Глава 18

Глава 18. ВІЙНА РАЗІНА (1663—1674 рр.)

Республіка і Крим (лат. Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) просять допомоги у Тюркії. «Руїна» в Русі (англ. Рутенії). Гауляйтери в Русі (англ. Рутенії) на окупованих територіях. Визвольна війна московитів під проводом Разіна та опис цієї війни в європейських газетах. Московити виборюють незалежність за допомогою кримців (українців). Надволзькі татари (русскіє) тікають у Тартарію (Росію). Розбудова м. Херсона. Вплив Русі (англ. Рутенії) на Московію (Білу Русь або Московію)

610. Крим (лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава, лат. Мала тартарія) просить Тюркію про військову допомогу з 1663 року

В тих умовах («кривавого потопу» 1658—1665 рр., пункт 606) кримці (українці, колишні косари (хозари, газари), кумани) звернули погляд на Тюркію[1], правителі якої мали чисельні родинні зв’язки з правителями ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) і часто допомагали кримцям зброєю[2].

В цьому ж 1663 році вони вступають з Тюркією у військовий союз[3]. Тюркські війська приходять на допомогу кримцям (українцям)[4], і роблять вони це не тільки у вигляді постачання зброї, а також введенням своїх військ[5]. Саме цей ввід тюркської армії до міст Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) російські історики стали підносити так, нібито Тюркія захопила Крим (Україну), і що відтепер кримські (українські) міста — це тюркські міста[6]. Те ж саме було колись і у 1323 році, коли союзники литвини (білоруси) ввели свій дружній гарнізон до Києва, то це підносилося, нібито «Литва захопила Русь» (про це йшлося у пунктах 231, 295).

Тюрки запросили кримців (українців) допомогти їм у відповідь[7] — а саме здійснити спільний завойовничий військовий похід до Європи. У підсумку такий похід відбувся, загони кримських (українських) козаків разом з тюркськими військами дійшли до Угорщини, Моравії та Сілезії, руйнуючи села, захоплюючи полонених, яких потім продавали до Тюркії[8].

Карта 18-01. «Херсонес Таврійський, відомий як Перікопа або Газарія» (Джоан Блауе, 1662) — фрагмент із картою України

Опис карти 18-01: фрагмент карти «Херсонес Таврійський, відомий як Перікопа або Газарія» 1662 року, автор Джоан Блау (Joan Blaeu, видана в м. Амстердам у 1665 році). На мапі ми бачимо назву усієї величезної держави — це ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (або Крим). Перікопенська тартарія в перекладі з грецької буквально означає «Українська держава». Назву півострову зазначено як Херсонес Таврійський (Таврія Херсонес), а не сучасне «Крим». Бачимо, що східні області Кубанія і Таманія або просто позначені іншим кольором, або тимчасово не входять до складу Криму (бо в цей час вірогідно окуповані черкесами, тобто адигами), і що південь півострову Херсонесу Таврійського позначено червоним кольором — саме там спочатку розмістилися тюркські гарнізони

611. Кримська (українська) страва «тартар» і військо

В Атласі Світу автора Роберта Мордена, виданого в 1680 році в Лондоні, в розділі Мала тартарія (так тоді в Західній Європі називали Крим, лат. Кримею, укр. Україну) він пише, що «під час таких походів татари (примітка: йдеться про кримців) вживали в їжу м’ясо конини, яке брали від померлих коней. При цьому вони ніколи не з’ясовували причини загибелі тварини. Татари просто брали це м’ясо, і не готували на вогні, а клали його між сідлом і конем. Від тепла тіла вершника і коня це м’ясо більш-менш ставало печеним і його вживали в їжу»[9 Морден]. Кінець цитати. Як бачимо, саме так і з’явилася страва «тартар».

В Малій тартарії (Криму, лат. Кримеї, грец. Перікопенській тартарії, укр. Українській державі), за словами Роберта Мордена, налічувалося близько 200 тис. городищ (укр. сел). «Від кожного села брали одного воїна, і таким чином надволзькі татари створювали свою армію в тій кількості людей, в якій було потрібно»[10 Морден]. Сторінки з книги Мордена та ще більше про Україну можна знайти в наступній главі в пункті 635.

612. Регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ з 1664 року. Очільник і гетьман Петро «Дорошенко»

1665—1676 — новим очільником і гетьманом автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’, або «Війська Запорізького» стає Петро «Дорошенко»[11]. Цей регіон — це колишня русинська (рутенська) територія, яка стала автономною під управлінням кримців (українців) і русів (русинів, рутенів) в складі Республіки[12]. Петро «Дорошенко» був отаманом за часів гетьмана ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) Павла «Тетеренка-Мошковського» (Тетері). Про його діда Михайла «Дорошенка»[13] було згадано у пункті 538. Після свого правління з 1679 року Петро «Дорошенко» працюватиме послом і дипломатом в Московії (Білій Русі або Московії)[14], але це буде вже при мокшанських оцязорах після падіння[15] ординської (русскої) влади великого хана (царя) Патшая I («Олексія»). Жив до 1698 року[16]. Наступним очільником і гетьманом автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ стане Іван-Мазепа «Колединский» Степанович в 1687—1709 рр.

613. Звільнення земель регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ від надволзьких татар (русскіх, або аланів) у 1665 році

1665 — в цьому році усі колишні землі Русі (англ. Рутенії), що звалися Волинією, або ‘Україною, Країною запорозьких козаків’, або «Військом Запорозьким», вже звільнені від надволзьких татар (аланів, або русскіх)[17]. Але область Русі (англ. Рутенії) Северія (Смоленська, Брянська області) залишається повністю окупованою ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Русскою державою), у складі якої вона перебуває по цей день[18]. Також тоді ще залишилися в окупації міста Чернігів, Путивль, Новгород-Сіверський[19].

Карта 18-02. Magni Dvcatvs Lithvaniae (ВКЛР, або «Литва») (1665) — повна карта

Опис карти 18-02: повна карта Magni Dvcatvs Lithvaniae (ВКЛР, або «Литва»), складена Джоаном Блау, м. Амстердам, 1665 р. Кордони до «Кривавого потопу» позначені зірочкою, а нові кордони — маленьким колом

Як бачимо на цій карті 18-02, після війни східна частина Русі (англ. Рутенії) Северінська область з містами Чернігів і Смоленськ залишиться в окупації надволзьких татар (русскіх, або аланів). Західна частина Червона Русь (або просто Русь, нім. Reussen, англ. Рутенія) стане за межами ВКЛР, а русинська область Полісся залишиться в союзі ВКЛР. Центральна, найбільша частина Русі (англ. Рутенії), з містом Києвом, буде автономною і перебуватиме під керівництвом і русів (русинів, рутенів), і українців (козаків) під назвою Волинія, включаючи Нижню Волинію (під колишньої назвою «Україна», або Придніпровська Україна), Подолію і Київський регіон.

Карта 18-03. «Лівонія, в цілому звана як Ліфляднія» (лат. Livonia, Vulgo Lyefland) (1665) — фрагмент

Опис карти 18-03: фрагмент карти «Лівонія, в цілому звана як Ліфляднія» (лат. Livonia, Vulgo Lyefland), складена Джоаном Блау, м. Амстердам, 1665 р. На цій мапі ми бачимо три країни — фінську Істляндію, та дві балтські — Латвію і Литву. Вони майже в сучасних кордонах

Істляндія (укр. Естонія) на півночі, обведена зеленою лінією. До неї входили столична область Естонія (м. Ревель, це сучасний Таллінн) і Лівонія. На схід від Істляндії бачимо фінську країну Інгрію.

Латвія (обведена синьою лінією) складена з двох окремих країн — Леттія (м. Ріга) і Курляндія (м. Пілтин). В Курляндію ще входить область Семігалія (м. Мітоу). На схід від Латвії бачимо мокшансько-кипчацьку Московію (підкреслено чорною лінією).

Сучасна Литва (обведена помаранчевою лінією) тоді, як бачимо, називалася Самогетія (біл. Жемайтія), столиця м. Меммель (сучасне Клайпеда). На схід від Самогетії бачимо стародавню Литву (підкреслено червоним кольором) — сучасну Білорусь. Як бачимо, слов’янська Литва (тобто Білорусь) і сучасна балтська Литва (тобто Самогетія) — це різні держави. Так трапиться, що назву слов’янської країни у 1800-их роках перенесуть на балтську[20].

Частина кримської знаті (шляхти), що підтримувала співробітництво з Республікою, залишила за собою території правобережної частини Кримської (Української) держави з містами Кочубей (Нова Одеса, або Одеса), Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, неподалік маленької «Очаківської» фортеці на морі) і Симіна (сучасне Херсон)[21]. Вони увійшли до складу області Подолія на західній частині річки Дніпро. При цьому південь області Буджак (або Бессарабія, південь Одеської області) залишилася в складі ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави, лат. Малої тартарії). Це видно вище на карті Джона Блау «Херсонес Таврійський» (Тавріка Херсонес), виданої у 1665 році в Амстердамі (карта 18-01).

Уся колишня територія центральної Русі (англ. Рутенії) отримала тепер назви «Волинія», або ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ та іноді просто «Військо Запорозьке»[22]. Після звільнення від надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) вона залишилася під контролем кримської (української) і русинської (рутенської) знаті (шляхти) та контрактного професійного (тобто козацького) війська. Але вони вже почали вести політичні справи незалежно[23] від ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави, лат. Малої тартарії) — разом із владою Республіки[24].

Так під владою русько-кримської (русино-української) знаті (тобто шляхти) ця колишня руська (нім. русинська, англ. рутенська) територія і увійшла до складу Республіки. Увійшла вона під русинською (рутенською) назвою Криму — «Україна», що є буквальним перекладом старої грецької назви античної країни кімерійців (кімерів) — «Перікопа». Тобто буквально: Крим — це Україна, в прямому сенсі назви. Як бачимо, ця стара слов’янська назва ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (кр. Криму, грец. Перікопи) врешті-решт «переповзла» на центральну русинську (рутенську) територію і використовується там вже майже 400 років, включно по сьогоднішній день. Спочатку — як назва регіону, а сьогодні — як назва єдиної слов'яно-кипчацької русино-української держави.

Самі кримці (укр. українці, або козаки, колишні кумани, половці, хозари) називали ще цю центральну територію назвою «Мала Русь» — бо ці землі були лише частиною Русі (англ. Рутенії), а не всією Руссю[25]. Відповідно русів (русинів, рутенів) в Малій Русі (‘Україні, або Країні запорозьких козаків’, або у «Війську Запорозькому») звали назвою «малороси». Це ми ще побачимо далі в пактах Пилипа Орлика 1710 року. Тобто ця назва пішла від українців (кримців), а не від русскіх (надволзьких татар, або аланів), як сьогодні вважається[26].

Керівництво Республіки змушене було тимчасово примиритися з таким положенням справ на цих колишніх руських (або русинських, рутенських) територіях[27]. Республіка того часу проводила мирну політику з тими кримцями (українцями, або козаками) та русинами (рутенами), які були прихильниками Республіки та дотримувалися законів[28].

614. Фізичне поняття «руїна» — втрата Руссю (англ. Рутенією) величезних територій та столиці

«Руїна» — це період, складний для розуміння сучасним населенням України і Росії. Справа в тому, що в ті часи слов’янська держава Русь (або Червона Русь, нім. Reussen, англ. Рутенія) і кипчацька держава Крим (лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава, лат. Мала тартарія) ще не були єдиною країною, як сьогодні під сучасною русинської назвою «Україна», вона ж неофіційно Русь-Україна. В даній історичній народній назві «Русь-Україна» слово «Русь» я ставлю на перше місце, бо столиця цієї об'єднаної у 1917 році держави знаходиться саме на території Русі (англ. Рутенії), і була споконвічною столицею Русі. До об'єднаня (та ще до окупації європейськими колоністами), як бачимо, це були дві різні держави: одна — слов’янська, інша — кипчацька. Русь (англ. Рутенія) на той час входить до складу союзу ВКЛР, а ВКЛР входить до складу співдружності двох народів «Республіка» (пол. Речпосполіта, або Річ Посполита). При цьому ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава, лат. Мала тартарія) бувала часто військовою союзницею Русі (англ. Рутенії) та Республіки, але це було ще до двох кримсько-руських (україно-русинських) війн 1607-го і 1648-го років, та ще з часів, коли держава носила назву Косарія (Хозарія) — мала тісні родинні, і економічні, і військові стосунки з Руссю (англ. Рутенією).

Термін «руїна» виник на основі таких зауважень про ті часи, які наприклад викаже Пилип Орлик у перших абзацах преамбули своїх Пактів (1710), цитата: «Потім той же праведний суддя Бог (славний у вишніх) покарав багатьма стратами той народ козацький за зрослі неправди та беззаконня, принизив і упокорив і мало не скинув вічною руїною»[29 Трофимчук]. Також цей термін вжив на початку 1700-их років український історик-літописець Самійло Величко, який описуючи події 1677 року у книзі «Літопис». Він говорив, цитата: «...Нещасливі тогобічні українські події з безперервним воєнним вогнем, а до того — з чварами, незгодами, війнами, кровопролиттями і з крайньою руїною»[30 Величко]. Суть подій того часу, які названи терміном «руїна», звичайно ж, не можливо було об'єктивно описати в періоди колоніальних (1795—1917 рр.) та радянських (1922—1991 рр.) окупаційних режимів, які приховували існування Русі (англ. Рутенії) і Криму (укр. України) як окремих різних держав, які ще й не мали ніякого відношення до Росії (ані до Тартарії, ані до 'Білої Русі або Московії', ані до Російської імперії). Бо за тих режимів пропагандистами була створена паралельна фантастична історія[31] (як і сьогодні в Російській федерації[32]), яка вихваляла вбивць, але принижувала героїв; приховувала інформацію про історію народів та заперечувала існування їхніх держав; називала усі фінські і кипчацькі народи європейської частини Росії «слов'янами» і «однім русскім народом»; називала національно-визвольні війни просто «повстанням селян проти панів» тощо.

Тому історичний термін «руїна» набув рис невизначеності. Наприклад, український дослідник Віктор Горобець відзначає, що назва «Руїна» не така вже й бездоганна та коректна з наукової точки зору[33 Горобець1][34 Горобець2]. Саме через необхідність говорити про події тих часів завуальовано, історики (Смолій В., Степанков В.) у власних працях роблять акцент на «руйнацію», «руйнівний характер», починають характеризувати період 1640-их до 1670-их років (отже, зокрема, і ті десятиліття, які начебто входять до «Руїни») як «Українську національну революцію»[35 Смолій] (примітка: на догоду цензурі). Український дослідник Володимир Газін надає «Руїні» часові рамки з 1658 р., зазначаючи, що «за правління Івана Виговського в «козацькій Україні» спалахнула громадянська війна», і до 1676 р. — часу ліквідації українських державних інституцій на Правобережжі[36 Газін].

З 1648 року уся центральна територія Русі (англ. Рутенії) від міст Полтави і Києва до Брацлава (Бреслава, біля Вінниці) і Бендер (сьогодні в складі Молдови) увійшла в підпорядкування (тобто окупацію) ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави). Територія, або регіон цей був під назвою «Українська Козакія», «Україна або Країна козаків» та іноді просто «Україна» — так руси (русичі, або русини, рутени) самі називали Крим (тобто Кримську державу, англ. Crimea Khanat), що було перекладом грецького слова «Перікопа», тобто давньої грецької назви Криму (і античної Кімерії). При цьому Республіка була змушена відрегулювати відносини з Кримською (Українською) державою щодо статусу регіону «Українська Козакія», який вже не підпорядковувався Русі (англ. Рутенії). Ця «Українська Козакія» була на кшталт сучасного «ДНР» (так званої фейкової «Донецької народної республіки»[37]), яку надволзькі татари (русскіє) створили на окупованій ними території України у 2014 році[38] — тобто юридично її жодні держави не визнавали. Тільки в ті далекі часи, у 1648 році, Українську Козакію на території русів (русинів, рутенів) створили українці (кримці, колишні кумани, половці, хозари). Можна за аналогією сказати, що русскіє перейняли в цьому старий досвід українців.

В цей же час північні міста і села Русі (англ. Рутенії) (міста Могильов, Смоленськ, Полоцьк) були зруйновані ординськими надволзькими татарами (русскімі, колишніми аланами)[39].

В часи «кривавого потопу» (тобто коли надволзькі татари (русскіє, колишні алани) вторглися на всю територію Русі (англ. Рутенії), декілька років тривала визвольна війна — з 1658 по 1665 роки. Територією Русі (англ. Рутенії) і північних земель Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) стали проходити бої армій Республіки (Польщі і ВКЛР), Кримської (Української) держави (або грец. Перікопенської тартарії) проти ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави).

Після «кривавого потопу» споконвічні землі Русі (англ. Рутенії) залишилися в території Червоної Русі (м. Львів). Північна частина Русі (англ. Рутенії) у землях Северинської (м. Чернігів) та Смоленської області (Білої Русі) перебувала під владою надволзьких татар (русскіх)[40]. Центральна Русь (вона ж Малоросія) з містом Києвом так і залишилася окремою територією під спільною владою русів (русинів, рутенів) і кримців (українців).

Такий розкол Русі (англ. Рутенії), втрата нею величезних територій та своєї стародавньої столиці міста Києва і отримали назву «руїна». Слово «руїна» походить від латинською слова «ruina»[41], тобто в цьому випадку у значенні «руйнування», «розпад». Якби не та війна кримців (українців), спочатку справедлива, за свої території, але яка переросла в захоплення територій Русі (англ. Рутенії), що розпочали у 1648 році кримські (українські) кагани брати Іслям-Ґірей III Селяметович та Мехмед-Софу IV Селяметович, під керівництвом їхнього ймовірного родича гетьмана Зиновія-Богдана «Хмельницького» «Михайловича», та якби не ті домовленості про розділ Русі між кримцями (українцями) і надволзькими татарами (русскімі) у 1654 році в Переяславі, то можливо такої руїни не сталося б.

Вірш Суботів

автор Тарас Шевченко, руською (або русинською, рутенською, сучасною українською) мовою, 1843 р.[42]

Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України

Широка, глибока.

Ото церков Богданова.

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!

Не так воно стало;

Москалики, що заздріли,

То все очухрали.

Могили вже розривають

Та грошей шукають,

Льохи твої розкопують

Та тебе ж і лають,

Що й за труди не находять!

Отак-то, Богдане!

Занапастив єси вбогу

Сироту Украйну!

За те ж тобі така й дяка.

Церков-домовину

Нема кому полагодить!

На тій Україні!

Латинським словом «москаль» (moxel[43]) в цьому вірші та загалом дуже часто називали не тільки мокшей, а усіх військових армії ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) — московитів (мокшей), ерзю (лат. мордву), надволзьких татар (русскіх, або аланів) тощо. А ще, через те, що у вірші під «Україною», «Украйною» мався на увазі центральний регіон Русі — «Українська Козакія», то до нього вживали прийменник «на», бо цей прийменник традиційно застосовується щодо областей, регіонів[44]. Наприклад, на Київщині, на Московщині, на Далекому Сході, на Валдаї, на Курщині, на Кавказі тощо.

615. Надволзькі татари (русскіє, або алани, колишні сарацени) не визнали влади кримців (українців, або куманів, колишніх хозарів) в центральній Русі (Малоросії, або Українській Козакії): причина агресії русскіх проти українців

Що ми бачимо після «кривавого потопу»? Надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) не змогли закріпитися на захоплених у кримців (українців, або козаків, запорожців, колишніх куманів, хозар) і русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) такому бажаному шматку земель центрально Русі з містом Києвом. А вони дуже хотіли собі ці землі, таке бажання залишилося в них і сьогодні.

Судячи з того, що ці землі стали автономними і залишилися в складі Республіки, — кримці (українці, або козаки), які жили на тій території, змогли перебороти свою гординю. Про таке свідчить той факт, що вони, як ми бачимо з наслідків подій, погодились на мир з Республікою. Кипчацька кримська (українська) та слов'янська русинська (рутенська) шляхта в тому регіоні стали разом розбудовувати автономію «Україну, або Країну запорозьких козаків» (або «Військо Запорозьке»)[45]. Через все це надволзькі татари (русскіє, або алани), які дуже бажали самі чи разом з кримцями (українцями) володіти тими слов'янськими київськими землями[46], не пробачили такого і затаїли на багато століть заздрість та злобу[47].

Це вилилося в стійке бажання русскіх (надволзьких татар, колишніх аланів, золотоординців) все ж таки одного разу захопити ці землі, не погоджуючись поступитися ними кримцям (українцям, або козакам, запорожцям), бо вважали ці території для кримців так само чужими, як і для себе. Вони схотіли перейняти «пальму першості» і самим володарювати в тих краях. Така ситуація виплекала у русскіх (надволзьких татар) ненависть і до українців (кримців), і до тих русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів), що стали називалися «українцями». Тому росіяни досі намагаються знецінити історію споконвічної Русі (англ. Рутенії), виводячи родовід русів від зовсім іншої нації — від новгородичів, та вигадуючи нісенітниці про походження русинських (рутенських) правителів[48]; про походження українських (кримських) діячів[49]; про їхні герби (тамгу «сокола» і тризуб) тощо[50].

616. Крим (лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава, лат. Мала тартарія) з 1666 року. Аділь-Чабан I Давлатович

1666—1671 — Аділь-Чабан I Давлатович — новий каган Кримської (Української) держави, або грец. Перікопенської тартарії, лат. Малої тартарії (прийшов після другого правління свого двоюрідного дядьки Мехмеда-Софу IV Селяметовича)[51]. Він був сином міністра Давлата Фетіховича[52], онуком кагана Фетіха I Девлетовича. Після закінчення правління Аділь-Чабан I Давлатович працюватиме у Болгарії[53].

При ньому гетьманом був молодий кримець (українець) Шамай-Ашпат «Суховій» («Петро Суховієнко»)[54]. Суховій освіту отримав в Києві та в Європі[55], через що окрім кримської («кримськотатарської») мови, володів ще руською (русинською, рутенською, або сучасною українською) й латиною[56]. Пізніше поїхав дипломатом до Московії (при мокшанських оцязорах)[57]. Наступним каганом після Аділя-Чабана I Давлатовича стане у 1671—1678 рр. його троюрідний брат Селім I Богатирович.

З приходом нового кагана, війська ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) почали неприховані військові дії проти ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави, лат. Малої тартарії). Тобто усі попередні обіцянки надволзьких татар (русскіх), які вони надали під час Переяславської Ради в 1654 році, де надволзькі татари (русскіє, або алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці) запевняли кримців (українців, колишніх куманів, половців, хозарів) у своїй вдячності і всілякій підтримці, тепер були порушені. Кримці (укр. українці) знову вимушені захищати свої власні землі від надволзьких татар (русскіх), як і багато років до цього, і як буде багато років після цього.

617. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1667 року. «Андрусівський мир» з Республікою

1667 — керівництво ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) робить вигляд, що закінчує воювати[58]. Справа в тому, що ця війна, в яку вони вступили проти Республіки у 1658 році, і яку зараз програли, дуже знизила економічні сили держави[59]. Крім того, ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) паралельно розпочала війни проти ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави, лат. Малої тартарії) і фінської держави Інгрії (або Інгерманландії, сучасної Ленінградської області Росії). Через ці війни в державі діяла постійна мобілізація до армії[60].

У підсумку армія ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) стала не в змозі просуватися, через що погодилася на підписання договору «Андрусівський мир»[61]. Подія відбулася у лютому 1667 року в селі Андрусово (Смоленська область, біля кордону з Могилевською областю). Ординську ‘Білу Русь або Московію’ (Русскую державу) все ще очолював великий хан (цар) Патшай I (він же «Олексій «Тишайший» I Михайлович», правив у 1645—1674 рр.). В Русі (англ. Рутенії) його ім’я «Патшай» не використовували, а називали «Олексієм». Самі росіяни пізніше ім'я «Патшай» (що походить від назви титулу «падишах»)[62] в рамках політики «слов'янізації» історії[63] замінили на слов'янське слово «Тишайший»[64] — бо це звучить подібно. За укладеним перемир’ям закінчуються військові дії, ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) зобов’язується вивести війська з міст Вітебськ, Полоцьк і Двінськ[65]; надволзькотатарський (русскій, або аланський) уряд зобов’язувався виплатити Республіці контрибуцію на відновленні міст і поселень, у розмірі 1 млн злотих, що становило 200 тис. «надволзькотатарських» дєнег, або «рублів»[66].

Але, як ми побачимо далі, таке перемир’я було лише уловкою з боку надволзьких татар (русскіх), бо вони знову почнуть військові дії. Таке відновлення війни почнеться, коли до влади стане протатарський уряд Сафіни Патшаївни («Софії Олексіївни»)[67]. Наприклад, наслідки ми побачимо на географічній карті Джовані Россі «Європейська Тартарія, або Мала тартарія» (Tartaria d'Europa o vero Piccola Tartaria), виданої в Римі у 1684 році, де руські (русинські, рутенські) міста Київ і Вишгород знову під владою Московії (карта 20-01, в Главі 20).

Ситуація почне змінюватися з 1687 року після приходу до влади в ‘Україні, або Країні запорозьких козаків», або «Війську Запорозькому» голови і гетьмана Івана-Мазепи «Колединського» Степановича. За його керівництва спільне військо українців (козаків, або кримців) і русів (русичів, або русинів, рутенів) визволить від надволзьких татар (русскіх, або аланів) ще деякі русинські (рутенські) території. Для цього він піде на союз з Тюркією, як до цього вже зробила сама ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава, лат. Мала тартарія). Про це ще буде далі в книзі.

618. Штучне поняття «лівобережна Україна». «Гауляйтери» — надволзькотатарські (русскіє, або аланські) призначенці

Внаслідок підписання Андрусівського договору у російських істориків (-імена) з’явилося таке штучне поняття, як «лівобережна Україна» (на схід від річки Дніпро). Таким дивним, на мій погляд, терміном, якого в дійсності ніколи не існувало, називатимуть російські історики ті землі, що залишалися в окупації надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) після укладення перемир’я у 1667 році. І займали ці землі, звичайно ж, далеко не всю лівобережну, тобто східну частину від Дніпра. В дійсності такого поділу і терміну офіційно взагалі ніхто не використовував — ніде на географічних картах ви його не знайдете.

Водночас з цим використовували термін «правобережна Україна», маючи на увазі ті колишні землі Русі (англ. Рутенії), що після «кривавого потопу» почали спільно управлятися русами (русинами, рутенами) і українцями (кримцями) під назвами ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ або «Військо Запорозьке». Але на правобережжі також були і землі ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави, лат. Малої тартарії), які разом з русинськими (рутенськими) землями увійшли до складу Подольської області — це були міста Кочубей (Нова Одеса, Одеса) і Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, неподалік «Очаківської» фортеці на морі). І там же на правому березі були розташовані кримські (українські) землі, які не входили до Республіки — це Буджацька область, або Бессарабія (південь Одеської області), вона ж так звана Ханська тартарія (-карта).

Тому слід зазначити, і обов’язково знати, що всі, кого російські історики називають «урядом», «воєводою», «полководцем», «керівником» того часу на так званій неіснуючій «лівобережній Україні» — це були просто колаборанти. Їх призначив на посади надволзькотатарський (русскій, або аланський) окупаційний режим, і вони не мали ніякої сили або історичного значення. У сучасній Україні (або неофіційно Русі-Україні) таких призначенців називають словом «гауляйтер»[68], що пішло від німецьких слів haupt — «головний» і leiter — «очільник»[69]. Наприклад, таким «гауляйтером» окупованих територій надволзькі татари (русскіє) поставили Брюха («Івана Брюховецького») у 1663 році[70]. А потім російські історики (-імена) написали брехню, нібито його «народ обрав гетьманом»[71]. Сьогодні, на початку 2000-их років, надволзькотатарські (русскіє, колишні аланські, «золоті» ординські) окупанти так саме проводять на окупованих українських (кримських і русинських) територіях фальшиві («фейкові») вибори[72] й брешуть, нібито нових правителів цих окупованих регіонів «обрав народ»[73]. Тобто вони сьогодні брешуть точнісінько так само, як і сотні років тому. Різниця в тому, що сьогодні більш розвинені засоби масової інформації (ЗМІ), соціальні мережі, інформація передається дуже швидко звідусіль — і тому сучасники вже розуміють правду.

619. Надволзькотатарська (русская) орда, «гауляйтери» і пропаганда

Я наполягаю на тому, що офіційними законними історичними діячами того часу потрібно вважати тільки тих, хто працював і керував на вільній від окупації надволзькими татарами (русскімі, або аланами, сараценами) землях. Тобто, в ті часи відбувалися не повстання «селян проти шляхтичів», не «громадянська війна», а просто окупація з боку надволзької татарської (русскої, аланської, колишньої «золотої») ординської держави. Русскіє (алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці) досі, ще з тих часів, продовжують називати себе «великими», тому що їх й називали тоді саме «великою», тобто величезною за кількістю військових, ордою[74].

Ніякий народ на окупованих територіях нікого не обирав, усі ці «вибори» були фейкові, як і у 2014 році на українському півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»); як в західних частинах Дикого Поля (або Поля Диканя «Хлібороба» — сучасних Донецької і Луганської областей); так і в 2022 році на південних частинах Ногаї (Херсонської, Запорозької областей сучасної України). Окупанти просто ставили своїх призначенців на окупованих територіях, а усім брехали, нібито їх обрав «народ»[75]. Поразку окупаційних військ надволзьких татар (русскіх) з боку військ кримців (українців) і русів (русичів, або русинів, рутенів) російські історики-пропагандисти називають «звірячою розправою поляків над українським населенням»[76], а свою кровожерну жорстоку надволзькотатарську (русскую) ординську армію називають «повстанцями». Таку віддзеркалену термінологію хани (керівники) надволзьких татар, тобто сучасних русскіх (колишніх аланів, або сараценів, «золотих» ординців) використовують й досі[77]. Наприклад, в 2014 році окупаційна русская (надволзькотатарська, колишня аланська, або золотоординська) армія, яка напала на схід України, себе самих називала «русскімі Донбасу» (на території Дикого Поля, або Донецької і Луганської областей України)[78]. Відповідно, українські війська намагалися цю русскую армію вибити звідти та захистити своє українське населення[79], через що російська пропаганда волала, що українці — це нібито нацисти, які буцімто напали на місцевих русскіх[80].

620. Четверта національно-визвольна війна московитів (мокшей) та ерзян (лат. мордви) у 1667—1674 рр. Стенька Разя

1667—1674 — тяжкий стан місцевих народів — московитів (мокшей) і ерзі (лат. мордви) підняв їх на визвольну війну проти надволзькотатарських (русскіх, або аланських) окупантів[81]. Місцеві народи не бажали йти на незрозумілу війну проти Республіки, Інгрії, а тепер ще й проти Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави, лат. Малої тартарії). Більшість не бажали вбивати невинних, не хотіли захоплювати непотрібні їм території, і тому активно розбігалися й ховалися у лісах; йшли лісом на кордони; хто міг покидав ординську ‘Білу Русь або Московію’ (Русскую державу), тікаючи у Фінляндію та у Велику тартарію (Казахстан, колишню Могольську орду, укр. Велику державу, і Сибірію) тощо[82].

Тому армія надволзьких татар (русскіх, або аланів, колишніх «золотих» ординців) врешті-решт зменшувалася і слабшала[83]. Економіка ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) була повністю підірвана війною, чумою, голодом; з’явилося дуже багато фальшивомонетників, які відливали мідні монети, внаслідок чого вартість срібного рубля (алан. дєнєг) впала[84]. У країні постійно відбувалися розбої, грабежі, крадіжки, підпали[85].

За цих зручних умов навесні 1667 року почалася національно-визвольна вітчизняна війна московського (мокшанського) і ерзянського (лат. мордовського) народів проти надволзькотатарських (русскіх, або аланських) правителів. Війна за незалежність триватиме 7 років й закінчиться перемогою. За цією війною, за кожним розвитком подій буде слідкувати уся Європа; про перебіг подій на мокшанському фронті будуть систематично друкувати у німецьких та французьких газетах тощо.

Армію московитів (мокшей) і ерзі (лат. мордви) очолили Стенька Разя («Степан Тимофійович Разін»)[86], Акай Боляєв[87], Бажат Єлушеєв, Тишка і Куземка Мердяшові[88]. Подругою або дружиною Стеньки Разіна була ерзянка стариця Олена Ерзямаська (Арзамаська)[89]. Мокші жадали повалити надволзькотатарський (русскій, або аланський, золотоординский) уряд; повернути владу своїм фінським московському (мокшанському) і ерзянському (лат. мордовському) народам; змінити порядки в країні; перестати жити з вічним страхом; скасувати примусовий набір на війну[90]. До них з превеликою радістю приєдналися ногайці («астраханські татари»)[91] і волзькі булгари («казанські татари»)[92], через що у європейців навіть склалося враження, ніби це було «татарське» (тобто кипчацьке) повстання[93].

Про Стеньку Разіна надволзькотатарські (русскіє, або аланські) історики (-імена) «насочіняли» (навигадували) багато вигадок і пропаганди[94], яку пізніше переписали українські вчені (-імена)[95]. Метою русскіх (аланів, колишніх сараценів, або «золотих» ординців) було приховати, що це було повстання фінських народів, підтримане південними кипчаками[96]; не розкривати, що ці нібито сучасні русскіє, тобто московити (мокші, лат. москалі, moxel) й ерзя (лат. мордва), насправді завжди були у протистоянні ординським надволзьким татарам (русскім, колишнім аланам), тому надволзькі татари (русскіє, або алани) й вигадували про нібито «українське походження Разіна»[97], вигадували неіснуючі біографії його родичів[98].

621. ‘Україна або Країна запорозьких козаків’ (вона ж Мала Русь) — русинська територія під самостійним управлінням русів і українців в складі Республіки у 1668 році. Поворот до Константинополю

1668 — цьогоріч більшість території русів (русичів, або русинів) регіону ‘України або Країни запорозьких козаків’ вже була звільнена від надволзьких татар (русскіх, або аланів). Намісником надволзьких татар (русскіх) на тих східних землях до цього працював поставлений окупантами «гауляйтер» Брюхо («Іван Брюховецький»). Українці (козаки, або запорожці) захопили його і стратили[99]. В цей же час гетьманом на території ‘України або Країни запорозьких козаків’ був Петро «Дорошенко», онук відомого гетьмана Михайла Дорошенка[100].

Північні території Русі (англ. Рутенії) залишалися під окупацією у складі ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави). Надволзькі татари (русскіє, колишні алани) поставили там свого нового «гауляйтера» (намісника) Дем’яна «Многогрішного»[101]. У 1672 році він, за великі розкрадання земельних наділів, роздачу своїм родичам посад, великі крадіжки державних коштів[102], підпаде в немилість до великого хана (царя) ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) і буде заарештований[103]. Замість нього надволзькі татари (русскіє) назначать нового «гауляйтера» на ім’я Іван «Самойлович»[103]. Про цього колаборанта відомо, що раніше він брав участь у військових діях на стороні надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів)[105].

Пізніше гауляйтер і колаборант Іван «Самойлович» стане намісником в окупованому надволзькими татарами (русскімі) Києві[106] та допомагатиме впроваджувати надволзькотатарський (або русскій) так заваний «московський» церковний патріархат на заміну руської (русинської, рутенської) церкви[107]. Нагадаю, що сьогодні руська (русинська, рутенська) християнська церква грецького обряду називається «Православна церква України» (ПЦУ). Вона була відроджена зусиллями президента України Порошенка Петра в 2018 році, коли синод Вселенського Константинопольського патріархату (м. Стамбул) позбавив юридичної сили свій синодальний лист 1686 року про доручення Московському патріархові обов’язку висвячувати церковно підпорядкованих Константинополю митрополитів Київських (який Російська церква трактувала як нібито передачу Київської митрополії Москві)[108 https://www.radiosvoboda.org/a/29697267.html].

В ті роки гауляйтер Іван «Самойлович» познайомиться з Іваном-Мазепою «Колединським» Степановичем, який десь через 15 років стане головою і гетьманом ‘України або Країни запорозьких козаків’. За часів управління «гауляйтера» Івана «Самойловича» надволзькі татари (русскіє, або алани) ремонтували фортецю у Києво-Печерській Лаврі[109], яку вони ж зруйнували під час нападу на місто. Сьогодні вони цей факт ремонту підносять таким чином, нібито це вони самі і будували цю фортецю[110].

1669 — Республіка погоджується йти на співробітництво з Тюркією[111], як до цього зробила ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава, лат. Мала тартарія). Також вони приймають союзництво Криму, і разом домовляються з Тюркією про протекторат. Таким чином, кримці (українці, або козаки) хотіли бути захищеними від ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави). Відтоді Республіка координуватиме свої дії з Кримом (лат. Кримеєю, тобто Україною, лат. Малою тартарією) і Тюркією (м. Константинополь)[112]. Саме таку картину ми й побачимо в атласі «Класифікація країн після IV розподілу Європи». Таблицю з цього атласу буде наведено далі, в описі 1704 року.

Від Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави, лат. Малої тартарії) документи з Тюркією підписували український каган Аділь-Чабан I Давлатович (він син міністра Давлата Фетіховича, онук кагана Фетіха I Девлетовича), від Республіки і ‘України або Країни запорозьких козаків’ — український (або козацький) гетьман Петро «Дорошенко»[113].

У 1669—1674 рр. був відомим отаман Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави, лат. Малої тартарії) на ім’я Хан, або у руській (тобто русинській, рутенський) інтерпретації імені «Михайло Степанович Ханенко»[114]. У 1674 році, коли в Московії до влади знову прийдуть мокші, а надволзькотатарська (русская, або аланська) влада паде, Хан переїде жити до містечка Козелець Чернігівської області, який на той момент буде ще в складі мокшанської Московії (Білої Русі або Московії)[115].

Кримська (або українська, козацька) армія на той час знову уклала військовий союз і стала складовою частиною армії Республіки[116]. Тому руси (русичі, або русини, рутени), литвини (білоруси), ляхи (поляки), жемайти (сучасні литовці) і кримці (українці, колишні кумани, половці, хозари) при сприянні тюрків воювали на одному боці проти ординських надволзьких татар (сучасних русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців).

Історики намагаються вже розділити поняття русько-кримського (русино-українського) війська автономії ‘України або Країни запорозьких козаків’ (члена Республіки) та професійне (козацьке) військо Кримської держави (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави, лат. Малої тартарії, колишньої Куманії, Хозарії). Тобто вони намагаються показати, що гетьмани Дорошенко, Шамай-Ашпат «Суховій» («Петро Суховієнко«) — це одне, що вони українці[117]. А Аділь-Чабан I Давлатович, отаман Хан «Михайло Степанович Ханенко» — це щось інше[118]. Але ж всі ці діячі разом були етнічними кримцями (куманами, хозарами, половцями, степовиками), а руською (русинською, рутенською) мовою називалися українцями.

622. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1670 року. Продовження національно-визвольної війни московитів (мокш) і ерзі (лат. мордви)

1670 — Стенька Разя («Стапан Тимофійович Разін») із московсько-ерзянським військом вступив до столиці Сара (укр. «Золоте», сучасний Саратов) — колишню першу русскую (золотоординську) столицю. Мешканці міста не чинили опору. Стенька Разін веде також переговори з іншими народами про допомогу, наприклад з ногайцями і калмиками[119].

Нагадаємо, що калмики — це нація монгольської національної і мовної групи, байкальського («монгольського») типу зовнішності[120]. Спочатку калмики мешкали біля озера Байкал. Невелика їх кількість, котрі наймалися в армію, емігрувала в гирло річки Яїк (сьогодні це річка Урал), де вони оселилися і довго жили. Звідти вони й допомагали у боротьбі проти надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів). За часів німецько-французької колонії «Російської імперії» колонізатори — ті, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії (Білої Русі або Московії) і Тартарії (Росії) — калмиків депортують на західне узбережжя Каспійського моря на історичну територію ногаців[121]. Там, на колишній території Нога орди (Астраханської держави), калмики-переселенці і живуть до цього дня у власній штучній резервації в складі Російської федерації з центром у місті Еліста[122]. Ця резервація така ж штучна, як, наприклад, Осетія (і північна, і південна), яку русскіє створили на територіях грузин та інгушів, переселивши туди народ ірони (або іронці) іранської (перської) мовної групи.

Повстанці мали свою армію у кількості 30 тис. чоловік[123]. В історії широко відома, поміж інших, Кондратська битва[124] Стеньки Разіна. У ході бойових дій війська надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) спалили сотні московських (мокшанських) і ерзянських (лат. мордовських) дєрєвень (укр. сел)[125]; 100 тис. мирних московитів (мокшей) зазнали геноциду[126]. Армію надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) при цьому очолював полководець «Долгоруков»[127][128].

Стенька Разін просив співдружність Республіку (пол. Речпосполіту), в яку входили союз ВКЛР (з Литвою), Польща, Русь (Червона Русь, нім. Reussen, англ. Рутенія) та автономія ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’, щоб Республіка не сприяла надволзькотатарському (русскому) великому ханові (царю) ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) Патшаю I («Олексію «Тишайшому» I Михайловичу«)[129]. І обіцяв при виконанні цієї умови повернути Республіці ті землі та міста, що залишилися в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі) за Андрусівським перемир’ям[130]. Тієї ж позиції дотримувалася і Швеція: вони були готові надати Стеньці Разіну військову допомогу в їхній справедливій визвольній боротьбі[131]. Те саме планував і перський (іранський) шах[132].

623. Як описували епічну визвольну війну мокшей в Європі?

Багато європейських газет висвітлювали цю національно-визвольну війну волго-камських фін. Щодня в німецьких та французьких газетах з’являлися статті про нові новини з поля битви. У своїй статті М. Вельке (M. Welke) «Росія до Петра «Великого» у дзеркалі німецької преси 17 століття» (Russland vor Peter dem Grossen im Spiegel deutschen Presse des 17 Jahrhunderts), виданої в щорічнику «Jahrbuch der Wittheit zu Bremen» (1969 р.) зазначав, що після встановлення у 1660-х роках поштових шляхів, що з’єднували Московію із Західною Європою, строк надходження повідомлень з Московії до Німеччини становив 3-4 тижні[133 Вельке]. Одна з цих ліній йшла з Москви через Псков і Ригу, й далі Балтійським морем до Гамбурга. А інша з’єднувала Москву через Вільно і Варшаву з Центральною Європою[134]. Крім того, повідомлення про події в Московії містилися і в листах з Польщі (м. Варшави), з ВКЛР (м. Вільно, або Вільнюсу), з міст Рига, Ревель, Стокгольм. Деякі газетні нотатки друкували розповіді німецьких, голландських, польських, шведських дипломатів і купців, які втікали з Московії[135 Маньков].

Наприклад, були такі статті:

Газета «Європейська суботня газета» («Europaeische Samstagige Zeitung»), від 27.08.1670, № 35, німецькою: «In Moscovien war, dem Verlaut nach, eine grosse revolte entstanden, und ob gleich der Czar an die Rebellen einen Brieff, worinnen Er sie zum Gehorsam ermahnet, geschicket, so hatten sie doch denselben zurissen und verbrennet, auch die Uberbringer selbigen Schreibens auffhencken lassen, wesswegen Seine Czarische Mayest. In der Stadt Moscaw die Ganonen auff die Walle bringen lassen»[136 Маньков]. («У Москві, згідно з повідомленнями, спалахнуло велике повстання, і хоча цар надіслав повстанцям листа, в якому закликав їх коритися, вони розірвали його та спалили, а посланця повісили за ту «його царську величність». Підвезли гармати до кріпосних валів у Москві».)

Газета «Північній меркурій» («Nordischer Mercurius»), січень 1671, німецькою: «Von der grossen Unruhe in Moscau, woselbst der Woywoda von Culm und der Weltliche Littauische Referendarius, Prostowski, als Commissarien von der Cron Polen, nun mit ehesten erwartet wurden, wolte verlauten, dass uber dieses alles nicht allein die Cron Schweden dem Czar gleichfalls den Krieg angekiindiget, sondern auch noch dazu dem Rebellen Steffan Razyn (der annoch grosse Progressen thate, und die Konigreiche Astracan und Casari mit ihren Haupt-Stadten biss dato in seiner Gewalt behielte) den Titul eines Konigs uber besagte. 2. Konigreiche zugeeignet ha'tte, welche jedoch vor gewiss noch nicht an zu nehmen war: Mittlerweile aber kamen die meisten Brieffe von dannen gleichwohl in diesem uberein, dass der Zustand allda sehr schlecht, und der Czar, indem so viel starcke Trouppen, die er wieder den Rebellen ausgeschickt, ihm zu gefallen, ietzo so scheu gemacht ware, dass er ihm weiter keine entgegen schicken wolte; ja es solte gar Nachricht verhanden seyn, als waren neulich viel Todte und Verwundete, und zwar sehr vornehme, in der Stadt Moscau einbracht, der Feld-Herr Dolhorucki gefangen, und seine Armee meist ruinirt worden, dass man also aus Weiss Russland oder Moscowiter fast gantz vor verlohren schatzte». («З неспокійної Москви, де особисто воєвода Кальм та литвинське чиновництво, Простовський у якості комісара польської корони, як очікувалося, хочемо оголосити, щодо цього всього, не тільки шведській короні Московський цар оголосив війну, а й повстанцю Степану Разіну (який все ще мав великі успіхи і вже тримав у своїй владі королівства Астракан і Казані з їхніми столицями) з титулом Короля, що, однак, звичайно, не було визнано: тим часом, однак, більшість листів звідти все-таки свідчать, що стан там дуже поганий, і цар, маючи так багато сильних військ, такий страх мали, що серед них не знайшлися тих, хто б проти повстанців виступив; йому, коли він став настільки сором’язливим, що не хотів більше посилати його зустрічати; навіть має бути звістка, що останнім часом було багато загиблих і поранених привезли до Москви, що полководець Долгорукий потрапив в полон і його армія майже розбита і що люди з Білої Русі або Московити скоро падуть».)

Французька газета «Газета» («La Gazette»), 16.06.1671 № 84, французькою: «De Bremen, le 27 Juin 1671. Les dernieres Lettres de Riga, asseurent I'entiere defaite des Rebelles de Moscovie, mesmes, que: Stefan Razin, leur Chef, a este conduit prisonnier a Moskow, et que: toutes les Places, dont il s'estoit empare, sont rentrees dans l'Obeissance de leur Souverain». («З Бремена, 27 червня 1671 р. Останні листи з Риги запевняють повну поразку повстанців Московії, навіть те, що: Стефан Разін, їхній вождь, взято в полон до Москви, і що: всі місця, з яких він захоплені, повернулися в покору своєму Володарю».)

Хоча у 1671 році надволзькі татари (русскіє, колишні алани) захопили й стратили Степана Разіна, після чого оголосили про свою перемогу, все ж на цьому війна не закінчиться, а триватиме до 1674 року до повної перемоги повстанців.

624. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) і Республіка з 1672 року. Селім I Богатирович. Допомога з боку Тюркії

1671—1678 — Селім I Богатирович — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (прийшов після свого троюрідного брата Аділя-Чабана I Давлатовича)[137]. Він син кагана Богатира I Селяметовича[138]. Його діти — Саадет III Селімович[139], Гази II Селімович[140], Менглі II Селімович, Девлет II Селімович[141], Каплан I Селімович, Селямет II Селімович[142], Азамат Селімович, Адиль, Мехмед, Шахбез, Максуд, Сахиб, Сафа і дочка Бекхан[143]. Його ім’я утворило українські прізвища Салімон, Селімов, Салімоненко[144].

При ньому уряд очолювали Селямет II Селімович і Сафа Селімович[145], пізніше — його сини Девлет II Селімович і Азамат Селімович[146], ще пізніше — Шахин, Гази II Селімович, Каплан I Селімович[147]. Як бачите, чиновники постійно змінювалися. В цей час відбивали набіги надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів), яких очолював полководець «надволзький татарин» Василь «Голіцин»[148].

Каган Селім I Богатирович їздив у «хадж» (паломництво) до Мекки[149]. Наступним каганом стане у 1678—1683 рр. його двоюрідний дядько Мурад I Мубарекович.

За словами колоніального вченого французько-русинського походження (незаконнонародженого сина французького дворянина і русинки) Миколи Костомарова, ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) вела запеклу агресивну боротьбу з «кримськими татарами» за володіння величезним південним приморським простором[150]. Цитати: «Русскіє, зі своєю армією крок за кроком рухалися дедалі далі на південь». «Багатий чорноземний ґрунт південних земель відкривав для Росії джерело таких багатств, про які не можна було і думати колишнім поколінням, мимоволі замкнутим у північних тундрах і лісах. Але добробуту південних областей продовжували заважати кримські та ногайські татари, хоча вже не такі страшні, як у колишні часи. Для будь-якого політичного розуму було зрозуміло, що просування Росії на південь неминуче мало впертися у природні межі Чорного та Азовського морів і привласнити російській державі всі чорноморські береги, населені тоді татарами»[151 Костомаров]. Кінець цитат.

Як ми розуміємо, «русскімі» Микола Костомаров називає ординських надволзьких татар (аланів, або «надволзьких татар», колишніх сарайських «золотих» ординців). «Росією» називається держава ‘Біла Русь або Московія’ під ординським управлінням. І тут, звичайно, йдеться про агресію на землі кримців (українців, колишніх куманів, половців, або хозарів) та ногайців («астраханських татар»), про окупацію цих територій незалежних кипчацьких держав, а також про потенційний геноцид місцевих націй, які, природно, стають на захист своїх рідних міст та сіл. Такий геноцид імперський історик виправдовував тим, що мовляв кримці та ногайці «загрожували добробуту південних областей», тобто іншими словами — не давали окупантам закріпитися на окупованих землях.

І бачите, як імперський пропагандист (при цьому наполовину русинського походження) намагається виправдати агресію ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) — мовляв, вона ж бореться за свій добробут, за «жирні» південні багаті землі, їй же, мовляв, це важливо. А ось місцеві нації, міжнародне право, законні кордони — це для імперців лише якась «неприємна перешкода».

1672 — з огляду на вищевказане, через постійну агресію надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) проти кримців (українців, або козаків, татарів, колишніх куманів, половців, хозарів), Крим (Україна) і Республіка призивають Тюркію на допомогу[152]. Тюркія одразу підсилила свої гарнізони, які вже до цього були розміщені в південних кримських (українських) містах, про які згадувалося в пункті 610. Слід нагадати, що кримська (українська) знать мала тісні родинні зв’язки із тюркською знаттю через постійні династичні шлюби[153].

Імперські історики колонії «Російської імперії» (1689—1917) надволзькотатарську (тобто русскую, або аланську) агресію проти Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави, лат. Малої тартарії) називають умовною назвою «Перша турецько-русская війна 1672 року». Тобто визвольна війна Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) проти ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) називається в Росії дивною назвою «війна турків проти Росії»[154]. Усі споконвічні кримські (українські) міста росіяни називають хибно «русскімі містами, що захоплені турками». Так само і в 2014—2023 рр. русскіє (тобто ординські надволзькі татари, колишні алани) знову називають українські (кримські і русинські) міста «русскімі містами, що захоплені українцями»[155] і бомблять[156], руйнують їх, щоб захопити[157], брешучи при цьому, буцімто їх «звільняють»[158].

Крим (лат. Кримею, грец. Перікопенську тартарію, укр. Українську державу, лат. Малу тартарію) на той час очолював каган Селім I Богатирович, а в Тюркії панував тюркський султан Мехмед IV Ібрагімович[159]. Мати тюркського султана була русинкою на ім’я Надія, а у тюрків її стали називати Турхан-хатіке[160]. Тобто султан Мехмед IV Ібрагімович наполовину був русичем (русином). І він з готовністю пішов на союз з країною своїх предків. Внаслідок цього відновленого військового союзу війська русів (русичів, або русинів) і українців (кримців, козаків, колишніх хозарів), розпочали спільний захист своїх земель від надволзькотатарської (русскої) ординської навали.

625. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1672 року

1672 — три кипчацькі держави Сибірія (м. Тобольськ), Ногая (м. Астрахань) і волзька Булгарія (м. Казань) врешті-решт здобули незалежність від ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави)[161]. Крім того, посли від волзьких булгарів («казанських татар»), ногайців («астраханських татар») і башкортів («уфимських татар») просять звільнити їх від влади московитів-іновірців, тобто від християн[162]. Адже і башкорти, і волзькі булгари залишилися мусульманами суннітського обряду. У християнство ж, затвердженому в Тартарії (майбутній Росії) у 1462 році, перейшли московити (мокші, лат. москалі, moxel), ерзя (лат. мордва), надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), ногайці («астраханські татари»). Надволзькі татари (русскіє, колишні алани), які не перейшли в християнство, сьогодні називаються «мішарями». Хоча відомо, за свідченнями мандрівників, що ті московити (мокші, лат. москалі, moxel), які мешкали біля кордонів з надволзькими татарами (русскімі, або аланами) і волзькими булгарами, ще довго зберігали язичництво[163].

Армію ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) очолювали надволзькотатарські (русскіє, або аланські) полководці Рамадан («Григорій Ромодановський»)[164] та Хитрово[165]. Сьогодні історики (-імена) називають ординських надволзьких татар «російськими воєводами», а визволення русами (русичами, або русинами) і кримцями (українцями, колишніми хозарами) своїх міст — називають «турецько-русскою війною». Кримців (українців) росіяни також називають «турками», бо тюрки (рос. турки) були союзниками кримців (українців) і тюркські воїни (яничари) воювали в лавах армії ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави)[166]. Так росіяни говорять для того, щоб занизити значущість визвольної війни українців (кримців), і навіть продемонструвати, що ось мовляв, ніяких українців ніколи і не було, а були якісь чужі турки-окупанти. А от русскіє (тобто ординські надволзькі татари, або алани), мовляв, лише «звільняли порожні нічиї землі»[167] (в іншій версії «свої русскіє землі»[168]) від цих «турків».

626. Надволзькі татари (русскіє, колишні алани) знову відокремлюються в країну «Тартарія» з 1674 року

1674 — з цього року року ординські надволзькі татари (русскіє, колишні алани) знову втрачають владу, яка переходить до московитів (мокшей) і залишатиметься московицькою до 1696 року, тобто до колонізації європейцями[169]. Після того вже влада перейде до голландських і німецько-французьких колонізаторів, які правитимуть своєю колонією в Приураллі (тобто «Російською імперією») аж до 1917 року. Один тільки раз надволзьким татарам (русскім, або аланам) вдасться ще стати незалежними на два роки. Таке станеться в 1728—1730 рр., коли вони в Москві поставлять на правління кровного нащадка русскіх (надволзькотатарських, колишніх аланських, золотоординських) ханів — юного Петра II Олексійовича, який був правнуком великого аланського хана (царя) Патшая I (або «Олексія «Тишайшого» I Михайловича»).

1674 — відбувається відлучення від престолу надволзькотатарського (русского) великого хана (царя) Патшая I (або «Олексія «Тишайшого» I Михайловича»)[170]. Він втрачає владу внаслідок перевороту й змови знаті. Тепер він втікає на середнє Надволжя — в колишню Сара орду, укр. Золоту державу, або Алланію, яка тепер буде називатися просто «Тартарія». Так буде зазначено і на географічних мапах того періоду (наприклад, карта 18-04). Столицею Тартарії є місто Самара, колишнє Беркімам, або «Сарай-Берке», засноване колись великим ханом Берке I Джучійовичем. Там, у Тартарії, він керуватиме надволзькими татарами (русскімі, або колишніми аланами, золотоординцями) ще два роки й помре у 1676 році[171]. На період незалежності Московії, «надволзькі татари» (русскіє, колишні алани) продовжать проводити свою власну зовнішню політику Тартарії.

Карта 18-04. «Описання Тартарії» (Description de la Tartarie) (1674) — фрагмент з Росією

Опис карти 18-04: карта «Описання Тартарії» (Description de la Tartarie) 1674 року — фрагмент з Росією. На карті ми чітко бачимо назви держав. Синьою лінією підкреслена назва ‘Біла Русь або Московія’, а червоною — Тартарія. Автор Ніколас Сансон, м. Париж, видана у 1699 році

Надволзькі татари (русскіє) не визнавали владу московитів (мокшей). Русскім законним правителем залишався великий хан Патшай (Олексій «Тишайший» I). Після втечі з Москви він продовжував правити своїм ординським надволзькотатарським народом. Надволзькі татари (русскіє, або алани) зі своїм великим ханом постійно намагаються повернути собі владу. Для цього вони засилають свої надволзькотатарські (русскіє) диверсійні загони до міста Москви і організовують там сутички й заколоти[172].

Якщо подивитися на всю історію ‘Білої Русі або Московії’, яка є частиною сучасної Росії, то там майже завжди йшла війна: відбувалися, сутички, бої, перевороти, отруєння, перехоплення влади, підміна правителів (коли під одним іменем правили інші), пограбування, релігійне насильство і депортації. Від цього в країні була постійна розруха[173]. Багатонаціональне населення часто жило в страху, голодувало, змушене було ховатися в лісах від мобілізації чи свавілля влади, періодично перебувало в рабстві у русскіх (тобто надволзьких татар, колишніх аланів, «золотих» ординців), насильно виганялося на війну для окупації чужих територій, періодично мало вчити чужу «надволзькотатарську» (сараценську) мову окупанта[174].

627. Мокшанська Московія (Біла Русь або Московія) з 1674 року. Незалежність московитів (мокшей). Федір II Олексійович

1674—1682 — Федір I Олексійович («Федір II») — новий оцязор Московії (прийшов після аланського великого хана Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича») внаслідок перемоги у визвольній війні)[175]. Він онук мокшанського оцязора Михайла I Федоровича і його дружини Марії «Милославської» Іллівни. Став він до влади у в результаті великої 7-річної війни мокшанського народу Степана Разіна. Ще у 1669 році його висували на виборах на посаду великого князя ВКЛР, але не обрали[176]. Цей факт ще раз доводить, що Федір був мокшанського роду і визнавався правителем у вигнанні. А ось з надволзькими татарами (русскімі) Республіка воювала, і русскіє, тобто надволзькотатарські царі, ніколи не висували свої кандидатури на посади правителів ані ВКЛР, ані Республіки.

Московський уряд очолив Олексій «Лихачов»[177]. Новий московський (мокшанський) уряд, прийшовши до влади, одразу скасував багато органів влади, які до нього створив надволзькотатарський (русскій) великий хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович»)[178]. Проводив лояльну політику з Республікою (пол. Речьпосполітою). Наступним оцязором Московії (Білої Русі або Московії) після Федора I Олексійовича («Федора II») стане його брат Іоанн II Олексійович («Іван V») у 1682—1696 рр.

Є відомості[179 Маньков], що ерзянського (мордовського) повстанця Степана Разіна та його брата Фрола надволзькі татари (русскіє, колишні алани) стратили в 1671 році[180]. Але в дійсності війна тривала й надалі ще три роки[181]. І хоча офіційні російські джерела стверджують, що повстання захлинулося[182], ми ж бачимо такі наступні події, які вказують на те, що московити (мокші, лат. москалі, moxel) та ерзяни (лат. мордва) перемогли. Ординське надволзькотатарське (русскоє) військо було розбите, а ординський полководець «Долгоруков» був узятий у полон і заточений у фортецю[183]. Втім російські історики (-імена) поразки визнати не хочуть й стверджують, що «повстання» (примітка: в дійсності — війна) було нібито придушене і що встановилася законна влада, називаючи усіх поспіль — і надволзькотатарських (русскіх) великих ханів, і усіх мокшанських оцязорів, що колись правили — просто «русскімі царями».

Якщо ви почитаєте зазначені статті з газет того часу, зібрані радянським вченим істориком Маньковим Аркадієм[184 Маньков], то обов’язково побачите, що в них абсолютно не згадується назва «Росія» або «російські», а згадується лише «Московія», «Біла Русь або Московія» та «московці». Ніхто московитів (мокшей), ерзян (лат. мордву) і надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) у Європі «русскімі» ніколи не називав. У європейських статтях і документах, звичайно, згадується Русь, але під Руссю на той час мається на увазі саме слов’янська держава Русь (нім. Reussen, англ. Рутенія) з містами Київ і Львів, а не сучасна надволзькотатарська і мокшанська Росія.

Оцязор (цар) Федір II Олексійович володів, окрім мокшанської і сараценської (аланської, або «надволзькотатарської») мов, ще й руською (русинською, рутенською, сучасною українською)[185] і грецькою мовами[186]. Його наближеною людиною вважався Семен «Полоцький»[187].

Дружинами Федора I Олексійовича («Федора II») були русинка Єфімія-Агафія «Грушецька» Семенівна[188], з якою народився син Ілля, та другою дружиною була Марфа «Апраксіна» Матвіївна[189]. Марфа Апраскіна за національністю скоріше за все була московкою (мокшею)[190].

628. Русинська царевна Московії Єфімія-Агафья «Грушецька»

Єфімія-Агафія «Грушецька» була дочкою дипломата з Русі (англ. Рутенії), русинкою (рутенкою) за національністю, але російські історики стверджують, що вона нібито була «польського роду». Але ми вже знаємо, що усю територію Республіки росіяни називають «Польщею», й усіх, хто там мешкав — «поляками». І через це, рідну руську (русинську, рутенську, сучасну українську) мову царевни Єфімії-Агафії російські історики сьогодні називають «польською мовою». Це був єдиний випадок в Московії (Білій Русі або Московії), коли її правителі дійсно володіли слов’янською мовою і могли написати якісь укази руською (тобто русинською, рутенською, сучасною українською).

Русинка Єфімія-Агафія «Грушецька» займалася просвітницькою діяльністю і керувала створенням в мокшанській Московії (Білій Русі або Московії) шкіл з вивченням руської (русинської, рутенської, тобто сучасної української) та латинської мов[191]. За її реформами в Московії московські чиновники стали підстригати бороди, носити руські (русинські, рутенські) жупани, офіцери мали носити русинські (рутенські) шаблі збоку, як в армії Республіки. Принцесам і княжнам дозволили мати власні гроші на приватні витрати[192]. Сама вона стала сидіти на офіційних заходах поруч із оцязором[193], що тоді здавалося дуже модним і сміливим для московитів (мокшей), а також вона не покривала волосся[194]. Цариця і її новонароджений син помруть у 1681 році[195].

Цю пару — мокшанського оцязора Федора I Олексійовича («Федора II») і царицю русинку Єфімію-Агафію «Грушецьку» в народі навіть порівнювали з іншою московсько-русинською парою — оцязором Дмитром-Гришком I і царицею русинкою Мариною «Сандомирською» Юрій-Мнішківною (правили у 1605—1610 рр.)[196].

629. Прогресивні реформи мокшанського оцязора Федора I Олексійовича («Федора II»). Самоврядування і перший навчальний заклад

Московський оцязор Федір I Олексійович («Федір II»), як тільки став до влади, одразу ж почав нові реформи та відміну тих законів, які були прийняти до цього ворожими ординськими надволзькими татарами (русскімі, колишніми аланами)[197]. Він скасував ті органи влади, які були прийняті раніше надволзькотатарським (русскім) великим ханом (царем) Патшаєм I («Олексієм «Тишайшим» I Михайловичем»). Зокрема, він скасував «Наказ таємних справ», тобто спецслужби, а також скасував «Монастирський наказ» — систему ординського судочинства[198]. Почав шукати дипломатичні зв’язки з Республікою[199].

В Московії (Білій Русі або Московії) за правління оцязора Федора I Олексійовича («Федора II») було засновано перший вищий навчальний заклад «Греко-слов’янське училище», яке в майбутньому стане Слов’яно-греко-латинською академією. Там навчали, відповідно грецькій, руській (русинській, або рутенській, сучасній українській) та латинській мовам, окрім інших базових наук[200].

Оцязор запровадив широке будівництво по країні нових будинків і дав указ нарешті провести каналізацію в Кремлі[201]. Для цього працювали іноземні спеціалісти[202].

При ньому до Москви почали повертатися дипломати. В якості посла від автономії ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (яка перебувала в складі Республіки) поїхав колишній український (козацький) гетьман Петро «Дорошенко»[203]. Там він працював з лояльним московським (мокшанським) урядом, жив у маєтку в Московії в селі Яропольці[204], здійснював співробітництво з республікою Марі Ел (з марійцями луговими) у Вятській (Кіровській) області[205]. Помре Петро «Дорошенко» у 1698 році[206] після військового перевороту й колонізації Московії (Білої Русі або Московії) голландськими, німецькими, англійськими і французькими військами.

Московський оцязор Федір I Олексійович («Федір II») запровадив воєводське та місцеве самоврядування в регіонах[207]. Були знищені «розрядні книги» з посадами надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів), а замість них ввели «родові книги» московської (мокшанської) знаті[208]. Також оцязор Федір I Олексійович («Федір II») скасував втручання церкви у справи держави[209]. Багато збіднілих надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) були насильно вислані на їхню історичну Батьківщину — тобто на надволзькотатарські території в Тартарію (Росію) на річці Волга (тарт. Ідель)[210].

630. Надволзькотатарські ограйні города (укр. вороньї слободи)

Багато надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) самі втікали, також вони осідали на окупованих ними русинських територіях Бєлгородської і кримських (українських) територіях південної частини Ограйної (Воронезької) областей[211]. Стара назва Воронезької області — Ограйна, від надволзькотатарського (сараценського, або аланського) слова «грай», що означає «ворон»[212]. Сьогодні (точніше, ще за часів Російської імперії) стару надволзькотатарську назву «Ограйна» просто переклали як Воронезька[213].

Містечка в цій області вони називали відповідно «ограйними городами», або в перекладі українською «вороньїми містами», маленькі поселення називалися «слободами»[214]. Слово «города» (наголос падає на другу літеру «о») має кипчацьке походження і означає на мовах західних кипчаків «огородження», «місто це за кріпосним валом»[215]. Це слово перейшло в славинську (новгородську, сучасну російську) мову як «город» (укр. місто), де наголос падає вже на першу літеру «о».

Там на річці Танаіс (укр. Дон) біглі надволзькі татари (русскіє) створять пізніше так зване «Донське кацапство»[216]. Словом «кацапи», як ми вже казали, називалося надволзькотатарське (русскоє) контрактне військо. Це аналог українських козаків (наголос наприкінці). Сьогодні русскіє (надволзькі татари, колишні алани) стали вимовляти цю свою назву контрактників «кацапи» як «казаки»[217] (наголос всередині, на другу літеру «а»).

631. Крим (лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава, лат. Мала тартарія) у 1674 році. Отаман Урус-Чорт («Іван Сірко»)

Надволзькі татари (або русскіє, колишні алани), які в цей час втратили Московію (Білу Русь або Московію) й відступили до своєї власної країни Тартарії (Росії), використовують як плацдарм захоплену ними східну частину кримської (української) області Дике Поле (Поле Дик-хана «Хлібороба»). Вони приєднали її до своєї області Ограйни (укр. Вороніж, від сараценського слова «грай», тобто «ворон»)[218]. Надволзькі татари (русскіє, колишні алани) роблять з цього плацдарму набіги на інші кримські (українські) городища (укр. села) і городи (укр. міста) Дикого Поля (на сучасні Луганську і Донецьку області). Потім надволзькі татари відступили ще південніше, в кримську (українську) область Кубанія (Ростовська, Краснодарська та Ставропольська області), де увійшли в союз з черкесами (або адигами). Після цього вони допоможуть черкесам захопити кримський (український) півострів Тамань. За цей військовий союз черкеси (сучасні адиги) стануть ординським надволзьким татарам (русскім) дуже вдячними на багато століть. Нагадаємо, що головним містом адигів є Майкоп[219].

Як ми вже зазначали, з 1672 року за запрошенням кримців (українців) армія ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави, лат. Малої тартарії) була підсилена тюркськими військовими[220]. Тюркські воїни були більш відомі під назвою «яничари»[221].

1674 — в тих битвах проти надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, «золотих» ординців) відомим став кримський (український) військовий отаман Урус-Чорт («Іван Сірко»), який своє друге ім’я отримав за місцем походження — село Чортомлик у Дніпровській області[222]. Урус-Чорт («Іван Сірко») був «характерником», тобто володів, як вважалося, надприродними здібностями[223], зокрема він вмів відводити кулі[224]. Він заповів відрізати йому праву руку після смерті та брати її в походи, що козаки і зробили[225]. Про характерників було написано більше у пункті 591.

Урус-Чорт («Іван Сірко») також відомий тим, що заснував місто Херсон (колишній Симін, Привоз)[226]. Під керівництвом Уруса-Чорта («Івана Сірка») та Івана-Мазепи «Колединського» Степан-Адамовича (майбутнього гетьмана регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’) козаки захищали від надволзьких татар (русскіх) міста Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв) і сусідню «Очаківську» фортецю на морі, Аккерман (Білгород-Дністровський), Ізмаїл, Кілію, Перекоп, Ясси, Кафу (античну Феодосію), столицю Криму (України) місто Азов (тур. Азак, сар. Аттамангороду, сучасний Ростов-на-Дону) і сусідню «Азовську» фортецю на морі[227].

Урус-Чорт («Іван Сірко») співробітничав з лідером мокшанської визвольної війни Стєнькою Разєй («Степаном Тимофійовичем Разіним»[228]. У 1672—1673 рр. він перебуватиме рік в надволзькотатарському (русскому, або аланському) полоні[229]. Про Уруса-Чорта («Івана Сірка») російські історики понаписували багато фантазій, особливо про так звану «різдвяну битву»[230], коли нібито 50 козаків перемогли одним махом 15 тис. яничарів, в той час як в дійсності ці тюркські солдати були надіслані на допомогу ‘Кримеї або Перікопенській тартарії’ (Криму, укр. Українській державі, лат. Малій тартарії) й кримське (українське) військове керівництво просто розмістило їх в козацькій ставці — в кримському (українському) місті Нігрополі (Нова Січ Запорова, сучасний Нікополь)[231] на тимчасову дислокацію. І ніхто їх не вбивав, а вони просто перебували у гарнізоні разом із козаками[232].

Про Уруса-Чорта («Івана Сірка») нібито відомо, що він брав участь у написанні знаменитого листа невідомого змісту чи надволзькотатарському (русскому, або аланському) хану, чи турецькому султану у 1676 році[233]. Про це мокшанський художник з сім’ї переселенців часів німецько-французької колонізації Ілля Рєпін (про нього буде більше в пунктах 748 та 786) намалює картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»[234]. Писали чи не писали, турецькому чи надволзькотатарському (русскому, тобто аланському) — історія замовчує[235]. Якщо українські козаки й писали комусь листи, то робили вони це, звичайно, рідною кримською («кримськотатарською») мовою (і потім перекладали) або латиною. При цьому в Україні (Криму) і в Русі (англ. Рутенії) завжди працювало багато перекладачів з різних мов[236].

Історики визнавали незаперечний факт того, що «кримські татари», тобто кримці (грец. перікопці, укр. українці) також брали участь у різних боях тих часів. Цього факту не можна приховати. Але при цьому історики так розставили акценти, нібито «кримські татари» воювали на одному боці з тюрками проти козаків[237]. Але ж в дійсності спочатку українські козаки — вони і є за національністю кримці («кримські татари») (окрім найманців з інших країн), і вони ж русинською мовою — українці. Козаки — це кримська (українська) добровольча професійна армія, і вони дійсно воювали на одному боці з тюрками проти надволзьких татар (русскіх, або аланів), окрім тих козаків, які перейшли на сторону надволзьких татар або яких надволзькі татари насильно мобілізували в свою армію на окупованих кримських (українських) територіях (як це росіяни роблять і сьогодні[238]).

(Кінець 18 глави)