Глава 18

Глава 18. 1663-1674. Республіка і Кримея (Україна) просять допомоги у Тюркії. «Руїна» в Русі. Гауляйтери в Русі на окупованих територіях. Визвольна війна московитів під проводом Разіна та описання війни в європейських газетах. Московити виборюють незалежність за допомогою кримейців (українців). Тартари (русскіє) тікають в Тартарію. Заснування Херсону. Вплив Русі на «Білу Русь або Московію»

610. Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава, лат. Мала Тартарія) просить Тюркію про військову допомогу з 1663 року

В цих умовах кримейці (українці, колишні косари (хозари, газари), кумани) звернули погляд на Тюркію, правителі якої мали чисельні родинні зв’язки з правителями ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) і завжди допомагали кримейцям зброєю.

В цьому ж 1663 році вони вступили з Тюркією у військовий союз. Тюркські війська прийшли на допомогу кримейцям (українцям), і зробили вони це не тільки у вигляді постачання зброї, а також ввели свою армію. Саме цей ввід тюркських військ до міст Кримеї (укр. України) російські історики стали подавати так, нібито Тюркія захопила Кримею, і що відтепер кримейські (українські) міста - це тюркські міста. Те ж саме було колись і у 1323 році, коли союзники литвини (білоруси) ввели свій дружній гарнізон до Києва, то це подавалося, нібито «Литва захопила Русь».

Тюрки запросили кримейців (українців) допомогти їм у відповідь - а саме здійснити спільний військовий похід до Європи. У підсумку такий похід відбувся, загони козаків разом з тюркськими військами дійшли до Угорщини, Моравії та Сілезії, руйнуючи села, захоплюючи полонених, яких потім продавали до Тюркії.

Зображення Мапа «Таврія Херсонес, відома як Перікопа або Газарія» 1662 року, автор Джоан Блауе (видана в м. Амстердам у 1665 році). На мапі ми бачимо назву усієї величезної держави - ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’, назву півострову - Таврія Херсонес (а не «Крим»), бачимо, що східні області Кубанія і Таманія тимчасово не входять до складу Кримеї (бо в цей час окуповані черкесами), і що південь півострову Таврії Херсонес позначено червоним кольором - саме там розмістилися тюркські гарнізони

611. Кримейська (українська) страва «тартар» і військо

В Атласі Світу автора Роберта Мордена, виданого в 1680 році в Лондоні, в розділі Мала Тартарія (так в Європі називали Кримею, або Україну) він пише, що «під час таких походів татари (мова йде про кримейців) вживали в їжу м’ясо конини, яке брали від померлих коней. При цьому вони ніколи не з’ясовували причини загибелі тварини. Татари просто брали це м’ясо, і не готували на вогні, а клали його між сідлом і конем. Від тепла тіла вершника і коня це м’ясо більш-менш ставало печеним і його вживали в їжу.» Як бачимо, саме так і з’явилася страва «тартар».^Морден

В Малій Тартарії (кр. Кримеї, грец. Перікопенській Тартарії, укр. Українській державі), за словами Роберта Мордена, налічувалося близько 200 тис. городищ (укр. сел). «Від кожного села брали одного воїна, і таким чином тартари створювали свою армію в тій кількості людей, в якій було потрібно».^Морден

612. Регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ з 1664 року. Очільник і гетьман Петро «Дорошенко»

1665-1676 - новим очільником і гетьманом автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’, або «Війська Запорізького» стає Петро «Дорошенко». Цей регіон - це колишня русинська територія, яка стала автономною під управлінням кримейців і русів в складі Республіки. Петро «Дорошенко» був отаманом за часів гетьмана ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) Павла «Тетеренко-Мошковського» (Тетері). Про його діда Михайла «Дорошенко» було згадано у пункті 538. Після свого правління з 1679 року Петро «Дорошенко» працюватиме послом і дипломатом в Московії (Білій Русі або Московії), але це буде вже при мокшанських оцязорах після падіння ординської (русскої) влади великого хана (царя) Патшая I («Олексія»). Жив до 1698 року. Наступним очільником і гетьманом автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ стане Іван-Мазепа «Калединский» Степанович в 1687-1709 рр.

613. Звільнення земель регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ від тартарів (русскіх, або аланів) у 1665 році

1665 - в цьому році усі колишні землі Русі, що звалися Волинією, або ‘Україною, Країною запорозьких козаків’, або «Військом Запорозьким», вже звільнені від тартарів (аланів, або русскіх). Але область Русі Северія (Смоленська, Брянська області) залишаються повністю окупованими ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Російською державою), у складі якої вона й залишається до сьогодні. Також ще залишилися в окупації міста Чернігів, Путивль, Новгород-Сіверський.

Зображення Мапа Magni Dvcatvs Lithvaniae (ВКЛР, або «Литва»), складена Джоаном Блау, м. Амстердам, 1665 р. Кордони до «кривавого потопу» позначені зірочкою, а нові кордони позначені маленьким колом

Як бачимо на цій мапі, після війни східна частина Русі Северінська область з містами Чернігів і Смоленськ залишиться в окупації тартарів (русскіх, або аланів). Західна частина Червона Русь (або просто Русь, нім. Reussen) стане за межами ВКЛР, а русинська область Полісся залишиться в союзі ВКЛР. Центральна, найбільша частина Русі, з містом Києвом, залишиться автономною, під керівництвом і русів, і українців (козаків) під назвою Волинія, включаючи Нижню Волинію (під колишньої назвою «Україна», або Придніпровська Україна), Подолію і Київський регіон.

Зображення Мапа «Лівонія, в цілому звана як Ліфляднія» (лат. Livonia, Vulgo Lyefland), складена Джоаном Блау, м. Амстердам, 1665 р. На цій мапі ми бачимо три країни - фінську Істляндію, та дві балтські - Латвію і Литву. Вони майже в сучасних кордонах.

Істляндія (укр. Естонія) на півночі, обведена зеленою лінією. До неї входили столична область Естонія (м. Ревель, або Таллінн) і Лівонія. На схід від Істляндії бачимо фінську країну Інгрію.

Латвія (обведена синьою лінією) складена з двох окремих країн - Леттія (м. Ріга) і Курляндія (м. Пілтин). В Курляндію ще входить область Семігалія (м. Мітоу). На схід від Латвії бачимо мокшансько-кипчацьку Московію (підкреслено чорною лінією).

Сучасна Литва (обведена помаранчевою лінією) тоді, як бачимо, називалася Самогетія (біл. Жемайтія), столиця м. Меммель (Клайпеда). На схід від Самогетії бачимо стародавню Литву (підкреслено червоним кольором) - сучасну Білорусь. Як бачимо, слов’янська Литва (тобто Білорусь) і сучасна балтська Литва (тобто Самогетія) - це різні держави. Так трапилося, що назву слов’янської країни у 1800-их роках перенесли на балтську.

Частина кримейської знаті (шляхти), що підтримувала співробітництво з Республікою, залишила за собою території правобережної частини Кримейської (Української) держави з містами Кочубей (Нова Одеса, або Одеса), Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, але це не сусідня маленька фортеця Очаків на морі) і Симіна (Херсон). Вони увійшли до складу області Подолія на західній частині річки Дніпро. При цьому область Буджак (або Бессарабія, південь Одеської області) залишилася в складі ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави, лат. Малої Тартарії). Це видно на мапі Джона Блау «Тавріка Херсонес», виданої у 1665 році в Амстердамі.

Уся колишня територія центральної Русі, звана тепер назвами Волинія, або ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ та іноді просто «Військо Запорозьке», після звільнення від тартарів (русскіх, колишніх аланів), залишилася під контролем кримейської (української) і русинської знаті, і професійного (тобто козацького) війська. Але вони вже почали вести політичні справи незалежно від ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави, лат. Малої Тартарії), та разом із владою Республіки.

Так під кримейсько-русинською владою ця колишня руська (нім. русинська) територія і увійшла до складу Республіки, під русинською назвою «Україна» (що є перекладом старої грецької назви античної країни кімерійців (кімерів) - «Перікопа»). Як бачимо, ця стара слов’янська назва ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ врешті-решт «переповзла» на центральну русинську територію і використовується там вже майже 400 років, включно по сьогоднішній день.

Самі кримейці (українці, або козаки, колишні кумани, половці, хозари) називали ще цю територію назвою «Мала Русь» - бо ці землі були лише частиною Русі, а не всією Руссю. Відповідно, русів в Малій Русі (‘Україні, або Країні запорозьких козаків’, або у «Війську Запорозькому») вони звали назвою «малороси». Тобто ця назва пішла від кримейців (українців), а не від русскіх (тартарів, або аланів), як сьогодні вважається.

Керівництво Республіки примирилося вже з таким положенням справ на цих колишніх руських (або русинських) територіях, і вело мирну політику з тими кримейцями (українцями, або козаками) і русинами, які були прихильниками Республіки та дотримувалися законів.

614. Фізичне поняття «руїна» - втрата Руссю величезних територій та столиці

Руїна - це період, складний для розуміння сучасним населенням України і Росії. Справа в тому, що в ті часи слов’янська держава Русь (або Червона Русь, нім. Reussen) і кипчацька держава Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава, лат. Мала Тартарія) ще не були єдиною країною, як сьогодні під сучасною русинської назвою «Русь-Україна» або просто «Україна». В даній назві слово «Русь» я ставлю на перше місце, бо столиця цієї об'єднаної держави знаходиться саме на території Русі, і була спочатку столицею Русі. До об'єднаня колись це були дві різні держави: одна кипчацька, інша - слов’янська. Русь входила до складу союзу ВКЛР, а ВКЛР входило до складу співдружності «Республіка» (пол. Речпосполіта, укр. Річ Посполита). При цьому ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава, лат. Мала Тартарія) бувала часто військовою союзницею Русі та Республіки, але це було ще до двох кримейсько-руських (україно-русинських) війн 1607-го і 1648-го років.

З 1648 року уся центральна територія Русі від міст Полтави і Києва до Брацлава (Бреслава, біля Вінниці) і Бендер увійшла в підпорядкування (або окупацію) ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави). Територія ця була під назвою «Українська Козакія», «Україна або Країна козаків» та іноді просто «Україна» - так руси (русичі, або русини) самі називали Кримею, що було перекладом грецького слова «Перікопа», тобто давньої грецької назви Кримеї (античної Кімерії). При цьому Республіка частково відрегулювала відносини з Кримейською (Українською) державою щодо статусу регіону «Українська Козакія», який вже не підпорядковувався Русі. Ця «Українська Козакія» була на кшталт сучасного «ДНР» (так званої «Донецької народної республіки»), яку тартари створили на окупованій ними території України у 2014 році - тобто юридично її жодні країни не визнавали. Тільки тоді, у 1648 році, Українську Козакію на території русів створили українці.

В цей же час північні міста і села Русі (міста Могильов, Смоленськ, Полоцьк) були зруйновані ординськими тартарами (русскімі, колишніми аланами).

В часи «кривавого потопу» (тобто коли тартари (русскіє, колишні алани) вторглися на всю територію Русі, декілька років тривала визвольна війна - з 1658 по 1665 роки. Територією Русі і північної Кримеї (укр. України) стали проходити бої армій Республіки (Польщі і ВКЛР), Кримейської (Української) держави (або грец. Перікопенської Тартарії) проти ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави).

Після кривавого потопу споконвічна Русь залишилася в території Червоної Русі (м. Львів). Північна Русь у землях Северинської (м. Чернігів) та Смоленської області (Білої Русі) залишилася під владою тартарів (русскіх). Центральна Русь з містом Києвом залишилася окремою територією під спільною владою русів і кримейців.

Такий розкол Русі, втрата Руссю величезних територій та своєї стародавньої столиці міста Києва отримала назву «руїна». Слово «руїна» походить від латинською слова «ruina», тобто в даному випадку у значенні «руйнування», «розпад». Якби не та війна кримейців (українців), спочатку справедлива, за свої території, але яка переросла в захоплення територій Русі, яку розпочали у 1648 році кримейські (українські) кагани брати Іслям-Ґірей III Селяметович та Мехмед-Софу IV Селяметович, під керівництвом їхнього відповідно племінника і сина гетьмана Зиновія-Богдана Мехмед-Софовича (або Богдана «Хмельницького» «Михайловича»), та якби не ті домовленості про розділ Русі між кримейцями (українцями) і тартарами (русскімі) у 1654 році в Переяславі, то можливо такої руїни не сталося б.

вірш Суботів

(автор Тарас Шевченко, руською (або русинською, сучасною українською) мовою, 1843 р.)

Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України

Широка, глибока.

Ото церков Богданова.

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!

Не так воно стало;

Москалики, що заздріли,

То все очухрали.

Могили вже розривають

Та грошей шукають,

Льохи твої розкопують

Та тебе ж і лають,

Що й за труди не находять!

Отак-то, Богдане!

Занапастив єси вбогу

Сироту Украйну!

За те ж тобі така й дяка.

Церков-домовину

Нема кому полагодить!

На тій Україні!

«Москалями» в даному вірші та взагалі називали усіх військових армії ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) - московитів (мокшей), ерзю (лат. мордву), тартарів (русскіх, або аланів) тощо.

615. Тартари (русскіє, або алани, колишні сарацени) не визнали влади кримейців (українців, або куманів, колишніх хозарів) в центральній Русі: причина агресії русскіх проти українців

Що ми бачимо після «кривавого потопу»? Тартари (русскіє, або алани, «надволзькі татари», колишні сарацени, або «золоті» ординці) не змогли закріпитися на захоплених у кримейців (українців, або козаків, запорожців) і русів (русичів, нім. русинів, англ. рутенів) такому бажаному шматку земель центрально Русі з містом Києвом. А вони дуже хотіли собі ці землі.

Через те, що ці землі стали автономними і залишилися в складі Республіки, що кримейці (українці, або козаки) змогли перебороти свою гординю та пішли на мир з Республікою, що кримейська і русинська шляхта стали разом розбудовувати регіон ‘Україну, або Країну запорозьких козаків» (або «Військо Запорозьке»), - через все це тартари (русскіє, або алани) не простили такого, і затаїли на багато століть заздрість та злобу.

Це вилилося в їхнє стійке бажання все ж таки колись захопити ці землі, не погоджуючись поступитися ними кримейцям (українцям, або козакам, запорожцям), бо вважали ці території для кримейців так само чужими, як і для себе. Вони схотіли перейняти «пальму першості» і самим володарювати в тих краях. Така ситуація виплекала у русскіх (тартарів) ненависть і до українців (кримейців), і до тих русів (русичів, русинів), що стали називалися «українцями». Тому росіяни досі намагаються знецінити історію споконвічної Русі, виводячи родовід русів від зовсім іншої нації - від новгородичів, вигадуючи нісенітниці про походження русинських правителів, про походження українських (кримейських) діячів, про їхні герби (тризуб і тамгу) тощо.

616. Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава, лат. Мала Тартарія) з 1666 року. Аділь-Чабан I Давлатович

1666-1671 - Аділь-Чабан I Давлатович - новий каган Кримейської (Української) держави, або грец. Перікопенської Тартарії, лат. Малої Тартарії (прийшов після другого правління свого двоюрідного дядьки Мехмеда-Софу IV Селяметовича). Він був сином міністра Давлата Фетіховича, онук кагана Фетіха I Девлетовича. Після закінчення правління Аділь-Чабан I Давлатович працюватиме у Болгарії.

При ньому гетьманом був молодий кримеєць (українець) Шамай-Ашпат «Суховій» («Петро Суховієнко»). Суховій освіту отримав в Києві та в Європі, через що окрім кримейської («кримськотатарської») мови, володів ще руською (русинською, або сучасною українською) й латиною. Пізніше поїхав дипломатом до Московії (при мокшанських оцязорах). Наступним каганом після Аділя-Чабана I Давлатовича стане у 1671-1678 рр. його троюрідний брат Селім I Богатирович.

З приходом нового кагана, війська ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) почали неприховані військові дії проти держави ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави, лат. Малої Тартарії). Тобто усі попередні обіцянки тартарів, які вони надали під час Переяславської Ради в 1654 році, де тартари (русскіє, або алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці) запевняли кримейців (українців, колишніх хозарів, куманів, половців) у своїй вдячності і всілякій підтримці, тепер були порушені. Кримейці знову вимушені захищати свої власні землі від тартарів, як і багато років до цього, і як багато років після цього.

617. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) з 1667 року. «Андрусівський мир» з Республікою

1667 - керівництво ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) робить вигляд, що закінчує воювати. Справа в тому, що ця війна, в яку вона вступила проти Республіки у 1658 році, і яку зараз програла, дуже знизила економічні сили країни. Крім того, ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) паралельно розпочала війни проти ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави, лат. Малої Тартарії) і фінської держави Інгрії (або Інгерманландії, сучасної Ленінградської області Росії). Через ці війни в державі діяла постійна мобілізація до армії.

У підсумку армія ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) стала не в змозі просуватися, і погодилася на підписання договору «Андрусівський мир», яке відбулося у лютому 1667 року в селі Андрусово (Смоленська область, біля кордону з Могилевською областю). Ординську ‘Білу Русь або Московію’ (Російську державу) все ще очолював великий хан (цар) Патшай I (він же «Олексій «Тишайший» I Михайлович», який правив у 1645-1674 рр.). В Русі його ім’я «Патшай» не вміли правильно вимовляти, і називали «Олексієм». За укладеним перемир’ям закінчуються військові дії, ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) зобов’язується вивести війська з міст Вітебськ, Полоцьк і Двінськ; тартарський (русскій, або аланський) уряд зобов’язувався виплатити Республіці контрибуцію на відновленні міст і поселень, у розмірі 1 млн злотих, що становило 200 тис. «надволзькотатарських» дєнег, або «рублів».

Але, як ми побачимо, таке перемир’я було лише уловкою з боку тартарів (русскіх), бо вони знову почнуть військові дії, коли до влади стане протартарський уряд Сафіни Патшаївни («Софії Олексіївни»). Наприклад, наслідки ми побачимо на мапі Джовані Россі «Європейська Тартарія, або Мала Тартарія» (Tartaria d'Europa o vero Piccola Tartaria), виданої в Римі у 1684 році, де руські (русинські) міста Київ і Вишгород знову під владою Московії.

Ситуація почне змінюватися з 1687 року після приходу до влади в ‘Україні, або Країні запорозьких козаків», або «Війську Запорозькому», голови і гетьмана Івана-Мазепи «Колединського» Степановича. За його керівництва спільне військо українців (козаків, або кримейців) і русів (русичів, або русинів) визволить від тартарів (русскіх, або аланів) ще деякі русинські території. Для цього теж він піде на союз з Тюркією, як до цього вже зробила сама ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава, лат. Мала Тартарія).

618. Штучне поняття «лівобережна Україна». «Гауляйтери» - тартарські (русскіє, або аланські) призначенці

Внаслідок підписання Андрусівського договору у російських істориків з’явилося таке штучне поняття, як «лівобережна Україна» (на схід від річки Дніпро). Таким дивним терміном, якого в дійсності ніколи не існувало, називатимуть російські історики ті землі, що залишалися в окупації тартарів (русскіх, колишніх аланів) після укладення перемир’я у 1667 році. І займали ці землі, звичайно ж, не всю лівобережну, тобто східну, частину від Дніпра. В дійсності такого поділу і терміну офіційно взагалі ніхто не використовував.

Одночасно з цим ці самі пропагандистські історики використовували термін «правобережна Україна», маючи на увазі ті колишні землі Русі, що після «кривавого потопу» почали спільно управлятися русами і українцями (кримейцями), під назвами ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ або «Військо Запорозьке». Але на правобережжі також були і землі ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави, лат. Малої Тартарії), які разом з русинськими землями увійшли до складу Подольської області - це були міста Кочубей (Нова Одеса, Одеса) і Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, але це не сусідня маленька фортеця Очаків на морі). І там же на правому березі були розташовані кримейські землі, які не входили до Республіки - це Буджацька область, або Бессарабія (південь Одеської області), вона ж так звана Ханська тартарія.

Тому слід зазначити, і обов’язково знати, що всі, кого російські історики називають «урядом», «воєводою», «полководцем», «керівником» того часу на так званій неіснуючій «лівобережній Україні» - це були просто колаборанти. Їх призначив на посади тартарський (русскій, або аланський) окупаційний режим, і вони не мали ніякої сили або історичного значення. В сучасній Русі-Україні (або Україні) таких призначенців називають словом «гауляйтер», що пішло від німецьких слів «haupt» - «головний» і »leiter» - «очільник». Наприклад, таким «гауляйтером» окупованих територій тартари поставили Брюха («Івана Брюховецького») у 1663 році. А потім російські історики написали брехню, нібито його «народ обрав гетьманом». Сьогодні, на початку 2000-их років, тартарські (русскіє, колишні «золоті» ординські) окупанти так саме проводять на окупованих українських (кримейських і русинських) територіях фальшиві («фейкові») вибори й брешуть, нібито нових правителів цих окупованих регіонів «обрав народ».

619. Тартарська (русская) орда, «гауляйтери» і пропаганда

Офіційними законними історичними діячами того часу потрібно вважати тільки тих, хто працював і керував на вільній від окупації тартарами (русскімі, або аланами, сараценами) землях. Тобто, в ті часи відбувалися не повстання «селян проти шляхтичів», не «громадянська війна», а просто окупація з боку тартарської (русскої, аланської, колишньої «золотої») орди. Русскіє (алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці) досі, ще з тих часів, продовжують називати себе «великими», тому що їх й називали тоді саме «великою», тобто величезною за кількістю військових, ордою.

Ніякий народ на окупованих територіях нікого не обирав, усі ці «вибори» були фейкові, як і у 2014 році на українському півострові Таврія Херсонес (сучасному Кримському), в західних частинах Дикого Поля (або Поля Диканя «Хлібороба», сучасних Донецької і Луганської областей), так і в 2022 році на південних частинах Ногайської тартарії (Херсонської, Запорозької областей сучасної України). Окупанти просто ставили своїх призначенців на окупованих територіях, а усім брехали, нібито їх обрав «народ». Поразку тартарів (русскіх) від військ кримейців (українців) і русів (русичів, або русинів) російські історики-пропагандисти називають «звірячою розправою поляків над українським населенням», а свою кровожерну жорстоку тартарську (русскую) ординську армію називають «повстанцями». Таку відзеркалену термінологію хани (керівники) «надволзьких татар», тобто сучасних русскіх (колишніх сараценів, або «золотих» ординців, аланів) використовують до цього часу.

620. Четверта національно-визвольна війна московитів (мокшей) і ерзян (мордви) у 1667-1674 рр. Стенька Разя

1667-1674 - тяжкий стан місцевих народів - московитів (мокшей) і ерзі (лат. мордви) тощо - підняв їх на визвольну війну проти тартарських (русскіх, або аланських) окупантів. Місцеві народи не бажали йти на незрозумілу війну проти Республіки, Інгрії, а тепер ще й проти Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави, лат. Малої Тартарії). Більшість не бажали вбивати невинних, не хотіли захоплювати непотрібні їм території, і тому активно розбігалися й ховалися у лісах, йшли лісом на кордони, хто міг покидав ординську ‘Білу Русь або Московію’ (Російську державу), тікаючи в Фінляндію та в Велику Тартарію (Казахстан, колишню Могольську Орду, укр. Велику Країну), Сибірію тощо.

Тому армія тартарів (русскіх, або аланів, колишніх «золотих» ординців) врешті-решт зменшувалася і слабшала. Економіка ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) була повністю підірвана війною, чумою, голодом, з’явилося дуже багато фальшивомонетників, які відливали мідні монети, внаслідок чого вартість срібного рубля (алан. дєнєг) впала. У країні постійно відбувалися розбої, грабежі, крадіжки, підпали.

За цих зручних умов, навесні 1667 року почалася національно-визвольна вітчизняна війна московського (мокшанського) і ерзянського (мордовського) народів проти тартарських (русскіх, або аланських) правителів. Війна за незалежність триватиме 7 років й закінчиться перемогою. За цією війною, за кожним розвитком подій буде слідкувати уся Європа, про перебіг подій на мокшанському фронті будуть систематично друкувати у німецьких та французьких газетах.

Армію московитів (мокшей) і ерзі (лат. мордви) очолили Стенька Разя («Степан Тимофійович Разін»), Акай Боляєв, Бажат Єлушеєв, Тишка і Куземка Мердяшові. Подругою або дружиною Стеньки Разіна була ерзянка стариця Олена Ерзямаська (Арзамаська). Мокші жадали повалити тартарський (русскій, або аланський) уряд, повернути владу своїм фінським московському (мокшанському) і ерзянському (мордовському) народам, змінити порядки в країні, перестати жити з вічним страхом, скасувати примусовий набір на війну. До них з превеликою радістю приєдналися ногайці («астраханські татари») і волзькі булгари («казанські татари»), через що у європейців склалося враження, ніби це було «татарське» (тобто кипчацьке) повстання.

Про Стеньку Разіна тартарські (русскіє, або аланські) історики «насочіняли» (навигадували) багато вигадок і пропаганди, яку пізніше переписали українські «вчені». Метою русскіх (аланів, колишніх сараценів, або «золотих» ординців) було приховати, що це було повстання фінських народів, підтримане південними кипчаками; не розкривати, що ці нібито сучасні русскіє, тобто московити (мокші, лат. москалі) й ерзя (лат. мордва), насправді завжди були у протистоянні ординським тартарам (русскім, колишнім аланам), тому тартари (русскіє, або алани) й вигадували про нібито «українське походження Разіна», вигадували неіснуючі біографії його родичів.

621. ‘Україна або Країна запорозьких козаків’ (вона ж Мала Русь) - русинська територія під самостійним управлінням русів і українців в складі Республіки у 1668 році. Поворот до Константинополю

1668 - в цьому році більшість території русів (русичів, або русинів) регіону ‘України або Країни запорозьких козаків’ вже була звільнена від тартарів (русскіх, або аланів). Намісником тартарів (русскіх) на тих східних землях до цього працював поставлений тартарами «гауляйтер» Брюхо («Іван Брюховецький»). Українці (козаки, або запорожці) захопили його і стратили.

В цей же час головою і гетьманом на території ‘України або Країни запорозьких козаків’ був Петро «Дорошенко», онук відомого гетьмана Михайла Дорошенка.

Північні території Русі залишалися під окупацією у складі ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави). Тартари (русскіє, колишні алани) поставили там свого нового «гауляйтера» (намісника) Дем’яна «Многогрішного». У 1672 році він, за великі розкрадання земельних наділів, роздачу своїм родичам посад, великі крадіжки державних кошт, підпаде в немилість до великого хана (царя) ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) і буде заарештований. Замість нього тартари (русскіє) назначать нового «гауляйтера» на ім’я Іван «Самойлович». Про нього відомо, що цього він брав участь в військових діях на стороні тартарів (русскіх, колишніх аланів).

Пізніше гауляйтер Іван «Самойлович» стане намісником у окупованому тартарами (русскімі) Києві і допомагатиме впроваджувати тартарський (або русскій) церковний патріархат на заміну руської (русинської) церкви. Нагадаємо, що сьогодні руська (русинська) церква грецького обряду називається Православна церква України (ПЦУ). В ти роки він познайомиться з Іваном-Мазепою «Колединським» Степановичем, який десь через 15 років стане головою і гетьманом ‘України або Країни запорозьких козаків’. За часів управління «гауляйтера» Івана «Самойловича» тартари (русскіє, або алани) ремонтували фортецю у Києво-Печерській Лаврі, яку вони ж зруйнували під час нападу на місто. Сьогодні вони цей факт ремонту подають так, нібито це вони самі і будували цю фортецю.

1669 - Республіка погоджується йти на співробітництво з Тюркією, як до цього зробила ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава, лат. Мала Тартарія). Також вони приймають союзництво Кримеї, і разом домовляються з Тюркією про протекторат. Таким чином кримейці (українці, або козаки) хотіли бути захищеними від ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави). З цього моменту Республіка координуватиме свої дії з Кримеєю (або Україною, лат. Малою Тартарією) і Тюркією (м. Константинополем). Саме таку картину ми й побачимо в атласі «Класифікація країн після IV розподілу Європи». Таблицю з цього атласу буде наведено далі, у описанні 1704 року.

Від Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави, лат. Малої Тартарії) документи з Тюркією підписували український каган Аділь-Чабан I Давлатович (він син міністра Давлата Фетіховича, онук кагана Фетіха I Девлетовича), від Республіки і ‘України або Країни запорозьких козаків’ - український (або козацький) гетьман Петро «Дорошенко».

У 1669-1674 рр. був відомим отаман Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави, лат. Малої Тартарії) на ім’я Хан, або у руській (тобто русинській) інтерпретації імені «Михайло Степанович Ханенко». У 1674 році, коли в Московії до влади знову прийдуть мокші, а тартарська (русская, або аланська) влада паде, Хан переїде жити до містечка Козелець Чернігівської області, який на той момент буде ще в складі мокшанської Московії (Білої Русі або Московії).

Кримейська (або українська, козацька) армія на той час знову уклала військовий союз і стала складовою частиною армії Республіки. Тому руси (русичі, або русини), литвини (білоруси), ляхи (поляки), жемайти (сучасні литовці) і кримейці (українці, колишні кумани, хозари) при сприянні тюрків воювали на одному боці проти ординських тартарів (сучасних русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців).

Історики намагаються вже розділять русино-кримейське військо ‘України або Країни запорозьких козаків’ (члена Республіки) та козацьке військо Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави, лат. Малої Тартарії, колишньої Куманії, Хозарії). Тобто вони намагаються показати, що гетьмани Дорошенко, Шамай-Ашпат «Суховій» («Петро Суховієнко«) - це одне, що вони українці. А Аділь-Чабан I Давлатович, отаман Хан «Михайло Степанович Ханенко» - це щось інше. Але всі ці діячі разом були етнічними кримейцями (куманами, хозарами, половцями, степовиками), а руською (русинською) мовою називалися українцями.

622. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) з 1670 року. Продовження національно-визвольної війни московитів (мокш) і ерзі (лат. мордви)

1670 - Стенька Разін із московсько-ерзянським військом вступив до столиці міста Сара (укр. «Золоте», сучасний Саратов) - колишню першу столицю сарайських (сараценських «золотих») ординців (або ерз. буртасів, аланів, тартарів, «надволзьких татар», тобто сучасних русскіх). Мешканці міста не чинили опору. Стенька Разін веде також переговори з іншими народами про допомогу, наприклад з ногайцями і калмиками.

Нагадаємо, що калмики - це нація монгольської національної і мовної групи, байкальського («монгольського») типу зовнішності. Спочатку калмики мешкали біля озера Байкал. Невелика їх кількість, котрі наймалися в армію, емігрувала в гирло річки Яїк (сьогодні це річка Урал). Звідти вони й допомагали у боротьбі проти тартарів (русскіх, колишніх аланів). За часів німецько-французької колонії «Російської Імперії» колонізатори калмиків депортують на західне узбережжя Каспійського моря на історичну територію ногаців. Там, на колишній території Ногай Орди (Астраханської держави), калмики-переселенці і живуть до цього дня у власній резервації у складі Росії з центром у місті Еліста.

Повстанці мали свою армію у кількості 30 тис. чоловік. В історії широко відома, поміж інших, Кондратська битва Стеньки Разіна. У ході бойових дій війська тартарів (русскіх, колишніх аланів) спалили сотні московських (мокшанських) і ерзянських (мордовських) дєрєвень (укр. сел), 100 тис. мирних московитів (мокшей) зазнали геноциду. Армію тартарів (русскіх, колишніх аланів) при цьому очолював полководець «Долгоруков».

Стенька Разін просив співдружність Республіку (пол. Речпосполіту), в яку входили союз ВКЛР (з Литвою), Польща, Русь (Червона Русь, нім. Reussen) та ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’, щоб Республіка не сприяла тартарському (русскому) великому ханові (царю) ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) Патшаю I («Олексію «Тишайшому» I Михайловичу«). І обіцяв при виконанні цієї умови повернути Республіці ті землі та міста, що залишилися в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Російській державі) за Андрусівським перемир’ям. Тієї ж позиції дотримувалася і Швеція: вони були готові надати Стенці Разіну військову допомогу в їхній справедливій визвольній боротьбі. Те саме планував і перський (іранський) шах.

623. Як описували епічну визвольну війну мокшей в Європі

Багато європейських газет висвітлювали цю національно-визвольну війну волго-камських фін. Щодня в німецьких та французьких газетах з’являлися статті про нові новини з поля битви. У своїй статті М. Вельке (M. Welke) «Росія до Петра «Великого» у дзеркалі німецької преси 17 століття» (Russland vor Peter dem Grossen im Spiegel deutschen Presse des 17 Jahrhunderts), виданої в щорічнику «Jahrbuch der Wittheit zu Bremen» (1969 р.) зазначав, що після встановлення у 1660-х роках поштових шляхів, що з’єднували Московію із Західною Європою, термін надходження повідомлень з Московії до Німеччини становив 3-4 тижні. Одна з цих ліній йшла з Москви через Псков і Ригу, й далі Балтійським морем до Гамбурга. А інша з’єднувала Москву через Вільно і Варшаву з Центральною Європою. Крім того, повідомлення про події в Московії містилися і в листах з Польщі (м. Варшави), з ВКЛР (м. Вільно, або Вільнюсу), з міст Рига, Ревель, Стокгольм. Деякі газетні нотатки друкували розповіді німецьких, голландських, польських, шведських дипломатів і купців, які втікали з Московії.

Наприклад, були такі статті:

Газета «Європейська суботня газета» («Europaeische Samstagige Zeitung»), від 27.08.1670, № 35, німецькою: «In Moscovien war, dem Verlaut nach, eine grosse revolte entstanden, und ob gleich der Czar an die Rebellen einen Brieff, worinnen Er sie zum Gehorsam ermahnet, geschicket, so hatten sie doch denselben zurissen und verbrennet, auch die Uberbringer selbigen Schreibens auffhencken lassen, wesswegen Seine Czarische Mayest. In der Stadt Moscaw die Ganonen auff die Walle bringen lassen.» (У Москві, згідно з повідомленнями, спалахнуло велике повстання, і хоча цар надіслав повстанцям листа, в якому закликав їх коритися, вони розірвали його та спалили, а посланця повісили за ту «його царську величність». Підвезли гармати до кріпосних валів у Москві.)

Газета «Північній меркурій» («Nordischer Mercurius»), січень 1671, німецькою: «Von der grossen Unruhe in Moscau, woselbst der Woywoda von Culm und der Weltliche Littauische Referendarius, Prostowski, als Commissarien von der Cron Polen, nun mit ehesten erwartet wurden, wolte verlauten, dass uber dieses alles nicht allein die Cron Schweden dem Czar gleichfalls den Krieg angekiindiget, sondern auch noch dazu dem Rebellen Steffan Razyn (der annoch grosse Progressen thate, und die Konigreiche Astracan und Casari mit ihren Haupt-Stadten biss dato in seiner Gewalt behielte) den Titul eines Konigs uber besagte. 2. Konigreiche zugeeignet ha'tte, welche jedoch vor gewiss noch nicht an zu nehmen war: Mittlerweile aber kamen die meisten Brieffe von dannen gleichwohl in diesem uberein, dass der Zustand allda sehr schlecht, und der Czar, indem so viel starcke Trouppen, die er wieder den Rebellen ausgeschickt, ihm zu gefallen, ietzo so scheu gemacht ware, dass er ihm weiter keine entgegen schicken wolte; ja es solte gar Nachricht verhanden seyn, als waren neulich viel Todte und Verwundete, und zwar sehr vornehme, in der Stadt Moscau einbracht, der Feld-Herr Dolhorucki gefangen, und seine Armee meist ruinirt worden, dass man also aus Weiss Russland oder Moscowiter fast gantz vor verlohren schatzte». («З неспокійної Москви, де особисто воєвода Кальм та литвинське чиновництво, Простовський у якості комісара польської корони, як очікувалося, хочемо оголосити, щодо цього всього, не тільки шведській короні Московський цар оголосив війну, а й повстанцю Степану Разіну (який все ще мав великі успіхи і вже тримав у своїй владі королівства Астракан і Казані з їхніми столицями) з титулом Короля, що, однак, звичайно, не було прийнято визнано: тим часом, однак, більшість листів звідти все-таки свідчать, що стан там дуже поганий, і цар, маючи так багато сильних військ, такий страх мали, що серед них не знайшлися тих, хто б проти повстанців виступив; йому, коли він став настільки сором’язливим, що не хотів більше посилати його зустрічати; навіть має бути звістка, що останнім часом було багато загиблих і поранених привезли до Москви, що полководець Долгорукий потрапив в полон і його армія майже розбита і що люди з Білої Русі або Московити скоро падуть.»)

Французька газета «Газета» («La Gazette»), 16.06.1671 № 84, французькою: «De Bremen, le 27 Juin 1671. Les dernieres Lettres de Riga, asseurent I'entiere defaite des Rebelles de Moscovie, mesmes, que: Stefan Razin, leur Chef, a este conduit prisonnier a Moskow, et que: toutes les Places, dont il s'estoit empare, sont rentrees dans l'Obeissance de leur Souverain». («З Бремена, 27 червня 1671 р. Останні листи з Риги запевняють повну поразку повстанців Московії, навіть те, що: Стефан Разін, їхній вождь, взято в полон до Москви, і що: всі місця, з яких він захоплені, повернулися в покору своєму Володарю.»).

Хоча у 1671 році тартари (русскіє, колишні алани) захопили й стратили Степана Разіна, після чого оголосили про свою перемогу, все ж на цьому війна не скінчилася, а триватиме до 1674 року до повної перемоги повстанців.

624. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) і Республіка з 1672 року. Селім I Богатирович. Допомога з боку Тюркії

1671-1678 - Селім I Богатирович - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого троюрідного брата Аділя-Чабана I Давлатовича). Він син кагана Богатира I Селяметовича. Його діти - Саадет III Селімович, Гази II Селімович, Менглі II Селімович, Девлет II Селімович, Каплан I Селімович, Селямет II Селімович, Азамат Селімович, Адиль, Мехмед, Шахбез, Максуд, Сахиб, Сафа і дочка Бекхан. Його ім’я утворило українські прізвища Салімон, Селімов, Салімоненко.

При ньому уряд очолювали Селямет II Селімович і Сафа Селімович, пізніше - його сини Девлет II Селімович і Азамат Селімович, ще пізніше - Шахин, Гази II Селімович, Каплан I Селімович. Як бачите, чиновники постійно змінювалися. В цей час відбивали набіги тартарів (русскіх, колишніх аланів), яких очолював полководець «надволзький татарин» Василь «Голіцин».

Каган Селім I Богатирович їздив у «хадж» (паломництво) до Мекки. Наступним каганом стане у 1678-1683 рр. його двоюрідний дядько Мурад I Мубарекович.

За словами колоніального вченого французько-русинського походження (незаконнонародженого сина французького дворянина і русинки) Миколи Костомарова, ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) вела запеклу агресивну боротьбу з «кримськими татарами» за володіння величезним південним приморським простором. Русскіє, зі своєю армією «крок за кроком рухалися дедалі далі на південь»; «багатий чорноземний ґрунт південних земель відкривав для Росії джерело таких багатств, про які не можна було і думати колишнім поколінням, мимоволі замкнутим у північних тундрах і лісах. Але добробуту південних областей продовжували заважати кримські та ногайські татари, хоча вже не такі страшні, як у колишні часи. Для будь-якого політичного розуму було зрозуміло, що просування Росії на південь неминуче мало впертися у природні межі Чорного та Азовського морів і привласнити російській державі все чорноморські береги, населені тоді татарами.»

Як ми розуміємо, «русскімі» Микола Костомаров називає ординських тартарів (аланів, або «надволзьких татар», колишніх сарайських «золотих» ординців). «Росією» називається країна ‘Біла Русь або Московія’ під ординським управлінням. І тут, звичайно, йдеться про агресію на землі кримейців (українців, колишніх куманів, половців, або хозарів) та ногайців («астраханських татар»), про окупацію цих територій незалежних кипчацьких держав, а також про потенційний геноцид місцевих націй, які, природно, стають на захист своїх рідних міст та сіл. Такий геноцид імперський історик виправдовував тим, що мовляв кримейці та ногайці «загрожували добробуту південних областей», тобто іншими словами - не давали окупантам закріпитися на окупованих землях.

І бачите, як імперський пропагандист (при цьому наполовину русинського походження) намагається виправдати агресію ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) - мовляв, вона ж бореться за свій добробут, за «жирні» південні багаті землі, їй же, мовляв, це важливо. А ось місцеві нації, міжнародне право, законні кордони - це для імперців лише якась «неприємна перешкода».

1672 - з огляду на вищевказане, через постійну агресію тартарів (русскіх, колишніх аланів) проти кримейців (українців, або козаків, татар, колишніх хозарів, куманів), Кримея і Республіка призивають Тюркію на допомогу. Тюркія одразу підсилила свої гарнізони, які вже до цього були розміщені в південних кримейських (українських) містах, про які згадувалося в пункті 610. Слід зауважити, що кримейська (українська) знать мала тісні родинні зв’язки із тюркською знаттю через постійні династичні шлюби.

Імперські історики колонії «Російської Імперії» тартарську (тобто русскую, або аланську) агресію проти Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави, лат. Малої Тартарії) називають умовною назвою «Перша турецько-російська війна 1672 року». Тобто визвольна війна Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) проти ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) називається в Росії дивною назвою «війна турків проти Росії». Усі споконвічні кримейські (українські) міста росіяни називають хибно «русскімі містами, що захоплені турками». Так саме і в 2014-2023 рр. русскіє (тобто ординські тартари, колишні алани) знову називають українські (кримейські і русинські) міста «русскімі містами що захоплені українцями» і бомблять, руйнують їх, щоб захопити, брешучи при цьому, буцімто їх «звільняють».

Кримею (грец. Перікопенську Тартарію, укр. Українську державу, лат. Малу Тартарію) на той час очолював каган Селім I Богатирович, а Тюркію очолював тюркський султан Мехмед IV Ібрагімович. Мати тюркського султана була русинкою на ім’я Надія, а у тюрків її стали називати Турхан-хатіке. Тобто султан Мехмед IV Ібрагімович наполовину був русичем (русином). І він з готовністю пішов на союз з країною своїх предків. Внаслідок цього відновленого військового союзу війська русів (русичів, або русинів) і українців (кримейців, козаків, колишніх хозарів), розпочали спільний захист своїх земель від тартарської (русскої) навали.

625. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) з 1672 року

1672 - три кипчацькі держави Сибірія (м. Тобольськ), Ногая (м. Астрахань) і волзька Булгарія (м. Казань) врешті-решт здобули незалежність від ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави). Крім того, посли від волзьких булгарів («казанських татар»), ногайців («астраханських татар») і башкортів («уфимських татар») просять звільнити їх від влади московитів-іновірців, тобто від християн. Адже і башкорти, і волзькі булгари залишилися мусульманами суннітського обряду. У християнство ж, затвердженому в Московській Тартарії (майбутній Росії) у 1462 році, перейшли московити (мокші, лат. москалі), ерзя (лат. мордва), тартари (алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці, «надволзькі татари», сучасні русскіє), ногайці («астраханські татари»). Тартари (русскіє, колишні алани), які не перейшли в християнство, сьогодні називаються «мішарями». Хоча відомо, за свідченнями мандрівників, що ті московити (мокші, лат. москалі), які мешкали біля кордонів з тартарами (русскімі, або аланами) і волзькими булгарами, ще довго зберігали язичництво.

Армію ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) очолювали тартарські (русскіє, або аланські) полководці Рамадан («Григорій Ромодановський») та Хитрово. Сьогодні історики називають ординських тартарів «російськими воєводами», а визволення русами (русичами, або русинами) і кримейцями (українцями, колишніми хозарами) своїх міст - називають «турецько-російською війною». Кримейців (українців) росіяни також називають «турками», бо тюрки були союзниками кримейців (українців) і тюркські воїни (яничари) воювали в лавах армії ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави). Так росіяни говорять для того, щоб занизити значущість визвольної війни українців, і навіть продемонструвати, що ось мовляв, ніяких українців ніколи і не було, а були якісь чужі турки-окупанти. А от русскіє (тобто ординські тартари, або алани), мовляв, лише «звільняли порожні нічиї землі» (в іншій версії «свої русскіє землі») від цих «турків».

626. Тартари (русскіє, колишні алани) знову відокремлюються в країну «Тартарія» з 1674 року

1674 - з цього року року ординські тартари (русскіє, колишні алани) знову втрачають владу, яка переходить до московитів (мокшей) і залишатиметься московицькою до 1696 року, тобто до колонізації європейцями. Після того вже влада перейде до голландських і німецько-французьких колонізаторів, які правитимуть своєю колонією в Приураллі (тобто «Російською Імперією») аж до 1917 року. Один тільки раз тартарам (русскім, або аланам) вдасться ще стати незалежними на два роки, коли вони в Москві поставлять на правління в 1728-1730 рр. кровного нащадка русскіх (тартарських, колишніх аланських, золотоординських) ханів на ім’я Петро II Олексійович, правнука великого аланського хана (царя) Патшая I (або «Олексія «Тишайшого» I Михайловича»).

1674 - відбувається відлучення від престолу тартарського (русского) великого хана (царя) Патшая I (або «Олексія «Тишайшого» I Михайловича»). Він втрачає владу внаслідок перевороту й змови знаті. Тепер він втікає на середнє Надволжя - в колишню Сарай Орду «Золоту Країну», або Алланію, яка тепер буде називатися просто «Тартарія». Так буде зазначено і на географічних мапах того періоду. Столицею Тартарії є місто Самара, колишнє Беркімам, або «Сарай-Берке», засноване колись великим ханом Берке I Джучійовичем. Там, у Тартарії, він правитиме тартарами (русскімі, або «надволзькими татарами», колишніми аланами, золотоординцями) ще два роки й помре у 1676 році. На період незалежності Московії, «надволзькі татари» (русскіє, колишні алани) продовжать проводити свою власну зовнішню політику.

Зображення Мапа Росії 1674 року, на якій ми чітко бачимо назви держав. Синьою лінією підкреслена назва ‘Біла Русь або Московія’, а червоною - Тартарія. Автор мапи «Описання Тартарії» (Description de la Tartarie) Ніколаса Сансона, м. Париж, видано у 1699 році.

«надволзькі татари» (русскіє) не визнавали владу московитів (мокшей). Їхнім законним правителем залишався великий хан Патшай (Олексій «Тишайший» I). Після втечі з Москви він продовжував правити своїм ординським народом. Тартари (русскіє, або алани) зі своїм великим ханом постійно намагаються повернути собі владу. Для цього вони засилають свої тартарські (русскіє) диверсійні загони до міста Москви і організовують там сутички й заколоти.

Якщо подивитися на всю історію ‘Білої Русі або Московії’, сучасної Росії, то там майже завжди йшла війна, відбувалися, сутички, бої, перевороти, отруєння, перехоплення влади, підміна правителів (коли під одним іменем правили якійсь інші люди), пограбування, релігійне насильство і депортації. Від цього в країні була постійна розруха. Багатонаціональне населення часто жило в страху, голодувало, змушене було ховатися лісами від мобілізації чи свавілля влади, періодично перебувало в рабстві у русскіх (тобто тартарів, колишніх аланів, «золотих» ординців), насильно виганялося на війну для окупації чужих територій, періодично мало вчити чужу «надволзькотатарську» (сараценську) мову окупанта.

627. Мокшанська Московія (Біла Русь або Московія) з 1674 року. Незалежність московитів (мокшей). Федір II Олексійович

1674-1682 - Федір II Олексійович - новий оцязор Московії (прийшов після аланського великого хана Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича») внаслідок перемоги у визвольній війні). Він онук мокшанського оцязора Михайла I Федоровича і його дружини Марії «Милославської» Іллівни. Став він до влади у в результаті великої 7-річної війни мокшанського народу Степана Разіна. Ще у 1669 році його висували на виборах на посаду великого князя ВКЛР, але не обрали. Цей факт ще раз доказує, що Федір був мокшанського роду і визнавався правителем у вигнанні. А ось з тартарами (русскімі) Республіка воювала, і русскіє, тобто тартарські царі, ніколи не висували свої кандидатури на посади правителів ані ВКЛР, ані Республіки.

Московський уряд очолив Олексій «Лихачов». Новий московський (мокшанський) уряд, прийшовши до влади, одразу скасував багато органів влади, які до нього створив тартарський (русскій) великий хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович»). Проводив лояльну політику з Республікою (пол. Речьпосполітою). Наступним оцязором Московії (Білої Русі або Московії) після Федора II Олексійовича стане його брат Іоанн II Олексійович («Іван V») у 1682-1696 рр.

Є відомості, що ерзянського (мордовського) повстанця Степана Разіна та його брата Фрола тартари (русскіє, колишні алани) стратили в 1671 році. Але в дійсності війна тривала й надалі ще три роки. Внаслідок цієї визвольної війни московити (мокші, лат. москалі) та ерзяни (мордвини) перемогли. Ординське тартарське (русскоє) військо було розбите, а ординський полководець «Долгоруков» був узятий у полон і заточений у фортецю. Але російські історики поразки визнати не хочуть й стверджують, що «повстання» було нібито придушене і що встановилася законна влада, називаючи усіх тартарських (русскіх) великих ханів та усіх мокшанських оцязорів, що колись правили, просто «русскімі царями».

Якщо ви почитаєте статті з німецьких газет того часу, то обов’язково побачите, що в них абсолютно не згадується назва «Росія» або «російські», а згадується лише «Московія», «Біла Русь або Московія» та «московці». Ніхто московитів (мокшей), ерзян (мордву) і тартарів (русскіх, колишніх аланів) у Європі «русскімі» ніколи не називав. У європейських статтях і документах, звичайно, згадується Русь, нім. Reussen, але під Руссю на той час мається на увазі саме слов’янська держава Русь, з містами Київ і Львів, а не сучасна тартарська і мокшанська Росія.

Оцязор (цар) Федір II Олексійович володів, окрім мокшанської і сараценської (аланської, або «надволзькотатарської») мов, ще й руською (русинською, сучасною українською) і грецькою мовами. Його наближеною людиною вважався Семен «Полоцький».

Дружинами Федора II Олексійовича були русинка Єфімія-Агафья «Грушецька» Семенівна, з якою народився син Ілля, та другою дружиною була Марфа «Апраксіна» Матвіївна. Марфа Апраскіна за національністю скоріше за все була московкою (мокшею).

628. Русинська царевна Московії Єфімія-Агафья «Грушецька»

Єфімія-Агафья «Грушецька» була дочкою дипломата з Русі, русинкою за національністю, але російські історики стверджують, що вона нібито була «польського роду». Але ми вже знаємо, що усю територію Республіки росіяни називають «Польщею», й усіх, хто там мешкав - «поляками». І через це, рідну руську (русинську, сучасну українську) мову царевни Єфімії-Агафії російські історики сьогодні називають «польською мовою». Це був єдиний випадок в Московії (Білій Русі або Московії), коли її правителі дійсно володіли слов’янською мовою і могли написати якісь укази руською (тобто русинською, сучасною українською).

Русинка Єфімія-Агафья «Грушецька» займалася просвітницькою діяльністю і керувала створенням в мокшанській Московії (Білій Русі або Московії) шкіл з вивченням руської (русинської, тобто сучасної української) та латинської мов. За її реформами в Московії московські чиновники стали підстригати бороди, носити руські (русинські) жупани, офіцери мали носити русинські шаблі збоку, як в армії Республіки. Принцесам і княжнам дозволили мати власні гроші на приватні витрати. Сама вона стала сидіти на офіційних заходах поруч із оцязором, що тоді казалося дуже модним і сміливим для московитів (мокшей), а також вона не покривала волосся. Цариця і її новонароджений син помруть у 1681 році.

Цю пару - мокшанського оцязора Федора II Олексійовича і царицю русинку Єфімію-Агафью «Грушецьку» в народі навіть порівнювали з іншою московсько-русинською парою - оцязором Дмитром-Гришком II і царицею русинкою Мариною «Сандомирською» Юрій-Мнішківною (правили у 1605-1610 рр.).

629. Прогресивні реформи мокшанського оцязора Федора II Олексійовича. Самоврядування і перший навчаний заклад

Московський оцязор Федір II Олексійович, як тільки став до влади, одразу ж почав нові реформи та відміну тих законів, які були прийняти до цього ворожими ординськими тартарами (русскімі, колишніми аланами). Він скасував ті органи влади, які були створені раніше тартарським (русскім) великим ханом (царем) Патшаєм I («Олексієм «Тишайшим» I Михайловичем»). Зокрема, він скасував «Наказ таємних справ», тобто спецслужби, а також скасував «Монастирський наказ» - систему ординського судочинства. Почав шукати дипломатичні зв’язки з Республікою.

В Московії (Білій Русі або Московії) за правління оцязора Федора II Олексійовича було засновано перший вищий навчальний заклад «Греко-слов’янське училище», яке в майбутньому стане Слов’яно-греко-латинською академією. Там навчали, відповідно грецькій, руській (русинській, або сучасній українській) та латинській мовам, окрім інших базових наук.

Оцязор запровадив широке будівництво по країні нових будинків і дав указ нарешті провести каналізацію в Кремлі. Для цього працювали іноземні спеціалісти.

При ньому до Москви почали повертатися дипломати. У якості посла від ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (яка перебувала в складі Республіки) поїхав колишній український (козацький) гетьман Петро «Дорошенко». Там він працював з лояльним московським (мокшанським) урядом, жив у маєтку в Московії в селі Яропольці, здійснював співробітництво з республікою Марі Ел (з марійцями луговими) у Вятській (Кіровській) області. Помре Петро «Дорошенко» у 1698 році після військового перевороту й колонізації Московії (Білої Русі або Московії) голландськими, німецькими, англійськими і французькими військами.

Запровадив воєводське та місцеве самоврядування в регіонах. Були знищені «розрядні книги» з посадами тартарів (русскіх, колишніх аланів), а замість них ввели «родові книги» московської (мокшанської) знаті. Також оцязор Федір II Олексійович скасував втручання церкви у справи держави. Багато збіднілих тартарів (русскіх, колишніх аланів) було насильно вислано на їхню історичну Батьківщину - тобто на надволзькотатарські території в Тартарію (Росію) на річці Волга (тарт. Ідель).

630. Тартарські ограйні города (укр. вороньї слободи)

Багато тартарів (русскіх, колишніх аланів) самі втікали, також вони осідали на окупованих ними кримейських (українських) територіях Бєлгородської і південній частині Воронезької областей. Стара назва цієї області - Ограйна, від тартарського (сараценського, або аланського) слова «грай», що означає «ворон». Сьогодні стару тартарську назву «Ограйна» просто переклали як Воронезька.

Містечка в цій області вони називали відповідно «ограйними городами», або в перекладі українською «вороньїми містами», маленькі поселення називалися «слободами». Слово «города» (наголос падає на другу літеру «о») має кипчацьке походження і означає на мовах західних кипчаків «огородження», «місто це за кріпосним валом». Це слово перейшло в славинську (новгородську, сучасну російську) мову як «город» (укр. місто), де наголос падає вже на першу літеру «о».

Там на річці Танаіс (укр. Дон) біглі тартари (русскіє) створять пізніше так зване «Донське кацапство». Словом «кацапи», як ми вже казали, називалося тартарське (русскоє) контрактне військо. Це аналог українських козаків (наголос наприкінці). Сьогодні русскіє (тартари, колишні алани) стали вимовляти цю свою назву контрактників «кацапи» як «казаки» (наголос всередині, на другу літеру «а»).

631. Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава, лат. Мала Тартарія) у 1674 році. Отаман Урус-Чорт («Іван Сірко»)

Тартари (або русскіє, колишні алани), які в цей час втратили Московію й відступили до своєї власної країни Тартарії (Росії), використовують як плацдарм захоплену ними східну частину кримейської (української) області Дике Поле (Поле Дик-хана «Хлібороба»). Вони назвали її своєю назвою Ограйна (укр. Воронеж, від сараценьского слова «грай», тобто «ворон»). Тартари (русскіє, колишні алани) роблять з цього плацдарму набіги на інші кримейські (українські) городища (укр. села) і городи (укр. міста) Дикого Поля (на сучасні Луганську і Донецьку області). Потім тартари відступили ще південніше, в область Кубанія (Ростовська, Краснодарська та Ставропольська області), де увійшли в союз з черкесами (адигами). Після цього вони допоможуть черкесам захопити кримейський (український) півострів Тамань. За цей військовий союз черкеси (сучасні адиги) стануть ординським тартарам (русскім) дуже вдячними на багато століть. Нагадаємо, що головним містом адигів є Майкоп.

Як ми вже зазначали, з 1672 року за запрошенням кримейців (українців) армія ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави, лат. Малої Тартарії) була підсилена тюркськими військовими. Тюркські воїни мали назву «яничари».

1674 - в тих битвах проти тартарів (русскіх, колишніх аланів, «золотих» ординців) відомим став кримейський (український) військовий отаман Урус-Чорт («Іван Сірко«), який своє друге ім’я отримав за місцем походження - село Чортомлик у Дніпровській області. Урус-Чорт» («Іван Сірко«) був «характерником», тобто володів, як вважалося, надприродними здібностями, вмів відводити кулі. Він заповів відрізати йому праву руку після смерті та брати її в походи, що козаки і зробили. Про характерників було написано більше у пункті 591.

Він відомий тим, що заснував місто Херсон (колишній Симін, Привоз). Під керівництвом Уруса-Чорта («Івана Сірка») та Івана-Мазепи «Колединського» Степан-Адамовича (майбутнього гетьмана ‘України, або Країни запорозьких козаків’) козаки захищали від тартарів (русскіх) міста Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв) і сусідню фортецю Очаків на морі, Аккерман (Білгород-Дністровський), Ізмаїл, Кілію, Перекоп, Ясси, Кафу (античну Феодосію), столицю Кримеї (України) місто Азов (тур. Азак, сар. Аттамангороду, сучасний Ростов-на-Дону) і сусідню фортецю Азов на морі.

Урус-Чорт («Іван Сірко») співробітничав з лідером мокшанської визвольної війни Степаном Разіним. У 1672-1673 рр. він перебуватиме рік в тартарському (русскому, або аланському) полоні. Про Уруса-Чорта («Івана Сірка») російські історики понаписували багато фантазій, особливо про так звану «різдвяну битву», коли нібито 50 козаків перемогли одним махом 15 тис. яничарів, в той час які в дійсності ці тюркські солдати були надіслані на допомогу ‘Кримеї або Перікопенській Тартарії’ (укр. Українській державі, лат. Малій Тартарії) й українське військове керівництво просто розмістило їх в козацькій ставці - в кримейському (українському) місті Нігрополі (Нова Січ Запорова, сучасний Нікополь) на тимчасову дислокацію. І ніхто їх не вбивав, а вони просто перебували у гарнізоні разом із козаками.

Про Уруса-Чорта («Івана Сірка») нібито відомо, що він брав участь у написанні знаменитого листа невідомого змісту чи тартарському (русскому, або аланському) хану, чи турецькому султану у 1676 році, про що мокшанський художник з сім’ї переселенців часів німецько-французької колонізації Ілля Рєпін намалює картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Писали чи не писали, турецькому чи тартарському (русскому, тобто аланському) - історія замовчує. Якщо козаки й писали комусь листи, то робили вони це, звичайно, рідною кримейською («кримськотатарською») мовою або латиною. При цьому в Україні (Кримеї) і в Русі завжди працювало багато перекладачів з різних мов.

Історики зазначали, тобто визнавали незаперечний факт того, що «кримські татари», тобто кримейці (українці) також брали участь у різних боях тих часів. Цього факту не можна приховати. Але при цьому історики так розставили акценти, нібито «кримські татари» воювали на одному боці з тюрками проти козаків. Але ж в дійсності козаки - це і є за національністю кримейські татари, вони ж українці. Козаки - це кримейська (українська) професійна армія, і вони дійсно воювали на одному боці з тюрками проти тартарів (русскіх, або аланів), окрім тих козаків, які перейшли на сторону тартарів або яких тартари насильно мобілізували в свою армію на окупованих кримейських (українських) територіях.

(Кінець 18 глави)