Глава 11

Глава 11. ТАРТАРІЯ (1453—1545 рр.)

Алани (сарацени) захопили Московію. Алланія (колишня Сара орда, укр. Золота держава) переносить столицю і міняє назву на «Тартарію». Алани (сарацени) стають «надволзькими татарами» і перейменовують місто Перум на Москву. Тартарія (Росія) на мапі світу. Надволзькі татари (русскіє) приймають християнство. Як надволзькі татари (русскіє) облаштували Московію. Герб «Погоня». Надволзькі татари (русскіє) нападають на ВКЛР. Історики називають надволзьких татар «русскімі». Хто слов'яни в Росії? Посол Герберштейн. Перша мапа Криму (лат. Кримеї, укр. України) — арабицею. Московити відновлюють незалежність і починають реформи. Гроші

410. Алланія міняє назву на «Тартарія» з 1453 року

1453 — після того, як алани захопили московську (мокшанську) столицю місто Перум, вони перенесли туди свою власну столицю[1]. До цього столицею Алланії було місто Беркімам (або так зване «Сара-Берке», Сара 2, сучасне місто Самара)[2]. Потім під час війни ставка великого хана Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича тимчасово перебувала в волгобулгарській столиці Казані[3]. А тепер головне місто алани перенесли до мокшанської столиці — міста Перум. Воно було центром Московської області і всієї держави Московії. Алланію влада перейменувала і відтепер Алланія стала називатися «Тартарією»[4].

Аланськими, тобто надволзькими областями (це сучасні Саратовська, Пензенська, Самарська, Ульянівська області) залишається керувати син Кичима Тимуровича — Ахмат Кичимович[5].

Тартарія, як буде далі видно на картах, — це поєднання фінських московської і ерзянської (лат. мордовської) держав із кипчацькою (лат. татарською) аланською державою в одне ціле, під керівництвом аланів (сучасних русскіх), але з центром в мокшанській столиці. При владі стоять надволзькі татари (або алани).

1453—1470 — в ці роки великий хан Тартарії (колишньої Алланії) Булат-Махмет «Сталь» II Тимурович продовжує правління, вже з Перуму (Москви). Є ймовірність, що відносно історичної постаті Булат-Махмета «Сталь» II цього часу, на відміну від московського оцязора Василя «Сліпого» II Васильовича, російські історики (-імена) стали застосовувати позначку-прізвисько «темний»[6]. Тобто, вони вдавали деякі дії аланського правителя за дії московського правителя «сліпого». Для цього вони постать Василя «Сліпого» I Васильовича підмінювали «Василем Темним». Через це і його сина Якуба Булатовича стануть називати по-батькові «Васильовичем». Вважаю, що «Сліпий» і «Темний» — це дві різні речі, різні якості, і відповідно різні люди. Можливо, саме в такий спосіб історики (-імена) хотіли завуалювати заміну офіційного правителя ординським прибульцем.

Наступним правителем стане син Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича — Якуб I Булатович, відомий в російській історії під ім’ям «Іван «Великий» III Васильович».

411. Місто Перум змінює назву на «Москва» з 1453 року

Столицю московитів (мокшей) містечко Перум надволзькі татари (алани, сарацени, або сучасні русскіє) перейменовують на Москву[7]. Колишня назва міста за ім’ям мокшанського засновника їх не влаштовувала. Але самі надволзькі татари (алани, колишні сарацени, «золоті» ординці, сучасні русскіє) з назвою не переймалися, і просто назвали місто за назвою річки, на якій воно стоїть[8]. Такого у світовій практиці майже немає, щоб назва столиці збігалася з назвою річки.

Тому саме цей 1453 рік і слід вважати роком появи на картах міста під назвою «Москва»[9]. До цього року ви згадки про Москву ніде не знайдете, ні в якому літописі її немає і бути не може. Були згадки про Московію як область, про річку Москву (колишню Мокшу) та про московських князів, тобто губернаторів Московської області, або про вихідців з держави Московії. Але саме таке «місто Москву» на той час в дійсності ніхто не згадує, окрім сучасних істориків (-імена), які полюбляють, як ми вже бачили, переносити сучасні назви на старі часи[10].

Народ Московії в ті часи ані руською (або русинською, сучасною українською), ані славинською (новгородською, сучасною російською) мовами не розмовляв[11]. Рідними для московитів були мокшанська[12], для ерзян — ерзянська (мордовська)[13], а під час окупації — частково аланська (сараценська, або «надволзькотатарська»)[14]. Для мешканців окупованих слов’янських територій перекладачі перекладали накази слов’янськими мовами. Саме ці перекладені накази нам пізніше будуть пред'являти історики Російської імперії (-імена), видаючи їх за доказ переселення русів до Московії та нібито використання в Московії руської мови. Це при тому, що та мова, яка стала зватися «русской», належала не русам, а була рідною для більш північної слов'янської нації й прийшла до московитів не раніше середини 1700-их років (про цю мову йшлося в пункті 300). А руська мова Русі (англ. Рутенії) зветься сьогодні українською, й за межами Русі — в Московії та Тартарії (Росії) — ніколи не використовувалася. Слід зазначити, що сьогодні надволзькі татари (русскіє) й московити (мокші, але вони часто звуть себе теж русскімі) руську (тобто українську мову) здебільшого зневажають та намагаються заперечувати її існування. Русскіє (тобто надволзькі татари, колишні «золоті» ординці, алани) та інші окуповані русскімі народи (мокші, ерзя, іжори, башкіри, буряти, новгородичі тощо) називають цю руську мову, якою говорили колись руські князі Аскольд (засновник державності Русі), князь Ладомир (Володимир) та інші видатні руські діячі — «телячою»[15], «хахляцькою»[16] тощо. Це є наслідком шаленої російської антиукраїнської пропаганди протягом трьох останніх століть[17], яка велася як виправдання окупації русскімі військами територій споконвічної Русі (англ. Рутенії) та сучасної України (або «Русі-України»).

412. Тартарія вперше на мапі світу

Карта «Composite map: Mappemonde» італійського картографа Фра Мауро була виконана на замовлення майбутнього португальського короля Альфонсо V та Італії (Венеціанської республіки, або Лангобардії)[18]. Робота над нею розпочалася у 1450 році та завершилася в 1459 році. Авторська копія цього картографічного твору зберігається в бібліотеці Марчіана у Венеції — першій столиці Італії[19]. Мапа кругла (діаметр 2 метри), викреслена на пергаменті. Про Тартарію там написано: «Ця велика земля межує на сході з Білим морем, на заході з німецьким морем (мається на увазі сучасна Фінська затока), на півдні закінчується на Сараї і Куманії, а на півночі доходить до Пермії. Вона має найбільші річки, особливо Ідель (Волга), яка не менша за Ніл» (з напису на карті, буде далі). Ця мапа була опублікована Вільямом Фразером у 1804 році в Лондоні і пізніше Мануелем Сантарем під назвою «Атласі віконта з Сантарему» (Atlas de Vicomte de Santarem) у 1854 році[20]. На цій карті країна аланів (золотоординців, сучасних русскіх) вже називається Тартарією, і мокшанське місто Москва (колишнє Перум) входить до її складу. Окремо на карті вказана Русь (Rossia, тобто сучасна Україна), а також територією Тартарії зазначений торговельний шлях з Азії до Європи під назвою «Біла Русь» (Rossia Blanca) — бо тягнувся на північ Русі, в область, що називалася Білою Руссю.

Карта 11-01. Композитна карта: Карта світу — фрагмент з Тартарією з містом Сара Грандо

Опис карти 11-01: Composite map: Mappemonde (укр. Композитна карта: Карта світу)[21]. На фрагменті цієї карти ми бачимо Тартарію з містом Сара Грандо (Головне Сара, відоме нам як «Самара», або Сара 2) на річці Ідель (Edil). Автори карти італієць Мауро Фра (Mauro, Fra) та Сантарем Мануель-Франциско (de Santarem, Manuel Francisco). Створена у 1450, а видана у 1854 р.

Карта 11-02. Композитна карта: Карта світу — фрагмент з містом Москва

Опис карти 11-02: Composite map: Mappemonde (укр. Композитна карта: Карта світу)[22]. Це фрагмент тієї карти, що і попередня. На карті ми бачимо місто Москва. Автори карти італієць Мауро Фра (Mauro, Fra) та Сантарем Мануель-Франциско (de Santarem, Manuel Francisco). Створена у 1450, а видана у 1854 р.

413. Крим (лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Україна, колишня Куманія, Хозарія) з 1456 року. Айдар I Кочубейович, вдруге Кочубей (Хаджи) I Гіясович

1456—1456 — Айдар I Кочубейович — новий каган Кримської держави (прийшов після свого батька Кочубея (Хаджи) I Гіясовича)[23]. Наступним правителем після нього стане знову вдруге його батько Кочубей (Хаджи) I Гіясович у 1456—1466 рр.

У 1477 році він зі своїм братом Нур-Девлетом I Кочубейовичем переїдуть до Києва, столиці слов'янської держави Русі, в якості дипломатів[24]. Російські історики (-імена) про цей переїзд вигадали, що брати нібито «втекли з Криму до Литви»[25]. В дійсності ж кримці (українці, колишні кумани, половці, косари, або хозари) мали завжди ділові і тісні дипломатичні стосунки з Руссю, через що багато високопосадовців працювали в Києві[26]. А пишуть росіяни, що вони «поїхали до Литви» тому, що Русь (англ. Рутенія) входила до складу союзу ВКЛР (Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтського), а ВКЛР, як ми пам’ятаємо, росіяни завжди називали скорочено, просто одним словом — «Литвою». Тобто, вони не їздили на території сучасної Литви. В дійсності ж брати перебували в місті Києві і там вони саме працювали. І переїхали вони до столиці Русі (англ. Рутенії) не з «Кримського» півострову, як фантазують російські історики (-імена), а з міста Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, неподалік «Очаківської» фортеці), де була розташована столиця величезної за розмірами держави ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України), тобто колишньої Куманії, країни половців і роксолан, Косарії (Хозарії, лат. Газарії). А вже 1479 вони поїдуть до Тартарії (колишньої Алланії, Сара орди, укр. Золотої держави, сучасної Росії), також у якості дипломатів[27], коли в той час в Тартарії правитиме великий хан Якуб I Булатович (він же відомий під іменем «Іван «Великий» III Васильович»).

1456—1466 — Кочубей (Хаджи) I Гіясович — вдруге новий каган Кримської держави (був у 1449—1456, прийшов повторно після свого сина Айдара I Кочубейовича)[28]. Як ми вже писали, він був відомим ще під іменами Хаджибей, Коцуба[29], англ. Haci[30]. Наступником стане його син Нур-Девлет I Кочубейович у 1466—1467 рр.

414. Литва (Білорусь) з 1460 року

1460—1490 — Роман Гілігінович — новий великий князь Литви (ВКЛ, або Білорусі)[31]. Прийшов після свого батька Гілігіна Скирмонтовича. У Романа сини — Нарі-Монт, Дав-Монт (князь Утинський), Голь-Жан (Ольжан, заснував місто Гольжани і став там князем Ольжанським[32]), Гідрус (заснував місто Гідройт і став там князем[33]), Тройден (заснував Райгород на річці Беброю, і став там князем[34]). У Голь-Жана син Мін-Довг[35], у Гідруса син Гінвіл[36].

Текст з підручника з Історії Білорусі

Зображення 11.01: текст з підручника з Історії Білорусі XVI ст. для 7 класу, Автор Варонін, 2017 р., литвинською (білоруською)

415. Чому в Русі нібито «правили литовські князі»?

Історики колоніальних (1689—1917) і більшовицьких (1917—1991) часів (-імена) поняття союзу ВКЛР підмінюють словом «Литва»[37]. Взагалі-то так робили європейці, в російські історики (-імена) просто перейняли цю термінологію від європейських дослідників[38]. Але тоді, в тій часи, всі сучасники ж знали, що за цим словом стоять декілька держав. А сьогодні мешканці Росії цього не знають, бо влада їм всього не каже і приховує від них правду.

Існує версія серед деяких істориків (-імена), буцімто Волинію та Поділля (це дві області Русі) захопила саме сучасна Литва, що литовські князі стали там правити[39]. Але ж насправді Волинія і Поділля були в Русі (англ. Рутенії) областями, отже відповідно області мали і своїх власних князів-правителів. Русь (англ. Рутенія) із старовинною Литвою (тобто не з сучасною Литвою, а з Білоруссю) була вже одним союзом ВКЛР. Тому ці дві області були якби теж у складі ВКЛР, але адміністративно управлялися з Києва. Далі, князі різних областей Русі мали значні та часті династичні шлюби з князями старовинної Литви (Білорусі), тому змішані діти-спадкоємці від литвинських родів могли мати право нащадків на князівські посади на Волинії, Подолії та інших областях Русі. Тому у більшовицьких істориків (-імена) і складалося помилкове враження, нібито литовці захопили різні області і почали там правити. Насправді там правили законні кровні спадкоємці, і правили вони за законами Русі.

Деякі російські історики (-імена) намагаються доказувати, що Русь, мовляв, не входила до ВКЛР, а це просто старовинна територія, на якій проживали руси (русичі, або русини) і була окупована країною, яка сьогодні називається Литвою[40]. Мовляв, назву ВКЛР собі взяла за завойованими частинами — це Жемайтія і Русь. Проти цього можна привести наступні аргументи:

1) поряд з руською (або русинською, рутенською) однією з мов ВКЛР була литвинська. Нею існує багато документів[41]. Частина документації спалена німецько-французькими колонізаторами — тими, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії), — але частина залишилася в архівах європейських країн — листи королів, ноти послів тощо. Литвинська мова — це давня білоруська. Не могла старобілоруська мова раптом стати сучасною литовською — ці мови належать зовсім до різних несхожих мовних груп: слов’янської та балтської. Руси (русичі, або русини, рутени) — це окрема нація зі своєю руською (русинською, сучасною українською) мовою. Литви, як і руси — слов’яни, тому їхні мови дуже схожі. І ці два народи за менталітетом — також схожі;

2) у війську ВКЛР брали участь (і це незаперечний історичний факт, зафіксований у документах європейських країн) як литвинська армія, так і руська (або русинська) зі своїми русинськими батальйонами, воєводами та прапорами[42], а також зі старовинним гербом Тризубом («також відомий під назвами «колюмни» та «гедимінови стовпи»). Руська і литвинська армії діяли нарівні, так само як на рівних правах входили до ВКЛР.

416. Надволзькі татари (алани, або сарацени, «золоті» ординці, русскіє) приймають християнство у 1462 році

1462 — за правління Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича Тартарія (колишня Алланія, або Сара орда, укр. Золота держава, або Росія) переходить на християнську релігію[43]. За 14 років до цього на християнство перейшли московити (мокші, лат. москалі, moxel), які зробили своїм офіційним місцем Симоновий монастир на місці старої аланської мечеті[44].

Напевно, події з саларським аміром Темуром «Залізним Кульгачем» Тарагайовичем («Тамерланом») (пункт 359), та з тим, що яси (казахи, колишні моголи) не підтримали надволзьких татар (аланів, сучасних русскіх), вплинули в подальшому на рішення надволзькотатарських (аланських, тобто русскіх) великих ханів не брати участь в подальшому в курултаях. А для цього треба було вийти з іслама. Це все відбулося від великого страху і небажання надалі підкорятися рішенням курултаю, тобто образно кажучи, вони вийшли із системи. Певною мірою, мушу зазначити, це було мудрим рішенням на той час.

На заміну ісламу надволзькі татари (алани, або русскіє ординці) обирають християнство, беручи до уваги те, що християнські київські і грецькі місіонери вже давно працювали в Алланії (Сара орді, укр. Золотій державі) та вже збудували для себе багато монастирів і храмів. Представники Папи також до цього багато років перебували при керівниках Алланії[45], не втрачаючи надії звернути аланів (надволзьких татар, або сучасних русскіх) у християнство. Відомо, що у місті Самарі до 1454 року перебував християнський митрополит[46], представник Папи. А також у захопленому місті Перумі (Москві) до цього московити вже впровадили християнство і там працювали офіційні московські (мокшанські) митрополити, першим з яких був Йона (Іоанн) зі Старої Рєзані[47].

Мокшанського Йону надволзькі татари (алани, сучасні русскіє) змістили і вбили[48] та поставили свого, нового, надволзькотатарського (тобто русского) митрополита на ім’я Феодосій[49]. Цей перший надволзькотатарський (русскій) митрополит був самопроголошений новою окупаційною владою[50], тобто він не мав офіційного призначення та висвячення (рукопокладання) від священників Константинополя[51]. Він та його нові службовці чинили насилля, розбій і грабування мокшанських священнослужителів по всій країні[52]. Через це в перші роки ані Константинополь, ані Київ не визнавали надволзьких татар (аланів, або сараценів, тобто сучасних русскіх) як християн[53].

417. Московицькі митрополити не мали відношення до Русі (англ. Рутенії) і Києва

Сучасного російського православ’я з болгарським укладом церков на базі грецької релігії в ті часи в Тартарії (Росії), як і в Русі (англ. Рутенії) — ще не існувало. Русь (англ. Рутенія) спочатку сповідувала ортодоксальну (укр. православну) грецьку релігію (так зване «греко-католицтво»), яка ще називалася «візантійською» релігією. І «греко-католики» спочатку підпорядковувалися Папі[54]. У русів у ті часи, як і у кримців (куманів, або українців, колишніх хозарів), була повна свобода віросповідання.

Але не плутайте християнство візантійського обряду тих часів (тобто «греко-католицтво») із сучасним московським «болгарським» православ’ям. Сучасне російське православ’я побудовано на базі болгарської церкви[55], і у Росії його почали впроваджувати після 1704 року[56]. Лише з 1795 року воно стане офіційним і замінить собою грецьку релігію у Литві (Білорусі) та Русі (сучасній Україні) — після окупації Русі (англ. Рутенії) європейськими колонізаторами з боку їхньої колонії «Російської імперії».

Отже, Тартарія (Росія, колишня Алланія, або Сара орда, укр. Золота держава) повністю офіційно переходить на християнство, ймовірно, грецьке (візантійське). Воно стає обов’язковим для всіх мешканців. Московитська (мокшанська, ерзянська), а також надволзькотатарська (русская) еліта починає активно брати собі латинські (римські) і грецькі імена[57]. Першим чинним надволзькотатарським (аланським, або русскім) митрополитом Тартарії стає Феодосій[58] — після вбивства московського (мокшанського) Йони. Але багато московитів (тобто мокшей) не сприймають нових призначенців[59].

Сьогодні історики (-імена) приписують усім мокшанським та надволзькотатарським (русскім) митрополитам приставку «всія Русі»[60]. Це чисто пропагандистський термін, бо такого в дійсності ніколи не було. В ті часи слов’янська держава Русь (англ. Рутенія) зі своєю київською митрополією була окремою, і підпорядковувалася тільки Константинополю. Це ніяк не стосується московитських справ, а надволзькі татари (алани, або «золоті» ординці, сучасні русскіє) взагалі не мали стосунку до Русі, бо Русь їхню церкву не визнавала. Тільки після 1605 року, коли влада московитів (мокшей) повернеться, Русь визнає московських християнських митрополитів, починаючи з Ігнатія[61].

1462 — початок спорудження першого християнського храму «Успенського собору» на території Тартарії (сучасної Росії)[62]. Його збудували на честь переходу надволзькотатарської (аланської, або русскої) орди на християнство[63]. Він став головним у країні, у ньому коронували надволзькотатарських ханів (тобто «русскіх царів»), він же служив усипальницею надволзькотатарських митрополитів[64]. Будівництво храму буде завершено в 1479 році[65]. У 1481 році буде запрошений художник Діонісій, який згодом розпише собор[66]. Пізніше собор розпишуть по-новому у 1652 році[67].

418. Як надволзькі татари (колишні алани, сарацени, сучасні русскіє) облаштували Московію

Після того, як надволзькі татари (алани, сучасні русскіє) остаточно окупували мокшей та ерзян, то влаштування волго-фінських земель змінилося на кипчацьке (лат. татарське). Правитель надволзьких татар (аланів, колишніх сараценів, русскіх) називався «великий хан», західний варіант написання — khan. До імені тих, хто належав до ханського роду та був принцом по крові додавали закінчення «-оглан»[68].

Звання «князь ординський» не дарувалося, а присуджувалося[69]:

— за вислугу;

— воєначальникам — головам темників, що командували десятьма тисячами війська, сотникам та тисячникам[70];

— голові улусу (області), долі (району), волості, міста. Такі князі називалися «даругами»[71]. Звідси з кипчацьких мов і походить «креольське» російське слово «дорога», оскільки даруги брали данину з торговельних шляхів (про те, що таке «креольська мова», написано у Додатку 2);

— суддям та податковим службовцям давали назву «князь людський»[72]. Такі князі називалися «баскаками»[73].

Князями могли стати і кипчаки (наприклад, русскіє), і фіни (наприклад, московити з ерзянами). В принципі, до звання «князя» міг дослужитись будь-який житель Московії, який зробив кар’єру[74]. В цьому місці доцільно згадати цитату: «Інтелігенція, що вихована окупантом — це головний ворог власного народу». Так казав відомий індійський лідер національно-визвольного руху Джавахарлал Неру[75]. Це до того, що багато мокшей і ерзі стали колаборантами окупаційної надволзькотатарської (аланської, або золотоординської, тобто русскої) влади[76]. А пізніше разом і фіни і кипчаки (лат. татари) стануть колаборантами германців, або англо-саксів, та французів у німецько-французькій колонії в Приураллі «Російській імперії» (1689—1917).

Слід розуміти, що князь міста — це той самий «мер», а князь області — це «губернатор», тобто голова обласної адміністрації. Мер міста не поєднує посаду губернатора, це різні люди. Так було завжди — і 1000 років тому, і сьогодні. Коли кажуть про когось, наприклад, «князь Московії», то мають на увазі голову Московської обласної адміністрації, а «князь Москви» — це мер міста Москви. Це всі різні люди. «Київський князь» — це не правитель Русі, а просто мер міста Києва. Тобто Віталій Кличко, наприклад, це київський князь, а Собянін — князь московський. А ось уже звання «великий князь» (лат. Grand Ducke[77]) означає правителя держави, тобто короля, великого хана, царя, президента тощо.

Податки (те, що називалося «ярмом», рос. «ігом») в Тартарії (колишній Алланії, Сара орді, укр. Золотій державі, або Росії) були такими: десятина з кожного двору[78]; акциз під назвою «тамга»[79]; збір на утримання ханської сім’ї та двору[80]; збір на ямську (поштову) службу та перевезення[81]; збір на причалювання кораблів та човнів[82]; збір на дороги; збір на прийом послів[83]; митний збір під час перевезення товарів через заставу — 1 тєньга (дєньга) з возу[84]; збір на утримання рекрутерів та ведення воєн. Як бачимо, навіть російське слово «дєньгі» має кипчацьке походження від надволзькотатарського (аланського, або сараценського) слова «дєньга», «тєньга».

Військова служба в Московії стає примусовою[85], що зберігається й до сьогодні. Примусово в армію забирали переважно фінські, тобто, завойовані, народи[86]. Найманих солдатів, які воюють не з примусу, а за винагороду, називали надволзькотатарським словом «кацапи»[87] (сьогодні «казаки») — аналог українських козаків. Контрактниками, тобто кацапами здебільшого були самі надволзькі татари (алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці, сучасні русскіє), а також — ногайці («печеніги», або «астраханські татари»), волзькі булгари (або «казанські татари»), башкорти («уфимські татари»), чуваші, а також калмики (це одна з націй монгольської мовної групи), а ще кавказці черкеси (адиги)[88]. Сьогодні черкеську націю перейменували на адигів[89]. Адиги — це не кипчаки (лат. татари) і навіть не далекі родичі кипчакам. Адиги відносяться до власної адигейської мовної й національної групи[90], до східного типу зовнішності й до кавказького типажу, у той час як усі кипчаки відносяться до європеоїдного типу зовнішності[91].

419. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна, колишня Куманія, Хозарія) з 1466 року. Нур-Девлет I Кочубейович

1466—1467 — Нур-Девлет I Кочубейович — новий каган Кримської держави (прийшов після свого батька Кочубея (Хаджи) I Гіясовича)[92]. Впроваджував політику налагодження стосунків з великим надволзькотатарським (русскім) ханом Тартарії (колишньої Алланії, Сара орди, укр. Золотої держави, або сучасної Росії) Булатом-Махметом «Темним» II Тимуровичем («Василем Темним»)[93]. У 1475 поїхав дипломатом до Русі (англ. Рутенії) в Київ[94], а у 1479 був посланий на дипломатичну службу до Тартарії (Росії), коли там правив великий хан Якуб I Булатович («Іван «Великий» III Васильович»)[95] з роду Гіяс ад-Дин Мухаммеда, бо з ним вони були далекими родичами, через їхнього спільного предка Гіяса ад-Дина Мухаммеда[96].

Російські історики (-імена) й досі приховують існування величезної Кримської (Української) держави і намагаються звузити поняття ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) тільки до маленького півострову Херсонесу Таврійського[97] (який тільки з 1720 року став називатися просто «Кримським»). Тому правителів Кримської держави (лат. Кримеї) вони іменують просто різними «ханами»[98], кажуть, що вони «втікали до Литви»[99], що служили «русскім царям»[100], що «залежали від Золотої держави (Сара орди)»[101] та інші нісенітниці.

Наступним каганом Нура-Девлета I Кочубейовича стане його брат Менглі I Кочубейович («Михайло Васильович») у 1467—1474 рр. (посилання)

420. ВКЛР з 1470 року. Нарі-Монт Романович

1470—1492 — Нарі-Монт Романович — новий правитель ВКЛР (після Скір-Монта Кейстутовича, якого ще називали Жиги-Монтом, або Сигізмундом)[102]. Він син Романа Гілігіновича (правителя Литви, тобто сучасної Білорусі).

Нарі-Монт Романович відомий тим, що він автор герба ВКЛР «Погоня», який створює у 1480 році[103]. Крім цього Нарі-Монт Романович заснував місто Кірнов[104]. Наступником стане у 1492—1501 рр. Олександр-Ягеллончик Казимірович.

В ці роки руси намагалися розвивати торгівлю з іншими країнами. Відома торгова поїздка русина (біл. русича, англ. рутенійця) Афанасія Микитовича[105] до московитів в Твер[106], а потім по міста Дербент на Каспійське море[107], біля Кавказьких гір, до Тюркії, Ірану та Індії[108]. Він написав книжку «Ходіння за три моря»[109], яка потім була сильно відредагована, спрощена та ідеологізована цензурою колоніальної «Російської імперії»[110].

421. Надволзькі татари (колишні алани) з 1470 року. Якуб I Булатович («Іван «Великий» III Васильович»)

1470—1508 — Якуб I Булатович («Іван «Великий» III Васильович») з роду Гіяс ад-Дина Мухаммеда — новий великий хан Тартарії (прийшов після свого батька)[111]. Він син Булата-Махмета II Тимуровича від його дружини Марфи Афанасіївни[112] («Марії Ярославни»[113], доньки Тверського князя, онучки «Володимера Андрійовича Хороброго»). Народився у 1440 році[114]. В Росії він широко відомий під іменем «Іван III Васильович»[115]. У генеалогії інформація про походження Якуба дуже протилежна, тому у деяких ресурсах до нього ще додають прізвисько «невідомий». Від його імені виникли сучасні прізвища «Якубовський», «Якубович», «Якубенко», «Якубов», «Якуба», «Якуб» тощо[116].

Надволзькотатарський (русскій) великий хан Якуб I Булатович («Іван «Великий» III Васильович») був одружений на доньці молдавського короля Стівена[117]. Від неї мав сина Дмитра «Івановича»[118]. Його друга дружина — гречанка Софія-Зоя Палеолог, дочка грека Фоми-Томаса Палеолога (Paleologus)[119], онучка грецького (тобто візантійського) імператора Мануеля II, племінниця грецького імператора Костянтина. Від неї народилися донька Альона «Іванівна»[120] (вийшла заміж за литвинського (білоруського) князя Олександра-Ягеллончика Казиміровича[121]) і син Василь-Габріель I Якубович («Василь III Іванович»)[122], який стане наступним правителем Тартарії (Росії) у 1508—1530 рр. (посилання)

За наказом великого хана Тартарії (колишньої Алланії, сучасної Росії) Якуба I Булатовича («Івана «Великого» III Васильовича») були вбиті діти попереднього московського оцязора Василя II «Сліпого» Васильовича[123].

Якуб I («Іоанн III»), звичайно ж, не виплачував жодної данини золотоординцям (аланам, сучасним русскім), бо сам представляв надволзькотатарську (русскую) владу. Тому в цей час була не просто «залежність від орди», а повна окупація московитів (мокшей) надволзькими татарами (колишніми аланами, сараценами, або «золотими» ординцями, сучасними русскімі).

Його дружина гречанка Софія-Зоя Палеолог шляхом інтриг зробила так, щоб саме її син Василь-Габріель I Якубович (він же «Василь III Іванович») став наступним правителем, а не перший син Якуба I («Івана III») Дмитро «Іванович»[124].

422. Кримська держава з 1467 року. Менглі I Кочубейович («Михайло Васильович») вперше і вдруге, Нур-Девлет I Кочубейович вдруге і втретє. Напад тюрків на кримцїв (українців) у 1475 році

1467—1474 — Менглі I Кочубейович («Михайло Васильович») — новий каган Кримської держави (прийшов після свого брата Нур-Девлета I Кочубейовича)[125]. Він син кагана Кочубея (Хаджи) I Гіясовича, розбудовника кримського міста Кочубея (Одеси). До цього був головою Таврійської області — сьогодні це Херсонська область і півострів Херсонес Таврійський (сучасний «Кримський»)[126].

При ньому повністю вигнали окупантську армію надволзьких татар (колишніх аланів, «золотих» ординців, або русскіх) з північних територій ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України, колишньої Куманії, Хозарії)[127].

Мав синів на ім’я Мехмед I, Мубарак (в нього народиться Девлет I Мубаракович)[128], Ахмет, Бурнаш, Саадет I, Сахіб I, й дочерей — Айше, Алагунга, Махдум-Шах, Магим, Кутлу-Султан, Мехри-Султан[129].

1474—1475 — Нур-Девлет I Кочубейович — новий каган Кримської держави вдруге (був у 1466—1467 рр., прийшов повторно після свого брата Менглі I Кочубейовича)[130]. Він син кагана Кочубея (Хаджи) I Гіясовича.

1475—1476 — Менглі I Кочубейович («Михайло Васильович») — новий каган Кримської держави вдруге (був у 1467—1474 рр., прийшов повторно після свого брата Нур-Девлета I Кочубейовича)[131]. Наступником стане втретє його брат Нур-Девлет I Кочубейович 1476—1478 у рр.

1475 — тюркська держава Тюркія (або Туреччина), захоплює частину ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) на південному заході в області Буджак (сучасна Одеська область)[132]. Також намагаються захопити інші містечка, де були поселення греків — на півострові Херсонесі Таврійському, зокрема поселення Феодора[133]. Ці території з греками вони хотіли приєднати до своєї країни, куди до цього вже приєднали грецькі землі (Мраморноморську область) з містом Константинополь[134].

1476—1478 — Нур-Девлет I Кочубейович — новий каган Кримської держави втретє (був у 1466—1467 рр. та 1474—1475 рр., прийшов третій раз після свого брата Менглі I Кочубейовича)[135]. Після свого правління поїде дипломатом до Тартарії (колишньої Алланії, сучасної Росії), де великим ханом був його далекий родич по лінії іранського роду Гіяс ад-Дин Мухаммеда — Якуб I Булатович («Іван «Великий» III Васильович»).

1478—1514 — Менглі I Кочубейович («Михайло Васильович») — новий каган Кримської держави втретє (був у 1467—1474 рр. та 1475—1476 рр., прийшов втретє після свого брата Нур-Девлета I Кочубейовича)[136]. Наступником стане його син Мехмед I Менглійович у 1514—1523 рр.

З вищеописаного ми ясно бачимо, що кримські (куманські, тобто українські) кагани постійно змінювались, переходили з посади на посаду. Так само вони й мінялися на посадах прем’єр-міністра (калги), голів областей, мерів тощо. Так часто вони міняються і сьогодні, але називаються вже не каганами, а президентами.

423. Новогардія з 1478 року. Окупація надволзькими татарами (колишніми аланами)

1478 — Тартарія (колишня Алланія, або Сараценська орда, укр. Золота держава, сучасна Росія) захоплює слов’янську державу Новогардію[137]. Ця держава також відома під умовними назвами «Новгородська республіка» та «Великий Новгород». Останнім правителем (посадником) тоді був Фома Курятник[138], захист очолювала Марфа «Посадніца» Борецька[139 Московско].

Стала відомою Новогардія десь після 1000-х років, тобто значно пізніше, ніж Русь (англ. Рутенія) та ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава), які були відомими вже з 600-их років. Це пов'язано з тим, що русинські і кримські (українські) принци активно одружувалися на європейцях, через що інформація про них стала з’являтися в європейських хроніках. Тільки з європейських записів й актів реєстрації громадянського стану ми й дізналися про них. Але перша інформація про якогось європейця, який жив у Новогардії — це й була інформація з європейських записів про фриза Рюрика «Свебського» Хеммінговича. Записи про нього з’явилися саме в європейських хроніках, в данських або фризьких[140]. При цьому про більшість правителів Новогардії, яка тоді називалася країною Славія, ніяких точних даних не було.

Мешкає у Новогардії корінна нація слов’янської мовної й національної групи. Їхня нація так і називалася — «славяни», за назвою своєї національної й мовної групи[141]. Таке зустрічається у кожній національній групі, коли назва однієї з націй збігається з назвою всієї своєї групи, наприклад: балти (або пруси) в балтійській, фіни в фінській, тюрки в тюркській, югри в югрській, угори (мадяри, або «венгри») в угорській, румуни (далмати) в романській, балкани (роми, грец. «цигани», тобто чаклуни) в балканській, татари в кипчацькій (лат. татарській), німці (лат. германці) в германській, монголи в монгольській, аравійці в арабській, алтайці (ойроти) в алтайській тощо[142].

Загарбники пізніше (у 2016 та 2020 роках) на місці однієї з битв поставлять меморіальний знак, на якому буде такий напис: «Здесь на берегу реки Шелони 27 июля 1471 года произошла битва между войсками Москвы и Новгорода за объединение разрозненных русских княжеств в единое Российское государство»[143 Шах] (укр. Тут на березі річки Шелоні 27 липня 1471 відбулася битва між військами Москви і Новгорода за об'єднання розрізнених російських князівств в єдину Російську державу). У 2020 році пам'ятник перебудували і напис змінили на такий: «Победа на реке Шелонь 27 июля 1471 года покончила с междоусобием, открыла дорогу к единению, свободе и могуществу Руси!» (укр. Перемога на річці Шелонь 27 липня 1471 покінчила з міжусобицями, відкрила дорогу до єднання, свободи і могутності Русі!)[144]. Бачите? Назву «Росію» в другому варіанті замінили на «Русь», бо все ж Росія тоді Росією не називалася, а була Тартарією і Московією, а ось Русь (англ. Рутенія) — це була окрема держава (яка з 1918 року разом з Кримською державою зветься «Україною»). Назвою «Русь» вводять наратив, що і Новогардія, і сучасна Україна і сучасна Росія — це була ніби одна держава, чого в дійсності ніколи не було. Для думаючої людини ці написи взагалі звучать дико: виходить, що для того, щоб дружно об'єднатися — потрібно було битися і вбивати один одного. Чи все ж таки в такий засіб намагаються приховати, що Новогардія (це сучасна Новгородська область в складі Російської Федерації) була просто окупована ворогом[145 Радищев] — надволзькими татарами (русскімі), які сьогодні хочуть довести, що новгородці були просто щасливі від того, що надволзькі татари (русскіє) і московити їх окупували, вбивали і позбавили державності[146 Шах]? Свій напад на Новгородську республіку дослідники часів Російської імперії виправдовували нібито благородними і справедливими причинами — вони, виявляється, захищали в Новогардії русскоє правосла'вя і боролися проти католицтва, яке буцімто Литва (примітка: в даному випадку під назвою «Литва» мають на увазі союз ВКЛР) хотіла нав'язати Новгороду[147]. Окупація Новгорода називається російськими дослідниками (Міллер Г.-Ф., Ломоносов М., Карамзін М. (він створив образ Марфи Борецької як зла), Чулков М., Щербатов М., Рукавічнікова В., Амброче Т., Борисов Н., Тарасов А., окрім Радищева А.[148 Радищев]) «покоренням», «приєднання» та «захистом»[149 Миллер] [150 Карамзин] [151 Присоединение].

Пам'ятний знак захопленню новгородичів

Зображення 11.02: пам'ятний знак захопленню новгородичів, написано: Тут на березі річки Шелоні 27 липня 1471 відбулася битва між військами Москви і Новгорода за об'єднання розрізнених російських князівств в єдину Російську державу

Захисники незалежності були страчені, кілька тисяч родин Новогардії було депортовано в інші регіони Московії[152 Карамзин]. Через майже 100 років надволзькі татари і московити знову вчинять в Новгороді погром і різанину — у 1569−1570 роках. Людей тисячами топили у Волхові, разом із місцевими священниками, окрім того, загарбники знищили продовольчі запаси, що призвело до голодомору[153 Гарін, Герберштейн].

Пізніше славянів, або славинів, стали називати «новгородичами»[154]. Також іноді їх називали «волхами»[155], бо вони усі були вихідцями з річки Волхова, яка була названа іменем, вірогідно, їхнього першого голови племені Волх[156]. Волх був або братом, або предком князя Слави[157]. Саме князь Слав і заснував містечко Славно[158], яке з часом перетворилося на Великий Новгород.

Їхня мова називалася славинською, словенською, слов'янською, або новгородською. Сьогодні саме ця мова називається «русскою» («російською») (про це йшлося в пункті 300). Стару славинську (новгородську, сучасну русскую) мову російські історики (-імена) іноді називають «старослов'янською»[159], «давньорусскою»[160], «старорусскою»[161]. Ця мова схожа на руську (русинську, сучасну українську) мову Русі і на литвинську (білоруську) мову Литви, бо відноситься з ними до спільної слов'янської мовної групи.

424. Плесковія з 1478 року. Вторгнення надволзьких татар (колишніх аланів, сараценів, сучасних русскіх)

Також у ці ж часи, майже одночасно з Новогардією, під вторгнення надволзьких татар (колишніх аланів, сараценів, сучасних русскіх) потрапляє інша слов’янська держава Плесковія (м. Псков)[162]. В ній жила нація плесковичі[163]. Їхньої мовою була плесковська (або псковська) мова, схожа на славинську (новгородську, сучасну русскую), руську (русинську, або рутенську, сучасну українську) та литвинську (білоруську).

Також місто Плесковія стало знаменитим тому, що було батьківщиною князя Цвєт-Слава Іжоровича і його матері Єлени (укр. Олени) «Прекраси», дружини Іжора (Ігоря) Рюриковича (про них йшлося в пунктах 100, 101, 102 тощо). Іжорське ім'я «Іжор» (Ігор) українською означає «прекрасний»[164]. Цвєт-Слава Іжоровича називають в історії руським (русинським, в сучасній термінології — українським) князем «Святославом Ігоревичем».

Джон Мілтон, англійський письменник та історик в книзі «Коротка історія Московії»[165](Лондон 1682), у середині 1600-их років зазначав, що «місто Псков єдине на всю Московію мало мури», а «місто Новгород було найбагатшим містом в Московії»[166 Milton]. Тобто, як вирозумієте, насправді мокшанське місто Перум (або Москва), окуповане надволзькими татарами (аланами, або сараценами, сучасними русскімі), тоді було не багатим і навіть не мало мурів.

Московити (мокші, лат. москалі, moxel), що були мобілізовані надволзькими татарами (аланами, або сараценами, русскімі), а також мобілізовані ерзяни (лат. мордва), під керівництвом надволзьких татар (русскіх) захопили Новогардію і частину Плесковії. Із захоплених територій, за свідченнями істориків (-імена), «вивезли 300 возів зі скарбами»[167]. Це те саме, як і сьогодні ці ж самі ординці надволзькі татари (алани, або русскіє) і їхні посібники вивозили з Русі (англ. Рутенії) і Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) коштовні і некоштовні речі, а з музеїв на окупованих українських (кримських, або куманських, хозарських) територіях вивезли усі скарби і експонати.

425. Правда про нібито «звільнення від ординської залежності»

Російські історики (-імена) називають 1480 рік датою «визволенням русскіх від ординського ярма»[168]. Так вони говорять тому, що в цей час правитель не сплачував ніякої данини надволзьким татарам.

Тобто виходить, що надволзькотатарський (аланський, або русскій) великий хан Якуб I Булатович, більш відомий в Росії за ім’ям «Іван «Великий» III Васильович», звільнив себе від себе самого. Адже сам собі він дійсно не сплачував ніякої данини — тобто історики про це технічно сказали правду: данини ж не сплачував? — Не сплачував. При цьому самі московити (мокші, лат. москалі) і ерзяни (лат. мордва) ні від кого не звільнилися, а так і залишалися в ординській залежності, як і сьогодні.

Нагадаємо, що первинна Русь, тобто сучасна Україна (Русь-Україна), до того часу вже вигнала надволзьких татар (аланів, або сараценів, «золотих» ординців, «надволзьких татар», сучасних русскіх) ще в 1323 році майже з усієї своєї території[169], за допомогою військ Литви (Білорусі) і Куманії (Криму, лат. Кримеї, або України, колишньої Куманії, Хозарії).

Зверніть увагу на те, що російські історики (-імена) вперто називають волзьких фін мокшей і ерзян — русскімі, і при цьому кипчаків надволзьких татар (аланів, колишніх сараценів, або «золотих» ординців) вони також називають русскімі. Не змішуйте цих русскіх (надволзьких татар, мокшей і ерзян) з русами (русичами, русинами, рутенами, тобто сучасними українцями) — це чотири різні нації трьох різних мовних груп: кипчаків (лат. татар), фін та слов’ян.

426. ВКЛР. Нарі-Монт Романович створює герб «Погоня» у 1480 році

1480 — Нарі-Монт Романович, який в час був правителем ВКЛР у 1470—1492 рр., створив герб для ВКЛР[170]. Цей герб отримав назву «Погоня» і став дуже знаменитим. Сьогодні він використовується у Білорусі (старовинній Литві). Фашистська диктаторська влада Білорусі, яка на жаль прийшла до влади наприкінці 1900-их років, цей герб заборонила[171], але все одно він залишився славетним символом білорусів (колишніх литвинів), символізуючи їхню волю до свободи.

Свій герб «Кітавра» - зображення білого коня, Нарі-Монт залишає братам[172]. Відповідно, герб «Кітавра» стає литовським (білоруським) гербом того часу, тобто гербом ВКЛ. В той час правителем Литви (тобто не ВКЛР, а просто ВКЛ, сучасної Білорусі) у 1460—1490 рр. був Роман Гілігінович[173], син попереднього правителя Литви, онук Скір-Монта Кейстутовича.

Плюс-мінус кілька років відбулися досить цікаві події з їхніми дружинами. Нарі-Монт Романович одружився з донькою Фладри, князя Ліфляндського (вірогідно, з сучасної Естонії). А його брат Дав-Монт Романович, одружився з другою донькою Фладри, але та незабаром померла. І коли її сестра (дружина Нарі-Монта) приїхала до Дав-Монта, він узяв її собі за дружину. Через це почалася неприязнь між братами: «пішов Нарі-Монт з військом в м. Утин. ​​Дав-Монт вирішив піти з міста, і біг до Пскова (в Плесковію), і залишився там жити»[174].

Поки брати розбиралися, наступним правителем ВКЛ (Литви) після Романа Гілігіновича став ще один їхній брат Тройден Романович (правив у 1490—1545 рр.)[175]. Він взяв за дружину князівну Мазовійську і народив сина Рімонта Тройденовича[176], якого вирішив навчати руській (русинській, сучасній українській) мові. Для цього Тройден Романович відправив сина до родича — до Льва Мстиславовича[177], який княжив в руському (тобто русинському) місті Львові в Русі. Рімонт Тройденович потім під час хрещення візьме собі ім’я Лавраж[178].

427. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) з 1482 року

1482 — кримці (колишні кумани, половці, косари (хозари, газари), або українці) роблять набіг на південь Русі[179]. Трапляється це за спонуканням та підтримки з боку надволзькотатарського (аланського, або русского) великого хана Тартарії Якуба I Булатовича[180], або так званого в офіційній історії «Івана «Великого» III Васильовича». Це відбулося за правління кагана Кримської держави Менглі («Михайла») I Кочубейовича, сина кагана та засновника Одеси Кочубея (Хаджи) I Гіясовича. Під час навали кримці (українці) та надволзькі татари (алани, або русскіє) спалюють будинки, грабують греко-католицькі руські (русинські, рутенські) храми[181]. Нагадаю, що надволзькі татари (колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці, сучасні русскіє) на цей час вже прийняли християнство (пункт 416), а кримці (грец. перікопці, укр. українці, степовики, половці, колишні кумани, або хозари) ще залишалися здебільшого мусульманами.

1486 — в ‘Кримеї або Перікопенській тартарії’ (Криму, укр. Україні) посада прем’єр міністра стає дуже вагомою, на кшталт «канцлера» у німців[182]. Ця посада вже називається не «малк» (від східного «малєк»), як колись, а «калга»[183]. Менглі («Михайло») I призначив прем’єр-міністром свого сина Мехмеда I Менглійовича[184].

428. Тартарія (колишня Алланія, Золота держава, сучасна Росія) з 1484 року

У 1484 році в Тартарії (Росії, колишній Алланії, Сара орді, укр. Золотій державі) було побудовано християнський Благовіщенський собор[185]. У галереях Благовіщенського собору, як і на колонах Успенського, збереглися і мозаїка, і символи тамги аланських ханів — засновників і правителів Тартарії (сучасної Росії)[186].

1485 — Тартарія (колишня Алланія, Сара орда, укр. Золота держава, або Росія) захоплює волго-фінські країни Марі луговий та Марі (черемис) гірський (або «горний»)[187]. Сьогодні столиця марійців лугових розташована в місті Йошкар-Ола[188], а територія марійців гірських (черемисів) перебуває у складі кипчацької (лат. татарської) республіки Татарстан (колишньої волзької Булгарії)[189]. Марі лугові та марі гірські відрізняються між собою за мовою, як наприклад, сучасні українці і білоруси — тобто дуже близькі, але все ж різні[190].

1490 — відбуваються набіги надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, або сараценів, «золотих» ординців) на столицю ВКЛР Вільно (сучасне Вільнюс), після чого навколо цього слов'янського міста литвини (тобто білоруси) розпочинають будівництво високої захисної стіни. (Так станеться, що за правління Сталіна місто Вільно хибно перенесуть до складу балтської держави Жемайтії (Самогетії)[191], тобто сучасної Литви, де його перейменують на Вільнюс. Про це ще йтиметься далі.)

429. ВКЛР з 1492 року. Олександр-Ягеллончик Казимірович

1492—1501 — Олександр-Ягеллончик Казимірович — новий правитель ВКЛР (наступник після Нарі-Монта Романовича)[192]. Він син польського короля Кази-Міра IV Владиславовича та австрійської принцеси Єлізавети Ракужанської[193], брат польського короля Яна-Ольбрахта I Казиміровича (правив у 1492—1501 рр.), онук Владислава-Ягайла II Ольгердовича. Одна з його дружин була Альона Якубівна («Альона Іваніна»)[194] — донька надволзькотатарського (русского, або аланського, золотоординського) великого хана Якуба I Булатовича (або відомого в Росії під іменем «Іван «Великий» III Васильович») та гречанки Софії-Зої Палеолог (племінниці візантійського імператора Костянтина)[195]. Цей шлюб відбувся у 1495 році[196]. В 1513 році цю його дружину — Альону Іванівну — отруять в Русі (англ. Рутенії) в місті Брацлав (Бреслав, біля Вінниці) у віці 36 років[197].

Головою адміністрації Олександра-Ягеллончика у ВКЛР був відомий русич Михайло Львович Глинський[198]. У 1501—1506 рр. Олександр-Ягеллончик Казимірович стане королем Польщі[199]. Пізніше він буде отруєний, паралізований і помре в 1506 році[200]. Поховають його у литвинській столиці в місті Вільно[201]. Наступником на посаді правителя ВКЛР стане у 1501—1506 рр. його брат Жиги-Монт (Сигізмунд) «Старий» I Казимірович.

В цей час великим князем в Литві (ВКЛ, або Білорусі) був у 1490—1545 рр. Тройден Романович, син попереднього князя Романа Гілігіновича[202]. А королем в Польші був брат Олександра-Ягеллончика Казиміровича — Ян-Ольбрахт I Казимірович (син Кази-Міра IV і Єлізавети Ракужанскої) у 1492—1501 рр.[203]

430. Тартарія (колишня Алланія) з 1492 року. Війна проти ВКЛР у 1492—1503 рр.

1492 — Тартарія (сучасна Росія, вона ж колишня Алланія, або Сара орда, укр. Золота держава), захоплює слов’янське місто Вязьма Смоленської області Русі (сучасної України)[204].

1492—1503 — в ці роки проходить війна Тартарії (Росії) проти Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського (ВКЛР)[205]. На той час, як відомо, до співдружності ВКЛР вже приєдналася ще одна держава — Жемайтія. Жемайтією, або Самогетією (лат. Samogetia) раніше називалася сучасна Литва. Назва нації — «жемайти», вимовлялась також як «жмудь»[206]. Мова жемайтів — це сучасна литовська, відноситься до балтської мовної групи[207]. Балти теж відносяться до «варязького» типу зовнішності[208] — як і германці та слов'яни: високі, русоволосі, сіроокі, з прямим довгим носом. Столицею Жемайтії (Самогетії, сучасної Литви) було портове місто Мемель, воно ж сучасне місто Клайпеда[209]. Правителем союзу ВКЛР був на той час Олександр-Ягеллончик Казимірович[210], який з 1501 року перейшов на посаду короля Польщі[211], а на його місце став його брат Жиги-Монт (Сигізмунд) «Старий» I Казимірович у 1501—1506 рр.

Зверніть увагу на те, що кипчацька (лат. татарська) країна Тартарія як держава повністю стерта з пам’яті людей сучасними істориками (-імена)[212]. Про свідчить той факт, що вона взагалі не згадується під назвою Тартарія, а говорять сьогодні про неї виключно терміном «Русская держава»[213]. Назва країни московитів (мокшей) і надволзьких татар (аланів, колишніх сараценів) та залежних від них фінських народів, була відома на той час у всьому світі. Але сьогодні надволзькі татари (алани, сарацени, тобто русскіє) замінили цю стару назву своєї країни тих часів іншим терміном — на неіснуючу тоді назву «Русская держава»[214].

1494 — Тартарія (колишня Алланія, Золота держава, або Русская держава) захопила частину земель ВКЛР, які були до цього у складі Русі (ВКР, або Великого князівства Руського)[215].

431. Литва (Білорусь) з 1496 року. Жиги-Монт (Сигізмунд) «Старий« I Казимірович, Стані-Слав Кошка

1496 — литвинське (колишнє русинське) місто Полоцьк отримує Магдебурзьке право (сьогодні у складі Білорусі)[216].

1498 — Литва (Білорусь) вводить ще й латинське (так зване «римо-католицьке») християнство[217], додатково до «руської віри» («греко-католицтва», або укр. православ'я). Деякі громадяни починають при хрещенні отримувати римські імена[218]. Білоруські історики (-імена), мабуть зі страху перед мокшано-татарською (московсько-русскою) колонією «СРСР», вигадували й далі вигадують, ніби це в Білорусі просто православні храми будували в готичному стилі[219]. На честь запровадження християнства взагалі були побудовані Михайлівська церква у Синкавічах[220], Церква Різдва Багородзіці у Мураванці[221]. Але на сучасне сектантське російське православ’я «болгарського» обряду Литва буде примусово переведена, як і Русь, лише у 1795 році після австрійської й німецько-французької колонізації[222].

1499 — литвинське (білоруське) місто Мінськ (колишня і сучасна столиця, місто князя Міна) отримує Магдебурзьке право[223].

1500 — Тартарія під ординським керівництвом захоплює міста Русі (англ. Рутенії) — Бранкіку (Брянськ), Стародуб, Смоленськ та Гомель[224].

1500 — Плесковія (або Псковська Республіка) знову повертається до складу союзу ВКЛР[225].

1501—1506 — Жиги-Монт (Сигізмунд) «Старий» I Казимірович — новий правитель ВКЛР (прийшов після свого брата Олександра-Ягеллончика Казиміровича)[226]. Він син Кази-Міра IV з роду Ягеллончика, і Єлізавети Ракужанзької[227], брат Яна-Ольбрахта I Казиміровича). У 1506—1532 рр. він стане королем Польщі[228], у 1532—1548 — великим князем Русі[229]. А його наступниками на посаді правителя ВКЛР стануть Стані-Слав Кошка у 1506—1529 рр. і Жигимонт-Август (Сигізмунт) II Жигимонтович у 1529—1548 рр.

432. Тартарія (колишня Алланія, або Золота держава) з 1502 року. Надволзькі татари (алани, колишні «золоті» ординці, або русскіє) програють війну й забирають свої війська з Русі і Крима (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України). Благовіщенське перемир’я

1502 — в Тартарії (колишній Золотій державі, майбутній Росії) відбувається зміна адміністративного устрою[230]. Міняються назви намісників (ханів) областей[231], а також вони відтепер отримують посади не за спадщиною, а призначаються з центру[232].

1503 — Тартарія (колишня Сара орда, укр. Золота держава, майбутня Росія) захоплює Сіверську область Русі (англ. Рутенії) з містом Зозуліним (Суздалем, це сучасне м. Курськ).

1503 — військо ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України, колишньої Куманії, Косарії, або Хозарії, лат. Газарії) виганяє спільно з ВКЛР військо надволзькотатарської (аланської, або русскої) орди зі своєї території і також звільняє частину мокшанських земель[233]. Каганом в цей час був вже втретє Менглі I Кочубейович («Михайло Васильович»). Війна закінчується Благовіщенським перемир’ям[234]. ВКЛР захоплює полководця Тартарії Шах-Ахмата (Шейх Ахмеда)[235]. Російські історики (-імена) стосовно цієї події вдають, що Шах-Ахмат — це волзько-булгарський («казанський») хан[236]. Можливо, він просто мав булгарське походження, але працював на надволзьких татар (русскіх, або аланів, колишніх сараценів, «золотих» ординців).

Нагадаю, що Кримська (Українська) держава раніше називалася Куманією, а в давнину — Косарією (Хозарією, лат. Газарією). В російській історії Кримська (Українська) держава більш відома під умовною назвою «Кримський ханат» (лат. Crimea Khanat, буквально Кримський каганат)[237].

1505 — кримські (куманські, або українські) загони дійшли до міст ВКЛР, а саме до Мінська й Полоцька, для допомоги захисту їх від надволзьких татар (аланів, або русскіх ординців)[238]. Прем’єр-міністром Криму (України) був на той час Мехмед I Менглійович, син чинного кагана. Гетьманами були Бити й Бурнаш[239].

1505 — поки надволзькі татари (алани, або русскіє) вели війну проти Русі (англ. Рутенії) і Литви (Білорусі), волзька Булгарія (сучасна республіка Татарстан, перебуває в складі Російської федерації[240]) в цей час почала визвольну війну від Тартарії (Росії)[241].

433. Русь з 1507 року. Костянтин «Острозький» Іванович, дипломат Михайло Глинський

1507—1530 — Костянтин «Острозький» Іванович — новий великий князь Русі[242]. До цього він був з 1497 року воєводою війська ВКЛР[243].

Він відомий тим, що заснував університет «Острозька академія»[244]. Крім того, великий князь Русі (англ. Рутенії) Костянтин «Острозький» Іванович був одним із найвизначніших меценатів та власників землі того часу[245], або по-сучасному — олігархом. В його володіння входило 100 міст, 40 замків, 1300 сіл[246]. Іноземці називали його володіння «Країною князя Острозького»[247], які за площею перевищували сучасну Тернопільську область[248]. За його правління захід Русі (англ. Рутенії) і місто Острог, засноване у 1100 році і яке у 1585 році отримає Магдебурзьке право, перетворилися на осередок слов’янської культури[249]. Про це йдеться, наприклад, в історичній монографії автора Івана Огієнко (більше відомого як Митрополит Іларіон)[250] «Князь Костянтин Острозький і його культурна спадщина» (Київ: Центр учбової літератури. 2019. 206 с.).

1508 — один із дипломатів ВКЛР — князь від Русі (англ. Рутенії) Михайло Львович Глинський з міста Турів (яке у ті часи було містом Русі, а сьогодні розташоване в складі Білорусі)[251]. Він був відомим дипломатом, політиком, громадським діячем[252]. Їздив працювати представником Русі (англ. Рутенії) в Тартарії (Росії) за часів поволзькотатарської (аланської, або русскої) ординської влади. У Тартарії великим ханом в цей період став син гречанки Софії-Зої Палеолог Василь-Габріель I Якубович, якого у Росії називають «Василем III Івановичем». Василь-Габріель I доводився Михайлу Глинському зятем[253], бо великий хан був одружений на племінниці Михайла Глинського Олені Василівні. Після початку війни Тартарії в 1512 році проти Русі (англ. Рутенії) і Литви (Білорусі) Михайло Глинський намагатиметься виїхати з країни[254], але не встигне і був посаджений надволзькими татарами (аланами, або сучасними русскімі) у в’язницю, де і помре у 1534 році[255].

434. Тартарія (колишня Алланія, або Росія) з 1508 року. Василь-Габріель I Якубович («Василь III Іванович»)

1508—1530 — Василь-Габріель I Якубович («Василь III Іванович») — новий великий хан Тартарії (прийшов після свого батька)[256]. Він старший син гречанки Софії-Зої Фомічни (Палеолог) та один з молодших синів аланського великого хана Якуба I Булатовича («Івана «Великого» III Васильовича»)[257]. Після закінчення його правління влада в Тартарії (колишній Алланії, або Сараценській орді, укр. Золотій державі, або Росії) знову перейде до московитів (мокшей) і у 1530—1570 рр.[258]

Василь-Габріель I Якубович дуже ретельно поставився до свого родоводу. Він вивів свій родовід від роду «рюриків»[259]. За національністю частково він був надволзький татарин (алан, або сарацен, сучасний етнічний русскій), частково грек, а також у нього було русинське і куманське (тобто українське) коріння від Юрія-Георга «Довгорукого» Ладомира-Мономаховича[260], та відповідно він має русинські і шведські вкраплення ген (ДНК) від русинського великого князя Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича, псковскі, данські й іжорські гени Цвєт-Слава Іжоревича («Святослава Ігоревича») — онука данського і фризького принца інженера Рюрика Хеммінговича). Нагадаю, що інженер Рюрик «Свебський» «Ютландський» «Ладозький» Хеммінгович колись переїхав до фінської країни Інгрії (Іжорії, або Європи, сучасної Ленінградської області в Росії), одружившись з інгрійською, або іжорською принцесою (і ймовірно своєю рідною тіткою) Альфріндою «Ладозькою» Гальфданівною. Але при цьому сам він правителем ані в Русі, ані в Новогардії ніколи не був. Про інженера Рюрика багато написано у пунктах 104, 106, 107, 116.

Першою дружиною Василя-Габріеля I Якубовича («Василя III Івановича») була етнічна надволзька татарка (русская, або аланка, сараценка, золотоординка) Соломона Сабурівна, дочка хана Сабура[261]. Від Соломони Сабурівни народився син Кудеяр Василь-Габріельович[262]. Вірогідно через те, що цей «русскій» наслідний принц був широко відомий в історії Тартарії саме під своїм аланським (сараценським, або надволзькотатарським) іменем, то російські історики (-імена) намагаються факт народження аланського (русского, або сараценського, тобто золотоординського) нащадка приховати, для чого пишуть, що Соломона була «безплідною»[263].

Другою дружиною великого хана Василя-Габріеля I Якубовича («Василя III Івановича») стала Олена Василівна, дочка руського (тобто русинського) князя Василя Глинського[264], який був братом русинського дипломата й посла Михайла Львовича Глинського (того самого, що помер в Тартарії, про що йшлося в пункті 433). Вона народила дітей, одного з яких звали Іоанн I Василь-Габріельович[265], який за вироком долі стане наступним московським оцязором у вже незалежній Московії. Ще одного сина звали Юрій, він відомий як Юрій «Углицький» Васильович[266], тобто, вірогідно, його дружина буде з ерзянського (мордовського) містечка Углич (в сучасній Ярославській області, в складі Російської федерації).

В Тартарії (сучасній Росії, колишній Алланії, або Золотій державі) розпочато будівництво Архангельського собору у мокшанському місті Москві (колишньому Перуні)[267]. Будував італійський архітектор Алевіз Фрязі[268]. Цього архітектора часто називають іменем «Новий»[269]. Відомий тим, що збудував у Тартарії (Росії) 11 церков[270]. Усі ці церкви були прикрашені тамгою й кипчацькими написами і візерунками[271]. Через ці нагадування про кипчацьке минуле Московії і Росії пізніше більшість цих храмів будуть знищені австрійськими й німецько-французькими колоністами[272], які заснують з 1689 року на цій приуральській території свою альтернативну Америці — колонію «Російську імперію».

435. Штучна трансформація російськими істориками усіх народів кипчацької Тартарії в «русскіх»

Зверніть увагу на те, що відбувається. Сучасні російські (-імена) та колишні імперські історики (-імена) не поділяють народ Тартарії на московитів (мокшей), надволзьких татар (аланів, тобто сучасних етнічних русскіх), ерзян (мордву) та інші нації. Вони всіх оцязорів, великих ханів та інязорів розташовують у хронології і називають єдиним терміном — «русскімі царями»[273]. На цьому тлі повністю стирається національна самоідентичність націй сучасної Росії. У результаті цієї антилюдської політики, всі нації перетворюються на «русскіх» — це такий штучний субетнос, зібраний з багатьох націй різних мовних груп. І для правителів-окупантів у цьому є велика вигода — адже нація без свідомості, без своєї рідної мови, з чужою історією, з чужими іменами та чужою мовою ніколи не повстане на національно-визвольну боротьбу[274]. Цим і користуються сучасні надволзькотатарські (аланські, колишні сараценські, або сучасні русскіє) окупанти, щоб ще кілька десятиліть наживатися на природних ресурсах багатьох націй[275], вигадуючи легенду про «велику русскую 1000-річну історію»[276], «один русскій народ»[277] та залякуючи неіснуючим «спільним ворогом»[278]. Звідти й вийшла теорія «рашизму»[279]: якщо ти станеш називати себе «русскім», то станеш надлюдиною, «богообраною», кращою за інших. Це аналог «нацизму», але на відміну від нацизму, де головною є ідея тільки однієї наднації[280], рашизм виходить від багатьох націй. Про рашизм буде ще написано далі в пунктах 836, 841.

436. ВКЛР з 1509 року готується до захисту

1509 — навколо міста Вільно (столиці ВКЛР, сучасного Вільнюса) будують фортечну стіну[281].

1509 — надволзькі татари (тобто алани, або сучасні русскіє) разом з ногайцями («астраханськими татарами») вирушили військовим походом на Кримську державу (грец. Перікопенську тартарію, укр. Україну)[282]. Ногайським полководцем був Агиш. Кримські (українські, колишні куманські, половецькі, або хозарські) війська розбили їх, коли надволзькі татари (алани, або русскіє) з ногайцями (колишніми печенігами[283]) переправлялися через ріку Ідель (ерз. Волгу)[284].

1509 — головою війська ВКЛР стає руський (або русинський) гетьман Костянтин «Острозький» Іванович[285].

На жаль, з невідомої причини, білоруські історики (-імена) іменують кипчацьку (лат. татарську) державу Тартарію тих часів «Русскою державою»[286], що вносить абсолютну плутанину. Руссю, або латинським терміном «Росією» раніше називалася сучасна Україна, і вона боролася разом із Литвою (сучасною Білоруссю) на одному боці проти Тартарії (колишньої Сара орди, Алланії, сучасної Росії). А, за версією деяких істориків (-імена), виходить, що росіяни билися проти росіян[287] — і ось таким безглуздям просто рясніє сьогодні вся історія Росії і Білорусі[288]. Насправді, Тартарія (сучасна Росія, колишня Сара орда, укр. Золота держава) на початку 1500-их років століття ніколи і ніким, ані в офіційних документах, ані на географічних мапах не називалася «Русскою державою». Такого ви ніде не зустрінете до 1547 року (до пожежі в мокшанському місті Москві). Цю назву для того часу російська пропаганда сама собі вигадала — лише в імперські часи та сьогодні у 2000-их роках. Білоруські історики ж (-імена), мабуть, бояться йти на конфлікт із Росією і тому пишуть таку нісенітницю[289], «спущену» (тобто надану) для них надволзькотатарським (русскім) урядом з Москви[290].

437. Війна Тартарії (колишньої Золотої держави, майбутньої Росії) проти ВКЛР 1512—1522. Звідки взялися слов’яни в Росії

1512 — Тартарія (колишня Алланія, Сара орда, укр. Золота держава, майбутня Росія) нападає на слов'янські руські (або русинські, рутенські) міста Смоленко (Смоленськ) і Гомель[291] — це міста Русі (англ. Рутенії) в північній русинській області Білій Русі[292]. А також надволзькі татари нападають знову на слов’янську державу Плесковію та її столицю Псков (Плеско)[293], яка на цей момент повернулася до складу ВКЛР у 1500 році[294]. Нагадаємо, що Русь (англ. Рутенія) теж тоді входила у співдружність Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського (скорочено «ВКЛР»)[295].

1514 — руське (або русинське, рутенське) місто Смоленськ захоплено й стає окупованим під владою Тартарії (Росії). У ВКЛР в цей час правив Вітольд. На жаль, це руське (або русинське, рутенське), а якщо говорити сучасною термінологією — українське місто, залишається під надволзькотатарською (аланською, або російською) окупацією до сьогодні.

1514 — цього року відбулася битва під містечком Орша, на річці Дніпро на сході ВКЛР[296]. Там було зупинено вторгнення Тартарії (Росії) в Русь (англ. Рутенію) і Литву (Білорусь). Це була одна з найбільших битв у Європі[297]. Військо русів (русичів, або русинів, рутенів) розбило агресорів. Надволзькими татарами (колишніми сараценами, «золотими» ординцями, або сучасними русскімі), в той час командували ординські полководці Іван «Челяднін»[298] та Михайло Голіца[299]. Але руське (русинське, рутенське) місто Смоленськ на деякий час ще залишається у складі Тартарії (Росії).

1512—1515 — протягом цих років на різних територіях продовжуються військові спільні дії кримців (українців, або колишніх куманів, половців, хозарів) і війська ВКЛР проти надволзьких татар (аланів, колишніх сараценів, сучасних русскіх)[300].

Питання — чи проживає на окупованих надволзькими татарами (аланами, або русскімі) русинських територіях й досі руське (русинське, або рутенське) населення? Історія показує, що багато людей, які вимушені були спочатку залишити свої домівки, пізніше повертаються[301]. Тому відповідь — так, є велика імовірність, на мою думку, що у містах і селах Смоленської, а також сучасних Брянської, Курської (Суздальської) і Білгородської областей й досі проживає більшість русів (русичів, або русинів), тобто генетичних слов’ян.

Звідти, від мешканців тих територій, пішла у сучасних росіян, мешканців колишньої Московії (мокшей, ерзян, надволзьких татар та інших), хибна думка про те, що вони слов’яни[302], хоча слов’яни, як ми бачимо, проживали тільки на окупованих Московією та Тартарією (Росією) історичних слов’янських територіях Русі, Плесковії і Новогардії[303].

438. Хто є слов’янами на території сучасної Росії?

Якщо ви думаєте, що на території Московії все ж таки проживали слов’яни, то прочитайте праці російського вченого та археолога Олексія Уварова[304], який мав французьке походження по батьку, та надволзькотатарське (русскоє, тобто аланське, або сараценське) — по матері. Він присвятив археології багато років життя. Розкопував кургани на території Куманії (південно-східної України)[305], де він та його команда займалися в основному пограбуванням косарських (хозарських, газарських) могил[306], і тому не залишили майже жодних записів[307]. Але, крім цього, він організував у 1850-х роках проведення масових розкопок курганів на землях московитів (мокшей) та ерзі (мордви)[308]. Колонізатори — ті, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — розкопували кургани недбало[309], на знесення[310], без поваги до місцевих культур. Проте у своїй книзі «Меряни та їхній побут за курганними розкопками» (виданої в м. Москва, у 1872 р.)[311], Олексій Уваров надає опис того, що знайшов, і свої висновки. Все — предмети господарства, прикраси, назви поселень — вказує на фінську культуру, а ознак слов’ян немає[312]. Серед знайдених черепів, окрім фінських, багато виявилося кипчацькими (лат. татарськими)[313]. На додаток до цього в могилах були знайдені германські монети[314], а також багато монет з написами східною в’язю[316], тобто це аланські (золотоординські, вони ж русскіє) монети[316].

Типова волго-фінська дівчина

Зображення 11.03: типова волго-фінська дівчина, з русявим волоссям, московка (мокша) за національністю. На картині відображена старовинна традиція волго-камських фін нанизувати голови на кілки (на відміну від надволзьких татар, які любили нанизувати на кілок цілу людину). Ілюстрація надволзькотатарського (русского, або аланського) художника Івана Білібіна[317]

Зовнішність та одяг ерзі (лат. мордви) можна подивитись, наприклад, на каналі «Oyme»[318] на відеосервісі з розміщення та проглядання відео «YouTube» в мережі «Інтернет». Це і є ті, кого ми за звичною бездумно теж називаємо «русскімі»[319]. На цьому каналі музику та традиційні пісні ерзян (лат. мордви) виконують, наприклад, гурт Ойме, національний оркестр Морденс, Торама[320]. Зверніть увагу, що за багато століть проживання під ярмом надволзькотатарської (аланської, сараценської, або русскої) орди відбулося змішання московитської (мокшанської), ерзянської (лат. мордовської) та надволзькотатарської (сараценської, або сучасної русскої) націй, і багато московитів і мордви мають кипчацькі корені, через що їхні очі стали світло-карими, або вони придбали носи з горбинкою. Також і навпаки, 50% надволзьких татар при змішуванні з фінами одержують сині очі[321], а іноді навіть кирпаті носи.

Отже, слов’янські народи сучасної Росії жили лише на тих територіях, на яких сьогодні розташовані:

- Псковська область. Раніше це була окрема незалежна країна Плесковія, зі своєю нацією «псковичі» та власною слов’янською мовою, яка називалася «псковська» (або плесковська). Саме в псковській мові використовуються слова, схожі на «прийдеша», «смотреша», «поімши», «імущу», «називаху»[322] тощо.

- Новгородська область. Раніше це була окрема держава Новогардія, там жила слов’янська нація славини (новгородичі). Славинська (новгородська, вона ж колишня «давньоруська», або «старослов’янська») мова, і називається сьогодні російською (русскою) (це досліджувалося в пункті 300).

- Смоленська, Брянська, Суздальська (Курська) і Білгородська області, міста Орел і Мценськ. Раніше ці землі були частиною держави Русі. Місто Смоленськ, наприклад, був головним форпостом в області Біла Русь, а Брянськ — в області Сіверія. Курська (колишня Суздальська) область до західного рогу річки Дон (кр. Танаїс) також раніше була частиною Сіверщини. Ці русинські території вже давно відірвані від Русі-України, і сьогодні вони перебувають під окупацією русскімі (надволзькими татарами, або аланами, колишніми сараценами, «золотими» ординцями) у складі Російської федерації (колишньої Тартарії, або Алланії, укр. Золотої держави). У зазначених русинських областях жила лише одна нація — руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени). Ймовірно, більша частина їх залишилася жити в Росії досі, але називають себе вони тепер «русскімі»[323].

439. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна, колишня Куманія, Хозарія) з 1515 року. Мехмед I Менглійович

1514—1523 — Мехмед I Менглійович — новий каган Кримської держави (прийшов після свого батька)[324]. Він син кагана Менглі I Кочубейовича («Михайла Васильовича»), онук розбудовника куманського (кримського, або українського) міста Одеси (Кочубея). Став наступником після смерті батька, залишивши посаду прем’єр-міністра[325]. При ньому гетьманом кримського (українського) професійного, тобто «козацького» війська був хан Даш («Дашкович»)[326]. Кримці (українці, колишні кумани, половці, або хозари) і деякі представники ногайців (колишніх печенігів, або «астраханських татар») разом воювали проти війська надволзьких татар (аланів, колишніх сараценів, «золотих» ординців, або сучасних русскіх)[327]. Наступним каганом стане його син Гази I Мехмедович у 1523—1524 рр. (посилання)

Каган Мехмед I Менглійович призначив прем’єр-міністром (або калгою) свого молодшого брата Ахмеда «Кульгавого»[328]. Одна з дружин Мехмеда I Менглійовича була волзька булгарська (казанська) принцеса Нур-Султан[329]. Тому деякі її діти, зокрема принци Мухаммед-Амін і Абдул-Латіф переїхали жити і працювати до своїх дідів в столицю волзької Булгарії місто Казань[330]. Мав також інших дітей: Гази I[331], Іслям I[332], Бахадур, Баба, Чабан, Алл[333].

Каган (правитель) і калга (прем’єр-міністр) сиділи у столиці Кримської (Української) держави в місті Ак-Чакум (Очаків, це сучасний Миколаїв, неподалік однойменної «Очаківської» фортеці на узбережжі моря)[334]. Але російські історики (-імена) намагаються про це не згадувати й продовжують вдавати кагана виключно за хана з сучасного «Кримського» півострову[335]. Цей півострів в дійсності тоді називався «Херсонесом таврійським» (в русинській вимові — «Корсунем»[336]). Ще треба пам’ятати, що російські історики (-імена) у своїх креативних «творах» вже досить офіційно називають ординців надволзьких татар (аланів) «русскімі воєводами»[337] і «полководцями»[338] — тобто їхньою сучасною назвою. Кримський (тобто український) каган Мехмед I Менглійович буде вбитий на війні надволзькими татарами (аланами, або русскімі)[339].

440. Русь (англ. Рутенія) з 1517 року. Сигізмунд Герберштейн — посол Священної Римської імперії в Русі

1517 — дипломат від Священної Римської імперії Германської нації (м. Відень) Сигізмунд Герберштейн вперше приїжджає з місією до столиці Русі (англ. Рутенії) до міста Києва[340]. Відомо, що він володів руською (або русинською, рутенською, сучасною українською) мовою[341]. Звідти він намагається налагодити відносини Русі (англ. Рутенії) і ВКЛР з Тартарією (Росією).

Той факт, що Сигізмунд Герберштейн володів руською (русинською, рутенською, сучасною українською) мовою, російські історики (-імена) намагалися приховати. Тому вони про це писали, що він просто вивчав «слов’янські мови»[242], не акцентуючи увагу на руській (русинській, рутенській, сучасній українській) мові. Сьогодні у різних історичних статтях, зокрема російських і англомовних, під термінами «Русь» та «руська мова» помилково вказують сучасну Росію і її славинську (новгородську, або русскую) мову. Хоча насправді на той час руською (або русинською, рутенською) мовою називалася староукраїнська[343].

Під час візиту до Тартарії (Росії), надволзькі татари (алани, або сучасні русскіє) подарували Сигізмунду Герберштейну аланський одяг «ферязь»[344] та мокшанський «кафтан»[345]. Сучасні історики (-імена) цей одяг сьогодні також називають «русскім»[346], як і надволзькотатарську (аланську, або сараценську) націю. Цю ж дипломатичну місію Герберштейн повторить у 1526 році[347], а ще через 20 років вийде друком його книжка «Записки про московитські справи», латиною, в якій він опише Русь (сучасну Україну)[348], руську (русинську, рутенську, сучасну українську) мову, Угорщину (Мадярію, рос. Венгрію) та Московію і Тартарію (Росію). Перекладачі німецько-французьких колонізаторів (засновників колонії «Російської імперії» 1689—1917 рр.), котрі переклали цю книгу з латини на німецьку і славинську (новгородську, тобто сучасну російську) мови, зовсім змінили акценти в книзі. Вони намагалися руську (русинську, рутенську, сучасну українську) мову видавати за славинську (новгородську, сучасну російську)[349], а Русь (англ. Рутенію) видавали за Московію[350]. Таким чином, в перекладі ця книга втратила усілякий сенс.

441. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) з 1521 року

1521 — війська кримців (українців, колишніх куманів, або половців, хозарів) продовжували допомагати військам ВКЛР і мокшей проти надволзьких татар (аланів, сараценів, або «золотих» ординців, сучасних русскіх)[351]. Московити (мокші, лат. москалі, moxel) в цей час знову продовжували національно-визвольну боротьбу від надволзькотатарської окупації[352]. Війська звільнили ерзянську (мордовську) столицю Рошту Оз (так званий «Ростов», сучасний Нижній Новгород)[353], ерзянське місто Біле Залізо (ерз. Воло-Тимер, або Владимир)[254]. Надволзькотатарський великий хан Тартарії Василь-Габріель I Якубович («Василь III Іванович»), син гречанки Софії-Зої Фомічни з роду Палеолог, евакуювався до московського (мокшанського) поселення Воло-Колам (Волоколам)[255]. Нагадаємо, що назва цього містечка з перекладу з мокшанської мови означає Білі Села, де слово «воло» фінськими мовами означає «білий»[256], а «колам» — «поселення»[257]. Про ерзянські і мокшанські топоніми і назви більше написано у пункті 157.

Гетьман ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України, колишньої Куманії, Хозарії) Сахіб Менглійович, син Менглі («Михайла») I Кочубейовича, брат діючого кагана Мехмеда I Менглійовича, поєднався з силами волзьких булгарів[258]. Разом вони звільнили місто Казань від надволзьких татар (аланів, сараценів, або русскіх), а потім осадили Москву (колишній Перум). Разом з військом ВКЛР, яке очолював воєвода Євстафій Дашкевич[259], та разом з московицькою (мокшанською) армією вони обклали ерзянське (лат. мордовське) місто Балтакінту (сучасну Рязань)[260], але так і не змогли звільнити його від надволзьких татар (колишніх золотоординців, сучасних русскіх)[261].

1522 — вдалося звільнити від надволзькотатарської (аланської, сараценської, або русскої) окупації місто Астар-хань (тобто місто хана Астара, сучасну Астрахань), столицю Ногайської орди (укр. держави Ногая, або «Астраханського ханства»). В цьому ногайцям (колишнім печенігам, або «астраханським татарам») допомогли кримські (тобто українські) козацькі (контрактні) війська.

442. Литва (Білорусь) з 1522 року. Книгодрукування

1522 — Франциск Скорина (народився в колишньому руському, або русинському, місті Полоцьку[362]) запускає у Вільно першу друкарню в східній Європі[363]. Видає книги «Мала подорожня книга»[364], «Апостол»[365] литвинською (старобілоруською) мовою[366].

1523 — Микола Гусовський створює «Пісню про зубра»[367], яка стала гімном Литви (Білорусі)[368]. Написана пісня була латинською мовою у місті Римі[369], видана у столиці Польщі в місті Кракові[370]. Ян Віслицький написав поему «Прусська війна 1409—1411 рр.»[371] про звеличення перемоги литвинів і русів (русичів, або русинів, рутенів) у Грюнвальдській битві 1410 року[372].

443. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) з 1521 року. Гази I Мехмедович, Саадет I Менглійович

1523—1524 — Гази I Мехмедович — новий каган Кримської держави (прийшов після свого батька Мехмеда I Менглійовича)[373]. Гази I Мехмедович став засновком містечка Гезлев («Козлов») на півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»)[374]. Це містечко сьогодні іменується античною назвою «Євпаторія», на честь античного правителя з Давньої Греції[375]. Таку античну назву кримському (українському) місту знов перенадали австрійські й німецько-французькі колонізатори у 1783 році[376] одразу після окупації Кримської (Української) держави (Криму, колишньої Хозарії, Куманії, майбутньої Малої тартарії, або України).

1524—1532 — Саадет I Менглійович — новий каган Кримської держави (прийшов після свого племінника Гази I Мехмедовича)[377]. Він син кагана Менглі («Михайла») I Кочубейовича[378]. До цього Саадет I був гетьманом кримського (українського) війська[379]. Одружився з донькою тюркського (тобто турецького) султана Селіма I Явуза[380]. Прем'єр-міністром (калгою) став племінник Саадета I Менглійовича — Гази I Мехмедович, який до цього був каганом[381]. Пізніше, у 1530 році, наступним каглою став другий племінник — Девлет I Мубаракович. (посилання)

За правління Саадета I Менглійовича в ‘Кримеї або Перікопенській тартарії’ (Криму, укр. Україні) провели реформу армії[382], створили артилерійські частини[383]. До цього армія кримців (куманів, або українців, колишніх половців, хозарів) базувалася лише на кінноті[384] — пам’ятаємо про «летючих косарів (або гусарів)» часів Грюнвальдської битви[385]. Наступником стане його племінник Іслям I Мехмедович у 1532—1532 рр.

Карта 11-03. Карта Чорного моря Пірі Райза — фрагмент з Україною

Опис карти 11-03: Карта Чорного моря Пірі Райза — фрагмент з Україною. Це перша карта України (Кримської держави, Криму, або грецькою мовою «Перікопенської тартарії»), 1525 р. Видана у 1700 р. Написи зроблені арабицею. Автор Пірі Райз (Piri Reis), тюркський картограф[386], він же адмірал тюркського флоту. На карті вказані найбільші області України: Ногайська (Дике Поле) та Кубанія, море Азов тощо. Оригінал цієї мапи зберігається в США у Волтер Арт Музеї, м. Балтимор, штат Меріленд

В Тартарії (колишній Алланії, Сара орді, укр. Золотій державі, майбутній Росії) в цей час тривали національно-визвольні війни московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви) проти аланів (сараценів, або русскіх)[387]. Каган попросив військової допомоги у тюрків у султана Сулеймана[388]. Очікувалося, що Тюркія (тобто Туреччина) допоможе з артилерією та іншою зброєю[389]. Військами надволзьких татар (аланів, колишніх «золотих» ординців, або русскіх) командував ординець алан Іван «Бельський»[390].

В ці часи частина кримської (української, колишньої куманської, половецької, або хозарської) знаті вже прийняла християнство[391], і у багатьох відповідно вже були грецькі і латинські, а також руські (тобто русинські, рутенські) імена[392]. Наприклад, війська ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) на дніпровських порогах очолював отаман Семен Полозович[393].

444. ВКЛР з 1529 року

1529—1548 — Жигимонт-Август (Сигізмунд) II Жигимонтович — новий правитель ВКЛР (прийшов після русина Станіслава Кошки)[394]. Він має литвинське походження, син Жиги-Монта (Сигізмунда) «Старого» I Казиміровича і Боні Сфорці[395], принцеси Ієрусалімського Королевства. Одружений був на Єлизаветі «Австрійській» «Габсбурзькій»[396], потім на Варварі Радзивіл[397], і на сестрі першої дружини — Катарині «Габсбурзькій»[398]. Після цього правління займе посаду короля в Польщі (у 1548—1569 рр.)[399]. Його наступником стане у 1592—1599 рр. Жигимонт-Ваза (Сигізмунд) III Янович з роду шведського короля Вази.

В 1529 році було видано новий статут ВКЛР[400]. Відтепер правитель Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського (Самогетського), скорочено «ВКЛР», більше не має права одноосібно приймати рішення[401]. Це був ще один крок вперед в демократичному розвитку суспільства союзу ВКЛР[402].

445. Тартарія (Росія) з 1530 року. Полководець Іоанн I Васильович («Іван IV»)

1530 — син великого хана Василя-Габріеля I Якубовича на ім’я Іоанн I Васильович брав участь у військовому поході проти двох кипчацьких держав — волзької Булгарії (м. Казань, це сучасний Татарстан) та Ногай Орди (м. Астрахань)[403], звідки привіз собі кипчацьку принцесу[404]. Він ще не великий хан, а поки що просто полководець. Провів жорстоку війну в Ливонії (нагадаємо, що Ливонія та Курляндія — це дві області сучасної Латвії)[405].

Відомо, що Іоанн I Васильович («Іван IV») був дуже набожним, і оскільки московити (мокші, лат. москалі, moxel) і надволзькі татари (алани, колишні «золоті» ординці, сучасні русскіє) у своїх церквах виявляли завзяття і повагу тим, що стукали лобами об підлогу, то його чоло майже завжди було розбите[406] (з книги Джона Мілтона «Коротка історія Московії», Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.). (John Milton. A brief history of Moscovia and of other less-known countries lying eastward of Russia as far a Cathay, gather'd from the writings of Several eye-witnesses. Cloth edition published by Brabazon Aylmer, London in 1682. USA : The University of South Carolina press. 2009.)[407]

В 1530 році московити (мокші, лат. москалі, moxel) знову перехоплюють владу, звільняються від правління надволзьких татар (аланів, або сучасних русскіх) і здобувають незалежність[408]. З цього року московити самі починають правити в своїй державі, в Московії, як і до цього в 1395—1453 роках.

1530 — кінець правління аланського великого хана Василя-Габріеля I Якубовича, відомого в російській історії під іменем «Василя III Івановича»[409]. На цьому на деякий час настає кінець надволзькотатарської (аланської, або русскої) ординської влади. Першу дружину Василя-Габріеля I Якубовича, яку звали Соломоною, відправляють до монастиря[410]. Його старший син від Соломони Кудеяр Васильович намагається втримати владу[411], через що чинить заворушення, захоплення і пограбування мокшанських поселень[412]. За це в народі його прозвали розбійником. Про нього писав колоніальний російський, ймовірно, мокша по-батькові та кримець (українець) по-матері, поет колоніальних часів Микола Некрасов[413] у творі «Пісня про 12 розбійників»[414].

446. Московія з 1530 року. Іоанн I Васильович («Іван IV»)

1530 — у результаті політичного протистояння між московитами (мокшами) і надволзькими татарами (аланами, сучасними русскімі) влада в країні знову змінюється. На 40 років мокші відвойовують незалежність від надволзькотатарської орди.

1530—1557 — Іоанн I Васильович — новий оцязор Московії (прийшов після свого батька)[415]. Він син надволзькотатарського (аланського) великого хана Василя-Габріеля I Якубовича («Василя III Івановича») і русино-кримейки[416] (тобто українки) Олени Василівни Глинської[417]. Назву його посади «оцязор» іноді ще перекладають як «смарагд» (ізумруд)[418].

А також він, за моєю гіпотезою, — це перша частина так званого «Івана «Грозного» IV». Чому так — я поясню далі. Оцязор Іоанн I Васильович, відповідно, по лінії батька частково має надволзькотатарське (аланське, або русскоє), а також має грецьке, ерзянське (мордовське), московське (мокшанське), руське (тобто русинське) і кримське (українське) коріння[419]. За лінією батька вважається, що він вийшов з роду так званих «рюриковичів», через руського (русинського) принца Юрія-Георга «Довгорукого» Ладомир-Мономаховича і його нащадка Неврюя Пургасовича («Олександра «Невського» Ярославовича»). Але в дійсності нащадки данського «рюрика» були вихідцями з Фрисландії, Інгрії і Плесковії, а в Русі (сучасній Україні) опинилися внаслідок звичайного династичного шлюбу з руською (русинською) принцесою Меланьєю-Ольгою I Древлянівною (про це йшлося у пункті 100).

Російські історики (-імена) стверджують, ніби він народився у 1530 році, а до влади став у віці 3-ох років[420]. Але це нічим не доведено, немає про це жодного документа. Усі документи того часу записувалися сараценською (або аланською) мовою, тобто мовою «надволзьких татар», та уйгурською писемністю[421] (тоюто східною в'яззю[422]), й іноді мокшанською мовою[423]. Ніхто тоді в Московії не вів документацію слов’янськими мовами, окрім може окремих записів про визначні події, які перекладалися[424] для поневоленого населення Плесковії та Новогардії.

Через те що, оцязор начебто був ще малий, то вважається, що державними справами займалася його мати Олена Василівна Глинська, яка була українкою (тобто кримейкою, або куманкою, хозаркою) і русинкою за походженням[425]. Але як же він міг бути малим, якщо вже брав участь у військовому поході та навіть привіз собі дружину? Тому нема довіри офіціальній російській історії.

За його правління в Московії провели грошову реформу[426] і почали друкувати монети «копійка»[427], назва якої пішла від славинського (новгородського) слова «копії» (укр. спис)[428], бо на гербі був зображений вершник зі списом. Московити ж почали звати ці гроші «московками»[429].

За Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV») кипчацьку державу Тартарію (сучасну Росію) у 1547 році перейменують й вона отримує нову назву ‘Біла Русь або Московія’[430].

Однією з дружин Іоанна I Васильовича була його родичка Настасья Кошкіна[431], вона ж Анастасія Романівна Кошкіна з роду Захар’єва-Юр’єва[432]. Батько Настасії — Роман Юрійович Кошкін[433], син Юрія Захаровича (тобто захарьєва Юрія, або Юрія, який був чиїм сином? — Захара: тобто він був «захарьєвим» сином). Саме від Кошкіних російські історики (-імена) й вигадали «рід Романових»[434], який в дійсності також ніколи не існував[435]. Про це детальніше йтиметься далі.

У дитинстві Іоанном I Васильовичем піклувався його дядько Григорій[436] (англ. George[437]), або Гришка, який також був дядьком Настасії Кошкіної[438].

Одного із синів Іоанна I Васильовича звали Дмитром (народився в 1552 р.)[439], також у нього були дочки Ганна, Ксєнія-Марфа «Шестова»[440]. У 1560 році Настасью Кошкіну отруїли, вже після відсторонення її чоловіка від влади[441]. Вірогідно, малого Дмитра Іоанновича доглядав також Григорій (Гришко)[442], від якого у Дмитра могло з’явитися друге ім’я — «Гришко»[443], або чий? — Гришка.

Після закінчення правління оцязора Іоанна I Васильовича 'Біла Русь або Московія' знову втратить незалежність до 1605 року. Деякий час будуть правити надволзькі татари (сучасні русскіє), але потім в результаті великої війни московити за допомогою ВКЛР знову відвоюють незалежність. Після цього наступним московським оцязором стане у 1605—1610 рр. син або онук Іоанна I Василь-Габріельовича та Настасії Романівни Кошкіної — Дмитро-Гришко I, відомий в надволзькотатарській (аланській, тобто в сучасній русскій) історії як «Лжедмитро» (рос. Лжедмитрій). Якщо це був син, то йому мусило б бути 53 роки (бо народився Дмитро Іоаннович у 1552 році, як було зазначено вище). Надволзькі татари (сучасні етнічні русскіє) стали так його називати (з приставкою «-лже»), бо він був для них ворогом і вони не хотіли визнавти його влади.

447. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) з 1532 року. Іслям (Аслан) I Мехмедович, Сахіб I Менглійович

1532—1532 — Іслям (Аслан) I Мехмедович — новий каган Кримської держави (прийшов після свого дядька Саадета I Менглійовича)[444]. Він син кагана Мехмеда I Менглійовича. До цього був на посаді калги (прем’єр-міністра)[445].

1532—1551 — Сахіб I Менглійович — новий каган Кримської держави (прийшов після свого племінника Ісляма (Аслана) I Мехмедовича)[446]. Він син кагана Менглі I Кочубейовича («Михайла Васильовича»)[447]. При ньому калгою (прем’єр-міністром) був його старший син Емін Сахібович[448]. Каган заснував у 1532 році на півострові Херсонесі Таврійському місто Бахчисара (укр. «Золоті сади»[449]) — сучасний Сімферополь[450] (неподалік маленького сусіднього містечка Бахчисарай з літнім палацом). У дослідників (-імена) ще фігурує версія, що назва «бахчисари» перекладається як «Палац Садів»[451], але кипчацькими мовами «сара» означає саме «золото», а от вже тюркськими мовами слово «сарай» означає «палац»[452]. Слід пам'ятати, що кипчацька і тюркська мови — зовсім різні, не подібні, відносяться до абсолютно різних народів (хоча сьогодні далеко не всі це знають). Сахіб I Менглійович попросив військової допомоги у тюрків у султана Тюркії Сулеймана[453]. За нього велися перемовини з Тюркією, від якої очікувалося, що вона допоможе Україні (Кримській державі, колишній Куманії, Хозарії) з артилерією та іншою зброєю[454]. Наступником стане його племінник Девлет I Мубаракович (або «Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович») у 1551—1577 рр.

448. Русь з 1532 року. Жиги-Монт (Сигізмунд) «Старий» I Казимірович

1532—1548 — Жиги-Монт (Сигізмунд) «Старий» I Казимірович — новий великий князь і коронний «гетьман» (воєвода) Русі[455]. Він син Кази-Міра IV Владиславовича з роду Ягеллончика, і його дружини Єлізавети Ракужанзької[456], брат Олександра-Ягеллончика I Казиміровича и Яна-Ольбрахта I Казиміровича.

В ці роки була проведена грошова реформа в Русі[457]. Гроші русинів називалися «мідні куни»[458]. Вони складалися зі златників, а з декілька кунів складалася одна гривня[459].

1536 — співдружність ВКЛР намагалась відвоювати від надволзьких татар (аланів, або сараценів) руське (русинське, рутенське) місто Гомель[460]. Мером у Гомелі в цей момент був надволзькотатарський (аланський, тобто русскій) намісник Оболенький-Щепін[461]. На допомогу литвинським (білоруським) і руським (русинським, рутенським) військам прийшли козацькі загони ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України)[462]. При цьому воєводою Литви (Білорусі) був Юрій Радзивілл[463], а воєводою усього війська ВКЛР — Андрій Немирович[464]. Руси (русичі, або русини, рутени) разом із союзниками здобули врешті-решт перемогу. Сьогодні це русинське місто Гомель перебуває в складі Білорусі (старовинної Литви)[465].

Після звільнення Гомелю війська ВКЛР пішли далі на визволення міста Стародубу[466]. Там мером був надволзький татарин (алан, або русскій) Федір Телепнєв[467], а одним з князів був надволзький татарин (алан, або русскій) Петро Ромодановський[468], який загинув[469]. Війська надволзьких татар (аланів, або русскіх) під керівництвом полководця Андрія «Шуйського»[470] відступили до окупованого ними русинського міста Смоленська — головного міста русинської області «Біла Русь». Далі руси (русичі, або русини, рутени) послали своє військо на північ, до Плесковії (сучасної Псковської області в складі Російської федерації) для визволення Себежської фортеці[471]. Русів (русичів, або русинів, рутенів) очолював воєвода Немирів[472]. Жовніри, тобто війська ВКЛР, які складалися з поляків, литвинів (білорусів) і русичів, взяли в облогу фортецю[473]. Зі сторони надволзьких татар (аланів, колишніх «золотих» ординців, або русскіх) містечко Себеж захищали ординці Засєкін і Тушин[474].

Під натиском русскіх ординців війська ВКЛР відступили, зайшли на кригу озера й багато з них провалилися[475]. Визволити фортецю від надволзькотатарських (русскіх, або аланських, золотоординських) окупантів не вдалося[476]. Надволзькі татари, або сучасні русскіє, на вшанування своєї перемоги збудували в плесковському (псковському) Себежі церкву Живоначальної Трійці[477]. Ці території й досі перебувають під окупацією русскіх ординців[478].

Ці події відбувалися не на історичних землях московитів (тобто мокшей), тому не входили в до сфери впливу московського оцязора. Московити (мокші) залишалися тільки на частині своїх історичних територій, тобто не виходили за межи Московської, Тверської, Калузької, Тульської та західної половини Рязанської областей, включаючи сучасне місто Рязань. Тому бої за межами Московії йшли тільки між русами (русичами, або русинами, рутенами) та надволзькими татарами (аланами, «золотими» ординцями) — тобто між сучасними українцями та сучасними русскімі.

449. Московія з 1540 року. Реформи оцязора Іоанна I Васильовича (першої частини «Івана IV»). Надволзькотатарські «дєньгі» замінюють фінськими «срібляниками»

1539 — цього року вийшла мапа Олафа Магнуса, на якій вже зазначена Московія як окрема держава.

Карта 11-04. «Карта Маріна» — фрагмент з Московією

Опис карти 11-04: Carta Marina (укр. Карта Маріна)[479]. На фрагменті карти ми бачимо Московію, а також вже окупований нею північний регіон Русі під назвою «Біла Русь» (Russia Alba). Автор карти Магнус Олаф[480]. Видана у 1539 р.

1540 — при правлінні московського (мокшанського) правителя Московії — оцязора Іоанна I Васильовича (або першої частини так званого «Івана IV»), почалися великі зміни в фінській державі.

Відбулася реформа грошової системи[481], тобто відбувся перехід з надволзькотатарської (тобто з аланської, золотоординської) грошової системи на фінську московську. Ординські татарські «дєньгі» замінили на мокшанські «срібляники»[482]. Срібляники мірялися меншою мірою, яка звалася «рубель»[483]. Один «рубель» коштував два «угорських» «червонця»[484]. «Угорський» червонець — це була золота монета, яку викарбували в Європі для держав Республіки[485]. При реформах Іоанна I (Івана IV) цю монету стали використовувати в Московії[486].

У московській столиці в місті Москві (колишньому Перумі) в той час налічувалося 40 тис. домів та більше 100 тис. мешканців[487]. Взимку продавалися на річці Москві (колишній Мокші) в лавках або куренях хліб, м’ясо, дрова, ліс, сіно. Дипломат Контаріні[488] пише, що «москвичі юрбляться з ранку до обіду на площах, на ринках, а закінчують день у питних будинках: спостерігають і шумлять»[489]. Дипломат Сигізмунд Герберштейн[490] бачив москвичів працюючими у свята[491]. У будні «заборонялося їм пити; тільки іноземні воїни, служачи правителю за гроші, мали право бути нестримними у вживанні хмільного, через що слобода за річкою Москвою, де вони жили, називалася «нальотами». На вулицях стояла варта: ніхто не смів ходити вночі без особливої ​​важливої ​​причини і без ліхтаря»[492]. Іноземці зазначали, що «московичі не злі, не сварливі, терплячі, але схильні до обманів у торгівлі»[493].

1542 — в Московії в цей час працює московський християнський митрополит Макарій[494]. Він був цілком офіційно визнаний Києвом і Константинополем[495].

З 1542 року розпочалося формування управлінської системи Московії з «бояр»[496]. Слово «боярин» має кипчацьке (лат. татарське) походження[497] і означає «знать», «чиновник»[498].

450. ВКЛР з 1545 року. Проведення Сейму в Бресті

1545 — цьогоріч був проведений загальний Сейм, тобто збір правителів країн-членів союзу Великого князівства Литовського, Руського (Русинського) і Жемайтського (Самогетського)[499], скорочено «ВКЛР». Провели його в руському (русинському, рутенському) місті Брест[500]. Сьогодні це місто залишилося в складі Білорусі (старовинної Литви)[501]. На Сеймі були присутні представлені своїми правителями, окрім інших країн, Польща, ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна), багато послів[502].

Цього ж 1545 року закінчувалось правління великого князя Литви (ВКЛ, або сучасної Білорусі) великого князя Тройдена Романовича.

Через декілька років у ВКЛР з’являться чернечі ордена римського християнства[503] — августинці та францисканці (м. Брест)[504], бернардинці (м. Полоцьк)[505].

(Кінець 11 глави)