Додаток 2

Додаток 2. Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Типи, типажі і мовні групи. Народи і природні умови. Берегині націй. Проблеми з класифікацією народів та мов. Загальноприйняті гіпотези про переселення і генерації. Мови "креольська" та "піджин". Які корінні нації живуть в Україні і Росії

906. Типи зовнішності: тип, типаж, національна й мовна група, нація

Як ми знаємо, ‘Біла Русь або Московія”, потім вся Російська імперія, а також сьогоднішня русская (тартарська, або аланська) імперія-колонія Росія (Російська Федерація) були і є дуже багатонаціональними. В одній державі були колонізовані народи, що відносяться до різних типів та типажів зовнішності, з мовами різних мовних груп. Далі ретельно розглянуто, які корінні нації живуть на теренах Росії та України, і яке місце вони посідають у класифікації народів світу. Ця стаття створена як довідковий посібник, до якого можна звернутися для уточнення даних з мов та націй Європи і Північної Азії.

Для зібрання цієї класифікації народів та мов було переглянуто більше сотень статей з антропології та про народи світу, світлини людей з різних регіонів, розглянуто багато описів окремих конкретних націй на території Європи, Росії, Центральної Азії, Східної Азії. Прийнята сьогодні система поділу народів виключно за мовними сім’ями та гілками сильно застаріла і не відображає дійсності. За оновленою системою стає цілком ясно і зрозуміло, які народи споріднені один до одного, як вони виглядають і де проживають, до яких мовних груп відносяться.

Отже, все людство ділиться на 14 основних типів. Кожен тип ділиться на типажі, тобто сім’ї (не мовні сім’ї, а генетичні). А кожен типаж ділиться на окремі національні й мовні групи. Усі нації всередині однієї мовної групи споріднені одна до одної, тобто є генетичними родичами.

Зовнішність людини, риси її обличчя - це, насправді, своєрідний “паспорт” типажу або навіть нації. За формою носа, лінії брів, кольором та розрізом очей, формою обличчя, підборіддям, висотою чола - можна чітко визначити, до якого “типу” і до якої групи належить людина. Кожен тип живе у певній частині Землі, де є власні особливі природні умови. Наприклад, один тип живе за умов вічної мерзлоти; інший - серед пагорбів, теплих долин, річок та морів; третій - серед сухих пісків та каміння; четвертий - серед холодних лісів та гір; ще якийсь - під спекотним сонцем на червоній землі; хтось - на білосніжних пісках серед блакитних океанських вод тощо. Таких типів нараховується приблизно 14. Усередині кожного типу люди виглядають приблизно однаково. Тобто, вони мають такий набір антропологічних рис зовнішності, які властиві лише їхньому типу.

Але, у кожному типі існують ще більш детальні відмінності. Ці відмінності утворюють “типаж” (або “сім’ю”). Один тип може містити в собі в середньому близько чотирьох типажів зовнішності (“сімей”).

Всередині кожного типажу є ще більш тонкі відмінності, які формують національні й мовні “групи”. В одному типажі може бути приблизно чотири групи. Кожна група має свою особливість. В середині однієї групи люди мають притаманний тільки цій групі власний колір очей, довжину чи форму носа, відтінок кольору волосся. Тобто, усі люди всередині своєї групи мають дуже схожу, майже однакову зовнішність. Крім того, всередині кожної групи люди розмовляють дуже схожими, взаємнозрозумілими мовами, тому вчені і називають ці групи також “мовними”.

Усередині національної і мовної групи люди діляться на “нації”. Такі нації всередині однієї групи, в принципі, іноді можна розрізнити, але це вже досить складно. В одній мовній групі міститься в середньому від двох до чотирнадцяти націй.

І, звичайно ж, слід мати на увазі, що багато націй можуть перемішуватися одна з одною, і тому мати риси зовнішності з різних груп.

907. Природний регіон та нація

При вивченні народів, їх назв і кордонів, потрібно враховувати деякі закономірності.

1) Кожна мовна група загалом, і кожна нація окремо має свої географічні особливості.

Усі народи мають власну водойму - головну річку, море або озеро. Часто кордони йдуть по гірській гряді або по річці, кордони націй можуть закінчуються у передгір’ї, а у горах починатися володіння іншої нації. Кожному типу народів властивий певний природний регіон зі своїми особливими кліматичними умовами. Всередині такого регіону може відбуватися поділ на мікрорегіони, кожен із яких закріплений за певною мовною групою. Нації мовних груп, які входять в однаковий типаж, пристосовані саме до своїх кліматичних та природних умов. Тобто, людям кожної національної і мовної групи ідеально підходить саме ті рельєф, погода, ґрунт, рослинність і продукція, які властиві їхньому географічному місцю проживання. Така пристосованість виражається в антропологічних рисах обличчя, будові тіла, їжі, а також в менталітеті та вміннях.

Наприклад, є гірські народи, а є рівнинні, романсько-кипчацький типаж живе при теплих морях, романська (або латинська) група живе у скелястих місцевостях, а кипчацька (лат. татарська) група - у сухих степах. Германська та балтська групи живуть при холодних північних морях, у горбистій та рівнинній місцевості. Східний тип мешкає у пустельній кам’янистій та сухій місцевості, а арктичний тип - в умовах мерзлоти тощо. Кожен тип створений вже пристосованим до своєї місцевості, до місцевих тварин, рослин та продуктів, і тому масова міграція для нього - це зло. Саме цей факт і створив таку науку, як харчування за генетикою.

При еміграції в інший регіон з іншим кліматом та продуктами харчування людина може пристосуватися, але вона при цьому відчуватиме невеликий фізичний дискомфорт та ментальну потребу повернутися до рідного природного середовища. Саме тому майже всі нації проживають постійно у місці свого зародження та формування, нікуди вони не мігрували і натовпом не переселялися. І саме тому усі депортовані нації згодом повертаються до своєї батьківщини. Людям властиво жити там, де вони зародилися, і це спростовує теорію про шалене переміщення народів по всьому світу в протилежні кліматичні зони. Звичайно, сьогодні окремі люди різних націй можуть переселятися, тобто емігрувати до будь-яких регіонів світу, але це аж ніяк не змінює їхньої зовнішності.

2) Дуже часто, практично завжди, самоназва національної і мовної групи або певних націй рідною мовою означає слово “люди” або “людина”. Наприклад, це “херманн” у германців, “чуваш” або “чувак” у кипчаків (лат. татар), “кет” у трансуральських націй, “ораветльан” у чукотських народів, “інуїт” у арктичних народів, “комі” у фіннських народів тощо.

Саме з цього й виходить, що одна із слов'янських націй також має мати назву “людина”. На цій основі виникає припущення, що саме лужичі (сорби), або лужи - це колись звучало насправді як “людичі”, або “люде” (лат. jude).

3) Крім того, у кожній національній і мовній групі є нація, назва якої збігається з назвою мовної групи. Наприклад, у кипчацькій (лат. татарській) мовній групі є нація “татари”, у слов’янській - нація “славини” (новгородичі), у фіннській - нація “фіни” (або “суомі”), у німецькій (германській) мовній групі є нація “німці” (колишні “тевтонці”), у балтській - “балти” (також відомі як “пруси”), у романській - “румуни” (хоча назва це не їхня, а пішла від назви Риму), у монгольській - “монголи”, в самодійській - “самодійці” (або “самоїди”, сучасна назва - “ненці”), в тюркській - “тюрки” (укр. “турки”), в іранській - “іранці” (колишні “перси”), в арабській - “араби” (або “аравійці”), у картвельській - “картвели” (відомі як “грузини”), в адизькій - “адиги” (стара назва - “черкеси”), в аварській - “авари” (нова назва - “дагестанці”), в нахській - “нахці” (нова назва - “чеченці“), в індійській - “хінді”, і так далі у всіх народів.

Звідси й виникло у мешканців пострадянського простору, які мали погану освіту, що татари (тобто кипчаки) - це не назва цілої мовної групи, а назва тільки однієї нації, яка якимось чином дуже розселилася - й до Казахстану, по Сибіру, по Волзі, у Прикаспії, до півдня України тощо.

4) Кожна нація має свою власну мову. Це дуже важливо розуміти, бо мова визначається нацією. Скільки існує у світі націй, стільки існує мов. Кожній нації належить лише одна, властива тільки їй специфічна мова. Нація може бути завойована і в результаті переведена на іншу чужу мову. При цьому трапляється, що більшість представників нації забувають свою рідну мову. Буває, що після колонізації майже вся нація починає щиро вважати чужу мову своєю рідною, як це сталося в Російській імперії або в країнах Африки. Але це не скасовує все ж таки наявності у кожній нації своєї рідної мови, яка їй належить по праву існування, тобто, вроджена в неї на генетичному рівні. Повне забуття рідної мови може призвести до втрати самосвідомості та виродження всієї нації.

Якщо нація втрачає мову, то вона перестає усвідомлювати себе як нація і починає ототожнюватися з представниками інших народів, хоча їхня генетика не змінилася. Але вони завжди мають шанс відновити свою мову та національну самосвідомість, якщо залишилися так звані “Берегині” (рос. “Хранители”). Берегині - це зазвичай невелика кількість людей однієї нації, які будь-якою ціною, навіть свого життя і здоров’я, зберігають і передають наступному поколінню рідну мову, культуру та навіть релігію. По суті, Берегині - це порятунок нації. Окупаційні режими, як правило, намагаються позбутися Берегинь, наприклад, шляхом депортації.

908. Проблеми сучасної класифікації мов

Сьогоднішня класифікація мов націй світу не витримує критики. Наявні сучасні класифікації було створено понад 200 років тому, і вони безнадійно застаріли. Багато мов з різних частин планети об’єднано у так звані “сім’ї” за якимись дуже віддаленими неважливими ознаками. Вчені філологи та лінгвісти включили багато мов до якоїсь однієї сім’ї або “гілки” на підставі лише загального регіону проживання націй, деяких спільних елементів граматики або звуків. Такі дивні поєднання мов об’єднані, наприклад, в індоєвропейську, уральську, алтайську, сино-тибетську, алгонкінську (північна Америка), дравідійську (південна Індія), австроазіатську (східна Азія), банту (Африка), аравакську (Амазонія) та інші сім’ї.

Наприклад, об’єднання мов європейських націй з індійськими мовами у так звану “індоєвропейську сім’ю” зовсім не виправдане. Таке об’єднання обґрунтовують тим, що в європейських мовах є звуки -ча, -ща, які схожі на індійське -са, а також є декілька віддалено схожих слів з античної мови “санскрит”, типу “mater” (укр. мати). Або, беруться за загальне такі ознаки: якщо в мовах існує чергування в словах голосних і приголосних звуків, схожа черговість слів у реченнях, наявність у мові відмінків, наявність закінчень жіночого та чоловічого роду тощо.

Іноді різні несхожі мови об’єднані в одну гілку лише на підставі того, що мають багато запозичених слів із мов сусідніх націй. Таким прикладом є так звана “тюркська гілка”, або “тюркські мови”. При цьому “автори” не звертають уваги ані на спосіб вимови, ані на взаєморозуміння носіїв цих мов, ані на приналежність носіїв до різних антропологічних типажів. В результаті, в одну гілку були об’єднані зовсім неспоріднені нації. Але ж в дійсності, чим більш нації споріднені між собою, тим краще розуміють мови один одного. При другому ступені спорідненості народи не розуміють вже іншої мови, але чують подібне звучання мови.

Наприклад, поляки та білоруси майже розуміють мову одне одного (принаймні, письмову), оскільки вони мають перший ступінь спорідненості - обидві нації належать до однієї слов’янської національної і мовної групи. А германці та слов’яни між собою вже мають другий ступінь спорідненості: тобто ці дві мовні групи відносяться до одного й того ж антропологічного “варязького” типажу зовнішності, але мов одне одного вони не розуміють. Але, при цьому, звучання німецької мови іноді здалеку, не розбираючи слів, можна прийняти за звучання української. Загальна зовнішність народів і подібне звучання мови свідчить про спільного дальнього предка германців і слов’ян. За таким же принципом між собою співвідносяться, наприклад, кельти та фінни, бо вони відносяться до одного типажу, тобто до однієї сім’ї з дуже далеким спільним предком. А ось, наприклад, голландська мова та мова хінді не мають ані взаєморозуміння, ані схожого звучання мови, їхні носії зовсім не схожі між собою зовні, тому родинного зв’язку між ними не було і бути не може. Те саме можна сказати, наприклад, про українську мову та мову даріїв (таджиків). Їхні носії не схожі ані за звучанням мов, ані за антропологією. Тому, поєднання мов народів європеоїдного типу з мовами народів східного типу та індійського типу в одну індоєвропейську сім’ю зовсім не має жодних підстав, ні про що нам не говорить, а лише вносить плутанину.

Так саме, наприклад, різні мови різних типів людей змішані безпідставно в уральську сім’ю, алтайську сім’ю, тунгусо-манчжурську групу. Без розбору намішано також і багато африканських мов.

В результаті такої безглуздої класифікації жителі крайньої півночі виявилися змішані з угорцями, індуси - з голландцями, буряти - з кипчаками, чеченці - з азербайджанцями, ханти змішані з московитами, а представників кипчацької (татарської) групи ще називають “іраномовними”, й тому подібні казуси.

Наприклад, була вигадана ціла “тюркська мовна гілка” на підставі лише величезного взаємного запозичення слів тюркської (турецької, або огузської) мовної групи до кипчацької (татарської) групи та сусідніх мов. В результаті, у вчених вийшло, що причорноморські (або “кримські”) татари мало не родичі якутів, хакаси родичі тюркам (укр. туркам), а гагаузи родичі узбекам, та інші нісенітниці. Нещадно поєднують в одне ціле мови індійців та іранців. Стверджують також, що жителі сходу Індії - це родичі європейських ромів (грец. “циганів”, або “чаклунів”), а від темношкірих, чорнявих та червонооких індусів сталися високі сіроокі блондини німці та слов’яни. І все це тільки тому, що деякі голосні у них вимовляються однаково та ледь схожі три слова.

В результаті, на основі сучасної бездумної класифікації, звичайна людина зовсім не може визначити, які нації є одна одній спорідненими, як групуються носії різних мов за своїм антропологічним типом і типажем, та й взагалі у якій частині планети вони вони мешкають. Наведена далі класифікація заснована насамперед на ареалі проживання зовні схожих націй, на схожості самих мов та на спорідненості їхніх носіїв.

На мою думку, навіть якщо у різних мов із двох протилежних кінців Землі є якийсь спільний елемент, наприклад наявність відмінків, то групування цих двох мов в одну сім’ю не дає жодного результату. У цьому немає сенсу, адже їхні носії все одно не мають спільного предка. Загальний предок визначається зовнішністю.

909. Гіпотези про переселення народів

На сьогодні багато антропологів викладають дві теорії. Перша - про масову безупинну хаотичну і безглузду міграцію людей по планеті. І друга - про переселення народів у Європі. Згідно з першою теорією, 40 тис. років тому люди звідкись здалеку прийшли на свої місця проживання. Після цього вони багато тисячоліть пристосовувалися шляхом еволюції до умов цього нового місця. Причому, звідки до цього взялася ця нація в місці свого походження - ніхто не згадує і нічого не розповідає. Наприклад, за цією теорією європейці прийшли з Індії, індіанці - з Аляски, монголи - з Якутії, чукчі - з Африки тощо. Чомусь вчені замовчують безглуздість таких переселень, - адже навіщо народу переселятися в чужі йому умови життя, а потім довго болісно змінювати свою зовнішність і внутрішній устрій органів, щоб еволюціонувати до умов нової екології?

Вчені такі міграції обґрунтовують тим, що, мовляв, у місці зародження народу змінився клімат, відбулося перенаселення, почався голод... Але тоді виникає питання: навіщо ж на спорожніле некомфортне місце одразу заселилися інші переселенці, які прийшли теж здалеку і через ті самі причини? Тобто логічного правдивого обґрунтування таким переселенням просто не існує. Такими гіпотезами антропологи намагаються приховати своє нерозуміння того, як виникли нації.

Друга теорія про переселення народів до Європи, починаючи з 200-х років Нашої Ери (н. е.), теж не витримує критики. За цією теорією угорці прийшли з Азії, німці - з Африки, слов’яни - з Індії, кипчаки (лат. татари) - з Персії, болгари - зі Скіфії і так далі. Усі нескінченно звідкись і кудись йшли - французи прийшли з півночі, голландці - з півдня, слов’яни - з-за Дунаю, й тому подібне безглузде стомлююче бродіння. При цьому, повторюємо, що наука зовсім нічого не говорить, звідки народи з’явились у тому місці, з якого вони прийшли.

Я вважаю, що ця теорія не відображає реальності і безнадійно застаріла. Адже ця теорія про переселення народів була описана Вольфгангом Лазіусом аж у далекому 1557 році, тобто була придумана тільки як гіпотеза, і аж 500 років тому, та й ще на підставі невеликої кількості даних, слабкої медицини, нерозвиненої біології, ґрунтуючись на малому досвіду та невеликій кількості етнічного матеріалу у вчених. За фактом, ці дві теорії про міграції давнини та про велике переселення народів - це просто недоведені ідеї дослідників давності, і тому не варто ставитися до них серйозно.

910. Гіпотеза про п’ять генерацій (застаріле “рас”)

При детальному вивченні питання стало очевидним, що всі типи людей нашої Землі сьогодні належать до однієї генерації (або “раси”), яка називається “варвари”. Це слово має давньогрецьке походження, від грец. βάρβαρος, або англ. bárbaros, що означає “люди”. Багато людей умовно вважають варварами лише старі німецькі племена, але це не так.

Одна з націй попередньої вимираючої генерації (раніше генерації називалися застарілим терміном “раси”), яка жила до н. е., називалася “римлянами”. Римляни застосовували термін “варвари” для всіх нових жителів, які вибивалися за межі давньої римської культури. Ці нові поселенці здавались дрібними, грубими, надмірно емоційними, швидкими, гучними, патлатими, мали власні нові незрозумілі мови та незвичайні антропологічні риси зовнішності.

Ця наша нова генерація зародилася на початку перших десятків років н. е., поступово стала розрізнятися за народностями, а потім за націями, й зміцніла у 300-х роках н. е., або “Нової Ери”.

Вважається, що наша генерація варварів - це п’ята генерація, яка мешкає на Землі. А це означає, що до нас виродилося чотири раси (або генерації). Опишемо коротко їх.

Народ 1-ї генерації жив 7 тис. років до н. е. Відомий під назвою “титани”. Це духовні сутності та покровителі від першого покоління до четвертого. Імена деяких з них: Уран, Гея, Прометей, Літо, Хронос, Рея, Аїда, Тартар, Нюкта, Ерос, Один, Вілі, Одудава, Ометеотль, Індзінамі, Брахма, Амон, Мулунгу та інші.

Народи 2-ї генерації жили 6 тис. років до н. е. Відомі під загальною назвою “атланти”. Це покровителі п’ятого та наступних поколінь, так звані “деміурги-люди”. Деякі з них:

- арктиди, мешкали на півночі Європи, у північній Азії та в Арктиці. Відомі з них - Тор, Ільм;

- атланти, мешкали на півдні Європи. Відомі з них - Зевс, Посейдон, Афіна, Аполлон, Геракл, Одіссей;

- гіпербореї, мешкали у Східній Європі, в Причорномор’ї та в Уральських горах. Відомі з них - Фороней, Еола, Ілісія;

- пацифіди, мешкали у східно-центральній Азії та на Тихому океані. Відомі з них - Хотей, Тянь, Лунван;

- лотофаги, мешкали на півночі Африки. Відомі з них - Ра, Гор, Сет, Ізіда;

- лемурійці, мешкали на півдні Азії. Відомі з них - Сарасваті, Калі, Ганеша, Шива;

- дельфи, мешкали у південній Африці та в Індійському океані. Відомі з них - Ньянкупонг, Бумба, Ункулунку;

- му, мешкали у Полінезії. Відомі з них - Нараяна;

- інші народи.

Народи 3-ї генерації жили від 5 до 4 тис. років до н. е. Відомі під загальною назвою “шумери”. У Європі це дунайці, мінойці та мікени; в Африці - давні єгиптяни та нубії; у Месопотамії - семіти та шумери; в південному Прикаспії - ар’ї; на Індостані - інди; на півночі Індостану - хараппи; у західній Азії в Китаї - яньшао тощо. Відомий шумер - Зороастр.

Загалом у достовірності легенд або гіпотези про перші три генерації (або застаріле “раси”) ми до кінця невпевнені, але вся міфологія людства прямо вказує на це.

Народи ж передостанньої, 4-ї генерації, жили від 3 тис. років до н. е. й до 470-го року н. е. Вони є більш реалістичними, їхнє існування доведено. Вони відомі під назвою “анти”, а їхня ера (загальний період існування) називається “античністю”. Їхні подовжені великі черепи з величезними очницями знайдені та описані археологами, хоча їм приписують набагато більше років, ніж є насправді. Народи цієї старої генерації теж поділялися на національності:

- ті нації, які проживали в Європі, називалися римлянами (південь Європи), херусками (північ Європи), етрусками (північ Апеннінського півострова), вестготами (захід Європи), іллірійцями (захід Балканського півострова), македонами (схід Балканського півострова), коринтянами, аттіками (або афінянами, також їх ще називають умовною назвою “давні греки”), фракійцями (східне узбережжя Чорного моря) тощо;

- в Євразії - кіммерійцями (Північне Причорномор’я, саме від них в взяли українці одну з назв своєї держави - Кримея), колхідами (Східне Причорномор’я), агріппеями (в Уральських горах) та Скіфами (Північний Прикаспій);

- у північно-східній Азії - имияхтахами;

- на Кавказі - іверійцями, вірменами (саме від них взяли собі назву сучасні вірмени), албанами (саме від них ця частину Кавказьких гір довго ще називалася Албанією);

- у центральній Азії - хуннамі, сяньбі;

- у Китаї - циньцинами;

- у Месопотамії - ассирійцями (саме від них взяли собі назву сучасні сирійці), вавилонянами, персами (або парфянами, англ. parthians, саме від них взяли собі назву сучасні іранці);

- у Палестині (Леванті) - фінікійцями, філістимлянами (саме від них взяли собі назву сучасні палестинці), євусеями (ханаанами, ханеями, каанами, євреями), ізраїльтянами, мізраїмами та кушами;

- в Аравії - халдеями;

- у південній Азії - сиратами (в Гімалайських горах), маур’ями (Північна Індія), ведамі (Східна Індія), сакамі та сатаваханамі (Південна Індія);

- в Африці - суданцями та єгиптянами (схід Африки);

- у Латинській Америці - ольмекамі;

- багато інших народів.

Відомі анти - це Геродот (перший історик), Гіппократ, Геракліт, Піррон, Олександр Македонський (воєначальник), Піфагор, Архімед, Платон, Єпікур (філософ), Юлій Цезар (правитель нації римлянів), Арміній (правителів нації херусків), Клавдій Птолемей Емпірик (лікар і філософ), Асклепіад (засновник медичної школи) та інші.

Нації нашої 5-ї генерації (1 рік н. е. й до цього часу) відомі під назвою “варвари”, а наша ера називається “середньовіччя”. У літературі нашу еру помічають назвами “нова ера”, “наша ера”, лат. Anno Domini (A. D., укр. “роки майстра”), лат. Vulgar Era, англ. Common Era та англ. Current Era (укр. “поточна ера”). Час життя передостанньої раси - антів - наклався на зародження та розвиток варварів (укр. людей). Це означає, що в якийсь проміжок часу, а саме протягом близько 470 років, анти та варвари жили одночасно. Якщо ви цікавилися або вивчали загальну історію, то вам могла часто траплятися інформація про те, що різні міста в різних частинах світу брали в облогу якісь варварські, нерозвинені народи. І справді, цими варварськими народами були нові племена нової генерації (“раси”). Анти ж захищалися від варварів високими стінами, а варвари наступали на них, у міру свого розмноження та відповідно розширення ареалу проживання. Наша нова генерація варварів (укр. людей) стала духовним та технологічним спадкоємцем античних народів.

911. Духовна і технологічна спадщина

Прикладом такої духовної і технологічної спадщини варварів від антів є перейняття архітектурних стилів, водопроводу (віадуків), мостів, агрокультури, медицини, релігії та деяких мов. Наприклад, варвари лангобарди перейняли латинську мову антів римлян; варвари греки (елліни) перейняли мову антів аттиків (афінян, або стародавніх греків); сирійці перейняли арамейську мову; слов’яни-мігранти людичі (ашкенази, або вандали) перейняли різновид арамейської мови, давню релігію античних фарисеїв (євсеїв, або євреїв); чхетрі (непали) перейняли мову санскрит; дравіди - тамільську мову; іранці - фарсі (парфінянську); ісландці перейняли праскандинавську мову; черкеси - мову хетів; кипчаки (лат. татари) перейняли частково кіммерійську і скіфську мови, і таке інше. Одним з різновидів арамейської мови написана книга “Старий Завіт” (це коротка історія антів, які мешкали у Східному Середземномор’ї, або Леванті), а афінянською (давньогрецькою) написані тексти, які увійшли до збірки “Новий Завіт” (це історія перших варварів), різновидом санскриту написані індійські історичні книги “Рамаяна”, “Веди” та “Упанішади”.

Для нас, сидячи вдома, відрізнити анта від варвара в ранній історії не завжди просто. Усі варвари народилися не раніше 1-го року нашої ери. Багато римлян продовжували жити, керувати країною та наукою паралельно з варварами. Це тривало приблизно до 470-го року. Таких римлян в історії називали “стоїками”, за назвою старовинної філософської течії. Деякі дослідники-романтики не люблять назву “варвари” і вважають за краще називати нашу генерацію назвою “арії”. Відомі ранні варвари - це Плутарх (філософ), Піліній (історик), Атілла (воєначальник), Авіценна (вчений), Гай (юрист), Соран Эфеський (лікар), Євсевій Кесарійський (історик богослів’я), Проересій (філософ), Григорій Богослов (священик) та інші.

912. Давні греки та римляни, арійці та арії

Деякі дослідники плутають римлян з “давніми греками”, а арійців з “аріями”. Тут потрібно пояснення.

Справа в тому, що назва “давні греки” - дуже умовна. Насправді, до нашої ери греків не було, а той народ, який розмовляв давньогрецькою мовою, називався аттиками, або афінянами. Саме їхня мова стала сьогодні базою для мови сучасних греків (або еллінів). Римляни ж розмовляли старою латиною. Мову римлян перейняли сучасні італійці (лангобарди). І римляни й афіняни жили одночасно у сусідніх державах і поступово зникли, а їхнє місце посіли варварські народи.

“Арії” - це романтична назва людей нашої генерації, тобто варварів. Цю штучну назву також використовували для позначення незмішаних націй, зовнішності варязького (германсько-балто-слов’янського) типажу, високих, зі світлими очима, які нібито несли високу цивілізацію. А арійці ж, або орісси - це назва сучасної мовної групи індійців, які живуть на сході Індії. Також, до арійців відносять іранські нації, читаючи назву іранців aryān як “арійці”, яка походить від імені Айрей (лат. Iraj) - голови народності іранської мовної групи. І справді, у всіх іранських націй за генетикою колір очей блакитно-зелений (якщо не відбулося змішування з іншими націями). Звідси й виникла така плутанина з термінами та нерозуміння з боку деяких ідеологів.

913. Наша генерація “варвари” (укр. люди)

Наша раса варварів ділиться на “типи” за антропологічними ознаками та ареалом проживання. Головний принцип відмінності типів - це риси і форми обличчя та конституція тіла.

Типи націй діляться на “типажі” за схожістю зовнішнього вигляду, а також схожістю природних умов свого регіону.

Типажі (сім’ї) поділяються на національні і мовні групи. Кожна мовна група націй зароджена і постійно проживає у певному географічному регіоні. Представники однієї мовної групи завжди мають однакову антропологічну зовнішність і трохи розуміють мови одне одного. Представники ж різних мовних груп зазвичай не розуміють одне одного.

Вже всередині національної і мовної групи відбувається розподіл на “нації”. Нації всередині однієї мовної групи є спорідненими і люди схожі одна на одну зовні. Це викликано тим, що всі нації однієї мовної групи мають одну прародительку з єдиною прамовою. Така прародителька описана майже в усіх народів у образі “Великої Матери”. Якби етнологи добре попрацювали і вивчили уважно історії та легенди народів, то вони змогли б точно визначити мати-прародительку кожної мовної групи і навіть нації. І тоді одразу відкинули б теорію про блукання народів. Адже переселялися не народи, а заселялася лише прародителька. Причому одразу ж у певну місцевість, зі своєю мовою, адаптацією до умов життя та специфічними особистими якостями, що визначили надалі ментальність кожної групи.

Часто відбувається, що сусідні нації з різних мовних груп змішуються. Тоді одна нація набуває деяких антропологічних рис іншої нації, іншої мовної групи або навіть типажу. Про людей націй з таких змішаних народів кажуть, що “вони дуже різні”.

Звичайне явище, коли в мови будь-якої мовної групи привносяться слова з мов сусідніх мовних груп. Це називається запозиченням, і зовсім не є причиною об’єднувати мови в одну гілку чи сім’ю, як сьогодні прагнуть робити вчені філологи. На жаль, більшість вчених лінгвістів сьогодні - це просто плагіатори, які не проводять власних досліджень, а переписують вже наявні та застарілі роботи й недоказані гіпотези.

У багатьох випадках старовинні лінгвісти зібрали мовні групи в сім’ї та гілки на підставі лише географічного ареалу. І тоді до однієї сім’ї випадково потрапили представники різних типів народів. Наприклад, у так звані “фіно-угорські” народи потрапили і фіннські нації, що належать до європеоїдного типу (це саами, московити, перм’яки тощо), і мансійські нації, які належать до корінного трансуральського типу (це мансі, тунгуси, кети), і самодійці, що відносяться до арктичного типу (це ханти, ненці, нгасанці). А насправді між цими трьома типами ані на вигляд, ані між їхніми мовами нічого спільного немає, окрім запозичених слів.

Нації зовсім різних груп і типажів штучно об’єднані в один народ тільки тому, що вони проживають по сусідству одна з одною. Це, наприклад: ханти-мансі, кабардино-балкари, карачаєво-черкеси, фіно-угри, балто-слов’яни тощо. А насправді, ханти - це північна нація арктичного типу; мансі - це корінний трансуральський тип; балкари та карачаївці - це європеоїдний тип романо-кипчацького типажу кипчацької групи; кабарди і черкеси - це східний тип, що відноситься до кавказького типажу та адизької групи.

Всі фіннські нації живуть на західній стороні від Уральських гір й відносяться до європеоїдного типу. А всі югрські нації живуть на північній та східній стороні від Уральських гір й відносяться до арктичного (“ескімоського”) типу. Тобто у фінн та югрів немає нічого спільного - ані мови, ані зовнішності, ані культури. Крім цього, чомусь, чи то з політичних мотивів, чи то з дурості, югрів хтось зарахував до угорської (мадьярської) мовної групи, хоча між юграми-ескімосами та угорцями-європейцями теж немає нічого спільного (окрім групи мандрівників, які колись прийшли з Угорщини та оселилися в Югрі).

Також часто можна почути термін “балто-слов’янські” мови, хоча такого поняття теж не існує в реальності. Адже балтські та східноєвропейські (слов’янські) мови зовсім різні, їхні носії один одного не розуміють, але проте вони мають єдиний германо-балто-слов’янський “варязький” типаж зовнішності.

Також деякі мови зібрані в одну сім’ю на підставі того, що в них є декілька схожих ознак, слів і коренів слів, які походять від однієї стародавньої мови. Цю стародавню мову називають “прамовою”. Нею могли розмовляти в античності на певній території. І на підставі цього вважається, що нові зовсім різні народи, що тепер живуть на цій самій території, нібито мають спільного предка. Наприклад, за такою ознакою об’єднані мови в “індоєвропейську сім'ю”, “сано-тибетську”, “алгонкінську” тощо. Через це змішали, наприклад, блондинів скандинавів та чорношкірих дравідійців в одне ціле, що абсолютно не відповідає ані їхній генетиці, ані їхнім сучасним мовам.

Насправді, кілька ледь схожих слів та граматичних правил зовсім не свідчать про єдиного предка таких різних людей. Єдиною ознакою того, що нація має спільного пращура - це схожість націй на зовнішній вигляд. Тільки від одного загального предка можуть розвинутися зовні схожі люди. І мова тут зовсім ні при чому, враховуючи що люди можуть подорожувати, мати сусідів і переймати слова та мови інших народів, зокрема й у генетично чужого народу (старої генерації), що жив на цій території в давнину. Схожість граматики декількох слів, наприклад, з мови індійця зовсім не робить його родичем шведу, тому що у них абсолютно різні неспоріднені прабатьки. Тому об’єднання їхніх мов в одну індоєвропейську сім’ю не несе жодного змістового навантаження, тому що не дає подальшої інформації.

914. Суміші мов: креольська та піджин

Суміш мов різних мовних груп має дві назви: “креольська” та “піджин”.

Креольська мова - це місцева мова з домішкою чужих мов. Креольські мови з’явилися там, де були колонії, і ґрунтуються вони на базі місцевої мови. Іншими словам, це мова якоїсь корінної нації, більшість слів якої було запозичено з мов колонізаторів. Можна ще сказати, що це - корінна мова, змішана з мовами окупантів. При цьому креольська мова має свою власну офіційну (але плаваючу) граматику та правила. Приклади креольських мов:

- російська (або русская) - це славинська (новгородська) мова, змішана з німецькою, французькою, англійською, італійською, голландською, а також з деякими фіннськими, кипчацькими і слов’янськими мовами;

- ток-пісін - це папуаська, змішана з англійською;

- біслам - вануатська, змішана з англійською;

- підджин - соломницька мова Соломонових островів, змішана з англійською;

- гаїтська - мова острова Гаїті, змішана з англійською;

- кабо-вердіану - кабо-вердська, змішана з португальською (Кабо Верде в Африці);

- такі-такі - суран-тонга (Суринам), змішана з англійською;

- мічіф - корінних північноамериканців (Канада), змішана з англійською.

Мова піджин - це чужа мова з домішкою місцевої мови. Це безграмотна суміш перекручених слів двох різних мов, коли мова окупанта накладається на місцеві слова. Тобто, піджин утворюється там, де були окупанти чи торговці, і заснований на граматиці та словах мови прибульців. Приклади піджину:

- суржик - славинська (новгородська, або російська) наклалася на місцеву руську (русинську, сучасну українську);

- трасянка - славинська (новгородська, або російська) наклалася на місцеву літвинську (білоруську);

- ідиш - германська старосаксонська наклалася на місцеву слов’янську старосорбську (або вандальську, людську, чи лужицьку);

- руссенорськ - славинська (новгородська, або російська) наклалася на місцеву норвезьку;

- шотландська (скотс) - староанглійська наклалася на місцеву кельтську гойдельську мову шотландців;

- романш (ретророманський) - латина наклалася на місцеву кельтську хельветську мову швейцарців;

- португальська - латина наклалася на місцеву кельтську галльську мову галлів;

- мальтійська - арабська наклалася на місцеву староіталійську, з додаванням слів з французької та англійської мов;

- чабакано - іспанська наклалася на місцеву філіппінську;

- фанагало - англійська наклалася на місцеву зулуську (південноафриканську);

- кяхтинська - китайська наклалася на місцеву славинську (новгородську, або російську);

- бічламар - англійська наклалася на місцеву соломницьку (Соломонові острови);

- африкаанс - голландська, німецька, англійська та арабська наклалися на місцеві намібійську та малайську мови;

- папьяменто - португальська, іспанська, аравакська, а також деякі африканські мови наклалися на місцеву мову островів Аруба, Бонайре і Кюрасао.

Деякі з цих мов піджин з часом закріпили власну граматику та стали офіційними державними мовами, наприклад, ідиш, романш, португальська, шотландська, африкаанс, папьяменто тощо.

Також відомо таке поняття, як мова “лінгва франка”. Так називають мову, яка стає загальною для величезної кількості націй на великій території. Такими мовами були: в Європі - латинська, потім французька; у Середземноморському регіоні - мова “сабір”; у німецько-французькій приуральській колонії такою мовою колонізатори зробили креольську російську (русскую, на основі славинської) мову; в африканських колоніях - піджин африкаанс. У всьому світі сьогодні мовою лінгва франка є англійська.

Штучні світові мови, які їхні творці хотіли перетворити також на лінгва франка - це “волапюк” (на основі англійської, німецької та латинської мови), “есперанто” (він же “ідо”) (на основі романських, німецьких, слов’янських і грецької мови) та “лінгва франка нова” (на основі романських мов). Але вони поширення не набули через те, що на них не пишуть жодної цінної інформації, ані наукових праць, ані літератури.

915. Консервація мов

В історії протягом століть виявилося таке цікаве явище, як “консервація” мов. Що це означає? Це означає, що якась мова зупиняється у розвитку та застигає на багато століть, тобто перестає змінюватися. Ми знаємо, що всі мови розвиваються, покращуються, стають гнучкішими, зручнішими. Кожні кілька десятків років нація-носій привносить у мову нові граматичні правила, змінює літери, звучання - це все робиться для покращення зручності вимови та краси.

Явище консервації відбувається, як правило, у трьох наступних випадках:

1) Коли будь-яка частина нації потрапила під окупацію. У цьому випадку група людей, які стають відірвані від основної частини нації, продовжують спілкуватися між собою такою мовою, якою вона була на момент окупації. Прикладами такої “законсервованої” мови є карельська (старосуомська).

Руська, або русинська (нім. reussen), вона ж рутенська (англ. ruthenian) мова - це була офіційна мова всієї Русі (сучасної України-Руси). Коли західна частина Руси потрапила під окупацію Священної Римської імперії Германської нації та увійшла до складу Східної країни (нім. Österreich, або Австрії), то місцеве населення продовжувало розмовляти та передавати дітям рідну руську (нім. русинську) мову. Саме від німецької мови й пішла назва “русинська” - так австрійці називали руську мову. Таким чином вийшло, що ця мова на решті території України розвинулась і стала називатися з 1917 року “українською”, а в окремих селах заходу Русі - вона зупинилася у розвитку. Староукраїнську мову сьогодні називають руською, або русинською, рутенійською. Усі старовинні літописи Русі написані саме руською (сучасною українською) мовою.

Те саме сталося і з суомською (фінською) мовою в Карелії. Східна область Фінляндії - Карелія (Олонець) - була окупована Московією багато століть тому. І населення Карелії, яке за національністю є суомами (тобто сучасними фінами) продовжило розмовляти стародавньою мовою, тоді як на решті території Фінляндії мова розвинулась і видозмінилася. Тому в Росії старосуомську (старофінську) мову, якою сьогодні розмовляє русифіковане населення Карелії, називають карельською.

2) Коли пройшла хвиля міграції в іншу країну. Наприклад, біля 300 років тому відбулася перша хвиля міграції українців до Північної Америки. В результаті, та мова, якою розмовляють українці Канади чи Америки - це староукраїнська мова, вона не могла там розвинутися і застигла в тому стані, якою була багато років тому.

3) Коли нація повністю окупована і окупант утискає місцеву мову. У цій ситуації мова не лише консервується, а й може зникнути, тому що зменшується кількість її носіїв. Так, можуть зникнути мови вепсів, іжор, водь, московитів (мокшей), мансі, татар (волзьких булгарів), тартарів (аланів, колишніх сараценів), башкортів, ногайців, сибіряків, кетів, нанайців тощо. Їхні носії масово переведені на славинську (новгородську, або російську) мову і навіть “слов’янізовані”. Те саме сталося, наприклад, зі слов’янською сорбською (людською, або лужицькою, вандальською) мовою ашкеназів, яка була практично замінена на старосаксонську.

916. Класифікація народів: типи, типажі, мови. Нації в Україні та Росії

Отже, різноманітність націй класифікується в такій черзі: ареал - тип - типаж - група - нація. Перейдемо до опису групування людей, які населяють нашу Землю, за типами, типажами та мовними групами. В цій класифікації немає угрупування мов у так звані “мовні сім’ї”, оскільки це не несе жодного сенсу. Але, по суті, типаж - це і є сім’я (або родина), оскільки народи зі схожим типажем, напевно, мали одного спільного предка.

Сподіваюсь, що наступний опис націй дозволить вам краще усвідомити, хто живе поряд з вами і почати ставитися до наших сусідів по кордону та планеті з більшим розумінням та інтересом. Кожна нація має свої особливі специфічні якості та вміння. Немає націй гірших або кращих, менш розвинених або більш розвинених. Якщо уявити, що все людство - це один великий організм, то кожна нація - це його частина, якийсь орган, без яких організм не буде цілісним. Особливості й знання, які є у різних націй - дуже важливі, оскільки вони роблять свій специфічний важливий внесок у виживання, спосіб життя, розвиток, харчування та безпеку всього людства.

Типи описані із заходу на схід та з півночі на південь.

1) арктичний (“ескімоський”) тип при Льодовитому океані. Містить самодійсько-югрський, нещано-якутський, чукотсько-камчатський, алеуто-інуїтський типажі;

2) європеоїдний (“білий”) тип Європи та західної Азії у європейській смузі. Містить німецько-балто-слов’янський (“варязький”), кельто-мадьяро-фіннський, баско-романо-кипчацький, балкано-албано-грецький типажі;

3) східний тип центральної Євразії. Містить тюрксько-уйгурський, вірменський, кавказький, арабо-іранський типажі;

4) корінний трансуральський та північноамериканський тип центрально-континентальної Азії від Уральських гір і до заходу Північної Америки, включаючи Уральські та Скелясті гори. Містить мансійський, тунгусо-кетський, крі-сіуський типажі;

5) байкальський (“монгольський”) тип східної Азій у середній смузі. Містить алтайсько-хакасько-саянський, монгольсько-маньчжурський типажі;

6) далекосхідний тип південно-центральної Азії. Містить нанайсько-оркський типаж;

7) азіатський тип на південно-східному узбережжі Азії та прилеглих островів Тихого океану, Тибетського нагір’я та пустель у південно-західній Північній Америці - містить японо-корейський, китайсько-в’єтнамський, тибето-непальський, тайсько-філіппінський, індонезійсько-малайський та навахо-ютський типажі;

8) індійський тип в Південній Азії та на півострові Індостан. Містить пакистано-індійський, арійський, дравідо-мальдівський типажі;

9) індіанський (“американський”) тип Великих рівнин та Великих озер Північної Америки. Містить осейже-кеддський, алгонкінсько-ірокезький, тускароро-чероцький, мускозький типажі.

10) африканський (“конголезький”) тип північної, західної та південної Африки. Містить берберо-сефардський, масайський, сьєрра-леонський, нігерійський, кенійсько-замбійський, бушменський, зулуський типажі;

11) абіссінський (“ефіопський”) тип східної Африки та прибережних островів. Містить ефіопсько-йеменський, хауско-мадагаскарський типажі;

12) папуаський (“меланезійський”) тип островів західної частини Тихого океану. Містить папуаський, соломоно-вануатський, фіджі-кірибатський типажі;

13) полінезійський тип островів східної частини Тихого океану та Латинської Америки. Містить гавайсько-маорський, ацтеко-майський, андський, амазонський типажі;

14) австралійський (“аборигенний”) тип Австралії та острова Тасманії. Містить аррернто-ларакський, ватсько-анангський, палавський типажі.

917. Європейські, північні та північно-азіатські народи

1. Європеоїдний тип. Його носії були раніше відомі під розмовною назвою “білі”. До європеоїдного типу належать, наприклад, англійці, французи, румуни, греки, фіни, мордва, татари, башкорти та інші. Ареал розселення: вся Європа та західна Азія у середній (так званій “європейській”) смузі.

Типові риси: волосся від білого до темно-коричневого; виступаюче обличчя; ортогнатизм (тобто щелепа не виступає); очі мають широкий розріз, розташовані горизонтально, без епікантуса (тобто без подвійного віка); виступаючий ніс; світла шкіра.

Типажі зовнішності:

1.1) північно-західноєвропейський (скандинавський), англійський (німецький), балтський та східноєвропейський (слов’янський, у тому числі ашкеназький);

1.2) кельто-угоро-фіннський;

1.3) баско-романо-кипчацький;

1.4) балкано-албанський і грецький (південно-італійський);

1.1) Північно-західноєвропейський (скандинавський), англійський (германський), балтський та східноєвропейський (слов’янський, у тому числі ашкеназький) типаж. Регіон проживання: північний захід Європи. Риси зовнішності типажу: блондини і русяві; сірі очі; довгий прямий ніс; високий зріст. На початку Середньовіччя цей германо-балто-слов’янський типаж називався “варягами“ (лат. varangians).

Германська мовна група:

Північні германці, або “скандинави”, в давнину називали терміном “вікінги”. Додаткові особливості зовнішності: блондини; вузьке обличчя; світло-сірі очі без обведення; ніс дуже довгий прямий; дуже високий зріст:

- ісландці. Живуть на острові в північній частині Атлантичного океану, на північ від Європи, м. Рейк’явік;

-фарерці. Живуть на островах у північній частині Атлантичного океану, на північ від Європи;

- норвежці. Живуть на півночі Європи, м. Осло;

- скани (шведи). Живуть на півночі Європи, м. Стокгольм;

- датчани. Живуть на півночі Європи, м. Копенгаген;

Південні германці, або “англо-сакси”. Додаткові особливості зовнішності: світлорусе волосся; вузьке обличчя; темно-сірі очі з обведенням; ніс дуже довгий прямий; дуже високий зріст:

- англійці. Місце проживання: південний схід Великобританії;

- голландці. Місце проживання: узбережжя Північного моря, міста Амстердам і ден Хаґ (укр. Гааґа);

- фризи. Місце проживання: узбережжя Північного моря між Нідерландами та Данією, м. Бремен;

- сакси. Живуть у районах міст Гамбург, Ганновер, Магдебург;

- германці (вони ж франки, тевтонці, укр. німці). Місце проживання: міста Кельн, Падеборн, Франкфурт;

- алемани. Живуть у районі м. Штутгарт. Французи, наприклад, офіційно називають всю Німеччину Алеманією;

- люксембуржці;

- тюринги. Живуть у районі м. Ерфурт;

- баварці. Живуть ближче до Альпійських гір, в районі м. Мюнхен.

Шість германських націй (а саме фризи, тевтони, алемани, саксонці, тюринги та баварці) об’єдналися в одну спільну державу, яку ми називаємо Німеччиною. Єдиною загальною мовою для них стала мова німців (тевтонців), яку називають сьогодні німецькою (анг. german) мовою. Німецькою мовою країна називається “Deutschland”, що раніше старонімецькою писалося як “Teütschland” (укр. Тевтонія). Цілком очевидно, що германці та алемани, що живуть на заході Німеччини, генетично змішалися з французами, через що придбали карий колій очей.

Балтська мовна група:

Особливості зовнішності: русе волосся; сірі очі без обведення; ніс довгий прямий; високий зріст. В групу входять такі нації:

- латиші (ліфлянти). Проживають на березі Балтійського моря, в районі м. Рига. Їхніми областями були Леттія, Семигалія і Курляндія;

- жемайти (самогети, або жмудь, сучасні литовці). Проживають на березі Балтійського моря, на південь від латишів. Столицею їхньої держави Жемайтія раніше було м. Мемель (сучасне м. Клайпеда). Не плутайте сучасних литовців із старовинними літвинами (білорусами). Це, як бачимо із класифікації, дві нації з різних мовних груп.

- балти (пруси). Проживають на березі Балтійського моря, в районі міст Гданськ (нім. Даньциг), Калінінград (нім. Кенігсберг). Були в 1400-их роках завойовані тевтонцями (укр. німцями) і залишалися в окупації багато століть. Сьогодні нація балтів поділена на дві частини. Одна з них проживає частково в Польщі (м. Гданськ, або Даньциг), а друга - в області, що належить Росії (м. Калінінград, або Кенігсберг). Німецькою мовою Пруссія називається “Боруссія”.

Якщо ви зробили собі аналіз ДНК на національність і він показав, що ви балт, то це означає, що за національністю ви належите або до прусів, або до жемайтів (самогетів, тобто до сучасних литовців), або до латишів. Враховуючи, що саме Жемайтія (або Самогетія, тобто сучасна Литва) багато століть була в одному союзі з Русью та старовинною Літвою (Білоруссю), то можна припустити найбільшу ймовірність змішування русичів та білорусів саме із жемайтами.

Східноєвропейська (або слов’янська) мовна група:

Особливості зовнішності: русий колір волосся; вузьке обличчя; сірі очі з обведенням, кругла форма очей; короткі брови рисками, ніс довгий прямий; високий зріст.

Північні східноєвропейці:

- славини (новгородичі). Проживають у східній Європі в районі м. Новгород та у Новгородській області в Росії. Мали власну державу, яка називалася Новогардія. Новогардія була захоплена фіннською державою Московією та введена до складу великого північного регіону, який назвали “Біла Русь“ (лат. Russia Blanca). Ця назва була взята від руської (русинської) області, де знаходилося місто Смоленськ. З цього моменту з середини 1500-их років славинів (новгородичів) стали іноді називати “русскіми”, а їхню територію - “Новгородською Русью”. Славинська (новгородська) мова була перейменована на російську (русскую) і стала “креольською” мовою та “лінгва франка” (лат. lingua franca) в Російській імперії, в московсько-русскій колонії “Радянському Союзі” (СРСР) і в Росії. Саме до славинської (новгородської) мови належать такі терміни як “старослов’янська” “давньорусская” мови. Деякі літописи, які сьогодні називаються давньорусскіми, написані саме новгородською мовою;

- плесковичі (псковичі, “скобарі”). Проживають у східній Європі у Псковській області в Росії, столиця - м. Псков. Мали власну державу під назвою Плесковія. Сьогодні плесковичів називають “русскіми”. Їхня псковська мова теж сьогодні зустрічається в старовинних літописах, які називаються “псковськими”. Саме в псковській мові використовуються слова, схожі на “прийдеша”, “смотреша”, “поимши”, “имущу”, “седоша”, “називаху” тощо;

- літви, або літвини (білоруси). Їхні історичні землі у східній Європі - це міста Мінськ (місто князя Міна), Новагрудок, Вільно (з 1940 р. це Вільнюс у складі сучасної Литви), Ковно (Каунас), Білосток, Гродно, Барановичі. Літвини мали старовинну відому державу під назвою Літва, яку сьогодні має нову назву - Білорусь. Багато людей плутають старовинну Літву (тобто Білорусь) із сучасною Литвою. Насправді, сучасна Литва за старих часів називалася Жемайтією, або латиною Самогетією, і там живе нація балтської мовної групи;

- руси (біл. русичі, нім. русини, анг. рутени). Проживають у східній Європі. Історичні землі - це столиця місто Київ, міста Львів (іноді грав роль другої столиці), Перемишль, Санок, Луцьк, Брест, Пінськ, Турів, Вінниця, Харків, Суми, Полоцьк, Вітебськ, Могильов, Смоленськ, Брянськ, Суздаль (Курськ), Орел, Білгород. Русичі (нім. русини) мали свою власну старовинну державу під назвою Русь. Англійською мовою русинів називали ruthenians, тобто рутенійцями, або рутенами. У Російській імперії русичі (нім. русини, анг. рутени) відомі під назвою “малороси”. Саме у старовинній Русі у Смоленській області знаходяться витоки двох річок - Дніпра та Волги. Дніпро у русичів носив назву “Славутич”, а Волга називалася рікою “Ра”. Місто Смоленськ було захоплено Московією 1500-их роках. Цілком очевидно, що сіроокі слов’яни русичі (нім. русини, анг. рутени) на сьогоднішній день генетично сильно змішалися з православними перікопенськими (або причорноморськими, кримейськими) кипчаками (лат. татарами) на півдні, та частково з гагаузами, молдаванами, румунами і ромами (грец. “циганами”, тобто “чаклунами”) на заході, через що багато русичів набули карого кольору очей та коричневий колір волосся.

Славини (новгородичі), псковичі та літвини (білоруси) раніше, як і русичі (русини, рутени) сповідували християнство грецького (візантійського) обряду (або так звані “греко-католицтво” або “православ’я”), але більшість за часів колонізації перейшли на російське православ’я болгарського обряду. Руси (біл. русичі, нім. русини, анг. рутени) недавно повернулися у свою давню власну ортодоксальну (укр. православну) церкву, центр якої знаходиться в місті Константинополь (Ecumenical Patriarchate of Constantinople);

- поляки (“ляхи”). Історичні землі - навколо міст Краків, Варшава.

- боеми (чехи). Проживають у центрі Європи, м. Прага;

- панони. Проживають у центрі Європи на землях навколо міста Відень. Панони були завойовані сусіднім кельтським народом норик (сучасними австрійцями) і втратили державність у 1300-их роках.

- словаки. Проживають у центрі Європи, м. Братислава.

Поляки, чехи, словаки і панони завжди сповідували християнство латинського (римського) обряду (або так зване “римо-католицтво”);

- люди (людичі, лат. юди, лужи, або сорби). Їхні старовинні міста в центрі Європи - це Берлін, Щецин, Деммін, Любек, Шверін, Росток, Волін, Вроцлав, Катовіце.

Не варто людських (лужицьких) сорбів плутати із сербами, як роблять деякі дослідники; адже серби (“срібні”) - це інша нація, яка живе дуже далеко на півдні. Людів (або сорбів) у різних джерелах називають по-різному на підставі назв їх старовинних племен - це люди (лужичі, лужи), суеви, бодричі, полаби, поморяни, венеди (венди) та вандали. В Африці вони відомі саме під назвою вандали, що навіть стало широко вживаним виразом з негативним значенням (після так званих “вандальських війн”).

Місцевість, де вони мешкали, у середньовічні часи називалася Ашкеназія. Їхня мова сьогодні називається офіційно сорбською, а раніше мала назву “вандальська” або “людська”. Сорби (люди, лужи) так і не встигли створити свою державу. Вони були завойовані сусідньою нацією германської мовної групи - саксонами (або саксами). Дипломат Сигізмунд Герберштейн у своїй брошурі “Записки про московитські справи” ясно вказує на те, що вандальська мова була ідентична руській (нім. русинській, анг. рутенській, сучасній українській) та літвинській (білоруській). Після окупації людів (сорбів, або вандал) саксами на початку 1200-их років мова на їхній території поступово перетворилася на “піджин”, тобто на безграмотну суміш двох мов на основі мови окупанта. Частина людів (лат. юдів, лужів, лютичів) стали біженцями від саксів і тисячами розселилися на схід до угорців, й величезна кількість - до слов’янських націй, де білоруською мовою їх називали “жиди”. Їхні предки, починаючи з 600-х років, у результаті великого походу до Африки та Палестини, а потім назад, частково змішалися з африканцями, палестинцями, сирійцями, а потім з іспанцями, тюрками (укр. турками), грузинами та хозарами (предками українців). Тому у багатьох людичів зустрічаються карі очі, коричневе або іноді темне волосся, а також носи загинаються до низу (як в арабів і тюрків), або носи з горбком по-середині (як в іспанців і французів).

Південні східноєвропейці:

- словенці. Проживають у центрі Європи нижче Альпійських гір, м. Любляна;

- хорвати. Проживають вздовж Адріатичного моря, м. Загреб;

- боснії. Проживають на півдні Європи, м. Сараєво. Боснійці переважно мусульмани;

- серби. Проживають на півдні Європи, м. Бєлград. Не варто плутати сербів (“срібних”) з сорбами (людами, або вандалами), хоча багато істориків їх люблять об’єднувати в одну націю, але це не так, і вони дуже далеко один від одного мешкають;

- чорногори. Проживають на півдні Європи вздовж Адріатичного моря, м. Підгориця;

- болгари. Проживають на півдні Європи вздовж Чорного моря, м. Софія. Болгари частково займають територію тюрків гагаузів (м. Варна) і сильно змішалися з ними, від чого багато хто отримав майже чорний колір очей. Саме староболгарську мову колонізатори в “Російській Імперії” слати називали “церковнослов’янською”, оскільки саме болгари були там організаторами церкви (бо римська і грецька церкви відмовилися). Болгари проводили для місцевих аборигенних фінно-кипчацьких та інших народів церковнослужіння та свої обряди староболгарською мовою. Місцеве населення ж колоніальна влада переконувала в тому, що це якась “особлива церковна мова” і називали її “церковнослов’янською”;

- македони. Проживають на півдні Європи, м. Скоп’є.

Багато південних слов’ян прийняли мусульманство, наприклад, повністю боснійці, і частково - хорвати, болгари, серби, македони та чорногори. Решта - християни грецького (візантійського) обряду (тобто “православні”). Хорвати сьогодні - це переважно християни римського (латинського) обряду (або “римо-католики”).

Тобто, як ви розумієте, і слов’яни бувають мусульманами, і кипчаки (лат. татари) бувають християнами.

Якщо ви зробили аналіз ДНК на національність і він показав, що ви “східноєвропеєць”, це означає, що ви належите до однієї зі слов’янських національностей. Далі вже дивіться, звідки ваші предки. Якщо вони з України чи з русинських, земель, що знаходяться сьогодні у складі Росії (це міста Смоленськ, Брянськ, Курськ, Орел, Білгород) - значить ви русич (тобто русин, рутен). Якщо предки з півночі Росії - значить ви новгородич чи плескович (пскович) тощо. Якщо ви новгородець - це означає, що російська (славинська) мова є для вас рідною на генетичному рівні.

1.2) Кельтський, угорський та фіннський типаж. Регіон проживання: захід та центр Європи, починаючи від Ірландії, півночі Франції та Іспанії через Швейцарію до Австрії, і далі до північної частини Уральських гір.

Зовнішність типажу: для цього типажу характерне руде волосся та курносий ніс, середній зріст.

Кельтська мовна група:

Північні кельти, або гойдели. Додаткові особливості зовнішності: руде волосся; вузьке обличчя; зелені очі без обведення; ніс короткий тонкий і кирпатий; біла шкіра, веснянки. Це:

- гоели (ірландці). Проживають на Британських островах;

- манкси. Проживають на острові Ман;

- гойдели (шотландці). Проживають в Шотландії на Британських островах;

- корніші. Проживають в області Корнуолл на Британських островах;

- валлійці. Проживають в Уельсі на Британських островах;

- бретони. Проживають в області Бретань на півночі Франції;

- гаули (бельгійці). Проживають на півночі Європи вздовж Північного моря. Бельгійці зазнали насильницького переходу на голландську мову, яка в Бельгії називається “фламандська”;

Південні кельти, або галли. Додаткові особливості зовнішності: каштаново-руді; вузьке обличчя; темно-зелені очі з темним обведенням, очі мигдалеподібні широкі, горизонтальні; ніс короткий гострий курносий; смагляво-біла шкіра. Це:

- кельти. Місце проживання - область Арагон, північно-східна Іспанія;

- гали (португальці). Місце проживання - Португалія, північно-західна Іспанія та область Галіція, міста Сантьяго де Компостело, Лісабон. Мова галів у середні віки зазнала заміни на латину, і сьогодні розділилася на дві мови, які тепер відносяться до романської мовної групи - португальська та галісійська;

- хельвети (швейцарці). Місце проживання - Швейцарія. Власну країну вони називають “Гельвеція“ (англ. Chelvetica). Використовують алеманську (німецьку) та італійську мови;

- норік (австрійці). Історичне місце проживання - західна Австрія. Держава нації норік сьогодні називається Східною республікою, або німецькою - Österreich (укр. Австрія), де “ost” перекладається як “схід”, а “reich” як “держава”. Кельти норики в 1200-их роках були завойовані алеманами і поступово перейшли на німецьку мову. Сьогодні в Австрії проживає дві корінні нації - кельти норики та слов’яни панони.

Угорська (мадьярська) мовна група:

Особливості зовнішності: волосся рудувате русяве; вузьке обличчя; очі сірі із золотистим вкрапленням, мигдалеподібні широкі, горизонтальні; ніс тонкий короткий, трохи курносий; біла шкіра, веснянки. Це:

- угорці (мадьяри, вони ж оногури, або гуни, рос. венгри). Мешкають в центрі Європи. Група угорців, можливо, торговців, пішла жити у північне зауралля і там частково залишилася, змішавшись із місцевою трансуральською нацією мансі. В результаті, до мови мансі увійшло багато мадярських слів. Звідси пішла ідея, що мова мансі схожа на мадярську (угорську). Дуже часто люди плутають європейську мадярську (або угорську, рос. венгерську) націю з югрською національною і мовною групою, що належить арктичному типу.

Фіннська мовна група:

Місце проживання: північно-східна Євразія від Фінської затоки, через Кольський півострів, верхів’я річки Волга і до північної частини Уральських гір. Особливості зовнішності: русо-рудувате волосся; кругле широке обличчя; блакитні або сині очі; ніс короткий товстий і кирпатий; біла шкіра, веснянки; середній зріст. Більшість фінн останні 200 років самі себе називають “русскіми”.

Північні фінни, або прибалтійські. Живуть біля Балтійського (або Східного) моря, Фінської затоки, Білого та Мурманського моря. Додаткові особливості зовнішності: рудуваті блондини; круглі обличчя; очі сині з обведенням, мигдалеподібні широкі, горизонтальні; курносий короткий ніс; біла шкіра. Це:

- квени (фіни). Живуть за Полярним колом на півночі Норвегії, м. Тромсе. Мали країну “Фіннмарк”. Старовинна назва нації дала назву всій фіннській мовній групі;

- саами (лапландці, лоппь, “лопарі”). Проживають на Полярному колі, м. Рованіємі. Країна саамів називалася “Лапландія”, але вона була розділена між Фінляндією та Росією (Кольський півострів, місто Мурман, або Мурманськ). Саме до Лапландії їдуть туристи до відомого святого Клауса (Санта-Клауса);

- суомі (сучасні фіни). Проживають на півночі Європи, до суомі також відносяться й жителі області Карелія. Саме суомська мова називається сьогодні фінською. Оскільки область Карелія була окупована московитами у 1600-их роках, то старосуомська мова в Карелії не розвинулася, а так й залишилася на рівні XVII століття і називається “карельська”. Сама область Карелія раніше носила назву “Олонець”;

- вепси, або весь (міста Вологда, Архангельськ, Колмогра, річка Північна Двіна та Біле Озеро). Проживають у містах Петрозаводськ, Архангел (Архангельськ), Вологда, Колмогра (перекрученою російською мовою “Холмогори”), навколо Білого Озера, вздовж річки Північна Двіна, на півночі Вологодської області в Росії. Вони мали свою державу “Вепсанма”, або “Архангел”, зазначену на старовинних картах також під назвою “Двіна” (з Кондорською областю). Сьогодні вепси називають себе “русскіми”;

- водь (або нарова, сету і чудь). Міста Нарва, Кінгісепп, Печори, живуть на західному та північному березі Чудського озера) - нація водь (ваддяб ваддалайзод, вадьякко), мали державу Ватланд. Живуть на західному та північному березі Чудського озера, у містах Нарва, Кінгісепп, Печори. Сьогодні водь називають себе “русскіми”;

- іжори, або емь (м. Санкт-Петербург). Мали державу за назвою “Європа”, або Інгрія, вона ж Інгерманландія. Столиця іжорів - це місто Санкт-Петербург, але спочатку це місто називалося Orescack (що російською мовою читали як “орешек”), потім Нієшанц, далі Петерсбург, Санкт-Петерсбург, Петроград та Ленінград. Сьогодні назва “Орешек” залишилася тільки за однойменною фортецею на острові біля міста Шліссельбург у витоку річки Нева (там де річка випливає з Ладозького озера), тоді як саме місто Орешек знаходилося в гирлі Неви. Проживають на своїй історичній землі у Ленінградській області Росії, м. Санкт-Петербург. Іжори також називають себе “русскіми”;

- естонці. Проживають уздовж Фінської затоки, м. Ревал (або Таллінн). Держава Естонія раніше називалася “Істляндія”, і ділилася на дві області - Естонію та Лівонію. У Лівонії проживає також фіннська нація ліви;

- ліви. Проживають на півдні Естонії, частина лівів також проживає на західній території Латвії на річці Даугава (Західна Двіна), мабуть, після вимушеного переселення через тевтонську окупацію та депортації за часів Російської імперії. Ліви мали власну країну “Лівонія” у співдружності з естонцями. У Лівонії знаходився Лівонський орден - це була філія німецького Тевтонського ордену. За часів СРСР окупаційна московитська влада заборонила лівську мову, тому носіїв лівської мови залишилося дуже мало;

Вищевказані фінни сповідують християнство римського (латинського) обряду (тобто “римо-католицтво”), а також християнство протестантського обряду (а саме лютеранство), а також російське православ’я болгарського обряду.

Південні фінни, або волго-камські. Проживають біля річки Волга та її притоці Ками. Додаткові особливості зовнішності: русо-руді та сильно руді; очі блакитні, мигдалеподібні широкі, горизонтальні; товстий короткий й кирпатий ніс “картоплею”; біла шкіра, веснянки; середній зріст. Це:

- московити (мокши, лат. moxel, укр. москалі). Землі московитів - це столиця м. Перум (Москва), міста Тораки (Твер), Балтакінта (Рязань), Тула і Калуга, а також західна половина Рязанської області Росії. Стародавні назви “мокша”, латинське “моксель” та русинське “москаль” сьогодні вважаються образливими. Першу свою державу “Московію” московити створили тільки у 1400-их роках. Постійно знаходилися під кипчацьким (лат татарським) ярмом з боку тартарів (русскіх, або аланів, “золотих” ординців, ерз. буртасів), потім були колонізовані європейцями до 1917 року.

- ерзя (лат. мордва). Проживають у містах Рошта Оз (Нижній Новгород), Воло-Тімерія (Володимир), Герислов (Ярославль), Саранск, Арзамас, у східній частині Рязанської області (без міста Рязань). Мали старовинну державу Артанія, або латиною “Мордія”, “Мордовія”, описану мандрівниками XIV століття;

- пермяки (або комі, зиряни, войтир). Розділяються на морт (міста Перм, Солікамськ), печора (міста Печора, Сиктивкар). Сформували націю комі (зиряни, або пермяки). Відомі також під назвою мордес (англ. mordes). Мали свою державу Пермія (з Печорською областю). Місце проживання: північно-західне Передуралля, річки Кама, Печора та Вичегда, міста Сиктивкар, Кудимкарм, Перм, Солікамськ. Сьогодні їхня країна називається Комі, на півночі займає частину земель самодійців, а на півдні залишилася без Пермської області;

- марійці лугові, або мердінес (м. Вятка, воно ж сучасне м. Кіров). Сформували націю марійців. Старі назви меренс, англ. merdas, merdinis, а також “черемиси лугові”. Марійці мають власну автономну державу Марі Ел в складі Росії зі столицею в місті Йошкар-Ола. Писемністю була арабиця. Місце проживання: лівий берег річки Волга, вся Кіровська область у складі Росії, м. Йошкар-Ола (столиця). Втратили південну половину Кіровської області;

- марійці гірські (застаріла назва “череміс”). Місце проживання: правий берег річки Волга, на схід від Республіки Мордовії між річками Сура та Цивиля. Сьогодні їхні землі знаходяться на території Республіки Татарстан в складі Росії. Назву “черемис” гірським марійцям надали татари, але сьогодні вона вважається образливою;

- удмурти (вотяки, або вятичі). Нижня частина річки Вятка. За переказами, засновниками були два брати Ватка (Вятко) і Калмез - голови родин. Сучасні історики називають їх “вятичами”, хоча сьогодні вони також зустрічаються під назвами “вотяки”, або “вотюки”. Проживають річках Вятка та Кама, в містах Іж (Іжевськ) та Кіров (раніше місто називалося Хлин за назвою річки Хлиновиця, та Вятка за назвою річки Вятка). Крім того, історики-фальсифікатори малюють на деяких свої мапах вятичів у Московській області і називають їх слов’янами, але це - маніпуляція, оскільки слов’яни на території мокшей ніколи не жили. Так само, вятичі (удмурти) ніколи не жили на східних руських (тобто русинських) землях на Чернігівщині і Брянщині. Удмурти, як всі інші волго-камські фінни сьогодні, сповідують православ’я болгарського обряду. Частина удмуртів під впливом сусідньої татарської нації волзьких булгар (сучасних татар) прийняли мусульманство суннітського обряду, і таких удмуртів-мусульман називають “бесермени” (живуть в Балезинському районі Росії).

Багато прибалтійських фінн і всі волго-камські фінни сьогодні перейменовані на “русскіх” і сповідують православ’я болгарського обряду. Фінни на території Росії частково змішалися із сусідніми кипчацькими (лат. татарськими) націями, і навіть з ненцями, хантами, мансі та тунгусами. Це може надавати їм кипчацькі, арктичні чи трансуральські риси зовнішності - це носи з горбинкою, карі, зелені чи з припіднятими кутками очі; ті, хто змішалися зі слов’янами, могли набути сірого кольору очей.

Якщо ви зробили аналіз ДНК на національність і він показав, що ви фінн, то вам не потрібно шукати своїх предків лише виключно у державі Фінляндія. Це просто означає, що ви належите до однієї з вищезгаданих фіннських національностей. Далі досліджуйте, звідки родитимуть ваші предки. Якщо вони з міста Санкт-Петербург, то ви за національністю іжор, якщо з Архангельська або Вологди, то ви - вепс, а якщо з Рязані, Твері або Москви - то ви московит, з Нижнього Новгорода - ви ерзя (лат. мордва), з приуралля - комі (пермяк) тощо.

1.3) Іберійський, італійський, сардинський та західноазіатський (або кипчацький, він же татарський) типаж. Регіон проживання: південна Європа, західна Азія, середня смуга від Атлантично океану до ріки Єнісей у Сибірії, північ Середземного, Чорного та Каспійського морів, поволжя, південний захід від Уральських гір.

Зовнішність типажу: волосся темно- та світло-каштанове; обличчя вузьке; очі карі мигдалеподібні, горизонтальні; тонкі довгі брови; ніс з горбинкою; смагляво-біла шкіра; середній зріст.

Баскська мовна група:

Особливості зовнішності: мають різкі подовжені риси обличчя. Це:

- баски (еускаді). Розселені Піренейськими горами навколо Біскайської затоки, або “Баського моря”. Нині їхні землі входять до складу Іспанії та Франції. Проживають у іспанських містах Віторія-Гастейс (столиця), Більбао, Сан-Себастьян, Сантандер, Хака, а також у французьких містах Біарітц та Байонна.

Латинська (або романська) мовна група:

Проживають від Іберійського (Піренейського) півострова вздовж північного узбережжя Середземного моря і до Чорного моря до гирла річки Дунай.

Особливості зовнішності: каштанове волосся; карі очі з обведенням мигдалеподібні широкі, горизонтальні; вузьке обличчя; довгі прямі брови; ніс тонкий з горбком по центру та тонким кінчиком (як орлиний); смагляво-біла шкіра; середній зріст. Це:

- валлони. Місце проживання: південь Бельгії, м. Льєж;

- романи (французи). Місце проживання: Франція, м. Париж;

- окситани (провансали). Місце проживання: провінція Прованс у Франції, м. Ніцца;

- кастильці (іспанці). Місце проживання: Іспанія, м. Мадрид;

- арагонези. Місце проживання: автономія Арагон, м. Сарагоса на півночі Іспанії поряд з французським кордоном;

- каталонці. Місце проживання: Каталонія на території Іспанії, м. Барселона;

- ладини (тирольці). Проживають у м. Іннсбрюк на території Австрії, та у м. Тренто на території Італії;

- лангобарди (латини, або італійці). Історичні землі - між горами Альпами та Апенінами, міста Мілан, Турин, Бергамо, Верона, Генуя, Венеція, Болонья, Флоренція, Ріміні;

- сарди (сардос). Місце проживання: острів Сардинія, міста Кальярі (столиця), Ольбія, Альгеро. Слід зазначити, що сардинійці частково переселилися на північ Африки і називають самі себе сьогодні назвою “бербери“, хоча спочатку берберами називалися північноафриканські корінні нації, які не мають жодного відношення до європеоїдної зовнішності;

- далмати. Історичні землі розташовані у районі навколо м. Спліт на узбережжі Адріатичного моря, в області Дубровник, сьогодні вони знаходяться у складі Хорватії; більшість переселилися на територію балканів (у Валахію) і там називаються назвою “румуни”, м. Бухарест;

- молдавани. Проживають у Східній Європі на пагорбах Східного Карпатського передгір’я, м. Кишинев.

Усі латини (чи романи) переважно християни латинського (римського) обряду (тобто “римо-католики”).

Кипчацька (лат. татарська, або західноазіатська) мовна група:

Латиною їх називали “татари”, а східні татари самі себе звали назвою “моголи” (укр. “великі”). Місце проживання: від гирла Дунаю все північне причорномор’я, вихід до Хозарського (Каспійського) моря, весь Кипчацький (Скіфський, або Команський) степ, низов’я річки Волга, через низов’я Уральських гір, Сибірська рівнина до південної частини річки Єнісей.

Особливості зовнішності: каштанове волосся; очі світло-карі, мигдалеподібні, горизонтальні; вузьке обличчя; довгі тонкі вигнуті брови; тонкий довгий ніс з горбинкою зверху на переніссі; смагляво-біла шкіра; середній зріст. Це:

Причорноморські:

- українці (колишні косари (укр. хозари, лат. газари), кумани, чумаки, половці, степовики, кримейці, грец. перікопці). Їхні контрактні військові широко відомі під назвою козак (саме через “о”, наголос на “а”) та в множині - козаки (наголос на “и”). В Російській імперії, в СРСР та у сучасній Росії їх звали та продовжують звати прізвиськом “хахли” (від видозміненого та русифікованого кримейського слова халк halq, що означає “народ”) та “русскіми”. Офіційно сьогодні колишні хозари називаються русинською мовою “українцями”. Мали старовинну державу Хозарія (Куманія, Кримея), яку греки називали Перікопа, що руси переклали як Україна.

Територія споконвічного проживання українців (хозарів): міста Ізмаїл, Ак-Мечеть (Сімферополь), Кочубей (Нова Одеса, Одеса), Кривий Рог, Херсон, Ак-Чакум (третя столиця, сучасний Миколаїв), Кудак (Дніпро), Команія (друга столиця, сучасний Маріуполь), Бердянськ, Соколиний мис (Таганрог), Донецьк, Луганськ, Тана-хань (перша столиця, сучасний Ростов-на-Дону, біля місцевості “Тьму-Торакань”, від імені хана Тумен-Тархан), Краснодар, Армавір, Ставрополь, Мінеральні Води, Георгієвськ, Волгодонськ, західно-центральне узберіжжя Хозарського (Каспійського) моря, місто Эліста та Лагань (в цих двох містах росіяни зробили резервацію для калмиків, куди їх насильно депортували з Прибайкалля). Сьогодні кумани (хозари) проживають на всіх своїх історичних землях, включаючи центральну частину Русі, яка колись тимчасово носила назву ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (Мала Русь). Українці (хозари, або кримейці) сповідують переважно християнство грецького обряду (“православ’я”), деякі - російське православ’я болгарського обряду, деякі - мусульманство (таких називають “кримськими татарами”, але це не окрема нація, а ця ж сама, просто з іншою релігією) та деякі єврейство (їх називають “кримчаками”, і це не караїми, бо караїми - це вже окрема сусідня малочисельна нація).

Волзькі татари:

Всі їхні столиці розташовані на річці Ідель, яка ерзянською мовою називається “Волга”. Це:

- чуваши. Вони найпівнічніші кипчаки. Проживають на річці Волга у своїй республіці Чувашія в складі Росії, столиця - м. Тифер (або Шупашкар, укр. Чебоксари). Столиця була згодом названа іменем старовинного голови племені на ім’я Шубаш, і назва міста Чебоксари означала “Фортеця Шубаша”;

- татари (волзькі булгари). Проживають на місці де річка Кама впадає в річку Волга, м. Кастіана (Казань). Волзькі булгари мали старовинну відому державу волзьку Булгарію. Столиця волзької Булгарії місто Казань було транзитним пунктом для азіатських торговців, і в результаті стало дуже розвиненим і багатим. Тому його весь час хотіла захопити сусідня волзька татарська нація - алани, і це їм вдалося лише на сьомий раз. У Росії волзьких булгарів штучно перейменували на просто “татарів”, тобто в загальну назву мовної групи;

- русскіє (тартари, алани, сарацени, укр. “золоті” ординці, ерз. буртаси). Їхні контрактні військові широко відомі під назвою кацапи (укр. “казаки”, саме через “а”). Ця назва “кацап” вважається сьогодні образливою, тому вони стали називати себе на український манер “казаками” (тільки з літерою “а”). Місце проживання: від міста Воронеж, від річки Дон (тат. Танаїс) до річки Волга (тат. Ідель), вся Самарська область, міста Воронеж, Тамбов, Пенза, Сарай (Саратов, або Золоте Місто, перша столиця), Тольятті, Беркімам (Самара, або Беркі-Сарай, Сарай 2, друга столиця), Симбір (Ульяновськ).

Мали власну державу, яка у різні часи називалася Сара Орда (укр. Золота Країна), Алланія, Московська Тартарія, ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) та Тартарія. Їх ерзяни (лат. мордва) називали буртасами. Вченим дуже добре відомо, що буртаси багато років прожили між московитами та мордвою, тримаючи тих під ярмом. Сьогодні русскіє (тартари, колишні алани), як і українці (кримейці, колишні кумани, хозари) здебільшого сповідують православ’я болгарського обряду. Нечисленні русскіє, що зберегли мусульманство і сараценську мову, тобто “Берегині” нації, називаються “мішарі”.

- ногайці (мангути, карагаші). Також відомі під назвою “печеніги”. Проживають на північному узбережжі Каспійського моря, у містах Астрахань (столиця, названа на ім’я засновника), Ідель (Волгоград, колишнє місто Сталінград), Камишин. Ногайці мали власну державу, яка називалася “Ногай Орда”, вона ж “Корнутія”, або “Кундрія”. Ногайці зазнали насильницького переведення на православ’я за часів Російської імперії. Ті, що зберегли мусульманство, називаються “юртівськими татарами”. Російська влада переслідує тих ногайців, які зберегли свою мову та культуру, тобто не схотіли називатися “русскіми”, тому багатьом довелося покинути Батьківщину і мігрувати на території Карачаєва та Дагестану.

Чуваши, татари і ногайці сповідують частково мусульманство суннітського обряду та частково православ’я болгарського обряду.

Столиці всіх волжських татар знаходяться на річці Волга. Фінську назву “Волга” татари не використовували, і на їх територіях річка називалася “Ідель”. Чуваши, волзькі булгари та алани сильно змішалися зі своїми сусідами - волго-камськими фіннами (московитами, мордвою, марі та удмуртами), через що іноді мають сині очі або кирпаті носи;

Прикавказькі татари:

- караїми. Проживали між Таманським півостровом та карачаївцями. Сьогодні розселені в Тюркії (Туреччині), Україні та Литві. Власної держави не зберегли;

- карачаївці. Місце проживання: міста П’ятигорськ (кар. Біш-даг, що означає “п’ять гір”, це була столиця), Єсентуки, Кисловодськ. У Кисловодську німецька влада Російської імперії видобувала знамениту вуглекислу воду “Нарзан”. Карачаєвців іноді ще називали “п’ятигорськими черкесами”. Територію кипчаків карачаївців, що належать до євразійського типу, сьогодні штучно поєднали з нацією східного типу - з кавказцями черкесами (адигами) в одну автономію;

- балкари. Місце проживання: у районі міста Прохолодне. Татар (кипчаків) балкар, що належать до євразійського типу, сьогодні штучно об’єднали в одну автономію з нацією східного типу - з кавказцями кабардинами;

- кумики. Місце проживання: Кумицька рівнина на сучасній території Дагестану, міста Ізбербаш, Таркі (Махачкала). Своєї держави вони не зберегли. На територію кумиків за часів Російської імперії німецькі колонізатори переселили аварів (дагестанців, тобто “гірців”) з гір;

Всі території прикавказьких татар - караїмів, карачаївців, балкарів і кумиків - розташовані із заходу на схід, на південь від земель хозарів, вздовж північного підніжжя Кавказьких гір, від Чорного до Хозарського (Каспійського) моря.

Південноуральські татари:

- башкорти. Місце проживання: Оренбурзький степ, міста Уфа (столиця), Оренбург, Челаб (або Челябінськ, який до складу Башкортостану сьогодні не увійшов). Їхня держава згадується істориками XIV століття. Всі башкорти люто, ціною великих втрат чинили опір насадженню православ’я колонізаторами німцями за часів Російської імперії. І вони відстояли релігію і залишилися мусульманами суннітського обряду. (Слово “сунна” означає “шлях”);

- сибіряки. Проживають на Сибірській рівнині, на схід від Уральських гір, у містах Тобол (Тобольск, було столицею), Єкатеринбург, Томськ, Омськ, Новосибірськ, Кемерово. Країна сибіряків за старих часів називалася “Сибірія”, відома в давнину під назвою “країна Шибанітів”, або англ. Shibani, входила з кінця XVI століття до складу співдружності “Велика Тартарія”, або латиною - “Tartaria Sive Magni Chami Imperium”, що означає “Тартарія або Велика чамська імперія”. За часів Російської імперії та Радянського союзу майже всі сибіряки перейшли на російське православ’я болгарського обряду, слов’янізувалися і стали називатися “русскіми”. Свою державність вони повністю втратили. Сьогодні влада Росії переконує, що жодних “сибірських татар” нібито майже не залишилося. Про звичаї і сказання сибіряків та їхню область Лукомор’я, про татарина Руслана писав російський поет гано-французького походження Олександр Пушкін, коли був у Сибірії в засланні. Сибіряків-мусульман дійсно залишилося дуже мало, і вони називаються “себерәкләр”;

Східні татари:

- казахи (яси, моголи). Проживають на схід від Каспійського моря, у містах Астана (столиця), Караганда, Байконур, Арал, Кизил-орду (укр. “Червона столиця”), Алмати, Ескемен (Усть-Каменогорськ), навколо озера Балкаш. У Казахстані знаходиться джерело річки Іртиш. Через південну частину Казахстану протікає річка Сирдар’я. На сході розташовані гори Алтай та Тянь-Шянь. Яси відомі ханом Чингізом, який створив закон “Яса Чингіз хана” та заснував імперію Велику Країну (або Могол Орду, Монгольську Імперію). Багато людей плутають кипчацьку Імперію Моголів (Великих) із сучасними монголами. Яси (або казахи) сильно змішалися з націями байкальського типу - калмиками та алтайцями, тому набули їхньої форми очей з епікантусом (тобто другим віком), але спочатку нація виглядала як європеоїдний тип, тобто так само, як ногайці, сибиряки. Насадження православ’я ясам почалося в середині XIX століття, але яси, як і башкорти, відстояли свою релігію і залишилися мусульманами суннітського обряду;

- каракалпаки. Проживають в дельті річки Амурдар’я, там, де річка впадає в Аральське море, столиця - м. Нукус. Мають власну республіку Каракалпакію в західній частині Узбекистану;

- киргизи. Проживають північному у передгір’ї Тянь Шаню, на південь від Казахстану, у містах Пішпек (Бішкек, столиця), Кара-Балта (укр. Чорний топор), Токмак. На території країни знаходяться виток річки Сирдар’я, відома Чуйська долина - місце, до росте дика конопля, та озеро Ісик-Куль - безсточне озеро з теплими прозорими мінеральними водами. Киргизи теж змішалися із сусідніми націями та набули риси зовнішності азіатського та східного типів.

Східні татари сповідують переважно мусульманство суннітського обряду.

Якщо ви зробили аналіз ДНК на національність, і він показав, що ви - західний азіат, це означає, що ви належите до однієї з вищезгаданих татарських (кипчацьких) національностей. Справа в тому, що деякі нації окремих мовних груп дуже змішалися всередині своєї групи. Тому, якщо можна визначити окремо, наприклад, грека, або ефіопа, то відокремити за ДНК кипчака хозара від кипчака алана або від кипчака ногайця дуже складно.

Примітка про кочівників та міста. Вважати, що всі татарські (кипчакцькі, або західно-азіатські) нації були виключно кочові, і що вони не мали своїх міст - це велика помилка. Адже кипчаки, насправді, грали і продовжують відігравати провідну роль у житті не тільки всієї Євразії, а й у створенні Московії та всієї сучасної Росії. Адже, насправді, кочівниками були лише невеликі групи тваринників, які випасали худобу та коней. Інші ж кипчаки, звичайно, займалися землеробством, ремісництвом і будували великі багаті міста, які часто були транзитними для купців та торгових караванів з усього світу.

1.4) балкано-албанський та грецький (або південноіталійський) типаж. Регіон проживання: у південній частині Карпатських гір та у передгір'ях, на північному сході та південному заході Балканського півострову, вздовж Адріатичного, Іоничного та Егейського морів.

Балканська (грец. “циганська”) мовна група:

Балканів у розмовній мові часто називають грецькою назвою “цигани”, що перекладається як чаклуни. Місце проживання: південна частина Карпатських гір та у передгір’ях, північ Балканського півострову. Особливості зовнішності: темно-коричневе майже чорне волосся, волосся в’ється (кучеряве); овальне обличчя; очі темно-карі, круглі, горизонтальні; довгі брови горизонтальною напівдугою; носи прямі товсті короткі; смаглява шкіра; низький зріст. Це:

- келдерари (котляри). Проживають в горах Карпатах на териториях Румунії та України, район їх проживання називається “Гуцульщина” на території історичної Мармарощини (у Румунії), Покуття і Буковини (в Україні), на річках Прут та Черемош. Власне, вони і є чорноокими чорнобровими “гуцулами”. Зрозуміло, що гуцули - це не слов’яни русичі (русини), бо етнічні слов’яни, як ми вже знаємо, мають русе волосся, сірі очі та високий зріст. Етнічна назва котлярів дала відоме прізвище - “Котляр” та його похідні. Були пастухами, ремісниками та ковалями. Вони завжди відрізнялися вміннями чаклунства та знахарства, що породило українських “мольфарів” - провидців. Повністю асимілювалися до життя в Україні.

- роми. Крім того, їх ще називать “gypsy” в Англії, “синті” в Німеччині, “мануш” у Франції, “єніші” у Швейцарії. Походять з Трансільванії, яка раніше була територією північного заходу Угорщини, а зараз є частиною Румунії, це міста Клуж, Тиргу-Муреж. Сильно розселилися по південній території України (Кримеї), також в Західній Європі;

- балкани. Місце проживання: південь Румунії ближче до Сербії;

- влахи (або валахи, влакси, волохи, влахуря, катунаря). Місце проживання: південь Румунії та північ Болгарії. Валахи мали державу Валахію, яку сьогодні помилково співвідносять із Румунією. Відносини у Валахії та між селами керувалися “першим законом”, який носив назву “Волоське Право”, та пізніше розповсюджувався також на північних балканів котлярів, які жили в Русі. Після того, як румуни (далмати) в давнину захопили землі валахів, то румуни забрали собі і цю назву, тому на старовинних картах Румунія називається ромською назвою “Валахія”. Валахи також розселилися по землям причорноморських кипчаків по всьому півдню України, в тому числі на півострові Таврія Херсонес (Кримському) та на Кубані включно до Ставрополя.

Крім того, балкани ніколи не “приходили” з Індії. Те, що вони походять з Індії - це міф. Цей міф виник через те, що таке вигадав якийсь недоброзичливий дослідник-нацист у XVIII столітті, щоб виправдати захоплення балканських (тобто “циганських”) територій. А інші науковці ніколи ретельно не досліджували питання, пізніше стали штучно шукати і “знаходити” віддалену подібність форми чола й носів деяких балканів до чола й носів народу “орисси” (вони ж “арії”) в Східній Індії, а також знайшли декілька схожих звуків в античній мові “санскрит”, яка панувала колись до н. е. на території Індії. Після цього бездумно об’єднали ці два різні народи і забули про них, більше їх не досліджували. Насправді, балкани - це корінні європейці, поряд із албанцями та греками. Назва “циган” - це не самоназва, а походить вона від грецького слова “атсінганос”, що означає “чаклуни”, “маги”. Так їх називали за специфічні вміння: розвинену інтуїцію, яснобачення, вміння вводити людей у гіпноз, мандрувати уві сні та передбачати майбутнє, дресирувати тварин. Їхні князівства були захоплені та зруйновані на початку Середніх віків, тому створити міцної держави вони не встигли. Ті балкани, які займалися кочовим скотарством, стали біженцями і мандрують досі. Але більшість, які вели осілий спосіб життя, - й досі живуть на своїх історичних місцях, в основному на території сучасної Румунії, а також частково в Угорщині, Болгарії та в Україні (Україні-Русі).

Якщо ви зробили аналіз ДНК на національність і він показав, що ви балканець, то це означає, що ви за національністю відноситесь до балканської (грец. “циганської”) групи.

Албанська мовна група:

Особливості зовнішності: темно-коричневе майже чорне волосся, що в’ється; овальне обличчя; очі темно-карі мигдалеподібні широкі, горизонтальні; довгі прямі брови з опущеними кутками; носи прямі довгі широкі; смагляво-біла шкіра. Це:

- гегьо (косовари). Проживають між Сербією та Албанією, м. Приштина. Мають автономію під назвою “Косово”, або “Гегерія”, яка розташована на півдні Сербії;

- шкіптар (албанці, арбери, або тоски). Проживають вздовж Адріатичного моря, м. Тирана, навпроти італійського міста Барі та північніше Греції. Мають власну державу Албанію, яку також називають “Тоскерія”.

Албанці сповідують переважно мусульманство. Албанці, так саме, як баски, угорці та греки - дуже малочисельна група.

Грецька мовна група:

Місце проживання: південна половина Італійського (Апеннінського) півострову, південна частина Особливості зовнішності: темно-коричневе волосся, що в'ється; обличчя довге овальне; очі темно-карі, круглі, кутки опущені, широко посаджені; брови прямі; ніс довгий, широкий, прямий та без перенісся, тобто починається майже від чола; смуглясто-біла шкіра. Група представлена тільки однією нацією:

- греки (елліни). Історичні місця проживання: південь Італії, міста Рим, Барі, Афіни, Салоніки, Кавала, північно-західна частина Тюркії з містом Стамбул (Константинополь), м. Чорум, міста вздовж південної сторони Чорного моря включно до м. Трапзон (Трапезунда). Греки успадкували старовинну античну афінську мову, або умовно так звану “давньогрецьку” мову афінян (або аттиків). Старовинна держава еллінів називалася Бізантія Ромея, що означає Республіка ромеїв, або Держава ромеїв, а в Європі її називали Ромейською (Римською) “імперією”, або Грецією. Бізантія (або “Візантія”) перекладається зі старогрецької мови саме як “республіка”, про що багато людей сьогодні навіть не здогадуються, вважаючи це слово просто назвою країни. Коли західну частину Республіки ромеїв, розташовану на півострові Італія, в VI столітті захопили лангобарди (італійці), то східна частина змінила свою назву і стала називатися “Східна ромейська імперія”. Столицю з міста Рим перенесли до Константинополю, тому це місто спочатку називалося Новим Римом. На півдні Італії сьогодні досі масово мешкають потомки греків. З XI століття елліни все-таки вирішили відокремити своє християнство від християнства загарбників, і назвали власний напрям релігії “ортодокс” (укр. православ’я) візантійського обряду, а західне християнство залишилося латинського (римського) обряду (“римо-католицтво”). Слово “католицтво” грецькою означає “вселенство”, тобто релігійність. Тобто, римо-католицтво означає “римську релігію”, а греко-католицтво означає “грецьку релігію”, ні менш ні більш. Саме це республіканське (тобто “візантійське”) православ’я (або “греко-католицтво”) і перейняли першими руси (біл. русичі, нім. русини, анг. рутени) в державі Русь.

2. Арктичний тип. Також відомий під розмовною назвою “ескімоси”. До арктичного типу належать, наприклад, самодійці, ханти, якути, чукчи, інуїти тощо. Займають північні землі навколо Льодовитого океану. Це північ Азії, Аляска, північ Північної Америки та Гренландія. Типові риси: темне або чорне волосся; обличчя кругле; очі мають злегка вузький довгий розріз, є епікантус (тобто друга складка віка, як у азіатів), кутки очей трохи піднятті; широкі прямі носи; смагляво-біла шкіра.

Типажі зовнішності:

2.1) самодійсько-югрський;

2.2) нещано-сахський;

2.3) чукотсько-камчатський;

2.4) алеуто-інуїтський.

2.1) Самодійсько-югрський типаж. Регіон проживання: північно-західна Азія, північний захід Росії. Особливості типажу: темне або чорне волосся; обличчя кругле; очі мають злегка вузький довгий розріз, є епікантус (тобто друга складка віка, як у азіатів), кутки очей трохи підняті; широкі прямі носи; смагляво-біла шкіра.

Самодійська мовна група:

- самодійці, або самоїди, вони ж ненці. Місце проживання: схід Кольського півострова та вздовж Льодовитого океану, Баренцева моря, м. Воркута, до Уральських гір, острів Нова Земля, Карське море до гирла річки Обь. Слово “варк” самодійською мовою означає “ведмідь”. Назва міста “Варкута” перекладається російською мовою як “багата ведмедями”. Самодійці мали в давнину власну велику за розмірами країну;

- далі проживають нганасани, або няа, вони ж тавгійці (узбережжя Карського моря, північ півострову Ямал та півострову Таймир), енци (вздовж річки Єнісей на півострові Таймир), сількупи (між нещансами та тунгусами, приток Єнісея, річка Турухан).

Югрська мовна група:

- югри, або остюки. Місце проживання: витоки річки Вичегда в Приураллі, селище Шеркали в Заураллі, річка Обь. У югрів була своя старовинна держава Велика Югра (Great Hungary). Не варто плутати югрів із європейцями угорцями (мадьярами, рос. венграми) угорської мовної групи;

- ханти, або обдори. Проживають на річці Обь;

- далі проживають казими (на річках Казим та Назим), васюгани (вздовж річки Васюган у Томській області Росії), суркути (в районах навколо м. Сургут), салими (у Нафтюганському районі Ханти-Мансійського округу), шуришкари (у Шуришкарському районі Ямало-Ненецького округу).

Усі нації югрської групи з політичних причин зараховують до так званих “фіно-угорських” мов та відносять до “фіно-угорських” народів. Хоча фінни - це не тільки інший типаж, але й інший тип, і в них зовсім інші мови та інша культура, просто колись давно удмурти і комі (пермяки) називали себе “йогра” (jögra).

Евенська мовна група:

- евени, або ламути, вони ж орочони. Проживають вздовж річки Лєна, на схід від річки Колима, вздовж Льодовитого океану.

2.2) Нещано-сахський типаж. Регіон проживання: північно-східна Азія, Ямал, Чукотка, північ Росії. Туди входять нещанці (ліс тайга на півострові Ямал та півострові Гиданський, вздовж Карського моря), долгани (на півострову Таймир), саха, або якути (навколо річки Лєна, вздовж моря Лаптєвих).

2.3) Чукотсько-камчатський типаж. Регіон проживання: Чукотський півострів та Камчатка, північний схід Росії.

Чукотська мовна група: лігораветлян, або “чукчи”. Назва “чукча” вважається образливою. Проживають на річці Колима, на Чукотці, на півночі Камчатки, уздовж Чукотського та Берингового морів.

Далі на Камчатці проживають ітельмен (змішаних з європеоїдним типом, звуть “камчадалами”), нимил’у, або алюторці (тундрова частина Камчатки), чавчив, або “коряки” (на узбережжі Камчатки), анкалгакку, або “кереки” (від гирла річки Опуки у північно-східній частині сучасного Камчатського краю до чукотської затоки Анадирський лиман).

2.4) Алеуто-інуїтський типаж. Регіон проживання: північний схід Азії, Камчатка, східна частина Північної Америки, Аляска.

До них відносяться алеути, або унангани (на заході Камчатки, півдні Аляски, Командорських та Алеутських островах), чупіки (на острові Святого Лаврентія, на Далекому Сході), юпіки (на заході та в центрі Аляски, по узбережжю Берінгового моря, алутики, або сугпіаки (на півдні Аляски), інупіати (східна частина Чукотки, північ Аляски, північний захід Канади), інуктітути, або інуїти (від північноамериканських корінних народів інуїти отримали образливу назву “ескімоси”, проживають на півночному сході Канади), калааллісут (західна Гренландія), тунумііт-ораасіати (східна Гренландія).

3. Східний тип. Його також називають типом середнього сходу “Middle East”. Ареал розселення: від південного узбережжя Чорного моря, Вірменське нагірь’я, Кавказькі гори, Месопотамія, Аравійський півострів, південне узбережжя Хозарського (Каспійського) моря і до Гімалайських гір, пустеля Такла-Макан. Типові риси: чорне або коричневе волосся; товсті брови; м'ясистий ніс з горбинкою посередині та загнутий до низу; темно-біла шкіра.

Типажі зовнішності:

3.1) центрально-азіатський (тюркський) й уйгурський;

3.2) кавказький (адиго-картвельський та нахсько-аварський);

3.3) вірменський й арабо-іранський.

3.1) Центрально-азіатський (тюркський) та уйгурський типаж. Регіон проживання: Анатолійський півострів, західне та східне узбережжя Хозарського (Каспійського) моря, вздовж річки Амудар’я, і ​​до пустелі Такла-Макан на заході Китаю. Зовнішність типажу: темно-коричневі очі; темно-коричневе волосся; обличчя довге прямокутне; очі темно-коричневі, майже чорні, мигдалеподібні широкі; брови товсті широкі з невеликою дугою та з кінчиками донизу; ніс довгий м’ясистий з невеликою горбинкою посередині і трохи загнутий донизу; темно-біла шкіра.

Тюркська (центрально-азіатська, або огузька) мовна група:

Особливості зовнішності: темно-коричневі очі; темно-коричневе волосся; обличчя довге прямокутне; очі темно-коричневі, майже чорні, мигдалеподібні широкі; брови товсті широкі з невеликою дугою та з кінчиками донизу; ніс довгий м’ясистий з невеликим горбком посередині і трохи загнутий донизу; темно-біла шкіра. Це:

- гагаузи (“булгар”). Історично проживали на території сучасної Болгарії, м. Варна. Потім витіснені на територію сучасної Молдови, де мають власну автономію. Багато гагаузів переселилося до півострову Таврія Херсонес (Кримського) на територію Хозарії (України, або Куманії, Кримеї). За релігією гагаузи сповідують православ’я болгарського обряду;

- тюрки (оттомани). Місце проживання: Анатолійський (Анадольський) півострів, Кападокія, міста Ангора (сучасна назва - Анкара, це столиця), Gaziantep, Erzincan. Саме з Тюркії (або Туреччини) походить назва ангорської вовни кроликів і козлів (мохер), і ангорська порода котів. Старотюркська мова в давнину мала назву “османська”. Перший тюркський правитель на ім’я Осман був засновником однойменної Імперії Османа в 1200-их роках. Тюркські війська захоплювали молодих жителів Хозарії (Куманії, Кримеї, грец. Перікопи лат. Малої Тартарії, укр. України), Руси, Ногайської Орди та Черкессії, й виховували їх як своїх воїнів, які отримали в історії назву “мамлюки”. Тюрки сповідують мусульманство суннітського обряду;

- азербайджанці. Місце проживання: історично займають старовинну область Ширвандту на півночі; область Західний Азербайджан в Ірані з містами Салмас та Урміа; Нахічеванська автономія з містом Нахічевань - це ексклав сучасного Азербайджану, тобто частина країни, яка знаходиться поза кордонами країни, відділена від Азербайджану територією сучасної Арменії; область Східний Азербайджан в Ірані, місто Тебриз (це історична столиця азербайджанців); а також область на території Ірану Адабил з містами Парсабад та Ардебіл. Величезна частина споконвічних земель азербайджанців зайнята сьогодні Іраном. Назва держави походить від імені празасновника - “Адарбадор” (яке також вимовлялось як “Азер-Бабаджан”), що означає “вогню зберігач” (“адар” - вогонь, “байкан” - страж). Азербайджанці - мусульмани шиїтського обряду.

Столицю перенесли колись в місто Баку, яке залишилося столицею до сьогоднішнього дня. Колись перси (сучасні іранці) захопили велику частину Азербайджану, через що багато персів (іранців) залишилися там жити, а з часом влада Російської імперії переселила цих персів на північ, де їм створили резервації під назвою “Осетія” на землях грузинів і інгушетів. У свою чергу тюрки захопили землі армянів, що викликало біженців з Арменії на частку західних земель азербайджанців. Пам’ятаємо, що коли пізніше на ці землі прийшли англійсько-німецько-французькі колонізатори, то у своїй колонії “Російській Імперії” вони межували кордони як хотіли, без прив’язки до реальних кордонів різних націй. Так само чинила й московитська радянська влада. Через те, що на землях азербайджанців оселилося багато армянів, то колоніальна імперська влада проголосила ці землі армянськими, чим подалі маніпулювала, розпалюючи міжнаціональний конфлікт. В Ірані сьогодні проживає вдвічі більше азербайджанців, ніж у самому Азербайджані;

- тюркмени (огузи, сельджуки). Місце проживання: південно-східне узбережжя Каспійського моря, затока Кара-Богаз, міста Тюркменбаши, Аваза, столиця - Ашгабад (укр. Місто любові, с туркменського “ashk” - “любов”, “abad” - “поселення”), Мари, Керки, Тюркменабад. Мають свою державу Тюркменістан, яка розташована на південь від країн Казахстан та Узбекістан. Закінчення “-стан” у назвах східних країн виникло с античної перської (парфянської) мови та означає “батьківщина”, “місце”, “країна”. Вздовж всього східного кордону, неподалік від території Узбекистану, країною протікає річка Амудар’я, яка була частиною Великого шовкового шляху. На східній частині Тюркменістану, біля кордону з Узбекистаном розташована відома пустеля Каракум (укр. Чорні піски), де знаходиться газовий кратер Дарваза (укр. Врата аду), який постійно горить;

- салари (саларлар). Місце проживання: південь сучасного Узбекистану, м. Самарканд. З території Узбекистану багато саларів мігрували до західної частини Китаю в округ Хайдунь;

- халаджи (калаши, алаши). Місце проживання: територія на півдні Туркменії, м. Халач, частково на території Ірану та Пакистану.

До тюрок помилково приписують і кипчацьку (лат. татарську) мовну групу, і мало не монгол та арктиків у рамках великої мовної “тюркської” псевдогілки, якої насправді не існує. Адже у кипчаків (лат. татар), звичайно ж, зовсім інші мови та зовнішність - вони відносяться до європеоїдного типу і зовсім не мають нічого спільного ані з тюркськими мовами (окрім запозичень), ані з традиціями. Це ж стосується і байкальського (“монгольського”) типу (калмиків, алтайців, монголів, та інших), і арктичного типу (якутів, та інших).

Усі тюрки, окрім азербайджанців, сповідують мусульманство суннітського обряду. У азербайджанців же переважає мусульманство шиїтського обряду.

Якщо ви зробили аналіз ДНК на національність, і він показав, що ви центральний азіат, значить ви належите до однієї з вищезгаданих тюркських національностей. Далі потрібно розбиратися, з якого саме регіону походять ваші предки.

Уйгурська (карлукська) мовна група:

Особливості зовнішності: чорно-коричневі очі; темне волосся. Це:

- узбеки. Місце проживання: міста Ташкент (столиця, по-старому місто називалося Чача, Чачкент), Бухара. Мають власну державу Узбекистан, яка на півночі межує с кипчацьким Казахстаном, а на півдні - тюркським Тюркменістаном, тобто знаходиться між кипчаками (лат. татарами) та тюрками. Узбекистан є відомим своїми плантаціями бавовни;

- уйгури (карлуки). Місце проживання: міста Урумчі, Хамі, Аксу, Кашгар, Хотан, піщана пустеля Такла-Макан на заході Китаю в Синьцзян-Уйгурському районі. Уйгури мають автономію в Китаї, але зазнають утискань збоку китайської влади.

3.2) Кавказький (адиго-картвельський та нахсько-аварський) типаж. Регіон проживання: гори Кавказу між Чорним та Хозарським (Каспійським) морями.

Адизька мовна група

Особливості зовнішності: каштанове волосся; довге прямокутне обличчя; очі темно-блакитні круглі; ніс прямий довгий, кінчик носу загнутий донизу; смагляво-біла шкіра. Це:

- адиги (черкеси). Місце проживання: вздовж східного узбережжя Чорного моря нижче татарських земель хозарів, міста Анапа, Новоросійськ, Геленджик (з адигської “Маленьке пасовище”), Майкоп, Черкеськ, Туапсе (з адизької “Дві ріки”), Єсентуки. Адиги мали давню велику державу Черкесію. Сьогодні Черкесія лишилася більшої частки своїх земель, які не увійшли до складу Карачаєво-Черкеської автономії;

- абазини. Місце проживання: Абазинський район у Росії, міста Псиж, Кубіна, Ставропольский край, а також частина абазинів переселилася в Тюркію (укр. Туреччину). Зазнали геноциду під час розширення німецько-французької колонії “Російської Імперії” на Кавказ у середині XIX століття. За релігією - мусульмани суннітського обряду;

- убихи. Місце проживання: міста Сочі, Адлер. Входять до складу Росії, власної держави не зберегли. У 1860-х роках німецько-французькі колонізатори за правління намісника француза Олександра II Ніколовича захопили їхні землі, а ординські військові під європейським керівництвом російської армії вчинили проти убихів геноцид, багато з яких свідомо втопилися у морі (просто уявіть собі масштаб цієї трагедії; сьогодні їхні землі окуповані Росією);

- абхази. Місце проживання: міста Псху, Гал. Абхази - гірська нація. Багатьох абхазів німецько-французька влада своєї колонії “Російської Імперії” витіснила до Тюркії, а московитська влада Радянського Союзу - на узбережжя моря на землі картвелів у міста Гагри (з грузинської “Вихід до ущелини”), Піцунда та Сухумі;

- кабардини. Місце проживання: міста Нальчик, Моздок (сьогодні це Осетинська резервація), Тирниауз, гора Ельбрус. Кавказців кабардинів штучно об’єднали в одну автономію з кипчацькою нацією балкарів. Це робиться, вірогідно, з метою спровокувати міжнаціональні конфлікти в майбутньому, щоб ослабити боротьбу націй за свою незалежність.

Картвельська мовна група:

Особливості зовнішності: коричневе темне волосся; довге прямокутне обличчя; очі сіро-карі мигдалеподібні широкі; брови товсті, довгі, прямі, кінчики дивляться донизу; ніс довгий з горбинкою посередині, кінчик носу загнутий донизу; смагляво-біла шкіра. Це:

- свани. Місце проживання: вздовж східного узбережжя Чорного моря, міста Гагри, Піцунда. Країна сванів багато століть перебувала у складі Грузії, але сьогодні їхні землі росіяни штучно приєднали до гірської Абхазії. Сванські прізвища мають закінчення “-ані”, “-нті”;

- мегрели. Місце проживання: вздовж східного узбережжя Чорного моря, міста Сухумі (з мегрельскої “Близнюки”), Поті, Кутаїсі. Країна мегрелів багато століть перебувала у складі Грузії, але сьогодні частину їхніх територій (Сухумі) росіяни штучно приєднали до гірської Абхазії. Прізвища часто мають закінчення “-ія”, “-ава”, “-орі”;

- картвели (грузини). Місце проживання: вздовж східного узбережжя Чорного моря, міста Тбілісі (Тифліс, з грузинської “тепле джерело”), Батумі, Цхінвал (з грузинської “земля грабів”), Боржомі. Їхня держава називається європейськими мовами “Грузія”, а рідною мовою - “Сакартвело”. Частину територій Грузії забрали до складу Абхазії (м. Сухумі), резервації переселенців іронів (іранців) в районі “Осетія” (м. Цхінвал) та Росії. Прізвища часто мають закінчення “-дзе” (укр. син), “-швілі” (укр. дитина). У Грузії розташована знаменита Дар’яльська ущелина. Через цю ущелину пролягає відома “Військово-Грузинська” дорога, або дорога Небесної ущелини, яка веде з колишньої території Інгушетії, долиною річки Терек, до грузинської столиці Тбілісі (Тифлісу). Ця дорога через ущелину, що знаходиться на споконвічних землях Грузії, стала метою російських загарбників як важливий стратегічний об’єкт;

- лази (колхи). Місце проживання: на північному сході Тюркії вздовж Чорного моря, міста Різе, Хопа. Сьогодні їхня територія зайнята Тюркією (укр. Туреччиною). Лазькі прізвища часто мають закінчення “-ши”, “-ія”, “-єн”.

За релігією картвели сповідують християнство грецького (візантійського) обряду.

Нахська мовна група:

Особливості зовнішності: коричневе темне волосся; довге прямокутне обличчя; очі сіро-зелені круглі, широко посаджені; великі надбрівні дуги; брови товсті, довгі, прямі, кінчики дивляться донизу; нос прямий довгий з горбинкою посередині, кінчик носу загнутий донизу; вузькі губи, маленький рот; смагляво-біла шкіра. Це:

- галгаї (інгуші). Місце проживання: міста Магас, Назрань, Донгарон (Цороєво), Владикавказ, село Чорноріченське, село Тарське. Територія, де розташований Владикавказ, була історичною землею інгушів. Зараз ця територія штучно входить до складу Росії під назвою “Осетія-Аланія”, на ці землі переселили переселенців іронів (іранців) та вірмен у середині XVIII століття, а інгушів англійські колонізатори примусово виселили. Галгаї сповідують мусульманство суннітського обряду;

- нахсці (чеченці, або ічкерійці). Місце проживання: міста Сольжа-Гхала (“сольжа” - це назва річки, а “гхала” означає “місто”, українською місто називається Грозний, це столиця), Гудермес, річка Сунжа (приток річки Терек). Кордони Чечні поділені сьогодні неправильно, як і у багатьох інших автономій колонії. Чечня є величезним джерелом нафти, на якому тримається весь нафтовидобуток Росії. Нахсці сповідують мусульманство суннітського обряду;

- бацбійці (цова-тушини). Місце проживання: область Тушетія на північному сході Грузії, Цовинська ущелина. Бацбійці сповідують православ’я грецького (візантійського) обряду.

Аварська (дагестанська) мовна група:

Слово “дагестанці” це не самоназва, а означає “гірці”, тобто ті, що живуть у горах. Самоназва - “аварал”. Особливості зовнішності: коричневе волосся; довге прямокутне обличчя; очі сірі мигдалеподібні широкі; великі надбрівні дуги; брови товсті, довгі, прямі, кінчики дивляться донизу; ніс прямий короткий товстий з горбинкою посередині, кінчик носу загнутий донизу; вузькі губи, маленький рот; смагляво-біла шкіра. Це:

- аварці (дагестанці, аварал, ма’арулал). Місце проживання: місто Буйнакськ. Зараз багато хто з них проживає на території кипчаків кумиків (це місто Махачкала та Кумицька рівнина) та землях табасаранців. Так сталося через те, що аварців переселили частково з гір у долини за часів німецько-французької колонії “Російської Імперії”, а пізніше московитська влада Радянського Союзу визнала на цих рівнинних степах автономію “Дагестан”, назва якої перекладається як “гірська країна” (бачите іронію?);

- лезгини (лезги). Місце проживання: м. Білокани (Балакен), зараз це місто знаходиться у складі Азербайджану. Лезгини - це гірська нація, і вони живуть у горах Кавказу на захід від міста Дербент;

- табасаранці. Живуть в Табасаранському та Хівському районах сучасного Дагестану (укр. Країни Горців);

- агули (аг’улар). Живуть в ущелинах в Агульському та Курахському районах Дагестану;

- рутульці (мих’абирза). Мешкають на півдні Дагестану, у верхів’ях річки Самур. Найбільшим населеним пунктом на цій території є Рутул. Також заселяють території Шекінського та Кахського району в Азербайджані;

- шахдагці (хіналузьці, кетшійці). Живуть в аулі Хиналиг, розташованому високо в горах на заході Губинського району в Азербайджані, неподалік від гори Шахдаг;

- удіни (уді). Проживають в Азербайджані у м. Варташен, с. Нідж, у Грузії в Кварельському районі (села Октомбері, Зінобіані), в Росії у Волгоградській області (с. Дубовий Овраґ);

- арчинці (аршишттиб). Мешкають у басейні річки Хатар, у селах Арчіб, Алчинуб, Кубатль, Хіліх, Кесериб, Хітаб, Каліб Чародинського району в Дагестані;

- даргинці (дарган). Місце проживання: Акушинський, Дахадаєвський, Кайтазький, Левантинський та Сергокалинський райони на півдні Дагестану;

- цахури. Проживають в Азербайджані на південних схилах Головного Кавказького хребта і передгір’ї Кавказу в Закатальському, Білоканському і Кахському районах;

- андійці (анда, андії, гванал). Їхні історичні аули розташовані на південних схилах андійського хребта, по лівих притоках Андійського Койсу. Етнонім по великому аулу Анді в Ботліхському районі у західній частині Дагестану;

- цези (дідойці, ц'унт’ал). Проживають на заході Дагестану (Цунтинський, Цумадинський, Кизлярський, Кизилюртовський, Таруцмовський, Гунібський, Хасавюртовський райони), а також на північному сході Грузії. Назва “дідо” українською означає “орли”;

- лакці. Місце проживання: центр гірського Дагестану, селище Кумух.

Всі аварці за релігією є мусульмани суннітського обряду.

Сьогодні в російськомовній історії написано величезну кількість спотвореної інформації про кавказькі й кипчацькі народи. Історики навмисно плутають, якій нації належали якісь міста, перекручують назви націй, називають осетин то сарматами, то аланами. Хоча всім відомо, що Сарматія - це старовинна антична назва величезного регіону, що починався від Причорномор’я і доходив до Уральських гір. Алани, окрім поволзьких татар, це ще було одне плем’я з такою ж назвою, яке сформувало народність кипчаків балкарів. Брешуть також історики про те, ніби Русь розгромила назавжди хозарів (косарів, лат. газарів), хоча такого ніколи не було - хозари просто змінили назву країни на Куманію і жили далі, і сьогодні вони відомі під назвою “українці”. Брешуть, що країна, яка називалася Золотою Країною (Сара Орда, або “Золота Орда”) зникла, хоча вона просто перейменувалася на Алланію, а потім на Тартарію та пізніше на Росію. Брешуть, що скіфи були персами, тоді як скіфи відносилися до попередньої генерації - до антів, тобто жили вони ще до н. е. і ніякого особливого зв’язку з сучасними перськими (іранськими) націями не мали.

3.3) Вірменський та ірансько-арабський типаж. Регіон проживання: Вірменське та Іранське нагір’я до Гімалайських гір, східне узбережжя Середземного моря, Месопотамія, Аравійський півострів та Перська затока.

Зовнішність типажу: волосся майже чорне; довге прямокутне обличчя; очі мигдалеподібні широкі; брови товсті; ніс м’ясистий, виступає, загнутий донизу; смагляво-біла шкіра. Це:

Вірменська мовна група:

Особливості зовнішності: темно-каштанове волосся; довге прямокутне обличчя; чорні очі круглі, кутки трохи дивляться донизу; брови довгі з кутком догори посередині, товсті; ніс м’ясистий, виступає, довгий прямий, кінчик загнутий вниз; біло-смуглява шкіра. Це:

- вірмени (армяни).

Місце проживання: Вірменське нагір’я, східна частина Тюркії (Туреччини) з містами Ерзурум, Карс, Муш, Ван, та західна частина сучасної Вірменії, озеро Севан, місто Єреван (столиця). Тобто треба розуміти, що спочатку Вірменія була розташована більш на захід, і сьогодні більшу частину ісконних вірменських земель займає Тюркія. Свого часу вірмени утискалися тюрками (укр. турками), а у 1894, 1915 роках зазнали з боку тюрків геноцид. Ті, хто вижили й залишилися на території Тюркії, змушені були перейти на мусульманську релігію. В результаті вірмени масово евакуюються зі своїх скелястих гір на північний схід до лісистих гір Кавказу, на південні території Грузії, які радянська влада штучно включила до складу Вірменії. Також багато вірмен оселилися на північно-західні території азербайджанців. Також багато вірменів розселилися по всьому світу. Сповідують орієнтальне (тобто “східне”) православ’я у своїй власній Апостольській церкві. Ця церква не має єдиного центру, але входить до Всесвітньої ради церков. Хрещення у Вірменській церкві визнається християнською церквою латинського (римського) обряду.

Арабська мовна група:

Говорити просто “арабська мова” - це те саме, як би говорити “слов’янська мова”, чи “кипчацька мова”, тобто це неправильно. Араби поділяються на тринадцять націй, і всі мають відмінності. Але історично так сталося, що наукова та літературна мова цієї мовної групи дуже розвинулася і була приведена до єдиного спільного стандарту “арабської літературної мови” в усіх арабських країнах. Але розмовна арабська так і залишилася у кожній нації своя власна, з певними відмінностями. Спільною арабською літературною мовою володіє понад 200 млн. осіб у всьому світі. Всі нації арабської групи проживають у пустелях. Місце проживання: Месопотамія, Левант та Аравійський півострів.

Особливості зовнішності: темно-коричневе волосся; довге прямокутне обличчя із звуженим підборіддям; чорні очі з червоними вкрапленнями, мигдалеподібні дуже широкі; брови довгі, товсті, прямі, кінчики загинаються донизу; ніс м’ясистий, дуже довгий з великою горбинкою посередині, кінчик загнутий вниз; пухкі губи; біло-смуглява шкіра. Це:

Північні араби, або месопотамці. Місце проживання: кам’яниста Сирійська пустеля. Це:

- сирійці. Проживають у містах Дамаск, Алеппо, Мосул (зараз у складі Іраку), вздовж річки Євфрат. Саме сирійська мова стала спадкоємицею античної арамейської мови. Сирійські перші державні утворення Пальмира та місто Едеса (англ. Edessa, сьогодні це турецьке місто Urfa) стали основою для нової назви кипчацького куманського (українського) міста Кочубей на півдні Малої Тартарії (України), яке австрійські і німецько-французькі колонізатори перейменували у “Нову Одесу” (пізніше на Одесу, й надали прізвисько - “північна Пальміра”). За релігією сирійці - мусульмани суннітського обряду;

- іракці. Проживають у містах Багдад (столиця) та Басра, у кам’янистій Сирійській пустелі, вздовж річок Євфрат та Тигр, які зливаються в одну ріку Шатт-ель-Араб (укр. “Арабський берег”) та впадають у Перську затоку. Місто Басра на півдні Іраку вважається батьківщиною персонажу “Сіндбад-мореплавець” та місцем, де знаходився “райський” Едемський сад;

- ліванці. Проживають вздовж східного узбережжя Середземного моря у містах Триполі та Бейрут (столиця);

- палестинці. Проживають вздовж східного узбережжя Середземного моря у містах Азза (столиця), Ель-Халіль Хеврон, у східній частині міста Єрусалим, Тверія, Хайфа, Нетанія, Назарет, Ашдод, Беер-Шева, у Йорданській долині з містом Єрихон, у історичній областях Самарія на півночі та Ізраелія в центрі, у кам’янистій пустелі до Червоного моря. Саме з області Самарія пішла притча про “доброго самарянина”. Західна та південна частини земель палестинців знаходяться у складі сучасної держави євреїв (тобто тих, хто сповідує єврейську релігію, або є нащадком тих, хто сповідував єврейську релігію, чи тих, хто за генетикою є людичами). Ця держава євреїв називається Ізраїль, вона відродила античну єврейську (або “гебрейську”, лат. hebrew, “іврит”) мову, схожу на арамейську, якою розмовляли на цих землях ще до н. е. за часів існування античного Ізраїлю. Для цього укладачі мови змушені були вигадати багато нових слів для сучасних предметів і явищ. Також населення Ізраїлю використовує античну місцеву релігію давніх ізраелів, євсеїв, що жили на цьому місці до н. е. Сучасна держава Ізраїль не захоплювала силою землі палестинців. На початку 1900-их років на запрошення англійських колоністів на ці землі почали з’їжджатися люди, що сповідують єврейство, і їхали вони з різних країн. З часом англійські колоністи передали частину колонізованих ними територій тим, хто сповідує єврейство, людям різних націй, а самі з цих територій пішли. І в кінці 1940-их років ці нові поселенці різних національностей, але об’єднані єврейською релігією, проголосили власну державу, назвав її античною назвою давніх ізраелів;

- йорданці. Проживають у піщаних пустелях, у містах Ірбід, Амман (столиця, і яке до н. е. називалося “Філа-Дельфія”, що дало назву сучасному американському місту), Акаба на Червоному морі. Єдина річка - Йордан - протікає з півночі на південь вздовж кордону з Палестиною та впадає в соляне Мертве море. Йорданія дуже відома скелястими містами (наприклад, Петра) та античними руїнами.

Південні араби, або аравійці. Місце проживання: піщана Аравійська пустеля. Це:

- араби (сауди). Проживають на Аравійському півострові між Червоним морем та Перською затокою у містах Ер-Ріяд, Даммам, та у хіджазьких містах Мекка, Медіна. Їхня держава займає майже весь півострів та називається “Саудівська Аравія”. Місто-мільйонник Мекка є релігійним центром усіх мусульман, куди з’їжджаються паломники з усього світу. Це паломництво зветься “хадж” (англ. Hajj). На головній площі Мекки знаходиться будівля з граніту “Кааба”, яка обтягнута чорною тканиною. Усередині будівлі у східному куті знаходиться так званий “чорний камінь”, видима поверхня якого становить приблизно 16 на 20 см. Саме до нього й їдуть як до святині. Камінь не тоне у воді та має або вулканічну, або метеоритну природу;

- кувейтці. Проживають на північному березі Перської затоки, столиця - місто Ель-Кувейт;

- бахрейнці. Проживають у власному острівному королівстві на західному узбережжі Перської затоки. Бахрейн займає власне острів Бахрейн та приблизно 80 острівків навкруги. Столиця - місто Манама;

- катарці. Живуть на півострові Катар, на південь від Бахрейну, на західному узбережжі Перської затоки. Столиця - місто Доха;

- еміри. Проживають на південному узбережжі Перської затоки у містах Дубай, Абу-Дабі (столиця), Шарджа, Фуджейра. Місто Дубай - це розвинене туристичне місто, побудоване на кшталт “даунтаунів” (центрів) американських міст Маямі та Лос-Анджелесу;

- оманці. Проживають на східному розі Аравійського півострову вздовж Аравійського моря, у містах Маскат (столиця), Duqm, Салала;

- єменці. Проживають на півдні Аравійського півострову вздовж Аравійського моря, у містах Сана (столиця), Ель-Мукала;

- хіджаз. Проживають на величезній території у складі Саудівської Аравії вздовж Червоного моря у містах Медіна, Мекка, Джидда. Свою державність втратили. Багато хто з них втік та став вести кочовий засіб життя, таких називають “бедуїни” (або бадаві, укр. мешканець пустелі).

Араби, які переселилися на територію північної Африки, розмовляють арабською мовою, змішаною з мовою місцевих народів, і такий діалект у Єгипті називається масрі, а в Марокко, Алжирі, Лівії та Тунісі - магріб, або даріжа.

Іранська (перська) мовна група:

Місце проживання: Іранське нагір’я до Гімалайських гір. Всі нації іранської групи проживають у гірських районах. Особливості зовнішності: волосся чорне; довге прямокутне обличчя; очі блакитні із зеленими вкрапленнями круглі, з загостреними зовнішніми кутками; брови товсті чорні, йдуть дугою; ніс м’ясистий, загнутий донизу; смагляво-біла шкіра. Це:

Північні іранці, або каспійські:

- талиші. Живуть на південь від азербайджанців, уздовж Хозарського (Каспійського) моря, у містах Массали, Талеш, Резваншахр. Перські (або іранські) нації почали агресію на північ на землі тюркських націй, зокрема азербайджанців. Ті перси, переважно це талиші, які залишилися жити на території Азербайджану відомі також як “тати”, що означає “іноземець”. Деякі з них колись прийняли єврейську релігію, через що відомі як “гірські євреї”;

- галеші. Живуть на південь від талишів, уздовж південного узбережжя Каспійського моря, на території Ірану у містах Решт, Лахіджан;

- мазандерані (табарі). Живуть на схід від галешів, уздовж південного узбережжя Каспійського моря, на території Ірану у містах Рамсар, Амоль, Сарі;

Західні іранці пустель:

- курди. Мають автономію на північному сході Іраку, живуть в містах Кіркур, Ербіль (або Хевлер, це столиця), Захо, Дохур та Сулейманія (але м. Мосул не входить). Також проживають в Тюркії (укр. Туреччині) в місті Діярбакир, на півночі Сирії на кордоні з Туреччиною в містах Камишли, Кобані, Амуде, Дерріка, Афрін, Хемко, а також на на заході Ірану у містах Керманшах та Ілам. Сьогодні курди зазнають сильних утискань з боку тюрків (укр. турків). За релігією - мусульмани суннітського обряду;

- лури. Живуть на заході Ірану на південь від курдів, у горах Загрос, у місті Хорремабад;

- перси (іранці, ірони, або айрії). Проживають у центрі та на півночі Ірану у містах Тегеран (столиця), Хамадан, Бруджер, Ісфаган. Мова персів називається “фарсі”, це спадкоємець античної парфянської (“перської”, англ. parthian) мови античної генерації, що жила в цій місцевості до н. е. Назва іронів, або іранців ще читається як “aryān” (арьян, вони ж “арійці”), вона походить від імені Айрей (лат. Iraj), який був головою племені та засновником країни “Іран”. Крім того, вважається, що на територіях північного Причорномор’я, Прикаспію, Ірану та Північного Індостану до н. е., в епоху генерації шумерів (це приблизно 4 тис. років до н. е., тобто до ери антів) проживала нація, яка назвалася “ар’я”. Звичайно, у того давнього народу зовсім іншої раси немає і не може бути сьогодні жодних генетичних нащадків, як часто люблять вигадувати прихильники лженаукової “арійської теорії наднацій”. Єдине, що від них перейняли античні народи - це вміння виробляти залізо та кілька слів в античні парфянську та санскритську мови, а від них уже ці слова увійшли до різних сучасних варварських мов. Ці слова, наприклад: відати, небо, мати, вогонь.

Ірони, або іранці є титульною нацією Ірану, як такою, що надала назву всій країні. Іранці колись йшли війнами на північ на землі тюрків, втримували азербайджанські території. З часом частина з них залишилася там, а під час Російської імперії була відселена ще більш на північ, вже на землі грузинів в грузинський район “Осетія”. Там іронам-переселенцям колонізатори зробили резервацію (так само, як калмикам на старій території українців). Назву “осетини” ірони-переселенці отримали від грузинів, а від інгушів отримали назву “асси”. Північна частина сучасної осетинської резервації (так звана “Осетія-Аланія”, м. Владикавказ) знаходиться на історичних, рівнинних, землях інгушів у складі Росії. А південна, гірська, частина (м. Цхінвалі) - у складі Грузії. Ірони-переселенці прийняли християнство візантійського (грецького) обряду. Між інгушськими землями (північною рівнинною “Осетією-Аланією”) і Грузією розташована знаменита Дар’яльська ущелина. Через цю ущелину пролягає відома “Військово-Грузинська” дорога, або дорога Небесної ущелини, що веде з колишньої частини Інгушетії, долиною річки Терек, до грузинської столиці Тбілісі (колишнє м. Тифліс). Дорогу через цю ущелину, яка знаходиться на споконвічних землях Грузії, намагається тримати під своїм контролем російська армія, для цього тартари (русскіє, колишні алани) і створили дві “Осетії” на землях чужих країн, щоб тримати там свої військові бази;

- бахтіяри. Живуть на південному заході Ірану, на південь від лурів, у горах Загрос вздовж східного узбережжя Перської затоки, у містах Ахваз, Шіраз;

- кумзарі. Проживають на півночі арабської країни “Оман” на кінчику півострова Мусандам, який від самого Оману відділений країною емірів “Об’єднані арабські емірати”, у містах Хасаб, Буха;

Південні іранці, або памірські:

Додаткові особливості зовнішності: брови майже зростаються; середній зріст. Це:

- ягнобці. Проживають біля річки Ягноб на півночі Таджикистану та у Ферганській долині в Узбекистані, в містах Худжан та Фергана. Звідси бере початок річка Сирдар’я;

- дарії (таджики). Проживають у власній країні “Таджикистан“, столиця - м. Душанбе. Закінчення “-стан” походить від античної парфянської (“перської”, або англ. parthian) мови та означає “Батьківщина”, “країна”;

- пуштуни (афганці). Проживають у власній країні “Афганістан”, у містах Кабул (столиця), Кандагар. У 1970-их роках в Афганістані стався кровавий комуністичний переворот, що привів до громадянської війни, яку у свою чергу був підтриманий Радянським Союзом (СРСР). СРСР ввів війська для підтримки комуністичної незаконної хунти, а США озброювала повстанців (“моджахедів”, або у перекладі з пуштунської - “борців”) проти комуністів. Наприкінці 80-х років СРСР та Америка припинили підтримку обох сторін. Від моджахедів відкололася течія “таліби” (укр. “студенти”), яка хотіла встановити в країні ісламський режим за радикальною релігійною течією “ашарізм” суннітського обряду, й вони захопили владу у 1990-их роках. Після цього таліби дозволили розмістити на території Афганістану бази арабської терористичної організації “Аль-Каїда” (під керівництвом саудівського мільйонера Усами бен Ладена). Коли Аль-Каїда почала у 2000-них роках серію терактів проти західних країн, тоді США знову ввела війська та розгромила бази терористів, а також сили талібів. У країні залишився міжнародний контингент миротворців під керівництвом військового альянсу “НАТО”. У 2020-х роках вони всі вивели свої війська, після чого таліби знову пішли на військове захоплення влади, а президент Афганістану втік з країни;

- тарини. Проживають на півночі Пакистану у місті Харнай;

- белуджі. Землі белуджів розділені між Іраном та Пакистаном (у провінції Белуджистан), міста їхнього проживання - це Захедан, Кветта.

Нації іранської мовної групи також називають іноді “аріями”, англ. aryan, від слова “iran”. У іранців справді спочатку з генетики блакитно-зелені очі. Але праіранці, звісно ж, не є предками слов’ян і германців, про що сьогодні придумано багато фантастичних теорій. Сучасні іранці сильно змішалися із сусідніми типажами, через що багато іранців придбали чорний або темно-коричневий колір очей.

4. Корінний трансуральський. Ареал розселення: від середньої частини гір Урал на схід до озера Ессей та річки Вілюй. Типові риси: обличчя має різкі широкі риси, невелике та видовжене; очі мигдалеподібні вузькі; короткі брови; виступаючий ніс; смагляво-білі.

Типажі зовнішності:

4.1) мансійський;

4.2) тунгуссо-кетський;

4.1) Мансійський типаж. Регіон проживання: центр Уральських гір та північний схід від Уральських гір. Зовнішність типажу: світло-коричневе волосся; невеликі незграбні подовжені обличчя; болотяно-зелені очі, мигдалеподібні та вузькі, горизонтальні.

- Мансійська мовна група: мансі (у містах Ушма, Нижній Тагіл, вздовж річок Вішера та Тагіл), вогули (більш на захід, у містах Чусовий, Сулем, на південному сході Пермської області до міста Нижній Тагіл, не включаючи), кондін (більш на схід, м. Туринськ, вздовж річки Тура), тавдин (більш на південь, ближче до кипчацької країни сибіряків, Тавдинський район, селище Нижня Тавда, вздовж річки Тавда (або манс. Тагт), це ліва притока річки Тобол).

Серед мансів живуть нащадки європейців, що переселилися, а саме - мад’ярів (угорців, рос. венгрів), через це трансуральська (тобто зауральська) мансійська мова має багато запозичень з угорської мови. Звідси й пішов міф, що “ханти та мансі” нібито складають спільну мовну угорську групу з угорцями. Насправді, арктична нація ханти відноситься до югрської мовної групи. А від зеленооких трансуральців мансів представники фіннських та кипчацьких (лат. татарських) народів отримали зелений колір очей.

4.2) Тунгуссо-кетський типаж.

- Тунгуська мовна група: тунгуси, або “евенки” (в районі річки Нижня Тунгуска), солони (на південний схід від тунгусів, на півночі Маньчжурії, між річками Аргунья і Амур. Частина з них опинилася сьогодні в Китаї), негідальці. Проживають у Хабаровському краї в пониззі річки Амур, уздовж Охотського моря.

- Кетська мовна група. Місце проживання: від центральної частини річки Єнісей до річки Вілюй. Це: кети, або остиган (живуть у селищах Келлог, Суломай і Мадуйка), югці, імбати, сими.

- Юкагірська мовна група: юкагіри, або одул (вздовж притоків річки Колима Ясачна і Коркодон, у м. Магадан, вздовж Охотського моря); чуванці, або вадул (вздовж річки Анадир).

5. Байкальський тип. Цей тип також має другу назву - “монголоїдний”. Ареал розселення: гори Алтай та озеро Байкал. Типові риси: обличчя плоскі, круглі; очі вузькі, є епікантус (тобто друга складка віка, як у азіатів); кутки очей трохи підняті; короткі брови; короткий широкий ніс, перенісся та щоки знаходяться на одній площині; світло-коричнева шкіра.

Типажі зовнішності:

5.1) алтайсько-хакасько-саянський;

5.2) монгольсько-маньчжурський.

5.1) Алтайсько-хакасько-саянський типаж. Регіон проживання: гори Алтай.

Алтайська мовна група:

Особливості зовнішності: чорне волосся; обличчя плоске широке, скули видаються вперед; очі темні, вузькі, дуже широко розставлені, кутки підняті вгору; товсті брови йдуть дугою; маленькі прямі носи; пухкі губи; невисокий зріст. Це:

- телеути (калмуки). Проживають у північній частині Алтайських гір, у Кемеровській області Росії, в районах джерела річки Єнісей. У Російській імперії частину калмуків насильно переселили на землі ногайців у гирло річки Урал, а ще пізніше - в резервацію на землі хозарів (українців) на західне узбережжя Хозарського (Каспійського) моря, і на сьогодні там же вони отримали штучну автономію під назвою Калмикія (м. Еліста);

- алтайці (ойроти). Проживають у місцях Барнаул, Горно-Алтайськ (столиця). Мають власну республіку Алтай у складі Росії, але не всі міста алтайців увійшли до складу республіки. На території алтайців бере початок Обь, за довжиною це друга річка в Азії, яка тече з гір та впадає на півночі у Карське море;

- далі проживають: тубалари (на сході від Алтайського краю в Росії, у Турочакському та Чойському районах); челканці (в Алтайському краї, в районі поселення Кебезень); теленгіти, або телеси (в горах Алтай, біля Телецького озера, у районах поселення Улаган).

Хакаська мовна група:

Регіон проживання: гори Західні Саяни. Особливості зовнішності: темне волосся; широке обличчя; очі темні, вузькі, дуже широко розставлені, кутки підняті вгору; товсті короткі брови йдуть дугою; маленькі прямі носи; пухкі губи. Це:

- качинці. Проживають вздовж річки Єнісей, у горах Західний Саян, містах Хизил-Чар (Красноярськ), Дивногорськ. Повністю асимільовані сибіряками (“сибірськими татарами”);

- кондум (шорці). Проживають на півдні Кемеровської області (без м. Кемерово), в області Гірська Шорія на стику гір Алтай, Саян та Кузнецького Алатау, вздовж річки Том та її притоку річки Кондоми, у Ташатагольському районі;

- хакаси. Проживають вздовж річки Єнісей, на заході від Байкальского озера, в Саянських горах, у містах Абакан (столиця), Шушинськ, Мінусинськ, Саяногорськ. Мають власну республіку Хакасія з обмеженими кордонами у складі Росії (куди не увійшли гори Західний Саян). На їхній території розташована Саяно-Шушенська гідроелектростанція на річці Єнісей.

Саянська мовна група:

Регіон проживання: гори Східні Саяни. Це:

- сойони (тувинці). Проживають на заході від озера Байкал, у південній частині Саянських гір, у місці, де зливаються річки Великий Єнісей та Малий Єнісей у загальну ріку Єнісей, у містах Кизил (столиця), Чедан, Шагонар, Ак-Довурак. Мають власну республіку Тива у складі Росії, але в урізаних кордонах;

- тоджинці. Проживають у Тоджинському районі, у горах Східний Саян, у містах Тоора-Хем, Адир-Кежих, на східній території республіки Тива. На їхній території знаходиться природний гірський заповідник Азас;

- тофалари. Проживають на північний схід від тувинців, у високогір’ї Східних Саян, у районі поселень Алигджер, Нерха та Верхня Гутара, у західній частині Іркутської області та до Тункинської лощини на заході сучасної Бурятії. На їх території розташований Тофаларський заказник. Мали колись власну державу Тофаларія, але державність повністю втратили.

5.2) Монгольсько-маньчжурський типаж. Регіон проживання: навколо озера Байкал. Особливості зовнішності: чорне волосся; кругле плоске обличчя; очі чорні, вузькі, дуже широко розставлені, кутки підняті вгору; товсті короткі брови йдуть дугою; маленькі прямі носи; пухкі губи. Це:

Монгольська мовна група:

- буряти. Проживають навколо південної частини озера Байкал, у містах Братськ, Іркутськ, Улан-Уде (столиця), Чита, вздовж річки Ангара. Мають власну державу “Бурятія” у складі Росії (але міста Братськ та Іркутськ до неї не увійшли);

- монголи. Проживають на південь від Бурятії. Мають окрему державу “Монголія”, зі столицею у місті Улан-Батор. На півдні Монголії розташована пустеля Гобі. Захищаючись саме від монгол, мандарини (китайці) у XII столітті добудували ділянку античної Великої китайської стіни (кит. Чангченг) вздовж кордону з Монголією на захід в напрямок міста Дуньхуан. Сьогодні частина Монголії знаходиться у складі Китаю під назвою “внутрішня Монголія” (недалеко від китайської столиці - міста Пекін, або англ. Beijing). Монголію часто плутають зі старовинною “Монгольською Імперією”, яка насправді належала казахам (ясам) та іншим кипчакам. Така плутанина виникла через те, що в давнину казахи, які відносяться до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, та деякі інші зауральські кипчаки називали себе “моголами” (mongols), що перекладається як “великі”. За релігією монголи є шаманісти та буддисти;

- шира-йогури (sarïg yogïr). Також відомі під назвами “хара йогури”, “жовті уйгури”, “сариг югури”. Живуть на південь від Монголії у провінції Ганьсу в Китаї у Сунань-Югурському автономному районі з центром у місті Чжан’є.

Маньчжурська мовна група:

- маньчу (маньчжури). Проживають на схід від монголів, у Росії живуть в містах Забайкальськ, Благовєщенськ, Білогорськ, вздовж річки Амур, а в Китаї живуть місті Хулун-Буір (Маньчжурія), у північно-східних провінціях Хэйлунцзян (м. Великий Хінган, м. Харбін), Цзилинь (м. Чаньчунь) и Ляонин (м. Шеньян, м. Далянь). Ще на початку XX століття мали свою власну, досить велику, державу “Маньчжурія”;

- юрхен. Проживали на схід від маньчжурів, в горах Чанбай, вздовж річки Сонгхуа, у м. Пекту, мають кордон з Кореєю;

- ксибе. Проживають на північному сході від юрхенів, у західній частині кутка, який утворюється річкою Амур та її притокою річкою Уссурі, на північному сході провінції Хейлунцзян, м. Шуан’яшань (англ. Shuangyashan).

Саме території юрхенів та ксибе намагалася захопити Російська імперія, що частково вдалося, і ці території Росія називала “маньчжурськими”. Там воювала Мокшанська дивізія, на честь якої склали пісню в стилі вальсу (австрійської танцювальної музики) “Мокшанський полк на сопках Маньчжурії” (на честь мокшанського полку, який складався з 4000 чол. і був кинутий колоністами на м’ясний штурм, після якого майже ніхто не вижив, так само, як роблять це у 2023 році русскіє (тартарські) колоністи під українськими містами Бахмут та Авдіївка. Ніякого геройства та “подвигів” у цій загарбницькій несправедливій війні колоністів не було тоді і немає сьогодні.)

6. Далекосхідний тип. Ареал розселення: південний схід Азії.

Типажі зовнішньості:

6.1) нанайсько-оркський (амурський);

6.1) Нанайсько-оркський (амурський) типаж. Регіон проживання: нижня частина річки Амур, частина півострова Сахалін, Хабаровський край, притоки річки Уссурі.

Нанайська (амурська) мовна група:

Місце проживання: Далекий Схід на території Росії. Особливості зовнішності: коричневе волосся; високий скошений лоб; видовжене вузьке лице; сірі близько посаджені круглі очі; внутрішні кутки очей трохи опущені донизу; надбрівна лінія йде крутою маленькою дугою; короткі брови; дуже довгий ніс виступає в кінці вперед; дуже довгий прямий рот із вузькими губами; біла шкіра; невисокий зріст. Це:

- нанайці, або гольди (нижня течія річки Амур і притоки річки Уссурі, м. Хабаровськ);

- олхи; удиху, або удегейці (Приморський і Хабаровський край в Росії, міста Уссурійськ, Владивосток); ульчі; куманді;

- орочони, або ульта (Сахалінська область в Росії).

(Кінець додатку 2)