом саме вона стала ядром легендарного кримейського (українського), або запорізького, козацтва. Кримейцям (українцям), які в той час більшістю були ще мусульманами, не завжди подобався зростаючий вплив на них, який йшов з боку Русі і Республіки. Через це у кримейських військових у 1590-1595 рр. траплялися сутички з представникам влади і мешканцями Республіки. Пам’ятаємо, що співдружність Республіка (пол. Речпосполіта) - це був союз між Польщею і співдружністю ВКЛР, до якого пізніше приєдналася Кримея (укр. Україна) у якості військового союзника.

1594 - до уряду ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) офіційно звернувся цісар (правитель) Рудольф II «Габсбурзький» (м. Відень) та Папа Римський Климент VIII. Вони просили кримейське (українське) професійне військо, тобто козаків, або запорожців, укласти союз з Німеччиною (Teütschland, тобто Тевтонією) для боротьби проти Тюркії і проти навали тюрків. Посол цісаря Священної Римської імперії Германської нації, якого звали Еріх Лясота фон Штеблау, прибув до військового керівництва кримейців (українців), відвідав головну військову ставку Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) - місто-фортецю Січ (Запоріжжя). Там він провів переговори з кримейськими (українськими) лідерами. Каганом ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) в цей час був Ґази-Буря II Девлетович.

Кримейська держава позитивно сприйняла пропозицію західних європейців, після чого кілька козацьких загонів вирушили в країну Молдову. Одним із загонів керував Северин (Шимон) «Наливайко». Своє прізвище «Наливайко» Шимон отримав від села Наливайка. Йому на допомогу прийшов інший кримейський (український) гетьман Архор («Григорій») «Лобода». Армія ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) захопила там кілька фортець, з яких витіснили тюркські війська.

499. Україно-русинський конфлікт у 1596-1607 рр.

Одного разу козацькі отамани Матюша та Голий із загонами дійшли до литвинського (білоруського) міста Мінська. «Приставство по волостях брали, нічого не руйнували, але позабирали литвинських жінок із собою» (згідно Баркулабівського літопису. Том 32). У цей же час козаки Северин (Шимон) «Наливайко» і Архор («Григорій») «Лобода» виступили проти військово-союзних співвідносин Кримеї (України) і Республіки.

Ці події переросли в повстання проти союзництва з Республікою, хоча в реальності нема ніяких доказів, що це не справа рук Московії, бо, згідно російським історикам, ці ватажки буцімто «хотіли приєднання до Московії». А можливо насправді все було інакше: ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) хотіла привласнити кримейські (українські) й руські (русинські) землі. Тому вона організувала на території ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) серед козаків нібито «заколот». Теж саме сьогодні, і 100 років тому, штучно, силовим військовим методом тартари постворювали на території України різні псевдо-«республіки», а свою тартарську (русскую) армію оголосили «місцевими повстанцями», після чого волали про «захист місцевого населення».

В результаті цього всього, козацькі війська вторглися до Русі й намагалися просуватися вглиб руської (русинської) області Подолії (Брацлавської, сучасної Вінницької). В цей же час отаман Стефан «Кремпський» здійснив набіг на Київ, захопив місто і став там керувати кримейським (українським) гарнізоном. Але його вибили звідти війська русів (русичів, або русинів) під керуванням Стані-Слава Жолковського. Кримейські (українські) козаки Северин (Шимон) «Наливайко», Матвій Шаула та інші отамани загонів були захоплені руськими (русинськими) військами. Після цього їх судили у 1596 році у Варшаві за військові злочини проти русів, і за вироком суду стратили. Самого ж Архора (Григорія) «Лободу» стратили самі козаки, за намагання співробітничати з Республікою. В кінцевому підсумку, війська Русі під керівництвом великого князя Русі Стані-Слава Жолковського відкинули кримейські (українські) загони. Далі протягом декількох років відбуватимуться військові сутички.

Потім війська Республіки витіснять кримейців (українців) до Кара деніз (Чорного моря), і захоплять у 1607 році кримейську (українську) столицю. Кримейці (українці) змушені будуть евакуювати столицю з міста Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, а не інше однойменне маленьке містечко-фортеця на узбережжі моря) назад до Тана-хань (Азову, але не однойменної фортеці, а до сучасного Ростову-на-Дону).

500. Україна - не «прикордоння», а русинська назва держави

Тартари (або русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці, «надволзькі татари») настільки боялися й досі бояться кримейців (українців, або колишніх косарів (хозарів, лат. газарів), куманів), та її козацької армії, яка сьогодні називається «ЗСУ», що вигадали навіть, нібито їх ніколи не існувало. Вони розробили пропаганду, в якій пишуть і говорять, що Україна - це буцімто не назва держави, а просто позначення якихось околиць колишньої Тартарії (Алланії, Сара Орди, укр. Золотої Країни), тобто сучасної Росії. В дійсності ніколи ніхто околиці та прикордонні землі «украйнами», «оукрайнами» або «окраінами» не називав, такого нема в жодному історичному джерелі, в жодній книзі істориків.

Якщо ж припустити, що слово «україна» це назва «околиці» в сенсі «прикордоння», то чому тоді кордони на Далекому сході, на Камчатці, на півострові Сахаліні, вздовж Казахстану, та в Якутії і Чукотській автономії не називаються і ніколи не називалися «окраїнами» або «околицями». Адже вони розташовані дійсно дуже далеко, тобто вони дійсно «околиці», або новгородською мовою «окраіни» Росії. Про це також зазначено у пункті 399.

А ось Україна (колишня Кримея) разом з Руссю розташовані в географічному центрі Європи і завжди вважалася найважливішою територією для існування трьох колоній - німецько-французької «Російської Імперії», московської колонії «Радянського Союзу» (СРСР) і тартарської колонії «Російської Федерації». Тобто Русь-Україна (країна кримейців і русів) була і залишається для Росії економічним центром тяжіння, взірцем, «смачним шматочком», завдяки якому ці колонії існували, а через це Україна аж ніяк не може бути околицею, або «окраіною», або «прикордонням».

Нагадаємо, що слово «україна» це є прямий переклад на руську (русинську, сучасну українську) мову грецької назви Кримеї (колишньої Кімерії, або Кімери) - «перікопа» (вирізання, викроїння, врізання, вичленення). Тобто греки називали античну державу Кімерію раніше «Перікопа». Руси (русичі, або русини) цю назву, пов’язану з топографічними особливостями берегових ліній морів, лиманів і річок, просто переклали на рідну мову. Раніше усі мешканці Русі і Кримеї про це знали, поки тартарська (російська) пропаганда не змінила повністю свідомість нових поколінь.

501. Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Україна) з 1596 року. Фетіх «Переможець» I Девлетович, вдруге Ґази-Буря II Девлетович

1596-1596 - Фетіх «Переможець» I Девлетович - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) (прийшов після свого брата Ґази-Бурі II Девлетовича). Він син кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»), онук Мубарака Менглійовича, брат кагана Ісляма (Аслана) II Девлетовича. Мав сина на ім’я Давлат, і онука на ім’я Аділь-Чабан I Давлатович.

1596-1608 - Ґази-Буря II Девлетович - вдруге новий каган Кримеї або Перікопенської Тартарії (прийшов повторно після свого брата Фетіха «Переможця» I Девлетовича). Наступним каганом стане його син Токтамиш I Ґазибуревич у 1608-1608 рр.

1598 - Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Україна), будучи військовим союзником Республіки (пол. Речпосполіти), мала напружні відносини з Угорщиною (Мадярією, рос. Венгрією), через що армія русів (русичів, або русинів) і кримейців (українців) була напоготові біля русинського міста Самбір. Відбулися переговори біля старої ромської (тобто «циганської») фортеці Варад у Трансільванії, яка перебуває сьогодні у складі Румунії. Козацьку (тобто професійну) армію кримейців (українців) очолював гетьман Токтамиш I Ґазибуревич - він був сином кагана Ґази-Бурі II Девлетовича.

Відомим головою кримейського (українського) загону також був Самійло Кошка (Кошич). Він тримав вищу освіту в Києві. Це означає, що окрім кримейської («кримськотатарської») мови він також володів руською (русинською, сучасною українською). Його предок Станіслав Кошка був правителем ВКЛР у 1506-1529 рр. Самійло Кошка (Кошич) потрапив колись у 1573 році в тюркський (тобто османський) полон. Там він очолив повстання невільників, яке було оспіване в кримейській (українській) народній думі для бандури «Дума про Самійла Кошку». Загине він у 1602 році під час Лівонської війни у бою під Фелліном (сучасним Вільянді) біля міста Полтсамау у Лівонії і буде перевезений та похований у руському (русинському) місті Канів.

Каган Кримеї (або грец. Перікопенської Тартарії, укр. України) Ґази-Буря II Девлетович займався також літературною творчістю. Він відомий як автор збірки віршів. Наприклад, написав такі вірші, як «Роза і соловейко», «Кофе і вино» тощо. Писав, звісно, рідною кримейською мовою.

вірш Мрія розового саду

(автор Ґази-Буря (Ğazaiy) II Девлетович, авторський переклад українською)

Не довіряй долі в пишному вбранні.

Леви з нею билися - де тепер вони?

Тільки-но у лінощах днів не проводи,

Доки волю маєш - уперед іди.

502. Російські історики навмисно міняють термінологію і називають Кримею «турецькою»

Як завжди, російські історики бояться визнати існування великої незалежної кипчацької держави ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України). Через це вони вперто маніпулюють термінологією, а саме називають правителів Кримеї просто «кримськими ханами» та брешуть, нібито вони призначалися на посаду виключно турецькими султанами. Саму ‘Кримею або Перікопенську Тартарію’ (Україну) росіяни при цьому вважають просто «Кримським півостровом», який буцімто «належить Турції», а усі кримейські (українські) міста називають «турецькими». Ця брехня дуже схожа на ту, коли російські історики називають русів (русичів, або русинів) «поляками», а війська співдружності ВКЛР називають «литовськими».

В дійсності, сучасний Кримський півострів в ті часи ніколи ще ані «Кримським», ані «Кримом» не називався, це відносно нова назва, надана півострову німецько-французькими колонізаторами. Завжди цей півострів офіційно називався «Таврія Херсонес», назвою, яку він отримав дуже давно ще від правителя кримейського (українського) племені, який носив грецьке ім’я Тавр «Віл». Ця назва «Таврія Херсонес» зберігалася завжди і дала в майбутньому нову назву кримейському (українському) місту Ескі-Таван - Херсон. Півострів Таврія Херсонес відносився адміністративно до області Таврійська - це сучасні Херсонська, південь Запорізької областей і сучасний Кримський півострів разом. Це можна побачити на усіх географічних мапах тих часів. Півострів Таврія Херсонес (сучасний Кримський) ніколи окремою адміністративною одиницею не був. Тому так званий «кримський хан» - це не «губернатор», хан або голова, півострову, а правитель усієї держави, яка тягнулася від гирла річки Дунай, через пороги річки Дніпро (укр. Славута) на півночі, до річки Ідель (ерз. Волга), до Каспійського моря на сході і до північних схилів Кавказьких гір, повністю включаючи в себе більшу частину річки Танаїс (укр. Дон).

В цей же час кримейські (українські) правителі і знать мали дуже тісні кровні родинні зв’язки із сусідніми народами. Були дуже частими династичні шлюби з русами (русичами, або русинами), з греками («візантійцями»), а також не стали виключенням й тюрки. Кримейські (українські) принцеси і принци одружувалися з тюркськими принцами і принцесами. Тому вони припадали один одному і двоюрідними, і троюрідними братами, племінниками, внучатими племінниками, дядьками, зятями, невістками, шуряками тощо. Через це вони часто й їздили до Тюркії, у сімейних справах, але так само вони часто їздили і до Русі, у тих же сімейних справах.

Ця спорідненість і часті візити кримейців (українців) до Тюркії, а тюркської знаті до ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), дало росіянам хитру ідею: принизливо називати кримейців (українців) «тюрками», а кримейські міста - «тюркськими» (укр. турецькими). В дійсності ж кримейські міста і фортеці ані турецькими, ані італійськими або генуезькими ніколи не були, а були тільки кримейськими (куманськими, або українськими). Каганів незалежної самостійної держави Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. України) тюрки (укр. турки) ніколи в житті не призначали, як вигадують тартарські (русскіє) історики. Навколо ж життя різних кримейських (українських) принців та очільників обласних і районних адміністрацій Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) росіяни вигадали багато хибних історій, повністю заплутуючи розум пересічного мешканця московсько-русскіх (мокшано-тартарських) колоній «СРСР» та «Російської Федерації».

Ще одним хитрим прийомом історичної пропаганди був такий: росіяни роз’єднували поняття кримейців і козаків, говорячи так, нібито це було щось різне. Наприклад, вони могли писати в статтях і книгах, що «війська кримців (тобто кримейців) билися проти запорозьких козаків». В дійсності ж «запорозькі» козаки були контрактною професійною армією ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), й за національністю вони самі були кримейцями (куманами, або українцями), а за національною і мовною групою - кипчаками (лат. татарами), як і сучасні русскіє (колишні алани, або сарацени).

Єдиним періодом в історії, коли Тюркія (укр. Туреччина) мала вплив на Кримею (укр. Україну), був часовий проміжок з 1704 року до 1792 року, коли Мала Тартарія (колишня Кримея, укр. Україна), так саме, як і Русь, і Литва (Білорусь), і Польща, стали під протекторат Константинополя в Європі. Тільки після цього вони вперше почали узгоджувати з містом Константинополем свою політику. Тартари (або русскіє) бісилися ж від цього, що кримейці (українці) з ними «не дружили», й через це вигадували і тоді, і сьогодні різні нісенітниці про «турецькі» міста в Кримеї (Україні) та про нібито «призначення турками» кримейських (українських) правителів.

503. Релігія Русі у 1596 році. «Берестейський союз»

З Польщі на територію Русі почало розповсюджуватися християнство латинського обряду (так зване «римо-католицтво»). Русинська молодь, яка навчалася в університетах Польщі та Західної Європи все більше звертала увагу на цей обряд. З часом це призвело до того, що багато русів вже сповідували не тільки християнство візантійського (грецького, або константинопольського) обряду (тобто так зване «греко-католицтво»), а й почали сповідувати латинський обряд, який в Русі називали терміном «єзуїтство». Прихильники ортодоксального (укр. православного) обряду (тобто «греко-католицтва»), почали об’єднуватися в релігійні осередки, які називалися «братствами». Мова служб у церквах Русі, звичайно ж, була руською (русинською, тобто сучасною українською).

Кримейці (українці, колишні кумани) більшістю залишалися поки ще мусульманами, хоча кримейська (тобто «кримськотатарська», або українська) знать також часто переходила на «греко-католицтво», тобто християнство візантійського обряду. Сучасного російського православ’я болгарського обряду в ті часи ніде, окрім Болгарії, ще не було. Його запровадять пізніше німецько-французькі колонізатори, вони ж й впровадять використання в церквах староболгарської мови, яку прозвуть «церковнослов’янською« (такої назви в дійсності не існувало). Про те, що саме стару болгарську мову в Росії називатимуть «церковнослов'янською», також зазначають й інші дослідники, наприклад в підручнику Історія України, короткий курс, автор С.М. Бєлоусов (Академія наук Української РСР, Київ, 1940).

1596 - в цьому році пройшов релігійний збір Русі. Збір проходив в руському (русинському) місті Брест (сьогодні воно належить Білорусі). Російські історики перекрутили події, кажучи, ніби церква Русі розкололася на «уніатську» (греко-католицьку) і «православну». Тобто буцімто православних русів насильно перевели на греко-католицтво. Але це ж неправда. Греко-католицтво - це і була ортодоксальна, або українською мовою «православна» релігія, так звана «грецька, «візантійська» релігія.

Як вже зазначалося, сучасного православ’я «болгарського обряду» в ті часи в Русі не існувало. Руська (або русинська) церква, яка сьогодні носить назву «Православна церква України (ПЦУ)», з самого початку свого існування, тобто з 1000-их років, незмінно сповідувала «грецьку» релігію, яку пізніше руси стали називати терміном «греко-католицтво», і яке спочатку деякий час ще підпорядковувалось Папі. Це «греко-католицтво» офіційно грецькою мовою називалося orthodox, що перекладається буквально як «правильна віра», тобто «православ’я». Руси (русичі, або русини) як були православними, тобто ортодоксами «візантійського» обряду - такими і залишилися. Ніякого інакшого православ’я тоді не існувало. Таким чином, в Русі до однієї головної релігії країни - грецької ортодоксальної, ще, окрім єврейської (сучасного «юдаїзму») й мусульманської, офіційно добавилася християнська релігія латинського обряду, тобто «римо-католицтво».

І нічого страшного або дивного в цьому не було: Русь, як і ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна), толерантно відносилася до всіх релігій на свої території. Після прийняття цієї «Берестейської унії», яка дозволяла католицькій церкві працювати на території Русі, у релігійників іноді стали виникати протиріччя й конкуренція між римо-католицькою (латинською) церквою і греко-католицькою (ортодоксальною, тобто візантійською).

504. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) з 1598 року. Самозванець Борис «Годунов» I - вбивця великого хана (царя) Федора «Блаженого» I Саїновича (Федора «Івановича«)

1598 - позитивні реформи за аланського великого хана Федора «Блаженого» I Саїновича (Федора «Івановича») в ‘Білій Русі або Московії’ (Росії) справили таке сильне враження на сусідні країни, що представники ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) зі «свитою з доблесних та представницьких чоловіків» приїхали відвідати тартарів (колишніх сараценів, тобто «золотих» ординців, або русскіх). Туди також прибула велика кількість представників з Республіки (пол. Речпосполіти), багато черкесів (адигів), людей різних націй, щоб налагодити співробітництво: з'їхалися посли з Тюркії (укр. Туреччини), Персії (або Ірану), Грузії (або Сакартвело), різні кипчацькі принци, алемани (сучасні німці), поляки, шведи, данці.

Але слава тривала недовго через зраду шуряка - тартарина Бориса «Годунова». Ця зрада призвела спочатку до відсилання маленького Дмитра Семеновича («Івановича») «Углицького» (молодшого брата царя Федора «Івановича»), який у цей час зі своєю мамою Марією «Добрюківною» «Довгорукою» перебував у поселенні Углич, а потім - до вбивства самого царя Федора «Івановича». Син Саїна-Булата Сімеона «Срібного» II Бекбулатовича (другої частини «Івана «Грозного IV») - Дмитро Семенович «Іванович» «Углицький» - ймовірно все ж таки вижив і став засновником відомого роду Срібних-Оболенських.

1598 - в цьому році наступив кінець правління молодого тартарського (тобто русского) великого хана (царя) Федора «Блаженого» I Саїновича (Федора «Івановича»). Він помер від тривалого отруєння. Таким чином, Федір «Іванович» втратив владу і життя внаслідок зради й палацевого перевороту, організованого його шуряком (братом дружини), «названим братом» - Борисом «Годуновим» I.

1598-1605 - Борис «Годунов» I - самопроголошений тартарський (або русскій) новий великий хан (цар) ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) (прийшов після чоловіка своєї сестри - Федіра «Блаженого» I Саїновича, або Федора «Івановича»). Він зійшов на трон і став новим царем ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Росії), ставши правителем у результаті палацевого перевороту, який він сам же влаштував, отруїв попередника, свого зятя. Борису «Годунову» I ніхто на висунув ніяких звинувачень з приводу захоплення влади і вбивства Федора «Блаженого» I Саїновича (Федора «Івановича»).

Дружиною Бориса «Годунова» I була Марія Григорівна Скуратова-Бєльська, дочка Малюти Скуратова-Бєльського. Сестра Бориса Ірина була дружиною тартарського царя Федора «Івановича», одруженого у віці 14 років. Діти Бориса «Годунова» I - Ксенія, Федір та інші.

А зараз наведу цитату з книги Джона Мілтона книги Джона Мілтона «Коротка історія Московії» (Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.): «Але Борис не довго насолоджувався владою. Божа кара піднялася і наздогнала його в особі нового Дмитра.» Самозванця Бориса Годунова позбавлять престолу у 1605 році внаслідок визвольної війни московитів (мокш) Івана Болотнікова та Іллі Муромця. Наступним правителем, оцязором вже вільної країни московитів, стане Дмитро-Гришко II у 1605-1610 рр.

505. Зміна літочислення

1598 - в цей рік літочислення перекладається з шеститисячних років у звичайне сучасне європейське. Через це виникла плутанина при переписуванні історії в 1800-их роках. Різним подіям історії Московії приписують зайві 40 чи 60 років. Тобто до деяких офіційних дат, заявлених саме російськими колоніальними істориками, потрібно додати 40 або 60 років, тоді вийде приблизно правильно. Колишній російський колоніальний чиновник П. В. Долгоруков писав про це у книзі «Правда про Росію» (м. Париж, 1860 р.).

506. «Три роки без літа»

1601-1603 - у цей період (згідно Баркулабівському літопису. Том 32), були неврожайні роки. Навіть у літні місяці не припинялися заморозки. Цей період у Європі відомий під назвою «три роки без літа». Вибухнув голод. Вчені вважають, що така кліматична катастрофа була наслідком присутності в повітрі попелу від виверження вулкана в Індонезії. Сергій Михайлович Соловйов, який узагальнив повідомлення документів тієї епохи, писав: «Бачили людей, які валяючись по вулицями, щипали траву, подібно худобі, зимою їли сіно; у мертвих знаходили в роті гній; батьки та матері їли дітей, діти їли батьків, господарі - гостей, людське м»ясо продавалося на ринках за яловиче в пирогах, мандрівники боялися зупинятися у готелях.»

До голоду приєдналася холера. У 1604-1605 роках кліматична ситуація практично не змінилася. Літописці відзначали сильні бурі, про цей писав й німецький ландскнехт (тобто найманий піхотинець) Конрад Бус. У 1607 році вдарили «великі морози», 1608 року врожай занапастили сильні дощі. Ціни на хліб різко піднялися. Московити (мокші, лат. москалі) і тартари (русскіє) з заходу ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) почали масово переселятися на землі Артанії (лат. Мордовії). Почало відбуватися сильне змішання цих трьох націй, що вже усі були християнами.

1603 - тартари (або русскіє) в пошуках хліба й провізії зробили набіги на руське (русинське) місто Могильов. Воєводою Литви (Білорусі) був в той час Ян-Караль Хадкевич.

507. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1604 року. Військова допомога московитам (мокшам)

1604 - козаки (військові Кримеї) і жовніри (військові Республіки) спробували черговий раз допомогти московитам (мокшам) повалити самозванця - тартарського (русского) великого хана (царя) Бориса «Годунова» I.

Нагадаємо, що професійне контрактне військо держави Кримеї (або грец. Перікопенської Тартарії, укр. України) називалося «козаками». А «жовніри» - це були солдати професійного війська Республіки, в яке входили руси (русичі, або русини), литви (білоруси), ляхи (поляки) тощо. Тартарський великий хан (цар) самозванець Борис «Годунов» I виставив проти союзних військ армію, яку очолював «надволзькотатарський» (аланський, або русскій) полководець Басман («Петро»), і яка здобула безславну перемогу. Безславну - тому що тартарські (русскіє) війська Басмана у Чернігівській області Русі чинили небачені жорстокості, вбивали жінок, дітей, старих, палили поспіль усі русинські села.

Подібні дії тартари (або русскіє) та їхня ординська армія чинили і в сучасний час в 2014-2023 рр. в східних руських (або русинських) і кримейських (українських) регіонах: на Придніпровській Україні (Нижня Волинія, або Київська область), Сіверії (Чернігівська, Сумська, Харківська області), в області Дике Поле (Луганська, Донецька області, тобто на «Донбасі» - території «Донецького вугільного басейну»), в області Мала Тартарія (або Ногайський Степ, це Херсонська, Запорізька області та півострів Таврія Херсонес).

508. Русь з 1605 року. Стані-Слав «Жулкевський»

1605-1618 - Стані-Слав «Жулкевський» - новий великий князь Русі та головнокомандувач (прийшов після Яна «Замойського»). До цього був воєводою усієї Республіки. Народився біля руського (або русинського) міста Львів.

При ньому у 1610 році були розбиті тартарські (русскіє) війська Дмитра «Шуйського», родича самозванця на російському троні хана Василя-Скопи «Шуйського». Армія Русі в цей час також допомагала московитам (мокшам) відстояти свою незалежність. Російські історики називають ці події умовною назвою «польська інтервенція». Насправді, руси (русичі, або русини) й литви (білоруси), а також кримейці (українці) допомогли московитам відстояти їхнє місто Москву (колишній Перум), вигнати звідти тартарів (русскіх, колишніх аланів) та не допустити їх назад.

Але, через те, що історія Росії останні сторіччя пишеться з точки зору тартарів (аланів, сараценів, або «золотих» ординців, сучасних русскіх), то усі їхні вороги - це відповідно вороги колишньої Алланії, або Сара Орди (укр. Золотої Країни), сучасної Росії. При цьому співдружність Республіку (пол. Речпосполіту, лат. Річ Посполиту), в якій перебувало багато країн і націй - в історії часто називають просто терміном «Польща», а війська Республіки, тобто слов’янських жовнірів і кипчацьких козаків, називають просто «поляками». Про цю термінологію, створену європейцями, потрібно постійно пам’ятати при прочитанні історичних тартарських (або русскіх) статей. Тобто, коли в російській або навіть в європейській статті написано, що «поляки» вторглися в Росію, це означає, що військові, які були за національністю русами і литвинами (білорусами), увійшли у якості військових союзників на територію московитів (мокшей) для захисту їх від «надволзьких татар» (аланів, або русскіх).

Стані-Слав «Жулкевський» написав книжку «Історія Московської війни до взяття Смоленська» (Historia wojny moskiewskiej aż do opanowania Smolenska), яку видали у Львові з рукописного примірника у 1833 році керівником бібліотеки Оссолінських Костянтином Слотвинським.

Після цієї посади Стані-Слав «Жулкевський» займе посаду прем’єр-міністра (канцлера) Республіки. Загине він у 1620 році поблизу села Цецори, під Яссами, приймаючи участь в захисті руської (русинської) області Подолії (Брацлавщини, сучасної Вінницької області) і утриманні окупованої русами (русичами, або русинами) колишнього столичного регіону кримейців (українці).

Наступним після Стані-Слава «Жулкевського» правителем Русі стане Стані-Слав «Конецпольский» у 1618-1646 рр.

(Кінець 13 глави)