Глава 12

Глава 12. ДРУГА «РУСЬ» (1547—1571 рр.)

Надволзькі татари (русскіє, колишні алани) спалюють Москву. Московія стає «Білою Руссю або Московією». Дві Русі. Зовнішність слов'ян, фін і кипчаків. Московицькі закони «Судовик» і «Стоглав». Опричнина московитів проти надволзьких татар (русскіх). Заснування козацького війська та флоту кримців (українців). Султанка з Криму (лат. Кримеї, укр. України) Роксолана. Англійські колоністи в Московії. Надволзькі татари (русскіє) захоплюють Московію. Кримці (українці) риють Волго-Донський канал. Геноцид московитів. Місто Орешек на карті. Кримці (українці) знову спалюють Москву. Рашистські ідеї «євразійства» та «одного народу»

451. Московія змінює назву на «Біла Русь або Московія» з 1547 року

Як Московія стала називатися «Руссю» — це дуже цікаве питання, на яке жоден російський історик або не хоче, або не може дати відповіді. А знання цього насправді є дуже важливим. Розуміння різниці між так званими «київською», «новгородською» (або «московицькою») Руссю є ключем для розуміння російської історії.

Справа в тому, що північно-східна область Русі (англ. Рутенії), як я вже не один раз зазначала, називалася «Біла Русь». В той же час центральна і західна частина країни називалася «Червона Русь». Головним містом Білої Русі було місто Смоленко (як ми це побачимо ще на багатьох картах), або сучасний Смоленськ. Коли ординська Тартарія (сучасна Росія, колишня Алланія, Сара орда, укр. Золота держава) під проводом надволзьких татар (аланів, колишніх сараценів, «золотих» ординців, сучасних русскіх) захопила північні землі Білої Русі у 1522 році[1], то вона їх адміністративно приєднала до вже захопленої слов’янської держави «Новогардії»[2]. Нагадаю, що столицею Новогардії було місто Новгород (Великий Новгород, колишнє Славно). Крім того, Тартарією (колишньої Золотою державою) була вже захоплена частина території фінської держави вепсів[3], яка називалася «Вепсанма»[4]. Колишні дві слов’янські держави Плесковію (м. Псков) і Новогардію (м. Великий Новгород), частину Смоленської області, а також фінську державу Вепсанму (вона ж відома під назвою Двіна[5], з містами Архангел, Колмогра, Вологда)[6] з’єднали в один великий північний регіон Тартарії (сучасної Росії) під загальною назвою «Біла Русь» (лат. Russia Blanca). Тобто, ця назва вийшла з Русі, і надволзькотатарські окупанти стали використовувати цю ж назву на інші північні окуповані ними території. Ось таким чином ця назва «Біла Русь» вийшла за межи своїх споконвічних кордонів.

Після цього пізніше російські історики часів колонізації стали називати цю адміністративну одиницю «Білу Русь» ще умовною назвою — «новгородська Русь»[7 Соловьев]. Такий термін вперше ввели в середині 1800-их років, зокрема вчений Сергій Соловйов[8], який писав історію за завданням колоніального уряду[9] (і під цензурою). А вигадали такий термін не просто так, а на основі того, що головним містом нового, тепер вже московського і надволзькотатарського регіону Білої Русі було призначено місто Новгород (Великий Новгород)[10].

Карта 12-01. «Moschovia nova tabula» (Московія нова Земля) — в повний розмір

Опис карти 12-01: «Moschovia nova tabula» (Московія нова Земля), 1546 року (за даними австрійського посла в Русі Сигізмунда Герберштейна), на якій можна побачити слов’янські держави Русь (лат. Rossia Rossa, тобто Червона Русь), Литву (Білорусь), кипчацьку державу Крим (лат. Кримею, лат. Газарію, тобто Україну), фінську державу Московію. А північніше слов’янської держави Новогардії вказаний новий зведений з вепськими землями окупований регіон «Біла Русь» (Rossia Blanca)[11]

Але це ще не все. Зараз ми зрозуміємо, як сама мокшанська держава Московія змогла стати «Руссю». Отже, у 1547 році трапляється велика пожежа у місті Москві. Пожежа виникає не стихійно, а через злий намір: шляхом підпалення[12]. Організаторів пожежі очолює надволзькотатарський (аланський, або русскій) князь Скопа «Шуйський»[13]. Метою є — зміна мокшанської влади на надволзькотатарську (аланську, тобто ординську)[14]. Пізніше він звинувачує родину русино-кримців (тобто українців) Глинських[15] — кровних родичів оцязора Іоанна I Васильовича (першу частину так званого «Івана Грозного IV») — у тому, ніби вони шляхом магії та чаклунства організували цю пожежу[16]. Про Глинських йшлося у пунктах 429, 433.

Москва згоріла не за один день. Спочатку впав великий дзвін у Москві[17]. Потім згоріли багаті торгові крамниці у районі «Китай-місто». За декілька днів було висаджено в повітря вежу, де зберігався порох, з частиною міської стіни, і каміння від неї завалило річку. Ще за кілька днів почали горіти будинки у кварталах ремісників[18]. А вже за два місяці почалася пожежа на центральних вулицях Москви і спалахнув Кремль[19]. Пожежа так розрослася, що виникла буря, через яку вогонь перекинувся на всі будинки. У різних місцях міста вибухали склади із порохом. На попіл перетворилося все, що було в Кремлі — зброя, книги, ікони[20]. З Кремля винесли тільки образ Марії, писаний митрополитом Петром, та книжку «Правила церковні», привезена греком болгарського походження Кипріяном з міста Константинополя[21]. Залишився цілим лише монастир, який пізніше перейменували на «Новоспаський»[22], та володимирська ікона Богоматері[23], яка в цей час була в церкві цього монастиря. У місті загинуло близько 2 тис. осіб[24].

Озброєні групи надволзьких татар (аланів, колишніх сараценів, «золотих» ординців, або русскіх) нацькували народ на сім’ю Глинських[25] — родичів матері московського оцязора Іоанна I Васильовича, звинувачуючи їх у чаклунстві та сатанізмі[26]. В результаті Глинські та всі їхні родичі, слуги і працівники були вбиті, а їхній маєток — розграбований[27]. Це все дуже схоже на спробу військового перевороту та терору з боку надволзьких татар (аланів, сучасних русскіх). Але, попри це, влада оцязора Іоанна I втрималася. Багато учасників цього перевороту були захоплені й потім страчені або ув’язнені[28].

Але, тим не менш — Москва згоріла вщент. Столиця була знищена. Що відбувається далі? А все дуже просто: усі правителі, уряд, чиновники повинні були тимчасово кудись евакуюватися. Так і сталося — відбувається тимчасове перенесення столиці Московії з Москви до славинського (новгородського) міста Новгороду (сучасного Великого Новгороду)[29]. Як казав Джон Мілтон у своїй книзі «Коротка історія Московії»[30] (м. Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.)[31], місто Великий Новгород «було другим найрозвиненішим містом у Московії». Цей північний регіон Московії з центром у Великому Новгороді можна побачити на всіх старовинних географічних мапах. Підписаний він зазвичай назвою «Біла Русь», лат. «Russia Blanca» (буде далі на картах), або іноді — просто «Russia»[32], «Rossia»[33] без слова «біла» для економії місця на мапі.

Все свідчить про те, що славинське місто Новгород (Великий Новгород) було більш розвинене і краще укріплене, ніж, наприклад, Тораки (Твер), або Рошта Ош («Ростов», сучасний Нижній Новгород). Пам’ятаємо, що влада цього року була московитська, а надволзькі татари (алани, сучасні русскіє) ведуть усі роки постійні бої задля повернення собі влади в їхній колишній Тартарії[34], або теперішній Московській державі. Тому столиця має бути добре укріпленою, перебувати за високими стінами та валами.

Відповідно при перенесенні столиці в цю область змінилася назва всієї держави на назву столичної області. На картах, починаючи з 1547 року, вже уся московитська держава стала відзначатись як «Біла Русь або Московія», іноді просто «Русь» та іноді по-старому — просто «Московія». Зустрічаються всі ці три назви. Це ми неодноразово побачимо далі на картах.

Після такого перейменування Московії, російські історики часів колонізації (1689—1917 рр.) стали її умовно називати терміном «московська Русь». Наприклад, Московія вже називається «Руссю» на мапі «Septentrionalium Regionum Descrip. Cum privilegio.» (укр. Описання північних областей. З привілеями.) автора Авраама Ортеліуса[35], виданої в м. Антверпен у 1570 році (карта показана далі в пункті 475).

Таким чином, «київська Русь» (вона ж Червона Русь, лат. Russia Rossa) — це була умовна назва споконвічної слов’янської Русі (англ. Рутенії), держави, яка називалася «Великим князівством Руським» зі столицею у Києві. А «новгородська Русь» (вона ж Біла Русь, лат. Russia Blanca) — це вже умовна назва нового північного регіону Московської держави, до якого входили дві слов’янські держави Плесковія та Новогардія, Смоленська область Русі (англ. Рутенії) та одна фінська держава Вепсанма (країна вепсів).

При цьому фінська «московська Русь» (частина сучасної Російської федерації) просто включає територію адміністративного регіону, штучно названого «новгородською Руссю» (лат. Russia Blanca), але сама не має жодного відношення до старовинної слов’янської «київської Русі».

Як ми бачимо, у трансформації назви «Московії» в «Русь» спрацювало правило найменування (англ. неймінг) країн за назвою столичної області. Про таке було написано у пункті 131. Саме тому дуже важливо було з самого початку читачеві ознайомитися з цим принципом — найменування країни за назвою столичної області. Знання цього правила пояснює дуже багато подій, пов’язаних зі змінами назв держав на території Європи. Сьогодні це правило в Україні та в Росії не працює, тому що великі історичні області розділилися на дрібніші, названі за найменуванням головного міста[36].

Тобто, виходить, що це не було, власне, крадіжкою у сучасної України (Русі-України) її старої назви «Русь»[37], як думають багато хто сьогодні. Просто спрацював закон найменування, або назв, того часу. Правильно було б, звичайно, називати Московію повною назвою — «Біла Русь або Московія», але укладачі географічних мап хотіли заощадити місце, і тому скорочували довгу назву до просто одного слова — «Росія»[38], латинської назви Русі.

У результаті стало вже дві Русі — слов’янська (споконвічна «київська Русь», англ. Рутенія) та фінська (нова умовна «московська Русь», вона ж «новгородська Русь»). Все, що на території Росії сьогодні умовно називається «Руссю» (а також культура, пісні, страви) — це здебільшого фінська Русь[39] та шматочок окупованих частин слов’ян.

452. «На Русі» чи «в Русі», «на Україні» чи «в Україні»?

В той час і склався вираз, коли говорили не «в» Русі, а «на» Русі[40] — бо «новгородська Русь» не була окремою державою, а була просто регіоном. А щодо регіону завжди говорять «на», наприклад: на Московщині, на Русі (мається на увазі «на Білій Русі»), на Смоленщині тощо. А вже відносно споконвічної Русі (англ. Рутенії), держави зі столицею в Києві, говорили «в» Русі. Так само, щодо регіону 'Україна або Країна запорозьких козаків', який буде створений кримцями (українцями, колишніми куманами, половцями, або хозарами) на території Русі («київської», англ. Рутенії) шляхом окупації (в 1648—1710 рр.) казатимуть «на Україні»; коли Кримська держава (вона ж грец. Перікопа, або укр. Україна) тимчасово буде окупована колонією «Російською імперією» (в 1792—1917 рр.), то вона буде вважатися не державою, а регіоном, тоді теж казатимуть «на» Україні; а коли вона знову стала після колонізації незалежною державою, то казали й кажуть «в Україні» за усіма правилами і російської, і інших мов.

453. Перша Русь (англ. Рутенія)

Перша Русь (англ. Рутенія) — це споконвічне слов’янське Велике князівство Руське (ВКР), тобто сучасна Україна (іноді кажуть «Русь-Україна»[41]). Зазвичай на картах її назва ховалася під назвою «Литва», оскільки Русь (англ. Рутенія) перебувала у союзі з Великим князівством Литовським (ВКЛ), і столиця цієї співдружності ВКЛР була розміщена на території Литви — це місто Вільно (сучасний Вільнюс). Тому на картах середини 1500-их років ми бачимо лише одну загальну назву для всіх п’яти держав цього союзу ВКЛР — «Литва» (лат. Lithvaniae).

Тобто під словом «Литва» на карті ховається п’ять або більше різних держав. Назва держави «Русь» (м. Київ) все ж таки іноді з’являється на картах і пишеться латиною «Russia Rossa» (укр. Червона Русь). Область Волинія, що виділилася з Червоної Русі, — це була найбільша та столична область Русі[42]. Іноді столична Київська область зустрічається під назвою Нижня Волинія (буде далі на картах). У споконвічній першій слов’янській Русі (англ. Рутенії) живуть руси, вони ж русичі (нім. русини, англ. рутени) — це сучасні українці, і розмовляли вони руською (або русинською, рутенською) мовою, яка сьогодні офіційно називається «українською»[43]. Тобто мова Русі (англ. Рутенії) — це староукраїнська[44].

454. Друга Русь

Друга Русь — це фінська ‘Біла Русь або Московія’ під своєю новою назвою. В цій іншій, фінській Русі, живуть декілька націй, в тому числі фіни — це московити (мокша), ерзяни (лат. мордва), вепси, а також слов'яни — це новгородичі, плесковичі, частково русичі. І розмовляли вони всі своїми рідними мовами: фінськими — мокшанською, ерзянською (лат. мордовською), вепською; слов'янськими — новгородською, плесковською, руською (українською). А сьогодні всі разом вони говорять новгородською (колишньою славинською) — тобто сучасною російською (русскою), або рос. «русскім язиком» (про русскую мову йшлося в пункті 300). І в принципі, коли московити (мокші, лат. москалі, moxel), надволзькі татари (сучасні етнічні русскіє) та інші сьогодні кажуть «ми росіяни», «ми русскіє», «я русскій» або «наша Русь» — це цілком правильно і законно починаючи з 1547 року.

Тільки тепер усім треба навчитися відрізняти «русскіх», тобто надволзьких татар (аланів, колишніх сараценів, «золотих» ординців), і з ними волзьких фін, від старовинних русів (русичів, або русинів, рутенів) — східних слов’ян із Києва, Смоленська, Львова тощо. Хочу зауважити, що в своїх історичних книгах і статях російські історики (-імена) під терміном «Русь» завжди мають на увазі саме цю, другу нову фінську Русь, а не першу споконвічну слов'янську. І в цій другій Русі сучасна русская мова ніколи ніким не використовувалася, окрім території колишньої Новогардії (Новгородської республіки, країни Славія, або сучасної Новгородської області в складі Російської федерації), де русская (славинська, або новгородська) мова є рідною тільки для однієї для корінної нації — для новгородичів (колишніх славинів).

455. Зовнішність фін, слов’ян та кипчаків

До якої з національних й мовних груп належить представник фінських, слов’янських чи кипчацьких націй, визначити, загалом, дуже просто. Достатньо уважно подивитись на їхні очі, брови, колір волосся, форму носа і форму обличчя[45].

— Фіни[46]: мають в основному рудувате, іноді світло-русяве волосся; обличчя кругле і широке; брови світлі, мають вигляд короткої дуги; очі блакитного чи синього кольору; ніс завжди кирпатий (курносий) або картоплею; мають середній зріст. Типові волзькі фіни — це мокша або ерзянин Сергій Єсенін[47] (поет), мокша Василь Шукшин[48] (актор), мокша Борис Єльцин[49] (колишній президент Російської федерації)[50].

— Слов’яни[51]: мають русяве волосся; сірі очі круглої форми; довгі прямі носи; брови короткі світлі, мають вигляд прямої риски; вузьке обличчя; високого зросту. Відкритого неба світло-сірі очі можуть приймати колір неба і тому здаватися блакитними. Слов’янський типаж колись разом із германським та балтським називався «варязьким»[52].

— Кипчаки (лат. татари)[53]: обличчя вузькі, як у слов’ян; каштанове волосся; світло-карі очі мигдалевидної форми; довгі вигнуті врозліт як орлине крило брови; ніс завжди з маленькою горбинкою зверху, тонкий, високе перенісся; вузькі витягнуті обличчя; невисокого зросту.

Усі вони — фіни, слов’яни і кипчаки (лат. татари) — належать до європеоїдного[54] типу зовнішності. Слов’яни відносяться до типажу «варягів» (разом з балтами і германцями)[55], кипчаки схожі на типаж італійців (тобто на латинські нації)[56], а фіни трохи схожі на кельтів (але мають при цьому більш широкі товсті риси обличчя)[57].

Зрозуміло, що за багато років в мокшанській і «надволзькотатарській» Московії, а також в німецько-французькій колонії «Російській імперії» (1689—1917 рр.) та в більшовицькій імперії-колонії Радянському союзі (СРСР, 1922—1991 рр.) нації могли змішатися. Тим більше вони змішалися ще з огляду на те, що останні три століття більшість населення сповідували сектантське російське православ’я[58] (християнську релігію «болгарського» обряду) та іноді за певних дозволів могли переселятися територіями[59].

При суміші фін з кипчаками (лат. татарами) колір фінських синіх та кипчацьких карих очей може передаватися дитині з ймовірністю 50%[60]. При суміші зі слов’янськими сірими очима можливість передачі дитині карих очей зростає до 75%[61].

За даними класичної генетики, колір перерозподіяється наступним чином:

карий + карий = карий 75%, зелений (якщо були такі предки) 18,8%, блакитний (якщо були такі предки) 6,2%[62];

сірий + карий = карий 75%, сірий 25%[63];

карий + блакитний = карий 50%, блакитний 50%[64];

карий + зелений = карий 50%, зелений 37,5%, блакитний (якщо були такі предки) 12,5%[65];

блакитний + блакитний = блакитний 99%, зелений (якщо були такі предки) 1%[66];

блакитний + зелений = блакитний 50%, зелений 50%[67];

зелений + зелений = зелений 75%, блакитний (якщо були такі предки) 25%[68].

456. Рашистська політика «євразійства»

Нації кипчацької (лат. татарської) національної й мовної групи (всього 14 націй, вони описані в пункті 11) проживають як і у географічній Європі, так і в Азії. Через це їх можна назвати «євразійцями». Саме тому русскіє, або колишні надволзькі татари (алани, сучасні русскіє), які за своєю генетикою також є кипчаками, люблять теорію «євразійства».

«Євразійство» — це штучна спільність «русского» (тобто в цілому кипчацького) народу без огляду на національність. Як бачимо, в цьому випадку слово «русскій» підмінює собою слово «кипчак». Теорія «русского євразійства» вважається[69] рашистською, антинародною, бо забороняє націям самовиражатися й мати незалежне існування у власних державах[70]. Саме тому сучасна Росія, тобто колишня Сара орда (укр. Золота держава), вона ж Алланія, намагається протягом століть захопити або тримати під контролем землі усіх кипчацьких країн, зокрема Кримської держави (або Перікопенської тартарії, укр. Української держави, колишньої Хозарії, Куманії, лат. Малої тартарії)[71], Сибірії (частки Великої тартарії, центром якої був Казахстан)[72], Ногай орди («Астраханського ханства»)[73], й замахується сьогодні на Казахстан (колишню Могол орду, укр. «Велику державу», або Яссію)[74]. Звідти й з’явилася у русскіх (аланів, колишніх сараценів, «золотих» ординців) пропаганда про «один русскій (примітка: тобто кипчацький) народ»[75]. Саме цікаве при цьому, що вони кипчаків називають «слов’янами»[76], бо усі сьогодні розмовляють слов’янською мовою славинів (новгородичів)[77].

Тільки три кипчацькі держави відстояли від надволзьких татар (аланів, або русскіх) незалежність. Перша — це Україна (‘Кримея або Перікопенська тартарія’, вона ж Крим (кр. Qirim), колишня Хозарія, Куманія, країна половців, лат. Мала тартарія). Незалежність вони змогли вибороти завдяки великій допомозі з боку русів (русичів, або русинів, рутенів). Друга — це Казахстан (Могол орда, укр. Велика держава, вона ж ядро колишньої «Монгольської імперії»), завдяки своєму розміру та військовому вмінню. Третя — Киргизстан (колишній Моголістан), завдяки географічній віддаленості від осередку надволзьких татар (аланів, сучасних русскіх), тобто середнього Надволжя. Усі інші кипчаки — башкорти, чуваші, волзькі булгари (це нація під сучасною назвою «татари»), прикавказькі кипчаки — перебувають в колонізації надволзькими татарами (аланами, колишніми сараценами, «золотими» ординцями, або русскімі).

При цьому половина України вже давно захоплена і окупована надволзькими татарами — це області Кубанія (Ростовська область, Ставропілля і Краснодарщина, Таманський півострів), південна частина Ограйни (Воронезької області). Надволзьким татарам (русскім, колишнім аланам) цього мало й вони намагаються захопити інші кримські (українські, або куманські, хозарські) області, а саме: Дике Поле (Поле Дикана «Хлібороба», або Ногайський степ, це сучасні Донецька і Луганська області), Таврія (це Херсонська область і сучасний «Кримський» півострів), Буджак (або Ханська, сучасна Одеська область), Очаківська (Миколаївська і Криворізька області), Інгульська Пустош (або Ногая, Пороги, це сучасна Запорізька область). Таким чином, надволзькі татари (тобто колишні алани, або «золоті» ординці, сучасні русскіє) намагаються вгвинтитися в Європу й одночасно отримати для себе багаті природні ресурси Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) — чорноземи, зерно, вугілля, газ, руду, золото, сіль, а також зручні порти, вихід до моря і контроль Прикавказзя.

457. Московія (Біла Русь або Московія). Перші кроки мокшанської держави. Перший Закон «Судовик»

У російській історії рік перейменування Московії на «Білу Русь або Московію» — це також рік коронування оцязора Іоанна I Васильовича, або першої частини «Івана IV Васильовича»[78]. Його називають «першим царем Московії»[79]. Сьогодні у Росії взагалі використовують для надволзькотатарської держави «Тартарії» (сучасної Росії) того часу, а також іноді для мокшанської «Московії» (Білої Русі або Московії) новий, неіснуючий вдавнину термін «Російська держава»[80].

Насправді, говорити «російський цар» про ті давні часи, це те саме, що говорити на київських князів 1000-их років «український князь». Ніяк не можна сучасні терміни переносити на ті часи, коли ці терміни ще не існували, тому що це всіх вводить в оману. Навмисне використання такого підлогу називається «пропагандою»[81].

За даними російських істориків (-імена), московський оцязор Іоанн I Васильович («Іван IV») вплинув на наступні історичні події своєї держави:

— створив новий московський орган управління державою «Земський (примітка: тобто Сеймський) Собор» в 1549 році[82]. Це був крок до європейської демократії;

— реорганізував перший Закон Московії (Білої Русі або Московії) — «Судовик», в 1550 році[83]. Держава неспроможна жити без головного закону, а ми знаємо, що держави на території московитів (мокшей) довго не було, бо мокші були завойовані «надволзькими татарами» аланами (сараценами, або «золотими» ординцями, ерз. буртасами, сучасними русскімі). Через таке зовоювання протягом багатьох століть московити (мокші, лат. москалі, moxel) жили за надволзькотатарськими (аланськими, або русскімі) законами.

В назві парламенту «Земський Собор» слово «земський» взято від слов’янського слова «сейм», тобто — «Сеймський собор»[84], за аналогією з парламентом Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського (ВКЛР). У русів та литвинів цей орган влади називався «сойм»[85]. Слово «сейм», або «сойм» мокші вимовляли як «зем»[86]. А слово «собор» означає «збір», «збори»[87]. Пізніше надволзькі татари (русскіє) перейменували цей орган влади, і почали називати його на свій лад — «Боярська Дума»[88]. В цій назві слово «боярин», або «баяр» кипчацькими мовами означає «багата, знатна людина», «знать», «магнат»[89]. А слово «дума» походить з кипчацьких мов від слова «думан»[90], що, наприклад, казахською мовою означає «галас», «бенкет», «веселощі»[91].

Тобто, назву для парламенту «Сеймський (Земський) собор» московити просто перейняли у слов’ян. А назва Баяр Думан («Боярська дума», або Збір Знаті) взята з кипчацьких мов.

1549—1560 — в ці роки працював уряд, створений за новим типом, який назвався «Вибраною радою»[92]. Його заснував оцязор Іоанн I Василь-Габріельович у 1549 році[93]. Сучасні історики (-імена) цей уряд називають «неформальним» та вказують, нібито його метою було зміцнення монархії[94]. Деякі прихильники історії, написаної з боку надволзькотатарського (аланського, або русского) бачення, стверджують, що такого взагалі не існувало[95]. Насправді ж, це було нововведення московитів, і сама назва навіть говорить про те, що члени цього уряду обиралися на засіданні парламенту[96]. Цей уряд встиг провести деякі реформи, наприклад поліпшив права мокшанських селян[97], надав їм повну волю та приватну власність[98].

1550 — проведено реформування головного закону Московії (Білої Русі або Московії) за нормами 1447 року, коли влада теж була московицькою (мокшанською)[99]. Тобто московський оцязор Іоанн I Василь-Габріельович повернув ті принципи управління країною, які були ще за першого московського оцязора Василя I Тимур-Маліковича («Василя Дмитровича») після часів аланської (сараценської, або золотоординської) окупації. Це повернення до старого і називають «реформуванням» й «Судовиком»[100].

1550 — відбулося реформування московського і ерзянського (мордовського) війська за європейським типом[101]. Була створена «стрілецька армія» — прототип майбутньої московської «червоної армії»[102].

458. «Опричнина» за правління Іоанна I Васильовича: гоніння проти надволзьких татар (аланів, або русскіх)

1550 — з цього часу в Московії (Білій Русі або Московії) надається багато пільг фінським дворянам — московським, ерзянським (лат. мордовським)[103]. І навпаки, починається утиск надволзькотатарського (аланського, тобто русского) дворянства, тобто русскіх керівників місцевих самоврядувань по усій країні. Російські історики (-імена) називають таких місцевих керівників «земськими людьми». Термін «земська людина» є відносно новим і, на відміну від «Земського (тобто Сеймського) Собору», походить від слова «земля», був створений не так давно, за часів німецько-французької колонії «Російської імперії»[104].

Такий утиск називається «опричниною»[105]. Сьогодні схожі за суттю події носять іншу назву — «репресії»[106]. Спеціальні люди — опричники[107] (пізніше їх називали «комісари»[108]) — стали відбирати у надволзьких татар (аланів, або русскіх) землю[109] та застосовувати до них репресії (опричнину). Вводиться заборона надволзьким татарам (аланам, або русскім) на в’їзд до Московії (Білої Русі або Московії), яка все ще перебуває під мокшанським управлінням[110]. Для пояснення такого незрозумілого російській людині факту, у сучасній російській історії історики (-імена) навіть стали називати надволзьких татар (аланів, сучасних русскіх) «євреями»[111]. Але річ у тому, що будь-який справжній історик знає, що євреї (укр. гебреї) — тобто ті, хто сповідував єврейську (гебрейську) релігію — у Московії ніколи не жили[112]. Раніше, до створення європейцями своєї колонії «Російської імперії», євреї (гебреї) жили лише здебільшого серед слов’ян[113], також у Західній Європі[114], а також частково серед українців (тобто хозарів) з часів кагана Булана «Оленя» I, який прийняв єврейство (гебрейство) у кінці 700-их років[115] (про нього йшлося в пункті 68). Нагадаю, що споконвічна ж Батьківщина сучасних русскіх (тобто надволзьких татар, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) — це територія з містами Ограй (рос. Вороніж, тільки північна частина області, вище Дивногір'я), Липецьк, Тамбов, Пєнза, Саратов, Самара, Сизрань, Тольятті та Ульяновськ. Там вони жили завжди і живуть досі, прийнявши більшостю православ'я.

Отже, опричники — це московити (мокші, лат. москалі, moxel) та ерзяни (лат. мордва) за національністю. Вони — пільговики, тобто наближені до оцязора («царя»)[116]. А русскіє (алани, або сарацени, «золоті» ординці) в сучасній термінології стали називатися «земщиками», тобто тими, хто очолює місцеві земельні самоврядування, володіє великими наділами землі[117]. Московцям-опричникам і надволзьким татарам «земщикам» відтепер заборонено мати одне з одним справу[118]. Відтепер колишні ординці-окупанти стають ізгоями на споконвічних землях московитів і ерзян. Московсько-ерзянська «стрілецька армія» стає «опричною»[119]. Це значить, що їй дозволяється застосовувати насильство проти земських людей — надволзькотатарських (русскіх) власників землі або службовців[120]. Цей термін «земщик» — сучасний, з'явився у 1800-их роках[121]. Опричники одягалися в чорний одяг, а до сідла чіпляли мітли і собачі голови[122].

Сьогодні опричнина розглядається істориками як терор проти свого ж населення[123]: тобто це знову виглядає так, начебто «русскіє» вбивають і пригнічують «русскіх». Але, насправді, це було помстою та продовженням визвольної війни московитів і ерзян за свою Батьківщину проти окупантів — надволзьких ординців (аланів, «золотих» ординців, або русскіх).

1551 — у ці ж часи, користуючись ослабленням надволзьких татар (аланів, або русскіх), розпочалися так звані «Черемисові війни»[124]: інший фінський народ — марійці — звільнився від русскої окупації. Марійців «горних», які жили ближче до волзьких булгарів, називали «черемисами»[125]. Від цієї назви й пішла назва визвольної війни[126]. Сьогодні «горні» марійці так і залишилися в складі волзької Булгарії (сучасного Татарстану в складі Російської федерації)[127]. А у марійців «лугових» є своя держава Марі Ел зі столицею в місті Йошкар-Ола (в складі Російської федерації під контролем надволзьких татар, або русскіх)[128].

459. Збірка ритуалів «Стоглав», або повернення до волго-фінських традицій

1551 — це рік проведення московського релігійного Стоглавого собору[129] (синоду[130]). Як відомо, у той час у Московії (Білій Русі або Московії) з 1448 року сповідували «грецьку релігію»[131] (християнство візантійського обряду), яку також трохи пізніше взяли собі і надволзькі татари (алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці) у 1462 році[132], вбивши при цьому першого мокшанського митрополита Йону (про Йону йшлося в пункті 406). У фін (мокшей, ерзі тощо) ця «грецька релігія» залишалася сильно змішаною з язичництвом[133]. За правління оцязора Іоанна I Васильовича на соборі було внесено правила, які привнесли більше первісних волго-фінських традицій у грецькі ритуали[134].

Збір нових правил називався «Стоглав» і був перекладений деякими мовами Московії, зокрема славинською (новгородською, або сучасною російською)[135]. Ці нові правила, які московити прийняли на своєму соборі та закріпили у книжці «Стоглав», протримаються лише до середини 1600-их років[136]. Надволзькі татари ж (алани, колишні сарацени, «золоті» ординці, або русскіє), а також представники в Московії афонських ченців, цих змін прийняти не схотіли[137].

Наприкінці існування Московії (Білої Русі або Московії) в кінці 1600-их років, за часів надволзькотатарського (русского) великого хана («царя») Патшая I («Олексія I Михайловича») надволзькі татари скасують ці правила, що призведе до невдоволення[138] московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви) та до жорстоких репресій проти них[139].

460. Події, які російські історики змістили у часі назад

Правлінню Іоанна I Василь-Габріельовича приписують війни проти сусідів та інші неіснуючі події[140]. (-імена, праці).

— повторне захоплення волзької Булгарії (м. Казань) в 1552 році[141], та Сибірії (м. Тобольск)[142]. Але насправді ці дві кипчацькі (лат. татарські) держави стали частиною Тартарії, а не Московії;

— захоплення в 1552 році марійців лугових та гірських[143]. Це теж не зовсім так, але в майбутньому їх справді захоплять, і надалі за часів німецько-французької колонії «Російської імперії» марійцям буде заборонено жити у великих містах[144];

— захоплення в 1557 році кипчацької (лат. татарської) держави Башкортії[145]. Їх дійсно захоплють, але надволзькі татари, а не мокши. Башкортські солдати, які наймалися до московитського війська, називалися «казаками-батирами»[146]. Після захоплення надволзькі татари також формували башкорто-мішарське військо. Нагадаємо, що «мішарі» — це сучасна назва надволзьких татар (аланів, або русскіх)[147], які не захотіли перейти на християнство та називатися «русскімі». До Башкортії раніше входила територія всієї сучасної Оренбурзької області та місто Челаб, назване за ім’ям засновника — це сучасний Челябінськ[148];

— виробництво в 1567 році так званої «цар-книги»[149] під назвою «Лицове літописне зведення подій світової і особливо Російської історії»[150]. Насправді, цей фантастичний «твір» було створено наприкінці 1700-их років[151], після того як австрійська намісниця колонії в Приураллі Софія-Августа Фредерика «Ангальт-Цербстська та Дорнбургська» «Катерина II» створила «Комісію для вигадування записок про давню історію, переважно Росії»[152]. Помічаєте схожість назви цар-книги та комісії? Крім того, це зведення написано слов’янською мовою, що в столиці Московії на той час було зовсім неможливо. Адже слов’янськими мовами на території Московії тоді могли писати тільки в Плесковії, Новогардії і на окупованій частині Русі (на Смоленщині), але ж ніяк не в фіно-татарській Московії. Існує вірогідність, що тільки в самому місті Великому Новгороді (столиці Новогардії) новгородці як раз і малювали в той час різні історичні книжки в перекладі своєю рідною славинською (новгородською, або російською) мовою.

461. Кримська держава (Крим, грец. Перікопа, укр. Україна, колишня Куманія) з 1551 року. Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович). Заснування контрактного «козацького» війська

1551—1577 — Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович») — новий каган 'Кримеї або Перікопенської тартарії' (прийшов після свого дядька Сахіба I Менглійовича)[153]. Він син принца Мубарака Менглійовича («Івана «Вишневецького» Михайловича»)[154] і онук колишнього кагана Менглі I Кочубейовича («Михайла Васильовича»)[155]. Його також називали прізвиськом «Той, що взяв трон»[156] (кр. Taht Algan)[157]. Його предки були з роду Корібутів[158], а за материнською лінією — з уманського роду Олізар[159], а на родовому радвані (лат. гербу, пол. вержбові) він мав «Тамгу»[160] (тобто старовинний хозарський символ кагана Тугана-Диггві «Сокола», про це йшлося в пунктах 72, 75). Прем’єр-міністром (калгою) при ньому був його син Мехмед-Семін II Девлетович[161]. Руси звали його «Вишневецьким» через те, що його батько брав участь у боях під селом Вишневець у 1512 році[162].

Герб роду Олізарів - хозарська тамга

Зображення 12.01: радван (лат. герб) роду Олізарів, з тамгою, яка була першим гербом хозарів (кримців, куманів, перікопців, або українців)

Дітей Девлета I звали — Мехмед-Семін II[163], Іслям (Аслан) II, Хаджи, Хаспулад, Шардан, Адиль, Алпа, Мубарек-Шакай[164] (стане батьком Джані I Мубарек-Шакайовича[165]), Гази-Буря II[166], Фетих I, Селямет I[167]. Наступним каганом стане його син Мехмед-Семін II Девлетович («Михайло Дмитрович») у 1577—1584 рр.

Відомо, що Девлет I Мубаракович (саме він, за моєю гіпотезою — «Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович»[168]) в той час співпрацює з московським оцязором Іоанном I Васильовичем — першою, миролюбною мокшанською частиною персонажа «Івана IV Грозного»[169]. Він їздив до Московії (Білої Русі або Московії) з посольством[170]. За правління московських (мокшанських) правителів, у ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Крима, укр. Української держави), Русі, Литви (Білорусі), та загалом у ВКЛР налагодилися дружні відносини з московицькою державою[171]. Нагадаю, що в російській історії будь-яких представників ВКЛР називають «литовцями», незалежно від їхньої національності та державної належності. Так робили європейці тому, що першою країною в назві була Литва, і столиця ВКЛР була в старовинній Литві (Білорусі).

В цей же час Московія (Біла Русь або Московія) також мала намір вступити до складу ВКЛР, тобто була союзником[172]. Російські та українські історики (-імена, давні і сучасні) цей незрозумілий факт, тобто співробітництво Дмитра-Байди «Вишневецького» з московським оцязором, трактують таким хибним чином, нібито він «пішов на службу до русского царя»[173], чого насправді ніколи не було[174].

Нагадаю, що ‘Кримею або Перікопенську тартарію’ (Крим, укр. Українську державу, колишню Куманію, Хозарію) російські історики (175імена) називають умовною назвою «Кримським ханством»[176], а кагана — просто «кримським ханом»[177] й зводять часто його територію[178] тільки до сучасного «Кримського» півострову[179]. Це при тому, що цей півострів завжди в ті часи називався «Херсонесом Таврійським», а самоназва «Крим» (кр. Qirim), «Кримея» (лат. Crimea), або «Кримська держава» відносилася не до півострову, а була величезною за розмірами державою. Держава Крим (кр. Qirim, грец. Перікопа, укр. Україна) тягнулася від Дунаю до Кавказу: охоплювала весь південь сучасної України (тобто Русі-України), регіону Придністров’я, дніпровські пороги, південь Воронезької (надв.-тат. Ограйної) області, Кубанію та тягнулася аж до Каспійського моря (карта в пункті 60 та інші карти далі).

За правління кримського (українського) кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича») збудували укріплення «Січ» на кримському (українському) острові Мала Хортиця на річці Дніпро[180], нижче порогів[181]. Він реформував війська кримців (українців, колишніх куманів, або половців, хозарів)[182]. Військо стає контрактним[183], тобто професійним[184]. Професійних контрактних військових ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) називали назвою «козаки»[185]. Саме область Пороги (Запорізька) з часом стане центром кримського (тобто українського) професійного війська. Слово «Запоріжжя» означає «місце за порогами», якщо дивитися з боку Русі, бо північніше цього місця на річці Дніпро розташовані великі кам’яні «пороги». Замок «Січ» пізніше буде зруйнований надволзькими татарами (аланами, колишніми золотоординцями, сучасними русскімі), яких кримці (українці) ще називали «бусурманами»[186] (тобто «розбійниками»[187]).

Таким чином, український каган Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович») став реформатором і головнокомандуючим контрактного, або козацького війська[188], яких з часом руси стануть називати «запорізькими» козакАми[189], тобто такими, що розміщалися за порогами. Їх слід відрізняти від контрактних військових північно-східного ординського сусіда України, тобто від надволзьких «кацапів» (рос. «казАків», або сучасних «донських казАків»).

Головним органом адміністративної влади в українських (тобто кримських) козаків був «кош»[190]. Контрактний військовий називався «козакОм»[191]. На чолі коша стояв «кошовий отаман»[192]. Новеньких в армії, які мали пройти навчання, називали «джура»[193]. Піхота називалася «пластуни»[194]. Підліткова течія пластунів збереглася до сьогодні, це аналог американських «скаутів»[195]. Житло козаків називалося «курінь»[196], а головний по житловому господарству називався «курінним»[197]. Очільник всього війська називався «гетьман»[198]. Помічника гетьмана називали «осавул»[199]. Голову артилерії називали «обозний»[200].

Військо Кримської (Української) держави мало власний річковий і морський флоти[201]. Кримський (український) флот складався з великих парусних човнів, які були різних типів і називалися «чайка», «байдак», «скампвея», «дубок», «барказ», «струг», «дуб»[202]. Це були різні за розмірами та кількістю парусів кораблі[203]. Наприклад, найменший корабель «чайка» був 20 метрів завдовжки, мав швидкість 15 км на годину, ніс на собі біля 60 козаків і від 3 до 6 гармат[204]. Розвивалося активно будівництво кримського (українського) Чорноморського флоту[205], який з часом став дуже великим. У козаків, навіть був власний підводний човен, обтягнутий шкірою, який рухався за рахунок весел[206]. Опис цього підводного човна зробив морський історик Монжері[207] у своїх записках «Про підводне мореплавання й війну», які вийшли друком в Парижі у 1820 році[208].

Кримський (український, або козацький) флот

Зображення 12.02: кримський (український, або козацький) флот: чайка (дуже довга з веслами і одним квадратним парусом), скампвея (з одним трикутним парусом), барказ (з двома трикутними парусами), струг (короткий з веслами і одним прямокутним парусом), байдак (ще більш короткий з одним прямокутним парусом), дуб (з двома щоглами, двома прямокутними і одним трикутним парусом), дубок (з веслами, схожий на байдак, але вірогідно трохи менший), підводний човен (водонепроникна конструкція з веслами, від якої на поверхню води виходить трубка для дихання)[209]

Після того як у 1593 році надволзькі татари (алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці, сучасні русскіє) нападуть і зруйнують городище Томаківку[210], запорожці побудують укріплення на острові Базавлук (Чортомлик)[211]. Тут вони насиплють земляні вали, поставлять сторожові башти, в яких вартуватимуть[212]. Відомим діячем того часу серед кримських (українських) козаків став Богдан Ружинський[213], який мав білоруські коріння і був з роду литвинського (білоруського) князя Геди-Міна[214]. Про нього народ складав легенди й оспівував у думах[215].

За словами французького інженера Гільйома де Боплана[216], який на початку 1600-их років працював у Польщі і Русі[217] та багато спілкувався з козаками, кримські (українські) козаки були «дотепні, щирі, міцні, витривалі, у боях невтомні та винахідливі»[218]. Аскетизм українського козацтва поєднувався з гарячим патріотизмом[219]. Це все точнісінько ми бачимо в них і сьогодні — в українських (колишніх куманських, хозарських, або кримських) військових. Армія була настільки самоврядною, що дослідники (-імена) навіть умовно називають її окремою військовою «державою»[220] (або «республікою») в державі, тому що там відбувалися вибори очільників, існували спеціальні закони, ранги, традиції, які не перетиналися з державним повсякденним та економічним життям[221].

Каган Кримської (Української) держави Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович») відвідував свого двоюрідного брата — тюркського султана Сулеймана «Пишного» I Селімовича в Стамбулі[222]. Матір’ю Сулеймана «Пишного» I Селімовича була кримська (українська) принцеса на ім’я Айше Хафса Султан[223], вона була донькою кагана ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) Менглі I Кочубейовича («Михайла Васильовича»)[224], відповідно рідною тіткою для кагана Девлета I («Дмитра-Байди»). Він сподівався на допомогу тюрків (або османців) проти надволзьких татарських ординців (колишніх аланів, сараценів, сучасних русскіх), котрі дійшли аж до кримського (тобто українського) містечка Аслан-Кермен[225] (це сучасна Каховка)[226].

Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович») став серед українців і русів дуже відомим своїми битвами проти надволзьких татар (русскіх)[227]. Він також допомагав волзьким булгарам (м. Казань) і ногайцям (м. Астрахань) відновити незалежність їхніх кипчацьких держав[228]. У 1552 році, наприклад, відбулася битва під мокшанським містечком Тула (яке носить ім’я аланської принцеси Тулейки)[229]. Надволзькими татарами (аланами, сучасними русскімі) командували полководці Григорій «Темкин-Ростовський»[230], Щенята і Курбський[231]. Гетьманом кримських (українських, або куманських) військ був шуряк Девлета I Мубараковича на ім’я Камбирдей[232]. Кримці (українці) програли цю битву, і надволзькі татари (русскіє) захопили артилерію, яка була до цього надана кримцям тюрками[233].

У 1555 році кримці (українці, або кумани, колишні половці, хозари) визволили від надволзьких татар землі крачаєвців[234]. Карачаєвці — це «прикавказькі татари» (кипчаки) з міста П’ятигорськ[235]. У відповідь виступили каральні війська надволзьких татар (аланів, сучасних русскіх) під керівництвом полководця Шеремета («Шеремтьєва»)[236] і Салтика («Салтикова»)[237]. Кримців (українців, колишніх куманів, хозарів) очолювали гетьмани Ахмед[238] та Хаджи Девлетович[239], які загинули в боях. У 1556 році надволзькі татари (русскіє) здійснили короткі набіги та навіть дійшли до столиці ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) — до міста Ак-Чакум[240] (Очаків, це сучасний Миколаїв, неподалік однойменної «Очаківської» фортеці[241] на узбережжі моря), розташоване у гирлі річки Південний Буг на Дніпровській затоці[242].

Територію кримців (українців, або куманів, хозарів) між Азовським та Каспійським морями намагалися захопили черкеси[243], які були на стороні надволзьких татар (аланів, сучасних русскіх)[244]. Ця кавказька нація сьогодні називається «адигами»[245], відноситься вона до східного типу зовнішності, адиго-картвельського типажу та до адигейської національної й мовної групи[246]. До історичних земель черкесів відносяться міста Анапа, Новоросійськ, Геленджик (з адигейської «Маленьке пасовище»), Майкоп, Черкеськ, Туапсе (з адигейської «Дві Ріки»), Єсентуки[247]. Але вони вирішили розширити свої володіння на північ та захопили землі українців (кримців, колишніх куманів, хозарів). Черкеси (адиги) будуть слугувати надволзьким татарам (аланам, або русскім) ще багато років, навіть до сьогоднішніх часівнадволзьким татарам.

462. Роксолана — українська наречена тюркського султана

Однією з дружин тюркського (османського) правителя Тюркії султана Сулеймана «Пишного» I Селімовича була русинка чи кримейка (тобо куманка, або українка) Анастасія-Гюрем[248], яка стала відомою під прізвиськом «Роксолана»[249]. Ця тема загалом є малодослідженою і сьогодні в Україні над цією темою працює практично єдина письменниця волинянка Олександра Шутко[250], яка вже випустила понад 10 книг про історію правління українок в Османській імперії[251]. Вважається, що дівчина була вкрадена і продана на жіночому ринку до Тюркії, й таким чином потрапила в султанський гарем[252], де стала однією з головних дружин султана[253]. Вважається також, що її звали Анастасія (Анна-Стасья)[254] і родом вона була з містечка Рогатин з Івано-Франківської області[255]. Але в дійсності протягом століть багато руських (або русинських, рутенських) та кримських (українських) дівчат потрапляло в полон до тюрків. У народних піснях йдеться, що дівчина була «чорноброва» та мала «чорні очі», а такі антропологічні ознаки могли мати тільки ті, у кого в генах були кримці (українці, колишні кумани, хозари), греки, далмати (сучасні румуни), гагаузи чи роми (грец. «цигани») — вони всі жили і живуть сьогодні поряд із кримцями (українцями, колишніми куманами, половцями, хозарами). А ось у русинок, тобто слов’янок, брови були русого кольору, очі — сірого; у московок (мокшанок) брові рудуваті, а очі — блакитні. Про це треба обов'язково пам’ятати, розбираючи народний фольклор. В ті часи різні нації ще не так сильно змішувалися (через різність релігій і мов), як сьогодні, й тому мали більш притаманні кожній нації риси.

Прізвиськом «Роксолана» назвав Анастасію посол Священної Римської імперії Германської нації в Тюркії фландрієць (бельгієць) Огьє-Гіслєн ван Бусбек[256]. Таке прізвисько він надав їй, тому що знав, що саме так називалися предки кримців (українців). Він був також письменником і ботаніком[257]. Саме він привіз з Тюркії до Фландрії (область в Бельгії) квітку тюльпан, яка стане головною в голландській рослинній індустрії[258]. Через його книгу «Турецькі листи» (лат. «Turcicae epistola», видана в 1595 році)[259] Анастасія стала відомою в Західній Європі саме під іменем «Роксолана»[260].

Похована Роксолана в мавзолеї, збудованому на подвір’ї мечеті Сулеймана[261]. Пізніше в цьому ж мавзолеї поховають і її чоловіка — султана Сулеймана «Пишного» I Селімовича, двоюрідного брата кагана Кримської держави (Криму, укр. України) Девлета I Мубараковича (або «Дмитра-Байди «Вишневецький» Івановича»)[262].

463. Московія (Біла Русь або Московія) з 1553 року. Торгівля, друкарня та англійські колоністи

1553 — Московія (Біла Русь або Московія) під мокшанським управлінням намагається і надалі розширювати партнерські відносини з країнами Європи[263]. Укладає договори про вільну торгівлю з Англією, Голландією[264]. Створюється Московська торгова компанія[265]. При оцязорі Іоанні I Васильовичі («Івані IV») в Московії (Білій Русі або Московії) засновано першу друкарню[266].

1553 — захоплені до цього надволзькою державою Тартарією (сучасною Росією) території звільняються від окупації. Наприклад, цьогоріч Новогардія повертається до складу ВКЛР[267].

1553 — до північних берегів Московії (Білої Русі або Московії) вперше причалюють англійські кораблі[268]. Англійці заснували декілька поселень на півночі країни вепсів, в районі сучасного вепського міста Архангельськ[269]. Саме вони заснували це містечко й надали йому назву «Архангел»[270].

Московський оцязор Іоанн I Васильович («Іоанн IV») зробив для своєї держави багато важливого, досягнувши значного прогресу у торгівлі, освіті, книгодрукуванні[271]. При ньому фінська держава Московія (Біла Русь або Московія) налагодила відносини з багатьма цивілізованими країнами[272], в першу чергу зі слов’янськими Руссю (англ. Рутенією, сучасною Україною — м. Київ) та Литвою (Білоруссю — м. Вільно, або сучасний Вільнюс), з кипчацькою державою Кримом (укр. Україною, колишньою Куманією, або Хозарією — м. Ак-Чакум, або Очаків, сучасний Миколаїв).

1555 — починають налагоджуватися стосунки з країнами Європи[273]. У Русі (англ. Рутенії) та в Московії (Білій Русі або Московії) працює австрійський дипломат від Священної Римської імперії Германської нації (м. Відень) Сигізмунд фон Герберштейн, нім. Sigismund von Herberstein[274]. Він володіє руською (або русинською, рутенською, англ. ruthenian), тобто українською мовою[275]. Написав книгу про Русь, а також про Московію: «Rerum Moscoviticarum Commentarii Synoptische» (укр. «Записки про московитські справи», Базель, 1556 р., Edition der lateinischen und der deutschen Fassung letzter Hand, Відень, 1557 р.)[276]; Sigismund Von Herberstein, Notes Upon Russia Paperback (Language: English, Герберштейн Сигізмунд. Записки про Московію, англійською, Kellock Robertson Press. 2010. 276 p.)[277]. У книзі він описує кілька країн, в яких йому доводилося працювати[278]. Перша — це Русь (англ. Рутенія) та її головна метрополія (тобто столиця) місто Київ[279]. Друга — це Московія.

Також Герберштейн написав кілька нотаток про державу Череміс Горний і Луговий (це теперішні Марі-Ел)[280], і про Угорщину (або Мадярію, рос. Венгрію)[281].

В брошурі Герберштейн проводить порівняльний аналіз руської (русинської, рутенської, тобто сучасної української) та московської (мокшанської) мов з німецькою[282]. Букви слов’янських мов він називає словом «iaphet» (яфет), що українською вимовляється як «абетка»[283].

Зауважте, що Московію він описує як окрему країну, зі своїми власними правителями[284]. Нагадаю, що до складу Русі (англ. Рутенії) Московія ніколи не входила (але в середині 1500-их років взяла собі назву «Біла Русь або Московія», або просто «Русь», через перенесення столиці на північ після пожежі 1547 року). Про це, як назва Русь «переповзла» на Московію, йшлося в пункті 451.

Сучасні російські історики (-імена) в коментарях до цієї книжки «Записки про московитські справи», звичайно, поняття Русі (англ. Рутенії) та Московії повністю змішують[285], називаючи «Руссю» тільки Московію[286]. Але це докорінно неправильно. Якщо ви візьмете початковий латинський варіант, то побачите, що він пише про різні країни. Майте на увазі, що навіть німецькою мовою переклад[287] не зовсім правильний, тому що саме німці-колонізатори в 1700-их роках повністю змінили і переписали нову історію своєї східної колонії «Російської імперії»[288]. Першими фальсифікаторами російської, русинської та української історії були саме германці. Від них вже фальсифікаціям навчилися сучасні мокші (московити) та надволзькі татари (русскіє, колишні сарацени, або «золоті» ординці).

Надволзький татарин із Московії

Зображення 12.03: надволзький татарин (русскій) із Московії, тобто алан (колишній сарацен, або «золотий» ординець). Гравюра з книги Сигізмунда Герберштейна «Записки про московитські справи» (1486—1556 роки)[289]. Ми бачимо надволзький татарський ферязь (одяг по коліна із звуженими рукавами та широкими застібками зверху до низу), боярську шапку, типовий сагайдак для стріл, яким завжди користувалися «русскіє» молодці з русскіх казок[290]. Малюнок підписано «Тартарин з традиційним озброєнням»

464. Московити втрачають незалежність. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1557 року. Саїн-Булат Сімеон «Срібний» II Бекбулатович («Іван «Грозний» IV»). Занепад

Московський оцязор (або «смарагд») Іоанн I Васильович («Іван IV Васильович») розглядав можливість вступу Московії (Білої Русі або Московії) до союзу Великого князівства Литовського, Руського (Русинського) і Жемайтського (Самогетського), скорочено «ВКЛР»[291]. Є багато записів у європейській документації про те, що він збирався брати участь у виборах великого князя ВКЛР[292]. Але до цього не дійшло, оскільки надволзькі татари (алани, або русскіє) розпочали військові дії із захоплення влади у Московії (Білій Русі або Московії)[293].

1557 — Надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) силовим шляхом перехоплюють владу у фінській державі Московії (Білій Русі або Московії)[294]. Оцязора Іоанна I Василь-Габріельовича (Івана IV Васильовича) змушують проголосити про свою відставку та передати (нібито мирно[295]) трон надволзькому татарському представнику. Таким чином надволзькі татари (алани, або русскіє) скидають оцязора Іоанна I з посади правителя. Владу він передав надволзькому татарину на ім’я Саїн-Булат Сімеон «Срібний» II Бекбулатович[296].

1557—1584 — Саїн-Булат Сімеон «Срібний» II Бекбулатович — новий великий хан («цар») ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) (прийшов після втрати влади московським оцязором Іоанном I Василь-Габріельовичем)[297]. Він син надволзького татарського (аланського, або русского) принца Бекбулата, праправнук аланського великого хана Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича («Василя «Темного» II»). Наступником стане його син Федір I Саїнович («Федір Іванович»). Під час хрещення (адже надволзькі татари вже стали християнами з 1462 року) Саїн-Булат отримав ім’я «Сімеон»[298], яке сьогодні частіше вимовляється як «Семен»[299]. Прізвисько «Срібний» говорить про його пряму спорідненість з відомим ординським аланським родом Срібних-Оболенських[300], які заснували Іпатіївський монастир[301].

До того, як прийти до влади, Саїн-Булат Cемен «Срібний» II Бекбулатович був очільником (англ. губернатором) Касимівської області[302].

Російські історики (-імена) розповідають, що попередній «цар», тобто оцязор, або смарагд Іоанн I Васильович (він же «Іван IV») з благородства зрікся престолу[303] і мирно призначив князя «Бекбулатовича» царем-правонаступником[304]. Потім його наступник благородно віддав владу назад[305], потім «Іван IV» знову призначив його наступником[306], а згодом Бекбулатович нібито знову віддав владу назад[307]. При цьому ж нам розповідають про владність, жорстокість і тиранію «Грозного»[308]. Але ж це ніяк не поєднується з благородством і добровільною передачею влади!

Хоча, дещо подібне в Росії (колишній Тартарії, Алланії, або Золотій державі) відбулося й у 2008—2012 рр., коли очільник надволзьких татар (русскіх) Володимир Путін передав владу Дмитру Медведєву (2008—2012 рр.), а потім Медведєв передав її назад Путіну (під тиском, як свідчать[309]). Але в ті минулі далекі роки часів «Грозного», цілком видно, що політика країни стала геть інакшою, агресивною, та й в дійсності відомо нам про ті часи майже нічого — вони огорнуті темрявою, таємницями та фальсифікаціями.

Оце все означає, що так звана передача «Грозним» влади туди й назад — це скоріше за все брехня[310]. Деякі історики (-імена, Ключевський В. А., Платонов С. Ф.) таку передачу влади здивовано називають «політичним маскарадом»[311]. Насправді ж все дуже просто: в той давній час царі правили майже до смерті, а не як сьогодні. Сьогодні ж вони мають право керувати не більше 10 років поспіль, через що диктатори й вдаються до хитрощів, ставлячи тимчасово замість себе свого поплічника[312], який нічого не вартий. Але тоді, в XVI ст., влада була взята надволзькими татарами силою[313]. Аби приховати, що Росією правили «надволзькі татари», тобто алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці, то московського (нібито «русского») оцязора Іоанна I Василь-Габріельовича й татарського великого хана Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича колоніальні історики (-імена), дуже вірогідно, могли об’єднати в одного царя під умовним іменем «Іван «Грозний» IV»[314]. Після цього вони могли помітити його постать «маркером фальсифікації», тобто якимось дивним прізвиськом. Історики німецько-французької колонії «Російської імперії» недаремно запроваджують змінення імен історичним персонажам, а також додавання до імен різних прізвиськ, на кшталт «грозний», «темний», «тихий» тощо. Саме таким персонажам — зі зміненим іменем або доданим прізвиськом — цілими поколіннями істориків-пропагандистів вигадуються діяння, яких не було у реальних історичних діячів-прототипів[315]. Таким прізвиськом і стало «грозний», бо в реальності його так ніхто тоді не називав[316]. За такими «маркерами фальсифікації» наступні історики-фальсифікатори мають розуміти, що з даною історичною постаттю щось не те, що про неї треба створювати пропагандистські «легенди»[317] (про це більше в пункті 725).

І через те, що, за моєю власною гіпотезою, під іменем цього царя в різний проміжок часу «ховаються» дві різні людини, різних національностей, які були ворогами один для одного — саме тому особистість і діяння «Іоанна «Грозного» IV» виглядають такими перемінливими, нелогічними й суперечливими.

Здебільшого за часів існування Московії при владі стояли загарбники ординці — надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, ерз. буртаси), але їх іноді скидали московити (мокші, лат. москалі, moxel), і тоді влада мінялася з надволзької татарської (русскої) на московитську. Це означає, що в Московії майже весь час йшла громадянська війна і влада періодично змінювалася: періодично починалася національно-визвольна війна московитів і ерзян (лат. мордви) проти надволзьких татар (орди, сучасних русскіх), потім за нею слідувала загарбницька війна надволзьких татар (орди, або русскіх) проти корінних фінських націй. Тому при владі стояли то московські оцязори, то надволзькі татарські великі хани (або «царі»). І, відповідно, різко змінювалася політика та устрій держави. Саме цим, на мій погляд, і пояснюється така суперечлива політика «російських» правителів — бо за словом «російський» стояли вороги: московити проти русскої орди.

465. Переміна політики ‘Білої Русі або Московії’ під ординським управлінням (Русскої держави) з 1557 року

Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович наказує відібрати всі грамоти[318], жалувані єпископствам та монастирям, якими ті користувалися вже кілька століть[319]. Всі дозволи та ліцензії знищуються[320]. Новий великий хан розпускає мокшанську «Вибрану Раду»[321]. В країні починається терор, переслідування і репресії[322]. Через це багато державних діячів фінської Московії (Білої Русі або Московії) тікають[323] від нової надволзької татарської (русскої) влади, наприклад: русич (або русин) Андрій Курбський, який повертається в Русь до області Волинія[324], що тоді була столичною областю. ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) під ординським управлінням надволзьких татар (сучасних русскіх) із партнера перетворюється на небезпечного агресора-окупанта для сусідніх країн[325].

Офіційно в російській історії правління Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича спершу відокремлюють як окремого царя, саме під іменем «Бекбулатович»[326]. Але ненадовго. Потім взагалі його починають називати «Іваном «Грозним» IV». Тобто, історики (-імена) пишуть, ніби Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович правив лише один рік — з 1575 до 1576 р.[327], а потім до влади знову став «Іван «Грозний» IV». Скоріш за все, на мій погляд, саме в ці дати відбулися якісь відомі події, про яких маються згадки у європейських хроніках, і тому правління надволзького татарського лідера (русского ординця) не змогли приховати. Але давайте більш уважніше придивимося, як одразу сильно змінилася політика Московії саме з 1557 року й до кінця правління «Івана Грозного». За правління Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича, наприклад, відбулося наступне:

— одразу ж скасувалась опричнина («репресії») проти надволзьких татар (аланів, або русскіх[328]), тобто припинилися гоніння на татар. Це означає, що тепер надволзьким татарам (сучасним русскім) нова влада повертає майно та права;

— ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) під ординським управлінням призупинила на багато років дружні стосунки з іншими країнами[329]. Майже всі посли та представники європейських країн втекли з країни або були схоплені та посаджені у в’язницю[330];

— ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) одразу розпочала загарбницьку війну та почала окупувати сусідні території[331];

— нова надволзька татарська назва Баяр Думан, або «Боярська Дума»[332] (укр. «Збір Знаті») замінила собою стару слов’янську назву парламенту «Земський Собор» (тобто «сеймський збір»)[333]. Сенс назви залишається схожим, просто тепер використані слова з кипчацьких мов: «бай» або «баяр»[334] — це «магнат», «знать», «багата людина»[335], а слово «думан»[336] — означає «бенкет», «галас», «збіговисько», «урочистість»[337] (про що також написано у пункті 457) (Бектаев Калдыбай. Создік. Словарь. Казахско-русский словарь. Казахстанский проект развития государственного языка. 1991. 184 с., с. 150, с. 512[338]).

Це говорить про те, що, наймовірніше, Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович не віддавав нікому свою владу, а продовжував правити до самого кінця до 1584 року, й увійшов в російську історію з дуже негативного боку під умовним іменем «Іван «Грозний» IV»[339]. У результаті отримуємо, що образ так званого «Івана Грозного» в дійсності міг бути збірним і складатися з двох людей: московитського оцязора Іоанна I Васильовича та надволзького татарського великого хана Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича. Вони правили, скоріше за все, приблизно однакову кількість років — по 27 — й разом цей збірний образ був при владі 54 роки.

466. Нащадки Бекбулатовича

Одну з дружин Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича звали Марія Нагая[340]. Від неї народився син Іван Семенович (або він же Іван «Іванович»)[341], найстарший.

Іншою дружиною була принцеса Коченей-Марія «Темрюківна» Черкасівна[342], вона дочка кабардинського хана Черкаса, що жив в кримському (українському) місті Темрюк на Таманському півострові. Нагадаємо, що Таманський півострів був частиною кипчацької держави ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, кр. Qirim, укр. України), в який період тимчасово носив назву «Черкасія» за іменем очільника області[343]. У художніх творах її називали «Марія Демрюківна»[344], Добрюківна[345], Довгорука, «Крильська цариця»[346], «Кримська паляниця»[347] (тому що вона була з Кримської, тобто Української, держави). Саме від «Марії Добрюківни» надалі розвинулися два відомі надволзькі татарські (тобто русскіє) роди — князі «Срібні-Оболенські»[348] та князі «Черкаські»[349]. Від неї народилися Анна, Євдокія, Федір I Саїн-Булатович (Федір I «Іванович»)[350], Василь, Дмитро «Углицький» (він був наймолодший, народився у 1581 р.)[351]. Один із синів був випадково вбитий батьком[352].

Від ще однієї дружини — Марфи Собакіної[352] — народилася донька Марія (Марья Іванівна)[354].

Пізніше ще до лану великоханської ординської (русскої) сім’ї додався зять — «названий син» Борис «Годунов»[355]. Борис був братом Ірини — юної дружини принца і наслідного правителя Федора I «Івановича»[356] (згідно з книгою Джона Мілтона «Коротка історія Московії»[357] (Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.). Борис «Годунов» походить із старовинного ординського надволзькотатарського (аланського, або русского) роду Чета-Захарія[358]. Пізніше надволзький татарин Борис «Годунов» стане регентом юного принца Федора I «Івановича»[359], а потім сам оголосить себе царем, тобто стане самозванцем[360]. У російській історії Бориса «Годунова» називають «русскім»[361], хоча він чистокровний кипчак (лат. татарин) — за описом сучасників, він був чорнявий, кароокий[362], мав ніс із горбинкою. Так само виглядав і Федір I «Іванович»[363].

467. Ординські великі хани — це русскіє «царі»

Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович (друга частина «Івана IV Васильовича») оновлює назву своєї посади та оголошує себе «царем всієї Русі»[364]. При цьому, звісно, мається на увазі тільки Московія (яку іноді називають «московською Руссю»[365], а також окупована Московією «новгородська Русь» — тобто захоплені ординцями (русскімі) північна Смоленська область споконвічної Русі (тобто «київської Русі», англ. Рутенії), слов'янська держава Новогардія і фінська держава Вепсанма (Двіна). Потрібно розуміти, що до цього поняття «всієї Русі» ніколи не входила слов’янська держава Велике князівство Руське (ВКР), або так звана «київська Русь» (сучасна Україна, або «Русь-Україна») зі столицею в Києві, бо то була окрема самостійна держава в союзі із Польщею і Литвою (Білоруссю).

Ординська держава ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава, англ. Russia, лат. Rossia) залишається фіно-татарською, але відтепер перебуває під керуванням надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців). Саме після цього надволзькі татари намагаються називати себе «русскімі»[366] — за першою частиною назви держави, бо з фінами московитами, тобто мокшами, вони себе, звісно, не асоціюють.

Власне, сьогодні всі надволзькі татари (алани, колишні сарацени, «золоті» ординці) офіційно перейменувалися на «русскіх». А стара назва посади «великий хан» була перейменована на «цар» (англ. Tsar), що, дуже ймовірно, походить від імені давнього аланського правителя Сарра (Цара). Сарра, як було вже зазначено в пункті 42, був засновником міста Сара, або Сара Орда, Сара-Города, що українською перекладається як Золоте, це сучасний Саратов (хоча деякі вчені цього не хочуть визнавати, наприклад -імена). Також слово «цар» перегукується з латинським словом «цезар»[367] — давньою назвою римських правителів.

Деякі країни, наприклад, Священна Римська імперія Германської нації (за імператора Максиміліана II), офіційно визнали «Срібного»[368] — так його називали в Європі і в Русі. Але ВКЛР — не визнала[369]. У Європі, як і раніше, здебільшого продовжують офіційно використовувати назву «Московія». Нового русского, тобто надволзького татарського царя в офіційних джерелах, документах і газетах того часу ще ніхто не називає «русскім». Назва «русскій» відносно надволзькотатарської (русскої, колишньої аланської, сараценської, або ерз. буртаської) нації офіційно буде визнана європейцями і закріплена тільки в часи німецько-французької колонізації в «Російській імперії» (1689—1917).

Чому історики (-імена) продовжують видавати нового великого хана за «русского» царя «Іоанна Васильовича»? Це гарне питання. Відповідь така — тому, що вони не можуть визнати, що «Росією» правив справжній надволзький татарин, золотоординець: адже це суперечить міфу про те, що Московія це Росія, і що вона була нібито «слов’янською». Не забуваймо, що біографії московських (мокшанських) оцязорів і надволзьких татарських (аланських, або русскіх) царів складалися виключно істориками колонії «Російської імперії»[370] за наказом європейських намісників («імператорів»)[371]. Тому половину імен, дат та «документів» офіційної російської історії спокійно можна ігнорувати[372], оскільки вони — або підробка, або вигадка[373].

468. Мова русскіх (тобто надволзьких татарських) царів

Не забуваємо також, що ані фіни московити (мокші, лат. москалі, moxel) з ерзянами (лат. мордвою), ані кипчаки (лат. татари) надволзькі татари (алани, тобто вже «русскіє»), ніколи не володіли слов’янськими мовами[374]. Їхніми рідними мовами були московитська (мокшанська), ерзянська (лат. мордовська) та надволзькотатарська (аланська, або сараценська). Їхньою писемністю була східна в’язь[375]. Цю в'язь українські вчені[376] (-імена)[377] називають ще «уйгурським письмом»[378]. Тому, якісь накази московитських царів дивною напівросійською, нібито старовинною мовою — це, безсумнівно, підробка 1800-их років[379]. Всі оригінальні московські документи та географічні карти доколоніальних часів були спалені[380] або заховані окупаційною німецько-французькою владою після 1716 року[381]. А якщо десь і трапляються в архівах карти Московії з написами східною в'яззю, то їх вважають арабськими чи перськими[382], ігнорують і ніхто їх не вивчає[383].

Якщо сьогодні в Росії, а саме в колишніх Тартарії та Московії, нові мотивовані енергійні дослідники-патріоти пошукають по куткам архівів, і знайдуть якісь незрозумілі документи нібито арабською мовою, і займуться їхнім перекладом з мокшанської та надволзькотатарської (сараценської, або аланської) мов, то тоді є шанс дізнатися правду про справжню історію Московії (держави мокшей) та Тартарії (Русскої держави, колишньої Сара орди, укр. Золотої держави).

469. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1557 року. Нові війни

Як тільки до влади в країні стали надволзькі татари (алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці, вони ж тепер русскіє), одразу змінилася в агресивний бік зовнішня політика[384]. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) розпочинає війни[385].

У 1557 цьому році надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) змогли дібратися аж кримського (українського, колишнього куманського, або хозарського) острова Хортиці[386], який розташований одразу на півдні від дніпровських порогів. На цьому острові містилася кримська (українська) фортеця Січ[387]. Кримські (українські) загони козаків (тобто контрактних, професійних воїнів) разом з руськими (русинськими, рутенськими) військами відбили атаку надволзьких татар (русскіх)[388]. Руськими (русинськими, рутенськими) й кримськими (тобто українськими) військами керував каган і гетьман Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович»)[389]. У 1558 році надволзькі татари (русскіє) під проводом свого полководця Дані Адашева[390] розорили кримські (українські, або куманські, хозарські) городища біля столиці Криму міста Ак-Чакум (Очакова, сучасного Миколаєва, неподалік однойменної «Очаківської» фортеі на узбережжі моря), у тому числі й містечка Ескі-Таван (сучасний Херсон)[391], Аслан-Кермен (Каховка)[392], Єничі (Генічеськ)[393], Ор-Капи (або грец. Перікоп, сучасний Армянськ)[394].

1558—1582 — розпочалася й тривала майже 25 років так звана Лівонська війна. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава, колишня Сара орда, укр. Золота держава) хотіла захопити міста, розташовані на узбережжі Балтійського моря[395]. Лівонією у ті часи називалися сучасна Естонія з областями Істляндія та Лівонія[396] (карту «Лівонія, в цілому звана як Ліфляднія» (лат. Livonia, Vulgo Lyefland), складена Джоаном Блау, м. Амстердам, 1665 р. можна знайти далі в пункті 613)[397]. Дві нації — істлянці (естонці) та ліви є між собою генетичними родичами й відносяться до фінської національної й мовної групи[398]. Головним містом істлянців (естонців) було місто Ревелія (сучасний Таллінн)[399], а лівів — місто Дерпт (сучасний Тарту)[400]. Надволзькі татари (русскіє, колишні алани, «золоті» ординці) разом з іншими мешканцями ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) напали на територію лівів із боку знову окупованої ними слов’янської Плесковії[401].

Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) хотіла отримати вихід до Балтійського моря. І хоча деякі історики стверджують[402], що у 'Білій Русі або Московії' вже був вихід до моря, це не так — північна фінська держава Інгрія (Інгерманландія, або Європа, сучасна Ленінградська область Росії) все ще не була окупована надволзькими татарами (русскімі). Нагадаємо, що нація Інгрії, або Інгерманландії, раніше називалася «іжори» і належить також до фінської національної і мовної групи. Лівонія покликала на допомогу Швецію, Данію та ВКЛР. Слід зазначити, що тодішня частина Данії (південь Швеції і острів «Готтланд») та частина області людичів (лужицьких сорбів, або біл. «жидів») «Свебія» у якості автономних адміністративних одиниць входили до складу ВКЛР[403].

Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) змогла захопити лише частину Лівонії[404], і після цього надволзька татарська (русская) армія пішла на південь на захоплення земель ВКЛР та слов'янського міста Полоцьк[405].

Нагадаємо, що надволзьких татарських (русскіх) солдатів карального загону спеціального призначення («спецназ») та контрактників називали словом «кацапи»[406], що було сараценським (золотоординським, або аланським) еквівалентом кримського (українського, або куманського, половецького) слова «козак»[407]. Крім того, цій назві «кацап»[408] придають зміст схожого перського слова «кассаб»[409], що перекладається як «різник»[410].

1561 — Ліфляндія (Лівонія та Курляндія — це дві області сучасної Латвії) поспішно увійшли до складу ВКЛР[411]. Таким чином вони одразу отримали міцну військову підтримку з боку русів (русичів, або русинів, рутенів) і кримців (укр. українців, грец. перікопців, колишніх куманів, половців, або хозарів). У 1562 сили союзників ВКЛР почали контрнаступ з метою вигнання надволзьких татарських (аланських, тобто русскіх) окупантів[412].

1563 — відбулась окупація ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Русскою державою) міста Полоцьк на території ВКЛР[413]. У Росії великим ханом («царем») в ці часи вже був Саїн-Булат Сімеон «Срібний» II Бекбулатович — друга частина «Івана IV Грозного.

У 1563 році відбулася спроба з боку мокшей і ерзі (лат. мордви) відбити від надволзьких татар мокшанське поселення Стара Резань[414], яке було розташоване прямо на кордоні з ерзянськими землями[415]. Спроба пройшла невдало — надволзькі татари (русскіє ординці) закріпилися в поселенні[416].

1564 — проходить оборона ВКЛР проти надволзьких татар (русскіх) на річці Ула[417]. Війська ВКЛР очолює воєвода Микола Рудий[418].

470. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, кр. Qirim, укр. Українська держава) з 1569 року. Допомога з боку тюрків. Українці риють Волго-Донський канал. Облога українціями Астрахані

1569 — кримці (українці, колишні кумани, хозари) взяли у союзники війська Тюркії[419]. У кримців (українців) в цей час вже був власний розвинений Чорноморських флот[420]. І вони вирішили при допомозі тюркських воїнів (яничарів)[421] частину кораблів переправити з річки Танаїс (укр. Дон) на річку Ідель (ерз. Волга)[422]. Для цього кримці (українці, грец. перікопці, колишні кумани, половці, хозари) почали рити Волго-Донський канал[423]. Але, на жаль, через бойові дії ці роботи не були завершені до кінця[424]. Пізніше канал дориють вже при німецько-французькій колонізації, при чому робітниками будуть знову ж таки кримці (українці)[425].

На звільнення ногайської столиці міста Астар-хань (Астрахань)[426] від надволзьких татар (русскіх ординців, колишніх аланів) вирушила кіннота[427]. Надволзькі татари називають самі себе у цьому випадку «русскім гарнізоном»[428]. Війська надволзьких татар (русскіх) очолював полководець Петро «Срібний» Семенович[429] — син великого хана ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича (другої частини «Івана IV Грозного)[430]. Кримські (українські) професійні козацькі війська[431] очолював гетьман Аділь-Ґірей[432]. Війська кримців (українців) і тюрків стояли біля Астрахані майже рік[433], після чого вирушили на північ[434]. Надволзькі татари (алани, або русскіє), відступаючи на північ, розоряли на своєму шляху московські (мокшанські) й ерзянські (мордовські) міста[435]. Сучасні російські історики (-імена) такий розбій приписують кримцям (українцям), називаючи їх «татарами»[436], але насправді тоді саме русскіє («надволзькі татари», сарацени, «золоті» ординці) були окупантами[437], а кримці (українці) були союзниками мокшей і ерзян (лат. мордви)[438].

471. Реформа ВКЛР і Республіки з 1569 року. Стефан-Баторій Іштванович

1569 — цьогоріч Польща створює з ВКЛР співдружність, але вже на нових умовах[439]. Ці умови прописані в документі, який називається «Люблінська унія»[440], бо ця співдружність була заснована в польському місті Люблін[441]. Від ВКЛР унію (статут) Республіки підписав руський (русинський, рутенський) діяч Микола Рудий в присутності Яна Хадкевича[442].

Таким чином, реформувалася співдружність ВКЛР і Польщі, яку називають «Республіка»[443] (пол. Речпосполіта, або Річ Посполита). Англійською її називали «Commonwealth» або «Union»[444]. Офіційно ця співдружність отримала назву «Республіка Двох Народів»[445], польською Rzeczpospolita Obojga Narodow[446]. Одним народом був багатонаціональний народ союзу ВКЛР, а другим — поляки. В історії цю співдружність ще називають «Польсько-Литовський союз»[447], латиною — Regnum Poloniae Magnusque Ducatus Lithuaniae[448], англійською — Commonwealth of Nations, Republic of Nobles[449].

Республіка існувала до 1795 року до поглинання її австрійцями з одного боку та німецько-французькими колонізаторами з іншого — саме тими колонізаторами, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії).

Посада голови Республіки була виборною[450], спадково не передавалася[451].

1569—1586 — першим правителем Республіки стає Стефан-Баторій Іштванович[452]. Він син волоського короля Іштвана з роду Баторія та Катаржини Телегди[453]. Потім він стане королем Польщі, одружившись з королевою Польщі Ганною з роду Ягеллончик[454]. Ганна «Ягеллончик» була королевою Польщі у 1575—1596 рр.[455], вона дочка Жиги-Монта (Сигізмунда) «Старого» I Казиміровича і Боні Сфорці (принцеси Єрусалимського Королівства)[456], сестра Жигимонта-Августа (Сигізмунта) II Жигимонтовича, який у 1529—1548 рр. був правителем ВКЛР[457], а в 1548—1572 рр. — королем Польщі[458]. Ганна Ягеллончик вийшла заміж за Стефана-Баторія Іштвановича у 1586 році[459], коли вже була королевою Польщі[460].

Відтепер у нас з’являється ще більше правителів. Ми маємо наступних окремих голів держав, це:

— правитель Республіки (співдружності ВКЛР з Польщею), сидів у місті Варшаві в Польщі[461];

— король Польщі, сидів в місті Краків, столиці Польщі[462];

— великий князь Великого князівства Литовського, Руського (Русинського) і Жемайтського (Самогетьського), скорочено ВКЛР, сидів в місті Вільно (сучасний Вільнюс) в Литві (Білорусі)[463];

— великий князь Русі, або Великого князівства Руського (ВКР), сидів в місті Києві, іноді столицю переносили до Львова[464];

— великий князь Литви (Білорусі), або Великого князівства Литовського (ВКЛ), сидів в слов'янському місті Вільно (сучасному балтському Вільнюсі)[465];

— король Жемайтії (Самогетії), тобто сучасної Литви, сидів в місті балтському Мемель (Клайпеді)[466];

— каган ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, кр. Qirim, укр. Української держави), сидів в місті Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв)[467];

— правителі інших країн-членів ВКЛР.

Столицею Республіки стає слов'янське польське місто Варшава[468] — подалі від кордонів ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави). Пізніше, з 1596 року[469] туди ж до Варшави поляки перенесуть і свою власну столицю з Кракова[470]. На географічних картах Республіка здебільшого позначається одним словом — «Польща», а також іноді — як «Литва»[471].

472. Речпосполіта — це не «Польща», а «Республіка»

Польською мовою слово «республіка» пишеться і читається як «речпосполіта»[472], що походить від латинського «res publica»[473], що означає «суспільство», «держава»[474]. Наприклад, Республіка Польща офіційно польською мовою називається Rzeczpospolita Polska[475], що читається як «Речпосполіта Польська». В українських історичних статтях і книгах часто зустрічається неправильне написання цього польського слова як «річ посполита»[476], в той час як більш правильно буде Речпосполіта, тобто буквально від пол. «Rzeczpospolita»[477].

Багато хто в Росії сьогодні думає, що слово «речпосполіта» перекладається як «Польща»[478] або «Польща і Литва»[479], але ні, насправді це означає просто «республіка», так само, як «візантія» грецькою. Тому зовсім невірно називати «Республіку» лише «Польщею», так саме неправильно називати співдружність «ВКЛР» лише «Литвою». Говорити на мешканців Республіки «поляки», а на мешканців ВКЛР «литовці» — це маніпуляція термінами, пропаганда й підміна понять. Цей спосіб часто використовують російські імперські історики (-імена), щоб приховати, що в ВКЛР та Республіці жили руси (русичі, або русини, рутени) та литви (білоруси) як окремі нації[480]. В реальності в Республіці жило багато націй зі збереженням своїх держав, прав, кордонів, мов і культури. По суті, Республіка була прототипом сучасного Європейського Союзу, де: зберігалися кордони, але були прозорими[481]; зберігалися національні мови[482]; була спільна валюта «злотий»[483]; держави мали власні армії, але й було спільне військо співдружності[484] тощо.

Російські історики (-імена) ці зміни в статуті ВКЛР трактували зовсім божевільно, не розуміючи глибини взаємин братніх слов’янських народів — русів (русичів, або русинів, рутенів), литвинів (білорусів) і поляків[485]. Останні сотні років росіяни намагалися створити ілюзію, ніби поляки були ворогами русів (русичів, або русинів, рутенів) і буцімто руси воювали проти поляків[486], а «Литва» (ВКЛР) нібито захоплювала руські (русинські, рутенські), тобто сучасні українські території[487]. Варто пам’ятати, що руси (русичі, або русини, рутени) — це слов’янська нація з центром в місті Києві, а от етнічними «русскімі» сьогодні офіційно називають надволзьких татар (колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців). І на територію надволзьких татар (сучасних русскіх) члени Республіки ніколи не вторгалися, а заходили виключно на території московитів (мокшей) на прохання самих московитів, як військові союзники у визвольній війні московитів проти русскіх ординців (тобто надволзьких татар, або сараценів, ерз. буртасів).

Метою створення оновленої співдружності між народами ВКЛР та Польщи було посилення позицій в обороні від недружнього північно-східного сусіда — ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) — та перенесення столиці подалі від її кордонів[488].

473. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1570 року. Нацизм і геноцид: репресії проти московитів (мокшей) за національною ознакою

1570 — під тиском надволзької татарської (русскої, аланської, сараценської, або золотоординської) армії московський (мокшанський) оцязор Іоанн I Васильович (перша частина «Івана IV Грозного» назавжди покинув свою столицю Москву (колишній Перум)[489]. Він вимушений був евакуюватися до слов’янської держави Новогардії в місто Великий Новгород[490]. Великий хан Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович, який очолював надволзькотатарську (русскую) державу, вже надійно захопив трон у ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі)[491], перевів її під ординське правління й почав гоніння і репресії проти колишніх чиновників[492].

Таким чином, в ‘Білій Русі або Московії’ під ординським управлінням (в Русскій державі) виникло протистояння надволзьких татар (русскіх) і корінної нації — московитів (мокшей), після чого надволзькі татарські (русскіє) війська встановили там свій повний контроль[493], вчинивши різню[494].

Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович запропонував кримцям (українцям, колишнім куманам, хозарам) мир в обмін на визнання незалежності кипчацької держави Ногай орди (так званого «Астраханського ханства»). Це відбулося після того, як кримське (українське) військо цілий рік тримало окуповану надволзькими татарами (русскімі) ногайську столицю Астрахань в облозі[495]. За умовами миру ногайці можуть стати незалежними, а за це ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, або укр. Українська держава) визнає Саїна-Булата офіційним правителем ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави)[496]. Але кримська (українська) влада на такі поступки не пішла[497]. Кримці (українці) продовжили надалі надавати ногайцям («астраханським татарам») свою військову допомогу проти надволзькотатарського (русского) вторгнення[498].

1570 — надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) продовжують війну й захоплюють та влаштовують погром слов’янського міста Новгорода (сучасного Великого Новгорода)[499]. У результаті вони відривають слов'янську суверенну державу Новогардію зі складу ВКЛР[500].

474. Легенда про новгородського голуба

Щодо цієї події, коли надволзькі татари (русскіє, колишні алани) захопили новгородичів[501], існує легенда «про скам’янілого голуба»[502]. На вершині Софіївського собору у місті Великому Новгороді сидів голуб. І коли він побачив, яке зло і насильство несуть мирним новгородцям надволзькі татарські окупанти (сучасні русскіє), то скам’янів від жаху й так і застиг до сьогоднішнього дня[503]. Сьогодні постать цього голуба вироблена з металу й розміщена на верхівці хреста на Софіївському соборі[504]. Окупацію Новогардії надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, «золоті» ординці) називають «приєднанням»[505] і «збиранням русскіх земель»[506], а саму новгородську націю чомусь називають «одним народом»[507] із собою — русскімі, тобто з надволзькими татарами, ординцями[508].

475. Надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени) продовжують війни з 1570 року

1570 — відбувся напад надволзьких татар (русскіх) на кипчацьку державу волзьку Булгарію[509], або так зване «Казанське ханство»[510].

1570 — кипчаки ногайці, які ще раніше звернулися за допомогою до ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) та Тюркії (укр. Туреччини), зробили спробу визволити свою столицю місто Астрахань від надволзькотатарської (русскої, або аланської) окупації. Але надволзькотатарські (русскіє) війська відбили сили кримців (українців) та тюрків. Надволзькотатарським (русскім, тобто ординським) військом командував родич (ймовірно, син) Саїна-Булата Сімеона «Срібного» II Бекбулатовича — русскій, тобто аланський, полководець Петро «Срібний» Семенович[511].

1570 — надволзькі татари (русскіє, або алани, колишні сарацени, «золоті» ординці) остаточно окуповують прикаспійську державу Ногай орду, яка сьогодні відома під умовною назвою «Астраханське ханство»[512], народ якої — це ногайці, столиця м. Сітрака (лат. Citraca)[513], воно ж місто Астоліхан[514], Астар-хань[515], або сучасна Астрахань[516]. Нагадаємо, що ногайці втратили державність, згодом були переведені на православ’я[517], загубили національну свідомість[518], через що дозволяють називати себе «русскімі» — тобто є «денацифікованими»[519].

Карта 12-02. «Велика Тартарія» — фрагмент з Московією

Опис карти 12-02: фрагмент карти Tatariae Sive Magni Chami Regni typus. Cum Privilegio («Велика тартарія»), автор Ортеліус Авраам (1527—1598), видана в м. Антверпен, 1570 р. Бачимо Московію на захід від Великої Тартарії. Голова держави зображений у великому шатрі[520]

Карта 12-03. «Опис Росії, Московії і Тартарії» — фрагмент з Росією (Московією і Тартарією)

Опис карти 12-03: на фрагменті карти «Russiae, Moscoviae Et Tartariae descriptio»[521] (опис Росії, Московії і Тартарії) вказані Росія (підкреслена червоною лінією), в складі якої перебувають Московія, Мордовія (підкреслені синіми лініями) тощо. Південніше ліворуч видно «Литву», тобто ВКЛР, в складі якої перебуває і Русь (англ. Рутенія) з м. Києвом (підкреслене зеленою лінією), а ще праворуч від ВКЛР видно Україну під назвою Крим (кр. Qirim, лат. Crimea). Автор карти Ортеліус Авраам (Ortelius, Abraham, 1527—1598). Видана видавництвом Gielis Coppens van Diest (Антверпен 1570)

Карта 12-04. «Північні регіони» — фрагмент з «новгородською Руссю» (окупованими землями в складі Московії)

Опис карти 12-04: фрагмент карти «Septentrionalium Regionum»[522] (укр. Північні регіони), де вже показана так звана «новгородська Русь». Упорядник мапи Ортеліус Авраам (Ortelius, Abraham, 1527—1598), м. Антверпен, 1570 р. Вгорі праворуч видно регіон під назвою «Русь» — це саме той регіон, який отримав у сучасній російській історії умовну назву «новгородська Русь». Як бачимо, він розташований на землях колишньої слов’янської держави Новогардії (м. Великий Новгород, лат. Nouogrod) та фінської держави вепсів (регіон Кондора, міста Колмогра (Холмогори) та Пінега). Вище вепської області Кондори розташована колишня фінська держава Пермія зі своєю областю Печора. Нижче міста Новгород ми бачимо місто Псков — це столиця колишньої слов’янської держави Плесковії. Зверніть увагу, що на тому місці, де сьогодні розташоване місто Санкт-Петербург, розташовано два фінські іжорські міста: Корела (лат. Corela) та Орешек (лат. Orescack). Назву міста Орешек також застосували для однойменної фортеці на озері Ладога — «фортеця Горішок» в Шліссельбургі. Нижче ми бачимо фінське місто Ревель (це Таллінн, столиця Істляндії), і три балтські міста — це Рига (столиця Ліфляндії), Мемель (або Клайпеда, колишня столиця Жемайтії, або сучасної Литви) та Кенігсберг (Калінінград, столиця колишньої Прусії)

476. Кримці (українці, колишні кумани) і московити (мокші, лат. москалі) спалюють захоплену ординцями Москву у 1571 році

1571 — надволзькотатарський (русскій) великий хан Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович (або друга частина «Івана IV Васильовича», так званий «Грозний») починає притискати права московитів (мокшей) та інших народів[523]. В ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі) починається нова громадянська війна[524]. Московити (мокші, лат. москалі, moxel) знову кличуть на допомогу військо Кримської держави (грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави)[525].

Нагадаю, що кримці (кр. qirimlilar), вони ж русинською мовою «українці» — це нація величезної кипчацької держави ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, кр. Qirim). Знову звертаю увагу на те, що назва Крим означає назву дуже великої за розмірами держави від Дунаю до Кавказу, а не маленького півострову (Херсонесу Таврійського, сучасного «Кримського»). Сучасні росіяни (тобто етнічні русскіє ординці, а також інші нації) впевнені, на жаль, що назва «Крим» стосується тільки півострову[526]).

До цього Українська (Кримська) держава носила різні назви: країна Антіїв, країна Половців та Роксоланів, потім — Косарія (Хозарія, лат. Газарія, 620—969 рр.), Куманія (969—1438 рр.) тощо. Українською мовою стара кімерійська (кімерська) та грецька назва «Перікопа» перекладається як «Україна». Слова «перікопа» і «україна» означають те й саме, тільки відповідно грецькою і руською (русинською, рутенською) мовами — поняття «розрив», «виріз», «викрій», «украйна», «вкраїна», «україна», тобто щось, українне, вирізане з чогось з чогось (наприклад, тексту з книги), або кроїння (наприклад, тканини, берегової лінії, земельних ділянок). Про ці назви більше написано в пунктах 194, 203, 397, 399. Ще можна було б цю назву слов’янськими мовами трактувати так: «у краю», «земля на краю» — тобто біля моря, на краю материка, але ж ні, бо це слово «край» взято з німецького «крайс» (kreis)[527], що означає буквально «район»[528], і було введено в обіг тільки за колоніальних часів Російської імперії (1689—1917)[529 https://ru.wikipedia.org/wiki/Край#:~:text=В%20Российской%20империи%20краем%20называли,называли%20сложносоставные%20административно-территориальные%20единицы] саме німцями[530]. З німецької ж мови слово «крайс» перешло в слов'янські — в польську, руську (українську) та славинську (русскую) як позначення району, регіону (англ. губернії[531]) і з часом навіть «рідної сторони»[532].

1571 — військо Кримської держави (Криму, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави) під час правління кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича) вступило в московську війну на боці московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви)[533]. ЗСУ, тобто Збройні сили України (тобто Криму, лат. Кримеї, колишньої Куманії, Хозарії) разом із союзними військами тюрків (укр. турків) і ногайців («астраханських татар») підійшли до Москви, щоб змістити великого хана Саїна-Булата Семена Срібного II Бекбулатовича» (другу частину «Івана IV Грозного»)[534] та вигнати його надволзькотатарську окупантську армію з мокшанських земель[535]. До кипчацького кримського (українського) війська приєднуються фінські загони (ополчення) московитів (мокшей) і ерзі (лат. мордви)[536].

Разом вони спалюють мокшанське місто Москву (колишнє Перум)[537]. Тобто — внаслідок вуличних боїв столиця ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави), що перебувала під ординським управлінням, знову згоріла. У Москві в цей час стояли надволзькотатарські (русскіє) полки І. Бельського[538], Г. Довгорукого[539] та зрадника московитів — Василя-Скопи «Шуйського»[540]. У регіоні почався голод і епідемія чуми[541]. Кримському (українському) війську через хвороби довелося відійти з цих територій[542]. У підсумку, надволзькі татари (русскіє ординці) поступово змогли ще сильніше закріпитися у Московській області[543]. Внаслідок нової битви на річці Пахра (це приток річки Москва)[544] та битви на Молодях[545], армія надволзьких татар (русскіх) перемогла[546]. Російські історики (-імена) ці події подали як перемогу «русскіх» над «кримським ханом»[547], що технічно так і є, якщо кагана ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (тобто Криму, або укр. Української держави) називати «кримським ханом», а надволзьких татар — «русскімі». Ця термінологія істориків ще раз підтверджує, що саме надволзьких татар (ординців, ерз. буртасів, колишніх аланів) в описанні подій останніх чотирьох століть називають русскімі, що вони і є сучасні етнічні русскіє. Усю ту війну офіційно так і називають — «русско-кримська війна»[548] (що буквально означає «ординсько-українська», або «російсько-українська»).

Окрім того, від надволзьких татар (русскіх) вимагали покинути волзьке булгарське місто Кассіану (Казань)[549]. Але у 1572 році кримське (українське) військо відступило[550]. Через те, що з 1399 року Куманія, або Кримея (лат. Crimea), Крим (кр. Qirim), стала військовим союзником ВКЛР[551], то очільниками спільних загонів, окрім кримців (українців), могли призначатися представники з Русі, Литви (Білорусі) тощо[552]. У 1572 році гетьманом козацького (тобто професійного кримського, або українського) війська, наприклад, був Ян Бадовський[553].

477. Надволзькі татари (русскіє) та інші кипчаки (лат. татари). Звідки пішла русская ідея про «один народ»

Надволзькотатарські (русскіє, або аланські, золотоординські, ерз. буртаські) окупаційні війська були очолювані надволзькими татарами (русскімі), яких звали І. Бельский, І. Мстиславский і М. Воротинський[554]. Зверніть увагу, що ці всі «русскіє» прізвиська насправді просто були пізніше перероблені зі справжніх кипчацьких (лат. татарських) імен[555] надволзьких татар (русскіх), або назв міст, де відбувалися якісь битви[556], або з назв міст походження їхніх дружин[557]. Справжніх прізвищ в ті часи ще не існувало, їх пізніше введуть голландці і німці під час колонізації Приуралля (1689—1917)[558].

Крім того, всі надволзькотатарські (русскіє) полководці, звичайно ж, розмовляли рідною аланською (сараценською, або «надволзькотатарською») мовою[559], яка відноситься до кипчацької (лат. татарської) мовної групи[560]. Сучасною російською (русскою), тобто славинською (новгородською) мовою, ніхто з них ніколи не володів[561] (якщо не вивчав спеціально). Більш того, надволзьким татарам (русскім) тоді навіть така думка не спала б — мову ворожої та підкореної нації Новогардії вважати рідною для себе та вивчати цю чужу мову з дитинства. Це був нонсенс на той час. Окрім того в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі) не було шкіл[562], тобто діти ніде не навчалися[563]. Через це вони могли опанувати тільки ту мову, якою володіли і розмовляли вдома їхні батьки[564].

Ногайськими («астраханськими») воєначальниками були мурза Дівей і мурза Теребердей[565]. Кримськими (українськими, або куманськими, хозарськими, чи козацькими) гетьманами були Шардан з роду Ґірей і Хасбулад[566]. Російські історики (-імена) сильно плутають кримців (українців, колишніх куманів, хозарів) з ногайцями («астраханськими татарами»)[567]. Ці дві нації відносяться до спільної національної й мовної групи, тобто до тієї самої, що і надволзькі татари (сучасні русскіє)[568], й відповідно вони мають схожі мову і зовнішність. Вони усі між собою співвідносяться так, як співвідносяться між собою, наприклад, руси (або русичі, русини, рутени), поляки, литвини (білоруси), плесковичі і славини (новгородичі). Або як співвідносяться між собою французи, італійці, кастильці (іспанці). Або як співвідносяться між собою гагаузи, тюрки, азербайджанці. Або як співвідносяться між собою голландці, німці («тевтонці»), сакси тощо.

Таким чином, саме через належність до спільної кипчацької (лат. татарської) національної й мовної групи, надволзькі татари (колишні алани, ерз. буртаси, або золотоординці, сучасні русскіє) і стверджують сьогодні, що вони самі та кримці (колишні хозари, або кумани, вони ж українці) — це «один народ», бо генетично в них дійсно є спільна кипчацька ДНК[569]. І через це їх важко відрізніти між собою за зовнішністю[570]. Порівнянням ДНК ще, окрім інших (-імена)[571], займався російський дослідник Клесов[572] [573]. Але при цьому ж надволзькі татари (етнічні русскіє) забувають, що інші кипчаки — це все ж таки інші нації, а кожна нація має право на суверенність і державність, якщо бажає цього.

478. Незвичайна термінологія російських істориків: «русскіє» та «кримський хан»

Зазначу ще раз, що при описі усіх цих війн кримських (українських) військ проти надволзької татарської орди, російські історики (-імена) використовують непритаманні тим часам терміни. Надволзьких татар (аланів, сараценів, або «золотих» ординців) вони називають «русскімі», а державу під ординським (русскім) управлінням ‘Білу Русь або Московію’ вони називають «Російським государством»[574], «Русскою державою»[575]. Цю дивну термінологію треба брати до уваги при ознайомленні з російськими матеріалами з історії.

Крім цього, різні російські джерела (-імена назви)[576] називають кагана ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, колишньої Хозарії, Куманії, майбутньої Малої тартарії, або України) «кримським царем»[577] або просто «кримським ханом»[578] не зазначаючи при цьому[579], що ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) була старовинною величезною міцною впливовою державою. Слід зазначити, що Кримська (Українська) держава (грец. Перікопенська тартарія) не обмежувалася тільки півостровом Херсонесом Таврійським (сучасним «Кримським» з 1720 року[580]), а займала значно більшу територію[581]. А сам сучасний «Кримський» півострів завжди до 1720 чи 1740 року називався «Херсонесом Таврійським» і був частиною величезної держави Криму (кр. Qirim, грец. Перікопи, лат. Кримеї, укр. України). «Кримським» півострів вже переназвуть значно пізніше, в середині 1700-их років[582]. Австрійські, німецькі і французькі колонізатори — ті, які створили собі в Приураллі «Російську імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Русскої держави) — в якості своєї живої сили приведуть в Кримську (Українську) державу в 1792 році[583] надволзькотатарську (русскую) орду, московитів та інші підкорені «туземні»[584] народи Приуралля[585].

(Кінець 12 глави)