Глава 28

Глава 28. ВІЧНИЙ ЗОВ (1990—2022 рр.)

Падіння СРСР. Русскіє знову перехоплюють владу у московитів. «Вічний зов» праотців. Чому Росія виступає спонсором тероризму? Потенційні нові держави. Грабунок ресурсів русскої колонії. Титульні нації в Московії і Росії. Знову навала на Україну (Русь-Україну)

878. Парад суверенітетів у 1990—1991 рр. та розпад Радянського Союзу. Білорусь (стародавня Литва) з 1991 року

1990—1991 — в цей час, як вже було зазначено, московсько-русская імперія-колонія «Радянський Союз» (СРСР) заслабла економічно й політично[1]. Додатково до жебракування по талонам (про це було у пункті 876), в січні 1991 року влада провела таку грошову реформу, яка позбавила населення накопичень. Метою реформи було заявлено зменшення обігу готівкової грошової маси в країні. Було заявлено, що така готівка накопичилася у корупціонерів, спекулянтів, від не трудових доходів та від виготовлення фальшивок — і тому це просто боротьба з «тіньовим» ринком та нечесними людьми[2]. Згідно реформи, протягом трьох днів потрібно було обміняти курюри номіналом у 50 та 100 рублів на нові. При цьому були умови: дозволялося обмінювати тільки середньомісячний заробіток за останній рік роботи, але не більше 1000 рублів на особу. Одночасно було обмежена сума готівки, яку можна було зняття в Ощадному банку СРСР до 500 рублів на місяць[3].

Про реформу проголосили зненацька о 21-шій годині ввечорі, при цьому раніше влада запевняла, що в найближчі три роки ніякої реформи не планується. Протягом трьох днів люди «штурмували» відділки банків, щоб врятувати хоч щось зі своїх відкладених коштів. Люди міняли гроші в касах метро і на вокзалах, у таксистів (які ще не чули про реформу), робили грошові перекази на поштових відділках, купували непотрібні їм коштовні квітки на потяги на далекі відстані, а наступного дня їх здавали, отримуючи вже нові купюри. Напередодні цієї «павлівської» (за іменем прем'єр-міністра СРСР Валентина Павлова) реформи зарплати видавалися як раз 50- та 100-рублевими купюрами, які й підлягли заміні[4]. У цьому вихорі та божевіллі особливо вразливими стали особи похилого віку — вони втратили майже усі свої збереження[5] (Роман Кирсанов в книзі «Перестройка. «Новое мышление» в банковской системе СССР»). По факту, ця злочинна реформа виявилась просто навмисною конфіскацією грошей населення, і її наслідки підірвали повністю довіру населення до влади. Прості люди втратили десятки тисяч рублів — збережень, накопичених роками важкого життя і праці.

Навесені цього ж 1991 року ціни на продукти піднялися втричі[6]. Дефіцит бюджету (перевищення видатків бюджету над його виручкою) становив в реальності 26,6%[7], при тому що запланований він був у розмірі 2,3% (а сьогодні Росія заявляє про заплановані 1,7% на 2024 рік[8]). Ціни від продажу нафти впали нижче 18 долларів США за барель[9], а нафта була головним джерелом доходів СРСР[10]. На фоні цього в серпні 1991 року винуватці економічного краху зробили спробу державного перевороту (так зване «ГКЧП»[11]) — стара номінклатура, на чолі з тим же злодієм Валентином Павловим (що втілив грошову «реформу»), члени верхівки («політбюро») Комуністичної партії СРСР здійснили невдалу спробу скинути Михайла Горбачова, й захопити владу (це було намаганням уникнути відповідальності за свої економічні злочини, залишившись при владі). Учасників перевороту заарештували 23 серпня. Як бачимо, нерадивість російських економістів, дефіцит бюджету (майже 30%) та падіння світових цін на нафту (нижче 18 д/б) створили можливість розпаду СРСР.

Це все стало вже занадто для суспільства, яке за останні роки при Горбачові впреше хоч трохи отримало демократію («перебудову», рос. «перестройку»), можливість заробляти. Люди в республіках бажали нормального життя, прогресу[12]. І народи скористалися непопулярною позицією імперії-колонії, ослабленням економіки і армії, та в цьому ж 1991 році врешті-решт проголосили про незалежність[13].

Майже всі республіки Радянського Союзу оголосили про вихід зі складу союзу[14]. Також незалежність проголосили автономні республіки, які перебували у складі власне Радянської Росії[15]. Це все називалося терміном «парад суверенітетів»[16]. Першими про незалежність оголосили Литва (Самогерія, біл. Жемайтія)[17], Латвія і Естонія[18], за ними Ічкерія (Чечня)[19], Вірменія[20], Сакартвело (лат. Грузія)[21] тощо.

1991 — цьогоріч офіційно виходить зі складу СРСР і Білорусь (колишня Литва)[22]. Президентом Білорусі обрано Станіслава Станіславовича Шушкевича[23]. Гербом Білорусі став старовинний герб союзу Великого князівства Литовського і Руського (ВКЛР) «Погоня»[34], придуманий правителем ВКЛР Нарі-Монтом Романовичем ще у 1480 році (пункт 420).

Кандидат філологічних наук Ігор Климов[25] пише: «Більшовицька держава розглядала мову як об’єкт спеціальних маніпуляцій, спрямованих на досягнення певних, зовсім не лінгвістичних цілей. Важливим напрямом таких маніпуляцій з 1930 року було закріплення російського впливу в нормах літературних мов інших народів СРСР. Це підвищувало культурну гомогенність, тобто однорідність серед народів радянської імперії, приглушало їх прагнення до сепаратизму, сприяло їх культурній та мовній асиміляції. Жертвою такої політики з 1930-х років стала і білоруська мова. Її подальший розвиток здійснювався не внаслідок внутрішньої необхідності чи реального вживання, а зумовлювався політичною кон’юнктурою радянської держави»[26]. Наслідком такої політики в колонії стало те, що білоруська мова не отримала такого розвитку[27] й популярності в народі[28], як руська (русинська, сучасна українська). В результаті, литвинська (білоруська) мова за часи колонізації відстала в розвитку[29], і сьогодні мало вживається[30].

879. Радянська Росія змінює назву на «Російська Федерація» з 1991 року. Влада московитів. Борис Миколайович Єльцин. «Вічний зов». «Українське сонце»

1991—1996, 1996—1999 — Борис Миколайович Єльцин — новий президент Російської Федерації. Був президентом двічі, але другий термін не закінчив. Єльцин має, вочевидь, окрім інших, слов'янське (новгородське) та вірогідно фінське (можливо перм'яцьке) коріння[31]Тимоти Колтон, [32] (дослідження прізвища вказують на походження зі слов'янського міста Великого Новгороду, звідки предки тікали в Уральські гори (в Перм'якію) від окупації тартарами в часи правління тартарського великого хана Якуба I Булатовича, або «Івана «Великого» III Васильовича»).

Звичайно, національність правителя країни не має абсолютно ніякого значення, бо всі національності завдяки різним своїм специфічним вмінням є однаково достойними вкладниками в розвиток людства. А кожен правитель є просто або слугою народу, або навпаки — слугою олігархічної чи каральної сили в країні. І повсякденні якості людини вже ніяк не залежать від коріння та походження, а є здобутком особистості[33]. Про нації я згадую у цій книзі лише для того, щоб показати, як величезна частина народу забула про свої коріння, через що «загубила» (рос. потеряла) минуле, і через це — втратила розуміння власної історії.

Єльцин був обраний на перших[34] в історії Московії (Білої Русі або Московії) і Росії (Тартарії, Сара Орді, або Золотої Країни) демократичних президентських виборах[35] 12 червня 1991 року[36]. Він став президентом поки ще Радянської Росії (РРФСР). Президентом ж СРСР залишався Михайло Горбачов, і Радянська Росія з Єльциним поки ще залишалася частиною СРСР. В Радянські Росії встановилася влада, що мала слов'янсько-фінську прихильність (можна сказати, московитська), але кипчацький вплив нікуди не зник — русскіє (тартари, колишні алани, кацапи, «надволзькі татари», сарацени, або «золоті» ординці) теж займають велику кількість державних посад й залишаються дуже впливовими в країні[37].

Борис Єльцин мав дружину на ім’я Наїна Йосипівна Гиріна з Оренбурзької області (колишня частина Башкортії), від якої народилося дві дочки. Одна з дочок стала потім іміджмейкером свого батька за його правління[38], а потім заснувала музей «Єльцин центр» у Сибірії в місті Єкатеринбурзі[39]. Пізніше русскіє (тартари, колишні алани) з ненавистю[40] закриють і зруйнують цей мокшанський центр[41]. У 1999 році президента (оцязора) Бориса Єльцина буде усунено в результаті палацевого перевороту[42] з боку русскіх (тартарів, колишніх аланів) і на чолі держави поставлять працівника КДБ[43], нового правителя на ім’я Володимир Володимирович Путін.

880. Русскіє (тартари, колишні алани) просять автономію для українського Кримського півострову (колишнього Херсонесу Таврійського) й розміщують там вкрадений в українців флот

1991 — український Кримський півострів (колишній Херсонес Таврійський) хитрістю русскіх (тартарів, колишніх аланів) отримує автономію[44], поки що в складі України (Русі-України). Це робиться під фальшивою причиною, нібито ця територія відособлюється[45] за тим принципом, що там проживають українці-мусульмани («кримські татари»)[46], хоча більшість українців («хахлів», козаків, або кримейців, колишніх куманів, половців, хозарів) вже давним-давно є православними і живуть по всій Русі-Україні, особливо в її південно-східній частині.

Але ж в реальності українці-мусульмани не отримали ніякої влади[47]. Це був просто обман з боку русскіх (тартарів, колишніх аланів), щоб взяти цю старовинну українську (кримейську, куманську, або хозарську) територію під свій контроль[48]. Туди вони стали перевозити русскіх (тартарів), московитів (мокшей) та представників інших націй з Російської Федерації, які поступово отримували українське громадянство280, і в такий спосіб ставали законними і з часом навіть корінними місцевими жителями280.

Шкіл з викладанням кримейською (старовинною куманською, половецькою, або хозарською, «кримськотатарською») мовою немає280, закінчити університет цією мовою неможливо[49]. Курултай українців-мусульманів не мав ніякої сили, їхні рішення ні на що в їхній же нібито власній автономії не впливали[50]. Таким чином це вийшов майже «анклав»[51] (територія) русскіх (тартарів, колишніх аланів) на території України (Русі-України)[52], який діяв в інтересах імперсько-колоніальної Російської Федерації. Вкрадений після розвалу СРСР український флот[53] росіяни залишили на півострові[54], і стали його використовувати в якості своєї військової бази[55].

881. Україна (Русь-Україна) з 1991 року. Леонід Макарович Кравчук. Розпуск СРСР. Росія проголошує себе спадкоємницею СРСР

24 серпня 1991 року Радянська Україна (Українська радянська соціалістична республіка, або УРСР) проголосила Акт незалежності України[56]. І вже 4-го вересня 1991 року над верховною Радою (ВР) України підняли блакитно-жовтий прапор[57], замінивши ним червоний раянський — авторка цієї книги у підлітковому віці особисто була свідком цієї надихаючої події, перебуваючи в цей момент серед великого натовпу на площі перед ВР. Перед оголошенням незалежності тривали декілька місяців багатотисячні народні зворушення[58], що вимагали виходу зі складу СРСР та відновлення самотійності держави[59]. 1-го грудня цього ж 1991 року проголошення незалежності було закріплено всеукраїнським народним референдумом[60].

1991—1994 — Леонід Макарович Кравчук — новий правитель (лат. президент[61]) України, з 5 грудня 1991 року[62]. Він перший незалежний правитель Русі-України (або просто України) після розвалу московсько-русскої імперії-колонії «Радянського Союзу». Має русинсько-українське походження, родом із західної України з русинської Волинської області. При Кравчуку прем’єр-міністром (якщо говорити старовинними термінами, то малком, або калгою) деякий час були Вітольд Фокін та Леонід Кучма[63] (який стане наступним президентом). В країні після незалежності настала ринкова економіка[64], і одразу ж збільшилася кількість товарів і продуктів харчування[65]. Люди стали масово купувати спеціальні візки (тачки) на колесах для перевезення великих сумок, які отримали народне прізвисько «кравчучки»[66]. Став автором крилатого виразу «маємо що маємо»[67] та написав книгу «Маємо те, що маємо: спогади і роздуми»[68].

25 грудня 1991 року московити і русскіє (тартари, колишні алани) перейменовують свою зменшену в розмірах імперію-колонію [69] і називають її «Російською Федерацію»[70]. Одразу після цього, 26 грудня 1991 року штучній московсько-русскій (мокшано-тартарській) імперії-колонії насильства і зла настав офіційний кінець — СРСР саморозпустився відповідним рішенням[71]. Російська федерація оголошує себе спадкоємицею всього майна колишнього Радянського-Союзу[72] — закордонних будівель[73], морського флоту[74], членства в міжнародних організаціях[75]. Під час своєї агонії влада Радянського Союзу ввела мокшано-тартарські (московсько-русскіє) окупаційні війська до багатьох республік, щоб утримати свій вплив[76]. Росіяни провели бойові дії проти населення Таджикистана[77], Сакартвело (лат. Грузії)[78], Азербайджана[79], Вірменії[80], Латвії[81], Литви (Самогетії, біл. Жемайтії)[82], Молдови[83].

Московити і русскіє (тобто мокші і тартари) разом продовжують керувати усіма природними ресурсами тих націй, що залишилися в складі зменшеної імперії-колонії[84]. Вони беруть собі герб і перероблений голландський прапор колишньої голландської, австрійської і німецько-французької колонії «Російської Імперії»[85], а також залишають собі мелодію більшовицького гімну Радянського Союзу[86], в якому змінюють слова[87].

Кипчаки русскіє (тартари, колишні алани) в цей час отримують великий вплив на засоби масової інформації[88] (ЗМІ), спецслужби[89] та армію[90]. Такий стан речей зберігається й до сьогодні. Звичайно ж, говорячи про кипчаків, я маю на на увазі загальну тенденцію, певну специфічну їхню політику. Але при владі могли трапитися люди різних національностей, в тому числі й фінських: тобто це були не тільки обов'язково тартари (тобто русскіє). Треба розуміти, що до них приєднувалися люди не тільки кипчацького походження, а зовсім різних націй. Але суть політики рашизму, ідеї «євразійства» (пункти 456 і 769, Уваров, Дугін) чітко можна відслідити. Вони переважно займаються веденням інформаційної[91], а іноді і фізичної війни проти незгодних[92].

Російський президент (якщо говорити старовинними термінами, то московитський оцязор) Борис Єльцин готовий був вести патріотичну національну політику для в першу чергу московського народу. Робив він це, сам того не розуміючи, це можна назвати просто «зовом генів», так званим «вічним зовом».

В дійсності більшість московитів офіційно не ідентифікує себе як мокшей[93], як і ерзяни не ідентифікують себе ерзянами[94], як і новгородичі не індентифікують себе новгородичами (або славинами)[95]. На той час усі вони давно звикли називатися «русскімі»[96]. Але чому іноді ми все ж інтуїтивно пам’ятаємо свою історичну належність? Та тому, що все, що колись відбувалося з нашими предками — нікуди не зникає; все, що вони робили і думали — залишилося в нас. Таке явище можна назвати відомим[97] (але незрозумілим) радянському населенню терміном «вічний зов»[98].

Але за інерцією більшовицької імперії-колонії й під тиском тартарської політики державної Думи (в перекладі з кипчацьких (лат. татарських) мов слово «думан» означає «зібрання») Борис Єльцин переніс традиції окупацій та деспотизму на нову імперію-колонію «Російську Федерацію». До такого виснову веде те, що при ньому з подачі русскіх (тартарських, або аланських) спецслужб[99] розпочалися військові дії проти Чечні (Ічкерії)[100], Сакартвело (лат. Грузії)[101], Молдови[102]. Але зазначені держави відстояли незалежність, хоча із втратою невеличких територій[103]. Президент Ічкерії Джохар Дудаєв[104] говорив, що імперські амбіції Росії знищують потенціали країн[105] та ще призведуть до великої війни[106], але коли «зійде українське сонце»[107], то хижа, бездуховна імперія зла буде переможена[108].

Крім того, імперсько-колоніальними каральними військами були придушені спроби вийти зі складу Російської Федерації Артанії (лат. Мордовії), Чукотської, Якутської (Саха), Татарської (волзької Булгарської), Тиви, Дагестану, Інгушетії, Башкортської, Бурятської та інших республік[109], які ще в 1990—1991 рр. встигли проголосити себе радянськими республіками у складі Радянського Союзу (СРСР)[110] і хотіли оформити повну незалежність після розвалу СРСР[111], а також Прусії (м. Калінінград), Сибірії і Далекого Сходу (країни нанайців). В результаті названі держави силою були знову затягнуті до складу Росії[112]. У 1994—1996 рр. московити і русскіє (мокші і тартари) почали загарбницьку війну проти ічкерійців (нахців, або чеченців), щоб насильно окупувати їхню незалежну державу[113] з метою використання та продажу чеченської нафти[114]. Але Ічкерія (Чечня) залишатиметься незалежною державою ще до 2006 року[115].

За правління Леоніда Кравчука Україна (Русь-Україна) під тиском імперії-колонії Російської федерації відмовилася від радянських ядерних боєголовок, ракети для яких виробляла сама в українському місті Дніпро (Кудак)[116]. Україна займала третє місце в світі за кількістю ядерних бойових головок для ракет[117], мала (і має досі) власні пускові шахти[118]. Але згодом вивезла усі боєголовки до Росії[119]. Така відмова від ядерної зброї була затверджена у Лісабонському протоколі — це додаток до Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) та Сполученими Штатами Америки про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-I). Як бачимо, СРСР швиденько встиг укласти такий договір 31 липня 1991 року, перед своїм розвалом. Доповнення (тобто протокол) до зазначеного договору був підписаний у Лісабоні 23 травня 1992 року Білоруссю, Казахстаном, Росією, Україною і США. Цей протокол і започаткував процес ядерного роззброєння Білорусі, Казахстану, України. Верховна Рада України ратифікувала протокол 18 листопада 1993[120], і ця ратифікація викликала в країні велику народну образу, що призвело до зворушень (мітингів). Через відмову від ядерної зброї Кравчук викликав сильне невдоволення не тільки народу, але й парламенту[121], у 1993 році, через що був змушений оголосити дострокові вибори нового президента[122] й піти раніше з посади. Новим президентом, достроково, стане у 1994—2004 рр. Леонід Данилович Кучма.

882. Артанія (лат. Мордовія) з 1992 року

1992 — Артанія (лат. Мордовія), як і багато інших колишніх країн, стала частиною імперії-колонії «Російської Федерації» у вигляді автономії[123]. Ця автономія, як і автономія усіх інших народів Росії, є фейковою, тобто несправжньої[124], бо задекларована тільки на папері[125]. В дійсності в імперії-колонії царює централізація, регіони і так звані «автономії» взагалі не мають права обирати собі керівництво[126] та залишати собі кошти від продажу власних природничих ресурсів[127]. Сьогодні лише 10% ерзян (лат. мордви) свідомо так і називають себе — «ерзя»[128]. Інші 90% називаються «русскімі»[129]. Більша територія Артанії — це міста Нижній Новгород (колишній Рошта Оз, або «Ростов», тобто місто Рошти або Рости), Владимир (ерз. Воло-Тимер, укр. «Біле Залізо»), Суздаль, Іваново, Ярославль (колишній Герислов), Кострома, східна частина Рязанської області без міста Рязань (Балтакінти) — опинилися в русскій (тартарській, або аланській, золотоординській) окупації поза межами автономної республіки. Роль ерзянської столиці колишньої Артанії тепер тимчасово виконує місто Саранськ[130].

883. Україна (Русь-Україна) з 1994 року. Леонід Данилович Кучма

1994—1999, 1999—2004 — Леонід Данилович Кучма — новий президент України, або Русі-України (прийшов достроково після Леоніда Кравчука), з 19 липня 1994 року. Був президентом двічі поспіль. Він має українське й, вірогідно, московитське походження, родом зі східної України з Дніпровської області.

До обрання президентом Кучма був директором українського ракетобудівного заводу в Дніпрі (Кудакі), а також прем’єр-міністром. За його правління Україну (Україну-Русь) відвідав латинський («римо-католицький», або просто «католицький») папа Іоанн-Павел II (2001), а також двічі приїжджав президент США Вільям Джефферсон Клінтон (1995, 2000). При Кучмі в країні скасували смертну кару[131].

Британія, США і Росія стали гарантами безпеки України у зв'язку з набуттям українською державою неядерного статусу. Такі гарантії закріпили 5-го грудня 1994 року в Будапештському меморандумі[132]. Цей документ не підлягає ратифікації і досі є повноцінним міжнародним договором[133], який сторони мають виконувати[134].

Кучму звинувачували[135] в тому, що він переслідував і навіть надавав накази вбивати журналістів[136] (наприклад, Георгія Ґонґадзе[137]), що він розпочав будувати корупційні схеми[138] в державі з метою розкрадання державних коштів[139]. Через це на початку 2001 року здійнялася масштабна політична акція «Україна без Кучми»[140], де народ масово виходив на площі[141], будував намети та вимагав відставку президента[142]. Але однієї ночі усі намети в Києві на вулиці Інститутській були зламані силовиками, людей масово заарештували. Акція захлинулася, а результатом стала тільки відставка міністра внутрішніх справ Кравченка[143]. Прем’єр-міністрами в ці часи були Віктор Ющенко, Анатолій Кінах, Віктор Янукович, Микола Азаров тощо[144]. При Кучмі Україна (або Русь-Україна) оголосила про наміри стати асоційованим членом Європейського Союзу (ЄС)[145] та намір увійти до військового Північно-атлантичного альянсу «Нато»[146] (про альянс було згадано у пункті 696). Кучма став автором крилатого виразу «Україна — не Росія»[147], і написав книжку з такою ж назвою.

884. Московитська імперія-колонія «Російська Федерація» бере в оренду український Чорноморський флот

1997 — цьогоріч Російська федерація, при московському правлінні Бориса Єльцина, для того щоб укорінитися на Кримському півострові (колишньому Херсонесі Таврійському), підписує з Україною (Руссю-Україною) договір про оренду землі в українському (кримейському) місті Севастополі (Ак'яр) в оренду на 20 років[148], до 2017 року. А також просить переписати на неї український Чорноморський флот[149], ті кораблі і підводні лодки, які були на балансі Радянського Союзу[150]. Україна (Русь-Україна) йде на зустріч[151]. Але після цього росіяни через засланих довгострокових агентів, які отримали українське громадянство (про це написано в пункті 880), починають розпалювати сепаратизм на Кримському півострові (колишньому Херсонесі Таврійському)[152]. Вони робили це шляхом створення цілком офіційних антиукраїнських організацій[153], а саме «Російський блок»[154], «Російське товариство Криму»[155], «Севастополь — Крим — Росія»[156] та «Євразійський союз молоді»[157]. Про рашистський рух «євразійство» було зазначено у пунктах 456, 868. Місцева, вже русская (тартарська, або аланська) влада автономії, розпочинає пропаганду по телебаченню[158]. Пропаганда створює позитивний образ Росії[159] та злий образ України[160], просуває хибний наратив, що нібито «Крим завжди був русскім»[161]. При цьому пропагандисти мають на увазі лише ті 34 років окупації півострову Радянською Росією (1920—1954), та чомусь 125-річний період європейської колонії «Російської Імперії», коли усією Україною (лат. Малою Тартарією) з її півостровами володіли і керували європейські колонізатори (1792—1917), але аж ніяк не тартари (русскіє). Погодьтеся, ці два невеликі з погляду історії періоди (34 та 125 років) важко назвати терміном «завжди», і окупований кримейський (український, або хозарський) півострів теж важко називати терміном «русскій», бо він до Росії, до етнічних русскіх (тобто до тартарів, колишніх аланів, «золотих») відношення ніякого не мав, що ми побачили вже на усіх відповідних географічних картах.

885. Московитська імперія-колонія «Російська Федерація». Титульна нація колишньої фінської Московії (Білої Русі або Московії)

Сьогодні на території колишньої держави Московії, більше відомої в історії під офіційної назвою ‘Біла Русь або Московія’, масово живе, як і завжди, нація під назвою «московити». Ця нація сформувалася від народності мокша[162] (лат. москалі moxel[163]). Відноситься вона до фінської національної і мовної групи[164] (як, наприклад, і естонці, іжори, фіни, ерзя, перм'яки, удмурти, вепси тощо). Слово «мокса» фіни вимовляють через букву «ш» — мокша, а ординці та європейці вимовляють букву «ш» як «с»[165], виходить — мокса. Пізніше, під окупацією сараценів («золотих» ординців, колишніх аланів, сучасних русскіх), відбулася перестановка місцями букв і вийшло — «моска»[166]. Саме від цього й походить назва «Московія» (англ. Moscua)[167]. В Русі московитів називали «москалями» від латинської назви моксель (moxel[168]). Москаль — це все ж таки стара назва нації Московії українською мовою, а не назва військовослужбовців Російської імперії, як зараз люблять говорити[169]. Просто раніше на війну та для несення служби в Русь та Україну надсилали простих солдатів здебільшого з Московії, тому назва московитів і підневільних солдатів колоніальної армії злилися в синонім[170]. У новітні часи, на початку 2000-их років століття, наприклад, мокшанська і тартарська імперія-колонія посилає на руйнування України (Русі-України) загалом усіх росіян, різних національностей колонії — бурятів, «сибірських татар», «астраханських татар», пермяків, псковичів, дагестанців, чеченців тощо[171].

Про росіян так говорить історик О. Шахматов[172]: «З погляду історії... ми маємо рішуче відкинути думку про те, що Київська земля була в давнину населена не предками сучасних малоросів, а предками сучасних представників інших російських народностей. Шукати в X—XI століттях біля Дніпра великоросів є справою порожньою, оскільки великоросійська народність походження іншого»... «Меря, самі називаються Мори, от русскіх Мордва... де нині Ростов, Галич, Кострома, і по гирлі Оки, і за Оку, де нині Арзамас та Шацьк». «Мещера жили тут, де нині міста Єлатма, Кадом, Шацьк, Єлець, Темніков, Ломон, Козлон, Тамбов». «Мурома жили, де нині Муром і Касимов. Усі перетворилися на русскіх»[173]. (З книги «Примітки на історію Стародавньої та нинішньої Росії Г. Леклерка, складена генерал-майором Іваном Болтіним», м. Санкт-Петерсбург, 1788 р.). Слід нагадати, що «малоросами козаки» (кримейці, або українці) стали називати мешканців центральної й східної Русі в середині 1600-их років, після Другої кримейсько-руської (Україно-русинської) війни 1648—1649 рр.

Від великоросів і з’явилася загальна назва «русскіє», або росіяни (не слід плутати їх з етнічними русскімі — тобто з тартарами, або аланами, «золотими»). Росіяни (рос. «русскіє», нім Russen, англ. russians) — це багатонаціональний народ, названий так і вихований у німецько-французько-австрійській колонії «Російській Імперії». Саме тому, люди різних російських (русскіх) національностей досі перебувають у незрозумілій для них самої тузі за власним корінням, так би мовити, чують «вічний зов»[174]. Звідси і береться алкоголізм, і згнилі паркани[175], і хати, що похилилися[176], неповага до інших народів[177] й одне до одного[178], а найголовніше — генетична ненависть до країн Західної Європи[179], тобто до колишніх колонізаторів-поневолювачів[180] (так званих «англо-саксів»[181]). Адже, саме голландці, німці, австрійці, французи, англійці за роки колонізації практично стерли історію та народну самоідентичність місцевих націй. Звідси і склалися страх та недовіра народу до влади Росії[182] — адже влада імперії-колонії була ворогом для корінних мешканців[183].

Варто зазначити, що усіляка величезна кількість «князів Московії»[184], починаючи з новгородських та київських[185], які описані на російськомовному відділі веб-порталу «Вікіпедія»[186] та на російських патріотичних джерелах в мережі «Інтернет»[187], насправді не має жодного відношення до реальності та до справжньої фіно-тартарської Московії. Немає жодного історичного джерела чи літопису, які б підтвердили існування хоча б одного давнього руського (або русинського, тобто в сучасній термінології українського) князя, який нібито правив у містах Московії[188]. У Московії ніколи офіційно не використовувалася слов’янська мова[189]. Державною мовою здебільшого була тартарська (аланська, або сараценська, «надволзькотатарська»)[190], яку європейці в своїй колонії називали «тарабарщиною»[191]. Коли московити виганяли зі своїх земель тартарських (русскіх, або аланських, «золотих») окупантів, тоді офіційною ставала московитська (мокшанська) мова[192]. Багато стародавніх книг й архівів Московії було спалено в Російській імперії[193], але й багато документів, вірогідно, вціліло. Але справа в тому, що нікому й на думку на спадає їх вивчати, бо писемністю як тартарів, так і московитів була «східна в’язь» (так зване «уйгурське письмо»)[194].

Ось такою виявляється справжня історія Московії, без прикрас і без пропаганди. Для кожного твердження є факти — це географічні карти з назвами, об’єктивний опис різних подій в історії інших країн, старовинні книги, європейські хроніки. Якщо називати всі нації та давні країни своїми справжніми іменами[195], уважно вивчати біографії різних російських історичних діячів[196], об’єктивно інтерпретувати документи[197], тоді дуже невиразна і заплутана історія Росії, а також «загадкова російська душа»[198], раптом стають абсолютно ясними і зрозумілими.

886. Російська Федерація. Палацевий переворот у 1999 році. Знову під владою русскіх (тартарів, колишніх аланів)

1999 — Борис Єльцин під тиском колишніх радянських спецслужб, що скористалися його хворобливим фізичним і станом, викликаного у тому числі і вживанням алкоголю[199], мирно віддає владу русскім (тартарам, колишнім аланам)[200]. Натомість він сам та його оточення отримують недоторканість[201]. До народу Єльцин звернувся по телебаченню на Новий рік з повідомленням про свою відставку[202] зі словами «...Бессонная ночь, мучительные переживания. Что надо сделать, чтобы людям хотя бы чуточку, хотя бы немножко жилось легче и лучше. Не было у меня более важной задачи. Я ухожу. Я сделал всё, что мог» (укр. Безсонна ніч, болісні переживання. Що треба зробити, щоб людям хоч трохи, хоча б трошки жилося легше і краще. Не було у мене важливішого завдання. Я йду. Я зробив все що міг)[203]. Таким чином, Борис Єльцин втрачає владу внаслідок чергового палацевого перевороту[204], яких вже була нескінченна кількість в історії московсько-русскої держави. Помер у 2007 році від хвороби серця у віці 76 років[205].

2000—2024 — Володимир Володимирович Путін — новий президент русскої (тартарської, або аланської, золотоординської) імперії-колонії «Росії». Прийшов до влади внаслідок безкровного, так званого палацевого перевороту[206], хоча зовні передача йому влади виглядала цілком офіційною. Влада у московитів (мокшей) була відібрана все ж тиском та погрозами[207]. Відтепер влада в імперії-колонії знову стає ординською.

887. Україна (Русь-Україна) з 2005 року. Віктор Андрійович Ющенко, Віктор Федорович Янукович

2005—2010 — Віктор Андрійович Ющенко — новий президент України (прийшов після Леоніда Кучми)[208].

До цього Ющенко був прем’єр-міністром при президенті Леоніді Кучмі[209]. Перед виборами відбулася спроба отруїти[210] Ющенка діоксином[211], вірогідно, з боку або за замовленням[212] опонентів[213]. Президентом був обраний не одразу, бо після перших виборів результати екзит-полів (опитувань на виході з дільниць) вказували на його перемогу[214], але переможцем оголосили Віктора Януковича[215]. Це викликало обурення виборців, які масово протягом багатьох днів виходили на «майдан», тобто на головну площу Незалежності в Києві і здійняли «Помаранчеву революцію»[216]. Помаранчеву — бо саме такого кольору були прапори у партії Ющенка «Наша Україна». Соратницею Віктора Ющенко була Юлія Тимошенко, яка потім очолить при ньому Уряд[217].

Далі Віктор Ющенко подав на Центральну виборчу комісію (ЦВК)[218] до суду, де розбиралися випадки фальсифікації результатів. ЦВК очолював Ківалов, якого народ одразу почав називати Кідалов (від слова «кидати», що значить «обманювати»)[219]. Суд тягнувся більше тижня, представником Віктора Януковича як зацікавленої особи був відомий політик і юрист Степан Гавриш[220]. В результаті рішенням суду присудили провести повторні вибори, які Ющенко вже впевнено виграв[221]. При ньому прем’єр-міністром став все той же Віктор Янукович, а також Юрій Єхануров (який має бурятське походження) та Юлія Тимошенко[222]. Відомим виразом Ющенка став його вислів про себе «ці руки нічого не крали»[223]. Мав хобі з розведення бджол, тому його в народі називали прізвиськом «бджоляр»[224]. Наступником стає все ж таки Віктор Янукович в 2010—2014 рр., якого обрав народ, розчарувавшись в правлінні Ющенка[225].

2008 — ординська імперія-колонія Росія розпочала війну проти Сакартвело (лат. Грузії). Приводом стало те, що Грузія хотіла звільнити від російської окупації свою гірську територію, яку росіяни окупували ще багато років тому[226] і називали «Південна Осетія» (м. Цхинвалі)[227]. Метою росіян (московитів і тартарів) було контролювати Дар’яльську ущелину[228]. Вхід до цієї ущелини розташований між окупованими росіянами інгушськими землями (так званою «Північною Осетією-Аланією» з м. Владікавказ) та Грузією, і нею проходить єдина дорога через Кавказькі гори (колишня так звана «військово-грузинська дорога»)[229]. Ось ця дорога в ущелині, що розташована на споконвічних землях Грузії, стала метою російських загарбників як важливий стратегічний об’єкт[230]. Там були розміщені російські військові бази, які загрожували грузинській безпеці[231]. Щоб російські літаки не бомбардували столицю Грузії місто Тбілісі (грец. Тифліс) Віктор Ющенко вилетів туди до свого колеги Михайла Саакашвілі[232]. Війна закінчилася за кілька днів[233].

2010—2014 — Віктор Федорович Янукович — новий президент України (прийшов після Віктора Ющенка)[234]. Має вірогідно русско-білоруське (тартарсько-литвинське) коріння[235], родом з Донецької області (частини колишньої області Дике Поле, або поля Диканя «Хлібороба»). У молодості був двічі судимий за грабежі[236], й відсидів у в'язниці три роки[237]. Очолював партію «Партія регіонів»[238]. При ньому прем’єр-міністрами були Юлія Тимошенко, Микола Азаров[239].

Проти Юлії Тимошенко влада Януковича збудила судову справу за те, що Тимошенко здала інтереси України при угоді з Росією про закупку газу[240], прийнявши невиправдано високу ціну (майже вдвічі)[241], тобто в цьому вбачалася корупційна схема[242], що нанесла збиток державі[243]. Свідками проти Тимошенко виступали прем’єр-міністр Микола Азаров[244] і колишній президент Віктор Ющенко[245]. Юлія Тимошенко просиділа у в’язниці близько трьох років[246], але після втечі Януковича (в 2014 р.) була визнана засудженою через політичне переслідування і звільнена[247]. Юлія Володимирівна Тимошенко була декілька разів прем’єркою України. Очолювала Уряди при правліннях Віктора Ющенко у 2005 і 2007—2010 рр.[248] та Віктора Януковича у 2010 році[249].

В народі Віктор Янукович мав прізвище «януковощ»[250], що є відсилкою до овоча (так називають безвільних людей)[251]. Також мав прізвисько «бандюкович» (відсилка до заснованих ним корупційних схем, від слова «бандит», тобто «злочинець»)[252]. Через те, що Янукович ще задовго до виборів на президентську посаду був судимий, а за законами України людина із судимістю не має права балотуватися в президенти, це значить, що він займав посаду президента незаконно, не легітимно[253], а указ з призначення його президентом не має юридичної сили, що відповідно означає, що офіційно президентом не мав бути[254].

У 2013 році Віктор Янукович відмовився підписувати Договір про асоціацію з Європейським Союзом (ЄС)[255]. До цієї асоціації готувалися вже давно. Народ з нетерпінням чекав цієї події, сподіваючись що після підписання цього договору Україна (Русь-Україна) муситиме слідувати новим реформам[256], які припинять корупцію в державі[257]. Але Янукович під тиском та вірогідним фінансовим підкупом з боку президента Росії Володимира Путіна (який швидко за один день вклав в цінні папери України 15 млрд доларів)[258] відмовився підписувати договір буквально в останню мить[259], перебуваючи вже на зустрічі з європейськими лідерами[260]. Віктор Янукович сам втече з незаконно зайнятої ним посади під тиском невдоволеного народу, після чого президентом стане Петро Порошенко у 2014—2019 рр.[261]

888. Ординська Росія за правління Володимира Путіна

Російський президент Володимир Путін забажав відродити московсько-тартарську колонію-імперію «Радянський Союз» (СРСР) у кордонах колишньої Російської імперії[262]. Нагадаю, що колонія «Російська Імперія» була створена колись голландцями, німцями, австрійцями, французами і англійцями у 1689 році як альтернатива Америці[263], де місцеві народи — русскіє і московити — були рабами[264]. Але Путін, маюче слабке уявлення про історію[265], забажав умовно кажучи відродити інститут «царя»[266] (тобто відповідно поводитись, узурпувати владу тощо) і стати правителем збільшеної в кордонах імперії[267]. Він почав порівнювати себе зі старими ще аланськими (або золотоординськими) окупантами[268], наприклад з ерзянином Неврюєм Пургас-Герислововичем («Олександром Невським»)[269], який був зятем золотоординського хана Батия (про «Невського» було більше написано в пунктах 210, 222), а також — з європейськими намісниками колонії, наприклад, з першим головою колонізаторів голландцем Міхіелем («Петром I»)[270], який дуже ймовірно, за моєю гіпотезою мав відношення до роду авантюриста, работорговця і адмірала Міхіеля де Рюйтера (про нього більше написано в пункті 641).

Впроваджує в колонії політику, виходячи з інтересів русскіх (тартарів, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців)[271]. Всіляко критикує та лає час правління попереднього московитського президента (оцязора) Бориса Єльцина[272]. Так зазвичай вже прийнято в російській історії, яка написана з боку тартарів (аланів, або русскіх): всі періоди правління московитів видаються за погані й неправильні[273]. Достатньо тільки згадати ставлення до законного і позитивного правління оцязора Дмитра-Гришка II (у 1605—1610 рр.), якого русскіє (колишні алани) й досі прозивають «самозванцем»[274].

Крім того, Володимир Путін стояв багато років на службі у світового олігархату[275]. Служба ця полягала в тому, що він за величезну винагороду (можливість безкарно красти[276]) дешево розпродавав всі ресурси імперії-колонії[277], забороняючи автономним республікам здобути незалежність[278] (приклади). Розв’язав криваві війни проти Молдови, щоб контролювати річку Дністер[279]; проти Чечні (Ічкерії), захопивши її та позбавивши незалежності, щоб повністю використовувати чеченські нафтові ресурси[280]; проти Грузії, щоб контролювати під’їзд до Дар’яльської ущелини[281]; проти України (Русі-України) з метою захоплення гігантських вугільних, рудоносних і газових ресурсів, чорноморських газових вишок, родючих південних земель та розвинених морських портів[282]. В історію Путін вже увійшов як ватажок рашистського режиму і під народними прізвиськами «бліда моль»[283], «ху[284]ло»[285] та «бункерний»[286], бо вважається, що більшість часу він ховається у власному бункері під землею[287], звідки й проводить відео-зібрання з підлеглими[288].

Нове прорусскоє (протартарське, або проординське) угрупування навмисно поставило на посаду президента людину, яка раніше очолювала (у званні полковника) російську Федеральну службу безпеки (ФСБ, аналог радянського КДБ)[289], а в 1985—1990 рр. працювала у російських спецслужбах в Німеччині. Перед вступом на посаду президента Володимир Путін кілька місяців очолював уряд Росії, саме в цей час стали відбуватися терористичні акти («рязанський цукор», «мюзікл Норд-Ост»)[290], в яких потім звинуватили чеченців[291], і вже нібито у «відповідь» на ці теракти Росія почала окупацію Чечні[292], яка в дійсності є величезним джерелом нафти[293].

Вважалося також, що якщо Росія хоче надалі впливати на Західну Європу, то це можна зробити через найвпливовішу та найпромисловішу країну Європи — Німеччину. Спецслужби СРСР раніше працювали спільно зі Штазі[294] — спецслужбами ГДР (Германської демократичної республіки)[295], тієї частини Німеччини, яка залишилася під радянським контролем після Другої світової війни. Спецслужби ГДР називалися «штазі», були аналогом радянського КДБ[296], в 1989 році їх розформували[297]. Вважається, що при завершенні своєї роботи в Німеччині Володимир Путін особисто спалив усі архіви, які зберігалися у німецькій філії КДБ[298]. У лідерів російських спецслужб накопичилося багато зв’язків, впливу, інформації, компроматів на різних німців, які б у майбутньому могли стати впливовими людьми, політиками, бізнесменами[299]. Надалі влада Росії цю ситуацію справді змогла використати і зробила всю Європу повністю залежною від своїх енергетичних ресурсів[300]. Росія давала підкупи європейським політикам, бізнесменам, спонсорувала[301] ліві та крайні праві європейські партії у Німеччині, Франції, Італії, Угорщині, Сербії[302].

Всі ці останні роки при владі в Росії здебільшого стоять русскіє (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) та колаборанти, що їм прислуговують. Політика Росії стає агресивною. Агресія та нетерпимість виявляються не тільки щодо тих автономій, які хочуть відокремитися, наприклад, Ічкерія (Чечня), а ще й до сусідів. Це — Молдова, Україна (Русь-Україна), Сакартвело (лат. Грузія)[303], старовинна Литва (Білорусь)[304], Яссія (Казахстан, колишня Могольська Орда, укр. Велика Країна)[305].

Місцевим націям усіх автономій сучасної Росії (колишньої Тартарії, ординської ‘Білої Русі або Московії’, Сара Орди, укр. Золотої Країни) заборонено проводити навчання рідними мовами[306]. Рідні мови вивчаються окремо, як іноземні[307]. Всі мови зобов’язані залишатися на новій «грецькій кирилиці»[308] (про неї йшлося в пунктах 81 і 135), щоб краще контролюватись спецслужбами ФСБ (аналогом колишньої французької царської охоронки[309]). Як і раніше, насильно набираються на термінову військову службу юнаки солдати-строковики[310]. Що важливо — вони несуть службу далеко від своїх автономій[311], тобто не можуть стати воїнами свого власного народу[312]. Дуже активно русскіє (тартари, колишні алани) тягнуть усі природні ресурси всіх автономій, продають їх задешево за кордон[313], а прибуток кладуть собі до кишені[314]. Самим власникам ресурсів виділяють копійки на бюджети автономій[315]. Використовують території інших націй для військових випробувань[316], будують на чужих територіях військові бази[317], ігноруючи питання екології[318].

Нова русская (татарська, колишня аланська) влада займається очорненням попереднього правителя московита Бориса Єльцина[319], лає його «слабку» політику[320], веде пропаганду на вихваляння диктаторів[321], наприклад, Сталіна, та голландських, австрійських і німецьких кривавих імператорів-колонізаторів часів колонії «Російській імперії». І навпаки, закриває організації[322] і стенди[323], які висвітлюють правду про радянські репресії[324], наприклад «Меморіал»[325]. Намагається запевнити місцеві підлеглі нації в тому, що колонія — це добре[326], що тільки, перебуваючи у складі колонії, місцеві народи зможуть захиститися від зовнішнього ворога[327] і зберегти свої природні ресурси[328]. Але ми вже розуміємо, що зовнішній ворог вигаданий, а ресурси автономій вже давно розкрадаються русскімі (тартарами, колишніми аланами, сараценами, або «золотими» ординцями) та московитами. Політика правителів колонії будується на брехні, пропаганді й насильстві.

889. Україна (Русь-Україна) з 2014 року. Петро Олексійович Порошенко

Коли президент України Віктор Янукович не захотів підписувати договір з ЄС про асоціацію, це викликало обурення народу[329]. В усіх містах України люди почали виходити на площі та вимагати укладання угоди і відставки Януковича[330]. Це знову називалося «майдан»[331], як і багато століть до цього, бо головну площу міст кримейці (українці, колишні кумани, хозари) називали кримейським словом «майдан»[332]. Люди будували справжні барикади в центрі Києва, поставили на головній площі тенти, організували харчування, звідусіль люди приносили їжу, одяг, гроші. Організатором наметового містечка був у тому числі Петро Порошенко[333] та прихильні йому бізнесмени[334].

Під впливом Володимира Путіна, Віктор Янукович допустив на територію Києва російських спецпризначенців[335], які намагалися спочатку жорстоко розігнати студентів і майданівців[336]. Потім або вони ж, або інші найняті снайпери (це офіційно так і не встановили[337]) розстріляли з даху Національного Банку України понад сотню мітингувальників на вулиці Інститутській в Києві[338]. Загиблих назвали «небесною сотнею»[339], серед яких були й студенти, наймолодшим з яких було 17 та 19 років. Саме в цей же день, 22 лютого 2014 року, Янукович був евакуйований Путіним з Києва[340], а згодом і з території України (Русі-України) до міста Тана-хань — першої столиці українців (сучасний Ростов-на-Дону, колишній Азов, тур. Азак, сар. Аттамангорода)[341]. Народна воля українців перемогла, незважаючи на трагедію. Ці події увійшли в історію під назвою «Революція гідності»[342].

2014—2019 — Петро Олексійович Порошенко — новий президент України (був обраний народом на офіційних виборах після втечі незаконного попередника Віктора Януковича)[343]. Має українське походження, родом з Одеської області (колишньої Буджацької тартарії). До цього був олігархом[344]: володів заводами, шоколадною фабрикою, котру назвав частиною свого прізвища «Рошен». При ньому прем’єр-міністрами працювали Арсеній Яценюк[345] (соратник Юлії Тимошенко, лідер партії «Народний фронт»), та Володимир Гройсман[346].

За правління Петра Порошенка були зміцнені збройні сили України (ЗСУ), українські військові отримали змогу тренуватися на базах НАТО та отримати професійну підготовку і навички для захисту своєї Батьківщини[347].

Також у 2019 році за ініціативою Петра Порошенка повернули до життя стародавню Руську церкву (грецького обряду), яку тепер назвали «Православною церквою України» (ПЦУ). Вона декілька століть була майже у небутті, придушена сектантським імперсько-московським патріархатом «болгарського» обряду[348]. Священний Синод константинопольської православної церкви та Вселенський патріарх Варфоломій видали «томос» (тобто указ) про повернення Українській (колишній руській, тобто русинській) церкві повних прав та соборності[349]. Видали томос у Стамбулі (колишньому Константинополі) та вручили його українському митрополиту Єпіфанію[350].

Наступним президентом після Петра Порошенка стане Володимир Олександрович Зеленський у 2019 році.

890. Російсько-українська війна 2014—2025[351][352] рр.

2014 — русскіє (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) знову, вкотре за останні 800 років (починаючи з 1240 року), вирішили захопити українські (кримейські і русинські) землі[353]. Вони вторглися на український (кримейський, або куманський, хозарський) півострів Херсонес Таврійський (сучасний «Кримський») та в область Дике Поле (поле Диканя «Хлібороба», сучасні Луганську і Донецьку області) України[354]. Вони пропагували, що принесли в ці регіони свій русскій «світ»[355] (рос. мир), свою «русскую (примітка: тобто тартарську, аланську, сараценську, або золотоординську) весну»[356].

Це був чорний світ, морок, який ніс з собою насильство, розруху, брехню. Бідні стали більш біднішими, середній клас вимушений був евакуюватися і розпочинати нове життя в інших мирних українських (кримейських і русинських) містах, а тих, хто не сприйняв «світ» русскіх (тартарів, колишніх аланів, ординців), а намагався висловлювати свою українську позицію, тих колонізатори вбивали[357], різали, викрадали[358], знущалися[359], садили в підвали[360], вимагали за них викуп[361]. Багато старих людей, що залишилися без догляду, повмирали з голоду в своїх ліжках[362], так трапилося в перші дні окупації Донецьку[363]. Більшість з людей, які залишилися на окупованих територіях, мовчать в страху та просто живуть в очікуванні. Окупаційна влада на захоплених землях вимикає українське мовлення[364], веде настільки божевільну шалену проросійську пропаганду, що навіть деякі мешканці з роками починають їй вірити й стають членами російсько-імперської секти послідовників рашизму та імперства[365] (про цю секту йшлося у пункті 839). На сектантів майже стає неможливо вплинути ані фактами[366], ані зверненням до здорового глузду[367].

Спочатку росіяни заслали через кордон на територію України каральні загони терористів, яких очолював Ігор Гіркін за прізвиськом «Стрєлков», який має, окрім іншого, вірогідно (судячи зі зовнішності та прізвища) московитське походження. І одразу ж завезли російську регулярну і строкову армію та кацапів (тобто контрактників, або укр. «казаків»), які повністю окупували східну частину України, а саме українських (кримейських, куманських, або хозарських) земель. Окуповані території росіяни прозвали «Донецька народна республіка»[368] та «Луганська народна республіка»[369], як робили подібне у 1920-тих роках (створюючи тоді «Харківську» та «Криворізьку» псевдореспубліки[370]). Багато мирних мешканців повтікали, багато зникли без вісті[371], багатьох викрадали[372], вбивали, а решта стали сидіти тихо, бо не хотіли втратити свої квартири, житло, бізнеси, майно і життя[373].

На цих територіях одразу ж стали використовувати російський рубль (тартарські дєньгі)[374], незаконно лишати мешканців українського громадянства, вести ошалену антиукраїнську брехливу пропаганду та згодом землі ввели в склад Росії. Весь час, починаючи з 2014 року, росіяни як справжні терористи обстрілюють українські території з артилерії[375], розкидують мини[376], на яких підриваються діти, що йдуть до школи, збивають транспортні і пасажирські українські[377] та іноземні літаки[378] (наприклад, малазійський Боїнг, на якому перебувало більше 200 пасажирів з Європи).

В якості солдатів русская (тартарська, або аланська) колоніальна влада примусово використовує строковиків із Бурятії, Сибірії, Чечні, Дагестану й інших областей та автономій. Русская (тартарська, або аланська) окупаційна влада одразу починає переслідувати українців-мусульман[379] на Кримському півострові (Херсонесі Таврійському), звинувачувати їх в «екстремізмі» тільки через їхню належність до ісламської релігії, володіння кримейською мовою та патріотичну позицію. Усіх свої терористів та свою окупантську російську армію росіяни назвали «місцевими повстанцями»[380], які нібито «захищають свою Батьківщину від українців»[381] — і це на споконвічних територіях українців!

Русскіє (тартарські, колишні аланські) пропагандисти акцентують увагу на тому, що вони нібито «захисники»[382], які захищають своїх же, русскіх, від якого-то ворога[383], який ось-ось «прийде та захопить природні ресурси» народу. Але водночас увагу народу вони відволікають від того, що вони самі є ворожими до усіх колонізованих ними народів[384]. Вони самі і є окупантами, і саме вони грабують природні ресурси вже багато десятиліть, продаючи награбоване країнам та олігархам за кордон, а виручку кладуть у свою кишеню[385]. Самі колонізовані народи отримують за свої коштовні цінні ресурси лише бюджетні «копійки»[386], крихти з центру, з Москви[387]. Більшість людей відірвані від свого коріння[388], саме тому окупанти змогли так легко маніпулювати думкою такого населення, яке не пам’ятає, хто воно[389]. Саме їм можна розказувати казочки про «один народ»[390], одну «русскую націю»[391], «спільного ворога», «зовнішню загрозу»[392]. І цей же час колишня московитська столиця Перум — сучасна Москва — лише багатіє і процвітає[393] на вкрадених ресурсах[394].

891. Росія — спонсор тероризму

У цей же час русская (тартарська, або аланська) імперія-колонія бере участь в озброєнні та фінансуванні «Ісламської держави Іраку та Леванту» (ІДІЛ)[395]. Левант — це старовинна назва земель, де сьогодні розташовані арабські країни Сирія, Ліван і Палестина[396]. По суті, ІДІЛ — це штучна організація, метою якої було насадження ісламу переважно суннітського обряду військовим шляхом і створення великого ісламського «халіфату» у світі[397]. «Халіф» — це старовинна назва посади головного правителя у націй арабської національної і мовної групи[398]. Основою стала радикальна організація «Аль-Каїда» з головним офісом в Іраку, започаткована громадянином Саудівської Аравії Бен Ладеном ще в 1988 році[399] для боротьби проти радянського впливу на мусульманські країни, зокрема на Афганістан. Після виведення радянських військ з Афганістану, ворогом були оголошені США та країни Заходу як носії шкідливої ​​культури та ідей. У 2001 році, наприклад, «Аль-Каїда» здійснила теракт, коли направила на два Нью-Йоркські хмарочоси Світового торгового центру (так звані «вежі близнюки»), два захоплені цивільні літаки, внаслідок чого хмарочоси було зруйновано[400]. Також у 2015—2016 рр. були проведені теракти у Парижі, Брюсселі, Орландо та Ніцці[401]. Відомо, за свідченням російського розвідника Олександра Литвиненка, що лідер «Аль-Каїди» до цього, наприкінці 1990-их років, підходив підготовку на території Росії в Дагестанській Республіці та отримував фінансування від ФСБ Росії[402]. Сам Литвиненко був пізніше отруєний службами ФСБ[403] (аналог КДБ).

З 2011 року озброєні формування ісламістів почали брати участь у громадянській війні, яка розпочалася в Сирії після того, як диктаторський режим президента Асада почав убивати опозицію та демонстрантів[404]. У війську ІДІЛ служить близько 50 тис. осіб[405], з них близько 10 тис. росіян[406], близько 1 тис. з Німеччини, Британії, Франції та Швеції, а решту складали іракці (в основному з колишньої армії Саддама Хуссейна[407] і колишні ув’язнені, яких іділівці звільнили з в’язниць)[408]. З 2014 року організація стала називатися просто «Ісламською державою» (ІД)[409]. Участь загонів ІД проти Асада і проти повстанців у Сирії зіграла на руку Асадові, тому що це дозволило йому заявити, нібито він воює не проти повстанців і опозиції, а проти терористів ІД[410]. Лідерами ІД були іракець Багдаді, якого спецслужби США вбили у 2019 році, потім Кураші, якого спецслужби США вбили на початку 2022 року[411]. Одна з ключових фігур грузин Шишані (Тохосашвілі) втік до України (Русі-України) і у 2019 році був затриманий українськими спецслужбами[412].

ІД захопило частину територій, наприклад, північ Сирії, де є великі запаси нафти (чи нафтопровід)[423], і м. Мосул в Іраку, а також пішло на захоплення територій курдів в Іраку (м. Ербіль) та Сирії (м. Кобані). Фінансування ІД отримує від продажу нафти, фосфатів та сірки на захоплених територіях[414], від пограбувань банків[415], від продажів людських органів[416] і зерна[417] (тут видно російський почерк), від торгівлі заручниками[418], а також від приватних спонсорів із країн Перської затоки[419]. На захоплених територіях у школах починали насильно додатково викладати російську мову[420]. Терористи знищували культурну спадщину — античні споруди й бібліотеки у містах Пальмірі, Німруді, Мосулі[421] (так само, як росіяни нищили античну спадковість на півдні України, про що було зазначено в пункті 22). Курди також мали військові формування, і вони почали витісняти ІД зі своєї території на півночі Сирії[422]. На боці Іраку для звільнення м. Мосула і на боці курдів виступили США, Австралія, Франція, Німеччина, Туреччина та інші[423], які в 2014 році ввели до Іраку і Сирії свою авіацію для боротьби проти ІД[424]. У 2014 році м. Алеппо було в руках двох сил — частина міста в руках повстанців, а частина — під контролем ІД[425], і у вересні цього ж року тюркська авіація завдала по Алеппо ударів по позиціях ІД[426], чим було зруйновано багато будівель. Алеппо у 2015 році залишився повністю під контролем повстанців[427]. На противагу цьому, коли стало зрозуміло, що режим Асада незабаром буде повалено, до Сирії відразу ж у вересні 2015 року ввела війська русская (тартарська, або аланська) імперія-колонія «Росія», яка виступила на боці президента-диктатора та проти повстанців[428]. Авіабомбардування територій, контрольованих повстанцями, росіяни посилили після того, як над Єгиптом у жовтні цього ж року впав російський цивільний літак, у чому росіяни звинуватили ІД, хоча насправді армія Асада не боролася проти ІД, а воювала проти опозиції й повстанців[429]. Лише у листопаді 2016 року після тотального місячного бомбардування Алеппо російською авіацією, армії Асада та росіян змогли практично захопити місто, але сирійські повстанці чинили опір ще місяць[430].

Росіяни використовували Сирію як полігон для випробування різних видів зброї[431], у тому числі й хімічної: проти місцевих повстанців і мирного населення було застосовано хлор, зарин і сірковий іприт[432]. Механізм розслідування використання Сирією хімічної зброї не був задіяний, бо Росія накладала на нього «вето» при голосуваннях в Організації об’єднаних націй (ООН)[433]. Літаки русскіх (тартарів, або аланів) завдали 70 тис. ударів по будинках, заводах і мирній інфраструктурі Сирії[434], вильоти здійснювалися не тільки з аеропорту в Сирії, але також з території Ірану[435].

У 2017 році сили курдів і США витіснили збройні формування ІД з території Сирії, на чому діяльність ІД припинилася[436]. А російські війська придушували повстанців ще до 2021 року[437]. Діяльність російських військ у Сирії, бомбардування росіянами лікарень, шкіл, ринків засуджувалися світовою спільнотою та ООН, російські авіаудари названі «злочинами історичного масштабу»[438]. Натренувавшись на беззахисній Сирії, росіяни (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) вирішують почати у лютому 2022 року бомбардування України (Русі-України)[439], де звісно, як завжди, отримають відсіч від колишніх хозарів (або козаків, куманів, кримейців, половців, українців) та русів (русичів, або русинів).

892. Нації в тартарській імперії-колонії «Росії», які залишилися в окупації

Без автономій в складі Росії (колишній Алланії, Сара Орди, укр. Золотій Країни) залишилися лише самі московити (мокші, лат. москалі moxel), водь, іжори, славини (новгородичі), псковичі, вепси, ногайці («астраханські татари», або печеніги) та сибіряки («сибірські татари»). Усі ці нації, які залишилися без власних республік, сьогодні офіційно мають називатися «русскімі». Це теж, окрім іншого, вказує на те, що в країні встановився режим під назвою «рашизм», про який було написано в пунктах 435, 537, 836, 841.

Але при цьому багато людей усередині своїх власних національних автономій також добровільно називають себе «русскімі» (наприклад, ерзяни, перм'яки). Цим вони визнають свою колоніальну покору і належність до колонії, хочуть довести самім собі, що мають якесь відношення до колишньої міцної німецько-французької колонії «Російської Імперії»[440], створеної колись голландцями, німцями, австрійцями, французами і англійцями. Вигадуючи собі таку надетнічну причетність, люди колонії відчувають себе більш значущими, видатними, гордими досягненнями колонізаторів[441]. Також вони стають спокійнішими, бо сподіваються що влада вже не буде переслідувати їх за національною ознакою й вважати націоналістами[442].

Колишні тартари (русскіє, алани, сарацени, або «золоті» ординці, «надволзькі татари») вже давно офіційно змінили свою назву на русскіє, і стали називали свою країну просто «Росія», включаючи в цю назву і свою колишню Тартарію (Алланію, або Сара Орду, укр. Золоту Країну). Більшість русскіх (тартарів) втратили свою кипчацьку самоідентичність[443], повністю хибно вважаючи себе за національною групою слов’янами[444]. При цьому ж вони вважають себе одним народом зі слов’янами русами (біл. русичами, нім. русинами, англ. рутенами)[445], й одночасно із фінами мокшами[446], але переписують всю історію Росії з позиції кипчаків, повністю ігноруючи наявність фінів мокшей та їхнє право на незалежність[447]. Вони називають московських (мокшанських) оцязорів колишньої Московії «самозванцями»[448], а своїх тартарських (русскіх, або аланських) ханів називають «русскімі царями»[449].

893. Ординська Росія безпідставно називає себе спадкоємицею голландської, австрійської та німецько-французької колонії «Російської Імперії»

Ще при проголошенні московсько-русскої імперії-колонії «Російської Федерації» після розвалу Радянського Союзу (СРСР), нова влада вирішила[450], що народам, які її населяють, зовсім не потрібно знати правду про своє коріння та історію[451]. Адже, якщо народи дізнаються правду, тоді московитам (мокшам, лат. москалям) і русскім (тартарам) не вдасться грабувати народи[452], а також олігархічній грабіжницькій владі відразу настане кінець[453]. Тому влада вирішила продовжувати колоніальну політику попередників[454].

Зверніть увагу на те, що в сучасній офіційній історії Росії, історики (-імена) весь час хочуть відвернути читача й запаморочити йому голову численною міжусобною «гризнею»[455] незліченної кількості «русскіх» князів за владу[456]. Але треба пам’ятати, що в країні жили різні нації, а не «єдиний русскій народ»[457] — такого тоді не існувало[458]. У північній європейській частині Росії, наприклад, там де Москва, Тверь, Владимир, Нижній Новгород, Ярославль, Вологда, Санкт-Петербург, Кіров тощо живе кілька націй фінської національної і мовної групи. Ці народи розрізнялися між собою за мовою та трохи за культурою, так само як, наприклад, хорвати, або болгари, або поляки з русами (біл. русичами, нім. русинами, англ. рутенами). Наприклад, фінська мова ерзі (лат. мордви) відрізнялася від фінської мови перм'яків (комі) так само, як, наприклад, румунська мова — від французької (які обидві належать до романської мовної групи). Тому всі князі різних фінських країн до Уралу були різних національностей й розмовляли різними мовами[459].

Розміри їхніх держав були не меншими за площі європейських країн. Наприклад, для порівняння: приблизно площа Франції становить 550 тис. кв. км, Іспанії — 505, Швеції — 450, Німеччини — 360, Польщі — 310, Італії — 300, Великої Британії — 245, Греції — 130, Португалії — 90, Австрії — 85, Чехії — 80, Литви — 65, Естонії — 45, Нідерландів — 40, Швейцарії — 40, Молдови — 35, Бельгії — 30, Люксембургу — 2,5, Андорри — 0,5.

Розміри країн народів, які входять до Росії, за своїми історичними територіями могли б бути приблизно такими (дані взято з мережі Інтернет):

Саха (Якутія) — 3 млн кв. км (майже як вся Європа);

Сибірія — це Тюменська, Курганська, Омська, Томська та Новосибіська області — 865 тис кв. км (більше за Україну);

Комі (перм’яки, зиряни) — це Республіка Комі, а також Пермський край — 575 (майже як Франція);

Вепсанма (вепси) — це Архангельска та Вологодська області — 550 (як Франція);

Югра (югри, ханти тощо) — 500 (як Іспанія);,

Бурятія — 350 (як Німеччина);

Тартарія (власне сучасна Росія, вона ж колишня Алланія, Сара Орда, укр. Золота Країна) — це північна частина Воронезької, Липецька, Тамбовська, Пензенська, Саратовська, Самарська та Ульяновська області — 345 (майже як Німеччина);

Башкортія — це власне Республіка Башкортостан, а також Оренбургська та Челябинська області — 340 (як Фінляндія);

Артанія (лат. Мордовія) — це власне Республіка Мордовія, а також східна половина Рязанської, Володимирська, Івановська, Ярославська, Костромська та Нижньогородська області — 265 (більша за Велику Британію);

Московія — це Тверська, Московська, Тульська, Калузька та західна половина Рязанської області — 205 (майже як Велика Британія);

Ногая («печеніги») — це Волгоградська та Астраханська області — 165 (майже як Білорусь);

Удмуртія — це власне Республіка Удмуртія та північна частина Кіровської області — 100 (більше Португалії);

Інгрія (іжори) — це Ленінградська область — 85 (як Австрія);

Марі Ел — це Республіка Марі Ел, а також південна половина Кіровської області — 80 (як Чехія);

Татарстан — 70 (як Ірландія);

Плесковія (псковичі) — це Псковська область — 55 (як Хорватія);

Новогардія (славини, або новгородичі, власники «російської» мови) — це Новгородська область — 55 (більша за Естонію).

Тобто ви бачите, що за розмірами це цілком типові держави, які мають таке ж право на існування, як і країни у західній частині Європи. Звичайно ж, що русинські Смоленську, Брянську, частину Воротинської (сучасну Орловську), Курську (Суздальську) і Білгородську області, а також українські (кримейські) південну частину Воронезької, Ростовську, Краснодарську та Ставропольську області до складу нових країн не включено, тому що це колишні споконвічні території України (Русі та Хозарії).

894. Навіщо імперії-колонії стільки чужих ворожих територій?

Слід усвідомити, що сьогоднішня Росія — це зовсім не та сама колонія, яка була створена європейцями з 1689 та існувала до 1917 року. Тоді вона була сформована та керувалася європейцями, а тепер — вона керується русскімі (тартарами, колишніми аланами) та частково московитами (мокшами, лат. москалями) і ерзянами (лат. мордвою). Верхівка, президент і олігархи Росії служать власникам колонії (здебільшого тартарам) та офіційно проводять політику захисту інтересів імперії-колонії і свого особистого багатства, навіть, якщо буде потрібно, на шкоду усім народам колонії.

На ресурси західна частина Росії не дуже багата, і складається з: Мордовія (глина, пісок, цемент), Чувашія (гіпс, глина, торф), Марій Ел (гіпс, торф, пісок, мул), Комі-Пермякія (гіпс), Удмуртія (нафта, газ, торф), інші північні та західні області.

Жителі цих вказаних республік та областей і є «росіяни», всі вони є представниками фінських націй, походять від фінських племен. Росіяни їх часто називають фіно-уграми[460], але це не правильно. Є, наприклад, слов’яни, германці, романці (або латини), фіни, тюрки та окремо угри. Це все національні й мовні групи. Угри, як бачимо, це народ, який живе на північно-східній стороні Уралу, одна з націй якої називається ханти, й угри не мають жодного генетичного, культурного чи історичного відношення до фін, окрім того, що є їхніми сусідами.

Звичайно, частково на західних російських територіях дійсно мешкають слов’яни — це корінні мешканці Новгорода та Пскова, Смоленська та Брянська, Курська та Білгорода. Новгородичі (вони ж славини) — це сама північна слов’янська нація, саме їхню рідну славинську (новгородську) мову сьогодні називають російською (русскою). Пом'ятаємо, що історію Новгородщини та, звісно ж і її мову, взяли для основи історії Росії.

З таким ось народом Росії і доводиться лідерам інших країн мати справу як з елітою — з політиками та діячами тартарської колонії. Тобто, якщо вести перемовини з росіянами, або русскімі, то треба розуміти те, що говориш, наприклад, або з удмуртом або з мордвином, або з перм’яком, або з московитом (мокшею), або з власне русскім (тартарином, колишнім аланом, «надволзьким татарином», сараценом, «золотим» ординцем), предки якого ніколи не жили ані в Русі, ані в Україні (Кримеї, або «Криму», Куманії, або Хозарії), ніколи не були слов’янами. Під руйнівним впливом імперської пропаганди ці вище названі багатонаціональні росіяни хочуть навіщось привласнити собі Русь-Україну (сучасну Україну) та одночасно їм надана команда заперечувати її існування[461]. Вони — члени державної секти — посилено прикидаються слов’янами, «надувають щоки» і поводяться гордовито, вірячи, що вони «богообрані»[462] і «великі»[463], «спадкоємці святих русичів»[464] (яких вони хибно називають «русскімі»). Так їм вселяла колись німецько-французька колонія «Російська Імперія»[465] а потім московитсько-тартарська імперія-колонія «Радянський Союз»[466] (СРСР).

Окрім цього, в Росії є багато інших держав-ресурсів з корінним населенням, це: Калмикія (нафта, газ, підземні води), Татарстан (нафта, гіпс, глина), Алтай (вугілля, золото, срібло), Башкортостан (газ, нафта, руди), Югра (нафта, вугілля, золото), Комі (нафта, газ, титан, вугілля, ліс), Карелія (руди, титан, камінь, ліс), Ненеція та Ямалія (нафта, газ, вугілля), Таймир (газ, алмази), Евенкія (нафта, газ, платина), Саха (ліс, вугілля, алмази, золото, олово, руди, графіт, виробне каміння), Хакасія (мармур, граніт, виробне каміння), Тива (уран, метали, вугілля), Бурятія (золото, кварц, берилій, вольфрам, уран, вугілля, цинк, свинець), в області на захід від Бурятії — вугілля і ліс, Усть-Орда (вугілля, гіпс, ліс), Біробіджан (графіт, мінерали, золото, олово, залізо, марганець, брусит), Чукотка (олово, мармур), Корякія (нафта, газ, вугілля, руди, платина, золото) (дані взято з відкритих джерел з мережі Інтернет). Це ми з вами пройшлися лише республіками, але багато областей Росії не входять до жодних республік, оскільки влада імперії-колонії сильно урізала історичні території кожної нації. Тому між республіками зустрічаються проміжні області, заселені різними народами із сусідніх автономій та нібито «русскімі» (тобто різними корінними націями, які називають себе русскімі).

Такі мешканці вищевказаних республік та проміжних областей і є гарматним м’ясом колонії[467]. Через те, що ними нехтують «головні» русскіє (власники колонії), з їхніх надр крадуть цінні ресурси, а рівень їхнього життя жалюгідний[468] — вони просто злі[469]. Кого звинувачувати і що робити вони не розуміють, тому про себе вони тихо зляться на русскіх (тартарів, тобто на «золотих» ординців)[470] та голосно й офіційно зляться на тих, на кого вкаже пальцем русская (тартарська) влада колонії[471].

На півдні Росії розташовані автономні держави північнокавказьких народів: Адигея (газ), Карачаєво-Черкесія (руда, шукають золото), Кабардино-Балкарія (кольорові метали, пемза, щебінь), Північна Осетія (руди, торф, граніт, мармур, цемент, знайшли нафту), Інгушетія (нафта, газ, мінеральні води), Чечня (нафта, газ, глина, черепашник), Дагестан (нафта, газ, руди). Ці народи якраз і розуміють, що щось йде не так, і періодично бунтують (наприклад, як Чечня, яка стала розмінною монетою в руках власників і правителів імперії-колонії), але сил вирватися з колонії у народу сьогодні немає[472].

Окрім ресурсів природних, все населення колонії ще використовують як ресурс людський: в якості солдатів для завоювання нових територій[473], для отримання нафти, газу, золота, алмазів та інших ресурсів[474]. Територія та надра не дають самому населенню достатку[475]. Частина виручки від ресурсів поділяє між собою влада і власники колонії[476]. Жодна республіка чи проміжний регіон не отримують прямої виручки у власний бюджет від продажу своїх законних природних ресурсів[477], вони отримують тільки те, що їм виділять з мокшанського Перуму (Москви)[478].

895. Титульна нація Росії

Тепер поговоримо про титульну націю. Титульна нація країни — це та нація, назва якої визначає всю назву держави[479]. Наприклад, у Франції це, звісно — французи, у Польщі — поляки, у Чехії — чехи тощо. Все стає складнішим, якщо нація змінила назву. Наприклад, кастильці — це титульна нація Іспанської імперії, але вони самі змінили свою назву на «іспанці» за новою назвою країни[480]. А крім цього, «іспанцями» також стали називатися й інші корінні нації сучасної Іспанії — це баски, арагонці та каталонці[481]. У сучасній Німеччині, чия назва в оригіналі вимовляється німецькою мовою Deutschland (Дойчланд) від застарілої назви Teütschland (Тойчланд, або українською Тевтонія), об’єднано, наприклад, шість націй — фризи, тевтони, сакси, тюринги, алемани і баварці — під однією загальною назвою «deutsche» (укр. «німці»). Тобто назву країні дали тевтонці, у вживанні саме їхня мова — вони і є титульною нацією. Їхня мова називається «хох»[482], тобто «висока, гірська», бо тевтонці жили високо, на холмах (на відміну від саксів, які жили низько, на рівнинах і чия мова називається «плат»[483], тобто «рівнинна»).

З Росією ситуація складніша, оскільки, по-перше, назва «русскіє» була запозичена у сусідньої слов’янської нації — русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів). Це означає, що в старі часи власне на території Росії не було жодної корінної нації під назвою «русскіє». По-друге, назву «русскіє» спочатку почали застосовувати для позначення жителів руської (тобто русинської) Смоленської області, а також для слов’ян новгородичів, слов’ян плесковичів та фін вепсів, які потрапили під московитську (мокшанську) окупацію. Але пізніше англійці розпочали колонізацію Вепсанми (країни вепсів), яку розповсюджували на південь[484]. Колонізація почалася англійцями саме з півночі, з вепського міста Архангела (який англійці ж і заснували[485]), й охоплювала землі Новогардії. А в тому регіоні найрозвиненішою мовою була слов’янська новгородська, вона ж звалася «славинською». Відповідно до книги Джона Мілтона «Коротка історія Московії»[486] (Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.) цю мову вже за тих часів називали «русскою» (або «російською») за назвою області Русі «Біла Русь» (лат. Russia Blanca), яку до цього московитські окупанти також окупували в Русі і цю сусідню назву («Біла Русь») призначили усьому своєму новому північному регіону. Це ми вже також побачили на відповідних географічних картах в цій книзі.

Саме цю славинську (новгородську, або російську) мову потім стали використовувати колонізатори. Мова славинів (новгородичів) була схожа на литвинську (старобілоруську) і руську (нім. русинську, англ. рутенську, або сучасну українську) і тому цілком підходила для слов’янізації великої багатонаціональної колонії, створеної голландцями, німцями, австрійцями, французами і англійцями на противагу Америці. В цій своїй колонії «протестанти» могли сховатися від латинських християн («римо-католиків», або просто «католиків)», мирно проживати та видобувати ресурси (про які місцеве населення й гадки не мало).

За часів колонізації та створення європейцями «Російської Імперії» спочатку почали застосовувати назву «великороси», а потім і «русскіє» для всіх націй, що проживають у колонії. Далі, всю історію Російської імперії офіційно виводять від новгородичів, і за імперську мову взяли також новгородську мову, що дуже логічно — історія йде від новгородичів, й відповідно мова також йде від новгородичів.

Потім якось славинських (новгородських) діячів пов’язали з руськими (русинськими) князями, і взяли вже русів (русинів) за нібито предків русскіх (тартарів, або аланів). І поступово заднім числом перейменували тартарських (аланських) великих ханів та московських оцязорів на «русскіх», хоча логічно, що вони раніше самі себе так ніколи не називали. Старі згадки про руських князів відносяться саме до споконвічної Русі[487], а не Московії і Артанії (лат. ). В результаті, на сьогоднішній день, «русскімі» стали називатися поголовно усі ті нації Росії, що належать до європеоїдного типу зовнішності. Тобто синьоокі руді з кирпатими носами фіни, сіроокі русяві з прямими носами слов’яни та кароокі шатени кипчаки (лат. татари) з носами з горбинкою — це все «русскіє».

Якщо почитати офіційну російську історію[488], то виходить, що титульною нацією Росії є слов’яни руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени). Але це ж безглуздо, бо руси (сучасні українці) не формували російську державу і взагалі не мали до неї жодного відношення. Тому далі можна припустити, що такою нацією могли б стати славини (новгородичі), оскільки саме їхня новгородська (славинська) мова стала головною мовою імперії і теж називається тепер російською (русскою), та окрім того, вони мимоволі першими в колишній Московії отримали від англійців назву «русскіє»[489]. І на додаток до цього, історія Росії дуже багато своїх історичних подій ґрунтує саме на історії новгородичів, на новгородських правителях і на новгородських літописах[490]. Таким чином, виходить, що титульною нацією Росії, насилу і з натяжкою, але можна все ж таки назвати слов’ян новгородичів (славинів) — тільки через їхню мову та історію, які є основоположними в Росії[491]. Хоча в реальності всім керують і заправляють русскіє (тартари, або алани, сарацени, «золоті» ординці), які вже близько трьох століть розмовляють етнічно чужою для себе мовою.

Виходить тепер, що та нація, яка є титульною в державі Московія та в її столиці у місті Перум (Москві), тобто московити (мокші, лат. москалі), для Росії титульною нацією не є. Сьогодні, звичайно, близько 90% московитів називають себе «русскімі». Але, відомо, що дуже добре збереглася їхня мокшанська мова, і вони можуть повернути її собі в будь-який момент і зробити державною, після того, як припинять «гратися в імперію».

Що стосується тартарів (русскіх, колишніх аланів), то, мабуть, саме вони намагаються утримувати імперію-колонію в цілісності, хочуть користуватися багатствами інших народів, завойовувати чужі землі. Вони настільки сильно почали ототожнювати себе з русскім (славинським, або новгородським) народом (який ще й помилково плутають з русами), що повністю забули своє ханське сараценське «золоте» коріння і навіть почали називати себе слов’янами. Цього, вважаю, ніколи не схвалив би їхній відомий предок великий хан Батий I Джучійович. А також тартари (русскіє) практично втратили рідну мову, нею володіють тільки здебільшого русскіє-мусульмани, вони називаються «мішарями»[492].

896. Триєдиний народ, або «свята триєдина Русь»

Отже, внаслідок декількох століть тісного переплетіння та спільної релігії, московити (мокші, лат. москалі), ерзя (лат. мордва) та тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, «золоті» ординці) генетично сильно змішалися між собою. І сьогодні вони стали майже однією волзькою нацією, яка має і фінські і кипчацькі (лат. татарські) гени.

Сьогодні, наприклад, власне фінами московитами та мордвою офіційно себе визнали лише близько 900 тис. осіб[493], що є невеликим відсотком із двох націй[494]. Іншим подобається називати себе слов’янами та «русскімі», як було заведено в Російській імперії. Колонізаторами було запроваджено таке явище, як «прізвище», німецькою — «фамілія», або родинні імена всьому населенню колонії. Слово «familie» походить від германських мов, та в перекладі означає «родина». Прізвища у московитів і мордви зазвичай мають закінчення «-ін»[495] (Єльцин, Єсенін, Разін, Шукшин, Чичваркін, Антошкін, Мішин, Сумгін)[496], іноді «-єв»[497] (Гундяєв, Аркаєв, Сураєв, Кадишев, Бєляєв, Кірдяєв)[498], зрідка «-ов»[499] (Бучутков, Баксутов, Вечканов)[500]. Прізвища у тартарів (русскіх) зазвичай мають закінчення «-єв»[501] (Скабеєв, Токаєв, Леонтьєв, Радищев, Огарев)[502], іноді «-ов»[503] (Аксенов, Айдаров, Ахметов, Кутузов, Машков, Башаров, Рахманінов, Суворов)[504], іноді «-ий»[505] (Любавський, Милославський, Тухачевський)[506], зрідка «-ін»[507] (Куракін, Мамін, Мічурін)[508]. Прізвища славинів (новгородців) мають зазвичай закінчення «-ов»[509] (Свиридов, Строков, Кожеуров, Чудинов)[510].

До сьогодні московити (тобто мокші, лат. москалі moxel), ерзя (лат. мордва) та тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці, «татарська орда»), продовжують жити в симбіозі і називати себе «русскімі»[511], як і за часів колонізації. Вони — це відомий сьогодні нам російський народ, який є по суті одночасно рабами (фіни), і ордою (кипчаки). Вони — це три нації, що втратили свою історію. Московити і мордва — це терплячі та пригнічені раби, а тартари — це войовнича невгамовна ініціативна орда. І ця тартарська орда, в силу свого непосидючого і допитливого менталітету, йде сама і штовхає[512] наївних й довірливих фін[513] на нові й нові окупації сусідів, мотивуючи це благородними причинами «допомоги» та «захисту»[514]. Владою, як і раніше, використовуються стародавні прийоми підкупу[515], системи заручників[516], отруєнь[517], загроз[518], залякування[519], підміни понять[520], брехні та пропаганди[521].

Ось разом московити, мордвини і тартари складають собою триєдиний народ[522], або «один народ»[523], як вони самі кажуть «народ святої триєдиної Русі»[524].

897. Україна (Русь-Україна) з 2019 року. Володимир Олександрович Зеленський

2019 — Володимир Олександрович Зеленський — новий президент України (прийшов після Петра Порошенка)[525]. Має єврейське і українське походження, родом з Дніпровської (Кудакської) області Криворізького району. Провів епічні, на стадіоні, перші в Україні (Русі-Україні) передвиборчі дебати[526], з кандидатом-конкурентом (Петром Порошенком), які в прямому ефірі дивилася уся країна. На виборах отримав впевнену перемогу, тому що більшості мешканців держави набридли старі «партократи», корупційні олігархи та чиновники радянської системи[527]. Сам він до цього часу не мав до політики жодного відношення, працював в шоу-бізнесі, знімав розважальні фільми. За декілька років до виборів зняв пророцький серіал «Слуга народу»[528] про самого себе, де він зіграв роль президента України. Прем’єр-міністрами при ньому працювали Володимир Гройсман, Денис Шмигаль[529].

898. Продовження війни ординської Росії проти України (Русі-України) з 2022 року

Натренувавшись у військовому плані на Сирії[530], русскіє (тартари, колишні алани), взявши (насильно та аб'юзом[531]) собі в союзники білорусів (колишніх литвинів), вирішили направити військову силу знову проти русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) і українців. Тартарів (русскіх) розлютило те, що вони за 8 років війни проти України так і не змогли захопити більше ніяких українських територій, на яких були запаси руди, родючі чорноземи, металургійні заводи, морські порти. Вісім років росіяни обстрілювали регіон «Донбас» (Дике Поле хана Дик-хана «Хлібороба»), закидували мирних українців (кримейців, колишніх куманів, або хозарів) та інших мешканців мінами[532], калічили дітей, викрадали людей[533], відрізали підліткам вуха[534], розстрілювали людей артилерійським вогнем[535], але цього їм здалося замало. Тому вони почали у лютому 2022 року бомбардувати важкою авіацією та балістичними ракетами всі інші українські і русинські міста[536]. Причиною назвали те, що українські військові впродовж 8-ми років захищали свою споконвічну область Дике Поле (Поле Диканя «Хлібороба», сучасні Донецьку і Луганську області) від вторгнення російських військових і терористів[537]. Дії українців з визволення свої земель дошкуляли росіянам, бо це заважало русскім (тартарам) спокійно займатися окупацією та грабувати місцеве українське населення, видобувати українські природні ресурси[538].

В Росії ж Володимир Путін та пропагандисти стали запевнювати росіян, що просто захищають російськомовне населення та мирних русскіх мешканців Донецької області України[539]. Пам’ятаєте? Подібне говорив колись і німецький канцлер Адольф Гітлер[540], коли напав на Польщу[541] (зазначено в пункті 854).

Обстріли здійснювали з території Росії та Білорусі[542] з літаків — російських бомбардувальників і винищувачів, а також ракетами з акваторій Чорного і Каспійського морів[543]. Міста, які були розташовані у східній та південній частині України, були повністю розбомблені росіянами, як і сирійський Алеппо, разом з місцевими мирними жителями[544]. При цьому ординська влада у своїх ЗМІ розповідала, як і про сирійські міста, що вони ці міста нібито «звільнили»[545]. Місцевих жителів, які не хочуть називати себе «русскімі» та визнавати над собою владу русскіх (тартарів) і московитів (мокшей), окупанти розстрілювали[546], а незадоволених відправляли до концтаборів[547], які росіяни будували біля окупованих міст, і куди масово завезли мобільні крематорії[548].

Русскіє (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) й інші нації, яких вони найняли або примусили йти на війну, несли із собою в Україну страх, смерть і ненависть до місцевих мирних мешканців — так само, як і всі століття до цього, починаючи з часів перших нападів Сара Орди (укр. Золотої Країни, сучасної Росії) на Хозарію (Куманію, або Кримею, «Крим», гр. Перікопенську Тартарію, укр. Україну) і Русь.

При цьому ця злочинна війна отримала підтримку серед усього пригніченного населення русскої (тартарської, або ординської) колонії. Це вже далеко не вперше: адже за 515 років своєї державності, яку русскіє (тоді алани, або сарацени, «золоті» ординці) сформували 817 років тому, та яка майже на 302 років була перервана колоніальним гнітом й послідуючою владою московитів, вони постійно йдуть на завойовницьку війну. Спочатку це було у власних інтересах — для розширення пасовищ[549], контролю торгових шляхів[550]. А потім, коли вони підпали в колоніальну залежність, то воювали вже тільки за чужі інтереси європейської колонії, у якої метою було заволодіння територіями з корисними копалинами, встановлення контролю над морськими торговельними шляхами. Для себе особисто ніяких вигод колонізовані народи не отримували, їхній рівень життя не зростав. Цей патерн поведінки ображені народи перенесли на сучасність — як психологічну травму.

Більшість цих погано освічених[551] і слабких духом російських мешканців, на виправдання своєї безвольності, дуже захотіли, щоб інші народи були такими ж. Наприклад, щоб стародавні хозари (українці, кримейці, вони ж «хахли», козаки, колишні кумани, половці) та руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) теж перетворилися на «русскіх». Тобто, щоб стали покірними працівниками колонії, які забули свої мови та своїх дідів, і щоб самі віддавали результати своєї праці та багатства своїх земель ординцям. З погляду таких рабів будь-хто, хто розмовляє рідною, а не колоніальною славинською (новгородською) мовою — це «нацист»[552]. Таку політику й такий рашистський світогляд у країні сформували мокші, тартари (колишні золотоординці, сучасні русскіє) та попередні колонізатори.

Захоплені території різних держав — це Ічкерія (Чечня), Абхазька і Осетинська резервації у Грузії, Придністров’я у Молдові, частини Донецької, Луганської, Кримської, Запорізької і Херсонської областей в Україні — колонізатори використовують виключно для того, щоб розмістити там свій військовий контингент під управлінням русскіх (тартарських, або аланських) офіцерів, поставити військову базу з аеродромом або флот[553], викрадати дітей[554], можливо навіть на органи[555], та використовувати чужі природні ресурси[556] (нафту, газ, руду, зерно, соняшникову олію тощо). Інтереси місцевих націй повністю ігноруються, місцеві невдоволення придушують або силою[557], або брехнею про спільного міфічного ворога[558].

2022 — колишня Литва, або сучасна Білорусь, під тиском російських політиків, Володимира Путіна та російських спецслужб стала черговою тоталітарною країною на кшталт нацистської Німеччини, в якій встановився диктаторський режим. Герб «Погоня» заборонений[559], рідна литвинська мова майже не вживається[560]. Білорусів теж примушують визнавати себе «русскімі», при цьому самі русскіє (тартари, колишні сарацени) та московити (мокші, лат. москалі) ставляться до литвинів (білорусів) дуже зверхньо[561], вважаючи себе більш правильними, «старшим братом»[562]. Країна дуже відстала в розвитку[563]. Об’єктивних журналістів вбивають, саджають в тюрми, державою переслідуються члени їхніх родин[564]. Правитель Білорусі Григорій Лукашенко узурпував владу[565], порушуючи закони країни. Також він підтримав у 2014 році напад рашистської імперії-колонії русскіх (тартарів) на Україну (Русь-Україну), сприяв повномасштабному вторгненню окупантських російських військ з бомбардуванням мирних мешканців[566], дозволив військам русскіх базувати на білоруській території військову техніку[567] і здійснювати наступ на Україну з території Білорусі[568], виправдовував русскій тероризм[569].

899. Поведінка сучасного населення Росії

Чи можуть бути жорстокість, агресія вродженими генетичними якостями фін і кипчаків (лат. татар)? Це дуже сумнівно. Вбачається, що тут справа полягає в іншому. Брехня для виправдання антилюдських вчинків й вбивства інших народів, присвоєння земель з ресурсами інших держав і при цьому зневажливе ставлення до народів жорстоко захоплених країн — це схоже на таку модель поведінки, яку московити (мокші) і русскіє (тартари) виробили тому, що отримали етнічну моральну травму на рівні кількох поколінь. Можливо, основою стала наївність і довірливість фінських націй[570], хитрість та активність кипчацьких націй[571], втрата свого коріння[572] під час європейської колонізації, а також прагнення ущемлених народів помститися і розбагатіти[573], тобто просто добре жити на побутовому рівні.

Отже, на території Московії (країни мокшей) і Росії (колишньої Тартарії, Сара Орди, укр. Золотої Країни) жили дуже давні самобутні народи. У всіх були свої власні мови та традиції. З народами інших країн вони спілкувалися з перекладачами — про це згадується у старих європейських книгах, наприклад, у Вільяма Рубрука[574]. На жаль, всі джерела, старовинні листи і книги за часів європейської колонії «Російської Імперії» були частково спалені[575], заховані або вивезені до Західної Європи[576]. У підсумку у народів не було доступу до інформації про своє коріння, і в такий засіб націям навіяли хибні уявлення про себе й про життєві цінності.

Вочевидь, що в імперіях завжди багато пропаганди та брехні[577]. Наприклад, те, що називалося «приєднанням», «возз’єднанням», «збиранням земель», «добровільним входженням» тощо, по суті, означає просто агресію проти своїх сусідів. Наприклад, ставлення ‘Білої Русі або Московії’ до Новогардії, Плесковії, Вепсанми, Русі, волзької Булгарії («Казанського Ханства»), України (Кримеї, або «Криму», колишньої Куманії, Косарії (Хозарії), «Кримського Ханства»), Ногайської Орди («Астраханського Ханства»), Сибірії («Сибірського Ханства») було виразом саме цієї головної політики агресивної держави: їй потрібні були землі, товари і ресурси сусіда. Так практикувалося в ‘Білій Русі або Московії’ та Тартарії (Росії, або Золотій Країні), потім було продовжено в колоніальній німецько-французькій Російській імперії. У СРСР таку політику до окупованих народів виправдовували гаслом австрійських колонізаторів про те, що Російська Імперія — це нібито був «третій Рим»[578], альтернатива Америці[579], і що благодіяння «Російської держави» дозволило її аборигенам й диким сусідам долучатися до високої культури[580], що всі протиріччя між Росією та її сьогоднішніми сусідами можна пояснити тільки націоналізмом[581] і «чорною невдячністю» облагодіяних народів[583]https://ross-bel.ru/analitika/article_post/chernaya-neblagodarnost-vmesto-pamyatnikov-blagodarnosti.

Зважаючи на всю історію, влада тартарів (русскіх, аланів, сараценів, або золотоординців) як самосвідомої нації надовго закінчилася з 1689 року. Цьогоріч, як ми вже знаємо, була створена голландцями приуральська колонія на місці Московії. Їх також дуже сильно прорідили внаслідок геноциду 1937 та наступних років. Люди жили в такому страху, що деякі тартари навіть перейменували себе на євреїв[583], щоб уникнути розправи, в той час як деякі євреї брали собі російські псевдоніми[584]. Потім більшість стала усвідомлювати себе під назвою «русскіє», в них з’явилася хибна впевненість в тому, що вони слов’яни[585] та що їхні предки нібито прийшли з «Київської Русі»[586], але від новгородичів[587] (в дійсності, споконвічна Русь і Новогардія були різними державами). Таке фантастичне уявлення про себе було нав’язано й іншим народам Росії.

Русскіє (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті ординці») впливали на владу, були й в опозиції, а також проштовхували окупаційну політику до західних сусідів за часів московської імперії-колонії «Радянського Союзу» (СРСР). Є величезна ймовірність, що за покликом крові, генів і пам’яті предків всі русскіє (тартари, колишні алани) сьогодні мирно проживають на своїй історичній Батьківщині — на півночі Ограйної (Воронезької), у Липецькій, Тамбовській, Пензенській, Саратовській, Самарській і Ульяновській областях Росії, і звичайно ж, частково розкидані по українським (кримейським, або куманським, хозарським) землям на окупованих Росією Кубанії, Таманії, Ставропольщині, Краснодарщині, а також проживають на українському півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»), небагато в русинських містах Курськ та Білгород, та масово у мокшанському місті Москві (або Перумі) і в іжорському Орешек (Orescack, або Санкт-Петербург, неподалік однойменної фортеці «Орешек» на острові на витоку Неви). Ті з русскіх (тартарів, колишніх аланів), які живуть у Москві, як і завжди прагнуть активно впливати на політику, мають необмежений доступ до засобів масової інформації (ЗМІ), ведуть пропагандистські програми, що розпалюють національний розбрат і ненависть до сусідніх країн, особливо до України (Русі-України), частину території якої вони займають. Постійно розповсюджують через новини[588], у мережі «Інтернет» та за допомогою книг і фільмів[589] брехливу історію й пропаганду[590].

900. Тисячолітнє прагнення волі

Сприйняття політики та свого життя народом України (Кримеї, або «Криму», грец. Перікопенської Тартарії, лат. Малої Тартарії, колишньої Куманії, Хозарії) також засновано на багатовікових традиціях. На відміну від Росії, в якій за весь період з часів хана Саросія I (про нього йшлося в пунктах 23, 32 і 42) правив 41 правитель (дивись Додаток 1 цієї книги), в українського народу були дуже ранні засади демократії. За всі часи українці, з часів Хозарії й першого відомого лідера Божа «Головного» (про нього йшлося в пункті 8), мали близько 116 правителів, які правили по 5 років, іноді переобиралися повторно на другий й рідше на третій строки. Український (хозарський, або козацький) народ є таким само войовничим, як і русскій (тартарський), але при цьому — цілком задоволений своїми пасовищами, степами й родючими ґрунтами, й виходом до Цобачого (Азовського) і Чорного морів. Тому останні 800 років займався суто обороною своєї землі від загарбників. Демократичні норми, регулярні вибори, приймання рішень на Верховному Колі старійшинами, вільне виказування думки, висловлювання свого невдоволення шляхом збору на майданах (тобто головних площах) — це було завжди, і з часом стало настільки природнім для українців, що сьогодні ми спостерігаємо ті ж самі явища в їхньому суспільному житті.

(Кінець 28 глави)