Глава 6

Глава 6. 1170-1239 роки. Набіги сараценів (аланів). Ерзянські принци засновують в Артанії міста. Візит посольства Папи в Русь. Русинське слово "Україна" щодо Куманії. Могольський правитель Чингіс-Хан. Утворюються держави, які сьогодні відомі як Казахстан, Росія, Мордовія. Авторські мапи Росії і Мордовії. Про ім'я Воло-Тимер. Заснування міста Москви. Війна між мокшами і ерзянами. Сарацени (алани) окуповують мокшей. Сарацени (алани) і моголи роблять навалу на Куманію (Україну) і Русь. Оборонні "засічні лінії". Сарацени (алани) нападають на Новогардію. Походи Невського проти слов'ян. "Князь" чи "король" Русі?

187. Мокші з 1170 року. Тьокшонь I Атямшкайович

1170-1220 - Тьокшонь I Атямшкайович - новий правитель майбутньої Московії (прийшов після свого батька). Він син Атям-Шкая I. Мав сина на ім’я Пуреш I Тьокшонович, який став його наступником у 1220-1241 рр. Пуреш стане засновником Москви та однією з відомих фігур у навалі золотоординців на Європу.

188. Куманія (колишня Хозарія). Перший порт у 1170 році. Ельтут I Артекович (Отрокович)

1170 - у куманському місті Сурож (Судак) на півострові Таврія Херсонес в країні Куманія (це колишня Косарія (укр. Хозарія, лат. Газарія), майбутня Кримея (грец. Перікопа), Мала Тартарія) в ці роки вже працює порт. В Куманії функціонують Залозний, Соляний і Грецький шляхи, якими активно перевозяться товари.

1170-1181 - Ельтут I Артекович (Отрокович) - новий каган Куманії (прийшов після Котяна (Кобяка) I Беглуковича). Він син Артека (Отрока) I Босняковича. Загинув у битві на Чорториї. Наступним правителем стане Сутий-Кончак (Колчак) I Котянович у 1181-1203 рр.

У 1171 році куманські військові загони зроблять руйнівну вилазку на руські (русинські) поселення в район містечка Переяслав (сучасний Переяслав-Хмельницький) в Київській області. Війська куманів очолював в ті часи син кагана Котяна (Кобяка) I Беглуковича гетьман Сутий-Кончак (Колчак) I Котянович. Саме про ці події, вірогідно, пишеться у русинській книзі “Слово о полку Ігоревім”, де куманські військові називаються ще старою русинською назвою “хозари”.

189. Русь з 1170 року. Роман I Мстиславович

1170-1205 - Роман I Мстиславович - новий великий князь і володар (тобто прем’єр-міністр) Русі (прийшов після свого батька). Він син Мстислава “Хороброго” II Ізяслав-Пантелеймоновича і Агнешки з Польщі. Його посада латиною називалася Romanus rex Ruthenorum, тобто “правитель держави Русі”. До цього він княжував у західній області Русі, яка називалася “Волинія”. Головним містом цієї області було Галич (біля Івано-Франківська), тому сучасні історики стали називати цю західну область Русі умовною назвою “Галицько-Волинське князівство” (такої назви насправді не було). Волинія - це була величезна столична область Русі, через що цю назву іноді використовували для позначення усієї Русі (що ми ще побачимо на деяких картах).

Однією з дружин у Романа I Мстиславовича була гречанка Єфросінія-Ганна.

Від трьох різних дружин в нього народилися діти - Данило “Галицький” I (народився в 1202 році), Василько, Марія, Дмитро, Федора, Олена, Саломея.

Роман I Мстиславович був також одружений з Гертрудою - племінницею австрійського герцога Фрідріха (з династії Бабенбергів). Саме тому його син Андрій, який став герцогом в Австрії, і заявлятиме пізніше права на князівство в області Червоній Русі (Львівській області) як прямий королівський спадкоємець.

Відомо, що до Романа I Мстиславовича приїжджав з посольством Папа Римський Інокентій III. Ймовірно, вітав зі вступом на посаду Великого Князя й пропонував перейти на латинський (або римський, так званий “римо-католицький”) обряд. Давньогрецьке слово “католицький” означає просто “вселенський”, і раніше використовувалося всього лише в сенсі “релігія”. Але країна залишилася на візантійському (грецькому, або “православному”, так званому “греко-католицькому”) обряді.

Протягом цих років до 1187 року у західній Русі в області Червона Русь на княжінні був Ярослав-Осмомисл Ладомиркович. Він заснував місто Чернівці у 1185 році. Деякі дослідники вважають, що це саме він написав художній твір “Слово о полку Ігоревім”, в якому йшлося про Хелві (Ігоря або Олега), сина псковського принца Цвєт-Слави Іжоровича (Святослава Ігоревича) та хозарки Есфірь (про них згадувалося в пунктах 117, 118).

В ці часи на Русь робили набіги сарацени (“золоті” ординці, або алани, майбутні русскіє). Історики називають їх ще терміном “поволзькі татари”, “татарська орда”. Мер Києва Дмитро Романович, син великого князя Романа I Мстиславовича, згідно з “Хронікою Биховця” евакуювався в місто Друг. Роман I Мстиславович загинув у 1205 році. Наступним правителем Русі стане Владислав-Одомир I Оттович у 1205-1239 рр.

190. Ерзяни (лат. мордва) з 1180 року. Всеволж “Велике Гніздо” I Юрійович

1180-1212 - Всеволж “Велике Гніздо” I Юрійович (“Всеволод III Юрійович”) - новий правитель ерзян (прийшов після свого брата Рошти I Юрійовича, або “Ростислава Юрійовича”). Жив у 1154-1212 рр. Він син руського (русинського) принца Юрія-Георгія “Довгорукого” I Ладомир-Мономаховича, онук Куда-Дея (Кудая) I Тюштевича. Саме про Всеволжа писав автор “Слова о полку Ігоревім”, що він “може Волгу веслами розплескати, а Дон шоломами вилити” (В. А. Юрченков, монографія “Начертання мордовської історії”, м. Саранськ, 2012 рік). Про автора “Слова...” було згадано у попередньому пункті.

Його батько, тобто руський (русинський) принц Юрій-Георгій “Довгорукий” I Ладомир-Мономахович, помер через три роки після народження сина. А це означає, що навчитися руській (русинській, або сучасній українській) мові Всеволжу “Великому Гнізду” I було ні від кого, можливо, тільки від когось зі світи, а значить, він володів в першу чергу ерзянською мовою, тобто рідною мовою своєї матері і свого діда. Таким чином, він вже був повністю інтегрованим ерзянином (мордвином). Наступним правителем країни ерзян після Всеволжа “Великого Гнізда” I Юрійовича (“Всеволода III Юрійовича”) стане його син Тюштя II Всеволжевич (“Юрій II Всеволодович”) у 1212-1238 рр.

вірш Эпос Масторава. Сказання “Народження Богів”

(уривок, автор А. М. Шаронов, оригінал славинською (новгородською) мовою)

Зорькой ранней, лишь обсохли росы,

Белая, плакучая береза

В сердце Масторавы зародилась,

В пуп Земли стволом укоренилась.

В три конца раскинулась ветвями,

Распростерлась в три конца корнями,

Землю-Матушку собой объяла,

Клейкою листвой затрепетала.

У Всеволжа “Великого Гнізда” I була русино-ерзянська дружина принцеса на ім’я Марфа “Велике Гніздо” Сваровна (“Марія Шваровна”). Вона була, вірогідно, дочкою Свара (“Святослава”) Мстиславовича, який служив в Русі воєводою, був зводним братом великого князя Русі Романа I Мстиславовича і дядьком майбутнього великого князя Русі Данили “Галицького” I Романовича. Марфа “Велике Гніздо” Сваровна (“Марія Шваровна”) народилася в рзянському місті Рошта Оз (так званому “Ростові”, столиці країни ерзян Артанії, сучасному Нижньому Новгороді). Через неї ерзянський принц Всеволж I (Всеволод III) й отримав від істориків її ім’я в якості прізвиська “Велике Гніздо”.

За такою ж аналогією Юрій-Георг Ладомир-Мономахович став “Довгоруким”, а Неврюй Пургасович (“Олександр “Невський” Ярославович”) отримав від істориків прізвисько “Олександр” - все це за іменами їхніх дружин. Відомо, що у Марфи Сваровни були сестри, одна з яких, вийшла заміж за могольського (яського) принца.

Всеволж “Велике Гніздо” I Юрійович (“Всеволод III Юрійович”) і Марфа Сваровна (“Марія “Всеволжа” Шваровна”) народили приблизно 12 дітей, в тому числі синів на ім’я Костянтин (стане мером у поселенні Рошта Оз, або “Ростов”, сучасному Нижньому Новгороді на річці Волга); Георг-Юрій (житиме до 1238 року); Пургас-Герислов I Всеволжевич (“Ярослав II Всеволодович”) - він закладе містечко свого імені Герислов, або сучасний Ярославль, і стане правителем Артанії, житиме до 1246 року; Святослав.

Принц Пургас-Герислов I Всеволжевич - в російській історії буде знаменитим, відомим під іменем “Ярослав II Всеволодович”. Він правитиме у 1238-1247 рр., стане засновником державності в Артанії (лат. Мордовії) і автором першого Закону країни “Пургасової Волості”. Від однієї з дружин у нього народиться відомий історичний персонаж - Неврюй (“Олександр Невський”), який стане воювати на боці сараценів (“золотих” ординців, або аланів).

191. Сарацени (“золоті” ординці, або алани) з 1180 року. Дей-Сєчен I Мергуєвич - тесть могольського правителя Чингіс-Хана

1180-1207 - Дей-Сєчен I Мергуєвич - новий правитель сараценів (або “золотих” ординців, аланів) (прийшов після свого батька). Він син хана на ім’я Мергу-Байрак I Саїнович, онук великого хана Саїна-Тікі I Унгіратовича. Відомий також під іменами “Джамух”, “Xuechan”, “Texuechan”. Мав брата на ім’я Даріт. Від дружини на ім’я Цотан (Такотан) з роду Конгірат у Дея-Сєчена I народилася дочка Борте-Фуджин, яка вийде заміж за Темуджина-Чингіса Єсугейовича (бурятського походження) - майбутнього правителя моголів (ясів, або казахів). Борте-Фуджин було 10 років, а Темуджину-Чингісу Єсугейовичу - 9 років, коли батьки їх заручили. Борте-Фуджин буде старшою дружиною хана Темуджина-Чингіса (Чингіс-Хана), переїде до Казахстану і народить від Чингісхана чотирьох синів - це Джучі “Мандрівник” I, Чагатай, Угедей, Толуй, і п’ятьох дочок - Ходжин-біжи, Чечейген, Алагай-біжи, Тумалун, Алталун.

Дей-Сєчен I Мергуєвич також мав синів Хуку, Алчі-Ноян (Jakembo Alchi Noyan), який одружився на Лінгу-Хатун (Lingum Khatun), і сина на ім’я Тугрул-Ван Хан (Tughrul Wang Khan). На основі імені “Сєчен” виникло сучасне популярне російське прізвище Сєченов. Наступником стане його онук Джучі “Мандрівник” I Темуджин-Чингісович у 1207-1227 рр.

192. Куманія (колишня Хозарія) з 1181 року. Сутий-Кончак (Колчак) I Котянович

1181-1203 - Сутий-Кончак (Колчак) I Котянович - новий каган Куманії (колишньої Хозарії) (прийшов після Ельтута I Артековича (Отроковича)). Він син кагана Котяна I Беглуковича. У Сутоя-Кончака I народилися сини Кутень-Займан I, Уран-Тимур (Юра) I, донька Свобода (одружилася з руським (русинським) галицьким князем Ладомиром Ігоровичем).

Саме за правління Сутий-Кончака (Колчака) I відбудеться сутичка куманів (колишніх хозарів) з русичами (або русинами) на річці Хорол. Крім того, руський, або русинський, загін під керівництвом воєводи Ігоря прийшов пограбувати куманські вежі. Але у відповідь кумани (колишні хозари) розбили руське (русинське) військо на річці Кальміус, там, де зараз розташоване куманське (українське) місто Донецьк.

При Сутий-Кончаку I працював хорезмійський спеціаліст з гармат, що палили так званим “живим вогнем”. Також кумани (колишні хозари) використовували самострільні луки.

Вірогідно, імена Кончака перетворилися з часом на українські прізвища Сутий, Колчак, Кончак, Кончаківський.

Наступним куманським правителем після Сутоя-Кончака I Котяновича стане його син Уран-Тимур (Юра) I Сутийович у 1203-1223 рр.

193. Русь з 1184 року. Бійка з куманами (колишніми хозарами) на річці Хорол

1184-1185 - сутички куманів (колишніх хозарів) проти русичів (або русинів), одна з яких відбулася на річці Хорол. Цього разу вже куманські загони зазнали поразки на свої території, але потім витіснили русів за свій кордон. Куманією в цей час правив каган Сутий-Кончак (Колчак) I Котянович.

Потрібно розуміти, коли йдеться про “набіги”, то мова зовсім не йде про затяжну повномасштабну криваву війну. А йдеться про деякі сутички невеликих загонів. В загоні може бути 10 чоловік, які просто скачуть на конях недалеко від кордону по селах та грабують їх або б’ються з місцевими мешканцями. Попри бійки між окремими руськими (або русинськими) селами та куманськими городищами, русини часто вступали в союзи з куманами (колишніми хозарами, або половцями). Разом вони могли відбивати набіги з боку сараценів (“золотих” ординців, або аланів).

Кумани межували з аланами через Воронезьку (Ограйну) область, де південь області був куманським, а місто Воронеж (Грай, або Ограй) - аланським. А на русів (русичів, або русинів) сарацени нападали через русинські Суздальську (Курську) і Орловську області. Усі три названі області сьогодні перебувають під владою сараценів (аланів, сучасних русскіх) в складі їхньої імперії-колонії “Російської Федерації”.

Професійні військові у русичів, або русинів, називалися дружиною, простий солдат з русинської дружини мав назву “гридь”. Професійні військові у куманів (косарів, тобто хозарів, газарів, половців, або кримейців) спочатку називались “чорними клобуками” (пізніше - “козаками”). Вони носили чорні шапки з довгою гострою кінцівкою. Історики помилково іноді Чорних клобуків відносять до руської (русинської) армії, але ж достеменно відомо, що назва “клобук” має кипчацьке походження, і чорні шапки завжди входили до екіпірування саме кипчаків.

194. Перше використання русами назви “Україна” відносно Куманії (грец. Перікопи) з 1187 року

1187 - цьогоріч з’являється перша згадка назви “Україна” в Київському літописі. Такий запис зробили у зв’язку із загибеллю переяславського князя Ладомира Глібовича. Він був онуком руського (русинського) принца Юрія-Георгія “Довгорукого” Ладомир-Мономаховича та його куманської (половецької, або української) дружини-принцеси, відповідно праонуком куманського кагана Аепи II Ясенєвича, та зводним племінником Сарди Юрійовича (“Андрія Боголюбського”).

Ладомир Глібович загинув у війні проти сараценів (“золотих” ординців, або аланів) і ерзян (мордви). Союзниками русів (русичів, або русинів) були кумани, яких в Русі називали половцями, хозарами, а їхня країна Куманія (колишня Косарія, або Хозарія) грецькою мовою звалася "Перікопа", або "Перікопенська Тартарія".

Грецьке слово “перікопа” (тобто, щось вирізане, уривок, витяг, фрагмент) руси (русичі, або русини) перекладали руською (русинською, або сучасною українською) мовою як “україна”, “украйна”, “вкраїна” - тобто така земля, що перерізана, вичленована, бо вона була перекроєна, або викроєна багатьма гирлами річок, лиманами і різко вдавалася в море з різних боків.

Ладомир Глебович мав куманське (половецьке, грец. перікопське, або українське) коріння і родичів, тому був дуже знаним в Куманії (грец. Перікопії, або укр. Україні), як онук половецької (куманської) принцеси. Тому у руському (або русинському) літописі зазначалося, що уся Україна (тобто Перікопа, або країна половців) за ним сумувала.

Самі ж російські пропагандисти зробили вигляд, що на русів (русичів, або русинів) напали половці (кумани, або українці), а не сарацени (“золоті” ординці, алани, ерз. буртаси). Справа в тому, що і половці (кумани, вони ж косари (укр. хозари, лат. газари), або грец. перікопці, укр. українці) з північного Причорномор’я та сарацени (“золоті” ординці, вони ж алани, ерз. буртаси) з середнього Поволжя - це хоч і дві різні нації, але відносяться до однієї національної і мовної групи. Через це народи цих двох націй розмовляли мовами кипчацької (лат. татарської) мовної групи і виглядали майже однаково, через що їх часто плутали і плутають досі.

195. Русь з 1190 року

1190 - герцог Угорщини Андрій Романович заявляє свої права на руський (русинський) район - Галичину. Він син великого князя Русі Романа I Мстиславовича та Гертруди, племінниці австрійського герцога Фрідріха з династії Бабенбергів. Відповідно по батьку він брат Данила “Галицького” I Романовича. Галичина знаходилася в області Червона Русь. Герцог Андрій Романович претендує на ці землі за правом спадкоємця руських (русинських) правителів. Князем частини області став син Андрія Романовича на ім’я Коломан, з роду Арпадів.

196. Куманія (колишня Хозарія) з 1203 року. Уран-Тимур (Юра) I Сутийович

1203-1223 - Уран-Тимур (Юра) I Сутийович - новий каган Куманії (прийшов після свого батька Сутоя-Кончака I Котяновича). Один з ханів при ньому, вірогідно, прем’єр-міністр - його дід, колишній каган Котян (Кобяк) I Беглукович. Об’єднався з русичами (русинами) проти навали моголів (ясів, або казахів). У 1223 році його військо було розгромлено ворогом у битві при річці Калка. Сам Юра I Сутийович загинув.

Від його імені утворилися українські прізвища Юра, Юраш, Юраков, Юрасов, Юращук. Мав синів Ачика I та Тотоура (Татахара, Таткара), який в 1223 році брав участь у битві проти сараценів (“золотих” ординців, або аланів, сучасних русскіх), яких очолював Субедей та Джебе на річці Кумань (Кубань). Наступним правителем після Урана-Тимура (Юри) I Сутийовича стане його брат Кутень-Займан I Сутийович у 1223-1248 рр.

197. Русь з 1205 року. Владислав-Одомир I Оттович

1205-1239 - Владислав-Одомир I Оттович - новий великий князь Русі (він прийшов після Романа I Мстиславовича). Він нащадок князя Ярослава-Осмомисла (князя Червоної Русі й автора книжки “Слово о полку Ігоревім”), прямий далекий нащадок Яро-Слава “Мудрого” I Ладомировича. Лінія родства така: Яро-Слав (Ярослав) “Мудрий” I Ладомир-Васильович - Ладомир Ярославович - Рости-Слав Ладомирович - Ладомир-Володар Ростиславович - потім Ладомирко Ладомир-Володарович і його угорська дружина мали сина на ім’я Ярослав-Осмомисл Ладомиркович (жив до 1187 р.). У Ярослава-Осмомисла Ладомирковича була дружина Ольга-Євфросинія Юрій-Георгіївна “Курська” (дочка принца Юрія-Георга “Довгорукого“ Ладомир-Мономаховича), від якої був народжений син Ладомир “Галицький” Ярослав-Осмомислович (жив до 1199 р.) та донька В’ячеслава Ярослав-Осмомислівна. Ладомир “Галицький” Ярослав-Осмомислович мав доньку на ім’я Виша-Слава, яка від Отто й народила Владислава-Одомира I Оттовича. Його нащадки стали княжувати у Польщі. Наступним правителем Русі стане Данило “Галицький” I Романович у 1239-1264 рр.

198. Чингіс-Хан (або Темуджин-Чингіс I) - засновник Могол Орди (укр. Великої Країни)

1206-1227 - це роки правління могольського хана Темуджина-Чингіса (Чингісхана) I. Це і є відомий хан Чингіс (Genghis, Cinggis), жив приблизно у 1162-1227 рр. Незважаючи на те, що він став засновником офіційної держави, до нього також були правителі. Так саме, як за аналогією, Ясень-Коло (Аскольдр, Коля) III Радбарсович став засновником Русі (сучасної України), бо створив перший Закон “Руську Правду” в 852 році, але ж до нього теж існували відомі правителі. Так само було і у Темуджина-Чингіса (Чингісхана) I Єсугейовича.

199. Бурятський принц Темуджин-Чингіс I Єсугейович - батько одного з правителів країни сараценів (“золотих” ординців, або аланів)

Темуджин-Чингіс (Чингіс-Хан) I Єсугейович народився на території бурятів на південь від озера Байкал, в районі Хентій (Khentii, на північній території сучасної Монголії). Батько - Єсугей-Батур Бортанович (слово “батур” означає “герой”) з клану Кийят Борджігін, син Бортана, також з району Хантій. Його мати звали Гоелун Еке, вона родом з Олькунута (Olkhunut), це сьогодні називається Ольхонським районом, знаходиться в Іркутській області в Російській Федерації. Скоріше за все, Темуджин за національністю бурят, бо він народився саме на їхніх історичних землях. Буряти відносяться до сучасної монгольської національної і мовної групи, разом із сучасними монголами і шира-югорцями. Буряти мають автономію в складі Росії, а монголи живуть у власні країні Монголії, шира-югорці ж не зберегли державності і сьогодні живуть в складі Китаю.

Темуджин-Чингіс (Чингіс-Хан) мав братів і сестер - Джучі Казар Борджігін, Кашюн алчі Борджігін, Темуга Борджігін, Темуга Очигін, Темулун Ферюре, інших. Місцевість, де він зростав, була у районі Хантій, на річці Онон, сьогодні це територія Росії, на південь від міст Улан-Уде і Чита.

Сам Темуджин-Чингіс (Чингіс-Хан) I мав більше 8 дружин, багато наложниць та дуже, дуже багато дітей. Одна з дружин - Хулан (Мулан) з роду Меркин - була дочкою могольського (казахського) правителя. Нагадаємо, що “моголи”, вони ж яси, або сучасні казахи, відносяться до кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи. Тобто вони є генетичними родичами для куманів - колишніх хозарів (половців, кримейців, “кримських татар”, грец. перікопців, або укр. українців); для сараценів - “золотих” одинців (аланів, “поволзьких татар”, або сучасних русскіх); для ногайців - “астраханських татар” ("печенігів"); для сибіряків - “сибірських татар”; а також для чувашів, волзьких булгарів, башкортів, киргизів тощо. Це важливо розуміти - що моголи (яси, або казахи) не відносяться до сучасної монгольської національної і мовної групи, це зовсім інша нація з іншою мовою і зовнішністю, хоча раніше в російській історії цього особливо ніхто не роз'яснював.

Саме до кипчацької принцеси і переїхав юний бурят Темуджин, на територію сучасного Казахстану, і при одруженні з нею отримав друге ім’я - його стали називати кипчацьким (лат. татарським) іменем Чингіс.

Правителем поволзької країни сараценів (“золотих” ординців, або аланів) був в той час Дей-Сєчен I Мергу-Байракович, і він був батьком принцеси Борте-Фуджин. Борте-Фуджин Дейовна стане дружиною бурятського принца і нового могольського хана Темуджина-Чингіса (Чингіс-Хана) I Єсугейовича. Вона народить від нього сина - майбутнього великого хана Сара Орди (укр. Золотої Країни) на ім’я Джучі “Мандрівник” I Чингісович.

Джучі “Мандрівник” I Чингісович переїде жити і правити до діда на річку Ідель (ерз. Волгу), в місцевість, яка сьогодні називається середнім Поволжям, в місто Сара Орду, або укр. Золоте Місто (там, де сучасний Саратов). Саме через те, що він приїхав здалеку, він й отримав прізвисько “мандрівник”. Там він стане знаменитим правителем сараценів (тобто “золотих” одинців, або аланів, ерз. буртасів).

200. Утворення держави Могол Орда (укр. Велика Країна). Темуджин-Чингіс (Чингіс-Хан) I Єсугейович. Перший Закон “Яса Чингісхана” у 1206 році

1206 - Темуджин-Чингіс (Чингіс-Хан) I Єсугейович став легендарною фігурою в історії, бо саме він створив перший Закон, який називався “Яса Чингісхана”. Цим законом утворилася держава, яка стала носити назву “Могол Орда”, що у перекладі і означає “Велика Орда", або "Велика Країна” (відома в Європі під назвою “Монгольська Імперія”, але не треба плутати її із сучасною Монголією).

Слід зауважити, що Темуджин-Чингіс (Чингіс-Хан) I Єсугейович ніколи не правив у “поволзьких татар” (сараценів, або “золотих” ординців, аланів, ерз. буртасів). Він тільки мав одну з дружин принцесу із Золотого Міста (Сара, сучасний м. Саратов) на річці Ідель (ерз. Волзі) - Борте-Фуджин Дейовну. Чингіс-Хан став тільки батьком одного з майбутніх правителів Сара Орди (укр. Золотої Країни, майбутньої Алланії), але ніякого впливу на “поволзьких татар” могольські татари (тобто казахи) не мали - це були окремі нації і різні держави.

201. Утворення держави Сара Орда (укр. Золота Країна). Джучі “Мандрівник” I Чингісович

1207-1227 - Джучі “Мандрівник” I Чингісович - новий великий хан Сара Орди, або укр. Золотої Країни, майбутньої Алланії (прийшов після свого діда Дей-Сєчена I Мергу-Байраковича). Він син сараценської (тобто золотоординської, або аланської, ерз. буртаської) принцеси Борте-Фуджин Дейовни і казахського імператора бурятського походження Темуджина-Чингіса I Єсугейовича (легендарного Чингісхана). Принцеса була дочкою правителя країни сараценів (“золотих” ординців, або аланів) Дея-Сєчена I Мергуєвича з роду Унгірата (або Onggïrat, Конкират, Конграт).

Ім’я Джучі означає “Мандрівник”. Так його стали називати, бо він мусив поїхати з Монгольської Імперії правити у середнє Поволжя, в Золоте Місто (Сара) на річці Ідель (ерз. Волзі), до свого діда великого хана Дея-Сєчена I. Наступним великим ханом після Джучі “Мандрівника” I стане його син Батий (Бату) I Джучієвич у 1227-1243 рр.

В самому ж Казахстані (ядрі колишньої Монгольської Імперії) національним героєм вважається Жочи “Чужий” Темуджин-Чингісович, інший, вірогідно прийомний син Темуджина-Чингіса (Чингісхана) I. Саме Жочи “Чужий” ходив з походами у Алтай, Сибірію, Тюркестан. Ймовірно, йдеться про двох різних братів, один з яких помер, впавши з коня у 1227 році у середньому Поволжі, а другий був вбитий на території Казахстану у 1225 році і чия могила розташована на річці Ченгір, де йому поставлено мавзолей. Радянські дослідники часто переносять поняття поволзького кипчацького (лат. татарського) міста Золоте Місто (Сара Орда, сучасного Саратова) на увесь Казахстан (або Яссію). При цьому плутають їхніх правителів. Це робиться або через нестачу даних, або щоб відвести увагу від того, що сучасні русскіє (не руси) - це і була корінна нація середнього Поволжя з назвою алани (золотоординці, або “поволзькі татари”).

Одну з дружин Джучі “Мандрівника” I Чингісовича звали Йокі, також з роду Унгірат. Взагалі в нього було 14 синів: Орда, Батий I, Берке I, Бекчетар, Шибан, Тангут, Бувал, Чилаукун, Шингкур, Чимпай, Мухаммед, Удур, Тука-Тимур, Шингкум.

Саме Джучі “Мандрівник” I відомий тим, що створив перший Закон, який можна назвати “Ярлик Джучі”, бо слово "ярлик" сараценською означає "наказ", і відомо, що Джучі видавав за своє життя багато ярликів. Через це Золота Країна (Сара Орда) набуває статусу держави. При цьому стара назва нації “алани”, яка походить від назви племені "аланнів", також була вже давно відома. І це саме прапори Джучі майоріли над так званою “країною (або улусом, ордою) Джучі”, Золотою Ордою, або Алланією, майбутньою Росією. В дійсності, улусом Джучі називалися тільки Саратовська і Самарська області, а вся держава іменувалася "Золота Країна" (сар. Сара Орда), Алланія, а згодом Тартарія та, врешті-решт, Росія. Якщо Росії (Золотій Країні) сьогодні повернуть її історичний прапор - то це, судячи зі всього, повинен бути саме прапор Джучі “Мандрівника” I Чингісовича.

Зображення Авторська мапа Золотої Країни (Алланії, або Тартарії, майбутньої Росії) з її споконвічними кордонами. Міста Вороніж (Ограй) і Липецьк на річці Вороніж. Місто Тамбов. Місто Пенза на річці Сура. Міста Саратов (Сара), Сизрань, Самара (Беркімам, або "Сарай 2"), Тольятті і Ульяновськ (Синбір) на річці Волга (Ідель). На південному заході кордон частково проходить річкою Дон. Сусідні країни: Русь, країна мокшей Московія, країна ерзян Артанія (лат. Мордовія), Україна (Хозарія, або Куманія, Кримея, грец. Перікопа), Ногая, Чувашія, країна булгар Татарстан, Башкортостан, Яссія (Велика Орда, або Казахстан)

Зображення Прапор Золотої Країни (Росії)

202. Буртаси - це ерзянська (лат. мордовська) назва сараценів (“золотих” ординців, або аланів)

Ще до часів правління Дея-Сєчена I Мергуєвича, націю “поволзьких татар” називали аланами (за назвою відомого поволзького племені "аллани"), але волго-камські фіни називали їх своєю назвою - “буртаси”. При цьому саме саме назва “алани” дуже широко використовується в історичних джерелах східної Європи, а також в перських джерелах. Тобто “буртаси” і “алани” - це дві назви однієї нації. Вже за правління великого хана Джучі “Мандрівника” I Чингісовича, наступного після Дея-Сєчена I, з 1207 року країна стає більш відомою під назвою “Сара Орда”, що означає “Золота Країна”. Відповідно, нація Сара Орди називалася “сараценами” (анг. saraсens), або в перекладі - “золотими”, а в російській історії їх частіше називали просто “золотоординцями”. Мова Сара Орди називалася відповідно “сараценською” (анг. saracen). Про цю мову згадується і європейських джерелах, наприклад у Вільяма Рубрука і Джона Карпіні.

Іноземні сучасні історики в буртасах не розуміються і не особливо цікавляться, тоді як сучасні російські історики знову ж таки плутають слід, і називають буртасів “іраномовними”. При цьому російські історики все ж таки не можуть приховати те, що буртаси є жителями степу. А жителі Кипчацького степу - це і є кипчацькі (лат. татарські) нації. Тобто буртаси (алани) були татаромовними. Деякі ж історики вважають, що буртаси були фіномовними, оскільки археологи знаходять сліди буртаської культури серед поселень мокшей та ерзі (мордви). Але ми вже знаємо та розуміємо, що буртаси просто окупували мокшей та ерзю (мордву) і саме тому татарська буртаська культура з часом переплелася з культурою завойованих націй. І саме аланська, мокшанська та ерзянська культури сьогодні називаються єдиною назвою - “русскою культурою”. Адже, всі російські пісні - це фінські московські розспівки та кипчацькі аланські пісні про степ і кацапів (сучасна вимова - “казаки”, саме через першу букву "а") і степ. Головні сучасні міста аланів - це Вороніж (Грай, або Ограй), Липецьк, Тамбов, Пенза, Саратов (перша столиця), Сизрань, Самара (друга столиця), Тольятті та Ульяновськ (Симбір).

203. Сарацени (або “золоті” ординці) і кумани (або половці, колишні хозари) проти волзької Булгарії

1212 - сарацени (“золоті” ординці, або алани) зробили набіг на волзьку Булгарію, або на так зване “Казанське ханство”, або “Болгар” (це нинішня республіка Татарстан, у складі Росії). Золотоординцям спочатку допомагав загін куманів (тобто половців, колишніх хозарів).

Але правитель волзьких булгарів хан Мін-Кірей (м. Казань) дав відсіч загонам із Золотого Міста (Сара) та Куманії (країни половців, колишньої Хозарії). За літописом гадяцького полковника Григорія Граб’янки, він гнав куманів до Азовського моря і став там табором в найвужчому місці між Чорним та Азовським морями - це місце носить назву Перекоп. Ця назва походить від давньогрецького слова “перікопа” й означає “уривок”, “витяг”, “фрагмент”, щось вирізане, прорізане, вичленоване і, відповідно, руською (русинською, або сучасною українською) мовою перекладається як “україна”, “украйна”, або “вкраїна”, тобто викроєна земля у цьому випадку. Про це вже було написано у пункті 194. Греки також використовували це слово щодо вирізаних абзаців в книжках.

204. Ерзяни (лат. мордва) з 1212 року. Тюштя II Всеволжевич

1212-1238 - Тюштя II Всеволжевич (“Юрій II Всеволодович”) - новий правитель ерзян, майбутньої Артанії (прийшов після свого батька Всеволжа “Великого Гнізда” I Юрія-Георговича (“Всеволода III Юрійовича”). Він правнук інязора Куда-Дея (Кудая) I Тюштевича, дядько Неврюя Пургас-Герислововича (“Олександра “Невського” Ярославовича”). Жив до 1250 року. Одне з місць його проживання було у поселенні Ширингуши, біля містечка Зубова Поляна (Саранська область, Мордовська республіка, сьогодні в складі Росії). Тюштя II Всеволжевич отримав у спадок від свого предка, Тюшті (Тюштеня) I Пургіне-Пазовича (“Ярослава I”) музичний мідний ріг “Торама”, звук якого є закликом до об’єднання проти агресорів.

Зображення Ерзянський принц та інязор Тюштя (укр. зірка). Він успадкував міфічну музикальну трубу Тораму (права на зображення авторські)

Саме про Тюштю II Всеволжевича (“Юрія II Всеволодовича”) ерзянський народ створив епос “Масторава”, в якому він бореться проти навали буртасів (тобто золотоординців, аланів), яких очолює Кулома. У місті Саранську, сучасній тимчасовій столиці Артанії (лат. Мордовії) йому поставлено пам’ятник.

вірш Про Тюштю

(уривок, автор А. Прохоров, славинською (новгородською) мовою)

На краю лесного моря-океана,

Где средь рощ берёзовых - хлебные поля,

Выросла красавица Зубова Поляна -

Сторона заветная, Родина моя.

Тюштя II Всеволжевич (“Юрій II Всеволодович”) мав дружину, яку звали Мазай. Від іншої дружини Агафьї з русинського міста Чернігова народиться син Воло-Тимер “Красне сонечко” Тюштевич (“Всеволод Юрійович”), який стане засновником у 1221 році і мером у поселенні свого імені Біле-Залізо (Воло-Тимер, або сучасне місто Владимир), й буде мати дружину Апраскію “королевичну”, про яких ерзяни складатимуть народні билини. Нагадаємо, що слов’янське ім’я Ладомир походить від староукраїнських слів “лад” і “мир”, тобто “злагода” і “спокій”, а ерзянською мовою слово “воло” значить “біле”, “тимер” - “залізо”, що й дало ім’я “Волотимер”, “Володимер”, “Володимир”, які є фінськими словами, й не мають відношення до слов’янських імен. Тільки пізніше колоніальні історики цьому словосполученню придали зміст як “такий, що володіє світом”, зі славинської (новгородської) мови “владєть” (укр. володіти) та “мир” (укр. світ), а на початку русинського імені Ладомир стали додавати літеру "в" як в німецькому імені "Вольдемар".

Для аналогії, варто звернути увагу на назви поселень і місцевостей: “Воло-гда”, “Воло-тимерія”, “Воло-колам”, “Воло-дай”, “Воло-ам”. Як ми розуміємо, це місцеві топоніми. Об’єднує їхнє слово “воло”. “Вологда” - це слово вепського походження, означає “біла річка”, тобто річка з білою (прозорою, чистою) водою. Назва “тимер”, що означає “залізо”, також тісно пов’язана зі старовинним селом Велике Тимерево, де в кургані знайдено сліди стародавнього поселення фінського ерзянського народу.

У Русі (або Рутенії) взагалі раніше не було імені "Володимир", а було "Ладомир". Якщо уважно перечитати літописи з 1300-ого по 1600-ті роки, наприклад, Львівський, Чернігівський, то ви помітите, що ім’я “Володимир” не зустрічається. Руське (русинське) місто Володимир-Волинський раніше називалося Ладомиром, район офіційно називався Ладомерією, а перейменували його вже за часів Російської Імперії. Це свідчить про те, що таке ім’я “Володимир” не користувалося популярністю і не було у вжитку у русинів і куманів. А це означає, що нову історію Русі, або Рутенії, переписали в Росії у 1700-их та 1800-тих роках, використовуючи фінські назви для того, щоб отримати хоч щось спільне з фіно-татарською Московією.

У 1238 році ерзянська (лат. мордовська) земля буде захоплена військами великого хана Золотої Країни (Сара Орди) Батия (Бату) I Джучієвича, проти якого відбудеться битва на річці Сіт.

Про Тюштю II Всеволжевича (“Юрія II Всеволодовича”) написав пісню український музичний гурт “Кому вниз” “Звертання до Тюшти” (ерзянського інязора Тюшти II Всеволжевича), на музику ерзянського композитора Ольоша (Olöš), щоб пробудити самосвідомість ерзянської нації, щоб вони вспам’ятали, що в них була колись власна держава Артанія (лат. Мордовія).

Наступним правителем, або інязором, після Тюшти II Всеволжевича (“Юрія II Всеволодовича”) стане його брат Пургас-Герислов I Всеволжевич (“Ярослав II Всеволодович”) у 1238-1247 рр.

205. Мокші з 1220 року. Пуреш I Тьокшоньович

1220-1241 - Пуреш I Тьокшоньович - новий правитель країни мокшей, або майбутньої Московії (прийшов після свого батька Тьокшоня I Атям-Шкайовича). Пуреш I став засновником у 1220 році столиці мокш - міста Перум (сучасної Москви). Мав синів, яких звали Атямас, Тьокшонь II Пурешович, дочку Наручадь I Пурешовну. Він та його син Атямас загинуть від рук сараценів (“золотих” ординців, або аланів) під час навали на Західну Європу.

Пуреш I Тьокшоньович мав в союзниках, вірогідно, через династичні шлюби, Тюштеня (Тюштю) II Всеволжевича (“Юрія II Всеволодовича”), який був сином ерзянського правителя Всеволжа “Великого Гнізда” I Юрійовича (“Всеволода III Юрійовича”) і онуком русинського принца Юрія-Георга “Довгорукого” Ладомира-Мономаховича. Також мав союзницькі відносини з каганом Куманії Котяном (Кобяком) I Беглуковичем. Наступною правителькою стане його донька Наручадь (Нарчатка) I Пурешівна у 1241-1242 рр.

Перший Закон для мокшей Пуреш I Тьокшоньович не встиг запровадити, оскільки московити в 1232 р. були захоплені сараценами (тобто “золотими” ординцями, аланами, буртасами). Тобто, це означає, що мокші не встигли створити державу, оскільки держава завжди створюється першим Законом. У ерзян, наприклад, таким законом стане Пургасова Волость (1238 р.), якою створилася держава Артанія (лат. Мордовія), у русів (русичів, або русинів) - Руська Правда (852 р.), яка створила державу Русь, у казахів - Яса Чингісхана (1206 р.), яка створила державу Монгольську Імперію, або Велику Орду.

Релігії у московитів на той час теж ще не було. Вони були язичниками. Лангобардський (тобто італійській) торговець XV століття Йосафат Барбаро у книзі “Подорож до Тани” писав, що народ мокші поклоняється образу вбитого ними ж коня.

206. Заснування міста Москва у 1220 році. Перша назва Москви

1220 - цього року було засноване маленьке поселення з хатами, яке отримало назву Перум, за ім’ям засновника. Розташоване воно на річці Мокша (Москва). Тільки пізніше, на початку 1400-их років, поселення Перум перейменують у місто Москву. Можливо, власне оцязор Пуреш і є засновником цього поселення, і його ім’я в давнину насправді могло вимовлятися як Пурямс, чи Перумш, або на кшталт цього, що й дало назву місту.

Цілком зрозуміло, що руси (русичі, або русини) не засновували мокшам (лат. москалям, moxel, або московитам) їхнього головного міста, хоча російські історики стверджують, що Москву заснував саме руський (русинський) князь, якого звали Юрій Довгорукий. Але відомо ж, що в дійсності принц Юрій-Георгій “Довгорукий” Ладомир-Мономахович відвідував країну Артанію (сучасну Мордовію), де одружився на ерзянських принцесах. Тобто, цей принц взагалі не жив в Московії, або країні мокшей. Мокші (лат. москалі, укр. московити) і ерзя (лат. мордва) - це дві різні нації, й кожна з цих двох націй мала свої території, кордони й, врешті-решт, мови. Мова мокшей відрізняється від мови ерзян так само, як, наприклад, мова поляків відрізняється від мови білорусів, або мова голландців від мови німців. Нагадаю, що мокші (лат. москалі) та ерзяни (лат. мордва) відносяться до фінської національної і мовної групи.

Руський (або русинський) принц Юрій-Георгій “Довгорукий” породнився колись саме з ерзянами, із сім’єю, яка правила в країні ерзян Артанії, а до мокш і, відповідно, до головного мокшанського поселення Перум (сучасної Москви) Юрій-Георг не мав взагалі ніякого відношення. Тому заснувати “Москву”, яка взагалі в старі часи називалася “Перум”, він аж ніяк не міг. Для російських пропагандистів, які зневажливо ставляться до окупованих націй, було все-одно - що мокші, що ерзя, їх сьогодні люблять об'єднуватим спільною назвою "мордва" та не вбачати між ними різниці, тому їм було легко "перенести" Юрія трохи на захід у місце, де сьогодні стоїть Москва, незважаючи на те, що жив він значно раніше до заснування Москви. А про те, що у мокшей ще у 1240-их роках не було міст - є свідчення мандрівників.

Головне поселення народу мокш (лат. москалів, moxel) заснували, насправді ж, самі мокші, і назвали його на честь свого очільника - “Перум”. За таким принципом отримали назви столиці багатьох країн світу, наприклад, Київ (античне Амадока) перейменували за іменем князя Кия I Яновича, Париж (античне Лютеція) - за іменем Парисія (голови племені парисіїв), античний Рим (Rome) заснував Ромей, Краків - князь Крак тощо.

207. Примітка про Перуна

Перун і Велес - це фінські боги. “Слов’янськими” їх “зробили” вже за часів німецько-французької колонізації (“Російської Імперії”). У фінських мовах Перун (Перямс) означає “ворожити”, Велес (Веле) - “село”, Макошь - “заміжня жінка”, Мокоша (Мокша) - богиня води, рослин та родючості. Тобто, народ мокші на жіночому божестві (на річці Макош) побудували чоловіче божество Перум - це дуже символічно. Ймовірно, що це було головне поселення мокшей, і його назва несе в собі дійсно якийсь сакральний сенс. Тобто для мокшей (лат. москалів, укр. московитів) сакральним місцем є не чужий кипчацький (лат. татарський) куманський півострів Таврія Херсонес (сучасний Кримський), як пропагує ворожа народу влада, а власна фінська мокшанська столиця.

Сьогодні Перум - це сучасне місто Москва. Таку нову назву місту нададуть на початку 1400-их років алани - колишні золотоординці, вони ж “поволзькі татари”. Річку Йов на території республіки Мордовії перейменували лише порівняно нещодавно на Мокшу, вірогідно, з метою відвести увагу від того, що раніше “Мокшею” називалася саме сучасна річка Москва.

208. Перший напад моголів на русів (русичів) і на куманів (половців, колишніх хозарів)

1220-1223 - війська моголів (ясів) перейшли зі свого східного узбережжя Хозарського (сучасного Каспійського) моря на західне узбережжя. А західне узбережжя було територією Куманії (колишньої Хозарії, або країни половців), бо Куманія в ті часи мала вихід до Каспійського моря. Почалися сутички між куманами і моголами (тобто між українцями і казахами). Кумани покликали на поміч русів (русичів, або русинів) й разом з ними провели битву проти моголів на річці Калка (сучасна Кальчик) на своїй території в області Дике Поле (або Поле Диканя “Землероба”, в сучасній Донецькій області).

Руськими (русинськими) воєводами були Семен Олуєвич і Василько Гаврилович. Куманським (половецьким, або хозарським) гетьманом був Ярун. Куманію (колишню Хозарію) в цей час очолював каган Уран-Тимур (Юра) I Сутойович, а Русь - великий князь Владислав-Одомир I Оттович. Між русами (русичами, або русинами) і куманами (половцями, колишніми хозарами) тоді вже були міцні родинні стосунки, наприклад, колишній каган Котян (Кобяк) I Беглукович був тестем русинських принців Мстислава “Німого” Ярославовича і Мстислава “Удатного” (Bold) Мстиславовича, а майбутній каган Кутень-Займан I Сутой-Кончакович, брат Урана-Тимура (Юри) I Сутийовича, був одружений на руській (або русинській) принцесі Ержебет Мстиславівні.

209. Куманія (країна половців, колишня Хозарія) з 1223 року. Кутень-Займан I Сутийович

1223-1248 - Кутень-Займан I Сутийович - новий каган Куманії (прийшов після свого брата Урана-Тимура (Юри) I Сутийовича). Жив у 1214-1240 рр. Він син каган Сутия-Кончака I Котяновича. Одружився з руською (або русинською) принцесою Ержебет Мстиславівною. Одна з його дочок, відома як Єлізавета “Куманська”, одружиться з сином мадьярського короля Бели IV - Етьєном Арпадом “Угорським”, який пізніше став відомим під іменем Стефан (Іштван) V, і в них народяться доньки Марія, Анна, син Джен. Наступним каганом після Кутеня-Займана I Сутийовича стане його племінник Ачик I Уранович у 1248-1298 рр.

210. Сара Орда (укр. Золота Країна) з 1227 року. Батий (Бату) I Джучієвич

1227-1243 - Батий (Бату) I Джучієвич - новий великий хан Сара Орди (укр. Золотої Країни), майбутньої Алланії (прийшов після свого батька). Він син Джучі “Мандрівника” I Чингісовича і Йокі з роду Унгірат, онук могольського імператора бурятського походження Темуджина-Чингіса I Єсугейовича (легендарного Чингісхана). Народився Батий (Бату) I в Тюркії (укр. Туреччині).

Батий (Бату) I Джучієвич мав біля 26 дружин. З однією з них на ім’я Боракчин у нього народилиися діти: Сартак I, Тогоган (Тукан), Улаґчи I, Абукан тощо. Тогоган (Тукан) Батийович матиме синів Менгу-Тимур I Тогогановича і Туда-Менгу I Тогогановича (переїде до Монгольської Імперії). Наступником Батия (Бату) I Джучієвича стане його син Сартак I Батийович у 1243-1256 рр.

Зятем великого хана Батия (Бату) I Джучієвича був, дуже вірогідно, ерзянин з русинським і куманським корінням на ім’я Неврюй, або так званий “Олександр Невський” - син ерзянського (мордовського) інязора Пургаса-Герислова I Всеволжевича (“Ярослава II Всеволодовича”). Неврюя історики називали прізвиськом “Олександр” для зручності, за іменем однієї з його дружин. Справа в тому, що за подібними прізвиськами історикам було зручніше ідентифікувати величезну кількість намісників, правителів та їхніх нащадків - адже не забуваємо, що у людей тоді народжувалось в середньому по 20 дітей. Неврюй (“Олександр Невський”) з юних років супроводжував сараценського (або золотоординського, аланського) великого хана Батия I усюди. Був він також у дружніх відносинах із сином Батия I - майбутнім великим ханом Сартаком I Батийовичем.

211. Мокші і ерзяни (лат. мордва) з 1230 року. Перші сутички між ними

1229-1230 - в ці роки розпочалися непорозуміння між мокшами (лат. москалями, або московитами) і ерзянами (мордвою). Мокші мали першу відому в історії сутичку з ерзянами. Мали місце бійки між загонами двох фінських правителів - мокшанського оцязора Пуреша I Тьокшоньовича та ерзянського принца й майбутнього інязора Пургаса-Герислова I Всеволжевича (“Ярослава II Всеволодовича”), батька Неврюя (“Олександра Невського”).

В ці роки у народу мокшей (лат. москалів, або moxel, майбутніх московитів) все ще не було державності. Це ми розуміємо з того, що нічого не відомо про те, щоб у них з’явився свій перший Закон. Їхні містечка були у зародковому стані. Голова мокшанського народу називався “оцязор”, що означає щось на кшталт "смарагд", за рівнем як “великий князь” або “король”, а у ерзян правитель держави називався “інязор”. На відміну від мокшей десь у 1238 році в ерзян (лат. мордви) з’явиться свій перший Закон (1238 р.), який матиме назву “Пургасова Волость”, який заснує батько Неврюя (Невського) Пургасовича.

212. Сарацени (“золоті” ординці, або алани) нападають на мокшей у 1232 році

Непорозуміння між лідерами двох генетично споріднених фінських народів мокшей і ерзян (лат. мордви), які розмовляли на схожих мовах, викликала їхнє політичне й військове ослаблення. Мокші і ерзяни відносяться до фінської національної і мовної групи, й співвідносяться між собою так, як, наприклад, русичі (русини, рутени) й поляки. Цим ослабленням скористалися їхні сусіди сарацени, що більш відомі під назвою “золоті” ординці (золотоординці), вони ж алани, буртаси, або “поволзькі татари” - нація кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи, яка жила на річці Ідель (ерз. Волга).

Після декількох набігів, сараценські лідери побачили, що можуть легко збагачуватися за рахунок інших. Після цього вони почали ще частіше здійснювати напади з пограбунками на мокшанські й ерзянські (мордовські) поселення. Бо фінські народи були як діти: довірливі, слухняні й повільні.

1232 - відбувається черговий напад на мокшей з боку сараценів, або аланів. Напад йшов, мабуть, з півдня на північ, тобто з боку аланських Липецької й Тамбовської областей на ті мокшанські території, де зараз розташовані міста Тула і Рязань (колишнє місто Балтакінта).

Сарацени (тобто “золоті” ординці, або алани) починають просуватися далі й ще більше захоплювати території мокш. Після цього захоплене місцеве мокшанське населення окупанти починають використовувати насильно в якості війська. Тобто, ординці, або "поволзькі татари" одразу мобілізують населення на вже захоплених територіях, й ведуть далі цих нових солдат поперед себе у подальших наступах, проти свої же. Надалі сарацени та мокші вже разом здійснюватимуть набіги на землі сусідніх держав.

1235 - сараценами (“золотими” ординцями, аланами, або “поволзькими татарами”) було проведено збір знаті “Курултай”. Вірогідно, на ньому прийнято рішення про збагачення шляхом продовження пограбування багатих міст і поселень в сусідніх країнах. Судячи з усього, рішення цього курултаю стало “національною ідеєю” Золотої Країни, яку вони продовжують впроваджувати до цього часу.

213. Походи сараценського (золотоординського) великого хана Батия (Бату) I Джучієвича разом з моголами на Куманію і Русь з 1236 року

До сараценів, тобто мешканців Країни Сари (Сара Орди, укр. Золотої Країни), або аланів, приєдналися їхні могольські родичі - хан і полководець Мунке Толуйович (він син Толуя Чингісовича, племінник великого хана Джучі “Мандрівника” I Чингісовича). В той час імператором в Монгольській Імперії був його дядько - хан Угедей Чингісович (правив у 1229-1241 рр.). Після нього з 1241 року правитиме протягом 4-ох років його дружина Туракина. А з 1241 до 1246 року правитиме імператор Куюк - третій хан Монгольської Імперії (або Яссії). Саме до нього поїдуть ченці Вільям Рубрук і Джон Карпіні, посли від Папи Інокентія IV з посланням припинити війну.

Перші військові походи моголів відбулися спершу на територію куманів (колишніх хозарів) в 1236 році; потім до мокшей (лат. москалів, або московитів). А походи сараценів (“золотих” ординців, або аланів) відбулися спочатку до ерзі (мордви) в 1238-1239 рр.; й надалі - до русів (русичів, або русинів) у 1240-1242 рр.

Могольське військо Мунке Толуйовича знаходилося спочатку просто на своїй території, в Монгольській Імперії на східній стороні Хозарського (Каспійського) моря. Вони зібрали там своє військо й спокійно та швидко перейшли землями ногайців на західну сторону моря на територію хозарів (куманів), тобто на сучасне Ставропілля. Після цього моголи під керівництвом полководця Мунке Толуйовича (пізніше він стане імператором) пройшли куманськими землями до Азовського моря, піднялися на північ на землі русів (русичів, або русинів), й пізніше повернулися назад до Монгольської Імперії. Ці спільні походи сараценів (“золотих” ординців, “поволзьких татар”, або аланів) і моголів (ясів) називалися “татаро-монгольською навалою” або “монголо-татарським нашестям”, а спільна армія сараценів і моголів називалася “монголо-татарами”.

Тобто, як ви вже зрозуміли, ця армія складалася з двох націй - моголів (ясів) і поволзьких татар (аланів). Тому російські історики, коли писали про них, ставили ці дві назви поруч через дефіс.

214. Куманія (колишня Хозарія) в 1237 році. Битва проти сараценів (“золотих” ординців)

1237 - у куманській області Дикому Полі, або Полі Диканя “Землероба” (це Донецька, Луганська і південь Воронезької області без міста Воронеж) Куманії в ці часи головує намісник та гетьман Беркут Юрович, він син кагана Куманії Урана-Тимура (Юри) I Сутийовича. Воєводами у нього були Арджумак, Куранбас, Капаран. Билися спільно з русами (русичами, або русинами) проти вторгнення аланського полководця Берке I Джучійовича (який в майбутньому стане великим ханом Алланії). Гетьман Куманії Беркут Юрович загинув в цих боях.

215. Сара Орда (укр. Золота Країна) в 1237 році. Окупація мокшей

1237 - відбувається поступове подальше закріплення сараценів (або “золотих” ординців, аланів, ерз. буртасів) на землях мокшей. Головами в Московській області в той час були Козьма (“Інгвар”), який загинув у 1235 році, і його молодший брат “Давид” (справжнє ім’я невідоме). Дружиною Козьми була Агріпіна, і з ними був їхній син Урі (“Юрій Інгварович”) з дружиною. Вони усі загинули. Нагадаємо, що оцязором мокш у цей час все ще залишався Пуреш I Тьокшоньович, але він був вже у повній васальній залежності від сараценських (золотоординських) окупантів.

Перський історик Рашид ад-Дін Фадл Аллах пише про великого хана Батия (Бату) I Джучієвича: “Він провів там те літо, а після того в такіку-мул, у рік курки (1237 р.) Орда, Берке, Кадан, Бурі, і Кулкан зайнялися війною з мокшею і арджанами (ерзянами) та в короткий час заволоділи ними”. Також він зазначав, що “золотим” ординцям був наданий наказ відрізати кожному мокші вухо, й всього потім було нараховано 27 тисяч вух. Про такий своєрідний “перепис населення” писали український письменник Володимир Білінський у книзі “Моксель, або Московія. Книга третя” та історики Б. Д. Греков і А. Ю. Якубовський у книзі “Золота Орда та її падіння”. Така жорстока традиція збереглася у сараценів (“золотих” ординців) й по цей день. Назву своєї нації сарацени, або “золоті” ординці, вже давно поміняли, але звички залишили старими.

Війська Батия (Бату) I Джучієвича не чіпали Богословського чоловічого монастиря, заснованому паломниками, бо в ньому вони знайшли тимчасовий притулок. Цей монастир було засновано у 1096 р. у селищі Стара Резань на річці Ока, неподалік нинішнього поселення Спаськ. В монастирі мешкали представники Папи, а також місцеві волзькі фіни мокші, які там працювали або прийняли християнство. Архієпископом там був Михайло. Батий дав йому свій перстень-печатку, який Михайло поклав у позолочену чашу. Сьогодні ця чаша зберігається в Успенському Кафедральному соборі у мокшанському місті Рязань.

216. Монгольська Імперія (укр. Велика Країна) в 1237 році. Роковий курултай

Згідно з відомостями перського історика 1200-их років Рашид ад-Діна Фадл Аллаха восени 1237 року глави однієї з кипчацьких (лат. татарських) націй, а саме хани Монгольської Імперії (майбутньої Яссії), влаштували свій “Курултай”, тобто релігійний верховний збір знаті. На цьому курултаї, судячи з усього, вони й прийняли рішення йти війною на захід на інші країни - на куманів (колишніх хозарів, або причорноморських татар), на черкесів (сучасних адигів) та на русів (біл. русичів, нім. русинів, анг. рутенів).

217. Засічні оборонні лінії слов’ян проти навали кипчаків (лат. татар)

Через такі набіги сараценів (або “золотих” ординців, аланів), мокшей і ерзян (лат. мордви) на слов’янські народи держав Новогардії (м. Великий Новгород) та Русі (м. Київ) ті почали будувати мережу оборонних фортець і ліній. Ці фортифікаційні споруди отримали назву “засіки” або “засічні лінії” - це загородження із загострених колів та дерев, повалених хрест-навхрест гостріями вбік супротивника, а також земляні вали. Як вони збереглися вісімсот років? - Це доречне питання, можливо їхній стан відновлювали декілька разів, а потім підтримували.

Збудували їх, як кажуть російські історики - проти агресії “невідомих” “племен”. Такі засіки звели також і фіни ерзя (лат. мордва) в районі міста Герислов (Ярославль).

Для захисту від кого ж зводили ці засічні лінії? Давайте подивимося місце їхнього розташування. Так звана “велика засічна лінія” знаходилася на півдні земель слов’янської держави Плесковії (або Псковської республіки), на східних кордонах руського (русинського) Брянського князівства, руських (русинських) міст Новгород-Сіверський та Путивль. Логічно, що вали із засіками захищали ці території зі сходу. А хто ж у нас на сході слов’янських земель? Правильно, там Сара Орда (укр. Золота Країна). Засіки слов’янської держави Новогардія (або Новгородської республіки), і півночі волго-фінських держав Московії і Артанії (лат. Мордовії) біля міста Ярославля представляли собою бар’єр проти південних земель, а в районі ерзянської столиці міста Рошта Оз (міста Рошти, або “Ростову”, сучасного Нижнього Новгороду) - проти західних, зокрема захищали кипчацьку (лат. татарську) державу волзьку Булгарію (“Казанське ханство”) та її столицю місто Казань.

Сьогодні російські історики пишуть, що ця лінія захищала так звану “Російську державу” від нації монголів. Але ж ми бачимо, що землі кипчацької (лат. татарської) держави волзької Булгарії (“Казанського ханства”) захищалися від набігів із заходу. А слов’янське місто Великий Новгород та волго-фінське місто Герислов (Ярославль) захищалися від нападів з півдня, а землі Чернігівського князівства (які були частиною Великого князівства Руського - захищалися від навали зі сходу.

За твердженнями сучасних російських істориків можна, звичайно, припустити, що це ординці побудували ці лінії навколо себе і самі захищалися від Новогардії, Русі та від Волзької Булгарії (Казанського ханства). Але, спираючись на такі факти, що, наприклад, волгобулгарське місто Казань ординці намагалися взяти аж цілих 8 разів, і для цього робили систематичні набіги з 1480 по 1550 роки, то виникає впевненість у тому, що поява таких оборонних ліній навпаки, захищала волзьких булгарів від нападів.

А чому ж тоді ті, хто називається сьогодні русскіми, так ось взяли та залишили без захисту? Та тому, що вони найімовірніше, й були тим самим настирливим невгамовним народом, який загрожував своїми набігами, внаслідок чого інші держави змушені були насипати і спорудити проти них засічні оборонні лінії та довгі земляні вали вздовж усіх своїх кордонів. Що актуально і сьогодні, як ми знаємо, у 2014 році Україна (колишні Русь та Хозарія) порушила питання про будівництво нової такої засічної лінії - оборонної стіни вздовж кордону з колишньою Московією (або Росією).

218. Сарацени (“золоті” ординці) продовжують навалу в 1238 році

Батия (Бату) I Джучієвича буде вбито у місті Сара у 1256 році, після його повернення з Монгольської Імперії. Батий відомий ще тим, що у 1246-1255 рр. очолював головний релігійний збір “Курултай”. Тобто він в ті роки був релігійним лідером кипчацьких народів, і відвідував в ці роки Монгольську Імперію. Цю посаду він отримав тому, що був прямим нащадком хана Темуджина-Чингіса (Чингісхана) I Єсугейовича, бо очолювати курултай дозволялося тільки прямим нащадкам Чингіса. Саме до Батия в Монгольській Імперії також завітали ті самі європейські ченці - посланці Папи, Вільям з містечка Рубрук і Джон з містечка Пьяно де Карпіні.

За часів хана Батия (Бату) I Джучієвича в нього служив повользькотатарський полководець Інегуй Миняша. Відомо, що проти нього сражався ерзянський (мордовський) правитель Тюштя II Всеволжевич (“Юрій II Всеволодович”), який правив у 1212-1238 рр. і був сином правителя Всеволжа “Великого Гнізда” I Юрійовича (“Всеволода III Юрійовича”) і онуком руського (русинського) принца Юрія-Георгія “Довгорукого”, а також правнуком ерзянського правителя Куда-Дея (Кудая) I Тюштевича.

1238 - напад сараценів, або золотоординців, на прикордонні землі ерзян в районі річки Лісовий Вороніж на кордоні східної частини Рязанської та Тамбовської областей. Операція велася під проводом великого хана Батия (Бату) I Джучієвича, який особисто брав участь у битвах. Країною ерзян Артанією (майбутньою Мордовією) у цей час правив ерзянський (мордовський) правитель Тюштя II Всеволжевич (“Юрій II Всеволодович”), син Всеволжа “Великого Гнізда” I Юрійовича (“Всеволода III Юрійовича”). Бійка закінчилася поразкою ерзян біля Чорного лісу. Сьогодні російська пропаганда при описі саме цього випадку ерзян називають “русскіми”, а аланів (тобто сучасних русскіх) називають “татарами” і навіть “монголами”.

Тобто, російські історики маніпулюють термінологією. З одного боку більшість ерзян сьогодні справді добровільно звуть себе “русскіми”, а це значить, що дійсно - “русскіє” були розгромлені татарами (тобто аланами). Втім слід завжди пам’ятати, що в ті часи ці “русскіє” офіційно називалися “ерзянами”. Не можна, на мій погляд, використовувати сучасні терміни для минулих подій. Наприклад, я та інші дослідники історії не називаємо київських князів Аскольда (Колю), Ладомира або Яро-Слава “українськими”, бо це - сучасний термін, тому ми використовуємо старовинний термін “руські князі”, бо саме так вони тоді офіційно називалися. Для кожного проміжку часу потрібно використовувати саме такий термін, якій був офіційним на той момент. Якщо писати інакше, як це роблять російські історики, то це вносить плутанину і є навмисною підміною понять.

Також у 1238 році відбулася битва у між ордою (армією) великого хана Батия (Бату) I Джучієвича та мокшами у мокшанському поселенні Козельськ. Козельськ знаходиться у сучасній Калузькій області в Росії. Деякі українські дослідники плутають його з руським (русинським) містечком Козелець Чернігівської області України. Місцевість навколо цього мокшанського поселення великий хан Батий назвав “злим місцем” і увесь Козельськ разом з місцевими мешканцями було знищено. На сьогоднішній день в Козельську встановлено меморіальну дошку на пам’ять про ці події.

219. Мокші у 1238 році. Воїн Євпатій-Коловрат Львович

1238 рік - в країні мокш в битві проти аланів (ерз. буртасів, колишніх сараценів, або золотоординців) з’являється історичний персонаж Євпатій-Коловрат Львович, з прізвиськом “шалений”. Проти нього з боку татар був виставлений сараценський (аланський) богатир Хостоврул. Євпатий-Коловрат захищав мокшанські землі від сараценів під селищем Коломна, яке знаходиться в сучасній Московській області, розташоване майже посередині між сучасними мокшанськими містами Москвою та Рязанню. Загинув у бою на початку 1238 року.

За легендою, Євпатій-Коловрат народився в країні мокшей (лат. москалів, укр. московитів) у західній частині сучасної Рязанської області, а його батька нібито звали Лев. З огляду на руське (або русинське) ім’я батька, а також українське “Коло” (Коля), можна припустити, що у Євпатія, крім мокшанських коренів було і руське (русинське) коріння. Але в описах легенди про Євпатія, сучасні російські історики називають його і все військо, і всіх мокшей “русскіми”, а сараценів (“золотих” ординців, аланів, ерз. буртасів) - “монголами”. Тобто - знову підміняють термінологію.

За легендою, Євпатія-Коловрата поховали в соборі в місті Рязані, але ми вже знаємо зі старовинних книг мандрівників, що в дійсності на той час у мокшей (лат. москалів) не було ще міст. Єдиним у тих краях "собором" був латинський Іоанно-Богословський чоловічий монастир, заснований грецькими місіонерами, біля селища Пощупово на 25 км північніше від сусчасної Рязані. Ймовірно, саме про цей “собор” і йдеться.

220. Примітка про мокшанське місто Балтакінта (Рязань)

У ті часи в країні мокшей (лат. москалів, moxel) не існувало міста Рязань - це дуже важливо знати. У російській історії часто пишуть про міфічне “взяття Батиєм Рязані”, але в дійсності ж міста з такою назвою не було. На каталонському Атласі Світу, що виданий у 1375 році, на місці сучасної Рязані стоїть місто під назвою Балтакінта. Тому, зрозуміло, що всі згадки Рязані, чи “Володимиро-Суздальського” князівства, чи “Рязансько-Муромського” князівства, чи якоїсь “Заліської” землі - це просто вигадка істориків-колаборантів. Таких князівств на той час не існувало, а існували просто країна мокшей (без поділу на області) з містами Перум, Тораки (Тверь) та селищем Стара Резань), і сусідня країна - Артанія (зі столичною “Роштовською”, тобто сучасною Нижегородською, і “Воло-Тимерською” областями). Саме Артанію і могли називати потім умовно "заліською землею", тому що її територія як раз межувала з Московією й починалася з Волотимерської області (перше поселення біля кордону потім назвали "Переславль-Заліський"). Можливо, слово "заліська" було перекладом від "тимеровська", бо "тимер" означає русинською саме "залізо". Тобто за Московією починалася, відповідно, "заліська" (або тимерівська) територія - країна ерзян Артанія. Дослідники вважають, що так країну могли називати, бо по відношенню до Русі вона була розташована за лісами, але в дійсності в Московії та Артанії були такі ж ліси. Селище з трьома хатами під назвою "Муром" відносилося також до ерзянської Воло-Тимерської області.

Але повернемося до південних земель мокшей. Російські історики пишуть, що в 1237 р. місто Рязань нібито було добре укріплено земляними валами та дубовими стінами. Але європейські посли Вільям з містечка Рубрук і Джон з містечка Пьяно де Карпіні пишуть у своїй книзі “Подорож до Східних країн 1253-55 рр. та Подорож Джона Карпіні до двору Куюк хана 1245-1247 рр.” (м. Лондон, 1900 р., перевидання 1998 р., Asian educational services, переклад на англійську W. W. Rockhill), що у народу мокшей (лат. моксель, moxel, москалів) “не було міст і жили вони у хатинах”. Ця же книжка з російським перекладом пройшла цензуру Російської Імперії, тому містить недостовірні факти. Зокрема, в ній старовинна держава Русь замінюється новим поняттям сучасної Росії, якої тоді ще під такою назвою не було. Руси (русичі, або русини, рутени) названі “русскіми”, приховано дані про мокшей та ерзян, інші фінські народи, та в електронній версії приховані мапи. У коментарях перекладач дає пояснення з творів російського “історика” Миколи Карамзіна, який "сочиняв" історії європейської колонії “Російської Імперії” на замовлення німецьких та австрійських намісників.

Отже, про “героїчну оборону Рязані” не може бути й мови, тому що це місто буде побудоване набагато пізніше поволзькими татарами (аланами, сараценами, тобто “золотими” ординцями), які на той момент вже повністю окупують мокшей.

До того ж, історики пишуть про бій на річці Вороніж та подальше “узяття Батиєм Рязані”. Насправді ж, сучасна Рязань від цієї річки знаходиться дуже далеко. Єдиним поселенням у той час, де збиралися оцязор (правитель мокшей) із знаттю було мокшанське селище Ісади на території сучасної Рязанської області. Коли йдеться про “бої за Рязань”, то мова, мабуть, і йде про це селище, яке, звичайно, не могло бути ані укріплено, ані мати потужних стін, бо навіть ще у 1600-их роках міста Московії не матимуть фортифікаційних стін, про що напише англійський письменник Джон Мілтон у брошурі “Коротка історія Московії” (Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.).

221. Створення ерзянської держави Артанія (лат. Мордовія). Пургас-Герислов I Всеволжевич. Перший Закон “Пургасова Волость” у 1238 році

1238-1247 - Пургас-Герислов I Всеволжевич (“Ярослав II Всеволодович”) - новий інязор (правитель) країни ерзян (прийшов після свого брата Тюшти II Всеволжевича, або “Юрія II Всеволодовича”). Він син правителя Всеволжа “Великого Гнізда” I Юрія-Георговича (“Всеволода III Юрійовича”) і його русино-ерзянської дружини Марії Сваровни (“Шваровни”) з міста Рошта-Оз (“Ростова”, сучасного Нижнього Новгорода), правнук інязора Куда-Дея (Кудая) I Тюштевича.

Пургас-Герислов I відомий тим, що став засновником першого Закону, і відповідно держави Артанії (лат. Мордовії). Цей закон став відомим за назвою “Пургасова Волость”. Крім того, він заснував містечко свого імені “Герислов” (саме з такою назвою воно вказане на старих мапах) - це сучасний Ярославль. Наступним правителем Артанії стане його син Чилаукун I Пургасович (“Ярослав III Ярославович”) у 1247-1262 рр.

За ерзянського правителя (інязора) Пургаса було офіційно проголошено державу Артанія (анг. Arthania), або Арзянія. “Артанія” (Арзянія) - це самоназва, тобто “країна ерзян”, але латиною вона відома як “Мордовія”. Ця латинська назва збереглася й до сьогоднішнього дня.

Зображення Авторська мапа Артанії (лат. Мордовії) з її споконвічними кордонами. Міста Ярославль (Герислов), Кострома, Нижній Новгород (Рошта-Оз, перша столиця) на річці Волга. Місто Володимер. Міста Дзержинськ, Муром на річці Ока. Міста Арзамас, Саранськ (друга тимчасова столиця). На західному кордоні - містечко Переславль-Заліський, на південному - селище Зубова Поляна. Сусідні країни: країна мокшей Московія, країна вепсів Вепсанма, Марій-Ел, Алланія (Золота Країна, або Тартарія, Росія), Чувашія

Зображення Прапор Артанії

Основою державності став перший Закон, який називався “Пургасова Волость”, створений приблизно у 1238 році. Цим законом об’єднувалися в одну націю всі ерзянські народності та регулювалися їхні економічні взаємини. Деякі історики помилково вважають, що слово “волость” еквівалентно слову “район” або “область”. Але ні, це просто назва першого закону ерзян, щось на зразок Пургасової “Правди”. Російські історики іноді підмінюють поняття та замінюють слово “волость” словом “русь” і пишуть, що володіннями Пургаса була “Пургасова Русь”. Це не так, бо “волость” - це закон, щось на кшталт “волі”, “веління”, “володіння”.

При правлінні Пургаса-Герислова I Всеволжевича (“Ярослава II Всеволодовича”) сарацени (“золоті” ординці, ерз. буртаси) захопили місто Рошта-Оз (“Ростов”, Нижній Новгород), який був столицею Артанії. Ерзяни терміново перенесли столицю до містечка Воло-Тимер (Владимир).

Російські історики при цьому називають Артанію (лат. Мордовію) “Русью”, і вигадують, нібито ерзянське поселення Воло-Тимер (укр. Біле Залізо, засноване у 1221 році Володимиром Тюштевичем, відомим по імені дружини як “Красне Сонечко”) став столицею Русі, а руське (русинське) місто Київ столицею бути перестало і взагалі буцімто “втратило значення”. Але це ж були зовсім різні країни - фінська Артанія (лат. Мордовія) і слов’янська Русь. Вони управлялися різними правителями, розмовляли мовами різних мовних груп, знаходилися далеко одна від одної. Їхні нації мали несхожу зовнішність: ерзяни - це курносі, синьоокі, руді, невисокі фіни з круглими обличчями; а руси (русичі, або русини) - це русоволосі, високі, сіроокі слов’яни з довгими прямими носами і вузькими обличчями.

Пургас-Герислов I Всеволжевич (“Ярослав II Всеволодович”) мав декілька дружин. Від русино-куманської дружини Ростислави Мстислав-Федорівни (дочки Мстислава-Федора “Удатного” і куманської принцеси Марії Котянівни) у Пургаса-Герислова I народився Федір (рано помер, дітей не мав), Неврюй Пургасович (“Олександр “Невський” Ярославович”), Бунча Пургасович (“Андрій I Ярославович”).

Бунча Пургасович “Андрій I Ярославович”, жив у 1225-64 рр., був мером в ерзянському маленькому поселенні Суздаль, одружився у 1250 році на Устині Даниловні - донці великого князя Русі Данила “Галицького” I Романовича і народив Юрія “Андрійовича”, Василя “Андрійовича” і Михаїла “Андрійовича” (буде мером в Суздалі). Михаїл “Андрійович” одружиться із сараценською (аланською) принцесою й воюватиме на боці аланів (“золотих” ординців) проти слов’ян новгородичів і плесковичів, народить “Василя Михайловича” (житиме до 1309 р.). “Василь Михайлович” народить в свою чергу Костянтина Васильовича, а Костянтин Васильович (1295-1355) народить знаменитого Алабугу “Окуня” I “Костянтиновича” (“Димитрія-Фому III Костянтиновича”, житиме в 1323-1383 рр.). Сам же Бунча Пургасович (“Андрій I Ярославович”) під натиском сараценів (аланів) евакуюється до Швеції.

Від другої дружини мокшанки Єфросінії “Ігоревни” (доньки “Ігоря Глебовича” і Аграфени) зі Старої Резані у Пургаса-Герислова I Волжевича (“Ярослава II Всеволодовича”) народилися Хоробрит (“Михаїл Ярославович”, жив у 1226-48 рр.), Данило (на його честь заснували містечко Данилів на північ від Ярославля), Чилаукун I (“Ярослав III Ярославович”, який жив у 1230-71 рр.). Алани вб’ють у Чилаукуна I Пургасовича (“Ярослава III Ярославовича”) дружину, після чого він сам евакуюється до Плесковії, де одружиться з Ксенією. Потім Чилаукун I (або Ярослав III) збере військо і прийде допомогти мокшам звільнити від окупантів поселення принца Тори (ім'я Тора мокшанською означає "меч") - Тораки (Тверь), де він знову одружиться, цього разу з мокшанською принцесою на ім’я Васса Тьокшонівна, і стане мером поселення Тораки (Твері), а згодом і оцязором (правителем) мокшей.

Крім того, в інязора Пургаса-Герислова I Волжевича (“Ярослава II Всеволодовича”) народилися сини на ім’я “Костянтин”, Квашня (“Василь Ярославович”, жив у 1241-1276 рр.), який був мером ерзянських містечок Володимера (Владимира) і Костроми.

222. Ерзянський принц Неврюй “Олександр Невський” - двоюрідний брат русинського великого князя Лева-Онуфрія I

Неврюй, або “Олександр “Невський” Ярославович” - син ерзянського інязора Пургаса-Герислова I Всеволжевича (“Ярослава II Всеволодовича”) і його русино-куманської дружини Ростислави Мстислав-Федорівни (дочки Мстислава-Федора “Удатного” і куманської принцеси Марії Котянівни, яка була донькою кагана Куманії Котяна (Кобяка) I Беглуковича). Принц Неврюй також двоюрідний брат великого князя Русі Лева-Онуфрія I Даниловича (сина Данила “Галицького” Романовича), рідний племінник Ганни Мстислав-Федорівни (яка була дружиною великого руського князя Данила “Галицького” I Романовича). Також він внучатий племінник ерзянського принца Сарди Юрійовича “Андрія Боголюбського”, того, який викрав коштовності (і вірогідно меч Торчин) з київського Софійського собору у 1169 році.

Народився ерзянський принц Неврюй Пургасович у 1221 році, скоріш за все в Артанії (сучасній Мордовії), помер у віці 42 років в 1263 році у поселенні Городець на річці Волзі, яке розташовано трохи на північ від міста Нижнього Новгороду. За національністю Неврюй “Олександр Невський” був частково ерзянином, русином і куманом (українцем). Він був правнуком кагана Куманії Котяна (Кобяка) I Беглуковича. За часів юності Неврюя його ерзянська Батьківщина була захоплена сараценами, або, як їх звали ерзяни - буртасами. З часом Артанія (лат. Мордовія) стане майже назавжди частиною Алланії (колишньої Сара Орди, укр. Золотої Країни).

Прізвисько “Невський” він отримав від істориків на основі імені Неврюй, бо в реальності до річки Нева він ніколи на доходив. Нева розташована не в слов'янській Новогардії (м. Великий Новгород), а у фінській країні Інгрія (звідки родом була принцеса Альфрінда Гальфданівна, дружина інженера Рьорика Хеммінговича і мати Іжора, а також бабуся Цвєт-Слава), а Інгрію в ті часи поволзькі татари ще не завойовували. Озеро Чудське, де Неврюй мав сутичку з плесковичами (або псковичами), знаходиться на кордоні Плесковії (Псковської області) та Істляндії (Естонії), що значно південніше від Інгрії. Відомо, що поволзькі татари на той момент воювали проти слов’ян. У Плесковії в них ще відбувалися бійки з істлядцями, данцями і народом суеби з області Суебія (частини країни людичів), яких російські історики називали “шведами”.

Неврюй Пургасович (“Олександр Невський”) мав декілька дружин, з яких відомі дві. Однією дружиною була дочка хана Батия Васса. Від дружини Васси народився син Дані (Джанібек) I Неврюйович (“Данило I Олександрович”), який жив у 1261-1357 рр., і який стане намісником на окупованих землях мокшей у Московській області і згодом - великим аланським ханом. У Дані I дружина буде Марія Глібовна, вона також нащадка русинського принца Юрія-Георга “Довгорукого“, родом сама з ерзянського поселення Володимер (Владимир). У неї з Дані I народяться діти Ковгадій (“Юрій III”), Кулхан I Данієвич (“Іван-Калита I Данилович”).

Друга дружина - Олександра-Параска, дочка Брячислава з Полоцьку, з нею вони мали дітей: “Дмитро”, “Андрій”, “Василій”, Євдокія. Саме від імені його другої дружини історики, скоріше за все, і почали називати Неврюя прізвиськом “Олександр”. Я беру вище вказані імена дітей у лапки, бо всі вони можуть бути вигаданими у 1800-их роках, при написанні “історії Росії”. Насправді діти, скоріш за все, носили місцеві традиційні ерзянські, русинські або аланські імена, а не грецькі. “Андрій” одружиться з ерзянкою Василісою з сучасної Нижегородської області (знаходиться сьогодні у складі Росії). “Василій” поїде намісником до сучасного ерзянського міста Владимир (у складі Росії).

Відомо, що великий хан Алланії Батий (Бату) I Джучієвич називав Неврюя (“Олександра Невського”) своїм названим сином - так могли називати чоловіків своїх дочок, тобто зятів. Через те, що Неврюй - прямий нащадок куманського (хозарського, або українського) кагана Котяна (Кобяка) I, то є велика вірогідність, що Неврюй володів куманською (половецькою, або кримейською, “кримськотатарською”) мовою. Нагадаємо, що сараценська (аланська) і куманська (хозарська, половецька, або кримейська) мови споріднені й відносяться до однієї кипчацької (лат. татарської) мовної групи. Кипчацькі сараценська (аланська) і куманська мови співвідносяться одна до одної як, наприклад, між собою сучасна українська (тобто русинська) і чеська - тобто є взаємнозрозумілими. Саме куманською (половецькою) мовою Неврюй і міг би спочатку спілкуватися зі своїм тестєм великим ханом Батиєм (Бату) I Джучієвичем, якщо мав змогу її вчити з дитинства, наприклад, від своїх куманських родичів.

Неврюй, виступаючи на стороні сараценів (аланів), воював проти своїх ерзянських братів від іншої матері - проти “Андрія” (правив у селищі Суздаль) і “Василія” (правив у місті Володимері). “Андрій” евакуювався до Великого Новгороду, але коли туди прийшли сараценські (аланські) орди, знову евакуювався, цього разу через Плесковію в область Суебію (частини країни людичей), мешканців якої російські історики називають то “німцями”, то “шведами”.

223. Походи ерзянського принца Неврюя “Олександра Невського”

Відомо, що ерзянський принц Неврюй Пургасович (“Олександр “Невський” Ярославович”) був полководцем у великого хана Батия (Бату) I. Скоріше за все, він і міг принести в подарунок своєму тестю русинський легендарний меч Торчин (Тирфін), через що отримав велику прихильність з боку Батия (Бату) I Джучієвича. Каральні загони Неврюя (“Олександра Невського”) називалися “неврюйська рать”. Через те, що його діяльність вплели в історію Росії, а Росію позиціонують як “слов’янську русинськомовну” державу, то Неврюя російські історики називають тільки грецьким іменем Олександр (за іменем дружини). Цим приховують його ерзянське, куманське (половецьке, або хозарське), а також золотоординське (аланське) коріння його нащадків.

Коли Неврюю було 15 років, у 1236 році відбувся перший похід у слов’янську країну Новогардія та в її столицю Великий Новгород. Неврюй був ще юним, і тому скоріше за все ніким не керував. У 1240 році відбулася окупація Великого Новгорода, де Неврюй тимчасово оселився, саме через це російські історики стали називати його “князем новгородським”. У 1242 році відбувся новий похід, цього разу у слов’янську країну Плесковія (м. Псков), де відбулася “знаменита” в російських істориків битва на Чудському озері, але насправді то була сутичка з групою псковичів.

Жорстоке руйнування сараценами (або золотоординцями, “поволзькими татарами”, ерз. буртасами) Пскову росіяни називають “звільненням”, а каральні окупантські криваві походи на Новогардію і Плесковію називать “захистом Русі” від “шведів” (свебів, тобто людичів) і від “католицтва” (слово "католицтво" раніше означало просто "вселенство", в сенсі "релігія", будь-яка).

При цьому в дійсності держава Сара Орда (укр. Золота Країна, або сучасна Росія) сама на той час була язичницькою країною, так саме як і Артанія (лат. Мордовія), і країна мокшей (лат. моксель, moxel, москалів), й ніякого відношення до християнської релігії, ані до латинського (римського), ані до православного (грецького) обрядів на той час не мала.

Сучасні російські історики, яки всю історію пишуть з точки зору та вигоди свої предків - аланів - зробили карателя Неврюя (“Олександра Невського”) народним героєм і святим, набудували в його честь багато пам’ятників і церков.

1238 - цьогоріч більшість південних земель мокшей і ерзі вже окуповані сараценами, або кипчацькою (лат. татарською) “золотою” ордою, аланами, ерз. буртасами).

1239 - сарацени (алани) захопили поселення Муром та просунулися північніше на ерзянські землі.

вірш Эпос “Масторава”. Сказание “Килява”

(автор А. М. Шаронов, славинською (новгородською) мовою)

Посмотри туда, где солнце всходит

Злые силы по степям там бродят,

В села-города беда стремится,

Налетает, хищная, как птица.

Взор свой обрати навстречу югу -

Грозный дождь да смерч идёт по кругу:

Вихрем налетает: нет отпора -

Рушится эрзянская опора.

Ты на запад посмотри, сестрица,

Где заходит солнце, пыль клубится,

Вороги со всех сторон нас душат,

Древний наш устав эрзянский рушат.

224. Русь з 1239 року. Данило “Галицький” I Романович

1239-1264 - Данило “Галицький” I Романович - новий великий князь Русі (прийшов після Владислава-Одомира I Оттовича). Він син великого князя Русі Романа I Мстиславовича і гречанки Єфросінії-Анни, доньки імператора Ісаака II Ангела. У нього є брат Василько Романович, який допомагає правити країною, і який у 1245-1269 рр. був князем області Червоної Русі, знаходився у місті Львові. Данило “Галицький” I буде жити до 1264 року, помре у містечку Холм від хвороби. Наступним правителем Русі після Данили “Галицького” I Романовича стане його син Лев-Онуфрій I Данилович у 1264-1301 рр.

Данило “Галицький” I Романович мав дружину Ганну Мстислав-Федорівну (дочку Мстислава-Федора “Удатного” і куманської принцеси Марії Котянівни з Куманії, дочці хана Котяна (Кобяка) I Беглуковича), яка є прямою нащадкою Ладомира-Мономаха II Всеволодовича. Діти - Софія, Устиня, Прея-Слава, Мстислав, Лев-Онуфрій I, Роман, Сваро-Мир. Ім’я Свар (яке ерзяни вимовляли як Швар) є старим, надано, вірогідно, на честь пращура - великого князя Свара-Руна I Зібровича, першого володаря меча Торчина (Тирфіна).

Данило “Галицький” I Романович заснував міста Холм (сьогодні у складі Польщі), Львів (точніше “місто Лева”) у 1256 році, Данилів, Стіжок. Місто Львів було назване на честь його сина - Лева-Онуфрія I Даниловича.

Відомо, що Лев-Онуфрій I Данилович одружився на Констанції, дочці угорського короля Бела IV, Мстислав Данилович одружився з куманською (укр. половецькою) принцесою, Роман одружений із сестрою австрійського герцога Фрідріха II Бабенберга Гертрудою, Свар-Мир Данилович одружився на дочці князя Великого князівства Литовського Мін-Довга, яку звали, ймовірно, Войжела. Як і завжди, деякі русинські принцеси “поразлетілися” по далеким закордонням. Софія вийшла заміж за Генріха V Шварцбурцького, Прея-Слава (Переслава) вийшла за мазовецького князя Земовита. З Устиною Данилівною одружився принц “Пургасович” (“Андрій Ярославович”) у 1250 році, він син ерзянського інязора Пургаса-Герислова I Всеволжевича (“Ярослава II Всеволодовича”). З ним Устина Данилівна народить ерзянських принців Алабугу-Хоробрита і “Михайла Андрійовича”.

225. “Король” чи “великий князь”?

Російські історики пишуть, що Данило “Галицький” I Романович нібито правив у місті Галич, а “у Києві не сидів”. Це не так, в реальності Данило Романович часто роз’їжджав країною, але головна адміністрація великого князя завжди перебувала в Києві, куди приїжджали іноземні гості, посольства тощо. Звичайно, у Києва був свій мер, тобто голова, який називався просто “князем”. Такий князь, тобто мер і намісник, був у кожного руського (русинського) міста, поселення, району і області, а у кожного такого князя були свої князі-заступники.

Данила “Галицького” I Романовича ще іноді називають “королем”. Це європейська назва правителя, еквівалент руського (русинського) терміну “Великий Князь”, аланського “Великий Хан”, куманського “Каган”, ногайського “Мурза”, мокшанського “Оцязор”, ерзянського “Інязор” тощо. Наприклад, могольських правителів європейці взагалі називали “Імператорами”, бо до складу Могол Орди (укр. “Великої Країни”) входила не одна, а декілька держав. Слід враховувати, що у 1253 році галицько-волинський князь Данило Романович прийняв від послів папи Римського королівську корону і став повноправним європейським монархом – королем Русі. Тому це не просто еквівалент, адже пройшла справжня коронація. Те, що католицький Папа був присутнім на урочистостях при дворі Данила “Галицького” I Романовича не дає підґрунтя для зміни назви посади великого князя Русі, але серед європейської еліти він був королем. В інших давніх джерелах Данилу I Романовича також називають англійською “Grand Duke”, тобто Великий Князь, і в багатьох руських (русинських) джерелах - так само.

За часів правління Данила “Галицького” I Романовича відбулася війна 1239-1242 рр., через яку величезна кількість руських, або русинських, містечок і сіл були спалені та зруйновані вщент. Ця війна в історії України має офіційну назву “Татаро-могольська навала”. Моголів, націю Великої Орди, люди часто плутають із сучасними монголами.

(Кінець 6 глави)