Глава 11

Глава 11. 1453-1545 роки. Алани (сарацени) захопили Московію. Алланія (колишня Золота Країна) переносить столицю і міняє назву на "Тартарію". Алани (сарацени) стають “тартарами” і перейменовують місто Перум на Москву. Тартарія на мапі світу. Тартари приймають християнство. Як тартари облаштували Московію. Герб "Погоня". Тартари нападають на ВКЛР. Історики називають тартарів “русскіми”. Хто слов'яни в Росії. Посол Герберштейн. Перша мапа Кримеї (України) - арабицею. Московити відновлюють незалежність і починають реформи. Гроші

410. Алланія міняє назву на “Тартарія” з 1453 року

1453 - після того, як алани захопили московську (мокшанську) столицю місто Перум, вони перенесли туди свою власну столицю. До цього столицею Алланії було місто Беркімам (або так зване “Сара-Берке”, Сара 2, сучасна Самара). Потім під час війни ставка великого хана Булата-Махмета “Сталь” II Тимуровича тимчасово перебувала в волгобулгарській столиці Казані. А тепер головне місто алани перенесли до мокшанської столиці - міста Перум. Воно було центром Московської області і всієї держави Московії. Алланію влада перейменувала за назвою столичної області, і відтепер Алланія стала називатися “Тартарія”.

Аланськими, тобто поволзькими областями (це сучасні Саратовська, Пензенська, Самарська, Ульянівська) залишається керувати син Кичима Тимуровича - Ахмат Кичимович.

Тартарія - це поєднання фінських московської і ерзянської (лат. мордовської) держав із кипчацькою (лат. татарською) аланською державою в одне ціле, під керівництвом аланів (сучасних русскіх), але з центром в мокшанській столиці. При владі стоять тартари (або алани).

1453-1470 - в ці роки великий хан Тартарії (колишньої Алланії) Булат-Махмет “Сталь” II Тимурович продовжує правління, вже з Перуму (Москви). Є ймовірність, що відносно історичної постаті Булат-Махмета “Сталь” II цього часу, на відміну від московського оцязора Василя “Сліпого” II Васильовича, російські історики стали застосовувати позначку-прізвисько “темний”. Тобто, вони вдавали деякі дії аланського правителя за дії московського правителя "сліпого". Для цього вони постать Василя “Сліпого” I Васильовича підмінювали “Василем Темним”. Через це і його сина Якуба Булатовича стануть називати по-батькові “Васильовичем”. “Сліпий” і “Темний” - це дві різні речі, різні якості, і відповідно різні люди. Можливо саме в такий спосіб історики хотіли завуалювати заміну офіційного правителя ординським прибульцем.

Наступним правителем стане син Булата-Махмета “Сталь” II Тимуровича - Якуб I Булатович, відомий в російській історії під ім’ям “Іван “Великий” III Васильович”.

411. Місто Перум змінює назву на “Москва” з 1453 року

Столицю московитів (мокшей) містечко Перум московитські тартари (алани) перейменовують на Москву. Колишня назва міста за ім’ям мокшанського засновника їх не влаштовувала. Але самі московитські тартари (алани) з назвою не переймалися, і просто назвали місто за назвою річки, на якій воно стоїть. Такого у світовій практиці майже немає, щоб назва столиці збігалася з назвою річки.

Тому саме цей 1453 рік і слід вважати роком появи на картах міста під назвою “Москва”. До цього року ви згадки про Москву ніде не знайдете, ні в якому літописі її немає і бути не може. Були згадки про Московію як область, про річку Москву (колишню Мокшу) та про московських князів, тобто губернаторів Московської області, або про вихідців з держави Московії. Але саме таке “місто Москву” на той час в дійсності ніхто не згадує, окрім сучасних істориків, які полюбляють, як ми вже бачили, переносити сучасні назви на старі часи.

Народ Московії в ті часи ані руською (або русинською, сучасною українською), ані славинською (новгородською, сучасною російською) мовами не розмовляв. Рідними для московитів були мокшанська, для ерзян - ерзянська (мордовська), а під час окупації - частково аланська (сараценська, або “поволзькотатарська”) мови. Для мешканців окупованих слов’янських територій перекладачі перекладали накази слов’янськими мовами.

412. Тартарія вперше на мапі світу

Карта італійського картографа Фра Мауро була виконана на замовлення майбутнього португальського короля Альфонсо V та Італії (Венеціанської республіки, або Лангобардії). Робота над нею розпочалася у 1450 році та завершилася в 1459. Авторська копія цього картографічного твору зберігається в бібліотеці Марчіана у Венеції - першій столиці Італії. Мапа кругла (діаметр 2 метри), викреслена на пергаменті. Про Тартарію там написано “ця велика земля межує на сході з Білим морем, на заході з німецьким морем (мається на увазі фінська затока), на півдні закінчується на Сараї і Куманії, а на півночі доходить до Пермії. Вона має найбільші річки, особливо Ідель (Волга), яка не менша за Ніл”. Ця мапа була опублікована Вільямом Фразером у 1804 році в Лондоні і пізніше Мануелем Сантарем під назвою “Атласі віконта з Сантарему” (Atlas de Vicomte de Santarem) у 1854 році. На цій мапі країна аланів вже називається Тартарія, і місто Москва входить до її складу. Окремо на мапі є Русь (Rossia), та територією Тартарії вказано торговельний шлях з Азії до Європи під назвою “Біла Русь” (Rossia Blanca).

Зображення Тартарія з містом Гранд Сара (Золоте Місто) на річці Ідель (Edil)

Зображення Місто Москва

413. Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Україна, колишня Куманія) з 1456 року. Айдар I Кочубейович, вдруге Кочубей (Хаджи) I Гіясович

1456-1456 - Айдар I Кочубейович - новий каган Кримеї (прийшов після свого батька Кочубея (Хаджи) I Гіясовича). Наступним правителем після нього стане знову вдруге його батько Кочубей (Хаджи) I Гіясович у 1456-1466 рр.

У 1477 році він зі своїм братом Нур-Девлетом I Кочубейовичем переїдуть до Києва як дипломати. Російські історики про цей переїзд вигадали, що брати нібито “втекли з Криму до Литви”. В дійсності ж кримейці (українці, колишні кумани, половці, косари) мали завжди ділові і тісні дипломатичні стосунки з Руссю, через що багато високопосадовців працювали в Києві. А пишуть росіяни, що вони “поїхали до Литви” тому, що Русь входила до складу ВКЛР, а ВКЛР, як ми пам’ятаємо, росіяни завжди називали просто “Литвою”. В дійсності ж брати працювали в місті Києві. Тобто, вони не їздили на території сучасної Литви. І переїхали вони до столиці Русі не з “Кримського” півострову, як фантазують російські історики, а з міста Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, і це не однойменне маленьке містечко-фортеця Очаків на узбережжі моря), де була розташована столиця величезної за розмірами держави ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), тобто колишньої Куманії, країни половців і роксолан, Косарії (Хозарії, лат. Газарії). А вже 1479 вони поїдуть до Тартарії (колишньої Алланії), також у якості дипломатів, коли в той час в Тартарії правитиме великий хан Якуб I Булатович (“Іван “Великий” III Васильович”).

1456-1466 - Кочубей (Хаджи) I Гіясович - вдруге новий каган Кримеї (був у 1449-1456, прийшов повторно після свого сина Айдара I Кочубейовича). Як ми вже писали, він був відомим ще під іменами Хаджибей, Коцуба, анг. Haci. Наступником стане його син Нур-Девлет I Кочубейович у 1466-1467 рр.

414. Литва (Білорусь) з 1460 року

1460-1490 - Роман Гілігінович - новий великий князь Литви (ВКЛ, або Білорусі). Прийшов після свого батька Гілігіна Скирмонтовича. У Романа сини - Нарі-Монт, Дав-Монт (князь Утинський), Голь-Жан (Ольжан, заснував місто Гольжани і став там князем Ольжанським), Гідрус (заснував місто Гідройт і став там князем), Тройден (заснував Райгород на річці Беброю, і став там князем). У Голь-Жана син Мін-Довг, у Гідруса син Гінвіл.

Зображення Текст з підручника з Історії Білорусі XVI ст. для 7 класу, Автор Варонін, 2017 р., литвинською (білоруською)

415. Чому в Русі нібито “правили литовські князі”

Історики колоніальних і більшовицьких часів поняття союзу ВКЛР підмінюють словом “Литва”. Взагалі-то так робили європейці, в російські історики просто перейняли цю термінологію від європейських дослідників. Але тоді всі ж знали, що за цим словом стоять декілька держав. А сьогодні мешканці Росії цього не знають, бо влада їм всього не каже і приховує від них правду.

Існує версія серед деяких істориків, буцімто Волинію та Поділля (це дві області Русі) захопила саме сучасна Литва, що литовські князі стали там правити. Але ж насправді Волинія і Поділля мали в Русі широку автономію, отже мали і своїх власних князів-правителів. Русь із Литвою (не сучасною Литвою, а з Білоруссю) була вже одним союзом ВКЛР. Тому ці дві області були якби теж у складі ВКЛР, але адміністративно управлялися з Києва. Далі, князі різних областей Русі мали значні та часті династичні шлюби з князями Литви (Білорусі), тому діти-спадкоємці від литвинських родів мали право на князівські посади на Волинії, Подолії та інших областях Русі. Тому у більшовицьких істориків і складалося помилкове враження, нібито литовці захопили різні області і почали там правити. Насправді правили законні спадкоємці, і правили вони за законами Русі.

Деякі російські історики намагаються доказувати, що Русь, мовляв, не входила до ВКЛР, а це просто старовинна територія, на якій проживали руси (русичі, або русини) і була окупована країною, яка сьогодні називається Литвою. Мовляв, назву ВКЛР собі взяла за завойованими частинами - це Жемайтія і Русь. Проти цього можна привести наступні аргументи:

1) поряд з руською (або русинською) однією з мов ВКЛР була литвинська. Нею існує багато документів. Частина документації спалена німецько-французькими колонізаторами, але частина залишилася в архівах європейських країн - листи королів, ноти послів тощо. Литвинська мова - це давня білоруська. На могла старобілоруська мова раптом стати сучасною литовською - ці мови належать зовсім до різних несхожих мовних груп: слов’янської та балтської. Руси (русичі, або русини) - це окрема нація зі своєю руською (русинською, сучасною українською) мовою. Литви, як і руси - слов’яни, тому їхні мови дуже схожі. І народи за менталітетом - також схожі;

2) у війську ВКЛР брали участь (і це незаперечний історичний факт, зафіксований у документах європейських країн) як литвинська армія, так і руська (або русинська) зі своїми русинськими батальйонами, воєводами та прапорами, а також з гербом Тризубом (“також відомий під назвами “колюмни” та “гедимінови стовпи”). Руська і литвинська армія діяли нарівні, так саме як на рівних правах входили до ВКЛР.

416. Тартари (алани, або “золоті” ординці) приймають християнство у 1462 році

1462 - за правління Булата-Махмета “Сталь” II Тимуровича Тартарія (колишня Алланія, або Сара Орда, укр. Золота Країна, або Росія) переходить на християнську релігію. За 14 років до цього на християнство перейшли московити (мокші, лат. москалі), які зробили своїм офіційним місцем Симоновий монастир на місці старої аланської мечеті.

Напевно, події з саларським аміром Темуром “Залізним Кульгачем” Тарагаєвичем (“Тамерланом”), та з тим, що яси (казахи, колишні моголи) не підтримали аланів, вплинули в подальшому на рішення аланських великих ханів не брати участь в подальшому в курултаях. А для цього треба було вийти з мусульманства. Це все відбулося від великого страху і небажання надалі підкорятися рішенням курултаю, тобто образно кажучи, вони вийшли із системи. Якоюсь мірою це було мудрим рішенням на той час.

На заміну мусульманству алани обирають християнство, беручи до уваги те, що християнські, київські і грецькі місіонери вже давно працюють в Алланії та збудували для себе багато монастирів і храмів. Представники Папи також до цього багато років перебували при керівниках Алланії, не втрачаючи надії звернути аланів у християнство. Відомо, що у місті Самара до 1454 р. перебував християнський митрополит, представник Папи. А також у захопленому місті Перум (Москві) до цього московити вже впровадили християнство і там працювали офіційні московські митрополити, першим з яких був Йона (Іоанн) зі Старої Рєзані.

Мокшанського Йону алани змістили і вбили, і поставили свого, нового, тартарського, на ім’я Феодосій. Перший тартарський митрополит був самопроголошений новою окупаційною владою, тобто він не мав офіційного призначення та висвячення (рукопокладення) від священників Константинополя. Він та його нові службовці чинили насилля, розбій і грабування мокшанських священнослужителів по всій країні. Через це в перші роки ані Константинополь, ані Київ не визнавали аланів (тартарів, або сараценів, тобто сучасних русскіх) як християн.

417. Московитські митрополити не мали відношення до Русі і Києва

Сучасне російське православ’я болгарського обряду в ті часи в Тартарії, як і в Русі - ще не існувало. Русь спочатку сповідувала ортодоксальну (укр. православну) грецьку релігію (так зване “греко-католицтво”), яке ще називалося “візантійською“ релігією, і греко-католики спочатку підпорядковувалися Папі. У русів у ті часи, як і у кримейців (куманів, або українців), була повна свобода віросповідання.

Не плутайте лише грецьке християнство візантійського обряду тих часів (тобто греко-католицтво) із сучасним московським болгарським православ’ям. Сучасне російське православ’я побудовано на базі болгарської церкви, і у Росії його почали впроваджувати після 1704 року. Лише з 1795 року воно стане офіційним і замінить собою грецьку релігію у Литві (Білорусі) та Русі (сучасній Україні).

Отже, Тартарія повністю офіційно переходить на християнство, ймовірно, грецьке (візантійське). Воно стає обов’язковим для всіх мешканців. Московитська (мокшанська, ерзянська і аланська) еліта починає активно брати собі латинські (римські) і грецькі імена. Першим чинним аланським митрополитом Тартарії стає Феодосій, після вбивства московського (мокшанського) Йони. Але багато московитів (мокшей) не сприймають нових призначенців.

Сьогодні історики приписують усім мокшанським та аланським митрополитам приставку “всія Русі”. Це чисто пропагандистський термін, бо такого в дійсності ніколи не було. В ті часи слов’янська держава Русь зі своєю київською митрополією була окремою, і підпорядковувалася тільки Константинополю. Ніякого відношення до московитських справ вона не мала, а московитські тартари (алани, або “золоті” ординці) взагалі не мали відносин до Русі, бо Русь їхню церкву не визнавала. Тільки після 1605 року, коли влада московитів (мокшей) повернеться, Русь визнає московських християнських митрополитів, починаючи з Ігнатія.

1462 - початок спорудження першого християнського храму “Успенського собору” на території Тартарії. Його збудували на честь переходу аланської орди на християнство. Він став головним у країні, у ньому коронували аланських ханів (тобто “русскіх царів”), він же служив усипальницею аланських митрополитів. Будівництво храму буде завершено в 1479 році. У 1481 році буде запрошений художник Діонісій, який розпише собор. Пізніше собор розпишуть по-новому у 1652 році.

418. Як тартари (колишні алани, сарацени) облаштували Московію

Після того, як алани остаточно окупували мокш і ерзян, то влаштування волго-фінських земель змінилося на кипчацьке (лат. татарське). Правитель тартарів (аланів, колишніх сараценів) називався “великий хан”, західний варіант написання - khan. До імені тих, хто належав до ханського роду та був принцом по крові додавали закінчення “-оглан”.

Звання “князь ординський” не дарувалося, а присуджувалося:

- за вислугу;

- воєначальникам - головам темників, що командували десятьма тисячами війська, сотникам та тисячникам;

- голові улусу (області), долі (району), волості, міста. Такі князі називалися “даругами”. Звідси з татарських мов і походить “креольське” російське слово “дорога”, оскільки даруги брали данину з торговельних шляхів (про те, що таке “креольська мова”, написано у Додатку 2);

- суддям та податковим службовцям давали назву “князь людський”. Такі князі називалися “баскаками”.

Князями могли стати і кипчаки алани, і фіни московити з ерзянами. В принципі, до звання “князя” міг дістатись будь-який житель Московії, який зробив кар’єру. “Інтелігенція, вихована окупантом - головний ворог власного народу” - так казав відомий індійський лідер національно-визвольного руху Джавахарлал Неру. Це до того, що багато фінів стали колаборантами окупаційної аланської влади. А потім і фіни і кипчаки (лат. татари) разом стали колаборантами германців у німецько-французькій колонії “Російській Імперії”.

Слід розуміти, що князь міста - це той самий “мер”, а князь області - це “губернатор”, тобто голова обласної адміністрації. Мер міста не поєднує посаду губернатора, це різні люди. Так було завжди - і 1000 років тому, і сьогодні. Коли кажуть, наприклад, “князь Московії”, то мають на увазі голову Московської обласної адміністрації, а “князь Москви” - це мер міста Москви, і так далі, це всі різні люди. “Київський князь” - це не правитель Русі, а просто мер міста Києва. Тобто Віталій Кличко, наприклад, це київський князь, а Собянін - князь московський. А ось уже звання “великий князь” (лат. Grand Ducke) означає правителя держави, тобто короля, великого хана, царя, президента тощо.

Податки (те, що називалося “ярмом”, рос. “ігом”) в Алланії були такими: десятина з кожного двору; акциз під назвою “тамга”; збір на утримання ханської сім’ї та двору; збір на ямську (укр. поштову) службу та перевезення; збір на причалювання кораблів та човнів; збір на дороги; збір на прийом послів; митний збір під час перевезення товарів через заставу - 1 тєньга (дєньга) з возу; збір на утримання рекрутерів та ведення воєн. Як бачимо, навіть російське слово “дєньгі” має кипчацьке походження від аланського слова “дєньга”, “тєньга”.

Військова служба в Московії стає примусовою, що зберігається й до сьогодні. Примусово в армію забирали переважно фінські, тобто, завойовані, народи. Найманих солдатів, які воюють не з примусу, а за винагороду, завжди називали аланським словом “кацапи” (укр. “казаки”). Контрактниками, тобто кацапами здебільшого були самі алани (сарацени, або “золоті” ординці, московитські тартари), ногайці (“печеніги”, або “астраханські татари”), волзькі булгари (або “казанські татари”), башкорти (“уфимські татари”), чуваші, а також калмики (це одна з націй монгольської мовної групи), а ще кавказці черкеси (адиги). Сьогодні черкеську націю перейменували на адигів. Адиги - це не кипчаки і навіть не далекі родичі кипчакам. Адиги відносяться до адигейської мовної групи, до східного типу зовнішності й до кавказького типажу, у той час як усі кипчаки відносяться до європеоїдного типу зовнішності .

419. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна, колишня Куманія) з 1466 року. Нур-Девлет I Кочубейович

1466-1467 - Нур-Девлет I Кочубейович - новий каган Кримеї (прийшов після свого батька Кочубея (Хаджи) I Гіясовича). Впроваджував політику налагодження стосунків з великим аланським ханом Тартарії (колишньої Алланії) Булатом-Махметом “Темним” II Тимуровичем (“Василем Темним”). У 1475 поїхав дипломатом до Русі в Київ, а у 1479 був посланий на дипломатичну службу до Тартарії, коли там правив великий хан Якуб I Булатович (“Іван “Великий” III Васильович”), з роду Гіяс ад-Дин Мухаммеда, бо з ним вони були далекими родичами, через їхнього спільного предка Гіяса ад-Дина Мухаммеда.

Російські історики й досі приховують існування величезної Кримейської (Української) держави і намагаються звузити поняття ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) тільки до маленького півострову Таврія Херсонес, який називать неіснуючим терміном “Кримське ханство” або просто “Крим”. Тому правителів Кримеї вони називають просто якимись “ханами”, що вони “втікали до Литви”, що служили “русскім царям”, що “залежали від Золотої Країни (Сара Орди)” та інші нісенітниці.

Наступним каганом Нура-Девлета I Кочубейовича стане його брат Менглі I Кочубейович (“Михайло Васильович”) у 1467-1474 рр.

420. ВКЛР з 1470 року. Нарі-Монт Романович

1470-1492 - Нарі-Монт Романович - новий правитель ВКЛР (після Скір-Монта Кейстутовича, якого ще називали Жигі-Монтом, або Сигізмундом). Він син Романа Гілігіновича (правителя Литви, тобто сучасної Білорусі).

Нарі-Монт Романович відомий тим, що він автор герба ВКЛР “Погоня”, який створює у 1480 році. Крім цього Нарі-Монт Романович заснував місто Кірнов. Наступником стане у 1492-1501 рр. Олександр-Ягеллончик Казимірович.

В ці роки руси намагалися розвивати торгівлю з іншими країнами. Відома торгова поїздка русина (біл. русича, анг. рутенійця) Афанасія Микитовича до московитів в Твер, а потім по міста Дербент на Каспійське море, біля Кавказьких гір, до Тюркії, Ірану та Індії. Він написав книжку “Ходіння за три моря”, яка потім була сильно відредагована, спрощена та ідеологізована цензурою колоніальної “Російської Імперії”.

421. Тартари (колишні алани) з 1470 року. Якуб I Булатович (“Іван “Великий” III Васильович”)

1470-1508 - Якуб I Булатович (“Іван “Великий” III Васильович”) з роду Гіяс ад-Дина Мухаммеда - новий великий хан Московитської Тартарії (прийшов після свого батька). Він син Булата-Махмета II Тимуровича від його дружини Марфи Афанасіївни (“Марії Ярославни”, доньки Тверського князя, онучки “Володимера Андрійовича Хороброго”). Народився у 1440 році. В Росії він широко відомий під іменем “Іван III Васильович”. У генеалогії інформація про походження Якуба дуже протилежна, тому у деяких ресурсах до нього ще додають прізвище “невідомий“. Від його імені виникли сучасні прізвища “Якубовський”, “Якубович”, “Якубенко”, “Якубов”, “Якуба”, “Якуб” тощо.

Він був одружений на доньці молдавського короля Стівена. Від неї мав сина Дмитра “Івановича”. Його друга дружина - гречанка Софія-Зоя Палеолог, дочка грека Фоми-Томаса Палеолога (Paleologus), онучка грецького (тобто візантійського) імператора Мануеля II, племінниця грецького імператора Костянтина. Від неї народилися донька Альона “Іванівна” (вийшла заміж за литвинського (білоруського) князя Олександра-Ягеллончика Казиміровича) і син Василь-Габріель I Якубович (“Василь III Іванович”), який стане наступним правителем Тартарії у 1508-1530 рр.

За наказом великого хана Тартарії (колишньої Алланії) Якуба I Булатовича (“Івана “Великого” III Васильовича”) були вбиті діти попереднього московського оцязора Василя II “Сліпого” Васильовича.

Якуб I (“Іоанн III”), звичайно ж, не виплачував жодної данини золотоординцям (аланам), бо сам представляв аланську (тобто тартарську) владу. Тому в цей час була не просто “залежність від орди”, а повна окупація фін московитів (мокшей) тартарами (колишніми аланами, сараценами, або “золотими” ординцями, сучасними русскіми).

Його дружина гречанка Софія-Зоя Палеолог шляхом інтриг зробила так, щоб саме її син Василь-Габріель I Якубович (він же “Василь III Іванович”) став наступним правителем, а не перший син Якуба I (“Івана III”) Дмитро “Іванович”.

422. Кримея з 1467 року. Менглі I Кочубейович (“Михайло Васильович”) вперше і вдруге, Нур-Девлет I Кочубейович вдруге і втретє. Напад тюрків на кримейцїв (українців) у 1475 році

1467-1474 - Менглі I Кочубейович (“Михайло Васильович”) - новий каган Кримеї (прийшов після свого брата Нур-Девлета I Кочубейовича). Він син кагана Кочубея (Хаджи) I Гіясовича, засновника міста Одеси. До цього був головою Таврійської області - сьогодні це Херсонська область і півострів “Таврія Херсонес” (сучасний “Кримський”).

При ньому повністю вигнали окупантську армію московитських тартарів (колишніх аланів, “золотих” ординців, або русскіх) з північних територій ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України, колишньої Куманії).

Мав синів на ім’я Мехмед I, Мубарак (в нього народиться Девлет I Мубаракович), Ахмет, Бурнаш, Саадет I, Сахіб I, й дочерей - Айше, Алагунга, Махдум-Шах, Магим, Кутлу-Султан, Мехри-Султан.

1474-1475 - Нур-Девлет I Кочубейович - новий каган Кримеї вдруге (був у 1466-1467 рр., прийшов повторно після свого брата Менглі I Кочубейовича). Він син кагана Кочубея (Хаджи) I Гіясовича.

1475-1476 - Менглі I Кочубейович (“Михайло Васильович”) - новий каган Кримеї вдруге (був у 1467-1474 рр., прийшов повторно після свого брата Нур-Девлета I Кочубейовича). Наступником стане втретє його брат Нур-Девлет I Кочубейович 1476-1478 у рр.

1475 - тюркська держава Тюркія (або Туреччина), захоплює частину ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) на південному заході в області Буджак (сучасна Одеська область). Також намагаються захопити інші містечка, де були поселення греків - на півострові Таврія Херсонес, зокрема поселення Феодора. Ці території з греками вони хотіли приєднати до своєї країни, куди до цього вже приєднали грецькі землі (Мраморноморську область) з містом Константинополь.

1476-1478 - Нур-Девлет I Кочубейович - новий каган Кримеї втретє (був у 1466-1467 рр. та 1474-1475 рр., прийшов третій раз після свого брата Менглі I Кочубейовича). Після свого правління поїде дипломатом до Тартарії (колишньої Алланії), де великим ханом був його далекий родич по лінії іранського роду Гіяс ад-Дин Мухаммеда - Якуб I Булатович (“Іван “Великий” III Васильович”).

1478-1514 - Менглі I Кочубейович (“Михайло Васильович”) - новий каган Кримеї втретє (був у 1467-1474 рр. та 1475-1476 рр., прийшов третій раз після свого брата Нур-Девлета I Кочубейовича). Наступником стане його син Мехмед I Менглієвич у 1514-1523 рр.

З вищеописаного ми ясно бачимо, що кримейські (куманські, або українські) кагани постійно змінювались, переходили з посади на посаду. Так саме вони й мінялися на посадах прем’єр-міністра (калги), голів областей, мерів тощо. Так часто вони міняються і сьогодні, але називаються вже не каганами, а президентами.

423. Новогардія з 1478 року. Окупація тартарами (колишніми аланами)

1478 - Тартарія (колишня Алланія, або Сараценська Орда, укр. Золота Країна) захоплює слов’янську державу Новогардію. Ця держава також відома під умовними назвами “Новгородська республіка” та “Великий Новгород”.

Стала відомою Новогардія десь після 1000-х років, тобто значно пізніше ніж Русь і ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна), які були відомими вже з 600-их років. Це пов'язано з тим, що русинські і кримейські (українські) принци активно одружувалися на європейцях, через що інформація про них стала з’являтися в європейських хроніках. Тільки з європейських записів й актів реєстрації громадянського стану ми й дізналися про них. Але перша інформація про якогось європейця, який жив у Новогардії - це й була інформація з європейських записів про фриза Рюрика “Свебського” Хеммінговича. Записи про нього з’явилися саме в європейських хроніках, в данських або фризьких. При цьому про правителів Новогардії, яка тоді називалася країною Славія, ніяких точних даних не було.

Мешкає у Новогардії нація слов’янської національної і мовної групи. Їхня нація так і називалася - “славяни”, за назвою своєї національної і мовної групи. Таке зустрічається у кожній національній групі, коли назва однієї з націй збігається з назвою всієї своєї групи, наприклад: балти (або пруси) в балтійській, фіни в фінській, тюрки в тюркській, югри в югрській, угори (мадяри, або “венгри”) в угорській, румуни (далмати) в романській, балкани (роми, грец. “цигани”, тобто ”відьмаки”) в балканській, татари в кипчацькій (лат. татарській), німці (лат. германці) в германській, монголи в монгольській, аравійці в арабській, алтайці (ойроти) в алтайській тощо.

Пізніше славянів, або славинів, стали називати “новгородичами”. Також іноді їх називали “волхами”, бо вони усі були вихідцями з річки Волхова, яка була названа іменем їхнього першого голови племені Волх. Волх був або братом, або предком князя Слави. Саме князь Слав і заснував містечко Славно, або сучасний Великий Новгород.

Їхня мова називалася славинською, або новгородською. Сьогодні ця мова називається “русскою” (“російською”). Стару славинську (новгородську, сучасну русскую) мову російські історики іноді називають “старословянською”, “давньорусскою”, “старорусскою”. Ця мова схожа на руську (русинську, сучасну українську) мову Русі і на литвинську (білоруську) мову Литви.

424. Плесковія з 1478 року. Вторгнення тартарів (колишніх аланів, сараценів)

Також у ці ж часи, майже одночасно з Новогардією, під вторгнення тартарів (колишніх аланів) потрапляє інша слов’янська держава Плесковія (м. Псков). В ній жила нація плесковичі. Їхньої мовою була плесковська (або псковська) мова, схожа на славинську (новгородську, сучасну русскую), руську (русинську, сучасну українську) та литвинську (білоруську).

Також місто Плесковія стало знаменитим тому, що було батьківщиною князя Цвєт-Слава Іжоровича і його матері Єлени (укр. Олени) “Прекраси”, дружини Іжора (Ігоря) Рюриковича. Іжорське ім'я "Іжор" (Ігор) українською означає "прекрасний". Цвєт-Слава Іжоровича називають в історії руським (русинським, в сучасній термінології - українським) князем “Святославом Ігоревичем”.

Джон Мілтон, англійський письменник і історик в книзі “Коротка історія Московії” (Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.), у середині 1600-их років зазначив, що “місто Псков єдине на всю Московію мало мури”, а “місто Новгород було найбагатшим містом в Московії”. Тобто, як вирозумієте, насправді мокшанське місто Перум (або Москва), окуповане тартарами (аланами, або сараценами), тоді було не багатим і навіть не мало мурів.

Московити (мокші, лат. москалі), що були мобілізовані тартарами (аланами, або сараценами), а також мобілізовані ерзяни (лат. мордва), під керівництвом московитських тартарів захопили Новогардію і частину Плесковії. Із захоплених територій, за свідченнями істориків, “вивезли 300 возів зі скарбами”. Це те саме, як і сьогодні ці ж самі ординці тартари (алани, або русскіє) і їхні посібники вивозили з Русі і Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) коштовні і некоштовні речі, а з музеїв на окупованих українських територіях вивезли усі скарби і експонати.

425. Правда про нібито “звільнення від ординської залежності”

1480 - російські історики називають цей рік датою “визволенням русскіх від ординського ярма”. Так вони говорять тому, що дійсний в цей час правитель не сплачував ніякої данини тартарам.

Тобто виходить, що тартарський (аланський) великий хан Якуб I Булатович, більш відомий в Росії під ім’ям “Іван “Великий” III Васильович”, звільнив себе від себе самого. Адже сам собі він дійсно не сплачував ніякої данини. При цьому самі московити (мокші, лат. москалі) і ерзяни (лат. мордва) ні від кого не звільнилися, а так і залишалися в ординській залежності, як і сьогодні.

Нагадаємо, що первинна Русь, тобто сучасна Україна, до того часу вже вигнала аланів (або “золотих” ординців, “поволзьких татар”) ще в 1323 році майже з усієї своєї території, за допомогою військ Литви (Білорусі) і Куманії (Кримеї, або України, колишньої Хозарії).

Зверніть увагу на те, що російські історики вперто називають волзьких фін мокшей і ерзян - русскіми, і при цьому кипчаків тартарів (аланів) вони також називають русскіми. Не змішуйте цих русскіх (тартарів, мокшей і ерзян) з русами (русичами, або русинами, сучасними українцями) - це чотири різні нації трьох різних мовних груп: кипчаків (лат. татар), фін та слов’ян.

426. ВКЛР. Нарі-Монт Романович створює герб “Погоня” у 1480 році

1480 - Нарі-Монт Романович, який в час був правителем ВКЛР у 1470-1492 рр., створив герб для ВКЛР. Цей герб отримав назву “Погоня” і став дуже знаменитим. Сьогодні він використовується у Білорусі (старовинній Литві). Фашистська диктаторська влада Білорусі, яка на жаль прийшла до влади наприкінці 1900-их років, цей герб заборонила, але все одно він залишився славетним символом білорусів, символізуючи їхню волю до свободи.

Свій герб “Кітавра”- зображення білого коня, Нарі-Монт залишає братам. Відповідно, герб “Кітавра” стає литовським (білоруським) гербом того часу, тобто гербом ВКЛ. В той час правителем Литви (тобто не ВКЛР, а просто ВКЛ, сучасної Білорусі) у 1460-1490 рр. був Роман Гілігінович, син попереднього правителя Литви, онук Скір-Монта Кейстутовича.

Плюс-мінус кілька років відбулися зайнятні події з їхніми дружинами. Нарі-Монт Романович одружився з донькою Фладри, князя Ліфляндського (вірогідно, з сучасної Естонії). А його брат Дав-Монт Романович, одружився з другою донькою Фладри, але та скоро померла. І коли її сестра (дружина Нарі-Монта) приїхала до Дав-Монта, він узяв її собі за дружину. Через це почалася неприязнь між братами: “пішов Нарі-Монт з військом в м. Утин. ​​Дав-Монт вирішив піти з міста, і біг до Пскова (в Плесковію), і залишився там жити”.

Поки брати розбиралися, наступним правителем ВКЛ (Литви) після Романа Гілігіновича став ще один їхній брат Тройден Романович (правив у 1490-1545 рр.). Він взяв за дружину князівну Мазовійську і народив сина Рімонта Тройденовича, якого вирішив навчати руській (русинській, сучасній українській) мові та відправив до родича до Льва Мстиславовича, який княжив в руському (тобто русинському) місті Львові в Русі. Рімонт Тройденович потім під час хрещення візьме собі ім’я Лавраж.

427. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1482 року

1482 - кримейці (колишні кумани, половці, косари (хозари, газари), або українці) роблять набіг на південь Русі. Трапляється це за спонуканням та підтримки з боку тартарського (аланського) великого хана Тартарії Якуба I Булатовича, або так званого в офіційній історії “Івана “Великого” III Васильовича”. Це відбулося при правлінні кагана Кримеї Менглі (“Михайла”) I Кочубейовича, сина кагана та засновника Одеси Кочубея (Хаджи) I Гіясовича. Під час навали кримейці (українці) та тартари (алани, або русскіє) спалюють будинки, грабують греко-католицькі руські (русинські) храми. Нагадаємо, що московитські тартари (колишні алани, сарацени, або “золоті” ординці) на цей час вже прийняли християнство, а кримейці (українці) ще залишалися здебільшого мусульманами.

1486 - в ‘Кримеї або Перікопенській Тартарії’ (Україні) посада прем’єр міністра становиться дуже вагомою, на кшталт “канцлера” у німців. Ця посада вже називається не “малк”, як колись, а “калга”. Менглі (“Михайло”) I назначив прем’єр-міністром свого сина Мехмеда I Менглієвича.

428. Тартарія (колишня Алланія) з 1484 року

1484 - в цей рік в Тартарії було побудовано християнський Благовіщенський собор. У галереях Благовіщенського собору, як і на колонах Успенського, збереглися і мозаїка, і символи тамги аланських ханів - засновників і правителів Тартарії.

1485 - Тартарія (колишня Алланія, Золота Країна) захоплює волго-фінські країни Марі луговий та Марі (черемис) гірський (або “горний”). Сьогодні столиця марійців лугових розташована в місті Йошкар-Ола, а територія марійців гірських (черемисів) перебуває у складі кипчацької (лат. татарської) республіки Татарстан (колишньої волзької Булгарії).

1490 - відбуваються набіги московитських тартарів (аланів) на столицю ВКЛР Вільно, після чого навколо міста литвини (тобто білоруси) розпочинають будівництво високої захисної стіни.

429. ВКЛР з 1492 року. Олександр-Ягеллончик Казимірович

1492-1501 - Олександр-Ягеллончик Казимірович - новий правитель ВКЛР (наступник після Нарі-Монта Романовича). Він син польського короля Кази-Міра IV Владиславовича та австрійської принцеси Єлізавети Ракужанської, брат польського короля Яна-Ольбрахта I Казиміровича (правив у 1492-1501 рр.), онук Владислава-Ягайла II Ольгердовича. Одна з його дружин була Альона Якубівна (“Альона Іваніна”) донька тартарського (аланського) великого хана Якуба I Булатовича (або відомого в Росії під іменем “Іван “Великий” III Васильович”) та гречанки Софії-Зої Палеолог (племінниці візантійського імператора Костянтина). Цей шлюб відбувся у 1495 році. В 1513 році його дружину Альону Іванівну отруять в Русі в місті Брацлав (Бреслав, біля Вінниці) у віці 36 років.

Головою адміністрації Олександра-Ягеллончика у ВКЛР був відомий русич Михайло Львович Глинський. У 1501-1506 рр. Олександр-Ягеллончик Казимірович стане королем Польщі. Пізніше він буде отруєний, паралізований і помре в 1506 році. Поховають його у литвинській столиці в місті Вільно. Наступником на посаді правителя ВКЛР стане у 1501-1506 рр. його брат Жигі-Монт (Сигізмунд) “Старий” I Казимірович.

В цей час великим князем в Литві (ВКЛ, або Білорусі) був у 1490-1545 рр. Тройден Романович, син попереднього князя Романа Гілігіновича. А королем в Польші був брат Олександра-Ягеллончика Казиміровича - Ян-Ольбрахт I Казимірович (син Кази-Міра IV і Єлізавети Ракужанскої) у 1492-1501 рр.

430. Тартарія (колишня Алланія) з 1492 року. Війна проти ВКЛР у 1492-1503 рр.

1492 - Тартарія, вона ж колишня Алланія, або Сара Орда (укр. Золота Країна), захоплює слов’янське місто Вязьма Смоленської області Русі (сучасної України).

1492-1503 - в ці роки проходить війна Тартарії проти Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського (ВКЛР). На той час, як відомо, до співдружності ВКЛР вже приєдналася ще одна держава - Жемайтія. Жемайтією, або Самогетією (лат. Samogetia) раніше називалася сучасна Литва. Назва нації - “жемайти”, вимовлялась також як “жмудь”. Мова жемайтів - це сучасна литовська, відноситься до балтської мовної групи. Столицею Жемайтії було місто Мемель, або сучасна Клайпеда. Правителем союзу ВКЛР був на той час Олександр-Ягеллончик Казимірович, який з 1501 року перейшов на посаду короля Польщі, а на його місце став його брат Жигі-Монт (Сигізмунд) “Старий” I Казимірович у 1501-1506 рр.

Зверніть увагу на те, що кипчацька (лат. татарська) країна Тартарія як держава повністю стерта з пам’яті людей сучасними істориками. Вона взагалі не згадується. Назва країни московитів (мокшей) і тартарів (аланів) та залежних від них фінських народів, була відома на той час у всьому світі. Але сьогодні тартари (алани, тобто русскіє) замінили цю стару назву своєї країни тих часів іншим терміном - на неіснуючу тоді назву “Русская держава”.

1494 - Тартарія (колишня Алланія) захопила частину земель ВКЛР, які були до цього у складі Русі (ВКР, або Великого князівства Руського).

431. Литва (Білорусь) з 1496 року. Жигі-Монт (Сигізмунд) “Старий“ I Казимірович, Стані-Слав Кошка

1496 - литвинське (колишнє русинське) місто Полоцьк отримує Магдебурзьке право (сьогодні у складі Білорусі).

1498 - Литва (Білорусь) вводить ще й латинське (“римо-католицьке”) християнство, додатково до “руської віри” (або “греко-католицтва”). Деякі громадяни починають при хрещенні отримувати римські імена. Білоруські історики, мабуть зі страху перед мокшано-тартарською (московсько-русскою) колонією “СРСР”, вигадували й далі вигадують, ніби це в Білорусі просто православні храми будували в готичному стилі. На честь запровадження християнства взагалі були збудовані Михайлівська церква у Синкавічах, Церква Різдва Багородзіці у Мураванці. Але на сучасне сектантське російське православ’я болгарського обряду Литва буде примусово переведена, як і Русь, лише у 1795 році після австрійської й німецько-французької колонізації.

1499 - литвинське (білоруське) місто Мінськ (колишня і сучасна столиця, місто князя Міна) отримує Магдебурзьке право.

1500 - Тартарія під ординським керівництвом захоплює міста Русі - Бранкіку (Брянськ), Стародуб, Смоленськ та Гомель.

1500 - Плесковія (або Псковська Республіка) знову повертається до складу союзу ВКЛР.

1501-1506 - Жигі-Монт (Сигізмунд) “Старий” I Казимірович - новий правитель ВКЛР (прийшов після свого брата Олександра-Ягеллончика Казиміровича). Він син Кази-Міра IV з роду Ягеллончика, і Єлізавети Ракужанзької, брат Яна-Ольбрахта I Казиміровича). У 1506-1532 рр. він стане королем Польщі, у 1532-1548 - великим князем Русі. А його наступниками на посаді правителя ВКЛР стануть Стані-Слав Кошка у 1506-1529 рр. і Жигімонт-Август (Сигізмунт) II Жигімонтович у 1529-1548 рр.

432. Тартарія (колишня Алланія) з 1502 року. Тартари (алани) програють війну й забирають свої війська з Русі і Кримеї (України). Благовіщенське перемир’я

1502 - в Тартарії відбувається зміна адміністративного устрою. Міняються назви намісників (ханів) областей, а також вони відтепер отримують посади не за спадщиною, а призначаються з центра.

1503 - Тартарія захоплює Сіверську область Русі з містом Зозулін (Суздаль, це сучасний Курськ).

1503 - військо ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (України, колишньої Куманії, Косарії, лат. Газарії) виганяє спільно з ВКЛР московитську тартарську (аланську) орду (тобто військо) зі своєї території і також звільняє частину мокшанських земель. Каганом в цей час був вже втретє Менглі I Кочубейович (“Михайло Васильович”). Війна закінчується Благовіщенським перемир’ям. ВКЛР захоплює полководця Тартарії Шах-Ахмата (Шейх Ахмеда). Російські історики стосовно цієї події вдають, що Шах-Ахмат - це волзько-булгарський (“казанський”) хан. Можливо, він просто мав булгарське походження, але працював на тартарів (аланів).

Нагадаємо, що Кримейська держава раніше називалася Куманією, а в давнину - Косарією (Хозарією, Газарією). В російській історії Кримейська (Українська) держава більш відома під умовною назвою “Кримське Ханство” (лат. Crimea Khanat).

1505 - кримейські (куманські, або українські) загони дійшли до міст ВКЛР, а саме до Мінська й Полоцька, для допомоги захисту їх від московитських тартарів (аланів). Прем’єр-міністр Кримеї при цьому - Мехмед I Менглієвич, син діючого кагана. Гетьманами були Бити й Бурнаш.

1505 - поки тартари (алани) вели війну проти Русі і Литви (Білорусі), волзька Булгарія (сучасний Татарстан) в цей час почала визвольну війну від Тартарії.

433. Русь з 1507 року. Костянтин “Острозький” Іванович, дипломат Михайло Глинський

1507-1530 - Костянтин “Острозький” Іванович - новий великий князь Русі. До цього він був з 1497 року воєводою війська ВКЛР.

Він відомий тим, що заснував університет “Острозька Академія”. Крім того, великий князь Русі Костянтин “Острозький” Іванович був одним із найвизначніших меценатів та власників землі того часу. В його володіння входило 100 міст, 40 замків, 1300 сіл. Іноземці називали його володіння “Країною князя Острозького”, які за площею перевищували сучасну Тернопільську область. За його правління захід Русі і місто Острог, засноване у 1100 році і яке у 1585 році отримає Магдебурзьке право, перетворилися на осередок слов’янської культури.

1508 - один із дипломатів ВКЛР - князь від Русі Михайло Львович Глинський з міста Турів (яке у ті часи було містом Русі, а сьогодні розташоване в складі Білорусі). Він був відомим дипломатом, політиком, громадським діячем. Їздив працювати представником Русі в Тартарії за часів тартарської (аланської) ординської влади. У Тартарії великим ханом в цей період став син гречанки Софії-Зої Палеолог Василь-Габріель I Якубович, якого у Росії називають “Василем III Івановичем”. Василь-Габріель I доводився Михайлу Глинському зятем, бо великий хан був одружений на племінниці Михайла Глинського Олені Василівні. Після початку війни Тартарії в 1512 році проти Русі і Литви (Білорусі) Михайло Глинський намагатиметься виїхати з країни, але не встигне і був посаджений московитськими тартарами (аланами) у в’язницю, де і помре у 1534 році.

434. Тартарія (колишня Алланія) з 1508 року. Василь-Габріель I Якубович (“Василь III Іванович”)

1508-1530 - Василь-Габріель I Якубович (“Василь III Іванович”) - новий великий хан Тартарії (прийшов після свого батька). Він старший син гречанки Софії-Зої Фомічни (Палеолог) та один з молодших синів аланського великого хана Якуба I Булатовича (“Івана “Великого” III Васильовича”). Після закінчення його правління влада в Тартарії (колишній Алланії, або Сараценській Орді, укр. Золотій Країні) знову перейде до московитів (мокшей) і у 1530-1570 рр.

Василь-Габріель I Якубович дуже ретельно поставився до свого родоводу. Він вивів свій родовід від роду “рюриків”. За національністю частково він був тартарин (алан, або сарацен), частково грек, а також у нього було русинське і куманське (українське) коріння від Юрія-Георга “Довгорукого” Ладомира-Мономаховича, та відповідно він має русинські і шведські вкраплення ген (ДНК) від русинського великого князя Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича, псковскі, данські й іжорські гени Цвєт-Слава Іжоревича (“Святослава Ігоревича”) - онука данського і фризького принца інженера Рюрика Хеммінговича). Нагадаю, що інженер Рюрик “Свебський” “Ютландський” “Ладозький” Хеммінгович колись переїхав до фінської країни Інгрії (Іжорії, або Європи, сучасної Ленінградської області в Росії), одружившись з інгрійською, або іжорською принцесою (і ймовірно своєю рідною тіткою) Альфріндою “Ладозькою” Гальфданівною. Але при цьому сам він правителем ані в Русі, ані в Новогардії ніколи не був. Про інженера Рюрика багато написано у пунктах 104, 106, 107, 116.

Першою дружиною Василя-Габріеля I Якубовича (“Василя III Івановича”) була етнічна тартарка (аланка, сараценка, або золотоординка) Соломона Сабурівна, дочка хана Сабура. Від Соломони Сабурівни народився син Кудеяр Василь-Габріелєвич. Вірогідно через те, що цей “русскій” наслідний принц був широко відомий в історії Тартарії саме під своїм аланським (сараценським) іменем, то російські історики намагаються факт народження аланського (сараценського, тобто золотоординскього) нащадка приховати, для чого пишуть, що Соломона була “безплідною”.

Другою дружиною великого хана Василя-Габріеля I Якубовича (“Василя III Івановича”) стала Олена Василівна, дочка руського (тобто русинського) князя Василя Глинського, який був братом русинського дипломата й посла Михайла Львовича Глинського. Вона народила дітей, одного з яких звали Іоанн I Василь-Габріельович, який за вироком долі стане наступним московським оцязором у вже незалежній Московії. Ще одного сина звали Юрій, він відомий як Юрій “Углицький” Васильович, тобто його дружина буде з ерзянського (мордовського) містечка Углич (в сучасній Ярославській області, в складі Росії).

В Тартарії розпочато будівництво Архангельського собору у мокшанському місті Москві (колишньому Перуні). Будував італійський архітектор Алевіз Фрязі. Цього архітектора часто називають іменем “Новий”. Відомий тим, що збудував у Тартарії 11 церков. Усі ці церкви були прикрашені тамгою й кипчацькими написами і візерунками. Через ці нагадування про кипчацьке минуле Московії і Росії пізніше більшість цих храмів будуть знищені австрійськими й німецько-французькими колоністами, які заснують на цій приуральській території свою альтернативну Америці колонію “Російську Імперію”.

435. Штучна трансформація російськими істориками усіх народів кипчацької Тартарії в “русскіх”

Зверніть увагу на те, що відбувається. Сучасні російські та колишні імперські історики не поділяють народ Тартарії на московитів (мокшей), тартарів (аланів), ерзян (мордву) та інші нації. Вони всіх оцязорів, великих ханів та інязорів розташовують у хронології і називають єдиним терміном “русскіми царями”. На цьому тлі повністю стирається національна самоідентичність націй сучасної Росії. У результаті, всі нації перетворюються на “русскіх” - це такий штучний субетнос, зібраний з багатьох націй різних мовних груп. І для правителів-окупантів у цьому є велика вигода - адже нація без свідомості, без своєї рідної мови, з чужою історією, з чужими іменами та чужою мовою ніколи не повстане на національно-визвольну боротьбу. Цим і користуються сучасні тартарські (аланські, або русскіє) окупанти, щоб ще кілька десятиліть наживатися на природних ресурсах багатьох націй, вигадуючи легенду про “велику русскую 1000-річну історію”, “один русскій народ” та залякуючи неіснуючим “спільним ворогом”. Звідти й вийшла теорія “рашизму”: якщо ти станеш називати себе “русскім”, то станеш надлюдиною, “богообраною”, кращою за інших. Це аналог “нацизму”, але на відміну від нацизму, де головною є ідея тільки однієї наднації, рашизм виходить від багатьох націй. Про рашизм буде ще написано далі в пунктах 836, 841.

436. ВКЛР з 1509 року готується до захисту

1509 - навколо міста Вільно (столиці ВКЛР, сучасного Вільнюса) будують фортечну стіну.

1509 - московитські тартари (тобто алани, або сучасні русскіє) разом з ногайцями (“астраханськими татарами”) вирушили військовим походом на Кримейську державу (грец. Перікопенську Тартарію, укр. Україну). Ногайським полководцем був Агиш. Кримейські (українські) війська розбили їх, коли тартари (алани) з ногайцями переправлялися через ріку Ідель (ерз. Волгу).

1509 - головою війська ВКЛР стає руський (або русинський) гетьман Костянтин “Острозький” Іванович.

На жаль, з невідомої причини, білоруські історики іменують кипчацьку (лат. татарську) державу Тартарію тих часів “Русскою державою”, що вносить абсолютну плутанину. Руссю, або латиною “Росія” раніше називалася сучасна Україна, і вона боролася разом із Литвою (сучасною Білоруссю) на одному боці проти Тартарії (колишньої Сара Орди, Алланії). А за версією деяких істориків виходить, що росіяни билися проти росіян - і ось таким безглуздям просто рясніє сьогодні вся історія Росії і Білорусі. Насправді, Тартарія на початку 1500-их років століття ніколи і ніким, ані в офіційних документах, ані на географічних мапах не називалася “ Русскою державою”. Цю назву для того часу вона сама собі вигадала лише сьогодні у 2000-их роках. Білоруські історики ж, мабуть, бояться йти на конфлікт із Росією і тому пишуть таку нісенітницю, “спущену” (тобто надану) для них тартарським урядом з Москви.

437. Війна Тартарії проти ВКЛР 1512-1522. Звідки взялися слов’яни в Росії

1512 - Тартарія (колишня Алланія) нападає на слов'янські руські (або русинські) міста Смоленко (Смоленськ) і Гомель - це міста Русі в області Біла Русь. А також тартари нападають знову на слов’янську державу Плесковію та її столицю Псков (Плеско), яка на цей момент повернулася до складу ВКЛР у 1500 році. Нагадаємо, що Русь теж тоді входила у співдружність Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського (скорочено “ВКЛР”).

1514 - руське, або русинське, місто Смоленськ захоплено й становиться окупованим під владою Тартарії. У ВКЛР в цей час правив Вітольд. На жаль, це руське (або русинське), а якщо говорити сучасною термінологією - українське місто, залишається під тартарською (аланською, або російською) окупацією до цього часу.

1514 - цього року відбулася битва під містечком Орша, на річці Дніпро на сході ВКЛР. Там було зупинено вторгнення Тартарії в Русь і Литву (Білорусь). Це була одна з найбільших битв у Європі. Військо русів (русичів, або русинів) розбило агресорів. Московитськими тартарами (колишніми сараценами, “золотими” ординцями, або сучасними русскіми), в той час командували аланські полководці Іван “Челяднін” та Михайло Голіца. Але руське (русинське) місто Смоленськ на деякий час ще залишається у складі Тартарії.

1512-1515 - в ці роки на різних територіях продовжуються військові спільні дії кримейців (українців, або колишніх куманів) і війська ВКЛР проти московитських тартарів.

Питання - чи проживає на окупованих тартарами (аланами, або русскіми) русинських територіях й досі руське (русинське) населення? Історія показує, що багато людей, які вимушені були спочатку залишити свої домівки, пізніше повертаються. Тому відповідь - так, є велика імовірність, що у містах і селах Смоленської, а також сучасних Брянської, Курської і Білгородської областей й досі проживає більшість русів (русичів, або русинів), тобто генетичних слов’ян.

Звідти, від мешканців тих територій, пішла у сучасних росіян, мешканців колишньої Московії (мокшей, ерзян, тартарів та інших), хибна думка про те, що вони слов’яни, хоча слов’яни, як ми бачимо, проживали тільки на окупованих Московією та Тартарією (Росією) історичних слов’янських територіях Русі, Плесковії і Новогардії.

438. Хто слов’яни на території сучасної Росії

Якщо ви думаєте, що на території Московії все ж таки проживали слов’яни, то прочитайте праці російського вченого та археолога Олексія Уварова, який мав французьке походження по батьку, та тартарське (аланське) - по матері. Він присвятив археології багато років життя. Розкопував кургани на території Куманії (південно-східної України), де він та його команда займалися в основному пограбуванням косарських (хозарських, газарських) могил, і тому не залишили майже жодних записів. Але, крім цього, він організував у 1850-х роках проведення масових розкопок курганів на землях московитів (мокшей) та ерзі (мордви). Колонізатори розкопували кургани недбало, на знесення, без поваги до місцевих культур. Проте у своїй книзі “Меряни та їхній побут за курганними розкопками” (виданої в м. Москва, у 1872 р.), Олексій Уваров дає опис того, що знайшов, і свої висновки. Все - предмети господарства, прикраси, назви поселень - вказує на фінську культуру, а ознак слов’ян немає. Серед знайдених черепів, окрім фінських багато виявилося кипчацькими (лат. татарськими). На додаток до цього в могилах були знайдені германські монети, а також багато монет з написами східною в’язю, тобто аланські (золотоординські, тобто русскіє) монети.

Зображення Типова волго-фінська дівчина, з русявим волоссям, московка (мокша) за національністю. На картині відображена старовинна традиція волго-камських фін нанизувати голови на кілки (на відміну від поволзьких татар, які любили нанизувати на кілок цілу людину). Ілюстрація тартарського (русского, або аланського) художника Івана Білібіна

Зовнішність та одяг ерзі (лат. мордви) можна подивитись, наприклад, на каналі “Oyme” на відеосервісі з розміщення та проглядання відео “YouTube” в мережі “Інтернет”. Це і є ті, кого ми за звичною бездумно називаємо “русскіми”. На цьому каналі музику та традиційні пісні ерзян (мордви) виконують, наприклад, гурт Ойме, національний оркестр Морденс, Торама. Зверніть увагу, що за багато століть проживання під ярмом тартарської (аланської, або русскої) орди відбулося змішання московитської (мокшанської), ерзянської (мордовської) та тартарської (русскої) націй, і багато московитів і мордви мають кипчацькі корені, через що їхні очі стали світло-карими, або вони придбали носи з горбинкою. Також і навпаки, 50% тартарів при змішуванні з фінами одержують сині очі, а іноді навіть кирпаті носи.

Отже, слов’янські народи сучасної Росії жили лише на тих територіях, на яких сьогодні розташовані:

- Псковська область. Раніше це була окрема незалежна країна Плесковія, зі своєю нацією "псковичі" та власною слов’янською мовою, яка називалася “псковська” (або плесковська). Саме в псковській мові використовуються слова, схожі на “прийдеша”, “смотреша”, “поімши”, “імущу”, “називаху” тощо.

- Новгородська область. Раніше це була окрема держава Новогардія, там жила слов’янська нація славини (новгородичі). Славинська (новгородська, вона ж колишня “давньоруська”, або “старослов’янська”) мова, і називається сьогодні російською (русскою).

- Смоленська, Брянська, Суздальська (Курська) і Білгородська області, міста Орел і Мценськ. Раніше ці землі були частиною держави Русь. Місто Смоленськ, наприклад, був головним форпостом в області Біла Русь, а Брянськ - в області Сіверія. Курська (колишня Суздальська) область до західного рогу річки Дон (крим. Танаїс) також раніше була частиною Сіверщини. Ці території вже давно відірвані від України-Русі, і сьогодні вони під окупацією у складі Росії. У цих областях жила лише одна нація - руси (русичі, або русини). Ймовірно, більша частина їх залишилася жити в Росії досі, але називають себе вони тепер “русскіми”.

439. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна, колишня Куманія) з 1515 року. Мехмед I Менглієвич

1514-1523 - Мехмед I Менглієвич - новий каган Кримеї (прийшов після свого батька). Він син кагана Менглі I Кочубейовича (“Михайла Васильовича”), онук засновника куманського (кримейського, або українського) міста Одеси (Кочубея). Став наступником після смерті батька, залишивши посаду прем’єр-міністра. При ньому гетьманом кримейського професійного, тобто “козацького” війська був хан Даш (“Дашкович”). Кримейці (українці) і деякі представники ногайців разом воювали проти війська московитських тартарів (аланів, колишніх “золотих” ординців, або сучасних русскіх). Наступним каганом стане його син Гази I Мехмедович у 1523-1524 рр.

Каган Мехмед I Менглієвич призначив прем’єр-міністром (або калгою) свого молодшого брата Ахмеда “Кульгавого”. Одна з дружин Мехмеда I Менглієвича була волзька булгарська (казанська) принцеса Нур-Султан. Тому деякі її діти, зокрема принци Мухаммед-Амін і Абдул-Латіф переїхали жити і працювати до своїх дідів в столицю волзької Булгарії місто Казань. Мав також інших дітей: Гази I, Іслям I, Бахадур, Баба, Чабан, Алл.

Каган (правитель) і калга (прем’єр-міністр) сиділи у столиці Кримейської (Української) держави в місті Ак-Чакум (Очаків, це сучасний Миколаїв, а не однойменне маленьке містечко-фортеця на узбережжі моря). Але російські історики намагаються про це не згадувати й продовжують вдавати кагана виключно за хана з сучасного Кримського півострову, який в дійсності тоді називався “Таврія Херсонес”. Ще треба пам’ятати, що російські історики у своїх “творах” вже досить офіційно називають ординців тартарів (аланів) “русскіми воєводами” і “полководцями”, тобто їхньою сучасною назвою. Кримейський (тобто український) каган Мехмед I Менглієвич буде вбитий на війні тартарами (аланами, або русскіми).

440. Русь з 1517 року. Сигізмунд Герберштейн - посол Священної Римської імперії в Русі

1517 - дипломат від Священної Римської імперії Германської нації (м. Відень) Сигізмунд Герберштейн вперше приїжджає з місією до столиці Русі до міста Києва. Відомо, що він володів руською (або русинською, сучасною українською) мовою. Звідти він намагається налагодити відносини Русі і ВКЛР з московицькою Тартарією.

Той факт, що Сигізмунд Герберштейн володів руською (русинською, сучасною українською) мовою, російські історики намагалися приховати. Тому вони про це писали, що він вивчав “слов’янські мови”, не акцентуючи увагу на руській (русинській). Сьогодні у різних історичних статтях, зокрема російських і англомовних, під словами “Русь” та “руська мова” помилково вказують сучасну Росію і її славинську (новгородську, або русскую) мову. Хоча насправді на той час руською (або русинською) мовою називалася староукраїнська.

Під час візиту до Тартарії, московитські тартари (алани, або сучасні русскіє) подарували Сигізмунду Герберштейну аланський одяг “ферязь” та мокшанський “кафтан”. Сучасні історики цей одяг сьогодні також називають “русскім”, як і тартарську (аланську, або сараценську) націю. Цю ж дипломатичну місію Герберштейн повторить у 1526 році, а ще через 20 років вийде друком його книжка “Записки про московитські справи”, латиною, в якій він опише Русь (сучасну Україну), руську (русинську, сучасну українську) мову, Угорщину (Мадярію, рос. Венгрію) та Тартарію. Перекладачі німецько-французьких колонізаторів (засновників колонії “Російської Імперії”), котрі переклали цю книгу з латини на німецьку і славинську (новгородську, тобто сучасну російську) мови, зовсім змінили акценти в книзі. Вони намагалися руську (русинську, сучасну українську) мову видавати за славинську (новгородську, сучасну російську), а Русь видавали за Московію. Таким чином, в перекладі ця книга втратила усілякий сенс.

441. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1521 року

1521 - війська кримейців (українців, колишніх куманів, або половців, хозарів) продовжували допомагати військам ВКЛР і мокшей проти московитських тартарів (аланів, сараценів, або “золотих” ординців, сучасних русскіх). Московити (мокші, лат. москалі) в цей час знову продовжували національно-визвольну боротьбу від тартарської окупації. Війська звільнили ерзянську (мордовську) столицю Рошту Оз (так званий “Ростов”, сучасний Нижній Новгород), ерзянське місто Біле Залізо (ерз. Воло-Тимер, або Владимир). Тартарський великий хан Тартарії Василь-Габріель I Якубович (“Василь III Іванович”), син гречанки Софії-Зої Фомічни з роду Палеолог, евакуювався до московського (мокшанського) поселення Воло-Колам (Волоколам). Нагадаємо, що назва цього містечка з перекладу з мокшанської мови означає Білі Села, де слово “воло” фінськими мовами означає “білий”, а “колам” - “поселення”. Про ерзянські і мокшанські топоніми і назви більше написано у пункті 157.

Гетьман ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) Сахіб Менглієвич, син Менглі (“Михайла”) I Кочубейовича, брат діючого кагана Мехмеда I Менглієвича, поєднався з силами волзьких булгарів. Разом вони звільнили місто Казань від тартарів (аланів, сараценів, або русскіх), а потім осадили Москву (колишній Перум). Разом з військом ВКЛР, яке очолював воєвода Євстафій Дашкевич, та разом з московицькою (мокшанською) армією вони обклали ерзянське (мордовське) місто Балтакінту (сучасну Рязань), але так і не змогли звільнити його від тартарів.

1522 - вдалося звільнити від тартарської (аланської, сараценської, або русскої) окупації місто Астар-хань (тобто місто хана Астара, сучасну Астрахань), столицю Ногайської Орди (укр. Країни Ногая). В цьому ногайцям допомогли кримейські козацькі (тобто контрактні) війська.

442. Литва (Білорусь) з 1522 року. Книгодрукування

1522 - Франциск Скоріна (народився в руському, або русинському, місті Полоцьк) запускає у Вільно першу друкарню в східній Європі. Видає книги “Мала подорожня книга”, “Апостол” литвинською (старобілоруською) мовою.

1523 - Микола Гусовський створює “Пісню про зубра”, яка стала гімном Литви (Білорусі). Написана пісня була латинською мовою у місті Рим, видана у столиці Польщі в місті Кракові. Ян Віслицький написав поему “Прусська війна 1409-1411 рр.” про звеличення перемоги литвинів і русів (русичів, або русинів) у Грюнвальдській битві 1410 року.

443. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1521 року. Гази I Мехмедович, Саадет I Менглійович

1523-1524 - Гази I Мехмедович - новий каган Кримеї (прийшов після свого батька Мехмеда I Менглієвича). Гази I Мехмедович став засновком містечка Гезлев (“Козлов”) на півострові Таврія Херсонес (сучасний “Кримський”. Це містечко сьогодні називається давньогрецькою назвою “Євпаторія” на честь античного правителя з Давньої Греції. Таку античну назву кримейському (українському) місту надали австрійські й німецько-французькі колонізатори у 1783 році одразу після окупації Кримейської держави (колишньої Хозарії, Куманії, майбутньої Малої Тартарії, або України).

1524-1532 - Саадет I Менглієвич - новий каган Кримеї (прийшов після свого племінника Гази I Мехмедовича). Він син кагана Менглі (“Михайла”) I Кочубейовича. До цього Саадет I був гетьманом кримейського (українського) війська. Одружився з донькою тюркського (тобто турецького) султана Селіма I Явуза. Прем'єр-міністром (калгою) став племінник Саадета I Менглійовича - Гази I Мехмедович, який до цього був каганом. Пізніше, у 1530 році, наступним каглою став другий племінник - Девлет I Мубаракович.

За правління Саадета I Менглієвича в ‘Кримеї або Перікопенській Тартарії’ (Україні) провели реформу армії, створили артилерійські частини. До цього армія кримейців (куманів, або українців) базувалася лише на кінноті - пам’ятаємо про “летючих косарів (або гусарів)” часів Грюнвальдської битви. Наступником стане його племінник Іслям I Мехмедович у 1532-1532 рр.

Зображення Перша мапа України, яка в той час називалася Кримейською державою, або грецькою мовою "Перікопенська Тартарія". Написи зроблені арабицею. Вказані самі великі області Ногайська (Дике Поле) та Кубанія, море Азов тощо. Оригінал цієї мапи тепер в США у Волтер Арт Музеї, м. Балтимор, штат Меріленд

В Тартарії (колишній Алланії) в цей час тривали національно-визвольні війни московитів (мокшей) і ерзян (мордви) проти аланів (сараценів, або русскіх). Каган попросив військової допомоги у тюрків у султана Сулеймана. Очікувалося, що Тюркія (укр. Туреччина) допоможе з артилерією та іншою зброєю. Військами московитських тартарів (аланів) командував ординець алан Іван “Бельський”.

В ці часи частина кримейської знаті вже прийняла християнство, і у багатьох відповідно вже були грецькі і латинські, а також руські (тобто русинські) імена. Наприклад, війська ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) на дніпровських порогах очолював отаман Семен Полозович.

444. ВКЛР з 1529 року

1529-1548 - Жигімонт-Август (Сигізмунд) II Жигімонтович - новий правитель ВКЛР (прийшов після русина Станіслава Кошки). Він має литвинське походження, син Жигі-Монта (Сигізмунда) “Старого” I Казиміровича і Боні Сфорці, принцеси Ієрусалімського Королевства. Одружений був на Єлизаветі “Австрійській” “Габсбурзькій”, потім на Варварі Радзивіл, і на сестрі першої дружини - Катарині “Габсбурзькій”. Після цього правління займе посаду короля в Польщі (у 1548-1569 рр.). Його наступником стане у 1592-1599 рр. Жигімонт-Ваза (Сигізмунд) III Янович з роду шведського короля Вази.

1529 - видано новий статут ВКЛР. Відтепер правитель Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського (Самогетського), скорочено “ВКЛР”, більше не має права одноосібно приймати рішення. Це був ще один крок вперед в демократичному розвитку суспільства союзу ВКЛР.

445. Тартарія з 1530 року. Полководець Іоанн I Васильович ("Іван IV")

1530 - син великого хана Василя-Габріеля I Якубовича на ім’я Іоанн I Васильович брав участь у військовому поході проти двох кипчацьких держав - волзької Булгарії (м. Казань, це сучасний Татарстан) та Ногай Орди (м. Астрахань), звідки привіз собі кипчацьку принцесу. Він ще не великий хан, а поки що просто полководець. Провів жорстоку війну в Ливонії (нагадаємо, що Ливонія та Курляндія - це дві області сучасної Латвії).

Відомо, що Іоанн I Васильович ("Іван IV") був дуже набожним, і оскільки московити (мокші, лат. москалі) і московитські тартари (алани) у своїх церквах виявляли завзяття і повагу тим, що стукали лобами об підлогу, то його чоло майже завжди було розбите (з книги Джона Мілтона “Коротка історія Московії”, Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.).

1530 - московити (мокші, лат. москалі) знову перехоплюють владу, звільняються від правління московитських тартарів (аланів) і здобувають незалежність. З цього року московити самі починають правити в своїй державі, в Московії, як і до цього в 1395-1453 роках.

1530 - кінець правління аланського великого хана Василя-Габріеля I Якубовича, відомого в російській історії під іменем “Василя III Івановича”. На цьому на деякий час настає кінець тартарської (аланської) ординської влади. Першу дружину Василя-Габріеля I Якубовича, яку звали Соломоною, відправляють до монастиря. Його старший син від Соломони Кудеяр Васильович намагається втримати владу, через що чинить заворушення, захоплення і пограбування мокшанських поселень. За це в народі його прозвали розбійником. Про нього писав колоніальний російський, ймовірно, мокша по-батькові та кримеєць (українець) по-матері, поет колоніальних часів Микола Некрасов у творі “Пісня про 12 розбійників”.

446. Московія (колишня Тартарія) з 1530 року. Іоанн I Васильович (“Іван IV”)

1530 - у результаті політичного протистояння між московитами (мокшами) та тартарами (аланами) влада в країні знову змінюється. На 40 років мокші відвойовують незалежність від тартарської орди.

1530-1557 - Іоанн I Васильович - новий оцязор Московії (прийшов після свого батька). Він син тартарського (аланського) великого хана Василя-Габріеля I Якубовича (“Василя III Івановича”) і русино-кримейки (тобто українки) Олени Василівни Глинської. Назву його посади “оцязор” іноді ще перекладають як “смарагд” (ізумруд).

А також він - це перша частина так званого “Івана “Грозного” IV”. Оцязор Іоанн I Васильович, відповідно, по лінії батька частково має тартарське (аланське, або русскоє), а також має грецьке, ерзянське (мордовське), московське (мокшанське), руське (тобто русинське) і кримейське (українське) коріння. За лінією батька вважається, що він вийшов з роду так званих “рюриковичів”, через руського (русинського) принца Юрія-Георга “Довгорукого” Ладомир-Мономаховича і його нащадка Неврюя Пургасовича (“Олександра “Невського” Ярославовича”). Але в дійсності нащадки данського “рюрика” були вихідцями з Фрисландії, Інгрії і Плесковії, а в Русі (сучасній Україні) опинилися внаслідок звичайного династичного шлюбу з руською (русинською) принцесою Маланкою-Ольгою I Древлянівною. Про це йшлося у пункті 100.

Російські історики стверджують, ніби він народився у 1530 році, а до влади став у віці 3-ох років. Але це нічим не доказано, немає про це жодного документа. Усі документи того часу записувалися сараценською (або аланською) мовою, тобто мовою “поволзьких татар”, та уйгурською писемністю (східною в'яззю), й іноді мокшанською мовою. Ніхто тоді в Московії (сучасній Росії) не вів документацію слов’янськими мовами, окрім може окремих записів про визначні події, які перекладалися для поневоленого населення Плесковії та Новогардії.

Через те що, оцязор нібито був ще малий, то вважається, що державними справами займалася його мати Олена Василівна Глинська, яка була українкою і русинкою за походженням. Але як же він міг бути малим, якщо вже брав участь у військовому поході та навіть привіз собі дружину. Тому нема довіри офіціальній російській історії.

За його правління в Московії провели грошову реформу і почали друкувати монети “копійка”, нава якої пішла від славинського (новгородського) слова копії (укр. спис), бо на гербі був зображений вершник з копієм. Московити ж почали звати ці гроші “московками”.

За Іоанна I Васильовича (першої частини “Івана IV”) кипчацьку державу Тартарію у 1547 році перейменують й вона отримує нову назву Московія, або ‘Біла Русь або Московія’.

Однією з дружин Іоанна I Васильовича була його родичка Настасья Кошкіна, вона ж Анастасія Романівна Кошкіна з роду Захар’єва-Юр’єва. Батько Настасії - Роман Юрійович Кошкін, син Юрія Захаровича (тобто захарьєва Юрія, або Юрія, який був чиїм сином? - Захара: тобто він був "захарьєвим" сином). Саме від Кошкіних російські історики й вигадали “рід Романових”, який в дійсності також ніколи не існував. Про це детальніше йтиметься далі.

У дитинстві Іоанном I Васильовичем піклувався його дядько Григорій (анг. George), або Гришка, який також був дядьком Настасії Кошкіної.

Одного із синів Іоанна I Васильовича звали Дмитром (народився в 1552 р.), також у нього були дочки Ганна, Ксєнія-Марфа “Шестова”. У 1560 році Настасью Кошкіну отруїли, вже після відсторонення її чоловіка від влади. Вірогідно, малого Дмитра Іоанновича доглядав також Григорій (Гришко), від якого у Дмитра могло з’явитися друге ім’я - “Гришко”.

Після закінчення правління оцязора Іоанна I Васильовича Московія (‘Біла Русь або Московія’) знову втратить незалежність до 1605 року. Деякий час будуть правити алани, але потім в результаті великої війни московити за допомогою ВКЛР відвоюють незалежність. Після цього наступним московським оцязором стане у 1605-1610 рр. син або онук Іоанна I Василь-Габріельовича та Настасії Романівни Кошкіної - Дмитро-Гришко II, відомий в аланській (тобто в сучасній русскій) історії як “Лжедмитро" (рос. Лжедмитрій). Алани стали так його називати, бо він був для них ворогом.

447. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1532 року. Іслям (Аслан) I Мехмедович, Сахіб I Менглієвич

1532-1532 - Іслям (Аслан) I Мехмедович - новий каган Кримеї (прийшов після свого дядька Саадета I Менглійовича). Він син кагана Мехмеда I Менглієвича. До цього був на посаді калги (прем’єр-міністра).

1532-1551 - Сахіб I Менглієвич - новий каган Кримеї (прийшов після свого племінника Ісляма (Аслана) I Мехмедовича). Він син кагана Менглі I Кочубейовича (“Михайла Васильовича”). При ньому калгою (прем’єр-міністром) був його старший син Емін Сахібович. Каган заснував у 1532 році на півострові Таврія Херсонес місто Бахчисара (укр. “Золоті Сади”) - сучасний Сімферополь (а не маленьке сусіднє містечко Бахчисарай з літнім палацом). У дослідників ще фігурує версія, что назва "бахчисари" перекладається як "Палац Садів", але кипчацькими мовами "сара" означає саме "золото", а от вже тюркськими мовами слово "сарай" означає "палац". Слід пам'ятати, що кипчацька і тюркська мови - зовсім різні, не подібні, відносяться до зовсім різних народів (хоча сьогодні далеко не всі це знають). Сахіб I Менглієвич попросив військової допомоги у тюрків у султана Тюркії Сулеймана. За нього велися перемовини з Тюркією, від якої очікувалося, що вона допоможе з артилерією та іншою зброєю. Наступником стане його племінник Девлет I Мубаракович (“Дмитро-Байда “Вишневецький” Іванович”) у 1551-1577 рр.

448. Русь з 1532 року. Жигі-Монт (Сигізмунд) “Старий” I Казимірович

1532-1548 - Жигі-Монт (Сигізмунд) “Старий” I Казимірович - новий великий князь і коронний “гетьман” (воєвода) Русі. Він син Кази-Міра IV Владиславовича з роду Ягеллончика, і його дружини Єлізавети Ракужанзької, брат Олександра-Ягеллончика I Казиміровича и Яна-Ольбрахта I Казиміровича.

В ці роки була проведена грошова реформа в Русі. Гроші русинів називалися “мідні куни”. Вони складалися зі златників, а з декілька кунів складалася одна гривна.

1536 - співдружність ВКЛР намагалась відвоювати від тартарів (аланів, або сараценів) руське (русинське) місто Гомель. Мером у Гомелі в цей момент був аланський намісник Оболенький-Щепін. На допомогу литвинським (білоруським) і руським (русинським, рутенським) військам прийшли козацькі загони ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України). При цьому воєводою Литви (Білорусі) був Юрій Радзивілл, а воєводою усього війська ВКЛР - Андрій Немирович. Руси (русичі, або русини) разом із союзниками здобули врешті-решт перемогу. Сьогодні це русинське місто Гомель перебуває в складі Білорусі (старовинної Литви).

Після звільнення Гомелю війська ВКЛР пішли далі на визволення міста Стародубу. Там мером був алан Федір Телепнєв, а одним з князів був алан Петро Ромодановський, який загинув. Війська аланів під керівництвом полководця Андрія “Шуйського” відступили до окупованого ними русинського міста Смоленська, головного міста русинської області “Біла Русь”. Далі руси (русичі, або русини) послали своє військо на північ, до Плесковії, або сучасної Псковської області в складі Росії, для визволення Себежської фортеці. Русів (русичів, або русинів) очолював воєвода Немирів. Жовніри, тобто війська ВКЛР, які складалися з поляків, литвинів (білорусів) і русичів, взяли в облогу фортецю. Зі сторони аланів містечко Себеж захищали ординці Засєкін і Тушин.

Під натиском ординців, війська ВКЛР відступили, зайшли на кригу озера й багато з них провалилися. Визволити фортецю від аланських окупантів не вдалося. Ординці алани, або сучасні русскіє, на вшанування своєї перемоги збудували в плесковському (псковському) Себежі церкву Живоначальної Трійці. Ці території й досі перебувають під окупацією аланів.

Ці події відбувалися не на історичних землях московитів, тому не входили в до сфери впливу московського оцязора. Московити залишалися тільки на частині своїх історичних територій, тобто не виходили за межи Московської, Тверської, Калузької, Тульської та західної половини Рязанської областей, включаючи сучасне місто Рязань. Тому бої за межами Московії йшли тільки між русами (русичами, або русинами) та тартарами (аланами), тобто між сучасними українцями та русскіми.

449. Московія з 1540 року. Реформи оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини “Івана IV”). Тартарські “дєньгі” замінюють фінськими “срібляниками”

1539 - цього року вийшла мапа Олафа Магнуса, на якій вже зазначена Московія як окрема держава.

Зображення На мапі ми бачимо Московію, та окупований нею північний регіон під назвою Біла Русь (Russia Alba)

1540 - при правлінні московського (мокшанського) правителя Московії - оцязора Іоанна I Васильовича (або першої частини так званого “Івана IV”, почалися великі зміни в фінській державі.

Відбулася реформа грошової системи, тобто відбувся перехід з тартарської, тобто з аланської, грошової системи на фінську московську. Тартарські “дєньгі” замінили на “срібляники”. Срібляники мірялися меншою мірою, яка звалася “рубель”. Один “рубель” коштував два “угорських” “червонця”. “Угорський” червонець - це була золота монета, яку викарбували в Європі, для країн Республіки. При реформах Іоанна I (Івана IV) цю монету стали використовувати в Московії.

У московській столиці в місті Москві (колишньому Перумі) в той час налічувалося 40 тис. домів та більше 100 тис. мешканців. Взимку продавалися на річці Москві (колишній Мокші) в лавках або куренях хліб, м’ясо, дрова, ліс, сіно. Дипломат Контаріні пише, що “москвичі юрбляться з ранку до обіду на площах, на ринках, а закінчують день у питних будинках: спостерігають і шумлять”. Дипломат Сигізмунд Герберштейн бачив москвичів працюючими у свята. У будні “заборонялося їм пити; тільки іноземні воїни, служачи правителю за гроші, мали право бути нестримними у вживанні хмільного, через що слобода за річкою Москвою, де вони жили, називалася “нальотами”. На вулицях стояла варта: ніхто не смів ходити вночі без особливої ​​важливої ​​причини і без ліхтаря”. Іноземці зазначали, що “московичі не злі, не сварливі, терплячі, але схильні до обманів у торгівлі”.

1542 - в Московії в цей час працює московський християнський митрополит Макарій. Він був цілком офіційно визнаний Києвом і Константинополем.

1542 - формування управлінської системи Московії з “бояр”. Слово “боярин” має кипчацьке (лат. татарське) походження і означає “знать”, “чиновник”.

450. ВКЛР з 1545 року. Проведення Сейму в Бресті

1545 - в цьому році був проведений загальний Сейм, тобто збір, правителів країн-членів союзу Великого князівства Литовського, Руського (Русинського) і Жемайтського (Самогетського), скорочено “ВКЛР”. Провели його в руському (тобто русинському) місті Брест. Сьогодні це місто залишилося в складі Білорусі (старовинної Литви). На Сеймі були присутні представлені своїми правителями, окрім інших країн, Польща, ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна), багато послів.

1545 - в цей же рік закінчувалось правління великого князя Литви (ВКЛ, або сучасної Білорусі) великого князя Тройдена Романовича.

Через декілька років у ВКЛР з’являться чернечі ордена римського християнства - августинці та францисканці (м. Брест), бернардинці (м. Полоцьк).

(Кінець 11 глави)