Глава 27

Глава 27. БІЛЬШОВИЗМ (1935—1990 рр.)

Опричнина (репресії). Будівництва століття. Радянський союз (СРСР) разом з німецькими нацистами починають Другу світову війну. Депортації німців та інших народів. Термін «Прибалтика». Хто такі «бандерівці»? Рейхскомісаріати німців. Ленд-ліз від США. Волинська трагедія та депортації русів (русинів, рутенів). Повернення українського «Кримського» півострову в Україну (колишню Кримську державу, лат. Кримею, лат. Малу тартарію). СРСР нападає на Східну Європу. Московицька архітектура. Мордовія (Артанія, країна ерзян) проголошує незалежність

848. Репресії (мокш. опричнина) з 1935 року. ГУЛаги

Близьким соратником Йосипа Віссаріоновича Джугашвілі («Сталіна») був дехто Сергій Костриков, відомий під псевдонімом «Серж Кіров»[[1]]. Він був марійцем, тобто фіном за національною групою, народився в колишньому марійському місті В'ятка на річці В'ятка[2], тому це місто пізніше й перейменували на Кіров[3]. У 1934 році, коли він працював головою Ленінградської області[4] (колишньої фінської держави Інгрії), його вбили прямо в мерії — в будівлі «Смольний»[5], в іжорському місті Ленінграді (це колишнє місто Орешек, лат. Orescack, або Санкт-Петерсбург, неподалік однойменної фортеці «Орешек» на острові на витоку Неви). Після цього московський уряд Сталіна звинуватив в цьому так звану «зинов’євську» організацію[6] і, як наслідок, в якості помсти почав проводити пошук так званих «ворогів народу» й знищувати їх[7].

1935—1938 — Овсій-Гершен Ааронович Радомисльський (псевдонім «Зинов’єв»), Лев Борисович Розенфельд (псевдонім «Камєнєв»), Бронштейн (псевдонім «Лев Троцький»), деякі члени уряду і «червоні» комісари стали в стійку опозицію Сталіну[8]. Відтепер ці діячі намагаються самі керувати державою, змінити політику[9]. Сталін підозрює, що вони задумали терористичну змову проти нього[10], і запроваджує проти них репресії[11] (мокш. опричнину[12]).

За репресії відповідав В’ячеслав Михайлович Скрябін, він же мав псевдонім «Молотов»[13]. Правителі, які перебувають при владі в СРСР і продовжують називати себе «русскімі», починають геноцид проти русскіх (надволзьких татарів, колишніх аланів), а також проти всіх інших націй, які чинять опір московській владі. На державному рівні був впроваджений офіційний нацизм, бо тоді могли репресувати тільки за те, що людина була греком, поляком, німцем тощо за національністю[14 Бут].

Для цих жертв радянського нацизму та політичних репресій створюється близько 500 концтаборів у лісах та гірських далеких куточках СРСР[15]. Туди й звозяться у величезній кількості незручні режиму люди. Така мережа таборів мала назву Головне управління лагерів (рос. ГУЛаг)[16]. Дуже багато таборів було побудовано у Мордовії (колишній Артанії), Якутії (Саха), в українському регіоні «Донбас» (колишнє Дике Поле, або Ногая), у Московській, Архангельській, Магаданській, Читинській областях, у Пермському, Красноярському краях, Далекому сході, Казахстані тощо[17]. Також московити після Другої світової війни використовували колишні німецькі нацистські концтабори на території Європи[18]. У таборах в різні роки утримувалося від 1,5 до 4 млн. людей різних національностей[19]. Пік репресій припадав на 1938 та 1953 роки[20]. У табори потрапляли поети, письменники, вчені, політики, військові; ті, хто були незгодними з московським більшовицьким режимом[21]; і навіть просто злочинці[22]. ГУЛаг було розформовано у 1960-х роках[23]. Залишки надволзьких татарів (русскіх, або аланів, колишніх золотоординців) зосередилися на своїх історичних територіях — це міста Вороніж, Саратов, Самара, Ульяновськ, Тольятті, Пенза; а також в московському місті Москві; а також у містах українців (кримців) — у шахтарському Донецьку, Ростові-на-Дону (колишньому Азові, Тані, античному Танаїсі-Імпоріумі), Ставрополі, Краснодарі і трохи на «Кримському» півострові (колишньому Херсонесі Таврійському)[24].

Через те, що деякі русскіє (надволзькі татари, або алани, колишні «золоті» ординці) стали ховатися під назвою «євреї»[25] і при цьому служили «червоними» комісарами, це викликало народну нелюбов до людів (людичей, лужів, лат. «юдів», біл. «жидів», рос. «євреїв»)[26]. Слід при цьому знати, що спочатку всі людичі (рос. «євреї») жили лише на територіях слов’янських держав. Тільки з кінця 1700-их років частина їх в малій кількості мігрувала в кримське (українське, або куманське) місто Одесу (Кочубей) з дозволу колоніальної влади[27], де їхня культура змішалася з культурою місцевої корінної нації русифікованих кримців (українців) і стала навіть зватися «одеською» (відомі одеські пісні та специфічний притаманний тільки Одесі «єврейсько-татарський» говір). Також в цей же час ще частина людичів мігрувала на північ в іжорське місто Санкт-Петерсбург[28], і лише з кінця 1800-их років — в мокшанське місто Москву (колишнє Перум)[29]. Тому справжніх євреїв на території саме Радянської Росії насправді було дуже-дуже мало. В дійсності такими «євреями» штучно «стали» деякі німці, які в лиху годину вдали себе за євреїв, щоб вижити під час погромів, що влаштовували більшовики проти сімей колонізаторів; а також деякі надволзькі татари — з таких само міркувань безпеки. Знайти чи відібрати, а потім привласнити собі чиїсь документи в той час, коли панували анархія та кровопролиття, не було чимось складним.

849. Присяга добровольця «Україно, свята мати героїв» з 1936 року

В 1936 році була написана Молитва, яку й досі використовують добровольчі загони збройних сил України (Русі-України). Сьогодні її називають «Присягою добровольця». Присягу написав своєю кров’ю русич (нім. русин, англ. рутен) Осип Мащак у в’язниці[30], де він опинився після Львівського процесу влітку 1936 року після вбивства більшовицького комісара, консула від Радянського союзу у Львові[31]. Осип Мащак вчився на хіміка[32], і був соратником Романа Шухевича, а також Степана Бандери і Ярослава Стецька, які були засуджені з групою студентів ще у 1935 році за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького за його каральні операції проти етнічних русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) Галичини[33], і за вбивство Андрія Майлова, який був радянським шпигуном та одночасно консулом Радянського союзу у Львові[34] (Львів перебував на той час у складі Польщі[35]). Усім студентам тоді було трохи більше 20 років[36].

Перші строки «Присяги добровольця»

автор Осип Мащак, руською (русинською, рутенською, сучасною українською) мовою, [37]рік

Україно, свята мати героїв,

зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких,

шумом карпатських ручаїв, боїв славного завойовника батька Хмеля,

тріумфом і гуком гармат революції,

радісним дзвоном Софіївських дзвонів.

Нехай душа моя в тобі відродиться, славою твоєю опроміниться,

бо ти — Присвята, все життя моє, бо ти — все щастя моє...[38]

850. «Будівлі століття» Радянського союзу

В московицькій імперії-колонії «Радянському союзі» (СРСР) велика увага приділялася романтизації та гордості, пов’язаним із будівництвом великих промислових і транспортних об’єктів[39]. Ці забудови вважалися «величними», «будовами століття» і приписувалися «подвигу» народу[40]. Опишу найвідоміші з них.

У 1926 році за Сталіна було розпочато будівництво найбільшого Магнітогорського металургійного комбінату в Челябінській області (на колишній території Башкортії)[41]. Перші розробки руди у цих краях почалися ще за німецької колонізації у 1700-их роках[42]. Проєкт комбінату було створено американськими інженерами[43]. Будівництво вели німецькі, англійські та американські компанії, використовуючи власне ж обладнання[44]. Прототипом заводу став комбінат US Steel із американського штату Індіана[45]. Завершено будівництво буде у 1934 році[46]. Деяких керівничих будівництвом та начальників репресували і розстріляли[47].

У 1930 році розпочали будівництво Байкало-Амурської магістралі (БАМ)[48]. Це залізнична траса довжиною 4 тис. км, що йде від містечка Усть-Кут на річці Лєна (північний захід від озера Байкал) на схід до містечка Комсомольськ-на-Амурі й далі до узбережжя Тихого океану[49]. Тобто траса проходить на півночі від колишньої держави Маньчжурії (нагадаю, що нація маньчжури відноситься до власної маньчжурської національної і мовної групи). Також магістраль проходить північніше й паралельно Транссибірської залізниці, яка має довжину 9 тис. км. Ця Транссибірська залізниця (Транссиб) була побудована ще за часів Російської імперії німецькою колоніальною владою наприкінці 1800-из років й тягнулася між удегейським містом Владивосток, башкортським Челябінськом і мокшанською Москвою. Будівництво ж БАМу вели за німецькими кресленнями цього старого Транссибу[50]. Східну частину БАМу закінчили будувати після 1945 року[51]. БАМ будувало 400 тис політв’язнів, які жили в концтаборах «Амурлаг» і «Бамлаг»[52]. При будівництві БАМу загинуло більше 40 тис. людей[53]. Далі будівництво тривало у 1950—1958 рр. і знову в’язнями, з табору «Ангарлаг», а у 1972—2003 рр. залізницю безкоштовно будувала добровольча молодь[54], а ще пізніше — вже наймані робітники[55]. Є гіпотеза, що у 1970-х роках насправді йшло не будівництво нової залізниці, а розчищення від землі старих ділянок цієї самої залізниці, побудованих ще у 1930-х роках[56], які прийшли у занедбаний стан через те, що ця магістраль не використовувалась[57]. Це припущення виникло тому, що на більшості світлин 1970-их років[58] видно, як будівники БАМу просто відкопують залізничні колії[59].

У 1931—1933 рр. побудували суднохідний Біломорканал імені Сталіна між Білим морем та Онезьким озером[60]. Проєкт каналу був створений у 1888 році знову ж таки ще німецько-французькими колонізаторами[61]. Радянське будівництво йшло саме за цим проєктом[62]. Це будівництво відомо тим, що усі будівники були політв’язнями, які жили у концтаборі «Белбалтлаг»[63]. Під час будівництва була відзначена досить висока смертність — вважається, що загинуло близько 300 тис. в’язнів[64]. Одразу була видана пам’ятна книга про будівництво цього каналу[65], але пізніше автори і редактори цієї книги були репресовані й відправлені до в’язниці[66].

Вірш «Руина»

автор Микола Клюєв, славинською (новгородською, або російською) мовою, джерело Вікіпедія, [67]рік

То Беломорский смерть-канал,

его Акимушка копал,

с Ветлуги Пров да тётка Фёкла.

Великороссия промокла

под красным ливнем до костей

и слёзы скрыла от людей,

от глаз чужих в глухие топи.[68]

Волго-Донський канал, на землях ногайців («астраханських татар», або «печенегів»), почали копати ще українці (кримці, колишні кумани, хозари) у 1569 році, коли разом із тюрками поспішали на допомогу ногайцям й хотіли переправити на Волгу свої кораблі (звідти й виник жарт та міф, що «укри викопали ще й Чорне море») (про канал йшлося в пункті 470). Потім будівництво продовжили голландці й німці за часів голландської колонізації у 1696 році за правління голландця Міхієля («Петра I»)[69]. Він хотів зробити це за прикладом каналів у Голландії[70]. Канал добудовували у 1943—1948 рр. 230 тис. в’язнів і 100 тис. військовополонених[71].

Волзька (Сталінградська) ГЕС у м. Волзький (на півночі від м. Волгограду) почала будуватися у 1930 році в’язнями, які утримувалися в концтаборі «Ахтублаг»[72], а у 1953—1962 рр. на будівництві працювали вже наймані будівники[73]. Всього було залучено близько 40 тис. працівників[74]. Після зведення греблі було затоплено 120 сіл та містечок[75].

У 1931 році також почали добудовувати метро у Москві[76]. Проєкт будівництва московського метрополітену було розроблено ще за часів німецько-французької колонізації в 1900 році[77]. У Лондоні, наприклад, перша лінія метро вже почала працювати в 1863 році[78]; в Стамбулі — в 1875[79]; в Будапешті — у 1886[80]; в Чикаго — у 1892[81]; у Відні — в 1898[82]; і у Нью-Йорку — в 1904 році[83]. У 1916 році в Москві німецько-французькими колонізаторами теж були побудовані три тунелі, які з’єднувалися із системою залізниці[84]. У 1931 році радянською владою було ухвалено рішення продовжити роботи з розширення метро[85]. Будівництво очолив німецький інженер Роттерт[86], який за часів німецької колонізації будував залізниці у руському (русинському, рутенському) місті Харкові (Коломак)[87]. Доопрацювання метро почали вести за старим інженерним проєктом німецької фірми Siemens-Bauunion[88]. Близько 75 тис. робітників[89] займалося розширенням, зміцненням тунелів шляхом заморожування ґрунту, оформленням, облицюванням і встановленням ескалаторів. Для прокладання електрики і проведення декоративних робіт були залучені американські фахівці і працівники[90]. У 1935 році відкрили кілька станцій і провели перший запуск поїздів метро[91], але доопрацювання проекту тривало до 1958 року[92]. Після цього почали будувати нові тунелі вже сучасними методами[93].

У 1938 році за Сталіна почалася підготовка до будівництва Жигулівської (Куйбишевської) ГЕС[94] — найбільшої гідроелектростанції в Європі[95] на річці Волзі між надволзькотатарськими (русскімі, або аланськими, сараценськими, золотоординськими) містами Тольятті і Беркімам («Сара-Берке», Сара 2, сучасною Самарою). Інженерний проєкт був розроблений німецькими інженерами ще за часів Російської імперії наприкінці 1800-их років[96]. Ці креслення використали й для будівництва інших дамб у Радянській Росії[97]. Станцію будували політв’язні, що жили у спеціально збудованому концтаборі «Самарлаг»[98]. Будівництво станції завершено у 1959 році[99].

Братська ГЕС на річці Ангарі почала будуватися у 1954 році[100], закінчилося будівництво у 1967 році. Будувала її на безкоштовних засадах добровольча молодь зі всього Радянського союзу[101]. Після зведення греблі було затоплено 100 сіл. По цій дамбі проходить залізниця вищезазначеного БАМу[102].

851. Висновки про радянські будівництва «сторіччя»

Яку загальну інформацію ми отримуємо від цих усіх будівництв?

Перше, що кидається в очі, це те, що ці канали, греблі й тунелі почали проєктуватися німецькими й європейськими інженерами ще за часів голландської, австрійської та німецько-французької колонізації Приуралля. Тобто нова московицька (мокшанська) влада не має до проєктування цих об’єктів ніякого відношення.

Друге — що будівництво багатьох об’єктів розпочали за часів Російської імперії, а за часи московської колонізації їх тільки завершували.

Третє — що для будівництва використовувалась переважно безкоштовна робоча сила: працівниками переважно були в’язні, а у 1970-х роках — молодь, яка працювала за ідею комуністичної партії, їжу і житло[103].

Четверте — що усі технології, проєкти, механізми, техніка, двигуни, турбіни були європейського або американського виробництва, вироблені за західними кресленнями, й власне будівництво також керувалося німецькими або американськими інженерами.

І п’яте, останнє, — що після майже кожного такого будівництва багато людей, що були або на керівних посадах, або першопрохідцями, або журналістами, пізніше були репресовані: розстріляні чи ув’язнені.

Тобто, складається враження, що московити (мокші, лат. москалі) й русскіє (надволзькі татари, колишні алани) узяли безкоштовно старі креслення німців Російської імперії, змусили політв’язнів з усього Радянського союзу безоплатно збудувати об’єкти, а потім знищили людей, які відповідали за це все або могли розповісти народу. Саме цим можна пояснити таку ситуацію, що у повну розруху, викликану Першою світовою війною, визвольною війною московитів та ерзян (лат. мордви), завойовницькою п’ятирічною кровавою війною, коли були захоплені Україна, Білорусь, країни Кавказу і Середньої Азії, після ліквідації інтелігенції й висилки професорів — що після всього цього у Радянського союзу нібито знайшлися кошти й ресурси для таких складних, коштовних будівництв[104]. Щоб приховати неприємну та іноді жахливу правду, навколо цих будівництв була розгорнута масова патріотична пропаганда про «ентузіазм і подвиг радянського народу»[105]. Окрім цього, ще не може не викликати огиду той факт, що американська влада своєю участю в розбудовах підтримала комуністичний кровавий режим СРСР, закриваючи очі на ту кроваву несправедливу жахливу війну, на голодомор та на чисельних політичних в’язнів-будівників, що росіяни вчинили в 20-ті та 30-ті роки 20-го століття проти мирних народів.

852. Початок Другої світової війни 1939—1945 рр.

1939 — навесні цього року мадярська (лат. угорська, рос. венгерська) армія ввела свої війська до Словаччини і захопила споконвічні словацькі землі Закарпаття (міста Ужгород, Мукачево), під приводом, що там жили мадяри (поселенці, що залишилися там з часів Австро-Угорської імперії)[106]. В той час, з 1918 по 1938 рік Чехія і Словаччина були в одному політичному союзі під назвою Чехо-Словаччина, пізніше вони розділилися, коли Німеччина окупувала Судетську область Чехії[107].

В Радянському союзі Закарпаття називали «Карпатською Україною» та іноді «Карпатською Руссю»[108], що було створено спецслужбами на кшталт інших фейкових «республік», на основі того, що на цих землях жили русинські (рутенські) поселенці[109]. Керував областю Августин Волошин[110]. Він запросив Німеччину визнати незалежність Карпатської України (Закарпаття)[111], але не отримав підтримки й словацьке Закарпаття було офіційно визнаним в складі Мадярії (лат. Угорщини, рос. Венгрії)[112]. З цього приводу дуже лютував кат і військовий злочинець Лев Троцький, який теж хотів захопити ці словацькі землі[113]. Пізніше ця територія буде окупована радянськими військами у 1945 році й введена до складу Радянської України[114].

853. Дружба Радянського союзу з нацистською Німеччиною

В серпні 1939 року міністрами закордонних справ СРСР і Німеччини — Ріббентропом і Молотовим (В’ячеславом Михайловичем Скрябіним) — був укладений Договір про дружбу і поділ впливу в Європі[115]. Німеччина на той час була вже нацистською країною[116] під керуванням Адольфа Гітлера[117]. У Німеччині панували такі ідеї, що її нібито усі інші країни недооцінюють[118], що німецький народ найкращий[119], що на його стороні Господь[120], що Німеччина повинна «встати з колін»[121], що німці мають захистити німецькомовних в інших країнах[122], що вони повинні показати усім в світі свою міць[123]. При цьому у країні засоби масової інформації були підпорядковані уряду й займалися пропагандою[124], влада переслідувала незгодних й влаштовувала різні провокації для посилення тиску[125]. Наприклад, таким був підпал будівлі німецького парламенту Рейхстагу, в якому звинуватили голландського комуніста[126], і в результаті ухвалили закони щодо обмеження зборів, свободи слова, недоторканності приватної власності та закон проти утворення нових партій[127].

Ще раніше у Відні двадцятирічний Адольф Гітлер міг зустрітися з Миколою Леніним (Володимиром Ульяновим) (існує така гіпотеза[128]) у 1909 році, в будинку, де жила вчителька Гітлера з малювання Емма Льовенштамм[129], і яка зробила свій будинок Клубом вільнодумців: там вони малювали і грали у шахи[130]. Знайомство Сталіна і Гітлера відбулося у 1913 році[131], також в місті Відень, де вони проживали неподалік один від одного й відвідували розмовні та шахові клуби, наприклад в Кафе Централ (Cafe Central)[132]. І у Сталіна, і у Гітлера був один й той самий містичний «духовний» наставник — Георгій Іванович Гурджиєв[133], дуже відомий і впливовий містик[134], що написав декілька книг, наприклад «Зустрічі із чудовими людьми»[135], та заснував в Парижі клуб для еліти «Інститут гармонійного розвитку людини»[136]. Внаслідок дружби Сталіна і Гітлера пізніше й було домовлено, що німецькі й радянські офіцери їздитимуть один до одного на стажування[137].

854. Окупація Польщі німецькими нацистами і московськими більшовиками

1939 — Німеччина 1-го вересня вводить війська до Польщі[138]. Режим в Німеччині в цей час нацистський[139]. Як відомо, для міжнародної спільноти державний канцлер Німеччини Гітлер придумав пропагандистське пояснення вторгненню, що це нібито запобіжний захід[140], який має захистити німецьке населення в Польщі й оберегти німецький кордон від можливого нападу з боку Польщі[141], і що німецькомовне населення волає про допомогу[142].

Радянський союз 17-го вересня теж зі свого боку ввів війська до Польщі. З боку Радянського союзу це було захоплення західних споконвічних земель русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) і литвинів (білорусів) вздовж річки Сян[143], які у 1922 році залишилися вільними від радянської окупації, але не змогли відстояти незалежність й опинилися в складі Польщі.

Зустріч з «визволителями» справила на мешканців Львова досить гнітюче враження через зовнішній вигляд і повадки. Згідно із записами І.Б. Мрака «Червона армія очима львів’ян восени 1939 р.»[144] в Українському історичному журналі, «деякі командири намагались мити голову в унітазі».[145]

Після цих подій польський уряд евакуюється до Лондона. Захоплені росіянами землі, що раніше належали етнічним русам (біл. русичам, нім. русинам, англ. рутенам), але перебували у складі Польщі, тепер радянський уряд приєднав до складу Радянської України[146]. Радянська Росія проводила активну пропаганду серед місцевого населення[147] щодо «національного визволення» і «соціальної справедливості»[148], тому загони радянської армії були сприйняті населенням позитивно. Але було дуже багато поляків і русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів), які вороже відносилися до радянської влади. Таких було депортовано або розстріляно[149] (-імена).

Користуючись вторгненням Німеччини і тим, що адміністрація й охоронці тюрми евакуювалися[150], групі українських студентів, засуджених після Львівського процесу 1936 року, зокрема і Степану Бандері, вдається втекти з польської в’язниці до Львова[151], куди в той час вторглися німці[152]. Втім незабаром в момент окупації Львова радянською армією, він тікає до Італії[153]. Там Степан Бандера (ставший відомим в майбутньому) жив і вчився в Римі[154], захистив докторську дисертацію з політико-економічних наук[155].

855. Напад СРСР на Суомі (тобто Фінляндію)

Взимку наприкінці цього ж 1939 року Радянський союз (СРСР) вторгся на територію Фінляндії (фін. Суомі). Там росіяни самі проголосили на окупованих ними територіях «Фінську народну республіку». Одночасно радянський уряд оголосив свою ж радянську армію «фінськими народними повстанцями»[156], які нібито піднялися проти свого суомського уряду й капіталістів[157], і які буцімто звернулися по допомогу до Радянського союзу[158]. І СРСР нібито просто їх «захищав» і «звільняв»[159].

В цей же час велася міцна антифінська (тобто антисуомська) пропаганда в Радянському союзі[160]. Фінляндією керував в той час Карл-Густав Меннергейм[161]. Саме його прізвищем назвали суомську лінію укріплень «лінію Меннергейма» проти мокшано-татарів[162]. І ця лінія не була ані міцною, ані непробивною[163], ні. Насправді росіянам просто не вдалося захопити Фінляндію (фін. Суомі), тому московсько-русская (мокшано-татарська) пропаганда вигадала міф, що мовляв там була якась чудова і дуже міцна ліня оборони[164]. Це на кшталт того, як сучасна русско-московицька (татарсько-мокшанська) армія не здатна подолати русино-українські (русько-кримські) збройні сили України (ЗСУ) й вигадує через це, нібито росіяни воюють не проти русино-українців (або просто українців, «хахлів»), а проти цілої Європи і солдат альянсу NАТО[165] (North Atlantic Treaty Organisation, укр. Організація Північноатлантичного договору). Суомі втратили у підсумку велику частину своїх територій, але зберегли самостійність[166].

Незабаром уся Західна Європа, окрім Великобританії, опинилася в німецькій окупації[167]. А частина Фінляндії (м. Виборг колишньої Європейської області й область Карелія) — під радянською окупацією[168]. Радянська газета «Ленінградська правда»[169] так фантазувала: «Червона армія наймиролюбніша, найгероїчніша, могутня, оснащена передовою технікою, — й армія продажного фінляндського уряду, яку капіталісти змушують брязкати зброєю»[170]. А про мету злочинного нападу брехали так: «Ми йдемо до Фінляндії не як завойовники, а як друзі та визволителі фінського народу від гніту поміщиків й капіталістів»[171].

Через кілька місяців після радянської окупації Західної України розгорнулася сталінська колективізація, тобто створення колективних сільськогосподарських господарств[172]. Це супроводжувалося масовими репресіями, розкуркулюванням[173], що проводилися як кампанія боротьби проти «соціально ворожих елементів»[174]. Протягом двох років московсько-русская (мокшано-татарська) влада репресувала і відправила до колишньої кипчацької держави Сибірії без суду і слідства біля 10% русинського (рутенського) населення[175]. Звідти й з'явилися серед сучасних кипчаків сибіряків так багато людей із сірими очима: від депортованих слов'ян русів (не русскіх, а саме русів, не плутайте, бо це дві зовсім різні нації), а пізніше — й від поляків.

Навесні 1940 року Німеччина окупує Норвегію, Данію, й надалі північну Францію, Бельгію, Нідерланди і Люксембург[176]. Далі влітку й восени цього ж року німецькі нацисти намагаються вторгнутися до Британії, але зазнають поразки[177].

856. «Прибалтика», Молдова, Буковина, Бессарабія, Югославія

Влітку цього ж 1940 року російська більшовицька армія окупує дві країни балтської національної і мовної групи — Жемайтію (лат. Самогетію, сучасну Литву)[178] і Ліфляндію (сучасну Латвію)[179]. Також радянські війська вторгаються ще до країни фінської національної і мовної групи — до Істляндії (укр. Естонії)[180]. Усі ці три країни, що розташовані вздовж Балтійського моря, отримали відповідну умовну політичну назву — «прибалтійські республіки»[181]. Але сьогодні про них політично грамотно казати — країни Балтики[182].

Ще трохи раніше Радянський союз запевняв ці країни у своїй дружбі[183] й попросив дозволу розмістити в них радянські військові бази[184]. Потім Радянський союз звинуватив ці країни в тому, буцімто вони планували напад на Радянський союз[185] й одразу розпочав проти них бойові дії[186]. Російські більшовики за допомогою своїх же військових баз швидко захопили території Литви, Латвії й Естонії[187]. Окупанти призначили керівниками окупованих територій гауляйтерів-комуністів, й провели фейкові «парламентські вибори» з «обрання» нової влади[188]. Після цього радянський уряд оголосив, нібито ця нова влада хоче приєднання своїх республік до росіян (тобто до мокшано-татарської імперії-колонії), й проголосив їх новими радянськими республіками в складі Радянського союзу[189]. Усе колишнє керівництво й багато мирних мешканців цих країн були депортовані, здебільшого до колишньої кипчацької країни Сибірії, де багато хто з них загинув[190]. У кипчаків сибіряків сьогодні від балтів теж можуть бути сірі очі, а також — блакитні від естонців[191]. Інтелігенцію, офіцерів відправляли до фільтраційних таборів, де над ними знущалися і розстрілювали[192].

У цьому ж 1940 році литвинське (білоруське) місто Вільно штучно перевели до складу колишньої Самогетії (біл. Жемайтії), де його перейменували на «Вільнюс». А сама Самогетія (біл. Жемайтія), як відомо, була перейменована на «Литву» ще владою Російської імперії[193].

В цей же час Радянський союз захопив області, які були до цього у складі Румунії — русинську (рутенську) Буковину[194] і українську (кримську, або куманську, хозарську) Бессарабію[195], а також територію колишньої Молдови[196] (яка в той час перебувала в складі Румунії[197]). Румунія відвела свої війська з цих територій й запросила допомоги у Німеччини[198], ставши таким чином на бік німецьких нацистів проти російських більшовиків[199]. Буковину й Бессарабію повернули в склад окупованої московитами і русскімі Радянської України, а Молдову оголосили радянською республікою в складі Радянського союзу[200]. «Гауляйтером» (тобто намісником) Радянської України в той час був московит (мокша) Микита Хрущов[201] (займав цю посаду двічі — перший раз після «гауляйтера» Станіслава Косіора, та перед Лазарем Кагановичем). Хрущова часто помилково вважають українцем[202], тому що він іноді надягав вишиванку[203] (українську національну сорочку з вишивкою[204]) та при ньому «Кримський» півострів був повернутий до складу України. Але це — міф, бо його батьки були просто трудовими мігрантами з Росії[205], і Україну він ненавидів, про що ще йтиметься далі.

Навесні вже наступного, 1941, року нацистська Німеччина, фашистська Італія, а також Угорщина (Мадярія, рос. Венгрія) і Болгарія разом нападають на Хорватію, Сербію і Словенію[206]. Ці три слов’янські країни були відомими тоді під спільною назвою «Югославія»[207] (тобто це був союз південних слов’ян, бо слово «юг» українською перекладається як «південь»). Італія намагалася повернути колишню латинську країну Далмацію[208] (територія з містами Задар, Спліт і Дубровник), народ якої належить до латинської (романської) мовної групи, тобто є родичами італійців. Німеччина привласнила Сербію і Словенію[209]. Угорщина захопила на півночі Хорватії свої історичні землі[210] — райони Бачка, Бараня, Меджимур’я і Прекмур’я[211]. Болгарія привласнила Македонію і Західну Фракію[212]. З 1945 року Югославія буде відновлена, до неї насильно увійдуть Сербія, Хорватія, Словенія, ‘Боснія і Герцеговина’, Македонія, Чорногорія, й існуватиме цей слов’янський союз до 1992 року[213].

Всі ці роки Югославія буде антагоністом, тобто противником Радянського союзу[214]. Головною країною цього слов’янського союзу була Сербія[215]. А пам’ятаємо, куди втекла більшість солдатів терористичної ПВК «білої гвардії», які прагнули відновити Російську імперію? — Саме в Сербію[216]. І там вони впливали сильно на політику цієї держави — спочатку не любили більшовицький Радянський союз[217], який зруйнував Російську імперію; а сьогодні люблять Росію[218], бо вважають її наступницею Російської імперії[219] (помилково, звичайно).

Московсько-русская імперія-колонія «Радянський союз» мріяла колонізувати країни Західної Європи[220] й встановити там більшовицький режим[221] (пам'ятаємо про «Земшарську республіку», пункт 817). А німці в свою чергу хотіли повністю позбутися комуністів у Східній Європі[222]. Врешті-решт така різність намірів призвела до того, що у 1941 році німецька армія вторглася в Радянський союз, бо вважала, що зможе придушити комуністів[223] (тобто більшовиків) й запобігти тому, що сталінська армія окупує усю Західну Європу[224].

857. Незалежність України в 1941 році. Ярослав Стецько і Степан Бандера

У 1941 році українська еліта продовжує працювати за кордоном. Організація українських націоналістів (ОУН), органи управління якої розмістилися в італійській столиці Римі[225], після вбивства русскімі (надволзькими татарами, колишніми аланами) Євгена Коновальця[226] очолив Андрій Мельник[227]. Філія цієї організації, яка безпосередньо вела боротьбу в Україні, називалася ОУН (Р) («революційна»)[228], або ОУН (Б) («бандерівці»)[229], яку очолив Степан Бандера[230]. Він сам особисто на той момент вже перебував у польському місті Кракові[231]. В ці часи активізувалася підпільна боротьба мережі ОУН (Р) («революційної») проти російського більшовицького режиму[232].

Ще навесні цього ж 1941 року німці створили на території Західної України загони з мобілізованих ними русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів — сучасних українців). Найвідомішими стали загони з назвами «Нахтігаль» (укр. Соловейко), яким командував німець Теодор Оберлендер[233], й «Роланд»[234], всього у кількості близько 800 осіб[235]. Керував примусовою мобілізацією німець адмірал Канаріс[236].

Створення німцями цих загонів дуже широко використовувалося московсько-русскою (мокшано-татарською) пропагандою проти українців[237], ніби це українці «самі захотіли допомагати нацистам»[238]. Але насправді, русско-московицька (татаро-мокшанська) окупантська армія сьогодні на території України робить те ж саме — створює насильницькими методами загони з окупованих українців і посилає їх на забій проти своїх же[239]. Це військовий злочин[240]. Тих, хто не погоджується — росіяни розстрілюють[241], а членів родин відправляють до фільтраційних таборів[242], які масово набудували на території України та куди завезли мобільні крематорії[243]. Такими ж тоталітарними методами тоді користувалася й Німеччина. Самі ж україніці з цих загонів дуже швидко повтікали в ліси[244], і загони були розформовані[245].

Влітку цього ж 1941 року 30 червня на території Західної України у місті Львів, що перебуває вже знову під окупацією німців, місцевими патріотами проголошується незалежна Українська держава[246]. Її керівником стає русин Ярослав Стецько[247], який був родом з русинського (рутенського) міста Тернополя. Нова еліта розраховувала, що завдяки тому, що німці вигнали радянську армію, то українці зможуть вибороти незалежність від мокшано-татарських загарбників й позбавитися назавжди більшовицького режиму[248]. Але німці не схвалили такого прагнення[249], й заарештували Ярослава Стецька та його соратника Степана Бандеру[250]. У липні 1941 року батька Степана Бандери німці розстріляли у Києві[251], а двох його сестер вивезли до концтаборів[252]. Двоє братів Степана Бандери, яких звали Василь та Олександр, загинули в концтаборі «Аушвіц» на території Польщі наприкінці липня 1942 року[253]. Ярослав Стецько і Степан Бандера просидять у німецькому концтаборі «Заксенхаузен» в Берліні до вересня 1944 року[254]. У вересні 1944 року Степана Бандеру звільнять й запропонують участь у спільному з німцями антирадянському збройного русі в тилу російської армії[255], однак відомо, Степан Бандера відхилив таку пропозицію[256]. У 1945 році Бандера під час авіабомбардирувань зможе втекти до Італії, в регіон Тіроль, потім переїхати до Відня, а пізніше — до німецького (точніше баварського) міста Мюнхен[257], де він житиме під іменем «Штефан Попель»[258]. Там його вб’ють за наказом радянських спецслужб в 1959 році, вистреливши в нього прямо біля квартири отруєною капсулою із саморобного пістолету[259]. В Росії його досі пам'ятають і бояться, за його боротьбу проти більшовизма, проти радянської окупації за незалежність української (примітка: тобто русько-кримської) держави.

На окупованих територіях Західної України німці одразу ж починали репресії проти людичів[260] (або лужів, лютичів, нім. «юдів», англ. jews, біл. «жидів», рос. «євреїв») й паралельно керували погромами[261].

858. Німеччина створює Рейхскомісаріати в Радянському союзі

Влітку 1941 року гітлерівська Німеччина, Угорщина (Мадярія, рос. Венгрія) і Румунія разом починають операцію «Барбаросса»[162], згідно з якою вторгаються на території свого колишнього союзника — в Радянський союз (СРСР)[263].

Через це восени цього ж 1941 року влада СРСР здійснює депортацію майже півмільйона німців-поселенців (залишившихся з часів Російської імперії) з членами їхніх сімей[264], які проживали не території СРСР. Їх депортували лише за національною ознакою — через належність до німецької нації[265]. Вивозили цих німців з територій традиційного проживання — із земель кипчаків: це середнє Надволжя, країна ногайців (Астраханщина), південь України. Тобто проживали вони традиційно на тих територіях, куди колись давно заселилися німецькі колонізатори під час створення ними колонії «Російської імперії». Близько 20 тис. осіб мобілізували[266] та змусили будувати концтабори[267], за свою працю вони отримували тільки юшку[268]. Інших вивозили товарними вагонами, в котрих не було опалення, до Казахстану, Сибірії, до Алтайського регіону тощо[269]. Люди вмирали від хвороб, дизентерії, інфекцій[270]. Після розвалу СРСР Німеччина одразу забере охочих нащадків німців (майже усіх), так званих «русаків», до себе на історичну Батьківщину, яку колись більше 200 років тому залишили їхні пращури. У Німеччині їм одразу надаватимуть безкоштовне житло, курси німецької мови (але старше покоління зазвичай рідною мовою володіло[271]), довгострокові грошові виплати, можливість за певних умов безкоштовно перевчатися на інші професії. Такі німці називаються «пізні переселенці» (Spätaussiedler)[272], «русскіє німці»[273], «русаки».

Протягом першого року війська Німеччини захоплюють країни Балтії, Плесковію, Новогардію і частину Інгрії (без міста Орешек (лат. Orescack), яке називалося на той час Ленінградом, неподалік однойменної фортеці «Орешек» на острові на витоку Неви) і цим територіям дають назву «Рейхскомісаріат Остланд»[274]. Радянська Білорусь (стародавня Литва) отримує назву «Рейхскомісаріат Білосток»[275]; Радянська Україна (Русь-Україна) — назву «Рейхскомісаріат Україна»[276].

«Райхкомісаріатом Україною» командував «гауляйтер» (тобто haupt leiter, укр. головний очільник) німець Ерік Кох[277]. Німці ще планували створити підконтрольні собі території під назвою «Рейхскомісаріат Туркестан»[278], «Рейхскомісаріат Кавказ»[279], і на території мокшей (московитів) створити «Рейхскомісаріат Московія»[280], але ці плани не встигли втілитися через втручання США[281].

А на територіях східної і південної України (колишньої Криму, лат. Кримеї, лат. Малої тартарії, грец. Перікопенської тартарії, Куманії, Хозарії) і на території Росії (колишньої Тартарії, Алланії, Сара орди, укр. Золотої держави) німці планували створити «Рейхскомісаріат Дон-Волга»[282], який би простягався від українського (кримського) міста Тана-хань (сучасного Ростову-на-Дону, античного Танаїсу-Імпоріуму) до русского (надволзькотатарського) міста Беркімам (Самара)[283], але в результаті міста Ростов-на-Дону і Вороніж (Грай) просто включили до складу України[284].

Фінляндія, користуючись моментом, законно повернула до своїх володінь свою старовинну область Карелію[285], але вона зможе втримати її тільки протягом трьох років, після чого Карелію знову окупує СРСР[286].

Румунська армія окупувала південь Радянської України до річки Південний Буг[287], й потім українські (кримські) міста Одесу (Кочубей) й Севастополь (Ак'яр)[288].

Угорські (мадярські, рос. венгерські) війська пройшлися по півночі Радянської України, спалюючи села разом з людьми, наприклад Олександрівку Корюківського району Чернігівської області[289]. Й дісталися угорці кипчацького ногайського міста Волгоград (стара назва Ідель, колишній Царьград[290]), який в ті часи московити і русскіє називали «Сталінградом»[291].

На території московитів (мокшей) німці захопили восени 1941 року мокшанські міста Воло Коламськ (мокш. Біле Поселення) і Калугу — це були найближчі міста до мокшанської столиці Перума (Москви)[292]. Відомо, що на той час 1941 року усе керівництво Радянського союзу евакуювалося з Москви[293] й місто стояло майже порожнє[294]. Тому йти на Москву сенсу не було[295]. Як ми вже побачили з історії, усі попередні спалення Москви врешті-решт ні до чого не призводили[296].

1942 — британські сили у відповідь здійснили бомбардування німецьких міст, почавши з міста Кельн[297], й продовжували бомбардування до 1945 року[298]. В цьому ж 1942 році німці окупували українські Кубанію й «Кримський» півострів (колишній Херсонес Таврійський)[299], а також частину Кавказу[300]. Ці колишні українські території — Кубань і «Кримський» півострів — в той момент перебували в складі Радянської Росії[301], доречі вперше за весь час свого існування. Тимчасове 125-річне перебування їх до цього у складі європейської колонії «Російській імперії» (з 1792 по 1917 роки) я не враховую, бо то була зовсім інша держава, яка до сучасної Росії (Тартарії) не має відношення.

859. Росіяни руйнують українську інфраструктуру

При відступі мокшано-татарська армія повністю зруйнувала українську промислову інфраструктуру[302], підірвала електростанції[303]. Росіяни зруйнували дамбу Дніпро-ГЕСа (дніпровської електростанції) в Києві[304], після чого від хвилі Дніпра загинули близько 20 тис. мирних українців[305]. Більшовики підірвали мости через Дніпро[306]; підірвали Успенський собор[307]; декілька будинків в центрі Києва[308]; зруйнували головну вулицю столиці — Хрещатик[309]. І при цьому це не мало ніякого впливу на оборону[310], а мало чисто руйнівну, україноненависницьку мету[311]. Це все ще більше розпалювало ненависть українців — русів та кримців (куманів, хозарів) — до московитів (мокшей) і русскіх (надволзьких татарів) та до радянської більшовицької влади[312].

860. Українці не встигли сприйняти московсько-русскіх (мокшано-татарських) окупантів

Справа в тому, русинсько-український народ ще пам’ятав про свою незалежність[313], за яку боровся і яку втратив зовсім нещодавно, тільки-но 20 років потому.

Народ пам’ятав насильство та ненависть московитів (мокшей) і русскіх (надволзьких татарів, колишніх аланів) до українців (русів і кримців). Як більшовики окупували країну заради природних ресурсів[314]; як вони відбирали у селян і робітників майно і житло[315]; як знищили мільйони українців за національною ознакою з 1920 по 1930 роки[316] та у 1933 році[317]; як організували навмисний голод (1931—1933)[318]. Тому всього лише за останні 6 років, які пройшли з часу голодомору 1933-го року й до війни 1939 року, українці аж ніяк не могли забути усіх жахів мокшано-татарської (тобто русскої) більшовицької окупації, і тому ніяких симпатій до своїх колишніх насильників не відчували[319].

Тому руси (русичі, або русини, рутени) і українці (кримці, колишні кумани, хозари) були задовільні тим, що російська армія була розбита, й сподівалися, що московсько-русская влада вже ніколи не повернеться на терени Русі-України[320]. Тому багато партизанів-патріотів воювали проти московитів (мокшей, лат. москалів) і русскіх (надволзьких татарів, колишніх аланів), нищили радянські більшовицькі штаби, підривали залізничні рейки й потяги з радянською технікою[321], навіть доносили німцям про розташування російських загонів[322].

861. Україна під німцями

Різні нації на західних територіях Радянського союзу, які опинилися під німецькою окупацією, раділи позбавленню від радянської окупації[323], але при цьому безуспішно прагнули здобути незалежність від німців[324]. При німецькій окупації в Україні відновили використання української (тобто руської, нім. русинської, англ. рутенської) мови[325]. Почалося видання 120 україномовних газет[326]. Школи переходили в навчанні на українську мову[327]. Відновилися «греко-католицькі» служіння у церквах[328], як і було колись. Багато українців (кримців, або «хахлів», козаків, колишніх куманів, хозарів), а також русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) залюбки їхали на заробітки до Німеччини[329]. Цей факт радянська влада піднесла так, нібито їх «забирали на роботи насильно»[330]. Дуже багатьом селянам нова влада повернула майно[331] (знаю про такі факти також особисто з оповідей родичів), земельні ділянки, коней, худобу, яке в них відібрали до цього московити і русскіє[332], що здійснювали до цього в країні насильницьку «колективізацію» й передавали награбоване майно в «колгоспи» (колективні господарства, які належали мокшанській більшовицькій державі).

Але після звільнення від радянської окупації стало питання про звільнення від німецької окупації[333]. Німці проявляли велику жорстокість проти людичів (лютичей, лужів, нім. юдів, англ. jews, біл. «жидів», рос. «євреїв»), що сповідували єврейську релігію, та проти ромів (грец. «циганів», що перекладається з грецької як «чаклуни»), саме через чаклунські вміння[334]. Ці два народи, з яких один виділявся серед інших єврейською релігією, а інший — чаклунством, німецькі нацисти намагалися знищити, через що проводили їх масові розстріли[335]. І знову запрацювали українські партизанські загони, тепер вже проти німецьких і угорських нацистів[336]. Вони почали знищувати вже німецькі штаби й потяги[337]. З молоді формувалася територіальна самооборона русів й українців[338]; озброїлися й вступили у визвольну боротьбу військові загони Української повстанської армії під керівництвом Романа Шухевича[339], які пізніше від радянських істориків отримають назву «бандерівців»[340].

862. Перелом у Другій світовій війні

1942 — влітку цього 1942-го року США ухвалили важливе рішення. Сполучені штати Америки (США) починають надання в «ленд-ліз» (англ. lend lease), тобто в оренду, зброї для СРСР[341]. З Америки до СРСР, який майже вже не мав ані зброї, ані обладнання[342], масово починаються постачання військової техніки, одягу, обладнання для заводів, провіанту для радянських солдат[343]. «Ленд-ліз» надавався безкоштовно[344], а після закінчення війни СРСР повинен був вцілілу зброю повернути в США, іншу — оплатити, але за рахунок того, що США давало безвідсоткові грошові займи для Радянського союзу[345].

Радянському союзу було передано тисячі літаків і танків, бронетехніка, військові суда, автомобілі, залізнична техніка, мільйони тонн авіаційного палива, снаряди для гармат, патрони для автоматів і кулеметів, автомобільні покришки, обладнання для виробництва і ремонту, запчастини для танків, літаків й автомобілів[346]. Більша частина техніки поставлялася через так звані «арктичні конвої» — через саамське (тобто лапландське) місто Мурман (Мурманськ)[347] і вепське місто Архангел (Архангельськ)[348] (ці міста перебувають в складі Росії[349]).

Багато країн Європи та світу об’єдналися зі Сполученими штатами Америки (США) в антигітлерівську коаліцію[350]. Ще з 1941 року до Європи, а от відтепер і до Радянського союзу став йти з Америки постійний потік зброї і техніки, танків і літаків, їжі, шоколаду, консерв, взуття, шкіряних курток тощо — так званий «ленд-ліз» (англ. lend lease, укр. позика)[351]. Борг за ленд-ліз Російська федерація погасила остаточно тільки у 2006 році[352].

Завдяки цим американським постачанням «ленд-лізу» почався перелом у війні[353]. Через півроку після початку ленд-лізу взимку у лютому 1943-го року угорська і німецька армії були відкинуті від кипчацького ногайського міста Ідель (Волгограда, колишнього Сталінграда і Царьграда)[354], яке вони до цього більше півроку утримували в частковій окупації. Далі війська Радянського союзу просуваються на Кавказ[355] та на східні українські території[356], після чого наступи німецьких військ припиняються, й німці починають тільки відступати[357].

Як ми бачимо, війна майже зовсім не торкнулася території московитів (мокшей, лат. москалів) і русскіх (надволзьких татарів, колишніх аланів, або золотоординців). Бойові дії після отримання американської допомоги отримали переломний момент майже на межі територій колишньої кипчацької держави Ногайської орди в місті Ідель (Волгоград, або Сталінград), а також на територіях прикавказьких кипчацьких (лат. татарських) націй, трохи не діставшись кордонів Сакартвело (лат. Грузії).

Радянський союз мобілізував на війну близько 3 млн українців[358]. В будівництві укріплень брали участь і жінки, і діти[359]. Багато людей були евакуйовані за Уральські гори, туди ж повивозили й заводи з Радянської України (УРСР). Багато людей евакуювалися до радянських Узбекистану і Киргизії, де також багато з них померло від хвороб і голоду[360].

Радянський більшовицький уряд ввів правило, за яким усі, хто потрапив в полон оголошувалися зрадниками[361] і після повернення — відправлялися до більшовицьких концтаборів[362]. На фронті за спинами воюючих батальйонів стояли так звані «заградотряди» (загороджувальні загони)[363] (як і сьогодні в російській рашистській армії[364]), які могли стріляти в своїх же солдат, якщо ті вагалися йти в наступ або хотіли відступити[365]. Влада Радянського союзу мобілізувала усіх злочинців країни з в’язниць[366] й виставляла їх на перших лініях атак, так само, як і сьогодні це робить рашистський російський уряд з метою окупації сучасної України[367].

Навесні цього ж 1943 року одразу після поразки німецької і угорської армій під містом Ідель (Волгоград, Сталінград, Царьград)[368] Німеччина підозрює Угорщину (Мадярщину, рос. Венгрію) у зраді[369]. Через це німецькі війська повністю встановлюють свій контроль над Угорщиною й у 1944—1945 рр. проводять там масові репресії[370] та знищення людичів, що були носіями єврейської релігії[371]. Влітку цього ж року німці зазнали поразки під колишнім русинським (рутенським) містом Курськ[372] (сьогодні у складі Росії), де вони програли танкову битву[373]. Після цього радянські війська почали тіснити німецькі війська з території Радянського союзу, одночасно окуповуючи знов території України, Білорусі, Молдови та країн Балтії. В цей же час восени цього 1943 року в Італії влада перейшла в руки противників фашизму[374] й стала на сторону добра; одночасно союзницька армія британців й американців висадилася на італійському південному острові Сицилії[375]. Муссоліні, голова італійських фашистів, втік на північ Італії, де до 1945 року його режим ще підтримувався німцями[376].

863. Волинська трагедія у 1943 році

В цьому же 1943 році Польща і Україна ще перебували під окупацією німецьких нацистів. В Україні йшов партизанський рух, зокрема в русинських (рутенських) областях Волині і Поліссі. І Полісся, і Волинь входили до складу України, але русинське (рутенське) волинське місто Хелм входило на той момент до складу Польщі[377] (і сьогодні також[378]). У партизанському русі брали участь руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени)[379]. Більшовицької влади мокшей і надволзьких татарів там на той час не було, ані в Польщі, ані в Україні[380]. Але, під виглядом русів на Волині також діяли партизани від більшовицької армії Радянського союзу[381], яких очолював Антон Бринський[382]. Метою більшовиків було знищення колаборантів, які працювали на нацистську німецьку владу[383], та нейтралізацію так званих «пацифістів»[384], які були нейтральні, але могли доносити німцям на захисників. Ці більшовицькі мокшано-татарські (русскіє) загони проявляли жорстокість до русинського (рутенського) населення і вбивали усіх — і колаборантів, і мирних русів, і поляків[385].

Слід також розуміти, що Волинь була завжди територією слов'ян русів, і жили там переважно руси. І серед русів поселялися у великій кількості людичі (лужи, нім. юди, англ. jews, біл. «жиди», рос. «євреї»), литвини (білоруси) і у невеликій кількості поляки-поселенці[386].

В ці часи Другої світової війни на західних русинських (рутенських) територіях діяла підпільна Українська повстанська армія (УПА)[387]. Вона була заснована у 1942 році і існувала до 1956 року[388]. Її метою була боротьба проти німецьких окупантів, а після перемоги над німецькими нацистами з 1945 року УПА підпільно воювала проти радянських бальшовиків і їхніх колаборантів[389]. Партизани, які були частиною Української повстанської армії, влітку 1943 року здійснили напади на колаборантів[390]. Цей захід отримав в Україні назву «Волинська трагедія», а в сучасній Російській федерації його називають пропагандистським терміном «Волинська рєзня»[391].

Події охопили Ровенський, Ковельський, Сарненський, Костопільський, Здолбунівський, Дубенський, Кременецький та Луцький, Горохівський, Володимирський та Ковельський, Любомльський райони[392]. У русинських (рутенських) західних селах, де відбувалися вбивства, окрім русинського (рутенського) населення жили й польські поселенці[393]. Тому під знищення потрапили також й поляки-колаборанти[394], посадові особи і держслужбовці-гауляйтери[395]. Більшовицькі агенти та провокатори роздували плітки, нібито поляки вороже ставляться до русів[396] та ще й планують, щоб Волинь за допомогою німців увійшла до складу Польщі[397]. Така інформація розпалювала неприязнь простих русів проти поляків[398]. Більшовицька влада зі своєю пропагандою перетворила боротьбу русів (рутенів) нібито на «різанину поляків»[399], замовчуючи загибель русинських (рутенських, або сучасних українських) і литвинських (білоруських) зрадників[400] та загибель простих русинських (рутенських) селян від більшовиків і німців[401].

В цей же час колаборанти та службовці, які співпрацювали з німцями, організовували каральні рейди селами, шукаючи партизан[402] і вбиваючи мирних русів[403]. У німецьких загонах служили також і польські солдати, які були силоміць мобілізовані німцями[404]. Протягом року велася ця війна: німці організовували на русинських (рутенських) західних землях бази[405], заводили туди спеціальні загони, створені з поляків і німців[406], які з цих баз проводили каральні операції проти русів[407]. Русів при цьому (тобто сучасних українців) вирізали цілими селами[408]. Через те, що у таких каральних загонах воювали мобілізовані поляки, це викликало гнів русів не тільки проти німців, а й проти поляків[409]. В результаті всіх цих вищезазначених рейдів і партизанських дій загинуло декілька тисяч чоловіків і жінок, серед яких було багато і поляків, і русів[410]. До вбивства і тих, і інших, звичайно доклали руки німецькі окупанти і більшовицькі агенти[411] — як і в прямому сенсі, так і тим, що призвели до створення таких передумов.

Саме цю народну трагедію Радянський союз потім навмисно цинічно використовував[412], щоб розсварити між собою русинський (рутенський, сучасний український) і польський народи[413]. Русинські (рутенські) села, в яких жили польські переселенці, росіяни стали називати в своїй історії «польськими селами»[414], але насправді етнічно польськими вони ніколи не були. Це майже той самий випадок, коли росіяни руську (нім. русинську, англ. рутенську, сучасну українську) мову раніше часто називали «польською»[415].

При цьому усі сторони забувають про те, що ця територія була окупована німцями, і трималася виключно під німецьким контролем, де ані поляки, ані руси нічого не вирішували окрім того, чи працювати на ворога, чи стати до лав партизанської оборони[416].

864. Радянська цензура польської історії

Також ви повинні пам’ятати, що з 1945 по 1991 рік Польща не була повністю самостійною державою, а підпорядковувалась Радянському союзу[417]. Усюди в Польщі стояли мокшано-татарські (русскіє) військові бази. Влада Польщі була антинародною, майже більшовицькою[418], поляки вчили у школах славинську (новгородську, тобто російську) мову[419]. І найголовніше, на що завжди спирається ворожа пропаганда — це книги та дослідження з історії[420]. Усі книги з історії Польщі проходили більшовицьку цензуру[421], і влада слідкувала за тим, щоб усі наукові історичні статті писалися з потрібної точки зору[422], а не з боку правди[423].

Тому більшість досліджень були псевдонауковими, зроблені на замовлення[424]. Фотографії загиблих русів видавали за поляків[425]. Жертв німецьких каральних загонів видавали за жертв «українських націоналістів»[426]. Загиблі представники інших націй — словаки, роми (грец. «цигани», або «чаклуни») — видавалися теж за поляків[427]. Тому багато подій щодо відносин русів (рутенів, сучасних українців) і поляків були написані з погляду мокшано-татарської, тобто русскої пропаганди[428], яка прагнула розсварити між собою ці два братні слов'янські народи[429]. Для цього більшовицька влада штучно «демонізувала» образ русинських (рутенських, сучасних українських) патріотів[430], видаючи поняття «націоналіст», тобто захисника прав своєї нації[431], за щось жахливе, майже за нацизм[432]. Так саме ця ж більшовицька влада руками істориків створювала міфи про «гніт польських панів» проти русів[433] та вдавала, що Річпосполіта нібито колись «окупувала руські землі»[434] (замовчуючи про рівноправну добровільну співдружність).

865. Польща. Повстання «Буря» в 1944 році. Підступність з боку радянських військ

Влітку 1944 року армія США висадилася в Нормандії. День їхньої висадки звався днем «Д»[435]. Одразу після цього німецька армія опинилася у скрутному становищі. Радянська армія Радянського союзу в цей же час, ще з восени 1943 року почала окупацію Білорусі та України[436].

У липні 1944 року московсько-русская (мокшано-татарська) армія захоплює Румунію[437], яка до цього була союзником нацистів[438]. Справа в тому, що в Румунії цього року пройшла революція[439], внаслідок чого пронацистська влада змінилася на антинацистську під проводом короля Михая[440], який правитиме до 1947 року й стане останнім монархом країни[441]. Така позитивна зміна курсу країни та повернення її на сторону добра й стала причиною вторгнення Радянського союзу[442]. У вересні цього 1944-го року росіяни обеззброїли румунську армію та більшість її солдат і офіцерів відправили до концтаборів[443], де третина з них загинула[444]. Румунія зберегла незалежність, але московсько-русскіє (мокшано-татарські) війська перебували там до 1956 року[445]. У 1956 році більшовицькі війська зі своїх військових баз у Румунії нападуть на Угорщину (Мадярію, рос. Венгрію)[446].

В цьому ж 1944 році, теж в липні, російська армія зайняла русинське (рутенське) місто Хелм, яке перебувало в той час у складі Польщі. Там окупаційною більшовицькою (комуністичною) владою був створений «Польський комітет національного визволення» з представників лівих партій[447] під керівництвом польських комуністів-колаборантів[448], який прийняв на себе функції тимчасового уряду Польщі[449]. Пізніше цей комітет переїхав до польського міста Люблін, де став називатися «Люблінським комітетом»[450].

Польська еліта у Варшаві та уряд Польщі у вигнанні в Лондоні побачили в цьому загрозу подальшого захоплення Польщі з боку Радянського союзу[451]. Не бажаючи потрапити в московсько-русскую (мокшано-татарську) окупацію й опинитися під більшовицьким режимом, поляки приймають рішення. Вони мають намір самим скинути німецьку окупаційну владу, розбити залишок німецьких військ на своїй території, щоб до моменту потенційного вторгнення більшовицьких мокшано-татарських (русскіх) військ у Варшаву встигнути проголосити Польщу незалежною[452].

Цей план отримав назву «Буря»[453], і повстання під проводом патріотичної польської Армії Крайової почалося 1 серпня 1944 року[454]. Британія намагалася допомогти полякам і просила радянський уряд відкрити повітряний коридор для літаків в рамках операції «Френтік-6»[455] та надати згоду на скидання повстанцям вантажу[456]. Раніше в рамках операцій «Френтік 1-5»[457] відбувалося бомбардування німецьких і угорських промислових об’єктів з використанням аеродромів Британії, Італії і України (м. Полтава)[458].

Але Радянський союз (СРСР) в дійсності не бажав перемоги поляків над нацистами. Тому СРСР не давав дозволу на скидання амуніції і вантажів до останнього моменту[459], коли бойові дії поляків вже майже захлинулися[460]. Тальки після цього росіяни врешті-решт надали дозвіл, після чого поляки одразу ж змогли отримати допомогу з боку Британії[461], яка літаками доставляла та скидала на місто амуніцію й потрібні вантажі в рамках останньої операції — «Френтік-7»[462]. Але вже було запізно.

Радянські російські загони вже стояли на іншому боці річки Вісли[463]. Своїм невтручанням, забороною передавати полякам допомогу СРСР отримав те, що хотів — німці перемогли польську армію[464]. При цьому місто було майже зруйновано і загинуло близько 150 тис. мирних мешканців[465], приблизно, як у 2022 році в українському Маріуполі від вторгнення росіян[466].

Після цього в січні 1945 року радянські загони пішли в атаку, і скоро місто було захоплене військами Радянського союзу[467]. Свою бездіяльність й не надання допомоги полякам радянський уряд пояснював тим, нібито в місті відбулося «буржуазно-націоналістичне повстання»[468], яке СРСР не хотіло б підтримувати[469], тому й чекали, коли «нацисти й антикомуністи винищать один одного»[470], щоб Польща таким чином перейшла в підпорядкування радянської влади[471]. Щодо цього поляк Юзеф Щепанський[472 https://www.polskieradio.pl/398/9990/Artykul/3232939,Czerwona-zaraza-] (позивний Зютек, солдат батальйону «Parasol» Армії Крайової), який загинув під час цього повстання, написав вірша «Червона чума (зараза)»[473].

Вірш «Червона чума»

автор Юзеф Щепанський, 29 серпня 1944, авторський переклад

Чекаю на тебе й навалу юрби,

жорстоку під владою батогів.

Чекаю, щоб чоботом нас причавив

з потоками лозунгів та ганьби.

Червона чума, червона зараза,

червона чума, червона зараза,

червона чума,

червона зараза.

Чекаю на тебе, вороже одвічний,

кривавий вбивця наших братів.

Чекаю, ні щоби ти заплатив,

а хлібом тебе на порозі зустріти.

Як би ж тільки знав, спасителю лютий,

яку тобі смерть я бажаю в подяку

і як у безсиллі руки стискаю,

волая про поміч, кате підступний.

...

866. Перше руйнування Керченського мосту в 1945 році

Навесні 1944 року Радянська Росія побудувала на повторно окупованому нею українському «Кримському» півострові (колишньому Херсонесі Таврійському) Керченський залізничний міст. Він з’єднував між собою два споконвічно українських півострови — Таманський і «Кримський» (Херсонес Таврійський)[474]. Але вже в лютому 1945 року опори цього моста були зламані кригоходом з Азовського в Чорне море, через що міст завалився[475].

867. Радянські розробки зброї на працях німецьких інженерів. Автомат «калашніков»

Під час Другої світової війни радянські інженери ретельно вивчали німецьку і американську зброю, яку отримували в якості трофеїв від німців та на основі ленд-лізу від американців[476]. Власних автоматів в Радянському союзі тоді ще не було[477], й їх намагалися створити, взявши за основу німецькі й американські автомати[478]. Головним інженером був Олексій Судаєв (волго-булгарського походження)[479]. На основі його креслень у 1943 році почали виробляти перший радянський автомат, при чому виробництво налагодили в блокадному тоді іжорському місті Ленінград (колишньому Санкт-Петерсбурзі, або Орешку)[480]. Як таке виробництво стало можливим в умовах блокади — це незручне питання, на яке може бути тільки одна, теж незручна для влади відповідь. Врешті-решт виявилося, що модель цього першого радянського автомату недосконала[481].

Одразу після війни у 1945 році радянські спецпризначенці викрадають з Німеччини та привозять до Росії в Удмуртію (країну в'ятичів) в столичне місто Іжевськ[482] групу німецьких інженерів[483], в тому числі розробника зброї Хуго Шмайсера[484], який був відомий своїм знаменитим автоматом Stg-44[485]. Туди у 1948 році направляють спеціаліста державного Полігону з випробування стрілкової зброї Михайла Калашнікова[486]. На основі нових креслень, які Калашніков добуде від німецької групи полонених інженерів, радянський автомат допрацюють й введуть в експлуатацію з 1949 року під назвою АК-47 «калашніков»[487].

В цей же час, коли США надавали Радянському союзу таку потрібну для перемоги зброю, радянські шпигуни активно працювали у Вашингтоні[488] й намагалися викрасти креслення ядерної зброї[489], над якою працювали американські вчені[490]. Наприклад, завербовані американці (подружжя Розенберг) передали до Радянського союзу докладну документацію[491], зразок радіо-підривника[492] та результати досліджень в ядерній фізиці[493]. Дуже швидко після цього під керівництвом фізика Ігоря Курчатова[494] в Радянському союзі створили в 1949 році першу атомну бомбу[495] і одразу випробували її — на території кипчацького Радянського Казахстану (колишньої Могол орди, укр. Великої держави, Ясії)[496].

868. Московицька імперія-колонія «Радянський союз». Геноцид та переміщення народів

Після всього союзні європейсько-американські і радянські війська здобули у 1945 році перемогу над Німеччиною[497] й більшість європейських держав повернули собі свої території[498]. Це свято в Європі святкують 8 травня. Але ті території, що увійшли до складу Радянського союзу (СРСР) у 1939 році, знову опинилися в радянській окупації[499]. Нацистів підтримували фашистська Італія, Румунія (яка пізніше все ж перейшла на сторону союзників влітку 1944), Угорщина (Мадярія, рос. Венгрія) і Японія[500]. Протягом війни через хибні містичні теорії[501] німці вбили майже 6 млн. людичів (лужів, нім. юдів, англ. jews, біл. «жидів», рос. «євреїв») єврейської релігії[502] і ромів (грец. «циганів», в перекладі з грецької «чаклунів») як носіїв чаклунського (гіпноз, передбачування) знання[503]. А московити (мокші, лат. москалі) й русскіє (надволзькі татари, колишні алани) вбили близько 20 млн. населення своєї ж імперії-колонії у вигляді «гарматного м’яса» та репресій (мокш. опричнини) до, під час і після війни[504].

Ідеї нацизму, тобто переваги однієї нації над іншою, а також насильництво щодо певних націй, у Німеччині з часом подолали[505]. Але ця ідея залишилася у московитів (мокшей) й русскіх (надволзьких татарів, кацапів, колишніх аланів, або сараценів, «золотих» ординців). Вони стали культивувати ідею переваги «русскіх»[506], тобто тих, хто відрікся від свого коріння, своєї мови, визнає над собою владу колонізаторів[507], вірить у хибну фальшиву історію[508] й готовий вбивати за наказом[509]. Таких рабів колонії влада зазвичай натравлює на тих, хто не хоче визнавати себе людиною без роду й племені[510]. До «русскіх» людей влада намагається силоміць відносити всіх, хто в Росії має європеоїдний тип зовнішності[511]. А європеоїдний тип зовнішності мають, як вже було зазначено, не тільки мешканці географічної Європи, а й кипчаки (лат. татари)[512], більшість яких проживає в Азії[513]. Звідти і виникла ідея «русского євразійства»[514], тобто що євразійці — це така особлива нація, один русскій народ[515] (примітка: мають на увазі кипчацький народ, але слово «кипчаки» замінили на «русскіє» в межах «слов'янізації»). Про «євразійство» та його антилюдське коріння було більше сказано у пункті 456. Будь-які спроби говорити рідними мовами і вивчати історію своїх предків або висміювалися[516], або називалися «націоналізмом»[517], за який могли заслати до ГУЛагу[518].

За часів правління Сталіна було здійснено багато депортацій[519] — це примусове переселення націй з їхніх домівок в інші далекі краї[520]. У 1920 році кумиків[521] перемістили до Північного Кавказу, українського «Донбасу» (Дике Поле) та Крайньої Півночі[522]; 1921 — казахів (ясів, або моголів) виселили із Східноказахстанської області[523]; 1922 — відомих науковців відправили за кордон[524]; 1925 — русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) з їхніх споконвічних Брянської і Білгородської областей — до Зеленого Клину в Приамур’я, Малинового Клину на Кубані, Сірого Клину на південь Сибірії[525]; 1930 — «куркульська» висилка заможних українців[526]; 1935 — вислали естонців й іжорів (інгрійців)[527]; 1937 — корейців Далекого Сходу[528]; 1937 — повна заборона викладання та літератури на національних мовах у СРСР[529], окрім славинської (новгородської, сучасної російської)[530]; 1939 — русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) і литвинів (білорусів) із західних територій, литовців й латишів вислали до Комі, Надволжя, Сибірії й Казахстану[531]; 1941 — німців з України й Надволжя — до Комі, Уралу, Казахстану, Сибірії та Алтаю[532]; 1942 — вислали фінів (суомі); 1943 — калмиків, інгушей, чеченців, карачаївців, балкарів, ногайців-мусульман («астраханських татар»), тюрків-месхетинців, греків, вірменів, українців-мусульман («кримських татар»)[533]. На «Кримському» півострові (колишньому Херсонесі Таврійському) українці-християни, які ще до цього погодилися називати себе «русскімі», під депортацію не потрапили. Але при цьому на півострові відбулося масове перейменування городищ (укр. сіл) та міст на славинський (новгородський, тобто російський) манер[534].

При примусових переселеннях цілих націй багато хто вмирав з голоду[535], а в нових місцях проживання людей змушували безкоштовно працювати на будівництвах[536], заводах й у колгоспах[537]. У порожні домівки[538] радянська влада заселяла московитів (мокшей), ерзян (лат. мордву) і русскіх (тобто надволзьких татарів)[539] тощо. Пізніше, коли з 1975 року люди стали поверталися з депортацій[540], то у них виникали конфлікти[541] з цим новим заселеним «русскім» населенням[542].

869. Депортація русів з Польщі до Радянського союзу

В період 1945—1946 років, вбачаючи з боку русів (русинів, рутенів) намагання боротися за свою свободу, радянська московсько-русская (мокшано-татарська) влада, яка окупувала західну Україну і Польщу[543], разом з польською колабораційною владою провела примусову депортацію русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів)[544]. Їх насильно вивозили з русинських (рутенських) територій, які більшовицький уряд за домовленістю з Польським комітетом залишив у складі Польщі — це Хелмщина, Лемківщина, західна частина Галичини (тобто Львівської області)[545]. Депортували їх на територію Радянської України[546]. За це полякам, які опинилися під мокшано-татарською (російською) окупацією на території Радянської України, дозволили повернутися на свої історичні землі на Батьківщину — до Польщі[547].

Скажімо так, для русів в цьому нічого доброго не було, бо вони покидали рідну землю й опинялися в лапах ворога — більшовицьких окупантів[548]. Всього з Польщі до Радянської України було вивезено близько 120 тисяч родин[549], або майже 500 тис. осіб[550]. Але для поляків переїзд з Радянської України до Польщі був визволенням[551], бо, по-перше, вони поверталися в рідну країну, де могли зберегти свою мову, по-друге, вони отримали шанс уникнути жаху московсько-русскої (мокшано-татарської) більшовицької диктатури[552].

870. Польща. Акція «Вісла»

В 1947 році радянська влада провела акцію «Вісла»[553]. В складі Польщі залишилася в цілому низка етнічних руських (русинських, рутенських) міст[554]. Це — Володава, Хелм, Замостя, Санок, Красностав, Білґорай, Грубешів, Любачів, Ярослав, Перемишль, Лісько, Томашів[555]. Руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) не сприймали радянську владу, яка командувала в ці часи у Польщі й здійняли повстанський рух[556]. Тому радянські спецслужби домовилися з польськими, що ті переселять русів з їхніх історичних поселень на інші польські території[557], здебільшого на північ, у колишню балтську Пруссію (місто Гданськ, нім. Даньциг)[558]. І там руси змушені будуть асимілюватися, забути про своє етнічне коріння[559] і, таким чином, вимушені будуть припинити опір[560]. Це було продовженням депортації корінних русів[561] із західних територій Русі-України (або вже Радянської України), що залишилися у складі Польщі, але цього разу вже на північ Польщі[562].

871. Московицька імперія-колонія «Радянський союз» з 1953 року. Микита Сергійович Хрущов

1953 — кінець правління генсека ЦК РКП Сталіна. Він помер у віці 75 років[563]. Є гіпотези, що Сталіна вбили[564]. За однією версією це сталося у Кремлі[565], за іншою — його самого або його двійника отруїли на дачі (в заміському будинку)[566]. У групі колег, які бачили Сталіна незадовго до смерті, були Хрущов, Берія та Маленков[567].

Вважається, що зі смертю Сталіна (можливо навмисною) було зупинено проєкт геноциду євреїв, який планувався на 1953 рік[568]. Згідно вірогідного плану[569], майже всіх носіїв єврейської релігії (укр. гебрейства, або «юдаїзму») в Радянському союзі повинні були зібрати і відправити[570] на Далекий Схід (в країну нанайців)[571] у Приморський край у селище Слов’янка (на південь від міста Владивостока)[572]. Там їх планували поселити в концтаборі в бараках, що не опалюються, неподалік від гирла недіючого старого вулкана[573]. Бараки без опалення свідчать про те, що людей не планували довго залишати в живих[574]. А від їхніх тіл можна було б зручно позбавитись — скинути в гирло вулкану[575]. В рамках такого запланованого геноциду попередньо було сфабрикована справа про так званих «вбивць у білих халатах»[576] — групу єврейських (гебрейських) лікарів[577], які нібито навмисно неправильно лікували найвище керівництво країни[578]. Цей рік — рік смерті Сталіна та одночасної реабілітації багатьох політичних в'язнів — увійшов в історію як «холодне літо 53-го»[579].

1953—1964 — Микита Сергійович Хрущов — новий московицький генеральний секретар («генсек») центрального комітету комуністичної партії (ЦК КПРС) Радянського союзу (СРСР)[580]. Влада була ним отримана, наймовіріше, внаслідок палацового перевороту[581] та вірогідного вбивства попереднього правителя[582] — Сталіна. Хрущова пізніше усунуть від влади також у результаті палацового перевороту[583]. За антропологічними рисами Хрущов московит (мокша). Через те, що він зробив велику кар’єру в Радянській Україні, надягав вищиванку, його часто помилково називають українцем[584], хоча він сам називав себе русскім[585]. Ріс у родині переселенців — російських трудових мігрантів, яких поселили спочатку у русинській (рутенській) Курській області[586], а потім в українському (кримському) місті Донецьку для роботи на вугільних шахтах[587]. Сам про себе він казав, цитата: «... Я працював на заводі, господарями якого були німці; потім працював на шахтах, що належали французам; працював на хімічних заводах, що належали бельгійцям...»[588]. Кінець цитати. Це нагадує нам ще раз про те, що Російська імперія була створена європейськими колонізаторами (здебільшого християнами-протестантами), як проєкт «антиамерика», і відповідно управлялася весь час іноземцями.

Його дружинами були Єфросінья Писарева, Маруся та Ніна Кухарчук з колишньої руської (русинської, рутенської) Хелмської області (з західної Русі-України, сьогодні в складі Польщі)[589]. Від Ніни народилося шестеро дітей. На одному з партзборів Хрущов познайомився з Надією Аллілуєвою — дружиною Сталіна. Після цього знайомства його кар’єра швидко пішла вгору[590]. У 1938—1949 рр. він був призначений першим секретарем Центрального комітету компартії (ЦК КП) в Радянській Україні — це найвища посада в республіці[591]. Там він почав проводити репресії (мокш. опричнину[592]) — це були найкривавіші роки для русів та для українців (тобто «хахлів», козаків, або хозарів)[593].

В цей же час за завданням уряду радянський скульптор Євген Вучетич створив монумент «Батьківщина-мати»[594] в ногайському місті Волгоград (колишньому Іделі, Царграді, Сталінграді)[595]. Для цього монументу він скопіював образ з центральної фігури скульптурної групи «Марсельєза» на відомій Тріумфальний Арці в Парижі[596], яка була збудована на честь перемог Наполеона «Великого» Бонапарта[597]. Цьому монументу в Волгограді сьогодні в Росії придають велике значення[598].

За правління Микити Сергійовича Хрущова у 1961 році збудували сумнозвісну Берлінську стіну в Берліні[599], розділивши столицю на дві частини. Хрущов пояснював відсталість німецьких територій, що контролювалися Радянським союзом, тим, що на них «має руйнівний вплив Західний Берлін»[600]. Тому більшовики вирішили взяти під свій контроль усе місто, погрожуючи ядерною зброєю[601]. Але західні країни не відступилися[602], тому радянська влада збудувала стіну, яка розмежувала місто[603]. Одна частина, як і уся східна Німеччина, залишилася під радянським контролем, а інша, як і уся західна частина країни — під контролем США, Франції та Британії[604].

За Хрущова ж відбулися придушення повстання робітників проти свавілля міліції в містах Муром та Олександрові (1961 р.)[605]; розстріл робочої демонстрації в Новочеркаську (1962 р.)[606]; відмова робітниками одеського порту вантажити зерно на Кубу через те, що у самих в країні голод[607].

У 1962 році трапилася так звана знаменита «Карибська криза»[608] — розміщення радянських ядерних ракет на Кубі[609], що мало не призвело до ядерної війни[610]. У США населення реально боялося початку ядерної війни[611], тому майже у всіх американських приватних будинках можна знайти в підвалах справжні бункери з тунелем[612], що веде у двір. Іноді такі тунелі вели в інші будинки, під вулицею, навіть являли собою справжні лабіринти під жилим районом[613]. В результаті напруженої роботи дипломатів, Радянський союз (СРСР) забрав врешті-решт із Куби свої ракети[614].

З часом СРСР став більш відкритим для іноземців, людям дозволили виїжджати за кордон[615], але лише до дружніх соціалістичних країн, таких як Болгарія, Польща, Германська демократична республіка (ГДР, це частина Німеччини під радянською владою)[616]. Їздити в такі мандрівки дозволялося тільки в супроводі працівників спецслужб КДБ (Комітету державної безпеки)[617].

872. Радянська Україна (колишня Русь-Україна). Московицька влада повертає українцям їхній «Кримський» півострів у 1954 році

За правління мокши Микити Хрущова український (куманський, хозарський) «Кримський» півострів (до середини 1700-х років «Херсонес Таврійський»), який Радянська Росія окупувала ще в 1920 (1925) році, був повернутий до складу Радянської України (колишньої Русі-України, спільної держави русів і українців). Таке рішення було прийнято урядом Радянського союзу[618], оскільки Радянська Росія (колишня Тартарія, ‘Біла Русь або Московія’) не зуміла правильно налагодити там господарство й привела до повної розрухи[619]. Але, на жаль, повернення інших українських (кримських, куманських, або хозарських) територій — Кубанії, Таманського півострова, Краснодарської і Ставропольської областей — назад в Україну не відбулося[620]. Ці українські (кримські) території вже більше ста років перебувають в тимчасовій російській окупації[621].

1954 — український «Кримський» півострів (колишній Херсонес Таврійський), який завжди був частиною стародавньої України (Криму, лат. Малої тартарії, грец. Перікопенської тартарії, колишньої Куманії, країни половців, або Хозарії) офіційно повернули в цьому році назад до складу Радянської України, з економічних міркувань[622]. Сучасна російська пропаганда вигадала навколо цього повернення багато брехні — наприклад, що Хрущов нібито був українцем (ні) і одноосібно прийняв рішення приєднати «Кримський» півострів до України[623], бо «любив Україну»[624]. В дійсності ж Хрущов українцем не був, ненавидів усе українське[625] і дуже плідно його викорінював (як ворог-засланець)[626], і одноосібно подібного рішення про передачу півострову не приймав[627]. Справа в тому, що мокшано-татарська (московсько-русская) влада Радянської Росії не змогла вести господарську діяльність на окупованому ними півострові[628]. Вона не змогла ані провести на цю територію струм, ані провести туди воду, ані навіть заселити засушливу нерозвинену територію русскімі (надволзькими татарами) і мокшами, бо майже ніхто не хотів туди переїжджати[629]. На півострові бракувало робочої сили після депортації звідти українців-мусульман («кримських татар») під час війни (1944 р.)[630]. Півострів став засушливою територією, на якій нічого не можна було вирощувати — ані пшениці, ані садів, ані виноградників[631]. Під час Другої світової війни радянські окупанти знищили місцеву систему водовідведення, і не зуміли відновити використання місцевих річок для меліорації[632].

Тому Рада міністрів Радянської Росії прийняла відповідну постанову, яка була ухвалена Верховною Радою Радянського союзу — віддати українцям їхній український півострів[633], який Росія захопила ще у 1920 році. Звичайно, формулювання в постанові звучало інакше: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР»[634]. Тільки після повернення «Кримського» півострова на Батьківщину законним власникам — українцям, тобто колишнім кримцям (куманам, або хозарам) — на півострів були проведені струм, викопаний Північно-Кримський канал, закладені виноградники і сади[635]. Виноградарство почало нормально розвиватися тільки з 1975 року, коли було завершено будівництво Північно-Кримського каналу[636]. Але на півострові в багатьох містечках ще довго були перебої з водою — такими важкими були наслідки мокшано-татарської (московсько-русскої) окупації півострову[637]. Під Росією півострів перебував усього 29 років, але російська влада стала розповсюджувати серед росіян пропаганду, що півострів нібито «завжди був русскім»[638] і що «його знову треба забрати собі»[639].

Радянська Україна (колишні Русь і Кримська держава) провела будівництво в своїй споконвічній українській Таврійській області (Херсонська і Запорізька) Північно-Кримського каналу[640] і у 1963 запустила першу воду[641], а у 1971 році воду довели до міста Керчь. Будівництво завершиться тільки у 1986 році. Також українці («хахли», колишні кримці, кумани, половці, або хозари) збудували знамениту тролейбусну трасу від міста Сімферополя (Ак-Мечеті, старовинного Бахчисари) до Алушти і Ялти[642]. В 1957 розширено та добудовано сімферопольський аеропорт[642].

З 1977 року на півострові почали відновляти виноградарство та виробництво вин[644]. До цього майже усі корінні виноградники не давали задовільного якісного врожаю для виробництва доброго вина[645]. Тому українцями було вирішено закупляти елітні саджанці в країнах Середземномор’я[646]. В спеціальних маточниках їх щепили на корінні саджанці місцевих сортів, щоб запобігти хворобам, і вже після цього висаджувати в ґрунт[647]. Для створення системи зрошування була відправлена делегація кримських службовців за участю В’ячеслава Лисенка, українсько-русинського походження з Чернігівської області, до американського штату Каліфорнії[648]. Обрали саме Каліфорнію, бо мікроклімат цього штату дуже подібний до кримського. Там вони взяли на озброєння крапельну систему зрошування і впровадили її на півострові[649]. Це був прорив у виноградарстві, та згодом і в садівництві України[650].

У 1977 українці збудують в Ялті найвищу на той момент будівлю в Україні — готель Інтурист[651]. У 1988 році українці збудують канатну дорогу з міста Місхор на гору Ай-Петрі[652].

873. Московицька імперія-колонія «Радянський союз» з 1953 року. Леонід Ілліч Брежнєв, Юрій Андропов, Костянтин Черненко

1964 — кінець правління генсека ЦК КПРС московита Микити Хрущова. Його мирно усунули від влади внаслідок палацового перевороту[653]. Колеги, серед яких був Брежнєв, змусили його подати у відставку[654]. Пізніше Хрущов написав автобіографічну книгу «Пенсіонер союзного значення»[655]. Помер від інфаркту 1971 року у віці 77 років[656].

1964—1982 — Леонід Ілліч Брежнєв — новий генсек ЦК КПРС Радянського союзу. Прийшов до влади внаслідок мирного палацового перевороту, після Хрущова. За антропологічними рисами схожий на черкеса. При ньому сталося вторгнення до Чехо-Словаччини (1968 р.)[657] та Афганістану (1979 р.)[658]. Проти свавілля міліції і влади проходили повстання робітників у Кривому Розі[659], Ставрополі, Чимкенті, Степанакерті, Прилуках, Слуцьку, Тулі, Нальчику, Дніпродзержинську, в Алтайському краї, Новомосковську[660] та інших містах, внаслідок чого в страйкуючих стріляли[661].

Сильно хворів, переніс клінічну смерть, страждав на атеросклероз[662]. Останні два роки країною майже не управляв, що за нього робив Андропов[663]. Його дружина — Вікторія Денісова, з русинського (рутенського) міста Білгороду, у них було двоє дітей[664]. Помер у віці 76 років. Атеросклерозом, вірогідно, захворів внаслідок довготривалого навмисного отруєння, існує така версія[665].

1982—1984 — Юрій Андропов — новий генсек ЦК КПРС Радянського союзу. Прийшов до влади шляхом палацового перевороту, ймовірно отруївши попереднього правителя — Брежнєва. Вірогідно має русскоє (надволзькотатарське, аланське) походження. До цього очолював шпигунську службу КДБ[666]. Був послом в Угорщині (Мадярії, рос. Венгрії). Саме він ще раніше наполягав на нападі на Угорщину та придушенні там антикомуністичного повстання, за що отримав звання генерала[667]. Також раніше він наполягав на нападі на Польщу, але Леонід Брежнєв цього не підтримав[668]. Коли Юрій Андропов ще керував КДБ, за нього почали проводити судові процеси над правозахисниками[669]; переслідувати і практикувати примусове лікування у психіатричних лікарнях за інакомислення[670] (наприклад, Новодворська); почали висилати за кордон так званих «дисидентів», тобто антирадянських письменників, режисерів і художників[671] (наприклад, Войнович); почали проводити облави у громадських місцях на тих, хто не перебуває в даний момент на роботі[672]. За те, що людину спіймали не на робочому місці, а десь на вулиці, в магазині — її могли посадити до в’язниці[673]. Радянська Росія почала активно фінансувати західні прорадянські та ліві партії, що Росія робить й сьогодні[674].

При ньому дозволили офіційно продавати грамплатівки із закордонними виконавцями рок-, диско- та поп-музики[675]. Правив він близько двох років, до самої своєї смерті. У нього було два шлюби, дружини Ніна Єнгаличева та Тетяна Лебедєва, від яких народилися два сини і дві дочки[676]. Помер від ниркової недостатності у 70 років[677].

1984—1985 — Костянтин Черненко — новий генсек ЦК КПРС Радянського союзу. За батьком, вірогідно, частково русин (русич, рутен) і частково качинець (це нація хакаської мовної групи). Черненко був особистим другом, помічником та ставлеником Брежнєва. Мав два шлюби, дружини — Фаїна та Ганна Любімова, від яких народилося 5 дітей. Помер у віці 74 років.[678]

874. Напади Радянського союзу на інші країни

У період 1953—1985 рр. влада Радянського союзу (СРСР) намагалася поширювати вплив на інші держави. Тому в цей період вводили війська до Угорщини (1956 р.)[679]; Чехословаччини (1968 р.)[680]; будували московсько-русскіє військові бази[681] в Албанії, Болгарії, Румунії, східній Німеччині, Чехословаччині, а також у Монголії, на Кубі, у В’єтнамі, Сирії, Ємені, Ефіопії, Анголі та Гвінеї[682].

В Угорщину (Мадярію, рос. Венгрію) СРСР вторгся з метою придушити антирадянську революцію[683]. Кілька днів тривали бої, російські солдати вже збиралися бомбити місто Будапешт, обстрілювали його з танків[684]. Було зруйновано понад 4 тис. будівель, загинуло близько 4 тис. чоловік, 200 тис. евакуювалися до Австрії[685].

До Чехо-Словаччини (Чехословаччини) з метою придушення демократичних реформ, так званої «празької весни»[686], вторглися військові літаки, радянські танки, радянські та болгарські війська, які вже перебували в країні внаслідок військових навчань[687]. Танки та форма солдатів були чорного кольору, як у нацистів[688], але без розпізнавальних знаків[689] (як і на укранському «Кримському» півострові у 2014 році під час анексії росіянами). Країна потрапила під радянський контроль. Загинуло в боях близько 500 осіб та 10 тис. евакуювалися до Австрії[690].

У 1979 році росіяни вторглися до Афганістану для здійснення військового перевороту[691] та підтримки місцевих терористів[692], які зайняли пробільшовицьку позицію[693].

Розпалювали національний розбрат у різних державах, створювали партії з «лівими» і крайніми «правими» поглядами[694], а також терористичні організації в інших країнах, і фінансували їх, наприклад — Батасуна в Іспанії[695], ІРА в Північній Ірландії[696]. У результаті всього московсько-русская (мокшано-татарська) імперія-колонія дуже ослабла економічно і стала повністю ізольована в міжнародному суспільстві[697]. Таку ізоляцію називають «залізною завісою»[698], а відносини зі світом — «холодною війною»[699]. Простим громадянам було заборонено виїжджати з країни[700]; у країну майже не пускали іноземців[701]; практикувалася національна нерівність; активно працювала шпигунська мережа, а незадоволених більшовицьким режимом могли посадили до концтаборів ГУЛаг[702].

875. Радянська московицька колоніальна архітектура

Як ми вже знаємо, під час європейської колонізації західними європейцями-протестантами, які створили колонію «Російську імперію» як альтернативу Америці, була впроваджена по всій колонії відповідна європейська архітектура[703]. Будівлі того часу, так звані «дореволюційні», тобто побудовані до 1917 року, були виконані у стилі «регентства» і «неоготики»[704]. Ними забудовані усі міста колонії, тобто будівлі Росії колоніальних часів виглядають точнісінько так само, як і в Лондоні, Парижі, інших європейських містах. Про це написано також у пункті 737 і 790.

За часів московської (мокшанської) колонізації, відповідно, змінилася й архітектура. При Йосипі Сталіні, коли більшовиками культивувався культ «радянської надлюдини»[705], за основу були взяті німецькі «тоталітарний» і «неокласичний» стилі часів нацистської Німеччини[706]. Головною метою такого стилю було — відображати велич[707].

Пізніше для будівництва визначних будівель був використаний американський стиль[708], який широко використовувався в США на початку XX століття й називався «монументальним»[709]. Його ознакою були великі скульптурні композиції, високі шпилі, колони, граніт, мармур, бронза, позолота, світла оздоблювальна плитка. В Радянському союзі цей стиль називали «Сталінським ампіром»[710].

Порівняння радянських і американських будівель

Зображення 27.01: будівлі в Нью-Йорку і Чикаго початку XX ст., та в Москві середини XX ст.

Будинки для проживання людей були простіші. За часів європейської колонізації це були каркасні будівлі[711], які будувалися за таким же принципом, як і в Північній Америці[712]. На початку московської колонізації будувати стали з цільної деревини (колодок) й називати такі будинки «бараками»[713]. Пізніше московити почали заміняти бараки панельними домами[714], які були двох типів. Перший тип мав назву «хрущовки»[715] — це невисокі прямокутні п’яти-поверхові будівлі, що складалися з готових блоків, які були виготовлені з пустої цегли[716]. Другий тип називався «панельки»[717] — це високі великі прямокутні багатоквартирні будівлі, складені також з готових панелей, але матеріалом слугував бетон[718]. Такі будівлі можна побачити скрізь, у кожному місті і містечку, поселенні і селі, де була мокшанська (московицька) й надволзькотатарська (русская) колонізація, та навіть у східній Європі, куди досягав вплив радянської влади[719]. Будівлі для відомств стали будувати в стилі «мінімалізм»[720] — проста прямокутна форма з бетону.

Радянська житлова архітектура

Зображення 27.02: типові будинки в московицькій та надволзькотатарській імперії-колонії «СРСР»: татарські високі дома з бетонних панелей; мокшанські п’яти-поверхові дома з цегляних панелей. Надволзькотатарську архітектуру досі можна зустріти в кожному місті на усій території колишнього Радянської союзу, а також у країнах Східної Європи, в тому числі у східній Німеччині та в місті Берлині (тобто усюди, куди досягала влада надволзьких татарів)

876. Останній керівник московської імперії-колонії «Радянського союзу» Михайло Сергійович Горбачов з 1985 року

1985—1991 — Михайло Сергійович Горбачов — новий генсек ЦК КПРС, а з 1990 року — перший і останній президент Радянського союзу[721]. За походженням був, ймовірно, або русино-українцем, або русино-русскім, родом із колишньої української області Ставропілля[722]. Вів не агресивну політику. Вивів у 1989 році окупаційні радянські війська з інших країн — з Афганістану[723], східної Німеччини (ГДР)[724], з країн Східної Європи[725]. Сприяв руйнуванню Берлінської стіни у 1989 році[726], що поділяла західну та радянську частини Німеччини — цей день 3 жовтня став для німців сьогодні найголовнішим національним святом Єдності[727].

Визнавав злочини та геноциди з боку Радянського союзу проти інших народів[728]. Став лауреатом Нобелівської премії миру[729]. Горбачов мав дружину русино-сибірячку Раїсу Максимівну Титаренко, з якою у них народилася дочка[730]. Помер Михайло Горбачов у віці 91 рік в 2022 році[731]. Раїса Максимівна, на відміну від попередніх «перших леді», часто з’являлася на люди разом з чоловіком. Через те, що в цей час вже у багатьох були кольорові телевізори, то багато жінок СРСР стали звертати уваги на її одяг[732], який був досить стильний на той час як для радянської країни. Тому десь у чергах, або на відпочинку, жінки, бувало, активно обговорювали чергову блузку, в якій з’явилася Раїса Максимівна на якомусь заході (підслухано автором).

Країна в цей час була дуже економічно ослабленою, відсталою, з низьким рівнем освіти, медицини та технологій[733]. Вона дуже відставала від західних країн, тягнула із собою усі радянські республіки в минуле[734]. У 1989 році стало так мало продуктів в магазинах (дефіцит), що влада ввела талони на продукти харчування[735 https://www.kommersant.ru/doc/4800469]. Цукор, сіль, м'ясо, крупи, масло, тютюн, горілку, чай, хліб, молоко, майонез та білизну тощо продавали за талонами[736]. Цим нормували кількість проданої продукції. Талонами стали активно спекулювати — перепродавати або обмінювати на «чорному» ринку. Талонна система діяла аж до 1992 року включно[737].

877. Артанія (лат. Мордовія) проголошує незалежність у 1990 році

В 1990 році ерзяни (лат. мордвини) оголошують створення незалежної Мордовської радянської соціалістичної республіки[738]. Свідомі ерзяни (лат. мордвини) хотіли вивести свою республіку, яка була до цього автономією Радянської Росії, зі складу Радянського союзу. Але це не вдалося, бо русскіє і московити знову захоплять їх силою у 1992 році[739]. Так невдало вчинили і багато інших автономних республік Радянської Росії[740]. Серед таких була і Ічкерія (Чечня), що призвело до кривавої бійні росіян проти мирного населення цієї суверенної держави[741], щоб заволодіти її запасами нафти[742].

(Кінець 27 глави)