Глава 12

Глава 12. 1547-1571 роки. Тартари (русскіє, колишні алани) спалюють Москву. Московія стає «Білою Руссю або Московією». Дві Русі. Зовнішність слов'ян, фін і кипчаків. Мокшанські закони «Судовик» і «Стоглав». Опричнина московитів проти тартарів (русскіх). Заснування козацького війська та флоту кримейців (українців). Султанша з Кримеї (України) Роксолана. Англійські колоністи в Московії. Тартари (русскіє) захоплюють Московію. Кримейці (українці) риють Волго-Донський канал. Геноцид московитів. Місто Орешек на мапі. Кримейці (українці) знову спалюють Москву. Фашистські ідеї «євразійства» та «одного народу»

451. Московія змінює назву на «Біла Русь або Московія» з 1547 року

Як Московія стала називатися «Руссю» - це дуже цікаве питання, на яке жоден російський історик або не хоче, або не може дати відповіді. А знання цього насправді є дуже важливим. Розуміння різниці між так званими «Київською», «Новгородською» та «московицькою» Руссю є ключем для розуміння російської історії.

Справа в тому, що північно-східна область Русі (сучасної України), як ми вже не один раз зазначали, називалася «Біла Русь». В той же час центральна і західна частина країни називалася «Червона Русь». Головним містом Білої Русі було місто Смоленко (як ми це побачимо ще на багатьох картах), або сучасний Смоленськ. Коли ординська Тартарія під проводом тартарів (аланів, колишніх сараценів) захопила північні землі Білої Русі у 1522 році, то вона їх адміністративно приєднала до вже захопленої слов’янської держави «Новогардії». Нагадаємо, що столицею Новогардії було місто Великий Новгород (колишнє Славно). Крім того, Тартарією (колишньої Золотою Країною) була вже захоплена частина території фінської держави вепсів, яка називалася «Вепсанма». Колишні дві слов’янські держави Плесковію (м. Псков) і Новогардію (м. Великий Новгород), частину Смоленської області, а також фінську державу Вепсанму (вона ж відома під назвою Двіна, з містами Архангел, Колмогра, Вологда) з’єднали в один великий північний регіон Тартарії під загальною назвою «Біла Русь» (лат. Russia Blanca). Тобто, ця назва вийшла з Русі, і її окупанти стали використовувати вже на інші північні окуповані території. Таким чином ця назва вийшла за рамки своїх споконвічних кордонів.

Після цього пізніше російські історики часів колонізації стали називати цю адміністративну одиницю Білу Русь ще умовною назвою - «Новгородська Русь». Такий термін вигадали тому, що головним містом нового, тепер вже московського і тартарського регіону Білої Русі було призначено місто Великий Новгород. (*посилання)

Зображення Карта «Moschovia nova tabula (Московія нова Земля)» 1546 року (за даними австрійського посла в Русі Сигізмунда Герберштейна), на якій можна побачити слов’янські держави Русь (лат. Rossia Rossa, тобто Червона Русь), Литву (Білорусь), кипчацьку державу Кримею (лат. Газарію, тобто Україну), фінську державу Московію. А північніше слов’янської держави Новогардії вказаний новий зведений з вепськими землями окупований регіон «Біла Русь» (Rossia Blanca)

Але це ще не все. Зараз ми зрозуміємо, як Московія могла стати «Руссю». Отже, у 1547 році трапляється велика пожежа у місті Москві. Пожежа виникає не стихійно, а через злий умисел, шляхом підпалення. Організаторів пожежі очолює тартарський (аланський) князь Скопа «Шуйський». Метою є - зміна мокшанської влади на аланську. Пізніше він звинувачує родину русино-кримейців (тобто українців) Глинських, кровних родичів оцязора Іоанна I Васильовича (першу частину так званого «Івана Грозного IV»), у тому, ніби вони шляхом магії та чаклунства організували цю пожежу.

Москва згоріла не за один день. Спочатку впав великий дзвін у Москві. Потім згоріли багаті торгові крамниці у районі «Китай-місто». За декілька днів було висаджено в повітря вежу, де зберігався порох, з частиною міської стіни, і каміння від неї завалило річку. Ще за кілька днів почали горіти будинки у кварталах ремісників. А вже за два місяці почалася пожежа на центральних вулицях Москви і спалахнув Кремль. Пожежа так розрослася, що виникла буря, через яку вогонь перекинувся на всі будинки. У різних місцях міста вибухали склади із порохом. На попіл перетворилося все, що було в Кремлі - зброя, книги, ікони. З Кремля винесли тільки образ Марії, писаний митрополитом Петром, та книжка «Правила церковні», привезена греком болгарського походження Кипріяном з міста Константинополя. Залишився цілим лише монастир, який пізніше перейменували на «Новоспаський», та володимирська ікона Богоматері, яка в цей час була в церкві цього монастиря. У місті загинуло близько 2 тис. осіб. (посилання)

Озброєні групи тартарів (аланів) нацькували народ на сім’ю Глинських - родичів матері московського оцязора Іоанна I Васильовича, звинувачуючи їх у чаклунстві та сатанізмі. В результаті Глинські та всі їхні родичі, слуги і працівники були вбиті, а їхній маєток - розграбований. Це все дуже схоже на спробу військового перевороту та терору з боку тартарів (аланів). Але, попри це, влада оцязора Іоанна I втрималася. Багато учасників перевороту були захоплені й потім страчені або ув’язнені.

Але, тим не менш - Москва згоріла вщент. Столиця була знищена. Що відбувається далі? А все дуже просто: усі правителі, уряд, чиновники повинні були тимчасово кудись евакуюватися. Так і сталося - відбувається тимчасове перенесення столиці Московії з Москви до славинського (новгородського) міста Великий Новгород. Як казав Джон Мілтон у своїй книзі «Коротка історія Московії» (м. Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.), місто Великий Новгород «було другим найрозвиненішим містом у Московії». Цей північний регіон Московії з центром у Великому Новгороді можна побачити на всіх старовинних географічних мапах. Підписаний він зазвичай «Біла Русь», лат. «Russia Blanca», або іноді - просто «Russia», «Rossia» без слова «біла» для економії місця на мапі.

Все свідчить про те, що місто Великий Новгород було більш розвинене і краще укріплене, ніж, наприклад, Тораки (Твер), або Рошта Ош («Ростов», сучасний Нижній Новгород). Пам’ятаємо, що влада цього року була московитська, а тартари (алани) ведуть усі роки постійні бої задля повернення собі влади в їхній колишній Тартарії, або теперішній Московській державі. Тому столиця має бути добре укріплена, перебувати за високими стінами та валами.

Відповідно при перенесенні столиці в цю область змінилася назва всієї держави на назву столичної області. На мапах, починаючи з 1547 року, вже уся московитська держава стала відзначатись як «Біла Русь або Московія», іноді просто «Русь» та іноді по-старому - просто «Московія». Зустрічаються всі ці три назви.

Після такого перейменування Московії, російські історики часів колонізації стали її умовно називати терміном «Московська Русь». Наприклад, Московія вже називається «Руссю» на мапі «Septentrionalium Regionum Descrip. Cum privilegio.» (укр. Описання північних областей. З привілеями.) автора Авраама Ортеліуса, виданої в м. Антверпен у 1570 році (карта показана далі в пункті 475).

Таким чином, «Київська Русь» (вона ж Червона Русь, лат. Russia Rossa) - це була умовна назва споконвічної слов’янської Русі (сучасної Русі-України), держави, яка називалася «Великим князівством Руським» зі столицею у Києві. А «Новгородська Русь» (вона ж Біла Русь, лат. Russia Blanca) - це вже умовна назва нового північного регіону Московської держави, до якого входили дві слов’янські держави Плесковія та Новогардія, Смоленська область Русі (сучасної Русі-України) та одна фінська держава Вепсанма (країна вепсів).

При цьому фінська «Московська Русь» (частина сучасної Росії) просто включає територію адміністративного регіону, штучно названого «Новгородська Русь» (лат. Russia Blanca), але сама не має жодного відношення до старовинної слов’янської «Київської Русі».

Як ми бачимо, у трансформації назви «Московії» в «Русь» спрацювало правило найменування (англ. неймінг) країн за назвою столичної області. Про нього було написано у пункті 131. Саме тому дуже важливо було з самого початку читачеві ознайомитися з цим принципом - найменування країни за назвою столичної області. Знання цього правила пояснює дуже багато подій, пов’язаних зі змінами назв держав на території Європи. Сьогодні це правило в Україні та в Росії не працює, тому що великі історичні області розділилися на дрібніші, названі за найменуванням головного міста.

Тобто, виходить, що це не було, власне, крадіжкою у сучасної України (Русі-України) її старої назви «Русь», як думають багато хто сьогодні. Просто спрацював закон найменування, або назв, того часу. Правильно було б, звичайно, називати Московію повною назвою - «Біла Русь або Московія», але укладачі географічних мап хотіли заощадити місце, і тому скорочували довгу назву до просто одного слова - «Росія», латинської назви Русі.

У результаті стало вже дві Русі - слов’янська та фінська. Все, що на території Росії сьогодні умовно називається «Руссю» (культура, пісні, страви) - це здебільшого фінська Русь та шматочок окупованих частин слов’ян.

452. «На Русі» чи «в Русі», «на Україні» чи «в Україні»?

В той час і склався вираз, коли говорили не «в» Русі, а «на» Русі - бо Новгородська Русь не була окремою державою, а була просто регіоном. А щодо регіону завжди говорять «на», наприклад, на Московщині, на Русі (мається на увазі «на Білій Русі»), на Смоленщині тощо. А вже відносно споконвічної Русі, держави зі столицею в Києві, говорили «в» Русі. Так само, щодо регіону 'Україна або Країна запорозьких козаків', створеного кримейцями на території Русі шляхом окупації (1654-1710 рр.) казатимуть «на Україні»; коли Кримейська держава (або Україна) тимчасово буде окупована колонією «Російською Імперією» (1792-1917 рр.), то вона буде вважатися не державою, а регіоном, тоді теж казатимуть «на» Україні; а коли вона знову стала після колонізації незалежною державою, то казали й кажуть «в Україні» за усіма правилами і російської, і інших мов.

453. Перша Русь

Перша Русь - це споконвічне слов’янське Велике князівство Руське (ВКР), тобто сучасна Україна. Зазвичай на картах її назва ховалася під назвою «Литва», оскільки Русь перебувала у союзі з Великим князівством Литовським (ВКЛ), і столиця цієї співдружності ВКЛР перебувала на території Литви - це місто Вільно (сучасний Вільнюс). Тому на мапах середини 1500-их років ми бачимо лише одну загальну назву для всіх п’яти держав союзу - «Литва» (лат. Lithvaniae).

Тобто під словом «Литва» на мапі ховається п’ять або більше різних держав. Назва держави «Русь» (м. Київ) все ж таки іноді з’являється на мапах і пишеться латиною «Russia Rossa» (укр. Червона Русь). Область Волинія, що виділилася з Червоної Русі, - це була найбільша та столична область Русі. Іноді столична Київська область зустрічається під назвою Нижня Волинія. У споконвічній першій, слов’янській, Русі живуть руси, вони ж русичі (або русини, рутени) - це сучасні українці, і розмовляли вони руською (або русинською, рутенською) мовою, яка сьогодні офіційно називається «українською».

454. Друга Русь

Друга Русь - це фінська ‘Біла Русь або Московія’ під своєю новою назвою. В цій іншій, фінській Русі, живуть декілька націй, в тому числі фіни - це московити (мокша), ерзяни (лат. мордва), вепси, а також слов'яни - це новгородичі, плесковичі. І розмовляли вони всі своїми рідними мовами: фінськими мокшанською, ерзянською (лат. мордовською), вепською; слов'янськими новгородською, плесковською. А сьогодні всі разом вони говорять новгородською (колишньою славинською) - тобто сучасною російською (русскою), або рос. «русскім язиком». І в принципі, коли московити (мокші, лат. москалі), тартари (русскіє) та інші сьогодні кажуть «ми росіяни», «ми русскіє», «я русскій» або «наша Русь» - це цілком правильно і законно починаючи з 1547 року. Тільки тепер усім треба навчитися відрізняти «русскіх», тобто тартарів (аланів), і з ними волзьких фін, від старовинних русів (русичів, або русинів) - східних слов’ян із Києва, Смоленська, Львова тощо.

455. Зовнішність фін, слов’ян та кипчаків

До якої з національних й мовних груп належить представник фінських, слов’янських чи кипчацьких націй, визначити, загалом, дуже просто. Достатньо уважно подивитись на їхні очі, брови, колір волосся, форму носа і форму обличчя.

- Фіни: мають в основному рудувате, іноді світло-русяве волосся; обличчя кругле і широке; брови світлі, мають вигляд короткої дуги; очі блакитного чи синього кольору; ніс завжди кирпатий (курносий) або картоплею; мають середній зріст. Типові волзькі фіни - це мокша або ерзянин Сергій Єсенін (поет), мокша Василь Шукшин (актор), мокша Борис Єльцин (колишній президент Російської Федерації).

- Слов’яни: мають русяве волосся; сірі очі круглої форми; довгі прямі носи; брови короткі світлі, мають вигляд прямої риски; вузьке обличчя; високого зросту. Відкритого неба світло-сірі очі можуть приймати колір неба і тому казатися блакитними. Слов’янський типаж колись разом із германським та балтським називався «варязьким».

- Кипчаки (лат. татари): обличчя вузькі, як у слов’ян; каштанове волосся; світло-карі очі мигдалевидної форми; довгі вигнуті врозліт як орлине крило брови; ніс завжди з маленькою горбинкою зверху, тонкий, високе перенісся; вузькі витягнуті обличчя; невисокого зросту.

Усі вони - фіни, слов’яни і кипчаки (лат. татари) - належать до європеоїдного типу зовнішності. Слов’яни відносяться до типажу «варягів» (разом з балтами і германцями), кипчаки схожі на типаж італійців (тобто на латинські нації), а фіни трохи схожі на кельтів (але мають при цьому більш широкі риси обличчя).

Зрозуміло, що за багато років в мокшанській і «надволзькотатарській» Московії, а також в німецько-французькій колонії «Російській Імперії» та в більшовицькій імперії-колонії Радянському Союзі (СРСР) нації могли змішатися, тим більше з огляду на те, що останні три століття більшість сповідували сектантське російське православ’я (християнську релігію «болгарського» обряду) та іноді за певних дозволів могли переселятися територіями.

При суміші фін з кипчаками (лат. татарами) колір фінських синіх та кипчацьких карих очей може передаватися дитині з ймовірністю 50%. При суміші зі слов’янськими сірими очима можливість передачі дитині карих очей зростає до 75%.

За даними класичної генетики, колір перерозподіяється наступним чином:

карий + карий = карий 75%, зелений (якщо були такі предки) 18,8%, блакитний (якщо були такі предки) 6,2%

сірий + карий = карий 75%, сірий 25%

карий + блакитний = карий 50%, блакитний 50%

карий + зелений = карий 50%, зелений 37,5%, блакитний (якщо були такі предки) 12,5%

блакитний + блакитний = блакитний 99%, зелений (якщо були такі предки) 1%

блакитний + зелений = блакитний 50%, зелений 50%

зелений + зелений = зелений 75%, блакитний (якщо були такі предки) 25%

456. Фашистська («рашистська») політика «євразійства»

Нації кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи (всього 14 націй) проживають як і у Європі, так і в Азії. Через це їх можна назвати «євразійцями». Саме тому русскіє, або колишні тартари (алани), які є за своєю генетикою також є кипчаками, люблять теорію «євразійства».

«Євразійство» - це штучна спільність «русского» (кипчацького) народу без огляду на національність. Як бачимо, в цьому випадку слово «русскій» підмінює собою слово «кипчак». Теорія «русского євразійства» вважається фашистською, бо забороняє націям самовиражатись й мати незалежне існування у власних державах. Саме тому сучасна Росія, тобто колишня Сара Орда (укр. Золота Країна), вона ж Алланія, намагається протягом століть захопити або тримати під контролем землі усіх кипчацьких країн, зокрема Кримеї (або Перікопенської Тартарії, укр. України, колишньої Хозарії, Куманії, лат. Малої Тартарії), Сибірії (частки Великої Тартарії, центром якої був Казахстан), Ногай Орди («Астраханського Ханства»), й замахується сьогодні на Казахстан (колишню Могол Орду, укр. «Велику Країну», або Яссію). Звідти й з’явилася у русскіх (аланів) пропаганда про «один русскій (тобто кипчацький) народ». Саме цікаве при цьому, що вони кипчаків називають «слов’янами», бо усі сьогодні розмовляють слов’янською мовою славинів (новгородичів).

Тільки три кипчацькі держави відстояли від тартарів (аланів, або русскіх) незалежність. Перша - це Україна (‘Кримея або Перікопенська Тартарія’, колишня Хозарія, Куманія, країна половців, лат. Мала Тартарія). Незалежність вони змогли вибороти завдяки великій допомоги русів (русичів, або русинів). Друга - це Казахстан (Могол Орда, укр. Велика Країна, вона ж ядро колишньої «Монгольської Імперії»), завдяки своєму розміру та військовому вмінню. Третя - Киргизстан (колишній Моголістан), завдяки географічній віддаленості від осередку тартарів (аланів), тобто середнього Надволжя. Усі інші кипчаки - башкорти, чуваші, волзькі булгари (нація під сучасною назвою «татари»), прикавказькі кипчаки - перебувають в колонізації тартарами (аланами, або русскімі).

При цьому половина України вже давно захоплена і окупована тартарами - це області Кубанія (Ростовська область, Ставропілля і Краснодарщина, Таманський півострів), південна частина Ограйни (Воронезької). Тартарам (русскім, колишнім аланам) цього мало й вони намагаються захопити інші кримейські (українські, або хозарські) області, а саме: Дике Поле (Поле Дикана «Хлібороба», або Ногайський степ, це сучасні Донецька і Луганська області), Таврія (це Херсонська область і сучасний Кримський півострів), Буджак (або Ханська, тобто Одеська область), Очаківська (Миколаївська і Криворізька області), Інгульська Пустош (або Ногая, Пороги, це сучасна Запорізька область). Таким чином тартари намагаються вгвинтитися в Європу й одночасно отримати для себе багаті природні ресурси Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) - чорноземи, зерно, вугілля, газ, руду, золото, сіль, а також зручні порти, вихід до моря і контроль Прикавказзя.

457. Московія (Біла Русь або Московія). Перші кроки мокшанської держави. Перший Закон «Судовик»

У російській історії рік перейменування Московії - це також рік коронування оцязора Іоанна I Васильовича, або першої частини «Івана IV Васильовича». Його називають «першим царем Московії». Сьогодні у Росії взагалі використовують для аланської «Тартарії» та для мокшанської «Московії (Білої Русі або Московії)» новий, неіснуючий вдавнину термін «Російська держава».

Насправді, говорити «російський цар» про ті давні часи, це те саме, що говорити на київських князів 1000-их років «український князь». Ніяк не можна сучасні терміни переносити на ті часи, коли ці терміни ще не існували, тому що це всіх вводить в оману. Навмисне використання такого підлогу називається «пропагандою». Історики німецько-французької колонії «Російської Імперії» недаремно запроваджують змінення імен історичним персонажам, або добавляння до імен різних прізвиськ, на кшталт «грозний», «темний», «тихий» тощо. Їм вигадуються діяння, яких не було у реальних історичних діячів, таким чином можна уникнути нестиковок, якщо про реального правителя спливе правдива інформація в архівах інших країн.

За даними істориків, московський оцязор Іоаннн I Васильович («Іван IV») вплинув на такі історичні події своєї держави:

- створюється новий московський орган управління державою «Земський (тобто Сеймський) Собор» в 1549 році. Це був крок до європейської демократії;

- реорганізація першого Закону Московії (Білої Русі або Московії) - «Судовика» в 1550 році. Держава неспроможна жити без головного закону. А ми знаємо, що держави на території московитів довго не було, бо мокші були завойовані «надволзькими татарами» аланами (сараценами, або «золотими» ординцями, ерз. буртасами, тартарами, сучасними русскімі). Тому до цього багато століть московити (мокші, лат. москалі) жили за тартарськими (аланськими, або русскімі) законами.

В назві парламенту «Земський Собор» слово «земський» взято від слов’янського слова «сейм», тобто - «Сеймський собор», за аналогією з парламентом Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського. У русів та литвинів цей орган влади називався «сойм». Слово «сейм», або «сойм» мокші вимовляли як «зем». А слово «собор» означає «збір», «збори». Пізніше алани перейменували цей орган влади, і почали називати його на свій лад - «Боярська Дума». В цій назві слово «боярин», або «баяр» кипчацькими мовами означає «багата, знатна людина», «знать», «магнат». А слово «дума» походить з кипчацьких мов від слова «думан», що, наприклад, казахською мовою означає «галас», «бенкет», «веселощі».

Тобто, назву для парламенту «Сеймський (Земський) собор» московити просто перейняли у слов’ян. А назва Баяр Думан («Боярська дума», або Збір Знаті) взята з кипчацьких мов.

1549-1560 - в ці роки працював уряд, створений за новим типом, який назвався «Вибраною радою». Його заснував оцязор Іоанн I Василь-Габріельович у 1549 році. Сучасні історики цей уряд називають «неформальним» та вказують, нібито його метою було зміцнення монархії. Деякі прихильники історії, написаної з боку тартарського (аланського) бачення, стверджують, що такого взагалі не існувало. Насправді ж, це було нововведення московитів, і сама назва навіть говорить про те, що члени цього уряду обиралися на засіданні парламенту. Цей уряд встиг провести деякі реформи, наприклад поліпшив права мокшанських селян, надав їм повну волю та приватну власність.

1550 - проведено реформування головного закону Московії (Білої Русі або Московії) за нормами 1447 року, коли влада теж була московицькою (мокшанською). Тобто московський оцязор Іоанн I Василь-Габріельович повернув ті принципи управління країною, які були ще за першого московського оцязора Василя I Тимур-Маліковича («Василя Дмитровича») після часів аланської (сараценської, або золотоординської) окупації. Це повернення до старого називають «реформуванням» і «Судовиком».

1550 - відбулося реформування московського і ерзянського (мордовського) війська за європейським типом. Була створена Стрілецька армія - прототип майбутньої московської «червоної армії».

458. «Опричнина» за правління Іоанна I Васильовича: гоніння проти тартарів (аланів)

1550 - з цього часу в Московії (Білій Русі або Московії) надається багато пільг фінським дворянам - московським, ерзянським (мордовським). І навпаки, починається утиск тартарського аланського дворянства, тобто аланських керівників місцевих самоврядувань по усій країні. Російські історики називають таких місцевих керівників «земськими людьми». Термін «земська людина» є відносно новим і, на відміну від «Земського (тобто Сеймського) Собору», походить від слова «земля», був створений не так давно, за часів німецько-французької колонії «Російської Імперії».

Такий утиск називається «опричниною». Сьогодні схожі за суттю події носять іншу назву - «репресії». Спеціальні люди - опричники (пізніше їх називали «комісари») - стали відбирати у тартарів (аланів) землю та застосовувати до них репресії (опричнину). Вводиться заборона аланам на в’їзд до Московії (Білої Русі або Московії), яка все ще перебуває під мокшанським управлінням. Для пояснення такого незрозумілого російській людині факту, у сучасній російській історії історики навіть стали називати тартарів (аланів) «євреями». Але річ у тому, що будь-який справжній історик знає, що євреї (тобто ті, хто сповідував єврейську релігію) у Московії ніколи не жили. Раніше, до створення європейцями своєї колонії «Російської Імперії», євреї жили лише виключно серед слов’ян та у Західній Європі. Нагадаємо ж, що споконвічна батьківщина тартарів (аланів), або «надволзьких татар», тобто сучасних «русскіх» - це територія з містами Липецьк, Тамбов, Пєнза, Саратов, Самара, Сизрань, Тольятті та Ульяновськ. Там вони жили завжди і живуть досі.

Отже, опричники - це московити (мокші, лат. москалі) та ерзяни (лат. мордва) за національністю. Вони - пільговики, тобто наближені до оцязора («царя»). А алани стали називатися «земщиками», тобто тими, хто очолює місцеві земельні самоврядування, володіє великими наділами землі. Московцям-опричникам і тартарам «земщикам» відтепер заборонено мати одне з одним справу. Відтепер колишні ординці-окупанти становляться ізгоями на споконвічних землях московитів і ерзян. Московсько-ерзянська Стрілецька Армія стає «опричною», тобто їй дозволяється застосовувати насильство проти земських людей - аланських власників землі або службовців. Опричники одягалися в чорний одяг, а до сідла чіпляли мітли і собачі голови.

Сьогодні опричнина розглядається істориками як терор проти свого ж населення, тобто це знову виглядає так, начебто «русскіє» вбивають і пригнічують «русскіх». Але, насправді, це було помстою та продовженням визвольної війни московитів і ерзян за свою Батьківщину проти окупантів - надволзьких ординців тартарів (аланів).

1551 - у ці ж часи, користуючись ослаблення тартарів (аланів), розпочалися так звані «Черемисові війни»: інший фінський народ «марійці» звільнився від аланської окупації. Марійців «горних», які жили ближче до волзьких булгарів, називали «черемисами». Від цієї назви й пішла назва визвольної війни. Сьогодні «горні» марійці так і залишилися в складі волзької Булгарії (сучасного Татарстану в складі Росії). А у марійців «лугових» є своя держава Марі Ел зі столицею в місті Йошкар-Ола (поки що в складі Росії під контролем тартарів).

459. Збірка ритуалів «Стоглав», або повернення до волго-фінських традицій

1551 - це рік проведення московського релігійного Стоглавого собору (синоду). Як відомо, у той час у Московії (Білій Русі або Московії) з 1448 року сповідували грецьку релігію, яку також трохи пізніше взяли собі і тартари (алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці) у 1462 році. У фін ця грецька релігія залишалася сильно змішаною з язичництвом. За правління оцязора Іоанна I Васильовича на соборі було внесено правила, які привнесли більше первісних волго-фінських традицій у грецькі ритуали.

Збір нових правил називався «Стоглав» і був перекладений деякими мовами Московії, зокрема славинською (новгородською, або сучасною російською). Ці нові правила, які московити прийняли на своєму соборі та закріпили у книжці «Стоглав», протримаються лише до середини 1600-их років. Тартари ж (алани, колишні сарацени), а також представники в Московії афонських ченців, цих змін прийняти не захотіли.

Наприкінці існування Московії (Білої Русі або Московії) в кінці 1600-их років, за часів аланського великого хана («царя») Патшая I («Олексія I Михайловича») тартари скасують ці правила, що призведе до невдоволення московитів (мокшей) і ерзян (мордви), та до жорстоких репресій проти них.

460. Події, які російські історики змістили у часі назад

Правлінню Іоанна I Василь-Габріельовича приписують війни проти сусідів та інші неіснуючі події. Наприклад:

- повторне захоплення волзької Булгарії (м. Казань) в 1552 році, та Сибірії (м. Тобольск). Але насправді ці дві кипчацькі (лат. татарські) держави стали частиною Тартарії, а не Московії;

- захоплення в 1552 році марійців лугових та гірських. Це теж не зовсім так, але в майбутньому їх справді захоплять, і надалі за часів німецько-французької колонії «Російської Імперії» марійцям буде заборонено жити у великих містах;

- захоплення в 1557 році кипчацької (лат. татарської) держави Башкортії. Башкортські солдати, які наймалися до московитського війська, називалися «казаками-батирами». Також формували башкорто-мішарське військо. Нагадаємо, що мішарі - це сучасна назва тартарів (аланів, або русскіх), які не захотіли перейти на християнство та називатися «русскімі». До Башкортії раніше входила територія всієї сучасної Оренбурзької області та місто Челаб, назване за ім’ям засновника - це сучасний Челябінськ;

- виробництво в 1567 році так званої «цар-книги» під назвою «Лицове літописне зведення подій світової і особливо Російської історії». Насправді, цей фантастичний «твір» було створено наприкінці 1700-их років, після того як австрійська намісниця колонії Софія-Августа Фредерика «Ангальт-Цербстська та Дорнбургська» «Катерина II» створила «Комісію для вигадування записок про давню історію, переважно Росії». Помічаєте схожість назви книги та комісії? Крім того, це зведення написано слов’янською мовою, що в Московії на той час було зовсім неможливо. Адже слов’янськими мовами тоді могли писати тільки в Плесковії, Новогардії, Русі, Литві (Білорусі) та Польщі, але ж ніяк не в фіно-татарській Московії. Можливо, що тільки в самому місті Великому Новгороді (столиці Новогардії) новгородці як раз і малювали в той час різні історичні книжки в перекладі своєю рідною славинською (новгородською, або російською) мовою.

461. Кримея (грец. Перікопа, укр. Україна, колишня Куманія) з 1551 року. Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович). Заснування контрактного «козацького» війська

1551-1577 - Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович») - новий каган 'Кримеї або Перікопенської Тартарії' (прийшов після свого дядька Сахіба I Менглійовича). Він син принца Мубарака Менглійовича («Івана «Вишневецького» Михайловича») і онук колишнього кагана Менглі I Кочубейовича («Михайла Васильовича»). Його також називали прізвиськом «Взявший Трон» (кум. Taht Alğan). Його предки були з роду Корібутів, а по лінії матері - з уманського роду Олізар, а на родовому радвані (лат. гербу, пол. вержбові) він мав «Тамгу». Прем’єр-міністром (калгою) при ньому був його син Мехмед-Семін II Девлетович. Руси звали його «Вишневецьким» через те, що його батько брав участь у боях під селом Вишневець у 1512 році.

Зображення Радван (лат. герб) роду Олізарів, з тамгою

Дітей Девлета I звали - Мехмед-Семін II, Іслям (Аслан) II, Хаджи, Хаспулад, Шардан, Адиль, Алпа, Мубарек-Шакай (стане батьком Джані I Мубарек-Шакайовича), Гази-Буря II, Фетих I, Селямет I. Наступним каганом стане його син Мехмед-Семін II Девлетович («Михайло Дмитрович») у 1577-1584 рр.

Відомо, що Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович») в той час співпрацює з московським оцязором Іоанном I Васильовичем - першою, миролюбною частиною «Івана IV». Він їздив до Московії (Білої Русі або Московії) з посольством. За правління московських (мокшанських) правителів, у ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), Русі, Литви (Білорусі), та вцілому у ВКЛР налагодилися дружні відносини з московицькою державою. Нагадаємо, що в російській історії будь-яких представників ВКЛР називають «литовцями», незалежно від їхньої національності та державної належності.

В цей же час Московія (Біла Русь або Московія) також мала намір вступити до складу ВКЛР, тобто була союзником. Російські та українські історики цей незрозумілий факт, тобто співробітництво Дмитра-Байди «Вишневецького» з московським оцязором, трактують таким хибним чином, нібито він «пішов на службу до русского царя», чого насправді ніколи не було.

Нагадаємо, що ‘Кримею або Перікопенську Тартарію’ (укр. Україну) російські історики називають умовною назвою «Кримським Ханством», а кагана - просто «кримським ханом» й зводять його територію тільки до сучасного Кримського півострову. Це при тому, що цей півострів завжди, і в ті часи, називався Таврія Херсонес, а назва «Кримея» або «Кримейська держава» відносилася не до піострову, а була величезною за розмірами державою. Вона тягнулася від Дунаю до Кавказу, охоплювала весь південь сучасної України, з Придністров’ям, з дніпровськими порогами, з півднем Воронезької (тарт. Ограйної) області і з Кубанією, та й аж до Каспійського моря.

За правління Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича») збудували укріплення «Січ» на кримейському (українському) острові Мала Хортиця на річці Дніпро, нижче порогів. Він реформував війська кримейців (українців, колишніх куманів, або половців, хозарів). Військо становиться контрактним. Професіональних контрактних військових ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) називали назвою «козак». Саме область Пороги (Запорізька) з часом стане центром кримейського (або українського) професійного війська. Слово «Запоріжжя» означає «за порогами», якщо дивитися з боку Русі, бо північніше цього місця на річці Дніпро розташовані великі кам’яні «пороги». Замок «Січ» пізніше буде зруйнований тартарами (аланами, або русскімі), яких кримейці (українці) ще називали «бусурманами» (тобто «розбійниками»).

Таким чином, Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович») став реформатором і головнокомандуючим контрактного, або козацького війська, яких з часом руси стануть називати «запорізькими» козаками, тобто такими, що розміщалися за порогами. Їх слід відрізняти в контрактних військових північно-східного сусіда, тобто від надволзьких «казаків», або кацапів.

Головним органом адміністративної влади в українських (тобто кримейських) козаків був «кош». Контрактний військовий називався «козак». На чолі коша стояв «кошовий отаман». Новеньких в армії, які мали пройти навчання, називали «джура». Піхота називалася «пластуни». Підліткова течія пластунів збереглася до сьогодні, це аналог американських «скаутів». Житло козаків називалося «курінь», а головний по житловому господарству називався «курінним». Очільник всього війська називався «гетьман». Помічника гетьмана називали «осавул». Голову артилерії називали «обозний».

Кримейська (українська) армія мала власний річковий і морський флот. Річковий флот складався з великих парусних човнів, які були різних типів і називалися «чайка», «байдак», «скампвея», «дубок», «барказ», «струг», «дуб». Це були різні за розмірами та кількістю парусів кораблі. Наприклад, найменший корабель «чайка» був 20 метрів завдовжки, мав швидкість 15 км на годину, ніс на собі біля 60 козаків і від 3 до 6 гармат. Розвивалося активно будівництво кримейського (українського) Чорноморського флоту, який з часом став дуже великим. У козаків, навіть був власний підводний човен, обтягнутий шкірою, який рухався за рахунок весел. Описання цього підводного човна зробив морський історик Монжері у своїх записках «Про підводне мореплавання й війну«, які вишли друком в Парижі у 1820 році.

Зображення Кримейський (український, або козацький) флот: чайка (дуже довга з веслами і одним квадратним парусом), скампвея (з одним трикутним парусом), барказ (з двома трикутними парусами), струг (короткий з веслами і одним прямокутним парусом), байдак (ще більш короткий з одним прямокутним парусом), дуб (з двома щоглами, двома прямокутними і одним трикутним парусом), дубок (з веслами, схожий на байдак, але вірогідно трохи менший), підводний човен (водонепроникна конструкція з веслами, від якої на поверхню води виходить трубка для дихання)

Після того як у 1593 році алани нападуть і зруйнують городище Томаківку, запорожці побудують укріплення на острові Базавлук (Чортомлик). Тут вони насиплють земляні вали, поставлять сторожові башти, в яких вартуватимуть. Відомим діячем того часу серед козаків став Богдан Ружинський, який мав білоруські коріння і був з роду литвинського (білоруського) князя Геди-Міна. Про нього народ складав легенди й оспівував у думах.

За словами французького інженера Гільйома де Боплана, який на початку 1600-их років працював у Польщі і Русі, та багато спілкувався з козаками, кримейські (українські) козаки були дотепні, щирі, міцні, витривалі, у боях невтомні та винахідливі. Аскетизм козацтва поєднувався з гарячим патріотизмом. Це все точнісінько ми бачимо в них і сьогодні - в українських (колишніх куманських, або кримейських) військових. Армія була настільки самоврядною, що дослідники навіть умовно називають її окремою військовою «державою» (або «республікою») в державі, тому що там відбувалися свої вибори, існували спеціальні закони, ранги, традиції, які не перетиналися з державним повсякденним та економічним життям.

Каган Кримеї Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович») відвідував свого двоюрідного брата тюркського султана Сулеймана «Пишного» I Селімовича в Стамбулі. Матір’ю Сулеймана «Пишного» I Селімовича була кримейська (українська) принцеса на ім’я Айше Хафса Султан, вона була донькою кагана ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) Менглі I Кочубейовича («Михайла Васильовича»), відповідно рідною тіткою для кагана Девлета I («Дмитра-Байди»). Він сподівався на допомогу тюрків (або османців) проти тартарських ординців (колишніх аланів, сараценів, сучасних русскіх), котрі дійшли аж до кримейського (або українського) містечка Аслан-Кермен (це сучасна Каховка).

Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович») став серед українців і русів дуже відомим своїми битвами проти тартарів. Він також допомагав волзьким булгарам (м. Казань) і ногайцям (м. Астрахань) відновити незалежність їхніх держав. У 1552 році, наприклад, відбулася битва під мокшанським містечком Тула (яке носить ім’я аланської принцеси Тулейки). Тартарами (аланами) командували полководці Григорій «Темкин-Ростовский», Щенята і Курбський. Гетьманом кримейських (українських, або куманських) військ був шуряк Девлета I Мубараковича на ім’я Камбирдей. Кримейці (українці) програли цю битву, і тартари (русскіє) захопили артилерію, яка була до цього надана кримейцям тюрками.

У 1555 році кримейці (українці, або кумани, половці, хозари) визволили від тартарів землі крачаєвців. Карачаєвці - це «прикавказькі татари» (кипчаки) з міста П’ятигорськ. У відповідь виступили каральні війська тартарів (аланів) під керівництвом полководця Шеремета («Шеремтьєва») і Салтика («Салтикова»). Кримейців (українців, колишніх куманів) очолювали гетьмани Ахмед та Хаджи Девлетович, які загинули в боях. У 1556 році тартари здійснили короткі набіги та навіть дійшли до столиці ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) - до міста Ак-Чакум (Очаків, це сучасний Миколаїв, а не однойменне маленьке містечко-фортеця на узбережжі моря), розташоване у гирлі річки Південний Буг на Дніпровській затоці.

Територію кримейців (українців, або куманів) між Азовським та Каспійським морями намагалися захопили черкеси, які були на стороні тартарів (аланів). Ця кавказька нація сьогодні називається «адигами», відноситься вона до східного типу зовнішності, адиго-картвельського типажу та до адигейської національної й мовної групи. До історичних земель черкесів відносяться міста Анапа, Новоросійськ, Геленджик (з адигейської «Маленьке пасовище»), Майкоп, Черкеськ, Туапсе (з адигейської «Дві Ріки»), Єсентуки. Але вони вирішили розширити свої володіння на північ та захопили землі куманів. Черкеси (адиги) будуть слугувати тартарам (аланам, або русскім) ще багато років, навіть до сьогоднішніх часів.

462. Роксолана - українська наречена тюркського султана

Однією з дружин тюркського (османського) правителя Тюркії султана Сулеймана «Пишного» I Селімовича була русинка чи кримейка (тобо куманка, або українка) Анастасія-Гюрем, яка стала відомою під прізвиськом «Роксолана». Вважається, вона була вкрадена кримейцями (українцями) і продана на жіночому ринку до Тюркії, й таким чином попала с султанський гарем і стала однією з головних дружин султана. Вважається також, що її звали Анастасія (Анна-Стасья) і родом вона була з містечка Рогатин з Івано-Франківської області. Але в дійсності протягом століть багато руських (або русинських) дівчат потрапляло в полон до кримейців (українців) та до тюрків. У народних піснях йдеться, що дівчина була «чорноброва» та мала «чорні очі», а такі антропологічні ознаки могли мати тільки ті, у кого в генах були кримейці (українці, колишні кумани, хозари), греки, далмати (сучасні румуни), гагаузи чи роми (грец. «цигани») - вони всі жили поряд із кримейцями (українцями). А ось у русинок, тобто слов’янок, брови були русого кольору, очі - сірого; у московок (мокшанок) брові рудуваті, а очі - блакитні. Про це треба пам’ятати, розбираючи народний фольклор.

Прізвиськом «Роксолана» назвав Анастасію посол Священної Римської імперії Германської нації в Тюркії фландрієць (бельгієць) Огьє-Гіслєн ван Бусбек. Таке прізвисько він надав їй, тому що знав, що саме так називалися предки кримейців (українців). Він був також письменником і ботаніком. Саме він привіз з Тюркії до Фландрії квітку тюльпан, яка стане головною в голландській рослинній індустрії. Через його книгу «Турецькі листи» (лат. «Turcicae epistola», видана в 1595 році) Анастасія стала відомою в Західній Європі саме під іменем «Роксолана».

Похована Роксолана в мавзолеї, збудованому на подвір’ї мечеті Сулеймана. Пізніше в цьому ж мавзолеї поховають і її чоловіка - султана Сулеймана «Пишного» I Селімовича, двоюрідного брата кагана Кримеї (укр. України) Девлета I Мубараковича (або «Дмитра-Байди «Вишневецький» Івановича»).

463. Московія (Біла Русь або Московія) з 1553 року. Торгівля, друкарня та англійські колоністи

1553 - Московія (Біла Русь або Московія) під мокшанським управлінням намагається і надалі розширювати партнерські відносини з країнами Європи. Підписує договори про вільну торгівлю з Англією, Голландією. Створюється Московська торгова компанія. При оцязорі Іоанні I Васильовичі («Івані IV») в Білій Русі або Московії засновано першу друкарню.

1553 - захоплені до цього аланською московицькою Тартарією території звільняються від окупації. Наприклад, у цьому році Новогардія повертається до складу ВКЛР.

1553 - до північних берегів Московії (Білої Русі або Московії) вперше причалюють англійські кораблі. Англійці заснували декілька поселень на півночі країни вепсів, в районі сучасного вепського міста Архангельськ. Саме вони заснували це містечко й надали йому назву «Архангел».

Іоанн I Васильович («Іоанн IV») зробив для своєї держави багато доброго, досягнувши значного прогресу у торгівлі, освіті, книгодрукуванні. При ньому фінська держава Московія (Біла Русь або Московія) налагодила відносини з багатьма цивілізованими країнами, в першу чергу зі слов’янськими Руссю (сучасною Україною, м. Київ) та Литвою (Білоруссю, м. Вільно, або сучасний Вільнюс), з кипчацькою Кримеєю (Україною, колишньою Куманією, або Хозарією, м. Ак-Чакум, тобто Очаків, сучасний Миколаїв, а не однойменне маленьке містечко-фортеця на узбережжі моря).

1555 - починають налагоджуватися стосунки з країнами Європи. У Русі та в Московії (Білій Русі або Московії) працює австрійський дипломат від Священної Римської імперії Германської нації (м. Відень) Сигізмунд фон Герберштейн, нім. Sigismund von Herberstein. Він володіє руською (або русинською, англ. ruthenian), тобто українською мовою. Написав книгу про Русь (сучасну Русь-Україну), а також про Московію: «Rerum Moscoviticarum Commentarii Synoptische», укр. «Записки про московитські справи» (Базель, 1556 р., Edition der lateinischen und der deutschen Fassung letzter Hand, Відень, 1557 р.). У книзі він описує кілька країн, в яких йому доводилося працювати. Перша - це Русь та її головна метрополія (тобто столиця) місто Київ. Друга - Московія.

Також Герберштейн написав кілька нотаток про державу Череміс Горний і Луговий (це теперішні Марі-Ел), і про Угорщину (або Мадярію, рос. Венгрію).

В брошурі Герберштейн проводить порівняльний аналіз руської (русинської, або сучасної української) та московської (мокшанської) мов з німецькою. Букви слов’янських мов він називає словом «iaphet» (яфет), що українською вимовляється як «абетка».

Зауважте, що Московію він описує як окрему країну, зі своїми власними правителями. Нагадаємо, що до складу Русі Московія ніколи не входила (але в середині 1500-их років взяла собі назву «Біла Русь або Московія», або просто «Русь», через перенесення столиці на північ після пожежі 1547 року).

Сучасні російські історики в коментарях до цієї книжки «Записки про московитські справи», звичайно, поняття Русі та Московії повністю змішують, називаючи Московію «Руссю». Але це докорінно неправильно. Якщо ви візьмете початковий латинський варіант, то побачите, що він пише про різні країни. Майте на увазі, що навіть німецькою мовою переклад не зовсім правильний, тому що саме німці-колонізатори в 1700-их роках повністю змінили і переписали нову історію своєї східної колонії «Російської Імперії».

Зображення Тартарин із Московії, тобто алан (колишній сарацен, або «золотий» ординець). Гравюра з книги Сигізмунда Герберштейна «Записки про московитські справи» (1486-1566 роки). Ми бачимо тартарський ферязь (одяг по коліна із звуженими рукавами та широкими застібками зверху до низу), боярську шапку, типовий сагайдак для стріл, яким завжди користувалися «русскіє» молодці з русскіх казок. Малюнок підписано «Тартарин з традиційним озброєнням»

464. Московити втрачають незалежність. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) з 1557 року. Саїн-Булат Сімеон «Срібний» II Бекбулатович («Іван «Грозний» IV»). Занепад

Московський оцязор (або «смарагд») Іоанн I Васильович (Іван IV Васильович) розглядав можливість вступу Московії (Білої Русі або Московії) до союзу Великого князівства Литовського, Руського (Русинського) і Жемайтського (Самогетського), скорочено «ВКЛР». Є багато записів у європейській документації про те, що він збирався брати участь у виборах великого князя ВКЛР. Але до цього не дійшло, оскільки тартари (алани) розпочали військові дії із захоплення влади у Московії (Білій Русі або Московії).

1557 - «Надволзькі татари» алани (колишні сарацени, або «золоті» ординці, сучасні русскіє) силовим шляхом перехоплюють владу у фінській державі Московії (Білій Русі або Московії). Оцязора Іоанна I Василь-Габріельовича (Івана IV Васильовича) змушують проголосити про свою відставку та передати (нібито мирно) трон тартарському представнику. Таким чином тартари (алани) скидають оцязора Іоанна I з посади правителя. Владу він передав тартарину на ім’я Саїн-Булат Сімеон «Срібний» II Бекбулатович.

1557-1584 - Саїн-Булат Сімеон «Срібний» II Бекбулатович - новий великий хан ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) (прийшов після втрати влади московським оцязором Іоанном I Василь-Габріельовичем). Він син тартарського (аланського) принца Бекбулата, праправнук аланського великого хана Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича. Наступником стане його син Федір I Саїнович («Федір Іванович»). Під час хрещення Саїн-Булат отримав ім’я «Сімеон», яке сьогодні частіше вимовляється як «Семен». Прізвисько «Срібний» говорить про його пряму спорідненість з відомим ординським аланським родом Срібних-Оболенських, які заснували Іпатіївський монастир.

До того, як прийти до влади, Саїн-Булат Cемен «Срібний» II Бекбулатович був очільником (англ. губернатором) Касимівської області.

Російські історики розказують, що попередній «цар», тобто оцязор, або смарагд Іоанн I Васильович (він же «Іван IV») з благородства зрікся престолу і мирно призначив князя «Бекбулатовича» царем-правонаступником. Потім його наступник благородно віддав владу назад, потім «Іван IV» знову призначив його наступником, а потім Бекбулатович нібито знову віддав владу назад. При цьому ж нам розповідають про владність, жорстокість і тиранію «Грозного» Але ж це не поєднується з благородством і добровільною передачею влади.

Хоча, дещо подібне в Росії (колишній Тартарії, Алланії, або Золотій Країні) відбулося й у 2008-2012 рр., коли тартарський диктатор Володимир Путін передав владу Дмитру Медведєву, а потім Медведєв передав її назад Путіну (під тиском). Але ж при цьому політика країни не змінилася і ми достеменно знаємо, які сили залишилися при владі. Але в ті минулі далекі роки часів Грозного, цілком видно, що політика країни стала геть інакшою, агресивною, та й в дійсності відомо нам про ті часи майже нічого - вони огорнуті темрявою і таємницями.

Оце все означає, що так звана передача Грозним влади туди й назад - це скоріше за все брехня. Деякі історики (В. А. Ключевський, С. Ф. Платонов) таку передачу влади здивовано називають «політичним маскарадом». Насправді ж все дуже просто: в той давній час царі правили майже до смерті, а не як сьогодні. Сьогодні ж вони мають право керувати не більше 10 років поспіль, через що диктатори й вдаються до хитрощів, ставлячи тимчасово замість себе свого поплічника, який нічого не вартий. Але тоді, в XVI ст., влада була забрана тартарами силою. Щоб приховати, що Росією правили «надволзькі татари», тобто алани, колишні сарацени, або «золоті» ординці, то московського (нібито «русского») оцязора Іоанна I Василь-Габріельовича й тартарського великого хана Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича колоніальні історики, дуже вірогідно, могли об’єднати в одного царя під умовним іменем «Іван «Грозний» IV». Після цього вони могли помітити його постать «маркером фальсифікації», тобто якимось дивним прізвиськом. Таким прізвиськом і стало «грозний», бо в реальності його так ніхто тоді не називав. За такими «маркерами фальсифікації» наступні історики-фальсифікатори мають розуміти, що з даною історичною постаттю щось не те, що про неї треба створювати пропагандистські «легенди».

І через те, що під іменем цього царя в різний проміжок часу ховалися дві різні людини, різних національностей, які були ворогами один для одного - саме тому особистість і діяння «Іоанна «Грозного» IV» виглядають такими перемінливими, нелогічними й суперечливими.

Здебільшого при владі Московії стояли загарбники ординці тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, ерз. буртаси), але їх іноді скидали московити (мокші, лат. москалі), і тоді влада мінялася з тартарської (русскої) на московську. Тобто, в Московії майже весь час йшла громадянська війна і влада періодично змінювалася: періодично починалася національно-визвольна війна московитів і ерзян (мордви) проти тартарів, потім за нею слідувала загарбницька війна тартарів проти корінних фінських націй. Тому при владі стояли то московські оцязори, то тартарські великі хани (або «царі»). І, відповідно, різко змінювалася політика та устрій держави. Саме цим пояснюється така суперечлива політика правителів.

465. Переміна політики ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) з 1557 року

Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович наказує відібрати всі грамоти, жалувані єпископствам та монастирям, якими ті користувалися вже кілька століть. Всі дозволи та ліцензії були знищені. Новий великий хан розпустив московську «Вибрану Раду». В країні почався терор, переслідування і репресії. Через це багато державних діячів фінської Московії (Білої Русі або Московії) втекли від нової тартарської (русскої) влади. Таким був, наприклад, русич (або русин) Андрій Курбський, який повернувся в Русь до області Волинія, що тоді була столичною областю. ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) під керівництвом тартарів (русскіх) із партнера перетворюється на небезпечного агресора-окупанта для сусідніх країн.

Офіційно в російській історії правління Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича відокремлюють як окремого царя, саме під іменем «Бекбулатович». Але ненадовго. Взагалі його починають називати «Іваном «Грозним» IV». Тобто, історики пишуть, ніби Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович правив лише один рік - з 1575 до 1576 р., а потім до влади знову став «Іван «Грозний» IV». Скоріш за все саме в ці дати відбулися якісь події, про яких маються європейські хроніки, і правління тартарського лідера не змогли приховати. Але давайте більш уважніше придивимося, як одразу сильно змінилася політика Московії саме з 1557 року й до кінця правління «Івана Грозного». За правління Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича, наприклад:

- одразу ж скасувалась опричнина («репресії») проти тартарів (аланів, або русскіх), тобто припинилися гоніння на аланів. Це означає, що тепер тартарам (сучасним русскім) їхня ж окупаційна влада повертає майно та права;

- ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) перервала на багато років дружні стосунки з іншими країнами. Всі посли та представники європейських країн втекли з країни або були схоплені та посаджені у в’язницю;

- ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) одразу розпочала загарбницьку війну та почала окупувати сусідні території;

- нова тартарська назва Баяр Думан, або «Боярська Дума» (укр. «збір знаті») замінила собою стару слов’янську назву парламенту «Земський Собор» (тобто «сеймський збір»). Сенс назви залишається схожим, просто тепер використані слова з кипчацьких мов: «баяр» або «бояр» - це «магнат», «знать», «багата людина«, а «думан» - це «бенкет», «галас«, «збіговисько» (про що також написано у пункті 457).

Це говорить про те, що Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович не віддавав нікому свою владу, а продовжував правити до самого кінця до 1584 року, й увійшов в російську історію з дуже негативного боку під умовним іменем «Іван «Грозний» IV». У результаті виходить, що збірний образ - так званий «Іван Грозний» - в дійсності складався з двох людей: московського оцязора Іоанна I Васильовича та тартарського великого хана Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича, які правили однакову кількість років, по 27 років, й разом цей збірний образ був при владі 54 роки.

466. Нащадки Бекбулатовича

Одну з дружин Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича звали Марія Нагая. Від неї народився син Іван Семенович (або він же Іван «Іванович»), найстарший.

Іншою дружиною була принцеса Коченей-Марія «Темрюківна» Черкасівна, вона дочка кабардинського хана Черкаса, що жив в кримейському (українському) місті Темрюк на Таманському півострові. Нагадаємо, що Таманський півострів був частиною кипчацької держави ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), через цей династичний шлюб отримав тимчасово назву «Черкасія». У художніх творах її називали «Марія Демрюківна», Добрюківна, Довгорука, «Крильська цариця», «Кримська паляниця» (тому що вона була з Кримейської держави). Саме від «Марії Добрюківни» надалі розвинулися два відомі тартарські, або «русскіє» роди - князі «Срібні-Оболенські» та князі «Черкаські». Від неї народилися Анна, Євдокія, Федір I Саїн-Булатович (Федір I «Іванович»), Василь, Дмитро «Углицький» (він був наймолодший, народився у 1581 р.). Один із синів був випадково вбитий батьком.

Від ще однієї дружини - Марфи Собакіної - народилася донька Марія (Марья Іванівна).

Пізніше ще до лану ханської сім’ї додався зять - «названий син» Борис «Годунов». Борис був братом Ірини - юної дружини принца і наслідного правителя Федора I «Івановича» (згідно з книгою Джона Мілтона «Коротка історія Московії» (Лондон, 1682 р., Brabazon Aylmer, перевидано в Університеті Південної Кароліни, 2009 р.). Борис «Годунов» походить із старовинного ординського аланського роду Чета-Захарія. Пізніше тартарин Борис «Годунов» стане регентом юного принца Федора I «Івановича», а потім сам оголосить себе царем, тобто стане самозванцем. У російській історії Бориса «Годунова» називають «русскім», хоча він чистокровний кипчак (лат. татарин) - за описом сучасників, він був чорнявий, кароокий, мав ніс із горбинкою. Так само виглядав і Федір I «Іванович».

467. Ординські великі хани - це русскіє «царі»

Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович (друга частина «Івана IV Васильовича») оновлює назву своєї посади та оголошує себе «царем всієї Русі». При цьому малася на увазі уся «Новгородська Русь» - окуповані північна Смоленська область «Київської Русі») та «Московська Русь». Звичайно, до цього поняття «всієї Русі» не входить слов’янська держава Велике князівство Руське, або так звана «Київська Русь» (сучасна Русь-Україна).

Ординська країна ‘Біла Русь або Московія’ (Росія, англ. Russia, лат. Rossia) залишається фіно-татарською, але відтепер перебуває під керуванням тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців). Саме після цього тартари намагаються називати себе «русскімі» - за першою частиною назви держави, бо з фінами московитами, тобто мокшами, вони себе, звісно, не асоціюють.

Власне, сьогодні всі тартари (алани) офіційно перейменувалися на «русскіх». А стара назва посади «великий хан» була перейменована на «цар» (англ. Tsar), що походить від імені давнього аланського правителя Сарра (Цара). Сарра, як було вже зазначено в пункті 42, був засновником міста Сара, або Сара Орда, Сара-Города, що українською перекладається як Золоте Місто, це сучасний Саратов. Також слово «цар» перегукується з латинським словом «цезар» - давньою назвою римських правителів.

Деякі країни, наприклад, Священна Римська імперія Германської нації (за імператора Максиміліана II), офіційно визнали «Срібного» - так його називали в Європі і в Русі. Але ВКЛР - не визнала. У Європі, як і раніше, здебільшого продовжують офіційно використовувати назву «Московія». Нового русского, тобто тартарського, царя в офіційних джерелах, документах і газетах того часу ще ніхто не називає ані русскім, ані «російським». Назва «русскій» відносно тартарської (аланської) нації офіційно буде визнана європейцями і закріплена тільки в часи німецько-французької колонізації в «Російській Імперії».

Чому історики продовжують видавати нового великого хана за «русского» царя «Іоанна Васильовича»? Тому, що вони не можуть визнати, що «Росією» правив справжній тартарин золотоординець: адже це суперечить міфу про те, що Московія і Росія були нібито «слов’янськими». Не забуваймо, що біографії московських (мокшанських) оцязорів і тартарських (аланських, або русскіх) царів складалися виключно істориками колонії «Російської Імперії» за наказом європейських намісників («імператорів»). Тому половину імен, дат та «документів» офіційної російської історії спокійно можна ігнорувати, оскільки вони - вигадка і фальсифікація.

468. Мова русскіх (тобто тартарських) царів

Не забуваємо також, що ані фіни московити (мокші, лат. москалі) з ерзянами (мордвою), ані кипчаки (лат. татари) алани (тобто вже «русскіє»), ніколи не володіли слов’янськими мовами. Їхніми мовами були московитська (мокшанська), ерзянська (мордовська) та аланська (сараценська, або «надволзькотатарська»). Їхньою писемністю було уйгурське письмо (східна в’язь). Тому, якісь накази московитських царів дивною напівросійською, нібито старовинною мовою - це, безсумнівно, підробка 1800-их років. Всі оригінальні московські документи та географічні мапи доколоніальних часів були спалені або заховані окупаційною німецько-французькою владою після 1716 року. А якщо десь і трапляються в архівах карти Московії з написами уйгурською писемністю, то їх вважають арабськими чи перськими, ігнорують, і ніхто їх не вивчає.

Якщо сьогодні в Росії, а саме в колишній Московії, нові мотивовані енергійні дослідники-патріоти пошукають по куткам архівів, і знайдуть якісь незрозумілі документи нібито арабською мовою, і займуться їхнім перекладом з мокшанської та тартарської (сараценської, або «надволзькотатарської») мов, то тоді є шанс дізнатися правду про справжню історію Московії і Тартарії (Росії, колишньої Сара Орди, укр. Золотої Країни).

469. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) з 1557 року. Нові війни

Як тільки до влади в країні стали алани (русскіє, колишні сарацени, або «золоті» ординці), одразу ж змінилася в поганий бік зовнішня політика. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) розпочинає війни.

1557 - у цьому році тартари (русскіє, колишні алани) змогли дібратися аж кримейського (українського, колишнього куманського, або хозарського) острова Хортиці, який розташований одразу на півдні від дніпровських порогів. На цьому острові була розташована українська фортеця Січ. Кримейські (українські) загони козаків (тобто контрактних воїнів) разом з руськими (русинськими) військами відбили атаку тартарів (русскіх). Руськими (тобто русинськими) й кримейськими (тобто українськими) військами керував каган і гетьман Девлет I Мубаракович («Дмитро-Байда «Вишневецький» Іванович»). У 1558 році тартари (русскіє) під проводом полководця Дані Адашева розорили кримейські (українські, або куманські) городища біля столиці Кримеї міста Ак-Чакум (Очакова, сучасного Миколаєва, поряд з яким є однойменне маленьке містечко-фортеця на узбережжі моря), у тому числі й містечка Ескі-Таван (сучасний Херсон), Аслан-Кермен (Каховка), Єничі (Генічеськ), Ор-Капи (або Перікоп, сучасний Армянськ).

1558-1582 - розпочалася й тривала майже 25 років так звана Лівонська війна. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) хотіла захопити міста, розташовані на узбережжі Балтійського моря. Лівонією у ті часи називалися сучасна Естонія з областями Істляндія та Лівонія. Дві нації - істлянці (естонці) та ліви є між собою генетичними родичами й відносяться до фінської національної й мовної групи. Головним містом істлянців (естонців) було місто Ревелія (сучасний Таллінн), а лівів - місто Дерпт (сучасний Тарту). Тартари (русскіє) разом з іншими мешканцями ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) напали на територію лівів із боку знову окупованої ними слов’янської Плесковії.

Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) хотіла отримати вихід до Балтійського моря. І хоча деякі історики стверджують, що у Білій Русі або Московії вже був вихід до моря, це не так - північна фінська держава Інгрія (Інгерманландія, або Європа, сучасна Ленінградська область Росії) все ще не була окупована тартарами (русскімі). Нагадаємо, що нація Інгрії, або Інгерманландії, раніше називалася «іжори» і належить також до фінської національної і мовної групи. Лівонія покликала на допомогу Швецію, Данію та ВКЛР. Слід зазначити, що тодішня частина Данії (південь Швеції і острів «Готтланд») та частина області людичів (лужицьких сорбів, або біл. «жидів») «Свебія» як автономні адміністративні одиниці входили до складу ВКЛР.

Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) змогла захопити лише частину Лівонії, і після цього тартарська (русская) армія пішла на південь на захоплення земель ВКЛР та міста Полоцьк.

Нагадаємо, що тартарських (русскіх) солдатів карального загону спеціального призначення («спецназ») та контрактників називали словом «кацапи», що було сараценським (аланським) еквівалентом кримейського (українського, або куманського, половецького) слова «козак». Крім того, цій назві «кацап» придають зміст схожого перського слова «кассаб», що перекладається як «різник».

1561 - Ліфляндія (Лівонія та Курляндія - це дві області сучасної Латвії) в спішному порядку увійшли до складу ВКЛР. Таким чином вони одразу отримали міцну військову підтримку з боку русів (русичів, або русинів) і тартарів (куманів, або українців). У 1562 сили союзників ВКЛР почали контрнаступ з метою вигнати тартарських (аланських, тобто русскіх) окупантів.

1563 - відбулась окупація ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Росією) міста Полоцьк на території ВКЛР. У Росії великим ханом в ці часи вже був Саїн-Булат Сімеон «Срібний» II Бекбулатович - друга частина «Івана IV Васильовича».

У 1563 році відбулася спроба з боку мокшей і ерзі (мордви) відбити від тартарів мокшанське поселення Стара Резань, яке було розташоване прямо на кордоні з ерзянськими землями. Спроба пройшла невдало - тартари закріпилися в поселенні.

1564 - проходить оборона ВКЛР проти тартарів на річці Ула. Війська ВКЛР очолює воєвода Микола Рудий.

470. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1569 року. Допомога з боку тюрків. Українці риють Волго-Донський канал. Стояння під Астраханью

1569 - кримейці (українці, колишні кумани, хозари) взяли у союзники війська Тюркії. У кримейців (українців) в цей час вже був власний розвинений Чорноморських флот. І вони вирішили при допомозі тюркських воїнів (яничарів) частину кораблів переправити з річки Танаїс (укр. Дон) на річку Ідель (ерз. Волга). Для цього кримейці (українці) почали рити Волго-Донський канал. Через бойові дії ці роботи не були завершені до кінця. Пізніше канал дориють вже при німецько-французькій колонізації, при чому робітниками будуть знову ж таки кримейці (українці).

На звільнення ногайської столиці міста Астар-хань (Астрахань) від тартарів (русскіх, колишніх аланів) вирушила кіннота. Тартари називають самі себе в даному випадку «русскім гарнізоном». Війська тартарів очолював полководець Петро «Срібний» Семенович - син великого хана ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) Саїна-Булата Семена «Срібного» II Бекбулатовича (другої частини «Івана IV Васильовича»). Кримейські (українські) війська очолював гетьман Аділь-Ґірей. Війська кримейців і тюрків стояли біля Астрахані майже рік, після чого вирушили на північ. Тартари (алани), відступаючи на північ, розоряли на своєму шляху московські (мокшанські) й ерзянські (мордовські) міста. Сучасні російські історики такий розбій приписують кримейцям (українцям), називаючи їх «татарами», але насправді тоді саме алани («надволзькі татари», або русскіє) були окупантами, а кримейці (українці) були союзниками мокшей і ерзян (мордви).

471. Реформа ВКЛР і Республіки з 1569 року. Стефан-Баторій Іштванович

1569 - в цьому році Польща створює з ВКЛР співдружність, але вже на нових умовах. Ці умови прописані в документі, який називається «Люблінська унія», бо ця співдружність була заснована в польському місті Люблін. Від ВКЛР унію (статут) Республіки підписав руський (русинський) князь Микола Рудий в присутності Яна Хадкевича.

Таким чином, реформувалася співдружність ВКЛР і Польщі, яку називають «Республіка» (пол. Речпосполіта). Англійською її називали «Commonwealth» або «Union». Офіційно ця співдружність отримала назву «Республіка Двох Народів», польською Rzeczpospolita Obojga Narodow. Одним народом був багатонаціональний народ союзу ВКЛР, а другим - поляки. В історії цю співдружність ще називають «Польсько-Литовський союз», латиною - Regnum Poloniae Magnusque Ducatus Lithuaniae, англійською - Commonwealth of Nations, Republic of Nobles.

Республіка існувала до 1795 року до поглинання її австрійцями та німецько-французькими колонізаторами.

Посада голови Республіки була виборною, спадково не передавалася.

1569-1586 - правителем Республіки стає Стефан-Баторій Іштванович. Він син волоського короля Іштвана з роду Баторія та Катаржини Телегди. Потім стане королем Польщі, одружившись з королевою Польщі Ганною з роду Ягеллончик. Ганна «Ягеллончик» була королевою Польщі у 1575-1596 рр., вона дочка Жиги-Монта (Сигізмунда) «Старого» I Казиміровича і Боні Сфорці (принцеси Єрусалимського Королівства), сестра Жигимонта-Августа (Сигізмунта) II Жигимонтовича, який у 1529-1548 рр. був правителем ВКЛР, а в 1548-1572 рр. - королем Польщі. Ганна Ягеллончик вийшла заміж за Стефана-Баторія Іштвановича у 1586 році, коли вже була королевою Польщі.

Відтепер у нас з’являється ще більше правителів. Ми маємо наступних окремих голів держав, це:

- правитель Республіки (співдружності ВКЛР з Польщею), сидів у місті Варшаві в Польщі;

- король Польщі, сидів в місті Краків, столиці Польщі;

- великий князь Великого князівства Литовського, Руського (Русинського) і Жемайтського (Самогетьського), скорочено ВКЛР, сидів в місті Вільно (сучасний Вільнюс) в Литві (Білорусі);

- великий князь Русі, або Великого князівства Руського (ВКР), сидів в місті Києві, іноді столицю переносили до Львову;

- великий князь Литви (Білорусі), або Великого князівства Литовського (ВКЛ), сидів в місті Вільно (Вільнюсі);

- король Жемайтії (Самогетії), тобто сучасної Литви, сидів в місті Мемель (Клайпеді);

- каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), сидів в місті Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, поряд з яким є однойменне маленьке містечко-фортеця на узбережжі моря);

- правителі інших країн-членів ВКЛР.

Столицею Республіки становиться польське місто Варшава - подалі від кордонів ‘Білої Русі або Московії’ (Росії). Пізніше, з 1596 року туди ж, до Варшави, поляки переносять і свою власну столицю з Кракова. На географічних мапах Республіка позначається одним словом - «Польща», або частіше як «Литва».

472. Речпосполіта - це не «Польща», а «республіка»

Польською мовою слово «республіка» пишеться і читається як «речпосполіта», що походить від латинського «res publica», що означає «суспільство», «держава». Наприклад, Республіка Польща офіційно польською мовою називається Rzeczpospolita Polska, що читається як «Речпосполіта Польська». В українських історичних статтях і книгах часто зустрічається неправильне написання цього польського слова як «річ посполіта», в той час як з оригіналу виходить Речпосполіта від пол. «Rzeczpospolita».

Багато хто в Росії сьогодні думає, що слово «речпосполіта» перекладається як «Польща» або «Польща і Литва», але ні, насправді це означає просто «республіка», так само, як «візантія» грецькою. Тому зовсім невірно називати «Республіку» лише «Польщею», так саме неправильно називати співдружність «ВКЛР» - «Литвою». Говорити на мешканців Республіки «поляки», а на мешканців ВКЛР «литовці» - це маніпуляція термінами, пропаганда й підміна понять. Цей спосіб часто використовують російські історики, щоб приховати, що в ВКЛР та Республіці жили руси (русичі, або русини), литви (білоруси) як окремі нації. В реальності в Республіці жило багато націй зі збереженням своїх держав, прав, кордонів, мов і культури.

Російські історики ці зміни в статуті ВКЛР трактували зовсім божевільно, не розуміючи глибини взаємин братніх слов’янських народів - русів (русичів, або русинів), литвинів і поляків. Останні сотні років росіяни намагалися створити ілюзію, ніби поляки були ворогами русів (русичів, або русинів) і буцімто руси воювали проти поляків, а «Литва» (ВКЛР) нібито захоплювала руські (русинські), тобто сучасні українські території. Варто пам’ятати, що руси (русичі, або русини) - це слов’янська нація з центром в Києві, а «русскімі» сьогодні називають тартарів (колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців), і на їхню територію члени Республіки ніколи не вторгалися, а заходили виключно на території московитів (мокшей) на прохання самих московитів, як військові союзники у визвольній війні московитів проти ординців.

Метою створення оновленої співдружності між ВКЛР та Польщею було посилення позицій в обороні від недружнього північного сусіда та перенесення столиці подалі від кордонів з ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Росією).

473. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) з 1570 року. Нацизм і геноцид: репресії проти московитів (мокш) за національною ознакою

1570 - під тиском тартарської (русскої, аланської, сараценської, або золотоординської) армії московський (мокшанський) оцязор Іоанн I Васильович (перша частина «Івана IV» назавжди покинув свою столицю Москву (колишній Перум). Він вимушений був евакуюватися до слов’янської держави Новогардії в місто Великий Новгород. Великий хан Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович, який очолював тартарську (русскую) державу, вже надійно захопив трон у ‘Білій Русі або Московії’ (Росії), перевів її під ординське правління й почав гоніння і репресії проти колишніх чиновників.

Таким чином, в ‘Білій Русі або Московії’ (Росії) виникло протистояння тартарів (русскіх) і корінної нації - московитів (мокш), після чого тартарські війська встановили там свій повний контроль, вчинивши різню.

Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович запропонував кримейцям (українцям, колишнім куманам) мир в обмін на визнання незалежності кипчацької держави Ногай Орди (так званого «Астраханського Ханства»). Це відбулося після того, як українське військо цілий рік тримало окуповане тартарами місто Астрахань в облозі. За умовами миру ногайці можуть стати незалежними, а за це ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) визнає Саїна-Булата офіційним правителем ‘Білої Русі або Московії’ (Росії). Але кримейська (українська) влада на такі поступки не пішла. Кримейці (українці) продовжили надалі надавати ногайцям («астраханським татарам») свою військову допомогу проти тартарського вторгнення.

1570 - тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) продовжують війну й захоплюють та влаштовують погром слов’янського міста Великого Новгорода. У результаті вони відривають державу Новогардію зі складу ВКЛР.

474. Легенда про новгородського голуба

Щодо цієї події, коли тартари (русскіє, колишні алани) захопили новгородичів, існує легенда «про скам’янілого голуба». На вершині Софіївського собору у місті Великому Новгороді сидів голуб. І коли він побачив, яке зло і насильство несуть мирним новгородцям тартарські окупанти (сучасні русскіє), то скам’янів від жаху й так і застиг до сьогоднішнього дня. Сьогодні постать цього голуба вироблена з металу й розміщена на верхівці хреста на Софіївському соборі. Окупацію Новогардії тартари (русскіє) називають «приєднанням» і «збиранням русскіх земель», а саму новгородську націю чомусь називають «одним народом» із собою - русскімі, тобто з «надволзькими татарами».

475. Тартари (русскіє, колишні алани, сарацени) продовжують війни з 1570 року

1570 - відбувся напад тартарів на кипчацьку державу волзьку Булгарію, або так зване «Казанське Ханство».

1570 - кипчаки ногайці, які ще раніше звернулися за допомогою до ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) та Тюркії (укр. Туреччини), зробили спробу визволити свою столицю місто Астрахань від тартарської (русскої, або аланської) окупації. Але тартарські війська відбили сили кримейців (українців) та тюрків. Тартарським військом командував родич (ймовірно, син) Саїна-Булата Сімеона «Срібного» II Бекбулатовича - русскій, тобто аланський, полководець Петро «Срібний» Семенович.

1570 - тартари (русскіє, або алани, колишні сарацени) остаточно окуповують прикаспійську державу Ногай Орду, яка сьогодні відома під умовною назвою «Астраханське Ханство», народ якої - це ногайці, столиця м. Сітрака (лат. Citraca), воно ж місто Астоліхан, Астар-хань, або сучасна Астрахань. Нагадаємо, що ногайці втратили державність, були переведені на православ’я, загубили національну свідомість, через що дозволяють називати себе «русскімі», тобто є «денацифікованими».

Зображення На карті «Тартарія» Авраама Ортеліуса (виданої в м. Антверпен, 1570 р.) бачимо кипчацьку країну Тартарію. Також на мапі зазначена фінська Московія. Головним є кипчацький хан, що живе у величезному шатрі на території Московії

Зображення На карті вказані Росія (підкреслена червоною лінією), в складі якої перебувають Московія, Мордовія (підкреслені синіми лініями) тощо. Південніше ліворуч видно Литву, тобто ВКЛР, в складі якої перебуває і Русь з м. Києвом (підкреслене зеленою лінією), а ще праворуч від ВКЛР видно Україну під назвою Кримея

Зображення Карта Septentrionalium Regionum, де вже показана так звана «Новгородська Русь». Упорядник мапи Авраам Ортеліус (Abraham Ortelius), м. Антверпен, 1570 р. Вгорі праворуч видно регіон під назвою Русь - це саме той регіон, який отримав у сучасній російській історії умовну назву «Новгородська Русь». Як бачимо, він розташований на землях колишньої слов’янської держави Новогардії (м. Великий Новгород, лат. Nouogrod) та фінської держави вепсів (регіон Кондора, міста Колмогра (Холмогори) та Пінега). Вище вепської області Кондори розташована колишня фінська держава Пермія зі своєю областю Печора. Нижче міста Новгород ми бачимо місто Псков - це столиця колишньої слов’янської держави Плесковії. Зверніть увагу, що на тому місці, де сьогодні розташоване місто Санкт-Петерсбург, розташовано два фінські іжорські міста: Корела (лат. Corela) та Орешек (лат. Orescack). Назва міста Орешек пізніше перенесли на містечко на озері Ладога під назвою «фортеця Горішок» (або Шліссельбург). Нижче ми бачимо фінське місто Ревель (це Таллінн, столиця Істляндії), і три балтські міста - це Рига (столиця Ліфляндії), Мемель (або Клайпеда, колишня столиця Жемайтії, або сучасної Литви) та Кенігсберг (Калінінград, колишня столиця Прусії)

476. Кримейці (українці, колишні кумани) і московити (мокші, лат. москалі) спалюють захоплену ординцями Москву у 1571 році

1571 - тартарський великий хан Саїн-Булат Семен «Срібний» II Бекбулатович, або друга частина «Івана IV Васильовича», так званий «Грозний», починає притискати права московитів (мокшей) та інших народів. В ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Росії) починається нова громадянська війна. Московити (мокші, лат. москалі) знову кличуть на допомогу військо Кримеї (грец. Перікопи, укр. України).

Нагадаємо, що кримейці, вони ж українці - це нація кипчацької величезної держави ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’. До цього країна мала назви Куманія, Косарія (Хозарія, лат. Газарія). Українською мовою стара кімерійська (кімерська) та грецька назва «Перікопа» перекладається як «Україна». Слова «перікопа» і «україна» означають те й саме, тільки грецькою і руською (або русинською) мовами - поняття «розрив», «виріз», «викрій», «україна», тобто щось, українне, вирізане з чогось з чогось (наприклад, тексту з книги), або кроїння (наприклад, тканини, берегової лінії, земельних ділянок). Про ці назви більше написано в пунктах 194, 203, 397 цієї книги.

1571 - військо Кримейської держави (грец. Перікопенської Тартарії, укр. України) під час правління кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича) - вступило в московську війну на боці московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви). ЗСУ, тобто Збройні сили України (Кримеї, колишньої Куманії, Хозарії) разом із союзними військами тюрків (укр. турків) і ногайців («астраханських татар») підійшли до Москви, щоб змістити великого хана Саїна-Булата Семена Срібного II Бекбулатовича» та вигнати його «надволзькотатарську» окупантську армію. До кипчацького кримейського війська приєдналися фінські загони московитів (мокшей) і ерзі (мордви).

Разом вони спалюють Москву. Тобто внаслідок вуличних боїв столиця ‘Білої Русі або Московії’ (Росії) знову згоріла. У Москві в цей час стояли тартарські (русскіє) полки І. Бельського, Г. Довгорукого та зрадника московитів Василя-Скопи «Шуйського». У регіоні почався голод і епідемія чуми. Кримейському (українському) війську довелося відійти з цих територій. Тартари (русскіє) поступово змогли закріпитися у Московській області. Внаслідок нової битви на річці Пахра (приток річки Москва) та битви на Молодях, армія тартарів перемогла. Російські історики ці події подали як перемогу «русскіх» над «кримським ханом», що технічно так і є, якщо кагана ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) називати «кримським ханом», а тартарів називати «русскімі». Усю цю війну офіційно так і називають - «русско-кримейська війна».

Окрім того, від тартарів (русскіх) вимагали покинути волзьке булгарське місто Кассіану (Казань). Але у 1572 році кримейське (українське) військо відступило. Через те, що з 1399 року Куманія, або Кримея, стала військовим союзником ВКЛР, то гетьманами спільних загонів, окрім кримейців, могли призначатися представники з Русі, Литви (Білорусі) тощо. У 1572 році гетьманом козацького війська, наприклад, був Ян Бадовський.

477. Тартари та інші кипчаки. Звідки пішла русская ідея про «один народ»

Тартарські (русскіє, або аланські, золотоординські) окупаційні війська були очолювані тартарами, яких звали І. Бельский, І. Мстиславский і М. Воротинський. Зверніть увагу, що ці всі «русскіє» прізвиська насправді просто були пізніше перероблені зі справжніх кипчацьких імен тартарів (русскіх), або назв міст, де відбувалися якісь битви, або міст походження їхніх дружин. Справжніх прізвищ в ті часи ще не існувало, їх пізніше введуть голландці і німці під час колонізації.

Крім того, всі тартарські (русскіє) полководці, звичайно ж, розмовляли рідною аланською (сараценською, або «надволзькотатарською») мовою, яка відноситься до кипчацької (лат. татарської) мовної групи. Сучасною російською, тобто славинською (новгородською) мовою, ніхто з них ніколи не володів. Більш того, тартарам (русскім) тоді навіть така думка не спала б - мову ворожої та підкореної нації Новогардії вважати рідною для себе та вивчати цю чужу мову з дитинства. Це був нонсенс на той час. Крім того в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Росії) не було шкіл, тобто діти ніде не навчалися. Через це вони могли опанувати тільки ту мову, якою володіли і розмовляли вдома їхні батьки.

Ногайськими воєначальниками були мурза Дівей і мурза Теребердей. Кримейськими (українськими, або куманськими) гетьманами були Шардан з роду Ґірей і Хасбулад. Російські історики сильно плутають кримейців (українців, колишніх куманів, хозарів) з ногайцями («астраханськими татарами»). Це нації відносяться до спільної національної і мовної групи, до тієї самої, що і тартари («надволзькі татари», або русскіє), й відповідно вони мають схожі мову і зовнішність. Вони усі між собою співвідносяться так, як співвідносяться між собою, наприклад, руси (або русичі, русини), поляки, литвини, плесковичі і новгородичі. Або як співвідносяться між собою французи, італійці, кастильці (іспанці). Або як співвідносяться між собою гагаузи, тюрки, азербайджанці. Або як співвідносяться між собою голландці, німці (тевтонці), сакси тощо.

Таким чином, саме через належність до спільної національної і мовної групи, алани (русскіє) і стверджують сьогодні, що вони самі та кримейці (українці) - це «один народ», бо генетично в них дійсно є спільна кипчацька ДНК. Але при цьому ж вони забувають, що це все ж таки різні нації. І кожна нація має право на суверенність і державність, якщо бажає цього.

478. Незвичайна термінологія російських істориків: «русскіє» та «кримський хан»

Зазначимо ще раз, що при описанні усіх цих війн кримейських (куманських, козацьких, або українських) військ проти тартарської (русскої, або аланської, сараценської) орди, російські історики використовують непритаманні тим часам терміни. Тартарів (аланів, сараценів, або «надволзьких татар») вони називають «русскімі», а ординську державу ‘Білу Русь або Московію’ вони називають «Російським государством». Цю дивну термінологію треба брати до відома при читанні російських статей з історії.

Крім цього, різні російські джерела називають кагана ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (колишньої Хозарії, Куманії, майбутньої Малої Тартарії, або України) «кримським царем» або просто «кримським ханом», не зазначаючи, що ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) була старовинною величезною міцною впливовою державою. Слід зазначити, що Кримейська (Українська) держава не обмежувалася тільки півостровом Таврія Херсонес (сучасним «Кримським»), а займала значно більші території. А сам сучасний Кримський півострів завжди називався «Таврія Херсонес» і був частиною великої держави Кримеї; а «кримським» цей півострів вже переназвуть значно пізніше, в середині 1700-их років голландські, німецькі і французькі колонізатори, які в якості своєї армії приведуть туди «надволзькотатарську» і волго-фінську орду.

(Кінець 12 глави)