Глава 16

Глава 16. ТРИ ТАРТАРІЇ (1648—1654 рр.)

Повстання московитів. Три Тартарії. Повстання новгородичів проти надволзьких татар (русскіх). Контрнаступ русів (русинів, рутенів) проти кримців (українців). Кримці (українці) називають окуповані ними регіони Русі (англ. Рутенії) «Українською Козакією» (або «Військом Запоровим»). Чому Україну (Крим, лат. Кримею, грец. Перікопу, колишню Куманію, Хозарію) в російській історії називали «Кримським ханством»? Надволзькі татари (русскіє) нападають на Русь (англ. Рутенію). Прохання надволзьких татар (русскіх) на Переяславській Раді. Пропаганда про україно-русскіє домовленості. Українські козаки-«характерники». Кримців починають називати «козаками» і «українцями»

569. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава). Повстання мокшей у 1648 році під назвою «соляний бунт»

Прийшовши знову до влади, надволзькі татари (русскіє, колишні алани, або «золоті» ординці) одразу ж призначили мокшам і ерзянам (мордвинам) підвищені податки[1], що викликало невдоволення народу[2]. У результаті, триває боротьба волго-камських фінських націй проти надволзькотатарських окупантів (тобто русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців середнього Надволжя)[3]. Надволзькотатарський (русскій) уряд на той час очолював боярин «Борис Іванович Морозов»[4], колишній регент і чоловік своячениці справжнього мокшанського принца Олексія Михайловича, що жив у вигнанні. Тобто, у боярина Бориса Івановича Морозова була дружина «Анна Іллівна Милославська»[5], вона ж «бояриня Морозова», й у неї була сестра «Марія Іллівна Милославська». Ось ця Марія Іллівна Милославська і була дружиною мокшанського принца. Про це також було написано у пункті 528.

1648 — мокші і ерзя (лат. мордва) не хочуть віддавати владу надволзьким татарам (русскім, колишнім аланам, «золотим» ординцям), і країною шириться чергова визвольна війна, яку російські історики прозвали «соляним бунтом»[6]. Мокші штурмують свою столицю місто Москву (Перум), щоб викинути звідти окупантів[7]. Нагадаю, що колишні алани (сучасні етнічні русскіє) стали називатися просто «татарами» тоді, коли їхня держава стала називатися Тартарія, після того, як московити відвоювали незалежність у 1605 році і до влади став оцязор Дмитро-Гришко I (про це написано у пункті 509).

Їх я називаю надволзькими татарами, щоб читач не плутав їх з іншою нацією — волзькими булгарами (сучасними «татарами» з Татарстану). Нація надволзьких татар (сучасних русскіх) жила і мала державу саме на території середнього Надволжя[8], споконвічні міста цих русскіх ординців — це Вороніж, Тамбов, Пенза, Сарай (Саратов, або Золоте місто, перша столиця), Тольятті, Беркімам (Самара, або Беркі-Сарай, Сарай 2, друга столиця), Симбір (Ульяновськ). До Русі (англ. Рутенії) і слов'ян ці сучасні етнічні русскіє (тобто надволзькі татари) не мали ніякого ані генетичного, ані культурного відношення. Вони тільки запозичили схожу назву. При чому ще до цього вони перейшли на християнство (1462), а ще пізніше — на слов'янську мову новгородичів (1721).

Карта 16-01. «Біла Русь або Московія» (Russie blanche ou Moscovie) (1648) — повна карта ординської Русскої держави

Опис карти 16-01: карта в повний розмір «Біла Русь або Московія» (Russie blanche ou Moscovie), французькою, автор Ніколас Сансон, м. Париж, 1648 р. Як бачимо, країна офіційно називається саме «Біла Русь або Московія». В період видання карти держава 'Біла Русь або Московія' перебувала під надволзькотатарським (ординським, або русскім) управлінням

Карта 16-02. «Біла Русь або Московія» (Russie blanche ou Moscovie) (1648) — фрагмент з назвою карти ординської Русскої держави

Опис карти 16-02: фрагмент попередньої карти «Біла Русь або Московія» (Russie blanche ou Moscovie), на якому ясно вказано офіційну назву тодішньої Русскої держави — це «Біла Русь або Московія» (Russie blanche ou Moscovie). Держава в той момент перебуває під владою русскіх ординців (надволзьких татар), тому в сучасній історії її ще називають «Русскою державою»[9]. Карта видана французькою. Автор Ніколас Сансон, м. Париж, 1648 р.

570. Зміна адміністративного поділу Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави) з 1648 року. Перша карта з використання русинського варіанту назви країни — «Україна»

За часів правління кагана ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) Ісляма-Ґірея III Селяметовича, і під час війни проти Русі (англ. Рутенії), назва країни поширилася на усі захоплені кримцями (українцями) землі Русі. Тепер, як ми вже зазначали, і ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) і майже уся Русь (англ. Рутенія) разом називаються назвою «Україна», що відображено на географічних мапах того часу. Наприклад, так вже підписано на мапі французького інженера і капітана Гійома де Боплана «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina» (укр. Генеральний опис пустинних рівнин, більше відомих як Україна), виданої латиною у 1648 році у французькому місті Роуен. Через те, що Боплан довго працював від початку з русами, то він використовував в працях саме руську (русинську, рутенську) термінологію — саме тому для захопленої країни була вживана русинська (рутенська) назва тих, хто її захопив.

Назва «Україна» — це прямий переклад руською (русинською, рутенською, сучасною українською) назви «Перікопа» — так Крим (лат. Кримею, античну Кімерію, Кімеру) називали греки. Цю карту можна побачити в складі брошури «Опис України», виданої в 1651 році[10]. Така ж карта «Carte d'Ukranie contenant plusieurs provinces comprises entre les confins de la Moscovie et les limittes de Transilvanie» (укр. Мапа України, з провінціями, що розташовані між Московією та Трансільванією), цього ж автора, була перевидана французькою у 1660 році в місті Роуен. На карті та у брошурі автор описав географію і економіку, дніпровські пороги, побут і звичаї українців (тобто кримців, або «кримських татар», або запорожців) і їхньої професійної армії — козаків.

Велике значення мають карти, які складав Гійом де Боплан на основі власних топографічних вимірів. Він видав три таких карти: Спеціальну, Генеральну та карту Дніпра[11].

Столичну ж область в ці роки європейські картографи починають позначати новою назвою держави — «Мала тартарія» замість «Кримеї або Перікопенської тартарії» (Криму, Crimea). Хоча стара назва ще довго буде зустрічатися на деяких картах, але, наприклад, ми бачимо вже нову назву на карті Ніколаса Сансона «Russie blanche ou Moscovie» (укр. Біла Русь або Московія), виданої в місті Париж у 1648 році (пункт 569). Столиця поки що, як і з самого початку, перебуває в місті Азов (Тана-хань, тур. Азак, сар. Аттамангорода, сучасне Ростов-на-Дону, неподалік однойменної «Азовської» фортеці на морі).

Карта 16-03. «Біла Русь або Московія» (Russie blanche ou Moscovie) (1648) — фрагмент з новою назвою Української держави (1648)

Опис карти 16-03: це фрагмент вищезазначеної (пункт 569) карти «Біла Русь або Московія» (Russie blanche ou Moscovie), автора Ніколаса Сансона, 1648. На цій же карті під зображенням Московії можна побачити Україну (вона незалежна, до складу Московії не входила), яка вже називається латинською назвою Мала тартарія (фр. Petite Tartarie) замість «Криму» (лат. Кримеї, Crimea) або грецької назви «Перікопенська тартарія»; а ліворуч від Московії можна побачити Русь (англ. Рутенію) в складі Республіки, яка називається просто Польщею (Pologne)

571. Кримців називають назвами «татари», «козаки» і «українці»

Відтепер в історії частіше зустрічається п’ять варіантів назви нації Кримської держави (грец. Перікопи, укр. України) — це самоназва кримці, лат. татари, укр. українці, а також козаки, запорожці. Ці назви зустрічаються в різних історичних джерелах, статтях і книжках з історії — я не буду перечисляти в яких, бо їх дуже-дуже багато, достатньо просто читати поспіль усі статті в Інтернеті та книги про ті часи про Україну.

З часом (в імперські і радянські часи) термін «татари» поступово витіснить з обігу назву нації «кримці»; а потім назва «козаки» (іноді «запорожці») витіснить назву «татари»; а вже ближче до наших часів — назва «українці» замінить назву «козаки». Потім кримцями, або «кримськими татарами», стануть називати лише тих українців (козаків, запорожців), хто зберіг іслам або рідну кримську мову. Сьогодні усі православні кримці (колишні кумани, хозари) вже офіційно називаються українцями. Неофіційно росіяни називають їх «хохлами»[12] (від русифікованого й перекрученого кримського слова «народ» halq, ніякого відношення до русинського слова «чуб»). Також українцями себе часто сьогодні називають і руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) за новою офіційною назвою русько-кримської (русино-української) держави — України.

Незадовго до окупації Російською імперією (до 1792 року) уся ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим), вона ж Українська держава, стане називатися латиною «Мала тартарія». Таку назву стали використовувати, щоб відрізнити одне від одного три тартарії: європейську Тартарію (тобто Малу тартарію, або Україну) від євразійської просто «Тартарії» (Росії) та від азіатської «Великої тартарії» (до якої входили кипчацькі держави Казахстан і Сибірія та інші країни). Мала тартарія (Україна) — це географічно була і є Європа, на відміну від іншої сусідньої Тартарії (Росії), яка на той час офіційно вважалася Азією[13]. Бо колист кордоном Європи вважалася річка Танаїс (укр. Дон); тільки пізніше цей європейський кордон перенесли на схід до гряди Уральських гір[14].

На превеликий жаль ціла низка українських авторів-істориків (-імена) йшла слідами російської імперсько-колоніальної пропаганди. Звичайно, за часів Російської імперії та при більшовицькому режимі Радянського союзу (СРСР) не можна було написати правдиві наукові праці: все проходило цензуру, а хто йшов проти режиму — того ув'язнювали. Подив викликає інше: те, що вже після оголошення України (Русі-України) з 1991 року незалежною державою ці ж історики продовжували видавати свої книжки із застарілими даними. Вони ж продовжують описувати війну українців проти русів як «повстання українського народу проти гніту польських панів»[15], та продовжують писати про неіснуюче «возз'єднання України з Росією»[16] — це при тому, що ані першого, ані другого взагалі не було, немає ніяких документальних підтверджень. Такими авторами є майже усі історики, які створювали свою кар'єру ще за колоніальних та за радянських часів. Наприклад, Бут О., Бушин М., Вовк Ю. з книгою «Історія України: підручник для студентів неісторичних спеціальностей вищих навчальних закладів» (Черкаси 2016)[17 Бут]. Також — Пономарьов А. з книгою «Етнічність та етнічна історія України: курс лекцій» (Київ 1996) — в книзі дуже помішані уявлення про племена, знову змішані половці і печеніги, скіфи в Криму[18 Пономарьов] (такого не було). В книзі поляни — це кияни (такого не було); деревляни показані на півночі (а були вони на півдні, на північ поїхав тільки один принц); знову ж вказане варязьке походження русів (це не зовсім так, бо слов'яни самі по собі відносяться до варязького типажу зовнішності, а автор мав на увазі скандинавське походження цілої нації, в той час як окремі правителі Русі (англ. Рутенії) мали династичні шлюби із представниками дуже багатьох різних націй, тобто не тільки зі скандинавами); розказується про переселення русів до московитів (мокшей) і що назва русів — це нібито не назва нації, а назва еліт різних національностей у Московії і фінів. Також — Білоцерківський В. з книгою «Історія України: навчальний посібник» (Київ 2007)[19 Білоцерківський]. Також, наприклад — книга Крип’якевича І. «Історія України» (написана у 1938 р., Львів 1990)Білоцерківський ^{[Крип’якевич]} — радянська пропаганда про те, що українці і кримці (тобто так звані пропагандою «кримські татари») це різні народи, і що кримці буцімто жили тільки на сучасному Кримському півострові і є не окремою нацією, а тими татарами, які прийшли із Золотої орди[20]. І усі разом — про «повстання чигиринського писаря і українських кріпаків проти польських панів», і це з 40-тисячною або 300-тисячною армією в ті часи[21 Плохій]! Тобто зі справжньою, величезною армією.

По-перше, кріпаків в Республіці (співдружності ВКЛР і Польщі) тоді не було. Кріпацтво — це рабство, коли селянина продають за гроші, розлучають із сім'єю, не дозволяють мати власні діляники землі, не дозволяють переїжджати жити в інше місто або село. Економіка ж слов'янської держави Русі (англ. Рутенії) діяла в рамках Литовських статутів[22]. Через те, що Русь (англ. Рутенія) була членом союзу ВКЛР (Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського), то економічні відносини в межах союзу регулювалися цими Литовськими статутами — відсутність кордонів, спільна грошова одиниця (золотий, пол. злотий), товарообіг, мито тощо. Але ж внутрішня економіка керувалася власними законами Русі (англ. Рутенії). Це те саме, як наприклад, економіка і порядок держав-членів Европейського Союзу (ЕС) сьогодні контролюється також власними внутрішніми законами[23], а не французькими чи бельгійськими (хоч урядові установи ЕС і розташовані саме у Франції та Бельгії).

І якщо навіть руським (русинським, рутенським) селянам економічно жилось важко — це все одно не було рабством. Бо економічно важко українцям живеться і сьогодні, багато працюють на підприємців, фермерів (за старою назвою — фольварщиків). Праця на власника — це нормально, і це аж ніяк не кріпацтво (рабство). Навпаки, тоді держава піклувалася про розвиток малого бізнесу, активно стало розвиватися підприємництво, фермерство (фольварництво), меценатство і приватна власніть[24 Паляниця]. Про яке кріпацтво могло взагалі йтися до часів окупації Російською імперією? Рабство з'явилося в Русі (англ. Рутенії) та в Україні (Кримській державі) тільки за часів колонізації європейцями з території новоствореної ними Російської імперії в Приураллі (з 1700-их років).

Такий міф про те, що поляки тримали русів в Русі (англ. Рутенії) у рабстві, був створений росіянами за часів Російської імперії та пізніше при радянській ідеології[25]. Власне кріпацтво (рабство) запровадять колонізатори тільки після окупації України з 1792 та Русі (англ. Рутенії) з 1795 року[26][27]. По-друге, ви можете уявити собі сьогодні повстання простого народу проти багатих людей та керівників районних, міських і обласних адміністрацій? Це тоді будуть окремі кримінальні злочини, і вони будуть припинятися поліцією, а злочинці будуть розшукуватися десятки років — і ніщо інше. Щодо «польських магнатів», то більшість з них все ж таки були русами (русинами, рутенами) за національністю, а зовсім не ляхами (тобто поляками). А «поляками» русів (русинів, рутенів) називали тільки тому, що тоді усіх мешканів усієї Республіки так називали. Крім того, і руси (русини, рутени) також могли мати маєтки в Польщі, Литві (Білорусі). Міф «повстання закріпаченого поляками народу» особливо набув поширення в радянські часи[28], бо потрібно було під війни між націями і державами підводити щось, на кшталт кріпацтва. Наприклад: що, мовляв, у Російські імперії — то народ встав проти багатіїв; що, мовляв, Річ Посполита (укр. Республіка) була не краще за Російську імперію — теж запроваджувала рабство. Тобто таким чином розкручували ідею, нібито ці погані поляки — вороги русам (русинам, рутенам) і сучасним українцям[29].

Така ідея просувалася, щоб показати, що треба разом із Росією «дружити» проти поляків.

В дійсності загальні ж закони в Республиці і ВКЛР були однаковими і для усіх держав-членів. А втікачів-злочинців і сьогодні розшукують десятиріччями — це не пов’язано із кріпацтвом, а пов’язано із криміналом та відповідальністю за злочини. Звичайно, що суспільство тих часів було менш освіченим, ніж сьогодні; законів було менше; права простих людей часто ігнорувалися (як і сьогодні). До речі, в радянські часи селянам жилося теж дуже важко, і вони не мали паспортів, але все ж таки ніхто не називав це рабством: дітей не продавали офіційно за гроші; селяни не здіймали війн проти голів колгоспів тощо.

Слід розрізняти поняття «повстання», «революція» і «війна»:

— повстання — це хвилювання, можливо зі зброєю та погрозами, великої кількості людей[30] на вулицях; біля фабрик (я не кажу про забастовки, коли просто не виходять на робочі місця); в місті; вихід активістів до місцевої влади (або до директора фабрики, колонії) із конкретними господарськими вимогами: змінити закон, правила, керівника тощо. Ці вимоги або виконуються, або повстанців розганяють та активістів заарештовують. В Росії повстання часто ще називали бунтом[31];

— революція — це багато масових повстань по всій країні в усіх містах і селах, в результаті яких як правило змінюються державні закони або навіть правитель. Старий правитель тікає (Янукович 2014) або його вбивають (Франція 1793[32], Росія 1917[33], Румунія 1989[34]). У народа немає професійної зброї, гармат, спорядження — все відбувається стихійно, за ідею, з підручними засобами, може з невеликими партіями закупленої зброї;

— а війна — це або напад однієї дрежави на іншу, з метою захвату територій чи просто ослаблення ворога. Або ж це підняття певної нації (яка мала колись державу) на визвільну війну проти оккупантської нації (та його держави) — тобто проти загарбника (наприклад, війна Дмитра-Гришка I 1605, війна Степана Разіна 1667—1674).

Отже, «війна Хмельницького» була саме війною, а не повстанням, і зовсім ніяким не бунтом селян. І слід звернути увагу, що тоді русів (русинів, або рутенів) ніхто українцями ніколи не називав, а в цій війні мова йде про війну саме українців проти Республіки. Тобто це не слов'яни руси (русини, рутени) стали на повстання, а то кипчаки українці (кримці, колишні кумани, хозари) стали на війну. А вони — кримці — це зовсім інша нація. Відбулася саме справжня війна — із 300-тисячним добре озброєним, упорядненим, загартованим і навченим реєстровим (просто «татарським») та добровольчим професійним (тобто козацьким) військом. То була війна кримської нації проти русів, яка почалася через бажання кримців (грец. перікопців, укр. українців) звільнити свої північні кримські (українські, колишні хозарські, куманські, або половецькі) землі, які раніше були захоплені Руссю (англ. Рутенією) і Республікою в Першій кримсько-руській (україно-русинській) війні (1596—1607 рр.)[35].

572. Три Тартарії: «Мала тартарія» (Україна), «Тартарія» (Росія), «Велика тартарія» (Сибірія і Казахстан)

Нагадаємо, що були відомі в історії три Тартарії, які отримали свої назви штучно, від європейців. Перша — це Мала тартарія, вона ж Крим (лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава) зі столицею в Азові (не в сучасному містечку з «Азовською» фортецею на узбережжі, а на річці Дон в Ростові-на-Дону). Друга — це Тартарія, або сучасна Росія зі столицею в Самарі (Сара 2, Беркімам), і яка періодична вміщала в себе мокшанські землі ‘Білої Русі або Московії’. Третя — це Велика тартарія, ядром якої був Казахстан, до якої входили кипчацька держава Сибірія зі столицею в Тобольську, й інші сусідні країни (майже вся східно-північна Азія).

Коли надволзькі татари (русскіє, колишні алани) втрачали владу у фінській державі Московії, то керівництво поверталося на середнє Надволжя, й країна знову відображалася європейцями на мапах під назвою Тартарія. Тобто, коли Московія (Біла Русь або Московія) повертала собі мокшанське управління, тоді ординська русская Тартарія ставала окремою державою. Саме Тартарія пізніше перейняла собі нову назву «Росія», а «надволзькі татари» (алани, вони ж сарацени, або «золоті» ординці) стали офіційно йменувалися етнічними «русскімі». Назва «Тартарія» або неофіційно «Московська тартарія»[36] з’явилася після того, як золотоординці (або алани) перенесли свою другу столицю з міста Беркімам (сучасної Самари) до московського міста Перум. Нагадаємо, що Беркімам (Самара, Сара 2, або «Сара-Берке») був другою столицею Аланії після Сара (Золотого міста, сучасне Саратов, або укр. Золота гора). Колись саларський Амір Темур «Кульгач» (англ. «Тамерлан») розгромив південь Аланії (колишньої Сара орди, укр. Золотої держави), після чого столицю перенесли на північ у Самару, а потім взагалі в мокшанську столицю Перум (Москву). Саме алани після перенесення столиці перейменували місто Перум на «Москву» за назвою річки Мокша (Москва)[37]. Після цього вони перейменували всю Алланію за назвою нової столичної області — і таким чином у них вийшла «Московська тартарія». Трохи згодом алани (або вже надволзькі татари) перейшли на християнство у 1462 році (перехопивши інститут церкви у мокшей, вбив при цьому мокшанського митрополита Йону) (пункт 416). А сьогодні надволзькі татари (русскіє, колишні алани) вважають себе головною (титульною) нацією в Росії та займають провідне місце в управлінні країною й засобами масової інформації.

Велика тартарія — це велика імперія на північному сході Азії. Ця імперія була відома під назвою «Тартарська імперія» або латиною — «Tartaria Sive Magni Chami Imperium», що означає «Тартарія або Велика імперія». Chami (укр. камі, чамі)[38] це вірогідно в значенні «чудова», «красива», «божественна» або «головна»[39]. До неї входили декілька країн, серед яких головною державою був Казахстан (Яссія, або Велика орда, колишня Монгольська імперія), а також входила Сибірія.

Сибірія — це кипчацька держава, яка розташована на південному сході від Уральських гір. Сибірія була відома в давнину під назвою «країна Шибанітів»[40], або англ. Shibani, а також під умовною назвою «Сибірське ханство»[41]. На мапах 1600-их років вона підписана як «Sibiria». До складу ‘Тартарії або Великої чарівної імперії’ країна входила з кінця 1500-их років та до колонізації німцями й англійцями[42]. Столиця Сибірії — місто Тобол (Тобольськ). Корінна нація — сибіряки, яких в Росії раніше називали «сибірськими татарами», а сьогодні вони називають себе «русскімі». Крім цього, в давнину їх також, як і казахів, називали «моголами» (mongols), тобто «великими»[43]. «Сибірські татари» сьогодні майже всі сповідують християнство (грецького обряду, або укр. «православ’я»), на відміну від казахів, які залишили собі іслам (сунітського обряду)[44]. На сьогоднішній день Сибірія втратила державність і є частиною Росії (тобто колишньої Тартарії). Не плутайте державу Сибірію з іншою географічною назвою — «Сибір». «Сибіром» сьогодні іменують величезну територію від Уральських гір до берегів Тартарського (Північного Льодовитого) та Тихого океанів.

Казахи тримали під контролем також Китай[45], де довго правили нащадки синів Чингісхана, та інші північно-азійські держави. Про правління кипчаків в Китаї написано також у книзі Даніярова Калібека «Альтернативная история улуса Жушы — Золотой Орды» (Алматы 1999)[46 Данияров]. Відомим татарським казахським ханом в Китаї був Кубілай Толуйович (з 1271 року) (пункт 265).

Мала тартарія — це давня кипчацька причорноморська, приазовська і прикаспійська держава, яка ще відома під умовною назвою «Кримський ханат» (Crimea Khanat), що означає «Кримська держава». Розташована вона на південь від слов’янської країни Великого князівства Руського (Русі, англ. Рутенії). Першою назвою держави було «Косарія» (укр. «Хозарія», лат. «Газарія»), другою — «Куманія» (англ. Cumania), потім «Кримея» (Крим, кр. Qirim, від назви античної Кімерії), грецькою мовою — «Перікопенська тартарія» (або «Перікопа»), що українською перекладається як «Українська держава» (або «Україна»), остання назва латиною — Мала тартарія. Одна з перших відомих куманських (кримських, або половецьких) книг називається «Кодекс Куманіка». Вона присвячена одній з кипчацькій (лат. татарській) мові, а саме — половецькій, або куманській (старокримській). Це словник куманської (старокримської), італійської і перської мов, який був створений для торговців, що масово були проїздом або навіть працювали на кримському (українському) півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»). У російській історії Малу тартарію називали «Кримським ханством» та просто «Кримом», а кримців (куманів, хозарів, або українців) називали, як не дивно — «турками»[47], а кримську мову — тюркською. У Малій тартарії (тобто в Україні) за майже 1400 років існування було чотири столиці, які переносилися по мірі окупації країни. Перша столиця — Тана-хань (Азов, тур. Азак, алан. Аттамангорода, Ростов-на-Дону, неподалік «Азовської» фортеці на морі) у гирлі річки Танаїс (укр. Дон); друга — Команія (беручи до уваги зображення з Каталонського атласу 1375 року — це вірогідно Маріуполь); третя — Ак-Чакум (Очаків, сучасний Миколаїв, неподалік «Очаківської» фортеці на морі) у гирлі річки Південний Буг; четверта — Бахчисара (Ак-Мечеть, сучасний Сімферополь, неподалік маленького містечка Бахчисарай із літнім палацом) на території півострова Херсонеса Таврійського (сучасного «Кримського»).

Нація Малої тартарії — це кримці, або кумани, вони ж чумаки (англ. cumans, або comans), колишні хозари, також їх у 1700-их роках називали просто «татарами», руси колись називали «половцями» (від назви великої області Дике Поле «Хлібороба» — сучасної Донецької, Луганської і Волгодонського району). За часів Російської імперії кримців, які прийняли православ’я, стали називати прізвиськом «хахли», що означало «народ» від видозміненого та русифікованого кримського слова halq (українсько-кримськотатарський словник на 10000 слів[48 Усеїнов]. Це прізвисько збереглося до сьогодні. Сьогодні майже всі кримці сповідують християнство (грецького обряду, orthodox, укр. «православ’я») та офіційно називають себе етнічними «українцями», хоча росіяни називають українців терміном «хахли» (в розмовній мові саме через літеру «а», письмово — «хохли», через «о»), за звичкою, яка утворилася в Російській імперії. Така хибна назва виникла через те, що зрусифіковані народи вбачали в цьому кримському слові halq схожість до слова «хохол», що означає пучок пір'я на голові птахів, іноді, алегорично — пучок волосся, чуб на голові людини. Була створена легенда, що українців називають «хахлами» саме за чуби, які нібито носили на голові козаки. Деякі козаки дійсно носили довгі чуби — ці козаки були відьмаками, або «характерниками», таких було небагато (пункт 591). Всі ж інші носили звичайні зачіски, які були не більш чубатими, ніж у турків чи русскіх. Тобто, це прізвисько не має відношення до засічки.

Українців, які зберегли іслам, називають кримцями (кр. «киримли»), або «кримськими татарами», вони здебільшого проживають на півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»). Ті, які перейшли в єврейську релігію (укр. гебрейство, або «юдаїзм»), називаються «кримчаками» (так звані хозарські євреї). А ті, які опинилися на окупованих Росією територіях Кубані, Тамані, Ставропілля та сучасного «Кримського» півострову — називають себе «русскімі», втративши національну свідомість. Протягом століть проживання у Російській імперії та в Україні, руси (русичі, або русини, рутени) і православні українці (кримці, вони ж «хахли» від кр. halq «народ») дуже змішалися.

573. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) з 1649 року. Зборівський мир

1649 — навесні цього року війська Республіки переходять у контрнаступ[49] проти Криму (України) — на Волинію та на окупований кримцями (українцями) русинський Київ, з метою визволіти території Русі (англ. Рутенії). Військо очолив русинський (рутенський) воєвода Єремія (Ярема) Вишневецький[50] (батько Михайла-Корибута Вишневецького — майбутнього правителя ВКЛР, племінник Петра Могили), він вивчав військову справу в Нідерландах, Італії, Іспанії, був магнатом[51 Паляниця] [52 Полібійчук]. З території Польщі вирушило 30-титисячне військо під проводом голови Республіки Яна-Казиміра II Жигимонтовича[53 Зборівська]. Частина війська Кримської держави (грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави) йде в Івано-Франківську і Тернопільську області Русі (англ. Рутенії)[54].

В серпні 1649 року на річці Стрипа в містечку Зборів кримці (українці) захопили табір військ Республіки. Через нестачу людей і провіанту, керівництво Республіки пропонує кримцям (українцям) укласти договір[55 Зборівська]. Каган ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) Іслям-Ґірей III Селяметович пропонує мирні тези, на які Республіка погоджується[56], після чого проходить зустріч між каганом ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) та головою Республіки в русинському містечку Зборів (в Тернопільскій області)[57]. Там і була підписана мирна угода, яка умовно відома під назвами «Зборівський трактат»[58], «Зборівський договір»[59], а точніше — «Декларація ласки Його королівської милості на пункти супліки Війська Запорозького»[60]. Військо Кримської держави (України) руси (русини, рутени) називали «запорізькою», бо з погляду зі сторони Русі (англ. Рутенії), Кримська держава була розташована за дніпровськими порогами. З боку Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) договір схвалив каган Кримської (Української) держави Іслям-Ґірей III Селяметович, який був кервником і, скоріше за все, родичем гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького» (про це було у пункті 567). А підписав трактат голова Республіки Ян-Казимір II Жигимонтович з роду Ваза (головував 1648—1660 рр., а у 1660—1668 рр. стане королем Польщі)[61 Зборівський трактат]. Різні дослідники стверджують, що договір нібито підписав і сам Хмельницький, але в дійсності таких підтверджених відомостей не існує[62 Бантиш-Каменський]. Угоди все ж таки підписують діячі однакового рівня, тобто правителі, а не воєводи і гетьмани[63]. Правителем союзу ВКЛР в цей час був Януш Радзивілл[64], а великим князем Русі (західна частина якої залишилася незалежною) був Микола «Ведмежа лапа» «Потоцький» Якович[65]. Після цього Кримська держава (Крим, лат. Кримея, гр. Перікопа, укр. Україна) припинила військові дії, війна скінчилася. Трактат (угода) буде затверджений урядом Республіки в 1650 році[66 Зборівська угода]. Руські (русинські, рутенські) землі залишалися під контролем кримців (українців) в кордонах, закріплених в Зборівській угоді (примітка: і ці землі вже називалися «Україною» — тобто русинським перекладом грецької назви Криму «Перікопа»). На цих окупованих русинських (рутенських) територіях кількість кримських (козацьких, або українських) військ не повинна була перевищувати 40 тис.; війська Республіки повинні були покинути ці території[67]. Також за договором усім учасникам дій проголошувалася амністія, тобто нікого за участь у бойових діях переслідувати не повинні з обох сторін. Руси (русини, рутени) що залишалися жити на цих землях, мали право й надалі сповідувати грецьку і римську віру, а русинські митрополіти і духовники як і раніше вважалися шляхтою (тобто знатью)[68 Бантиш-Каменский].

574. Жахи Другої кримсько-руської (україно-русинської) війни

В результаті війни кримські (українські) військові, тобто реєстрові (так звані «татарські») і контрактні професійні («козацькі») загони, пройшлися всією територією Русі (англ. Рутенії) із півдня на північ і зі сходу на захід. Вони розоряли руські (русинські, рутенські) села[69]; палили будинки; вбивали мешканців — русів (русичів, або русинів, рутенів), людів (юдів, або біл. «жидів», людичів, лютичів, лужицьких сорбів, більшість з яких сповідували єврейську релігію); багатьох жінок забирали з собою, щоб продавати потім на ринках до східних країн[70]. Ніхто не обирав жертв за національною ознакою, усі вони загинули внаслідок військових дій[71].

Згідно із записами «Глибокий мул. Хроніка Натана Гановера» (Венеція 1653)[72], автор яких був з містечка біля Острога та став безпосереднім свідком подій: «Із декого живцем здирали шкіру, а тіло кидали собакам; декого, відрубуючи руки й ноги, кидали на дорогу та переїжджали возами і топтали кіньми; декого, піддавши багатьом тортурам, але не забивши, залишали на вулиці конати у тривалих передсмертних муках: вони плавали у власній крові, аж поки не випускали Духа; ще інших закопували живцем у землю. Ворог різав немовлят у лоні їхніх матерів, а багато дітей було порубано на шматки, немов рибу. Вагітним жінкам розрізали живіт, діставали плід та кидали його в обличчя, а декому до розрізаного живота зашивали живого кота й відрубували руки, аби жінка не могла витягти кота. А ще вішали дітей на груди матерів, або, настромивши на шворінь, смажили на вогні й примушували матерів їсти їхнє м’ясо...»[73 Гановер] Кінець цитати.

Звичайно, що лютицький (який був єврейської релігії, лат. гебрейської) свідок подій пише лише про своїх сородичів по релігії — євреїв (лат. гебреїв), — оминаючи увагою чоловіків і жінок іншої віри (примітка: бо єврейство, або лат. гебрейство — це не нація, а віра), тому, якщо почитати цю хроніку, може скластися враження, що вбивали виключно тільки євреїв (гебреїв). Але у тій війні, що тривала два роки, загинуло біля 80 тис. чоловіків і жінок різних національностей[74], більшу яких складала ж, звісно, корінна нація — руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени). Вороже військо не розділяло мешканців за націями, а майже усі поселення Русі (англ. Рутенії) були, звичайно, руськими (русинськими, рутенськими).

«Одали (П’ятикнижжя Мойсееве, написані на пергамені й намотані на дві дерев’яні осі, які називаються «деревом життя») вони дерли на шматки й робили з них черевики та чоботи, ремінцями для прикріплювання тфілін (шкіряні коробочки з чотирма уривками з Тори, які під час вранішньої молитви накладають на чоло та ліву руку, прикріплюючи їх ремінцями) обв’язували ноги, а самі тфілін викидали на вулицю. Священними книгами вони вимощували вулиці, а деякі з них використовували, зважаючи на їхню м’якість, для виготовлення пижів до рушничних стволів».[75 Гановер]

Руський (русинський, рутенський) народ мав великий страх перед українцями (кримцями), і козаками в тому числі, — від них ховалися у льохах, переховували дітей. Навалі українського (кримського) війська протидіяли військові Русі (англ. Рутенії) і Республіки. До речі, українське військо автор у вищевказаній книзі в той час часто називає також «татарами». Іноді згадуються окремо козаки і окремо татари — це значить, що у війську були і контрактники (тобто добровольці, найманці, вони ж «козаки»), і звичайні регулярні солдати. Але ж вони усі при цьому були офіційними військовими Криму (України), у військових лавах якої могли перебувати також і добровольці-іноземці, так само як і в лавах армії Русі (англ. Рутенії) і Республіки.

Навряд-чи козаки і регулярні солдати навмисно вбивали простих мирних євреїв або русів, або ляхів (сучасних поляків), хоча окремі подібні випадки, звичайно, могли мати місце. Здебільшого українці (кримці) не розрізняли русів від ляхів (сучасних поляків), а також від людичів (лютичів, лужів), що в невеликій кількості теж проживали серед русів, іноді навіть в окремих поселеннях або кварталах. Для них, кипчаків, усі слов’яни були на одне обличчя, хоча деяких людичів може відрізняли вкрапління арабських або східних генів (які отримали людичі-пілігрими, котрі колись століттями мандрували по півночі Африки та Леванту в пошуках дива і спасіння).

Серед українців (кримців, або колишніх хозарів, куманів, половців) теж були такі, що прийняли єврейську (лат. гебрейську) релігію і ходили до синагог (ще з часів кагана Обадія I, який правив у 770—810 рр.). В українській (кримській), в тому числі в козацькій, армії не було взагалі ніяких причин відноситися до людичів (лютичів, біл. «жидів», тобто лужицьких сорбів, лужів) якось інакше, аніж до русів (русинів, рутенів) і ляхів (поляків). Окрім того, деякі зауваження єврейських (лат. гебрейських) спільнот про те, що українські козаки вчиняли тоді навмисний «погром» мешканців, які сповідували єврейську (лат. гебрейську) релігію, продиктовані скоріше загальною антиукраїнською пропагандою часів Російської імперії та Радянського союзу (СРСР)[76]. Адже достеменно відомо, що влада і в імперії, і в радянській країні до євреїв (лат. гебреїв) усіх національностей (слов'янських, кипчацьких, кавказьких, азіатських тощо) ставилася дуже негативно, через що нацьковувала на них представників інших релігій. Це називалося терміном «антисемітизм»[77], який взагалі-то є неправильним. Термін про семітів ввів Август Людвиг Шлёцер (нім. August Ludwig von Schlözer)[78] наприкінці 1700-их років в Російській імперії (колонії європейців), це він же й вигадав «скандинавське походження русів»[79]. Одночасно з цим велася і антиукраїнська пропаганда, в яку пропагандисти вплітали і антисемітизм. Вбивства євреїв (лат. гебреїв) під час тієї війни 1648—1649 рр. відбувалися не частіше, а навіть значно рідше, аніж вбивства русів, бо загалом євреїв (тобто лютичів з єврейською релігією) в Русі (англ. Рутенії) було значно менше, ніж етнічно корінної нації русів (русинів, рутенів). І звичайно ж, не забуваємо про те, що в історії усі руси (нім. русини, англ. рутени) та лютичі (лужицькі сорби, людичі, лужи) в цілому названі «поляками», тому що вони були мешканцями Республіки, яку тоді часто називали просто «Польщею». Відповідно, мешканець «Польщі» — «поляк», а деталей ніхто в Російській імперії особливо не уточнював.

575. Кримці утворюють регіон «Українська Козакія» (або умовно «Гетьманщина») — це руські (або русинські, рутенські) землі, окуповані кримцями (українцями, або козаками)

За цим Зборівським миром (вказаний раніше в пункті 573) русинські Северинська (або Чернігівська), Брацлавська (Бреславська, сучасна Вінницька) та Київська (без Полісся) області залишаються під контролем Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України)[80]. Кримці (українці) надали їм одразу нову назву — «Кримська Козакія», що руською (тобто русинською, рутенською) мовою перекладалося як «Українська Козакія». Пам’ятаємо, Крим (лат. Кримею, кр. Qirim) грецькою мовою називали «Перікопа», а з грецької ця назва руською (тобто русинською, рутенською, сучасною українською) перекладалася як «Україна», «Вкраїна». Це означає щось перерізане, вичлінене, викраєне, вкраєне, україне, перекроєне: мова йшла про специфіку топографії, широкі ріки з довгими лиманами, берегову лінію країни із врізаними в море півостровами Херсонес Таврійський (сучасний «Кримський») і Тамань. Про це більше написано в пунктах 194, 203, 397, 500. Хоча багато дослідників (в тому числі і Грушевський М., Соловьев С. та майже усі інші) продовжують повторювати імперську ідею, що назва «україна» означає лише «прикордоння»[81] чи «край» (в сенсі «рідна сторона», «страна»[82]). Але тут виникає законне питання: чому ж тоді «Прикордонням» не звали усі інші сусідні країни — Польщу, Чехію, Самогетію (сучасну Литву), Росію або Німеччину? Адже вони також були розташовані біля чиїхось кордонів.

Через те, що на окупованих русинських (рутенських) територіях розмістили ставку одного з гетьманів Кримської держави (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України), то цей регіон також називали неофіційною назвою «Гетьманщина»[83]. Але на жодній географічній мапі такої назви немає, бо це була умовна розмовна назва, яку стали здебільшого використовувати за радянських часів[84]. Деякі історики (-імена) чомусь використовують термін «гетьманщина» навіть сьогодні[85].

Руси (русини, рутени) й інші слов’яни (поляки, литвини, людичі) були зобов’язані покинути північні землі Криму (України), а саме область Порог (Запорізьку)[85]. Жовніри (тобто військові Республіки) покинули Українську Козакію. Після цього саме в місті Чигирин Черкаської області, один з гетьманів Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) зробить собі військову ставку та займе маєток у сусідньому селі, яке називалося Суботів. Сьогодні в Чигирині у колишній резиденції Богдана-Зиновія «Хмельницького» «Михайловича» працює музей[87]. Він став першим намісником цього регіону. Але при цьому за домовленістю, як було вже зазначено вище, Крим (лат. Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) могла концентрувати біля кордонів Русі (англ. Рутенії) і Литви (Білорусі) (які залишалися, звичайно, як і раніше, частиною Республіки) — тобто біля кордонів Республіки — не більше 40 тис. військових[88].

В Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопі, укр. Україні) було запроваджено новий адміністративно-територіальний устрій. Проведена чергова реформа армії, яка дислокувалася у столиці області Порог в місті Нігрополь (або Нова Січ Запорова, сучасний Нікополь)[89]. Відбулася реформа державних інституцій, дипломатія намагалася досягти міжнародного впливу[90].

Отже, в підсумку Другої кримсько-руської (україно-русинської) війни кримці (українці) не тільки повернули свої землі — Ак-Чакумську тартарію (Очаківську область), Буджацьку (Одеську) область і місто Кудак (сучасний Дніпро)[91], а й отримали контроль над великою частиною земель Русі (англ. Рутенії), включаючи руську (русинську, рутенську) столицю Київ.

576. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1649 року проганяє з країни європейських чиновників, впроваджує рабство, вступає у війну проти Республіки

1649 — ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) в цей час перебуває під управлінням надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, «золотих» ординців). Країною все ще править великий хан Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») (правив у 1645—1674)[92]. Він розриває усі відносини з англійськими торговцями та вимагає, щоб вони залишили країну. Дозволили їм торгівлю тільки у вепському місті Архангел (яке й було засновано англійцями[93 Milton]), але з великими податками[94].

В ці ж роки в країні з’являється традиція писати доноси на невдоволених владою. Тих, на кого написали донос, надволзькі татари (русскіє, колишні алани) ув’язнювали й вимагали від його родичів викуп[95].

Після повстання мокшей у 1648 році починаються репресії проти цілої нації, утискання мокшан за національною ознакою, порушення їхніх прав[96]. Так вперше в Росії з’явилися нацизм і рабство, за надволзькотатарського (русского) правління[97]. Мокшанським селянам заборонили змінювати місце проживання та почали відбирати в них власну землю. Також їх почали закріплювали за власником, на якого вони були змушені працювати[98]. Такі надволзькотатарські (русскіє) поміщицькі поселення з власником називалися «вотчиною»[99], а мокшанські селяни-раби — «холопами»[100]. Ви ж розумієте, що свої проти своїх такого чинити не стали б — так вчиняють тільки окупанти-вороги проти корінних націй.

1650 — під керівництвом надволзькотатарського (русского, або аланського) патріарха Нікона[101] були змінені церковні традиції[102]. Їх затвердили на Московському соборі. Вони стосувалися особливостей стосовно того, як саме правильно хреститися, як проводити обряди[103]. Ці зміни стали більше схожими на грецькі, а не на фінські, як було до цього[104]. Багато фін — московити (мокші, лат. москалі, moxel) і ерзяни (лат. мордва) — не сприйняли цих нововведень і намагалися дотримуватися старої віри[105]. За це їх почали переслідувати, спочатку в 1656 році[106], а потім знову — у 1682 році[107]. Все це відбувалося за правління надволзькотатарського (русского) великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»)[108].

577. Славини (новгородичі) і плесковичі у 1650 році. Голодомор і ополчення

1650 — почало збиратися народне ополчення двох слов’янських націй — в Плесковії (м. Псков) та Новогардії (м. Новгород) — проти надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, або золотоординців)[109]. У цей час ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Русскою державою) все ще править великий хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович«). Багато плесковичів й новгородичів на той час були біженцями у Швеції (після того, як Новогардія знову потрапила в окупацію з боку 'Білої Русі або Московії' внаслідок Столбовського миру 1617 року[110 Между]). Вперше надволзькі татари (русскіє) захопили Новогардію і Плесковію, які колись були незалежними державами, у 1478 році (про це написано в Главі 11 в пункті 423). Потім надволзькі татари (русскіє) захоплювали Новогардію у 1579 році (тоді й виникла легенда про «скам'янілого голуба», описана в пункті 474). Новогардія І Плесковія виходили ненадовго зі складу Московії у 1610 році (ще у 1581 році на звільнення Пскову від надволзькотатарських (русскіх) загарбників стали війська Республіки під проводом її глави — Стефана-Баторія Іштвановича)[111]. Тепер же окупаційний надволзькотатарський (русскій, або аланський) уряд захотів, щоб Швеція перебіжчиків видала й пообіцяв шведам заплатити за них грошима та зерном[112]. Але попередньо це зерно надволзькотатарські (русскіє) загарбники почали силоміць відбирати у самих же плесковичів й новгородичів[113]. Пізніше росіяни причиною війни назвуть «дефіцит хліба та ріст цін»[114 Псковское]. Російські історики, наприклад імперський історик-пропагандист Соловйов Сергій[115] (1820—1879), підносили це трохи навпаки — що це зі Швеції (з Інгрії і Карельської області) були біженці на територію Росії[116], і Росія «жертвувала викуп, коштовності і зерно шведам, щоб захистити біженців і не віддавати їх до лютерської Швеції, бо не може цар взяти на душу такого гріха, і тому вирішили викупити перебіжчиків»[117 Соловьев]. При цьому самі російські історики (-імена) говорять, що росіяни «купували» зерно у місцевих селян[118]. Грошима зібрали 20 тис. рублів[119 Соловьев]. Треба зауважити, що в дійсності в 'Білій Русі або Московії' рублів тоді ще не було, а були дєньгі, тобто розплачувалися дєньгой[120 Денежная]. Слово «дєньгі» має кипчацьке походження[121] з часів, коли Росія називалася Золотою державою (Сара орда). Тоді золотоординська монета називалася «данг»[122], від неї і походить «денга» (згідно даним музею банку Росії)[123 данг] — це тартарські гроші, які надволзькі татари (русскіє, колишні золотоординці) ввели в обіг ще за правління свого великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича») у 1360—1377 рр.[124] Після дєнєг до обігу стануть єфімки[125]; а при Петрі I — ненадовго голландські талери[126]; і вже тільки пізніше введуть рубль та написи кирилицею[127]. Тому Соловйов С. використовує сучасний для нього термін, але зовсім не притаманний тому часу, який він описує.

Північні слов’яни стали перед загрозою голодомору. У підсумку Плесковія і Новогардія хочуть від’єднатися та стати незалежними. Повстанці відтворили власні державні органи влади Мирський Схід та Сеймська Ізба в Плесковії (Пскові) і Сеймські Старости в Новогардії[128 Хлебный]. Це остаточно підіймає їх на визвольну війну. Правителем Плесковії обрали Гаврила Демідова[129], а Новогардії — Жеглова[130]. Усіх надволзькотатарських (русскіх) намісників, що правили там — розгромили[131].

Проти повстанців влада ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) направила надволзькотатарських полководців Івана «Хованського»[132], Федора «Волконського»[133], Олексія «Трубецького»[134] й «Бестужева»[135] з каральним ординським військом[136]. Бої тривали більше п'яти місяців (з лютого по липень включно, та ще місцями до 1651 року)[137 Псковское] й закінчилися поразкою північно-слов’янських ополченців, їхніх очільників стратили[138].

Ви ж розумієте, що усі ці вищевказані прізвища русскіх полководців — умовні. Вони взяті від міста походження, виграної битви або від батьківського імені. Справжні сучасні прізвища з’являться тільки за часів створення голландцями, німцями, австрійцями, англійцями і французами колонії «Російської імперії», тобто не раніше 1698 року[139].

Найцікавіше, що російські історики (-імена) часів Російської імперії цю визвольну війну двох слов'янських націй — плесковичів й новгородичів — та геноцид проти них з боку надволзьких татар (тобто русскіх) назвали «хлібним бунтом»[140]. В російській історії подібні війни ще називають «міжусобицею»[141 Значение]. При описі цих подій російські історики (-імена) взагалі усі сторони цієї війни називають «русскімі»[142]. Наприклад, псковичі в них «русскіє», і надволзькі татари (алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці) в них теж вже «русскіє» (хоча назву «русскіє» надволзькі татари собі офіційно візьмуть пізніше). Й точно так «міжусобицею» сьогодні надволзькотатарська (русская) влада імперії-колонії «Російської федерації» називає свою чергову кроваву та жорстоку війну проти русів (русичів, або русинів, рутенів) й українців (кримців, козаків, колишніх куманів, половців, хозарів). Цю війну русскіє (тобто етнічні надволзькі татари) розпочали в 2014 році з метою захоплення українських (кримських й русинських) територій і ресурсів. Крім того, метою цього сучасного вторгнення русскіх ординців до України (Русі і Криму) є проведення корінним мешканцям — русам (біл. русичам, нім. русинам, англ. рутенам) та українцям (кримцям, колишнім куманам, хозарам, або козакам, «хохлам») геноциду за те, що ті не хочуть називати себе «русскімі». Але, але в першу чергу — щоб вкрасти родючі чорноземи, зерно, вихід до морів й великі ресурси руди, вугілля, газу, золота, солі.

578. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) з 1650 року. Невдалий союз з Молдовою

1650 — ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) укладає угоду з Молдовою, за якою Молдова зобов’язується не підтримувати Республіку[143]. Угода закріпиться одруженням в 1652 році принцеси Розанди Василівни з роду Лупул (дочки правителя Молдови) з Тимошем Богдановичем (сином гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького»)[144]. Трохи пізніше місцева знать вирішила повалити владу Василя Лупула, правителя Молдови[145]. Через це ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) висилала йому військову допомогу, але це не допомогло[146]. У підсумку до влади в Молдові прийде новий правитель, який візьме курс на політику дружби з Республікою[147].

579. «Посполіте рушення» (укр. «республіканський рух») в Республиці в 1650 році. Контрнаступ русів (русичів, або русинів, рутенів) проти кримців (українців). Білоцерківські списки

1650 — Республіка (тобто співдружність двох народів — ВКЛР і Польщі) почала мобілізацію населення для звільнення втрачених земель Русі від кримців (українців)[148]. Нагадаю, що величезний центральний регіон Русі (англ. Рутенії) разом з Києвом був окупований в 1648 році кримцями (українцями) під керівництвом Богдана-Зиновія «Хмельницького», який був гетьманом (тобто воєводою, або полководцем) кримської армії. Цей регіон назвали офіційно «Українською Козакією», також він відомий під назвами «Україна або Козакія», «Україна або земля Козаків». Ця територія тягнулася від міста Полтава до кримського міста Бендери (сьогодні в складі Молдови) і містила в собі Київську, Чернігівську і Брацлавську (Вінницьку) області.

Ця назва території зберігається більше століття. До кінця 1700-их років, можна буде знайти такі написи на європейських мапах: Ukraine pays des Cosaqyes (Україна — Країна Козаків), D'Ukraine ou Pays Des Cosaques (Україна або Країна Козаків), Ukrajna o Paese de Cosacchj (Україна або Країна Козаків), Vcriania o Paese de Cosacchj (Вкраїна або Країна Козаків), Ucrania Cosaccorum (Україна Козацька), Ukraine ou Cosaquie (Україна або Козакія).

Крім того, окремо на різних мапах можна зустріти ще такі райони Криму (лат. Кримеї, Crimea, грец. Перікопи, укр. України): Dzyke Pole ou Campagne De Cossaques Zeporoski (Дике Поле, або Земля Запорозьких Козаків), Terra Cosaccorum zaporoviensium (Земля Козаків запорозьких), Territ Cosaccorum Zaporoviensium (Земля Козаків Запорозьких), Cosaques Zaporiski (Козаки Запорозькі), Cosaques Сzaporowski (Козаки Запорозькі), Cosakki Saporoski (Козаки Запорозькі), Dniepri Kosak (Дніпровські Козаки), Kozaci Slobodsczy (Козаки Слобідські), Kosaken Tshernomoricen (Козаки Чорноморські), Human Cosaks (Уманські Козаки), Kozaków Humańskich y Zaporohowskich (Козаків Уманських та Запорозьких), Saporoskiaja Sieza (Запорозька Січ), Osady Zaporohowcow (території Запорозькі), Kosaks Zaporovien ou Haydamaks (Запорозькі козаки або Гайдамаки), Cosaci Bialagorodski (Козаки Бєлгородські) тощо. Це все були місця дислокації кримських (українських) військових, в тому чіслі на окупованих ними теріторіяї Русі (англ. Рутенії). Вищевказані назви зібрав і описав сучасний географ Байцар Андрій в монографії «Україна та українці на європейських етнографічних картах» (Львів 2022)[149 Байцар].

Та невеличка частина області «Червоної Русі», яка залишилася вільною від козаків, зберегла свою стару назву «Русь» (англ. Рутенія), або «Червона Русь»[150], і ще відома під назвою «Чорна Русь»[151]. Також вільними залишилися частково території Подольського і Волинського регіонів[152].

Мобілізація почалася до загального війська Республіки[153]. Набір йшов і серед поляків, і серед литвинів (білорусів), і серед русів (русичів, або русинів, рутенів). Така мобілізація носила назву «посполите рушення», тобто «республіканський рух»[154]. Метою було звільнення центральних територій Русі (англ. Рутенії) від окупаційної української (кримської) армії, а також захист Русі та всіх країн-членів Республіки.

В 1651 році війська Русі (англ. Рутенії) і Республіки (жовніри) починають контрнаступ[155]. В лютому цього року русини (рутени) доходять до міста Брацлав (або Бреслав, Вінницької області). У червні в області Волинії південніше від русинського (рутенського) міста Луцьк відбувається відома битва під Берстечком[156]. Військами ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) командували каган Іслям-Ґірей III Селяметович, полковники Филон Джаджалих, Іван Богун, Матвій Гладкий[157 Берестецька битва]. Кримська (українська) регулярна армія разом із контрактними військовими (козаками) на чолі з гетьманом Богданом-Зиновієм (Богданом «Хмельницьким» «Михайловичем»)[158] програли цей бій та відступили[159]. Ще через місяць, у липні 1651-го року, кримці (українці) відступають до русинського (рутенського) міста Білої Церкви, неподалік від Києва[160]. Богдан-Зиновій «Хмельницький» їде до тимчасової столиці Нігрополь (Нова Січ Запорова, або Нікополь)[161], а також до своїх родичів — каганів. Російські ж історики (-імена) цьому факту вигадали таке дике «пояснення»: ніби «татари захопили Хмельницького у полон»[162] (цю тезу підхоплять під час шовіністичного й більшовицького режимів також і українські дослідніки)[163 Бухало]. Хоча, наприклад, сучасний український історик Вирський Д. все ж таки вказує на те, що Хмельницький добровільно відійшов разом із кримським військом[164 Шурхало]. На початку вересня руське (русинське, рутенське) військо разом із литвинами (білорусами), розбивши кримські загони Мартина Небаби[165], вже визволяє Київ[166]. Російська ж пропагандистська історія факт визволення русами (русинами, рутенами) своєї столиці подає завсім дико і навпаки — нібито «поляки вторглися і спалили» в українців це місто[167], й цю ж застарілу брехливу версію продовжують розповсюджувати, на жаль, і українські дослідники (-імена)[168][169], не вникаючи в те, хто був ким в дійсності: хто був окупантом, а хто визволяв свою Батьківщину; і хто проти кого та за що воював[170].

1651 — цьогоріч намісник Української Козакії (так званої «Гетьманщини»[171]) Богдан-Зиновій «Хмельницький» підготував списки козаків (контрактних військових Криму) та пропозиції щодо стану руської (русинської, рутенської) шляхти (знаті) на зайнятих кримцями (українцями) русинських територіях, пропонуючи залишити місто Чигирин від контролем козаків[172]. Такий список, поданий Хмельницьким, називають «Білоцерківською угодою»[173 Бантыш-Каменский]. Список підписали гетьман війська Його Королевської милості Запорізького Хмельницький, а також полковники Ян Виговський (полковник і писар)[174], Ян Шахович, Яков Одинець, Яков Пархомович, Матвій Гладкий, Іван Кранковський[175]. В списках пропонувалося русинській (рутенській) знаті (шляхті) як і раніше користуватися своїми маєтками[176], а людичам (лютичам, людам, лужам, або біл. «жидам», єврейської релігії) теж залишатися жити там, де вони і жили до цього[177]. Південна частина Київської області ставала головною у кримських (українських) козачих намісників в регіоні Українській Козакії, а центром пропонували затвердити місто Чигирин[178]. Руські (нім. русинські, англ. рутенські) землі, що перебували в окупації під військовим козачим контролем, керувалися прямо з ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) через місцевих та кримських (українських) намісників в місті Чигирин[179]. На ці території могли поширюватися деякі закони Республіки щодо торгівлі та прав корінного руського (русинського, рутенського) населення. Військо контрактних воїнів Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) — козаків — у Київському регіоні, який неофіційно називали «Гетьманщиною»[180], пропонували тримати у кількісті 20 тис.[181] Козаки не мали права заходити на землі Литовського князівства (Білорусі)[182]. Більша частина війська Запорізького в регіоні могла бути розпущеною, але від нього мали поїхати представники («посли») до Республіки до Сейму (тобто Парламенту)[183]. Релігія і права духовників залишаються незмінними. В тексті списків також згадується про те, що багато козаків вже сповідують грецьку релігію[184 Бантыш-Каменский].

Але ці списки Хмельницького, або так звана «Білоцерківська угода» русинами (рутенами) і поляками не були погоджені[185].

580. Депортація надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, або «золотих» ординців) з території Русі (англ. Рутенії)

Надволзькі татари (тобто русскіє, колишні алани), які опинилися після війни в регіоні «Українській Козакії» під окупацією кримців (козаків, або українців), зобов’язані були залишити ці колишні русинські (рутенські) землі[186]. В результаті вони евакуювалися назад разом зі своїми адміністраціями до територій ‘Білої Русі або Московії’ під ординським управлінням (Русскої держави), включаючи окуповані ними області. При цьому надволзькотатарські (русскіє, або аланські) кацапські (укр. «казацькі») війська на своєму шляху до Московії грабували русинські (рутенські) села й викрадали русинських й кримських (козацьких, або українських) жінок і дітей. Російські історики таку масову втечу ординців, їх службовців й колаборантів називають пропагандистськими термінами на кшталт, буцімто «народні маси шукають порятунку в переселенні на територію Московської, тобто Русскої держави»[187]. На жаль, низка українських вчених радянського періоду при більшовицькому режимі (-імена[188][189]) добровільно або під впливом цензури повторювали цю саму брехню[190].

На вільній західній частині Русі (англ. Рутенії) продовжує триматися руська (русинська, рутенська) влада. Великим князем Русі (або паном і дідичем) в цей час був Микола «Ведмежа лапа» «Потоцький» Якович (в 1646—1651 рр.)[191], а одразу після нього — Марчин «Калиновський» Валентійович у 1652 році[192] (який отримав своє прізвисько від села Калиновка, Вінницької області, де його батько був магнатом і мав помістя[193]).

581. Використання нової назви «Української Козакії» — «Військо Запорове»

Кримську (українську) армію, яка базувалася в області Пороги і на південь, руси називали «Військом Запорізьким» тому, що при погляду з території русів, з півночі, кримська армія була розташована нижче порогів, на території, яка була за порогами, тобто на «запоріжжі». Вважаю, що це було просто неофіційною назвою території, розташованої південніше порогів, тобто Криму[194] (Кримської, або Української держави). Окрім козацьких загонів, що були дислоковані в області Пороги та місті Нігрополь (Нова Січ Запорізька, сучасний Нікополь)[195], існувало багато інших місць дислокацій. Наприклад, звичайно, що величезна кількість військ стояла в старій столиці Азов (Тана-хань, або Ростов-на-Дону)[196] та в однойменній «Азовській» фортеці на морі; на півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»); в області Буджак (Одеська області і Придністров’я)[197] тощо.

Історики, які не мали змогу приховати захоплення кримцями (українцями) величезної частини Русі (англ. Рутенії), і підпадання її під контроль кримських (українських) військових — тобто козаків, — вигадали пропаганду. Ці дослідники (Костомаров Н., Степанков В.[198], Смолій В., Крип'якевич І., Стороженко І.[199] та інші, хто жили при шовіністичному та більшовицькому режимах)[200] почали приховувати, що це була окупована кипчаками частина слов’янської держави, а стали стверджувати, нібито це утворилося якесь спонтанне «слов’янське» утворення під назвою «Військо Запорове (Запорізьке)»[201]. Нібито держава, нібито з якоюсь новою окремою ніцією. Таким чином, в результаті пропаганди, буцімто виникла якась нібито «окрема» держава «запорожців», хоча в дійсності Запорізьке Військо — це була просто армія Кримської (Української) держави, а також так стали називати центральну територію Русі (англ. Рутенії), яка опинилася під контролем кримців (колишніх куманів, половців, хозарів, татар, грец. перікопців, укр. українців, козаків).

Те, що козацькі гетьмани і очільники усі володіли кримською мовою і звітували в стару столицю Азов (Тана-хань, або Ростов-на-Дону, неподалік однойменної «Азовської» фортеці на морі), та часто відвідували нову ставку в місті Нігрополь (відоме також під назвою Нова Січ Запорова), російськими істориками, вірогідно, старанно приховується, бо вони зовсім не акцентують на цьому уваги[202]. Навпаки, старанно описували, що це нібито окреме «слов’янське» «військо запорізьке» буцімто хотіло набрати рис державності й перетворитися під проводом козацьких гетьманів в державу «Україну». В такий засіб пропагандистами відволікалася увага від того, що «Україною» вже давно називалася вся величезна Кримська держава (або Крим, грец. Перікопенська тартарія, лат. Мала тартарія, колишня Куманія, вона ж Хозарія).

582. Чому росіяни стверджують, що України ніколи не було (тобто, заперечують, що Україна — це держава)?

Сьогодні ми добре розуміємо, що якась окупована частина територій, як наприклад сучасна так звана «ДНР» (Донецька народна республіка)[203], створена росіянами на території сучасної України в 2014 році, окремою державою ані стати, ані визнаватися не може[204]. Саме тому росіяни і руси (русини, рутени) заперечували і продовжують сьогодні заперечувати існування тодішній «України» 1651-го року як держави. І це так, бо в дійсності тоді в той момент в тому місці під назвою «Україна» мова йшла саме про регіон «Українська Козакія» (або «Військо Запорізьке») на території Русі (англ. Рутенії).

Точнісінько так само і Русь-Україна (сучасна Україна) сьогодні заперечує державність «ДНР» — українського (кримського) регіону (старовинна область Дике Поле Дик-хана «Хлібороба»), який окупували надволзькотатарські (русскіє) окупанти у 2014 році й надали йому назву «ДНР». Але ж при цьому сучасні росіяни плутають старий регіон «Українську Козакію» (скорочено «Україну», або «Військо Запорізьке»), який дійсно аж ніяк не міг вважатися державою, із старовинною кипчацькою Українською (Кримською) державою (грец. Перікопенською тартарією, лат. Малою тартарією), яка була окремою самостійною країною багато століть з часів, коли ще називалася Куманією, а ще до цього — Хозарією (з 660 року).

Козацьке військо — це була просто добровільча контрактна армія незалежної сильної Кримської держави (грец. Перікопи, укр. України, лат. Малої тартарії). Крим (кр. Qirim, лат. Кримея) — це була нова самоназва держави, що походила від давньої античної назви «Кімерія», «Кімера»[205]. Грецькою її назвою було «Перікопенська тартарія» або «Перікопа», що руською (русинською, рутенською, сучасною українською) буквально перекладається як «Українська держава» або «Україна». А європейці на мапах з середини 1600-их років в післявоєнні часи стали підписувати державу оновленою назвою — «Мала тартарія» (що видно на усіх картах того часу, -карта).

Це усе не висвітлювали в історії Приуральської колонії європеців «Російської імперії», бо намагалися вивести історію імперії від двох окремих слов’янських держав — Русі (англ. Рутенії) та Новогардії[206]. Тому імперські історики ніяк не хотіли показати кипчацький кримський (тобто козацький, куманський, український, або хозарський) вплив на життя слов’янської держави Русі (англ. Рутенії), особливо з тих територій, які потім стануть штучно називати «Південно-руським степом»[207].

583. Європейський термін Crimea Khanat (Кримський ханат), або «Кримське ханство», «Кримська держава»

Сучасні історики радянських часів при більшовицькому режимі (-імена) усіляко намагалися відокремити поняття «Україна» від поняття «Кримея або Перікопенська тартарія», «Кримське ханство», «Крим». А про Крим (кр. Qirim, лат. Кримею, Crimea), лат. Малу тартарію, тобто власне Україну, колишню Куманію і Косарію (Хозарію, лат. Газарію) як державу, вони взагалі ніколи не згадували — вірогідно, це було «табу» (заборона)[208].

Про Крим (лат. Кримею, грец. Перікопу, укр. Україну, лат. Малу тартарію), вказану на старих географічних мапах, росіяни й досі кажуть, що це просто «якась незаселена дика степна територія»[209], що є неправдою. Може там після війни й дійсно залишилося мало вцілілих поселень, але це були офіційні історичні території незалежної суверенної держави з визнаними кордонами[210]. І такою суверенною державою Україна (Крим) залишалася до 1792 року.

Поняття цілої держави російські історики звузили до терміну «Кримське ханство» і перенесли його тільки на сучасний «Кримський» півострів, хоча на старих мапах європейці підписували назвою Crimea Khanat (Кримський ханат, або «Кримська держава») усю величезну країну від Дунаю через дніпровські Пороги до Кавказу і Каспію, а не півострів. В дійсності ж, сам півострів завжди називався «Херсонесом Таврійським» (що ми бачимо на усіх наданих в цій книзі картах) і був лише маленьким клаптиком величезної держави ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, в русинському перекладі «Української держави», в латинському варіанті — «Малої тартарії»). А правителя Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України, лат. Малої тартарії) росіяни називали то «кримським ханом», то «царем кримців»[211]. При цьому ж вони старанно намагалися приховати мусульманську складову життя українців, акцентуючи увагу тільки на діячах-християнах, на «грецькій» релігії окремих козаків або просто змінюючи їхні імена на грецькі, латинські і русинські (рутенські).

Карта 16-02. «Тартарія» (1697) — фрагмент із зображенням України (Криму)

Опис карти 16-02: фрагмент карти Герхарда Маркатора «Тартарія», м. Амстердам, 1697 р. На мапі ми ясно бачимо назву держави Крим (кр. Qirim, лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України), і вона відноситься не тільки до півострову (Херсонесу Таврійського), а до значно, значно більшої території

584. Русь (англ. Рутенія) з 1652 року. Марчин «Калиновський» Валентійович

1652 — Марчин «Калиновський» Валентійович — новий великий князь (пан і дідич) Русі (прийшов після Миколи «Ведмежої Лапи» «Потоцького» Яковича)[212]. Відомо, що він навчався в Польщі[213], а також в латинському (тобто «римо-католицькому», або просто «католицькому») Льовенському університеті Бельгії[214]. Своє прізвисько він отримав від села Калиновка, Вінницької області, де його батько був олігархом (магнатом)[215]; його батько приймав участь у битві під Цецорою[216], де загинув[217].

Як я вже казала, західна частина Русі (англ. Рутенії) залишалася вільною від кримського (козацького, або українського, запорізького) війська. На цій території залишалося руське (русинське, рутенське) правління. Кримці (українці, або козаки, запорожці) намагаються просуватися на цю західну вільну частину Русі (англ. Рутенії). Проходять бої, в яких Марчин «Калиновський» Валентійович буде вбитий у битві під Батогом[218]. Його змінить Станіслав-Ревера «Потоцький» Анджейович[219].

1652 — в червні цього року кримці (українці, або козаки) проводять проти русів битву біля гори Батіг у селі Четвертинівка[220] (на захід від міста Умані та на південь від Вінниці). Цей бій й називається в історії «битва під Батогом»[221]. Українці (кримці, або козаки) її виграли. Військами ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) також командував полковник Іван «Золотаренко»[222] (він був тестєм Богдана-Зиновія «Хмельницького»[223]) і Василь «Золотаренко»[224]. Прізвисько «Золотаренко» вони отримали через те, що займалися торгівлею золотом і коштовностями[225]. На місці подій сьогодні стоїть Музей Батозької битви, меморіал жертвам війни[226]. В цій битві і був вбитий великий князь Русі (англ. Рутенії) Марчин «Калиновський» Валентійович[227].

585. Русь (англ. Рутенія) у 1652 році. Навала надволзьких татар (русскіх). Станіслав-Ревера «Потоцький» Анджейович

В ці часи ординські надволзькі татари (русскіє, колишні алани, «золоті» ординці) періодично роблять навали на землі східної частини Русі (англ. Рутенії)[228]. Руйнування окупантами руських (русинських, рутенських) селищ російські історики (-імена) видають за нібито «селянські повстання»[229] проти «поляків»[230] і пишуть, буцімто це самі місцеві «козаки» разом з «пригніченими селянами» захоплювали панські маєтки «у межах класової боротьби»[231]. Те ж саме вигадували надволзькі татари (русскіє, колишні алани, або «золоті» ординці) й у 2014 році, коли захопили схід України в області Дике Поле (або Поле Диканя «Хлібороба» з містами Донецьк і Луганськ)[232] й своїх же ординських (русскіх, колишніх аланських, або «надволзькотатарських») солдатів називали «місцевими повстанцями»[233], які нібито «повстали на боротьбу проти свавілля Києва»[234].

1652—1657 — Станіслав-Ревера «Потоцький» Анджейович — новий великий князь Русі (прийшов після Марчина «Калиновського» Валентійовича)[235]. Він син Анджея «Потоцького» та Софії Пясецької[236], двоюрідний брат великого князя Русі Миколи «Ведмежої лапи» «Потоцького» Яковича[237], радвану (нім. гербу) Пилява[238]. Своє прізвисько «Потоцький» їхній рід отримав від назви села Потоки, що під руським (русинським, рутенським) містом Умань Черкаської області[239]. Його батько Анджей був братом Якова, Яна і воєводи Русі Стефана «Потоцьких»[240].

На цей час ситуація для Русі (англ. Рутенії) була наступною: центральна Русь, яка називалася «Українською Козакією», контролювалася Кримом (Україною), якій надавала зброю Тюркія[241]. Зі сходу робила набіги ординська ‘Біла Русь або Московія’ (вона ж Русская держава)[242]. В цьому 1653 році кримці (українці) тримали руську (русинську, рутенську) армію в облозі в русинському селищі Жван (так звана Жванецька облога)[243] на річці Дністер Вінницької області, після чого каган Криму (України) Іслям-Ґірей III Селяметович ініціював перемовини з керівництвом Республіки[244]. Нижче цього місця починався кордон з Молдовою. Кордон між Молдовою і Кримом (Україною) йшов по річці Дністер, тому східна територія Придністров’я з містами Тирасполь і Бендери (сьогодні вони в складі Молдови) історично є кримськими (українськими) землями[245], які з 1991 року окуповані надволзькотатарськими (русскімі, колишніми аланськими, золотоординськими) військами.

586. Чорна Русь. Перемовини з кримцями (українцями) в Чигирині

Як вже було сказано, вільною залишалася тільки західна частина Русі (англ. Рутенії) на захід та північ від міста Львів, включаючи міста Хельм, Перемишль, Брест. Ця частина продовжувала носити назву Русь (англ. Рутенія), а сам регіон називався Червона Русь, бо там були розташовані міста старовинного князя Червеня[246]. Його ім’я раніше вимовляли як Цервень[247], що чулося як «чорний», тому ці землі також називали Чорна (Цорна) Русь[248]. «Червень» означає перший місяць літа (англ. june), а «червоний» ознає червоний колір (англ. red, рос. красный).

Для вирішення проблеми і досягнення миру руси (русичів, русини) домовилися про переговори, на яких в травні 1653 року зустрілися представники Республіки, ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) і Тюркії[249]. Туди ж приїхали і представники ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави)[250]. Переговори пройшли в містечку Чигирин, в котрому в той момент була одна з гетьманських ставок і розміщалося кримське (українське), або запорізьке військо[251]. Нагадаємо, що частина руських (русинських, рутенських) земель залишилася в українській окупації (частина Київської, а також Чернігівський і Вінницький регіони) і називалася «Українська Козакія» (скорочено «Україна»)[252], а район з адміністрацією називався неофіційно «гетьманщиною»[253], бо там була одна із ставок козацького гетьмана. Від надволзьких татар (русскіх) приїхали посол Борис Репнін[254] та посильний Артамон Матвєєв[255], останній привіз українському гетьману послання від надволзькотатарського патріарха Нікона[256 Іваненко].

587. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1653 року. Підготовка до загарбницької війни

1653 — надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) та підкорені ними народи, зібрали нове ординське військо[257], до якого місцеві народи були мобілізовані або за гроші, або силою, як і сьогодні. Вони мали намір продовжувати бойові дії проти Великого князівства Руського (ВКР, або Русі, англ. Рутенії), а також відібрати у кримців (українців) окуповану ними (кримцями, або українцями) центральну території Русі (звану «Українською Козакією»). Русь (англ. Рутенія) на той час все ще залишалася членом союзу ВКЛР, який в свою чергу перебував в складі Республіки двох народів — тобто в складі співдружності ВКЛР з Польщею.

Оскільки європейці і росіяни в історії називають Республіку (пол. Речпосполіту, або Річ Посполиту) просто «Польщею», то вважається, що надволзькі татари (русскіє, колишні алани) воювали проти Польщі[258], хоча насправді це був напад на русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) і на кримців (українців).

Війну надволзькі татари (русскіє, або алани, сарацени, або «золоті» ординці) готували заздалегідь. Ось як це описав колоніальний вчений французько-русинського походження (незаконнонароджений син французького дворянина і русинки) Микола Костомаров: «Цар зібрав на Дівочому полі військо і наказав вимовити у своїй присутності думному дяку промову до ратних людей, умовляв їх, у надії царства небесного на небі та милості царської на землі, надати хоробрість на війні, якщо прийде кимось вести її. І ось 1 жовтня того ж року рада Боярська Дума (примітка: точніше Баяр Думан, що з кипчацьких мов перекладається як «Збір Знаті»[259 Бектаев]) присудила вести війну з Польщею»[260 Костомаров]. Кінець цитати.

588. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) з 1654 року. Вдруге Мехмед-Софу IV Селяметович, його гетьман Богдан-Зиновій «Хмельницький»

1654—1666 — Мехмед-Софу IV Селяметович — вдруге новий каган ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (був в 1641—1644, прийшов повторно після свого брата Ісляма-Ґірея III Селяметовича)[261]. Він син кагана Селямета I Девлетовича[262], онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Наступним каганом після Мехмеда-Софу IV Селяметовича стане у 1666—1671 рр. його двоюрідний племінник Аділь-Чабан I Давлатович.

Військо ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) все ще очолює родич кагана — гетьман Богдан-Зиновій «Хмельницький» «Михайлович». Відомо, що родичем Хмельницького був також майбутній гетьман Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович, бо вони використовували однаковий фамільний радван (нім. герб) «Абданк» (Awdaniec)[263]. Але в реальності, російські історики взагалі не хочуть розказувати правди про кипчацьке походження Богдана-Зиновія «Хмельницького». Усі деталі його біографії були «недосказані» у 1800-их роках імперськими істориками, як і біографія його нібито батька «Михайла Хмельницького». Про це зазначає навіть історик і перший президент спільної русинсько-української держави Русі-України (Української народної республіки, або УНР) Михайло Грушевський[264 Грушевський цитата].

В дійсності, історики колонії «Російської імперії» не могли розкрити про Хмельницького правду, бо політика колонії була такою, щоб сховати і знецінити історію Кримської (Української) держави (грец. Перікопенської тартарії, колишньої Куманії, Косарії (Хозарії, лат. Газарії), або країни половців). Про тих, кого в Росії називали «русскімі», чи про слуг імперії не прийнято було казати, що вони кипчаки (лат. татари) за національною і мовною групою[265]. А постать Богдана-Зиновія «Хмельницького» колоніальні історики штучно вивели саме як слугу імперії, який нібито допомагав «приєднати Україну до Російській імперії»[266] (хоча за часів «Української Козакії» Російської імперії ще не існувало). Тому саме колонізатори — ті, які створять «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії (Білої Русі або Московії) і Тартарії (Росії) — це саме вони і поставлять йому в Києві пам’ятник у 1888 році[267]. Тобто, пам’ятник поставлять не корінні русичі (нім. русини, англ. рутени), не українці (кримці, колишні кумани, половці, або хозари), чиїм гетьманом і був Хмельницький, та навіть не сучасні русскіє (надволзькі татари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), а пам'ятник поставлять саме французи і німці — колонізатори, яким однаково байдужі усі ці «туземні» нації. Метою пам'ятника було показати Хмельницького як лідера, який «звільнив Україну, або «Малоросію» від польського ярма»[268] і став фігурою, завдяки якій країна «добровільно приєдналася до Росії»[269 Горчинская] — чиста брехня і пропаганда.

Також постать Хмельницького присутня і на величезному пам’ятнику «Тисячоліттю російської державності»[270] в місті Великому Новгороді (столиці колишньої слов’янської держави Новогардії, в сучасній Новгородській області Росії). Цей пам'ятник європейські колонізатори при наміснику Олександрі II звели у 1862 році[271] (архітекторами були Мікешин, Шредер і Гартман), і на ньому вони, серед інших історичних постатей, зазначили Богдана-Зиновія «Хмельницького» саме як «російського полководця»[272 Памятник]. В дійсності ані Кримська (Українська) держава, ані регіон «Українська Козакія» («Військо Запорове») за часів життя Хмельницького не мали жодного політичного, економічного та географічного відношення до ординської Русскої держави надволзьких татар (русскіх).

589. Переяславська Рада. Прохання надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) про розділ Русі (англ. Рутенії) у 1654 році

Керівництво ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) вирішує скористатися ослабленням Русі (англ. Рутенії) після Другої кримсько-руської (україно-русинської) визвольної війни і взяти участь у розділі Русі (англ. Рутенії)[273]. Великий хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») висилає до ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) бояр, тобто ординську знать, з цією пропозицією, що, мовляв, надволзькі татари (русскіє) бажають приєднатися у війні проти Республіки[274].

Зустріч надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) та кримців (українців, або козаків, запорожців, колишніх куманів, хозарів) відбулася в русинському містечку Переяслав (Переяслав-Хмельницький район в Київській області)[275]. Від надволзьких татар на зустріч приїхав татарський (русскій, або аланський) полководець «Василь Васильович» Бутурлін[276], або Батурлін — нащадок аланського (золотоординського, тобто русского) великого хана Батия (Бату) I Джучійовича[277] (який правив у 1227—1243 рр.). Від ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) був гетьман Богдан-Зиновій «Хмельницький»[278].

Ординський надволзькотатарський (русскій, або аланський) полководець «Василь Васильович» Бутурлін просив кримського (українського, або козацького) гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького» про розділення Русі (англ. Рутенії) на сфери впливу[279]. Тобто що вони, надволзькі татари (русскіє), займуться окупацією північних територій Русі з дозволу (або, скоріше, невтручання) кримців (українців). І щоб при цьому кримці (українці) не претендували на ті території Русі (англ. Рутенії), які окупують надволзькі татари (русскіє), і не будуть їм протидіяти. Ординський (русскій) полководець обіцяв за це великі вигоди, всебічну підтримку Кримській (Українській) державі в майбутньому, та запевняв у вічній вірності[280].

Російські історики (-імена), звичайно ж, все перекрутили, «відзеркалили» і піднесли описану вище подію як «приєднання України до Росії»[281]. Вони стали потім писати, що це гетьман козаків нібито просив «Русскую державу» (яка тоді так не називалася) про допомогу[282] й навіть «присягнув»[283] русскому (тобто надволзькотатарському, ординському) царю на вірність[284], — що повна нісенітниця. Бо не кримський (український) каган поїхав до надволзькотатарського (русского, або аланського) великого хана Патшая («Олексія») I, а навпаки — це ординські (русскіє, або аланські) посланці прибули на поклін до кримського (українського, або козацького) гетьмана в русинське (рутенське) містечко Переяслав[285]. Бо дуже хотіли надволзькі татари (русскіє) захопити північні землі русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів). Ось і пішли просити про невтручання з боку кримців (українців, або козаків), брешучи їм про «вірність і підтримку від братського народу»[286] (примітка: звичайно ж, від кипчацького «братського», тобто генетично близького, народу).

В реальності ніякого справжнього договору між надволзькими татарами (русскімі, колишніми аланами) і кримцями (українцями, колишніми хозарами, або козаками) історики так і не знайшли[287]. Перемовини на той час між Богданом-Зиновієм «Хмельницьким» та «Василем Васильовичем» Бутурліним проходили на кипчацьких мовах — кримською (куманською, половецькою, або «кримськотатарською») та сараценською (аланською, або «надволзькотатарською»), можливо з перекладачами. Іншого варіанту бути не може — не володіли тоді надволзькотатарські керівники слов'янською новгородською (сучасною російською, або русскою) мовою, їм взагалі не було звідки її вивчити[288], а також в цьому ніколи не було потреби[289]. Саме тому жодних документів про ці домовленості слов’янськими мовами не існує, а сараценську (аланську, або надволзькотатарську) мову вчені не читають, бо це нікому не цікаво[290] і це відхилялося б від колоніальної ідеології «слов’янізації»[291]. Єдині документи, котрі Хмельницький писав слов'янською мовою — адресовані були русинським (рутенським) діячам, і він сам володів руською (русинською, рутенською) мовою, бо навчався в русинських (рутенських) школах і університетах[292], і називається ця руська (русинська, рутенська) мова сьогодні — українською[293].

Як пише український історик Орест Субтельний[294] в книзі «Україна. Історія» (Київ 1991), цитати: «Адже 1654 року жодного «возз'єднання» України з Росією не було. Таке придумали 1954-го і надрукували у тезах»... «Оцінка Переяславської угоди 1654 року була предметом частих суперечок вчених. До того ж оригінальні документи втрачені — збереглися лише неточні копії чи переклади. Російський архіваріус Петро Шафранов доводив, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами»...[295 Субтельний]

Все це, вигадки про нібито «присягання Хмельницького московському царю», «прийняття присяги козаками на вірність царю у церквах»[296 Білоцерківський] — це пропаганда імперських істориків, котру змушені були підтримувати українські історики при більшовицькому режимі. Справа в тому, що міждержавні договори можуть укладати тільки керівники держав, а не командувачі військами[297]. На момент тієї зустрічі в січні 1654 року правителем кримців (українців) був каган Іслям-Ґірей III Селяметович (родич гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького»), а правителем надволзьких татар (русскіх) був великий хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») — ось між ними і могли б укладатися подібні угоди.

Колись, як ходить легенда, ще московські діячі відповили українцям, що ці договори «згризли миши»[298 Грабовецький][299 Палій]. Усі часи Міністерство закордонних справ (МЗС) Радянської Росії приховувало текст договору[300]. Заборону на оприлюднення цього тексту колись наклав голова Ради народних комісарів Володимир Ленін[301], потім Перший секретар Микита Хрущов[302], а 2001 року — президент Російської федерації Володимир Путін[303 Чорний]. Крім того, за розповіддю Георгія Георгійовича Шевеля (міністра закордонних справ України радянських часів)[304], він особисто просив свого союзного колегу Андрія Громика передати документи в МЗС України. Громико надав відповідне розпорядження до союзного архіву. Але голова архіву відмовився видати документ, вказавши, що «Переяславська угода входить до переліку документів, жоден з яких не може бути переданий звідси»[305 Чорний]. Російський олігарх, привівший колись до влади Володимира Путіна, Борис Березовський одного разу заявив, що його агент купив листи з Переяславської ради в антикварному магазині Лондоні (за 460 тис. американських доларів)[306]. Крім того, він стверджував, що коли працював Виконавчим секретарем СНД (так званого Союзу незалежних держав — це було тимчасове віртуальне утворення, яке виникло одразу після розпаду СРСР), то зміг ознайомитись з історичними архівами, бо в нього був дозвіл вивчати й закриті документи. Але науковому загалу документ недоступний[307]. Постає просте питання: як науковці спираються і посилаються на ций документ, якщо в них немає доступу до нього? Так зі слів Березовського, він дізнався, що оригінал Переяславської угоди, за його свідченням, це ніякий не договір про «воз'єднання України з Росією», про це там не йдеться, а це просто списки із 14-ти пунктів[308 Чорний]. Але у підсумку — ці списки не бачили навіть самі російські дослідники, бо він засекречений. І подібного документа не існує також в Україні — тобто його нема у жодній із сторін, які нібито підписували його.

В дійсності, в результаті цієї проведеної зустрічі в Переяславі, яка відбулася за запитом надволзькотатарської (русскої) знаті (а це важлива деталь, — що не кримці (українці) пішли до надволзьких татар (русскіх), а русскіє — до українців), було узгоджено питання військової підтримки один одному. Це ми бачимо із подій, які стали наслідком цієї зустрічі: бо і Богдан-Зиновій «Хмельницький», і його рідна кипчацька держава ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) усі наступні роки проводили повністю незалежну від інших держав (в тому числі і від Московії та Тартарії, або Росії) політику. Це ще раз підтверджує, що ніякого ані «присягання русскому царю», ані «воз’єднання» двох держав — Кримської (Української) держави та ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) — ніколи не було. При цьому імперські історики, говорячи про це міфічне «приєднання», взагалі-то мали на увазі саме русинський (рутенський) регіон «Українську Козакію», який вони називають ще терміном «Малоросія»[309], де в той момент панували кримці (українці, або козаки).

Але регіон «Українська Козакія» (скорочено «Україна», іноді «Військо Запорізьке»), як ми вже побачили на картах того часу, це була просто нова назва тих територій Русі (Чернігівська, Брацлавська (Вінницька) області і південна частина Київської області). Причому, Чернігівська область була дуже великою, включаючи міста Суми, засноване козацьким отаманом Кондратом[310], та місто Харків, яке у 1654 році заснував козак Каркач[311]. Ці землі залишилися під контролем Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) в результаті Зборовського мирного договору, укладеного у 1649 році між українським каганом Іслямом-Ґіреєм III Селяметовичем і головою Республіки Яном-Казиміром II Жигимонтовичем[312]. Тобто той регіон був не державою, а фактично частиною Криму (лат. Кримеї, Crimea, грец. Перікопи, укр. України) та існував як окремий регіон (наприклад, як сьогодні українські східні території під назвою «ДНР»[313] перебувають під контролем Російської федерації[314]).

590. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) і її знаменита козацька армія

У західній Європі кипчацька Кримська (Українська) держава (грец. Перікопенська тартарія, лат. Мала тартарія, колишня Куманія, Хозарія) в ці роки стала ще більш відомою. Особливо, через війну проти Республіки, в Європі стало знаменитим контрактне професійне військо — козацтво. До його послуг до цього не один раз зверталися європейські правителі[315][316]. В Крим (лат. Кримею, грец. Перікопу, укр. Україну, колишню Куманію, Хозарію) приїжджали посольства[317], в державі працювали дипломати[318]. В російській історії Кримська (Українська) держава відома більше під старим ординським терміном «Кримське ханство» (замість Крим ханат), а також в аланській (сараценській) вимові слов'янського варіанту назви — «Украйна», з наголосом на першу літеру «а».

591. Кримські (українські, або козацькі) «характерники», «відьмаки» і бойовий танець «гопак»

Деяких кримських (українських, або козацьких) контрактних військових (козаків) раніше відносили до відьмаків (чаклунів). В історії їх називають «характерниками». До них відносили й кримського (українського) отамана на ім’я Крива, або Максим «Кривоніс»[319], який був заступником гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького»[320]. Вірогідно саме він став засновником поселення, яке пізніше стало містом Кривий Ріг[321], в перекладі з кримської — Мис Криви[322]. Крива, або Максим «Кривоніс» брав участь в осаді руського (русинського, рутенського) міста Львову, у битві на річці Жовті Води[323]. При ньому артилерію стали перевозити на спеціальних вантажо-підйомних возах (лафетах)[324]. Про нього український народ складав пісні[325][326].

Одним з відомих очільників козацьких загонів був кримець (українець) Тугай-бей. Відомо, що після початку війни ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) проти Республіки, на сторону Криму перейшли ті кримці, які до цього служили в республіканській армії.

Вважалося, що «характерники» силою волі можуть впливати на прискорення подій; краще володіти своїм тілом; краще за інших відчувати майбутнє. Такими були Мамай, Крива (або Максим «Кривоніс»), Іван «Золотаренко», Северин (Шимон) «Наливайко», Палій-Бут «Баюн» Михнович, Іван Богун (його іменем названий сьогодні військовий вищий навчальний заклад України), Урус-Чорт («Іван Сірко»)[327][328]. Саме характерники носили «оселедці»[329] — зачіску з довгим чубом[330] і вибритими вісками (скронями).

За записами істориків Яворницького й Куліша[331][332333], українці-характерники могли робити наступне: ухилятися від куль та брати розпечені ядра голими руками; ловити ядра куртками; маскуватися вовками, вити по-вовчі; наводити гіпноз на людей; бачити на велику відстань навколо себе; провіщати майбутнє[334].

Вони могли бути довго під водою і потім швидко висихати, як і тибетські монахи; вміти відкривати різноманітні затвори; мандрувати уві снах; бачити пророцьки сновідіння. Наприклад, ходять легенди про те, що ті кулі, які не брали козаків й падали поруч, козаки потім ховали собі за пазуху «на щастя»[335]. Так, наприклад, робив генерал Гулига, очільник пластунів (тобто піхоти) часів Першої світової війни[336]. Саме до магічного танцю відноситься кримський (український) військовий ритуальний танець «гопак»[337]. Це давнє бойове мистецтво кримці (українці) зберегли ще від хозарських часів, пронесли його через століття, маскуючи від колонізаторів і окупантів просто під народний український фольклор.

592. Козаки — це професійні військові Кримської (Української) держави (грец. Перікопенської тартарії) та іноді назва нації

Давньогрецька назва «татари», писалося як «тартари» (англ. tartars), також укорінилася і в латинській мові[338]. Самоназвою ж національної та мовної групи було «кипчаки», а не «татари». Але цю латинську назву «татари» використовували і руси (русини, рутени), і інші мешканці Республіки. Тому в документах про ті часи щодо мешканців ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) ми зустрічаємо згадування саме про «татар», або «кримських тартар», а саму державу європейські картографи часто вже підписували назвою «Мала тартарія», що ми можемо побачити на деяких мапах з 1648 року, та вже на усіх мапах з 1680 року.

Але більшість русів і європейців мали змогу побачити кримців (українців, або татарів) тільки у вигляді військових, тобто козаків — під час війни, військових походів. Тому вони і стали називали кримців (українців) загальною назвою «козаки» та іноді «татари». Тим паче, що окупована кримцями велика русинська (рутенська) територія так і називалася — «Українська Козакія», «Україна або Козакія», просто «Козакія», або «Країна Козаків». Тому відповідно її мешканців іноземці стали називати «козаками» та іноді «українцями». Руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) до цього іноді називали всю Кримську державу «Україною», переклав грецьке «Перікопа», тобто «вкраїна», «викроєна», «перекроєна» земля[339].

Колоніальні російські історики скористалися цим різноманіттям термінології, щоб спробувати приховати, що козаки були кипчаками (лат. татарами) за національною і мовною групою, й не акцентувати уваги на те, що у північному Причорномор’ї існувала старовинна величезна нація із власною самостійною державою. Приховати намагалися у такий засіб: просто писали, що на тій території проживало багато кочових народів, які ходили туди-сюди, оселялися, воювали, йшли далі, поверталися тощо[340]. Тобто не акцентується увага на тому, що там жила одна корінна нація, а представники інших націй — то були або завойовники, або торгівці, або мігранти. Деякі сучасні дослідники також просто переписують ці тексти, без осмислення, на жаль[341][342].

Поняття «козак» з самого початку означало військового Куманії (майбутньої Кримеї, Криму, грец. Перікопи, укр. України, лат. Малої тартарії), але не національність. В козаки, тобто в контрактні військові могли йти люди різних націй — руси (русичі, або русини, рутени), греки, балкани (роми, або грец. «цигани», що означає «чаклуни»), вірмени тощо. З приводу цього суттєвим з тих часів було зауваження французького автора П’єра Шевальє[343] (видав записи у 1663 році), що «козаки — це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав»[344]. Виходячи з цього, ми бачимо, що в Європі «козаків» дійсно почали вважати за окремий народ. Сталося так тому, що козацька українська армія стала відомою за кордоном. Ця українська армія відома за кордоном і сьогодні, проходить навчання і стажування у військах європейських країн[345]. На початку XXI століття, як і тоді, кровні нащадки козаків знову стримують чергову навалу на Європу з боку кровних нащадків надволзьких ординців.

593. Релігія і мова кримців (українців, або козаків, татар, колишніх куманів, хозарів)

Вже було сказано, що десь на початку 1600-их років, кримці (українці, татари, або козаки, запорожці) стали переходити на християнство візантійського обряду, або так звану «грецьку релігію»[346]. В Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопі, укр. Україні, лат. Малій тартарії) офіційною релігією був іслам[347], але держава, як завжди, була відкрита і лояльна щодо різних релігій[348]. Через попереднє союзництво Крима (України) з Республікою, через тісні економічні і освітні зв’язки, багато кримської (тобто української, або татарської, козацької, колишньої хозарської) знаті стали отримувати в Русі (англ. Рутенії) вищу освіту[349]. Принци (і мабуть принцеси) вчилися в Києві і Львові, при цьому вони стали масово опановувати руську (русинську, рутенську, сучасну українську), мову[350][351][352].

Частина з них стала приймати християнство грецького (візантійського, або orthodox, ортодоксального, що означає укр. «православного») обряду, що в Русі (англ. Рутенії) називалося терміном «греко-католицтво»[353], а сьогодні в русинському (рутенському) перекладі називається «православ’я». Слово «католицтво» в ті часи означало просто «універсальний», «світський», а не мало на увазі сучасних католиків латинського обряду. Ті, кого ми сьогодні звемо просто «католиками» — раніше звалися «римо-католиками», бо сповідували римський (латинський) обряд (на відміну від грецького). Внаслідок цього збільшилася кількість шлюбів, яка з часом прийняла масовий характер навіть між простими громадянами цих країн.

Через все це поступово кримців (або українців, татар), зокрема і військових (козаків, запорожців), стали сприймати як частину русів (русичів, або русинів, рутенів). Саме про це писав італієць Г. Пріорато[354] у середині 1600-их років: «ні походженням, ні укладом життя вони (козаки) ні в чому не відрізняються від русів»[355]. Це означає, що все більше кримців прийняли християнську релігію грецького обряду. На сьогоднішній день тільки невелика група кримців (українців, або тартар, козаків) зберегли іслам та рідну кримську (хозарську, куманську, або половецьку) мову й залишили собі свою стару назву «кримці» («кримські татари»). Але таких залишилося дуже мало — біля 200 тис. осіб, і проживають вони здебільшого на півострові Херсонесі Таврійському (який з середини 1700-х років називається «Кримським»).

Куманська, колишня половецька, вона ж сучасна кримська («кримськотатарська») мова використовується сьогодні дуже мало, нею виходять етери телевізійних каналів, але не можна закінчити університет[356]. Вона втратила популярність за часів німецько-французької колонізації «Російської імперії», бо усіх кримців (українців, татар, або козаків, запорожців) в той час насильницьки перевели на славинську (новгородську, сучасну російську) мову[357], і ще й на додаток прозивали «русскімі». Тому сьогоднішня російська пропаганда про те, що мовляв на півдні України «живуть русскіє»[358], або «Крим русскій»[359], «Одеса русскоє місто»[360] — це все взялося з імперських часів, тобто сучасники використовують застарілі терміни часів окупаційної Російської імперії, коли усі народи і усі міста називалися «русскімі» за назвою тієї вже зниклої імперії-колонії.

Те ж саме трапилося і у сучасних русскіх (надволзьких татар, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців): ті з них, хто зберіг іслам, називаються сьогодні «мішарями»[361], «надволзькими татарами»[362], «самарськими татарами»[363] а ті, що прийняли християнство — офіційно називаються русскімі, навіть зробили це назвою нації[364]. Ця нова етнічна назва нації у надволзьких татар сформувалася теж в часи німецько-французької колонізації «Російської імперії». Подібне трапилось і у ногайців з сибіряками: ногайці-мусульмани називаються «астраханськими татарами»[365], «юр'ївськими татарами»[366]; сибіряки-мусульмани — «сибірськими татарами»[367], а ті з них, хто прийняв християнство «болгарського» обряду, стали самі себе йменувати в імперські часи також русскімі. Більшість сибіряків навіть гадки на мають, що вони кипчаки, і вони щиро називають себе русскімі і навіть вважають слов'янами. Таких називають «Іванами без коріння»[368], «Іванами, що не пам'ятають спорідненості»[369].

594. Історики замінюють назви «кримець» і «татарин» назвами «козак» і «українець»

Сучасні ж історики (-імена[370][371]) всіляко намагалися розділити терміни «козак» і «татарин». Для цього вони писали в свої статтях, нібито козаки «билися проти кримських татар»[372] й воювали проти «кримського хана»[373]. Але в дійсності це не так, такого не було — це пропаганда і підміна понять.

Треба визнати, що розділити поняття козаків і татар неможливо. Військові Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України, лат. Малої тартарії, колишньої Куманії, Хозарії), як і вся нація — вони всі і є кипчаками (лат. татарами) за національною і мовною групою. І зовнішність в них саме кипчацька (лат. татарська): це довгі вигнуті коричневі брови, мигдальовидні карі очі, каштановий колір волосся, ніс тонкий довгий й має горбинку зверху, вузьке довге обличчя, невисокий зріст. Це все — на відміну від русів (русичів, або русинів, рутенів), бо руси є слов'янами і виглядають інакше: руси мають світлі коротенькі брови, круглі сірі очі, русий колір волосся, ніс довгий і прямий, вузьке обличчя, високий зріст. Про зовнішність націй різних мовних груп — русів, фінів, кипчаків (лат. татар) тощо — йшлося в пунктах 3, 53, 242, 455.

Відмінність козаків (кипчацької армії) від жовнірів (слов’янської армії) можна було побачити не тільки по зовнішності, але й по їхньому одягу[374]. У військових ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави, лат. Малої тартарії) були традиційні кипчацькі вбрання — це шаровари[375]; чорні шапки, які прикрашали хутром та пір’ям; червоні чоботи[376]; накидки; серги в вухах тощо. Сергу вставляли ті, хто був останнім сином і ще не мав дітей[377], і тому в бою його частіше берегли[378].

Через те, що у європейців виникла ідея, що козаки — то така національність, саме тому кримську (куманську, або «половецьку») мову через це іноді називали «козацькою»[379], а національність називали «козак» та «козачка». Часто у старих статтях можна зустріти таке, коли, наприклад, про якусь відому персону кажуть, що його батько був, наприклад, поляком, а матір була «козачкою»[380]; або так — «батько був козаком», а мати «малороскою», тобто русинкою (рутенкою)[381] на території «Української Козакії». Тож, терміни «козак» і «козачка» стали використовуватися як паралельна назва національності українців (або кримців, колишніх косарів (хозарів, лат. газарів), половців, куманів, «кримських», або «перікопських» татар). Термін «українці» — то чисто слов'янська (русинська, рутенська) назва кримців (переклад з грец. «перікопці»), і використовувалася вона дуже нечасто.

(Кінець 16 глави)