Глава 27

Глава 27. БІЛЬШОВИЗМ (1935—1990 рр.)

Опричнина (репресії). Будівництва століття. СРСР разом з німецькими нацистами починають світову війну. Депортації німців та інших народів. Термін «Прибалтика». Хто такі «бандерівці»? Рейхскомісаріати німців. Ленд-ліз від США. Волинська трагедія та депортації русів. Повернення українського Кримського півострову в Україну. СРСР нападає на Східну Європу. Московитська архітектура. Мордовія (Артанія) проголошує незалежність

848. Репресії (мокш. опричнина) з 1935 року. ГУЛаги

Близьким соратником Йосипа Віссаріоновича Джугашвілі («Сталіна») був дехто Сергій Костриков, відомий під псевдонімом «Серж Кіров»[[1]]. Він був марійцем, тобто фіном за національною групою, народився в колишньому марійському місті В'ятка на річці В'ятка[2], тому це місто пізніше й перейменували на Кіров[3]. У 1934 році, коли він працював головою Ленінградської області[4], його вбили прямо в мерії, в будівлі «Смольний»[5], в іжорському місті Ленінграді (це колишнє місто Орешек, лат. Orescack, або Санкт-Петерсбург, неподалік однойменної фортеці «Орешек» на острові на витоку Неви). Після цього московський уряд Сталіна звинуватив в цьому так звану «зинов’євську» організацію[6], і як наслідок, в якості помсти почав проводити пошук так званих «ворогів народу» й знищувати їх[7].

1935—1938 — Овсій-Гершен Ааронович Радомисльський (псевдонім «Зинов’єв»), Лев Борисович Розенфельд (псевдонім «Камєнєв»), Бронштейн (псевдонім «Лев Троцький»), деякі члени уряду і «червоні» комісари стали в стійку опозицію Сталіну[8]. Відтепер ці діячі намагаються самі керувати державою, змінити політику[9]. Сталін підозрює, що вони задумали терористичну змову проти нього[10], і запроваджує проти них репресії[11] (мокш. опричнину[12]).

За репресії відповідав В’ячеслав Михайлович Скрябін, він же «Молотов»[13]. Правителі, які перебувають при владі в СРСР і продовжують називати себе «русскімі», починають геноцид проти русскіх (тартарів, колишніх аланів), а також проти всіх інших націй, які чинять опір московській владі. На державному рівні був впроваджений офіційний нацизм, бо тоді могли репресувати тільки за те, що людина була греком, поляком, німцем тощо за національністю[14]Бут.

Для цих жертв радянського нацизму та політичних репресій створюється близько 500 концтаборів у лісах та гірських далеких куточках СРСР[15]. Туди й звозяться у величезній кількості незручні режиму люди. Така мережа таборів мала назву Головне управління лагерів (рос. ГУЛаг)[16]. Дуже багато таборів було побудовано у Мордовії (колишній Артанії), Якутії (Саха), в українському регіоні «Донбас» (колишнє Дике Поле, або Ногая), у Московській, Архангельській, Магаданській, Читинській областях, у Пермському, Красноярському краях, Далекому сході, Казахстані тощо[17]. Також московити після Другої світової війни використовували колишні німецькі нацистські концтабори на території Європи[18]. У таборах в різні роки утримувалося від 1,5 до 4 млн. людей різних національностей[19]. Пік репресій припадав на 1938 та 1953 роки[20]. У табори потрапляли поети, письменники, вчені, політики, військові, ті, хто були незгодними з московським більшовицьким режимом[21], і навіть просто злочинці[22]. ГУЛаг було розформовано у 1960-х роках[23]. Залишки тартарів (русскіх, або аланів, «надволзьких татар», колишніх золотоординців) зосередилися на своїх історичних територіях — це міста Вороніж, Саратов, Самара, Ульяновськ, Тольятті, Пенза, а також в московському місті Москві, а також у містах українців (кримейців) — у шахтарському Донецьку, Ростові-на-Дону (колишньому Азові, Тані), Ставрополі, Краснодарі і трохи на Кримському півострові (колишньому Херсонесі Таврійському)[24].

Через те, що деякі русскіє (тартари, або алани, колишні «золоті» ординці) стали ховатися під назвою «євреї»[25] і при цьому служили «червоними» комісарами, це викликало народну нелюбов до людів (людичей, лужів, лат. «юдів», біл. «жидів», рос. «євреїв»)[26]. Хоча відомо, що всі людичі (рос. «євреї») спочатку жили лише на територіях слов’янських держав, тільки з кінця 1700-их років вони стали в малій кількості поселятися також у кримейському (українському, або куманському) місті Одесі[27] та в іжорському Санкт-Петерсбурзі[28], і лише з кінця 1800-их років — у мокшанському місті Москві (колишньому Перумі)[29].

849. Присяга добровольця «Україно, свята мати героїв» з 1936 року

1936 — у цей час написана Молитва, яку й досі використовують добровольчі загони збройних сил України (Русі-України). Сьогодні її називають «Присягою добровольця». Присягу написав своєю кров’ю русич (нім. русин, англ. рутен) Осип Мащак у в’язниці[30], де він опинився після Львівського процесу влітку 1936 року після вбивства більшовицького комісара, консула від Радянського Союзу у Львові[31]. Осип Мащак вчився на хіміка[32], і був соратником Романа Шухевича, а також Степана Бандери і Ярослава Стецька, які були засуджені з групою студентів ще у 1935 році за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького за його каральні операції проти етнічних русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) Галичини[33], і за вбивство Андрія Майлова, який був радянським шпигуном та одночасно консулом Радянського Союзу у Львові[34] (Львів перебував на той час у складі Польщі[35]). Усім студентам тоді було трохи більше 20 років[36].

Перші строки «Присяги добровольця»

автор Осип Мащак, руською (русинською, рутенською, сучасною українською) мовою, [37]рік

Україно, свята мати героїв,

зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких,

шумом карпатських ручаїв, боїв славного завойовника батька Хмеля,

тріумфом і гуком гармат революції,

радісним дзвоном Софіївських дзвонів.

Нехай душа моя в тобі відродиться, славою твоєю опроміниться,

бо ти — Присвята, все життя моє, бо ти — все щастя моє...[38]

850. «Будівлі століття» Радянського Союзу

В московитській імперії-колонії «Радянському Союзі» (СРСР) велика увага приділялася романтизації та гордості, пов’язаним із будівництвом великих промислових і транспортних об’єктів[39]. Ці забудови вважалися «величними», «будовами століття» і приписувалися «подвигу» народу[40]. Опишу найвідоміші з них.

У 1926 році за Сталіна було розпочато будівництво найбільшого Магнітогорського металургійного комбінату в Челябінській області (на колишній території Башкортії)[41]. Перші розробки руди у цих краях почалися ще за німецької колонізації у 1700-их роках[42]. Проєкт комбінату було створено американськими інженерами[43]. Будівництво вели німецькі, англійські та американські компанії, використовуючи власне ж обладнання[44]. Прототипом заводу став комбінат US Steel із американського штату Індіана[45]. Завершено будівництво буде у 1934 році[46]. Деяких керівничих будівництвом та начальників репресували і розстріляли[47].

У 1930 році розпочали будівництво Байкало-Амурської магістралі (БАМ)[48]. Це залізнична траса довжиною 4 тис. км, що йде від містечка Усть-Кут на річці Лєна (північний захід від озера Байкал) на схід до містечка Комсомольськ-на-Амурі й далі до узбережжя Тихого океану[49]. Тобто траса проходить на півночі від колишньої держави Маньчжурії (нагадаю, що нація маньчжури відноситься до власної маньчжурської національної і мовної групи). Також магістраль проходить північніше й паралельно Транссибірської залізниці, яка має довжину 9 тис. км. Ця Транссибірська залізниця (Транссиб) була побудована ще за часів Російської імперії німецькою колоніальною владою наприкінці 1800-из років й тягнулася між удегейським містом Владивосток, башкортським Челябінськом і мокшанською Москвою. Будівництво ж БАМу вели за німецькими кресленнями цього старого Транссибу[50]. Східну частину БАМу закінчили будувати після 1945 року[51]. БАМ будувало 400 тис політв’язнів, які жили в концтаборах «Амурлаг» і «Бамлаг»[52]. При будівництві БАМу загинуло більше 40 тис. людей[53]. Далі будівництво тривало у 1950—1958 рр. і знову в’язнями, з табору «Ангарлаг», а у 1972—2003 рр. залізницю безкоштовно будувала добровольча молодь[54], а ще пізніше — вже наймані робітники[55]. Є гіпотеза, що у 1970-х роках насправді йшло не будівництво нової залізниці, а розчищення від землі старих ділянок цієї самої залізниці, побудованих ще у 1930-х роках[56], які прийшли у занедбаний стан через те, що ця магістраль не використовувалась[57]. Це припущення виникло тому, що на більшості світлин 1970-их років[58] видно, як будівники БАМу просто відкопують залізничні колії[59].

У 1931—1933 рр. побудували суднохідний Біломорканал імені Сталіна між Білим морем та Онезьким озером[60]. Проєкт каналу був створений у 1888 році знову ж таки ще німецько-французькими колонізаторами[61]. Радянське будівництво йшло саме за цим проєктом[62]. Це будівництво відомо тим, що усі будівники були політв’язнями, які жили у концтаборі «Белбалтлаг»[63]. Під час будівництва була відзначена досить висока смертність — вважається, що загинуло близько 300 тис. в’язнів[64]. Одразу була видана пам’ятна книга про будівництво цього каналу[65], але пізніше автори і редактори цієї книги були репресовані й відправлені до в’язниці[66].

Вірш «Руина»

автор Микола Клюєв, славинською (новгородською, або російською) мовою, джерело Вікіпедія, [67]рік

То Беломорский смерть-канал,

Его Акимушка копал,

С Ветлуги Пров да тётка Фёкла.

Великороссия промокла

Под красным ливнем до костей

И слёзы скрыла от людей,

От глаз чужих в глухие топи.[68]

Волго-Донський канал, на землях ногайців («астраханських татар», або «печенегів»), почали будувати ще голландці й німці за часів голландської колонізації у 1696 році за правління голландця Міхієля («Петра I»)[69]. Він хотів зробити це за прикладом каналів у Голландії[70]. Канал добудовували у 1943—1948 рр. 230 тис. в’язнів і 100 тис. військовополонених[71].

Волзька (Сталінградська) ГЕС у м. Волзький (на півночі від м. Волгограду) почала будуватися у 1930 році в’язнями, які утримувалися в концтаборі «Ахтублаг»[72], а у 1953—1962 рр. на будівництві працювали вже наймані будівники[73]. Всього було залучено близько 40 тис. працівників[74]. Після зведення греблі було затоплено 120 сіл та містечок[75].

У 1931 році також почали добудовувати метро у Москві[76]. Проєкт будівництва московського метрополітену було розроблено ще за часів німецько-французької колонізації в 1900 році[77]. У Лондоні, наприклад, перша лінія метро вже почала працювати в 1863 році[78], в Стамбулі — в 1875[79], в Будапешті — у 1886[80], в Чикаго — у 1892[81], у Відні — в 1898[82] і у Нью-Йорку — в 1904 році[83]. У 1916 році в Москві німецько-французькими колонізаторами теж були побудовані три тунелі, які з’єднувалися із системою залізниці[84]. У 1931 році радянською владою було ухвалено рішення продовжити роботи з розширення метро[85]. Будівництво очолив німецький інженер Роттерт[86], який за часів німецької колонізації будував залізниці у руському (русинському) місті Харкові (Коломак)[87]. Доопрацювання метро почали вести за старим інженерним проєктом німецької фірми Siemens-Bauunion[88]. Близько 75 тис. робітників[89] займалося розширенням, зміцненням тунелів шляхом заморожування ґрунту, оформленням, облицюванням і встановленням ескалаторів. Для прокладання електрики і проведення декоративних робіт були залучені американські фахівці і працівники[90]. У 1935 році відкрили кілька станцій і провели перший запуск поїздів метро[91], але доопрацювання проекту тривало до 1958 року[92]. Після цього почали будувати нові тунелі вже сучасними методами[93].

У 1938 році за Сталіна почалася підготовка до будівництва Жигулівської (Куйбишевської) ГЕС[94] — найбільшої гідроелектростанції в Європі[95] на річці Волзі між тартарськими (русскімі, або аланськими, сараценськими, золотоординськими) містами Тольятті і Беркімам («Сара-Берке», Сара 2, сучасною Самарою). Інженерний проєкт був розроблений німецькими інженерами ще за часів Російської імперії наприкінці 1800-их років[96]. Ці креслення використали й для будівництва інших дамб у Радянській Росії[97]. Станцію будували політв’язні, що жили у спеціально збудованому концтаборі «Самарлаг»[98]. Будівництво станції завершено у 1959 році[99].

Братська ГЕС на річці Ангарі почала будуватися у 1954 році[100], закінчилося будівництво у 1967 році. Будувала її на безкоштовних засадах добровольча молодь зі всього Радянського Союзу[101]. Після зведення греблі було затоплено 100 сіл. По цій дамбі проходить залізниця вищезазначеного БАМу[102].

851. Висновки про радянські будівництва «сторіччя»

Яку загальну інформацію ми отримуємо від цих усіх будівництв?

Перше, що кидається в очі, це те, що ці канали, греблі й тунелі почали проєктуватися німецькими й європейськими інженерами ще за часів голландської, австрійської та німецько-французької колонізації Приуралля. Тобто нова московитська (мокшанська) влада не має до проєктування цих об’єктів ніякого відношення.

Друге — що будівництво багатьох об’єктів розпочали за часів Російської імперії, а за часи московської колонізації їх тільки завершували.

Третє — що для будівництва використовувалась переважно безкоштовна робоча сила: працівниками переважно були в’язні, а у 1970-х роках — молодь, яка працювала за ідею комуністичної партії, їжу і житло[103].

Четверте — що усі технології, проєкти, механізми, техніка, двигуни, турбіни були європейського або американського виробництва, вироблені за західними кресленнями, й власне будівництво також керувалося німецькими або американськими інженерами.

І п’яте, останнє, — що після майже кожного такого будівництва багато людей, що були або на керівних посадах, або першопрохідцями, або журналістами, пізніше були репресовані: розстріляні чи ув’язнені.

Тобто, складається враження, що московити (мокші, лат. москалі) й русскіє (тартари, колишні алани) узяли безкоштовно старі креслення німців Російської імперії, змусили політв’язнів з усього Радянського Союзу безоплатно збудувати об’єкти, а потім знищили людей, які відповідали за це все або могли розповісти народу. Саме цим можна пояснити таку ситуацію, що у повну розруху, викликану Першою світовою війною, визвольною війною московитів та ерзян (лат. мордви), завойовницькою п’ятирічною кровавою війною, коли були захоплені Україна, Білорусь, країни Кавказу і Середньої Азії, після ліквідації інтелігенції й висилки професорів — що після всього цього у Радянського Союзу нібито знайшлися кошти й ресурси для таких складних, коштовних будівництв[104]. Щоб приховати неприємну та іноді жахливу правду, навколо цих будівництв була розгорнута масова патріотична пропаганда про «ентузіазм і подвиг радянського народу»[105].

852. Початок Другої світової війни 1939—1945 рр.

1939 — навесні цього року мадярська (лат. угорська, рос. венгерська) армія ввела свої війська до Словаччини і захопила споконвічні словацькі землі Закарпаття (міста Ужгород, Мукачево), під приводом, що там жили мадяри (поселенці, що залишилися там з часів Австро-Угорської імперії)[106]. В той час, з 1918 по 1938 рік Чехія і Словаччина були в одному політичному союзі під назвою Чехо-Словаччина, пізніше вони розділилися, коли Німеччина окупувала Судетську область Чехії[107].

В Радянському Союзі Закарпаття називали «Карпатською Україною» та іноді «Карпатською Руссю»[108], що було створено спецслужбами на кшталт інших фейкових «республік», на основі того, що на цих землях жили русинські поселенці[109]. Керував областю Августин Волошин[110]. Він запросив Німеччину визнати незалежність Карпатської України (Закарпаття)[111], але не отримав підтримки й словацьке Закарпаття було офіційно визнаним в складі Мадярії (лат. Угорщини, рос. Венгрії)[112]. З цього приводу дуже лютував кат і військовий злочинець Лев Троцький, який теж хотів захопити ці словацькі землі[113]. Пізніше ця територія буде окупована радянськими військами у 1945 році й введена до складу Радянської України[114].

853. Дружба Радянського Союзу з нацистською Німеччиною

В серпні 1939 року міністрами закордонних справ СРСР і Німеччини — Ріббентропом і Молотовим (В’ячеславом Михайловичем Скрябіним) — був укладений Договір про дружбу і поділ впливу в Європі[115]. Німеччина на той час була вже нацистською країною[116] під керуванням Адольфа Гітлера[117]. У Німеччині панували такі ідеї, що її нібито усі інші країни недооцінюють[118], що німецький народ найкращий[119], що на його стороні Господь[120], що Німеччина повинна «встати з колін»[121], що німці мають захистити німецькомовних в інших країнах[122], що вони повинні показати усім в світі свою міць[123]. При цьому у країні засоби масової інформації були підпорядковані уряду й займалися пропагандою[124], влада переслідувала незгодних й влаштовувала різні провокації для посилення тиску[125], наприклад, таким був підпал будівлі німецького парламенту Рейхстагу, в якому звинуватили голландського комуніста[126], і в результаті ухвалили закони щодо обмеження зборів, свободи слова, недоторканності приватної власності та закон проти утворення нових партій[127].

Ще раніше у Відні двадцятирічний Адольф Гітлер міг зустрітися з Миколою Леніним (Володимиром Ульяновим) (існує така гіпотеза[128]) у 1909 році, в будинку, де жила вчителька Гітлера з малювання Емма Льовенштамм[129], і яка зробила свій будинок Клубом вільнодумців: там вони малювали і грали у шахи[130]. Знайомство Сталіна і Гітлера відбулося у 1913 році[131], також в місті Відень, де вони проживали неподалік один від одного й відвідували розмовні та шахові клуби, наприклад в Кафе Централ (Cafe Central)[132]. І у Сталіна, і у Гітлера був один й той самий містичний «духовний» наставник — Георгій Іванович Гурджиєв[133], дуже відомий і впливовий містик[134], що написав декілька книг, наприклад «Зустрічі із чудовими людьми»[135], та заснував в Парижі клуб для еліти «Інститут гармонійного розвитку людини»[136]. Внаслідок дружби Сталіна і Гітлера пізніше й було домовлено, що німецькі й радянські офіцери їздитимуть один до одного на стажування[137].

854. Окупація Польщі німецькими нацистами і московськими більшовиками

1939 — Німеччина 1-го вересня вводить війська до Польщі[138]. Режим в Німеччині в цей час нацистський[139]. Як відомо, для міжнародної спільноти державний канцлер Німеччини Гітлер придумав пропагандистське пояснення вторгненню, що це нібито запобіжний захід[140], який має захистити німецьке населення в Польщі й оберегти німецький кордон від можливого нападу з боку Польщі[141], і що німецькомовне населення волає про допомогу[142].

Радянський Союз 17-го вересня теж зі свого боку ввів війська до Польщі. З боку Радянського Союзу це було захоплення західних споконвічних земель русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) і литвинів (білорусів) вздовж річки Сян[143], які у 1922 році залишилися вільними від радянської окупації, але не змогли відстояти незалежність й опинилися в складі Польщі.

Зустріч з «визволителями» справила на мешканців Львова досить гнітюче враження через зовнішній вигляд і повадки. Згідно із записами І.Б. Мрака «Червона армія очима львів’ян восени 1939 р.»[144] в Українському історичному журналі, «деякі командири намагались мити голову в унітазі».[145]ще додати щось...

Після цих подій польський уряд евакуюється до Лондона. Захоплені росіянами землі, що раніше належали етнічним русам (русичам, або русинам), але перебували у складі Польщі, тепер радянський уряд приєднав до складу Радянської України[146]. Радянська Росія проводила активну пропаганду серед місцевого населення[147] щодо «національного визволення» і «соціальної справедливості»[148], тому загони радянської армії були сприйняті населенням позитивно. Але було дуже багато таких поляків і русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів), які вороже відносилися до радянської влади. Таких було депортовано або розстріляно[149] (-імена, приклади).

Користуючись вторгненням Німеччини і тим, що адміністрація й охоронці тюрми евакуювалися[150], групі українських студентів, засуджених після Львівського процесу 1936 року, зокрема і Степану Бандері, вдається втекти з польської в’язниці до Львова[151], куди в той час вторглися німці[152]. Втім незабаром в момент окупації Львова радянською армією, він тікає до Італії[153]. Там Степан Бандера (ставший відомим в майбутньому) жив і вчився в Римі[154], захистив докторську дисертацію з політико-економічних наук[155].

855. Напад СРСР на Суомі (тобто Фінляндію)

Взимку наприкінці цього ж 1939 року Радянський Союз (СРСР) вторгся на територію Фінляндії (фін. Суомі). Там росіяни самі проголосили на окупованих ними територіях «Фінську народну республіку». Одночасно радянський уряд оголосив свою ж радянську армію «фінськими народними повстанцями»[156], які нібито піднялися проти свого суомського уряду й капіталістів[157], і які буцімто звернулися по допомогу до Радянського Союзу[158]. І СРСР нібито просто їх «захищав» і «звільняв»[159].

В цей же час велася міцна антифінська (тобто антисуомська) пропаганда в Радянському Союзі[160]. Фінляндією керував в той час Карл-Густав Меннергейм[161]. Саме його прізвищем назвали суомську лінію укріплень «лінію Меннергейма» проти мокшано-тартарів[162]. І ця лінія не була міцною, або непробивною[163], ні. Насправді росіянам просто не вдалося захопити Фінляндію (фін. Суомі), тому московсько-русская (мокшано-тартарська) пропаганда вигадала міф, що мовляв там була якась чудова і дуже міцна ліня оборони[164]. Це на кшталт того, як сучасна русско-московитська (тартарсько-мокшанська) армія не здатна подолати русино-українську (русько-кримейську) армію України й вигадує через це, нібито росіяни воюють не проти русино-українців (або просто українців), а проти цілої Європи і солдат альянсу NАТО[165] (North Atlantic Treaty Organisation, укр. Організація Північноатлантичного договору). Суомі втратили у підсумку велику частину своїх територій, але зберегли самостійність[166].

Незабаром уся Західна Європа, окрім Великобританії, опинилася в німецькій окупації[167]. А частина Фінляндії (м. Виборг колишньої Європейської області й область Карелія) — під радянською окупацією[168]. Радянська газета «Ленінградська правда»[169] так фантазувала: «Червона армія наймиролюбніша, найгероїчніша, могутня, оснащена передовою технікою, — й армія продажного фінляндського уряду, яку капіталісти змушують брязкати зброєю»[170]. А про мету злочинного нападу брехали так: «Ми йдемо до Фінляндії не як завойовники, а як друзі та визволителі фінського народу від гніту поміщиків й капіталістів»[171].

Через кілька місяців після радянської окупації Західної України розгорнулася сталінська колективізація, тобто створення колективних сільськогосподарських господарств[172]. Це супроводжувалося масовими репресіями, розкуркулюванням[173], що проводилися як кампанія боротьби проти «соціально ворожих елементів»[174]. Протягом двох років московсько-русская (мокшано-тартарська) влада репресувала і відправила до колишньої кипчацької держави Сибірії без суду і слідства біля 10% русинського населення[175]. Звідти й з'явилися серед сучасних сибіряків так багато людей із сірими очима: від депортованих слов'ян русів (не русскіх, а саме русів, не плутайте, бо це дві зовсім різні нації), а пізніше — й від поляків.

Навесні 1940 року Німеччина окупує Норвегію, Данію, й надалі північну Францію, Бельгію, Нідерланди і Люксембург[176]. Далі влітку й восени цього ж року німецькі нацисти намагаються вторгнутися до Британії, але зазнають поразки[177].

856. «Прибалтика», Молдова, Буковина й Бессарабія, Югославія

Влітку цього ж 1940 року російська більшовицька армія окупує дві країни балтської національної і мовної групи — Жемайтію (лат. Самогетію, сучасну Литву)[178] і Ліфляндію (сучасну Латвію)[179]. Також радянські війська вторгаються ще до країни фінської національної і мовної групи — до Істляндії (укр. Естонії)[180]. Усі ці три країни, що розташовані вздовж Балтійського моря, отримали відповідну умовну політичну назву — «прибалтійські республіки»[181]. Але сьогодні про них політично грамотно казати — країни Балтики[182].

Ще трохи раніше Радянський Союз запевняв ці країни у своїй дружбі[183] й попросив дозволу розмістити в них радянські військові бази[184]. Потім Радянський Союз звинуватив ці країни в тому, буцімто вони планували напад на Радянський Союз[185], й одразу розпочав проти них бойові дії[186]. Російські більшовики за допомогою своїх же військових баз швидко захопили території Литви, Латвії й Естонії[187]. Окупанти призначили керівниками окупованих територій гауляйтерів-комуністів, й провели фейкові «парламентські вибори» з «обрання» нової влади[188]. Після цього радянський уряд оголосив, нібито ця нова влада хоче приєднання своїх республік до росіян (тобто до мокшано-тартарської імперії-колонії), й проголосив їх новими радянськими республіками в складі Радянського Союзу[189]. Усе колишнє керівництво й багато мирних мешканців цих країн були депортовані, здебільшого до колишньої кипчацької країни Сибірії, де багато хто з них загинув[190]. У сибіряків сьогодні від балтів теж можуть бути сірі очі, та блакитні — від естонців[191]. Інтелігенцію, офіцерів відправляли до фільтраційних таборів, де над ними знущалися і розстрілювали[192].

У цьому ж 1940 році литвинське (білоруське) місто Вільно штучно перевели до складу колишньої Самогетії (біл. Жемайтії), де його перейменували на «Вільнюс». А сама Самогетія (біл. Жемайтія), як відомо, була перейменована на «Литву» ще владою Російської імперії[193]рік.

В цей же час Радянський Союз захопив області, які були до цього у складі Румунії — русинську Буковину[194] і українську (кримейську, або куманську, хозарську) Бессарабію[195], а також територію колишньої Молдови[196] (яка в той час перебувала в складі Румунії[197]). Румунія відвела свої війська з цих територій й запросила допомоги у Німеччини[198], ставши таким чином на бік німецьких нацистів проти російських більшовиків[199]. Буковину й Бессарабію повернули в склад окупованої московитами і русскімі Радянської України, а Молдову оголосили радянською республікою в складі Радянського Союзу[200]. «Гауляйтером» (тобто намісником) Радянської України в той час був московит (мокша) Микита Хрущов[201] (займав цю посаду двічі — перший раз після «гауляйтера» Станіслава Косіора, та перед Лазарем Кагановичем). Хрущова часто помилково вважають українцем[202], тому що він іноді надягав вишиванку[203] (українську національну сорочку з вишивкою[204]) та при ньому Кримський півострів був повернутий до складу України. Але це — міф, бо його батьки були просто трудовими мігрантами з Росії[205], і Україну він ненавидів, про що ще йтиметься далі.

Навесні вже наступного, 1941, року нацистська Німеччина, фашистська Італія, а також Угорщина (Мадярія, рос. Венгрія) і Болгарія разом нападають на Хорватію, Сербію і Словенію[206]. Ці три слов’янські країни були відомими тоді під спільною назвою «Югославія»[207] (тобто це був союз південних слов’ян, бо слово «юг» українською перекладається як «південь»). Італія намагалася повернути колишню латинську країну Далмацію[208] (територія з містами Задар, Спліт і Дубровник), народ якої належить до латинської (романської) мовної групи, тобто є родичами італійців. Німеччина привласнила Сербію і Словенію[209]. Угорщина захопила на півночі Хорватії свої історичні землі[210] — райони Бачка, Бараня, Меджимур’я і Прекмур’я[211]. Болгарія привласнила Македонію і Західну Фракію[212]. З 1945 року Югославія буде відновлена, до неї увійдуть Сербія, Хорватія, Словенія, ‘Боснія і Герцеговина’, Македонія, Чорногорія, й існуватиме цей слов’янський союз до 1992 року[213].

Всі ці роки Югославія буде антагоністом, тобто противником Радянського Союзу[214]. Головною країною цього слов’янського союзу була Сербія[215]. А пам’ятаємо, куди втекла більшість солдатів Білої гвардії, які прагнули відновити Російську імперію? Саме в Сербію[216]. І там вони впливали сильно на політику цієї держави — спочатку не любили більшовицький Радянський Союз[217], який зруйнував Російську імперію, а сьогодні люблять Росію[218], бо вважають її наступницею Російської імперії[219] (помилково, звичайно).

Московсько-русская імперія-колонія «Радянський Союз» мріяла колонізувати країни Західної Європи[220] й встановити там більшовицький режим[221] (пам'ятаємо про «Земшарську республіку», пункт 817). А німці в свою чергу хотіли повністю позбутися комуністів у Східній Європі[222]. Врешті-решт у 1941 році німецька армія вторглася в Радянський Союз, бо вважала, що зможе придушити комуністів[223] (тобто більшовиків) й запобігти тому, що сталінська армія окупує усю Західну Європу[224].

857. Незалежність України в 1941 році. Ярослав Стецько і Степан Бандера

У 1941 році українська еліта продовжує працювати за кордоном. Організація українських націоналістів (ОУН), органи управління якої розмістилися в італійській столиці Римі[225], після вбивства русскімі (тартарами, колишніми аланами) Євгена Коновальця[226] очолив Андрій Мельник[227]. Філія цієї організації, яка безпосередньо вела боротьбу в Україні, називалася ОУН (Р) («революційна»)[228], або ОУН (Б) («бандерівці»)[229], яку очолив Степан Бандера[230]. Він сам особисто на той момент вже перебував у польському місті Кракові[231]. В ці часи активізувалася підпільна боротьба мережі ОУН (Р) («революційної») проти російського більшовицького режиму[232].

Ще навесні цього ж 1941 року німці створили на території Західної України загони з мобілізованих ними русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів — сучасних українців). Найвідомішими стали загони з назвами «Нахтігаль» (укр. Соловейко), яким командував німець Теодор Оберлендер[233], й «Роланд»[234], всього у кількості близько 800 осіб[235]. Керував примусовою мобілізацією німець адмірал Канаріс[236].

Створення німцями цих загонів дуже широко використовувалося московсько-русскою (мокшано-тартарською) пропагандою проти українців[237], ніби це вони «самі захотіли допомагати нацистам»[238]. Але насправді, русско-московитська (тартаро-мокшанська) окупантська армія сьогодні на території України робить те ж саме — створює насильницькими методами загони з окупованих українців і посилає їх на забій проти своїх же[239]. Це військовий злочин[240]. Тих, хто не погоджується — росіяни розстрілюють[241], а членів родин відправляють до фільтраційних таборів[242], які масово набудували на території України та куди завезли мобільні крематорії[243]. Такими ж тоталітарними методами тоді користувалася й Німеччина. Самі ж україніці з цих загонів дуже швидко повтікали в ліси[244], і загони були розформовані[245].

Влітку цього ж 1941 року 30 червня на території Західної України у місті Львів, що перебуває вже знову під окупацією німців, місцевими патріотами проголошується незалежна Українська держава[246]. Її керівником стає русин Ярослав Стецько[247], який був родом з русинського міста Тернополя. Нова еліта розраховувала, що завдяки тому, що німці вигнали радянську армію, то українці зможуть вибороти незалежність від мокшано-тартарських загарбників й позбавитися назавжди більшовицького режиму[248]. Але німці не схвалили таке прагнення[249], й заарештували Ярослава Стецька та його соратника Степана Бандеру[250]. У липні 1941 року батька Степана Бандери німці розстріляли у Києві[251], а двох його сестер вивезли до концтаборів[252]. Двоє братів Степана Бандери, яких звали Василь та Олександр, загинули в концтаборі «Аушвіц» на території Польщі наприкінці липня 1942 року[253]. Ярослав Стецько і Степан Бандера просидять у німецькому концтаборі «Заксенхаузен» в Берліні до вересня 1944 року[254]. У вересні 1944 року Степана Бандеру звільнять й запропонують участь у спільному з німцями антирадянському збройного русі в тилу російської армії[255], однак відомо, Степан Бандера відхилив таку пропозицію[256]. У 1945 році Бандера під час авіабомбардирувань зможе втекти до Італії, в регіон Тіроль, потім переїхати до Відня, а пізніше — до німецького (точніше баварського) міста Мюнхен[257], де він житиме під іменем «Штефан Попель»[258]. Там його вб’ють за наказом радянських спецслужб в 1959 році, вистреливши в нього прямо біля квартири отруєною капсулою із саморобного пістолету[259]. В Росії його досі пам'ятають і бояться, за його боротьбу проти більшовизма, проти радянської окупації за незалежність української (примітка: тобто русько-кримейської) держави.

На окупованих територіях Західної України німці одразу ж починали репресії проти людичів[260] (або лужів, лютичів, нім. «юдів», англ. jews, біл. «жидів», рос. «євреїв») й паралельно керували погромами[261].

858. Німеччина створює Рейхскомісаріати в Радянському Союзі

Влітку 1941 року гітлерівська Німеччина, Угорщина (Мадярія, рос. Венгрія) і Румунія разом починають операцію «Барбаросса»[162], згідно з якою вторгаються на території свого колишнього союзника — в Радянський Союз (СРСР)[263].

Через це восени 1941 року влада СРСР здійснює депортацію майже півмільйона німців-поселенців (залишившихся з часів Російської імперії) з членами їхніх сімей[264], які проживали не території СРСР. Їх депортували лише за національною ознакою — через належність до німецької нації[265]. Вивозили цих німців з територій традиційного проживання — із земель кипчаків: це середнє Надволжя, країна ногайців (Астраханщина), південь України. Тобто проживали вони традиційно на тих територіях, куди колись давно заселилися німецькі колонізатори під час створення колонії «Російської Імперії». Близько 20 тис. осіб мобілізували[266] та змусили будувати концтабори[267], за свою працю вони отримували тільки юшку[268]. Інших вивозили товарними вагонами, в котрих не було опалення, до Казахстану, Сибірії, до Алтайського регіону тощо[269]. Люди вмирали від хвороб, дизентерії, інфекцій[270]. Після розвалу СРСР Німеччина одразу забере охочих нащадків німців (майже усіх), так званих «русаків», до себе на історичну Батьківщину, яку колись більше 200 років тому залишили їхні пращури. У Німеччині їм одразу надаватимуть безкоштовне житло, курси німецької мови (старше покоління зазвичай рідною мовою володіло[271]), довгострокові грошові виплати, можливість за певних умов безкоштовно перевчатися на інші професії. Такі німці називаються «пізні переселенці» (Spätaussiedler)[272], «русскіє німці»[273], «русаки».

Протягом першого року війська Німеччини захоплюють країни Балтії, Плесковію, Новогардію і частину Інгрії (без міста Орешек (лат. Orescack), яке називалося на той час Ленінградом, неподалік однойменної фортеці «Орешек» на острові на витоку Неви) і цим територіям дають назву «Рейхскомісаріат Остланд»[274]. Білорусь (стародавня Литва) отримує назву «Рейхскомісаріат Білосток»[275]; Русь-Україна — назву «Рейхскомісаріат Україна»[276].

«Райхкомісаріатом Україною» командував «гауляйтер» (тобто haupt leiter, укр. головний очільник) німець Ерік Кох[277]. Німці ще планували створити підконтрольні собі території під назвою «Рейхскомісаріат Туркестан»[278], «Рейхскомісаріат Кавказ»[279], і на території мокшей (московитів) створити «Рейхскомісаріат Московія»[280], але ці плани не встигли втілитися через втручання США[281].

А на територіях східної і південної України (колишньої Кримеї, або «Криму», лат. Малої Тартарії, грец. Перікопенської Тартарії, Куманії, Хозарії) і на території Росії (колишньої Тартарії, Алланії, Сара Орди, укр. Золотої Країни) німці планували створити «Рейхскомісаріат Дон-Волга»[282], який би простягався від українського (кримейського) міста Тана-хань (сучасного Ростову-на-Дону) до русского (тартарського) міста Беркімам (Самара)[283], але в результаті міста Ростов-на-Дону і Вороніж (тар. Грай) просто включили до складу України[284].

Фінляндія, користуючись моментом, законно повернула до своїх володінь свою старовинну область Карелію[285], але вона зможе втримати її тільки протягом трьох років, після чого Карелію знову окупує СРСР[286].

Румунська армія окупувала південь України до річки Південний Буг[287], й потім українські місті Кочубей (Одесу) й Ак'яр (Севастополь)[288].

Угорські (мадярські, рос. венгерські) війська пройшлися по півночі Радянської України, спалюючи села разом з людьми, наприклад Олександрівку Корюківського району Чернігівської області[289]. Й дісталися угорці кипчацького ногайського міста Ідель (це сучасний Волгоград, колишній Царьград[290]), який в ті часи московити і русскіє називали «Сталінградом»[291].

На території московитів (мокшей) німці захопили восени 1941 року мокшанські міста Воло Коламськ (мокш. Біле Поселення) і Калугу — це були найближчі міста до мокшанської столиці Перума (Москви)[292]. Відомо, що на той час 1941 року усе керівництво Радянського Союзу евакуювалося з Москви[293] й місто стояло майже порожнє[294]. Тому йти на Москву сенсу не було[295]. Як ми вже знаємо, усі попередні спалення Москви врешті-решт ні до чого не призводили[296].

1942 — британські сили у відповідь здійснили бомбардування німецьких міст, почавши з міста Кельн[297], й продовжували бомбардування до 1945 року[298]. В цьому ж 1942 році німці окупували українські Кубанію й Кримський півострів (колишній Херсонес Таврійський)[299], а також частину Кавказу[300]. Ці колишні українські території — Кубань і Кримський півострів — в той момент перебували в складі Росії[301], вперше за весь час свого існування. Тимчасове 125-річне перебування їх до цього у складі європейської колонії «Російській Імперії» (з 1792 по 1917 роки) я не враховую, бо то була зовсім інша держава, яка до сучасної Росії не має відношення.

859. Росіяни руйнують українську інфраструктуру

При відступі мокшано-тартарська армія повністю зруйнувала українську промислову інфраструктуру[302], підірвала електростанції[303], зруйнувала дамбу Дніпро-ГЕСа (дніпровської електростанції) в Києві[304], після чого від хвилі Дніпра загинули близько 20 тис. мирних українців[305]. Більшовики підірвали мости через Дніпро[306], підірвали Успенський собор[307] й декілька будинків в центрі Києва[308], зруйнували головну вулицю столиці — Хрещатик[309]. І при цьому це не мало ніякого впливу на оборону[310], а мало чисто руйнівну, україноненависницьку мету[311]. Це все ще більше розпалювало ненависть українців — кримейців (або хозарів) і русів — до московитів (мокшей) і русскіх (тартарів) та до радянської більшовицької влади[312].

860. Українці не встигли сприйняти московсько-русскіх (мокшано-тартарських) окупантів

Справа в тому, русинсько-український народ ще пам’ятав про свою незалежність[313], за яку боровся і яку втратив зовсім нещодавно, тільки-но 20 років потому.

Народ пам’ятав насильство та ненависть московитів (мокшей) і русскіх (тартарів, колишніх аланів) до українців (русів і кримейців). Як більшовики окупували країну заради природних ресурсів[314], як вони відбирали у селян і робітників майно і житло[315], знищили мільйони українців за національною ознакою з 1920 по 1930 роки[316] та у 1933 році[317], як організували навмисний голод (1931—1933)[318]. Тому всього лише за останні 6 років, які пройшли з часу голодомору 1933-го року й до війни 1939 року, українці не забули усіх жахів мокшано-тартарської більшовицької окупації, і тому ніяких симпатій до своїх колишніх насильників не відчували[319].

Тому руси (русичі, або русини) і українці (кримейці, колишні кумани, хозари) були задовільні тим, що російська армія була розбита, й сподівалися, що московсько-русская влада вже ніколи не повернеться на терени Русі-України[320]. Багато партизанів-патріотів воювали проти московитів (мокшей, лат. москалів) і русскіх (тартарів, колишніх аланів), нищили радянські більшовицькі штаби, підривали залізничні рейки й потяги з радянською технікою[321], доносили німцям про розташування російських загонів[322].

861. Україна під німцями

Різні нації на західних територіях Радянського Союзу, які опинилися під німецькою окупацією, раділи позбавленню від радянської окупації[323], але при цьому безуспішно прагнули здобути незалежність від німців[324]. При німецькій окупації в Україні відновили використання української (тобто руської, нім. русинської, англ. рутенської) мови[325]. Почалося видання 120 україномовних газет[326]. Школи переходили в навчанні на українську мову[327]. Відродилося «греко-католицтво» у церквах[328], як і було колись. Багато українців (кримейців, або «хахлів», козаків, колишніх куманів, хозарів), а також русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) залюбки їхали на заробітки до Німеччини[329]. Цей факт радянська влада піднесла так, нібито їх «забирали на роботи насильно»[330]. Дуже багатьом селянам нова влада повернула майно[331] (знаю про такі факти також особисто з оповідей родичів), земельні ділянки, коней, худобу, яке в них відібрали до цього московити і русскіє[332], що здійснювали до цього в країні насильницьку «колективізацію» й передавали награбоване майно в «колгоспи» (колективні господарства, які належали більшовицькій державі).

Але після звільнення від радянської окупації стало питання про звільнення від німецької окупації[333]. Німці проявляли велику жорстокість проти людичів (лютичей, лужів, нім. юдів, англ. jews, біл. «жидів», рос. «євреїв») і ромів (грец. «циганів», або «чаклунів»)[334]. Ці два народи німецькі нацисти намагалися знищити й проводили їх масові розстріли[335]. І знову запрацювали українські партизанські загони, тепер вже проти німецьких і угорських нацистів[336]. Вони почали знищувати вже німецькі штаби й потяги[337], формували з молоді територіальну самооборону русів й українців[338], озброїлися й вступили у визвольну боротьбу військові загони Української Повстанської Армії під керівництвом Романа Шухевича[339], які пізніше від радянських істориків отримають назву «бандерівців»[340].

862. Перелом у Другій світовій війні

1942 — влітку цього року США ухвалили важливе рішення. Сполучені Штати Америки починають надання в «ленд-ліз» (англ. lend lease), тобто в оренду, зброї для СРСР[341]. З Америки до СРСР, який майже вже не мав ані зброї, ані обладнання[342], масово починаються постачання військової техніки, одягу, обладнання для заводів, провіанту для радянських солдат[343]. «Ленд-ліз» надавався безкоштовно[344], а після закінчення війни СРСР повинен був вцілілу зброю повернути в США, а іншу оплатити, але за рахунок того, що США давало безвідсоткові грошові займи для Радянського Союзу[345].

Радянському Союзу було передано тисячі літаків і танків, бронетехніка, військові суда, автомобілі, залізнична техніка, мільйони тонн авіаційного палива, снаряди для гармат, патрони для автоматів і кулеметів, автомобільні покришки, обладнання для виробництва і ремонту, запчастини для танків, літаків й автомобілів[346]. Більша частина техніки поставлялася через так звані «арктичні конвої» — через саамське (тобто лапландське) місто Мурман (Мурманськ)[347] і вепське місто Архангел (Архангельськ)[348] (ці міста перебувають в складі Росії[349]).

Багато країн Європи та світу об’єдналися зі Сполученими Штатами Америки в антигітлерівську коаліцію[350]. Ще з 1941 року до Європи, а відтепер і до Радянського Союзу став йти з Америки постійний потік зброї і техніки, танків і літаків, їжі, шоколаду, консерв, взуття, шкіряних курток тощо — так званий «ленд-ліз» (англ. lend lease, укр. позика)[351]. Борг за ленд-ліз Росія погасить остаточно у 2006 році[352].

Завдяки цим американським постачанням «ленд-лізу» почався перелом у війні[353]. Взимку у лютому 1943 року угорська і німецька армії були відкинуті від кипчацького ногайського міста Ідель (Волгограда, колишнього Сталінграда і Царьграда)[354], яке вони до цього більше півроку утримували в окупації. Далі війська Радянського Союзу звільнять від німців Кавказ[355] і східні українські території[356], після чого намагання німецьких військ наступати припиняються, й німці починають тільки відступати[357].

Як ми бачимо, війна майже зовсім не торкнулася території московитів (мокшей, лат. москалів) і русскіх (тартарів, колишніх аланів, або золотоординців, «надволзьких татар»). Бойові дії мали переломний момент майже на межі територій колишньої кипчацької держави Ногайської Орди в місті Ідель (Волгоград, або Сталінград), а також на територіях прикавказьких кипчацьких (лат. татарських) націй, трохи не діставшись кордонів Сакартвело (лат. Грузії).

Радянський Союз мобілізував на війну близько 3 млн українців[358]. В будівництві укріплень брали участь і жінки, і діти[359]. Багато людей були евакуйовані за Уральські гори, туди ж повивозили й заводи з України. Багато людей евакуювалися до Узбекистану і Киргизії, де також багато з них померло від хвороб і голоду[360].

Радянський більшовицький уряд ввів правило, за яким усі, хто потрапив в полон оголошувалися зрадниками[361] і після повернення — відправлялися до більшовицьких концтаборів[362]. На фронті за спинами воюючих батальйонів стояли так звані «заградотряди» (загороджувальні загони)[363] (як і сьогодні в російській рашистській армії[364]), які могли стріляти в своїх же солдат, якщо ті вагалися йти в наступ або хотіли відступити[365]. Влада Радянського Союзу мобілізувала усіх злочинців країни з в’язниць[366] й виставляла їх на перших лініях атак, так само, як і сьогодні це робить рашистський російський уряд з метою окупації України[367].

Навесні цього ж 1943 року одразу після поразки німецької і угорської армій під містом Ідель (Волгоград, Сталінград, Царьград)[368] Німеччина підозрює Угорщину (Мадярщину, рос. Венгрію) у зраді[369]. Через це, німецькі війська повністю встановлюють свій контроль над Угорщиною й у 1944—1945 рр. проводять там масові репресії[370], а також знищення людичів (рос. «євреїв»), або «іудеїв»[371]. Влітку цього ж року німці зазнали поразки під колишні русинським містом Курськ[372] (сьогодні у складі Росії), де вони програли танкову битву[373]. Після цього радянські війська почали тіснити німецькі війська з території Радянського Союзу. В цей же час восени цього 1943 року в Італії влада перейшла в руки противників фашизму[374] й стала на сторону добра, одночасно союзницька армія британців й американців висадилася на італійському південному острові Сицилії[375]. Муссоліні, голова італійських фашистів, втік на північ Італії, де до 1945 року його режим підтримувався німцями[376].

863. Волинська трагедія у 1943 році

В цьому же 1943 році Польща і Україна ще перебували під окупацією німецьких нацистів. В Україні йшов партизанський рух, зокрема в русинських областях Волині і Поліссі. І Полісся, і Волинь входили до складу України, але русинське волинське місто Хелм входило на той момент до складу Польщі[377] (і сьогодні також[378]). У партизанському русі брали участь руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени)[379]. Більшовицької влади мокшей і тартарів там на той час не було, ані в Польщі, ані в Радянській Україні[380]. Але, під виглядом русів на Волині також діяли партизани від більшовицької армії Радянського Союзу[381], яких очолював Антон Бринський[382]. Метою більшовиків було знищення колаборантів, які працювали на нацистську німецьку владу[383], та нейтралізацію так званих «пацифістів»[384], які були нейтральні, але могли доносити німцям на захисників. Ці більшовицькі мокшано-тартарські загони проявляли жорстокість до русинського населення і вбивали усіх — і колаборантів, і мирних русів, і поляків[385].

Слід також розуміти, що Волинь була завжди територією слов'ян русів, і жили там переважно руси. І серед русів поселялися у великій кількості людичі (лужи, нім. юди, англ. jews, біл. «жиди», рос. «євреї»), литвини (білоруси) і у невеликій кількості поляки-поселенці[386].

В ці часи Другої світової війни на західних русинських територіях діяла підпільна Українська Повстанська Армія (УПА)[387]. Вона була заснована у 1942 році і існувала до 1956 року[388]. Її метою була боротьба проти німецьких окупантів, а після перемоги над німецькими нацистами з 1945 року УПА підпільно воювала проти радянських бальшовиків і їхніх колаборантів[389]. Партизани, які були частиною Української Повстанської Армії, влітку 1943 року здійснили напади на колаборантів[390]. Цей захід отримав в Україні назву «Волинська трагедія», а в сучасній Російській Федерації його називають пропагандистським терміном «Волинська рєзня»[391].

Події охопили Ровенський, Ковельський, Сарненський, Костопільський, Здолбунівський, Дубенський, Кременецький та Луцький, Горохівський, Володимирський та Ковельський, Любомльський райони[392]. У русинських західних селах, де відбувалися вбивства, окрім русинського населення жили й польські поселенці[393]. Тому під знищення потрапили також й поляки-колаборанти[394], посадові особи і держслужбовці-гауляйтери[395]. Більшовицькі агенти та провокатори роздували плітки, нібито поляки вороже ставилися до русів[396] й планували, щоб Волинь за допомогою німців перейшла до складу Польщі[397]. Це розпалювало неприязнь простих русів проти поляків[398]. Більшовицька влада зі своєю пропагандою перетворила боротьбу русів нібито на «різанину поляків»[399], замовчуючи загибель русинських (українських) і литвинських (білоруських) зрадників[400] та загибель простих русинських селян від більшовиків і німців[401].

В цей же час колаборанти та службовці, які співпрацювали з німцями, організовували каральні рейди селами, шукаючи партизан[402] і вбиваючи мирних русів[403]. У німецьких загонах служили також і польські солдати, які були силоміць мобілізовані німцями[404]. Протягом року велася ця війна: німці організовували на русинських західних землях бази[405], заводили туди спеціальні загони, створені з поляків і німців[406], які з цих баз проводили каральні операції проти русів[407]. Русів при цьому (тобто сучасних українців) вирізали цілими селами[408]. Через те, що у таких каральних загонах воювали мобілізовані поляки, це викликало гнів русів не тільки проти німців, а й проти поляків[409]. В результаті всіх цих вищезазначених рейдів і партизанських дій загинуло декілька тисяч чоловіків і жінок, серед яких було багато і поляків, і русів[410]. До вбивства і тих, і інших, звичайно доклали руки німецькі окупанти і більшовицькі агенти[411] — і в прямому сенсі, і тим, що призвели до створення таких передумов.

Саме цю народну трагедію Радянський Союз потім навмисно цинічно використовував[412], щоб розсварити між собою русинський (сучасний український) і польський народи[413]. Русинські села, в яких жили польські переселенці, росіяни стали називати в своїй історії «польськими селами»[414], але насправді етнічно польськими вони ніколи не були. Це майже той самий випадок, коли росіяни руську (русинську, сучасну українську) мову часто називали «польською»[415].

При цьому усі сторони забувають про те, що ця територія була окупована німцями, і трималася виключно під німецьким контролем, де ані поляки, ані руси нічого не вирішували окрім того, чи працювати на ворога, чи стати до лав партизанської оборони[416].

864. Радянська цензура польської історії

Також ви повинні пам’ятати, що з 1945 по 1991 рік Польща не була повністю самостійною державою, а підпорядковувалась Радянському Союзу[417]. Усюди в Польщі стояли мокшано-тартарські військові бази. Влада Польщі була антинародною, майже більшовицькою[418], поляки вчили у школах славинську (новгородську, тобто російську) мову[419]. І найголовніше, на що завжди спирається ворожа пропаганда — це книги та дослідження з історії[420]. Усі книги з історії Польщі проходили більшовицьку цензуру[421], і влада слідкувала за тим, щоб усі наукові історичні статті писалися з потрібної точки зору[422], а не з точки зору правди[423].

Тому більшість досліджень були псевдонауковими, зроблені на замовлення[424]. Фотографії загиблих русів видавали за поляків[425]. Жертв німецьких каральних загонів видавали за жертв «українських націоналістів»[426]. Загиблі представники інших націй — словаків, ромів (грец. «циганів», або «чаклунів») — видавалися також за поляків[427]. Тому багато подій щодо відносин русів (сучасних українців) і поляків були написані з погляду мокшано-тартарської, тобто російської пропаганди[428], яка прагнула розсварити між собою ці два братні слов'янські народи[429]. Для цього більшовицька влада штучно «демонізувала» образ русинських (сучасних українських) патріотів[430], видаючи поняття «націоналіст», тобто захисника прав своєї нації[431], за щось жахливе, майже за нацизм[432]. Так саме, як ця ж більшовицька влада руками істориків створювала міфи про «гніт польських панів» проти русів[433], і вдавала, що Річпосполіта нібито колись «окупувала руські землі»[434] (замовчуючи про рівноправну добровільну співдружність).

865. Польща. Повстання «Буря» в 1944 році. Зрада з боку радянських військ

Влітку 1944 року армія США висадилася в Нормандії. День їхньої висадки звався днем «Д»[435]. Одразу після цього німецька армія опинилася у скрутному становищі. Радянська армія Радянського Союзу в цей же час, ще з восени 1943 року почала витісняти німецьку армію із Білорусі та України[436].

У липні 1944 року московсько-русская (мокшано-тартарська) армія захоплює Румунію[437], яка до цього була союзником нацистів[438]. Справа в тому, що в Румунії цього року пройшла революція[439], внаслідок чого пронацистська влада змінилася на антинацистську під проводом короля Михая[440], який правитиме до 1947 року й стане останнім монархом країни[441]. Така позитивна зміна курсу країни та повернення її на сторону добра, стала причиною вторгнення Радянського Союзу[442]. У вересні цього року румунська армія була обеззброєна й більшість її солдат і офіцерів були відправлені до концтаборів[443], де третина загинула[444]. Румунія зберегла незалежність, але московсько-русскіє (мокшано-тартарські) війська перебували там до 1956 року[445]. У 1956 році більшовицькі війська зі своїх військових баз у Румунії нападуть на Угорщину (Мадярію, рос. Венгрію)[446].

В цьому ж 1944 році, теж в липні, російська армія зайняла русинське місто Хелм, яке перебувало в той час у складі Польщі. Там окупаційною більшовицькою (комуністичною) владою був створений «Польський комітет національного визволення» з представників лівих партій[447] під керівництвом польських комуністів-колаборантів[448], який прийняв на себе функції тимчасового уряду Польщі[449]. Пізніше цей комітет переїхав до польського міста Люблін, де став називатися «Люблінським комітетом»[450].

Польська еліта у Варшаві та уряд Польщі у вигнанні в Лондоні побачили в цьому загрозу подальшого захоплення Польщі з боку Радянського Союзу[451]. Не бажаючи потрапити в московсько-русскую (мокшано-тартарську) окупацію й опинитися під більшовицьким режимом, поляки приймають рішення. Вони мають намір самим скинути німецьку владу, розбити німецькі війська, й на момент вторгнення більшовицьких мокшано-тартарських військ у Варшаву вже проголосити Польщу незалежною[452].

Цей план отримав назву «Буря»[453], і повстання під проводом патріотичної польської Армії Крайової почалося 1 серпня 1944 року[454]. Британія намагалася допомогти полякам і просила радянський уряд відкрити повітряний коридор для літаків в рамках операції «Френтік-6»[455] та надати згоду на скидання повстанцям вантажу[456]. В рамках операцій «Френтік 1-5»[457] відбувалося бомбардування німецьких і угорських промислових об’єктів з використанням аеродромів Британії, Італії і України (м. Полтава)[458].

Але Радянський Союз не бажав перемоги поляків над нацистами. Тому СРСР не давав дозволу на скидання амуніції і вантажів до останнього моменту[459], коли повстання вже майже захлинулося[460]. Після цього вони врешті-решт надали дозвіл, і поляки одразу ж отримали допомогу з боку Британії[461], яка літаками доставляла та скидала на місто амуніцію й потрібні вантажі в рамках останньої операції — «Френтік-7»[462]. Але вже було запізно.

Польські повстанці розраховували на допомогу радянських російських загонів, які вже стояли на іншому боці річки Вісли. Але радянські війська довго не вмішувалися, не надавали допомоги, чекали[463]. І вони дочекалися — поки німці повністю придушили польське повстання[464]. При цьому місто було майже зруйновано і загинуло близько 150 тис. мирних мешканців[465], приблизно, як у 2022 році в українському Маріуполі від вторгнення росіян[466].

Вже тільки після цього радянські загони пішли в атаку, і скоро місто було захоплено військами Радянського Союзу, в січні 1945 року[467]. Свою бездіяльність й не надання допомоги полякам радянський уряд пояснював тим, нібито в місті відбулося «буржуазно-націоналістичне повстання»[468], яке СРСР не хотіло б підтримувати[469], тому й чекали, коли «нацисти й антикомуністи винищать один одного»[470], щоб Польща таким чином перейшла в підпорядкування радянської влади[471]. Щодо такого очікування поляками допомоги від росіян, поляк Юзеф Щепанський[472], який загинув під час цього повстання, написав вірша «Червона зараза»[473].

Вірш Червона зараза

866. Перше руйнування Керченського мосту в 1945 році

Навесні 1944 року Радянська Росія побудувала на знову окупованому нею українському Кримському півострові (колишньому Херсонесі Таврійському) Керченський залізничний міст. Він з’єднував між собою два споконвічно українських півострови — Таманський і Кримський (Херсонес Таврійський)[474]. Але вже в лютому 1945 року опори цього моста були зламані кригоходом з Азовського в Чорне море, через що міст завалився[475].

867. Радянські розробки зброї на працях німецьких інженерів. Автомат «калашніков»

Під час Другої світової війни радянські інженери ретельно вивчали німецьку і американську зброю, яку отримували в якості трофеїв від німців та на основі ленд-лізу від американців[476]. Власних автоматів в Радянському Союзі тоді ще не було[477], й їх намагалися створити, взявши за основу німецькі й американські автомати[478]. Головним інженером був Олексій Судаєв (волго-булгарського походження)[479]. На основі його креслень у 1943 році почали виробляти перший радянський автомат, при чому виробництво налагодили в блокадному тоді іжорському місті Ленінград (колишньому Санкт-Петерсбурзі, або Орешку)[480]. Як таке виробництво стало можливим в умовах блокади — це незручне питання, на яке може бути тільки одна, теж незручна для влади відповідь. Врешті-решт виявилося, що модель цього першого радянського автомату недосконала[481].

Одразу після війни у 1945 році радянські спецпризначенці викрадають з Німеччини та привозять до Росії в Удмуртію (країну в'ятичів) в столичне місто Іжевськ[482] групу німецьких інженерів[483], в тому числі розробника зброї Хуго Шмайсера[484], який був відомий своїм знаменитим автоматом Stg-44[485]. Туди у 1948 році направляють спеціаліста державного Полігону з випробування стрілкової зброї Михайла Калашнікова[486]. На основі нових креслень, які Калашніков добуде від німецької групи полонених інженерів, радянський автомат допрацюють й введуть в експлуатацію з 1949 року під назвою АК-47 «калашніков»[487].

В цей же час, коли США надавали Радянському Союзу таку потрібну для перемоги зброю, радянські шпигуни активно працювали у Вашингтоні[488] й намагалися викрасти креслення ядерної зброї[489], над якою працювали американські вчені[490]. Наприклад, завербовані американці (подружжя Розенберг) передали до Радянського Союзу докладну документацію[491], зразок радіо-підривника[492] та результати досліджень в ядерній фізиці[493]. Дуже швидко після цього під керівництвом фізика Ігоря Курчатова[494] в Радянському Союзі створили в 1949 році першу атомну бомбу[495] і одразу випробували її — на території Казахстану[496].

868. Московитська імперія-колонія «Радянський Союз». Геноцид та переміщення народів

Після всього союзні війська здобули у 1945 році перемогу над Німеччиною[497] й країни повернули собі свої території[498]. Це свято в Європі святкують 8 травня. Але ті території, що увійшли до складу Радянського Союзу (СРСР) у 1939 році так у складі СРСР й залишилися[499]. Нацистів підтримували фашистська Італія, Румунія (яка пізніше все ж перейшла на сторону союзників влітку 1944), Угорщина (Мадярія, рос. Венгрія) і Японія[500]. Протягом війни через хибні містичні теорії[501] й ненависть німці вбили майже 6 млн. людичів (лужів, нім. юдів, англ. jews, біл. «жидів», рос. «євреїв»)[502] і ромів (грец. «циганів», або «чаклунів»)[503], а московити (мокші, лат. москалі) й русскіє (тартари, колишні алани) вбили близько 20 млн. населення своєї колонії у вигляді «гарматного м’яса» та репресій (мокш. опричнини) до, під час і після війни[504].

Ідеї нацизму, тобто переваги однієї нації над іншою, а також насильництво щодо певних націй, у Німеччині з часом подолали[505]. Але ця ідея залишилася у московитів (мокшей) й русскіх (тартарів, «надволзьких татар», кацапів, колишніх аланів, або сараценів, «золотих» ординців). Вони стали культивувати ідею переваги «русскіх»[506], тобто тих, хто відрікся від свого коріння, своєї мови, визнає над собою владу колонізаторів[507], вірить у хибну фальшиву історію[508] й готовий вбивати за наказом[509]. Таких рабів колонії влада зазвичай натравлює на тих, хто не хоче визнавати себе людиною без роду й племені[510]. До «русскіх» людей влада намагається силоміць відносити всіх, хто в Росії має європеоїдний тип зовнішності[511]. А європеоїдний тип зовнішності мають, як вже було зазначено, не тільки мешканці географічної Європи, а й кипчаки (лат. татари)[512], більшість яких проживає в Азії[513]. Звідти і виникла ідея «русского євразійства»[514], тобто що євразійці — це така особлива нація, один русскій народ[515] (примітка: мають на увазі кипчацький народ, але слово «кипчаки» замінили на «русскіє» в межах «слов'янізації»). Про «євразійство» та його антилюдське коріння було більше сказано у пункті 456. Будь-які спроби говорити рідними мовами і вивчати історію своїх предків або висміювалися[516], або називалися «націоналізмом»[517], за який могли заслати до ГУЛагу[518].

За часів правління Сталіна було здійснено багато депортацій[519] — це примусове переселення націй з їхніх домівок в інші далекі краї[520]. У 1920 році кумиків[521] перемістили до Північного Кавказу, українського «Донбасу» та Крайньої Півночі[522]; 1921 — казахів (ясів, або моголів) виселили із Східноказахстанської області[523]; 1922 — відомих науковців відправили за кордон[524]; 1925 — русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) з їхніх споконвічних Брянської і Білгородської областей — до Зеленого Клину в Приамур’я, Малинового Клину на Кубані, Сірого Клину на південь Сибірії[525]; 1930 — «куркульська» висилка заможних українців[526]; 1935 — вислали естонців й іжорів (інгрійців)[527]; 1937 — корейців Далекого Сходу[528]; 1937 — повна заборона викладання та літератури на національних мовах у СРСР[529], окрім славинської (новгородської, сучасної російської)[530]; 1939 — русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) і литвинів (білорусів) із західних територій, литовців й латишів вислали до Комі, Надволжя, Сибірії й Казахстану[531]; 1941 — німців з України й Надволжя — до Комі, Уралу, Казахстану, Сибірії та Алтаю[532]; 1942 — вислали фінів (суомі); 1943 — калмиків, інгушей, чеченців, карачаївців, балкарів, ногайців-мусульман («астраханських татар»), тюрків-месхетинців, греків, вірменів, українців-мусульман («кримських татар»)[533]. На Кримському півострові (колишньому Херсонесі Таврійському) українці-християни, які ще до цього погодилися називати себе «русскімі», під депортацію не потрапили. Але при цьому на півострові відбулося масове перейменування городищ (укр. сіл) та міст на славинський (новгородський, тобто російський) манер[534].

При примусових переселеннях цілих націй багато хто вмирав з голоду[535], а в нових місцях проживання людей змушували безкоштовно працювати на будівництвах[536], заводах й у колгоспах[537]. У порожні домівки[538] радянська влада заселяла московитів (мокшей), ерзян (лат. мордву) і русскіх (тобто тартарів)[539] тощо. Пізніше, коли з 1975 року люди стали поверталися з депортацій[540], то у них виникали конфлікти[541] з цим новим заселеним «русскім» населенням[542].

869. Депортація русів з Польщі до Радянського Союзу

В період 1945—1946 років, вбачаючи з боку русів намагання боротися за свою свободу, радянська московсько-русская (мокшано-тартарська) влада, яка окупувала західну Україну і Польщу[543], разом з польською колабораційною владою провела примусову депортацію русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів)[544]. Їх насильно вивозили з русинських територій, які більшовицький уряд за домовленістю з Польським комітетом залишив у складі Польщі — це Хелмщина, Лемківщина, західна частина Галичини (тобто Львівської області)[545]. Депортували їх на територію Радянської України[546]. За це полякам, які опинилися під мокшано-тартарською (російською) окупацією на території Радянської України, дозволили повернутися на свої історичні землі на Батьківщину — до Польщі[547].

Скажімо так, для русів в цьому нічого доброго не було, бо вони покидали рідну землю й опинялися в лапах ворога — більшовицьких окупантів[548]. Всього з Польщі до Радянської України було вивезено близько 120 тисяч родин[549], або майже 500 тис. осіб[550]. Але для поляків переїзд з Радянської України до Польщі був визволенням[551], бо, по-перше, вони поверталися в рідну країну, де могли зберегти свою мову, по-друге, вони отримали шанс уникнути жаху московсько-русскої (мокшано-тартарської) більшовицької диктатури[552].

870. Польща. Акція «Вісла»

В 1947 році радянська влада провела акцію «Вісла»[553]. В складі Польщі залишилася в цілому низка етнічних руських (русинських) міст[554]. Це — Володава, Хелм, Замостя, Санок, Красностав, Білґорай, Грубешів, Любачів, Ярослав, Перемишль, Лісько, Томашів[555]. Руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) не сприймали радянську владу, яка командувала в ці часи у Польщі й піднімали повстанський рух[556]. Тому радянські спецслужби домовилися з польськими, що ті переселять русів з їхніх історичних поселень на інші польські території[557], здебільшого на північ, у колишню Пруссію (місто Гданськ, нім. Даньциг)[558]. І там руси змушені будуть асимілюватися, забути про своє етнічне коріння[559] і, таким чином, вимушені будуть припинити опір[560]. Це було продовженням депортації корінних русів[561] із західних територій Русі-України (або вже Радянської України), що залишилися у складі Польщі, але цього разу вже на північ Польщі[562].

871. Московитська імперія-колонія «Радянський Союз» з 1953 року. Микита Сергійович Хрущов

1953 — кінець правління генсека ЦК РКП Сталіна. Він помер у віці 75 років[563]. Є гіпотези, що Сталіна вбили[564]. За однією версією це сталося у Кремлі[565], за іншою — його самого або його двійника отруїли на дачі (в заміському будинку)[566]. У групі колег, які бачили Сталіна незадовго до смерті, були Хрущов, Берія та Маленков[567].

Вважається, що зі смертю Сталіна (можливо навмисною) було зупинено проєкт геноциду євреїв, який планувався на 1953 рік[568]. Згідно вірогідного плану[569], майже всіх євреїв Радянського Союзу повинні були зібрати і відправити[570] на Далекий Схід (в країну нанайців)[571] у Приморський край у селище Слов’янка (на південь від міста Владивостока)[572]. Там їх планували поселити в концтаборі в бараках, що не опалюються, неподалік від гирла недіючого старого вулкана[573]. Бараки без опалення свідчать про те, що людей не планували довго залишати в живих[574]. А від їхніх тіл можна було б зручно позбавитись — скинути в гирло вулкану[575]. В рамках такого запланованого геноциду попередньо було сфабрикована справа про так званих «вбивць у білих халатах»[576] — групу єврейських лікарів[577], які нібито навмисно неправильно лікували найвище керівництво країни[578]. Цей рік — рік смерті Сталіна та одночасної реабілітації багатьох політичних в'язнів — увійшов в історію як «холодне літо 53-го»[579].

1953—1964 — Микита Сергійович Хрущов — новий московитський генеральний секретар («генсек») центрального комітету комуністичної партії (ЦК КПРС) Радянського Союзу (СРСР)[580]. Влада була ним отримана, наймовіріше, внаслідок палацового перевороту[581] та вірогідного вбивства попереднього правителя[582] — Сталіна. Хрущова пізніше усунуть від влади також у результаті палацового перевороту[583]. За антропологічними рисами Хрущов московит (мокша). Через те, що він зробив велику кар’єру в Радянській Україні, надягав вищиванку, його часто помилково називають українцем[584], хоча він сам називав себе русскім[585]. Ріс у родині переселенців — російських трудових мігрантів, яких поселили спочатку у русинській Курській області[586], а потім в українському (кримейському) місті Донецьку для роботи на вугільних шахтах[587]. Сам про себе він казав: «... я працював на заводі, господарями якого були німці, потім працював на шахтах, що належали французам, працював на хімічних заводах, що належали бельгійцям...»[588]. Це нагадує нам ще раз про те, що Російська імперія була створена європейськими колонізаторами (здебільшого християнами-протестантами), як проєкт «антиамерика», і відповідно управлялася весь час іноземцями.

Його дружинами були Єфросінья Писарева, Маруся та Ніна Кухарчук з колишньої руської (русинської) Хелмської області (з західної Русі-України, сьогодні в складі Польщі)[589]. Від Ніни народилося шестеро дітей. На одному з партзборів Хрущов познайомився з Надією Аллілуєвою — дружиною Сталіна. Після цього знайомства його кар’єра швидко пішла вгору[590]. У 1938—1949 рр. він був призначений першим секретарем Центрального комітету компартії (ЦК КП) в Радянській Україні — це найвища посада в республіці[591]. Там він почав проводити репресії (мокш. опричнину[592]) — це були найкривавіші роки для українців (тобто «хахлів», козаків, або хозарів) та для русів[593].

В цей же час за завданням уряду радянський скульптор Євген Вучетич створив монумент «Батьківщина-мати»[594] в ногайському місті Волгоград (колишньому Іделі, Царграді, Сталінграді)[595]. Для цього монументу він скопіював образ з центральної фігури скульптурної групи «Марсельєза» на відомій Тріумфальний Арці в Парижі[596], яка була збудована на честь перемог Наполеона «Великого» Бонапарта[597]. Цьому монументу в Волгограді сьогодні в Росії придають велике значення[598].

За правління Микити Сергійовича Хрущова у 1961 році збудували сумнозвісну Берлінську стіну в Берліні[599], розділивши столицю на дві частини. Хрущов пояснював відсталість німецьких територій, що контролювалися Радянським Союзом, тим, що на них «має руйнівний вплив Західний Берлін»[600]. Тому більшовики вирішили взяти під свій контроль усе місто, погрожуючи ядерною зброєю[601]. Але західні країни не відступилися[602], тому радянська влада збудувала стіну, яка розмежувала місто[603]. Одна частина, як і уся східна Німеччина, залишилася під радянським контролем, а інша, як і уся західна частина країни — під контролем США, Франції та Британії[604].

За Хрущова ж відбулися придушення повстання робітників проти свавілля міліції в містах Муром та Олександрові (1961 р.)[605], розстріл робочої демонстрації в Новочеркаську (1962 р.)[606], відмова робітниками одеського порту вантажити зерно на Кубу через те, що у самих в країні голод[607].

У 1962 році трапилася так звана знаменита «Карибська криза»[608] — розміщення радянських ядерних ракет на Кубі[609], що мало не призвело до ядерної війни[610]. У США населення реально боялося початку ядерної війни[611], тому майже у всіх американських приватних будинках можна знайти в підвалах справжні бункери з тунелем[612], що веде у двір. Іноді такі тунелі вели в інші будинки, під вулицею, навіть являли собою справжні лабіринти під жилим районом[613]. В результаті напруженої роботи дипломатів, Радянський Союз (СРСР) забрав врешті-решт із Куби свої ракети[614].

З часом СРСР став більш відкритим для іноземців, людям дозволили виїжджати за кордон[615], але лише до дружніх соціалістичних країн, таких як Болгарія, Польща, Германська демократична республіка (ГДР, це частина Німеччини під радянською владою)[616]. Їздити в такі мандрівки дозволялося тільки в супроводі працівників спецслужб КДБ (Комітету державної безпеки)[617].

872. Радянська Україна (колишня Русь-Україна). Московитська влада повертає українцям їхній Кримський півострів у 1954 році

За правління мокши Микити Хрущова український (куманський, хозарський) Кримський півострів (до середини 1700-х років «Херсонес Таврійський»), який Радянська Росія окупувала ще в 1920 (1925) році, був повернутий до складу Радянської України (колишньої Русі-України, спільної держави русів і українців). Таке рішення було прийнято урядом Радянського Союзу[618], оскільки Радянська Росія (колишня Тартарія, ‘Біла Русь або Московія’) не зуміла правильно налагодити там господарство й привела до повної розрухи[619]. Але, на жаль, повернення інших українських (кримейських, куманських, або хозарських) територій — Кубанії, Таманського півострова, Краснодарської і Ставропольської областей — назад в Україну не відбулося[620]. Ці українські (кримейські) території вже більше ста років перебувають в тимчасовій російській окупації[621].

1954 — український Кримський півострів (колишній Херсонес Таврійський), який завжди був частиною стародавньої України (лат. Малої Тартарії, грец. Перікопенської Тартарії, «Криму», колишньої Куманії, країни половців, або Хозарії) офіційно повернули в цьому році назад до складу Радянської України, з економічних міркувань[622]. Сучасна російська пропаганда вигадала навколо цього повернення багато брехні — наприклад, що Хрущов нібито був українцем (ні) і одноосібно прийняв рішення приєднати Крим до України[623], бо любив Україну[624]. В дійсності ж Хрущов українцем не був, ненавидів усе українське[625] і дуже плідно його викорінював (як ворог-засланець)[626], і одноосібно подібного рішення про передачу півострову не приймав[627]. Справа в тому, що мокшано-тартарська (московсько-русская) влада Радянської Росії не змогла вести господарську діяльність на окупованому ними півострові[628]. Вона не змогла ані провести на цю територію струм, ані провести туди воду, ані навіть заселити засушливу нерозвинену територію русскімі (тартарами) і мокшами, бо майже ніхто не хотів туди переїжджати[629]. На півострові бракувало робочої сили після депортації звідти українців-мусульман («кримських татар») під час війни (1944 р.)[630]. Півострів став засушливою територією, на якій нічого не можна було вирощувати — ані пшениці, ані садів, ані виноградників[631]. Під час Другої світової війни радянські окупанти знищили місцеву систему водовідведення, і не змогли відновити використання місцевих річок для меліорації[632].

Тому Рада міністрів Радянської Росії прийняла відповідну постанову, яка була ухвалена Верховною Радою Радянського Союзу — віддати українцям їхній український півострів[633], який Росія захопила ще у 1920 році. Звичайно, формулювання в постанові звучало інакше: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР»[634]. Тільки після повернення Кримського півострова на Батьківщину законним власникам — українцям, тобто колишнім кримейцям (куманам, або хозарам) — на півострів були проведені струм, викопаний Північно-Кримський канал, закладені виноградники і сади[635]. Виноградарство почало нормально розвиватися тільки з 1975 року, коли було завершено будівництво Північно-Кримського каналу[636]. Але на півострові в багатьох містечках ще довго були перебої з водою — такими важкими були наслідки мокшано-тартарської (московсько-русскої) окупації півострову[637]. Під Росією півострів перебував усього 29 років, але російська влада стала розповсюджувати серед росіян пропаганду, що півострів нібито «завжди був русскім»[638] і що «його знову треба забрати собі»[639].

Радянська Україна (колишні Русь і Кримея) провела будівництво в своїй споконвічній українській Таврійській області (Херсонська і Запорізька) Північно-Кримського каналу[640] і у 1963 запустила першу воду[641], а у 1971 році воду довели до міста Керчь. Будівництво завершиться тільки у 1986 році. Також українці («хахли», колишні кримейці, кумани, половці, або хозари) збудували знамениту тролейбусну трасу від міста Сімферополя (Ак-Мечеті, старовинного Бахчисари) до Алушти і Ялти[642]. В 1957 розширено та добудовано сімферопольський аеропорт[642].

З 1977 року на півострові почали відновляти виноградарство та виробництво вин[644]. До цього майже усі корінні виноградники не давали задовільного якісного врожаю для виробництва доброго вина[645]. Тому українцями було вирішено закупляти елітні саджанці в країнах Середземномор’я[646]. В спеціальних маточниках їх щепили на корінні саджанці місцевих сортів, щоб запобігти хворобам, і вже після цього висаджувати в ґрунт[647]. Для створення системи зрощення була відправлена делегація кримських службовців за участю В’ячеслава Лисенка, українсько-русинського походження з Чернігівської області, до американського штату Каліфорнії[648]. Обрали саме Каліфорнію, бо мікроклімат цього штату дуже подібний до кримського. Там вони взяли на озброєння крапельну систему зрошування і впровадили її на півострові[649]. Це був прорив у виноградарстві, та згодом і в садівництві України[650].

У 1977 українці збудують в Ялті найвищу на той момент будівлю в Україні — готель Інтурист[651]. У 1988 році українці збудують канатну дорогу з міста Місхор на гору Ай-Петрі[652].

873. Московитська імперія-колонія «Радянський Союз» з 1953 року. Леонід Ілліч Брежнєв, Юрій Андропов, Костянтин Черненко

1964 — кінець правління генсека ЦК КПРС московита Микити Хрущова. Його мирно усунули від влади внаслідок палацового перевороту[653]. Колеги, серед яких був Брежнєв, змусили його подати у відставку[654]. Пізніше Хрущов написав автобіографічну книгу «Пенсіонер союзного значення»[655]. Помер від інфаркту 1971 року у віці 77 років[656].

1964—1982 — Леонід Ілліч Брежнєв — новий генсек ЦК КПРС Радянського Союзу. Прийшов до влади внаслідок мирного палацового перевороту, після Хрущова. За антропологічними рисами схожий на черкеса. При ньому сталося вторгнення до Чехо-Словаччини (1968 р.)[657] та Афганістану (1979 р.)[658]. Проти свавілля міліції і влади проходили повстання робітників у Кривому Розі[659], Ставрополі, Чимкенті, Степанакерті, Прилуках, Слуцьку, Тулі, Нальчику, Дніпродзержинську, в Алтайському краї, Новомосковську[660] та інших містах, внаслідок чого в страйкуючих стріляли[661].

Сильно хворів, переніс клінічну смерть, страждав на атеросклероз[662]. Останні два роки країною майже не управляв, що за нього робив Андропов[663]. Його дружина — Вікторія Денісова, з русинського міста Білгороду, у них було двоє дітей[664]. Помер у віці 76 років. Атеросклерозом, вірогідно, захворів внаслідок довготривалого навмисного отруєння, існує така версія[665].

1982—1984 — Юрій Андропов — новий генсек ЦК КПРС Радянського Союзу. Прийшов до влади шляхом палацового перевороту, ймовірно отруївши попереднього правителя — Брежнєва. Вірогідно має русскоє (тартарське, аланське) походження. До цього очолював шпигунську службу КДБ[666]. Був послом в Угорщині (Мадярії, рос. Венгрії). Саме він ще раніше наполягав на нападі на Угорщину та придушенні там антикомуністичного повстання, за що отримав звання генерала[667]. Також раніше він наполягав на нападі на Польщу, але Леонід Брежнєв цього не підтримав[668]. Коли Юрій Андропов ще керував КДБ, за нього почали проводити судові процеси над правозахисниками[669]; переслідувати і практикувати примусове лікування у психіатричних лікарнях за інакомислення[670]; почали висилати за кордон так званих «дисидентів», тобто антирадянських письменників, режисерів і художників[671]; почали проводити облави у громадських місцях на тих, хто не перебуває в даний момент на роботі[672]. За те, що людину спіймали не на робочому місці, а десь на вулиці, в магазині — її могли посадити до в’язниці[673]. Радянська Росія почала активно фінансувати західні прорадянські та ліві партії, що Росія робить й сьогодні[674].

При ньому дозволили офіційно продавати грамплатівки із закордонними виконавцями рок-, диско- та поп-музики[675]. Правив він близько двох років, до самої своєї смерті. У нього було два шлюби, дружини Ніна Єнгаличева та Тетяна Лебедєва, від яких народилися два сини і дві дочки[676]. Помер від ниркової недостатності у 70 років[677].

1984—1985 — Костянтин Черненко — новий генсек ЦК КПРС Радянського Союзу. За батьком, вірогідно, частково русин (русич) і частково качинець (це нація хакаської мовної групи). Черненко був особистим другом, помічником та ставлеником Брежнєва. Мав два шлюби, дружини — Фаїна та Ганна Любімова, від яких народилося 5 дітей. Помер у віці 74 років.[678]

874. Напади Радянського Союзу на інші країни

У період 1953—1985 рр. влада Радянського Союзу (СРСР) намагалася поширювати вплив на інші держави. Тому в цей період вводили війська до Угорщини (1956 р.)[679], Чехословаччини (1968 р.)[680], будували московсько-русскіє військові бази[681] в Албанії, Болгарії, Румунії, східній Німеччині, Чехословаччині, а також у Монголії, на Кубі, у В’єтнамі, Сирії, Ємені, Ефіопії, Анголі та Гвінеї[682].

В Угорщину (Мадярію, рос. Венгрію) СРСР вторгся з метою придушити антирадянську революцію[683]. Кілька днів тривали бої, російські солдати вже збиралися бомбити місто Будапешт, обстрілювали його з танків[684]. Було зруйновано понад 4 тис. будівель, загинуло близько 4 тис. чоловік, 200 тис. евакуювалися до Австрії[685].

До Чехо-Словаччини (Чехословаччини) з метою придушення демократичних реформ, так званої «празької весни»[686], вторглися військові літаки, радянські танки, радянські та болгарські війська, які вже перебували в країні внаслідок військових навчань[687]. Танки та форма солдатів були чорного кольору, як у нацистів[688], але без розпізнавальних знаків[689] (як і на укранському Кримському півострові у 2014 році під час анексії росіянами). Країна потрапила під радянський контроль. Загинуло в боях близько 500 осіб та 10 тис. евакуювалися до Австрії[690].

У 1979 році росіяни вторглися до Афганістану для здійснення військового перевороту[691] та підтримки місцевих терористів[692], які зайняли пробільшовицьку позицію[693].

Розпалювали національний розбрат у різних державах, створювали партії з «лівими» і крайніми «правими» поглядами[694], а також терористичні організації в інших країнах, і фінансували їх, наприклад — Батасуна в Іспанії[695], ІРА в Північній Ірландії[696]. У результаті всього московсько-русская (мокшано-тартарська) імперія-колонія дуже ослабла економічно і стала повністю ізольована в міжнародному суспільстві[697]. Таку ізоляцію називають «залізною завісою»[698], а відносини зі світом — «холодною війною»[699]. Простим громадянам було заборонено виїжджати з країни[700], у країну майже не пускали іноземців[701], практикувалася національна нерівність, активно працювала шпигунська мережа, а незадоволених більшовицьким режимом могли посадили до концтаборів ГУЛаг[702].

875. Радянська московитська колоніальна архітектура

Як ми вже знаємо, під час європейської колонізації західними європейцями-протестантами, які створили колонію «Російську Імперію» як альтернативу Америці, була впроваджена по всій колонії відповідна європейська архітектура[703]. Будівлі того часу, так звані «дореволюційні», тобто побудовані до 1917 року, були виконані у стилі «регентства» і «неоготики»[704]. Ними забудовані усі міста колонії, тобто будівлі Росії колоніальних часів виглядають точнісінько так само, як і в Лондоні, Парижі, інших європейських містах. Про це написано також у пункті 737 і 790.

За часів московської (мокшанської) колонізації, відповідно, змінилася й архітектура. При Йосипі Сталіні, коли більшовиками культивувався культ «радянської надлюдини»[705], за основу були взяті німецькі «тоталітарний» і «неокласичний» стилі часів нацистської Німеччини[706]. Головною метою такого стилю було — відображати велич[707].

Пізніше для будівництва визначних будівель був використаний американський стиль[708], який широко використовувався в США на початку XX століття й називався «монументальним»[709]. Його ознакою були великі скульптурні композиції, високі шпилі, колони, граніт, мармур, бронза, позолота, світла оздоблювальна плитка. В Радянському Союзі цей стиль називали «Сталінським ампіром»[710].

Зображення Будівлі в Нью-Йорку і Чикаго початку XX ст., та в Москві середини XX ст.

Будинки для проживання людей були простіші. За часів європейської колонізації це були каркасні будівлі[711], які будувалися за таким же принципом, як і в Північній Америці[712]. На початку московської колонізації будувати стали з цільної деревини (колодок) й називати такі будинки «бараками»[713]. Пізніше московити почали заміняти бараки панельними домами[714], які були двох типів. Перший тип мав назву «хрущовки»[715] — це невисокі прямокутні п’яти-поверхові будівлі, що складалися з готових блоків, які були виготовлені з цегли[716]. Другий тип називався «панельки»[717] — це високі великі прямокутні багатоквартирні будівлі, складені також з готових панелей, але матеріалом слугував бетон[718]. Такі будівлі можна побачити скрізь, у кожному місті і містечку, поселенні і селі, де була мокшанська (московитська) й тартарська (русская) колонізація, та навіть у східній Європі, куди досягав вплив радянської влади[719]. Будівлі для відомств стали будувати в стилі «мінімалізм»[720] — проста прямокутна форма з бетону.

Зображення Типові будинки в московитській та тартарській імперії-колонії: тартарські високі дома з бетонних панелей, мокшанські п’яти-поверхові дома з цегляних панелей. Тартарську архітектуру досі можна зустріти в кожному місті на усій території колишнього Радянської Союзу, а також у країнах Східної Європи, в тому числі у східній Німеччині та в місті Берлині (тобто усюди, куди досягала влада тартарів)

876. Останній керівник московської імперії-колонії «Радянського Союзу» Михайло Сергійович Горбачов з 1985 року

1985—1991 — Михайло Сергійович Горбачов — новий генсек ЦК КПРС, а з 1990 року — перший і останній президент Радянського Союзу[721]. За походженням був, ймовірно, або русино-українцем, або русино-русскім, родом із колишньої української області Ставропілля[722]. Вів не агресивну політику. Вивів у 1989 році окупаційні радянські війська з інших країн — з Афганістану[723], східної Німеччини (ГДР)[724], з країн Східної Європи[725]. Сприяв руйнуванню Берлінської стіни у 1989 році[726], що поділяла західну та радянську частини Німеччини — цей день 3 жовтня став для німців сьогодні найголовнішим національним святом Єдності[727].

Визнавав злочини та геноциди з боку Радянського Союзу проти інших народів[728]. Став лауреатом Нобелівської премії миру[729]. Горбачов мав дружину русино-сибірячку Раїсу Максимівну Титаренко, з якою у них народилася дочка[730]. Помер Михайло Горбачов у віці 91 рік в 2022 році[731]. Раїса Максимівна, на відміну від попередніх «перших леді», часто з’являлася на люди разом з чоловіком. Через те, що в цей час вже у багатьох були кольорові телевізори, то багато жінок СРСР стали звертати уваги на її одяг[732], який був досить стильний на той час як для радянської країни. Тому десь у чергах, або на відпочинку, жінки, бувало, активно обговорювали чергову блузку, в якій з’явилася Раїса Максимівна на якомусь заході (підслухано автором).

Країна в цей час була дуже економічно ослабленою, відсталою, з низьким рівнем освіти, медицини та технологій[733]. Вона дуже відставала від західних країн, тягнула із собою усі радянські республіки в минуле[734]. У 1989 році стало так мало продуктів в магазинах (дефіцит), що влада ввела талони на продукти харчування[735]https://www.kommersant.ru/doc/4800469. Цукор, сіль, м'ясо, крупи, масло, тютюн, горілку, чай, хліб, молоко, майонез та білизну тощо продавали за талонами[736]. Цим нормували кількість проданої продукції. Талонами стали активно спекулювати — перепродавати або обмінювати на «чорному» ринку. Талонна система діяла аж до 1992 року включно[737].

877. Артанія (лат. Мордовія) проголошує незалежність у 1990 році

В 1990 році ерзяни (лат. мордвини) оголошують створення незалежної Мордовської радянської соціалістичної республіки[738]. Свідомі ерзяни (лат. мордвини) хотіли вивести свою республіку, яка була до цього автономією Радянської Росії, зі складу Радянського Союзу. Але це не вдалося, бо русскіє і московити знову захоплять їх силою у 1992 році[739]. Так невдало вчинили і багато інших автономних республік Радянської Росії[740]. Серед таких була і Ічкерія (Чечня), що призвело до кривавої бійні росіян проти мирного населення цієї суверенної держави[741], щоб заволодіти її запасами нафти[742].

(Кінець 27 глави)