Історія України і Росії

Глава 14 — книга Загублені нації: розслідування історії України і Росії

Глава 14

Головна (Передмова)    Зміст    1. Інтерпретація    2. Меч «Тирфін»    3. Україна і Русь    4. Ольга    5. Труба «Торама»    6. Росія і Артанія    7. Моголи    8. ВКЛР і єврейство    9. Кремль    10. Московія    11. Тартарія    12. Друга «Русь»    13. Назва «Україна»    14. Війна Болотнікова    15. Хмельниччина    16. Три Тартарії    17. «Кривавий потоп»    18. Війна Разіна    19. Мала Тартарія    20. Колонізація Приуралля    21. Імперії в Європі    22. Червона Русь    23. Романови    24. Колонізація України    25. Кінець імперій    26. Червона гвардія    27. Більшовизм    28. Вічний зов    Додаток 1. Перелік історичних назв України і Росії та їхніх правителів    Додаток 2. Корінні нації України, Росії, Європи і Північної Азії    Додаток 3. Визначальні дати    Додаток 4. Антиміфи та стислий переказ історії України і Росії    Список карт і зображень    Список джерел

Глава 14. ВІЙНА БОЛОТНІКОВА (1605—1637 рр.)

Визвольна московицька війна Болотнікова. Московія вдруге входить до ВКЛР. Правителі ВКЛР. Реформи Московії (Білої Русі або Московії). «Смута» надволзьких татар (русскіх). Кацапська армія надволзьких татар (русскіх). Надволзькі татари перейменовуються істориками на «русскіх». Олігархи і «євреї». Культура Русі (англ. Рутенії). Кримські (українські) торговці «чумаки». Ерзянська (лат. мордовська) еліта. Про прізвисько «романов». Герб московитів. Перший підручник сучасної російської (русскої) мови. Кримці (українці) і руси захищаються від тюрків. Антиукраїнська пропаганда русскіх (надволзьких татар). Смоленська війна. Французькі інженери в Русі (англ. Рутенії). Кодацька фортеця та конфлікт через неї. Руська релігія в Криму (лат. Кримеї, укр. Україні). Русскіє (надволзькі татари) нападають на Кримею (Крим, укр. Україну). Історики приховують кипчацьке коріння

509. Третя національно-визвольна війна московитів (мокшей) 1605—1612 рр. Іван «Болотніков» та Ілейка «Муромець»

1605 — цього року почалася нова визвольна війна московського (мокшанського) і ерзянського (лат. мордовського) народів[1]. Вона відбувалася під проводом воєводи Івана «Болотнікова», Ілейки «Муромця», Ілейки Горчакова та Чинкова Воркадіна[2]. Російські історики (-імена) назвали цю вітчизняну війну принизливо — просто «селянським повстанням»[3]. Але у московитів (мокшей) чисельність армії становила 20 тис. чоловік[4], тоді як урядові війська надволзьких татар (русскіх) складалися з 30 тис. чоловік[5]. Тобто московити (мокші, лат. москалі) мали справжню армію і це не було просто повстанням. Оскільки московити — це і є споконвічний корінний народ Московії, то народ не міг воювати сам проти себе. З погляду московитів (мокшей) в керівництві ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскій державі) сиділи окупанти — «надволзькотатарська» аланська орда (сарацени, тобто «золоті» ординці, вони ж сучасні русскіє).

Ілейко «Муромець» стверджував, що хоче посадити на трон сина колишнього законного московського оцязора[6]. Звали спадкоємця Дмитром-Гришком, і він вважався, сином (або, можливо, онуком) оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV») (вірогідно про нього чи про його бітька зазначено у пункті 446).

1605 — до Москви стали надходити листи про те, що законний цар живий і повинен зайняти трон. Московити (мокші, лат. москалі) дуже зраділи й кинулися громити будинки «надволзькотатарської» (аланської, або русскої) знаті, особливо сім’ї Годунових, ханських родин Сабурових, Вельямінових. Згідно з книгою Джона Мілтона «Коротка історія Московії» (Лондон, 1682), «з дружини Бориса «Годунова», що тікала, встигли зірвати дорогоцінне намисто»[7].

1605 — цьогоріч трапилася загибель самозваного надволзького татарського (русского) «царя» Бориса «Годунова». Його або отруїли навмисно, або він сам отруївся та помер[8].

1605 — московити (мокші, лат. москалі) і ерзя (лат. мордва) взяли собі в союзники Республіку (пол. Речпосполіту, або Річ Посполиту)[9]. Тобто на стороні московитів виступили армія ВКЛР, яку в російській історії називають «поляками». За допомогою союзних військ московитська (мокшанська), руська (русинська, рутенська) і литвинська (білоруська) армії взяли в облогу місто Москву, де стояли надволзькі татари (русскіє). Воєводою військ Республіки був русич (тобто русин, рутен) Стані-Слав «Жулкевський». Під час цієї так званої «Московської смути» українські козаки увійшли до Москви 20 червня 1605 року у складі двадцятитисячного війська Дмитра-Гришка I (так званого «Лжедмитра»)[10]. До війська входили 12 тисяч козаків[11].

Відбулася облога фінського міста Москви (колишнього Перуму), що призвела до великого голоду[12]. Свідки писали, що люди з’їли всіх собак, котів, пили свою сечу і вночі вбивали одне одного, щоб з’їсти (з Львівського літопису)[13].

1605 — ця облога Москви (Перуму) і вся війна в результаті закінчилася перемогою московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви)[14]. Дмитро-Гришко I з військом урочисто зайняли місто й дорогою їх зустрічали тріумфуючи московці[15].

1605—1645 — на цей період надволзькі татари (вони ж русскіє, колишні сарацени, або «золоті» ординці) знову втрачають владу. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) переходить до рук московитів (мокшей) — законних власників. Країну в 1605—1610 рр. очолює оцязор Дмитро-Гришко I, якого його вороги ординці надволзькі татари (русскіє) називають «лжедмитром» і «самозванцем». Московитська (мокшанська) влада протримається до 1645 року. Я особисто вважаю, що історики повинні вже позбутися терміну «лжедмитро», тому що він є необ'єктивним і пропагандистським. Настав час називати законного і популярного в народі мокшанського оцязора його справжнім іменем, а не русскім хибним прізвиськом.

510. Московія (Біла Русь або Московія) з 1605 року. Дмитро-Гришко I

1605—1610 — Дмитро-Гришко I — новий оцязор Московії (Білої Русі або Московії) (прийшов після перемоги над «надволзькотатарським» (русскім) великим ханом, самозванцем Борисом «Годуновим» I). Він син (або, можливо, онук) московського оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV») та Настасії «Кошкіної» (пункт 446). Прийшов до влади внаслідок визвольної війни московитів (мокшей) та ерзі (лат. мордви) за свою незалежність[16]. Через його офіційну посаду «оцязор» «надволзькі татари» (русскіє, колишні алани) називають його «царьок» (тобто оцязор)[17], а також прізвиськами «розстрижка»[18], «отреп’єв»[19], «Лжедмитрій»[20] і «самозванець»[21], хоча в дійсності самозванцем був попередній надволзькотатарський великий хан Борис «Годунов» I.

Московити (мокші, лат. москалі, moxel) з радістю коронували свого оцязора Дмитра-Гришка I[22]. Його головним полководцем був русич (тобто русин) Роман Ружинський[23].

Нагадаємо, що своє друге ім’я «Гришко» оцязор, вірогідно, отримав від Гришка — дядька свого батька, який виховував і його самого, і його батька, і був дядьком його ж матері. Є свідчення про зовнішність нового оцязора[24]: у Дмитра-Гришка I було світле рудувате волосся та блакитні очі[25]. Це типовий антропологічний портрет волзьких фін московитів (мокшей). Якщо оцязор Іоанн I Василь-Габріельович (перша частина «Івана IV Васильовича») був його батьком, то тоді Дмитру-Гришку I могло бути приблизно від 25 до 55 років.

Московія (Біла Русь або Московія) за московської влади одразу змінює свою політику. Московити (мокші, лат. москалі) традиційно пішли одразу на об’єднання зі співдружністю ВКЛР, або Великим князівством Литовським, Руським (англ. Рутенським) і Жемайтським (Самогетським).

У 1606 році оцязор Московії (Білої Русі або Московії) Дмитро-Гришко I їздив до руського (русинського, рутенського) міста Львову. Там він взяв за дружину руську наречену на ім’я Марина Юрій-Мнішківна, яка була донькою руського (русинського, рутенського) князя Юрія-Мнішка, він був воєводою з міста Сандомира (сьогодні у складі Польщі). У Москві зібралося на весілля багато гостей — русів (русичів, або русинів, рутенів), литвинів (білорусів), ляхів (поляків) і кримців (українців)[26].

В цей час ординці надволзькі татари (русскіє, колишні алани, золотоординці) зі своїм контрактним військом, яке називалося «кацапи» (укр. «казаки»), вторглися до Москви[27]. «Кацапи» — це надволзькотатарський (сараценський, або золотоординський, аланський, тобто русскій) аналог кримської назви «козаки». Бо аланська (або «надволзькотатарська», колишня сараценська, «золотоординська») і кримська (або «кримськотатарська», колишня половецька, хозарська) мови відносяться до спільної мовної групи, відповідно вони в чомусь схожі, але при цьому багато слів вимовляються по-різному. Те, що в ‘Кримеї або Перікопенській тартарії’ (Криму, тобто в Україні) звучало як «козаки», у надволзьких татар (русскіх, або аланів) звучало як «кацапи». Сьогодні кацапів називають в Росії «казаками» (саме через першу літеру «а») та іноді «донськими казаками». Деякі дослідники (-імена) знайшли схожу аналогію цьому слову з перської «кассаб»[28], що означає «різник»[29].

Після вторгнення в Москву надволзькі татари (русскіє) багатьох гостей повбивали[30]. Вторгнутися в місто ординці надволзькі татари змогли за допомоги зрадників й колаборантів Мініна і Пожарського[31], з якими був також ерзянський діяч Баюш «Богатий» I Ораз-Гелдяйович[32], а також Обран та Кіпкай[33]. Потім ці двоє останніх нібито поміняли свої імена на Петра і Данила[34], а їхні нащадки взяли прізвища Баюшев, Богданов і Чепкунов[35]. Надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, золотоординців) у цей період неформально очолює хан Василь-Скопа «Шуйський»[36]. Він в цей час наймає собі в союзники шведських найманців[37], щоб йти війною на московського оцязора Дмитра-Гришка I. Війська шведів очолював Якоб Делагарді[38]. У цей же час на допомогу оцязору Дмитру-Гришку I стало військо Республіки[39].

511. Московія (Біла Русь або Московія) вдруге входить до союзу ВКЛР у 1607—1645 рр.

1607—1645 — протягом цих років Московія (Біла Русь або Московія) як повноправна держава входить до складу співдружності ВКЛР[40]. Це ясно видно на картах ВКЛР того періоду (-карта).

Оскільки Московія (Біла Русь або Московія) тепер стала членом Великого князівства Литовського, Руського (англ. Рутенського) і Жемайтського (Самогетьського), або скорочено ВКЛР, то на Московію на той час теж поширювалася влада правителя ВКЛР[41]. Реальну владу у Московії (Білій Русі або Московії) здійснює її московський уряд, який до цього надволзькі татари (русскіє ординці) у той час прозвали «Семибоярщиною»[42]. Литвинів (білорусів) та русів (русичів, або русинів, рутенів), які працювали в Московії (Білій Русі або Московії), росіяни сьогодні вперто називають «поляками»[43]. А допомогу від русів та литвинів (білорусів) на боці московитів (мокшей) у визвольній війні проти надволзьких татар (русскіх ординців) — називають «польсько-російською війною»[44] та «окупацією поляками»[45]. Це відбувається тому, що сьогодні вся історія мокшано-татарської (московсько-русскої) колонії «Російської федерації» написана з погляду надволзьких татар (або русскіх, колишніх аланів, сараценів, «золотих» ординців).

Війська московського оцязора Дмитра-Гришка I звільняють частину Московії (Білої Русі або Московії) від надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів)[46] і він продовжує правити у частині країни, що підконтрольна Московії.

Карта 14-01. «Литва» — повна карта ВКЛР

1607-Lithuania-Atlas-minor-Gerardi-Mercatoris

Опис карти 14-01: повна карта ВКЛР «Литва» (Lithuania, або ВКЛР) з «Атласу мінор» (Atlas minor Gerardi Mercatoris) автора Герхарда Меркатора, м. Амстердам, 1607 р. На мапі в правому верхньому кутку ми можемо вже бачити Московію (назву обведено та підкреслено червоними лініями) в складі Литви, тобто ВКЛР

512. Перенесення столиці ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. України) назад в місто Азов (колишнє Тана-хань) з 1607 року

В результаті експансії кримських козаків на руські (русинські, рутенські) землі й захоплення області Подолія (Поділля), останні роки (з 1595 року) йшли військові дії — руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) намагалися звільнити свою область Подолію (Брацлавщину, або Бреславщину, сучасну Вінницьку). Поступово війська Республіки витіснили кримців (українців) до Кара деніз (укр. Чорного моря). Після вирішальної битви біля села Удич[47], руси (русичі, або русини, рутени) змогли звільнити свою область Подолію. Русами керував Стані-Слав «Жулкевський», а кримцями (українцями) — отаман Темір Арсланович («Тимур Львович»)[48], по матері онук Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»), був до війни головою кримської Буджацької області[49] (Бессарабії, або південної частини Одеської області)[50].

Але війська Республіки не зупинилися на визволенні Подолії, й пішли далі на південь. В результаті вони захопили кримську (українську) столичну Очаківську область — це північна частина Одеської області, з містами Білгород-Дністровський, Кочубей (Одеса) і Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, неподалік однойменної «Очаківської» фортеці біля моря)[51]. Ще багато років ця область перебуватиме під окупацією русів (до 1648 року)[52]. На географічній карті Герхарда Меркатора, яка називається «Херсонес Таврійський» (Таврія Херсонес), в наші часи відома як Перекопа, а також Хозарія» (Taurica Chersonesus. Nostra aetate Przecopsca et Gazara dicitur), видана в Амстердамі у 1607 році, ми бачимо, що Очаківська область розташована вже у складі Республіки в складі Подолії.

Карта 14-02. «Херсонес Таврійський» — повна карта України

1607-Taurica-Chersonesus-Mercator-Gerhard-Amsterdam

Опис карти 14-02: повна карта України «Херсонес Таврійський» (Таврія Херсонес), в наші часи відома як Перекопа, а також Хозарія» (Taurica Chersonesus. Nostra aetate Przecopsca et Gazara dicitur), автор Герхард Меркатор, м. Амстердам, 1607 р.

Нагадаю, що стара антична держава Кімерія (Кімера), яка була на цій території до н. е., греками називалася «Перікопа»[53]. А це руською (русинською, рутенською, сучасною українською) з грецької перекладалося як «Вкраїна», «Україна», від слова «краяти», «кроїти»[54], «розрізати», «врізуватися» (наприклад, у простір, у воду), що виникло від специфічних топографічних особливостей країни. Про походження назви «Кримея», або «Крим» (кр. Qirim), русинською — «Україна» (від грецької назви Перікопа), написано також у пунктах 194, 203, 397 цієї книги.

1607 — через втрату своєї столиці, влада ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. України, колишньої Косарії (Хозарії, Газарії), Куманії) остаточно переносить столицю в інше місто. Під час останньої навали військ Республіки (пол. Речпосполіти) столиця Кримеї (Криму) місто Ак-Чакум (або Очаків, сучасний Миколаїв, неподалік маленької однойменної «Очаківської» фортеці біля моря) була евакуйована назад до Азова[55] (колишнього Тана-хань, сучасного Ростову-на-Дону, неподалік однойменної «Азовської» фортеці біля моря). Таке розташування столиці ми ясно можемо побачити на географічних картах того періоду (-карти).

Після поразки і втрати територій в Першій кримсько-руській (україно-русинській) війні (1596—1607)[56], кримці (грец. перікопці, укр. українці) намагатимуться зберігати мир з Руссю (англ. Рутенією) і Республікою. Цей мир триватиме до 1648 року, коли почнеться запізнілий контрнаступ, або Друга кримсько-руська війна (1648—1649), метою якої буде звільнення кримцями (українцями) своїх північно-західних територій ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. України), захоплених русами (русичами, або русинами) під час Першої кримсько-руської (україно-русинської) війни.

Цей період ясно видно на картах Республіки того часу (карта 14-02), де територія Русі вже досягає Чорного моря, саме в Очаківському регіоні (сучасній Миколаївській області). Ще в школах СРСР ми вивчали ці карти, і ніколи нам ніхто не пояснював, чому це територія «поляків» на початку 1600-их років раптово стала виходити до моря, чого раніше ніколи не було. А також нам ніхто ніколи не пояснював, що то була за така територія, що мала вихід до моря — кому вона належала, якій державі? Шкільна освіта радянських дітей регулювалася з фінської мокшанської Москви, і інформація в підручниках строго контролювалася більшовицькою цензурою. А більшовицька цензура просто замовчувала, що поняття «Крим» — то був не півострів, а величезна за розмірами держава. І що ця держава була суверенною (а не «васалом Тюркії»[57]). І в часи імперської та радянської окупації на зазначали, що території на північ від півострову Херсонесу Таврійського (сучасного «Кримського») не були «незаселеними і нічиїми»[58], а контролювалися конкретною державою[59]. І навіть якщо там жило мало населення — це не привід говорити, що там могли селитися, хто тільки хотів[60], чи їх окупувати й називати «південнорусскімі»[61]. Сьогодні ж кипчацька держава-колонія Російська федерація під режимом рашистів взагалі стверджує, що то були «її русскіє землі»[62], на яких русскіє потрапили в «польську окупацію»[63]. В дійсності, як ми бачимо — це русами, білорусами (литвинами) й поляками тощо були окуповані землі кипчаків українців (кримців, колишніх куманів, або хозарів), й до Росії (на той час Тартарії) та русскіх (надволзьких татар, колишніх аланів, або «золотих» ординців, ерз. буртасів) ці події не мали ніякого відношення. Але, якщо називати українців терміном часу Російської імперії — тобто русскімі, а русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) називати терміном до часів Російської імперії — тобто «поляками» (бо так називали усіх, хто жив в Республіці), то технічно така маніпуляція термінами виводить саме на те, як і записано в радянських підручниках: нібито русскіє були окуповані поляками.

513. Плутанина правителів ‘Кримеї або Преікопенської Тартарії’ (Криму, укр. України) з очільниками області Херсонесу Таврійської

В історії правителів ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. Української держави) — величезної суверенної держави — називають «ханами Криму»[64], «кримськими» царями[65]. Але у столичній області, що носила назву «Кримея або Перікопенська тартарія» (Крим), тобто була однойменна з назвою держави (бо за назвою цієї області отримала назву і уся держава), був звичайно і свій місцевий голова, або хан. Сучасний «Кримський» півострів тоді «кримським» не називався і окремою адміністративною одиницею не був. В ті часи півострів носив назву «Херсонес Таврійський», що ми бачимо на багатьох картах тих часів (наведені в цій книгі, -карти), і входив в Таврійську (сучасну Херсонську і Запорізьку) область, у якої також був свій голова (хан). Голови (хани) були у кожній області Криму - буджацький (міста Одеса, Тирасполь), очаківський (міста Миколаїв, Нікополь), кримський (міста Дніпро, Херсон, Сімферополь), ногайський (міста Донецьк, Луганськ), куманський (міста Ростов, Ставрополь) тощо.

Ось цих ханів — кагана Кримської (Української) держави і очільників однойменної області, яка згодом перейменується в «Ногайську тартарію» (Донецька і Луганська області — це колишнє «Дике Поле» хана Дик-хана «Хлібороба»), сучасні дослідники часто навмисно змішують. В дійсності ж дуже часто якийсь хан, нащадок каганського роду, спочатку очолював певну область, а вже пізніше він робив кар’єру й його обирали каганом[66] — головою Української держави.

До того ж, всю державу ‘Кримею або Перікопенську Тартарію’ (Крим, укр. Українську державу) російські історики називать просто «Кримським ханством» (лат. Crimea Khanat), не розкриваючи того, що державні кордони цього нібито «ханства» (нібито області) простягалися дуже далеко за межі маленького півострова Херсонеса Таврійського (сучасного «Кримського»). Тобто в даному випадку під словом «ханство» слід розуміти «державу» (-карта).

514. Кримея (Крим, грец. Перікопа, укр. Україна) з 1608 року. Токтамиш I Ґазибуревич, Селямет I Девлетович, Мехмед-Ґірей III Сагайдачович, Джані I Мубарекович

1608—1608 — Токтамиш I Ґазибуревич — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого батька)[67]. Він син кагана Ґази-Бурі II Девлетовича.

1608—1610 — Селямет I Девлетович — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого племінника Токтамиша I Ґазибуревича)[68]. Він молодший син Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»), онук Мубарака Менглійовича, брат кагана Ісляма (Аслана) II Девлетовича. Мав дітей на ім’я Азамат, Мубарек Селяметович (стане батьком Мурада I Мубарековича[69]), Бахадир I Селяметович, Іслям-Ґірей III Селяметович[70], Сафа Селяметович (матиме сина на ім'я Сафа I Сафовича[71]), Кирим Селяметович (стане батьком Хаджи-Кочубея II Киримовича[72]), Мехмед-Софу IV Селяметович, Адиль Селяметович (стане батьком сина на ім'я Девлат-Кара III Адильович[73]).

Прем'єр-міністром (калгою) став племінник кагана Мехмед[74], потім — Джані I Мубарек-Шакайович[75], а одним з міністрів був Шахін[76], який до цього очолював Ногайську область, або Дике Поле (Донецька, Луганська області).

1610—1610 — Мехмед-Ґірей III Сагайдачович — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого двоюрідного діда Селямета I Девлетовича)[77]. Він син Сагайдача «Лук зі Стрілами» Мехмед-Семіновича, онук Мехмеда-Семіна II Девлетовича («Михайла Дмитровича»). Є висока вірогідність того, що це саме його брат був легендарним кримським (українським) гетьманом на ім'я «Петро-Конон Сагайдачний» (укр. Конашевич), який мав високу популярність в народі[78].

1610—1623 — Джані I Мубарекович — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого двоюрідного племінника Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича)[79]. Він син Мубарек-Шакая Девлетовича, онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»)[80]. Наступним каганом стане вдруге його двоюрідний племінник Мехмед-Ґірей III Сагайдачович у 1623—1624 рр.

В роки правління цих каганів відбувалося зміцнення політичних зв’язків з Тюркією, Персією (Іраном) — з правителями тих країн у кримців (українців) були родинні зв’язки[81]. Російські історики (наприклад, Карамзін Микола, Соловйов Сергій, -імена) усю величезну причорноморську державу тих часів називають «Кримом», а кримські (українські) міста називають «тюркськими» (укр. турецькими)[82] й взагалі заперечують сьогодні існування України (Кримської держави, колишньої Куманії, Хозарії) як держави від злості, що ніколи не мали сил її повністю захопити й підкорити.

515. ВКЛР з 1610 року. Владислав-Ваза IV Жигимонтович

1610—1632 — Владислав-Ваза IV Жигимонтович — новий правитель союзу ВКЛР[83]. Він син Жиги-Монта (Сигізмунда) III Яновича з роду Ваза і Анни «Австрійської» «Габсбурзької»[84]. За його правління Московія (Біла Русь або Московія) також входила до ВКЛР[85], й ще буде залишатися частиною ВКЛР до кінця правління наступного московського оцязора Михайла I Федоровича[86]. Нагадаю, що Владислав-Ваза IV Жигимонтович був правителем ВКЛР, а не всієї Республіки (пол. Речпосполіти, або Річ Посполити). А в 1634—1648 рр. він стане королем Польщі (теж не всієї Республіки).

1610 — трапилася потужна пожежа у столиці ВКЛР — в слов'янському місті Вільно (сучасному Вільнюсі)[87].

В 1610 році Русь (англ. Рутенія) відбиває назад своє місто Смоленськ. Русами керував великий князь Русі Стані-Слав «Жулкевський»[88], а надволзьким татарським (тобто русскім, колишнім аланським) військом керував Дмитро «Шуський»[89]. У цій битві, яка відбулася під селом Клушино[90], брали участь навіть козацькі загони ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), яка хотіла виправити відносини з Руссю (англ. Рутенією) і Республікою після Першої кримсько-руської (україно-русинської) війни, яку розпочала і провела Кримея (Крим, грец. Перікопа, укр. Україна) у 1596—1607 рр. і після якої втратила свій столичний регіон Ак-Чакумську область (Очаківську).

У цьому ж 1610 році слов’янська держава Новогардія (м. Великий Новгород) знову проголошує незалежність[91].

В цей же час у 1610 році московський оцязор Дмитро-Гришко I відбиває у надволзького татарського (русского) хана Василя-Скопи «Шуйського» ерзянське (мордовське) місто Арзамас[92]. Після цього московські війська за підтримки русів (русичів, або русинів, рутенів) та литвинів (білорусів) звільняють від надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, або «золотих» ординців) столицю Московії[93]. Таким чином, Москва знову повертається під владу корінної нації — московитів (мокшей). Руси (русичі, русини, рутени), литви (білоруси), ляхи (поляки) разом з московитами відбудовують зруйноване місто[94].

516. Примітка про союз ВКЛР

Зверніть увагу на те, що московити (мокші, лат. москалі, moxel) вступили до складу не співдружності Республіки (пол. Речпосполіти), а до союзу ВКЛР. Республіка складалася з двох держав — з Польщі та союзу ВКЛР (тому й називалася співдружністю двох народів[95]). А союз ВКЛР складалася з кількох держав (як Євросоюз сьогодні), ось до цього союзу і увійшла Московія (Біла Русь або Московія).

Співдружність народу ВКЛР та народу Польщі (тобто двох народів) разом становили Республіку, пол. Речпосполіту (Rzeczpospolita), або, як трактують назву українські джерела «Річ Посполиту» (про це більше у пункті 472). Тобто ВКЛР з Польщею становили Республіку. А Литва (Білорусь) з Руссю (англ. Рутенією, сучасною Руссю-Україною), з Самогетією (або Жемайтією, сучасною Литвою), з Лівонією (частиною Естонії), з Готтландом (частиною Данії), з Свебією (частиною територій лужицьких сорбів) — становили ВКЛР.

ВКЛР на той час була чимось подібним до сучасного «Євросоюзу», в якому в різний час були об’єднані від 4 до 9 держав. Слід відзначити, що кожна країна зберігала свою мову, культуру, кордони, у деяких з них була спільна валюта — золотий[96]. Європейські та колоніальні історики (-імена) називали ВКЛР одним словом — «Литва» (Lithuania), що видно на багатьох географічних картах (-карти).

Титул Владислава-Вази IV Жиги-Монтовича, який був у 1610—1632 рр. правителем ВКЛР[97], а у 1632—1648 рр. стане правителем Республіки[98], виглядав так: правитель Литви (Білорусі), Русі (англ. Рутенії), Пруссії (сьогодні це північна область Польщі з містом Гданськ та Калінінградська область Росії), Мазовії (область Польщі), Жемайтії (Самогетії, або сучасної Литви), Лівонії (південної частини сучасної Естонії), Смоленкії (область Русі), Сіверії (область Русі), Чернігівщини (область Русі), Суевії й Венедів (лужицьких сорбів), Готтланд (Gothorum, південь Швеції та острів, колишні данські території), а також Московії (Білої Русі або Московії)[99].

Справа в тому, що раніше деякі області мали цілком автономні права зі своїми главами та урядом (наприклад, як сьогодні землі в Німеччині або автономні республіки в Російські федерації), тому їх часто вказували окремо, хоча офіційно вони входили в склад якоїсь держави. Наприклад, до Русі (англ. Рутенії) входили Смоленкія, Сіверія, Чернігівщина, Волинія, Подолія (Брацлавщина, або Бреславщина, сучасна Вінниччина) тощо (такі дані на базі різних географічних карт з відкритих джерел). Ще раніше до союзу ВКЛР входили дві слов’янські держави Плесковія і Новогардія[100].

Тобто союз ВКЛР у різні роки складався з різних країн, і аж двічі у цій співдружності була Московія. За московських оцязорів Московія отримувала членство у ВКЛР, а за аланських («надволзькотатарських», або русскіх) ханів — навпаки, виходила зі складу ВКЛР і починала проти нього воювати. У сучасній російській історії (примітка: фальшивій) союз країн ВКЛР називають просто «Литвою» (маючи на увазі сучасну балтську Литву, колишню Самогетію, або Жемайтію), без згадки про інших країн-членів; а союз «Республіку» (пол. Речпосполіту, або Річ Посполиту) називають просто «Польщею».

Російські історики (-імена) сьогодні часто плутають посади голови Республіки і правителя ВКЛР, а також приплітають сюди ж короля Польщі, хибно поєднуючи усі ці посади в одне. Насправді, деякі правителі дійсно займали ці всі посади, але по черзі — були і правителями ВКЛР, і королями Польщі, але не одночасно, в різні проміжки часу. Яскравим таким прикладом є легендарний Жиги-Монт (Сигізмунд) III Янович з роду Ваза (батько Владислава-Вази IV): спочатку він був головою співдружності Республіки у 1587—1592 рр.[101]; потім правителем союзу ВКЛР у 1592—1599 рр.[102]; і він же став королем слов’янської держави Польщі у 1599—1632 рр.[103] Сучасні русскіє (тобто надволзькі татари, колишні алани, «золоті» ординці, ерз. буртаси) сьогодні всі ці посади змішують, не ясно тільки, чи роблять вони це навмисно чи через нерозуміння.

517. Досягнення Московії (Білої Русі або Московії) за правління оцязора Дмитра-Гришка I

Московський оцязор Дмитро-Гришко I правив п’ять років. Протягом правління він зробив багато покращень для життя московського народу[104]: зменшив податки[105], скасував десятину[106], збільшив зарплату московським службовцям[107]. Також він скасував «холопство», тобто холопи перестали передаватися господарю у спадок, як було при тартарських (русскіх, колишніх аланських, золотоординських) окупантах[108]. А відтепер колишні холопи мали право самі найматися на роботу до кого хотіли. Іншими словами, він просто скасував рабство, яке ввели ще раніше надволзькі татари (сучасні етнічні русскіє) щодо нації московитів (мокшей). Окупація, як ми бачимо, завжди веде до рабства окупованої нації та до ненависті в суспільстві, яка супроводжується проявами нацизма та хамства.

Оцязор Дмитро-Гришко I запровадив великі штрафи за хабарництво[109]. Змінив стару «надволзькотатарську» (русскую) назву парламенту «Боярська Дума» (алан. Баяр Думан, тобто «Збір Знаті») на європейську — «Сенат». Був сам особисто присутнім майже кожен день на засіданнях Сенату[110].

В уряд держави для управління економікою було найнято багато русів (русичів, або русинів, рутенів), литвинів (білорусів) і ляхів (поляків)[111]. Економічний стан Московії (Білої Русі або Московії) покращився[112]. Оцязор Дмитро-Гришко I дозволив вільно виїжджати з країни, було знято заборони щодо пересування всередині держави, як було при надволзькотатарській (русскій ординській) окупації[113].

Було запрошено до роботи в армії Московії (Білої Русі або Московії) багато англійців[114]. Англійці помічали, що такої свободи не знала ще жодна європейська держава[115]. У країну дозволили приїжджати італійським, шведським та німецьким купцям, торговцям діамантами і хутром. Дмитро-Гришко I зняв заборону на виступи вуличних акторів (так званих «скоморохів») та співаків[116], дозволив знову гру у шахи[117], пісні і танці[118]. Зверніть увагу, це означає, що до цього співи і танці надволзькі татари (русскіє) забороняли. На мою думку, та заборона стовувалася саме мокшанських пісень і танців, проявів фінської культури.

Таким чином, московський оцязор Дмитро-Гришко I був справжнім розбудовником країни московитів. Він був новатором, який хотів, щоб фінська держава Московія стала частиною Європи. Хотів балотуватися на виборах голови Республіки[119] або, як кажуть російські історики (-імена) — «претендував на польську корону»[120] (адже вони вперто називають багатонаціональну Республіку просто «Польщею»). І тому ви повинні розуміти, що ніяким «самозванцем» чи «лжедмитром» він не був (це ординська термінологія), а був гарячо любимим своїм мокшанським народом законним керівником.

518. «Смута» в Московії (Білій Русі або Московії) у 1610—1612 рр.

В 1610 році внаслідок боїв надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, «золотих» ординців) проти московитів (мокшей), московський (мокшанський) оцязор Дмитро-Гришко I та його дружина русинка Марина Юрій-Мнішківна зникають[121]. Через деякий час на головну Крезняву (укр. Хрещату, або по-сучасному «Красную», «Червону») площу надволзькі татари (русскіє ординці) виносять розрубані тіла та стверджують, що один із них — Дмитро, та розпускають чутки про смерть оцязора[122].

Російськими істориками (-імена) припускається, що оцязор Дмитро-Гришко I був нібито вбитий своїм начальником варти ногайцем на ім’я Урак бін Джан-Арслан, або «Петро Арсланович (укр. Львович) Урусов»[123].

Відомо, що у Марини Юрій-Мнішківни від оцязора Дмитра за п’ять років його правління народилися діти[124].

Наступним оцязором стане онук московського оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV») і його дружини Настасії Кошкіної, і одночасно її ж внучатий племінник, Михайло I Федорович у 1613—1645 рр.[125]

1610—1612 — в ці роки настав дворічний період безвладдя в Московії (Білій Русі або Московії). Цей час і називався в російській історії терміном «смута». Владу хотіли захопити надволзькі татари (русскіє, колишні алани, «золоті» ординці, ерз. буртаси), головою яких був хан ерзяно-татарського походження Василь-Скопа «Шуйський»[126]. Надволзькі татари (русскіє, колишні алани) під ерзянським містом Нижній Новгород (ерз. Рошта Оз, рос. «Ростов», ерз. Обран Ош) збирали військо, яке в історії називають «нижегородським ополченням»[127], а також «земським (цемнінським) ополченням»[128]. Надволзькотатарське (аланське, або сараценське) слово «земський», або «цемнін» (zemnin) означає «причина», «підстава»[129]. Тобто це було «причинне» ополчення, таке, що зібране з якоїсь підстави[130]. Пізніше це кипчацьке (лат. татарське) слово увійшло в російську мову як «земний», «земський» тощо (ніякого відношення до слов'янського слова «земля», тобто «ґрунт»).

У зборі цього «причинного» (сар. земського) ополчення брали участь ті самі ординські надволзькі татари-зрадники Кузьма Мінін та князь Дмитро «Пожарський»[131 Любомиров], які раніше клялися у вірності оцязору Дмитру-Гришці I[132], а самі кілька років тому відкрили надволзьким татарським (русскім, або аланським) бандам ворота до Москви під час весілля московського оцязора[133], що призвело до великої різанини, яку влаштували ординські розбійники проти іноземних гостей. При цьому російські історики-пропагандисти (Любомиров П., -імена) називають ці банди окупантів «захисниками своєї батьківщини від польської інтервенції»[134].

Наступні два роки в Московській державі (Білій Русі або Московії) йшла громадянська війна і ніхто не правив[135]. З погляду російських істориків (-імена) цей період був «смутним часом», коли влада надволзьких татар (русскіх ординців) була скинута і встановилася влада законних господарів своєї землі — московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви). Тобто для загарбників це справді було смутним, у сенсі сумним часом — адже вони воювали-воювали за владу і не могли ніяк перемогти.

Зауважте, що російські історики (-імена) цю визвольну війну московитів і їхніх союзників називають «російсько-польською війною»[136]. При цьому вони жодного разу не згадують про те, що союзники були не тільки поляками (тобто ляхами) за національністю, а й русичами (нім. русинами, англ. рутенами), литвинами (білорусами), кримцями (українцями), які тільки допомагали, але зовсім не були головною рушійною силою у війні. Самі ж надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці, ерз. буртаси), які досліджують цю війну, в цій війні називають себе самих вже «русскімі» (як і сьогодні) — тобто переносять сучасний термін на минулий час.

519. Ординці Мінін і Пожарський в російській історії

Як вже було зазначено, надволзькі татари (русскіє, алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці, ерз. буртаси) захопили московську (мокшанську) столицю місто Москву (колишній Перум) за допомогою перебіжчиків зрадників Мініна і Пожарського[137]. Але Московська держава (Біла Русь або Московія) після цього в цілому зберегла державність і ще довго залишалася членом ВКЛР, до 1648 року[138]. Саме через цей факт, що вона залишилася незалежною державою, російські історики із зрадників Мініна і Пожарського створили «героїв»: нібито завдяки ним Росія і вціліла, та ще й вигнала «польських інтервентів»[139]. Хоча насправді все було зовсім інакше. Вціліла в дійсності Московська держава (Біла Русь або Московія) під владою московитів (мокшей). А руси (русичі, або русини, рутени) і литви (білоруси), тобто ті самі «польські інтервенти», виконали свою місію із захисту Московії. Після завершення своєї благородної місії вони відведуть свої війська додому, а саме — до Русі (англ. Рутенії), до Литви (Білорусі) і до ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. України).

Самі ж надволзькі татари (русскіє ординці, колишні алани, сарацени) пізніше поставлять цим своїм предкам-колаборантам Мініну і Пожарському пам’ятник в Москві, за часів колонізації[140]. Враховуючи, що країна «надволзьких татар» (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців, ерз. буртасів) сьогодні називається Росією, то з історичного боку так і виходить: «надволзькі татари» Мінін і Пожарський дійсно доклали зусиль для зберігання надволзькотатарської (русскої) влади. Тобто вони зробили вклад в становлення сучасної Росії (колишньої Тартарії, Алланії, або Сара орди, укр. Золотої держави), якщо не брати до уваги той факт, що в Московії (Білій Русі або Московії) — країні мокшей — це ж вони і були інтервентами.

520. Примітка про пріоритет надволзьким тартарам (русскім, або аланам, «золотим» ординцям) в російській історії

Оскільки історію Росії писали з точки зору більш сильного (тобто з боку окупанта), то саме «надволзьких татар» (сучасних русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) вони позиціюють головними законними царями. А місцеві корінні нації — московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордву) — росіяни називають ворогами влади. Московський (мокшанський) титул правителя «оцязор» російські історики (-імена) вимовляють принизливо як «царьок»[141]. Крім того, всі національно-визвольні війни московитів (мокшей) надволзькотатарські (русскіє, або аланські) історики німецько-французької колонії «Російської імперії» принизливо називають просто «селянськими бунтами з економічних причин»[142].

Паралельно з цим в сучасній російській (колишній аланській, або золотоординській) історії відбувається підміна понять: і московити (мокші, лат. москалі, moxel), і ерзя (лат. мордва), і надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці, ерз. буртаси) в сучасності називаються однією назвою — русскімі. І це вводить багато людей в оману. Також приховується істориками той факт, що ці «русскіє» ніколи не володіли слов’янськими мовами. А розмовляли всі царі та населення країни їхніми рідними мовами — мокшанською й ерзянською, що відносяться до фінської мовної групи; а також «надволзькотатарською» (тобто сараценською, або аланською), яка відноситься до кипчацької (лат. татарської) мовної групи.

Наприклад, потім через 400 років такий собі письменник німецько-мокшанського походження Іван Ільїн напише у книзі «Національна Росія. Наші завдання»[143], що цей час був «смутою», яку «ніхто не задумував», що вона була нібито «хаотичним бунтом», «ексцесом розпачу», «всенародним гріхопадінням» і «соціальним розпадом»[144 Ільин]. В цих словах ми бачимо, що ніхто з надволзьких татар (або етнічних «русскіх» ординців, колишніх аланів) не хоче визнавати, що московитська (мокшанська) нація має повне право на незалежність своєї держави, а також на абсолютно продуману сплановану національно-визвольну війну та на своїх законних московських оцязорів, якими й стали Дмитро-Гришко I, а згодом стане Михайло I Федорович. Якщо надволзькі татари (сарацени, або «золоті» ординці, сучасні етнічні русскіє) з цим колись погодяться, то це означатиме, що вони визнають незаконність окупації їхніми предками країни мокшей ще у середині 1200-их років, і своїх «русскіх» «царів» вони повинні визнати «великими ханами» й при цьому окупантами чужої держави. В тому, щоб визнати злочинність влади своїх предків, нема нічого ганебного. Навпаки, визнання помилок, намагання виправити та позитивно скорегувати наступні дії — це ознака сили і мудрості народу.

521. Примітка про чотирьох «лжедмитрів»

У російській історії сьогодні багато сперечаються про наявність двох головних і двох другорядних «лжедмитрів»[145]. При владі нібито перебували перший і другий, а третій і четвертий лише заявляли про те, що вони царські спадкоємці[146]. Але насправді, Дмитрів було всього двоє. Перший — це мокшанський оцязор Дмитро-Гришко I, син (або у крайньому випадку онук) законного московського оцязора Іоанна I Василя-Габріельовича (першої частини «Івана IV Васильовича»)[147]. Але давайте згадаємо те, що існував ще другий Дмитро — це Дмитро Семенович, син надволзькотатарського (русского) великого хана (царя) Саїн-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича («Івана «Грозного» IV»).

Отже, перший — мокшанин Дмитро-Гришко I став законним оцязором Московії (Білої Русі або Московії) як кровний нащадок від оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV Васильовича«, правив у 1530—1557 рр.).

Другий — це надволзький татарин (русскій) Дмитро «Углицький» Саїнович (Дмитро Семенович або він же Дмитро «Іванович»)[148]. «Дмитро Семенович» «Углицький» — молодший брат надволзькотатарського (русского, або ординського) царя Федора «Блаженого» I Саїновича (Федора «Івановича»). На відміну від Федора, Дмитро чудом уникнув смерті від самозваного «царя» Бориса «Годунова» і став засновником роду Срібних-Оболонських[149]. Він теж міг би претендувати на трон як кровний син надволзькотатарського великого хана (царя), хоча його батько прийшов колись на трон незаконно шляхом палацевого перевороту — точно таким же методом погроз і компроматів, як прийде до влади Володимир Путін наприкінці 1900-их років, представник влади надволзьких татар (сучасних русскіх).

А ось третій і четвертий «Дмитрії» — це скоріш за все були шахраї, які просто хотіли заробити грошей, оголошуючи збір коштів серед простих людей на своє нібито «відновлення на троні».

522. Надволзькі татари (русскіє, колишні алани) ставлять свого представника Василя-Скопу «Шуйського»

Надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) після кривавого заколоту, який вони вчинили, та після зникнення оцязора Дмитра-Гришка I, призначили царем свого представника — Василя-Скопу «Шуйського»[150]. Але визнання надволзькотатарської (русскої) влади відбулося тільки в деяких окупованих містах Московської держави (Білої Русі або Московії)[151], бо решта країни залишилася під владою московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви).

Ерзяно-татарин (або мордвино-русскій) Василь-Скопа «Шуйський» був нащадком ерзянського інязора (тобто правителя Артанії), якого звали Алабуга «Окунь» I «Костянтинович» («Дмитро-Фома III Костянтинович»)[152]. Також він був некровним далеким родичем роду колишнього аланського (русского, або «надволзькотатарського») великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича»), який одружився з Євдошкою Алабугівною, дочкою інязора Алабуги «Окуня» I[153]. Прізвисько «шуйський» виведено з назви ерзянського містечка Шуя Івановської області Росії, куди поїхав правити брат Євдошки Алабугівни, якого звали Кирдяпа Алабугович («Василь Дмитро-Фомович»)[154] і який і став предком Василя-Скопи «Шуйського».

У книзі «Історія Росії у життєписах її найголовніших діячів»[155] колоніальний вчений французько-русинського походження (незаконнонароджений син французького дворянина і русинки) Микола Іванович Костомаров писав: «За нестачею співучасників, Шуйський випустив із в’язниць злочинців: подібні товариші природно готові були виконувати будь-яку справу»[156]. Саме це робить русская (надволзькотатарська, колишня аланська, золотоординська) влада й сьогодні — де-хто на ім’я Пригожин, колишній ресторатор та, вірогідно, далекий родич правителя надволзьких татар Володимира Путіна, збирав злочинців і вбивць по російським тюрмам для терору проти русино-української держави України[157].

Ще раз звертаю увагу на те, що Василь-Скопа «Шуйський» — це ерзяно-татарин (мордвино-русскій), який є представником ординської окупаційної влади. А оцязор Дмитро-Гришко I, військові очільники Іван Болотніков та Ілійка Муромець — це були московити і ерзяни (лат. мордва), які боролися за незалежність своїх країн — Московії і Артанії (лат. Мордовії).

1612 — продовжується визвольна війна московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви) під проводом Івана Болотнікова та Ілійки Муромця[158]. Московитська армія тримає в облозі Москву[159], щоб не допустити прихід до влади надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів), але надволзькі татари змогли залишити московську столицю під своїм контролем[160]. Війна продовжується.

У результаті цієї війни московити та ерзяни переможуть та залишаться при владі, хоча сам Іван Болотніков та його воєвода Ілійка Муромець у московському місті Тулі потраплять в полон до надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) і там будуть страчені[161].

У цій війні московцям допомагали війська Русі (англ. Рутенії), Литви (Білорусі) та Криму ('Кримеї або Перікопенської тартарії', укр. України).

523. Русь і Крим ('Кримея або Перікопенська тартарія' укр. Україна) на початку 1600-их років. Олігархи, «євреї»

На початку 1600-их років в Русі (англ. Рутенії) на східній частині був дуже відомим місцевий олігарх, підприємець кримського (українського) походження Ярема «Вишневецький»[162], нащадок легендарного кагана, про якого написано в пункті 461. Також він був по матері племінником Петра Могили, майбутнього русинського митрополита[163]. Він закінчив Львівський університет, навчався в Італії, Іспанії. Заснував багато поселень, містечка Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, мав величезні земельні володіння. Під час Кримсько-руської (україно-русинської) війни, яка розпочнеться у 1648 році, він займе сторону Русі (англ. Рутенії), бо там розміщалися більшість його маєтків і бізнесів[164].

Олігархи тих часів часто займалися лісовим господарством і деревиною[165]. Український історик Василь Білоцерківський в книзі «Історія України» (Київ, 2007) пише, що у ці роки також відбувався зріст населення Русі (англ. Рутенії)[166 Білоцерківський]. У зв’язку з цим проходило широке розселення селян на Полтавщину й інші східні й північні райони. Вони мали змогу отримувати ділянки землі й на декілька років звільнялися від податків[167]. Така державна традиція надавати громадянам земельні ділянки під приватне будівництво й для сільськогосподарського призначення збереглася й сьогодні, коли кожний громадянин України одноразово за певних умов має право отримати такі ділянки в будь-якому регіоні країни (згідно Земельного Кодексу)[168]. Цей же автор зазначає, що поля в ті часи вже удобрювалися, використовувався плуг із залізним лемешем. Вирощувалось жито, пшениця, ячмінь, льон і конопля (примітка: для виробництва тканин), хміль[169]. Розводили велику рогату худобу, свиней, овець[170].

На звільнені від надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, «золотих» ординців) східні території масово повернулося руське (русинське, рутенське) населення. Русами (нім. русинами, англ. рутенами) почали відбудовуватися села, будуватися нові міста, наприклад, Харків, Суми, Лебедин, Охтирка, Білопілля, Ізюм[171].

Також поряд з руськими (тобто русинськими, рутенськими) селами на західній частині країни, і в Польщі, і в Литві (Білорусі) масово заселялися лужи сорбські. Ця нація ще відома під назвою «люди», або «люти», вони ж «лютичі», «лужичі», «лужичі сорбські», або латиною «юди» (jude). Вони — біженці від старої агресії саксів[172] (нації германської мовної групи з міста Ганновер[173]), переселенці з колишньої старої «Ашкеназії»[174], тобто з північно-східної території сучасної Німеччини. Люди (люти, лужи, людичі, лютичі) в Русі (англ. Рутенії) і Литві (Білорусі) називалися словом «жиди», бо латинську літеру «j» руси і литви промовляли як «ж». Сьогодні це слово вважається дуже образливим, але в ті часи воно було нормальним і широко вживалося навіть 100 років тому. Про них більше було написано в пунктах 68 і 305.

Розмовляли людичі (лютичі, люди) своєю власною сорбською мовою, яка відноситься до слов’янської мовної групи й подібна руській (русинській, або рутенській, староукраїнській) й литвинській (старобілоруській). Окрім того, вони вміли говорили сумішшю сорбської і старої саксонської мови. Бо сакси, нація германської національної й мовної групи, генетичні родичі тевтонців («німців»), — і були саме тими окупантами, від яких і втекли колись предки людичей на схід, до інших слов’ян. Цей «піджин», тобто суміш мов, який виник внаслідок того, що старосаксонська наклалася на сорбську, називався «юдіш», або «їдиш»[175]. Адже в тевтонській (німецькій) і саксонській мовах назвам різних мов додають закінчення «-іш», наприклад: українська називається Ukrainisch, російська — Russisch, французька — Französisch, польська — Polnisch, італійська — Italienisch, голландська — Niederländisch тощо[176]. За таким же принципом, мова саксонських колоністів, якою стали розмовляти «юди», змішана з їхньою рідною, стала зватися «юдіш», або «ідиш», «їдиш». Про мови «піджин» можна почитали більше в цій книзі у Додатку 2 «Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Які корінні нації живуть в Україні і Росії».

Щодо зв'язку мови «ідиш» та слов'янських мов написана не одна книга, проведено багато досліджень[177]. Професор мовознавства Тель-Авівського університету Пол Векслер (Paul Wexler) у працях «Ашкеназійські євреї: слов'яно-тюркський народ у пошуках єврейської ідентифікації» (Тель-Авів, 1993)[178 Wexler] та в його працях «Їдиш — п'ятнадцята слов'янська мова» (1991)[179 Wexler], «Дворівнева релексифікація в їдиш: євреї, лужицькі роби, хозари та києво-поліський діалект»[180 Wexler] на основі дослідження слів мови «їдиш» висунув гіпотезу, що зараховує її до групи слов'янських мов, а не германських. Він розглядає людів (людичів, лютичів, юдів, або «євреїв») не як нащадків вихідців з Близького Сходу, а як місцевий європейський народ, що походить від нащадків західних слов'ян — лужицьких сорбів, полабів тощо[181 Wexler Paul]. Таку саму гіпотезу органічно вивела і я, записавши її в цій книзі — на базі своїх власних досліджень розвитку народів, їхніх мігрувань внаслідок війн, впливу окупацій та інших історичних очевидних подій.

Однією із сучасних книг, яка досліджує слов'янське походження мови їдиш, є «Їдиш як змішана мова: їдишо-слов’янські мовні контакти» (Нідерланди, 2022)[182 Geller], авторами якої є польські професори та науковці Ева Геллер та інші. У книзі вони розглядають їдиш не просто як германську мову, а як змішану, з великим впливом слов'янських. Вони досліджують, які слов'янські елементи є базовими в структурі їдишу і який вплив на мову мали німецька та іврит (тобто єврейська, або гебрейська)[183 Geller]. Також подібне дослідження викладено в книзі «Походження діалекту їдиш» (Oxford, 2015) російського автора (емігрував до Франції) Олександра Бейдера[184 Beider]. Саме він дослідив, що прізвища у мешканців Східної Європи, в тому числі у євреїв, виникли тільки наприкінці 1900-их років і походили від імен, професій та явищ з місцевості проживання (з книги Елеонори Хризман «По фамилии Еврейсон. Цикл интервью с Александром Бейдером», 2019)[185 Хризман].

На теми зв'язку їдиш зі слов'янськими мовами писав також російсько-американський вчений Макс Вайнрайх — один з найвідоміших дослідників їдишу, який написав працю «Історія мови їдиш» (1945)[186 Weinreich]. Він жив у білоруському місті Вільно (Вільнюсі), потім емігрував до Америки в Нью-Йорк. Лев Штернберг — радянський лінгвіст походженням з України, автор статті «Новейшія работы по антропологіи евреевъ» (Санкт-Петербург,1912) писав про зовнішню подібність більшість євреїв до того типу, який притаманний слов'янським та германським націям[187 Штернберг]. Досліджував він також народи Сахаліну — айнів, гиляків (нівхів), які генетично близькі до японців — бо був там у засланні, а пізніше спеціально їздив до Приамур'я на Далекий Схід, де вивчав нанайців (примітка: більшість нанайців сьогодні називають себе «русскімі»).

Проживали ці переселенці (людичі, лютичі, люди, або «жиди») часто відособлено. Вони навіть будували свої власні хутора і селища[188]. Тримати таку дистанцію від місцевого населення лютичам вдавалося тому, що багато з них (не всі) сповідували власну релігію. Цю релігію їхні предки-мандрівники (з племен венедів, вандалів, суебів) знайшли колись на території Палестини, де в далеку давнину до н. е. жив античний народ за назвою «ізраїлі», який і сповідував саме цю релігію. У людичей, які сповідували цю античну ізраїльську релігію, були ізраїлеві книжки, звідки вони вони взяли і почали використовувати давню писемність ізраїлів. Ця релігія називалася «єврейська», від слова «hebrew», яке русами читалося як «гебрей» (зросійщене «єврей»), де латинські букви «he» читалися як українська «г» чи «є», а латинська «b» — як українська «б» чи «в», а «w» наприкінці слова — як «й». Тексти із записками про історію євреїв (гебреїв) в різних містах слов'янських держав можна знайти на вебсайті jewishvirtuallibrary.org/kiev[189 Тексти].

Нагадаю, що в Україні (Криму, лат. Кримеї, грец. Перікопенській тартарії, тобто в колишній Куманії, Хозарії) також було багато кримців (українців), які сповідували єврейство (гебрейство) — античну дохристиянську релігію, яку сповідували давні народи східного присередземномор'я. Через це в Україні їх називали просто «євреями» (укр. гебреями), незалежно від їхньої національності. Ця давня релігія в Кримській (Українській) державі з’явилася ще за часів кагана Булана «Оленя» I, а його онук каган Обадій I збудував в Хозарії (майбутній Куманії, Криму, лат. Кримеї, герц. Перікопі, тобто в Україні) на початку 800-их років вже декілька синагог[190]. Українських, або так званих «хозарських» євреїв було і залишається дуже багато.

Тому раніше термін «єврей» часто використовували не як назву національності (як це роблять помилково в Україні і Росії сьогодні), а як належність до певної релігії, за аналогом як «християнин», «мусульманин». Євреями поряд з людичами (лютичами, людами, лужами, або так званими ашкеназами) стали і грузини (так звані ебраелі)[191]; талиші в Азербайджані, вони ж тати (що в перекладі означає «іноземці» — так звані гірські євреї)[192]; вірмени (так звані зоки)[193]; іспанці (так звані сефарди)[194]; ефіопи (так звані бета ізрель)[195]; іранці (так звані мізрахі)[196]; узбеки (так звані бухарські євреї)[197]; греки[198]; індійці (мешканці півострову Індостану)[199] тощо[200]. Але історично склалося, що євреїв в першу чергу асоціюють саме зі слов'янами людичами (юдами, біл. «жидами», лужами, або лютичами), особливо з тими, у кого є домішок генів націй східного типу (це арабських, тюркських, кавказських націй тощо), що відображається на зовнішності — здебільшого у вигляді великого із загнутим до низу кінчиком носу та карих очах. Про них ще йтиметься у пункті 740.

524. Життя в Русі

Русь (англ. Рутенія) в ті часи економічно розквітала[201]. Завдяки членству в ВКЛР та Республіці, були полегшені товарообіги всередині Республіки[202], покращились економічні відносини з іншими країнами. Багато продукції вироблялося на експорт[203].

У Русі (англ. Рутенії) існувало вже більше 1000 міст і містечок. Багато з них мали так зване «Магдебурзьке право»[204]. Це право виникло в 1200-их роках в саксонському місті Магдебург, й відповідно до нього місто становилось самоврядним, визначалися права виробників та підприємців, посади керівників міста стали виборчими тощо[205 Право]. Київ отримав це Право у 1494 році[206]. Найбільшими розвиненими промисловими центрами були Львів, Луцьк, Острог, Кам’янець-Подільський[207]. Збільшувалося і використання машин та механічних пристроїв. Створювалися перші підприємства[208]. Це ливарні, що відливали гармати та церковні дзвони у Львові, Острі, Черкасах, Білій Церкві; гути, особливо ті, що виготовляли художнє скло, та інші[209]. На деякі стратегічні промисли існувала монополія держави, наприклад, на виробництво вина та борошна[210].

Продовжувався експорт волів, коней, іншої худоби[211], обробленої деревини, дубових плах для будівництва кораблів, щоглового дерева, а також дьогтю та поташу, меду і воску, солі[212]. Закуплялися прикраси, предмети розкоші, вино, цукор, шовкові тканини[213].

Морський порт в прусському місті Гданськ (нім. Данциг) на Балтійському морі стає головним центром торгівлі хлібом у Європі[214]. Багато вивозилося і суходолом через польські міста Краків та Люблін. З’являлися нові торги, торжки, ярмарки, що відігравали велику роль у розвитку внутрішньої торгівлі. Деякі ярмарки у Києві, Львові, Кам’янці, Луцьку мали загальнорусинське значення[215].

525. Чумаки, або кримські (українські) торговці

На ці русинські і республіканські ярмарки також приїздили підприємці з сусідніх країн, зокрема з ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України). Торговців з Криму (України) називали «чумаками»[216], що походить від старої назви кримців «кумани» (англ. chumans) і кипчацькими мовами означає «людина»[217]. Сьогодні це слово стало «сленгом» і вимовляється як «чувак»[218]. Чумаки носили влітку солом'яні капелюхи з широкими полями проти спекотного степового сонця, такими їх часто зображують на картинах[219].

У ‘Кримеї або Перікопенській тратарії’ (Криму, укр. Українській державі) поширювалося табунне конярство, мисливство, рибальство[220]. Розвивалося городництво, садівництво, бджільництво. Господарства мали ґуральні (винокурні), броварні (пивоварні), медоварні, а іноді рудні й поташні буди (маленькі фабрики), селітроварні, жупи (солеварні)[221]. На цих виробництвах масово працювали наймані працівники, тобто створювалося багато робочих місць[222]. Дуже розвиненим було видобування харчової солі, яку експортували в Русь (англ. Рутенію) та Московію (Білу Русь або Московію). За мокшанських правителів з Московією (Білою Руссю або Московією) почали налагоджуватись торгові відносини[223].

526. Артанія (лат. Мордовія) з 1612 року. Баюш «Багатий» I Оразгелдяйович

1612—1645 — Баюш «Багатий» I Оразгелдяйович — новий інязор Артанії (лат. Мордовії)[224]. Він нащадок інязора Алабуги «Окуня» I «Константиновича» («Димитрія-Фоми III Костянтиновича»), який правив Артанією (Мордовією) у 1360—1383 рр.[225] Тобто, через цього спільного предка Баюш «Багатий» I є родичем Василя-Скопи «Шуйського».

Баюш «Богатий» I Оразгелдяйович має як ерзянські (лат. мордовські), так і надволзькотатарські (русскіє, або аланські, золотоординські) коріння, бо за ці століття багато ерзян (лат. мордви) змішалися з надволзькими татарами (русскімі) у шлюбах, тому російські історики і називають його «татарським мурзою». «Баюш» означає «багатий»[226], а ім’я його батька «Ораз-Гелдяй» перекладається як «щастя прийшло»[227]. В історії його ще називають «Разгільдєєв»[228].

Він отримав підтримку у 1618 році від свого московського (мокшанського) союзника — оцязора Московії (Білої Русі або Московії) Михайла I Федоровича[229]. Нагадаємо, що московський оцязор Михайло I Федорович був онуком московського оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV Васильовича») і його дружини Настасії Кошкіної[230], для якої одночасно, якщо уважно продивитися генеалогію, він був внучатим племінником.

Баюшу «Багатому» I Оразгелдяйовичу допомагав Ямаш Мангушевич[231], а також Чинков Воркадин[232]. Вони провели бої на річці Алатир та в Ардатовському лісі[233].

Баюш «Багатий» I Оразгелдяйович мав синів на ім’я Андрій Баюшев, Богдан Баюшев, Чепкун («Федір») Баюшев[234]. Богдан народить дітей на ім’я Нестор Богданов і Смолян Богданов[235]. Чепкун народить дітей на ім’я Обран («Петро») Чепкунов (який перейменує місто Рошта-Оз на Обран-Оз[236], де «Обран» значить «Новий», тобто Рошта-Оз (місто Рошти, або «Ростов») стало Новим Містом — тобто сучасним Нижнім Новгородом), і мав сина на ім’я Кипкай («Данила») Чепкунов[237].

Сьогодні їхні імена й по-батькові стали відомими прізвищами в Росії — Баюшев, Богданов, Чепкунов[238]. І всі ці ерзяни (лат. мордва) з аланськими коріннями сьогодні часто називають самі себе «русскімі»[239].

Надволзьких татар (русскіх), проти яких воювали ерзяни (лат. мордва), російські історики називають «ногайцями» і степовиками», хоча справжні ногайці (тобто «астраханські татари») і степовики (тобто кримці, вони ж українці, колишні кумани, косари (хозари, лат. газари), або половці) допомагали московцям (мокшам) і ерзянам (лат. мордві). Те, що Баюш «Багатий» I Оразгелдяйович нібито отримав від надволзьких татар (русскіх) похвальні грамоти[240] — нічим не доведено, бо усі документи тих часів були написані тартарською (сараценською, або «надволзькотатарською») мовою і східною в'яззю[241]. Іноді документи писалися мовами мокшей і ерзян (також уйгурською писемністю[242]), і ніяких офіційних документів славинською (новгородською, тобто сучасною російською) мовою в ті часи не існувало, хіба що переклади деяких документів для адміністрацій на окупованих північних територіях слов’ян.

527. Надволзькі татарські (русскіє, або аланські) окупанти вбивають царевича Івана Дмитровича — сина московського оцязора Дмитра-Гришка I

1612 — цьогоріч з подачі надволзькотатарського (русского, або аланського, сараценського) ватажка Василя-Скопи «Шуйського» солдати знайшли і публічно вбили трирічного царевича Івана Дмитро-Гришковича[243] — сина зниклого московського оцязора Дмитра-Гришка I. Також ходять чутки, що дружину Дмитра-Гришка I русинку Марину «Сандомирську» Юрій-Мнішковну надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени) за наказом Василя-Скопи «Шуйського» ув’язнили у Коломенській вежі, а потім її втопили[244]. Цю вежу у народі стали називати «Мариніною»[245]. Тоді ж вбили і воєводу московського (мокшанського) війська Івана Заруцького[246] та мера (князя) Москви Федора Андронова[247].

Сьогодні надволзькотатарські (русскіє, або аланські, сараценські) історики цю розправу над сім’єю оцязора Дмитра-Гришка I несправедливо приписують його племіннику (чи, можливо, двоюрідному брату), наступному московському оцязору — Михайлу I Федоровичу[248].

Вітчизняна війна за незалежність московського (мокшанського) і ерзянського (лат. мордовського) народів тривала. У 1612 році ординський незаконний «цар» Василь-Скопа «Шуйський» був захоплений[249]. Після цього його чи одразу вбили, чи здали владі Республіки, де він помер[250]. Саме той період, коли московити були два роки без оцязора, а надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) очолював Василь-Скопа «Шуйський», й називався «смутою»[251]. Але в реальності саме надволзькі татари (сучасні етнічні русскіє, колишні алани) зі своїм правителем були інтервентами на чужій для них московській (мокшанській) землі, де хотіли незаконно захопити території і владу, і це саме вони вносили смуту в життя Московської держави (Білої Русі або Московії).

528. Московія (Біла Русь або Московія) з 1613 року. Михайло I Федорович

1613—1645 — Михайло I Федорович — новий оцязор Московії (Білої Русі або Московії) (прийшов після свого дядька, чи можливо двоюрідного брата, Дмитра-Гришка I)[252]. Він онук Іоанна I Васильовича (тобто першої частини «Івана IV»), син Ксенії-Марфи «Шестової» Іоаннівни (доньки оцязора Іоанна I Васильовича)[253] і її чоловіка Федіра-Філарета Микитовича[254]. Потрібно зазначити, що її чоловік Федір-Філарет Микитович є одночасно двоюрідним братом своєї дружини — принцеси Ксенії-Марфи Іоаннівни[255] — за її маминою лінією. Він займав високу релігійну посаду в державі[256]. Слід зауважити, що в ті часи шлюби між двоюрідними братом і сестрою, та між дядьком і племінницею, чи між тіткою і племінником, були нормою й зустрічалися, як ми бачимо, дуже часто[257]. При цьому Михайло I Федорович є одночасно онуком і внучатим племінником Настасії Кошкіної — дружини оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана «Грозного» IV»)[258].

Новий мокшанський оцязор (цар) Михайло I Федорович почав правити у 16 ​​років[259]. Духовним представником при обранні Михайла I Федоровича був Аврамій Паліцин[260]. Дружинами оцязора стали Марія «Довгорука» Володимирівна та Євдокія «Стрешнєва» Лук’янівна. Від Євдокії Лук’янівни народилися діти Олексій Михайлович (мав стати оцязором, але не став)[261], Іоанн, Василь, Ірина, Анна, Тетяна, Пелагея, Марфа[262]. Іоанн і Василь померли ще маленькими. Олексій Михайлович мав стати наступним оцязором, але у 1645 році в результаті перевороту до влади прийдуть надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени), і місце правителя вже ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) займе під його іменем надволзькотатарський (русскій, або аланський) хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович»)[263].

Наставником при ще оригінальному московському (мокшанському) принці Олексії Михайловичі був дядько на псевдонім «Борис Іванович Морозов»[264], дружиною якого була бояриня Морозова, вона ж «Анна Іллівна Милославська»[265]. Мокшанський принц Олексій Михайлович одружився з Марією Іллівною Милославською (сестрою боярині Морозової, тобто Анни Іллівни)[266], з якою у нього народилося багато дітей: сини Федір I Олексійович («Федір II») та Іоанн II Олексійович («Іван V») — майбутні оцязори[267], а також інші діти — Євдокія (назвали на честь бабусі, матері Олексія)[268], Марфа, Софа, Дмитро (рано помер)[269], Анна, Олексій Олексійович (жив до 1679 року, народить майбутнього царя Петра II Олексійовича)[270], Катерина, Марія, Феодосія, Семен (рано помер)[271].

Щодо оцязора Михайла I Федоровича історики починають використовувати прикметник «романов»[272]. Це прізвисько вони використовують заднім числом, бо вперше воно в якості прізвища з’явиться тільки при правлінні австрійської намісниці Єлизавети I, і означати буде представника (намісника) від Священної Римської імперії.

529. Вигадка про прізвище «Романов»

Московського (мокшанського) оцязора Михайла I Федоровича російські історики (-імена) офіційно називають прізвищем «Романов»[273]. Сам Михайло I Федорович «Романов» цій обставині дуже здивувався б.

До «прізвища» «Романов» пропагандисти вийшли наступним шляхом. Один родовитий князь на ім’я Роман Юрійович Кошкін[274] мав доньку Анастасію Романівну Кошкіну, з роду Захар’єва-Юр’єва[275]. Вона стала царицею, тобто дружиною оцязора (царя) Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV Грізного»)[276]. І від імені її батька нібито й почалася так звана неіснуюча «династія Романових»[277]. У Анастасії Романівни Кошкіної був рідний брат на ім’я Микита Романович. Микита Романович Кошкін від Євдокії Олександр-Борисовни Горбатої (доньки Олександра-Бориса Рюриковича Горбатого) мав сина, якого звали Федір-Філарет Микитович Кошкін[278]. Цей Федір-Філарет Микитович Кошкін від своєї дружини Ксенії-Марфи «Шестової» Іоаннівни (тобто від своєї двоюрідної сестри, принцеси, доньки своєї тітки Настасьї Романівни Кошкіної і оцязора Іоанна I Васильовича) матиме сина Михаїла I Федоровича[279] (народився у 1553 р.), який і став мокшанським оцязором.

Тобто виходить, що «Роман» — це просто ім’я прадіда по лінії матері, яка стала дружиною царя. І як це ім'я могло стати прізвищем усього царського роду? Таку нісенітницю народу ніхто навіть не намагається пояснити, просто вигадали і все. Виходить, що був Роман, потім його дочка вийшла заміж за царя, і її онук став носити в якості прізвища просто ім’я якогось нічим не знаменитого прадіда. Але у такому разі, наприклад, прізвищем могло б стати і ім’я батька нового царя Федір — був би «Федоров», а також ім’я діда Микита — був би «Микитов». Але без жодної видимої причини став «Романов». І народ вірить цій фантазії, адже докопатися до істини у більшості немає ані бажання, ані вміння.

Насправді, ця історія про нібито прізвище «Романов» — суцільна вигадка, тому що прізвищ раніше не існувало[280]. Це прізвище «Романов» придумають штучно, значно пізніше, коли владу над колонією перехоплять австрійці. І буде означати воно — «romanum», тобто «римський», бо кожен такий намісник-колонізатор в Приураллі від Священної Римської імперії Германської нації звичайно, був «римським», або «романським», тому що слово «Рим» латиною пишеться як «Ром», а «римський» — як «роман»[281].

Саме тому колоніальним російським історикам терміново знадобилося вивести звідкись зі старини персонаж із прізвищем «Романов», щоб офіційно притягнути його крізь часи до майбутнього прізвища майбутніх іноземних намісників в Російській імперії. Єдиним таким персонажем, який мимоволі став далеким кровним родичем (пращуром) царів, і виявився той Роман, батько цариці. Сучасні надволзькотатарські (русскіє) історики намагаються приховати той факт, що Російська імперія була створена не ними — надволзькими татарами (русскімі), — а німцями, французами, голландцями, англійцями і австрійцями. І задумана вона була як колонія Священної Римської імперії Германської нації, мала стати ресурсним придатком цієї західноєвропейської імперії, або так званим «третім Римом».

530. Герб Московії (Білої Русі або Московії)

За правління оцязора московця Михайла I Федоровича ще у 1614 році, через рік його приходу до влади, вперше створено герб Білої Русі або Московії[282]. Це було зображення двоголового птаха з широкими дуже довгими шиями, з розкритими крилами та довгим хвостом, синього кольору, із золотими коронами (його ми бачимо на географічніх картах, зокрема -карта). Цілком очевидно, що це не орел, а, можливо, глухар, дрофа, або навіть міфічний фенікс. За основу був взятий герб зі старовинного герба Греції (Республіки Ромеї, тобто східної Римської імперії, або Візантії). Схожий грецький (візантійській) герб був зображений і на Софіївському соборі в Києві, який колись збудували на честь прийняття русами (нім. русинами, англ. рутенами) грецької релігії (греко-католицтва, або укр. «православ'я», англ. orthodox).

Герб Московської держави (Білої Русі або Московії)

Gerb-Moscow

Зображення 14.01: це герб Московії, фрагмент з мапи Tabula Russiae 1614 р. Джона Блау (виданої в м. Амстердам в 1665 р.)

У складі Московії (Білої Русі або Московії) в результаті обновленого адміністративного поділу з’являються нові області: Кондора (область країни Двіни, там живе фінський народ вепси); частина суомської Карелії та саамської Лапландії; країна Обдора (там живуть югри, вони ж колишні «гогімагог» згідно Каталонського атласу 1375 року).

Карта 14-03. «Tabula Russiae» (1614) — повна карта з Московією (Білою Руссю або Московією)

1614-Tabvla-Rvssiae-Joan-Blaeu-Amsterdam

Опис карти 14-03: це повна карта Tabvla Rvssiae (Росія) 1614 р. Джона Блау (виданої в м. Амстердам в 1665 р.), з якої взято попередній фрагмент з гербом Московії (Білої Русі або Московії). Фінська держава Московія (Біла Русь або Московія) в цей час (у 1614 році) була незалежною. Але на момент видачі карти у 1665 році держава вже перебувала під надволзькотатарською ординською окупацією, а татари вже тоді намагалися називати країну «Росією» (а себе русскімі). Напис на мапі: Ex autographo quod delineandum curavit Feodor filius Tzaris Boris Desumta. Et ad fluvies Dwinam, Zuhanam, або loca, quantum ex tabulis et notitiis ad nos delatis fieri potuit, amplisicata: ac Magno Domino, Tzari et Magno Duci Michael Feodorovich omnium Rußorum, Autocratori Wolodimerie, Moscovia et Novogar — укр. «З записів, про який подбав Федір, син царя Бориса. І з річками Двіна, Зухані, іншими місцями, скільки можна було зробити з донесених до нас таблиць і відомостей: і Великий Володар, Цар і Великий Князь Михайло Федорович усіх росіян, самодержець Володимерії, Московії, Новогардії, Царів казанського, астраханського, сибірського, володара плесковського, князя смоленського, тверського, логова (марійського), пермського, в'ятського (удмуртського) тощо». Зверху ліворуч на мапі зображений план Москви, праворуч — московити й надволзькі татари (русскіє) і зображення вепського міста Архангельськ (заснованого англійцями[283])

531. Русь з 1613 року. Стані-Слав «Конецпольський»

У 1613 році в східній руській (або русинській, рутенській) області Русі (англ. Рутенії) «Сіверщина», яка перебуває під контролем надволзьких татар (або русскіх, колишніх аланів, сараценів, «золотих» ординців), проходять бої русів (русичів, або русинів, рутенів) проти окупантів[284].

1618—1646 — Стані-Слав «Конецпольський» — новий великий князь Русі (прийшов після свого тестя Стані-Слава «Жулкевського»)[285]. Народився у русинському містечку Конецполе на Брацлавщині (Бреславщині, або Вінницької області), звідки й отримав своє прізвище, там і похований. Був одружений на дочці попереднього великого князя і гетьмана коронного Стані-Слава «Жулкевського». Наступним правителем стане Микола «Потоцький» у 1646—1651 рр.

Карта 14-04. «Pologne (Poland)» (1703) — фрагмент з руським м. Конецполе на Поділлі

1703-Poland-Ukraine-Guillaume-Sanson-Paris-Konezpole

Опис карти 14-04: карта (фрагмент) «Pologne (Poland)» («Польща») (примітка: тобто Республіка) із зображенням міста Конецполе (підкреслено подвійною червоною лінією), Брацлав (Бреслав) і Вінниця. Усі три міста розташовані на річці Південний Буг, в Подільській області Русі (англ. Рутенії). Трохи на захід видно Кам’янець (сучасне місто Кам’янець-Подільський). Автор мапи Ніколас Сансон (Париж, 1703)

Карта 14-05. «Pologne (Poland)» (1703) — попередня карта в повний розмір

1703-Poland-Ukraine-Guillaume-Sanson-Paris

Опис карти 14-05: карта «Pologne (Poland)» («Польща») (примітка: тобто Республіка). Та сама карта, що й попередня, але в повний розмір. Русь (англ. Рутенія) є членом Республіки, тому зображена в її складі. Автор мапи Ніколас Сансон (Париж, 1703)

532. Зближення Республіки і ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. Української держави)

1618 — Кримська (Українська) держава (вона ж Крим) пішла на мирні відносини з Республікою[286], незважаючи на захоплену русами кримську Очаківську область (карта 13-02). Козацьке професійне військо ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) було запрошено[287] до участі у війні проти надволзьких татар (або русскіх, колишніх аланів), що намагалися скинути владу московитів (мокшей). Надволзьких татар (русскіх) потрібно було вибити з мокшанських та кримських (українських) територій. В армії Республіки було задіяно 3 тис. кримських (українських) козаків[288].

Таке зближення відбулося за правління кримського (українського) кагана Джані I Мубарек-Шакайовича, який правив у 1610—1623 рр.[289] В той час кримське (українське) військо очолював гетьман Петро-Конаш Сагайдачний (укр. Конашевич)[290], вірогідний брат кагана Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича. Про нього відомо те, що він отримав вищу освіту в Острозькій академії в Русі (англ. Рутенії)[291], володів руською (або русинською, рутенською, сучасною українською) мовою, був сам або симпатизував ортодоксам[292], тобто християнам грецького обряду («греко-католикам», укр. «православним»), якими були переважно усі руси. Також був відомим полководцем. Він став широковідомим завдяки низці вдалих походів на Тюркію (укр. Туреччину)[293] та звільненню від тюркської навали кримського (українського) півостріва Херсонеса Таврійського (сучасного «Кримського»)[294].

Війська Республіки і ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) звільнили від надволзьких татар (або русскіх, колишніх аланів, сараценів, «золотих» ординців) московські міста Серпухів (в Московській області) і Калугу[295].

533. Республіка з 1619 року. Перша книга російської (русскої) мови. Початок війни проти Швеції

У 1619 році дехто на ім’я Мелетій у Республіці надрукував першу граматику славинської (новгородської, або сучасної російської, тобто русскої) мови[296]. Її поширювали у литвинських (білоруських) і руських (русинських, рутенських) школах серед дітей новгородичів, які втекли ще раніше з ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) у якості біженців[297]. Нагадаємо, що в Республіці кожна країна-член союзу мала свою власну державну мову: Русь (англ. Рутенія) — руську (русинську, рутенську, сучасну українську), Польща — польську, Литва — литвинську (білоруську), Жемайтія (Самогетія) — жемайтську (сучасну литовську) тощо.

1620—1629 — протягом цих років тривала війна Республіки проти Швеції. Після підписання перемир’я в 1629 році Швеції відійшли території ВКЛР, залишивши місто Рига і північні землі до річки Західна Двіна[298].

534. ‘Кримея або Перікопенська Тратарія’ (Крим, укр. Українська держава) з 1620 року. Гетьман Петро-Конон «Сагайдачний»

1620—1621 — відбувся великий військовий похід тюркської (укр. турецької) армії на північ[299], метою якого були дійти до Балтійського моря і встановити контроль над Республікою[300]. У цій війні на стороні Республіки взяли участь і кримські (українські, колишні куманські, хозарські) війська. Не зважаючи на те, що кримська (українська) Очаківська область (це північна частина Одеської області, Миколаївська і Криворізька) досі перебувала в руській (або русинській, рутенській) окупації[301], Крим (лат. Кримея, грец. Перікопа, або Україна) все ж прагнула залишатися з Республікою в мирі[302]. Тому козацька армія ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) продовжила битися на стороні русів (русичів, або русинів, рутенів) і ляхів (поляків)[303].

У 1620 році кримські (українські) козацькі чайки (човни) при керуванні майбутнього гетьмана Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича, у якого, як вже було зазначено, був вірогідний брат — гетьман Петро-Конон Сагайдачний (або укр. Конашевич), спалили Константинопольську гавань з усіма тюркськими кораблями[304]. Також уряд Кримської держави (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави) відпустив усіх руських (русинських, рутенських) полонених, яких до цього тримали у кримському (українському) місті Кафа (сучасній Феодосії)[305].

Про кримського (українського) гетьмана Петра-Конаша Сагайдачного відомо, що він народився у 1582 році, навчався в Русі в Острозькій академії, був призначений гетьманом у 1616 році[306]. Він був вірогідним братом кагана Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича, який каганом був тричі — в 1610[307], 1623—1624[308] та 1624—1627 рр.[309] Однією з його дружин була Анастасія «Повчанська» з русинського поселення Повча, з нею вони мали сина на ім’я Лукаш Петрович[310]. Від інших двох дружин в нього було по три сини від кожної, відомі сини Федір, Ахмед[311]. А одним із знаменитих нащадків стане верховний отаман України і діаспори — Дмитро Сагайдак[312].

У цьому ж 1620 році відбувся бій на річці Прут біля містечка Цецора. Тюркськими військами, яких налічувалося 22 тис. яничарів (військових)[313], керував Іскандер Паша[314], а руськими (тобто русинськими, рутенськими) — керував воєвода Русі Стані-Слав «Жулкевський»[315], який в цій битві загинув, після чого тюрки його голову відіслали тюркському султану Осману II[316]. Під Цецорою одним із отаманів був Богдан-Зиновій «Хмельницькій» — майбутній гетьман кримців (українців), вважається що під час цієї битви він попав до тюрків у полон[317 Цецора].

1621 — в цьому році відбулася Хотинська битва військ Республіки проти військ Тюркії[318]. Республіка мобілізувала 20 тис. жовнірів (військових) з русів (русинів, рутенів) і ляхів (поляків). Воєводами русів були Ходкевич і Стані-Слав «Любомирський»[319]. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) задіяла теж 20 тис.[320]козаків (контрактних військових). Гетьманом кримського (українського) війська був Петро-Конон Сагайдачний[321] (ймовірний брат кагана Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича), отаманом був Михайло «Дорошенко»[322] (дід майбутнього гетьмана Петра Дорошенка). Тюркських яничарів (військових) очолив персонально султан Осман II[323]. Тюрки програли й відступили, в результаті був підписаний «Хотинський мир»[324]. Наступного року тюркські генерали влаштують переворот, внаслідок чого Османа II буде вбито[325].

Після перемоги Республіки і ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) над тюркським (османським) військом у битві під Хотином, між Республікою і Тюркією у 1621 році був підписаний мирний договір[326]. Згідно з цим договором військовим Криму (тобто козакам) заборонялося робити набіги кримськими (українськими) човнами («чайками») в тюркські води в Кара деніз (Чорному морі)[327]. В цей же час просування Тюркії в Республіку і Європу припинялося[328]. На честь цього український гетьман Петро-Конон Сагайдачний (укр. Конашевич) отримав в подарунок меч від правителя союзу ВКЛР Владислава-Вази IV Жигимонтовича[329].

З 1622 року згадування про Петра-Конона Сагайдачного (укр. Конашевича) припиняються. Вважається, що він помер від поранення, яке отримав під час Хотинської битви[330]. Під іменем Петра Сагайдачного він вважається українським лідером, а ось про його кримське (українське) ім'я мало згадують. Про це писали українські історики Олександр Гуржій і Вадим Корнієнко у книзі «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний» (Київ 2004)[331] — що про його початкову діяльність та про більшість походів козаків (примітка: тобто про такі справи, що не стосувалися Республіки) взагалі відомостей мало[332 Гуржій]. На картинах його малюють старим із сідою бородою[333], а це значить, що померти в 1622 році він не міг, бо йому в цьому році було 40 років — тобто він не міг виглядати старцем із сідою бородою. Значить, про нього знову перестають згадувати — саме тоді, коли він пішов з посади гетьмана ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави), як не згадували і до його відомих походів при допомозі Республіці. Крім того, достеменно відомо, що він впливав на політику з Республікою, а на політику могли впливати тільки високопосадовці державного рівня.

Гетьман Петро-Конон Сагайдачний

Sahaidachny

Зображення 14.02: гетьман Петро-Конон Сагайдачний. Гравюра на дереві Касіяна Саковича, 1622 р.

Це свідчить про те, що під впливом імперської та більшовицької пропаганди українські вчені також, як і надволзькі татари (сучасні етнічні русскіє, колишні алани, «золоті» ординці, ерз. буртаси), намагаються приховати кипчацьке минуле свого народу. Але бути кипчаком — це не соромно. Стидатися своїх славних предків і не хотіти знати минулого своїх пращурів тільки тому, що їхня національність не подобається колоніальній владі — оце соромно.

Проте сучасні історики (-імена) написали багато праць, присвячених Петру-Конону Сагайдачному. Слід додати, що З одного боку, він підніс престиж українського козацтва[334]. Завдяки його політиці козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе роль провідної верстви[335 Гуржій Сас]. З другого боку, своєю діяльністю він повернув Києву значення культурного і релігійного осередку Русі (англ. Рутенії, або сучасної України)[336 Мицик].

535. Пропаганда росіян проти ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави)

На превеликий жаль, кипчацьку Кримську державу (тобто колишню Куманію, Косарію (Хозарію, лат. Газарію), грец. Перікопенську Тартарію, або укр. Українську державу) російські історики (-імена) позиціюють під назвою просто «Кримське ханство» (Crimea Khanat)[337]. Тобто, історики не пишуть «Кримська (або Українська) держава», не пишуть «країна кримців», ні, вони пишуть просто «ханство». Хоча в оригіналі було не «ханство», а «ханат» (англ. khanat, тобто «каганат»), а «ханством» як правило називалися або країни в період зародження своєї державності, або просто області держав. Тобто такою навмисною термінологією росіяни занижують розміри країни і приховують її державність. Звідти й вивели надволзькі татари (русскіє) хибне твердження, нібито України (Кримської держави) ніколи не існувало, що колишня Хозарія (тобто Україна) була засвоєна ординцями у якості зимової стоянки[338], і тому тепер її території можна захоплювати і привласнювати.

При цьому росіяни намагаються нас запевнити в тому, що «Кримський ханат» нібито ворогував із козаками[339]. Це нісенітниця, бо виходить, що держава нібито ворогувала із власною армією. Цей нонсенс випливає з того, що наявні знамениті події, які зафіксовані в записах європейських країн, неможливо приховати, а росіянам дуже хотілося приховати незалежність ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) — колишньої Куманії і Косарії (Хозарії, лат. Газарії). В майбутньому на службу до армії Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) в лави козаків дійсно будуть найматися й руси (русичі, або русини, рутени), й представники інших націй, але не такою великою кількістю, як корінне населення[340 Гуржій].

У 1800-их роках росіянами (німцями і надволзькими татарами, тобто русскімі, колишніми аланами) й була вигадана брехня, нібито козаки — це щось одне, а якесь нібито невеличке «Кримське ханство» — це тільки і є земля кримців, або «кримських татар» на сучасному «Кримському» півострові, що це нібито просто невеличкий півострів і навіть не держава[341]. При цьому вони мовчать про те, що в ті часи півострів називався Херсонесом Таврійським[342], а не «Кримським» (що ми бачимо на багатьох картах, наприклад на -карта). Так само надволзькі татари (русскіє, колишні алани) продовжують пропагувати й сьогодні, у 2000-их роках, що України буцімто «ніколи на існувало»[343] закриваючи очі на 1360-літню державність України (дивись Додаток 1), відомої в давнину під назвами Косарія (Хозарія, лат. Газарія), Куманія, Крим (кр. Qirim, лат. Кримея, Crimea), грец. Перікопенська тартарія, лат. Мала тартарія.

536. Кого в сучасних історичних статтях українські і російські історики називають «татарами»?

Російські та більшовицькі історики (-імена) запевняють, що козаки допомагали відбивати «напади татар»[344]. Про таких «татар» також можна зустріти згадки у багатьох статтях українських істориків (-імена). Часто дослідники (-імена) пишуть, що в армії на одному боці проти ворога воювали і козаки, і татари[345]. Або, — що козаки воювали проти татар, а татари воювали проти козаків. Так хто ж ким був в дійсності?

Козаки — це контрактна армія Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України), яка складається переважно з кримців, тобто з корінної нації своєї держави[346].

Але саме назвою «татари» як національності в той час здебільшого називали сучасних русскіх (аланів, колишніх сараценів, або «золотих» ординців), бо вони були «надволзькими татарами» та в якийсь період їхня країна носила назву просто «Тартарія» (тобто держава татар). Тому вони і були «татарами» або, як писали латиною — «тартарами»[347]. В цей же час, Україна (Крим, лат. Кримея) грецькою мовою називалася Перікопенською тартарією, а латинською мовою — Малою тартарією. Тобто виходить, що українці, або козаки, також в різних джерелах могли називатися «татарами». Саме такий термін про українців — татари — можна зустріти в імперських і радянських книгах з історії[348]. Тому русскіх я називаю в цій книзі «надволзькими татарами», щоб відрізняти їх від причорноморських татар (або «кримських», тобто українців). Хоча сучасному етнічному українцю, як і русскому, вирощених як слов'ян, морально важко сприйняти факт про свої кипчацькі гени (тут відіграє фактор нав'язаного людям імперсько-радянського расизму у формі зневаги не до слов'ян[349]).

Таким чином, козаки це і є татари, і русскіє також є татари. Генетична близість існує, коли нації відносяться до тієї ж самої національної й мовної групи (наприклад, як такі пари: руси і поляки, італійці і французи, голландці і німці, буряти і монголи, сирійці і ліванці тощо). Коли козаки, тобто кримські (українські) військові, допомагали відбиватися від татар, то під «татарами» малися на увазі алани (русскіє, вони ж «надволзькі татари», сарацени, або «золоті» ординці). Коли козаки разом з татарами йшли в бій, то це були одні й ті самі воїни, бо козаки за мовною групою і є татари (тобто кипчаки). Їх ще іноді називали «кримськими татарами», або «запоріжцями», бо вони жили за дніпровськими порогами: вище порогів та нижче кипчацького міста Кудак (Дніпро) якщо дивитися з півдня України; або нижче міста Січ (Запоріжжя) якщо дивитися з боку Русі (англ. Рутенії). Але й іноді траплялася така зрада — козаки-перебіжчики ставали на бік надволзьких татар (русскіх, або аланів, сараценів, «золотих» ординців, ерз. буртасів), тоді теж можна сказати, що козаки нападали разом з «татарами».

537. Якою мовою розмовляли в кримській (українській) козацькій армії?

Отже, ми вже з’ясували, що козаки — це професійні військові ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. Української держави). Тому, звісно, у державній армії розмовляли державною мовою — на той момент це була кримська (куманська, стара половецька, або сучасна так звана «кримськотатарська»)[350]. В Русі (англ. Рутенії) кримська мова в старі часи була більш відома під назвою «половецька»[351]. Відноситься вона, як ми вже зазначали, до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, так саме, як і тартарська (аланська, сараценська, тобто «золотоординська», або «надволзькотатарська»). Сьогодні кримська мова офіційно неправильно називається «кримськотатарською» і вживається в Україні дуже рідко. Нею володіє тільки близько 200 тис. кримців (українців), здебільшого тільки ті, хто зберіг іслам[352]. Писемністю кримської мови була в’язь, але нещодавно її перевели на латиницю[353].

Мешканці Русі (англ. Рутенії) називали кримців (українців, колишніх куманів, косарів, або хозарів) іноді «чумаками» від слова cuman, в якому латинську літеру «c» вимовляли не як кириличну «к», а як «ч». Ця назва відносилася в першу чергу до торгівців. Але більшість дослідників, що залежали від імперської цензури, стали називати кримців в своїх статтях і книгах «козаками», навіть, якщо вони не військові. При цьому їхню мову відповідно називають «козацькою»[354].

Таким чином ми бачимо, як колоніальні та більшовицькі історики намагалися останні два століття приховати, що козаки — це кипчаки (латиною «татари»). З цього робилася таємниця, бо за шовіністичною ідеологією «рашизму» у колонії «Російській імперії» усіх мешканців північного причорномор’я називали «русскімі», а визнавати, що ці «русскіє» відносяться насправді до кипчацької (лат. татарської) мовної групи було не ідеологічно. Це був імперський расизм. В часи колоніальної європейської Російської імперії за наказом окупаційної влади усі мешканці колонії європеоїдного типу мали називатися і прикидатися «слов’янами»[355]. Про рашизм більше буде написано далі, в пункті 836.

Назву «кримці» сьогодні залишила собі тільки невелика група українців, колишніх куманів, або косарів (хозарів, лат. газарів), які залишилися на ісламській релігії, в той час коли майже усі інші перейшли на християнство візантійського обряду (грец. ортодокс, укр. «православ’я», або так зване «греко-католицтво»). Через те, що українці-мусульмани останнім часом сконцентровано проживають здебільшого на півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»), і там же була розташована остання столиця ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. Української держави), то усіх кримців помилково вважають мешканцями тільки цього півострову, хоча в дійсності вони мешкали на величезній території від Дунаю, на дніпровських Порогах, і вздовж Чорного, Азовського морів, до Каспійського моря і на півночі від Кавказьких гір.

538. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) з 1623 року. Вдруге і втретє Мехмед-Ґірей III Сагайдачович, вдруге і втретє Джані I Мубарекович

1623—1624 — Мехмед-Ґірей III Сагайдачович — вдруге новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (був у 1610—1610 рр., прийшов після свого двоюрідного дядька Джані I Мубарековича)[356]. До цього був гетьманом держави у 1616—1622 рр. Він син Сагайдача «Лук і Стріли» Мехмед-Семіновича[357], онук Мехмеда-Семіна II Девлетовича («Михайла Дмитровича»).

Його братом, наймовірніше, був гетьман Петро-Конон Сагайдачний (укр. Конашевич), який ще раніше у 1621 їздив на зустріч з королем Республіки до Варшави, де отримав за свої заслуги у подарунок меч[358]. Його заслуга полягала в тому, що армія ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) у вигляді контрактних козацьких загонів допомагала захищати Республіку у 1620—1621 рр. від вторгнення тюрків[359] (про це йшлося раніше у пункті 534). З Республікою правителі Кримської (Української) держави намагалися дотримуватися дружніх стосунків[360].

Гетьманом кримської (української) армії в ці роки став Михайло «Дорошенко»[361] (дід майбутнього гетьмана Петра Дорошенка[362]). Саме про їхні подвиги — про Сагайдачного і Дорошенка — була створена народна кримська (українська) козацька пісня «Ой на горі та й женці (примітка: тобто косари, або хозари) жнуть».

Пісня Ой на горі та й женці жнуть[363]

народна українська пісня, руською (русинською, рутенською, або українською) мовою

Ой на Горі та й Женці жнуть

А попід Горою, яром-долиною, козаки йдуть.

Гей, долиною, гей, широкою, козаки йдуть.

Попереду Дорошенко

Веде своє військо військо, запорізьке, хорошенько.

Гей, долиною, гей, широкою, хорошенько.

Посереду пан хоpунжий,

Пiд ним кониченько,

пiд ним воpоненький, сильно дужий.

Гей, долиною, гей, широкою, сильно дужий.


1624—1624 — Джані I Мубарекович — вдруге новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (був у 1610—1623 рр., прийшов повторно після свого двоюрідного племінника Мехмед-Ґірея III Сагайдачовича)[364]. Він син Мубарек-Шакая Девлетовича, онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»).

1624—1627 — Мехмед-Ґірей III Сагайдачович — втретє новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (був у 1610—1610 і 1623—1624 рр., прийшов після другого правління Джані I Мубарековича)[364]. Він син Сагайдача Мехмед-Семіновича[365], онук Мехмеда-Семіна II Девлетовича, брат гетьмана Петра-Конаша Сагайдачного.

1627—1635 — Джані I Мубарекович — втретє новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (був у 1610—1623 і 1624—1624 рр.), прийшов повторно після третього правління свого двоюрідного племінника Мехмед-Ґірея III Сагайдачовича[366].

Під впливом протюркського угрупування Джані I Мубарекович схилявся до повернення до союзництва з Тюркією[367]. У 1628 році протистояння загострилося, в результаті чого протюркські активісти вбили в місті Бахчисара гетьмана Кримеї Михайла Дорошенка[368]. (Скоріше за все це відбувалося в сучасному Сімферополі, де була зимова приватна резиденція каганів, тобто це було не маленьке сусіднє містечко Бахчисарай з літнім палацом.)

539. Хан-Тимір (укр. Кантимір)

В цей час Буджацьку область (південь Одеської області і Придністров’я) очолював Хан-Тимір[369], або, як його називали руси (русини, рутени), Кантимір. Через його ім’я цю область іноді називали Ханською тартарією[370]. Він з козацькими загонами здійснив військовий рейд на руську (русинську, рутенську) область Подолію (Вінницьку)[371], південна частина якої була колишнім кримським столичним регіоном Очаківською тартарією. Там вони захопили багато рабів з русів (русинів, рутенів)[372]. Руссю (англ. Рутенією) правив в той час великий князь Стані-Слав «Конецпольський»[373]. Тобто, як бачимо, кримські (українські) хани не залишали надії відвоювати від Республіки свої причорноморські території з кипчацькими (лат. татарськими) містами Білгород-Дністровський, Кочубей (сучасна Одеса) і Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, неподалік однойменної «Очаківскьої» фортеці біля моря).

При Кантимірі отаманом був Палій-Бут «Баюн» («Павлюк Михнович»)[374]. Кримське ім’я Бут перекладається на руську (русинську) мову як «баюн», «тлумач»[375]. Його сьогодні ще називають іменем «Павлюк»[376]. Зверніть увагу, на прикладі імені Палія, що з часом багато кримських, тобто українських, прізвищ стали отримувати закінчення -ій, -ук, або -юк, якими ми вже знаємо їх сьогодні[377]. Наприклад: Палій, Дерій, Колодій, Литвинчук, Павлюк, Кравчук тощо. Це на відміну від русинських прізвищ, яки мають здебільшого закінчення -енко, -єнко, -ко або -ський[378].

Кримське (українське) козаче військо виступило на північ, вздовж Дніпра, й дійшло до русинських міст Канів і Переяслав[379]. В цей же час, в межах війни між Республікою і надволзькими татарами (русскімі, колишніми аланами) козацька армія, після звільнення русинського Смоленська у 1634 році, пішла на звільнення від надволзьких татар (русскіх) своїх територій[380] в області Ногайська тартарія, більш відомої під назвою Дике Поле, Поле Диканя (Дика-хана) «Хлібороба», або це сучасні Донецька, Луганська і південь Воронезької (колишньої Ограйної) області.

Наступним каганом після Джані I Мубарековича стане його двоюрідний брат Інаят I Ґази-Буревич у 1635—1637 рр.

540. Каган — виборна посада правителів українців

Як ви розумієте, каганів обирали[381]. Кагани мали дуже багато синів і дочок, по 20 дітей і більше[382]. Ці діти займали посади ханів (укр. князів) й правили областями, районами, містами і городищами (укр. селами). Вони були усюди в ‘Кримеї або Перікопенській тартарії’ (Криму, укр. Україні). Вони також займали посади прем’єр-міністра (калга, або старе «малєк»), міністрів (нуредін) та їхніх заступників. Тих з них, хто був каганського роду і зробив кар’єру, знать обирала на посаду наступного кагана. Деяких, як ми бачимо у випадку Джані I, переобирали.

Якщо звернути увагу на те, по скільки років правили кагани, то ми бачимо, що термін їхнього правління становив приблизно 5 років, якщо його знову переобирали — то 10 років. Іноді вони правили більше, або менше через війни чи хвороби. Так само відбувається і сьогодні.

541. Республіка з 1632 року. Війна проти надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів)

В 1632—1634 рр. відбулася так звана «Смоленська війна»[383]. Тартарія, країна аланів (або русскіх), знову намагається безуспішно захопити місто Смоленськ, що належить Русі (англ. Рутенії). Військом Республіки, в яку входила Русь (англ. Рутенія), командував Криштоф Радзивілл[384]. Його армія не допустила надволзьких татар (русскіх) до Смоленську. Ординців надволзьких татар очолював полководець Саін («Михайло Шеїн»)[385], який у 1690—1611 рр. захоплював і плюндрував це саме місто, вчиняючи різню мирним місцевим русам (русичам, або русинам, рутенам)[386]. Армію Саіна розгромлять, а його самого за наказом мокшанського оцязора Михайла I Федоровича стратять[387].

Руси (русини, рутени) повернули собі своє місто. З надволзькими татарами (тобто русскімі, колишніми аланами) було підписано Полянівській мир, який протримається 20 років[388]. У цих битвах проти надволзьких татар брали участь на стороні Республіки і 25 тис. кримських (українських) козаків під отаманством Тимофія Орендаренка[389], в тому числі і Богдан-Зиновій «Хмельницький» — майбутній гетьман козацького війська[390 про Хмельницького].

Після цього війська Республіки і ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) пройшлися на південь, де руси (русичі, або русини, рутени) і кримці (українці) звільнили від надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) русинські міста Курськ (колишній Суздаль), Орел і Мценськ[391].

Головою Республіки в цей час був Владислав-Ваза IV Жигимонтович[392], який до цього займав посаду правителя союзу ВКЛР в 1610—1632 рр.[393]

542. Русь з 1633 року. Києво-Могилянська академія і культура

В 1633 християнським митрополитом в Києві стає русич (русин, рутен) Петро Могила[394]. До цього Петро Могила займав посаду архімандрита Києво-Печерського монастиря[395]. При ньому був реставрований Софіївський собор, Михайлівський монастир, церкви Трьохсвятительську, Спаса. Братські школи були перетворені на колегію по типу європейської школи з викладанням латинською і грецькою мовами, і ця колегія дістала пізніше назву «Києво-Могилянська академія»[396]. Її філії були створені у Брацлаві (Бреславі, біля Вінниці) на Поділлі і в Кременці на Волинії. Це був університет європейського типу[397 Хижняк].

В Русі у 1600-их роках розвинулося літературне і театральне мистецтво, створювалися театри, комедійні вистави, лялькові театри «вертепи»[398]. Поширювалася творчість бандуристів і кобзарів, які співали «думи» (балади)[399]. Створювалися хори. Поширені були музичні інструменти «бандура», «кобза», «сопілка», «дудка», «трембіта». Розвивається живопис, гравюра по дереву, лиття з міді, художня обробка металу[400].

Столиця ВКЛР слов'янське місто Вільно (сучасний Вільнюс) в ці часи стає одним з центрів культури в Європі. У цьому колишньому білоруському місті вперше пройшла у 1636 році популярна європейська опера «Викрадення Єлени»[401].

Розвивалася інженерна справа, будувалися фортеці. Для будівництва руси (русичі, або русини, рутени) запрошували іноземних спеціалістів[402]. Одним з таких став відомий картограф і інженер Гільйом Левассер де Боплан (Guillaume Levasseur de Beauplan, жив у 1600—1685 рр.)[403]. Він створив декілька географічних карт України (Русі і Кримеї).

1635 — саме Гільйом Левассер де Боплан спроєктував в цьому році знамениту руську (русинську, рутенську) фортецю-зірку «Кодацька» на річці Дніпро, біля порогів, на колишній території кримців (українців)[404]. Коштувало таке будівництво 100 тисяч золотих[405] (укр. золотий, або пол. злотий, це була спільна валюта Республіки). На жаль, саме ця фортеця зіграє негативну роль в подальших кримсько-руських (україно-русинських) відносинах.

У фортеці розмістився руський (русинський, рутенський) гарнізон[406], щоб пильнувати можливі напади на Русь (англ. Рутенію) з півдня, не сподіваючись на постійну лояльність кримців (українців), а також підозрюючи, що вони могли знову повернутися до союзництва з тюрками[407]. Окрім русів (русинів, рутенів) в гарнізоні перебували і польські службовці[408], і французькі військові інженери[409]. Крім того, така фортеця могла б стати у нагоді в рази чергової навали надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів).

543. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) з 1635 року. Інаят I Ґазибуревич

1635—1637 — Інаят I Ґазибуревич — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після третього правління свого двоюрідного брата Джані I Мубарековича)[410]. Він син кагана Ґази-Бурі II Девлетовича[411], онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Наступним каганом стане його двоюрідний брат Богатир IV Селяметович у 1637—1641 рр.

544. Кодацька фортеця

У 1635 році козацька верхівка стала обуреною тим, що Республіка побудувала в цьому році на кордоні у області Пороги (Запорізька) свою фортецю[412]. Про її будівництво було написано у пункті 542. Ця фортеця стояла на споконвічній кримській (українській) території, яка, окрім того, ще до Першої кримсько-руської війни (1596—1607 рр.) офіційно входила до складу Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. України). Територія Кримської держави на півночі, починалася саме там, де було північне містечко Чигирин (засноване ханом Чигир-Батиром[413 Чигирин] на «татарському» шляху[414]), й потім тягнулася на південь до дніпровських порогів, де було розміщено прикордонне кримське (українське) місто Кодаки (або Кудак, кр. Містечко (Köy) на горі (Daq), сучасне Дніпро).

Кодацька фортеця-зірка

Kodak-boplan

Зображення 14.03: Кодацька фортеця-зірка на плані Гільйома Левассера де Боплана

Через те, що ця фортеця була розташована в поселенні Старі Кодаки, то вона також носила назву «Кодацька». З кримської (куманської, половецької, або «кримськотатарської») мови назва Кодак, або Кудак (Коуйдаг, «köy» — селище та «dağ»[415 Усеїнов]) перекладається як «містечко на горі». Військові Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) виступили за те, що фортеця має належати Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. Україні), бо збудована на кримській (українській) території. Фортеця була майже на кордоні з Руссю[416].

Але це влада Великого князівства Руського (англ. Рутенії) побудувала цю фортецю, за допомогою і проєктом французьких інженерів під керівництвом Гільйома Левассера де Боплана, і тому це було майно Русі (англ. Рутенії)[417]. В ній розмістили гарнізон Республіки (тобто жовнірів) — руських (русинських, рутенських), польських і литвинських (білоруських) військових, а також — представників влади Республіки, і окрім того — французьких інженерів і офіцерів[418].

545. Напад кримців (українців) на Кодацьку фортецю

Поступово невдоволення і протести кримців (українців) переросли у «майдан»[419], тобто в активні протести, які закінчилися захопленням фортеці[420]. Саме слово «майдан» має кримське («кримськотатарське») походження й перекладається як «головна площа»[421], тобто означає велику центральну незабудовану площу в городищі (селі) або в місті. В Німеччині, наприклад, подібна площа носить назву «Marktplatz»[422], в Русі — «Ринкова площа»[423]. В ‘Кримеї або Перікопенській тартарії’ (Криму, укр. Українській державі) на таку площу, як правило, виходили люди, мешканці, військові для святкувань або навпаки, для висловлення незадоволень і висування вимог до влади[424]. Нагадаємо, що Крим (лат. Кримея, грецькою «Перікопа», а в перекладі русинською мовою «Україна»), ще зі старих часів, коли вона називалася Косарією (Хозарією) з часів кагана Косара-Ксієна «Дивлячого» I Кийовича (правив у 461-490 рр.), була демократичною державою, бо була відкритою для різних думок та релігій[425].

Декілька кримських (українських) козацьких загонів увірвалися до фортеці, підпалили усі дерев’яні конструкції[426]. Вони захопили французького інженера Жана де Маріона, обсипали його порохом і запалили[427]. Козаками керували Іван Сулима, Палій-Бут «Баюн» («Павлюк Михнович») (відомий нам у боях проти Русі на Подолії, у 1607 році) і Яцько Остряниця[428]. Потім українські козацькі загони пішли на північ й дійшли аж до руського (русинського, рутенського) міста Кременчук. На шляху вони закликали кримців (українців) по селам виступити на війну проти Республіки[429].

Після такого, Республіка висуває претензії до влади ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави), після чого кримська (українська) влада погоджується видати заколотників до Русі (англ. Рутенії)[430]. Отаманів видали руському (русинському, рутенському) воєводі Адаму Киселю[431]. Після цього відбувся суд на території Республіки і декількох заколотників стратили, окрім Палія-Бута «Баюна», за якого кримський (український) посол подав прохання про помилування й видачу назад до Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України)[432]. Прохання посла задовільнили, і Палій-Бут «Баюн» повернувся на Батьківщину, в Кримську державу (Крим, або Українську державу).

1636 — каган ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) Інаят I Ґазибуревич надіслав королю Республіки листа із запевненнями у дружбі і союзництві та вибаченнями за військовий інцидент з Руссю (англ. Рутенією)[433]. Російські історики ці події перекрутили й запевняють, нібито «кримських хан» просив «поляків» надіслати козацьку допомогу проти Тюркії (Османської імперії)[434]. В дійсності ж, це Крим (лат. Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) надавала Республіці військову допомогу своєю козацькою професійною армією. І коли козаки йшли до півострова Херсонеса Таврійського (сучасного «Кримського»), то це вони не «нападали» на тюрків або на «кримського кагана», а просто очільники козацького війська їхали до деяких урядових установ своєї власної країни, у державних справах; чи виганяли звідти тюркських агресорів. І на півострові Херсонесі Таврійському (Кримському) було розміщено таке саме кримське (українське) військо козаків, як і у області Буджак (Бессарабії, або південь Одеської), Ногаї (або Дикому Полі, це Донецька і Луганська області), Кубанії, на Таманському півострові, на Порогах (Дніпровська і Запорізька області) та в інших регіонах ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави). Столиця ж, судячи з географічних карт того періоду, поки що залишалася в місті Тана-хань (Азові, сучасному Ростові-на-Дону).

Карта 14-06. «Перікопа, відома як Косарія (лат. Газара), або Херсонес Таврійський» (1636) — повна карта України

1636-Przecopsca-Gerhard-Mercator-Amsterdam

Опис карти 14-06: карта «Перікопа (примітка: укр. Україна), відома як Косарія (лат. Газара), або Херсонес Таврійський» (Taurica Chersonesus: Nostra aetate Przecopsca, et Gazara dicitur) автора Герхарда Меркатора, видана в м. Амстердам, 1636 р. Жовтими лініями підкреслена стара назва України — ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим); червоною лінією підкреслена назва сучасної Росії — «Тартарія»; синіми лініями — «Росія» (тодішня назва Московії, яка в той час буле ще незалежною до 1645 року) та «Литва» (тобто ВКЛР). А зеленими лініями підкреслена назва півострову — «Херсонес Таврійський» (Таврія Херсонес). Як розумієте, назва Крим (лат. Кримея, Crimea) відносилася до усієї величезної держави, а не до півострову. Тому коли казали «кримський хан», то мали на увазі правителя усієї держави ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України), а не маленького півострова, який тільки-но не так давно (в середині 1700-их років) перейменували на «Кримський».

Карта 14-07. «Перікопа, відома як Косарія (лат. Газара), або Херсонес Таврійський» (1636) — фрагмент попередньої карти України

1636-Przecopsca

Опис карти 14-07: фрагмент тієї самої карти «Перікопа (примітка: укр. Україна), відома як Косарія (лат. Газара), або Херсонес Таврійський» (Taurica Chersonesus: Nostra aetate Przecopsca, et Gazara dicitur), що вказана вище. Автор Герхард Меркатор, видана в м. Амстердам, 1636 р. Малиновим овалом праворуч позначена столиця Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) місто Азов (сучасне Ростов-на-Дону, колишнє Тана-хань, постантичне Танаїс-Імпоріум); рожевим колом на півострові Херсонесі Таврійському позначено місто Бахчисара — майбутня столиця Кримської держави. Як бачимо, Бахчисара розташоване північніше і в центрі півострову, а зовсім не там, де сьогодні розташоване однойменне маленьке містечко Бахчисарай з літнім палацем

546. Надволзькі татари (русскіє) йдуть війною на Крим (лат. Кримею, укр. Українську державу) на місто Тана-хань (Азов, або Ростов-на-Дону)

1637 — у цьому році на східні території ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) та Русі (англ. Рутенії) знову пішла війною тартарська (русская, або аланська) армія. Нагадаємо, що в цей час фінська держава Московія (Біла Русь або Московія) була під мокшанською владою і на ‘Кримею або Перікопенську тартарію’ (Крим, укр. Українську державу) не нападала (дивись назви і стан держав у Додатку 1). А напад здійснювала армія кипчацької держави Тартарії — колишньої Сара орди, укр. Золотої держави, Алланії — чиї кордони зменшилися після того, як Московія (Біла Русь або Московія) відвоювала незалежність. В Московії оцязором в цей час був мокша Михайло I Федорович, і Московія входила до складу ВКЛР[435]. Тартарію в цей час очолював надволзькотатарський великий хан Патшай I («Олексій» «Тишайший»)[436].

Контрактні солдати Тартарії називалися «кацапи» (тобто аланським варіантом слова «козаки»). Пізніше їх стануть називати «донськими» кацапами (рос. «казаками»). Тоді «донськими» вони не називалися, бо слово «дон» — це слов’янське слово, а у кримців річка Дон називалася «Танаїс». Можливо назва «дон» — це слов’янська вимова античного імені «Тана», «Тан»[437].

Ще раніше надволзькі татари (сучасні етнічні русскіє, колишні алани, «золоті» ординці, ерз. буртаси) окупували частину області Поле Диканя «Хлібороба» (або Дике Поле, сучасні Донецька і Луганська області) там, де вона переходить у сучасну Воронезьку (колишню Ограйну) область. Через це загарбницьку армію, яка дислокувалася в тому місті, і стали називати «донськими» кацапами (тобто по-сучасному «казаками»). Після цього вони пішли до моря й розорили кримську (українську) столицю місто Азов (неподалік від однойменної «Азовської» фортеці на морі), воно ж колишнє Тана-хань, Танаїс-Імпоріум, сучасне Ростов-на-Дону[438]. Надволзькотатарськими (русскімі, або аланськими) військами керував полководець Урус-мурза, або по-сучасному «Петро Урусов»[439]. Нагадаю, що надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) перейшли вже на християнство грецького (укр. «православного») обряду (з 1462 року) і тому часто використовували грецькі імена.

Надволзькі татари (русскіє, колишні алани), після того як пройшлися містом Азов (Тана-хань, або Ростов на Дону), що розташовано не на самому морі, а у гирлі річки Танаїс, пішли до однойменної фортеці Азов[440]. Ця «Азовська» фортеця була розташована вже прямо на узбережжі Цабачого моря (сучасного «Азовського»), її назва збереглася й до сьогодні. За тих часів, як ми вже неодноразово помічали, на певній відстані (приблизно 45 км) від міст будували фортеці, які носили назву найближчого міста. Наприклад, неподалік від Ак-Чакума (Очакова, сучасного Миколаєва) була розташована на Чорному морі «Очаківська» фортеця; неподалік від Азову (сучасного Ростову-на-Дону) — «Азовська»; неподалік від Кудака (сучасного Дніпра) — «Кодацька»; неподалік від Бахчисара (Акмеджита, або сучасного Сімферополя) — «Бахчисарай» з літнім палацем; неподалік від міста Орешек (сучасного Санкт-Петербурга) — фортеця «Орешек» (або «Ореша», лат. Orescack, рос. Орешек).

На допомогу кримському (українському) війську цього разу прийшли тюркські війська[441]. Разом вони частково витіснили армію надволзьких татар (русскіх ординців). Козаків очолював кримський (український) гетьман Сафа «Кононович»[442]. Він походив з сім’ї і гербу (радвану) Олізарів, такий саме герб мав і каган Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович»)[443]. Цей герб містить в собі кримський (український) символ «Тамгу», який зберігся донині. Про цей радван було зазначено у пункті 461. Також козацькі загони в битві проти надволзьких татар (русскіх) очолював і вже відомий нам отаман Палій-Бут «Баюн»[444], якого до цього відпустили з полону Республіки.

547. Кримці (українці) частково переходять на «руську (русинську, рутенську) релігію» з 1637 року

1637—1638 — Кримська держава (Крим, лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава) дозволяє християнство, нарівні з ісламом і єврейством (гебрейством, «юдаїзмом»)[445]. Ми вже бачили, що Кримська держава (Крим, лат. Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна, вона ж колишня Куманія, Косарія (Хозарія, або Газарія), лат. Мала тартарія) була толерантною для всіх релігій. Першою релігією Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України), ще за часів коли вона називалася Косарією (Хозарією, Газарією), було тенгріанство[446]. Другою релігією стало єврейство (гебрейство) — це сталося ще за часів українського (хозарського) кагана Обадія I[447], про що розказано в пунктах 68 і 69 цієї книги. Хозарів (тобто українців), які прийняли єврейство (укр. гебрейство), називали відповідно «євреями» (гебреями). Але сьогодні єврейську (гебрейську) релігію здебільшого називають терміном «юдаїзм»[448], що походить від латинського варіанту назви нації людичів (біл. «жидів», лютичів, або лужицьких сорбів), які першими прийняли цю античну релігію євреїв (або гебреїв), живших до н. е. на давній землі Канаан (там, де сучасні Ізраїль та Палестина) (про це говорилося в пункті 523). З часом «євреями» стали називати кожного, хто прийняв єврейство (укр. гебрейство, або «іудаїзм»)[449], незалежно від національності. Тому євреї (гебреї) можуть мати і слов’янське, і романське, і кипчацьке, тюркське, грецьке, арабське, кавказьке, центрально-азіатське, північно-африканське та навіть індійське коріння, тощо. Потім в Хозарію (Куманію, або Україну) державу під впливом персів і тюрків надовго прийшов іслам[450], і от тепер почали де-не-де сповідувати руське (русинське, рутенське) християнство[451]. Серед народу і військових (в тому числі козаків) сформувалися гарячі прихильники цієї ідеї[452].

Одним з провідників цієї ініціативи став сотник і майбутній гетьман кримського (українського) війська Богдан-Зиновій (Богдан «Хмельницький» «Михайлович», народився у 1595 році)[452]. Його вірогідний батько, за моєю гіпотезою, каганського роду, займав посади в ‘Кримеї або Перікопенській тартарії’ (Криму, укр. Українській державі) (про це йтиметься далі у пункті 567) ще в той час, коли в Русі правив великий князь Русі Стані-Слав «Жулкевський». Нагадаємо, що Жулкевський правив Руссю у 1605—1618 рр., написав книгу про війну з надволзькими татарами (русскімі, колишніми аланами)[454 Жулкевський], потім був воєводою. Це саме йому відтяли голову союзні кримцям тюрки у 1620 році, в битві при Цецорі під час тюрко-руської війни[455].

З часом кримців (українців), які перейшли на християнство, в Русі стали називати просто «козаками» (бо вони це робили першими), самі себе вони називали «halq» (халк, або змінене «хакл», русифіковане «хакол», «хахол»), що з кримської мови перекладається як «народ»[456 Усеїнов]. А тих кримців (українців), хто зберіг до сьогодні іслам (це значна меншість), стали називати «кримськими татарами»[457]. Саме через майже повну зміну релігії і мови (та пропаганди фальшивої історії) в часи Російської імперії, більшість сучасних українців забули, що колись вони називалися кримцями, куманами і хозарами.

548. Історики приховують кипчацьке походженні українців (кримців, або хозарів) і русскіх («надволзьких татар», або аланів)

Насправді, про Богдана-Зиновія «Хмельницького» історики багато говорити не люблять, бо раніше вважалося незручним і навіть забороненим вказувати на кримську національність і каганське походження українських лідерів. Чим більше історичні події наближаються до наших часів, тим більше проявляється знаменитих кримських (тобто українських) діячів. І все складніше й складніше стає приховувати їхнє кипчацьке (лат. татарське) походження. Тому про факт володіння деякими діячами кримською (куманською, або половецькою, сучасною «кримськотатарською») мовою вчені починають вигадувати казки.

Наприклад, одна з таких популярних казок — що ці діячі, нібито, добре опанували кримську (половецьку, куманську, або «кримськотатарську») мову, перебуваючи в Тюркії (укр. Туреччині) в полоні, всього за пару років[458]. Це повна нісенітниця, бо, по-перше, кримська (тобто куманська, хозарська, або половецька) мова відноситься до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, а не тюркської. До тюркської відноситься тюркська (укр. турецька) — тобто це зовсім різні нічим не схожі мови. Тюрки (укр. турки) не володіють кипчацькими (лат. татарськими) мовами, тому від них цим мовам не можна навчитися від слова «зовсім». По-друге — щоб вивчити мову, її потрібно вчити. Просто перебуваючи в рабстві, працюючи в важких умовах на галерах, не можна займатися вивченням мови. Так, звичайно вийде в цих умовах вивчити десяток окремих слів, але не можна опанувати вмінням читати, писати, складувати речення. Для опанування мовою потрібно займатися цим, пройти курс, заходитись постійно у середовищі, де розмовлять цією мовою, самому часто вживати її.

Тому ясно, що кримською мовою кримські, тобто українські діячі володіли не тому, що «вивчили її в Тюркії в рабстві», а саме тому що це була їхня рідна мова. Про це імперські і більшовицькі історики мовчали, бо ця тема була «табу», тобто заборонена. Така поведінка вчених випливає з колоніальної політики урядів Російської імперії, СРСР та Російської федерації, які наполягали на тому, що в Росії всі, особливо відомі діячі, мали бути «русскімі» і ще бажано «слов’янами»[459], а жодного разу не кипчаками (лат. татарами), фінами, балканами (грец. «циганами», тобто «чаклунами»), тюрками, романами (латинами) тощо[460].

549. Трюк щодо кримської мови: росіяни називали її «турецькою»

Росіяни вигадали ще один хитрий трюк: кримську мову вони стали називати просто «турецькою». Таке можна зустріти в дуже багатьох російських книжках з історії, за часів Російської імперії. Наприклад, [461], [462], [463], [464]. Це те саме, як руську (або русинську, рутенську, сучасну українську) мову вони називають в історії просто «польською»[465], що також зустрічається в тих же книжках або в статтях в Інтернеті[466]. Тобто, цим вони хотіли показати, що якщо нема на якійсь території мови — значить там нема і нації, а це значить, що цю територію можна спокійно собі захоплювати, мовляв, вона ж «нічия». Крим (лат. Кримею), відому в 1700-их роках вже під латинською назвою «Мала тартарія», росіяни досі називають «якимись незаселеними пустими землями, на які розселилися русскіє»[467].

Коли кримське (тобто куманське, або косарське (хозарське, гусарське, або газарське), татарське) походження якогось українського діяча сховати було вже неможливо, тоді застосовували дуже хитру підміну понять: кримця (тобто українця) називали просто військовою назвою «козак», а кримейку, відповідно, називали «козачка»[468]. Звідти й з’явилися в працях істориків згадування про те, що, наприклад, мати Богдана «Хмельницького» була «козачкою»[469], або що українці володіли «козацьким» письмом[470]. Тобто словом «козацький» просто стали підмінювати терміни «кримський», «український», «запорізький», «перікопський», або «кримськотатарський».

(Кінець 14 глави)

Головна (Передмова)    Зміст    1. Інтерпретація    2. Меч «Тирфін»    3. Україна і Русь    4. Ольга    5. Труба «Торама»    6. Росія і Артанія    7. Моголи    8. ВКЛР і єврейство    9. Кремль    10. Московія    11. Тартарія    12. Друга «Русь»    13. Назва «Україна»    14. Війна Болотнікова    15. Хмельниччина    16. Три Тартарії    17. «Кривавий потоп»    18. Війна Разіна    19. Мала Тартарія    20. Колонізація Приуралля    21. Імперії в Європі    22. Червона Русь    23. Романови    24. Колонізація України    25. Кінець імперій    26. Червона гвардія    27. Більшовизм    28. Вічний зов    Додаток 1. Перелік історичних назв України і Росії та їхніх правителів    Додаток 2. Корінні нації України, Росії, Європи і Північної Азії    Додаток 3. Визначальні дати    Додаток 4. Антиміфи та стислий переказ історії України і Росії    Список карт і зображень    Список джерел