Глава 26

Глава 26. 1917-1931 роки. Столиця в Москві. Московитська «червона гвардія». Україна (Русь-Україна) стає незалежною. Руська (русинська) мова називається «українською». Хто «триєдиний народ». Русскіє нападають на Русь-Україну. «Антанта» допомагає імперській «білій гвардії». Насильницьке створення СРСР. «Зіккурат» і державна секта. Суть «українізації». Голодомор. Культура СРСР і «русифікація». 812-847

812. Ім’я «Володимир» (ерз. Воло-Тимер). Володимир «Красне Сонечко» Тюштевич засновник міста Володимир

Історики стверджують, що справжнє ім’я Леніна - Владимир (укр. і ерз. Володимир), але до 1900-их років це ім’я в Росії майже не використовували. Це ім’я походить від ерзянських слів «воло» - «білий», «тимер» - «залізо». Першим його носив засновник сучасного російського міста Володимир (1221 р.) ерзянський принц Воло-Тимер «Біле залізо» («Всеволод Юрійович»), який жив у середині 1200-их років. Він жив в Артанії (лат. Мордовії), був сином легендарного інязора (правителя) Тюшти II Всеволжевича («Юрія II Всеволодовича») і Агафії з Чернігова. Він мав дружину ерзянку Апраскію, яка дуже вірогідно віддома як «Красне сонечко» Королевична. Про них ерзянський народ складав билини, легенди. Саме від дружини його також стали називати «Красним сонечком», або «Ясним сонечком». Ось його іменем «Біле залізо», або ерзянською «Волотимер» і називався Микола Ленін, який як раз мав, поміж інших, ерзянське (мордовське) коріння. Про Тюштю II Всеволжевича і його руських (русинських) предків більше розказано в пункті 204.

Цього Воло-Тимера «Біле залізо», або «Красне сонечко», часто плутають з іншим, руським (русинським) київським великим князем Ладомиром-Василем «Великим» I. Бо в Русі (сучасній Україні) було схоже ім’я, яке звучало як Ладо-Мир і означало «злагоду і мир». Відоме воно стало вперше від великого князя Русі Ладомира-Василя «Великого» I Святославовича, який правив у 980-1015 рр.

Не плутайте це ім’я з німецьким Вальдемар (Waldemar), яке у німців означає «найзнатніший». Саме Вальдемарами називали дітей німецькі колонізатори й їх нащадки. Але після правління Миколи Леніна (Володимира Ульянова) дітей в Росії і Україні стали масово називати «Владимир», або «Володимир», придумав йому інакше значення, що взяли від слів славинської (новгородської, сучасної російської) мови «владєть міром», що українською означає «володіти світом».

813. Прізвище «Ленін»

Власне прізвище «ленін», можливо, перегукується з лужицьким містечком за назвою Lehnin, яке розташоване біля міста Берлін - звідти, вірогідно, воно і було взяте, бо це могла бути його стародавня батьківщина по-матері. Російські історики ще припускають, що цей псевдонім «Микола Ленін» він взяв з документів знайомого і якими користувався в переміщеннях Європою. Ще варіант вчених - що це пішло від назви річки Лєна, біля якої він нібито «був у засланні», але насправді у засланні Ленін перебував на річці Єнісей у селі Шушенське, а це найменше за 500 км від річки Лєна, що бере свій початок біля північно-західної частини озера Байкал й тече на північний схід. Є ще інше припущення, нібито він взяв назву річки Лєна як у противагу річці Волга, бо прізвищем «Волгін» користувався його колега журналіст Георгій Плеханов.

814. Мокшанська держава Радянська Росія в свої перші роки. Перенесення столиці з іжорського Петрограда до мокшанської Москви. Російська армія «червона гвардія»

Вважається, що Микола Ленін (Володимир Ульянов) здобув освіту юриста у Санкт-Петерсбурзі. У 1900-1917 рр. він проживав у Швейцарії й Німеччині. Там він разом за Георгієм Плехановим тартарського (русского) походження протягом п’яти років випускав російськомовну газету «Іскра», куди вони писали політично-філософські статті. Секретарем газети була його дружина - Надія Крупська. Саме Микола Ленін, отримавши фінансування з Німеччини від Троїстого союзу (австрійсько-німецько-італійського військового союзу проти Російської імперії, Франції та Великобританії), очолив російську Робітничу («більшовицьку») партію та створив мокшано-ерзянську «червону (рос. красную) гвардію» на обладнанні та озброєнні колишньої імперської російської армії. Підписувати документи іменем «Володимир Ульянов» він почав тільки з кінця 1917 року, коли став офіційним правителем Радянської Росії, а до цього скрізь підписувався як Микола Ленін.

Його дружина Надія Крупська стала відомою тим, що у 1922 році на прикладі німецьких скаутів стане засновницею скаутської організації у СРСР, яку назвуть «піонерія» (піонер значить «перший»). Спільних дітей в них не було.

Червона гвардія, тобто армія більшовиків, які вже мали повну владу, вбила багатьох західноєвропейських чиновників і членів їх сімей в іжорському місті Петроград (колишньому Санкт-Петерсбурзі, Орешеку, лат. Orescack, де неподалік розташована однойменна фортеця Ореша на острові на витоку Неви) та сусідніх містах. Далі зачистку службовців, нащадків колонізаторів і їх колаборантів перемістили до інших міст Радянської Росії. Свідки писали, що річки тоді стали червоними від крові. Після визвольного мокшано-ерзянського (московсько-мордовського) повстання та кривавого перевороту столицю одразу переносять до столиці мокшей до Москви. Туди ж переїжджає і Микола Ленін (Володимир Ульянов) з урядом. Починається ліквідація окупантської жандармерії та системи царської охорони, до якої також входила вся церковна мережа - попів ліквідують (тобто фізично вбивають), а церкви (штаби), побудовані колонізаторами, з ненавистю руйнують. Масово по всій країні вибухають храми, які були збудовані німецько-французькими колоністами.

Нова влада створює Декрет про землю, за яким народ почав володіти своєю землею. Впроваджено дуже популярний закон для підприємців «Нова економічна політика» (НЕП). Крім того, уряд Миколи Леніна оголосив Маніфест про те, що Радянська Росія визнає права на незалежність держав, які теж перебували колись у складі німецько-французької приуральської колонії. Саме на підставі цього маніфесту сьогодні безграмотним росіянам брешуть і пропагують, що Україну, Казахстан та інші країни буцімто «створив Ленін» і він же «придумав їм усім мови».

В грудні 1917 року в Росії пройшли вибори політичних партій. Більшовики, які скоро перейменують себе в «комуністів», отримали в Росії лише 25% голосів виборців, за партію «есерів» (соціал-республіканців, або лібералів) проголосувало 40%, а в автономії Русі-Україні подібна партія більшовиків («комуністів») зібрали ледве 10%. В цей же час за патріотичні українські партії голосувало 75%. Одночасно з цими виборами українці-мусульмани (кримейці, колишні кумани, хозари, що не перейшли на християнство, або так звані «кримські татари») скликають з’їзд, на якому створюють першу Директорію, яку очолив українець-мусульманин Номан Челебіджихан.

815. Русь-Україна стає незалежною в 1918 році. Зміна назви на «Українська Народна Республіка». Руська мова стає «українською». Михайло Грушевський

1918 - майже одразу після приходу до влади в Росії більшовиків (майбутніх «комуністів»), українські правителі, які були проти усіх російській політичних течій, проголосили в січні незалежність. Відбулися українські Всенародні збори, на на яких Михайло Грушевський підписав Універсал про повну незалежність Русі-України. Держава стала офіційно називатися «Українською Народною Республікою» (УНР). Руська (нім. русинська, англ. рутенська) мова стає державною і її офіційно називають «українською». Кримейська мова також залишилася у вжитку, але переважно тільки в українців-мусульманів. В Універсалі декларувалася націоналізація землі, наділення нею селян, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань та союзів, недоторканість особи і життя.

Щодо всіх областей, руси (русичі, або русини) раніше використовували прийменник «на», а щодо держав - прийменник «в». Тому до 1918 року говорили «на» Україні, коли говорили про області, наприклад: «Ак-Чакумська тартарія» або «Очаківська україна» (Миколаївська і Криворізька області, там колись сиділи каган і уряд), «Наддніпрянська україна» (Київська область, там сидів колись великий князь), «Слобожанська україна» (Харківська і Сумська області), «Буджацька тартарія» або «Ханська україна» (бо там головою колись був хан на ім’я Хан, це Одеська область і Придністров’я). Через те, що в часи російської імперії Україна втратила державність, тому тоді говорили тільки про вищезазначені області, а не про державу. Але по відношенню до держави за граматикою і русинської мови, і славинської (новгородської, або російської) правильно стало говорити «в» Україні.

Головним законодавчим органом країни залишається Центральна Рада (сучасна Верховна Рада), аналог старовинного хозарського (українського, куманського, або козацького) «Кола».

Українську (тобто спільну кримейсько-руську) армію очолив генерал (гетьман) Петро Скоропадський. Він зібрав 60-тисячну армію, яка повинна була захищати незалежність країни від посягань більшовицької мокшанської Радянської Росії.

Протартарські (прорусскіє) сили в Радянській Росії не бажали незалежності сусідніх народів, тому підбили мокшано-ерзянський уряд на загарбницькі дії проти нових незалежних країн. Загони мокшано-ерзянської Червоної гвардії періодично вторгалися на територію України (тобто Русі-України). Українсько-русинські війська роззброювали їх та повертали назад до Радянської Росії.

Мокші і русскіє (тартари, колишні алани) разом розгорнули шалену пропагандистську кампанію радянської російської преси проти Української Народної Республіки, в якій її змальовували як «контрреволюційну» (бо свій переворот мокші називали «революцією») та «буржуазно-націоналістичну». Радянській Росії, тобто країні мокшей і русскіх (тартарів, або аланів), був потрібний український хліб, вугілля, метал, машини, людські рабські ресурси.

Зображення Прапор Русі-України під час миру жовто-балкитний (1918 р.), або синьо-жовтий (1991 р.). Жовтий колір взяли від русів, а блакитний - від українців. Під час війни цей прапор стає чорно-червоним, бо синій і жовтий кольори стають відповідно чорним і червоним, якщо на них проллється кров

816. Стародавня Литва і сучасна Литва (або Жемайтія)

1918 - на початку цього року стародавня Литва відновлює свою державність. При цьому бере нову офіційну назву Білоруська Народна Республіка (БНР). Під кінець цього ж року БНР буде захоплена Радянською Росією, а з 1922 року набуде статусу республіки під назвою Білоруська РСР у складі нової імперії - Радянського Союзу (СРСР).

1918 - Самогетія (біл. Жемайтія) оголосила незалежність і в 1919 році змогла відстояти свободу від Радянської Росії. При цьому держава закріпила за собою назву Литва, яку отримала ще за часів німецько-французької колонізації. Пізніше Литва (колишня Самогетія) потрапить до радянської окупації з 1940 по 1991 рік.

817. Мокші і тартари вирішують стати колонізаторами. Вигадка «триєдиного народу»

1918 - абсолютно усі колишні колонії проголосили про свою незалежність та створили власні республіки. Московсько-русская (мокшано-тартарська) Радянська Росія приймає свою конституцію. Стали незалежними і кавказькі, саянські (наприклад, Танну-Тува), середньоазіатські країни, і Далекий Схід. Але московити (мокші, лат. москалі) під тиском опозиційних русскіх (тартарів) вирішують не відновлювати свою колишню державу Московію в рамках споконвічних московських (мокшанських) територій (це Калузька, Тверська, Московська, Тульська і західна половина Рязанською області).

Група московських керівників під впливом русскіх (тартарських, або аланських) ватажків погодились зберегти необмежену владу та доступ до природних багатств колишньої Російської імперії. І тому вони незаконно проголосили те, що держава «Радянська Росія» нібито є спадкоємицею колишньої європейської колонії «Російської Імперії», і що всі фінські та кипчацькі (лат. татарські) нації, які перейшли на православ’я - це тепер «русскіє». Тобто було буквально заявлено, що нібито московці, ерзя (лат. мордва) та їхні сусіди - це і є російська нація, яка створила колись Російську імперію. Це дуже безграмотно і безпідставно.

Русь-Україна вважалася в колонії основою для побудови історії. Чому? Відповідь така: тому що 1) Київ більш давнє місто, ніж Москва; 2) на території України (Кримейської держави, колишньої Хозарії) і Русі вже були держави, тоді як на Московщині ще був феодальний устрій; 3) Русь (сучасна Україна) виникла на основі розвинених князівств, які мали тісні політичні відносини із більш розвиненими державами Європи. А оскільки імперія має бути «великою», то їй і потрібні були стародавні міста, слов’янськість та освіченість, чого було небагато у Московії, але вже багато в Україні. Після того як Україна (Русь-Україна) все ж таки вирвалася з колонії - історія імперії одразу руйнується, відкотується до просто ординців (сучасних русскіх, або надволзьких тартарів) та до жертв їхнього ярма - мокшей і ерзян. Імперці зляться і нацьковують своє населення проти України та сусідніх країн, по-перше, щоб відволікти населення від думки про своє рабське існування, по-друге, щоб у різних колонізованих націй не виникло бажання теж вийти зі складу імперії-колонії.

Була штучно вигадана концепція «триєдиного російського народу» - великоросів, білорусів і малоросів. В цій теорії стверджувалося, що фіни і кипчаки (лат. татари) Передуралля та Зауралля - це і є слов’яни русичі «великороси», що походять від стародавнього народу величезної країни «Київської Русі». А вже від них пізніше пішли так звані «інородці» - це українці (малороси) та білоруси, що «зіпсовані поляками та литовцями» (*посилання). При цьому важливо було приховувати за будь-яку ціну, що українці - це русинська назва кримейців (куманів, колишніх хозарів) і сьогодні це вже нова назва русів, а «білоруси» - це просто нова штучна назва литвинів, яка взагалі не має ніякого історичного підґрунтя. Дика за своєю суттю теорія про «триєдиний народ» й досі поширюється серед неосвіченого, не здатного до самостійного мислення населення Росії.

Під надуманим приводом росіяни починають окупацію багатьох сусідніх держав, що раніше входили до Російської імперії, створеної, керованої та забудованої колись європейцями. Окуповані території включають до складу Радянської Росії. Пізніше багато окупованих нації нові колонізатори перейменують на «русскіх», частково заборонять місцеві національні мови, встановлять всюди свою мокшано-тартарську владу та каральні органи.

Багато русскіх (тартарів, колишніх аланів) приєдналися до московського ленінського уряду і стали так званими «червоними» комісарами. Але при цьому русскіє не залишали надії встановити своє панування та захопити ще більше територій під свою владу, у тому числі і московські. Тобто вони, як і завжди у своїх історичних традиціях, дуже хотіли перехопити владу у московитів. Одночасно вони задумали створити державу на весь світ - так звану «Земшарську республіку», назва якої була вигадана від слів «земний шар» (укр. земна куля).

Насильство, створення штучного голоду, окупація, захоплення територій, грабежі, вилучення провізії, репресії (мокш. опричнина) - всі ці свої злочини московити і русскіє прикривали хибним терміном «класова боротьба», що це буцімто було боротьбою бідних проти багатих.

818. Пекельний бронепотяг Лева Троцького

В опозиції уряду Леніну в той час був такий собі Лейба Давидович Бронштейн. Бронштейн відомий за псевдонімом «Лев Троцький». За походженням він є українським євреєм, можливо з руським (русинським) або польським корінням. Під цим псевдонімом Троцький очолив уряд та Раду народних комісарів. Слід зауважити, що у ті часи деякі німці також називали себе євреями, оскільки так їм було безпечніше, враховуючи генетичну ненависть московитів до колонізаторів, тобто щоб нова влада їх не знищила як колишніх ворогів. Наступниками Троцького стануть Зинов’єв, Фрунзе.

Прізвища сучасних русскіх (тартарів, або аланів), як правило, закінчуються -єв, наприклад, Скабєєв, Кусаєв, Соловйов тощо. Саме русскіє (тартари) завжди готові йти з боями на приєднання чужих земель, завойовувати, захоплювати, вставати на повстання, скидати владу, вести пропаганду та брехати у своїх цілях. Під час голоду та репресій багато тартарів (тобто русскіх), так само як і німців, стали змінювати прізвища, привласнювати чужі документи і називати себе євреями, оскільки в ті часи у 1917, 1921, 1937 та 1944 роках це давало їм безпеку.

Окрім цього, деякі євреї в свою чергу називають себе російськими псевдонімами, враховуючи історичний антисемітизм з боку тартарів (русскіх, колишніх аланів), які вже давно називають себе «русскімі» та пропагують ідею «єдиної русскої нації», або «русскій світ». Троцький на базі ленінської Червоної гвардії створив у 1918 році свою власну армію на основі імперських обладнань та потужностей, очолив її і вони почали захоплювати території сусідніх держав, що колись були у складі німецько-французької колонії, але не увійшли до складу Радянської Росії. Частина армії та командування протягом кількох років переміщалося територіями в броньованому потязі та здійснювали масовий невиправданий жорстокий терор проти мирного населення. Про цей пекельний бронепотяг смерті і жаху самі росіяни у 2017 році зняли телесеріал «Троцький», і назвали бронепотяг «передвісником гестапо». З цим серіалом частинами можна ознайомитися (поки ще) на відеохостингу «YouTube».

У ці часи став також відомим полководець черкеського походження Будений, який створив кінноту в «червоній армії». Ця кінна армія боролася проти приватної військової компанії (ПВК) «білої гвардії» (прихильників імперського режиму) і влаштовувала погроми в Україні проти мирних мешканців.

819. Радянська Росія нападає на Українську Народну Республіку (Русь-Україну) в 1918 році

В історії українців-русів став широко відомим бій київських загонів, серед яких були студенти і навіть гімназисти, проти московсько-русскіх (мокшано-тартарських) загарбників. Бій проходив під Києвом біля станції Крути. 29 січня 1918 року україно-русинські юнаки захищали Київ. В результаті захисники незалежності загинули, їх було кілька сотень проти величезних загонів Червоної гвардій. Українцями командував Аверкій Гончаренко, а росіянами - Муравьов.

Українсько-русинські (кримейсько-руські) воїни змогли затримали просування московсько-русскої (мокшансько-тартарської) армії на чотири дні, завдяки чому було підписано 9 лютого Берестейській договір з країнами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія). Берестейський, або Брест-Литовський, мирний договір був підписаний в колишньому русинському місті Брест (сьогодні в складі Білорусі). За ним Українська Народна Республіка (УНР, або Русь-Україна) виходила з Першої світової війни, європейці визнали її незалежною державою, армія німців і австрійців зобов’язувались допомогти УНР звільнити свою територію від більшовиків, а УНР зобов’язалась забезпечувати ці союзницькі армії провізією.

Поховали героїв Крут біля могили великого предка - великого князя Русі Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Рад-Барсовича, який правив у 837-882 рр. і був засновником державності Русі.

вірш Пам’яті тридцяти

(автор Павло Тичина, руською (русинською, або українською) мовою)

На Аскольдовій могилі

Поховали їх -

Тридцять учнів-українців,

Славних молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! -

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

Московити (мокші, лат. москалі) і русскіє (тартари, або алани) увірвалися до Києва, розстрілювали людей на вулицях тільки за те, що вони мали українську символіку або розмовляли руською (або русинською, сучасною українською) мовою. Росіяни чинили погроми і, звичайно, грабували та паплюжили помешкання киян (як вони повторять і в 2022 році в містах Ірпень і Буча).

820. Симон Петлюра - міністр оборони Української Народної Республіки (Русі-України)

Симон Петлюра був за освітою журналістом і театральним критиком, у 1910-их роках ще в колоніальні часи працював у Санкт-Петесрбурзі, Москві. Під час Першої світової війни він переселився у литвинське (білоруське) місто Мінськ, де займав посаду у штабі Західного фронту Російської імперії. Ще у 1917 році Симон Петлюра почав створювати окрему українську армію. За його керівництва в українських містах почалося роззброєння мокшанських дивізій російської імперської армії. Він організував упорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі.

Коли більшовики захопили київський військовий завод «Арсенал», головним керівником військ УНР був в той час Симон Петлюра, тобто він був міністром оборони. Він особисто керував звільненням заводу і всього Києва від більшовицьких прихильників в той саме час, коли йшла битва під Крутами. В Радянській Росії ці бої за «Арсенал» назвали «січневим повстанням», пропагандуючи намагання «більшовиків» встановити свою більшовицьку («радянську») владу. Одна зі східних українських дивізій називалася Гайдамацький кіш. Саме ця дивізія звільнила Київ від «більшовиків», тобто від мокшано-тартарських загарбників та грабіжників, які увірвалися до міста після бою під Крутами.

821. Союзники німці і австрійці виганяють росіян з України в 1918 році. Павло Скоропадський

Українська Народна Республіка (УНР, або Русь-Україна) кличе про допомогу німців і австрійців, які підписали до цього відповідний договір про визнання незалежності України. Німецько-австрійська армія вступає до УНР, заходить в Київ і мокшано-тартарська Червона гвардія відступає з багатьох українських міст. УНР зі своєї сторони намагається виконувати своє зобов’язання постачати харчування німецько-австрійській армії, забезпечити її хлібом.

В ці часи Центральна Рада прийняла Конституцію УНР. На захисті Центральної Ради стояло українсько-русинське військо Січових стрільців, очолюване Євгеном Коновальцем. На зміну Михайлу Грушевському на чолі країни, за згодою німців і австрійців, стає Павло Скоропадський. При його правлінні в країні розбудовувалися заводи, будувалися кораблі для українського флоту в Кочубеї (Одесі), Очакові (Миколаєві), Акьярі (Севастополі) і Куманії (Маріуполі). Відкривалися гімназії і університети. Державною мовою була руська (русинська, сучасна українська), на яку вже давно перейшли і українці (колишні кримейці, кумани, хозари), в тому числі й ті, що залишилися мусульманської релігії («кримські татари»).

Але Павло Скоропадський робив поступки московсько-русскій (мокшано-тартарській) колонії «Радянській Росії» й готов був до миру з нею, при втраті українських територій, навіть готов був підписувати з московитами (мокшами) і русскімі (тартарами, або аланами) так звану «федеративну грамоту». Через це українсько-русинська політична еліта, під впливом народних мітингів, що прагнули незалежності своєї спільної Батьківщини, проголосила уряд Павла Скоропадського антинародним. Еліту очолили Володимир Вінниченко, Микита Шаповал і Федір Швець. Павло Скоропадський наказав заарештували суспільних діячів Володимира Вінниченка і Симона Петлюру, які намагалися усунути Скоропадського від влади, але під тиском німецького уряду вимушений був звільнити їх.

В результаті пройшли бойові дії загонів проросійського очільника (гетьмана) Павла Скоропадського проти військ УНР. Війська УНР, які очолював Євген Коновалець, отримали перемогу і Павло Скоропадський втік з країни. Головні загони українсько-русинської армії називалися Січовими стрільцями (ті, у котрих гімн «Червона калина») й дислокувалися в містечку Біла Церква під Києвом. Після Павла Скоропадського головою держави і Уряду, що називався французькою назвою «Директорія» (термін був взятий українцями від французьких колонізаторів, і означає колегіальну форму правління), став Володимир Вінниченко з грудня 1918 по лютий 1919 років. Потім до листопада 1920 року цю посаду перейме Симон Петлюра.

У 1918 році одночасно були створені також інші кипчацькі Директорії (тобто уряди) - у башкортів в місті Оренбург, у сибіряків на чолі з Петром Дербером. У казахів була не Директорія, а Алаш-Орда, на чолі з Аліханом Букейхановим. Але всі вони існували недовго і впали під тиском Червоної гвардії, або так званих «більшовиків».

1918 - московсько-русская (мокшано-тартарська) колонія «Радянська Росія» захоплює русинські області Курщину, Харківщину, Білгородщину, та українські області Донеччину, Криворіжжя. В русинському місті Харків (Коломак) мокші і ерзяни роблять свою ставку, звідки командують окупацією УНР. В Харкові починаються арешти і терор проти русинів і українців.

Свою агресію проти УНР Радянська Росія видає за «внутрішній українській конфлікт» між націоналістами та прихильниками комуністичного устрою країни. Російськими загарбницькими військами командував генерал Володимир Антонов-Овсієнко.

Поступово Червона гвардія захоплює схід Української Народної Республіки (сучасної України, колишніх Русі і Хозарії). Московити (мокші, лат. москалі) і русскіє (тартари, колишні алани) захоплені ними території проголосили «Одеською народною республікою», «Донецько-Криворозькою народною республікою» тощо. Радянська Росія окуповує інші українські території - Кубанію, Таманський півострів, Ставропілля, Краснодарщину і останнім півострів Таврію Херсонес (Кримський). Пізніше, у 1954 році з економічних причин півострів Таврію Херсонес повернуть законному господареві - Україні. Але Ростовщину, Кубанію, Краснодарщину, Ставропілля і Таманський півострів московити і русскіє не повернули. Ці українські території, разом із русинськими Смоленщиною, Орловщиною, Брянщиною і Курщиною залишилися під московсько-русскою (мокшано-тартарською) окупацією. Мешканці цих територій були позбавлені самоідентифікації і з часом почали називати себе «русскімі», як і інші нації колонії. Інші народи Радянської Росії називали й досі називають православних українців «хахлами» (тобто «народом» від видозміненого та русифікованого кримейського слова halq).

Зображення Територія України (Русі-України) у 1918 р., до окупації московсько-русскою колонією Радянською Росією. Руські (русинські) міста Брест, Пінськ, Туров, Гомель, Білгород, а також українські (кримейські) міста Ак-Мечеть (Сімферополь), Таганрог, Ростов-на-Дону, Краснодар, Ставрополь - все це територія України на початку XX століття

Щодо цієї карти Української Народної Республіки (Русі-України, або просто України) 1918 року російські пропагандисти люблять говорити, що це нібито був просто проект, який надала влада України на Паризькій мирній конференції. Але насправді це справжня реальна мапа незалежної Української Народної Республіки. На заході, як бачимо, споконвічне русинське місто Львів вже у складі України. Це сталося тому, що ще в 1915 році під час Першої світової війни Російська імперія відвоювала Львів від австрійської окупації, під якою місто перебувало з 1772 року. А південно-західне споконвічне українське місто Ізмаїл було відвойоване Російською імперією у Молдови в 1878 році. І вже після розвалу Російської Імперії ці слов’янські русинські й кипчацькі українські (або кримейські, куманські, хозарські) землі увійшли до складу незалежної Русі-України, яка взяла собі стару русинську назву Кримеї «Україна». Руси і українці, або так звані «малороси» і «хахли» (від видозміненого та русифікованого кримейського слова halq, що означає «народ»), разом перейменувалися на «українців», за новою назвою своєї країни. Лише русинські міста Смоленськ, Брянськ, Орел і Курськ залишилися в тартарській окупації, а пізніше до складу Польщі відійдуть і міста Перемишль, Санок і Хелм, а до складу Білорусі (старовинної Литви) - Брест, Пінськ, Турів, Полоцьк, Вітебськ, Могильов, Гомель.

822. Терористична приватна військова компанія (ПВК) «біла гвардія» та її перший «Кубанський льодовий похід»

1918 - на початку цього року колишні генерали Російської імперії, які хотіли повернути собі владу та відновити території імперії, створили свою приватну армію. Ця армія складалася з добровольців і була неофіційною, тобто не належала якійсь країні, тому була поза законом. По суті це були терористичні збройні бандитські формування. Такі називаються «приватною військовою компанією» (ПВК), російською - «частной воєнной компаниєй» (ЧВК). Самі себе вони назвали «білою гвардією», підкреслюючи, що в цій гвардії були нащадки європейських білих колонізаторів. Терористами керував Антон Денікін, який до цього виступав разом з Лавром Корниловим під час «Корнилівського заколоту», про який я писала вище.

Відомими ватажками цієї гвардії стали офіцери колишньої колоніальної імперської армії Калєдін (застрелився на початку 1918 року), Юденич, Колчак та у 1920 році Врангель. Ця Біла гвардія являла собою просто добровольчі загони, які збирали нащадків німецьких, англійських та французьких колонізаторів, офіцерів колоніальної імперської армії. Їхньою метою було відновлення імперії, монархії та розгром мокшано-ерзянських «більшовицьких» сил. «Білогвардійці» були проти виходу країн зі складу Російської імперії і тому почали загарбницькі дії проти Української Народної Республіки та інших вже суверенних держав.

Тепер на Українську Народну Республіку (УНР, або Русь-Україну) нападають вже дві терористичні армії - більшовицька Червона та приватна Біла одночасно. І мокшанські більшовики («червоні»), і імперські терористи («білі») хочуть захопити Русь-Україну, тобто Українську Народну Республіку, і зробити її частиною своєї нової імперії. Причиною цього є багаті ресурси, чорноземи, руда, вугілля, зерно та вихід до морів і Європи. Вони плекають свої агресивні наміри не тільки проти Русі-України, але й проти усіх нових самостійних держав, які відновили державність після розпаду колишньої німецько-французької колонії «Російської Імперії».

Свою ставку терористичні формування, або так звана Біла гвардія зробила в захопленому ними першій столиці українців (кримейців, колишніх куманів, або хозарів) місті Тана-хань (Азові, тур. Азакі, сар. Аттамангороді, сучасному Ростові-на-Дону). Звідти у лютому 1918 року вони пішли в так званий Кубанський крижаний (льодовий) похід під керівництвом Антона Денікіна на захоплення української території Кубанії (Краснодарська та Ставропільська області), але невдало.

823. Нестор Махно - керівник добровольчих селянських українських загонів. «Бій червоних, поки не побіліють; бій білих, поки не почервоніють»

Армія Української Народної Республіки (УНР, або Русі-України), в яку окрім регулярної армії входили повстанські добровольчі загони, ведуть тепер бойові дії проти «червоної» і проти «білої» гвардій одночасно. Добровольчі загони формував і очолював Нестор Махно, вони складалися з селян і налічували біля 50 тис. осіб піхоти і кавалерії. Повстанська армія була частиною армії УНР, але набиралася на добровільних засадах. Вона мала на озброєнні тачанки з кулеметами. Ці тачанки могли швидко їздити українськими степами і пересуватися за добу на 100 км.

Нестор Махно став відомий тим, що після оголошення Русі-України незалежною державою, він зібрав загони патріотів, які почали відбирати та крушити майно колишніх німецько-французьких колонізаторів, а також маєтки московських (мокшанських) і русскіх (тартарських, або аланських) поселенців-намісників. Через це махновців стали називати «анархістами». Під час війни проти більшовиків і імперців у махновців виник такий відомий вираз «бій червоних, поки не побіліють; бій білих, поки не почервоніють». Про махновців російська пропагандва вигадувала багато брехні і за допомогою преси та радянських художніх фільмів створила їхній образ як «бандитів» та «грабіжників». Сьогодні російська пропаганда продовжує робити те саме, створюючи страшний образ української армії, називаючи українських воїнів-захисників «бандформуваннями», «нацистами» тощо.

824. Організація українських націоналістів (ОУН)

В Україні була створена Українська військова організація (УВО), котра пізніше, після приєднання до неї в 1929 році студентського патріотичного руху, трансформується на Організацію українських націоналістів, або патріотів (ОУН). Гаслом організації стало «Україна понад усе», яке вперше з’явилося в 1918 році, й означало боротьбу за незалежність своєї Батьківщини. Очільником УВО став командувач війська Січових стрільців Євген Коновалець. В основу діяльності організації були покладені твори Дмитра Донцова, який вивів ідею національних еліт.

Українська військова організація (УВО) відновила свою діяльність в 2014 році, після нападу на Україну московсько-русскої (мокшано-тартарської) колонії «Російської Федерації» . УВО зайнялася підготовкою українського партизанського руху для боротьби на окупованих мокшано-тартарами територіях півострову Таврія Херсонес та частині Дикого Поля (поля Диканя «Хлібороба», або Ногайського степу, сучасних Донеччини і Луганщини).

825. Антанта (Франція, Британія) здійснює інтервенцію в Україну та допомагає ПВК «білій гвардії»

В цей же час на підмогу імперській терористичній ПВК «білій гвардії» прийшла Франція, Британія тощо. Цей союз колишніх російських імперців з Францією і Британією називався «Согласіє», або «Згода», що є перекладом французького слова «антанта» (entente). На початку Антанта хотіла використовувати українсько-русинську армію для боротьби проти московсько-русскіх (мокшано-тартарських) більшовиків. Але УНР пішла на співробітництвом з Німеччиною, Австрією, Туреччною і Болгарією й підписала Берестейський договір, про який написано вище, після чого контакти з Антантою припинила.

1918 - наприкінці цього року в грудні війська українців відбили Білу гвардію від свого міста Кочубея (Одеси). Але одразу ж після цього в Кочубеї (Одесі) висадилися флот Франції та грецький десант і до кінця 1918 року вони захопили колишні українські міста Тирасполь (сьогодні в складі Молодови), Очаків (Миколаїв, Кімерія, Ніконіум), Привоз (Симін, або Херсон), Акьяр (Севастополь) та весь півострів Таврію Херсонес (сучасний Кримський). Французи і англійці привезли до Кочубею (Одеси) і півострову багато техніки, зброї і фахівців. Військові англійські і французькі інженери звели військові укріплення і загородження на українському Перекопському перешийку між Херсонською областю та півостровом Таврією Херсонес (Кримському).

Франція захопила Галичину (м. Львів). Румунія захопила Буковину (м. Чернівці). Закарпаття (м. Ужгород) повернулося до складу Словаччини, якій належала колись історично. Словаччина на той момент об’єдналася з Боемією (Чехією). Найзахідніші русинські міста України (Русі-України) опинилися в складі Польщі. В ці самі часи руси Галичини і Буковини, а також Закарпаття об’єдналися і створили Західноукраїнську республіку, яка в 1919 році підпише Акт Злуки з УНР і знову вважатиметься частиною України (Русі-України), як і було до цього.

1919 - московсько-русская (мокшано-тартарська) Червона гвардія окупувала русинські Смоленську, Могилівську та Вітебську області. Колоніальна терористична ПВК «біла гвардія» окупувала українську частину області Ограйни (південь Воронезької), Дике Поле (поле Диканя «Хлібороба» або Ногайський степ, це сучасні Донецькі і Луганська області, або так званий «Донбас»), регіон Чорноморських козаків (Ростовську область) і Кубанію (Краснодарську і Ставропольську області).

1919 - український півострів Таврія Херсонес (Кримський) також вже захоплено військами Радянської Росією та штучно без усіляких історичних підстав оголошено окремою «Кримською радянською соціалістичною республікою».

826. Український контрнаступ «Зимовий похід» в 1919 році

1919-1920 - Українська Народна Республіка (УНР, або Русь-Україна) розпочинає великий контрнаступ, який відомий в історії під назвою «Зимовий похід». Він розпочався в січні 1919 року й тривав до травня 1920 року. Прем’єр-міністром УНР в цей час був Ісаак Прохорович Мазепа.

На допомогу УНР прийшла польська армія. Польща також, як і інші країни Європи, визнала до цього офіційно незалежність Русі-України під єдиною назвою «Україна», а русів і українців під спільною назвою «українці». За сприяння польського командування українці (тобто руси і кримейці) намагалися витіснити росіян, тобто мокш і тартарів (русскіх, колишніх аланів), які вже встановили свою владу та більшовицький режим на окупованих українських східних і південних територіях. Українська армія звільнила Умань, Черкаси, Канів і Київ, але далі просунутися не змогла. Українську армію, яка мала 10 тис. воїнів, очолювали генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, Юрій Тютюнник, Олександр Загродський тощо. В цей 1919 рік почалася в Україні епідемія тифу, яка скосила багато солдатів.

На чолі окупованих українських земель росіяни поставили своїх намісників і назвали ці окуповані землі «Українською радянською соціалістичною республікою» (УРСР). Представники Росії (Російської соціалістичної федеративної радянської республіки, або РСФРР) і фейкової, створеної самими тартарами, УРСР підписали Договір про воєнний і господарський союз на початку 1920 року. Від Росії договір підписав Володимир Ульянов (Микола Ленін), а від фейкової «УРСР» - Раковський.

На початку українського Зимового походу в 1920 році були випадки, коли деякі загони української армії тимчасово поєднувалися із загонами «білої гвардії» для бою проти «червоної гвардії».

1920 - в середині цього року Польща визнала владу більшовиків на більшій частині Української Народної Республіки (Русі-України) й перестала підтримувати українську армію.

827. ПВК «біла гвардія» на українському Кримському півострові. Евакуація терористів в Константинополь в 1920 році

Цього ж 1920 року навесні та восени терористична приватна військова компанія «біла гвардія» Денікіна вибила з Кримського півострову (колишнього Таврії Херсонес) «червону армію» мокшано-тартарів і зробила там свою ставку. Ставкою монархічної армії керували колишні імперські полководці Антон Денікін і Петро Врангель. Антін Денікін мав дворянське тартаро-французько-польське походження, хоча історики навмисно приписали йому походження з рабів, тобто «кріпаків», щоб показати, нібито в колонії кожен виходець з народу нібито міг досягнути успіху й стати офіцером, що було неправдою. Барон Петро Врангель мав дворянське баронське датське та черкеське (за матір’ю) походження. Часто носив чорну каракулеву національну черкеську шапку та черкеський (адизький) жупан.

Після цього захоплення терористами-імперцями української території, а також через жорстоке поводження білогвардійських денікінських солдатів проти мирного русинського, українського і людського (лужицького, юдицького, біл. «жидівського», рос. «єврейського») населення, уряд Русі-України відмінив тимчасову співпрацю зі зрадником Денікіним і знову проголосив «білу гвардію» ворогом. Саме білогвардійці вчиняли чисельні єврейські погроми в Україні, відмовлялися називати державу «Україною», а називали її «Новоросією» та «Малоросією», розстрілювали за русинську (українську) мову, так само, як це роблять і у сучасних 2014-2024 рр. русско-московські (тобто тартаро-мокшанські) окупанти в Русі-Україні (колишніх Русі та Хозарії, або просто Україні).

Влітку білогвардійські терористи захопили українську область Таврію (Херсонську область) і регіон «Донецький вугольний басейн» («Донбас»), але мокшанська «червона гвардія» витіснила їх звідти назад до південного берегу Кримського півострову. Червоногвардійцями командував Фрунзе. Восени «біла гвардія» повністю евакуювалася. Їх вивезли французькі кораблі з міст Акьяр (Севастополь), Ялти, Каффи (Феодосії) та Керчі до колишнього грецького міста Константинополь (тюр. Стамбул).

Після поразки у війні військовий злочинець Антон Денікін емігрував до Франції й далі до Сполучених Штатів Америки, барон Петро Врангель - до Бельгії, офіцери - до Франції, а більшість солдатів були розквартировані у Болгарії та Сербії. Відразу після цього емігрували майже всі сім’ї колонізаторів, які колись були в Росії при владі та займали високі посади. За національністю це були переважно потомки німців (які звалися «русаками»), французів, італійців тощо. Звідси і з’явилося таке поняття як «біла еміграція» у Франції та Італії - так звані «русскіє» емігранти просто повернулися на свої історичні батьківщини.

828. Що було далі

1920 - на півострові Таврія Херсонес (або Кримському) починається голод. Мокшано-ерзянська армія, або так звана «червона гвардія», відбирає все продовольство у корінного українського населення. Розпочинається чергова хвиля терору, який отримав в історії офіційну назву «червоний терор».

1921 - на початку цього року мокшанська армія «червона армія» окупувала велику територію Русі-України (УНР) і під тиском мокшано-ерзянських і тартарських більшовиків українська еліта евакуювалася. Тепер вже усю територію Русі-України більшовики проголосили «УРСР» (до цього такою назвою вони назвали тільки деякі окуповані ними східні регіони держави). Досягненням українців в цій війни було те, що Русь-Україна зберегла хоч деяку самостійність у вигляди республіки, хоча й під контролем московитів (мокшей) і тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців).

В листопаді 1921 року відбулося остання спроба українських загонів у кількості 300 чол. відбити українські міста Кочубей (Одесу) і Тирасполь у більшовиків, але невдало. Цей виступ українців називався «Листопадовий рейд», керував ним Юрій Тютюнник. Більшовицькими загонами керував Григорій Котовський, українець за походженням, який відомий тим, що колись збирав власну банду і грабував заможних одеситів та білогвардійців. Після окупації Кочубея (Одеси) русскімі (тартарами, колишніми аланами) він став колаборантом і почав їм служити.

Західні русинські землі, незважаючи на боротьбу народу і возз’єднання з Українською Народною Республікою (Руссю-Україною) за договорами, розробленими Паризькою мирною конференцією 1919-1920, майже були захоплені Червоною гвардією.

Московити (мокші, лат. москалі) і русскіє (тартари, або алани) встигли проголосити на західнорусинських землях «Галицьку соціалістичну республіку», але ненадовго - окупанти були вигнані. Після цього ще тривали бої, які закінчилися тим, що Радянська Росія погодилася вивести свої війська з Галичини, а Польща припинила військові дії. Таким чином Галичина зі споконвічними русинськими містами Перемишль, Холм, Санок і Львів залишилася у складі Польщі. В результаті три західні русинські області опинилися в складі різних держав: Закарпаття (історично словацька територія) увійшло до складу Чехословаччини (точніше в склад Словаччини, тобто повернулася «додому»), Буковина - в окупацію до складу Румунії, Галичина - в окупацію до складу Польщі. Цей новий кордон, що утворився, назвали «лінією Керзона». В такий сумний засіб русинське та українське населення на цих територіях, на щастя, було врятовано від окупації мокшано-тартарськими (тобто московсько-русскімі) військовими та від більшовицького режиму.

Керівництво Русі-України (УНР, або просто України) евакуювалося до польської столиці в місто Варшаву. Уряд (тобто Директорію) України в цей час очолював колишній військовокомандувач русин Юрій Йосипович Тютюнник. Він ще відомий тим, що написав книгу про становлення української держави.

Слід звернути увагу на те, що Червона гвардія захопила не тільки Україну-Русь, а й країни Середньої Азії, Кавказу й інші, тобто майже усі країни, які були до цього під окупацією німецько-французьких колонізаторів. Згодом керівництво Русі-України переїхало до Парижу і Праги. Правителем Русі-України у вигнанні залишався Симон Петлюра. У 1926 році його вб’є в Парижі агент радянської розвідслужби, після чого на посаду заступить А. Лівицький. Винниченко заснує у чеському місті Празі журнал «Нова Україна», у Відні діятиме Український соціологічний інститут, який очолить Михайло Сергійович Грушевський.

829. Причини перемоги московитів

Врешті-решт нові «русскіє» (колишні тартари, мокші і ерзя - ось він «триєдиний народ») одразу захопили багато сусідніх держав, які колись були колонізовані «Російською Імперією». В російській історії ця загарбницька кривава війна названа фальшивими назвами «громадянською війною» та «класовою боротьбою».

Московити (мокші, лат. москалі) та русскіє (тартари, колишні алани) скористалися трьома факторами:

1) по-перше, в усіх республіках стояли полки колишньої Російської імперії, що складалися з московитів та русскіх (тартарів, колишніх). І ці полки були екіпіровані і озброєні зброєю Російської імперії;

2) по-друге, всі країни були ослаблені Першою світовою війною і при цьому їм потрібно було організувати з нуля обмундирування, зброю та провізію;

3) по-третє, в країнах була пандемія - вирувала хвороба «іспанка», і багато народу вимирало.

Російські історики провели велику пропаганду проти захисників Русі-України - спільної руської (русинської) і кримейської (куманської, або хозарської) держави. Вони вигадували, нібито українські лідери різних часів офіційно організовували масові погроми проти «жидів», тобто людичів (лютичів, або лужів, лат. юдів, рос. євреїв), чого в дійсності не було (за рідкісними конкретними ситуаціями), бо антиєврейську політику (антисемітизм) стали розпалювати самі московити (мокші, лат. москалі) і русскіє (тобто тартари, колишні алани) за радянських часів.

Майже всі нації колишніх Австрійської, Угорської (рос. Венгерської), Тюркської (Османської) імперій в цей період отримали незалежність. Але більша частина Русі-України - колишніх Русі та Кримеї (укр. України, лат. Малої Тартарії, грец. Перікопенської Тартарії, або Куманії, Хозарії) - опинилася під радянською московсько-русскою (мокшано-тартарською) окупацією.

Європейські союзники не мали ані сил, ані політичної волі більше продовжувати війну за Русь-Україну проти агресії Радянської Росії. Ця їхня помилка стала їхньою власною кармою: тобто це означає, що через деякий час західноєвропейські країни знову опиняться у точно такій ситуації і знову повинні будуть пережити подібні проблеми, щоб врешті-решт вирішити їх.

830. Раппальський договір в 1922 році. Створення Союзу радянських соціалістичних республік (Радянського Союзу, або СРСР)

Радянська Росія (РСФРР), що управляється з боку московитів (мокшей) і русскіх (тартарів, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців), шукає союзника в Європі. Пам’ятаєте, саме цього прагнув колись перший мокшанський оцязор Пуреш I Тьокшоньович, що правив у 1220-1241 рр., коли він сподівався на допомогу з боку германців. Влада РСФРР про це, звісно, нічого не знала й про Пуреша ніколи не чула, але тим не менше взяла собі в союзники саме Німеччину, свого колишнього колонізатора.

Радянська Росія підписує у 1922 році з Німеччиною Раппальський договір, за яким німецькі офіцери мають змогу проходити підготовку в Радянській Росії, тренуватися з новою зброєю на її території, опановувати хімічну зброю. Німцям це було вигідно, бо після поразки у Першій світовій війні Німеччині все це було офіційно заборонено. Саме цей договір й позволив Радянській Росії частково закріпити за собою окупацію сусідніх країн. Через те, що Західна Європа не схотіла надалі втручатися у війну, московити змогли врешті-решт кривавим терором утворити СРСР, і Русь-Україна (або Українська Народна Республіка) опинилася під окупацією більшовиків-рашистів.

Спочатку росіяни хотіли усі захоплені ними країни ввести до свого складу як регіони, з частковими правами автономій. Але усюди продовжувалися повстання корінних націй, селяни продовжували боротьбу проти окупаційних влад, уходили в підпілля, вели партизанську боротьбу, саботаж, збирали ополчення. При цьому на владу Радянської Росії шов тиск від керівників окупованих країн, котрі також не погоджувалися на автономії і протестували проти московського (мокшанського) і русского (тартарського, або аланського) шовінізму (багатонаціонального нацизму). За таких умов, щоб зменшити протестний рух в країнах, який зруйнував би Радянську Росію, її керівництво погодилося на визнання незалежності цих країн, і на підписання з ними союзного договору.

Таким чином, 30 грудня 1922 року окупанти створили Союз радянських соціалістичних республік (СРСР, або Радянський Союз). В результаті Україна, Литва (Білорусь), Грузія, Азербайджан, Вірменія та Далекий Схід були визнані Німеччиною частинами СРСР в якості радянських республік. Тобто це була зрада з боку німців по відношенню до українців, литвинів (білорусів) й інших.

Для всіх нових радянських республік війна 1918-1922 рр. була героїчною національно-визвольною війною проти фіно-кипчацьких окупантів, тобто проти росіян. Цілком встановити свою владу та позбавити всі республіки державності у московитів, як ми бачимо, не вийшло. І створення СРСР було своєрідним компромісом - держави залишаються частково незалежними, але об’єднуються з московитами і русскімі (тобто з Росією) у союз, зі збереженням своїх власних внутрішніх урядів, кордонів, мови і законів. Але, при цьому, славинська (новгородська, сучасна російська) мова залишалася, як і в Російській імперії, обов’язковою для вживання у всіх республіках. Писемність власних мов усіх народів і республік в СРСР була насильно переведена на нову «грецьку кирилицю». Про цю кирилицю більше було написано у пунктах 81 і 135.

Після цього в середині Радянській Росії знову, як і в давні часи, почалося протиставлення сил фінських московитів (мокшей) силам кипчацьких русскіх (тартарів, колишніх аланів, або «надволзьких татар», сараценів, «золотих» ординців). Стало ясно, що московити (мокші, лат. москалі) більш готові до компромісу та навіть миру з усіма сусідніми народами. Але самі русскіє (тартари, колишні алани) - навпаки, вони хотіли встановити контроль над усіма. Через національні риси характеру, кипчацький (лат. татарський) напористий менталітет русскіх завжди переважав над фінським неспішним поміркованим та довірливим менталітетом московитів.

831. Нацизм, фашизм, шовінізм, більшовизм і рашизм - різниця між цими суспільними явищами

З початку 1920-их років в суспільствах виділися тоталітарні течії, які носили антилюдський характер, попирали людяність, культивували насильство, переслідування інакомислячих, впроваджували терор. Такими злочинними станами суспільств стали 5 явищ - це нацизм, фашизм, шовінізм, більшовизм і рашизм.

832. Нацизм з Німеччини

Нацизм був явищем, яке виникло від відчуття расової переваги однієї нації над іншими націями. Засновниками нацизму стали німці. Саме німецькі дослідники писали наукові праці про те, що європейці розвинені краще, ніж азіати або африканці, що німецька нація краще і розумніша за інші, а також вигадувалися цілі теорії, згідно яких деякі нації взагалі є помилками, не спромоглися створити свої власні держави та підлягають знищенню. Таку теорію вони вигадували про ромів (грец. циганів, або «чаклунів»), бо виправдовували захоплення латинами (а саме долматами, сучасними румунами) ромських країн Валахію, Трансильванію, Балкани. Таке вигадували про людичів (лужів, біл. «жидів», рос. євреїв), бо виправдовували захоплення германцями країни людичей (або лужицьких сорбів) - території сучасної східної Німеччини (так званої старовинної Ашкеназії), а також про африканців, волго-камських фін і кипчаків, бо виправдовували захоплення їхніх територій під свої колонії.

Німецька політична течія «націонал-соціалізм», яка і породила нацизм, виникла на ідеї, що усі нації германської мовної групи є культурними нащадками античних римлян та гіперборейських аріїв (персів) і давніх індійців. Що саме германські нації є нащадками римлян, які жили до нашої ери й мали дуже високий рівень культури, мислення і технологій. Тому виключно німці є самими розвиненими й головними серед інших народів. Ідеологами вважаються письменники Артур Гобіно, Хьюстон Чемберлен, які ввели ідеї арійської раси й чистоти нації.

Згідно цим теоріям, усі нації германської національної і мовної групи мали б об’єднатися як товариші, запобігати змішаним шлюбам з представниками інших національних груп, фізично ліквідувати усіх психічно хворих та розумово й фізично неповноцінних серед свого народу (наприклад, згадаємо «сірий автобус» у Кельні), розвивати класову рівність та інтернаціональну солідарність - в рамках германських народів, звичайно. Мали б дбати про добробут одне одного, поважати приватну власність одне одного, мати право на самовираження і керувати іншими народами. Це все отримало назву «німецький націонал-соціалізм». Які народи відносяться до германської національної групи, дивіться у Додатку 2 наприкінці книги «Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Які корінні нації живуть в Україні і Росії».

833. Фашизм з Італії

Фашизм - це було явище згуртованості суспільства навколо злочинних вчинків або антилюдських законів. Це італійське явище за походженням, називалося «італійський фашизм». Слово «фашизм» має латинське походження від слова «фасція» (укр. пучок). Зображувався як в’язанка хворосту, що символізувало собою об’єднання, незламність, силу. В Італії після Першої світової війни відбувають певні зміни - впроваджується культ традицій, відмова від нового, здійснюється керування державою усіма корпораціями і бізнесами країни, проходить залякування населення зовнішнім ворогом та страхом змішування раси, вигадуються теорії змови, культивується почуття приниження від сили та багатства ворогів, розвивається відчуття народної елітарності, коли кожен громадянин через належність до своєї групи вважає себе кращим за чужинців.

У думках громадян культивувався образ «сильної Італії», нібито італійці є нащадками великої Римської імперії, що в згуртованій країні не має бути ніякої класової боротьби, а про все потурбується держава. Щоб зміцнити вплив держави, керівники встановили тоталітарний режим з переслідуванням інакомислячих. За думками сучасного італійського письменника Умберто Еко, фашизм також сприяє збідненому словниковому запасу, щоб обмежити здатність населення до критичного міркування. Це все ми добре бачимо сьогодні й на прикладі русско-московської (тартаро-мокшанської) імперії-колонії «Російської Федерації», в тому числі і як диктори телебачення й політики починають використовувати «сленг», неправильні простонародні слова, примітивні фрази й паплюжать вимову державної славинської (новгородської, тобто російської) мови.

834. Шовінізм з європейської колонії «Російської Імперії»

Шовінізм поєднує в собі і нацизм, і фашизм одночасно. На відміну від чистого німецького нацизму, де надлюдиною себе вважає тільки одна нація, у шовінізмі надлюдинами себе вважають декілька націй разом. Але ці нації об’єднані між собою і мають дещо спільне. Ці різні нації з’єднані, наприклад, в єдиний народ - такий собі штучний субетнос, що носить єдину назву.

В Російській імперії, наприклад, всі такі нації об’єднувалися в субетнос за назвою «русскіє». І усі, хто визнавав, що він відноситься до єдиного штучного народу, автоматично починали зачисляти себе до надлюдей й зневажливо ставитися до інших людей, які себе до цього єдиного народу зараховувати не хотіли.

Шовіністи висміювали інші мови, вважали тих, хто не зараховує себе до єдиного народу, дурними, такими, що не варті життя. Їх починали притискати, відбирали їхню землю, захоплювали території й намагалися заборонити місцеві мови, переводячи колонізовані народи на єдину мову єдиного штучного народу.

Таке постійно траплялося на колонізованих територіях. Представник однієї нації міг травити й переслідувати представника цієї ж самої нації під приводом, що той не хоче визнавати себе штучним єдиним народом, а хоче бути суверенним і етнічно незалежним.

Шовіністами могли бути, наприклад, і німці, і французи, і голландці, і англійці, і мокші, і вепси, і сибіряки, і пермяки, і новгородці, і башкорти, і армяни, і чеченці тощо, причому всі одночасно. Вони могли висміювати, вбивати, заперечувати суверенні права, наприклад, українців (кримейців, куманів, або хозарів), русів (біл. русичів, нім. русинів), новгородичів (славинів), грузинів, молдаван, якутів (саха), казахів (ясів, або моголів), армянів, пермяків, вепсів, башкортів, бурятів, нанайців тощо. Але як тільки цей грузин, казах, русич, башкорт, новгородич або нанаєць не витримував і здавався, тобто починав приймати ці «правила гри», тоді він ставав «хорошим», і його одразу зачисляли до цього штучного субетносу, переставали травити й переслідувати. При цьому він вже сам мав почати травлю собі подібних, людей своєї же або чужої національної групи. Шовінізм міг мати місце в любій колонії, в різних куточках світу.

835. Більшовизм з Московії (Білої Русі або Московії)

Більшовизм базувався на прагненні московської (мокшанської) нації, разом з ерзянами (лат. мордвою) і іншими волго-камськими та прибалтійськими фінами, вирватися з колоніального рабства. Головним гаслом «більшовиків» було «хто був нічим - той стане всім».

Тобто, концепція більшовизму ґрунтується на тому, що мокші, ерзя (лат. мордва) тощо з рабів, якими вони були багато століть, стати панами, керівниками, тобто «усім». За багато століть русского (тартарського, або аланського, золотоординського ярма), а також за часів німецько-французької колонізації («Російської Імперії»), московити (мокші, лат. москалі), ерзя (лат. мордва) та інші фіни не були господарями на своїй землі. Але спроби відновити державність в них з’являлася періодично, наприклад, коли у 1395-1425 рр. правив оцязор Василь I Тимур-Малікович («Василь Дмитрович»), у 1425-1453 - Василь «Сліпий» II Васильович, у 1530-1557 - Іоанн I Василь-Габріельович (перша частина «Івана IV Васильовича» так званого «грозного»), у 1605-1610 - Дмитро-Гришко II, у 1613-1645 - Михайло I Федорович, у 1674-1682 - Федір II Олексійович, у 1682-1696 - Іоанн II («Іван V») Олексійович і останньою була у 1730-1740 рр. Ганна I Іоаннівна.

За роки рабства накопичувались три риси характеру нації - терплячість, хитрість та гнів. За останні 50 років Російської імперії у московитів (мокшей) з’явилося «вікно» розвитку - вони змогли отримувати освіту, займати якісь посади й відчувати себе рівними громадянами суспільства, але за це була плата: вони повинні при цьому були називатися «русскімі» й розмовляти на чужій мові славинів (новгородців). І ось як тільки виникла можливість перехопити владу в свої руки, після розвалу Російської імперії, вони цим скористалися.

Вони призвали на допомогу в свої ряди усіх таких же пригнічених, колишніх рабів, незалежно від їхньої національності. З часом ця течія стала називатися «більшовизмом», бо таких була більшість, хто хотів нових свобод, звільнення від рабської праці, більш щасливого життя. Ці люди, що доєдналися, мусили при цьому бути готовими визнавати московитів (мокшей), які називали себе «русскімі» і «старшим братом», за головних, й розмовляти на спільній, чужій для всіх народів славинській (новгородській, тобто російській) мові. Мокші разом з ерзянами (лат. мордвою), з приєднавшимися до них русскімі (тартарами, колишніми аланами, «золотими» ординцями) та іншими народами, створили міцну народну течію, ідеологію та армію. Вони намагалися відновити кордони Російської імперії, але в якій тепер саме московити (мокші, лат. москалі) і русскіє (тартари) вважатимуть себе головними. Нові корінні господарі народів тепер готові були знищити усіх, хто прагнув відстояти свою незалежність.

Таким чином, московити (мокші, лат. москалі), ерзяни (лат. мордва) і русскіє (тартари) створили жорстоку тоталітарну систему з репресіями (мокш. опричниною), переслідуваннями незгодних, шпигунством, лицемірством, пропагандою й постійною агресією проти сусідніх народів. Культивувалася ідея класової боротьби, рівності, що ніхто не повинен бути багатшим за іншого. Ті народи або їхні еліти, які не хотіли ставати «більшовиками», називатися «русскімі» або визнавати мокшей і тартарів своїм «старшим братом» - називалися «націоналістами» та «ворогами народу». Їх депортували, засилали в концтабори, врешті-решт знищували. Усі нації, що опинилися в лавах більшовиків, втратили свої природні ресурси й стали безкоштовними воїнами, м'ясом, яких використовують для захоплення нових територій, щоб московити (мокші, лат. москалі) й русскіє (тартари, колишні алани) могли збагачуватися. І носила ця система назву «радянський більшовизм».

836. Рашизм з Росії (колишньої Тартарії, Алланії, або Сара Орди, укр. Золотої Країни)

Рашизм - це форма шовінізму, коли всі мали називатися «русскімі». Сам шовінізм виник за часів колонізації в приуральській колонії західних європейців, так званій «антиамериці», яку колоністи назвали «Російською Імперією». Але надалі шовінізм отримав свій розвиток в сучасній Російські Федерації (Росії), й сьогодні став називатися терміном «рашизм».

Згідно «рашизму», свою «русскость», тобто належність до російського субетносу мають визнати за собою усі нації цієї колонії. Хто не був згодний й знав свою національну ідентичність, таких за часів СРСР переслідували, денацифіковували (тобто лишали рідної мови і пам’яті про предків), залякували, вбивали, заарештовували, відправляли в тюрми і концентраційні табори в далеких лісах («концтабори»), захоплювали їхні державні території, забороняли писати твори рідними мовами, висміювали культуру їхньої нації.

Головною нацією в колонії, яка за усіма наглядає та командує, вважаються тартари, які за останні триста століть змінили свою назву і сьогодні офіційно називаються русскімі - це колишні алани, вони ж сарацени, або «золоті» ординці. Головною і єдиною мовою Росії вважається славинська (новгородська) мова, яка вже давно називається російською (русскою). Всі колонізовані нації мусять розмовляти тільки цією мовою, яку русскіє намагаються нав’язати навіть націям сусідніх країн - українцям (хозарам, або кримейцям, куманам, половцям), русам (русинам, або русичам, рутенам), казахам (моголам, або ясам), жемайтам (сучасним литовцям) тощо. Русскіє (тартари, колишні алани) спеціально створи пісню «Я русскій», яку силою примушують співати представників усіх нації, що колонізовані та утримуються насильно в складі імперії-колонії «Російській Федерації». Тих, хто не визнає себе «русскім», звинувачують у націоналізмі, псевдо-патріотизмі, зраді, неонацизмі та в усіляких подібних гріхах. Тобто шовінізм в Російській імперії та в сучасній Російській Федерації (Росії) називається терміном «рашизм». Про нього також згадано в пунктах 435, 537, 836, 841.

837. «Земшарська» народна республіка тартарів (русскіх)

Русскіє (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), хоч і співробітничали з московськими (мокшанськими) більшовиками, але планували своє. Вони замислили створити так звану «Земшарську народну республіку», тобто окупувати весь Земний Шар (укр. Земну Кулю). Для початку вони планували захопити усю Європу, а потім взяти під контроль весь світ. Але ці плани не здійснились (на щастя). У 1929 році військовий злочинець, представник сил русскіх (тартарів), який розробляв цей план, Лев Троцький утік із країни. Нагадаємо, що це він зупинив Корнилівський заколот та цим увійшов в довіру більшовиків. Про це було написано в пункті 808. Наступною метою русскіх (тартарів) стало не дати розпастись новій московській колонії, втримувати над нею контроль і самим володіти всіма багатствами цих приуральських територій. Для цього вони продовжували підтримувати в умах усіх корінних націй шовіністсько-рашистські міфи про те, що усі вони «русскіє» та пропаганду про «велич і особливість Росії».

Ідея про владу на світом, про «однополярний» світ на чолі з тартарською Росією збереглася у русскіх (тартарів, колишніх аланів, «надволзьких татар», сараценів, або «золотих» ординців) й до сьогодні. Саме про це говорять весь час русскіє політики Росії, і саме через це русскіє (тартари, колишні алани), московити (мокші, лат. москалі) та інші корінні нації Росії знову почали у 2014 році чергову війну проти України (Русі-України) - союзу старовинних держав русів (біл. русичів, нім. русинів, анг. рутенів) і українців (колишніх кримейців, куманів, половців, або хозарів, так званих «хахлів»). Метою стало захопити європейські міста, встановити контроль над Європою, а згодом за допомогою диктаторських імперських країн Китаю і Ірану, погрожуючи мирним країнам ядерною зброєю, встановити економічну владу над усім світом. Звідти у них і з’явилася поговірка, що «кордони Росії ніде не закінчуються».

1922-1946 - в ці роки московсько-русская армія терором і насильством захопила майже всі країни, котрі входили до складу колишньої німецько-французької колонії «Російської Імперії». Їм це вдалося, тому що вони привласнили собі все обладнання, зброю, техніку, військову систему та армію колишньої імперії. Деякі захоплені країни зберегли статус республік й сама Радянська Росія також увійшла до складу союзу СРСР як окрема республіка. Столицею стало московське місто Москва (колишній Перум). Але русскіє (тартари, колишні алани) узурпували владу й встановили жорсткий контроль над усіма республіками СРСР. Усі багатства республік, а саме золото, нафта, алмази, деревина, бавовна, хліб тощо стають власністю русскіх. Але деякі інші країни повністю втратили незалежність й стали частиною Радянської Росії. Наприклад, останніми Радянською Росією у 1944-1946 рр. були захоплені держава Танну-Тува (Тива), фінська область Печенга, частина колишньої Прусії (Калінінградська область), півострів Сахалін і Курильські острови.

838. Радянська влада вкрала в селян землю

Влада московсько-русскої (мокшано-тартарської) імперії-колонії «Радянського Союзу» (СРСР) почала впроваджувати ідею, що уся земля повинна оброблятися селянами, але належати при цьому радянській державі. І усе, що вирощено або вироблено на цій землі, наприклад, зерно, молоко - також належатиме державі. Тому усі землі були розділені на так звані «колективні господарства», або «колгоспи» (рос. колхози). Продукція колгоспів віддавалася безкоштовно, або іноді продавалася задешево державі. Самі селяни майже нічого за свою працю не отримували - ані продукції, ані грошей. Виживали люди практично за рахунок того, що вирощували на власних городах та отримували від власних свійських тварин. Винагородою їм було те, що радянська влада їх не вбила.

вірш Разруха. Песня Гамаюна

(автор Микола Клюєв, 1934 р., славинською (новгородською, сучасною російською) мовою, джерело Вікіпедія)

Скрипит иудина осина

И плещет вороном зобатым,

Доволен лакомством богатым,

О ржавый череп чистя нос,

Он трубит в темь: колхоз, колхоз!

И, подвязав воловий хвост,

На верезг мерзостный свирели

Повылез чёрт из адской щели...

839. Містичний зіккурат і державна секта Росії

1922 - кінець правління Володимира Ульянова, або Миколи Леніна. У 1923 році він очолив вже Раду народних комісарів новоствореної імперії-колонії «СРСР», але незабаром Леніна паралізувало. Він помер в 1924 році у віці 53 років після дворічної хвороби та внаслідок третього інсульту з паралічем, який був викликаний, вірогідно, атеросклерозом. Існує велике припущення, що атеросклероз, в свою чергу, був викликаний навмисним довготривалим отруєнням з боку Йосипа Сталіна і Льва Троцького, які хотіли стати наступниками.

Ці «наступники» вирішили створити нову державну секту, для чого забальзамували тіло своєї жертви, Леніна, щоб зробити його «мощами». Після цього за якимись язичницькими шумерськими традиціями мощі поклали у спеціально збудованому зіккураті (мавзолеї) на Хрещатій (мокш. Крьознявій, сучасній «Червоній») площі у Москві. В дійсності ж, мощами стають не забальзамовані тіла, саме тому їх не хоронять й називають святими. Такі, наприклад, зберігаються у печерах руської (русинської) Києво-печерської Лаври. Тому той обряд з Леніним набув скоріше ознак теургійського ритуалу. Розробником ритуалу був Анатолій Луначарський, русино-русского (русько-тартарського) походження, який все життя спеціалізувався на вивченні цієї теми. Зверніть більше уваги на його наукові праці, почитайте, і тоді ви взнаєте, як правителями СРСР і Росії була створена сама справжня, сильна, впливова та численна русская державна секта. Членами (або жертвами, як подивитись) секти став майже увесь народ імперії-колонії.

Теургія - це містична практика, що спрямована на «практичний вплив на ангелів, архангелів і демонів» з метою отримання їхньої допомоги і матеріальних благ. Мавзолей специфічної архітектурної форми (у вигляді піраміди) було побудовано на старому засипаному кладовищі, на кістках, в Алевізовом рові біля стіни Кремля. Частиною ритуалу стало те, що прижиттєвим псевдонімом «ленін» стали називали усі головні вулиці в СРСР, у кожному місті, селі і маленькому селищі встановлено його пам’ятники, його зображення було на грошах, на значках, які мусили носити усі діти, усюди у школах та відомствах висіли його портрети, про нього знімалися фільми, писалися книги, на свята його портрет вивішували на будівлях на гігантських червоних полотнах.

Тобто таким чином через ці зображення і постаті в кожний куток імперії-колонії мала йти руйнівна каральна та контролююча енергія від Мавзолею. Що власне і можна побачити сьогодні: там, де ці пам’ятники були і є досі - люди стали як члени секти. Нібито непогані, по своєму добрі люди стали більшістю як зомбовані: починають щиро вірити, що ця злочинна влада їх любить та про них турбується, готові самі робити злочини і вбивства заради цієї влади, вірять усьому, що бреше влада, вірять, що вони сами - великі і прекрасні тільки тому, що називаються «русскімі», і що на них через заздрощі їхній величі хочуть нападати інші країни. Але при цьому ж вони живуть дуже бідно, не помічаючи цього, влада краде їхні природні ресурси, а вони не розуміють цього, навколо їхніх помешкань розруха, а вони не бачать цього, влада посилає їх вбивати сусідні народи, але вони вірять, що не вбивають, а навпаки думають нібито допомагають сусіднім народам, і при цьому вони зовсім не розуміють свого злочину, вони морально калічать або насилують власних дітей, але при цьому щиро вірять владі, буцімто мають «зразкові і самі кращі в світі» якісь «сімейні традиції», і ще багато подібного. Сектанти як правило, втрачають здатність критично мислити, не розуміють причинно-наслідкових зв’язків, не чують аргументів.

Там, де ці пам’ятники зруйнували, люди стали вільними, таке враження, що вони нібито вийшли з під впливу гіпнозу, вирвалися з лап радянської державної секти. Але такий вихід із секти, руйнування пам’ятників Леніну дуже лютує тартарів (русскіх) і вони любою ціною насильно намагаються зводити їх знову, навіть вбиваючи для цього місцевих мешканців. Це ми ясно бачимо на прикладі окупованих кримейських (українських) міст Маріуполя, Мелітополя, та інших захоплених русскімі українських городищ і сел, де вони миттєво позводили пам’ятники цьому своєму цьому військовому злочинцю Леніну. В рамках сектантських правил, мощі з Мавзолею потрібно охороняти і берегти, саме тому під час Другої світової війни тіло Леніна було евакуйовано дуже далеко - аж до міста Тюмені за Уральськими горами, а потім після війни повернуто назад. Станом на 2024 рік його тіло все ще перебуває у своїй містичній могилі - в Мавзолеї.

840. Московсько-русская (мокшано-тартарська) імперія-колонія «Радянська Росія» з 1923 року

Далі правителями Радянської Росії, тобто головами Ради народних комісарів після Леніна були по черзі багато невідомих людей - Риков, Сирцов, Сулімов, Булганін, Вахрушев, Хохлов, Памфілов, Косигін. У 1946 році головний урядовий орган Радянської Росії перейменували на Раду міністрів, яку очолювали по черзі Родіонов, Чорноусов, Пузанов, Яснов, Козлов, Полянський, Воронов, Солом’янців, Воротніков, Власов, Сілаєв. У 1990 році після розвалу СРСР Радянська Росія перейменується в Російську федерацію, й першим президентом країни в 1991 році стане московит Борис Єльцин, який очолював до цього Верховну Раду (аналог державної Думи) РРФСР.

З моменту створення СРСР, правителями керувала жадібність, бажання гарно жити, а також найголовніше - відчуття помсти. Помститися вони хотіли, по-перше, країнам Західної Європи, що їх колись колонізували, тримали за рабів майже 200 століть і не вважали за людей, а по-друге - сусіднім націям, які не схотіли залишатися рабами в складі СРСР, хотіли вийти зі складу СРСР і жити за власними правилами. Такі нації керівництво СРСР вважає зрадниками, тому що вони нібито не хочуть мститися колишніми німецько-французьким колонізаторам (так званим «англо-саксам»), не хочуть брати участь в будуванні нового радянського суспільства, а хочуть бути індивідуальними, через що вони є ворогами радянського багатонаціонального «русского» народу. Тому далі ми будемо роздивлятися розвиток не окремо Радянської Росії (РРФСР), а усього Радянського Союзу (СРСР), так як він по суті своєї став московсько-русскою (мокшано-тартарською) імперією-колонією.

1923-1953 - Йосип Віссаріонович Джугашвілі (Сталін) - новий правитель московсько-русскої імперії-колонії «Радянського Союзу». Прийшов до влади в результаті палацевого перевороту, разом із Левом Троцьким отруївши попередника. За посадою він є генеральним секретарем («генсек») центрального комітету робітничо-селянської партії (ЦК РКП). Офіційно його називали «Сталін» - він чомусь працював під псевдонімом, як це робили і Ленін, і Троцький і інші політики. Помре у віці 75 років у результаті вірогідного отруєння і вбивства з боку колег. Мав прізвища «Коба» і «Сосо».

Різні джерела стверджують, що до семи років Сталін взагалі не володів російською (русскою, або новгородською) мовою, бо ріс в маленькому грузинському селі в Кавказьких горах, і школу не відвідував. Це означає, що вивчивши мову як чужу, і проживши всю молодість на Кавказі, він обов’язково почав би розмовляти російською мовою з сильним акцентом. При всьому цьому в реальності він розмовляв російською майже без акценту, сильний акцент можна почути тільки в художніх фільмах. Якщо ви послухаєте записи його виступів, то ви в цьому переконаєтесь. Це говорить про те, що він ріс у російськомовному середовищі з дитинства, тобто російська мова йому рідна, а грузинську він вчив від оточення. Це означає те, що частина його біографії цілком вигадана. Відомо, що його матір звали Катериною, що вона із сім’єю звідкись приїхала до містечка Гамбареулі, а її мати звали Меланією. Є версія, що його батьком був відомий мандрівник і науковець Микола Пржевальський, який був одночасно дядьком його матері. Ця інформація надходила від досліджень Андрія Капиці, сина нобелівського лауреата Петра Капиці. Якщо так, то тоді Сталін має українське, осетинське і, можливо, славинське новгородське (за бабусею), а також іжорське (по-матері) коріння. Про фінське коріння говорить також рябість (веснянки) Сталіна, а про слов’янське коріння говорить довгий прямий ніс. Сталін був одружений з грузинкою Катериною Сванідзе, яка рано померла від туберкульозу, мав із нею спільного сина Якова. Пізніше був одружений на Надії Аллілуєвої (у якої було ромське (грец. «циганське») та німецьке коріння), з нею у нього були діти Василь та Світлана. Надія Аллілуєва нібито застрелилася.

841. Цензура, доноси, рашизм, зміна імен в Радянському Союзі

У московсько-русскій (мокшано-тартарській) імперії-колонії «Радянському Союзі» (СРСР) всюди була цензура на усе, що друкувалося, так само як і за часів імперської європейської колонізації. Влада боялася народу, тому була дуже поширена мережа агентів Комітету державної безпеки (КДБ). Ця організація була побудована на основі колишньої французької царської охоронки, і вона мала величезний штат агентів та донощиків. Ці агенти були у будь-якому колективі, в університетах, наукових інститутах, у міністерствах, на заводах. Їхнє завдання було доносити на невдоволення людей.

Припинялися всі спроби різних націй повернути собі національну автентичність, заборонялися мови, культура, імена. Була навіть ідея створити «радянську» (рос. советську) національність, але це вже було зовсім неможливо. Тому усі мали стати бодай просто «русскімі» і називатися слов’янами. Багато етнічних імен влада насильно перекладала на грецький, латинський та слов’янський лад. Особливо любили змінювати людицькі імена, наприклад, Мойша - Міша, Мотл - Мітя, Борух - Борис, Мордехай - Марк, Ісаак - Саша, Абрам - Олександр, Арон - Аркадій, Хаїм - Єфим, Фейга - Інна, Елька - Ольга. Також, Вольдемар - Владимир, Вільгельм - Василій, Натан - Анатолій, Шимон - Семен, Ненсі - Наташа, Іда - Ліда, Рахіль - Раїса, Ганна - Анна. Також, Акуліна - Галіна, Агафья - Валентина, Афанасій - Анатолій тощо. Змінювали і прізвища, наприклад, німці Рьомери стали литовцями Рімерисами, євреї Калькопф могли стали русскімі Галкіними, сім’я з русским прізвищем могла усиновити німецького хлопчика, і він вже стає русскім. (*посилання)

Тих, хто не хотів змінюватися, депортували на підставі того, що вони вороги народу, і насильно селили на території інших націй. Культура, музика, пісні та танці націй дозволялися лише у тому випадку, якщо вони виглядали примітивними. Усіх, хто хотів розмовляти рідними мовами, офіційно висміювали та називали «деревєнщіною» (укр. селюками) й примітивними людьми. Культурним вважався той, хто володів лише славинською (новгородською, сучасною російською) креольською мовою (про креольські мови читайте в Додатку 2).

Людей, які в побуті розмовляли рідною мовою, називали націоналістами та засуджували. Таким чином формували радянську, тобто російську колоніальну самосвідомість. Якщо людина називала себе «русскім» і записувала це в паспорті - то їй віддавали перевагу при вступі до університету чи наймі на роботу, та навіть дозволяли селитися у містах. Бо в ті часи щоб оселитися в будь якому місті потрібно було отримати дозвіл влади. Таким чином, влада знищувала коріння та знання людей про своїх предків і традиції, перетворювала народи на сіру безлику залякану масу. Адже, якщо людина не знає свого коріння, то вона й не знає, за що їй боротися.

842. «Корінізація» та «українізація» з 1923 року, суть цих явищ

Але в кожній республіці все ж таки були патріоти своєї нації, які продовжували боротися за незалежність. З часом протестні настрої в суспільствах республік стали надто сильними. Щоб з цим боротися, хитра московитська влада дозволила знову користуватися рідними мовами, але зробила це під контролем спецслужб. Звідси з’явився такий термін, як «українізація» в Україні та щось подібне в інших республіках. При цьому спецслужби уважно стежили за роботою всіх письменників, поетів, музикантів та вчених. Тих, хто ставав надто активним чи популярним, таємно вбивали чи відправляли до концтаборів, оскільки мистецтво не мало будити самосвідомість націй. Адже, пробуджена нація стане на визвольну боротьбу. У такий засіб окупанти знаходили і знищували найкращих, та залякували інших.

1923 - майже одразу після створення СРСР влада видала закон про «корінізацію». Це означало залучення до управлінського апарату кожної республіки корінних народів. А поставлені чужі чиновники повинні були опановувати мову корінних народів і нею користуватися. В Україні, наприклад, такий процес «корінізації» носив назву «українізація». Така «українізація» проходила в усіх республіках СРСР (звичайно, в інших республіках використовували не українську, а рідну мову).

В дійсності, це був хитрий хід, надійний метод тримати під контролем настрої місцевих республіканських еліт. Бо керівник, котрий володіє місцевою мовою, міг брати участь у розмовах, слухати, про що говорять навколо, впливати на своїх підлеглих, втираючи їм довіру, видаючи себе за «свого».

При всьому цьому, влада імперії-колонії «Радянського Союзу» в усіх республіках усіляко підкреслювала, що українська або будь яка інша місцева культура - це селянська «безкультурщина», а от російська (тобто славинська, або новгородська) мова і культура - це висока культура, що хто нею володіє - той розвинена людина і молодець. Влада культивувала зверхність до тих, хто говорить рідними «селянськими» мовами. Формували імідж російської мови такої, нібито вона «вище» за всі інші, а до української та інших культур пропагували презирство, насмішку. Місцеві партійні республіканські очільники з точки зору московських керівників вважалися «меншовартісними».

Отже, через таку «корінізацію» був приспаний бунтівний настрій народів. Крім того, якщо у якомусь з народів з’являлася талановита людина, яка писала рідною мовою і ставала популярною, наприклад, автором популярних пісень, талановитих віршів, то таких народних улюбленців одразу заарештовували й відправляли на зіслання, або просто вбивали. В Україні такими були поет Василь Стус, якого відправили до тюрми; автор пісень Володимир Івасюк, який написав міжнародно відому пісню «Червона Рута» і якого КДБісти повісили в лісі; письменники Остап Вишня, Михайло Куліш.

З точки зору колонізаторів, у народу не повинно були поводу для гордості, він не мав пишатися рідною культурою, бо це могло сколихнути його пам’ять про коріння, розбудити національну самосвідомість. А саме цього більше всього боялися московсько-русскіє (мокшано-тартарські) окупанти-колонізатори. Це входило б в протиріччя політиці «рашизму». Усі народи Радянського Союзу, які мали європеоїдний тип зовнішності (це слов’яни, фіни і кипчаки), мали стати «русскімі», тобто єдиним штучним євразійським субетносом.

Поки пам’ять народів про своє коріння була ще міцною, то політику повної «слов’янізації», тобто «новгородизації», або «русифікації» провести було важко. Ще довго республіки виборювали право існування шкіл з різними мовами навчання. В Радянській Україні, наприклад, спочатку більшість шкіл була з руською (русинською, тобто українською) мовою навчання, існували школи з кримейською («кримськотатарською»), зі старосаксонською на основі людицької (піджин «ідиш») мовами навчання, і навіть у деяких школах на півдні Радянської України навчали грецькою і німецькою.

843. Кримський півострів (колишній Таврія Херсонес) залишався українським до 1925 року

На багатьох географічних мапах частина української (кримейської) області Таврії, а саме Кримський півострів ще до 1925 року був вказаний у складі Радянської України. Це так само і сьогодні - окупований у 2014 році знову тартарами (русскімі) український Кримський півострів (колишній Таврія Херсонес) все ж таки вказується на світових мапах в складі України, але, як окупована територія, він позначений штрихами. Після такої першої окупації півострову московсько-русскою (мокшано-тартарською) імперією-колонією Радянською Росією у 1920 році й виникла пропагандистська байка про те, що ця українська (кримейська, або куманська, хозарська) територія буцімто «завжди» була «русскою» (або «російською»), що є неправдою.

Зображення Мапа «Новий міжнародний атлас. Росія, Україна, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва» (The New International Atlas Of The World. Russia, Ukrainia (Ukraine), Finland, Esthonia (Estonia), Latvia, Lithuania). На мапі видно, що український півострів Таврія Херсонес (Кримський) ще вказаний в складі своєї споконвічної країни - України (колишній Кримейські державі, лат. Малій Тартарії, грец. Перікопі, або Хозарії), частиною області Тавріда

Зображення Ця ж вищезазначена мапа, збільшений фрагмент з Україною

1925 - Кримський півострів оголошено московсько-русскімі (мокшано-тартарськими) окупантами «Автономною радянською соціалістичною республікою» у складі Радянської Росії. Це було перше в історії свого існування входження українського півострову Таврія Херсонес (сучасного Кримського) до складу Росії. Адже до цього він був у складі не Росії, а своєї рідної Кримейської держави (лат. Малої Тартарії, грец. Перікопенської Тартарії, укр. України, або Куманії, колишній Хозарії), яка була окупована колоніальною австрійською і німецько-французькою колонією «Російською Імперією», так саме як і Польща, Фінляндія, Грузія та багато інших держав. Тобто, власне в колишню тартарську Росію (Тартарію, ‘Білу Русь або Московію’) він взагалі ніколи до цього не входив. Нагадаємо, що колоніальна німецько-французька «Російська Імперія» не мала і не має взагалі ніякого відношенні ані до московсько-русскої (мокшано-тартарської) колонії «Радянської Росії», ані до сучасної русскої (тартарської) імперії-колонії «Російської Федерації», тому сучасна Росія як колишня надволзька Тартарія (Золота Країна) не має жодних прав претендувати на те, що колись входило до складу європейської німецько-французької колонії «Російської Імперії», бо вона сама входила в склад тієї колонії тільки в якості окупованої країни.

1927 - в цьому році відбувся потужний землетрус на українському (кримейському, або куманському, хозарському) півострові Таврія Херсонес (сучасному Кримському).

844. Артанія (лат. Мордовія) з 1928 року

1928-1934 - свідомі ерзяни (лат. мордва) не хочуть бути «русскімі», пам’ятаючи про жахи життя і пригнічення під час колонізації в Російської імперії, і хочуть відновити державність. Для цього лідери народу створюють Мордовський округ у складі Середньоволзької області Радянської Росії. Потім у 1930 році вони проголошують створення Мордовської автономної області, а у 1934 році - Мордовської автономної радянської соціалістичної республіки. Але Мордовська держава стала сильно урізаною в кордонах. Наприклад, до складу Мордовії (колишньої Артанії) не потрапила їхня перша столиця місто Рошта Оз (або місто Рошти, так званий «Ростов», сучасний Нижній Новгород), міста Владимир (Воло-Тимер «Біле Залізо»), Ярославль (Герислов), Муром і східна половина Рязанської області (без міста Балтакінти, або сучасної Рязані). Столицею призначили маленьке містечко Саранськ.

845. Створення ОУН в Австрії в 1929 році

1929 - у австрійському місті Відні, на початку цього року, шляхом злиття Української військової організації та студентського руху, була створена Організація українських націоналістів (патріотів) - ОУН, яку очолив Євген Коновалець. Метою ОУН була «боротьба за Українську самостійну соборну державу». «Самостійність» означає, що народ сам господар на власній землі. «Соборність» - це визнання об’єднання в єдиний народ націю русів (біл. русичів, нім. русинів, анг. рутенів) і українців (кримейців, козаків, «хахлів», колишніх куманів, косарів (хозарів, лат. газарів), або половців). Споконвічні кордони держави мали тягнутися від русинської річки Сяну до української (кримейської, куманської, або хозарської) річки Танаїсу (укр. Дону) й до Північного Кавказу і Хозарського (Каспійського) моря. Звичайно, терміни «руси» і «кримейці», або «козаки», «хозари», тоді ніхто вже не використовував, це я вказую для внесення ясності, хто був ким. Усі в Україні офіційно називалися вже українцями. У 1932 році Євген Коновалець виїхав в еміграцію й жив у Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії і Італії. Коновальця вб’ють радянські спецслужби в голландському місті Роттердам у 1938 році, замінованою коробкою від цукерок.

846. Голодомор з 1931 року

1931-1933 - проти майже всіх кипчацьких (лат. татарських) націй правлячі московські (мокшанські) сили в Радянському Союзі влаштовують штучний голод, який отримав назву «голодомор». Голодомор організували соратники Сталіна - Лазар Моісейович Каганович і В’ячеслав Михайлович Скрябін (псевдонім «Молотов»). В місцях розселення кипчаків у селян відбирають хліб, вбивають їхню домашню худобу і забороняють продаж продуктів у магазинах. Голодомор влаштували в таких місцевостях:

- Київська, Гомельська, Черкаська, Чернігівська, Харківська та інші русинські області;

- Одеська, Донецька, Луганська, Краснодарська, Кубань та інші українські (кримейські) області;

- Пензенська, Саратовська, Самарська області - це споконвічні землі русскіх (тартарів, колишніх аланів, або «надволзьких татар»);

- Волгоградська область - споконвічна земля ногайців («астраханських татар», колишніх «печенегів»);

- північне прикавказзя - це споконвічні землі кипчаків карачаївців, балкарів та кумиків (тобто «прикавказьких татар»);

- Оренбурзька, Челябінська області - споконвічні землі башкортів («уфимських татар»);

- Омська, Новосибірська області - це споконвічні землі сибіряків («сибірських татар», які до речі сьогодні щиро вважають себе русскімі);

- Атирау, Актобе, Західно-Казахстанська, Північно-Казахстанська області, Костанай, Акмола - споконвічні землі казахів (колишніх ясів, або моголів);

- а також в місцях розселення кипчаків-переселенців в Алтаї і Хакасії.

Найбільше від голодомору загинуло українців - близько 5 млн. осіб, казахів (колишніх моголів, або ясів) - 3 млн., русскіх (тартарів, колишніх аланів) - 500 тис., та башкортів - 60 тис. Люди їли траву, протруєне насіння для посіву і навіть своїх дітей. Це був явний геноцид, навмисно влаштований московитами (мокшами) проти непокірних та незручних народів, здебільшого проти кипчаків. Московити (мокші, лат. москалі) (які відносять себе сьогодні до русскіх) й до сьогодні цинічно заперечують, що це був намірений акт тероризму та злочину, бо мовляв «русскіє також потерпіли» (маючи на увазі «надволзьких татар»).

847. Письменники та культура Радянського Союзу

Така «корінізація» трималася до 1932 року. А потім почалися репресії (мокш. опричнина) з жорстокою тоталітарною диктатурою з боку московитів (мокшей) та ерзян (лат. мордви), які змогли зміцнитися за цей час навколо влади. Деяким русинським і українським діячам було дозволено повернутися на Батьківщину. Цим дозволом скористався і Михайло Грушевський - перший президент об’єднаної Русі-України (Української Народної Республіки, або УНР). Грушевський також відомий тим, що написав книгу в десяти томах «Історія України-Руси», яку писав протягом 20 років, і починав писати ще за часів Російської імперії (адже, в угоду імперії). Але у 1931 році, коли закінчилася «корінізація», його заарештували, вивезли до Москви, де звинуватили у «українському буржуазному націоналізмі та антирадянській діяльності». Через те, що Михайло Грушевський був відомим діячем, то московитська влада злякалася негативної реакції міжнародного суспільства й відпустила його. Переслідуванню піддалися також його колеги і учні. Їм не так повезло, і вони були засуджені, відправлені до тюрем й концтаборів, де багато з них загинули. Ось таким був наслідок «українізації», яка була в дійсності хитрим методом боротьби проти місцевих націй, яких московити (мокші, лат. москалі) і русскіє (тартари) ненавиділи, а зовсім вона не була благодіянням і «подарунком українцям української мови», як вважають росіяни сьогодні.

У 1933-1934 рр. відбулися масові зачистки інтелігенції усіх націй СРСР. Їх страчували, висилали у концтабори тисячі представників нової радянської інтелігенції. Наприклад, з 250 українських письменників 200 зникло, з 90 вчених-мовознавців 60 було вбито. Керівник українського театру «Березіль» і режисер Лесь Курбас загинув у концтаборі. Прославлені на весь світ фільми українського режисера Олександра Довженка зняли з прокату. Одного разу спецслужби за дорученням радянської влади зібрали по всій Україні незрячих співців-кобзарів під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Радянського Союзу, що нібито мав відбутися у Москві. Їх повантажили до ешелону, привезли до станції Козача Лопань, і вночі вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вже вириті траншеї. Незрячих кобзарів та їхніх малолітніх поводарів вишукували шеренгою, і загін особливого відділу їх всіх розстріляв, а музичні інструменти спалив. Всього в такий спосіб було знищено біля 1200 кобзарів України. Кобзарі - це були українські (кримейські) вуличні музиканти, які грали на старовинному кримейському (хозарському) інструменті, що мав назву «кобза». На кобзі грав колись відомий козак і гетьман Мамай Алібекович з казахського роду Кият, який жив у середині 1300-их років. В більшості випадків кобзарі були сліпими.

Вбивали не тільки за рідну мову, а за талановитість, за вміння сколихнути народну пам’ять. Народний ерзянський (мордовський) поет Сергій Єсенін, який писав виключно славинською (новгородською, або російською) мовою і гадки не мав про своє коріння, був вбитий карателями «НКВД» (це аналог сучасної федеральної служби безпеки Росії - ФСБ), загинув у концтаборі людицький (тобто «єврейський») поет Осип Мандельштам, який також писав славинською (новгородською, або російською). Багатьох поетів забороняли друкувати, наприклад українську за походженням поетесу Анну Ахматову (Горенко). Чоловіка Анни Ахматової Миколу Гумільова, який по матері був русином, розстріляли. Їхній син відомий історик і етнограф Лев Гумільов відсидів 10 років у концтаборах. Розстріляли українського поета Миколу Бурлюка, вірмено-німецького поета з України Вільгельма Зоргенфрея. Усіх цих письменників і поетів в СРСР називали «русскімі поетами срібного віку», бо писали вони всі славинською (новгородською, або російською) мовою.

вірш Я усталым таким ещё не был...

(автор Сергій Єсенін, славинською (новгородською, сучасною російською) мовою)

Я усталым таким ещё не был

В эту серую морозь и слизь

Мне приснилось рязанское небо

И моя непутевая жизнь.

...

Понакаркали черные вороны:

Грозным бедам широкий простор.

Крутит вихорь леса во все стороны,

Машет саваном пена с озер.

Повестили под окнами сотские

Ополченцам идти на войну.

Загыгыкали бабы слободские,

Плач прорезал кругом тишину.

Ах, поля мои, борозды милые,

Хороши вы в печали своей!

Я люблю эти хижины хилые

С поджиданьем седых матерей.

...

Запугала нас сила нечистая,

Что ни прорубь - везде колдуны.

В злую заморозь в сумерки мглистые

На березках висят галуны.

Но люблю тебя, родина кроткая!

А за что - разгадать не могу.

Весела твоя радость короткая

С громкой песней весной на лугу.

Були й навпаки, літератори, які прославляли більшовицький радянський режим, наприклад, це польсько-русскій поет Олександр Блок, русско-єврейський дитячий письменник Самуїл Маршак, русино-український поет Володимир Маяковський, армяно-русинський письменник Володимир Немирович-Данченко, іжоро-єврейський дитячий поет Корнєй Чуковський (Микола Корнейчуков). Саме Микола Корнейчуков підтримав мокшанського імперського художника Іллю Репіна у написанні автобіографічної книги «Далеке близьке», в якій можна більше узнати про те, якими насправді були народи німецько-французької колонії «Російської Імперії» (про цю книгу більше в пункті 786). В роки Другої світової війни Корнейчуков несподівано написав антиурядовий антифашистський твір «Одолєєм Бармалєя» (укр. Подолаєм Бармалея), який більшовицька радянська влада заборонила видавати, бо побачила в ньому себе.

Відомим був радянський пропагандист український письменник «Дем’ян Бідний» (Єфім Придворний), який восхваляв московську (мокшанську) Червону гвардію, але деякі його твори радянська влада заборонила, наприклад його п’єсу «Богатирі», де автор гротескно висміював фальшиву історію Росії. Також були заборонені його антифашистські поеми «Борись або помирай» та «Ад», бо хоч вони й були направлені проти фашистів загалом, але радянська влада знову ж впізнала в цих творах сама себе, бо більшовицький режим був копією фашистського режиму.

Правителем Радянської України в 1937 році призначать мокшу Нікіту Хрущова, який впроваджуватиме політику повної «русифікації» (тобто новгородизації). В результаті сталися закривалися руськомовні (русинськомовні, тобто україномовні) газети, відбувався перехід навчання в школах з русинської (української) на славинську (тобто новгородську, сучасну російську) мову. При цьому постійно підкреслювалася провідна роль Радянської Росії в СРСР, непомірно звеличувалась і поширювалась славинська (новгородська, тобто російська) мова та московсько-мордовська (мокшано-ерзянська) російськомовна фінська культура (лапті, балалайки, кокошники і пельмені). Все це маскувалося пропагандою про фальшивий «інтернаціоналізм і дружбу народів».

(Кінець 26 глави)