Глава 14

Глава 14. 1605-1637 роки. Визвольна московитська війна Болотнікова. Московія вдруге входить до ВКЛР. Правителі ВКЛР. Реформи «Білої Русі або Московії». «Смута» тартарів (русскіх). Кацапська армія тартарів (русскіх). Тартари перейменовуються істориками на «русскіх». Олігархи і «євреї». Культура Русі. Кримейські (українські) торговці «чумаки». Ерзянська еліта. Про прізвисько «романов». Герб московитів. Перший підручник сучасної російської (русскої) мови. Кримейці (українці) і руси захищаються від тюрків. Антиукраїнська пропаганда русскіх (тартарів). Смоленська війна. Французькі інженери в Русі. Кодацька фортеця та конфлікт через неї. Руська релігія в Кримеї (Україні). Русскіє (тартари) нападають на Кримею (Україну). Історики ховають кипчацьке коріння

509. Третя національно-визвольна війна московитів (мокшей) 1605-1612 рр. Іван «Болотніков» та Ілейка «Муромець»

1605 - цього року почалася нова визвольна війна московського (мокшанського) і ерзянського (мордовського) народів. Вона відбувалася під проводом воєводи Івана «Болотнікова», Ілейки «Муромця», Ілейки Горчакова та Чинкова Воркадіна. Російські історики назвали цю вітчизняну війну принизливо - просто «селянським повстанням». Але у московитів (мокшей) чисельність армії становила 20 тис. чоловік, тоді як урядові війська тартарів (русскіх) складалися з 30 тис. чоловік. Тобто московити (мокші, лат. москалі) мали справжню армію і це не було просто повстанням. Оскільки московити (мокші, лат. москалі) - це і є споконвічний корінний народ Московії, то народ не міг воювати сам проти себе. З погляду московитів (мокшей) в керівництві ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) сиділи окупанти - «надволзькотатарська» аланська орда (сарацени, тобто «золоті» ординці, вони ж русскіє).

Ілейка «Муромець» стверджував, що хоче посадити на трон сина колишнього законного московського оцязора. Звали спадкоємця Дмитро-Гришко, і він вважався, сином (або, можливо, онуком) оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV»).

1605 - до Москви стали надходити листи про те, що законний цар живий і повинен зайняти трон. Московити (мокші, лат. москалі) дуже зраділи й кинулися громити будинки «надволзькотатарської» (аланської, або русскої) знаті, особливо сім’ї Годунових, ханських родин Сабурових, Вельямінових. Згідно книги Джона Мілтона «Коротка історія Московії» (Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.), «з дружини Бориса «Годунова», що тікала, встигли зірвати дорогоцінне намисто».

1605 - в цьому році трапилася загибель самозваного тартарського (русского) «царя» Бориса «Годунова». Його або отруїли навмисно, або він сам отруївся та помер.

1605 - московити (мокші, лат. москалі) і ерзя (лат. мордва) взяли собі в союзники Республіку (пол. Речпосполіту, лат. Річ Посполиту). Тобто на стороні московитів виступили армія ВКЛР, яку в російській історії називають «поляками». За допомогою союзних військ московитська (мокшанська), руська (русинська) і литвинська (білоруська) армії взяли в облогу місто Москву, де стояли тартари (русскіє). Воєводою військ Республіки був русич (тобто русин) Стані-Слав «Жулкевський».

Відбулася облога Москви (колишнього Перуму), що призвела до великого голоду. Свідки писали, що люди з’їли всіх собак, котів, пили свою сечу і вночі вбивали одне одного, щоб з’їсти (з Львівського літопису).

1605 - ця облога Москви (Перуму) і вся війна в результаті закінчилася перемогою московитів (мокшей) і ерзян (мордви). Дмитро-Гришко II з військом урочисто зайняли місто й дорогою їх зустрічали тріумфуючи московці.

1605-1645 - на цей період тартари (вони ж русскіє, колишні сарацени, або «золоті» ординці) знову втрачають владу. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) переходить до рук московитів (мокшей) - законних власників. Країну в 1605-1610 рр. очолює оцязор Дмитро-Гришко II, якого його вороги ординці тартари (русскіє) називають «лжедмитром» і «самозванцем». Московитська (мокшанська) влада протримається до 1645 року.

510. Московія (Біла Русь або Московія) з 1605 року. Дмитро-Гришко II

1605-1610 - Дмитро-Гришко II - новий оцязор Московії (Білої Русі або Московії) (прийшов після перемоги над «надволзькотатарським» (русскім) великим ханом, самозванцем Борисом «Годуновим» I). Він син (або, можливо, онук) московського оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV») та Настасії «Кошкіної». Прийшов до влади внаслідок визвольної війни московитів (мокшей) і ерзі (мордви) за свою незалежність. Через його офіційну посаду «оцязор» «надволзькі татари» (русскіє, колишні алани) називають його «царьок» (тобто оцязор), а також прізвиськами «розстрижка», «отреп’єв», «Лжедмитрій» і «самозванець», хоча в дійсності самозванцем був попередній тартарський великий хан Борис «Годунов» I.

Московити (мокші, лат. москалі) коронували свого оцязора Дмитра-Гришка II. Його головним полководцем був русич (тобто русин) Роман Ружинський.

Нагадаємо, що своє друге ім’я «Гришко» оцязор, вірогідно, отримав від Гришка - дядька свого батька, який виховував і його самого, і його батька, і був дядьком його ж матері. Є свідчення про зовнішність нового оцязора: у Дмитра-Гришка II було світле рудувате волосся та блакитні очі. Це типовий антропологічний портрет волзьких фін московитів (мокшей). Якщо оцязор Іоанн I Василь-Габріельович (перша частина «Івана IV Васильовича») був його батьком, то тоді Дмитру-Гришку II може бути приблизно від 25 до 55 років.

Московія (Біла Русь або Московія) за московської влади одразу змінює свою політику. Московити (мокші, лат. москалі) традиційно пішли одразу на об’єднання зі співдружністю ВКЛР, або Великим князівством Литовським, Руським (Русинським) і Жемайтським (Самогетським).

1606 - оцязор Московії (Білої Русі або Московії) Дмитро-Гришко II їздив у руське русинське) місто Львів. Там він взяв за дружину руську (русинську) наречену на ім’я Марина Юрій-Мнішківна, доньку руського (русинського) князя Юрія-Мнішка, який був воєводою з міста Сандомира (сьогодні у складі Польщі). У Москві зібралося на весілля багато гостей - русів (русичів, або русинів), литвинів (білорусів), ляхів (поляків) і кримейців (українців).

В цей час ординці тартари (русскіє, або «надволзькі татари», колишні алани) зі своїм контрактним військом, яке називалося «кацапи» (укр. «казаки»), вторглися до Москви. «Кацапи» - це тартарський (сараценський, або золотоординський, аланський, тобто русскій) аналог кримейської назви «козаки». Бо аланська (або «надволзькотатарська», колишня сараценська, «золотоординська») і кримейська (або «кримськотатарська», колишня половецька, хозарська) мови відносяться до однієї мовної групи, відповідно вони в чомусь схожі, але при цьому багато слів вимовляються по різному. Те, що в ‘Кримеї або Перікопенській Тартарії’ (Україні) звучало як «козаки», у аланів (русскіх, або «надволзьких татар») звучало як «кацапи». Сьогодні кацапів називають в Росії «казаками», або іноді «Донськими казаками». Деякі дослідники знайшли схожу аналогію цьому слову з перської «кассаб», що означає «різник».

Після вторгнення в Москву тартари (русскіє) багатьох гостей повбивали. Вторгнутися в місто ординці тартари змогли за допомоги зрадників й колаборантів Мініна і Пожарського, з якими був також ерзянський лідер Баюш «Богатий» I Ораз-Гелдяйович, а також Обран та Кіпкай. Потім ці двоє останніх нібито поміняли свої імена на Петра і Данила, а їхні нащадки взяли прізвища Баюшев, Богданов і Чепкунов. Ординців тартарів (русскіх, або «надволзьких тартар», колишніх аланів) у цей період неформально очолює хан Василь-Скопа «Шуйський». Він в цей час наймає собі в союзники шведських найманців, щоб йти війною на московського оцязора Дмитра-Гришка II. Війська шведів очолював Якоб Делагарді. У цей час на допомогу оцязору Дмитру-Гришку II прийшло військо Республіки.

511. Московія (Біла Русь або Московія) вдруге входить до союзу ВКЛР у 1607-1645 рр.

1607-1645 - в ці роки Московія (Біла Русь або Московія) як повноправна держава входить до складу співдружності ВКЛР. Це ясно видно на картах ВКЛР того періоду.

Оскільки Московія (Біла Русь або Московія) тепер стала членом Великого князівства Литовського, Руського (Русинського) і Жемайтського (Самогетьського), або скорочено ВКЛР, то на Московію (Білу Русь або Московію) тепер теж поширюється влада правителя ВКЛР. Реальну владу у Московії (Білій Русі або Московії) здійснює її московський уряд, який до цього ординські тартари (русскіє, колишні алани) у той час прозвали «Семибоярщиною«. Литвинів (білорусів) та русів (русичів, або русинів), які працювали в Московії (Білій Русі або Московії), росіяни (алани, або русскіє, та інші нації Росії) сьогодні вперто називають «поляками«. А допомогу русів (русичів, або русинів) та литвинів (білорусів) на боці московитів (мокшей) у визвольній війні проти ординських тартарів (русскіх, або аланів) - називають «польсько-російською війною« та «окупацією поляками». Це відбувається тому, що сьогодні вся історія мокшано-тартарської (московсько-русскої) колонії «Російської Федерації» написана з погляду ординських тартарів (або русскіх, колишніх аланів, сараценів, «золотих» ординців, «надволзьких татар»).

Війська московського оцязора Дмитра-Гришка II звільняють частину Московії (Білої Русі або Московії) від тартарів (русскіх, колишніх аланів) і він продовжує правити у своїй московській частині країни.

Зображення Мапа «Литва» (Lithuania, або ВКЛР) з «Атласу мінор» (Atlas minor Gerardi Mercatoris) автора Герхарда Меркатора, м. Амстердам, 1607 р. На мапі в правому верхньому кутку ми можемо вже бачити Московію (назву обведено та підкреслено червоними лініями) в складі Литви, тобто ВКЛР

512. Перенесення столиці ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) назад в місто Азов (колишнє Тана-хань) з 1607 року

В результаті експансії кримейських козаків на руські (русинські) землі й захоплення області Подолія (Поділля), останні роки (з 1595 року) йшли військові дії - руси (русичі, або русини) намагалися звільнити свою область Подолію (Брацлавщину, або Бреславщину, сучасну Вінницьку). Поступово війська Республіки витіснили кримейців (українців) до Кара деніз (Чорного моря). Після вирішальної битви біля села Удич, руси (русичі, або русини) змогли звільнити свою область Подолію. Русами керував Стані-Слав «Жулкевський», а кримейцями (українцями) - отаман Темір Арсланович («Тимур Львович»), по матері онук Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»), був до війни головою кримейської Буджацької області (Бессарабії, або південної частини Одеської області).

Але війська Республіки не зупинилися на визволенні Подолії, й пішли далі на південь. В результаті вони захопили кримейську (українську) столичну Очаківську область - це північна частина Одеської області, з містами Білгород-Дністровський, Кочубей (Одеса) і Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, а не маленька однойменна фортеця біля моря). Ще багато років ця область перебуватиме під окупацією русів. На географічній мапі Герхарда Меркатора, яка називається «Таврія Херсонес. У наші часи відома як Перекопа, а також Хозарія» (Taurica Chersonesus. Nostra aetate Przecopsca et Gazara dicitur), видана в Амстердамі у 1607 році, ми бачимо, що Очаківська область розташована вже у складі Республіки в складі Подолії.

Зображення Мапа Таврія Херсонес, автор Герхард Меркатор, м. Амстердам, 1607 р.

Нагадаємо, що стара антична держава Кімерія (Кімера, або по-сучасному Кримея), яка була на цій території до н. е., греками грецькою мовою називалася Перікопа. А це руською (русинською, сучасною українською) перекладалося як «Україна», від слова «краяти», «кроїти», «розрізати», «врізуватися в простір, у воду», що виникло від специфічних топографічних особливостей країни. Про походження назви «Кримея», або русинською «Україна», написано також у пунктах 194, 203, 397 цієї книги.

1607 - через втрату своєї столиці, влада ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України, колишньої Косарії (Хозарії, Газарії), Куманії) знову переносить столицю в інше місто. Під час останньої навали військ Республіки (пол. Речпосполіти) столиця Кримеї місто Ак-Чакум (або Очаків, сучасний Миколаїв, а не маленька однойменна фортеця Очаків біля моря) була евакуйована назад до Азову (колишнього Тана-хань, сучасного Ростову-на-Дону, а не до маленької однойменної фортеці Азов біля моря).

Після поразки і втрати територій в Першій кримейсько-руській (україно-русинській) війні, кримейці (українці) намагатимуться зберігати мир з Руссю і Республікою. Цей мир триватиме до 1648 року, до часу кримейського гетьмана Зиновія-Богдана «Хмельницького», який почне звільняти захоплені русами (русичами, або русинами) західні і північні території ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України).

513. Плутанина правителів ‘Кримеї або Преікопенської Тартарії’ (укр. України) з очільниками області Таврія Херсонес

Через те, що російські історики намагаються заховати існування ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) як величезної суверенної держави, то її правителів називають «ханами Криму». Але у столичній області «Кримея або Перікопенська Тартарія» (за назвою якої отримала назву уся держава), був звичайно і свій місцевий голова, або хан. Сучасний Кримський півострів тоді «кримським» не називався і окремою адміністративною одиницею не був. В ті часи півострів носив назву «Таврія Херсонес» і входив в Таврійську (сучасну Херсонську і Запорізьку) область, у якої також був свій голова (хан).

Ось цих ханів - кагана Кримейської (Української) держави і очільників однойменної області, яка згодом перейменується в «Ногайську тартарію», сучасні дослідники часто навмисно змішують. Дуже часто якийсь хан, нащадок каганського роду, спочатку очолював певну область, а вже пізніше він робив кар’єру й його обирали каганом - головою держави.

В додаток до цього, всю державу ‘Кримею або Перікопенську Тартарію’ (укр. Україну) російські історики називать просто «Кримським Ханством» (лат. Crimea Khanat), не розкриваючи того, що державні кордони цього нібито «ханства» (області) простягалися дуже далеко за межи маленького півострова Таврії Херсонесу (сучасного «Кримського»).

514. Кримея (грец. Перікопа, укр. Україна) з 1608 року. Токтамиш I Ґазибуревич, Селямет I Девлетович, Мехмед-Ґірей III Сагайдачович, Джані I Мубарекович

1608-1608 - Токтамиш I Ґазибуревич - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого батька). Він син кагана Ґази-Бурі II Девлетовича.

1608-1610 - Селямет I Девлетович - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого племінника Токтамиша I Ґазибуревича). Він молодший син Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»), онук Мубарака Менглійовича, брат кагана Ісляма (Аслана) II Девлетовича. Мав дітей на ім’я Азамат, Мубарек Селяметович (стане батьком Мурада I Мубарековича), Бахадир I Селяметович, Іслям-Ґірей III Селяметович, Сафа Селяметович (матиме сина на ім'я Сафа I Сафовича), Кирим Селяметович (стане батьком Хаджи-Кочубея II Киримовича), Мехмед-Софу IV Селяметович, Адиль Селяметович (стане батьком сина на ім'я Девлат-Кара III Адильович).

Прем'єр-міністром (калгою) став племінник кагана Мехмед, потім - Джані I Мубарекович, а одним з міністрів був Шахін, який до цього очолював Ногайську область, або Дике Поле (Донецька, Луганська області).

1610-1610 - Мехмед-Ґірей III Сагайдачович - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого двоюрідного діда Селямета I Девлетовича). Він син Сагайдача «Лук зі Стрілами» Мехмед-Семіновича, онук Мехмеда-Семіна II Девлетовича («Михайла Дмитровича»). Є висока вірогідність того, що це саме його брат був легендарним кримейським (українським) гетьманом під іменем «Петро-Конаш Сагайдачний», який мав високу популярність в народі.

1610-1623 - Джані I Мубарекович - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого двоюрідного племінника Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича). Він син Мубарек-Шакая Девлетовича, онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Наступним каганом стане вдруге його двоюрідний племінник Мехмед-Ґірей III Сагайдачович у 1623-1624 рр.

В роки правління цих каганів проходили укріплялися політичні зв’язки з Тюркією, Персією (Іраном) - з правителями тих країн у кримейців (українців) були родинні зв’язки. Російські історики усю країну тих часів називають просто словом «Крим», а кримейські (українські) міста називають «тюркськими» (укр. турецькими) й взагалі заперечують сьогодні існування України як держави від злості, що ніколи не мали сил її повністю захопити й підкорити.

515. ВКЛР з 1610 року. Владіслав-Ваза IV Жигимонтович

1610-1632 - Владіслав-Ваза IV Жигимонтович - новий правитель союзу ВКЛР. Він син Жиги-Монта (Сигізмунда) III Яновича з роду Ваза і Анни «Австрійської» «Габсбурзької». За його правління Московія (Біла Русь або Московія) також входила до ВКЛР, й ще буде залишатися частиною ВКЛР до кінця правління наступного московського оцязора Михайла I Федоровича. Нагадаємо, що Владіслав-Ваза IV Жигимонтович був правителем ВКЛР, а не всієї Республіки (пол. Речпосполіти). А в 1634-1648 рр. він стане королем Польщі (теж не всієї Республіки).

1610 - трапилася потужна пожежа у столиці ВКЛР місті Вільно (сучасному Вільнюсі).

1610 - Русь відбиває назад своє місто Смоленськ. Русами керував великий князь Русі Стані-Слав «Жулкевський», а тартарським (тобто русскім, колишнім аланським) військом керував Дмитро «Шуський». У цій битві, яка відбулася під селом Клушино, брали участь навіть козацькі загони ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), яка хотіла виправити відносини з Руссю і Республікою після Першої кримейсько-руської (україно-русинської) війни, яку розпочала і провела Кримея (грец. Перікопа, укр. Україна) у 1596-1607 рр. і після якої втратила свій столичний регіон Ак-Чакумську область (Очаківську).

1610 - слов’янська держава Новогардія (м. Великий Новгород) знову проголошує незалежність.

1610 - московський оцязор Дмитро-Гришко II відбиває у тартарського (русского) хана Василя-Скопи «Шуйського» ерзянське (мордовське) місто Арзамас. Після цього московські війська за підтримки русів (русичів, або русинів) та литвинів (білорусів) звільняють від тартарів (русскіх, колишніх аланів, або «надволзьких татар») столицю Московії. Таким чином, Москва знову повертається під владу корінної нації - московитів (мокшей). Руси, литви (білоруси), ляхи (поляки) разом з московитами відбудовують зруйноване місто.

516. Примітка про союз ВКЛР

Зверніть увагу на те, що московити (мокші, лат. москалі) вступили до складу не співдружності Республіки (пол. Речпосполіти), а до союзу ВКЛР. Республіка складалася з двох держав - з Польщі та союзу ВКЛР. А союз ВКЛР складалася з кількох держав (як Євросоюз сьогодні), ось до цього союзу і увійшла Московія (Біла Русь або Московія).

Співдружність народу ВКЛР та народу Польщі (тобто двох народів) разом становив Республіку, пол. Речпосполіту, або, як трактують назву деякі джерела, «Річ Посполиту». Тобто ВКЛР з Польщею становили Республіку. А Литва (Білорусь) з Руссю (сучасною Руссю-Україною), з Самогетією (або Жемайтією, сучасною Литвою), з Лівонією (частиною Естонії), з Готтландом (частиною Данії), з Свебією (частиною територій лужицьких сорбів) - становили ВКЛР.

ВКЛР на той час була чимось подібним до сучасного «Євросоюзу», в якому в різний час були об’єднані від 4 до 9 держав. Кожна країна зберігала свою мову, культуру, кордони, у деяких з них була спільна валюта - злотий. Європейські та колоніальні історики називали ВКЛР одним словом - «Литва» (Lithuania).

Титул Владіслава-Вази IV Жиги-Монтовича, який був у 1610-1632 рр. правителем ВКЛР, а у 1632-1648 рр. стане правителем Республіки, виглядав так: правитель Литви (Білорусі), Русі (сучасної України), Пруссії (сьогодні це північна область Польщі з містом Гданськ та Калінінградська область Росії), Мазовії (область Польщі), Жемайтії (Самогетії, або сучасної Литви), Лівонії (південної частини сучасної Естонії), Смоленкії (область Русі), Сіверії (область Русі), Чернігівщини (область Русі), Суевії й Венедів (лужицьких сорбів), Готтланд (Gothorum, південь Швеції та острів, колишні данські території), а також Московії (Білої Русі або Московії).

Справа в тому, що раніше деякі області мали цілком автономні права зі своїми главами та урядом (наприклад, як сьогодні землі в Німеччині або автономні республіки в Російські Федерації), тому їх часто вказували окремо, хоча офіційно вони входили в склад якоїсь держави. Наприклад, до Русі входили Смоленкія, Сіверія, Чернігівщина, Волинія, Подолія (Брацлавщина, або Бреславщина, сучасна Вінниччина) тощо. Ще раніше до союзу входили дві слов’янські держави Плесковія і Новогардія.

Тобто союз ВКЛР у різні роки складався з різних країн, і аж двічі у цій співдружності була Московія. За московських оцязорів Московія отримувала членство у ВКЛР, а за аланських («надволзькотатарських», або русскіх) ханів - навпаки, виходила зі складу ВКЛР і починала проти нього воювати. У сучасній російській історії союз країн ВКЛР називають просто «Литвою» (маючи на увазі сучасну балтську Литву, колишню Самогетію), без згадки про інших країн-членів, а союз «Республіку» (пол. Речпосполіту, лат. Річ Посполиту) називають просто «Польщею».

Російські історики сьогодні часто плутають посади голови Республіки і правителя ВКЛР, а також приплітають сюди ж короля Польщі, поєднуючи усі ці посади в одне. Насправді, деякі правителі дійсно займали ці всі посади, але по черзі - були і правителями ВКЛР, і королями Польщі, але не одночасно, в різні проміжки часу. Ярким таким прикладом є легендарний Жиги-Монт (Сигізмунд) III Янович з роду Ваза (батько Владислава-Вази IV): спочатку він був головою співдружності Республіки у 1587-1592 рр., потім правителем союзу ВКЛР у 1592-1599 рр., і він же став королем слов’янської держави Польщі у 1599-1632 рр. Тартари (русскіє, колишні алани, «золоті» ординці) сьогодні всі ці посади змішують, не ясно тільки, чи роблять вони це навмисно або через нерозуміння.

517. Досягнення Московії (Білої Русі або Московії) за правління оцязора Дмитра-Гришка II

Московський оцязор Дмитро-Гришко II правив п’ять років. Протягом правління він зробив багато покращень для життя московського народу: зменшив податки, скасував десятину, збільшив зарплату московським службовцям. Також він скасував «холопство», тобто холопи перестали передаватися господарю у спадок, як було при тартарах (русскіх, колишніх аланах, «золотих» ординцях). А відтепер колишні холопи мали право самі найматися на роботу до кого хотіли. Іншими словами, він просто скасував рабство, яке ввели ще раніше тартари по відношенню до нації московитів (мокшей). Окупація, як ми бачимо, завжди веде до рабства окупованої нації та до ненависті в суспільстві.

Запровадив великі штрафи за хабарництво. Змінив «надволзькотатарську» стару тартарську (русскую) назву парламенту «Боярська Дума» (алан. Баяр Думан, тобто «Збір Знаті») на європейську - «Сенат». Був сам особисто присутнім майже кожен день на засіданнях Сенату.

В уряд держави для управління економікою було найнято багато русів (русичів, або русинів), литвинів (білорусів) і ляхів (поляків). Економічний стан Московії (Білої Русі або Московії) покращився. Дмитро-Гришко II дозволив вільно виїжджати з країни, було знято заборони щодо пересування всередині держави, як було при тартарській (русскій) окупації.

Було запрошено до роботи у армії Московії (Білої Русі або Московії) багато англійців. Англійці помічали, що такої свободи не знала ще жодна європейська держава. У країну дозволили приїжджати італійським, шведським та німецьким купцям, торговцям діамантами і хутром. Дмитро-Гришко II зняв заборону на виступи вуличних акторів (так званих «скоморохів») та співаків, дозволив знову гру у шахи, пісні і танці. Зверніть увагу, це означає, що до цього співи і танці тартари (русскіє) забороняли.

Дмитро-Гришко II був справжнім розбудовником країни московитів, він був новатором, який хотів, щоб фінська держава Московія стала частиною Європи. Хотів балотуватися на виборах голови Республіки або, як кажуть російські історики - «претендував на польську корону» (адже вони вперто називають багатонаціональну Республіку просто «Польщею»).

518. «Смута» в Московії (Білій Русі або Московії) у 1610-1612 рр.

1610 - внаслідок боїв тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, «золотих» одинців) проти московитів (мокшей), Дмитро-Гришко II та його дружина Марина Юрій-Мнішківна зникають. Через деякий час на головну Крезняву (укр. Хрещату, або по-сучасному «Красную», «Червону») площу тартари виносять розрубані тіла та стверджують, що один із них - Дмитро, та розпускають чутки про смерть оцязора.

Російськими істориками вважається, що оцязор Дмитро-Гришко II був нібито вбитий своїм начальником варти ногайцем на ім’я Урак бін Джан-Арслан, або «Петро Арсланович (укр. Львович) Урусов».

Відомо, що у Марини Юрій-Мнішківни від оцязора Дмитра за п’ять років його правління народилися діти.

Наступним оцязором стане онук московського оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV») і його дружини Настасії Кошкіної, і одночасно її ж внучатий племінник, Михайло I Федорович у 1613-1645 рр.

1610-1612 - в ці роки наступив дворічний період безвладдя в Московії (Білій Русі або Московії). Цей час і називався в російській історії терміном «смута». Владу хотіли захопити тартари (русскіє), головою яких був хан ерзяно-тартарського походження Василь-Скопа «Шуйський». Тартари (русскіє, колишні алани) під містом Нижній Новгород (Рошта Оз, «Ростов», Обран Ош) збирали військо, яке в історії називають «земським (цемнінським) ополченням». Надволзькотатарське (аланське, або сараценське) слово «земський», або «цемнін» (zemnin) означає «причина», «підстава». Тобто це було «причинне» ополчення, таке, що зібране з якоїсь підстави.

У зборі цього «причинного» (земського) ополчення брали участь ті самі ординські тартари-зрадники Кузьма Мінін та князь Дмитро «Пожарський», які раніше клялися у вірності оцязору Дмитру-Гришці II, а самі кілька років тому відкрили тартарським (русскім, або аланським) бандам ворота до Москви під час весілля московського оцязора, що призвело до великої різанини, яку влаштували загарбники проти іноземних гостей. При цьому російські історики-пропагандисти називають ці банди окупантів «захисниками своєї батьківщини від польської інтервенції».

Наступні два роки в країні йшла громадянська війна і ніхто не правив. З погляду російських істориків цей період був «смутним часом», коли влада ординців тартарів (русскіх) була скинута і встановилася влада законних господарів своєї землі - московитів (мокшей) і ерзян (мордви). Тобто для загарбників це справді було смутним, у сенсі сумним часом - адже вони воювали-воювали за владу і не могли ніяк перемогти.

Зауважте, що російські історики цю визвольну війну московитів і їхніх союзників називають «російсько-польською війною». При цьому вони жодного разу не згадують про те, що союзники були не тільки поляками за національністю, а й русичами, литвинами (білорусами), кримейцями (українцями), які тільки допомагали, але зовсім не були головною рушійною силою у війні. Себе ж тартари (русскіє, колишні алани) в цій війні називають вже «русскімі», як і сьогодні.

519. Ординці Мінін і Пожарський в російській історії

Як вже було зазначено, тартари (русскіє, алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці) захопили московську (мокшанську) столицю місто Москву (колишній Перум) за допомогою перебіжчиків зрадників Мініна і Пожарського. Але Московія (Біла Русь або Московія) після цього в цілому зберегла державність і ще довго залишалася членом ВКЛР, до 1648 року. Через той факт, що вона залишилася незалежною державою, російські історики із зрадників Мініна і Пожарського створили «героїв»: нібито завдяки ним Росія і вціліла, та ще й вигнала «польських інтервентів». Хоча насправді все було зовсім інакше. Вціліла в дійсності Московія (Біла Русь або Московія) під владою московитів (мокшей), а руси (русичі, або русини) і литви (білоруси), тобто ті самі «польські інтервенти», виконали свою місію із захисту Московії. Після завершення своєї благородної місії вони відведуть свої війська додому, а саме - до Русі, до Литви (Білорусі) і до ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України).

Самі ж тартари (русскіє) пізніше поставлять цим своїм предкам-колаборантам Мініну і Пожарському пам’ятник в Москві, за часів колонізації. Враховуючи, що країна «надволзьких татар» (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) сьогодні називається Росією, то з історичного боку так і виходить: «надволзькі татари» Мінін і Пожарський дійсно приклали зусилля для зберігання тартарської (русскої) влади. Тобто вони зробили вклад в становлення сучасної Росії (колишньої Тартарії, Алланії, або Сара Орди, укр. Золотої Країни), якщо не брати до уваги той факт, що в Московії (Білій Русі або Московії) - країні мокш - це ж вони самі і були інтервентами.

520. Примітка про пріоритет тартарам (русскім, або аланам) в російській історії

Оскільки історію Росії писали з точки зору більш сильного, то саме «надволзьких татар» (сучасних русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) вони позиціюють головними законними царями. А місцеві корінні нації - московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордву) - росіяни називають ворогами влади. Московський (мокшанський) титул правителя «оцязор» російські історики вимовляють сьогодні принизливо як «царьок». Саме тому всі національно-визвольні війни московитів (мокшей) надволзькотатарські (русскіє, або аланські) історики німецько-французької колонії «Російської Імперії» принизливо називають просто «селянськими бунтами з економічних причин».

Паралельно з цим в сучасній російській (колишній аланській, або золотоординській) історії відбувається підміна понять: і московити (мокші, лат. москалі), і ерзя (лат. мордва), і тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) в сучасності називаються однією назвою - русскімі. І це вводить багато людей в оману. Також приховується істориками той факт, що ніхто з цих «русскіх» не володів слов’янськими мовами. А розмовляли всі царі та населення країни їхніми рідними мокшанською й ерзянською мовами, що відносяться до фінської мовної групи. А також частина народу розмовляла «надволзькотатарською» (тобто сараценською, або аланською) мовою, яка відноситься до кипчацької (лат. татарської) мовної групи.

Наприклад, потім через 400 років такий собі письменник німецько-мокшанського походження Іван Ільїн напише у книзі «Національна Росія. Наші завдання», що цей час був «смутою», яку «ніхто не задумував», що вона була нібито «хаотичним бунтом», «ексцесом розпачу», «всенародним гріхопадінням» і «соціальним розпадом». В цих словах ми бачимо, що ніхто з тартарів (русскіх, колишніх аланів) не хоче визнавати, що московитська (мокшанська) нація має повне право на незалежність своєї держави, на абсолютно продуману сплановану національно-визвольну війну та на своїх законних московських оцязорів, якими й стали Дмитро-Гришко II, а згодом Михайло I Федорович. Якщо тартари (сарацени, або «золоті» ординці, русскіє) з цим колись погодяться, то це означатиме, що вони визнають незаконність окупації їхніми предками Московії ще у середині 1200-их років, і своїх «русскіх» «царів» вони повинні визнати великими ханами й при цьому окупантами чужої держави. В цьому немає нічого постидного, в тому, щоб визнати злочинність влади своїх предків. Навпаки, визнання помилок, намагання виправити та позитивно скорегувати наступні дії - це ознака сили і мудрості народу.

521. Примітка про чотирьох «лжедмитрів»

У російській історії сьогодні багато сперечаються про наявність двох головних і двох другорядних «лжедмитрів». При владі нібито перебували перший і другий, а третій і четвертий лише заявляли про те, що вони царські спадкоємці. Але, насправді, Дмитрів всього було двоє. Перший - це мокшанський оцязор Дмитро-Гришко II, син (або у крайньому випадку онук) законного московського оцязора Іоанна I Василя-Габріельовича (першої частини «Івана IV Васильовича»). Але давайте згадаємо те, що існував ще другий Дмитро - це Дмитро Семенович, син тартарського (русского) великого хана (царя) Саїн-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича («Івана «Грозного» IV»).

Отже, перший - Дмитро-Гришко II став законним оцязором Московії (Білої Русі або Московії) як кровний нащадок від оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV Васильовича«, правив у 1530-1557 рр.).

Другий - це тартарин (русскій) Дмитро «Углицький» Саїнович (Дмитро Семенович або він же Дмитро «Іванович»). Він молодший брат тартарського (русского) царя Федора «Блаженого» I Саїновича (Федора «Івановича»). На відміну від Федора, Дмитро чудом уникнув смерті від самозваного «царя» Бориса «Годунова» і став засновником роду Срібних-Оболонських. Він теж міг би претендувати на трон як кровний син тартарського великого хана (царя), хоча його батько прийшов на трон незаконно, шляхом палацевого перевороту, точно таким же методом погроз і компроматів, як прийде до влади Володимир Путін наприкінці 1900-их років, представник влади тартарів, сам маючи нанайське походження.

А ось третій і четвертий «Дмитрії» - це скоріш за все були просто аферисти, які просто хотіли заробити грошей, оголошуючи збір коштів серед простих людей на своє нібито «відновлення на троні».

522. Тартари (русскіє, колишні алани) ставлять свого представника Василя-Скопу «Шуйського»

Тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) після кривавого заколоту, який вони вчинили, та після зникнення оцязора Дмитра-Гришка II, призначили царем свого представника - Василя-Скопу «Шуйського». Але визнання тартарської (русскої) влади відбулося тільки в деяких містах Московії (Білої Русі або Московії), бо решта країни залишилася під владою московитів (мокшей) і ерзян (мордви).

Ерзяно-тартарин (або мордвино-русскій) Василь-Скопа «Шуйський» був нащадком ерзянського інязора (тобто правителя Артанії), якого звали Алабуга «Окунь» I «Костянтинович» («Дмитро-Фома III Костянтинович»). Також він був не-кровним далеким родичем роду колишнього аланського (русского, або «надволзькотатарського») великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича»), який одружився з Євдошкою Алабугівною, дочкою інязора Алабуги «Окуня» I. Прізвисько «шуйський» виведено з назви ерзянського містечка Шуя Івановської області Росії, куди поїхав правити брат Євдошки Алабугівни, якого звали Кирдяпа Алабугович («Василь Дмитро-Фомович») і який і став предком Василя-Скопи «Шуйського».

У книзі «Історія Росії у життєписах її найголовніших діячів» колоніальний вчений французько-русинського походження (незаконнонароджений син французького дворянина і русинки) Микола Іванович Костомаров писав: «За нестачею співучасників, Шуйський випустив із в’язниць злочинців: подібні товариші природно готові були виконувати будь-яку справу». Саме це робить русская (тартарська, колишня аланська) влада й сьогодні - де-хто на ім’я Пригожин, нанайсько-єврейського походження, колишній ресторатор та, вірогідно, родич правителя тартарів Володимира Путіна, збирав злочинців і вбивць по російським тюрмам для нападу на русино-українську державу Україну.

Ще раз звертаємо увагу на те, що Василь-Скопа «Шуйський» - це ерзяно-тартарин (мордвино-русскій), який є представником ординської окупаційної влади. А оцязор Дмитро-Гришко II, військові очільники Іван Болотніков та Ілійка Муромець - це були московити і ерзяни, які боролися за незалежність своїх країн - Московії і Артанії (лат. Мордовії).

1612 - продовжується визвольна війна московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви) під проводом Івана Болотнікова та Ілійки Муромця. Московитська армія тримає в облозі Москву, щоб не допустити прихід до влади тартарів (русскіх, колишніх аланів), але тартари змогли залишити московську столицю під своїм контролем. Війна продовжується.

У результаті цієї війни московити та ерзяни переможуть та залишаться при владі, хоча сам Іван Болотніков та його воєвода Ілійка Муромець у московському місті Тулі потраплять в полон до тартарів (русскіх, колишніх аланів) і там будуть страчені.

У цій війні московцям допомагали війська Русі, Литви (Білорусі) та Кримеї (грец. Перікопи, укр. України).

523. Русь і Кримея (грец. Перікопа, укр. Україна) на початку 1600-их років. Олігархи, «євреї»

На початку 1600-их років в Русі на східній частині був дуже відомим місцевий олігарх, підприємець кримейського (українського) походження Ярема «Вишневецький», нащадок легендарного кагана, про якого написано в пункті 461. Також він був по матері племінником Петра Могили, майбутнього русинського митрополита. Він закінчив Львівський університет, навчався в Італії, Іспанії. Заснував багато поселень, містечка Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, мав величезні земельні володіння. Під час Кримейсько-руської (україно-русинської) війни, яка розпочнеться у 1648 році, він займе сторону Русі, бо більшість його маєтків і бізнесу була на території Русі.

Олігархи тих часів займалися лісовим господарством і деревиною. Автор В. Я. Білоцерківський в книзі «Історія України. Навчальний посібник» (м. Київ, 2007 р.) пише, що у ці роки також відбувався зріст населення Русі. В зв’язку з цим проходило широке розселення селян на Полтавщину й інші східні й північні райони. Вони мали змогу отримувати ділянки землі й на декілька років звільнялися від податків. Така державна традиція надавати громадянам земельні ділянки під приватне будівництво й для сільськогосподарського призначення збереглася й сьогодні, коли кожний громадянин України одноразово за певних умов має право отримати такі ділянки в любому регіоні країни. Цей же автор зазначає, що поля в ті часи вже удобрювалися, використовувався плуг із залізним лемешем. Вирощувалось жито, пшениця, ячмінь, льон, конопля, хміль. Розводили велику рогату худобу, свиней, овець.

На звільнені від тартарів (русскіх, колишніх аланів) східні території масово повернулося руське (русинське), населення, русинами почали відбудовуватися села, будуватися нові міста, наприклад, Харків, Суми, Лебедин, Охтирка, Білопілля, Ізюм.

Також поряд з руськими (тобто русинськими) селами на західній частині країни, і в Польщі, і в Литві (Білорусі) масово заселялися лужи сорбські. Ця нація ще відома під назвою «люди», або «люти», вони ж «лютичі», «лужичі», «лужичі сорбські», або латиною «юди» (jude). Вони - біженці від агресії саксів (нації германської мовної групи з міста Ганновер), переселенці з колишньої давньої «Ашкеназії», тобто з північно-східної території сучасної Німеччини. Люди (люти, лужи, людичі) в Русі і Литві називали словом «жиди», бо латинську літеру «j» руси і литви промовляли як «ж». Сьогодні це слово вважається дуже образливим, але в ті часи воно було нормальним і широко вживалося навіть 100 років тому. Про них також біло написано в пунктах 68 і 305.

Розмовляли людичі своєю власною сорбською мовою, яка відноситься до слов’янської мовної групи й подібна до руської (русинської, сучасної української) й литвинської (старобілоруської). Окрім того, вони вміли говорили сумішшю сорбської і старої саксонської мови. Бо сакси, нація германської національної й мовної групи, родичі тевтонців («німців»), - і були саме тими окупантами, від яких і втекли колись предки людичей на схід, до інших слов’ян. Цей «піджин», тобто суміш мов, який виник внаслідок того, що старосаксонська наклалася на сорбську, називався «юдіш», або «їдиш». Адже в тевтонській (німецькій) і саксонській мовах назвам різних мов додають закінчення «-іш», наприклад: українська називається Ukrainisch, російська - Russisch, французька - Französisch, польська - Polnisch, італійська - Italienisch, голландська - Niederländisch тощо. За таким же принципом, мова саксонських колонізаторів, якою стали розмовляти «юди», змішана з їхньою рідною, стала зватися «юдіш», або «ідиш», «їдиш». Про мови «піджин» можна почитали більше в цій книзі у Додатку 2 «Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Які корінні нації живуть в Україні і Росії».

Щодо зв'язку мови «ідиш» та слов'янських мов написана не одна книга, проведено багато досліджень. Професор мовознавства Тель-Авівського університету Пол Векслер у працях «Ашкеназійські євреї: слов'яно-тюркський народ у пошуках єврейської ідентифікації» (Wexler P. The Ashkenazic Jews: a Slavo-Turkic People in Search of a Jewish Identity, 1993) та в 1991 році у праці «Їдиш - п'ятнадцята слов'янска мова» на основі дослідження слів мови «їдиш» висунув гіпотезу, що зараховує її до групи слов'янських мов, а не германських. Він розглядає юдів (або «євреїв») не як нащадків вихідців з Близького Сходу, а як місцевий європейський народ, що походить від нащадків західних слов'ян - лужицьких сорбів, полабів тощо. Таку саму гіпотезу органічно виводжу і я в цій книзі, на основі своїх власних досліджень розвитку народів, їхніх мігрувань внаслідок війн, впливу окупацій та інших історичних очевидних подій.

Однією із сучасних книг, яка досліджує слов'янське походження мови їдиш, є «Yiddish as a Mixed Language: Yiddish-Slavic Language Contact and Its Linguistic Outcome» (нідерландського видавництва «Brill», 2022. 286 с.), авторами якої є польські професора та науковці Ева Геллер, Міхал Ґаєк та Агата Рейбах. У книзі вони розглядають їдиш не просто як германську мову, а як змішану, з великим впливом слов'янських. Вони досліджують, які слов'янські елементи є базовими в структурі їдишу і який вплив на мову мали німецька та іврит (тобто єврейська, або гебрейська). Також подібне дослідження викладено в книзі «Origins of Yiddish Dialects» (видавництво Oxford University Press. 2015. 648 с.) російського автора (емігрував до Франції) Олександра Бейдера (Alexander Beider). Саме він дослідив, що прізвища у мешканців Східної Європи, в тому числі у євреїв, виникли тільки наприкінці 1900-их років і походили від імен, професій та явищ з місцевості проживання (з книги Елеонори Хризман «По фамилии Еврейсон. Цикл интервью с Александром Бейдером», видавництво Ridero, 2019. 177 с.).

На теми зв'язку їдиш зі слов'янськими мовами писав також російсько-американський вчений Макс Вайнрайх - один з найвідоміших дослідників їдишу, чия праця «История языка идиш» (англ. «History of the Yiddish Language», Yale University Press. 2008). Закінчена ця книга була у 1945, а вперше видана на їдиш у місті Нью-Йорк : Institute for Jewish Research у 1973. Він жив у білоруському місті Вільно (Вільнюсі), потім емігрував до Америки в Нью-Йорк. Лев Штернберг - радянський лінгвіст походженням з України, автор статті «Новейшія работы по антропологіи евреевъ», Санкт-Петербург : журнал «Еврейская старина», 1912, писав про зовнішню подібність більшість євреїв до того типу, який притаманний слов'янським та германським націям. Вивчав він також народи Сахаліну - айнів, гиляків (нівхів), які генетично близькі до японців - бо був там у засланні, а пізніше спеціально їздив до Приамур'я на Далекий Схід, де вивчав нанайців (більшість нанайців сьогодні називають себе «русскімі»).

Проживали ці переселенці (людичі, або «жиди») часто відособлено, вони навіть будували свої власні хутора і селища. Тримати таку дистанцію від місцевого населення їм вдавалося тому, що багато з них (не всі) сповідували власну релігію. Цю релігію їхні предки-мандрівники (з племен венедів, вандалів, суебів) знайшли колись на території Палестини, де в далеку давнину до н. е. жив античний народ за назвою «ізраїлі», який і сповідував саме цю релігію. У людичей, які сповідували цю ізраїльську релігію, були ізраїлеві книжки, звідки вони вони взяли і почали використовувати давню писемність ізраїлів. Ця релігія називалася «єврейська», від слова «hebrew», яке русами читалося як «єврей», де латинські букви «he» читалися як українська «є», а латинська «b» - як українська «в», а «w» наприкінці слова - як «й». Тексти із записками про історію євреїв в різних містах слов'янських держав можна знайти на вебсайті jewishvirtuallibrary.org/kiev.

Нагадаю, що в Україні (Кримеї, колишній Хозарії) також було багато кримейців (українців), які сповідували єврейську релігію. Через це в Україні їх називали просто «євреями», незалежно від їхньої національності. Ця релігія в Кримейській (Українській) державі з’явилася ще за часів кагана Булана «Оленя» I, а його онук каган Обадій I збудував в Хозарії (майбутній Куманії, Кримеї, або Україні) на початку 800-их років вже декілька синагог. Українських, або так званих «хозарських» євреїв було і залишається дуже багато.

Тому раніше термін «єврей» часто використовували не як назву національності (як це роблять помилково в Україні і Росії сьогодні), а як належність до певної релігії, за аналогом як «християнин», «мусульманин». Євреями наряду з людичами (так званими ашкеназами) ставали і грузини (так звані ебраелі); талиші в Азербайджані, вони ж тати (що в перекладі означає «іноземці» - так звані гірські євреї); вірмени (так звані зоки); іспанці (так звані сефарди); ефіопи (так звані бета ізрель); іранці (так звані мізрахі); узбеки (так звані бухарські євреї) тощо. Але історично склалося, що євреїв в першу чергу асоціюють саме з людичами (юдами, біл. «жидами», лужами, або лютичами), особливо з тими, у кого є домішок генів східного типу (це араби, тюрки, кавказькі нації тощо), що відображається на зовнішності, здебільшого у вигляді великого, із загнутим до низу кінчиком, носу.

524. Життя в Русі

Русь в ті часи економічно розквітала. Завдяки членству в ВКЛР та Республіці, були полегшені товарообіги всередині Республіки, покращились економічні відносини з іншими країнами. Багато продукції вироблялося на експорт.

В Русі існувало вже більше 1000 міст і містечок, багато з яких мали Магдебурзьке право. Найбільшими розвиненими промисловими центрами були Львів, Луцьк, Острог, Кам’янець-Подільський. Збільшувалося і використання машин та механічних пристроїв. Створювалися перші підприємства. Це ливарні, що відливали гармати та церковні дзвони у Львові, Острі, Черкасах, Білій Церкві; гути, особливо ті, що виготовляли художнє скло, та інші. На деякі стратегічні промисли існувала монополія держави, наприклад, на виробництво вина та борошна.

Продовжувався експорт волів, коней, іншої худоби, обробленої деревини, дубових плах для будівництва кораблів, щоглового дерева, а також дьогтю та поташу, меду і воску, солі. Закуплялися прикраси, предмети розкоші, вино, цукор, шовкові тканини.

Морський порт в пруському місті Гданськ (нім. Данциг) на Балтійському морі стає головним центром торгівлі хлібом у Європі. Багато вивозилося і суходолом через польські міста Краків та Люблін. З’являлися нові торги, торжки, ярмарки, що відігравали велику роль у розвитку внутрішньої торгівлі. Деякі ярмарки у Києві, Львові, Кам’янці, Луцьку мали загальнорусинське значення.

525. Чумаки, або кримейські (українські) торговці

На ці русинські і республіканські ярмарки також приїздили підприємці з сусідніх країн, зокрема з ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України). Торговців з Кримеї називали «чумаками», що походить від старої назви кримейців «кумани» (англ. chumans) і кипчацькими мовами означає «людина». Сьогодні це слово стало «сленгом» і вимовляється як «чувак». Чумаки носили влітку солом'яні капелюхи з широкими полями проти спекотного степового сонця.

В ‘Кримеї або Перікопенській Тратарії’ (Україні) поширювалося табунне конярство, мисливство, рибальство. Розвивалося городництво, садівництво, бджільництво. Господарства мали ґуральні (винокурні), броварні (пивоварні), медоварні, а іноді рудні й поташні буди (маленькі фабрики), селітроварні, жупи (солеварні). На цих виробництвах масово працювали наймані працівники, тобто створювалося багато робочих місць. Дуже розвиненою була добич харчової солі, яку експортували в Русь та Московію. За мокшанських правителів з Московією почали налагоджуватись торгові відносини.

526. Артанія (лат. Мордовія) з 1612 року. Баюш «Багатий» I Оразгелдяйович

1612-1645 - Баюш «Багатий» I Оразгелдяйович - новий інязор Артанії (лат. Мордовії). Він нащадок інязора Алабуги «Окуня» I «Константиновича» («Димитрія-Фоми III Костянтиновича»), який правив Артанією (Мордовією) у 1360-1383 рр. Тобто, через цього спільного предка Баюш «Багатий» I є родичем Василя-Скопи «Шуйського».

Баюш «Богатий» I Оразгелдяйович має як ерзянські (мордовські), так і тартарські (русскіє, або аланські, «надволзькотатарські») коріння, бо за ці століття багато ерзян (мордви) змішалися з тартарами у шлюбах, тому російські історики і називають його «татарським мурзою». «Баюш» означає «багатий», а ім’я його батька «Ораз-Гелдяй» перекладається як «щастя прийшло». В історії його ще називають «Разгільдєєв».

Він отримав підтримку у 1618 році від свого московського (мокшанського) союзника - оцязора Московії (Білої Русі або Московії) Михайла I Федоровича. Нагадаємо, що московський оцязор Михайло I Федорович був онуком московського оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV Васильовича») і його дружини Настасії Кошкіної, для якої одночасно він був внучатим племінником.

Баюшу «Багатому» I Оразгелдяйовичу допомагав Ямаш Мангушевич, а також Чинков Воркадин. Вони провели бої на річці Алатир та в Ардатовському лісі.

Баюш «Багатий» I Оразгелдяйович мав синів на ім’я Андрій Баюшев, Богдан Баюшев, Чепкун («Федір») Баюшев. Богдан народить дітей на ім’я Нестор Богданов і Смолян Богданов. Чепкун народить дітей на ім’я Обран («Петро») Чепкунов (який перейменує місто Рошта-Оз на Обран-Оз. «Обран» значить «Новий», тобто Рошта-Оз (місто Рошти, або «Ростов»), стало Новим Містом - тобто сучасним Нижнім Новгородом), і мав сина на ім’я Кипкай («Данила») Чепкунов.

Сьогодні їхні імена й по-батькові стали відомими прізвищами в Росії - Баюшев, Богданов, Чепкунов. І всі ці ерзяни (лат. мордва) з аланськими коріннями сьогодні часто називають самі себе «русскімі».

Тартарів (русскіх), проти яких воювали ерзяни (лат. мордва), російські історики називають «ногайціями» і «степовиками», хоча насправді ногайці («астраханські татари») і степовики (кримейці, тобто українці, колишні кумани, косари (хозари, лат. газари), або половці) допомагали московцям (мокшам) і ерзянам (лат. мордві). Те, що Баюш «Багатий» I Оразгелдяйович нібито отримав від тартарів (русскіх) похвальні грамоти - нічим не доказано, бо усі документи тих часів були написані тартарською (сараценською, або «надволзькотатарською») мовою і уйгурською писемністю (східною вязью). Іноді документи писалися мовами мокшей і ерзян (також уйгурською писемністю), і ніяких офіційних документів славинською (новгородською, тобто сучасною російською) мовою в ті часи не існувало, хіба що переклади деяких документів для адміністрацій на окупованих північних територіях слов’ян.

527. Тартарські (русскіє, або аланські) окупанти вбивають царевича Івана Дмитровича - сина московського оцязора Дмитра-Гришка II

1612 - в цьому році з подачі тартарського (русского, або аланського) ватажка Василя-Скопи «Шуйського» солдати знайшли і публічно вбили трирічного царевича Івана Дмитро-Гришковича - сина зниклого московського оцязора Дмитра-Гришка II. Також ходять чутки, що дружину Дмитра-Гришка II русинку Марину «Сандомирську» Юрій-Мнішковну тартари (русскіє, колишні алани, сарацени) за наказом Василя-Скопи «Шуйського» ув’язнили у Коломенській вежі, а потім її втопили. Цю вежу у народі стали називати «Мариніною». Тоді ж вбили і воєводу московського (мокшанського) війська Івана Заруцького та мера (князя) Москви Федора Андронова.

Сьогодні тартарські (русскіє, або аланські, сараценські) історики цю розправу над сім’єю оцязора Дмитра-Гришка II несправедливо приписують його племіннику (чи, можливо, двоюрідному брату), наступному московському оцязору - Михайлу I Федоровичу.

1612 - в результаті продовження вітчизняної війни московського (мокшанського) і ерзянського (мордовського) народів був захоплений ординський незаконний «цар» Василь-Скопа «Шуйський». Після цього його чи одразу вбили, чи здали владі Республіки, де він помер. Саме той період, коли московити були два роки без оцязора, а тартарів (русскіх, колишніх аланів) очолював Василь-Скопа «Шуйський», й називався «смутою». Саме тартари (русскіє, колишні алани) зі своїм правителем були інтервентами на чужій для них московській (мокшанській) землі, де хотіли незаконно захопити території і владу, і саме вони вносили смуту в життя Московської держави.

528. Московія (Біла Русь або Московія) з 1613 року. Михайло I Федорович

1613-1645 - Михайло I Федорович - новий оцязор Московії (Білої Русі або Московії) (прийшов після свого дядька (чи, можливо, двоюрідного брата) Дмитра-Гришка II). Він онук Іоанна I Васильовича (тобто першої частини «Івана IV»), син Ксенії-Марфи «Шестової» Іоаннівни (доньки оцязора Іоанна I Васильовича) і її чоловіка Федіра-Філарета Микитовича. Потрібно зазначити, що її чоловік Федір-Філарет Микитович є одночасно двоюрідним братом своєї дружини - принцеси Ксенії-Марфи Іоаннівни - за її маминою лінією. Він займав високу релігійну посаду в державі. Слід відмітити, що в ті часи шлюби між двоюрідними братом і сестрою, та між дядьком і племінницею, чи між тіткою і племінником, були нормою й зустрічалися дуже часто. При цьому Михайло I Федорович є одночасно онуком і внучатим племінником Настасії Кошкіної - дружини оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана «Грозного» IV»).

Оцязор (цар) Михайло I Федорович почав правити у 16 ​​років. Духовним представником при обранні Михайла I Федоровича був Аврамій Паліцин. Дружинами оцязора стали Марія «Довгорука» Володимирівна та Євдокія «Стрешнєва» Лук’янівна. Від Євдокії Лук’янівни народилися діти Олексій Михайлович (мав стати оцязором, але не став), Іоанн, Василь, Ірина, Анна, Тетяна, Пелагея, Марфа. Іоанн і Василь померли ще маленькими. Олексій Михайлович мав стати наступним оцязором, але у 1645 році в результаті перевороту до влади прийдуть тартари (русскіє, колишні алани, сарацени), і місце правителя ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) займе під його іменем тартарський (русскій, або аланський) хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович»).

Наставником при ще оригінальному московському (мокшанському) принці Олексії Михайловичі був дядько на псевдонім «Борис Іванович Морозов», дружиною якого була бояриня Морозова, вона ж «Анна Іллівна Милославська». Принц одружився з Марією Іллівною Милославською (сестрою боярині Морозової, тобто Анни Іллівни), з якою у нього народилося багато дітей: сини Федір I Олексійович та Іоанн II Олексійович («Іван V») - майбутні оцязори, а також інші діти - Євдокія (назвали на честь бабусі, матері Олексія), Марфа, Софа, Дмитро (рано помер), Анна, Олексій Олексійович (жив до 1679 року, народить майбутнього царя Петра II Олексійовича), Катерина, Марія, Феодосія, Семен (рано помер).

Відносно оцязора Михайла I Федоровича історики починають використовувати прикметник «романов». Це прізвисько вони використовують заднім числом, бо вперше воно в якості прізвища з’явиться тільки при правлінні австрійської намісниці Єлизавети I, і означати буде представника (намісника) від Священної Римської імперії.

529. Вигадка про прізвище «Романов»

Московського (мокшанського) оцязора Михайла I Федоровича російські історики офіційно називають прізвищем «Романов». Сам Михайло I Федорович «Романов» цій обставині дуже здивувався б.

До «прізвища» «Романов» пропагандисти вийшли так. Один родовитий князь на ім’я Роман Юрійович Кошкін мав доньку Анастасію Романівну Кошкіну, з роду Захар’єва-Юр’єва. Вона стала царицею, тобто дружиною оцязора (царя) Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV»). І від імені її батька нібито й почалася так звана неіснуюча «династія Романових». У Анастасії Романівни Кошкіної був рідний брат на ім’я Микита Романович. Микита Романович Кошкін від Євдокії Олександр-Борисовни Горбатої (доньки Олександра-Бориса Рюриковича Горбатого) мав сина, якого звали Федір-Філарет Микитович Кошкін. Федір-Філарет Микитович від своєї дружини Ксенії-Марфи «Шестової» Іоаннівни (тобто від своєї двоюрідної сестри, принцеси, доньки своєї сестри Настасьї Романівни Кошкіної і оцязора Іоанна I Васильовича) матиме сина Михаїла I Федоровича (народився у 1553 р.), який і став мокшанським оцязором.

Тобто виходить, що просто ім’я прадіда по лінії матері, яка була дружиною царя, могло стати прізвищем усього царського роду. Таку нісенітницю народу ніхто навіть не намагається пояснити, просто вигадали і все. Виходить, що був Роман, потім його дочка вийшла заміж за царя, і її онук став носити в якості прізвища просто ім’я якогось нічим не знаменитого прадіда. Але у такому разі, наприклад, прізвищем могло б стати і ім’я батька нового царя - Федір «Федоров», а також ім’я діда - Микита «Микитов». Але без жодної видимої причини став «Романов». І народ вірить цій фантазії, адже докопатися до істини у більшості немає ні бажання, ні вміння.

Насправді, ця історія про нібито прізвище «Романов» - суцільна вигадка, тому що прізвищ раніше не існувало Це прізвище придумають штучно, значно пізніше, коли владу над колонією перехоплять австрійці, і буде означати воно «romanum», тобто «римський», бо кожен такий представник від Священної Римської імперії Германської нації звичайно, був «римським», або «романським», тому що слово «Рим» латиною насправді пишеться як «Ром», а «римський» - як «роман».

Саме тому сучасним російським історикам терміново похапцем знадобилося вивести звідкись персонаж із прізвищем «Романов», щоб офіційно притягнути його далі до цього майбутнього прізвища майбутніх іноземних намісників в Росії. Єдиним таким персонажем і виявився той Роман, батько цариці. Сучасні тартарські (русскіє) історики намагаються приховати той факт, що Російська Імперія була створена не ними, тартарами (русскімі), а німцями, французами, голландцями, англійцями і австрійцями. І задумана вона була як колонія Священної Римської імперії Германської нації, мала стати ресурсним придатком цієї західноєвропейської імперії, або так званим «третім Римом».

530. Герб Московії (Білої Русі або Московії)

За правління оцязора московця Михайла I Федоровича ще у 1614 році, через рік його приходу до влади, вперше створено герб Білої Русі або Московії. Це було зображення двоголового птаха з широкими дуже довгими шиями, з розкритими крилами та довгим хвостом, синього кольору, із золотими коронами. Цілком очевидно, що це не орел, а, можливо, глухар, дрофа, або навіть міфічний фенікс. Цей герб взятий зі старовинного герба Греції (Республіки Ромеї, тобто східної Римської імперії, або Візантії). Схожий герб був зображений й на Софіївському соборі в Києві, який колись збудували на честь прийняття русами грецької релігії.

Зображення Це московський герб, фрагмент з мапи Tabvla Rvssiae 1614 р. Джона Блау (видано в м. Амстердам в 1665 р.)

У складі Московії (Білої Русі або Московії) в результаті обновленого адміністративного поділу з’являються нові області: Кондора (область країни Двіни, там живе фінський народ вепси), частина суомської Карелії та саамської Лапландії, країна Обдора (там живуть югри, вони ж колишні «гогімагог»).

Зображення Ця мапа, з якої взято попередній фрагмент з гербом Московії. Напис на мапі: Ex autographo quod delineandum curavit Feodor filius Tzaris Boris Desumta. Et ad fluvies Dwinam, Zuhanam, або loca, quantum ex tabulis et notitiis ad nos delatis fieri potuit, amplisicata: ac Magno Domino, Tzari et Magno Duci Michael Feodorovich omnium Rußorum, Autocratori Wolodimerie, Moscovia et Novogar. «З записів, про який подбав Федір, син царя Бориса. І з річками Двіна, Зухані, іншими місцями, скільки можна було зробити з донесених до нас таблиць і відомостей: і Великий Володар, Цар і Великий Князь Михайло Федорович усіх росіян, самодержець Володимерії, Московії, Новогардії, Царів казанського, астраханського, сибірського, володара плесковського, князя смоленського, тверського, логова (марійського), пермського, в'ятського (удмуртського) тощо». Зверху ліворуч на мапі зображений план Москви, праворуч - московити й тартари і зображення вепського міста Архангельськ

531. Русь з 1613 року. Стані-Слав «Конецпольський»

У 1613 році в східній руській (або русинській) області Русі «Сіверщина», яка перебуває під контролем тартарів («надволзьких татар», або русскіх, колишніх аланів, сараценів), проходять бої русів (русичів, або русинів) проти окупантів.

1618-1646 - Стані-Слав «Конецпольський» - новий великий князь Русі (прийшов після свого тестя Стані-Слава «Жулкевського»). Народився у русинському містечку Конецполе на Брацлавщині (Бреславщині, або Вінницької області), звідки й отримав своє прізвище, там і похований. Був одружений на дочці попереднього великого князя і гетьмана коронного Стані-Слава «Жулкевського». Наступним правителем стане Микола «Потоцький» у 1646-1651 рр.

Зображення Міста Конецполе, Брацлав (Бреслав), Вінниця. Усі три міста розташовані на річці Південний Буг. Трохи на захід видно Кам’янець (сучасне місто Кам’янець-Подільський). Фрагмент мапи Ніколаса Сансона, м. Париж, 1708 р.

532. Зближення Республіки і ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України)

1618 - Кримейська держава (укр. Україна) пішла на мирні відносини з Республікою, незважаючи на захоплену русами кримейську Очаківську область. Козацьке професійне військо ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) було запрошено до участі у війні проти тартарів («надволзьких татар», або русскіх, колишніх аланів), що намагалися скинути владу московитів (мокшей). Тартарів потрібно було вибити з мокшанських та кримейських територій. В армії Республіки було задіяно 3 тис. кримейських (українських) козаків.

Таке зближення відбулося за правління кримейського (українського) кагана Джані I Мубарек-Шакайовича, який правив у 1610-1623 рр. В той час кримейське військо очолював гетьман Петро-Конаш Сагайдачний, брат кагана Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича. Про нього відомо те, що він отримав вищу освіту в Острозькій академії в Русі, володів руською (або русинською, сучасною українською) мовою, був ортодоксом, тобто християнином грецького православ’я («греко-католиком»), як і усі руси.

Війська Республіки і ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) звільнили від тартарів («надволзьких татар», або русскіх, колишніх аланів, сараценів) московські міста Серпухів (в Московській області) і Калугу.

533. Республіка з 1619 року. Перша книга російської (русскої) мови. Початок війни проти Швеції

1619 - у цей час дехто на ім’я Мелетій у Республіці надрукував першу граматику славинської (новгородської, або сучасної російської, тобто русскої) мови. Її поширювали у литвинських (білоруських) і руських (русинських) школах серед дітей новгородичів, які втекли ще раніше з ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) у якості біженців. Нагадаємо, що в Республіці кожна країна-член союзу мала свою власну державну мову: Русь - руську (русинську, сучасну українську), Польща - польську, Литва - литвинську (білоруську), Жемайтія (Самогетія) - жемайтську (сучасну литовську) і так далі.

1620-1629 - в ці роки пройшла війна Республіки проти Швеції. Після підписання перемир’я в 1629 році Швеції відійшли території ВКЛР, залишивши місто Рига і північні землі до річки Західна Двіна.

534. ‘Кримея або Перікопенська Тратарія’ (укр. Україна) з 1620 року. Гетьман Петро-Конаш «Сагайдачний»

1620-1621 - відбувся великий військовий похід тюркської (тобто турецької) армії на північ, метою якого були дійти до Балтійського моря і встановити контроль над Республікою. У цій війні на стороні Республіки взяли участь і кримейські (українські) війська. Не дивлячись на те, що кримейська (українська) Очаківська область (це північна частина Одеської області, Миколаївська і Криворізька) досі перебувала в руській (або русинській) окупації, Кримея все ж прагнула залишатися з Республікою в мирі. Тому козацька армія ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) продовжила битися на стороні русів (русичів, або русинів) і ляхів (поляків).

У 1620 році кримейські (українські) козацькі чайки (човни) при керуванні майбутнього гетьмана Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича, у якого був відомий брат Петро-Конаш Сагайдачний, спалили Константинопольську гавань з усіма тюркськими кораблями. Також уряд Кримеї відпустив усіх русинських полонених, яких до цього тримали у кримейському (українському) місті Кафа (сучасній Феодосії).

Про кримейського (українського) гетьмана Петра-Конаша Сагайдачного відомо, що він народився у 1582 році, навчався в Русі в Острозькій академії, був призначений гетьманом у 1616 році. Він був рідним братом кагана Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича, який каганом був тричі - в 1610, 1623-1624 та 1624-1627 рр. Однією з його дружин була Анастасія «Повчанська» з русинського поселення Повча, з нею вони мали сина на ім’я Лукаш Петрович. Від інших двох дружин в нього було по три сини від кожної, відомі сини Федір, Ахмед. А одним із знаменитих нащадків стане верховний отаман України і діаспори - Дмитро Сагайдак.

У цьому ж 1620 році відбувся бій на річці Прут біля містечка Цецора. Тюркськими військами, яких налічувалося 22 тис. яничарів (військових), керував Іскандер Паша, а руськими (тобто русинськими) - керував воєвода Русі Стані-Слав «Жулкевський», який в цій битві загинув, після чого тюрки його голову відіслали тюркському султану Осману II.

1621 - в цьому році відбулася Хотинська битва військ Республіки проти військ Тюркії. Республіка мобілізувала 20 тис. жовнірів (військових) з русів (русинів) і ляхів (поляків). Воєводами русів були Ходкевич і Стані-Слав «Любомирський». ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) задіяла теж 20 тис. козаків (контрактних військових). Гетьманом кримейського (українського) війська був Петро-Конаш Сагайдачний (брат кагана Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича), отаманом був Михайло «Дорошенко» (дід майбутнього гетьмана Петра Дорошенка). Тюркських яничарів (військових) очолив персонально султан Осман II. Тюрки програли й відступили, в результаті був підписаний «Хотинський мир». Наступного року тюркські генерали влаштують переворот, внаслідок чого Османа II буде вбито.

Після перемоги Республіки і ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) над тюркським (османським) військом у битві під Хотином, між Республікою і Тюркією у 1621 році був підписаний мирний договір. Згідно цього договору військовим Кримеї (тобто козакам) заборонялося робити набіги кримейськими (українськими) човнами («чайками») в тюркські води в Кара деніз (Чорному морі). В цей же час просування Тюркії в Республіку і Європу припинялося. На честь цього гетьман Петро-Конаш Сагайдачний отримав в подарунок меч від правителя союзу ВКЛР Владислава-Вази IV Жигимонтовича.

З 1622 року згадування про Петра-Конаша Сагайдачного припиняються. Вважається, що він помер від поранення, яке отримав під час Хотинської битви. Під іменем Петра Сагайдачного він вважається українським лідером, а ось під його кримейським (українським) іменем про нього не згадують. Але на картинах його малюють старим із сідою бородою, це значить, що померти в 1622 році він не міг, бо йому в цьому році було 40 років, тобто він не міг виглядати старцем із сідою бородою. Значить, про нього перестають згадувати тоді, коли він пішов з посади гетьмана ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України). Достеменно відомо, що він впливав на політику з Республікою, а на політику могли тільки впливати високопосадовці держави.

Це свідчить про те, що під впливом імперської та більшовицької пропаганди українські вчені також, як і тартари («надволзькі татари», або русскіє, колишні алани), намагаються приховати кипчацьке минуле свого народу. Але бути кипчаком - це не соромно. Стидатися своїх славних предків і не хотіти знати минулого своїх пращурів тільки тому, що їхня національність не подобається колоніальній владі - оце соромно.

Зображення Гетьман Петро-Конаш Сагайдачний. Гравюра на дереві Касіяна Саковича, 1622 р.

535. Пропаганда росіян проти ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України)

На превеликий жаль, кипчацьку Кримейську державу (тобто колишню Куманію, Косарію (Хозарію, лат. Газарію), грец. Перікопенську Тартарію, або укр. Україну) російські історики позиціюють під назвою просто «Кримське Ханство« (Crimea Khanat). Тобто, історики не пишуть «Кримейська (або Українська) держава», не пишуть «країна кримейців», ні, вони пишуть просто «ханство». Хоча «ханством» як правило називалися або країни в період зародження своєї державності, або просто область. Тобто такою навмисною термінологією росіяни занижують розміри країни і приховують її державність. Звідти й вивели тартари (русскіє) хибне твердження, нібито України (Кримейської держави) ніколи не існувало, і тому її території можна захоплювати і привласнювати.

При цьому росіяни намагаються нас запевнити в тому, що «Кримське Ханство» нібито ворогувало із козаками. Це нісенітниця, бо виходить, що держава нібито ворогувала із власною армією. Цей нонсенс випливає з того, що існуючі знамениті події, які зафіксовані в записах європейських країн, неможливо приховати, а росіянам дуже хотілося приховати незалежність ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) - колишньої Куманії і Косарії (Хозарії, лат. Газарії). В майбутньому на службу до армії Кримеї в лави козаків також будуть найматися й руси (русичі, або русини), але не такою великою кількістю, як корінне населення.

У 1800-их роках німцями і тартарами («надволзькими татарами», або русскімі, колишніми аланами) й була вигадана брехня, нібито козаки - це щось одне, а якесь нібито невеличке «Кримське Ханство» - це тільки і є земля кримейців, або «кримських татар», на сучасному Кримському півострові, що це просто невеличкий півострів і навіть не держава. При цьому вони мовчать про те, що в ті часи півострів називався Таврія Херсонес, а не «Кримський». Так само тартари (русскіє, колишні алани) продовжують пропагувати й сьогодні, у 2000-их роках, що України буцімто «ніколи на існувало», закриваючи очі на 1360-літню державність України, відомої в давнину під назвами Косарія (Хозарія, лат. Газарія), Куманія, грец. Перікопенська Тартарія, лат. Мала Тартарія.

536. Кого в сучасних історичних статтях українські і російські історики називають «татарами»

Російські та більшовицькі історики запевняють, що козаки допомагали відбивати «напади татар». Про таких «татар» також можна зустріти згадки у багатьох статтях українських істориків. Часто історики пишуть, що в армії на одному боці проти ворога воювали і козаки, і татари. Або, що козаки воювали проти татар, а татари воювали проти козаків. Так хто ж ким був насправді?

Козаки - це контрактна армія Кримеї (грец. Перікопи, укр. України), яка складається переважно з кримейців, тобто з корінної нації своєї держави.

Але саме назвою «татари» як національності (тартари) в той час здебільшого називали аланів (сучасних русскіх, колишніх сараценів, або «золотих» ординців), бо вони були «надволзькими татарами», і ще в якийсь період їхня країна носила назву просто «Тартарія». Тому вони і були «татарами» або «тартарами». В цей же час, Україна (Кримея) грецькою мовою називалася Перікопенська Тартарія, а латинською мовою - Мала Тартарія. Тобто виходить, що українці, або козаки, також в різних джерелах могли називатися татарами.

Таким чином, козаки це і є татари, і русскіє також є татари. Коли козаки, тобто кримейські (українські) військові, допомагали відбиватися від татар, то під «татарами» малися на увазі алани (русскіє, вони ж «надволзькі татари», сарацени, або «золоті» ординці). Коли козаки разом з татарами йшли в бій, то це були одні й ті самі воїни, бо козаки за мовною групою і є татари (тобто кипчаки). Їх ще іноді називали «кримейськими татарами», або «запорожцями», бо вони жили за дніпровськими порогами: вище порогів та нижче міста Кудак (Дніпро), якщо дивитися з півдня України, чи нижче міста Запоріжжя, якщо дивитися з боку русів. Але й іноді траплялося, що козаки-зрадники ставали на бік аланів (русскіх, або тартарів), тоді теж можна сказати, що козаки нападали разом з «татарами».

537. Якою мовою розмовляли в кримейській (українській) козацькій армії

Отже, мі вже з’ясували, що козаки - це професійні військові ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України). Тому, звісно, у державній армії розмовляли державною кримейською (куманською, половецькою, або «кримськотатарською») мовою. В Русі кримейська мова була більш відома під назвою «половецька». Відноситься вона, як ми вже зазначали, до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, так саме, як і тартарська (аланська, сараценська, тобто «золотоординська», або «надволзькотатарська»). Сьогодні кримейська мова офіційно неправильно називається «кримськотатарською» і вживається в Україні дуже рідко. Нею володіє тільки біля 200 тис. кримейців (українців), в основному тільки ті, хто зберіг мусульманство. Писемністю кримейської мови була в’язь, але нещодавно її перевели на латиницю.

Мешканці Русі називали кримейців (українців, колишніх куманів, косарів, або хозарів) іноді «чумаками» від слова cuman, в якому латинську літеру «c» вимовляли не як кириличну «к», а як «ч». Але більшість істориків стали називати кримейців в своїх статтях і книгах «козаками», навіть, якщо вони не військові. При цьому їхню мову відповідно називають «козацькою».

Таким чином ми бачимо, як колоніальні та більшовицькі історики намагалися останні два століття приховати, що козаки - це кипчаки (латиною «татари»). З цього робилася таємниця, бо за шовіністичною ідеологією «рашизму» у колонії «Російській Імперії» усіх мешканців північного причорномор’я називали «русскімі», а визнавати, що ці «русскіє» відносяться насправді до кипчацької (лат. татарської) мовної групи було не ідеологічно. Це був імперський расизм. В часи Російської Імперії за наказом колоніальної влади усі мешканці колонії європеоїдного типу мали називатися і прикидатися «слов’янами». Про рашизм більше буде написано далі в пункті 836.

Назву «кримейці» сьогодні залишила собі тільки невелика група українців, колишніх куманів, або косарів (хозарів, лат. газарів), які залишилися на мусульманській релігії, в той час коли майже усі інші перейшли на християнство візантійського обряду (грец. ортодокс, укр. православ’я, або так зване «греко-католицтво»). Через те, що українці-мусульмани останнім часом сконцентровано проживають здебільшого на півострові Таврія Херсонес (сучасному «Кримському»), і там же була розташована остання столиця ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), то усіх кримейців помилково вважають мешканцями тільки цього півострову, хоча в дійсності вони мешкали на величезній території від Дунаю, на дніпровських Порогах, і вздовж Чорного, Азовського морів, до Каспійського моря і на півночі від Кавказьких гір.

538. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1623 року. Вдруге і втретє Мехмед-Ґірей III Сагайдачович, вдруге і втретє Джані I Мубарекович

1623-1624 - Мехмед-Ґірей III Сагайдачович - вдруге новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (був у 1610-1610 рр., прийшов після свого двоюрідного дядька Джані I Мубарековича). До цього був гетьманом держави у 1616-1622 рр. Він син Сагайдача «Лук і Стріли» Мехмед-Семіновича, онук Мехмеда-Семіна II Девлетовича («Михайла Дмитровича»).

Його брат був гетьманом Петро-Конашем Сагайдачним, який ще раніше у 1621 їздив на зустріч з королем Республіки до Варшави, де отримав за свої заслуги у подарунок меч. Його заслуга полягала в тому, що армія ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) у вигляді контрактних козацьких загонів допомагала захищати Республіку у 1620-1621 рр. від вторгнення тюрків. З Республікою правителі Кримейської (Української) держави намагалися дотримуватися дружніх стосунків.

Гетьманом кримейської (української) армії в ці роки став Михайло «Дорошенко» (дід майбутнього гетьмана Петра Дорошенка). Саме про їхні подвиги - про Сагайдачного і Дорошенка - була створена народна кримейська (українська) козацька пісня «Ой на горі та й женці (примітка: тобто косари, або хозари) жнуть».

пісня Ой на горі та й женці жнуть

(народна українська пісня, руською (русинською, рутенською, або українською) мовою)

Ой на Горі та й Женці жнуть

А попід Горою, яром-долиною, козаки йдуть.

Гей, долиною, гей, широкою, козаки йдуть.

Попереду Дорошенко

Веде своє військо військо, запорізьке, хорошенько.

Гей, долиною, гей, широкою, хорошенько.

Посереду пан хоpунжий,

Пiд ним кониченько,

пiд ним воpоненький, сильно дужий.

Гей, долиною, гей, широкою, сильно дужий.

1624-1624 - Джані I Мубарекович - вдруге новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (був у 1610-1623 рр., прийшов повторно після свого двоюрідного племінника Мехмед-Ґірея III Сагайдачовича). Він син Мубарек-Шакая Девлетовича, онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»).

1624-1627 - Мехмед-Ґірей III Сагайдачович - втретє новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (був у 1610-1610 і 1623-1624 рр., прийшов після другого правління Джані I Мубарековича). Він син Сагайдача Мехмед-Семіновича, онук Мехмеда-Семіна II Девлетовича, брат гетьмана Петра-Конаша Сагайдачного.

1627-1635 - Джані I Мубарекович - втретє новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (був у 1610-1623 і 1624-1624 рр.), прийшов повторно після третього правління свого двоюрідного племінника Мехмед-Ґірея III Сагайдачовича.

Під впливом протюркського угрупування Джані I Мубарекович схилявся до повернення до союзництва з Тюркією. У 1628 році протистояння загострилося, в результаті чого протюркські активісти вбили в місті Бахчисарай (сучасному Сімферополі, де була зимова приватна резиденція каганів, це було не маленьке сусіднє містечко Бахчисарай з літнім палацом) гетьмана Кримеї Михайла Дорошенка.

539. Хан-Тимір (укр. Кантимір)

В цей час Буджацьку область (південь Одеської області і Придністров’я) очолював Хан-Тимір, або, як його називали руси, Кантимір. Через його ім’я цю область іноді називали Ханською тартарією (Ханською областю). Він з козацькими загонами здійснив загарбницький рейд на руську (русинську) область Подолію (Вінницьку), південна частина якої була колишнім кримейським столичним регіоном Очаківською тартарією (Очаківською областю). Там вони захопили багато рабів з русів. Руссю правив в той час великий князь Стані-Слав «Конецпольський». Тобто, як бачимо, кримейські (українські) хани не залишали надії відвоювати від Республіки свої причорноморські території з містами Білгород-Дністровський, Кочубей (сучасна Одеса) і Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, а не маленька однойменна фортеця Очаків біля моря).

При Кантимірі отаманом був Палій-Бут «Баюн» («Павлюк Михнович»). Кримейське ім’я Бут перекладається на руську (русинську) мову як «баюн», «тлумач». Його сьогодні ще називають іменем «Павлюк». Зверніть увагу, на прикладі імені Палія, що з часом багато кримейських, тобто українських, прізвищ стали отримувати закінчення -ій, -ук, або -юк, якими ми вже знаємо їх сьогодні. Наприклад: Палій, Дерій, Колодій, Литвинчук, Павлюк, Кравчук тощо. Це на відміну від русинських прізвищ, яки мають здебільшого закінчення -енко, -єнко, -ко або -ський.

Кримейське (українське) козаче військо виступило на північ, вздовж Дніпра, й дійшло до русинських міст Канів і Переяслав. В цей же час, в рамках війни між Республікою і тартарами (русскімі, колишніми аланами) козацька армія, після звільнення русинського Смоленська у 1634 році, пішла на звільнення від тартарів своїх територій в області Ногайська тартарія, більш відомої під назвою Дике Поле, Поле Диканя (Дика-хана) «Хлібороба», або сучасні Донецька, Луганська, південь Воронезької області.

Наступним каганом після Джані I Мубарековича стане його двоюрідний брат Інаят I Ґази-Буревич у 1635-1637 рр.

540. Каган - виборна посада правителів українців

Як ви розумієте, каганів обирали. Кагани мали дуже багато синів і дочок, по 20 дітей і більше. Ці діти займали посади ханів (укр. князів) й правили областями, районами, містами і городищами (укр. селами). Вони були усюди в ‘Кримеї або Перікопенській Тартарії’ (укр. Україні). Вони також займали посади прем’єр-міністра (калга, або старе «малєк»), міністрів (нуредін) та їхніх заступників. Тих з них, хто був каганського роду і зробив кар’єру, знать обирала на посаду наступного кагана. Деяких, як ми бачимо у випадку Джані I, переобирали.

Якщо звернути увагу на те, по скільки років правили кагани, то ми бачимо, що термін їхнього правління ставив приблизно 5 років, якщо його переобирали - то 10 років. Іноді вони правили більше, або менше через війни чи хвороби. Так само відбувається і сьогодіні.

541. Республіка з 1632 року. Війна проти тартарів (русскіх, колишніх аланів)

1632-1634 - пройшла так звана «Смоленська війна». Тартарія, країна аланів (або русскіх), знову намагається безуспішно захопити місто Смоленськ, що належить Русі. Військом Республіки командував Кристоф Радзивіл. Його армія не допустила тартарів (русскіх) до Смоленську. Ординців тартарів очолював полководець Саін («Михайло Шеїн»), який у 1690-1611 рр. захоплював і плюндрував це саме місто, вчиняючи різню мирним місцевим русам (русичам, або русинами). Армію Саіна розгромлять, а його самого за наказом мокшанського оцязора Михайла I Федоровича стратять.

Руси повернули собі своє місто. З тартарами (тобто «надволзькими татарами», або русскімі, колишніми аланами) було підписано Полянівській мир, який протримається 20 років. У цих битвах проти тартарів брали участь на стороні Республіки і 25 тис. кримейських (українських) козаків під отаманством Тимофія Орендаренко.

Після цього війська Республіки і ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) пройшлися на південь, де руси (русичі, або русини) і кримейці (українці) звільнили від тартарів (русскіх, колишніх аланів) русинські міста Курськ (колишній Суздаль), Орел і Мценськ.

Головою Республіки в цей час був Владислав-Ваза IV Жигимонтович, який до цього займав посаду правителя союзу ВКЛР в 1610-1632 рр.

542. Русь з 1633 року. Києво-Могилянська академія і культура

1633 - русич (русин) Петро Могила став митрополитом в Києві. До цього займав посаду архімандрита Києво-Печерського монастиря. При ньому був реставрований Софіївський собор, Михайлівський монастир, церкви Трьохсвятительську, Спаса. Братські школи були перетворені на колегію по типу європейської школи з викладанням латинською і грецькою мовами, і ця колегія дістала пізніше назву «Києво-Могилянська академія». Її філії були створені у Брацлаві (Бреславі, біля Вінниці) на Поділлі і в Кременці на Волинії. Це був університет європейського типу.

В Русі у 1600-их роках розвинулося літературне і театральне мистецтво, створювалися театри, комедійні вистави, лялькові театри «вертепи». Поширювалася творчість бандуристів і кобзарів, які співали «думи» (балади). Створювалися хори. Поширені були музичні інструменти «бандура», «кобза», «сопілка», «дудка», «трембіта». Розвивається живопис, гравюра по дереву, лиття з міді, художня обробка металу.

Столиця ВКЛР місто Вільно (сучасний Вільнюс) в ці часи стає одним з центрів культури в Європі. У місті вперше пройде у 1636 році популярна європейська опера «Викрадення Єлени».

Розвивалося інженерна справа, будувалися фортеці. Для будівництва руси (русичі, або русини) запрошували іноземних спеціалістів. Одним з таких став відомий картограф і інженер Гільйом Левассер де Боплан (Guillaume Levasseur de Beauplan, жив у 1600-1685 рр.). Він створив багато географічних мар України (Русі і Кримеї).

1635 - саме Гільйом Левассер де Боплан спроектував в цьому році знамениту руську (русинську) фортецю-зірку «Кодацька» на Дніпрі, на порогах, на колишній території кримейців. Коштувало таке будівництво 100 тисяч злотих. Саме ця фортеця зіграє негативну роль в подальших кримейсько-руських (україно-русинських) відносинах.

У фортеці розмістився русинський гарнізон, щоб пильнувати можливі напади на Русь з півдня, не сподіваючись на постійну лояльність кримейців (українців), а також підозрюючи, що вони могли знову повернутися до союзництва з тюрками. Окрім русинів в гарнізоні перебували і польські службовці, і французькі військові інженери. Крім того, така фортеця могла б стати у нагоді в рази чергової навали тартарів (русскіх, колишніх аланів).

543. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1635 року. Інаят I Ґазибуревич

1635-1637 - Інаят I Ґазибуревич - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після третього правління свого двоюрідного брата Джані I Мубарековича). Він син кагана Ґази-Бурі II Девлетовича, онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Наступним каганом стане його двоюрідний брат Богатир IV Селяметович у 1637-1641 рр.

544. Кодацька фортеця

У 1635 році козацька верхівка стала обуреною тим, що Республіка побудувала в цьому році на кордоні у області Пороги (Запорізька) свою фортецю. Про її будівництво було написано у пункті 542. Ця фортеця стояла на землі, яка ще до Першої кримейсько-руської (україно-русинської) війни (1596-1607 рр.) входила до складу Кримеї (грец. Перікопи, укр. України). Територія Кримеї на півночі починалася саме там, де була північна точка дніпровських порогів, там було розміщено прикордонне кримейське (українське) місто Кодаки (або Кудак, сучасне Дніпро). Кордон пролягав там, де річка Самара впадає в річку Дніпро.

Зображення Кодацька фортеця-зірка на плані Гільйома Левассера де Боплана

Через те, що ця фортеця була розташована в поселенні Старі Кодаки, то вона також носила назву «Кодацька». З кримейської (куманської, половецької, або «кримськотатарської») мови назва Кодак, або Кудак (Коуйдаг) перекладається як «селище на горі». Військові Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) виступили за те, що фортеця має належати Кримеї (Україні), бо збудована на кримейській території. Фортеця була майже на кордоні з Руссю.

Але це влада Великого князівства Руського побудувала цю фортецю, за допомогою і проектом французьких інженерів (Гільйома Левассера де Боплана), і тому це було майно Русі. Там розмістили в ній руський (русинський) гарнізон. Також у фортеці були польські, литвинські військові і представники влади Республіки, французькі інженери і офіцери.

545. Напад кримейців (українців) на Кодацьку фортецю

Поступово невдоволення і протести кримейців (українців) переросли у «майдан», тобто в активні протести, які закінчилися захопленням фортеці. Саме слово «майдан» має кримейське («кримськотатарське») походження й перекладається як «головна площа», тобто означає велику центральну незабудовану площу в городищі (селі) або в місті. В Німеччині, наприклад, подібна площа носить назву «Marktplatz», в Русі - «Ринкова площа». В ‘Кримеї або Перікопенській Тартарії’ (Україні) на таку площу, як правило, виходили люди, мешканці, військові для святкувань або навпаки, для висловлення незадоволень і висування вимог до влади. Нагадаємо, що Кримея (грецькою «Перікопа», а в перекладі русинською мовою «Україна»), ще зі старих часів, коли вона називалася Косарією (Хозарією) з часів кагана Косара-Ксієна «Дивлячого» I Кийовича (правив у 461-490 рр.), була демократичною державою.

Декілька кримейських (українських) козацьких загонів увірвалися до фортеці, підпалили усі дерев’яні конструкції. Вони захопили французького інженера Жана де Маріона, обсипали його порохом і підпалили. Козаками керували Іван Сулима, Палій-Бут «Баюн» («Павлюк Михнович») (відомий нам у боях проти Русі на Подолії, у 1607 році) і Яцько Остряниця. Потім козацькі загони пішли на північ й дійшли аж до руського (русинського) міста Кременчук. На шляху вони закликали кримейців (українців) по селам виступити на війну проти Республіки.

Республіка висунула претензії до влади ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), після чого кримейська (українська) влада погодилася видати заколотників до Русі. Отаманів видали руському (русинському) воєводі Адаму Киселю. Після цього відбувся суд на території Республіки і декількох заколотників стратили, окрім Палія-Бута «Баюна», за якого кримейський посол подав прохання про помилування й видачу назад до Кримеї. Прохання посла задовільнили, і Палій-Бут «Баюн» повернувся на батьківщину, в Кримею (Україну).

1636 - каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) Інаят I Ґазибуревич надіслав королю Республіки листа із запевненнями у дружбі і союзництві та вибаченнями за військовий інцидент з Руссю. Російські історики ці події перекрутили й запевняють, нібито «кримських хан» просив «поляків» надіслати козацьку допомогу проти Тюркії (Османської імперії). В дійсності ж, це Кримея (грец. Перікопа, укр. Україна) надавала Республіці військову допомогу своєю козацькою професійною армією. І коли козаки йшли до півострову Таврія Херсонес (сучасного «Кримського»), то це вони не «нападали» на тюрків або на «кримського хана», а просто очільники козацького війська їхали до деяких урядових установ своєї власної країни, у державних справах. І на півострові Таврія Херсонес (Кримському) було розміщено таке саме кримейське (українське) військо козаків, як і у області Буджак (Бессарабії, або південь Одеської), Ногаї (або Дикому Полі), Кубанії, на Таманському півострові, на Порогах та в інших регіонах ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України). Столиця, судячи з мап, поки що залишалася в місті Тана-хань (Азові, сучасному Ростові-на-Дону).

Зображення Мапа «Перікопа (укр. Україна), відома як Косарія (лат. Газара), або Таврія Херсонес» (Taurica Chersonesus: Nostra aetate Przecopsca, et Gazara dicitur) автора Герхарда Меркатора, видана в м. Амстердам, 1636 р. Жовтими лініями підкреслена стара назва України - ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’, червоною лінією підкреслена назва сучасної Росії - «Тартарія», синіми лініями - «Росія» (тодішня назва Московії) та «Литва» (тобто ВКЛР). А зеленими лініями підкреслена назва півострову - «Таврія Херсонес». Як розумієте, назва Кримея відносилася до усієї величезної держави, а не до півострову, тому коли казали «кримський хан», то мали на увазі правителя усієї держави ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), а не маленького півострову, яке не так давно перейменували на «Кримський»

Зображення Фрагмент тієї самої мапи, що вказана вище. Малиновим овалом праворуч позначена столиця Кримеї (України) місто Азов, рожевим колом на півострові Таврія Херсонес позначено місто Бахчисара - майбутня столиця Кримеї. Як бачимо, Бахчисара розташоване північніше і в центрі півострову, а зовсім не там, де сьогодні розташоване однойменне маленьке містечко Бахчисарай з літнім палацом

546. Тартари (русскіє) йдуть війною на Кримею (укр. Україну) на місто Тана-хань (Азов, або Ростов-на-Дону)

1637 - у цьому році на східні території ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) та Русі знову пішла війною тартарська (русская, або аланська) армія. Нагадаємо, що в цей час фінська держава Московія (Біла Русь або Московія) була під мокшанською владою і на ‘Кримею або Перікопенську Тартарію’ (укр. Україну) не нападала. А напад здійснювала армія кипчацької держави Тартарії - це колишня Сара Орда, укр. Золота Країна, Алланія, чиї кордони зменшилися після того, як Московія (Біла Русь або Московія) відвоювала незалежність. В Московії оцязором в цей час був Михайло I Федорович, і Московія входила до складу ВКЛР. Тартарію в цей час очолював великий хан Патшай I («Олексій» «Тишайший»).

Контрактні солдати Тартарії називалися «кацапи» (тобто аланським варіантом слова «казаки»). Пізніше їх стануть називати «донськими кацапами (казаками)». Тоді «донськими» вони не називалися, бо слово «дон» - це слов’янське слово, а у кримейців річка Дон називалася «Танаїс». Можливо назва «дон» - це слов’янська вимова античного імені «Тана», «Тан».

Ще раніше тартари («надволзькі татари», русскіє, колишні алани) окупували частину області Поле Диканя (або Дике Поле) там, де вона переходить у сучасну Воронезьку область, через це загарбницьку армію, яка дислокувалася в тому місті, і стали називати «донськими» кацапами (тобто по-сучасному «казаками»). Після цього вони пішли до моря й розорили кримейську (українську) столицю місто Азов (неподалік від однойменної фортеці Азов на морі), воно ж колишнє Тана-хань, сучасне Ростов-на-Дону. Тартарськими (русскімі, або аланськими) військами керував полководець Урус-мурза, або по-сучасному «Петро Урусов». Нагадаю, що тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) перейшли вже на християнство грецького (православного) обряду і тому часто використовували грецькі імена.

Тартари (русскіє, колишні алани), після того як пройшлися містом Азов (Тана-хань, або Ростов на Дону), що розташовано не на самому морі, а у гирлі річки Танаїс, пішли до однойменної фортеці Азов. Ця фортеця вже розташована прямо на узбережжі Цабачого моря (сучасного «Азовського»), її назва збереглася й до сьогодні. За тих часів, як ми вже неодноразово помічали, на певній відстані (приблизно 45 км) від міст будували фортеці, які носили назву найближчого міста, наприклад неподалік від Ак-Чакума (Очакова, сучасного Миколаєва) була розташована на Чорному морі Очаківська фортеця, неподалік від Азову (сучасного Ростову-на-Дону) - Азовська, неподалік від Кудака (сучасного Дніпра) - Кодацька, неподалік від Бахчисара (Акмеджита, або сучасного Сімферополя) - Бахчисарайський палац, неподалік від міста Орешек (сучасного Санкт-Петербурга) - фортеця Орешек (або Ореша, лат. Orescack, рос. Горішок).

На допомогу кримейському (українському) війську прийшли тюркські війська. Разом вони витіснили частково армію тартарів (русскіх). Козаків очолював кримейський гетьман Сафа «Кононович», з сім’ї і гербу (радвану) Олізарів, який також мав і каган Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович»). Цей герб містить в собі кримейський (український) символ «Тамгу», який зберігся по сьогоднішній день. Про цей радван було зазначено у пункті 461. Також козацькі загони в битві проти тартарів (русскіх) очолював і вже відомий нам отаман Палій-Бут «Баюн», якого до цього відпустили з полону Республіки.

547. Кримейці (українці) частково переходять на «руську (русинську) релігію» з 1637 року

1637-1638 - Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Україна), офіційно вводить християнство, нарівні з мусульманством і єврейством («юдаїзмом», або «іудаїзмом»). Ми вже бачили, що Кримея (грец. Перікопа, укр. Україна, вона ж колишня Куманія, Косарія (Хозарія, або Газарія), лат. Мала Тартарія) була дуже толерантною для всіх релігій. Першою релігією Кримеї (грец. Перікопи, укр. України), ще за часів коли вона називалася Косарією (Хозарією, Газарією), було тенгріанство. Другою релігією стало єврейство, ще за часів українського (хозарського) кагана Обадія I, про що розказано в пунктах 68 і 69 цієї книги. Хозарів (тобто українців), які прийняли єврейство, називали відповідно «євреями». Але сьогодні єврейську релігію здебільшого називають терміном «юдаїзм» («іудаїзм»), що походить від латинського варіанту назви нації людичів, які першими прийняли цю античну релігію євреїв (або гебреїв, ізраелів), живших до н. е. в Палестині. Про це говорилося в пункті 523. З часом «євреями» стали називати кожного, хто прийняв єврейство (або «юдаїзм»), незалежно від національності. Тому євреї можуть мати і слов’янське, і кипчацьке, тюркське, арабське, кавказьке, центрально-азіатське, північно-африканське коріння. Потім в країну під впливом персів і тюрків надовго прийшло мусульманство, і от тепер почали вводити руське (русинське) християнство. Серед народу і військових (козаків) сформувалися гарячі прихильники цієї ідеї.

Одним з провідником цієї ініціативи став писар, сотник і майбутній гетьман кримейського (українського) війська Зиновій-Богдан Мехмедович («Богдан «Хмельницький» «Михайлович»), який народився у 1595 році. Його вірогідний батько, майбутній каган, займав посади в ‘Кримеї або Перікопенській Тартарії’ (Україні) ще в той час, коли в Русі правив великий князь Русі Стані-Слав «Жулкевський». Нагадаємо, що Жулкевський правив Руссю у 1605-1618 рр., написав книгу про війну з московитськими тартарами (аланами, або русскімі), потім був воєводою. Це саме йому відтяли голову союзні кримейцям тюрки у 1620 році, в битві при Цецорі, при Кримейсько-руській (Україно-русинській) війні.

З часом кримейців (українців), що перейшли на християнство, в Русі стали називати просто «козаками», самі себе вони називали «halq» (халк, або змінене «хакл», русифіковане «хакол», «хахол»), що з кримейської мови перекладається як «народ». А тих кримейців (українців), хто зберіг до сьогодні мусульманство, стали називати «кримейськими татарами».

548. Історики приховують кипчацьке походженні українців (кримейців, або хозарів) і русскіх («надволзьких татар», або аланів)

Насправді, про Зиновія-Богдана «Хмельницького» історики говорити не люблять, та й знають не багато, бо раніше вважалося незручним і навіть забороненим вказувати на кримейську національність і каганське походження українських лідерів. Чим більше історичні події наближаються до наших часів, тим більше проявляється знаменитих кримейських (тобто українських) діячів. І все складніше й складніше становиться приховувати їхнє кипчацьке (лат. татарське) походження. Тому про факт володіння деякими діячами кримейською (куманською, або половецькою, сучасною «кримськотатарською») мовою вчені починають вигадувати казки.

Наприклад, одна з таких популярних казок - що ці діячі, нібито, добре опанували кримейську (половецьку, куманську, або «кримськотатарську») мову, перебуваючи в Тюркії (укр. Туреччині) в рабстві, всього за пару років. Це повна нісенітниця, бо, по-перше, кримейська (тобто куманська, хозарська, або половецька) мова відноситься до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, а тюркська - до тюркської, тобто це зовсім різні нічим не схожі мови. Тюрки (або турки) не володіють кипчацькими (лат. татарськими) мовами, тому від них цим мовам не можна навчитися від слова «зовсім». По-друге - щоб вивчити мову, її потрібно вчити. Просто перебуваючи в рабстві, працюючи в важких умовах на галерах, не можна займатися вивченням мови. Так, звичайно вийде в цих умовах вивчити десяток окремих слів, але не можна опанувати вмінням читати, писати, складувати речення. Для опанування мовою потрібно займатися цим, пройти курс, заходитись постійно у середовищі, де розмовлять цією мовою, часто самому вживати її.

Тому ясно, що кримейською мовою кримейські, тобто українські діячі володіли не тому, що «вивчили її в Тюркії в рабстві», а саме тому що це була їхня рідна мова. Про це імперські і більшовицькі історики мовчали, бо ця тема була «табу», тобто заборонена. Така поведінка вчених випливає з колоніальної політики урядів Російської Імперії, СРСР та Російської Федерації, які наполягали на тому, що в Росії всі, особливо відомі діячі, мали бути «русскімі» і ще бажано «слов’янами», а жодного разу не кипчаками (лат. татарами), фінами, балканами (грец. «циганами»), тюрками, романами (латинами) тощо.

549. Трюк щодо кримейської мови: росіяни називали її «турецькою»

Росіяни вигадали ще один хитрий трюк: кримейську мову вони стали називати просто «турецькою». Це те саме, як руську (або русинську, сучасну українську) мову вони називають в історії просто «польською». Тобто, цим вони хотіли показати, що якщо нема на якійсь території мови - значить там нема і нації, а це значить, що цю територію можна спокійно собі захоплювати, мовляв, вона ж «нічия». Кримею, відому в 1700-их роках вже під латинською назвою «Мала Тартарія», росіяни досі називають «якимись незаселеними пустими землями, на які розселилися русскіє».

Коли кримейське (тобто куманське, або косарське (хозарське), тартарське) походження якогось українського діяча сховати було вже неможливо, тоді застосовували дуже хитру підміну понять: кримейця (тобто українця) називали просто військовою назвою «козак», а кримейку, відповідно, називали «козачка». Звідти й з’явилися в працях істориків згадування про те, що, наприклад, мати Богдана «Хмельницького» була «козачкою», або що українці володіли «козацьким» письмом. Тобто словом «козацький» просто стали підмінювати терміни «кримейський», «український», «запорозький», або «кримськотатарський».

(Кінець 14 глави)