Глава 15

Глава 15. 1637-1648 роки. Кримейці (українці) запрошують тюркських і московитських військових для захисту проти русскіх (тартарів). Історія України писалася з русинського погляду. Російська інтерпретація подій. Реформи в Московії (Білій Русі або Московії) та європейські фабриканти. Зображення Кремля. Русскіє (тартари) окуповують московитів та змінюють політику. Література в Русі. Україно-русинська війна Хмельницького. Кримейці (українці) захоплюють частину Русі, спалюють Львів і створюють в Русі регіон «Українську Козакію». Карти України. 550-568

550. Кримея (грец. Перікопа, укр. Україна) змінює союзників з 1637 року. Богатир IV Селяметович

Миролюбна щодо до Республіки політика кагана Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) Інаята I Ґазибуревича, а особливо його толерантне ставлення до впровадження в Кримеї (грец. Перікопенській Тартарії, укр. Українській державі) християнства, викликало багато невдоволення в елітних колах держави. Олігархи та деякі урядовці звернулися до своїх тюркських колег, багато з яких для кримейської еліти були кровними родичами. Вони запевняли, що не хочуть сприймати християнства, не бажають бути союзниками Республіки, і готові повернутися до політичного союзництва з Тюркією (укр. Туреччиною), а також воліють повернути свої території - Ак-Чакумську область (Очаківську, тобто сучасну Миколаївську, Криворізьку і північну частину Одеської областей) та північну частину області Порог (Запорізької).

Уряд Тюркії вислав військовий загін, за допомогою якого двоюрідний брат чинного кагана зробив переворот, в результаті чого Інаят I Ґазибуревич втратив владу (*посилання). Втративши владу, він поїхав знову ж таки до своїх тюркських родичів, щоб вказати на несправедливість, але його там вбили. Після приходу нового кагана миролюбні і союзницькі відносини Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) по відношенню до Русі на деякий час припинилися. Назрівала кримейсько-руська (україно-русинська) війна.

1637-1641 - Богатир IV Селяметович - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого двоюрідного брата Інаята I Ґазибуревича). Став до влади в результаті перевороту. Він син кагана Селямета I Девлетовича, онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Мав дружину Ханзат-ханум, синів на ім’я Селім I Бахадирович, Селамет та інших. Отримав вищу освіту в Тюркії (Туреччині). Прем’єр-міністром (калгою) призначив свого брата Іслям-Ґірея III Селяметовича. Через декілька років він помре від чуми, після чого наступним каганом стане його брат Мехмед-Софу IV Селяметович у 1641-1644 рр.

За правління Богатира IV Селяметовича політика ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) щодо до Русі змінюється. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) стає лояльною до Тюркії, запрошує на свою територію тюркський гарнізон (*посилання). Уряд держави спрямовує свої козацькі загони відвоювати північ кримейської (української) області Порог (Запорізької), причому ці загони знову очолив вже відомий нам отаман Палій-Бут «Баюн». Він був дуже знаменитим і з часом увійшов у легенди. Під його керівництво кримейське (українське) військо дійшло аж до руських (тобто русинських) міст Корсунь, Черкаси і Чигирин, де у 1637 році провело Кумейківську битву (село Кумейки Черкаського району). Українські козаки цей бій програли та відступили^{[Кумейківська]}. Кримейське населення цих територій, яке опинилося в русинській окупації, з радістю ставало в лави козаків^{[Кумейківська битва]}. Русичі (русини) на честь своєї перемоги створили твір «Нова пісня про козацьку війну, котра відбулася була на Кумейках на Дніпрі» (латиницею Nowa piesn o woynie kozackiey, ktora sie odprawowala pod Kumeykami nad Dnieprem), присвячена руському (русинському) подільському воєводі Самойлу Лащу Тучапському^{[Кумейки]}.

Кримейці (українці) закликають усе мирне населення ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) ставати на боротьбу проти русів (русичів, або русинів) за повернення своїх територій. На своєму шляху вони відбивають у жовнірів (тобто в спільній армії русів, поляків і литвинів) всю артилерію. Але жовнірське військо під керуванням руського (русинського) воєводи захоплює отамана. Його відправляють на суд до столиці Республіки Варшави, де наступного року українського військового Палія-Бута «Баюна» все ж таки страчують.

Наслідком такого виступу стало те, що усе мирне населення, прості селяни області Порог (Запорозької) озброїлися і стали готовими добровільно допомагати своїй козацькій армії. Через це їх часто в історії називають також «запорізькими» козаками, тобто це ті козаки, що жили саме за порогами (якщо дивитися з боку Русі), на відміну від усіх інших козаків Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) - перікопських, ногайських, буджацьких тощо.

551. Кримейська (українська) область «Порог» і русинський термін «Запоріжжя»

Найпівнічніша область ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) була розташована вище дніпровських порогів, ще починаючи від міста Черкаси. Кримейські землі тягнулися далі нижче, на південь, включали в себе Пороги. В Кримеї (Україні) ця область називалась Порог, що означає перепону, наприклад, каміння на річці, що не дає воді спокійно текти. Але якщо ж дивитися на цю територію з півночі, з країни русів (русичів, або русинів), то для них вона вже розташована «за порогом», тобто по іншу сторону порогів. І руси, відповідно, ці землі стали називати «запоріжжям», тобто такими, що були розташовані за порогами, тобто по ту сторону порогів по відношенню до русів. Тому в руську (русинську, сучасну українську), мову і увійшло поняття «Запоріжжя» - тобто північні землі кримейців (українців). Саме на Порогах, або Запоріжжі, й була північна військова ставка козацького війська в місті Січ (сучасному Запоріжжі і острові Хортиця), яку пізніше перенесли в місто Нова Січ Запорова, або Нігрополь (сучасний Нікополь) (*посилання).

552. Історія України писалася з погляду русів (русичів, або русинів)

Ми вже зазначали, що історія Росії - колишньої Тартарії, ординської ‘Білої Русі або Московії’, Алланії, Сара Орди (укр. Золотої Країни) - писалася з погляду сучасних русскіх, тобто колишніх аланів, або «золотих» ординців, «надволзьких татар».

А ось історія України - колишньої Малої Тартарії, ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’, Куманії, країни половців, косарів (хозарів, газарів) - писалася з погляду русів (русичів, або русинів).

Саме тому в новій історії назва ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ звучить саме в русинському перекладі з грецької - «Україна». Саме тому назва кримейської області Порог звучить з погляду з боку русів - «запоріжжя». Саме тому козаків називають не кримейськими, а русинським терміном - українськими. Саме тому часто імена видатних кримейських (українських) діячів вимовляють на руський (русинський) манер, котрі переробляють Йолуг в Олег, Мехмед чи Менглі в Михайло або Петро, Мабарак в Іван, Сафа в Сава, Дані в Данило, Жені в Євген, Едем в Андрій, Шадіє в Шура, Іоанн в Іван, Оса в Йосип. Руси (русичі, русини) також іноді просто для своєї зручності перекладали кипчацькі імена на руську (або русинську) мову, наприклад Арслан на Лев, Шаін на Сокіл, Шалабі на Віщий, Бут на Баюн тощо.

Адже, я розумію, що багато дослідженнь (і Грушевським М. в тому числі) робилися за часів Російської імперії - тобто за часів цензури. Навіть патріоти русів і українців не могли написати повної правди за тих умов - а тоді була в імпреії провідною ідеєю саме слов’янізація. Слов’яни - це був «титульний провідний справедливий святий народ Росії з яким Бог», і цей народ (нібито) боровся безперервно і проти католицтва, і проти поляків. У такий засіб кипчаків-козаків стали «переробляти» на слов'ян-русів. Думаю, що від цієї політичної пропаганди і могло стати так, що по-батькові Хмельницького переробили на Михайловича - бо в Росії і СРСР переробляли багато імен на більш «ідеологічні», особливо імена татар і євреїв (про це можете самі знайти багато відомостей в Інтернеті).

553. Кримея (грец. Перікопа, укр. Україна) з 1641 року. Мехмед-Софу IV Селяметович, Іслям-Ґірей III Селяметович. Московити (мокші, лат. москалі) приходять на допомогу

1641-1644 - Мехмед-Софу IV Селяметович (Мехмед IV Герай Суфий) - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого брата Богатира I Селяметовича). Він син Селямета I Девлетовича, онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Був також поетом, писав під псевдонімами Кяміль та Хані ^{[Мехмед]}. Наступним каганом стане його старший брат Іслям-Ґірей III Селяметович у 1644-1654 рр.

В цей час до фінської держави Московії (Білої Русі або Московії) до оцязора Михайла I Федоровича приїхав кримейській (український) посол Чилібей, у 1642 році. Він просив московитів (тобто мокш) допомогти у війні проти тартарів (русскіх, колишніх аланів), на що мокші погодилися. Через рік місто Азов (Тана-хань, або Ростов-на-Дону, неподалік однойменної фортеці Азов на морі) за допомогою мокшей і тюрків було звільнено (*посилання).

1644-1654 - Іслям-Ґірей III Селяметович - новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого брата Мехмеда-Софи IV Селяметовича). Він син Селямета I Девлетовича, онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Сім років він жив у Республіці, вірогідно у столиці Русі в Києві. Він впровадив у ‘Кримеї або Перікопенській Тартарії’ (укр. Україні, або майбутній Малій Тартарії), за прикладом Русі, «соціальний ліфт». Це означає, що будь-який мешканець країни міг завдяки своєму розуму досягти високої посади в країні. Одним з таких був, наприклад, кримейський (український) високопосадовець Сефер-Гази (Сеферказі-ага), чию посаду іноземці називали «vizir de Tartari», тобто візир Тартарії. Наступним каганом після Ісляма-Ґірея III Селяметовича стане вдруге його брат Мехмед-Софу IV Селяметович у 1654-1666 рр.

Зображення Сефер-Гази ага - візир Тартарії (тобто ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’)

Головним дорадчим органом в ‘Кримеї або Перікопенській Тартарії’ (Українській державі, колишній Куманії, Хозарії) було Коло Генеральних старшин (аналог сучасної Ради), засноване колись каганом на ім’я Коло (*посилання). Коло було, вірогідніше за все, засноване косарським (хозарським, або українським) каганом на Ясенем-Коло «Чистим озером» I Туменовичем (правив в 532-553 рр., в Русі відомий під іменем Істемі «Богатир I», або Сільзівул, Дізавул).

Кримея (або грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава) налагодила дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи - Польщею, Тюркією (укр. Туреччиною), Молдовою, Волощиною (Румунією), Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією (сьогодні в Румунії). Каган Іслям-Ґірей III Селяметович мав не тільки дуже точні відомості про події у Польщі, Русі, Тюркії, карпатських ромських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів.

1645 - ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) стає союзником Франції у битві проти іспанців. У цій битві під французьким містечком Дюнкерк одним з отаманів був Богдан-Зиновій (Богдан «Хмельницький» «Михайлович»), ще до того, як його вірогідний родич Іслям-Ґірей III Селяметович призначив його гетьманом (хоча історики намагалися довести, ніби його обрали самі козаки, чого в дійсності не могло бути, бо солдати самі не обирають собі генералів - їх призначає правитель держави).

554. Руси мігрують в Кримею (грец. Перікопенську Тартарію, укр. Українську державу)

В ці часи багато русів (русичів, або русинів) стали переселятися на землі Кримеї (грец. Перікопи, укр. України), покидаючи свої села, що були зруйновані тартарами (русскімі). Там вони інтегрувалися в життя кримейців (українців), отримували земельні ділянки. Багато русів почали вступати до лав Збройних сил Кримеї і ставали «козаками» (тобто контрактниками), вчили кримейську (колишню «половецьку», або «кримськотатарську») мову (*посилання). Але при цьому і кримейці (українці) також навчалися руській (русинській, сучасній українській) мові.

У кримейців (українців) при цьому стало модним переходити на християнство візантійського (грецького, або ортодоксального) обряду (*посилання), яке вони називали «руською (тобто русинською) релігією». Завдяки цьому збільшується кількість шлюбів між русами (русичами, або русинами) і кримейцями (українцями). Християнство і розселення русів (русичів, або русинів) набуло поширення здебільшого на північних територіях Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави, або так званого «Кримського Ханства»).

Новопоселенці часто розвивали фермерські господарства, вирощували продукцію, свійських тварин. Місцеві виробники певної продукції, такої як виробництво борошна (утримання млинів), ґуральництво (виробництво спирту) - звільнялися від оподаткування (*посилання). Це приваблювало підприємців.

555. Інтерпретація цих подій колоніальними і радянськими істориками

Російські історики, які писали свої праці за часів західноєвропейської колонізації та більшовицького режиму, вищевказаним подіям тих часів призначили свою термінологію (*посилання імена). А саме, війни та міграцію русинського населення вони називають умовними термінами «пригнічення населення польською шляхтою», «притиснення православної віри».

Насправді, бідне населення існувало завжди: і тоді, і сьогодні. Воно не було ущемлене «польською» шляхтою, а жило за законами країни. А руські (або русинські) і кримейські (українські) олігархи, яких росіяни називають умовно «польською шляхтою», існували тоді, існують і сьогодні. Якщо мешканцям країни щось не подобалося в їхньому житті, вони могли намагатися дати знати про це місцевій та центральній владі, або врешті-решт емігрувати в іншу країну, як це роблять і сьогодні.

А терміном «утискання православ’я» намагаються пояснити повну відсутність того сучасного православ’я «болгарського» обряду, якого тоді в Русі і Кримеї (Україні) й бути не могло. Бо воно сформується тільки за часів німецько-французької колонії «Російської Імперії» наприкінці 1700-их років. В Русі - до колонізації голландцями, німцями, австрійцями, англійцями і французами - сучасної сектантської форми православ’я «болгарського» обряду взагалі не існувало, як не існувало і ніякої «церковнослов’янської» (тобто староболгарської) мови на службах в церквах. Більш того, руси (русичі, або русини) були відкриті іншим релігіям, наприклад деякі церкви паралельно здавалися в оренду людам (юдам, або лютичам, людичам), які сповідували єврейську релігію, для справляння їхніх молитов (*посилання). А самі руси (русичі, або русини) вже багато століть сповідували ортодоксальне християнство грецького (візантійського) обряду, що сьогодні називають термінами «греко-католицтво», «грецька релігія», або «православ’я». Раніше слово «католицтво» означало просто «вселенський», «універсальний» і ще не вживалося для позначення християнської релігії латинського обряду, як ми до цього звикли сьогодні. Хто хотів, той мав право спокійно переходити на християнство латинського (римського) обряду, яке сповідували поляки. Русь, хоч і була членом співдружності ВКЛР, та відповідно частиною Республіки, але залишалася незалежною державою, як, наприклад, країни-члени сучасного Євросоюзу. Тобто в Русі зберігалася самостійність, кордони, мова, релігія тощо, як і у членів Євросоюзу сьогодні. Тому уряд Русі сам регулював релігійні питання на своїй території, і робив, як ми бачимо, це досить терпимо і демократично.

556. Вигадка про боротьбу українців проти «поляків» для «захисту релігії»

Звичайно, кримейці (тобто українці) тих часів більшою частиною сповідували іслам, частково єврейство (так званий «юдаїзм», «іудаїзм»), а також частково, як і руси - ортодоксальне християнство грецького (візантійського) обряду, воно ж «православ’я» і воно ж «греко-католицтво». Тому воювати проти «польських шляхтичів» за сучасну «православну віру» вони аж ніяк не могли - це вже вигадка російських істориків, для яких з часом насадження шкідливого сектантського православ’я «болгарського» обряду стало нав’язливою психічною ідеєю.

З’явилася ця ідея у росіян внаслідок такого собі «стокгольмського синдрому» - це термін з психіатрії, коли жертва співчуває тому, хто її ображає (*посилання). Такий синдром виник у російського суспільства як травма після насильницького жорстокого впровадження болгарської церкви у Приураллі. Таке впровадження робили німецько-французькі колонізатори часів Російської імперії. Й травмовані нащадки московитів (мокшей), ерзян (лат. мордви), тартарів (русскіх, або «надволзьких татар», колишніх аланів, сараценів), сибіряків, ногайців, а також іжорів і новгородців тощо, для яких ця секта за сторіччя вже стала нормою життя, вирішили робити вигляд, що усі хороші добрі люди (особливо якісь «святі» русичі) буцімто виборювали право стати часткою цієї «секти».

557. Московія (Біла Русь або Московія) в ці часи. Війни. Реформи оцязора Михайла I Федоровича

Московія (Біла Русь або Московія) в цей час все ще входить до складу співдружності ВКЛР (*посилання). За часів правління мокшанського оцязора Михайла I Федоровича в Московії відбувалася постійна громадянська війна - тартари (русскіє, колишні алани) все намагалися захопити московитів (мокшей) й владу у країні. Ось як цей період описує у книзі «Історія Росії» колоніальний вчений французько-русинського походження (незаконнонароджений син французького дворянина і русинки) Микола Костомаров: «Усередині держави багато міст було спалено вщент. Усюди бродили зграї під назвою «казаки» (примітка: тобто «кацапи», це тартарські війська), грабували, спалювали житла, вбивали та мучили мешканців (примітка: мокшей). Внутрішні області сильно знелюдніли. Селяни ще минулого року не могли прибрати хліба та вмирали з голоду» (*посилання).

З окупованих земель Московія (Біла Русь або Московія) збирала ресурси та врожаї. Наприклад, з Плесковії та Новогардії насильницьки збирала льон, золу і селітру, з Пермякії - мідну руду (*примітка).

У Московії (Білій Русі або Московії) мала місце військова повинність. Московити (мокші, лат. москалі) і ерзя (лат. мордва) були зобов’язані у воєнний час постачати одного воїна від 3-6 дворів, що дозволяло царському уряду залучати їх до регулярного несення військової служби. У цей час ще раніше запрошені англійці реформували московську (мокшанську) армію і створили так звані «полки нового іноземного ладу» (*примітка). Армія була і контрактною, і за призовом, але оскільки в Московії (Білій Русі або Московії) часто йшли війни, то влада систематично проводила мобілізацію на невизначені терміни. Іншими словами, прихована часткова мобілізація йшла безперервно.

За московського оцязора Михайла I Федоровича було припинено різні війни, наприклад, зі Швецією підписаний Столбовський мир 1617 р.; з Республікою (пол. Речпосполітою) - Деулінське перемир’я 1618 р. З 1622 року з Московією (Білою Руссю та Московією) намагалася налагодити військові зв’язки Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава) в особі кагана Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича (вірогідного брата гетьмана Петра-Конаша Сагайдачного).

Зображення Цар ‘Білої Русі або Московії’ Михайло I Федорович (правив у 1613-1645 рр.). Зображення створено у 1633 р. Сторінка з книги Аадама Орлеаріуса «Подорож до Персії та Московії» ^{[Орлеаріус]} (Шлезвиг 1663)

Зображення З цієї ж книжки, герб Білої Русі або Московії, варіант, який підписаний славинською (новгородською, сучасною російською) мовою. Цей герб був створений за часів правління московського оцязора (царя) Михайла Федоровича. Ідея була взята з герба Візантії (або Східної Римської (Ромейської) імперії, тобто Греції). Напис по колу в три ряди: «* В жїєю матию велїкїи гдрь црьї вєлїкїи кnsь михаил хфєдоровичь всса русїи самодєрьжєц хвладймєскїи мокоски ногороцкиї * црь казанский црь астораханскйи црь сївискїй гдрь пскоскїи великїи кnsь твескїи югорскїи псрмскйи * вятцїкіи болгарскїи їиnі гдрь й вєликїи кnsь nовагородаnизовскйє зємьли».

За оцязора Михайла I Федоровича були встановлені дипломатичні відносини зі Священною Римською імперією Германської нації, Тюркією (Османською Імперією, укр. Туреччиною) і Персією (Іраном). Русі повернули її території, кримейці (українці) повернули собі свою першу столицю - місто Азов (Тана-хань, сучасний Ростов-на-Дону, неподалік однойменної фортеці Азов на морі). Як бачимо, при владі московитів Московія (Біла Русь або Московія) прагнула з усіма дружити та розвиватися.

558. Позитивний розвиток Московії (Білої Русі або Московії) за мокшанської влади

При московському оцязорі Михайлі I Федоровичі держава Московія (Біла Русь або Московія) помітно зблизилась із Європою, стала більш цивілізованою. В державу плинув іноземний капітал.

Англійські та голландські промисловці почали відкривати фабрики. Наприклад, перекладача Захарія Миколайовича відправили до Німеччини для найму майстрів мідеплавильної справи. Фімбрандт отримав ліцензію на постачання та монтаж млинів, а також сушарок для вироблення лосиних шкір. Німцю Марселісу та голландцю Філімону Акему дозволено влаштувати по річках Шексне, Костромі та Вазі металургійні заводи. Швед Коет отримав право збудувати скляний завод біля Москви. Саме після цього в Московії (Білій Русі або Московії) почали використовувати скло у вікнах, а не бичачі міхури, як було до цього.

В країні побудували понад 60 фабрик та підприємств. Почали працювати на експорт ткацькі та канатні мануфактури, почали будувати водяні млини, почався видобуток солі, ікри, лов риби. З’явилися перші промисловці-олігархи. Ввозили чай, картоплю. Англійські торговці та дослідники, наприклад, Адам Орлеаріус, масово прибули до Московії й почали вивчення територій та складання географічних мап. Саме ця остання обставина згодом призведе до початку колонізації Московії західними європейцями.

Було засновано місто Саран Ош (Саранськ) близько 1641 року - сучасна тимчасова столиця ерзянської (мордовської) нації. А споконвічною столицею ерзян (лат. мордви), як ви вже знаєте, було місто Рошта Оз (так званий старовинний «Ростов», або Обран Ош), яке сьогодні носить назву Нижній Новгород. Зверніть увагу, що в сучасних назвах міст Росії до старовинних назв повсюдно додається закінчення -ск, якого в дійсності спочатку не було. Наприклад, місто Саран Ош став «Саранськ», Бранкіка - «Брянськ», Смоленко - «Смоленськ», Тобол - «Тобольськ», Челаб - «Челябінськ» тощо. Такі зміни внесла німецько-французька влада часів колонізації в Російській імперії.

Фіни московити (мокші, лат. москалі) у підсумку були дуже задоволені правлінням свого оцязора Михайла I Федоровича, але тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) навпаки, лають його, називають безвільним і всіляко очорнюють. Це ви чудово можете побачити, якщо почитаєте сучасні історичні статті росіян про Михайла I Федоровича - ви побачите протилежні висновки (*посилання на декілька статей). Це говорить про те, що в російському суспільстві, як і раніше, йде протистояння московитів (мокшей) проти тартарів (русскіх).

Зображення Кремль у Москві (Kremelin das Schloss Muscau) 1633 р., сторінка з книги Аадама Орлеаріуса «Подорож до Персії та Московії» (видана в м. Шлезвиг, Німеччина, в 1663 році). На зображенні бачимо укріплення «Кремль» у місті Москві, столиці фіно-татарської держави ‘Білої Русі або Московії’. Цей малюнок було зроблено ще у 1633 році, ще за правління мокшанського оцязора Михайла Федоровича (правив у 1613-1645 рр.). Відбувається свято чи релігійна подія, на площі зібралися московити і тартари (сьогодні вони називаються «русскімі»), у традиційному московському і тартарському (русскому) одязі

559. Якою ж мовою розмовляв московський (мокшанський) оцязор Михайло I Федорович?

Звичайно ж, оцязор Московії (Білої Русі або Московії) Михайло I Федорович розмовляв рідною для нього московицькою (мокшанською) мовою. Звідки і навіщо він міг опанувати славинську (новгородську) мову нації славинів (новгородичів) - тобто сучасну російську (русскую) мову? Ні звідки, та й ні для чого. Цією ж рідною московицькою мовою розмовляли і всі жителі Московської, Тверської, Калужської, Тульської та західної половини Рязанської областей. Сучасна російська мова (тобто новгородська, або славинська) для них була іноземною, чужою - її не викладали в школах (шкіл в Московії тоді ще навіть не було), нею не розмовляли матері мокшанських дітей, тому опанувати її було неможливо просто так. Для спілкування з іноземцями, наприклад на базарі, при торгівлі, достатньо було вивчити декілька іноземних слів; у знаті - працювали перекладачі. Тому, слід розуміти, що всі грамоти і укази оцязора (царя), які написані дивною російською (русскою) мовою й іноді зустрічаються в описаннях дослідників - це просто якийсь вцілілий переклад на плесковську (псковську) (яка майже вийшла із вжитку) та на мову новгородичів.

560. Втрата московитами незалежності

Московський оцязор Михайло I Федорович втрачає владу внаслідок чергової загарбницької війни тартарів (русскіх, або «надволзьких татар», аланів) проти московитів. Московія знову втратить незалежність з 1645 до 1674 року. Наступним оцязором пізніше у 1674-1682 рр. стане онук оцязора Михайла I Федоровича - Федір II Олексійович. Але до 1674 року країною правитимуть тартари (русскіє) під проводом великого хана Патшая I, який в історії більше відомий під іменем «Олексія I». Гадаю, що або він сам (точніше його оточення), або імперські дослідники почали видавати його за сина Михайла I Федоровича для збереження цілостності «спадковості».

561. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) з 1645 року. Великий хан Патшай I («Олексій «Тишайший» I»)

1645-1674 - Патшай I («Олексій «Тишайший» I«) - новий великий хан ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) (прийшов після нізложення мокшанського оцязора Михайла I Федоровича). Наступником Михайла I Федоровича повинен був стати його син Олексій Михайлович. Вірогідно, саме тому Патшая I і знають в Русі, Кримеї (укр. Україні) і в Європі під іменем «Олексія Михайловича». Але самі тартари називали його аланським іменем Патшай, яке з «надволзькотатарської» (сараценської, тобто золотоординської, або аланської) мови перекладається як «великий хан», «цар», «правитель», «падішах». І це ім’я, яким тартари (русскіє, колишні алани) самі називали свого правителя, вже в колонії «Російської Імперії» істориками було перероблено в прізвисько «тишайший», яке вони видавали просто за титул царя, а не кипчацьке ім’я. Патшаю I («Олексію «Тишайшому» I Михайловичу») російські історики теж минулим часом приписують прізвище «Романов», чого в дійсності не було.

Тартарина (русского, або алана) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича») російські історики називають сином мокшанського оцязора Михайла I Федоровича та Євдокії «Стрешневої» Лук’янівни. Це було, на мою власну думку, просто вигадано щоб якось пояснити правонаступність трону, не згадуючи про постійну війну між московитами (мокшами) та тартарами (русскімі). До такого кроку могли вдатися для того, щоб приховати, що у ‘Білій Росії або Московії’ влада переходила то до фін, то до кипчаків (лат. татар). Звичайно, ординець Патшай I не був сином Михайла I Федоровича - влада в країні була взята силою, а справжній московський принц Олексій Михайлович буде жити у вигнанні.

Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») мав дружину на ім’я Наталія «Наришкіна» Кирилівна, з якою у царя народилися діти Петро Патшайович («Петро Олексійович»), Сафіна Патшаївна («Софія Олексіївна»), Наталія, Феодора. Вірогідно, один з нащадків тартарського (русского) роду «Наришкіних» працюватиме у 2022 році очільником русскіх («надволзькотатарських», або аланських, ординських) спецслужб при великому хані (президенті) Володимирі Володимировичі Путіні в тартарській (русскій) імперії-колонії «Російській Федерації» - судячи з його прізвища.

Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») в майбутньому втратить владу внаслідок визвольної війни московитів і ерзян (мордви) Степана Разіна і Акая Боляєва 1667-1674 рр. Після цього до влади знову повернуться московити (тобто мокші, лат. москалі). Наступним правителем після Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича») I стане у 1674-1682 рр. московський (мокшанський) оцязор Федір II Олексійович, син справжнього Олексія Михайловича, онук мокшанського оцязора Михайла I Федоровича.

Але поки що вся держава ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) стає знову ординською і переходить під владу тартарів (русскіх, колишніх аланів). Держава русскіх «Тартарія» знову інтегрується в єдину територію з Московією (Білою Руссю або Московією). Тепер тартари вже знову називаються «московитами» та іноді «русскімі». Саме для цього ординського періоду життя країни в Росії російські історики, політики і пропагандисти найчастіше використовують термін «Російська держава».

562. Зміна політики Російської держави (ординської 'Білої Русі або Московії')

За нових тартарських (русскіх, або аланських) правителів ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) відразу виходить із співдружності ВКЛР, а згодом іде війною проти Республіки. Своє військо тартари (русскіє, колишні алани) формують, як завжди, частково з кацапів (укр. «казаків») - тобто найнятого війська. В кацапську армію вступали як і власне тартари (русскіє), так і волзькі булгари (сучасні татари, м. Казань), ногайці (м. Астрахань), калмики (в той час багато з них жили в гирлі річки Урал) й башкорти (м. Уфа) (*посилання). Війна за владу в Російській державі триватиме ще три роки.

Великий хан Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») створює у 1649 році судовий орган - так званий «Монастирський наказ». Це буде перша спроба поставити державу над церквою, тобто дозволити втручатися державі в справи церкви, а церкву зробити державною. Також він у 1658 році започаткує організацію «Наказ таємних справ». Це був аналог перших спеціальних служб. Після нізложення Патшая I («Олексія») і приходу до влади московитів, ця репресивна терористична організація буде тимчасово закрита, поки її не відкриють знову вже європейські колонізатори. Сьогодні ці спецслужби називаються ФСБ (Федеральна служба безпеки), сто років тому називалися КДБ (Комітет державної безпеки).

Замінює московські срібні гроші «рублі» на мідні тартарські. Тепер дєньгі (укр. гроші) стали робити на основі європейських талерів (або «доларів»), на яких перепресовували тартарський герб - вершника. Їх стали називати «єфімками» (за іменем святого Йоахима, покровителя рудокопів). Монети почав друкувати Англійський монетний двір в Москві.

563. Тартарська (аланська, сараценська, або «надволзькотатарська») мова русскіх царів

В перші роки правління нового великого хана було відкрито перші в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Російській державі) школи (*посилання). Навчання, з погляду логіки, мало відбуватися рідною для корінного населення мовою. Рідною мовою для титульної нації - була аланська. Ця мова також відома під назвами «надволзькотатарська», «сараценська», що походить від старої назви Російської держави - Сара Орда (що означає «Золота Країна», тобто мова Сара Орди носила відповідну назву - сараценська). Відноситься ця мова до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, схожа на кримейську (половецьку, куманську, або «кримськотатарську»), ногайську тощо.

В ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Російській державі) ніколи не була в побуті ані руська (русинська, сучасна українська) мова сусідньої слов’янської Русі (так званої «Київської Русі»), ані славинська (новгородська, сучасна російська) мова слов’янської країни Новогардії. Звичайно, в самій Новогардії розмовляли рідною мовою, тобто сучасною російською, але ж ми говоримо про офіційну державну мову ординської країни того часу.

Московити (мокші, лат. москалі) розмовляли мокшанською, але ніяких шкіл з вивчення цієї мови в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Російській державі) не було. Мова передавалася просто від батьків дітям. Якщо під час входження до ВКЛР і видавалися якісь московські книги у місті Вільно (Вільнюсі), то вони, природно, були написані мокшанською, ерзянською (мордовською) мовами, при цьому частина з них була написана була східною в’яззю - уйгурською писемністю, яку використовували і тартари (русскіє). Є вірогідність, що московити (мокші, лат. москалі) намагалися перейти на русинську стару «грецьку кирилицю». Але, швидше за все, мокшанські книги до нас не дійшли, бо є висока ймовірність того, що їх викинули або глибоко сховали пізніше німецько-французькі колонізатори як якісь незрозумілі «книженції», написані дивними мовами, які ламають ідею європейської концепції нової колонії. Адже колонізатори вирішать для своєї колонії надати ідею «одного народу, однієї держави».

Цікаво, що випадково збереглися листи, які писав великий аланський хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович»). Написані вони мали бути, звичайно, аланською (або «надволзькотатарською», сараценською) мовою. І щоб пояснити сучасним росіянам той дивний факт, що «російський» цар абсолютно не писав російською мовою, то цю тартарську мову видають за «таємнопис», тобто нібито придуману секретну мову, і називають її «тарабарщиною». Тобто, колонізатори мову титульної нації ординської Російської держави називали терміном «тарабарщина».

Зображення Нібито лист (ми цього напевно не знаємо) царя Росії, а точніше, останнього тартарського великого хана Московії Патшая (Олексія) I

564. Культура Русі в 1646 році

В середині 1600-их років у Великому князівстві Руському (ВКР, або Русі) активно йшла видавнича діяльність. Видавалися вірші, релігійні й наукові твори. Писалися й видавалися вони, звичайно ж, рідною для русів мовою - руською, або русинською, яка сьогодні за відносно новою назвою країни називається «українською». Одні з найперших видань руською (русинською, сучасною українською) мовою відомі були ще на початку 1500-их років. Наприклад, у 1517 році написаний вірш «Про Степана воєводу»; 1575 року вийшов «Пасквіль» Яна Жоравницького; вірші Дем’яна Наливайка - у 1604 році; Захар Копистенський, архімандрит Києво-Печерського монастиря, написав у 1620 році твори «Номоканон, або Законоправильник», «Палінодія», «Про віру єдину»; у Андрія Кесарійського вийшли книги «Бесіди Золотоуста на послання Апостола Павла», «Бесіди на дії», «Тлумачення на апокаліпсис Андрія Кесарійського»; Кирило Транквілліон-Ставровецький, учитель у львівському братстві, у 1619 році він видав збірку віршів «Перло багатоцінне», «Євангеліє вчительне», «Слова на недільні та святкові дні», «Дзеркало богослов’я», «Ветроград душевний», де містяться денні богослужіння; Ісая Копинський пише книгу «Духовні сходи»; Сильвестр Коссов видав «Екзегезу, або Апологію Київських шкіл»; Петро Могила написав твори в 1639 році «Службовець», «Тріоді», виданої у Львові в 1642 році, «Λιθος (Ліфос) альбо камінь» в 1644 році, «Євфонія веселобремячая», «Требник» з 1646 року; віршів «Зегар з напівзегарком» та «Млеко», видана драма «Про Олексія, людину божого» та багато іншого.

І це все написано чистою руською, або русинською (сучасною українською) мовою, яку росіяни приписують собі і нарікають, що це їхній «русскій язик», який буцімто під насильницьким впливом поляків став схожий на польську мову. Але звичайно ж, що руська, або русинська (сучасна українська) мова схожа на польську, бо вони обидві відносяться до спільної слов’янської мовної групи, тобто руси і поляки - це один народ, тому і мови в них схожі. І славинська (новгородська) мова, яка зараз називається російською (русскою), теж схожа на польську, і вони разом схожі на чеську, сербську, хорватську, болгарську тощо - у цьому немає нічого дивного для мов єдиної мовної групи.

565. Русь з 1646 року. Микола «Ведмежа лапа» «Потоцький» Якович

1646-1651 - Микола «Ведмежа лапа» «Потоцький» Якович - новий великий князь, або «пан і дідич» Русі (прийшов після Стані-Слава «Конецпольского»). Своє прізвисько «Потоцький» отримав від села Потоки біля руського (тобто русинського) міста Умань Черкаської області, звідки були його предки. Навчався у Замойській академії (*посилання), заснованій одним з його попередників - Яном «Замойським» у 1594 році в містечку Замостя. Мав маєток у місті Біла Церква, поряд з Києвом. Очолював Подольську (Брацлавську, або Бреславську, сучасну Вінницьку) область, був воєводою в місті Брацлав (або Бреслав, біля Вінниці). Разом з армією Литви (Білорусі), за часів, коли союзом ВКЛР керував Януш Радзивілл, воювали проти навали кримейської (української) армії козаків з ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України). Наступним правителем Русі, вже на західних русинських територіях, стане Марчин «Калиновський» Валентійович у 1652 році (*посилання).

Деякі правителі Русі називаються помилково «польською шляхтою». Дійсно, так і є - якщо вважати Республіку тільки «Польщею», тоді їх так можна назвати. Але ж в реальності Республіка була не тільки польською, але й руською (русинською), литвинською (білоруською), жемайтською (литовською), плесковською, новгородською, готською, свебською й навіть два рази московицькою (за часів мокшанських оцязорів). Тому насправді шляхта, тобто знать, в Русі була руською (русинською). Польську мову вивчали ті, хто хотів робити політичну кар’єру в Варшаві, і ті, хто планував навчатися в польських університетах. Руси і українці, наприклад, сьогодні також вивчають польську мову, якщо вони переїжджають до Польщі.

У ВКЛР всі країни-учасники союзу були незалежними. За аналогію можна привести устрій сучасного Європейського Союзу (Євросоюзу, або ЄС). Тоді було як і сьогодні: збереження власних кордонів, законів, мови, правителів і культури. Це дуже важливо усвідомлювати. Бо російські історики та історики Радянського Союзу (СРСР) зробили все можливе, щоб перебрехати всю історію і устрій Республіки, навмисно видати партнерів за ворогів, щоб давніх друзів - поляків і русів - пересварити шляхом підміни історичних термінів.

За часів правління пана і дідича (тобто великого князя) Миколи «Ведмежої лапи» «Потоцького» Яковича слов’янська держава Русь зазнає навали кримейців (українців, або козаків, колишніх куманів, половців, хозарів) й тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців). Після цих війн Русь втратить більшість територій і зменшиться до розмірів Львівської області (Червоної Русі, або так званої «Чорної Русі») і Волинії. Уряд евакуюється на західну Русь до міста Лева (Львову).

566. Кримейсько-руська (україно-русинська) війна 1648-1649 рр.

1648-1649 - в ці два роки пройшла війна кипчацької держави Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави) проти Русі і, відповідно, Республіки. Причинами стали:

- порушення Республікою кримейських (українських) кордонів, різні фортифікаційні побудови на кримейських (українських) землях без узгодження з владою ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави);

- питання, пов’язані з розселенням русів (русичів, або русинів) та громадян Республіки на території ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) (*посилання);

- незадоволення кримейців (українців) укоріненням християнства, яке активно почало йти в ‘Кримею або Перікопенську Тартарію’ (укр. Українську державу) з Русі (*посилання);

- прагнення кримейців (українців) повернути свій регіон Ак-Чакумську (Очаківську) тартарію - це північ Одеської, Миколаївська області і Криворізький район.

Кримейську державу (грец. Перікопенську Тартарію, укр. Українську державу, колишню Куманію, Косарію (Хозарію, Газарію), майбутню Малу Тартарію), під час цієї україно-русинської війни очолювали по черзі кагани Іслям-Ґірей III Селяметович у 1644-1654 рр., за ним - його брат Мехмед-Софу IV Селяметович у 1654-1666 рр. Як бачимо, кримейські (українські) кагани тоді змінювалися так само часто, як і сьогоднішні їхні нащадки - русино-українські (тобто українські) президенти.

Гетьманом кримейських (українських) збройних сил був племінник (або більш дальній родич) кагана Ісляма-Ґірея III Селяметовича. В часи колонії «Російської Імперії» цього гетьмана зробили національним героєм України (колишньої Кримеї, Куманії, Косарії (Хозарії, Газарії), або Малої Тартарії), що збереглося й сьогодні.

567. Гетьман кримейців (українців) «Хмельницький»

Відомою історичною постатью в укрїнській історії став гетьман Богдан-Зиновій Хмельницький. В сучасній історії він більш відомий під іменем просто Богдан і по-батькові «Михайлович». Ім'я Богдан сьогодні вважається слов'янським (інтерпретується як Богом Даний). Кримейською ім'я Бог (скоріше вимовляється як Бож) означає «головний» ^{[Усеїнов]} - як колись звали Божа (Бузу) - ватажка перших українців (антіїв) у 380-420 рр. А Дан - кипчацьми мовами означає «слава» або «знатний» ^{[татарське]}, Дані (скорочено від Даніал) - «дар Божий» ^{[казахське]}, давньоєврейською Дан - це «суддя» ^{[єврейське]}, а також закінчення «-дан» в кримейській мові є словотворчим - Бождан, Бог-Дан ^{[Усеїнов]}. Тому, судячи із походження імені, ім'я Богдан спочатку мало кримейське коріння, і сьогодні воно теж дуже популярне в Україні (Русі-Україні). Ім'я Зиновій має давньогрецьке походження, означає «Сила (або Життя) Зевса»^{[грецьке]}. Окрім цього, деякими дослідниками (Граб’янка Григорій, Павло Алеппський) все ж вважається, що його першим ім'ям було Зиновій. Існує думка, що Богдан - це перекладене руською мовою грецьке ім'я Федір (Теодор), що буквально перекладається як Богом Даний^{[Суперанская]}, де давньо-грец. θεός (Фео) - «Бог», а δῶρον - «дар», і саме руси стали Хмельницького називати Богданом, просто переклавши русинською грецьке ім'я Федір (як і переклали русинською грецьку назву Перікопа).

Богдану-Зиновію стоїть пам’ятник в Києві, встановлений німецько-французькими колонізаторами часів колонії «Російської імперії» у 1888 році). Слід мати на увазі, що влада колонії була антирусинською, антиукраїнською і взагалі антинародною, тому усі пам'ятники, що вони ставили - були частиною пропагандистської політики і фальсифікації історії корінних народів, тобто до справедливого вшанування справжньої історії якогось народу ці пам'ятники ніякого відношення не мали. На його честь були названі вулиці міст і селищ по всій Україні і навіть в Білорусі і Росії, названий вулкан на Курильських островах, бо за часів Радянського Союзу офіційна влада продовжувала відноситися до Богдана Хмельницького як до героя українців, який, згідно з колоніальною пропагандою «піднявся на повстання проти поляків» і позиціонувався у свідомості радянських людей як «російський полководець» (*посилання).

Про Богдана-Зиновія (Мехмедовича або Мубараковича - на мою думку, саме такі по-батькові він міг мати), або Богдана «Хмельницького» «Михайловича», відомо, що він народився близько 1595-го року. На його портретах малювали радван (нім. герб) Абданк (який був також у Івана Остаповича Виговського) ^{[Абданк]}. Сьогодні за офіційною історією його батьком вважається чигиринський підстароста Михайло Хмельницький (він перебував на службі у коронного воєводи Станіслава Жолкевського, потім у його зятя Івана «Даниловича» Станіславовича^[Іван]). Його дідом за лінією матері деякими дослідниками вважається Чорний Богдан, від якого Зиновій і отримав своє друге ім'я ^[дід]. Подібне твердження йде тільки від сучасних російських дослідників, а от українські про рідство з Ружинським не згадують ^[Візер]. Чорний Богдан був теж «козацьким» (тобто січовим, бо до русів кипчацький термін «козаки» в ті часи в дійсності не викристовували) ватажком (знову ж таки - не «гетьманом», цей кипчацький термін до нього використають пізніше), відомий під іменами Богданко, або Федір-Богдан «Ружинський» Остафьєвич. Слід зважати, що багато українських істориків (Грушевський М., Білоруський Г., Губський Б., Сергійчук В., Смолій В., Степанков В., Ступак Ф.) базувалися на роботах імперських істориків та в часи цензури, а це призводить до скривлення, підміну понять. Крім того, вони сумнівалися та вважали. Тобто, ключовим словом у багатьох дослідженнях про Хмельницького є «вважається» - вважається, що його батьком був Михайло Хмельницький, який, вважається, народився в Суботіві (там дійсно міг бути маєток каганів, чому б ні, бо це були прикордонні землі), вважається, що його рід походив з сел Хмільника, Хмелева, Хмеліва, Хмельного чи Хмелівки (не точно) ^{[Богдан] [Павлусенко]}.

Я вбачаю це все так: перші українські дослідники вагалися, вважали, а ось наступна генерація дослідників переписала ці сумнівні відомості вже як істину, без сумніву, тобто не зазначаючи того, що це спочатку були здогадки та ще й під впливом цензури й імперської ідеології. Врешті-решт склалася майже цілісна картина без вагань, яку дуже сильно просували за радянських часів. В імперські часи з Хмельницького зробили «бренд», так само як і з Володимира «Великого»: першого виставляли як захисника саме русского народу і російського полководця (називаючи українців частиною русского народу), а через другого - вивели рід Рюриковичей «з Новгороду», і називають їх обох саме русскіми діячами. І цим брендам в Києві саме імперці поставили пам'ятники, а не русино-український народ. А хіба імперска влада була на стороні народу, захищала інтереси націй? - Ні, вони були проти усіх націй. То хіба можна довіряти міфам, створеним навколо цих брендів? Бо сам русино-український народ, на мою думку, поставив би пам'ятники, наприклад, Ясеню-Коло (Аскольду) як засновнику державності Русі, Божу «Головному» як першому лідеру українців, і тому подібне. І ніяких «рюриковичів» (пункт 104 цієї книги про фризького інженера Рюрика Хеммінговича) не було б, а стали «ясеневі». Згідно з планом бренду Хмельницкого - йому ставили пам'ятники в багатьох містах України (Русі-України) і навіть в Росії (в Білгороді у 2014 році), місто Проскурів перейменували на Хмельницький, називали його іменем вулиці в усіх містах України, створили багато книг і фільмів, які пропагували «воз'єдання України з Росією» (якого ніколи не було) ^[бренд].

Богдан-Зиновій був, за моєю гіпотезою, кипчаком, кровним родичем майбутнього кагана Мехмеда-Софу IV Селяметовича. На таку думку наводить той факт, що, як ми вже бачили з історії, гетьманами, тобто керівниками українського війська, ставали як правило або сини, або інші кровні родичі каганів. В цьому випадку, рости він мав у мусульманському середовищі (*посилання) - як і більшість кримейської еліти та населення Кримейської держави. Але ж при цьому, Богдан-Зиновій, як усі представники знаті, отримав гарну освіту: він вчився в Києві у ортодоксальній (укр. православній, або так званій «греко-католицькій») школі, а вищу освіту отримав у римо-католицькому (тобто «єзуїтському») колегіумі в Львові. Було б добре, якщо б нові дослідники знайшли записи про його навчання і подивилися, під яким прізвиськом він значився в університетських документах. Через навчання і проживання у християнському середовищі, є відомості, що він міг стати прихильником християнства (*посилання). Є велика ймовірність, що Богдан охрестився, взявши собі грецьке ім'я Зиновій. Окрім рідної кримейської («кримськотатарської») мови він, навчаючись в університеті, оволодів також руською (русинською, сучасною українською) і латиною.

Сучасні російські історики не люблять, як завжди, згадувати ані про кримейців (українців), ані про русів й їхню руську (або русинську, сучасну українську) мову. Тому руську (тобто русинську) мову, якою він володів, пропагандисти називають «польською», а кримейську - тюркською (тобто турецькою) (*посилання). За релігією він спочатку був, вірогідно, мусульманином, бо походив з мусульманського середовища - про це росіяни також не люблять згадувати, хоча де-не-де таку інформацію можна знайти (*посилання історикографія). Наприклад, османський літописець, який описував 1600-ті роки, Мустафа Наїма (жив у 1655–1716 рр.) в літописі під назвою «Справи північні» (в оригиналі Квітник Гюссейна у викладі подій Сходу та Заходу) повідомляє, що, прибувши до ханського палацу, Хмельницький в приватній бесіді з Іслям-Ґіреєм III Селяметовичем (правив у 1644-1654 рр.) скоріше нагадав, що вони з ханом - єдиновірці, а також зробив намаз, проспівуючи Коран^[Наїм]. Дослідники інтерпретують це таким чином, що це був дипломатичний крок Хмельницького у 1651 році, щоб зблизитися з ханом. За моєю гіпотезою, яка базується на тому, що козаки - то була добровольча (тобто контрактна) офіційна армія Кримейської держави, а гетьманом майже завжди обирали кровного родича з каганського роду, хан, тобто каган, правитель Кримейської держави Іслям-Ґірей III був родичем Богдана-Зиновія, і цілком ймовірно Богдан дійсно був мусульманином. В книзі «Збірка турецьких літописів» (пол. Collectanea z dziejopisów tureckich, Варшава 1825) польський історик Осип Сенковський наводить гравюру, на якій зображений спільний намаз Хмельницького та кагана Ісляма-Ґірея III Селяметовича^{[Кульчинський]}. Деякі дослідники намагаються створити будь-які пояснення тому, як так трапилося, що Хмельницький робив намаз та розмовляв кримейською мовою, пояснюючи це дворічним полоном у тюрків (наприклад, Дяченко В.)^{[Дяченко]}, мовляв, нібито там і мову вивчив досконало, і взяв мусульманські звички. На жаль, за часів Російської імперії та СРСР століттями насаджувалися расизм та нетолерантність до інших релігій.

Проте, Хмельницький, теж, як вважається, прийняв хрещення (*посилання). Саме при цьому він, як пишуть, і взяв друге ім'я - грецьке ім'я Зиновій. Це не доказано, але ось про це вже росіяни люблять говорити, бо ідея «православ’я» і «слов’янства» стала у колишніх ординських тартарів (сучасних русскіх) ідеєю «фікс», тобто головною надважливою маніакальною ідеєю їхнього життя (*посилання на істориків). Через це, на мій погляд, вони усіляко намагаються приховати кримейське (українське) походження Богдана-Зиновія, перекручувати його зв'зки з Кримеєю, а про його володіння кримейською («кримськотатарською») мовою говорити, що їй він «навчився у полоні у турків» тощо. Саме тому про національність його матері, яка була кримейкою (українкою), кажуть, що вона була «козачкою», а про походження батька, вірогідного кагана кипчацької держави, повідомляють дуже мало, наприклад те, що він був козацьким сотником. Цілком можна погодитись з тим, що батько Богдана-Зиновія на якомусь етапі своєї кар'єри був сотником, до того як бути обраним, наприклад, на посаду кагана Кримеї. А гетьманами козацького війська традиційно майже завжди ставали кровні нащадки з правлячого роду Кримейської (Української) держави.

568. Кримейська держава (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава) захоплює Русь

1648 - кримейські (тобто українські) реєстрові війська, серед яких є контрактники (тобто козаки) просуваються вглиб русинських територій. Саме контрактну кримейську (українську) професійну козацьку армію часто історики називають терміном «українські повстанці», хоча, цілком очевидно, що це були не повстанці, а частина повноцінного війська держави ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) - про це свідчать і розміри, і уклад, і озброєння армії. Дослідники вказують, що військо кримейців (реєстрових татар і контрактників-козаків) в цій війні склало загалом біля 300 тис. воїнів ^{[Плохій]}. Така величезна армія у повстанців? Багато гармат і повне професійне озброєння у повстанців? - це не логічно. Вочевидь, що це була армія тренована, справжня - це була армія держави. Окрім того, у дослідженнях простих реєстрових українських солдатів історики називають просто татарами: часто можна усюди в статтях (книгах і в інтернеті) зустріти, що з козаками йшли загони татар ^{[Дорошенко]} - це і була реєстрова армія, що виступала разом з добровольчими (тобто козацькими) загонами. Одним із очільників реєстрових загонів був кримейський (український) мурза Тугай-Бей (укр. Сокіл).

У цьому ж 1648 році відбулися відомі битви кримейців (українців) проти армії Республіки. Одна - на Жовтих Водах, на річці Жовта, в урочищі Княжі Байраки, яке розташоване на споконвічній території Кримеї, на захід від кримейського (українського) міста Кудаки (Дніпро), Жовтими Водами називали густо поросле очеретом урочище в долині річки Жовтої, лівої притоки річки Інгульця. Відповідно, у сусідніх селах жило багато кримейців, які активно підтримували Хмельницького, тобто свою рідну армію. Багато з них із радістю вступали в лави армії. На річці Жовтій армію русчів очолює син великого князя Русі Миколи «Ведмежої лапи» «Потоцького» Яковича - Стефан «Потоцький» Миколайович. Українців очолює Тугай-Бей «Сокіл», один із загонів очолює Максим Кривоніс. Русичі програють цю битву на початку травня, і під час вісдтупу русинський воєвода Стефан Миколайович гине. У полон потрапляє біля 3 тис. військових Республіки^[Бушин]. Сьогодні біля села Жовтоолександрівка в урочищі Княжа Балка (неподалік від кримейського міста Олександрія) поставлено пам'ятний знак на честь цієї перемоги українських військ, на знаку зображений також і радван (нім. герб) каганського роду Ґіреїв - тамга.

Друга битва відбувається ще північніше, наприкінці травня біля міста Корсунь (Корсунь-Шевченківський, на сході від кримейського міста Черкаси). Кримейська (українська) армія, в якій було 15 тис. воїнів, відтисняє русинські загони. Русинськими військами керували великий князь Русі Микола Потоцький і воєвода Мартин Калиновський - вони були захоплені в полон. Для переходу через річки кримейці будували просто греблі впоперек течій^{[Леонов]}.

Наступна відома битва відбувається у вересні цього ж року вже біля русинського поселення Плоскирів (або Пилява, в Хмельницькій області), сьогодні там неподалік стоїть місто Хмельницький, назване на честь українського гетьмана. Вона закінчилася перемогою кримейців (українців). Кримейців посилили загони буджацьких козаків (тобто з Одеської області), яких очолювали мурзи Айтимир і Адлаєт^{[Пилявці]}. Всього, вважається, що з боку українців брали участь 30 тис. військових. Кіннотою керували Максим-Крива («Кривоніс), Герасим Чарнота («Іван Чорнота»). Русинами (р»усичами, або рутенами) керували Домінік Заславський, Микола Остророг та молодий хорунжий Олександр Конецпольський. Після цієї битви для кримейських військ відкрився шлях до русинського міста Львову. Російські історики (та й українські вже також) при описанні тих подій як завжди називають армію Республіки «поляками», хоча це зовсім не правильно, бо на території Русі в армії Республіки воювали здебільшого саме руси (русичі, або русини) - корінна нація Русі. Поляки ніколи не жили в Русі, окрім дипломатів та окремих підприємців. Якщо армію Русі розглядати в союзництві із армією усієї Республіки, і взяти до уваги той факт, що Республіку часто в історії дійсно називають просто «Польщею», то можна сказати, що проти кримейців (українців) воювали «поляки», але це вже буде маніпуляцією термінами (до якої і вдаються росіяни).

Кримейці (українці), відповідно, звільнили від русів свої міста Білгород-Дністровський, Кочубей (Одесу) і колишню столицю Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, неподалік котрого стоїть маленька однойменна фортеця Очаків біля моря), які до цього довго перебували в окупації з боку Русі, введені до складу області Подолії (Брацлавської, або Бреславської, сучасної Вінницької) (це ми бачили на географічних картах). Очаків українці намагалися звільнити ще у 1644 році (українські землі були захоплені ще у 1576 році, коли Республікою правив Стефан-Баторій Іштванович), проте невдало, також тоді вони намагалися звільнити і землі в Черкаській області, відтіснюючи русинів на північ, наприклад - битва під Охматовим у 1644 році^{[Охматів]} (у 1655 році там відбудеться ще одна битва).

Військові Кримейської держави мали свою власну форму - типову для козаків. Через те, що історики чомусь наполегливо намагаються приховати той факт, що кримейці, або українці, це і є «кримськотатарська» армія, тому вигадали фейк, нібито «українці переодягнулися в татарський одяг» (*посилання). І що на допомогу їм буцімто «наближається татарська армія». Цікаво, як це, що це за такий особливий «татарський одяг» і чим від відрізняється від традиційних шароварів, жупанів, кривих щабель, булав, пір’я беркутів на головних уборах ханів і чорних шапок з червоними трикутними вставками у козаків, тобто контрактних воїнів Кримеї (укр. України). Слов’яни, наприклад, шароварів точно ніколи не носили.

Я впевнена, що так звана «боротьба закріпачених селян проти польких панів» - це просто ідеологічний штамп. Бо в Русі не було рабствва (кріпацтва) - воно з’явиться лише за часів Російської імперії, Русь була окремою самодостатньою державою, хоч і членом Республіки. Це було як членство в ЄС в сучасні часи - всі хотять в ЄС, жодні селяни країн ЄС на встають на постання проти французьких або бельгійських панів (бо столиці ЄС знаходяться у Франції та Бельгії). Так само було і тоді. Викликає сумніви також те, що усі історики, знову ж таки імперських і радянських часів (тобто страшних часів жандармів, цензури і ГУЛагів - чи можна було тоді писати правду?) стверджують, що військо Запорізьке було якимось незалежним створенням на якихось нічиїх землях, і при цьому козаками називають чомусь русів, а не місцеве населення. В дійсності русинські добровільці (контрактники) називалися «січовиками» ^{[Новицкий]} - а «козаками» їх стануть називати вже у 1800-их годах імперські історики, за аналогією назви контрактників українського (кримейського) війська. Також лідерів січовиків - воєвод - вони стануть називать «гетьманами». Звідти і виходить мішанина. На основі такої підміни понять, наприклад, козаків часто історики починають протиставляти татарам (примітка: кримейцям), нібито вони воювали одні проти одного, говорячи про постійні сутички і війни між ними (Сушинський Б.) ^{[Сушинський] [Чухліб]}. Тобто відбувається зміщення термінології - нові дослідники імперських часів не згадували того, що цими нібито «козаками» були русини-січовики і їхні лідери в дійсності називалися «воєводами», а зовсім не гетьманами, як кипчацькі. І це в той час, коли очевидно, що Запоріжжя, Одещина, Придністров’я, Кубань, Дике Поле (Донеччина) - це були законні території Кримського Ханства, яке я називаю Кримейською державою, про що написано і в книгах тих часів, що видно на картах. Коли казали в той час, що хтось з Польщі або Русі «поїхав в Крим», то це не значить, що він поїхав на територію сучасного Кримського півострову, а це значить, що він поїхав в Кримську (Кримейську, Українську) державу - тобто він міг поїхати в Очаків, в Одесу, в Тирасполь, в Ростов-на-Дону, в Луганськ, в Нікополь... А Кримський півострів завжди до середини 1700-их називався Таврією Херсонес - це ми бачимо на усіх картах - і був тільки невеличкою частиною Криму, тобто Кримської держави. Треба не ігнорувати того, що нам показують карти. Я в тексті пишу не «Кримська держава», а пишу «Кримейська», бо на картах назва держави написана саме як «Кримея», хоча російською мовою говорять «Крим». Крім того, якщо я буду писати Кримська держава, то наші сучасники будуть вважати, що мова йде просто про Кримський півострів, бо звикли усі вже, що сучасний Крим - то просто півострів.

Отже, назва Крим - це була назва величезної за розмірами держави, а не півостріва. З цього боку дуже дивно, що на півночі Криму, тобто Кримейської держави, біля Запоріжжя, функціонувало якесь величезне військове утворення, яке до цього ж було добре скоординовне та озброєне. Чи можна таке уявити, наприклад, що на півночі Італії є якісь величезні військові бази із гарматами, зброєю, де стотисячні війська існують самі по собі та не підпорядковуються державі? Або на півночі Франції, наприклад? Я вважаю, що такого бути не може ані сьогодні, і не було такого тоді. Така ідея, про те що запорожці були нібіто окремою державою - це ідеологічний штамп, метою якого було звузити розміри Криму тільки до півострову, про що багато дослідників писали і навіть пишуть досі цілі книги, наприклад Крисаченко Валентин в книзі «Історія Криму. Кримське ханство» (Київ, 2000) ^{[Крисаченко]}. Тобто їхнею метою було довести, що всі інші землі на півночі від півострову - то просто якись території, нічиї, а поняття народу Криму - звузити тільки до кримських татар в сучасному розумінні (мешканців маленького «русского» півостріву, які взагалі там ніколи не жили, а «прийшли туди з території Росії з Татарстану», бо вони ж татари - значить з Татарстану - це логіка сучасного росіянина) (про таке писали в своїх працях Скальковський А., Брун Ф., Кочекаєв Б., Гоман Ю., Грабовський Ф.). В такий засіб, я впевнена, приховалося існування цілої величезної держави, коріння якої йдуть від Хозарії, тобто дуже старої держави, та приховалося існування цілої нації - тому я так і назвала книгу Загублені нації. Існування стародавньої української (кримейської) кипчацької нації входило в протиріччя ідеології «єдиного русского народу» і слов’янства. За цією ідеологією, окрім іншого, південь сучасної України називається «південною Росією» та «південнорусскім степом», а її мешканці - русскімі і слов’янами. А якісь пришлі неідеологічні татари тільки, мовляв, робили якісь досадні навали з Криму (тобто півострову) та керувалися ханами, які взагалі розмовляли (чомусь) турецькою і підчинялися туркам - ось така політична основа імперської історичної науки. Я намагаюся від неї, тобто від цих штампів, відійти. Тому деякі подібні мої гіпотези звучать не звично для нашого суспільства, яке виросло на радянській міфології, на політиці приниження не-слов’янських націй та в часи жорсткої цензури.

Мені дійсно здається, що історики бояться того, що козаки могли бути татарами, або що русскіє також були татарами, бо татарам під час імперії та радянщини сформували дуже негативний імідж - вони завжди подаються чомусь як негативні персонажі, як якісь турецькі прислужники, монголи або просто дикі люди. Їх навіть малюють чомусь схожих на узбеків або бурятів (наприклад, як на картині польського художника Яна Матейко, жив у 1838-1893 рр.)^{[Матейко]}, в той час, коли кипчаки за своїм типом - це європеоїди (незважаючи на епікантус казахів, каракалпаків і киргизів, який вони отримали від змішання із сусідніми народами). Також впевнена, що походження козаків - це абсолютна зрозуміла річ: вони мають кипчацьке походження, що випливає навіть з походження слова «козак», з їхнього антропологичного типу - карих очей, чорних бровей, темного волосся, з їхнього типового одягу. Слов’янам (русам) такий тип ані зовнішньості, ані одягу зовсім не притаманний. Вже багато істориків зазначали, що руси ніколи не носили шароварів (*посилання), окрім тих, звичайно, що наймалися в добровільчу (козацьку) кримейську армію. Ось, наприклад, як виглядали руси, які служили в русинській та республіканській армії (жовніри):

Зображення Із записів С. А. Ясинського про «польські» (тобто республіканські) війни «Polish Warfare 1450 to 1699»

Козак - це той, хто найнявся в походи, а не назва нації. Тому поняття «походження» у козаків як такого не може бути, а є походження людей, що наймаються. І походження цих людей спочатку було місцевим, з цієї самої країни, яка створила всласну армію і наймала своїх громадян-захисників Батьківщини. І це все зовсім не заперечує того, що з часом в добровольчу (тобто контрактну) козацьку армію стали найматися руси та представники інших націй, що підтверджено багатьма дослідниками (Гуржій О., Сас П.).

В статтях і Інтернеті^{[Крижанівська]} існують гіпотези, що козаки - це корінне населення, і також, що вони походять від хозарів. Але ж, одразу це корінне населення істориками чомусь називається слов’янами - це типовий приклад страху визнати татарські (кипчацькі) коріння. В дійсності, слов’яни на території Кримського ханства, тобто Кримейської (Української) держави спочатку не жили (як вони не жили ніколи і на території Московії). Корінним населенням в Кримеї (гр. Перікопі, укр. Україні) були кипчаки (тобто латиною татари), включаючи Кіровоградську і Дніпровську осбласті на півдні країни - незаперечно, що топоніми в цих областях мають кипчацьке походження, це і є доказ про корінне населення. Карти доказують кордони держав - ми бачимо кордони Кримеї, їх також не можна прото так не враховувати та ігнорувати, як це намагається робити більшість дослідників. Тобто я погоджують з тим, що козаки - корінне населення, але ж вони не руси, а нація тієї держави, що мала із Руссю спільний кордон на півдні, а це - Кримея. Тому і пишу, що деякі дослідники саме «наполегливо» оминають це питання, бо люди бачать карти - але не хочуть бачити державу, бачать амуніцію козаків - але не хочуть визнавати її кипчацькою, бачать зовнішність козаків - але бояться визнати їхній антропологічний типаж, бачать їхне місце проживання на татарських землях - але говорять про «нічиї» території, бачать тісний зв'язок козаків з татарами - але оминають це питання...

Багато дослідників називають сьогодні саме Русь Україною, і таке історично необгрунтоване тлумачення вносить плутанину, але якщо визнати, що Україна - це Кримське ханство (тобто величезна Кримейська держава від Дунаю до Кавказу), то в цьому випадку все стає на свої місця: козаки це українці. Треба тільки багатьом позбавитися страху меншовартості і визнати в собі татарське минуле, а не пертворюватися на слов’янофілів.

Ось ще цитата зі статті в Інтернеті про походження козаків^{[Крижанівська]}: «То, що взагалі робили козаки? Несподівано – не тільки розмахували гострими предметами. Мусили бути ті, хто знав, наприклад, морську справу. У фортеці Домаха, нинішній Маріуполь, базувався потужний козацький флот» - але це достеменно відомо, що це і є територія кипчацької Кримейської держави, а зовсім не слов'янської Русі. А дослідники чомусь не говорять про це, тому і складається враження, що дослідники уникають цього чомусь незручного «татарського питання». Ще цитата про чумаків (кримейськіх торговців): «Вони, з одного боку, були найманцями, а з другого – степовими промисловцями, тобто займалися рибальством, мисливством, бджолярством на теренах прикордоння. Там, де нікого не було, жодної влади» - таке бачення я вважаю вже повною неповагою істориків до Кримейської держави, тобто до України. Чому це там не було ніякої влади?! Хто сказав? Хто може таке підтвердити, що там не було ніякої влади? Адже в реальності ми бачимо на картах чіткі кордони держави. Там була держава і була влада - татарська (кипчацька). Там були міста і селища - цілком відомі, зі своїми керівниками, там є татарські топоніми. І ці промисловці - це були просто місцеві корінні жителі, які жили в межах кордонів своєї кипчацької (не слов’янської) держави і за законами своєї держави - Кримського ханства, тобто України.

1648 - частина козацьких військ пішли на західну Русь, в регіон котрий колись мав назву Червона Русь (м. Львів). В листопаді цього ж 1648 року українці взяли в облогу русинський Львів. Слід зазначити, що в облозі руське (русинське) місто Львів було тричі: у 1648 році кримейцями (українцями), у 1655 - тартарами (русскіми) та у 1672 - тюрками (укр. турками). Підходячи до передмість кримейці спалювали села, наприклад, цитата з листа писаря Львівського магістрату Самійла Кушевича варшавському шляхтичу: «спалив лише міське село Брюховичі за милю від Львова, вирубавши чоловіків і забравши в неволю білоголову стать, зупиняючи всіх, хто тікав з маєтків»^{[Єдлінська]}. Кримейці захопили Краківке передмістя і далі намагалися захопити Високий замок на Замковій горі, де ховалися містяни під прикритям мурів. Перекрили постачанні води в передмістя і в сам замок, труби кримейцям показали перебіжчики; в місті не вистачало їжі, вдень вмирало по «кільканадцять осіб». Самі ж львівяни підпалили передмістя, щоб ворог відступив, загинуло більше 200 львівян, але незабаром дож загасив полум'я^{[Єдлінська]}. Внаслідок цієї першої облоги місто відкупилося - заплатило козакам «срібними шаблями, оздобленими рубінами, золотими пасами і декількома тисячами злотих»^{[Козаки]}, за іншими даними було зібрано більше двохсот тис. червоних злотих^{[Єдлінська]}. Врешті-решь Високий замок був захоплений полком Максима «Кривоніса», який «жорстоко вбив там понад тисячу вбогого люду обох статей і різного віку». Захист Львову очолював руський (русинський) магнат і воєвода Ярема «Вишневецький». Після отримання відкупу пушкарі нанесли в бік Львову 20 вистрелів (щоб випробувати гармати) і залишили передмістя, залишивши в місті довюрідного брата Хмельницького - Захарія, для догляду за містом^{[Єдлінська]}. Частина козаків пішла на східний південь на Кам'янець. Одним зі загоні кримейців (українців) і добровольців, які приєдналися до них з місцевого населення, командував Семен «Височан». Він здобув освіту у Львівській греко-католицькій школі. Відомий тим, що восени 1648 року з військовими захопив Пнівський замок (Івано-Франківська область) та віддав його місцевим селянам на розграбування^[Харук]. Пізніше, під час війни Тюркії (укр. Туреччини) проти України (точніше, вже проти Малої Тартарії, або Кримеї) і Русі, цей замок зруйнують тюрки у 1676 році. Так цей замок залишився зруйнованим й до сьогодні. Пізніше Семен «Височан» з'єднається з військами Івана Богуна. Інша частина кримейських військ пішла на Замостя (врогідно, це місто в сучасній Польщі), далі вони підуть східну північ, де захоплять ще північні руські, або русинські, містечка Пінськ, Мозир, Гомель тощо, які всі сьогодні перебувають у складі Білорусі (колишньої Литви). Богдан Хмельницький в цей час посилає послів до столиці Республіки (і Польщи одночасно) - до польського міста Варшави^{[Ялуніна]}. Правителем Республіки був Ян-Казимір II Жигимонтович з роду Ваза^{[Ялуніна]}, а правителем ВКЛР в ті часи був Януш Радзивілл (його історики називають «литовським» воєводою).

В самому кінці цього ж 1648 року на Різдво^{[Руденко]} за старим стилем (за новим стилем це був би вже початок 1649 року) війська Богдана-Зиновія «Хмельницького» під його особистим проводом увірвалися до столиці Русі до Києва. В Київ увійшло біля тисячі вершників. Його в'їзд з негативним сприйняттям описував автор щоденнику (сучасник тих часів) Войцех М’ясковський, називаючи Хмельницького майже «Антихристом». Дослідники ж імперських і радянских часів (Липинський В., Грушевський М., Крип’якевич І., Максимович М., Глобуцкий В, Яковенко Н., художник Івасюк Микола) вказують навпаки, що кияни зустрічали Хмельницького з радістю (а що ще мусили писати науковці і дослідники, які не хотіли в той час потрапити на лісоповал в Сибиру або в ГУЛаг?). На цей час армія ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) захопила майже усю Русь, і тому на мапах того часу уся Русь включена в склад Кримеї (грец. Перікопи, укр. України). Кримея разом із територіями Русі на французькій мапі вже (вперше) підписана як Україна - тобто русинською назвою Кримеї (перекладеної від грецької назви «Перікопа»). Це ми і бачимо на мапах французького інженера і картографа Гійома де Боплана 1648 р., 1650р. 1660 р., та на мапі Ніколаса Сансона 1665 року.

Зображення Карта «Україна» (що є русинським перекладом грецької назви «Перікопа», або Кримея). Автор мапи французький інженер Гійом Левассер де Боплан (той, що спроектував Кодацьку фортецю-зірку), 1648 р. Карта зображена півднем до верху

Зображення Фрагмент з назвою попередньої карти (автора Гійома Левассера де Боплана, 1648 р.)

(Кінець 15 глави)