Глава 16

Глава 16. 1648-1654 роки. Повстання московитів. Три Тартарії. Повстання новгородичів проти русскіх (тартарів). Контрнаступ русів проти українців. Регіон Русі «Українську Козакію» називають «Військом Запоровим». Чому Україну (колишню Хозарію, Куманію) називали «Кримським Ханством»? Русскіє (тартари) нападають на Русь. Прохання русскіх (тартарів) на Переяславській Раді. Пропаганда про україно-русскіє домовленості. Українські козаки-«характерники». Кримейців починають називати «козаками» і «українцями». 569-594

569. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава). Повстання мокшей у 1648 році під назвою «соляний бунт»

Прийшовши знову до влади, тартари (русскіє, колишні алани, або «надволзькі татари») одразу ж призначили мокшам і ерзянам (мордвинам) підвищені податки, що викликало невдоволення народу^{[1600 *посилання]}. У результаті, триває боротьба волго-камських фінських націй проти тартарських окупантів (тобто русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців середнього Надволжя). Тартарський (русскій) уряд на той час очолював боярин «Борис Іванович Морозов», колишній регент і чоловік своячениці справжнього мокшанського принца Олексія Михайловича, що жив у вигнанні. Тобто, у боярина Бориса Івановича Морозова була дружина «Анна Іллівна Милославська», вона ж «бояриня Морозова», й у неї була сестра «Марія Іллівна Милославська». Ось ця Марія Іллівна Милославська і була дружиною мокшанського принца. Про це також було написано у пункті 528.

1648 - мокші і ерзя (лат. мордва) не хочуть віддавати владу тартарам (русскім, колишнім аланам, або «надволзьким татарам»), і країною шириться чергова визвольна війна, яку російські історики прозвали «соляним бунтом». Мокші штурмують свою столицю місто Москву (Перум), щоб викинути звідти окупантів. Нагадаємо, що колишні алани (сучасні етнічні русскіє) стали називатися просто «татарами» тоді, коли їхня держава стала називатися Тартарія, після того, як московити відвоювали незалежність у 1605 році і до влади став оцязор Дмитро-Гришко II (про це написано у пункті 509). Тут в книзі я їх називаю «тартарами» - саме з додатковою літерою «р» як латиною і англійською, - щоб відрізняти від усіх інших татарських.

Зображення Мапа «Біла Русь або Московія» (Russie blanche ou Moscovie), французькою, автор Ніколас Сансон, м. Париж, 1648 р. Як бачимо, країна офіційно називається саме «Біла Русь або Московія»

Зображення Фрагмент попередньої мапи, на якому ясно вказано офіційну назву Російської держави - це «Біла Русь або Московія» (Russie blanche ou Moscovie), автор Ніколас Сансон, м. Париж, 1648 р.

570. Зміна адміністративного поділу Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави) з 1648 року. Перша мапа з використання русинського варіанту назви країни - «Україна»

За часів правління кагана ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) Ісляма-Ґірея III Селяметовича, і під час війни проти Русі, назва країни поширилася на усі захоплені кримейцями (українцями) землі Русі. Тепер, як ми вже зазначали, і ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) і майже уся Русь разом називаються назвою «Україна», що відображено на географічних мапах того часу, наприклад на мапі французького інженера і капітана Гійома де Боплана «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina» (укр. Генеральний опис пустинних рівнин, більше відомих як Україна), виданої латиною у 1648 році у французькому місті Роуен.

Назва «Україна» - це прямий переклад руською (русинською, сучасною українською) назви «Перікопа» - так Кримею (Кімерію, Кімеру) називали греки. Цю мапу можна побачити в складі брошури «Опис України», виданої в 1651 році. Така ж мапа «Carte d'Ukranie contenant plusieurs provinces comprises entre les confins de la Moscovie et les limittes de Transilvanie» (укр. Мапа України, з провінціями, що розташовані між Московією та Трансільванією), цього ж автора, була перевидана французькою у 1660 році в місті Роуен. На мапі та у брошурі автор описав географію і економіку, дніпровські пороги, побут і звичаї українців (тобто кримейців, або «кримейських татар», або запорожців) і їхньої добровільчої армії - козаків.

Велике значення мають мапи, які складав Гійом де Боплан на основі власних топографічних вимірів. Він видав три таких мапи: Спеціальну, Генеральну та мапу Дніпра.

Столичну ж область в ці роки європейські картографи починають позначати новою назвою держави - «Мала Тартарія» замість «Кримеї або Перікопенської Тартарії». Хоча стара назва ще довго буде зустрічатися на деяких мапах, але, наприклад, ми бачимо вже нову назву на мапі Ніколаса Сансона «Russie blanche ou Moscovie» (укр. Біла Русь або Московія), виданої в місті Париж у 1648 році. Столиця поки що, як і з самого початку, перебуває в місті Азов (Тана-хань, тур. Азак, сар. Аттамангорода, сучасний Ростов-на-Дону, неподалік однойменної фортеці Азов на морі).

Зображення Це фрагмент вищезазначеної мапи Ніколаса Сансона, на якій Україна вже називається латинською назвою Мала Тартарія (фр. Petite Tartarie) замість «Кримеї» або грецької назви «Перікопенська Тартарія»

571. Кримейців називають назвами «татари», «козаки» і «українці»

Відтепер в історії частіше зустрічається п’ять варіантів назви нації Кримейської держави (грец. Перікопи, укр. України) - це кримейці (або кримці), татари, козаки, запорожці і українці. Ці назви зустрічаються в різних історичних джерелах, статтях і книжках з історії - я не буду перечисляти в яких, бо їх дуже-дуже багато, достатньо просто читати подряд усі статті в Інтернеті та книги про ті часи про Україну.

З часом (імперські і радянські часи) термін «татари» поступово витіснить з обігу назву нації «кримейці», а назва «козаки» (іноді «запорожці») витіснить назву «татари», а вже ближче до наших часів назва «українці» замінить назву «козаки». Потім кримейцями, або «кримськими татарами», стануть називати лише тих українців (козаків, запорожців), хто зберіг іслам або рідну кримейську мову. Сьогодні усі православні кримейці (колишні кумани, хозари) офіційно називаються українцями, також українцями себе часто називають і руси (русичі, нім. русини, англ. рутени) за новою офіційною назвою держави - України.

Незадовго до імперських часів (до 1792 року) уся ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’, вона ж Українська держава, стане називатися латиною «Мала Тартарія». Таку назву стали використовувати, щоб відрізнити одне від одного три тартарії: європейську Тартарію (тобто Малу Тартарію, або Україну) від євразійської просто «Тартарії» (Російської держави) та від азіатської «Великої Тартарії», до якої входили кипчацькі держави Казахстан і Сибірія та інші країни. Мала Тартарія (Україна) - це географічно була і є Європа, на відміну від іншої сусідньої Тартарії, яка на той час офіційно вважалася Азією.

На превеликий жаль ціла низка українських авторів-істориків йшла слідами російської імперсько-колоніальної пропаганди. Звичайно, за часів Російської імперії та при більшовицькому режимі Радянського Союзу (СРСР) не можна було написати правдиві наукові праці: все проходило цензуру, а хто йшов проти режиму - того ув'язнювали. Подив викликає інше: те, що вже після оголошення України (Русі-України) незалежною державою ці ж історики продовжували видавати свої книжки із застарілими даними. Вони ж продовжують описувати війну українців проти русів як «повстання українського народу проти гніту польських панів», та продовжують писати про «возз'єднання України з Росією» - це при тому, що ані першого, ані другого взагалі не було, немає ніяких документальних підтверджень. Такими авторами є майже усі історики, які створювали свою кар'єру за колоніальних та за радянських часів. Наприклад, Бут О., Бушин М., Вовк Ю. з книгою «Історія України: підручник для студентів неісторичних спеціальностей вищих навчальних закладів» (Черкаси 2016)^[Бут]; Пономарьов А. з книгою «Етнічність та етнічна історія України: курс лекцій» (Київ 1996) - в книзі дуже помішані уявлення про племена, знову змішані половці і печеніги, скіфи в Криму^{[Пономарьов]} (такого не було); поляни - це кияни (такого не було), деревляни показані на півночі (а були вони на півдні, на північ поїхав тільки один принц); знову вказане варязьке походження русів (це не зовсім так, бо слов'яни самі по собі відносяться до варязького типажу, а автор мав на увазі скандинавське походження цілої нації, тоді як окремі правителі Русі дійсно мали династичні шлюби із представниками дуже багатьох різних націй), розказується про переселення русів до московитів і що назва русів це не назва нації а назва еліт різних національностей у Московії і фінів; Білоцерківський В. з книгою «Історія України: навчальний посібник» (Київ 2007)^{[Білоцерківський]}; також, наприклад, книга Крип’якевича І. «Історія України» (написана у 1938 р., Львів 1990)^{[Крип’якевич]} - радянська пропаганда про те що українці і кримейці це різні народи, і що кримейці жили тільки на сучасному Кримському півострові і є не окремою нацією, а тими татарами, які прийшли із Золотої орди^{[1600 *посилання]}. І усі разом - про «повстання чигиринського писаря і українських кріпаків проти польських панів» - і це з 40-тисячною або 300-тисячною^{[Плохій]} армією в ті часи!

По-перше, кріпаків в Республіці (співдружності ВКЛР і Польщі) тоді не було. Кріпацтво - це рабство, коли селянина продають за гроші, розлучають із сім'єю, не дозволяють мати власні діляники землі, не дозволяють переїжджати жити в інше місто або село. Економіка ж Русі діяла в рамках Литовських статутів^{[1600 *посилання]}. Через те, що Русь була членом союзу ВКЛР (Великого князівства Литовського, руського і жемайтського), то економічні відносини в межах союзу регулювалися цими Литовськими статутами - відсутність кордонів, спільна грошова одиниця, товарообіг, мито тощо. Але ж внутрішня економіка - керувалася власними законами Русі, як наприклад, економіка і порядок держав-членів Европейського Союзу (ЕС) сьогодні контролюється також власними внутрішніми законами, а не французькими чи бельгійськими. І якщо навіть русинським селянам економічно жилось важко - це все одно не було рабством. Бо економічно важко українцям живеться і сьогодні, багато працюють на підприємців, фермерів (за старою назвою - фольварщиків). Праця на власника - це нормально, і це аж ніяк не кріпацтво (рабство). Навпаки, тоді держава піклувалася про розвиток малого бізнесу, активно стало розвиватися підприємництво, фермерство (фольварництво), меценатство і приватна власніть^{[1600 Паляниця]}. Про яке кріпацтво могло взагалі йтися до часів окупації Російською імперією?

Такий міф про рабство в Русі з боку поляків був створений за часів Російської імперії та радянськох ідеології. Власне кріпацтво (рабство) запровадять колонізатори часів Російської імперії тільки після окупації Русі з 1795 року^{[1600 *посилання] [1600 *посилання]}. По-друге, ви можете уявити собі сьогодні повстання простого народу проти багатих людей та керівників районних, міських і обласних адміністрацій? Це тоді будуть окремі кримінальні злочини, так, але вони будуть припинятися, а злочинці будуть переслідуватися поліцією десятки років - і ніщо інше. Про «польських магнатів» - більшість з них все ж таки були русами (а не ляхами). «Поляками» їх називали тому, що тоді усіх мешканів Республіки так називали. Крім того, і руси також могли мати маєтки в Польщі, Литві (Білорусі). Міф «повстання закріпаченого поляками народу» особливо набув поширення в радянські часи, бо потрібно було під війни націй підводити щось, на кшталт кріпацтва, як було мовляв у Російські імперії - то народ і встав проти багатіїв; мовляв Річ Посполита (тобто ці поляки - вороги українців) була не краще за Російську імперію - теж запроваджувала рабство.

Така ідея просувалася, щоб показати, що треба разом із Росією «дружити» проти поляків. В дійсності загальні ж закони в Республиці і ВКЛР були однаковими і для усіх держав-членів. А втікачів-злочинців і сьогодні розшукують десятиріччями - це не пов’язано із кріпацтвом, а пов’язано із криміналом та відповідальністю за злочини. Звичайно, що суспільство тих часів було менш освіченим, ніж сьогодні, законів було менше, права простих людей часто ігнорувалися (як і сьогодні, до речі). До речі, в радянські часи селянам жилося теж дуже важко, і вони не мали паспортів, але все ж таки ніхто не називав це рабством: дітей не продавали масово за гроші, селяни не здіймали війн проти голів колгоспів тощо.

Слід розрізняти поняття «повстання», «революція» і «війна»:

- повстання - це хвилювання людей на фабриці, в місті, вихід активістів до місцевої влади (або до директора фабрики, колонії) із конкретними господарськими вимогами: змінити закон, правила, керівника тощо. Ці вимоги або виконуються, або повстанців розганяють. В Росії повстання часто ще називали бунтом;

- революція - це багато масових повстань по всій країні в усіх містах і селах, в результаті яких як правило змінюються державні закони або навіть правитель. Старий правитель тікає (Янукович 2014) або його вбивають (Франція 1793^{[1600 *посилання]}, Росія 1917^{[1600 *посилання]}, Румунія 1989^{[1600 *посилання]}). У народа немає професійної зброї, гармат, спорядження - все відбувається стихійно, за ідею, з підручними засобами, може з невеликими партіями закупленої зброї;

- а війна - це або напад однієї дрежави на іншу, з метою захвату територій чи просто ослаблення ворога. Або ж це підняття певної нації (яка мала колись державу) на визвільну війну проти іншої нації (або держави) - проти загарбника (наприклад, війна Дмитра-Гришка II 1605, війна Степана Разіна 1667-1674).

Отже, війна Хмельницького була саме війною, а не повстанням, не бунтом селян. І слід звернути увагу, що тоді русів ніхто українцями ніколи не називав, а в цій війні мова йде про війну саме українців проти Республіки. Тобто не руси стали на повстання, а українці (кримейці) стали на війну, а кримейці - це зовсім інша нація. Це була війна із 300-тисячним добре озброєним, упорядненим, загартованим і навченим реєстровим (татарським) та добровольчим (тобто козацьким) військом, війна кримейської нації проти русів, яка почалася через бажання звільнити свої північні кримейські (українські, колишні хозарські, куманські, половецькі) землі, які трохи раніше були захоплені Руссю і Республікою^{[1600 *посилання]}.

572. Три Тартарії: «Мала Тартарія» (Україна), «Тартарія» (Росія), «Велика Тартарія» (Сибірія і Казахстан)

Нагадаємо, що були відомі в історії три Тартарії, які отримали свої назви штучно, від європейців. Перша - це Мала Тартарія, вона ж Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава) зі столицею в Азові (не в сучасному містечку на узбережжі, а на річці Дон, в Ростові-на-Дону). Друга - це просто Тартарія, або сучасна Росія зі столицею в Самарі, і яка періодична вміщала в себе землі ‘Білої Русі або Московії’. Третя - це Велика Тартарія, ядром якої був Казахстан, до якої входили кипчацька держава Сибірія зі столицею в Тобольську, й інші сусідні країни (майже вся східно-північна Азія).

Коли тартари (русскіє, колишні алани) втрачали владу у фінській державі Московії, то керівництво поверталося на середнє Надволжя, й країна знову відображалася європейцями на мапах під назвою Тартарія. Тобто, коли Московія (Біла Русь або Московія) переходила під мокшанське управління, тоді Тартарія ставала окремою ординською державою. Саме Тартарія пізніше перейняла собі нову назву «Росія», а «надволзькі татари» (алани, вони ж сарацени, або «золоті» ординці) стали офіційно йменувалися етнічними «русскімі». Назва «Тартарія» або «Московська Тартарія» з’явилася після того, як золотоординці (або алани) перенесли свою другу столицю з міста Беркімам (сучасної Самари) до московського міста Перум. Нагадаємо, що Беркімам (Самара, Сара 2, або «Сара-Берке») був другою столицею Аланії після Сара (Саратова). Колись саларський Амір Темур «Кульгач» (англ. «Тамерлан») розгромив південь Аланії, після чого столицю перенесли на північ у Самару, а потім взагалі в Перум. Саме алани після перенесення столиці перейменували місто Перум на «Москву» за назвою річки Мокша (Москва). Після цього вони перейменували всю Алланію за назвою нової столичної області - і таким чином у них вийшла «Московська Тартарія». Трохи згодом алани (або вже тартари) перейшли на християнство у 1462 році. А сьогодні тартари (русскіє, колишні алани) вважають себе головною (титульною) нацією в Росії та займають провідне місце в управлінні країною й засобами масової інформації.

Велика Тартарія - це велика імперія на північному сході Азії. Ця імперія була відома під назвою «Тартарська Імперія» або латиною - «Tartaria Sive Magni Chami Imperium», що означає «Тартарія або Велика Імперія». Chami (укр. камі, чамі) це вірогідно в значенні «чудова», «красива», «божественна» або «головна»^{[1600 *посилання]}. До неї входили декілька країн, серед яких головною державою був Казахстан (Яссія, або Велика Орда, колишня Монгольська Імперія), а також входила Сибірія - це кипчацька держава, яка розташована на південному сході від Уральських гір. Сибірія була відома в давнину під назвою «країна Шибанітів», або англ. Shibani, а також під умовною назвою «Сибірське Ханство»^{[1600 *посилання]}. На мапах 1600-их років вона підписана як «Sibiria». До складу ‘Тартарії або Великої чарівної Імперії’ країна входила з кінця 1500-их років та до колонізації німцями й англійцями. Столиця Сибірії - місто Тобол (Тобольськ). Корінна нація - сибіряки, яких в Росії раніше називали «сибірськими татарами», а сьогодні вони називають себе «русскімі». Крім цього, в давнину їх також, як і казахів, називали «моголами» (mongols), тобто «великими». «Сибірські татари» сьогодні майже всі сповідують православ’я, на відміну від казахів, які залишили собі іслам сунітського обряду^{[1600 *посилання]}. На сьогоднішній день Сибірія втратила державність і є частиною Росії (тобто Тартарії). Не плутайте державу Сибірію з іншою географічною назвою - «Сибір». «Сибіром» сьогодні іменують величезну територію від Уральських гір до берегів Тартарського (Північного Льодовитого) та Тихого океанів. Казахи тримали під контролем також Китай^{[1600 *посилання]}, де довго правили нащадки синів Чингісхана, та інші північно-азійські держави. Про правління кипчаків в Китаї написано також у книзі Даніярова Калібека «Альтернативная история улуса Жушы - Золотой Орды» (Алматы 1999)^{[Данияров]}.

Мала Тартарія - це давня кипчацька причорноморська, приазовська і прикаспійська держава, яка ще відома під умовною назвою «Кримське Ханство» (Crimea Khanat), що означає «Кримейська держава». Розташована вона на південь від слов’янської країни Великого князівства Руського (Русі). Першою назвою держави було «Косарія» (укр. «Хозарія», лат. «Газарія»), другою - «Куманія» (англ. Cumania), потім «Кримея» (від античної Кімерії), грецькою мовою - «Перікопенська Тартарія» (або «Перікопа»), що українською перекладається як «Українська держава» (або «Україна»), остання назва латиною - Мала Тартарія. Одна з перших відомих куманських (кримейських, або половецьких) книг називається «Кодекс Куманіка». Вона присвячена одній з кипчацькій (лат. татарській) мові, а саме - половецькій, або куманській. Це словник куманської, італійської і перської мов, який був створений для торговців, що масово були проїздом або навіть працювали на українському півострові Таврія Херсонес (сучасний «Кримський»). У російській історії Малу Тартарію називали «Кримським Ханством» та просто «Кримом», а кримейців (куманів, хозарів, або українців) називали, як не дивно - «турками». У Малій Тартарії (Україні) за 1400 років існування було чотири столиці, які переносилися по мірі окупації країни. Перша столиця - Тана-хань (Азов, тур. Азак, алан. Аттамангорода, Ростов-на-Дону, неподалік маленької фортеці Азов на морі) у гирлі річки Танаїс (укр. Дон), друга - Команія (беручи до уваги зображення з Каталонського атласу 1375 року - це вірогідно Маріуполь), третя - Ак-Чакум (Очаків, сучасний Миколаїв, неподалік фортеці Очаків на морі) у гирлі річки Південний Буг, четверта - Бахчисара (Ак-Мечеть, сучасний Сімферополь, неподалік маленького містечка Бахчисарай із літнім палацом) на території півострову Таврія Херсонес (або «Кримського»).

Нація Малої Тартарії - це кримейці, або кумани, вони ж чумаки (англ. cumans, або comans), також їх у 1700-их роках називали просто «татари», руси колись називали «половцями» (від назви великої області Дике Поле - сучасної Донецької і Луганської). За часів Російській імперії кримейців, які прийняли православ’я, стали називати прізвиськом «хахли», що означало «народ» від видозміненого та русифікованого кримейського слова halq (українсько-кримськотатарський словник на 10000 слів^{[Усеїнов]}). Це прізвисько збереглося до сьогодні. Сьогодні майже всі кримейці сповідують православ’я та називають себе українцями, хоча росіяни називають українців терміном «хахли» (в розмовній мові саме через літеру «а», письмово - «хохли» через «о»), за звичкою, яка утворилася в Російській імперії. Така хибна назва виникла через те, що зрусифіковані народи вбачали в цьому слові halq схожість до слова «хохол», що означає пучок пір'я на голові птахів, іноді - алегорично пучок волосся на голові людини.

Українців, які зберегли іслам, називають кримцями (кр. «киримли»), або «кримськими татарами», вони здебільшого проживають на півострові Таврія Херсонес (сучасному «Кримському»). Ті, які перейшли в єврейську релігію (або «іудаїзм»), називаються «кримчаками» (так звані хозарські євреї). А ті, які опинилися на окупованих Росією територіях Кубані, Тамані, Ставропілля та Кримського півострову - називають себе «русскімі», втративши національну свідомість. Протягом століть проживання у Російській імперії та в Україні, руси (русичі, або русини) і православні українці (кримейці) дуже змішалися.

573. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) з 1649 року. Зборівський мир

1649 - навесні цього року війська Республіки переходять у контрнаступ проти Кримеї на Волинію та на Київ, з метою визволіти території Русі. Військо очолив русинський воєвода Єремія (Ярема) Вишневецький (батько Михайла-Корибута Вишневецького - майбутнього правителя ВКЛР, племінник Петра Могили), він вивчав військову справу в Нідерландах, Італії, Іспанії, був магнатом^{[Паляниця] [Полібійчук]}. З території Польщі вирушило 30-титисячне військо під проводом голови Республіки Яна-Казиміра II Жигимонтовича^{[Зборівська]}. Частина війська Кримейської держави (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави) йде в Івано-Франківську і Тернопільську області Русі.

В серпні 1649 року на річці Стрипа в містечку Зборів кримейці захопили табір військ Республіки. Через нестачу людей і провіанту, керівництво Республіки пропонує кримейцям укласти договір^{[Зборівська]}. Каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) Іслям-Ґірей III Селяметович пропонує мирні тези, на які Республіка погоджується, після чого проходить зустріч між каганом ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) та головою Республіки в русинському містечку Зборів (в Тернопільскій області). Там й був написаний мирну угоду, яка умовно відома під назвами «Зборівський трактат», «Зборівський договір», а точніше - «Декларація ласки Його королівської милості на пункти супліки Війська Запорозького». З боку Кримеї (укр. України) договір схвалив каган Кримеї (укр. України) Іслям-Ґірей III Селяметович, який був кервником і, скоріше за все, родичем гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького» (про це було у пункті 567). А підписав трактат голова Республіки Ян-Казимір II Жигимонтович з роду Ваза (головував 1648-1660 рр., а у 1660-1668 рр. стане королем Польщі)^{[1600 Зборівський трактат]}. Різні дослідники стверджують, що договір нібито підписав і сам Хмельницький, але в дійсності таких підтверджених відомостей не існує^{[1600 Бантыш-Каменский]}. Угоди все ж таки підписують діячі однакового рівня, тобто правителі, а не воєводи і гетьмани. Правителем союзу ВКЛР в цей час був Януш Радзивілл, а великим князем Русі (західна частина якої залишилася незалежною) був Микола «Ведмежа лапа» «Потоцький» Якович. Після цього Україна (Кримея) припинила військові дії, війна скінчилася. Трактат (угода) буде затверджений урядом Республіки в 1650 році^{[1600 Зборівська угода]}. Русинські землі залишалися під контролем кримейців (українців) в кордонах, закріплених в Зборівській угоді (примітка: і ці землі вже називалися «Україною» - русинським перекладом грецької назви Кримеї «Перікопа»), на цих русинських територіях кількість кримейських (козацьких, або українських) військ не повинна була перевищувати 40 тис., війська Республіки повинні були покинити ці території. Також за договором усім учасникам дій проголошувалася амністія, тобто нікого за участь у бойових діях переслідувати не повинні з обох сторін. Русини, що залишалися жити на цих землях, мали право й надалі сповідувати грецьку і римську віру, а русинські митрополіти і духовники як і раніше вважалися шляхтою (тобто знатью)^{[1600 Бантыш-Каменский]}.

574. Жахи україно-русинської війни

В результаті війни кримейські (українські) військові, тобто реєстрові (так звані «татарські») і добровільчі («козацькі») загони, пройшлися всією територією Русі із півдня на північ і зі сходу на захід. Вони розоряли русинські села, палили будинки, вбивали русів (русичів, або русинів), людів (юдів, або біл. «жидів», людичів, лютичів, лужицьких сорбів, більшість з яких сповідували єврейську релігію), багатьох жінок забирали з собою, щоб продавати потім на ринках до східних країн. Ніхто не обирав жертв за національною ознакою, усі вони загинули внаслідок військових дій.

Згідно із записами «Глибокий мул. Хроніка Натана Гановера» (Венеція 1653), автор яких був з містечка біля Острога та став безпосереднім свідком подій: «Із декого живцем здирали шкіру, а тіло кидали собакам; декого, відрубуючи руки й ноги, кидали на дорогу та переїжджали возами і топтали кіньми; декого, піддавши багатьом тортурам, але не забивши, залишали на вулиці конати у тривалих передсмертних муках: вони плавали у власній крові, аж поки не випускали Духа; ще інших закопували живцем у землю. Ворог різав немовлят у лоні їхніх матерів, а багато дітей було порубано на шматки, немов рибу. Вагітним жінкам розрізали живіт, діставали плід та кидали його в обличчя, а декому до розрізаного живота зашивали живого кота й відрубували руки, аби жінка не могла витягти кота. А ще вішали дітей на груди матерів, або, настромивши на шворінь, смажили на вогні й примушували матерів їсти їхнє м’ясо...»^{[1600 Гановер]}.

Звичайно, що людицький (єврейський) свідок подій пише лише про своїх сородичів євреїв, оминаючи увагою чоловіків і жінок інших національностей, тому, якщо почитати цю хроніку, може скластися враження, що вбивали виключно тільки євреїв. Але у тій війні, що тривала два роки, загинуло біля 80 тис.^{[1600 *посилання]} чоловіків і жінок різних національностей, більшу яких складала ж, звісно, корінна нація - руси (русичі, нім. русини, англ. рутени). Вороже військо не розділяло мешканців за націями, а майже усі поселення Русі були, звичайно, русинськими.

«Одали (П’ятикнижжя Мойсееве, написані на пергамені й намотані на дві дерев’яні осі, які називаються «деревом життя») вони дерли на шматки й робили з них черевики та чоботи, ремінцями для прикріплювання тфілін (шкіряні коробочки з чотирма уривками з Тори, які під час вранішньої молитви накладають на чоло та ліву руку, прикріплюючи їх ремінцями) обв’язували ноги, а самі тфілін викидали на вулицю. Священними книгами вони вимощували вулиці, а деякі з них використовували, зважаючи на їхню м’якість, для виготовлення пижів до рушничних стволів.»^{[1600 Гановер]}

Русинський народ мав великий страх перед українцями (кримейцями), і козаками в тому числі, - від них ховалися у льохах, переховували дітей. Навалі українського (кримейського) війська протидіяли військові Русі і Республіки. До речі, українське військо автор у вищевказаній книзі в той час часто називає також «татарами». Іноді згадуються окремо козаки і окремо татари - це значить, що у війську були і контрактники (тобто добровольці, найманці, вони ж «козаки»), і звичайні регулярні солдати. Але ж вони усі при цьому були офіційними військовими Кримеї, у військових лавах якої могли перебувати також і добровольці-іноземці, так само як і в лавах армії Русі і Республіки.

Навряд-чи козаки і регулярні солдати навмисно вбивали простих мирних євреїв або русів, або ляхів (сучасних поляків), хоча окремі подібні випадки, звичайно, могли мати місце. Здебільшого українці (кримейці) не розрізняли русів від ляхів (сучасних поляків), а також від людичів, що в невеликій кількості теж проживали серед русів. Для них, кипчаків, усі слов’яни були на одне обличчя, хоча деяких людичів може відрізняли вкрапління арабських або східних генів (які отримали людичі-пілігрими, котрі колись століттями мандрували по півночі Африки та Леванту в пошуках дива і спасіння).

Серед українців (кримейців, або колишніх хозарів, куманів, половців) теж були такі, що прийняли єврейську релігію і ходили до синагог (ще з часів кагана Обадія I, який правив у 770-810 рр.). У українській (кримейській), в тому числі у козацькій, армії не було взагалі ніяких причин відноситися до людичів якось інакше, аніж до русів і ляхів. Через це деякі зауваження єврейських спільнот про те, що українські козаки вчиняли тоді навмисний «погром» євреїв (тобто людичів), продиктовані скоріше загальною антиукраїнською пропагандою часів Російської імперії та СРСР. Адже достеменно відомо, що влада і в імперії, і в радянській країні до євреїв ставилася дуже негативно, через що нацьковувала на них представників інших націй (це називалося «антисемітизм»)^{[1600 *посилання]}. Одночасно з цим велася і антиукраїнська пропаганда, в яку пропагандисти вплітали і антисемітизм. Вбивства євреїв під час тієї війни 1648-1649 рр. відбувалися не частіше, а навіть значно рідше, аніж вбивства русів, бо загалом євреїв (тобто людичів) в Русі було значно менше, ніж етнічно корінної нації. І звичайно ж, не забуваємо про те, що в історії усі руси, людичі вцілому названі «поляками», тому що вони були мешканцями Республіки, яку тоді часто називали просто «Польщею». Відповідно, мешканець «Польщі» - «поляк», а деталей ніхто подалі в Російські імперії особливо не уточнював.

575. Кримейці утворюють регіон «Українська Козакія» (або «Гетьманщина») - це русинські землі, окуповані кримейцями (українцями, або козаками)

За цим Зборівським миром (вказаний раніше в пункті 573) русинські Северинська (або Чернігівська), Брацлавська (Бреславська, сучасна Вінницька) та Київська (без Полісся) області залишаються під контролем Кримеї (грец. Перікопи, укр. України). Кримейці (українці) надали їм одразу нову назву - «Кримейська Козакія», що русинською мовою перекладалося як «Українська Козакія». Пам’ятаємо, що кімерійську (кімерську) назву «кримея» грецькою мовою називали «перікопа», а з грецької ця назва на русинську мову перекладалася як «україна», «вкраїна». Це означає щось перерізане, вичлінене, викраєне, вкраєне, україне, перекроєне: мова йшла про специфіку топографії, широкі ріки з довгими лиманами, берегову лінію країни із врізаними в море півостровами Таврія Херсонес (сучасний «Кримський») і Тамань. Про це більше написано в пунктах 194, 203, 397, 500. Хоча багато дослідників (в тому числі і Грушевський М., Соловьев С. та майже усі інші) продовжують повторювати імперську ідею, що назва «україна» означає лише «прикордоння». Але чому ж тоді Прикордонням не звали усі інші сусідні країни - Польщу, Чехію, Самогетію (сучасну Литву), Росію або Німеччину? Адже вони також були розташовані біля кордонів.

Через те, що на окупованих русинських територіях розмістили ставку гетьмана Кримеї (грец. Перікопи, укр. України), то цей регіон також називали неофіційною назвою «Гетьманщина». Але на жодній географічній мапі такої назви немає, бо це була умовна розмовна назва, яку стали використовувати в радянські часи^{[1600 *посилання]}. Деякі історики чомусь використовують термін «гетьманщина» навіть сьогодні.

Руси й інші слов’яни (поляки, литвини, людичі) були зобов’язані покинути північні землі Кримеї, а саме область Порог (Запорізьку). Жовніри (тобто військові Республіки) мали покинути Українську Козакію. Після цього саме в місті Чигирин Черкаської області, гетьман Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) зробить собі військову ставку та займе маєток у сусідньому селі, яке називалося Суботів. Сьогодні в Чигирині у колишній резиденції Богдана-Зиновія «Хмельницького» «Михайловича» працює музей. Він став намісником цього регіону. Але при цьому за домовленістю, як було вже зазначено вище, Кримея (грец. Перікопа, укр. Україна) могла концентрувати біля кордонів Русі і Литви (Білорусі) (які були, звичайно, частиною Республіки) - тобто біля кордонів Республіки - не більше 40 тис. військових.

В Кримеї (укр. Україні) було запроваджено новий адміністративно-територіальний устрій. Проведена чергова реформа армії, яка дислокувалася у столиці області Порог в місті Нігрополь (або Нова Січ Запорова, сучасний Нікополь)^{[1600 *посилання]}. Відбулася реформа державних інституцій, дипломатія намагалася досягти міжнародного впливу.

Отже, в підсумку Кримейсько-руської війни кримейці (українці) не тільки повернули свої землі - Ак-Чакумську тартарію (Очаківську область) і місто Кудак (сучасний Дніпро), а й отримали контроль над великою частиною земель Русі, включаючи руську (русинську) столицю Київ.

576. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) з 1649 року проганяє з країни європейських чиновників, впроваджує рабство, вступає у війну проти Республіки

1649 - ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) в цей час перебуває під управлінням тартарів (русскіх, колишніх аланів). Країною все ще править великий хан Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович»). Він розриває усі відносини з англійськими торговцями та вимагає, щоб вони залишили країну. Дозволили їм торгівлю тільки у вепському місті Архангел (яке й було засновано англійцями^{[1600 Milton]}), але з великими податками.

1649 - в країні з’являється традиція писати доноси на невдоволених владою. Тих, на кого написали донос, тартари (русскіє, колишні алани) ув’язнювали й вимагали від його родичів викуп^{[1600 *посилання]}.

Після повстання мокшей у 1648 році починаються репресії проти цілої нації, утискання мокшан за національною ознакою, порушення їхніх прав. Так вперше в Росії з’явилися нацизм і рабство, за тартарського (русского) правління. Мокшанським селянам заборонили змінювати місце проживання та почали відбирати в них власну землю. Також їх почали закріплювали за власником, на якого вони були змушені працювати. Такі тартарські (русскіє) поміщицькі поселення з власником називалися «вотчиною», а мокшанські селяни-раби - «холопами». Ви ж розумієте, що свої проти своїх такого чинити не стали б - так вчиняють тільки окупанти-вороги проти корінних націй.

1650 - під керівництвом тартарського (русского, або аланського) патріарха Нікона були змінені церковні традиції. Їх затвердили на Московському соборі. Вони стосувалися особливостей стосовно того, як саме правильно хреститися, як проводити обряди. Ці зміни стали більше схожими на грецькі, а не на фінські, як було до цього. Багато фін - московити (мокші, лат. москалі) і ерзяни (лат. мордва) - не сприйняли цих нововведень і намагалися дотримуватися старої віри. За це їх почали переслідувати, спочатку в 1656 році, а потім знову - у 1682 році. Все це відбувалося за правління тартарського (русского) великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»)^{[1600 *посилання]}.

577. Славини (новгородичі) і плесковичі у 1650 році. Голодомор і ополчення

1650 - почало збиратися народне ополчення двох слов’янських націй - в Плесковії (м. Псков) та Новогардії (м. Новгород) - проти тартарів (русскіх, колишніх аланів, або золотоординців). У цей час ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Російською державою) все ще править великий хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович«). Багато плесковичів й новгородичів на той час були біженцями у Швеції (після того, як Новогардія знову потрапила в окупацію з боку 'Білої Русі або Московії' внаслідок Столбовського миру 1617 року^[Между]). Вперше тартари захопили Новогардію і Плесковію, які колись була незалежними державами, у 1478 році (про це написано в Главі 11 в пункті 423). Потім тартари (русскіє) захоплювали Новогардію у 1579 році (тоді й виникла легенда про «скам'янілого голуба», описана в пункті 474). Новогардія І Плесковія виходили ненадовго зі складу Московії у 1610 році (ще у 1581 році на звільнення Пскову від тартарських (русскіх) загарбників стали війська Республіки під проводом її глави - Стефана-Баторія Іштвановича). Тепер же окупаційний тартарський (русскій, або аланський) уряд захотів, щоб Швеція перебіжчиків видала й пообіцяв шведам заплатити за них грошима та зерном. Але попередньо це зерно тартарські (русскіє) загарбники почали силоміць відбирати у самих же плесковичів й новгородичів. Пізніше росіяни причиною війни назвуть «дефіцит хліба та ріст цін»^{[1600 Псковское]}. Російські історики, наприклад імперський історик-пропагандист Соловйов Сергій (1820-1879), підносили це трохи навпаки - що це зі Швеції (з Інгрії і Карелії) були біженці на територію Росії, і Росія «жертвувала викуп, коштовності і зерно шведам, щоб захистити біженців і не віддавати їх до лютерської Швеції, бо не може цар взяти на душу такого гріха, і тому вирішили викупити перебіжчиків»^{[Соловьев]}. При цьому самі російські історики говорять, що росіяни «купували» зерно у місцевих селян. Грошима зібрали 20 тис. рублів^{[Соловьев]}. Треба зауважити, що в дійсності в 'Білій Русі або Московії' рублів тоді ще не було, а були дєньгі, тобто розплачувалися дєньгой^{[Денежная]}. Слово «дєньгі» має кипчацьке походження з часів, коли Росія називалася Золотою Країною (Сара Орда). Тоді золотоординська монета називалася «данг», від неї і походить «денга» (згідно даним музею банку Росії)^[данг] - це тартарські гроші, які тартари (золотоординці, або сучасні русскіє) ввели в обіг ще за правління свого великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича») у 1360-1377 рр. Після дєнєг до обігу стануть єфімки, а при Петрі I - ненадовго голландські талери, і вже тільки пізніше введуть рубль та написи кирилицею. Тому Соловйов С. використовує сучасний для нього термін, але зовсім непритаманний тому часу, який він описує.

Північні слов’яни стали перед загрозою голодомору. У підсумку Плесковія і Новогардія хочуть від’єднатися та стати незалежними. Повстанці відтворили власні державні органи влади Мирський Схід та Сеймська Ізба в Плесковії (Пскові) і Сеймські Старости в Новогардії^{[Хлебный]}. Це остаточно підіймає їх на визвольну війну. Правителем Плесковії обрали Гаврила Демідова, а Новогардії - Жеглова. Усіх тартарських (русскіх) намісників, що правили там - розгромили. Проти повстанців влада ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) направила тартарських полководців Івана «Хованського», Федора «Волконського», Олексія «Трубецького» й «Бестужева» з каральним ординським військом. Бої тривали більше п'яти місяців (з лютого по липень включно, та де-не-де до 1651 року)^{[1600 Псковское]} й закінчилися поразкою північно-слов’янських ополченців, їхніх очільників стратили.

Ви ж розумієте, що усі ці вищевказані прізвища русскіх полководців - умовні, взяті від міста походження, виграної битви або від батьківського імені. Справжні сучасні прізвища з’являться тільки за часів створення голландцями, німцями, австрійцями, англійцями і французами колонії «Російської Імперії», тобто не раніше 1698 року.

Найцікавіше, що російські історики часів Російської Імперії цю визвольну війну плесковичів й новгородичів та геноцид проти них з боку тартарів (тобто русскіх) назвали «хлібним бунтом», в історії подібні війни ще називають «міжусобицею»^{[1600 Значение]}. При описі цих подій російські історики взагалі усі сторони цієї війни називають «русскімі». Наприклад, псковичі в них «русскіє», і тартари (алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці) в них теж «русскіє». Й точно так «міжусобицею» сьогодні тартарська (русская) влада колонії «Російська Федерація» називає свою чергову кроваву та жорстоку війну проти русів (русичів, або русинів) й українців (кримейців, колишніх куманів, хозарів), яку тартари розпочали в 2014 році з метою захопити українські (кримейські і русинські) території. Метою цього сучасного вторгнення є провести корінним мешканцям геноцид за те, що ті не хочуть називати себе «русскімі», але в першу чергу - щоб вкрасти родючі чорноземи, зерно, вихід до морів й великі ресурси руди, вугілля, газа, золота, солі.

578. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) з 1650 року. Невдалий союз з Молдовою

1650 - ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) укладає угоду з Молдовою, за якою Молдова зобов’язується не підтримувати Республіку. Угода закріпиться одруженням в 1652 році принцеси Розанди Василівни з роду Лупул (дочки правителя Молдови) з принцем Тимошем Богдановичем (сином гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького»)^{[1600 *посилання]}. Трохи пізніше місцева знать вирішила повалити владу Василя Лупула, правителя Молдови^{[1600 *посилання]}. Через це ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) висилала йому військову допомогу, але це не допомогло. У підсумку до влади в Молдові прийде новий правитель, який візьме курс на політику дружби з Республікою^{[1600 *посилання]}.

579. «Посполіте рушення» (укр. «республіканський рух») в Республиці в 1650 році. Контрнаступ русів (русичів, або русинів) проти кримейців (українців). Білоцерківські списки

1650 - Республіка (тобто співдружність двох народів - ВКЛР і Польщі) почала мобілізацію населення для звільнення втрачених земель Русі від кримейців (українців). Нагадаємо, що величезний регіон колишньої Русі разом з Києвом був окупований кримейцями (українцями) під керівництвом Богдана-Зиновія «Хмельницького». Цей регіон називався офіційно «Українська Козакія», також відомий під назвами «Україна або Козакія», «Україна або земля Козаків». Ця територія тягнулася від міста Полтава до міста Бендери і містила в собі Київський, частини Чернігівського і Брацлавського (Вінницького) регіонів.

Ця назва території зберігається більше століття. До кінця 1700-их років, можна буде знайти такі написи на європейських мапах: Ukraine pays des Cosaqyes (Україна - Країна Козаків), D'Ukraine ou Pays Des Cosaques (Україна або Країна Козаків), Ukrajna o Paese de Cosacchj (Україна або Країна Козаків), Vcriania o Paese de Cosacchj (Вкраїна або Країна Козаків), Ucrania Cosaccorum (Україна Козацька), Ukraine ou Cosaquie (Україна або Козакія).

Крім того, окремо на різних мапах можна зустріти такі райони Кримеї (України): Dzyke Pole ou Campagne De Cossaques Zeporoski (Дике Поле, або Земля Запорозьких Козаків), Terra Cosaccorum zaporoviensium (Земля Козаків запорозьких), Territ Cosaccorum Zaporoviensium (Земля Козаків Запорозьких), Cosaques Zaporiski (Козаки Запорозькі), Cosaques Сzaporowski (Козаки Запорозькі), Cosakki Saporoski (Козаки Запорозькі), Dniepri Kosak (Дніпровські Козаки), Kozaci Slobodsczy (Козаки Слобідські), Kosaken Tshernomoricen (Козаки Чорноморські), Human Cosaks (Уманські Козаки), Kozaków Humańskich y Zaporohowskich (Козаків Уманських та Запорозьких), Saporoskiaja Sieza (Запорозька Січ), Osady Zaporohowcow (території Запорозькі), Kosaks Zaporovien ou Haydamaks (Запорозькі козаки або Гайдамаки), Cosaci Bialagorodski (Козаки Бєлгородські) тощо. Це все були місця дислокації кримейських (українських) військових. Усі назви Української Козакії зібрав і описав Байцар Андрій в монографії «Україна та українці на європейських етнографічних картах» (Львів 2022)^{[Байцар]}.

Та невеличка частина області «Червона Русь», яка залишилася вільною від козаків, залишила свою стару назву Русь, або Червона Русь, і ще відома під назвою «Чорна Русь». Також вільними залишилися частково території Подольського і Волинського регіонів.

Мобілізація почалася до загального війська Республіки. Набір йшов і серед поляків, і серед литвинів (білорусів), і серед русів (русичів, або русинів). Така мобілізація носила назву «посполите рушення», тобто «республіканський рух»^{[1600 *посилання]}. Метою було звільнення центральних територій Русі від окупаційної української (кримейської) армії, а аткож захист Русі і усіх країн-членів Республіки.

1651 - війська Русі і Республіки (жовніри) починають контрнаступ. В лютому цього року русини доходять до Брацлава (або Бреслава, Вінницька область). У червні в області Волинія південніше від русинського міста Луцьк відбувається відома битва під Берстечком. Військами ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) також командували каган Іслям-Ґірей III Селяметович, полковники Филон Джаджалих, Іван Богун, Матвій Гладкий^{[1600 *Берестецька битва]}. Кримейська (українська) регулярна армія разом із контрактними військовими (козаками) на чолі з гетьманом Богданом-Зиновієм (Богданом «Хмельницьким» «Михайловичем») програють це бій та відступають. Вже через місяць, у липні 1651-го року, кримейці відступають до русинського міста Біла Церква, неподалік від Києва. Богдан-Зиновій Хмельницький їде до тимчасової столиці Нігрополь (Нова Січ Запорова, або Нікополь)^{[1600 *посилання]}, і до своїх родичів - каганів. Російські ж історики^{[1600 *посилання хто]} цьому факту вигадали таке дике «пояснення»: ніби «татари захопили Хмельницького у полон» (цю тезу підхоплять під час режимів і українські дослідніки)^{[1600 *Бухало]}. Хоча, наприклад, сучасний український історик Вирський Д. все ж таки вказує на те, що Хмельницький добровільно відійшов разом із кримейським військом^{[1600 *Шурхало]}. На початку вересня русинське військо разом із литвинами (білорусами), розбивши загони Мартина Небаби, вже визволяє Київ. Російська ж пропагандистська історія факт визволення русами своєї столиці подає завсім навпаки - нібито «поляки вторглися і спалили» в українців це місто, і цю ж застарілу брехливу версію продовжують розповсюджувати і українські дослідники^{[1600 Хмельниччина]}, не вникаючи (або приховуючи) в те, хто був ким в дійсності і проти кого та за що воював.

1651 - цьогоріч гетьман Хмельницький підготував списки козаків та пропозиції щодо стану русинської шляхти на зайнятих українцями територіях, пропонуючи залишити місто Чигирин від контролем козаків. Такий список, поданий Хмельницьким, називають «Білоцерківською угодою»^{[1600 Бантыш-Каменский]}. Список підписали гетьман війська Його Королевської милості Запорізького Хмельницький, а також полковники Ян Виговський (полковник і писар), Ян Шахович, Яков Одинець, Яков Пархомович, Матвій Гладкий, Іван Кранковський. В списках пропонувалося русинській знаті (шляхті) як і раніше користуватися своїми маєтками, а людичам («жидам», тобто євреям) також залишатися жити там, де вони і жили до цього. Південна частина Київської області ставала головною у кримейських козачих (українських) намісниках, а центром пропонували затвердити місто Чигирин. Руські (нім. русинські) землі, що перебували в окупації під військовим козачим контролем, не повинні були керуватися прямо з території ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави), а мали управлятися місцевими кримейськими (українськими) намісниками з міста Чигирина. На ці території мали поширюватися деякі закони Республіки щодо міжнародного співробітництва та прав місцевого русинського населення. Військо контрактних воїнів Кримеї (укр. України) - козаків - у Київському регіоні, який неофіційно називали «гетьманщиною», пропонували тримати у кількісті 20 тис. Козаки не мали права заходити на землі Литовського князівства (Білорусі). Більша частина війська Запорізького могла бути розпущеною, але від нього мали поїхати посли до Республіки до Сейму (тобто Парламенту). Релігія і права духовників залишаються незмінними. В тексті списків також згадується про те, що багато козаків вже сповідують грецьку релігію^{[1600 Бантыш-Каменский]}.

Але ці списки Хмельницького, або так звана «Білоцерківська угода» русинами і поляками не були погоджені.

580. Депортація тартарів (русскіх, колишніх аланів, або «золотих» ординців) з території Русі

Тартари (тобто русскіє, колишні алани), які опинилися з дозволу кримейців (козаків, або українців) після війни в регіоні «Українській Козакії», зобов’язані були залишити ці колишні русинські землі. В результаті вони евакуювалися назад разом зі своїми адміністраціями до територій ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави), включаючи окуповані ними області. При цьому тартарські (русскіє, або аланські) кацапські (укр. «казацькі») війська на своєму шляху грабували русинські села й викрадали русинських й кримейських (козацьких, або українських) жінок і дітей. Російські історики таку масову втечу ординців, їх службовців й колаборантів називають пропагандистськими термінами на кшталт, буцімто «народні маси шукають порятунку в переселенні на територію Московської, тобто Російської держави»^{[1600 *посилання]}. На жаль, низка українських вчених радянського періоду при більшовицькому режимі добровільно або під впливом цензури повторювали цю саму брехню.

На вільній західній частині Русі продовжує триматися руська (русинська) влада. Великим князем (або паном і дідичем) в цей час був Микола «Ведмежа лапа» «Потоцький» Якович (в 1646-1651 рр.), а одразу після нього - Марчин «Калиновський» Валентійович у 1652 році (який отримав прізвисько від села Калиновка, Вінницької області, де його батько був магнатом і мав помістя).

581. Використання нової назви «Української Козакії» - «Військо Запорове»

Кримейську (українську) армію, яка базувалася в області Пороги, руси називали «Військом Запорізьким» тому, що при погляду з території русів, з півночі, кримейська армія була розташована нижче порогів, на території, яка була за порогами, тобто на «запоріжжі». Вважаю, що це було просто неофіційною назвою території, розташованої південніше порогів. Окрім козацьких загонів, що були дислоковані в області Пороги та місті Нігрополь (Нова Січ Запорізька, сучасний Нікополь), новій тимчасовій столиці^{[1600 *посилання]}, існувало багато інших місць дислокацій. Наприклад, звичайно, що величезна кількість військ стояла в старій столиці Азов (Тана-хань, або Ростов-на-Дону) та в однойменній фортеці Азов на морі, на півострові Таврія Херсонес (сучасному «Кримському»), в області Буджак (південь Одеської області і Придністров’я) тощо.

Історики, які не мали змогу приховати захоплення кримейцями (українцями) величезної частини Русі, і підпадання її під контроль кримейських (українських) військових - тобто козаків, - вигадали пропаганду. Ці дослідники (*посилання Костомаров Н., Степанков В., Смолій В., Крип'якевич І., Стороженко І. та інші, хто жили при режимах) почали приховувати, що це була окупована кипчаками частина слов’янської держави, а стали стверджувати, нібито це утворилося якесь спонтанне «слов’янське» утворення під назвою «Військо Запорове (запорізьке)». Таким чином, в результаті пропаганди, нібито виникла якась нібито «окрема» держава «запорожців», хоча в дійсності Запорізьке Військо - це була просто армія Кримейської (Української) держави, а також так стали називати колишню територію Русі, що опинилася під контролем кримейців (колишніх куманів, косарів (хозарів, лат. газарів), або українців).

Те, що козацькі гетьмани і очільники усі володіли кримейською мовою і звітували в стару столицю Азов (Тана-хань, або Ростов-на-Дону, неподалік однойменної фортеці Азов на морі), та часто відвідували нову ставку в місті Нігрополь (відоме також під назвою Нова Січ Запорова), російськими істориками, вірогідно, старанно приховується, бо вони зовсім не акцентують на цьому уваги. Навпаки, старанно описували, що це нібито окреме «слов’янське» «військо запорізьке» буцімто хотіло набрати рис державності й перетворитися під проводом козацьких гетьманів в державу «Україну».

582. Чому росіяни стверджують, що України ніколи не було (тобто, заперечують, що Україна - це держава)?

Сьогодні ми добре розуміємо, що якась окупована частина територій, як наприклад сучасна так звана «ДНР» (Донецька народна республіка), створена росіянами на території сучасної України, окремою державою ані стати, ані визнаватися не може. Саме тому росіяни і руси заперечували і продовжують сьогодні заперечувати існування тодішній «України» 1651-го року як держави, але ж тоді в тому випадку під назвою «Україна» мова йшла саме про регіон «Українська Козакія» (або «Військо Запорізьке») на території Русі.

Точнісінько так само і Русь-Україна (сучасна Україна) сьогодні заперечує державність «ДНР» - українського регіону, який окупували тартарські (русскіє) окупанти у 2014 році й надали йому таку назву. Але ж при цьому сучасні росіяни плутають старий регіон «Українську Козакію» (скорочено «Україну», або «Військо Запорізьке»), який дійсно не міг вважатися державою, із старовинною кипчацькою Українською (Кримейською) державою (грец. Перікопенською Тартарією, лат. Малою Тартарією), яка була окремою самостійною країною багато століть з часів, коли ще називалася Куманією, а ще до цього - Хозарією.

Козацьке військо - це була просто добровільча контрактна армія незалежної сильної Кримейської держави (грец. Перікопи, укр. України, лат. Малої Тартарії). Кримея - це була нова самоназва держави, що походила від давньої назви «Кімерія», «Кімера». Грецькою її назвою було «Перікопенська Тартарія» або «Перікопа», що руською (русинською, сучасною українською) буквально перекладається як «Українська держава» або «Україна». А європейці на мапах з середини 1600-их років в післявоєнні часи стали підписувати державу назвою «Мала Тартарія».

Це усе не висвітлювали в історії колонії «Російської Імперії», бо намагалися вивести історію імперії від слов’янської Русі. Тому імперські історики ніяк не хотіли показати кипчацький кримейський (тобто козацький, куманський, український, або хозарський) вплив на життя слов’янської держави Русі, особливо з тих територій, які потім стануть штучно називати «Південно-руським степом»^{[1600 *посилання]}.

583. Європейський термін Crimea Khanat (Кримейський Ханат), або «Кримське Ханство», «Кримейська держава»

Сучасні історики радянських часів при більшовицькому режимі усіляко намагалися відокремити поняття «Україна» від поняття «Кримея або Перікопенська Тартарія», «Кримське Ханство». А про Кримею, лат. Малу Тартарію, тобто власне Україну, колишню Куманію і Косарію (Хозарію, лат. Газарію) як державу, вони взагалі ніколи не згадували - вірогідно, це було «табу» (заборона).

Про Кримею (грец. Перікопу, укр. Україну, лат. Малу Тартарію), вказану на старих географічних мапах, росіяни й досі кажуть, що це просто «якась незаселена дика степна територія»^{[1600 *посилання]}, що є неправдою. Може там після війни й дійсно залишилося мало вцілілих поселень, але це були офіційні історичні території незалежної держави з визнаними кордонами.

Поняття цілої держави російські історики звузили до терміну «Кримське Ханство» і перенесли його тільки на сучасний Кримський півострів, хоча на старих мапах європейці підписували назвою Crimea Khanat (Кримейський Ханат, або «Кримейська держава») усю країну, а не півострів. В дійсності ж, сам півострів завжди називався Таврія Херсонес (що ми бачимо на усіх наданих в цій книзі картах) і був лише маленьким клаптиком величезної держави ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (в русинському перекладі «Української держави», в латинському варіанті - «Малої Тартарії»). А правителя Кримеї (грец. Перікопи, укр. України, лат. Малої Тартарії) росіяни називали то «кримським ханом», то «царем кримців»^{[1600 *посилання]}. При цьому ж вони старанно намагалися приховати мусульманську складову життя українців, акцентуючи увагу тільки на діячах-християнах, на грецькій релігії козаків або просто змінюючи їхні імена на грецькі, латинські і русинські.

Зображення Мапа Герхарда Маркатора «Тартарія», м. Амстердам, 1697 р. На мапі ми ясно бачимо назву держави Кримея, і вона не відноситься до півострову (Таврії Херсонес), а відноситься до значно, значно більшої території

584. Русь з 1652 року. Марчин «Калиновський» Валентійович

1652 - Марчин «Калиновський» Валентійович - новий великий князь (пан і дідич) Русі (прийшов після Миколи «Ведмежої Лапи» «Потоцького» Яковича). Відомо, що він навчався у Польщі та в римо-католицькому Льовенському університеті Бельгії. Своє прізвисько він отримав від села Калиновка, Вінницької області, де його батько був олігархом (магнатом), приймав участь у битві під Цецорою, де загинув^{[1600 *посилання]}.

Як ми вже казали, західна частина Русі залишалася вільною від кримейського (козацького, або українського, запорізького) війська. На цій території залишалося руське (русинське) правління. Кримейці (українці, або козаки, запорожці) намагаються просуватися на цю західну вільну частину Русі. Проходять бої, в яких Марчин «Калиновський» Валентійович буде вбитий у битві під Батогом. Його змінить Станіслав-Ревера «Потоцький» Анджейович.

1652 - в червні цього року кримейці (українці, або козаки) проводять проти русів битву біля гори Батіг у селі Четвертинівка (на захід від міста Умані та на південь від Вінниці). Цей бій й називається в історії «битва під Батогом». Українці її виграли. Військами ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) також командував полковник Іван «Золотаренко» (він був тестєм Богдана-Зиновія «Хмельницького») і Василь «Золотаренко». Прізвисько «Золотаренко» вони отримали через те, що займалися торгівлею золотом і коштовностями^{[1600 *посилання]}. На місці подій сьогодні стоїть Музей Батозької битви, меморіал жертвам війни. В цій битві і був вбитий великий князь Русі Марчин «Калиновський» Валентійович.

585. Русь у 1652 році. Навала ординців. Станіслав-Ревера «Потоцький» Анджейович

В ці часи ординські тартари (русскіє, колишні алани) періодично роблять навали на землі східної частини Русі, руйнування окупантами руських (русинських) селищ російські історики видають за нібито «селянські повстання» проти «поляків» і пишуть, буцімто це самі місцеві «козаки» разом з «пригніченими селянами» захоплювали панські маєтки «у межах класової боротьби»^{[1600 *посилання]}. Те ж саме вигадували тартари (русскіє, колишні алани, або «золоті» ординці) й у 2014 році, коли захопили схід України в області Дике Поле (або Поле Диканя «Хлібороба» з містами Донецьк і Луганськ) й своїх же ординських (русскіх, колишніх аланських, або «надволзькотатарських») солдатів називали «місцевими повстанцями», які нібито «повстали на боротьбу проти свавілля Києва».

1652-1657 - Станіслав-Ревера «Потоцький» Анджейович - новий великий князь Русі (прийшов після Марчина «Калиновського» Валентійовича). Він син Анджея «Потоцького» та Софії Пясецької, двоюрідний брат великого князя Русі Миколи «Ведмежої лапи» «Потоцького» Яковича, радвану (нім. гербу) Пилява. Своє прізвисько «Потоцький» їхній рід отримав від назви села Потоки, що під руським (русинським) містом Умань Черкаської області. Його батько Анджей був братом Якова, Яна і воєводи Русі Стефана «Потоцьких»^{[1600 *посилання]}.

На цей час ситуація для Русі була такою: центральна Русь, яка називалася «Українська Козакія», контролювалася Кримеєю (Україною), якій надавала зброю Тюркія^{[1600 *посилання]}. Зі сходу робила набіги ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава). В цьому 1653 році кримейці (українці) тримали руську (русинську) армію в облозі в русинському селищі Жван (так звана Жванецька облога) на річці Дністер Вінницької області, після чого каган Іслям-Ґірей III Селяметович ініціював перемовини з керівництвом Республіки. Нижче цього місця починався кордон з Молдовою. Кордон між Молдовою і Кримеєю (Україною) йшов по річці Дністер, тому східна територія Придністров’я з містами Тирасполь і Бендери (сьогодні вони в складі Молдови) історично є кримейськими (українськими) землями, які з 1991 року окуповані тартарськими (русскімі, колишніми аланськими, або «надволзькотатарськими») військами.

586. Чорна Русь. Перемовини з кримейцями (українцями) в Чигирині

Як вже було сказано, вільною залишалася тільки західна частина Русі на захід та північ від міста Львів, включаючи міста Хельм, Перемишль, Брест. Ця частина продовжувала носити назву Русь, а сам регіон називався Червона Русь, бо там були розташовані міста старовинного князя Червеня. Його ім’я раніше вимовляли як Цервень^{[1600 *посилання]}, що чулося як «чорний», тому ці землі також називали Чорна (Цорна) Русь.

Для вирішення проблеми і досягнення миру руси (русичів, русини) домовилися про переговори, на яких в травні 1653 року зустрілися представники Республіки, ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) і Тюркії. Туди ж приїхали і представники ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави). Переговори пройшли в кримейському містечку Чигирин, в котрому в той момент була одна з гетьманських ставок і розміщалося кримейське (українське), або запорізьке військо. Нагадаємо, що частина руських (русинських) земель залишилася в українській окупації (частина Київської, а також Чернігівський і Вінницький регіони) і називалася «Українська Козакія» (скорочено «Україна»), а район з адміністрацією називався неофіційно «гетьманщиною», бо там була одна із ставок козацького гетьмана. Від тартарів (русскіх) приїхали посол Борис Репнін та посильний Артамон Матвєєв, останній привіз українському гетьману послання від тартарського патріарха Нікона^{[1600 *Іваненко]}.

587. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) з 1653 року. Підготовка до загарбницької війни

1653 - тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) та підкорені ними народи, зібрали нове ординське військо, до якого місцеві народи були мобілізовані або за гроші, або силою, як і сьогодні. Вони мали намір продовжувати бойові дії проти Великого князівства Руського (ВКР, або Русі), а також відібрати у кримейців (українців) центральну території Русі (званою «Українською Козакією»). Русь на той час все ще залишалася членом союзу ВКЛР, який в свою чергу перебував в складі Республіки двох народів - тобто в складі співдружності Польщі і ВКЛР.

Оскільки європейці і росіяни в історії називають Республіку (пол. Речпосполіту, укр. Річ Посполиту) просто «Польщею», то вважається, що тартари (русскіє, колишні алани) воювали проти Польщі, хоча насправді це був напад на русів (русичів, або русинів) і на кримейців (українців).

Війну тартари (русскіє, або алани, сарацени, або «золоті» ординці, «надволзькі татари») готували заздалегідь. Ось як це описав колоніальний вчений французько-русинського походження (незаконнонароджений син французького дворянина і русинки) Микола Костомаров: «Цар зібрав на Дівочому полі військо і наказав вимовити у своїй присутності думному дяку промову до ратних людей, умовляв їх, у надії царства небесного на небі та милості царської на землі, надати хоробрість на війні, якщо прийде кимось вести її. І ось 1 жовтня того ж року рада Боярська Дума (примітка: точніше Баяр Думан, що з кипчацьких мов перекладається як «Збір Знаті»^{[1600 *Бектаев]}) присудила вести війну з Польщею»^{[1600 *Костомаров]}.

588. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) з 1654 року. Вдруге Мехмед-Софу IV Селяметович, його гетьман Богдан-Зиновій «Хмельницький»

1654-1666 - Мехмед-Софу IV Селяметович - вдруге новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (був в 1641-1644 рр., прийшов повторно після свого брата Ісляма-Ґірея III Селяметовича). Він син кагана Селямета I Девлетовича, онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Наступним каганом після Мехмеда-Софу IV Селяметовича стане у 1666-1671 рр. його двоюрідний племінник Аділь-Чабан I Давлатович.

Військо ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) все ще очолює родич кагана - гетьман Богдан-Зиновій «Хмельницький» «Михайлович». Відомо, що його родичем був також Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович, бо вони використовували однаковий фамільний радван (нім. герб) «Абданк» (Awdaniec). Але в реальності, російські історики взагалі не хочуть розказувати правди про кипчацьке походження Богдана-Зиновія «Хмельницького». Усі деталі його біографії були «недосказані» у 1800-их роках імперськими істориками, як і біографія його нібито батька «Михайла Хмельницького». Про це зазначає навіть історик і перший президент спільної русинсько-української держави Русі-України (Української народної республіки, або УНР) Михайло Грушевський^{[1600 *Грушевський цитата]}.

В дійсності, історики колонії «Російської Імперії» не могли розкрити про Хмельницького правду, бо політика колонії була такою, щоб сховати і знецінити історію Кримейської (Української) держави (грец. Перікопенської Тартарії, колишньої Куманії, Косарії (Хозарії, лат. Газарії), або країни половців). Про тих, кого в Росії називали «русскімі» або про слуг імперії, не прийнято було казати, що вони кипчаки (лат. татари) за національною і мовною групою. А постать Богдана-Зиновія «Хмельницького» колоніальні історики вивели саме як слугу імперії, який нібито допомагав «приєднати Україну до Російській імперії» (хоча за часів «Української Козакії» Російської імперії ще не існувало). Тому саме колонізатори і поставлять йому в Києві пам’ятник у 1888 році. Тобто, пам’ятник поставлять не корінні русичі (нім. русини, англ. рутени), не українці (кримейці, колишні кумани, половці, або хозари), чиїм гетьманом і був Хмельницький, та навіть не сучасні русскіє (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), а пам'ятник поставлять саме французи і німці - колонізатори, яким однаково байдужі усі ці «туземні» нації. Метою пам'ятника було показати Хмельницького як лідера, який «звільнив Україну, або «Малоросію» від польського ярма» і став фігурою, завдяки якій країна «добровільно приєдналася до Росії»^{[1600 *Горчинская]} - чиста брехня і пропаганда.

Також Хмельницький присутній і на величезному пам’ятнику «Тисячоліттю російської державності» в місті Великому Новгороді (столиці колишньої слов’янської держави Новогардії, в сучасній Новгородській області Російської Федерації). Цей пам'ятник європейські колонізатори при наміснику Олександрі II (архітекторами були Мікешин, Шредер і Гартман) звели у 1862 році, і на ньому вони, серед інших історичних постатей, зазначили Богдана-Зиновія «Хмельницького» саме як «російського полководця»^{[1600 *Памятник]}. Хоча в дійсності ані Кримейська (Українська) держава, ані регіон «Українська Козакія» («Військо Запорове») за часів життя Хмельницького не мали жодного політичного, економічного та географічного відношення до ординської Російської держави надволзьких тартарів.

589. Переяславська Рада. Прохання тартарів (русскіх, колишніх аланів) про розділ Русі у 1654 році

Керівництво ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) вирішує скористатися Кримейсько-руською (тобто україно-русинською) війною і взяти участь у розділі Русі. Великий хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») висилає до ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) бояр, тобто ординську знать, з цією пропозицією, що, мовляв, тартари бажають приєднатися у війні проти Республіки.

Зустріч тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) та кримейців (українців, або козаків, запорожців) відбулася в містечку Переяслав (Переяслав-Хмельницький район в Київській області). Від тартарів на зустріч приїхав тартарський (русскій, або аланський) полководець «Василь Васильович» Бутурлін, або Батурлін - нащадок аланського (золотоординського, тобто русского) великого хана Батия (Бату) I Джучійовича (який правив у 1227-1243 рр.)^{[1600 *посилання]}. Від ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) був гетьман Богдан-Зиновій «Хмельницький».

Ординський тартарський (русскій, або аланський) полководець «Василь Васильович» Бутурлін просив кримейського (українського, або козацького) гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького» про розділення Русі на сфери впливу. Тобто що вони, тартари (русскіє), займуться окупацією північних територій Русі з дозволу (або, скоріше, невтручання, кримейців (українців). І щоб при цьому кримейці не претендували на ті території Русі, які окупують тартари, і не будуть їм протидіяти. Ординський (русскій) полководець обіцяв за це великі вигоди, всебічну підтримку Кримейській (Українській) державі в майбутньому, та запевняв у вічній вірності^{[1600 *посилання]}.

Російські історики, звичайно ж, все перекрутили, «відзеркалили» і піднесли це як «приєднання України до Росії». Вони стали потім писати, що це гетьман козаків нібито просив Русскую державу (яка тоді так не називалася) про допомогу й навіть «присягнув» русскому (тобто тартарському, ординському) царю на вірність, - що повна нісенітниця. Бо не кримейський (український) каган поїхав до тартарського (русского, або аланського) великого хана, а навпаки - ординські (русскіє, або аланські) посланці прибули на поклін до кримейського (українського, або козацького) гетьмана в русинське містечко Переяслав. Бо дуже хотіли тартари (русскіє) захопити північні землі русів (русичів, нім. русинів, англ. рутенів). Ось і пішли просити про допомогу та невтручання з боку кримейців (українців, або козаків), брешучи їм про «вірність і підтримку від братського народу».

В реальності ніякого справжнього договору між тартарами (русскімі, колишніми аланами) і кримейцями (українцями, колишніми хозарами, або козаками) історики так і не знайшли. Перемовини на той час між Богданом-Зиновієм «Хмельницьким» та «Василем Васильовичем» Бутурліним проходили на кипчацьких мовах - кримейською (куманською, половецькою, або «кримськотатарською») та сараценською (аланською, або «надволзькотатарською»), можливо з перекладачами. Іншого варіанту бути не може - не володіли тоді тартарські керівники слов'янською новгородською (сучасною російською) мовою, їм взагалі не було звідки її вивчити, а також в цьому ніколи не було потреби^{[1600 *посилання]}. Саме тому жодних документів про ці домовленості слов’янськими мовами не існує, а сараценську (аланську, або тартарську) мову вчені не читають, бо це нікому не цікаво і це відхилялося б від колоніальної ідеології «слов’янізації». Єдині документи, котрі Хмельницький писав слов'янською мовою - адресовані були русинським діячам, і він володів руською мовою, бо навчався в русинських школах і університетах, і називається ця руська мова сьогодні - українською.

Все це, вигадки про нібито «присягання Хмельницького московському царю», «прийняття присяги козаками на вірність царю у церквах»^{[1600 Білоцерківський]} - це просто пропаганда імперських істориків, котру змушені були підтримувати українські історики при більшовицькому режимі. Справа в тому, що міждержавні договори можуть укладати тільки керівники держав, а не командувачі військами. На момент тієї зустрічі в січні 1654 року правителем кримейців (українців) був каган Іслям-Ґірей III Селяметович (родич гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького»), а правителем тартарів (русскіх) був великий хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович»). Колись, як ходить легенда, ще московські діячі відповили українцям, що ці договори «згризли миши»^{[1600 Грабовецький] [1600 Палій]}. Усі часи Міністерство закордонних справ (МЗС) Радянської Росії приховувало текст договору. Заборону на оприлюднення цього тексту колись наклав голова Ради народних комісарів Володимир Ленін, потім Перший секретар Микита Хрущов, а 2001 року - президент Російської Федерації Володимир Путін^{[1600 Чорний]}. Крім того, за розповіддю Георгія Георгійовича Шевеля (міністра закордонних справ України радянських часів), він особисто просив свого союзного колегу Андрія Громика передати документи в МЗС України. Громико надав відповідне розпорядження до союзного архіву. Але голова архіву відмовився видати документ, вказавши, що «Переяславська угода входить до переліку документів, жоден з яких не може бути переданий звідси»^{[1600 Чорний]}. Російський олігарх, привівший колись до влади Володимири Путніа, Борис Березовський одного разу заявив, що його агент купив листи з Переяславської ради в антикварному магазині Лондоні (за 460 тис. американських доларів). Крім того, він стверджував, що коли працював Виконавчим секретарем СНД (так званого Союзу незалежних держав - це було тимчасове віртуальне утворення, яке виникло одразу після розпаду СРСР), то зміг ознайомитись з історичними архівами, бо в нього був дозвіл вивчати й закриті документи. Але науковому загалу документ недоступний. Постає просте питання: як науковці спираються і посилаються на ций документ, якщо в них немає доступу до нього? Так зі слів Березовського, він дізнався, що оригінал Переяславської угоди, за його свідченням, це ніякий не договір про «воз'єднання України з Росією», про це там не йдеться, а це просто списки із 14-ти пунктів^{[1600 Чорний]}. Але у підсумку - ці списки не бачили навіть самі російські дослідники, бо він засекречений. І подібного документа не існує також в Україні - тобто його нема у жодній із сторін, які нібито підписували його.

В дійсності, в результаті цієї проведеної зустрічі в Переяславі, яка відбулася за запитом тартарських (русскіх) бояр (знаті), було узгоджено питання військової підтримки один одному. Це ми бачимо із подій, які стали наслідком цієї зустрічі. Богдан-Зиновій «Хмельницький», і його кипчацька держава ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) усі наступні роки проводили повністю незалежну політику. Це ще раз підтверджує, що ніякого ані «присягання русскому царю», ані «воз’єднання» двох держав - Кримейської (Української) держави (грец. Перікопенської Тартарії) і ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) - ніколи не було. При цьому імперські історики, говорячи про це міфічне «приєднання», взагалі-то мали на увазі саме русинський регіон «Українську Козакію», який вони називають ще терміном «Малоросія»^{[1600 *посилання]}, де в той момент панували кримейці (українці, або козаки).

Але регіон «Українська Козакія» (скорочено «Україна», іноді «Військо Запорізьке»), як ми вже побачили на картах того часу, це була просто нова назва тих територій Русі (Чернігівська, Брацлавська (Вінницька) області і південна частина Київської області). Причому, Чернігівська область була дуже великою, включаючи міста Суми, засноване козацьким отаманом Кондратом, та місто Харків, яке у 1654 році заснував козак Каркач^{[1600 *посилання]}. Ці землі залишилися під контролем Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) в результаті Зборовського мирного договору, укладеного у 1649 році між українським каганом Іслямом-Ґіреєм III Селяметовичем і головою Республіки Яном-Казиміром II Жигимонтовичем. Тобто той регіон був не державою, а фактично частиною Кримеї (укр. України) та існував як окремий регіон (наприклад, як сьогодні українські території під назвою «ДНР» перебувають під контролем Російської Федерації).

590. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) і її знаменита козацька армія

У західній Європі кипчацька Кримейська (Українська) держава (грец. Перікопенська Тартарія, лат. Мала Тартарія) в ці роки стала ще більш відомою. Особливо, через війну проти Республіки, стало знаменитим контрактне професійне військо - козацтво. До його послуг до цього не один раз зверталися європейські правителі^{[*посилання приклади]}. В Кримею (Україну, колишню Куманію, Хозарію) приїжджали посольства, в державі працювали дипломати. В сучасній Російській Федерації Кримея (грец. Перікопа, укр. Україна) відома більше під старим європейським терміном «Кримське Ханство», а також в аланській (сараценській) вимові «Украйна» з наголосом на першу літеру «а».

591. Кримейські (українські, або козацькі) «характерники», «чаклуни» і бойовий танець «гопак»

Деяких кримейських (українських, або козацьких) контрактних військових (козаків) раніше відносили до чаклунів. В історії їх називають «характерниками». До них відносили й кримейського (українського) отамана на ім’я Крива, або Максим «Кривоніс», який був заступником гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького». Вірогідно саме він став засновником поселення, яке пізніше стало містом Кривий Ріг, в перекладі з кримейської - Мис Криви. Крива, або Максим «Кривоніс» брав участь в осаді руського (русинського) міста Львову, у битві на річці Жовті Води. При ньому артилерію стали перевозити на спеціальних вантажо-підйомних возах (лафетах). Про нього український народ складав пісні^{[*посилання]}.

Одним з відомих очільників козацьких загонів був кримеєць (українець) Тугай-бей. Відомо, що після початку війни ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) проти Республіки, на сторону Кримеї перейшли ті кримейці, які до цього служили в республіканській армії.

Вважалося, що «характерники» силою волі можуть впливати на прискорення подій, краще володіти своїм тілом, краще за інших відчувати майбутнє. Такими були Мамай, Крива (або Максим «Кривоніс»), Іван «Золотаренко», Северин (Шимон) «Наливайко», Палій-Бут «Баюн» Михнович, Іван Богун (його іменем названий сьогодні військовий вищий навчальний заклад України), Урус-Чорт («Іван Сірко»). Саме характерники носили «оселедці»^{[*посилання]} - зачіску з довгим чубом і вибритими вісками (скронями).

За записами істориків Яворницького й Куліша^{[*посилання]}, українці-характерники могли робити наступне: ухилятися від куль та брати розпечені ядра голими руками; ловити ядра куртками; маскуватися вовками, вити по-вовчі; наводити гіпноз на людей; бачити на велику відстань навколо себе; провіщати майбутнє (таким був Олег-Шалабі «Віщий» I Ясень-Колович, косарського (хозарського, або українського) і руського (русинського) походження, який був великим князем Русі у 882-912 рр.)^{[*посилання]}.

Вони могли бути довго під водою і потім швидко висихати, як і тибетські монахи; вміти відкривати різноманітні затвори. Наприклад, ходять легенди про те, що ті кулі, які не брали козаків й падали поруч, козаки потім ховали собі за пазуху «на щастя». Так, наприклад, робив генерал Гулига, очільник пластунів (тобто піхоти) часів Першої світової війни. Саме до магічного танцю відноситься кримейський (український) військовий ритуальний танець «гопак»^{[*посилання]}. Це давнє бойове мистецтво кримейці (українці) зберегли ще від хозарських часів, пронесли його через століття, маскуючи від колонізаторів і окупантів просто під народний український фольклор.

592. Козаки - це професійні військові Кримейської (Української) держави (грец. Перікопенської Тартарії) та іноді назва нації

Давньогрецька назва «татари», писалося як «тартари», також укорінилася і в латинській мові^{[*посилання]}. Самоназвою ж національної та мовної групи було «кипчаки», а не «татари». Але цю латинську назву «татари» використовували і руси, і інші мешканці Республіки, тому в документах про ті часи щодо мешканців ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) ми зустрічаємо згадування саме про «татар», або «кримейських тартар» («кримських татар»). А саму Україну європейські картографи часто вже підписували назвою «Мала Тартарія», що ми можемо побачити на деяких мапах з 1648 року, та вже на усіх мапах з 1680 року.

Але більшість русів і європейців мали змогу побачити кримейців (українців, або татарів) тільки у вигляді військових, тобто козаків - під час війни, військових походів. Тому вони і стали називали кримейців (українців) загальною назвою «козаки» та іноді «татари». Тим паче, що окупована кримейцями велика русинська територія так і називалася - «Українська Козакія», «Україна або Козакія», просто «Козакія», або «Країна Козаків». Тому відповідно її мешканців іноземці стали називати «козаками» та іноді «українцями», як руси (русичі, або русини) до цього називали усю Кримею «Україною», переклав грецьке «Перікопа», тобто «вкраїна», «викроєна», «перекроєна» земля^{[*посилання]}.

Колоніальні російські історики скористалися цим різноманіттям термінології, щоб спробувати приховати, що козаки були кипчаками (лат. татарами) за національною і мовною групою, й не акцентувати увагу на те, що у північному Причорномор’ї існувала старовинна величезна нація із власною самостійною державою.

Поняття «козак» з самого початку означало військового Куманії (майбутньої Кримеї, грец. Перікопи, укр. України, лат. Малої Тартарії), але не національність. В козаки, тобто в контрактні військові могли йти люди різних націй - руси (русичі, або русини), греки, балкани (роми, або грец. «цигани»), вірмени тощо. З приводу цього суттєвим з тих часів було зауваження французького автора П’єра Шевальє (видав записи у 1663 році), що «козаки - це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав»^{[*посилання]}. Виходячи з цього, ми бачимо, що в Європі козаків дійсно почали вважати за окремий народ. Сталося так тому, що козацька українська армія стала відомою за кордоном. Ця українська армія відома за кордоном і сьогодні, проходить навчання і стажування у військах європейських країн. На початку XXI століття, як і тоді, кровні нащадки козаків знову стримують чергову навалу на Європу з боку кровних нащадків надволзьких ординців.

593. Релігія і мова кримейців (українців, або козаків, татар, колишніх куманів, хозарів)

Вже було сказано, що десь на початку 1600-их років, кримейці (українці, татари, або козаки, запорожці) стали переходити на християнство візантійського обряду, або так звану «грецьку релігію»^{[*посилання]}. В Кримеї (грец. Перікопі, укр. Україні, лат. Малій Тартарії) офіційною релігією був іслам^{[*посилання]}, але країна, як завжди, була відкрита і лояльна щодо різних релігій^{[*посилання]}. Через попереднє союзництво Кримеї з Республікою, через тісні економічні і освітні зв’язки, багато кримейської (тобто української, або татарської, козацької, колишньої хозарської) знаті стали отримувати в Русі вищу освіту. Принци (і мабуть принцеси) вчилися в Києві і Львові, при цьому вони стали масово опановувати руську (русинську, сучасну українську), мову^{[*посилання приклади]}. Частина з них стала приймати християнство грецького (візантійського, або ортодоксального) обряду, що в Русі називалося терміном «греко-католицтво»^{[*посилання]}, а сьогодні в русинському перекладі називається «православ’я». Внаслідок цього збільшилася кількість шлюбів, яка з часом прийняла масовий характер навіть між простими громадянами цих країн.

Через все це поступово кримейців (або українців, татар), зокрема і військових (козаків, запорожців), стали сприймати як частину русів (русичів, або русинів). Саме про це писав італієць Г. Пріорато у середині 1600-их років: «ні походженням, ні укладом життя вони (козаки) ні в чому не відрізняються від русів»^{[*посилання]}. Це означає, що все більше кримейців прийняли християнську релігію грецького обряду. На сьогоднішній день тільки невелика група кримейців (українців, або тартар, козаків) зберегли іслам та рідну кримейську (хозарську, куманську, або половецьку) мову й залишили собі свою стару назву «кримейці» («кримейські татари», «кримські татари», «кримці»). Але таких залишилося дуже мало - біля 200 тис. осіб, і проживають вони здебільшого на півострові Таврія Херсонес, що сьогодні називається «Кримським». Куманська, колишня половецька, вона ж сучасна кримейська («кримськотатарська») мова використовується сьогодні дуже мало, нею виходять етери телевізійних каналів, але не можна закінчити університет. Вона втратила популярність за часів німецько-французької колонізації «Російської Імперії», бо усіх кримейців (українців, татар, або козаків, запорожців) в той час насильницьки перевели на славинську (новгородську, сучасну російську) мову^{[*посилання]}.

Те ж саме трапилося і у сучасних русскіх (тартарів, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців): ті з них, хто зберіг іслам, називаються сьогодні «мішарями» або «надволзькими татарами», а ті, що прийняли християнство, офіційно називаються русскімі. Ця нова етнічна назва нації у тартарів сформувалася теж в часи німецько-французької колонізації «Російської Імперії». Подібне трапилось і у ногайців з сибіряками: ногайці-мусульмани називаються «астраханськими татарами»^{[*посилання]}, сибіряки-мусульмани - «сибірськими татарами»^{[*посилання]}, а ті з них, хто прийняв християнство «болгарського» обряду, стали самі себе йменувати в імперські часи також русскімі.

594. Історики замінюють назви «кримеєць» і «татарин» назвами «козак» і «українець»

Сучасні ж історики всіляко намагалися розділити терміни «козак» і «татарин». Для цього вони писали в свої статтях, нібито козаки «билися проти кримських татар» й воювали проти «кримського хана». Але в дійсності це не так, такого не було - це пропаганда і підміна понять.

Треба визнати, що розділити поняття козаків і татар неможливо. Військові Кримеї (грец. Перікопи, укр. України, лат. Малої Тартарії, колишньої Куманії, Хозарії), як і вся нація - вони всі і є кипчаками (лат. татарами) за національною і мовною групою. І зовнішність в них саме кипчацька (лат. татарська): це довгі вигнуті коричневі брови, мигдальовидні карі очі, каштановий колір волосся, ніс тонкий довгий й має горбинку зверху, вузьке довге обличчя, невисокий зріст. Це все на відміну від русів (русичів, або русинів), бо руси є слов'янами і виглядають інакше: мають світлі коротенькі брови, круглі сірі очі, русий колір волосся, ніс довгий і прямий, вузьке обличчя, високий зріст.

Відмінність козаків (кипчацької армії) від жовнірів (слов’янської армії) можна було побачити не тільки по зовнішності, але й по їхньому одягу. У військових ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави, лат. Малої Тартарії) були традиційні кипчацькі вбрання - це шаровари, чорні шапки, які прикрашали хутром та пір’ям, червоні чоботи, накидки, серги в вухах тощо. Сергу вставляли ті, хто був останнім сином і ще не мав дітей, і тому в бою його частіше берегли^{[*посилання]}.

Через те, що у європейців виникла ідея, що козаки - то така національність, саме тому кримейську (куманську, або «половецьку») мову через це іноді називали «козацькою», а національність називали «козак» та «козачка». Часто у старих статтях можна зустріти таке, коли, наприклад, про якусь відому персону кажуть, що його батько був, наприклад, поляком, а матір була «козачкою»; або так «батько був козаком, а мати малороскою (тобто русинкою на території «Української Козакії»). Тож, термін «козак» і «козачка» став використовуватися як паралельна назва національності українців (або кримейців, колишніх косарів (хозарів, лат. газарів), половців, куманів, «кримських», або «перікопських» татар).

(Кінець 16 глави)