Глава 25

Глава 25. 1861-1917 роки. Російська колоніальна культура. Одяг народів. «Зло над Росією». Архітектура і промисловість. Походження «матерщини». Січневе повстання в колишній Республиці. Австро-Угорщина. Еміграція русів (русинів) до Канади. Німецькі колоністи називаються «русаками». Об'єднання України і Руси в єдину державу Україну-Русь. Русскіє нацисти «чорносотенці». «Українство» та «антиукраїнство». Містик Распутін. Кінець імперій. Московитський кривавий переворот. 782-811

782. Руський (тобто русинський, рутенський) і український письменник Гоголь

Микола Гоголь - відомий письменник українського та русинського походження. Виходить корінням по батьку до українських (кримейських, або козацьких) гетьманів та по матері до великих князів Русі. Писав славинською (новгородською, або російською) мовою художні твори про русів і українців, їхні традиції та міфи, наприклад, цикл містичних оповідань «Вечори на хуторі близь Диканькі», про козаків «Тарас Бульба».

783. Відомі письменники і поети Пушкін, Лермонтов, Достоєвський та інші

У 1830-их роках став відомим поет і письменник Олександр Пушкін. Вважається основоположником літературної російської (русскої) мови. Але це дуже дивно, враховуючи, що сучасна Росія претендує на те, що їй «1000 років». Бо виникає питання, чому російська мова раптом розвинулася тільки в 1800-их роках? А що ж було в країні до того? Ніхто не користувався мовою, книг не писали, не видавали? В інших країнах ще до цього активно писали руською (русинською, або рутенською, сучасною українською), латиною, французькою, англійською, німецькою, іншими мовами. В Русі на цей час були видані тисячі книг українською мовою (яка в той час називалася руською, нім. русинською, англ. рутенською). Але ж ми вже знаємо відповідь: славинську (новгородську) мову, яка була слабо розвиненою, тільки-но розпочали активно впроваджувати по колонії. Це лише доводить те, що російська, а точніше новгородська мова стала державною і узвичаїлася у жителів Російської імперії тільки зовсім відносно нещодавно, на протязі останніх 200 років.

Предка Пушкіна африканського хлопчика з Гани (а зовсім не Ефіопії) на ім’я Фуммо привіз із собою з Голландії, скоріше за все, работорговець і адмірал голландець Міхаель де Рюйтер - дуже вірогідний родич (батько або дід) першого намісника європейської колонії в Приураллі Міхіеля «Петра I». Його Міхіель «Петро I» привіз з собою до Московії, де хлопчику на розвагу дали псевдонім «Абрам Петрович Ганнібал». Після смерті Міхіеля «Петра I» Абраму виділили маєток у колишній Плесковії (Псковській області) та утримання на життя. Частину свого маєтку, половину села та земель він здавав новоприбулому французькому поселенцю. У його онучки Надії Осипівни Пушкіної був чоловік - її троюрідний дядько Сергій Львович Пушкін (тому вони й мали однакові прізвища). В них народилися Олександр (поет), Ольга, Микола та Веніамін (Лев), усі вони правнуки ганського хлопчика Фуммо «Абрама Ганнібала». Батько Пушкіна був із сім'ї колонізаторів і, як і багато колонізаторів, був масоном. Він отримував освіту французькою мовою і розмовляв французькою мовою, був капітаном-поручиком. Дід Пушкіна Лев Олександрович був полковником, дуже багатим поміщиком і дворянином, рабовласником (звичайно ж рабами колоніста були «великороси», тобто корінне населення), збудував у ерзянській Нижегородській області собор. Про діда Пушкіна по батьківській лінії писали французькі історики К. Рюльєр і Ж. Кастер. Рідною мовою дітей була французька. Нею поет і писав свої перші твори, а славинську (новгородську, сучасну російську) мову став вивчати тільки в дворянському Імператорському ліцеї. Молодший брат Пушкіна Веніамін (Лев) правив усі твори Олександра, оскільки в поемах Олександра Пушкіна половина слів була французькими, а Лев краще володів славинською (новгородською, або російською) мовою. Перший десяток своїх ранніх віршів Пушкін написав рідною французькою мовою, наприклад, «Мій портрет фізичний та моральний» (Mon Portrait physique et moral), куплети про вступ російських військ до Парижу, «Романс» (Romance), Пісня Остров'янина, Станси та багато інших, які навіть були опубліковані в книзі «О. С. Пушкін та В. Л. Пушкін Французькі вірші» (Фортуна Ел, 2018 р.). Ці вірші описала докторка філологічних наук, професорка Російської Академії освіти Наталія Михайлова у статті «Французькі вірші О. Пушкіна», 2019 р.

вірш Анчар

(автор О. С. Пушкін, славинською (новгородською, сучасною російською) мовою, 1828 р.)

В пустыне чахлой и скупой,

на почве, зноем раскалённой,

Анчар, как грозный часовой,

стоит один во всей вселенной.

...

Яд краплет сквозь его кору,

к полудню растопясь от зною,

и застывая ввечеру

густой прозрачною смолою.

К нему и птица не летит,

и тигр не йдёт, лишь вихрь чёрный

на древо смерти налетит,

и мчится прочь, уже тлетворный.

...

Но человека человек

послал к Анчару властным взглядом,

и тот послушно в путь потёк,

и к утру возвратился с ядом.

...

А царь тот ядом напитал

свои послушливые стрелы,

и с ними гибель разослал,

к соседям, в чуджые пределы.

Родичем Олександра Пушкіна був Лев Миколайович Толстой, також французькомовний. Читав книжки в оригіналі французькою, а також володів однією з кипчацьких (татарських) мов, вірогідно мовою волзьких булгарів (з м. Казані). Окрім великих драматичних романів, писав казки для власних дітей (яких було біля 13) та дітей своїх рабів, а рабів в нього було біля 350 осіб в його приватному дворянському помісті «Ясній Поляні». Лев Толстой був геєм (гомосексуалістом), про що сам писав у своїх щоденниках, хоча пізніше все ж одружився і мав дітей (так тоді, а також в СРСР, робили багато геїв). Деякі відомі творці того часу також були геями, наприклад, композитор Петро Чайковський (Чайка) (був українського походження за батьком, та французького за матір’ю), філософ Микола Чернишевський (французько-русского походження).

В ці ж роки був відомим поет шотландського походження, також з сім’ї колонізаторів Михайло Лермонтов (Лермонт). Перші свої твори писав німецькою (наприклад, «Menschen und Leidenschaften», укр. Люди та пристрасті, 1830 р.), поступово перейшовши на славинську (російську).

У 1860-их роках прославився Федір Достоєвський, який також називався «російським» письменником. За походженням, він був русичем (русином), оскільки його предки по лінії діда були з русинського селища Достоєво (сьогодні в складі Білорусі). Крім того, по лінії матері він мав колоніальне французьке та корінне тартарське (русскоє, або аланське) походження з татарського клану Мурза Аслан-Челебі. Його батько мав високу посаду та маєток з рабами («кріпаками»). Від матері знав французьку мову. Зростав у Москві, потім навчався в інженерному технічному училищі в Санкт-Петерсбурзі. Часто їздив до Німеччини та Швейцарії, де грав у казино і там же написав свої знамениті романи «Ігрок», «Біси». Писав депресивні і кримінальні романи в Санкт-Петерсбурзі. Знав французьку як рідну, тому перекладав на славинську (новгородську, або російську) мову романи Ежена Сю, Жорж Санди та Бальзака. У 1849 році він був засуджений на 4 роки на заслання за участь в антиурядовій організації.

Ще раніше був відомим письменник Микола Карамзін німецького та вірогідно башкортського походження, який написав 8 лізоблюдських томів про «Історію держави Російської»; Олександр Герцен німецького походження (і вірогідно французького за батьком) походження, твори писав французькою; Гавриїл Державин колоніального австрійського та корінного чуваського походження; Микола Некрасов українського по матері та колоніального французького походження по батькові, який мав багато рабів в Ярославській губернії, написав відомі «Басні» та «Про Кудеяра розбійника» (про тартарського принца Кудеяра, сина «русского» царя Василя III, зазначено в пункті 445). Батьки усіх цих письменників мали багато, сотні й більше рабів, величезні маєтки та села у приватній власності, були нащадками колонізаторів.

784. Україно-русинська пісня «Гей, соколи»

Русич (або русин) Хома-Тимко Падура, родом з Вінницької області, написав вірш русинською мовою «Гей, соколи». Ці слова поклали на музику від старовинної української (кримейської, хозарської, або козацької) пісні «Їхав козак за Дунай» (яку переклав русинською козак Семен Клим на початку 1700-их років).

Цей вірш «Гей, соколи» став дуже відомою піснею визвольної боротьби русів (русичів, нім. русинів), поляків і українців (кримейців, або козаків, колишніх куманів, хозарів) проти колоніальних окупантів. Ця пісня широко виконується й досі польською, українською (тобто русинською), білоруською (литвинською), російською (славинською, або новгородською) та іншими мовами.

Слід відмітити, що в той час руська (русинська, рутенська, або сучасна українська) мова при письмі часто використовувала латиницю.

785. Тарас Шевченко та інші

В ці ж роки писав твори та став знаменитим Тарас Григорович Шевченко. Він був українського і русинського походження, писав руською (русинською, сучасною українською) та славинською (новгородською, сучасною російською) мовами. Народився в сім’ї рабів у власності німецького колонізатора Павла Енгельгардта (родича Грегора-Ганса (Григорія) Потьомкіна (від нім. «dunkelman», про нього було більше розказано в пункті 726). Але за свої таланти як художника Шевченко був викуплений художником і дворянином німецько-французького походження Карлом Брюловим за 2500 рублів, після чого новий власник офіційно звільнив Тараса Шевченко від рабства. Шевченко пише вірші і твори, видає цілі збірки (наприклад, «Кобзар») україномовних віршів про українців, про їхнє життя, традиції, кохання, боротьбу. Став для українців таким же знаменитим та значним, як наприклад для німців Генріх Гейне в ці ж часи.

Зображення Сторінка підручника граматики руської (русинської, рутенської, сучасної української) Куліша, 1857 року

1861 - українці («хахли», колишні кримейці, або козаки, кумани, хозари) і руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) теж виступали проти рабства в колонії. Провідні письменники Русі, котрі проживали в столиці німецько-французької колонії в Санкт-Петерсбурзі (колишній іжорській столиці Орешек, лат. Orescaсk, де неподалік розташована однойменна фортеця Ореша на острові на витоку Неви), Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, почали писати твори, виступаючи проти рабства («кріпацтва»). Наприклад, Марія Вілінська (або Марко Вовчок) написала твір «Українські народні оповідання», який Іван Тургєнєв переклав з руської (русинської, сучасної української) на славинську (новгородську, сучасну російську) мову.

786. Художник Ілля Репін. Мокші стають «слов’янофілами»

Десь починаючи з 1860-их років масово «слов’янізувалися» усі нації Російської імперії. Активно переводилися на славинську (новгородську, сучасну російську) мову мокші в Москві, ерзяни (лат. мордва), вепси, українці (або «хахли», перікопенські татари, козаки, кримейці, колишні хозари, кумани), русскіє (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці, «надволзькі татари»). Про це все писав у своїй автобіографічній книзі «Далеке близьке» мокшанський художник Ілля Єфимович Репін. Він має мокшанське та тартарське (русскоє, або аланське коріння). Його дід був кацапом (укр. «казаком»), тобто тартарським контрактним солдатом.

Батька його поселили в русинському містечку Чугуєв під Коломаком (Харковим) як військового поселенця (про це більше у пункті 748). Ілля Репін став знаменитим тим, що малював російських колоніальних імператорів.

Він в своїй книзі розрізняє окремо «малоросів» (русинів) і «хахлів» (українців). Ми з вами вже знаємо хто є хто: малороси - це слов’яни руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени), а хахли - це кипчаки українці (тобто православні кримейці, колишні кумани, хозари). Нагадаю, що слово «хахол» походить від видозміненого та русифікованого кримейського слова халк (halq), що означає «народ». І руси і українці вживають русинську мову. Автор часто наводить в книзі деякі руські (русинські, або українські) слова, як сьогодні майже витіснені славинськими (тобто російськими).

Пише про свою подорож з Чугуєва до Санкт-Петерсбургу, розповідаючи жахливе сприйняття ним Московії, пише про розруху і голод на території московитів, як вони натовпом із жебрацьким виглядом йшли за багатим українським возом, вселяючи мандрівникам жах. Писав про свою мандрівку на територію тартарів (русскіх, колишніх аланів) річкою Волгою до Самари, про їхні дивні насильницькі сімейні відносини. З опису цієї мандрівки ясно можна зрозуміти, що до тартарів в Самарі славинська (новгородська, або російська) мова в той час майже не дійшла, бо мандрівники нічого не розуміли з того, що казало місцеве населення.

Багато мокшей в Московії стало слов’янофілами, а саме із завзятістю і задоволенням стали вчити славинську (новгородську), тобто російську мову. Молодь вбачала в цьому більше перспектив для себе, тим паче, що їхня рідна мокшанська мова висміювалася та принижувалася колонізаторами як мова «дєрєвенщини», «селюків», тобто неосвіченого народу із дєрєвні (укр. села). Усі, хто прийняв слов’янізацію, стали називати себе «русскімі» і почали зухвало вимагати від інших націй колонії називати себе так само (щоб не виглядати повними дурнями-зрадниками).

Репін описував у книзі, що він з групою студентів їздив за кордон в Західну Європу. Там вони зустрічали французів. І коли студенти розповідали їм, що приїхали з Російської імперії, то французи раділи і називали їх «своїми», мовляв, «росіяни це майже французи». Тобто, це ще раз підтверджує, що Росія на той момент була більшою частиною під французьким впливом.

787. Словник для «великоросів»

У 1863-1866 рр. спеціально для фінських і кипчацьких мешканців колонії був створений словник славинської (новгородської) мови. Він називався «Толковий словарь живаго великорускаго язика» Владимира Даля. В основі покладені новгородські слова, які різноманітно доповнюються словами інших народів Російської імперії, що складає так звану «мову народу». З 200 тис. слів словника, біля 100 тис. слів в словнику було взято з руської (русинської, сучасної української) та болгарської мов.

Владимир Даль данець за батьком та німець за матір’ю, має французьке коріння, а жив на території України (колишньої Кримеї, Куманії, або Хозарії) у містах Луганськ та Очаків (Ак-Чакум, сучасний Миколаїв, а не маленька фортеця Очаків на морі). Сам називав себе «Козак Луганський». Володів українською мовою, саме тому і вставив у свій словник стільки українських (тобто руських, нім. русинських, англ. рутенських) слів. Крім того, Даль активно вивчав культуру кипчаків (козаків, башкортів), через що у підсумку вставив у свій словник біля 30 тис. кипчацьких (тобто татарських) слів. Також, Даль 10 років жив серед ерзян (лат. мокшей) у Нижегородській області, через що вставив у свій словник ще й під тисячу ерзянських слів, до яких ми звикли й сьогодні вважаємо російськими. Навів у словнику біля 30 тис. прислів’їв, загадок, інформацію про побут різних російських народів.

788. Культура русскіх (тартарів, або аланів), українців (кримейців, або козаків, хозарів), русів (русичів, нім. русинів) і мокшей

Культура народів Російської імперії під французьким управлінням стала російськомовною (славинськомовною), але зберегла національний відтінок.

Русскіє (тобто тартарські, або аланські, сараценські) пісні - це здебільшого тюремний «шансон» («шансон» в перекладі з французької означає просто «пісня»), а також протяжні степові пісні про тугу і битви. Ось, наприклад, тартарська (русская, тобто аланська, сараценська, або «золотоординська») народна пісня «Чорний Ворон», російською мовою. Граються тартарські пісні на баяні.

пісня Чорный Ворон

(народна тартарська (русская, або аланська) пісня, славинською (новгородською, сучасною російською) мовою)

Чёрный ворон, что ты вьёшься,

Над моею головой!

Ты добычи не дoбьёшься,

Чёрный ворон, я - не твой...

***

Полети в родну сторонку,

где у маменьки был мал,

И скажи ей потихоньку,

Что за Родину я пал.

***

Встану рано, выйду в поле-

В небеса наш Дон течет.

Там без страха и без боли

Солнце красное встает...

Кручена струна пропела

Над моею головой -

Видно, смерть моя приспела,

Черный Ворон, я, брат, твой...

Українські пісні - це знамениті «одеські» пісні з музикою та колоритом людичів (лужичів, біл. «жидів», лат. юдів, рос. «євреїв»), а також багато сучасних пісень українською мовою про козаків, боротьбу, кохання і «чорні очі, чорні брови». Пісні граються на скрипці, гітарі.

Руська (нім. русинська) культура - це ліричні слов’янські пісні, весільні та пісні про «січових» стрільців. Виконуються рідною українською (колишньою русинською) мовою. Русинська музика теж змішалася з музикою людичів (лужичів, біл. «жидів», лат. юдів, рос. «євреїв»). Русинські пісні граються на бандурі.

Культура мокшей (або московитів) - це пісні «Яблучко» і «Калінка-малінка», які відображують національний фінський колорит. Мокшанські пісні співаються російською мовою, але із фінськими розспівками (затяжними частинами), та одночасно зі швидкою складною вимовою. Граються на фінському інструменті балалайці.

І, нарешті, культура колонізаторів - це романтичні романси французів, старі пісні німців, меланхолічна та бальна музика австрійців тощо, іноді з елементами музики ромів (грец. «циганів», тобто «чаклунів»), але всі вони виконуються російською мовою. Граються на піаніно. Про це ще трохи більше зазначено в пункті 767.

До міфології тартарів (русскіх, колишніх аланів) відносяться Іван-царевич, дівчина-лебідь, дракони із трьома головами, жар-птиця, гігантський сірий вовк, а також Сівка-Бурка - це крилатий богатирський кінь, що пробиває копитом джерело в землі.

Також різницю між українцями, русами, русскімі і московитами легко побачити в їхньому національному одязі.

В українців - це шапки з каракуля чи хутра іноді з довгим тканевим трикутником наприкінці, солом’яні капелюхи з широкими полями, вишиванки зі стоячим коміром по середині з візерунками синього та іншого кольору вздовж коміру та манжет, дуже широкий пояс, шаровари, чоботи, у жінок на голові віночки з степових квітів зі стрічками, блузки з вишивкою, тонке намисто, спідниці і чобітки.

У русів - шапки з хутра, солом’яні капелюхи з вузькими полями, вишиванки з лежачим коміром по середині з візерунками червоного, чорного та іншого кольору вздовж коміру та манжетів, прямі брюки, легке взуття, у жінок на голові стрічки в косах і хустини, великі намиста, блузки з вишивкою на рукавах та скрізь, спідниці з вишивкою, поверх спідниці фартух, легке взуття. Український і русинський одяг останнім часом перемішався один з одним.

У русскіх - кепка, червона, синя або біла сорочка-косоворотка зі стоячим або лежачим коміром з боку, вздовж комірка та по низу сорочки вишивка золотим або іншим кольором, середній пояс, чорні брюки, невисокі шкіряні чоботи, у жінок - на голові широка стрічка, що пов’язує волосся, довге плаття з рюшиками та вишивкою, зверху довгий кафтан, чобітки. Сенс косоворотки полягав в тому, що коли чоловік скаче на коні, то вітер не розкривав йому сорочку, а навпаки, притискав одяг до грудей.

У московитів - конусоподібна невисока тепла шапка (сьогодні від русскіх вони запозичили кепку) з квіткою, сорочка майже без коміру із червоною вишивкою на грудях у вигляді знаків, тоненький поясок, штани і лапті, у жінок на голові кокошник (фінська прикраса), блузка з червоною вишивкою, довгий яскравий сарафан із візерунками та довгою вертикальною смугою посередині, лапті. Русскій і московитський одяг останнім часом також перемішався один з одним.

Зображення Одяг українців, джерело сайт тернопільської школи surl.li/rqifr та фотосток

Зображення Одяг русів, джерело сайт тернопільської школи surl.li/rqifr та українська Вікіпедія

Зображення Одяг русскіх, фото з музею Ермітажу (м. Санкт-Петербург) та стоки

Зображення Одяг московитів, джерело фотостоки

789. Легенда про Кощея, або Молоха

Ще за 300 років до н. е. античний полководець Олександр Македонський, він же Іскандер-Зулькарнайн «Дворогий» запечатав прохід між Кавказькими горами і Каспійським морем справжньою реальною залізною брамою, щоб армія зла не змогла проникнути на південь. Точніше, він збудував низку таких перепон, які усі разом отримали назву «Залізна Брама» й були збудовані у декількох місцевостях. Про ці ворота більше написано у пунктах 254, 363. Вважалося, що він це зробив проти армії Сатана. Раз на кілька років слуга потойбіччя на ім’я Сатан, або Молох, виходить на світ і збирає свою армію зла. Що серед російського народу було відомо про зло з народних переказів.

По-перше, те що зло має імена. У нас воно відоме під іменами: латинське Молох, українське Мара, біблійне Сатан, арабське Шайтан, московське Кощ, татарське Див або Убир, монгольське Ерлік, іранське Ібліс (або Ібікус). Яким би іменем зло не називалося, Молох, Кощ, або Убир, вважалося, що він - це заблудлий слуга світу тіней, або потойбіччя, який живе у світі Навь. Але так сталося, що зло застрягло між світами і стало проникати у світ Явь. Світ Явь - це наш фізичний повсякденний світ. Хазяїном світу тіней вважається грецький Аїд, він же Орк, римський Плутон, український Велес, мордовський Масторпаз. Графічний символ молоху (зла) - це кружок нагорі трикутника.

По-друге, що зло має певні властивості. Люди знали, що воно живе вже більше двох тисячоліть, і вважається безсмертним. Зло є антагоністом творення, супротивником людей. Зло вимагає самореалізації, тобто воно хоче виявляти себе. Зло харчується та росте. Ще воно не може жити без прихильників. Тому зло проникає в когось і використовує, перетворюючи його на свого прибічника. При цьому, зло використовує гіпноз, а також користується дурістю об’єкта. Як правило, зло вселяється в людей, говорить і діє через людей, і навіть створює цілі армії. При цьому воно морально підпорядковує цих людей і вже їх руками заодно руйнує інших людей. Руйнує у прямому значенні - фізично знищує. Зло міцніє, і йому потрібне все більше їжі, більше жертв, більше фізичних кривавих убивств.

По-третє, де живе зло. Загалом, зло може жити скрізь на нашій планеті. Але в деяких місцях світу воно може отримати вихід і зіткнутися з реальністю. Зло живе, згідно русскіх народних сказань, «(1) за три дев’ять земель, (2) у три дев’ятому царстві, (3) у три десятому государстві». Що це означає? (1) Спочатку, за логікою, слід зазначити місце, яке можна відрахувати з будь-якої точки світу. Це, мабуть, географічна координата. Тобто, «за три дев’ять земель» - це, ймовірно, тридцять дев’ята довгота. Враховуючи, що йдеться про Русь, це східна довгота. (2) У «три дев’ятому царстві» - тут мова, ймовірно, йде про царство рослин, яке стоїть на третьому місці після бактерій та грибів і перед царством тварин. Але пам’ятаємо, що тут можуть на увазі не фізичні матерії, тому і додається неземна сфера, яка як правило вважається дев’ятою. Тобто, може йтися про потойбічний світ, про сфери, в яких, наприклад, живуть боги багатства й родючості тощо. У грецькій міфології це називалося царством Аїда, у русичів відомо під назвою Вирій, у новгородців - Ірій. Там і був вхід у потойбічну Тартарію. (3) У «Тридесятій державі» - можливо, це просто назва, або, мається на увазі якась Імперія, в якій міститься (томиться) з десяток держав.

За інформацією, що поширюється серед народів східної Європи та північно-західної Азії у вигляді казок, зло живе «за краєм», або в середині гори, спить і відпочиває в одному місці, у підземеллях, серед дзеркал та золота Щоб набиратися сил, зло літає і харчується. За переказами, наприклад, «зло літає над Руссю». Раніше, в давнину Руссю називалася тільки сучасна північна Україна («Київська Русь»), але із середини 1500-их років, як ми вже знаємо, назва «Русь» також застосовується для півночі Московії («Новгородська Русь»), а потім і для всієї Московії («Біла Русь або Московія», або так звана «Московська Русь») . Враховуючи, що до нас дійшли свіжі перекази, які озвучували люди, що жили останні кілька сотень років, то, ймовірно, йдеться саме про Московію.

В-четверте, як зло проявляє себе. Зло не розумне. Якби воно було розумним, то не чинило б безчинств. Зло - несвідоме, тому що, якби воно було усвідомленим, то саме жахнулося б тому, що наробило. У зла дві мети: пожирати страх і знищувати людей, і друга мета - захищати своє джерело і смерть. Зло в міру зростання та насичення перестає ховатися і починає робити помилки та дурості, бо воно не розумне. Зло з часом стає шаленим. Хто жертва - злу не має значення, у нього немає своїх і чужих. Зло харчується та росте. Зло хоче сплеск, хлопок, а потім - спати. Зло викликає страх тим, що залякує, загрожує, демонструє жорстокість та насильство. Зло бездумне. Воно хоче весь час сплеску, їжі, панування та зізнання. У зла мета - пригнічувати, ображати, руйнувати, і зрештою знищити людей. Зло вимагає виходу постійно, з інтервалом 6-10 років. Зло зовсім не знає, що існують країни. Зло не бачить різниці між націями. Злу важливо пожирати горе людей, еманації їхнього м’яса. І жити серед страху людей, і при цьому люди повинні радіти злу та впускати його в себе.

П’яте, які методи використовує зло. Вважається, що зло діє шляхом найменшого опору. Яке зерно зла зародиться в головах жертв, майбутніх зомбі, через які зло діє, ті паростки і проростають. Якщо зло сите, воно може спати, і тоді насильство та розруха припиняються. Але не надовго. Тобто, війни та жах можуть припинитися лише у двох випадках: якщо зло спить чи загинуло. Якщо зло сите і спить, то воно все одно скоро прокинеться і почне нападати на своїх і чужих людей знову. А якщо знайти його смерть і перекрити його джерело, зло припиниться назавжди.

Шосте, як влаштоване зло. За своєю суттю, зло - це протилежність творінню. Тобто воно все робить навпаки, можна сказати, що відзеркалює. Ті, хо вже піддані злу, починають замінювать назви речей на протилежні та перевернуті. В результаті виходить, що: війна це мир, зло це добро, напад це захист, заборона це поміч, брехня це правда, руйнація це творення, імперія це свобода. І тому подібне.

І сьоме, як можна перемогти зло. Зло можна приманювати, підгодовувати, і що більше воно росте, то менше ховається. Через те, що зло - це зворотний бік сущого, противник творення, то воно не може бути повністю знищено, як не може бути знищений зворотний бік медалі. Звідси і йде легенда про безсмертя зла. Тому, під словом «смерть» зла мається на увазі його максимальне применшення, можливість приспати або запечатати місце його виходу до людей. Зло має власне джерело, яке його підтримує, але й яке одночасно може стати причиною його потенційної «смерті». Отже, воно повинне захищати це місце, щоб до цього джерела ніхто не дістався. Тобто, виходить, що постійно захищаючи джерело життя і смерті, цим зло захищає себе, звідти й береться у прихильників зла ідея про якийсь вічний «захист» (захист існування джерела зла).

За усними легендами зло можна знищити трьома способами. Є три версії. 1) Смерть зла перебуває у «море Океян, на острові Баян (чи Діян)» , «під високим дубом, чи навпаки, високо у гілках дуба». У деяких народних казках - у «широкому полі під березою». Знайти його можна «в скрині», або» в різних тваринах всередині скрині, вкладених один в одного», і в кінцевому підсумку в яйці, яке «вкладено в останню тварину», а іноді ще й у «голці, що вкладена в яйце». Тобто, використовується японський принцип «матрьошки». Знищивши яйце чи голку - перекриваєш джерело зла, закриваєш йому доступ у наш матеріальний світ Явь. Відомо, що в міфології «Океан» - це назва одного з потоків (річок) потойбічного світу. Під словом «море» мається на увазі, мабуть, якийсь великий простір зі своєю метафізичною щільністю. Тому в поняття цього простору може входити і «широке поле». 2) Зло можна «скинути з його коня«, «розрубати» і спалити. 3) Зло можна вбити його ж власною «стрілою» (зброєю).

Окрім того, старші вчили дітей, що зло поширюється через думки і вчинки людей. Щоб применшити зло, люди не повинні піддаватися впливу злих думок, які зло нав’язує людині. Якщо більшість людей у ​​якомусь регіоні вестиме себе згідно з ідеями добра, то це максимально применшить дію зла в цій місцевості. І, можливо, зло поступово перестане проявляти себе в цих краях, тобто його джерело у цій місцевості буде перекрито.

790. Європейські колонізатори розбудовують міста і промисловість

Колоніальна німецько-французька влада набудувала в своїй колонії «Російській Імперії» багато красивих колоніальних будинків. Вони будувалися в єдиному західноєвропейському стилі. В центрах великих міст зросли красиві за архітектурою, міцні, теплі, зручні житлові будівлі, які західноєвропейська еліта будувала собі для проживання в них.

Такі однакові за стилем будинки, зі статуями, ліпниною і обрамленням, з’явилися у Києві, Санкт-Петерсбурзі, Мінську, Вільно, Одесі, Москві, Харкові, Єкатеринбурзі, Челябінську та багатьох інших містах і містечках Передуралля і Зауралля. Точно такі ж будинки можна побачити в Берліні, Парижі, Мадриді, Мілані, Бонні, Кельні, Дюссельдорфі, Амстердамі, Празі, Відні, Варшаві, Будапешті, Софії та інших містах і містечках Європи - усюди, де колись побувала влада Священної Римської імперії Германської нації і французів. Це була єдина архітектура єдиної величезної імперії та її колоній. Такі ж дома зустрічаються і у Африці, і в Індії, і в Японії тощо.

Зображення Типові будівлі Священної Римської імперії, які можна зустріти усюди в Україні, Росії і Європі

Цим будівлям також часто є характерним підвал, в якому є вікна, що виглядають з-під землі - так будували для кращого освітлення, бо в ті часи електрики ще не було в домах, цей прийом й досі використовують в приватних будинках в Канаді і США.

1865-1914 - в цей період німецька і французька влада колонізаторів розвивала добич природних ресурсів в регіонах своєї колонії. Самим індустріальним регіоном колонії став Донецький вугільний басейн («Донбас») в колишній Малій Тартарії (або Кримеї, грец. Перікопії, укр. Україні). Видобуток вугілля в цій місцевості становив 70% від усієї колонії. Металургійна промисловість забезпечувала всеросійський і західноєвропейський ринки. Створюються заводи по виробництву паровозів в українському місті Луганськ (колишній Глухий Байрак) і русинському місті Харків (колишній Коломак), суднобудівні верфі в українському Миколаєві (Очакові, або Ак-Чакумі, це не в сучасному сусідньому містечку-фортеці Очаків на морі), великі підприємства з виробництва залізничних рейок тощо. Головними центрами важкої промисловості стали український регіон «Донбас», українське місто Одеса (колишні Нова Одеса, Кочубей), русинське місто Київ.

Колишня Мала Тартарія, або Україна (Кримея, або «Кримське Ханство», грец. Перікопа, Куманія, Хозарія) перетворилася в самий розвинений регіон Російської імперії. Вона забезпечувала всю Західну Європу вугіллям, металом і хлібом. А саму колонію забезпечувала судами, вагонами, залізничними рейками, усім, щоб німецько-французьке «творіння» «Російська Імперія», створена як альтернатива Америці, могла захоплювати ще більш нових земель, продавати ще більш природних багатств, а її керівництво могло б ще більше збагачуватися.

791. Мода в колонії на масонство

Колонізатори в середині 1800-их років масово створюють у колонії масонські ложі. Масонами стають усі керівники країни, члени уряду, політики, олігархи. Пізніше ложі набули поширення у багатьох містечках Російської імперії. Туди вступали лікарі, письменники, офіцери, вчителі. Наприклад, полтавська ложа, яка мала назву «Любов до істини». Членами її були українські письменники Іван Котляревський, Василь Лукашевич, український діяч Василь Тарновський та інші. Тоді ж у Києві з’явилася Ложа об’єднаних слов’ян, яка нараховувала 70 членів. Масонські ложі існували також у Житомирі, Крем’янці та інших містах. Майже увесь уряд та керівництво імперії були масонами.

792. Хто такі «руси», «русини», «русичі» і «русскіє»

Руси - це назва нації Русі. Тобто корінний мешканець Русі називається рус, у множині - русь, або руси. Новгородці називали русів «русичами». Але після окупації західної частини Русі Австрією русів стали називати німецькою мовою. Німецькою «руси» перекладається як «reussen». Зворотній переклад слова reussen звучить як «русин». Тому русів з того часу на австрійський та німецький манер стали називати «русинами». Зрозуміло, що «рус» і «русин» - це різні лінгвістичні варіанти назв однієї й тієї ж нації русів, корінних мешканці Русі.

Англійською мовою рус (нім. русин) називався «рутен», або «рутенієць» від англійського слова «ruthenian». Але білоруською і російською мовами ця назва звучить інакше.

Литвинською (білоруською) мовою «рус» вимовляється як «русич», за аналогом, наприклад, як новгородич, пскович - тобто з північнослов’янським закінченням слова на -ич.

А ось тартари (русскіє, або алани, сарацени) і частково мокші самі для себе останні трійку сотень років використовують назву «русскіє» - це вже інше, до русів це не має відношення.

Це пояснення вище я написала для того, щоб читач відрізняв русів в Русі від русскіх, бо насправді, далеко не всі в Росії розуміють різницю.

В руську (нім. русинську) літературну організацію на Буковині (м. Чернівці), та у руські партії на Галичині (м. Львів), які в ті часи перебували в складі Австрійської імперії, часто проникали русскіє - мокшанські і тартарські засланці. Вони намагалися популяризувати серед русів славинську (новгородську, тобто російську) мову, вигадували про її переваги перед руською (русинською, сучасною українською) і вели пропаганду про необхідність приєднання русів (біл. русичів, нім. русинів) до Російської імперії («бо це ж один народ», вірогідно через схожу назву, як вони самі гадали). Вони діяли через церковників і попів, створювали кружки, секції, організації, намагалися видавати газету «Слово». Таких засланців називали «москвофілами», тобто тими, хто любить країну мокшей. Сьогодні таких людей називають «русофілами» - тобто це ті, хто любить Росію як імперію і відповідно підтримує її колоніальне зневажливе ставлення до всіх окупованих нею націй. Але їхня підривна робота тривала серед русинів недовго, скоро засланці були вигнані з країни.

Відомими національними діячами в Галичині були руські (нім. русинські) письменники Іван Франко, Михайло Драгоманов. Вони заснували Радикальну партію, а також русинські газети «Народ» і «Хлібороб».

Багато русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) з окупованої Російською імперією території втікали до Закарпаття - на споконвічні землі слов’янської нації словаків. Частина словацьких територій перебуває і по цей день в складі Угорщини. На Закарпатті руси частково асимілювалися із оселившимся на цій території чужим мадярським (або угорським, рос. венгерським) населенням. Але частина русів зберігала національну русинську самосвідомість. Закарпаття навіть стали називати в Австрії «Руським дистріктом» (русинським районом). Місцеві руси створили літературні товариства, наприклад, «Товариство Василя Великого», щоб підтримувати руську (русинську, сучасну українську) мову, і деякі руси навіть отримували керівні посади в області.

В споконвічному русинському місті Чернівцях на Буковині русами було створене політичне товариство «Руська рада», яке сприяло активізації українського національного руху за незалежність. В Чернівецькому університеті працювала кафедра руської (тобто русинської, сучасної української) мови. На Буковині теж працювала русинська літературна організація, вона називалася «Руська бесіда» і проіснувала аж до 1940 року.

793. Російській мат як «культ Карго» від іноземних слів, або матерщина (від французького слова «maternel»)

Термін «культ Карго» виник від англ. cargo cult, що означає буквально поклоніння вантажу. Свій розвиток отримав у середині XX століття. Цей культ означає бездумну імітацію чогось, без розуміння причинно-наслідних зв’язків. Так, коли з літаків на землі острівних племен падали якісь предмети, або навіть падав сам літак, то корінні мешканці, наприклад, туземці, не розуміли що це за речі або механізми. Вони не знали як це працює і для чого потрібно, але вважали ці предмети важливими. Тому вони намагалися імітувати їх, повторювали їх, виготовляючи власним способом. А саме, вони могли робити дерев’яні рушниці, вважаючи їх справжніми, не розуміючи, що справжня рушниця сконструйована інакше. Вони могли створювати з дерев щось схоже на радіовишку та злітну смугу для літаків. Половинки кокосів використовували як навушники диспетчерів, вважаючи що так вони зможуть залучать до себе літак з гуманітарним вантажем.

Сьогодні цей термін використовується в образному значенні, коли наприклад, люди копіюють щось або когось, бажаючи таким чином досягти успіху, але не розуміють суть того явища, яке копіюють. Такими, на моє переконання, і могли стати знамениті «русскіє мати», або «матерні слова».

За моєю гіпотезою, русскій мат - це слова або цілі вирази, що копіюють, голландські або французькі речення або шматки слів. Російські корінні народи - так звані колонізаторами «великороси» - часто чули від своїх господ голландську або французьку мову. І у схожих випадках намагалися один одному казати такі ж самі речення або слова, не розуміючи їхнього змісту.

Самим поширеним стає голландське речення «йди до дому». Голландською це звучить як «ga naar huis», що корінне населення Московії чуло як «ґа на хуйс». Так казали голландські власників кабаків напиячившимся московцям - «йди вже додому, до дому». І коли в якомусь подібному випадку під час сварки один мокша хотів іншому сказати щось подібне, то й говорив, як йому здавалося, голландською, куди іншому йти - до дому, тобто «на хуйс». Це речення прижилося, перетерпіло деякі зміни і вже багато століть дуже широко використовується в народі.

Друге широко вживане матерне (фр. рідне, материнське) слово - це закінчення ble (бля) деяких французьких слів. У французькій мові, на відміну від англійської, це закінчення вимовляється дуже чітко. Наприклад: formidable - величезний, rouble - рубль, bla-bla - базікати, dribble - капати або вести, cable - трос, trouble - стурбований, meuble - мебльований, accable - пригнічувати, stable - стабільний, double - подвійний, cible - цільовий, table - стіл, comble - горище, crible - сито, semble - здається, accable - засмучений, tremble - тремтів, attable - сидячий, ensable - замулений, sable - пісок, assemble - в зборі, remeuble - реставрований, scrabble - дряпати, rassemble - зібраний, desassemble - розібраний тощо. Корінне населення, серед яких жили французи, чуло наприкінці слів це закінчення. І чоловіки й жінки стали іноді додавати це ж закінчення після своїх рідних слів - щоб бути як господа.

Ці та інші слова «культу Карго» отримали в Російській імперії назву «матерні», або скорочено «мат», що має знову ж таки французьке походження. Слово maternel (метернель) означає материнський або рідний, наприклад, вираз «рідна мова» французькою буде «langue maternelle» (лонг метернель).

Окрім цього, майже культовим стало нібито русскоє слово «давай». Воно не вважається матерним (тобто ругливим), але дуже широко вживається всіма верствами населення колишньої колонії, включаючи і Україну. Походження воно має німецьке, не дивлячись на те, що схоже на слово «давай» у сенсі «дай мені в руки». Отже, коли місцеві робітники працювали над чимось, на рудниках, каменоломнях, на ткацьких фабриках тощо, то за ними завжди ходив наглядач і німецькою мовою їх підганяв, щоб вони не зупинялися. Це звучить як weiter (вайта), що перекладається як «далі». Тобто наглядач кричить »далі-далі», мов, працюйте, не зупиняйтесь. Але ж він кричить рідною мовою, німецькою: weiter-weiter-weiter-weiter, що люди чують як вайта-вайта-вайта-вайта, яке трансформується у них в тавай, тавай, тавай. Що вони і стали промовляти один одному, тепер вже не у сенсі «дай мені в руки», а у сенсі, коли спонукали когось щось робити, кудись йти.

794. Січневе повстання

1863 - цього року відбувається Січневе повстання народів колишньої Республіки (пол. Речпосполіти), до якої входили, нагадаємо, руси (біл. русичі, нім. русини), литвини (білоруси), поляки й жемайти (сучасні литовці). Повстання проходило під гаслом «за вашу і нашу свободу». Його готували й здійснили офіцери, які служили у колоніальній армії (тому їх називали «русскімі»), та селяни центральної частини Русі й східної частини Польщі, які піднялися зі зброєю в руках. Це сталося за правління царя Олександра II Ніколовича, який мав французьке й англійське коріння, і свою політику підлаштовував під інтереси Британії. У підсумку цього царя вбили литвинські (білоруські) повстанці, кинувши в нього бомбу ^{[*посилання]}.

1863-1864 - відбувається друга визвольна війна народів колишньої Республіки (пол. Речпосполіти) - поляків, русів (біл. русичів, нім. русинів) і литвинів (білорусів) - проти колонії «Російської імперії». Після цього німецько-французькі колонізатори заборонили в колонії використання латиниці та навчання литвинською (білоруською) мовою у навчальних закладах. Закривалися місцеві газети. Було заборонено викладати рідними мовами у школах та університетах. Все навчання стало проводитися тільки загальною славинською (новгородською) мовою, яку сьогодні називають російською.

795. Австро-Угорщина

1866-1914 - в ці роки існувала маленька імперія під назвою «Австро-Угорщина» (рос. Австро-Венгрія). До неї входило декілька країн, більшість з яких до цього раніше контролювалися імперією, що називалася «Татарська (Українська) і Тюркська змішана в Європі», та підпорядковувалися колишньому грецькому місту Константинополю (тюр. Стамбулу).

Австро-Угорщина - це імперія, яка залишилася як осколок після розпаду Священної Римської імперії Германської нації у 1806 році. Центром Австро-Угорщини стало місто Відень, а керівниками залишилася династія Габсбургів. До складу Австро-Угорської монархії увійшли повністю землі сучасної Австрії (кельтської нації норик) і колишньої слов’янської країни Паннонії. Також до свого складу норики і паннони (тобто сучасні австрійці) силою приєднали федеративну Угорщину, яка, як ми вже знаємо, до цього була у складі Татарії і європейської Тюркії, і складалася з 5 країн - це Мадярія, Словакія, Боснія і Герцеговина, Зібенбюрге (Сербія) і Болгарія. Наприклад, сучасна область Закарпаття (в складі України) колись була словацькою територією. Сьогодні ж Угорщиною стали називати Мадярію, а мадярів перейменували на угорців (рос. венгрів).

Також до складу Австрії увійшли такі слов’янські країни: Чехія, Хорватія, Словенія, Чорногорія. Крім того, до складу Австро-Угорщини увійшли також повністю латинська (або романська) країна Далмація (яка була розташована там, де зараз район Дубровник в складі Хорватії) і ті далмати, які перейменували себе на романів (або румунів), і частини території Італії, а також двох слов’янських країн - Русі (тільки дві області: Буковина та Галичина і Ладомерія) та Польщі.

Офіційними мовами Австрії були три мови з трьох різних мовних груп: німецька (тевтонська), мадярська (укр. угорська, рос. венгерська) і чеська. Офіційною назвою країни була «Королівства і землі, представлені в Райхсраті та Землі Священної Угорської корони Святого Стефана». Неофіційними назвами було просто «Австрія» та «Подвійна монархія». Область Закарпаття, яка сьогодні входить до складу України, споконвічно є словацькою, але в ті часи контролювалися Угорщиною, а руси (русичі, або русини) розселилися там пізніше, як біженці.

На окупованих Австрією русинських землях Буковини і Галичини, як і завжди, у вжитку залишалася руська (або русинська, сучасна українська) мова. Нею викладали у Львівському університеті, видавали книжки. Одночасно в областях за тих часів німецька мова була державною. Польська мова прийшла до Галичини (м. Львів) у вжиток тільки після 1917 року, коли ця область перейшла до складу Польщі після розвалу Австро-Угорщини.

За часів перебування в складі Австрійської імперії на територію русинської області Буковини частково переселялися румуни (колишні далмати), і за тих часів між русами Буковини і румунами виникли тісні економічні, лінгвістичні і навіть родинні зв’язки. Саме через них у багатьох русів (русинів, сучасних українців) колишньої Буковини, або сучасної Чернівецької області, сьогодні є можливість отримувати румунське громадянство.

796. Еміграція русичів в Канаду 1880-1890 рр.

1880-1891 - в ці роки з окупованих австрійцями територій відбулася перша хвиля масової еміграції русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) до Канади і США. Люди мали можливість просто купити квитки на пароплави і їм ніхто не забороняв перетинати Атлантичний океан. Всього виїхало кілько мільйонів чоловік. В Канаді і США багато з них отримували великі земельні ділянки для ведення власного господарства, будівництва дому.

Пізніше під час Першої світової війни велику частку русів в Канаді будуть переселяти, відокремлювати від інших народів та деякий час контролювати, як неблагонадійних. Це відносилося саме до тих, хто приїхав з Австро-Угорщини, бо усі вони офіційно були громадянами Австрії, і канадський уряд не розбирав, чи вони руси за національністю, чи хтось інші, і яка в них політична позиція.

Окрім еміграції, біля 100 тисяч чоловік на рік їздило на заробітки до Німеччини, що дозволяло русам підтримувати фінансово свої сім’ї.

797. Російська імперія з 1881 року. Олександр III Олександрович, останній імператор Микола II Олександрович

1881-1894 - в цей період править новий імператор Російської імперії Олександр III Олександрович. Він син Олександра II Ніколовича та німкені на ім’я Максиміліана-Вільгельміна Августа-Софія Марія «Гессен-Дармштадська і Рейнська» (Maximiliane Wilhelmine Auguste Sophie Marie von Hessen und bei Rhein), або по-простому «Марія Олександрівна». Йому історики додають прикметник, маркер фальсифікації, «миротворець». Про «маркери фальсифікації» більше йшлося у пункті 725. Коронувався він теж у мокшанському місті Москві (Перумі). Його дружину звали принцеса Мінні-Софія Фредерика-Дагмара (Minni Sophie Frederikke Dagmar), або просто «Марія Феодорівна», вона була донькою короля Данії Кристіана IX. В них народилися діти Микола II Олександрович (останній імператор колонії), Олександр, Георгій, Оксана (переїде до Лондона), Михайло, Ольга (переїде до канадського міста Торонто).

За Олександра III Олександровича в Москві відбулося відкриття першого в колонії історичного музею. При ньому фінансувалися роботи археолога-грабіжника графа Олексія Сергійовича Уварова, який був сином міністра освіти і автора фашистської російської ідеології Сергія Семеновича Уварова, про якого написано в пункті 769.

За правління Олександра III Олександровича намагалися насильно перевести усі народи імперії, котрі ще не сповідували християнство, на православ’я болгарського обряду. Була видана заборона на навчання у гімназіях дітей з бідних сімей (так звана справа про «кухарчиних дітей»), які мусили тільки відвідувати спеціальні церковно-приходські школи, де навчали їх славинській (новгородській, тобто сучасній російській) мові, арифметиці й релігії. Була видана заборона розмовляти рідною мовою - саме з тієї пори і з’явилася у росіян звичка замовкати, коли поруч з’являвся жандарм.

Славинська (новгородська, сучасна російська) мова стала загальноімперською і зараз нею розмовляє більше 35 націй, які входили до складу Російської імперії. За час колонізації до російської мови, що спочатку була суто слов’янською, увійшла величезна кількість германських, романських (латинських), кипчацьких (лат. татарських), а також фінських слів. Саме тому сучасна російська мова перетворилася на «креольську» й стала сильно відрізнятися від інших слов’янських мов. Більше про креольські мови у Додатку 2 «Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Які нації живуть в Україні і Росії».

За правління Олександра III Олександровича німецько-французькі колонізатори встановили заборону для вільного пересування людичів (лужів, лютичів, лат. юдів, біл. «жидів», рос. «євреїв») колонією, ініціювали єврейські погроми. Колоніальні війська захопили ще більше територій в Середній Азії. Дуже багато селян колишніх Малої Тартарії (України, або Кримеї, Куманії, Хозарії), Русі та інших країн колонії депортували до Сибірії та Туркменістану для примусових сільськогосподарських робіт. Багато переселенців не витримало нових умов і загинуло.

Екіпірували та озброїли армію, розпочали будівництво флоту та Транссибірської залізничної магістралі, започаткували роботу металургійних заводів, за кордон вивозили ще більше металу й українське (кримейське) зерно.

У 1887 році відбувся замах на життя імператора. Одним із партизанів був Олександр Ульянов, старший брат майбутнього мокшано-ерзянського лідера Миколи Леніна (Володимира Ульянова). А через рік імператор потрапив в аварію на залізничній колії на станції Борки під Харковом на території колишньої Русі. Отримана ним при цьому травма та застуда призвели до ниркової хвороби, від якої Олександр III Олександрович помер у віці 49 років в українському (кримейському, або куманському) містечку Лівадії на Кримському півострові (колишньому Таврії Херсонес).

1894-1917 - в ці роки при владі був новий імператор (государ) Микола II Олександрович - останній правитель Російської імперії. Мав народне прізвисько «кривавий». Він син Олександра III Олександровича та данційки на ім’я Мінні-Софія Фредерика-Дагмара (Minni Sophie Frederikke Dagmar), або по-простому - ще однієї «Марії Феодорівни», яка була донькою короля Данії Кристіана IX. Микола II Олександрович є також двоюрідним братом британського короля Георга V (дідуся Єлизавети II): рідна сестра матері Миколи II Олександровича, яку звали Олександра «Данська», вийшла заміж за короля Британії Едуарда VII. Георг V і Микола II дуже схожі за зовнішністю, й носили однакову англійську офіцерську уніформу.

Слід зазначити, що усі мешканці Російської імперії, які мали німецьке (або інше західноєвропейське) походження, називалися назвою «русаки», «русачка», «русак». Ця назва зберігалася й до сьогоднішнього дня, так себе продовжують називати німці, які вже емігрували з Російської імперії на Батьківщину до Німеччини, або які продовжують сьогодні жити в Росії або Казахстані.

Микола II Олександрович, між іншим, через родинну спадковість мав звання адмірала флоту Королівського флоту Великобританії з 1908 року та фельдмаршала британської армії з грудня 1915 року.

Його дружиною стала принцеса Вікторія-Аліса Олена-Луїза Беатріса «Гессен-Дармштадтська і Рейнська», або просто «Олександра Федорівна» (нім. Victoria Alix Helena Louise Beatrice von Hessen-Darmstadt und bei Rhein), дочка герцога Гессенського та Прирейнського Людвіга IV та герцогині Аліси, дочки британської королеви Вікторії. В них народилося декілька дітей.

У 1894 році відбулася його коронація, як і його попередників, у мокшанському місті Москві (колишньому Перумі), яке вже декілька десятиліть було столицею Російської імперії (відтоді, коли до влади прийшли французи під керівництвом Ніколя I). На коронацію з'їхалося багато московитів подивитися на государя. Московцям роздавали пайки - ковбасу, цукерки, пряники - й утворилася велика давка із загиблими.

Микола II Олександрович за час свого правління збільшив значення жандармерії, посилив репресії.

1896 - цього року запрацював перший місцевий телефонний зв’язок в Російській імперії. В США він з’явився на 20 років раніше.

798. Перенесення установ назад до Санкт-Петерсбургу у 1897 році. Інші реформи

1897 - столицю Російської імперії переносять знову з Москви до іжорського міста Санкт-Петерсбург (колишній Orescack, або Орешек - не плутати з однойменною фортецею, що розташована в 45 км). Саме туди вже будуть приїжджати голови інших країн, наприклад правителі Австрії, Британії і Франції у цьому ж році.

Микола II Олександрович був першим імператором (государем), який повноцінно володів і міг читати й розмовляти славинською (новгородською, тобто російською) мовою імперії. За нього почали відкривати масово школи для дітей різних суспільних станів в усіх містах імперії. В гімназіях вже дозволялося вчитися дівчатам. Відкривалися професійні технікуми.

Пройшла грошова реформа, наприклад, випустили так званий «золотий рубль» - монету золотого кольору номіналом в 10 рублів.

799. Початок об’єднання Кримеї (України) і Русі в єдину союзну державу Русь-Україна з 1897 року

1897 - на територіях колишньої Русі і Малої Тартарії (Кримеї, грец. Перікопи, укр. України, або Куманії, Хозарії) створена «Загальна українська організація». Її філіали поширювали русино-українську (русько-кримейську) культуру. Метою організації було відродження самосвідомості поєднаних русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) та кримейців (українців, або «хахлів», козаків, запорожців, колишніх куманів, хозарів), звільнення їх та вихід зі складу Російської імперії.

1897 - кафедру історії в цей час в руському (русинському) Львівському університеті очолив Михайло Грушевський, майбутній правитель, перший президент Русі-України та автор цикла книг «Історія України-Руси» (перша частина якого написана ще за часів Російської імперії, відповідно під імперською цензурою). Університет було засновано у 1874 році, і мова викладання при окупації в ньому була латинська і німецька. Пізніше ввели предмети руською (нім. русинською, сучасною українською) і польською мовами. Крім того, слід зауважити, що писемність руської (русинської, сучасної української) мови на той час велася латиною, тому російські історики часто називали українську мову «польською» - помилково чи зі злим наміром. Згодом руська (нім. русинська, англ. рутенська) мова стане державною в Русі-Україні і зватиметься «українською».

800. Повстання в Російській імперії в 1905-1907 рр.

1905-1907 - пройшло перше на території центральної частини імперії повстання. Каталізатором, що призвів до вибуху, стало те, що імперські війська росіян в 1905 році розстріляли масовий мирний робітничий страйк у столиці в Санкт-Петерсбурзі. Ця подія носить назву «кривава неділя».

Друга половина 1905 року була відзначена численними хвилюваннями в університетах та духовних семінаріях: через заворушення було закрито майже 50 середніх духовно-навчальних закладів. За записами С. С. Ольденбурга в книжці «Царювання Імператора Миколи II» (м. Белград, 1919 р.), за кілька років повстанцями було вбито тисячі чиновників, офіцерів і жандармів, наприклад, за один 1906 було вбито 768 і поранено 820 представників влади.

В наслідок повстання Микола II Олександрович відновив старий тартарський (русскій, або аланський) парламентський орган «Боярську Думу» (Баяр Думан), що з тартарської (аланської, колишньої сараценської) мови українською перекладається як «Зборище Знаті», перейменувавши її на Державну Думу (тобто «Державне Зборище»). Зменшив робочий день працівників до 10 годин. Дозволив «профспілки» (спілки професійних організацій) та партійні вибори.

Деякі російські історики називають це дворічне повстання революцією. Але в дійсності, революції призводять до заміни правителя або державного устрою. За наслідками ж цих подій правитель залишився той самий, а імперія залишилася монархією, як і була. Тобто у підсумку нічого не змінилося, окрім проведення декількох реформ.

Російська імперія до цього програла у війні проти Японії (1904 р.), втративши флот біля міста Порт-Артур та острову Цусіма. Через війну імперія дуже ослабла економічно, народ був незадоволений, мобілізовані не хотіли йти на фронт й тікали по лісам.

Повстання в Санкт-Петерсбурзі викликало усюди національно-визвольний рух за вихід зі складу Російської імперії, особливо в Русі-Україні (союзі Русі та Кримеї). В литвинському (білоруському) місті Мінськ в 1905 році теж відбулися хвилювання, які були придушені «Курлівським» розстрілом мітингу залізничників. Розстрілом керував губернатор Курлов, його ім’я й дало назву події. В Латвії виник рух з назвою «Латиські лісові брати».

801. Михайло Грушевський і українська мова

1906 - русинський політичний діяч і історик Михайло Грушевський, який в той час працював в Санкт-Петерсбурзі, став співзасновником української Думської громади і підготував Декларацію незалежності Русі-України, яку хотіли відновити на основі Русі і України (колишньої Кримеї, грец. Перікопенської Тартарії, лат. Малої Тартарії, Куманії, або Хозарії). Він представляв Народно-демократичну партію русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів), яка взяла свій початок з Радикальної партії, створеної в Галичині (у місті Львові) в складі Австро-Угорщини. Громада, яка заснувала свій друкарський орган «Рідна справа» і вела боротьбу за прийняття закону про руську, тобто русинську (сучасну українську) мову. Завдяки цій діяльності, імператорський уряд врешті дозволив використання руської (нім. русинської, англ. рутенської, сучасної української) мови. В Русі-Україні почало діяти Українське наукове товариство «Просвіта».

802. Русскіє (тартарські) чорносотенці

Ще раніше в імперії сильно піднявся рух так званих «чорносотенців». Це була ультранаціоналістична русская (тартарська, або аланська, золотоординська) організація, метою якої було встановити усюди «русскій (тобто тартарський) світ». Вони пропагували ідею «єдиного русского народу» й виступали за збереження монархії. Назву взяли від назви бандитських русскіх (тартарських, або аланських) загонів, які формувалися за тартарського хана Василя-Скопи «Шуйського», коли той хотів перехопити владу у мокшей в 1612 році за часів оцязора Дмитро-Гришко II. Чорносотенці відрізнялися антиєврейством (антисемітизмом) й антиукраїнством, провокували єврейські погроми, негативно ставились до самостійності народів. Микола II Олександрович сприяв розвитку цього руху й використовував «чорносотенців» для придушення народного спротиву. Їх влада активно наймала для розгону демонстрацій та залякувань.

Влада також сприяла провокаціям єврейських погромів, для чого в русинській (українській) столиці Києві навіть сфальсифікували справу про те, що нібито євреї «п’ють кров слов’янських дітей» - знаменита «справа Менахема-Менделя Бейліса» в 1913 році про нібито ритуальне вбивство 13-ти річного хлопчика Андрія Ющинського. Ця справа набула широко резонансу за кордонами Російської імперії, після чого Бейліса було виправдано, й він одразу з сім’єю емігрував до Палестини на землі античного Ізраїля. А більшість тих, хто приймав участь у звинуваченнях, після революції й розвалу імперії були репресовані і знищені.

803. Що таке «українство» та антиукраїнство

Як ми пам’ятаємо, ще давно, до захоплення австрійськими колонізаторами, центральна частина Русі потрапила під окупацію кримейців (українців, колишніх куманів, хозарів). Це трапилося під час Українсько-русинської війни під проводом Зиновія-Богдана «Хмельницького» Мехмедовича («Михайловича»). Ця територія, з містом Києвом, отримала згодом назву «Україна, або Країна запорозьких козаків», або «Військо Запорозьке», або «Українська Козакія».

Україна - це старовинна Хозарія, вона ж Куманія, країна половців (степовиків), Кримея, грец. Перікопенська Тартарія, лат. Мала Тартарія, країна роксоланів, гетів, антіїв. Її державності приблизно 1360 років. Греки називали цю старовинну державу своєю грецькою назвою «Перікопа» - йшлося про топографію берегів і моря, про викроєні, вкраєні, перекроєні, вирізані берегові лінії. Через таку топографічну особливість ми і можемо знайти Україну на мапі одним поглядом: півострів Таврія Херсонес (Кримський), що гострим клином врізається в Чорне море, велика річка Дніпро перерізує материк навпіл, багато річок перекроюють берег і впадають широкими лиманами в море. Саме цю грецьку назву Хозарії (Куманії, або Кримеї, колишньої античної Киммерії) стали використовувати руси, але переклали її рідною мовою як «Україна», «Вкраїна», «Украйна» (перекроєна земля). Україна завжди, з часів, коли вона ще називалася Хозарією, була незалежною, не дивлячись на деякі війни проти аланів (русскіх, або тартарів, сараценів) і незначні втрати територій. «Турецькою» (як кажуть російські історики) вона ніколи не була, а була у союзі з тюрками й часто отримувала від них підтримку у вигляді зброї (як і сьогодні) та військових гарнізонів.

‘Україну, або Країну запорозьких козаків’ самі українці (козаки, запорожці) називали ще назвою «Мала Русь». Про це було згадано у Пактах Пилипа Орлика в 1710 році. Під час «кривавого потопу», тобто навали тартарів (русскіх, або аланів), які захопили майже усю Русь і північну частину Кримейської держави (укр. України), для отримання військової допомоги ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ увійшла до складу Республіки (пол. Речпосполіти) в 1663 році. Пізніше Русь повернула в себе землі центральної Русі, які були окремими і називалися тоді ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’, та стала відома більше під назвою «Червона Русь» (іноді як «Мала Русь»). Центральна її столична частина стала регіоном під назвою Нижня Волинія, в який увійшла столична область під своєю останньою назвою - «Україна», або «Запорозькі Козаки», що видно на багатьох мапах. Багато українців (кримейців, колишніх куманів, хозарів) залишилися жити на цій території Русі і брали безпосередню участь в управлінні державою. Частина північних земель Кримейської держави, а саме місто Кудак (Дніпро), Пороги, частина Очаківської області також залишилися в складі Червоної Русі. Північні ж регіони Русі, звані колись Білою Руссю (Северинська, Смоленська і Полоцька області) залишилися в тартарській (русскій) окупації. Вже відтоді Червона Русь, або просто Русь, стала частково спільною українсько-русинською державою (тобто кипчацько-слов’янською).

Під час окупації європейськими колонізаторами («Російською Імперією») з 1795 року руси і українці разом виборювали незалежність. Багато українців (колишнійх кримейців, куманів, половців, або хазарів) за ці часи сприйняли руську (русинську) мову як рідну. І з часом ця мова стала називатися вже не руською (нім. русинською, англ. рутенською), а українською, бо столична область Червоної Русі (Русі) з містом Києвом вже давно називався Україною. А про первинний принцип назви держав йшлося в пункті 131, який пояснює, як держави в історії змінювали свою назву за назвою столичної області. За тим принципом Московія колись стала «Руссю» (лат. Росією), а Русь (Червона Русь, або Мала Русь) стала «Україною».

Поєднання українців (кримейців, колишніх куманів, хозарів) і русів, та використання ними єдиної колишньої руської (нім. русинської, англ. рутенської) мови, яка стала зватися українською, почали називати терміном «українство».

Але на ці території Русі та на місто Київ вже давно зазіхали русскіє (тартари, або алани, колишні «золоті» ординці), ще з часів «кривавого потопу», який вони влаштували в 1658-1665 рр. Спільне зміцнення України і Русі викликало в русскіх розпач, лють та безсильну злобу. Тому у русскіх (тартарів, або аланів, колишніх сараценів, «золотих» ординців) і виникла течія під назвою «антиукраїнство». Вони хочуть відірвати українців (кримейців, колишніх хозарів), з якими відносяться до спільної кипчацької національної групи і тому вважають себе з ними однім народом, від слов’ян русів. При цьому одночасно, через те, що тартари називаються вже русскімі, вони хибно вважають, що це має якесь відношення до старовинної Русі, і називають себе через це слов’янами, і тому хочуть привласнити собі русинське місто Київ.

При цьому русскіє (тартари) заперечують право існування русинської мови (називають її «польською»), і заперечують бажання українців (кримейців) користуватися цією мовою. Вони хочуть, щоб і руси, і українці вважали рідною тільки одну - славинську мову новгородичів, від яких самі русскіє (тартари) помилково виводять свою історію. Чесно кажучи, такий підхід русского народу заслуговує уваги цілої команди психіатрів.

804. Перша світова війна 1914-1918 рр. Кінець чотирьох імперій

1914-1918 - в ці роки пройшла так звана Перша світова війна (але ж цілком очевидно, що це була не перша війна, в якій було задіяно багато країн). Після спроби придушити Австро-Угорською монархією повстання в Сербії, яка входила до складу Угорщини, у 1914 році почалася Перша світова війна. Усі країни, колонізовані до цього Австро-Угорщиною, забажали незалежності. Цим скористалися інші імперії і почали ділити ці країни між собою, тобто розділяти Австро-Угорщину. На захист цілісності Австрійської і Угорської монархії стали Німецька імперія (нім. Deutsches Reich), Тюркська (Османська) імперія і Болгарія. А проти, тобто на стороні Сербії, з метою розділити Австро-Угорщину, виступили Російська імперія (з того часу серби і люблять Росію), Франція, Британія і США. Під час цієї війни Російська, Австро-Угорська, Німецька та Тюркська імперії розвалилися. Багато країн оголосили незалежність.

Під час цієї війни із західних областей Російської імперії влада почала насильно депортувати населення під приводом евакуації в центральні регіони Російської імперії, у тому числі вивезли 500 тис. німців - нащадків колонізаторів, та 250 тис. людичів (лужичів, або людів, біл. «жидів», лат. юдів, рос. «євреїв»).

805. Русинські Січові стрільці

У русинському місті Львів, який в той час був в складі Австрії (під назвою Ройшлемберг, тобто Руський Лемберг), русини створили Полк Січових стрільців, для участі у війні проти Російської імперії. Крім того, русини створювали молодіжні патріотичні організації «Січ», «Сокіл», «Пласт». Нагадаю, що пластунами називали козацьку піхоту.

Крізь століття пройшов Гімн Січових стрільців Русі «Червона калина», взятий з перекладеної кримейської (української) козачої пісні «Розлилися круті бережечки» 1600-их років.

пісня Червона калина

(автор Степан Чарнецький, Гімн Січових Стрільців, руською (русинською, сучасною українською) мовою)

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чомусь наша славна Україна зажурилася,

ой ми тую червону калину підіймемо,

ой ми нашу славну Україну розвеселимо.

***

Але Російська імперія захопила території Буковини і Галичини (західну частину Русі) і включила їх до свого складу. Через це пізніше ці землі увійдуть до складу України. Але поки що на ці території колоніальною владою був призначений «гауляйтер» граф О. Бобринський, який почав одразу впроваджувати славинську (новгородську, тобто сучасну російську) мову в усіх адміністративних органах та навчальних закладах. Росіяни та місцеві колаборанти «москвофіли» (прихильники французько-англійської колонії в Приураллі) зайняли всі державні посади. Були закриті всі організації «Просвіти», періодичні видання, викинуті руськомовні (тобто україномовні) книжки з бібліотек. Те ж саме роблять сьогодні тартарські (русскіє) колоніальні окупанти, які також захопили українські території - в Привозі (Симіні, або Херсоні), Куманії (Маріуполі), в Донецьку і в Глухому Байраку (Луганську). Окупанти викидують місцеві книжки руською (русинською, тобто українською) мовою та замінюють їх на славинськомовні (новгородсько-, тобто російськомовні), а також розповсюджують підручники з фантастичною брехливою історією мокшей і русскіх (тартарів), в якій вони самі себе, колишніх рабів, вдають за «створювачів Російської імперії» і називають усі сусідні нації «русскімі», як це зробили колись голландські, німецькі, австрійські, французькі і англійські колоністи.

Відкривалися Російською імперією курси славинської (новгородської, тобто російської) мови для вчителів. Цією нерозвиненою мовою північних слов’ян друкувалися підручники. Російська влада усіляко намагалася силою перевести русів з християнства візантійського обряду (тобто православного, або ортодоксального, так званого «греко-католицтва») на штучне православ’я болгарського обряду, створене і впроваджене колись самими колонізаторами на основі тартарської (аланської) не визнаної Константинополем церкви, яку тартари (алани, або сарацени) вкрали у московитів (мокшей) у 1462 році під час чергової окупації Московії.

За боїв протягом Першої світової війни і мадярські (угорські, рос. венгерські) і русско-московські (тартаро-мокшанські) солдати дуже жорстоко поводилися з русами (біл. русичами, нім. русинами, англ. рутенами). Вони вбивали людей тисячами, саджали їх у фільтраційні лагері за національною ознакою. Так само робили русско-московські (тартаро-мокшанські) солдати і в 2022 році на сході і півдні України. І при цьому ці люди, що знущалися над русичами, наполягають, що самі і є «русичами», і вони ж, знущаючись над українцями, наполягають, що є з українцями одним народом.

806. Григорій Распутін - містик імператора

У цей час при імператорському дворі з’явився сибірський кипчак (лат. татарин) Гришка Распута (Григорій Распутін) - паломник й цілитель. Із Сибірії він приїхав до Санкт-Петерсбургу, де його рекомендували імператорській сім’ї як цілителя й за його послугами звернулася дружина імператора, з проханням лікувати її молодшого сина, хворого на лейкемію. Відомо, що Григорій Распутін відвідував Київ, Константинополь, Яффу, Єрусалим та гору Афон в Греції, про що написав маленьку книжку. Після цього паломництва він став придворним пророком. Наприклад, пророкував загарбницьку війну 1918-1922 рр. та гори трупів, «серед яких будуть і тіла великих князів, а вода в Неві буде обагріна їхньою кров'ю». Говорив про зникнення у росіян моральних цінностей, він казав: «У пустелі тих часів зростатиме лише дві рослини - рослина вигоди та рослина самолюбства». Пророкував розвиток біотехнологій (величезних комах), людей без души (вірогідно клонування). Говорив, що «із заходу прийде «князь», який поневолить людей багатством, а зі сходу прийде інший «князь», який поневолить убогістю». За матеріалами російської докторки філологічних наук Тетяни Миронової, в 1916 році Розпутін написав в своєму листі: «Російський царю, ти вбитий будеш російським народом. А сам народ проклятий буде і стане знаряддям диявола, вбиваючи один одного і множачи смерть по світу». Врешті-решт російська еліта (представники німецько-англійських колоністів) спланували і замовили вбивство Распутіна. Вбивцями були князь Фелікс Юсупов (німецького і швейцарського походження, чоловік племінниці імператора Миколи II Олександровича) та тартарський (русскій) нацист чорносотенець Володимир Пуришкевич, засновник партії «Союз русского народа». Вбили Розпутіна в кінці 1916 року, і вже на початку 1917 року Російська імперія розвалилася.

807. Розвал Російської імперії. Країна змінює назву на «Росія» в 1917 році

1917 - на початку цього року в лютому в Російській імперії відбулися події, які мирно призвели до того, що імператор («государ») Микола II Олександрович відрікся від влади. До управління державою одразу стали інші еліти, які були проти монархічного устрою. Інститут монархії було скасовано новою владою, були повністю зміщені монархічні правителі і чиновники. Гімном Росії одразу зробили «Робочу Марсельєзу», взяту з французької пісні Марсельєзи. Влада перейшла до новоствореного Тимчасового уряду, який очолив Георгій Львов, який мав французько-ерзянське походження. Члени Тимчасового уряду представляли собою партію Соціал-революціонерів (СР), яка була заснована в мокшанській Москві у 1901 році. Назва партії скорочено писалася як СР, що вимовляли як «Ес Ер», від чого членів цієї партії стали називати «есеровцями». Сьогодні їх можна порівняти з тими, кого в Російській Федерації називають «лібералами».

Нова влада одразу була визнана Великобританією та Францією. Дуже скоро влітку цього ж року Тимчасовий уряд очолив новий голова, яким став Олександр Керенський, який був тартаром (тобто русскім) по-батькові та, вірогідно, вірмено-німцем по-матері. Сім’ю останнього імператора («государя») Миколи II Олександровича чи то вигнали, чи розстріляли у сибірському місті Єкатеринбурзі під час послідуючої війни мокшей і ерзян (лат. мордви) проти русскіх (тартарів, або аланів) і проти прихильників монархії. Георгій Львов евакуюється до Франції, тікаючи від мокшанських повстанців, а Керенський під час цієї війни евакуюється до Фінляндії, потім буде жити у Франції, Британії та США.

Користуючись розладом в імперії усі нації забажали швидко вийти з її складу та відновити свої державності, які втратили під час колонізації.

808. Корнилівський заколот

Один з офіцерів імперської російської армії Лавга-Дельдін, який офіційно носив ім’я «Лавр Георгійович Корнілов», мав англійські за батьком та калмицькі (телеутські) по-матері коріння. Його батько був офіцером в Сибірському полку. Лавр навчався в Санкт-Петерсбузькому артилерійському училищі, був юнкером («юнкер» з німецької мови означає «молодий пан»). Юнкерами були виключно діти дворян або офіцерів, які навчаються військовій справі й одразу претендують на офіцерську військову посаду. Юнкерами не могли стати юнаки з простих та бідних сімей. Корнілов отримав направлення на службу в Туркестан, звідки він з колегою Юденічем робив наскоки на Пальмірські гори для знайомства з новою територією та маневрами китайської армії в Манчьжурії. Нагадаю, що калмики (або телеути) відносяться до алтайської мовної групи, а манчжурці відносяться до манчжурської мовної групи (зовнішньо схожі на монголів). Потім вони обидва воювали в Карпатських горах під час Першої світової війни, а після приходу до влади тартарського (аланського, або русского) Тимчасового уряду, він зайняв посаду керуючого петерсбурзьким військовим округом. Після цього саме він керував арештом імператора та його сім’ї. Далі був призначений головнокомандуючим й продовжив участь у Першій світовій війні, але мобілізовані вже не хотіли воювати і дисципліна була дуже слабкою. В цей же час в усіх колишніх державах імперії почався рух за незалежність.

Влітку 1917 року мокшано-ерзянські керівники і лідери Робітничої партії стали проводити мітинги в Петерсбурзі й інших містах та формувати свою армію, яку назвали «червоною». Прихильники цієї партії називали себе «більшовиками», бо вважали себе народною більшістю. Вони вимагали вийти з Першої світової війни, вимагали відставку тартарського (русского) Тимчасового уряду, чинили страйки на заводах, заворушення, роздавали зброю, бойкотували мобілізацію на війну, агітували на фабриках в селах до вступу в лави мокшанської «червоної армії».

Через це Лавга-Дельдін Корнілов направив війська з західної Русі назад до Санкт-Петерсбургу, щоб розформувати мокшанську «більшовицьку» армію, посилити авторитарність влади, вимагав відмінити демократичні партійні вибори, ввести смертну кару, встановити військову диктатуру, відправити у відставку слабке і безвольне керівництво Тимчасового уряду та призначити його самого головою цього уряду. Він взяв війська з фінського і кавказького напрямку, вони покинули фронт та вирушили на Санкт-Петерсбург. Але у вересні сили «червоної гвардії» та загонів, які очолював Лев Троцький, розібрали залізничні колії й зупинили потяг корніловців в 50 км від Санкт-Петерсбургу. Після цього корнилівські війська здалися, а Троцький за це отримає великі привілеї й посади при «більшовиках».

809. «Золотий сон народів»: з’їзд народів колишньої Російської імперії в Києві

1917 - у вересні цього року в русинському місті, столиці Русі-України Києві пройшло велике зібрання. Туди з’їхалися делегати з усіх колишніх країн, які хотіли відновити свої держави після розвалу колишньої німецько-французької колонії «Російської Імперії». Перший президент Русі-України Михайло Грушевський назвав цей з’їзд «Золотий сон народів». Були представники грузинів, латишів, литовців (колишніх жемайтів), естонців, людичів (рос. «євреїв»), білорусів (колишніх литвинів), молдован, казахів (ясів, колишніх моголів), бурятів, волзьких булгарів (сучасних татар) тощо.

Делегати підписали проект про «Про федеративний устрій Російської держави», в якій усі ці нації мали намір створити автономії в єдиній федеративній державі під назвою «Росія».

810. Україна і Русь в 1917 році

1917 - в Україні (Кримейській державі) і Русі, які об’єдналися вже давно на народному, політичному і культурному рівні, був навесні створений спільний для обох націй (українців і русинів) парламент, який називався «Центральна Рада». Пізніше Центральну Раду, яка була головним законодавчим органом, перейменували на Верховну Раду України. Традиція парламентської республіки йшла ще з часів русинського і українського роду Ясеня-Коло та хозарських (пізніше козацьких) традицій, коли рада старійшин носила назву «Коло».

На чолі Центральної Ради став русино-український історик, політик Михайло Грушевський. В столиці спільної русько-кримейської (русинсько-української) держави Русі-України в русинському місті Києві було проведено величезний мітинг на підтримку незалежності в якості окремої держави під спільною історичною назвою «Україна». Для слідування юридичним правилам, спочатку Україну-Русь офіційно проголосили автономною республікою в складі Росії, й після цього у 1918 році виведуть її зі складу Росії як окрему державу.

Зображення Мапа кордонів Русі-України, з книги Лонгіна Цегельського «Русь-Україна, а Московщина - Росія», Царгород, 1916 р.

Три нові міністри Росії (О. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі) приїхали до Києва і розпочали з українською владою переговори про те, що Русь-Україна підтримає їхній Тимчасовий уряд, а вони признають автономію Русі-України в складі Росії. Але російський уряд був готовий визнати Україну (тобто Русь-Україну) лише в кордонах Київської, Подільської, Волинської, Полтавської і частково Чернігівської областей. Іншу ж територію України (колишньої Кримеї, грец. Перікопенської Тартарії, лат. Малої Тартарії, Куманії, Хозарії) росіяни віддавати не хотіли, бо там були плодючі чорноземи і вихід до портів Чорного моря.

Одночасно з цим прорусская (протартарська, або проаланська) влада в Росії розпочала агресивну пропагандистську компанію проти русів («малоросів») і українців («хахлів», колишніх кримейців, куманів, хозарів) та їхньої спільної української держави, в якій державною мовою стала руська (нім. русинська, англ. рутенська, сучасна українська) мова.

Таким чином, русскіє (тартарські, або аланські) правлячи клани молодої держави Росії стали на захист «єдиної і неділимої Російської імперії», забувши про те, що вони самі протягом 228 років (з 1689 по 1917 рр.) були рабами голландців, німців, австрійців, французів і англійців в колонії, яка була «тюрмою народів».

811. Мокшано-ерзянський кривавий переворот. Микола Ленін (Володимир Ілліч Ульянов). Росія міняє назву на «Радянська Росія»

1917 - наприкінці цього довгого і насиченого подіями року відбувається повстання фінського народу, а саме московитів (мокшей), ерзян (лат. мордви), іжорів тощо, а також деяких інших. Лідери повстання скористалися тим, що країна протягом декілька років послабшала у Першій світовій війні, що корінні народи не хотіли воювати, ховалися від мобілізації, прагнули змін і покращань у житті. Багато людей з народу підтримували «більшовицький» рух. Завдяки цьому, також завдяки фінансуванню, яке лідери «більшовиків» (Робітничої партії) отримували з Німеччини, була сформована мокшано-ерзянська «червона гвардія». По селам та містечкам центральної європейської частини Росії починають їздити пропагандисти та агітувати за зміну влади з імперсько-колоніальної на «народну». Солдати російської імперської армії починають масово повертатися з фронту і вступати до лав Червоної гвардії.

1917 - восени такий рух більшовиків переріс у кривавий переворот. Нових російських правителів, які самі до цього скинули монархістів, але не бажали розпаду імперії, скинула інша сила. Цією новою силою стала мокшано-ерзянська Робітнича партія, керована Миколою Леніним (Володимиром Ульяновим). Мокшанські, іжорські та ерзянські (мордовські) солдати і матроси захопили будівлі русскої (тартарської, або аланської) есерівської влади в столиці у місті Санкт-Петерсбурзі. Більшовики силою стали до влади замість «есерівців» і назвали країну новою назвою - «Радянська Росія». Місто Санкт-Петерсбург вони одразу перейменували на «Петроград» (скорочено «Пітер»).

Пізніше самі більшовики назвуть цей захват влади «Великою жовтневою революцією», а прорусскіє (протартарські, або проаланські) сили - «більшовицьким переворотом». У місті Петрограді (колишньому Санкт-Петерсбурзі, або Орешеку, лат. Orescack, де неподалік розташована однойменна фортеця Ореша на острові на витоку Неви) та інших великих містах був проведений терор і репресії (мокш. опричнина) проти усіх представників колоніальної влади, проти русскої (тартарської, або аланської) влади, проти усіх іноземців і членів їхніх сімей. З 7 листопада (за новим календарним стилем) 1917 року мокшами було проголошено незалежність.

1917-1922 - Микола Ленін (Володимир Ілліч Ульянов) - новий правитель незалежної московської держави, яку назвали «Радянською Росією», або Російською радянською федеративною соціалістичною республікою (РРФСР). Посаду правителя назвали «головою Ради народних комісарів». За походженням Ленін був частково ерзя (мордвин), чуваш і калмик по-батькові, а також людич (рос. «єврей») і швед по-матері. Про те, що він мав ерзянське коріння, свідчить рудий колір волосся, про що, наприклад, згадує у своїх записках Лев Термен, винахідник із французької дворянської сім’ї. Ленін в той час був більше відомий під ім’ям Микола ^[Белл].

(Кінець 25 глави)