Глава 15

Глава 15. ХМЕЛЬНИЧЧИНА (1637—1648 рр.)

Кримці (українці) запрошують тюркських і московицьких військових для захисту проти надволзьких татар (русскіх). Історія України писалася з русинського погляду. Російська інтерпретація подій. Реформи в Московії (Білій Русі або Московії) та європейські фабриканти. Зображення Кремля. Надволзькі татари (русскіє) окуповують московитів та змінюють політику. Література в Русі. Друга кримсько-руська (україно-русинська) війна (запізнілий контрнаступ). Карти України

550. Кримея («Крим», грец. Перікопа, укр. Україна) змінює союзників з 1637 року. Богатир IV Селяметович

Миролюбна щодо до Республіки політика кагана Кримської держави (Криму, кр. Qirim, лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави) Інаята I Ґазибуревича, а особливо його толерантне ставлення до впровадження в Криму (Україні) християнства[1], викликало багато невдоволення в елітних колах держави[2]. Олігархи та деякі урядовці звернулися до своїх тюркських колег, багато з яких для кримейської еліти були кровними родичами. Вони запевняли, що не хочуть сприймати християнства, не бажають бути союзниками Республіки, і готові повернутися до політичного союзництва з Тюркією (укр. Туреччиною)[3], а також воліють повернути свої території — Ак-Чакумську область (Очаківську, тобто сучасну Миколаївську, Криворізьку і північну частину Одеської областей) та північну частину області Порог (Запорізької)[4].

Уряд Тюркії відреагував тим, що вислав військовий загін, за допомогою якого двоюрідний брат чинного кагана зробив переворот, в результаті чого Інаят I Ґазибуревич втратив владу[5]. Втративши владу, він поїхав зі скаргами до своїх тюркських родичів, щоб вказати на несправедливість[6], але його там вбили[7]. Після приходу нового кагана миролюбні і союзницькі відносини Кримеї («Криму», грец. Перікопи, укр. України) по відношенню до Русі (англ. Рутенії) на деякий час припинилися. Назрівала кримейсько-руська (україно-русинська) визвольна війна.

1637—1641 — Богатир IV Селяметович — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого двоюрідного брата Інаята I Ґазибуревича)[8]. Став до влади в результаті перевороту[9]. Він син кагана Селямета I Девлетовича[10], онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Мав дружину Ханзат-ханум, синів на ім’я Селім I Бахадирович, Селамет та інших[11]. Отримав вищу освіту в Тюркії (укр. Туреччині). Прем’єр-міністром (калгою) призначив свого брата Іслям-Ґірея III Селяметовича[12]. Через декілька років каган Богатир IV Селяметович помре від чуми[13], після чого наступним каганом стане його брат Мехмед-Софу IV Селяметович у 1641—1644 рр.

За правління Богатира IV Селяметовича політика ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ («Криму», укр. Української держави) щодо до Русі (англ. Рутенії) змінюється. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) стає лояльною до Тюркії, запрошує на свою територію тюркський гарнізон[14]. Уряд держави спрямовує свої професійні козацькі загони відвоювати північ кримейської (української) області Порог (Запорізької)[15], причому ці загони знову очолив вже відомий нам отаман Палій-Бут «Баюн»[16]. Він був дуже знаменитим і з часом увійшов у легенди[17]. Під його керівництво кримське (українське) військо дійшло аж до руських (тобто русинських, рутенських) міст Корсунь і Черкаси та до колишнього кримського міста Чигирин, де у 1637 році провело Кумейківську битву (село Кумейки Черкаського району)[18]. Українські козаки цей бій програли і відступили[19 Кумейківська]. Кримське населення цих територій, яке ще раніше опинилося в руській (русинській, рутенській) окупації, тепер з радістю ставало до лав козаків[20 Кумейківська битва]. Руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) на честь своєї перемоги створили твір «Нова пісня про козацьку війну, котра відбулася була на Кумейках на Дніпрі»[21 Кумейківська] (латиницею Nowa piesn o woynie kozackiey, ktora sie odprawowala pod Kumeykami nad Dnieprem), присвячена руському (русинському, рутенському) подільському воєводі Самойлу Лащу Тучапському[22 Кумейки].

Кримці (українці) закликають усе мирне населення ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. Української держави) ставати на боротьбу проти русів (русичів, або русинів, рутенів) за повернення своїх територій[23]. На своєму шляху вони відбивають у жовнірів (тобто в спільній армії русів, поляків і литвинів) всю артилерію[24]. Але жовнірське військо під керуванням руського (русинського, рутенського) воєводи захоплює отамана[25]. Його відправляють на суд до столиці Республіки Варшави, де наступного року українського військового Палія-Бута «Баюна» все ж таки страчують[26].

Наслідком такого виступу стало те, що усе мирне населення, прості селяни області Порог (Запорозької) озброїлися і стали готовими добровільно допомагати своїй козацькій армії[27]. Їх часто в історії називають також «запорізькими» козаками, тобто це ті козаки, що жили саме за порогами (якщо дивитися з боку Русі)[28], на відміну від усіх інших козаків Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) — перікопських, ногайських, буджацьких, кримських, кубанських тощо.

551. Кримська (українська) область «Порог» і русинський термін «Запоріжжя»

Найпівнічніша область ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, кр. Qirim, укр. Української держави) була розташована вище дніпровських порогів, ще починаючи від міста Чигирин (але можливо й від Черкас). Кримські землі тягнулися далі нижче, на південь, включали в себе Пороги. В Криму (лат. Кримеї, укр. Україні) ця область називалась Порог[29], що означає перепону, наприклад, каміння на річці, що не дає воді спокійно текти. Але якщо ж дивитися на цю територію з півночі, з країни русів (русичів, або русинів, рутенів), то для них вона вже розташована «за порогом», тобто по іншу сторону порогів. І руси, відповідно, ці землі стали називати «запоріжжям», тобто такими, що були розташовані за порогами, тобто по ту сторону порогів по відношенню до русів. Тому в руську (русинську, рутенську, сучасну українську) мову і увійшло поняття «Запоріжжя» — тобто це північні землі кримців (грец. перікопців, українців). Саме на Порогах, або Запоріжжі, й була північна військова ставка козацького війська в місті Січ (сучасному Запоріжжі і острові Хортиця), яку пізніше перенесли в місто Нова Січ Запорова, або Нігрополь (сучасний Нікополь)[30].

552. Історія України писалася з погляду русів (русинів, рутенів)

Я вже зазначала, що історія Росії — колишньої Тартарії, ординської ‘Білої Русі або Московії’, або Алланії, Сара орди (укр. Золотої держави) — писалася з погляду сучасних русскіх, тобто колишніх аланів, або «золотих» ординців, «надволзьких татар».

А ось історія України — колишньої Малої Тартарії, ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’, Криму, Куманії, країни половців, косарів (хозарів, гусарів, газарів) — писалася з погляду русів (русичів, або русинів, рутенів).

Саме тому в новій історії назва ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, грец. Перікопи) звучить саме в русинському перекладі з грецької — «Україна». Саме тому назва кримської області Порог звучить з погляду з боку русів — «запоріжжя». Саме тому руси називають козаків не «кримськими», а русинським терміном — «українськими». Саме тому часто імена видатних кримських (українських) діячів вимовляють на руський (русинський, рутенський) манер, котрі переробляють Йолуг в Олег, Менглі в Михайло або Петро, Мабарак в Іван, Сафа в Сава, Дані в Данило, Жені в Євген, Едем в Андрій, Шадіє в Шура, Іоанн в Іван, Оса в Йосип. Руси (русичі, русини, рутени) також іноді просто для своєї зручності перекладали кипчацькі імена на руську (або русинську, рутенську) мову, наприклад Арслан на Лев, Шаін на Сокіл, Шалабі на Віщий, Бут на Баюн тощо.

Адже, я розумію, що багато дослідженнь (і Грушевським Михайлом в тому числі) робилися за часів Російської імперії — тобто за часів окупації і цензури. Навіть патріоти русів (русинів, рутенів) і українців (кримців, або куманів, колишніх хозарів) не могли написати повної правди за тих умов — а тоді була в імперії провідною ідеєю саме «слов’янізація»[31]. Північні слов’яни (чомусь не всі) — це був «титульний провідний справедливий святий народ Росії, з яким Бог»[32], і цей народ боровся (нібито) безперервно і проти католицтва, і проти «поляків»[33]. У такий засіб кипчаків козаків стали штучно в теорії «переробляти» на слов'ян «русскіх»[34]. Думаю, що від цієї політичної пропаганди і могло стати так, що по-батькові Хмельницького переробили на Михайловича — бо в Росії і СРСР переробляли багато імен на більш «ідеологічні»[35], особливо імена татар і людичів (яких називають частіше «євреями») — про це ви можете самі знайти дуже багато відомостей в Інтернеті).

553. Крим (лат. Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) з 1641 року. Мехмед-Софу IV Селяметович, Іслям-Ґірей III Селяметович. Московити (мокші, лат. москалі) приходять на допомогу

1641—1644 — Мехмед-Софу IV Селяметович (Мехмед IV Герай Суфий) — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого брата Богатира I Селяметовича)[36]. Він син Селямета I Девлетовича[37], онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Був також поетом, писав під псевдонімами Кяміль та Хані[38 Мехмед]. Наступним каганом стане його старший брат Іслям-Ґірей III Селяметович у 1644—1654 рр.

В цей час до фінської держави Московії (Білої Русі або Московії) до оцязора Михайла I Федоровича приїхав кримській (український) посол Чилібей, у 1642 році[39]. Він просив московитів (тобто мокш) допомогти у визвольній війні проти надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів), на що мокші погодилися[40]. Через рік місто Азов (Тана-хань, або Ростов-на-Дону, неподалік однойменної «Азовської» фортеці на морі) за допомогою мокшей і тюрків було звільнено[41].

1644—1654 — Іслям-Ґірей III Селяметович — новий каган ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (прийшов після свого брата Мехмеда-Софи IV Селяметовича)[42]. Він син Селямета I Девлетовича[43], онук кагана Девлета I Мубараковича («Дмитра-Байди «Вишневецького» Івановича»). Сім років він жив у Республіці[44], вірогідно у столиці Русі (англ. Рутенії) в Києві. Він впровадив у ‘Кримеї або Перікопенській Тартарії’ (в Криму, укр. Україні, або майбутній Малій Тартарії), за прикладом Русі (англ. Рутенії), «соціальний ліфт»[45]. Це означає, що будь-який мешканець країни міг завдяки своєму розуму досягти високої посади[46]. Одним з таких був, наприклад, кримський (український) високопосадовець Сефер-Гази (Сеферказі-ага)[47], чию посаду іноземці називали «vizir de Tartari», тобто візир Тартарії[48]. Наступним каганом після Ісляма-Ґірея III Селяметовича стане вдруге його брат Мехмед-Софу IV Селяметович у 1654—1666 рр.

Сефер-Гази ага — візир Малої Тартарії (України)

Зображення 15.01: «Сефер-Гази ага — візир Тартарії» (тобто ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’, укр. України)

Головним дорадчим органом в ‘Кримеї або Перікопенській тартарії’ (Криму, укр. Українській державі, колишній Куманії, Хозарії) було Коло Генеральних старшин (аналог сучасної Ради)[49], засноване, вірогідно, колись каганом на ім’я Коло (Холо)[50]. Коло було, вірогідніше за все, засноване косарським (хозарським, або українським) каганом на Ясенем-Коло «Чистим озером» I Туменовичем (правив в 532-553 рр., в Русі відомий під іменем Істемі «Богатир I», або Сільзівул, Дізавул[51]).

Кримська держава (Крим, лат. Кримея, або грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава) налагодила дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи[52] — Польщею, Тюркією (укр. Туреччиною), Молдовою, Волощиною (Румунією), Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією (сьогодні в Румунії)[53]. Каган Іслям-Ґірей III Селяметович мав не тільки дуже точні відомості про події у Польщі, Русі, Тюркії, карпатських ромських князівствах[54], але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів[55].

1645 — ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) стає союзником Франції у битві проти іспанців[56]. У цій битві під французьким містечком Дюнкерк одним з отаманів був Богдан-Зиновій (Богдан «Хмельницький» «Михайлович»), ще до того, як його вірогідний родич Іслям-Ґірей III Селяметович призначив його гетьманом (хоча історики намагалися довести, ніби його обрали самі козаки[57], чого в дійсності не могло бути, бо солдати самі не обирають собі генералів — їх призначає правитель держави[58]).

554. Руси мігрують в Крим ('Кримею, або грец. Перікопенську Тартарію', укр. Українську державу)

В ці часи багато русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) стали переселятися на землі Кримської держави ('Кримеї, або грец. Перікопенської тартарії', укр. України), покидаючи свої села, що були зруйновані надволзькими татарами (русскімі)[59]. Там вони інтегрувалися в життя кримців (українців), отримували земельні ділянки[60]. Багато русів почали вступати до лав Збройних сил Криму (України) і ставали «козаками» (тобто контрактниками)[61]; вчили кримську (колишню «половецьку», або «кримськотатарську») мову[62]. Але при цьому і кримці (українці) також навчалися руській (русинській, рутенській, сучасній українській) мові.

У кримців (українців) при цьому стало модним переходити на християнство візантійського (грецького, грец. «ортодоксального») обряду[63], яке вони називали «руською (тобто русинською) релігією»[64]. Завдяки цьому збільшується кількість шлюбів між слов'янами русами (русичами, або русинами, рутенами) і кпипчаками (лат. татарами) кримцями (українцями). Спільна релігія об'єднувала нації[65]. Християнство і розселення русів (русичів, або русинів, рутенів) набуло поширення здебільшого на північних територіях Криму ('Кримеї, або грец. Перікопенської Тартарії', укр. Української держави, або так званого «Кримського ханата»)[66].

Руські (нім. русинські, англ. рутенські) новопоселенці часто розвивали фермерські господарства, вирощували продукцію, свійських тварин[67]. Місцеві виробники певної продукції, такої як виробництво борошна (утримання млинів), ґуральництво (виробництво спирту) — звільнялися від оподаткування[68]. Це приваблювало підприємців.

555. Інтерпретація цих подій колоніальними і радянськими істориками

Російські історики, які писали свої праці за часів західноєвропейської колонізації та більшовицького режиму, вищевказаним подіям тих часів призначили свою термінологію (-імена). А саме, війни та міграцію руського (русинського, рутенського) населення вони називають умовними термінами «пригнічення населення польською шляхтою»[69], «притиснення православної віри»[70].

Насправді, бідне населення існувало завжди: і тоді, і сьогодні. Воно не було ущемлене «польською» шляхтою (примітка: тобто керівниками та підприємцями Республіки і Русі), а жило за законами країни[71]. А руські (або русинські, рутенські) і кримські (українські) олігархи, бізнесмени, фермери, яких росіяни називають умовно «польською шляхтою», існували тоді, існують і сьогодні. Якщо мешканцям країни щось не подобалося в їхньому житті, вони могли намагатися дати знати про це місцевій та центральній владі, або врешті-решт емігрувати в іншу країну, як це роблять і сьогодні.

А терміном «утискання православ’я» намагаються пояснити повну відсутність того сучасного православ’я «болгарського» обряду, якого тоді в Русі (англ. Рутенії) і Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопі, укр. Україні) й бути не могло. Бо воно сформується тільки за часів німецько-французької колонії «Російської імперії» наприкінці 1700-их років. В Русі (англ. Рутенії) до її колонізації (скоріше оккупації) голландцями, німцями, австрійцями, англійцями і французами — сучасної сектантської форми православ’я «болгарського» обряду взагалі не існувало, як не існувало і ніякої «церковнослов’янської» (тобто староболгарської[72]) мови на службах в церквах[73]. Більш того, руси (русичі, або русини, рутени) були відкриті іншим релігіям. Наприклад, деякі церкви паралельно здавалися в оренду людам (юдам, або лютичам, людичам)[74], які сповідували єврейську релігію (укр. гебрейство, або «іудаїзм»), для справляння їхніх молитов[75]. А самі руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) вже багато століть сповідували ортодоксальне (базове, укр. «православ’я») християнство грецького (візантійського) обряду[76], що називали також термінами «греко-католицтво»[77], «грецька релігія»[78]. Раніше слово «католицтво» означало просто «вселенський», «універсальний»[79] і ще не вживалося для позначення тільки християнської релігії латинського (римського) обряду, як ми до цього звикли сьогодні. Хто хотів, той мав право спокійно переходити на християнство латинського (римського) обряду, яке сповідували поляки[80]. Русь (англ. Рутенія) хоч і була членом співдружності ВКЛР та, відповідно, частиною Республіки, але залишалася незалежною державою[81], як, наприклад, країни-члени сучасного Євросоюзу. Тобто в Русі (англ. Рутенії) зберігалася самостійність, кордони, мова, релігія тощо, як і у членів Євросоюзу сьогодні[82]. Тому уряд Русі (англ. Рутенії) сам регулював релігійні питання на своїй території[83], і робив, як ми бачимо, це досить терпимо і демократично.

556. Вигадка про боротьбу українців проти «поляків» для «захисту релігії»

Звичайно, кримці (тобто українці, від грец. перікопці) тих часів більшою частиною сповідували іслам (офіційно з 1043 р.)[84]; частково єврейство (гебрейство, так званий «юдаїзм», з часів кагана Булана «Оленя» I, 766—770 рр.)[85]; а також частково, як і руси — ортодоксальне християнство грецького (візантійського) обряду, воно ж «православ’я» і воно ж «греко-католицтво»[86]. Тому воювати проти «польських шляхтичів» за сучасну «православну віру» вони аж ніяк не могли — це вже вигадка російських імперських (-імена) і сучасних істориків (-імена), для яких з часом насадження шкідливого сектантського православ’я «болгарського» обряду[87] стало нав’язливою психічною ідеєю[88].

Підтримується ця вищезазначена ідея у сучасних росіян внаслідок такого собі «стокгольмського синдрому» — це термін з психіатрії, коли жертва співчуває тому, хто її ображає[89]. Такий синдром виник у російського суспільства як травма після насильницького жорстокого впровадження болгарської церкви у Приураллі[90]. Таке впровадження робили німецько-французькі колонізатори часів Російської імперії — ті, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях фінської Московії (Білої Русі або Московії) і кипчацької Тартарії (Русскої держави). Й травмовані нащадки московитів (мокшей), ерзян (лат. мордви), русскіх («надволзьких татар», колишніх аланів, сараценів), сибіряків («сибірських татар»), ногайців («астраханських татар»), а також іжорів і новгородичів тощо, для яких ця секта за сторіччя вже стала нормою життя, вирішили робити вигляд[91], що усі хороші добрі люди (особливо якісь фантастичні «святі русичі»[92]) буцімто виборювали право стати часткою цієї «секти»[93].

557. Московія (Біла Русь або Московія) в ці часи. Війни. Реформи оцязора Михайла I Федоровича

Московія (Біла Русь або Московія) в цей час все ще входить до складу співдружності ВКЛР[94]. За часів правління мокшанського оцязора Михайла I Федоровича в Московії відбувалася постійна громадянська війна — надволзькі татари (русскіє, колишні алани) все намагалися захопити московитів (мокшей) та владу у країні[95]. Ось як цей період описує у книзі «Історія Росії» колоніальний вчений французько-русинського походження (незаконнонароджений син французького дворянина і русинки) Микола Костомаров[96]. Цитата: «Усередині держави багато міст було спалено вщент. Усюди бродили зграї під назвою «казаки» (примітка: тобто сар. «кацапи», це контрактники надволзькотатарського війська), грабували, спалювали житла, вбивали та мучили мешканців (примітка: мокшей). Внутрішні області сильно знелюдніли. Селяни ще минулого року не могли прибрати хліба та вмирали з голоду»[97]. Кінець цитати.

З окупованих земель Московія (Біла Русь або Московія) збирала ресурси та врожаї[98]. Наприклад, з Плесковії та Новогардії насильницьки збирала льон, золу і селітру, з Пермякії — мідну руду[99].

У Московії (Білій Русі або Московії) мала місце військова повинність[100]. Московити (мокші, лат. москалі, moxel) і ерзя (лат. мордва) були зобов’язані у воєнний час постачати одного воїна від 3-6 дворів[101], що дозволяло царському уряду залучати їх до регулярного несення військової служби[102]. У цей час ще раніше запрошені англійці реформували московську (мокшанську) армію і створили так звані «полки нового іноземного ладу»[103]. Армія була і контрактною, і за призовом, але оскільки в Московії (Білій Русі або Московії) часто йшли війни, то влада систематично проводила мобілізацію на невизначені терміни[104]. Іншими словами, прихована часткова мобілізація йшла безперервно.

За московського оцязора Михайла I Федоровича було припинено різні війни[105]: наприклад, зі Швецією підписаний Столбовський мир 1617 року[106]; з Республікою (пол. Речпосполітою) — Деулінське перемир’я 1618 року[107]. З 1622 року з Московією (Білою Руссю та Московією) намагалася налагодити військові зв’язки Крим ('Кримея, грец. Перікопенська Тартарія', укр. Українська держава) в особі кагана Мехмеда-Ґірея III Сагайдачовича[108] (вірогідного брата гетьмана Петра-Конаша Сагайдачного, пункт 534).

Цар ‘Білої Русі або Московії’ Михайло I Федорович

Зображення 15.02: цар ‘Білої Русі або Московії’ Михайло I Федорович (правив у 1613—1645 рр.). Зображення створено у 1633 р. Сторінка з книги Аадама Орлеаріуса «Подорож до Персії та Московії»[109 Орлеаріус] (Шлезвиг, 1663)

Герб Михайла I Федоровича грецькою кирилицею

Зображення 15.02: з цієї ж вищезазначеної книжки, герб Білої Русі або Московії, варіант, який підписаний старою грецькою кирилицею. Напис виконаний чи славинською (новгородською, сучасною російською) мовою; чи мокшанською мовою грецькою кириличною писемністю. Цей герб був створений за часів правління московського оцязора (царя) Михайла Федоровича. Ідея була взята з герба Візантії (або Східної Римської (Ромейської) імперії, тобто Греції). Напис по колу в три ряди: «• В жїєю матию велїкїи гдрь црьї вєлїкїи кnsь михаил хфєдоровичь всса русїи самодєрьжєц хвладймєскїи мокоски ногороцкиї • црь казанский црь астораханскйи црь сївискїй гдрь пскоскїи великїи кnsь твескїи югорскїи псрмскйи • вятцїкіи болгарскїи їиnі гдрь й вєликїи кnsь nовагородаnизовскйє зємьли».

За оцязора Михайла I Федоровича були встановлені дипломатичні відносини зі Священною Римською імперією Германської нації[110], Тюркією (Османською Імперією, укр. Туреччиною)[111] і Персією (Іраном)[112]. Русі (англ. Рутенії) повернули її території; кримцям (українцям, колишнім куманам, половцям, хозарам) повернули їхню першу столицю — місто Азов (Тана-хань, сучасне Ростов-на-Дону, неподалік однойменної «Азовської» фортеці на морі)[113]. Як бачимо, при владі московитів Московія (Біла Русь або Московія) прагнула з усіма дружити та розвиватися.

558. Позитивний розвиток Московії (Білої Русі або Московії) за мокшанської влади

При московському оцязорі Михайлі I Федоровичі держава Московія (Біла Русь або Московія) помітно зблизилась із Європою, стала більш цивілізованою[114]. В державу плинув іноземний капітал[115].

Англійські та голландські промисловці почали відкривати фабрики[116]. Наприклад, перекладача Захарія Миколайовича відправили до Німеччини для найму майстрів мідеплавильної справи[117]. Фімбрандт отримав ліцензію на постачання та монтаж млинів, а також сушарок для вироблення лосиних шкір[118]. Німцю Марселісу та голландцю Філімону Акему дозволено влаштувати по річках Шексне, Костромі та Вазі металургійні заводи[119]. Швед Коет отримав право збудувати скляний завод біля Москви[120]. Саме після цього в Московії (Білій Русі або Московії) почали використовувати скло у вікнах, а не бичачі міхури, як було до цього[121].

В країні побудували понад 60 фабрик та підприємств. Почали працювати на експорт ткацькі та канатні мануфактури, почали будувати водяні млини, почався видобуток солі, ікри, лов риби[122]. З’явилися перші промисловці-олігархи[123]. Ввозили чай, картоплю[124]. Англійські торговці та дослідники, наприклад, Адам Орлеаріус, масово прибули до Московії й почали вивчення територій та складання географічних мап[125]. Саме ця остання обставина згодом призведе до початку колонізації Московії західними європейцями.

Було засновано місто Саран Ош (Саранськ) близько 1641 року — сучасна тимчасова столиця ерзянської (лат. мордовської) нації[126]. А споконвічною столицею ерзян (лат. мордви), як ви вже знаєте, було місто Рошта Оз (так званий старовинний «Ростов», або Обран Ош «Нове місто»), яке сьогодні носить назву Нижній Новгород. Назва «Нижній» з'явиться пізніше під час ординської окупації від кипчацького (лат. татарського) імені Нізі[127] (згадайте хана Нізі наприклад, в українців, та його нащадка Древляна-Нізі в русів). На старих картах це місто підписували саме так — Нізі Новгород (-карта). В поняття «нижній» (такий, що знизу, нижче) його перероблять вже пізніше, при славинізації (русифікації) європейської колонії в Приураллі.

Зверніть увагу, що в сучасних назвах міст Росії до старовинних назв повсюдно додається закінчення -ск, якого в дійсності спочатку не було. Наприклад, місто Саран Ош став «Саранськ», Бранкіка — «Брянськ», Смоленко — «Смоленськ», Тобол — «Тобольськ», Челаб — «Челябінськ» тощо. Такі зміни внесе німецько-французька влада часів колонізації в Російській імперії[128].

Фіни московити (мокші, лат. москалі) у підсумку були дуже задоволені правлінням свого оцязора Михайла I Федоровича, але надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) навпаки, лають його, називають безвільним і всіляко очорнюють[129]. Це ви чудово можете побачити, якщо почитаєте сучасні історичні статті[130] росіян про Михайла I Федоровича — ви побачите протилежні висновки[131]. Це говорить про те, що в російському суспільстві, як і раніше, йде протистояння московитів (мокшей) проти надволзьких татар (сучасних етнічних русскіх).

Кремль у Москві (1633)

Зображення 15.02: Кремль у Москві (Kremelin das Schloss Muscau) 1633 року. Сторінка з книги Аадама Орлеаріуса «Подорож до Персії та Московії» (видана в м. Шлезвиг, Німеччина, в 1663 році). На зображенні бачимо укріплення «Кремль» у місті Москві, столиці фіно-кипчацької держави ‘Білої Русі або Московії’. Цей малюнок було зроблено ще у 1633 році, ще за правління мокшанського оцязора Михайла Федоровича (правив у 1613—1645 рр.). Відбувається свято чи релігійна подія, на площі зібралися московити і надволзькі татари (сьогодні вони називаються «русскімі»), у традиційному московському і татарському (русскому) одязі

559. Якою ж мовою розмовляв московський (мокшанський) оцязор Михайло I Федорович?

Звичайно ж, оцязор Московії (Білої Русі або Московії) Михайло I Федорович розмовляв рідною для нього московицькою (мокшанською) мовою. Звідки і навіщо він міг опанувати славинську (новгородську) мову нації славинів (новгородичів) — тобто сучасну російську (русскую) мову? Ні звідки, та й ні для чого[132]. Цією ж рідною московицькою мовою розмовляли і всі жителі Московської, Тверської, Калужської, Тульської та західної половини Рязанської областей[133]. Сучасна російська мова (тобто новгородська, або славинська), слов'янської мовної групи, для них була іноземною, чужою — її не викладали в школах (шкіл в Московії тоді ще навіть не було[134]), нею не розмовляли матері мокшанських дітей, тому опанувати її було неможливо просто так. Для спілкування з іноземцями, наприклад на базарі, при торгівлі, достатньо було вивчити декілька іноземних слів; у знаті — працювали перекладачі. Тому, слід розуміти, що всі грамоти і укази оцязора (царя), які написані дивною російською (русскою) мовою й іноді зустрічаються в описаннях дослідників — це просто якийсь вцілілий переклад на плесковську (псковську) (яка майже вийшла із вжитку) та на мову новгородичів.

560. Втрата московитами незалежності

Московський оцязор Михайло I Федорович втрачає владу внаслідок чергової загарбницької війни тартарів (русскіх, або «надволзьких татар», аланів) проти московитів. Московія знову втратить незалежність з 1645 до 1674 року. Наступним оцязором пізніше у 1674—1682 рр. стане онук оцязора Михайла I Федоровича — Федір II Олексійович. Але до 1674 року країною правитимуть тартари (русскіє) під проводом великого хана Патшая I, який в історії більше відомий під іменем «Олексія I». Гадаю, що або він сам (точніше його оточення), або імперські дослідники почали видавати його за сина Михайла I Федоровича для збереження цілостності «спадковості».

561. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) з 1645 року. Великий хан Патшай I («Олексій «Тишайший» I»)

1645—1674 — Патшай I («Олексій «Тишайший» I«) — новий великий хан ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) (прийшов після нізложення мокшанського оцязора Михайла I Федоровича)[135]. Наступником Михайла I Федоровича повинен був стати його син Олексій Михайлович[136]. Вірогідно, саме тому Патшая I і знають в Русі, Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопі, укр. Україні) і в Європі під іменем «Олексія Михайловича»[137]. Але самі надволзькі татари називали його аланським іменем Патшай, яке з «надволзькотатарської» (сараценської, тобто золотоординської, або аланської) мови перекладається як «великий хан», «цар», «правитель»[138], «падішах»[139]. І це ім’я, яким надволзькі татари (русскіє, колишні алани) самі називали свого правителя, вже в колонії «Російської імперії» істориками було перероблено на русифіковане прізвисько «тишайший»[140], яке вони видавали просто за титул царя, а не кипчацьке ім’я[141]. Патшаю I («Олексію «Тишайшому» I Михайловичу») російські історики теж минулим часом приписують прізвище «Романов»[142], чого в дійсності не було[143].

Надволзького татарина (русского, або алана) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича») російські історики (-імена) називають сином мокшанського оцязора Михайла I Федоровича та Євдокії «Стрешневої» Лук’янівни. Він був підставною людиною, але, на мою власну думку, просто потрібно було якось пояснити правонаступність трону, не згадуючи про постійну війну між московитами (мокшами) та надволзькими татарами (русскімі). До такого кроку могли вдатися для того, щоб приховати, що у ‘Білій Росії або Московії’ влада переходила то до фін, то до кипчаків (лат. татар). Звичайно, ординець Патшай I не був сином Михайла I Федоровича — влада в країні була взята силою[144], а справжній московський принц Олексій Михайлович буде жити у вигнанні[145].

Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») мав дружину на ім’я Наталія «Наришкіна» Кирилівна[146], з якою у царя народилися діти Петро Патшайович («Петро Олексійович»)[147], Сафіна Патшаївна («Софія Олексіївна»)[148], Наталія, Феодора[149]. Вірогідно, один з нащадків надволзькотатарського (русского) роду «Наришкіних» працюватиме у 2022 році очільником русскіх («надволзькотатарських», або аланських, ординських) спецслужб при великому хані (президенті) Володимирі Володимировичі Путіні в надволзькотатарській (русскій) імперії-колонії «Російській федерації» — судячи з його прізвища.

Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») в майбутньому втратить владу внаслідок визвольної війни московитів і ерзян (лат. мордви) Степана Разіна і Акая Боляєва 1667—1674 рр. Після цього до влади знову повернуться московити (тобто мокші, лат. москалі, moxel). Наступним правителем після Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича») I стане у 1674—1682 рр. московський (мокшанський) оцязор Федір II Олексійович, син справжнього Олексія Михайловича, онук мокшанського оцязора Михайла I Федоровича.

Але поки що вся держава ‘Біла Русь або Московія’ (Росія) стає знову ординською і переходить під владу надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, «золотих» ординців, ерз. буртасів)[150]. Держава русскіх «Тартарія» знову інтегрується в єдину територію з Московією (Білою Руссю або Московією). Тепер надволзькі татари вже знову називаються «московитами» та іноді «русскімі». Саме для цього ординського періоду життя країни в Росії російські історики, політики і пропагандисти найчастіше використовують термін «Русская держава»[151].

562. Зміна політики Російської держави (ординської 'Білої Русі або Московії')

За нових надволзькотатарських (русскіх, або аланських) правителів ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) відразу виходить із співдружності ВКЛР[152], а згодом іде війною проти Республіки[153]. Своє військо надволзькі татари (русскіє, колишні алани) формують, як завжди, частково з кацапів (укр. «казаків») — тобто найнятого (контрактного чи професійного) війська[154]. В кацапську армію вступали як і власне надволзькі татари (етнічні русскіє), так і волзькі булгари (сучасні «татари», м. Казань), ногайці (м. Астрахань), калмики (в той час багато з них жили в гирлі річки Урал) й башкорти (м. Уфа)[155]. Війна за владу в Російській державі триватиме ще три роки[156].

Русскій (ординський) великий хан Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») створює у 1649 році судовий орган — так званий «Монастирський наказ»[157]. Це була перша спроба поставити державу над церквою, тобто дозволити втручатися державі в справи церкви, а церкву зробити державною[158]. Тобто церква, попи, повинні були обслуговувати інтереси держави і виконувати завдання від державних органів. Також він у 1658 році започаткує організацію «Наказ таємних справ»[159] — це був аналог перших спеціальних служб. Після нізложення Патшая I («Олексія») і повернення до влади московитів, ця репресивна терористична організація буде тимчасово закрита, поки її не відкриють знову вже європейські колонізатори — ті, які створять «Російську імперію» (1689—1917) на територіях Московії (Білої Русі або Московії) і Тартарії (Росії). Сьогодні ці спецслужби називаються ФСБ (Федеральна служба безпеки), біля 70 років тому називалися КДБ (Комітет державної безпеки).

Патшай I («Олексій») замінює московські срібні гроші «рублі» на мідні татарські[160]. Тепер дєньгі (укр. гроші) стали робити на основі європейських талерів (або «доларів»)[161], на яких перепресовували надволзькотатарський герб — вершника[162]. Їх стали називати «єфімками» (за іменем святого Йоахима, покровителя рудокопів)[163]. Монети почав друкувати Англійський монетний двір в Москві[164].

563. Надволзькотатарська (аланська, або сараценська) мова русскіх царів

В перші роки правління нового великого хана було відкрито перші в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі) школи[165]. Навчання, з погляду логіки, мало відбуватися рідною для корінного населення мовою. Рідною мовою для титульної нації була аланська[166]. Ця мова також відома під назвами «надволзькотатарська», «сараценська». Назва «сараценська» походить від старої назви Русскої держави — Сара орда, що перекладається укр. «Золота держава». Тобто мова Сара орди носила відповідну назву — «сараценська». Про неї згадували Вільям Рубрук та Джон Карпіні у свої книзі «Подорож до Східних країн 1253—1255 рр. та Подорож Джона Карпіні до двору Куюк хана 1245—1247 рр.»[167]. Відноситься ця мова до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, схожа на кримську (половецьку, куманську, або «кримськотатарську»), ногайську тощо[168].

В ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі) ніколи не була в побуті ані руська (русинська, рутенська, сучасна українська) мова сусідньої слов’янської Русі (англ. Рутенії, так званої «Київської Русі»); ані славинська (новгородська, сучасна російська) мова слов’янської країни Новогардії. Звичайно, в самій Новогардії розмовляли рідною мовою, тобто сучасною російською (рос. русскою), але ж ми говоримо про офіційну державну мову ординської країни того часу.

Московити (мокші, лат. москалі) розмовляли мокшанською, але ніяких шкіл з вивчення цієї мови в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі) не було[169]. Мова передавалася просто від батьків дітям. Якщо під час входження до ВКЛР і видавалися якісь московські книги у місті Вільно (сучасне Вільнюс), то вони, природно, мали бути написаними мокшанською, ерзянською (лат. мордовською) мовами, при цьому частина з них була написана східною в’яззю — уйгурською писемністю[170], яку тоді використовували і надволзькі татари (русскіє)[171]. Є вірогідність, що московити (мокші, лат. москалі, moxel) намагалися перейти на русинську стару «грецьку кирилицю». Зокрема, такі спроби могли мати місце за правління оцязорів Михайла I Федоровича (1613—1645) та Федора I Олексійовича («Федора II», 1674—1682). Але, швидше за все, мокшанські книги до нас не дійшли[172], бо є висока ймовірність того, що їх викинули або глибоко сховали пізніше німецько-французькі колонізатори як якісь незрозумілі «книженції»[173], написані дивними мовами, які ламають ідею європейської концепції нової колонії[174]. Адже колонізатори — ті, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — вирішать для своєї Приуральській колонії надати ідею «одного народу, однієї держави»[175].

Цікаво, що випадково збереглися записи, які робив ординський великий хан (цар) Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович»). Написані вони мали бути, звичайно, аланською (або «надволзькотатарською», сараценською) мовою. І щоб пояснити сучасним росіянам той дивний факт, що «російський» цар абсолютно не писав слов'янською російською (рос. русскою) мовою, то надволзькотатарську писемність видають за «таємнопис» — тобто нібито придуману секретну мову, й називають її «тарабарщиною»[176]. Тобто, колонізатори мову титульної нації ординської Русскої держави називали терміном «тарабарщина»[177].

Записки Патшая (Олексія) I

Зображення 15.02: нібито лист (ми цього напевно не знаємо) царя Росії, а точніше, останнього надволзькотатарського великого хана ординської 'Білої Русі або Московії' (Русскої держави) Патшая (Олексія) I[178]

564. Культура Русі (англ. Рутенії) в 1646 році

В середині 1600-их років у Великому князівстві Руському (ВКР, або Русі, англ. Рутенії) активно йшла видавнича діяльність[179]. Видавалися вірші, релігійні й наукові твори. Писалися й видавалися вони, звичайно ж, рідною для русів мовою — руською, або русинською, рутенською, яка сьогодні за відносно новою назвою країни називається «українською»[180]. Одні з найперших видань руською (русинською, рутенською, сучасною українською) мовою відомі були ще на початку 1500-их років[181]. Наприклад, у 1517 році написаний вірш «Про Степана воєводу»[182]; 1575 року вийшов «Пасквіль» Яна Жоравницького[183]; вірші Дем’яна Наливайка — у 1604 році[184]; Захар Копистенський, архімандрит Києво-Печерського монастиря, написав у 1620 році твори «Номоканон, або Законоправильник», «Палінодія», «Про віру єдину»[185]; у Андрія Кесарійського вийшли книги «Бесіди Золотоуста на послання Апостола Павла», «Бесіди на дії», «Тлумачення на апокаліпсис Андрія Кесарійського»[186]; Кирило Транквілліон-Ставровецький, учитель у львівському братстві, у 1619 році він видав збірку віршів «Перло багатоцінне», «Євангеліє вчительне», «Слова на недільні та святкові дні», «Дзеркало богослов’я», «Ветроград душевний», де містяться денні богослужіння[187]; Ісая Копинський пише книгу «Духовні сходи»[188]; Сильвестр Коссов видав «Екзегезу, або Апологію Київських шкіл»[189]; Петро Могила написав твори в 1639 році «Службовець», «Тріоді», виданої у Львові в 1642 році, «Λιθος (Ліфос) альбо камінь» в 1644 році, «Євфонія веселобремячая», «Требник» з 1646 року[190]; вірши «Зегар з напівзегарком» та «Млеко», видана драма «Про Олексія, людину божого» та багато іншого[191].

І це все написано чистою руською, або русинською, рутенською (сучасною українською) мовою, яку росіяни приписують собі і нарікають, що це їхній «русскій язик»[192], який буцімто під насильницьким впливом поляків став схожий на польську мову[193]. Але звичайно ж, що руська, або русинська, рутенська (сучасна українська) мова схожа на польську, бо вони обидві відносяться до спільної слов’янської мовної групи. Тобто руси (русини, рутени) і поляки за генетикою — це один народ, тому і мови в них схожі. І славинська (новгородська) мова, яка зараз називається російською (рос. русскою), теж схожа на польську, і вони разом схожі на чеську, сербську, хорватську, болгарську тощо — у цьому немає нічого дивного для мов єдиної мовної групи[194].

565. Русь з 1646 року. Микола «Ведмежа лапа» «Потоцький» Якович

1646—1651 — Микола «Ведмежа лапа» «Потоцький» Якович — новий великий князь, або «пан і дідич»[195] Русі (прийшов після Стані-Слава «Конецпольского»)[196]. Своє прізвисько «Потоцький» отримав від села Потоки біля руського (тобто русинського, рутенського) міста Умань Черкаської області, звідки були його предки[197]. Навчався у Замойській академії[198], заснованій одним з його попередників — Яном «Замойським» у 1594 році в містечку Замостя. Мав маєток у місті Біла Церква, поряд з Києвом[199]. Очолював Подольську (Брацлавську, або Бреславську, сучасну Вінницьку) область[200], був воєводою в місті Брацлав (або Бреслав, біля Вінниці)[201]. Разом з армією Литви (Білорусі), за часів, коли союзом ВКЛР керував Януш Радзивілл, воювали проти навали кримської (української) армії козаків з ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. України)[202]. Наступним лідером Русі (англ. Рутенії), вже на західних русинських територіях, стане Марчин «Калиновський» Валентійович у 1652 році[203].

Деякі правителі Русі називаються помилково «польською шляхтою»[204]. Дійсно, так і є — якщо вважати Республіку тільки «Польщею», тоді їх так можна назвати. Але ж в реальності Республіка була не тільки польською, але й руською (русинською, рутенською), литвинською (білоруською), жемайтською (литовською), плесковською, новгородською, готською, свебською й навіть два рази московицькою (за часів мокшанських оцязорів). Тому насправді шляхта, тобто знать, в Русі (англ. Рутенії) була власною руською (русинською, рутенською). Пізніше навіть лідерів окупованого регіону Русі «Україна, або Козакія» (Київська, Вінницька та Чернігівська області) під козацьким управлінням також стали хибно приписувати до «польської шляхти»[205], хоч вони до Республіки відношення на початку зовсім не мали. Польську мову в Русі (англ. Рутенії) вивчали ті, хто хотів робити політичну кар’єру в Варшаві, і ті, хто планував навчатися в польських університетах. Руси (русини, рутени) і українці (кримці, вони ж козаки, кумани, колишні половці, хозари), наприклад, сьогодні також вивчають польську мову, якщо вони переїжджають до Польщі.

У ВКЛР всі країни-учасники союзу були незалежними[206]. За аналогію можна привести устрій сучасного Європейського Союзу (Євросоюзу, або ЄС)[207]. Тоді було як і сьогодні: збереження власних кордонів, законів, мови, правителів і культури. Це дуже важливо усвідомлювати. Бо російські історики та історики Радянського союзу (СРСР) зробили все можливе, щоб перебрехати всю історію і устрій Республіки[208], навмисно видати партнерів за ворогів, щоб давніх друзів — поляків і русів (русинів, рутенів) — пересварити шляхом підміни історичних термінів[209].

За часів правління пана і дідича[210] (тобто великого князя) Миколи «Ведмежої лапи» «Потоцького» Яковича слов’янська держава Русь (англ. Рутенія) зазнає навали з боку кримців (українців, або козаків, колишніх куманів, половців, хозарів) й надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців)[211]. Після цих війн Русь (англ. Рутенія) втратить більшість територій і зменшиться до розмірів Львівської області (Червоної Русі, або так званої «Чорної Русі») і Волинії[212]. Уряд евакуюється на західну Русь до міста Лева (Львову)[213].

566. Кримсько-руська (україно-русинська) визвольна війна 1648—1649 рр.

1648—1649 — в ці два роки пройшла Друга війна (визвольна, або запізнілий контрнаступ) кипчацької держави Крим (лат. Кримеї, або грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави) проти Русі (англ. Рутенії) і, відповідно, проти Республіки[214]. Причинами стали:

— порушення Республікою кримських (українських) кордонів; різні фортифікаційні побудови на кримських (українських) землях без узгодження з владою ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. Української держави)[215];

— питання, пов’язані з розселенням русів (русичів, або русинів, рутенів) та громадян Республіки на окуповані території ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. Української держави)[216];

— незадоволення кримців (українців) насадженням їм християнства (і руського «греко-католицтва», і латинського «римо-католицтва»)[217], яке наполегливо впроваджувалося на окупованих русами (русинами, рутенами) кримських (українських) територіях[218]. Такого ж утиску і переслідування зазнають і сьогодні українці-мусульмани на півдні України, цього разу з боку русскіх (надволзькотатарських) окупантів[219];

— прагнення кримців (українців) звільнити від руських (русинських, рутенських) окупантів свій регіон — це Ак-Чакумська (Очаківська, або Миколаївська область), Криворізький район, північ Запорізької області. Це відбувалося на фоні того, що окупанти — русини і ляхи (поляки) — пригнічували корінне кримське (українське) населення[220]. Вони впроваджували примусові праці на окупантів (панщину)[221]; у містах українці були усунені від участі в міському самоврядуванні, а їхні місця посідали іноземні окупанти (руси, іноді ляхи і литвини)[222]; українські (кримські) селяни змушені були виконувати і інші повинності — працювати в маєтках, виконувати різноманітну роботу[223]; колишні козаки (кримські контрактні військові) зазнавали постійних утисків — русинські магнати відбирали в них хутори, луки, ставки, млини, примушували платити десятину[224]; за будь-яку непокору козаків кидали до в’язниць і мордували[225]; багатьох кримців (українців) перетворили на кріпаків[226]. Це все відбувалося майже як і сьогодні на окупованих територіях, тільки сьогодні це роблять русскіє (надволзькі татари, колишні алани, «золоті» ординці): пригнічують корінне населення на захоплених споконвічних українських східних землях на Кубанії — з 1918 року[227]; на Донеччині, Луганщині і півострові Херсонесі Таврійському (або сучасному «Кримському») — з 2014 року[228]; на Запоріжжі і Херсонщині — з 2022 року[229].

Кримську державу (лат. Кримею, грец. Перікопенську тартарію, укр. Українську державу, колишню Куманію, Косарію (Хозарію, Газарію), майбутню Малу тартарію), під час цієї україно-русинської визвольної війни очолювали по черзі кагани Іслям-Ґірей III Селяметович у 1644—1654 рр., за ним — його брат Мехмед-Софу IV Селяметович у 1654—1666 рр. Як бачимо, кримські (українські) кагани тоді змінювалися так само часто, як і сьогоднішні їхні нащадки — русино-українські (тобто сьогодні просто «українські») президенти.

Гетьманом кримських (українських) збройних сил традиційно були кровні родичі правителів (діти, племінники, брати)[230]. Відповідно й цього разву — це мав бути родич кагана Ісляма-Ґірея III Селяметовича[231]. В часи колонії «Російської імперії» образ тодішнього українського гетьмана — Богдана Хмельницького — зробили національним героєм русів[232] (або так званих «малоросів», тобто мешканців центральної частини Русі) та українців (колишніх кримців, куманів, половців, або хозарів), що збереглося за часів радянського режиму й до сучасності[233]. Так було потрібно окупаційній владі, щоб через визвольну війну Хмельницького створити хибну ідею, що Україна (Кримська держава, а потім також і русинський регіон «Україна, або Країна козаків», вона ж «Малоросія») нібито хотіла бути з Росією (Тартарією) і є часткою Росії[234] — і цю ідею нав'язувати усім майбутнім поколінням, виправдовуючи таким чином послідуючу жорстоку окупацію сучасної Української держави (Русі-України) з боку русскіх (надволзьких татар) та інших росіян.

567. Гетьман кримців (українців) «Хмельницький»

Зазначений вже вище гетьман Богдан-Зиновій «Хмельницький» став відомою історичною постатью в українській історії. В сучасній історії він більш відомий під іменем просто Богдан і по-батькові «Михайлович». Ім'я Богдан сьогодні вважається слов'янським (інтерпретується як Богом Даний[235]). Кримською ім'я Бог (скоріше вимовляється як Бож, Буза) означає «головний»[236 Усеїнов] — як колись звали Божа (Бузу) — ватажка перших українців (антіїв) у 380-420 рр. А Дан — кипчацьми мовами означає «слава»[237] або «знатний»[238 татарське]; Дані (скорочено від Даніал) — «дар Божий»[239 казахське]; давньоєврейською Дан — це «суддя»[240 єврейське]; а також закінчення «-дан» в кримській мові є словотворчим — Бождан, Бог-Дан[241 Усеїнов]. Тому, судячи із походження імені, ім'я «Богдан» спочатку мало кримське коріння, і сьогодні воно теж дуже популярне в Україні (Русі-Україні)[242]. Ім'я Зиновій має давньогрецьке походження, означає «Сила (або Життя) Зевса»[243 грецьке]. Окрім цього, деякими дослідниками (Граб’янка Григорій, Павло Алеппський, -імена) все ж вважається, що його першим ім'ям було Зиновій[244]. Існує також версія, що Богдан — це перекладене руською мовою грецьке ім'я «Федір» (Теодор), що буквально перекладається як Богом Даний[245 Суперанская], де давньо-грец. θεός (Фео) — «Бог», а δῶρον — «дар»[246], і що саме руси нібито стали Хмельницького називати «Богданом», просто переклавши русинською грецьке ім'я Федір (як колись переклали русинською грецьку назву держави «Перікопа»). Я ж особисто схиляюся до вище зазначеної гіпотези походження від кипчацького імені Бож та словотворчого закінчення -дан. Бо такий знатний предок з іменем Бож (Буза) «Головний» (380-420 рр.) в українців був, тому дуже часто українці і звертаються до свого прародителя, за генною та спадковою пам'ятью («— Боже», «— Боже підкажи», «— Боже доможи» тощо[247]).

Богдану-Зиновію стоїть пам’ятник в Києві, встановлений німецько-французькими колонізаторами часів колонії «Російської імперії» (у 1888 році)[248]. Слід мати на увазі, що влада колонії була антирусинською, антиукраїнською і взагалі антинародною, тому усі пам'ятники, що вони ставили — були частиною пропагандистської політики і фальсифікації історії корінних народів[249]. Тобто до справедливого вшанування справжньої історії якогось народу ці пам'ятники ніякого відношення не мали. На честь Хмельницького були названі вулиці міст і селищ по всій Україні і навіть в Білорусі і Росії, названий вулкан на Курильських островах, бо за часів Радянського союзу офіційна влада продовжувала відноситися до Богдана Хмельницького як до героя українців, який, згідно з колоніальною пропагандою «піднявся на повстання проти поляків» і позиціонувався у свідомості радянських людей як «російський полководець»[250].

Про Богдана-Зиновія (Мехмедовича або Мубараковича — на мою думку, саме такі по-батькові він міг би мати), або Богдана «Хмельницького» «Михайловича», відомо, що він народився близько 1595-го року[251]. На його портретах малювали радван (нім. герб) Абданк (який був також у Івана «Виговського» Остаповича)[252 Абданк]. Сьогодні за офіційною історією (примітка: імперською, підцензурною, через що не слід її сприймати повністю на віру) його батьком вважається чигиринський підстароста Михайло Хмельницький[253] (він перебував на службі у коронного воєводи Станіслава Жолкевського, потім у його зятя Івана «Даниловича» Станіславовича[254 Іван]). Його дідом за лінією матері деякими дослідниками (-імена) вважається Чорний Богдан «Ружинський»[255], від якого Зиновій нібито і отримав своє друге ім'я[256 дід]. Але подібне твердження йде тільки від сучасних російських дослідників (-імена), а от українські про рідство з Ружинським не згадують[257 Візер]. Чорний Богдан «Ружинський» був теж «козацьким» (до русів кипчацький термін «козаки» в ті часи в дійсності не викристовували) ватажком (знову ж таки — не «гетьманом», цей кипчацький термін до нього використають пізніше), відомий під іменами Богданко, або Федір-Богдан «Ружинський» Остафьєвич. Слід зважати, що багато українських істориків (Грушевський М., Білоруський Г.[258], Губський Б.[259], Сергійчук В.[260], Смолій В.[261], Степанков В.[262], Ступак Ф.[263]) базувалися на роботах імперських істориків та ще в часи цензури, а це призводить до скривлення, підміну понять. Крім того, вони сумнівалися та вважали. Тобто, ключовим словом у багатьох дослідженнях про Хмельницького є «вважається» — вважається, що його батьком був Михайло Хмельницький, який, вважається, народився в Суботіві (там дійсно міг бути маєток каганів, чому б ні, бо це колись були прикордонні кримські землі); вважається, що його рід походив з сел Хмільника, Хмелева, Хмеліва, Хмельного чи Хмелівки (не точно)[264 Павлусенко][265 Богдан]. Але існує гіпотези, що своє прізвисько Богдан отримав не від місця походження, а на основі того, що мав бізнес з торговлі хмелем[266], або вживав багато хмельних напоїв[267]. Бо в дійсності його частіше прозивали просто «Хмель»[268].

Я вбачаю це все так: перші українські дослідники вагалися, вважали, а ось наступна генерація дослідників переписала ці сумнівні відомості вже як істину, без сумніву, тобто не зазначаючи того, що це спочатку були здогадки та ще й під впливом цензури й імперської ідеології. Врешті-решт склалася майже цілісна картина без вагань, яку дуже сильно просували за радянських часів. В імперські часи з Хмельницького зробили «бренд»[269], так само як і з Володимира «Великого»: першого (Хмельницького) виставляли як захисника саме русского народу і російського полководця (називаючи українців «малоросами» і частиною русского народу[270]); а через другого (Володимира) — вивели рід «Рюриковичей» «з Новгороду»[271] — і називають їх обох саме «русскіми діячами». І цим брендам в Києві саме імперці поставили пам'ятники[272], а не русино-український народ. А хіба імперска влада була на стороні народу, захищала інтереси націй? — Ні, вони були проти усіх націй. То хіба можна довіряти міфам, створеним навколо цих брендів? Бо сам русино-український народ, на мою думку, поставив би пам'ятники, наприклад, Ясеню-Коло (Аскольду) як засновнику державності Русі, Божу «Головному» як першому лідеру українців, і тому подібне. І ніяких «рюриковичів» (пункт 104 цієї книги про фризького інженера Рюрика Хеммінговича) не було б, а стали би «ясеневі». Згідно з планом бренду Хмельницкого — йому ставили пам'ятники в багатьох містах України (Русі-України) і навіть в Росії (в Білгороді у 2014 році[273]); місто Проскурів перейменували на Хмельницький; називали його іменем вулиці в усіх містах України; створили багато книг і фільмів, які пропагували «воз'єдання України з Росією» (якого ніколи не було)[274 бренд].

Богдан-Зиновій був кипчаком, що видно з його зовнішності також. Мав бути кровним родичем каганів Мехмеда-Софу IV Селяметовича та Ісляма-Ґірея III Селяметовича. На таку думку наводить той факт, що, як ми вже бачили з історії, гетьманами, тобто керівниками українського війська, ставали як правило або сини, брати або інші кровні родичі каганів. В цьому випадку, рости він мав у мусульманському середовищі — як і більшість кримської (української) еліти та населення Кримської (Української) держави (грец. Перікопенської тартарії, лат. Кримеї) тих часів.

Але ж при цьому, Богдан-Зиновій, як усі представники знаті, отримав гарну освіту: він вчився в Києві у ортодоксальній (укр. православній, або так званій «греко-католицькій») школі[275], а вищу освіту отримав у латинському (тобто «римо-католицькому», або «єзуїтському») колегіумі в Львові[276]. Було б добре, якщо б нові дослідники знайшли записи про його навчання і подивилися, під якими прізвиськом і по-батькові він значився в університетських документах. Через навчання і проживання у християнському середовищі, є відомості, що він міг стати прихильником християнства[277]. Є велика ймовірність, що Богдан (або кр. Бождан) охрестився, взявши собі грецьке ім'я Зиновій[278]. Окрім рідної кримської («кримськотатарської») мови він, навчаючись в університеті, оволодів також руською (русинською, рутенською, сучасною українською)[279] і латиною[280].

Сучасні російські історики та пропагандисти (-імена) не люблять, як завжди, згадувати ані про кримців (українців), ані про русів й їхню руську (або русинську, рутенську, сучасну українську) мову. Тому руську (тобто русинську, рутенську) мову, якою Богдан-Зиновій «Хмельницький» володів, пропагандисти називають «польською»[281], а кримську — тюркською (тобто турецькою)[282]. За релігією він спочатку був, вірогідно, мусульманином, бо походив з мусульманського середовища — про це росіяни також не люблять згадувати, хоча де-не-де таку інформацію можна знайти[283][284][285]. Наприклад, османський літописець, який описував 1600-ті роки, Мустафа Наїма[286] (жив у 1655–1716 рр.) в літописі під назвою «Справи північні» (в оригиналі Квітник Гюссейна у викладі подій Сходу та Заходу) повідомляє, що, прибувши до ханського палацу, Хмельницький в бесіді з Іслям-Ґіреєм III Селяметовичем (правив у 1644—1654 рр.) нагадав, що вони з ханом — єдиновірці, а також зробив намаз, проспівуючи Коран[287 Наїм]. Дослідники (-імена) інтерпретують це таким чином, що це був дипломатичний крок Хмельницького у 1651 році, щоб зблизитися з ханом[288]. За моєю гіпотезою, яка базується на тому, що: 1) козаки — то була добровольча (тобто контрактна) офіційна армія Кримської держави; 2) що гетьманом майже завжди обирали кровного родича з каганського роду, — то каган (правитель Кримської держави Іслям-Ґірей III) мав бути родичем Богдана-Зиновія, і цілком ймовірно Богдан дійсно походив з ісламського оточення. В книзі «Збірка турецьких літописів» (пол. Collectanea z dziejopisów tureckich, Варшава 1825)[289 Наїм] польський історик Осип Сенковський[290 Наїм] наводить гравюру, на якій зображений спільний намаз Хмельницького та кагана Ісляма-Ґірея III Селяметовича[291 Кульчинський]. Деякі дослідники (-імена) намагаються створити будь-які пояснення тому, як так трапилося, що Хмельницький робив намаз та розмовляв кримською мовою. Вони пояснюють це дворічним полоном у тюрків (наприклад, Дяченко В.[292]): мовляв, нібито там і мову вивчив досконало, і звички взяв мусульманські. На жаль, за часів Російської імперії та СРСР століттями насаджувалися расизм та нетолерантність до інших релігій, тому важливих діячів різні історики в своїх творах намагалися «зробити» «слов'янами» та «православними».

Проте, Богдан-Зиновій «Хмельницький» теж, як вважається, прийняв хрещення[293]. Саме при цьому він, як пишуть, і взяв друге ім'я — грецьке ім'я Зиновій[294]. Це не доказано, але ось про це вже росіяни люблять говорити, бо ідея «православ’я» і «слов’янства» стала у колишніх надволзьких татар (сучасних русскіх ординців) ідеєю «фікс» — тобто головною надважливою маніакальною ідеєю їхнього життя (-імена). Через це, на мій погляд, вони усіляко намагаються приховати кримське (українське) походження Богдана-Зиновія, перекручувати його зв'зки з Кримом (лат. Кримеєю, грец. Перікопою, укр. Україною); а про його володіння кримською («кримськотатарською») мовою говорити, що їй він «навчився у полоні у турків» тощо[295].

Саме тому про національність його матері, яка була кримейкою (українкою), кажуть, що вона була «козачкою»[296]. А про походження батька, вірогідного кагана кипчацької держави чи його родича, повідомляють дуже мало, наприклад те, що він був козацьким сотником[297]. Цілком можна погодитись з тим, що батько Богдана-Зиновія на якомусь етапі своєї кар'єри дійсно був сотником[298] у професійних військових Кримської держави (тобто в козаків), ще до того як бути обраним на іншу посаду в Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопі, укр. Україні). А гетьманами козацького війська традиційно майже завжди ставали кровні нащадки з правлячого роду Кримської (тобто Української) держави.

568. Кримська держава (грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава) захоплює Русь (англ. Рутенію) — початок другої Кримсько-руської війни у 1648 році

1648 — кримські (тобто українські) реєстрові війська, серед яких є професійні контрактники (тобто козаки) просуваються вглиб русинських територій. Саме контрактну кримську (українську) професійну козацьку армію часто історики (-імена) називають терміном «українські повстанці»[299], хоча, цілком очевидно, що це були не повстанці, а частина повноцінного війська держави ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, кр. Qirim, укр. Української держави) — про це свідчать і розміри, і уклад, і озброєння армії[300]. Дослідники вказують, що військо кримців (реєстрових татар і контрактників-козаків) в цій війні склало загалом біля 300 тис. воїнів[301 Плохій]. Така величезна армія у повстанців? Багато гармат і повне професійне озброєння у повстанців? — це не логічно. Вочевидь, що це була армія тренована, справжня — це була армія держави. Окрім того, дослідники (-імена) простих реєстрових українських солдатів називають просто «татарами»[302]: часто можна усюди в статтях (книгах і в інтернеті) зустріти, що з козаками йшли загони татар[303 Дорошенко] — це і була реєстрова армія, що виступала разом з професійними (тобто козацькими) загонами. Одним із очільників реєстрових загонів був кримський (український) мурза Тугай-Бей (укр. Сокіл)[304].

У цьому ж 1648 році відбулися відомі битви кримців (українців) проти армії Республіки[305]. Одна — на Жовтих Водах[306], на річці Жовта, в урочищі Княжі Байраки[307], яке розташоване на споконвічній території Криму (не півострову, а держави), на захід від кримського (українського) міста Кудаки (Дніпро). Жовтими Водами називали густо поросле очеретом урочище в долині річки Жовтої, лівої притоки річки Інгульця[308]. Відповідно, у сусідніх селах жило багато кримців, які активно підтримували військо Хмельницького, тобто свою рідну армію[309]. Багато з них із радістю вступали в лави армії[310]. На річці Жовтій армію русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) очолює син великого князя Русі (англ. Рутенії) Миколи «Ведмежої лапи» «Потоцького» Яковича — Стефан «Потоцький» Миколайович[311]. Українців очолює Тугай-Бей «Сокіл»[312], один із загонів очолює Максим Кривоніс[313]. Руси (русини, рутени) програють цю битву на початку травня[314], і під час вісдтупу русинський воєвода Стефан Миколайович гине[315]. У полон потрапляє біля 3 тис. військових Республіки[316 Бушин]. Сьогодні біля села Жовтоолександрівка в урочищі Княжа Балка (неподалік від кримського міста Олександрія) поставлено пам'ятний знак[317] на честь цієї перемоги кримських (українських) військ, на знаку зображений також і радван (нім. герб) каганського роду Ґіреїв — тамга[318].

Друга битва відбувається ще північніше, наприкінці травня біля міста Корсунь (Корсунь-Шевченківський, на сході від міста Черкаси). Кримська (українська) армія, в якій було 15 тис. воїнів[319], відтисняє русинські загони[320]. Русинськими військами керували великий князь Русі Микола Потоцький[321] і воєвода Мартин Калиновський[322] — вони були захоплені в полон[323]. Для переходу через річки кримці (українці) будували просто греблі впоперек течій[324 Леонов].

Наступна відома битва відбувається у вересні цього ж року вже біля русинського поселення Плоскирів (або Пилява, в Хмельницькій області)[325], сьогодні там неподалік стоїть місто Хмельницький, назване на честь українського гетьмана[326]. Вона закінчилася перемогою кримців (українців). Кримців посилили загони буджацьких козаків (тобто з Одеської області), яких очолювали мурзи Айтимир і Адлаєт[327 Пилявці]. Всього, вважається, що з боку кримців (українців) брали участь 30 тис. військових[328]. Кіннотою керували Максим-Крива («Кривоніс)[329], Герасим Чарнота («Іван Чорнота»)[330]. Русами (русинами, рутенами) керували Домінік Заславський[331], Микола Остророг[332] та молодий хорунжий Олександр Конецпольський[333]. Після цієї битви для кримських (українських) військ відкрився шлях до руського (русинського, рутенського) міста Львову. Російські історики (-імена), та й українські вже також (-імена), при описанні тих подій як завжди називають армію Республіки «поляками»[334]. Це зовсім не правильно, бо на території Русі (англ. Рутенії) в армії Республіки воювали здебільшого саме руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) — корінна нація Русі. Поляки ніколи не жили в Русі (англ. Рутенії), окрім дипломатів та окремих підприємців — так само, як і сьогодні. Якщо армію Русі розглядати в союзництві із армією усієї Республіки, і взяти до уваги той факт, що Республіку часто в історії дійсно називають просто «Польщею», то можна сказати, що проти кримців (українців) воювали «поляки», але це вже буде маніпуляцією термінами (до якої і вдаються росіяни).

Кримці (українці), відповідно, звільнили від русів (русинів, рутенів) свої міста Білгород-Дністровський, Кочубей (Одесу) і колишню столицю Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, неподалік котрого стоїть маленька однойменна «Очаківська» фортеця біля моря), які до цього довго перебували в окупації з боку Русі, введені до складу області Подолії (Брацлавської, або Бреславської, сучасної Вінницької) (це ми бачили на географічних картах -карти). Очаків українці намагалися звільнити ще у 1644 році (українські землі були захоплені ще у 1576 році, коли Республікою правив Стефан-Баторій Іштванович[335]), проте невдало, також тоді вони намагалися звільнити і землі в Черкаській області, відтіснюючи русинів на північ, наприклад — битва під Охматовим у 1644 році[336 Охматів] (у 1655 році там відбудеться ще одна битва[337]).

Військові Кримської (Української) держави (грец. Перікопенської тартарії) мали свою власну форму — типову для козаків[338]. Через те, що історики чомусь наполегливо намагаються приховати той факт, що кримці, або українці, це і є «кримськотатарська» армія, тому вигадали фейк, нібито «українці переодягалися в татарський одяг»[339]. І що на допомогу їм «наближається татарська армія»[340]. Цікаво, як це, що це за такий особливий «татарський одяг» і чим від відрізняється від традиційних шароварів, жупанів, кривих щабель, булав, пір’я беркутів на головних уборах ханів і чорних шапок з червоними трикутними вставками у козаків, тобто контрактних воїнів Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України). Слов’яни, наприклад, шароварів точно ніколи не носили[341].

Я впевнена, що так звана «боротьба закріпачених селян проти польких панів» — це просто ідеологічний штамп. Бо в Русі (англ. Рутенії) не було рабства (кріпацтва) — воно з’явиться лише за часів Російської імперії. Русь була окремою самодостатньою державою, хоч і членом Республіки. Це було як членство в ЄС в сучасні часи — всі хотять в ЄС, жодні селяни країн ЄС на встають на постання проти французьких або бельгійських панів (бо парламент і столиця ЄС знаходяться у Франції та Бельгії). Так само було і тоді. Викликає сумніви також те, що усі історики, знову ж таки імперських і радянських часів (тобто страшних часів жандармів, цензури і ГУЛагів — чи можна було тоді писати правду?) стверджують, що військо Запорізьке було якимось незалежним створенням на якихось нічиїх землях, і при цьому козаками називають чомусь русів, а не місцеве корінне кримське (куманське, хозарське) населення. В дійсності русинські добровільці (контрактники) називалися «січовиками»[342 Новицкий] — а «козаками» їх стануть називати вже у 1800-их годах імперські історики (-імена), за аналогією назви контрактників українського (кримського) війська. Також лідерів січовиків — воєвод — вони стануть називать «гетьманами»[343]. Звідти і виходить мішанина. На основі такої підміни понять, наприклад, козаків часто історики (Сушинський Б., -імена) починають протиставляти татарам (примітка: кримцям), нібито вони воювали одні проти одного, говорячи про постійні сутички і війни між ними[344 Сушинський][345 Чухліб].

Тобто відбувається зміщення термінології: нові дослідники імперських часів не згадували того, що цими нібито «козаками» в дійсності були русини-січовики, та що їхні лідери в дійсності називалися «воєводами», а зовсім не «гетьманами», як кипчацькі. І це в той час, коли очевидно, що Запоріжжя, Одещина, Придністров’я, Кубань, Дике Поле (Донеччина, Луганщина, Волгодонський район) — це були законні території Кримського ханата (Криму, яке я називаю «Кримською державою»), про що написано і в книгах тих часів, і що видно на картах (-карти). Коли казали в той час, що хтось з Польщі або Русі «поїхав в Крим», то це не значить, що він нібито поїхав на територію сучасного «Кримського» півострову (Херсонесу Таврійського), а це значить, що він поїхав в Кримську (лат. Кримейську, укр. Українську) державу, в грец. Перікопенську тартарію, або Малу тартарію — тобто він міг поїхати в Миколаїв, в Одесу, в Тирасполь, в Ростов-на-Дону, в Луганськ, в Нікополь, Ставрополь, Волгодонськ... А сучасний «Кримський» півострів завжди до середини 1700-их називався Херсонесом Таврійським[346] — це ми бачимо на усіх картах тих часів — і був цей півострів тільки невеличкою частиною Криму, тобто Кримської держави. Дуже важливо не ігнорувати того, що нам показують географічні карти. Я в тексті часто пишу не тільки «Кримська держава», а й «Кримея», бо на картах назва держави написана латиною саме як «Кримея» (Crimea), хоча самоназвою кримською мовою, як і російською, говорять «Крим» (кр. Qirim). Крім того, якщо я буду писати тільки «Кримська держава», то наші сучасники будуть вважати, що мова йде просто про сучасний «Кримський» півострів, бо за останні два століття звикли усі вже, що сучасний «Крим» — то просто півострів.

Отже, назва Крим (самоназва кр. Qirim) — це була назва величезної за розмірами держави, а не півостріва. З цього боку виглядало б дуже дивним, якщо б на півночі Криму, тобто Кримської держави, північніше Запоріжжя, функціонувало якесь величезне військове утворення, яке до цього ж було добре скоординоване та озброєне. Чи можна таке уявити, наприклад, що на півночі Італії є якісь величезні військові бази із гарматами та зброєю, де стотисячні війська існують самі по собі та не підпорядковуються державі? Або на півночі Франції, наприклад, існує автономна незалежна нічия армія? Я вважаю, що такого бути не може ані сьогодні, ані в ті часи — і не було цього тоді. Така ідея, про те що запорожці були нібіто окремою державою — це ідеологічний штамп, метою якого було звузити розміри Криму (укр. Української держави) тільки до півострову, про що багато дослідників писали і навіть пишуть досі цілі книги, наприклад Крисаченко Валентин в книзі «Історія Криму. Кримське ханство» (Київ, 2000)[347 Крисаченко]. Тобто їхнею метою було довести, що всі інші землі на півночі від півострову — то просто якись території, нічиї, а поняття народу Криму — звузити тільки до «кримських татар» в сучасному розумінні: мешканців маленького «русского» півостріву, які взагалі там ніколи не жили, а «прийшли туди з території Росії з Татарстану». Бо вони ж татари — значить з Татарстану, — це логіка сучасного росіянина (про таке писали в своїх працях Скальковський А.[348], Брун Ф.[349], Кочекаєв Б.[350], Гоман Ю.[351], Грабовський Ф.[352])[353]. В такий засіб, я впевнена, приховалося існування цілої величезної держави, коріння якої йдуть від Хозарії, тобто дуже старої держави. А також приховалося існування цілої нації, саме тому я так і назвала цю книгу — «Загублені нації». Існування стародавньої української (кримської) кипчацької нації входило в протиріччя ідеології «єдиного русского народу»[354] і слов’янства[355]. За цією ідеологією, окрім іншого, південь сучасної України називається «південною Росією»[356] та «південнорусскім степом»[357], а її мешканці — русскімі[358] і слов’янами[359]. А якісь пришлі неідеологічні татари (кипчаки-кочівники), нібито змішані з якимись іншими народами[360], тільки, мовляв, робили якісь досадні навали з Криму (тобто півострову) та керувалися ханами, які взагалі розмовляли (чомусь) тюркською[361] і підчинялися туркам[362] — ось така політична основа імперської історичної науки (примітка: фальшивої науки). Я намагаюся від неї, тобто від цих штампів, відійти. Тому деякі подібні мої гіпотези звучать не звично для нашого суспільства, яке виросло на радянській міфології, на політиці приниження не-слов’янських націй та в часи жорсткої цензури[363].

Мені дійсно здається, що історики бояться того, що козаки могли бути татарами (кипчаками), або що сучасні етнічні русскіє також були татарами (кипчаками), бо татарам під час імперії та радянщини сформували дуже негативний імідж[364] — вони завжди подаються чомусь як негативні персонажі, як якісь турецькі прислужники[365], монголи[366] або просто дикі люди[367]. Їх навіть малюють чомусь схожих на узбеків чи бурятів з плоскими обличчями (наприклад, як на картині польського художника Яна Матейко, жив у 1838—1893 рр.)[368 Матейко], в той час, коли кипчаки за своїм типом — це європеоїди[369], вони виглядають як європейці (незважаючи окремо на епікантус казахів, каракалпаків і киргизів, який вони отримали від змішання із сусідніми народами[370]). Також впевнена, що походження українських козаків — це абсолютна зрозуміла річ: вони мають кипчацьке походження, що випливає навіть з походження слова «козак»; з їхнього антропологичного типу — карих очей, чорних бровей, темного волосся; з їхнього типового одягу. Слов’янам (зокрема, нації русів) такий тип ані зовнішньості, ані одягу зовсім не притаманний. Вже багато істориків зазначали, що руси ніколи не носили шароварів[371], окрім тих, звичайно, що наймалися в добровольчу (тобто «козацьку») кримську армію. Ось, наприклад, як виглядали руси, які служили в русинській та республіканській армії (жовніри):

Жовніри

Зображення 15.03: із записів С. А. Ясинського про «польські» (тобто республіканські) війни «Polish Warfare 1450 to 1699»[372]

Козак — це той, хто найнявся в походи, а не назва нації. Тому поняття «походження» у козаків як такого не може бути, а є походження людей, що наймаються. І походження цих людей спочатку було місцевим, з цієї самої країни, яка створила всласну армію і наймала своїх громадян-захисників Батьківщини. І це все зовсім не заперечує того, що з часом в добровольчу (тобто контрактну, професійну) козацьку армію стали найматися руси (русини, рутени) та представники інших націй, що підтверджено багатьма дослідниками (Гуржій О., Сас П.)[373].

В статтях і Інтернеті[374 Крижанівська] існують гіпотези, що козаки — це корінне населення, і також, що вони походять від хозарів. Але ж, одразу це корінне населення істориками чомусь називається слов’янами — це типовий приклад страху визнати татарські (кипчацькі) коріння. В дійсності, слов’яни на території Кримського ханата, тобто Кримської (Української) держави спочатку не жили (як вони не жили ніколи і на території Московії). Корінним населенням в Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопі, укр. Україні) були кипчаки (тобто лат. татари), включаючи Кіровоградську і Дніпровську осбласті на півдні країни — незаперечно, що топоніми в цих областях мають кипчацьке походження, а це і є доказом про корінне населення. Географічні карти доказують кордони держав — ми бачимо кордони Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України), їх також не можна прото так не враховувати та ігнорувати, як це намагаються робити багато дослідників. Тобто я погоджують з тим, що козаки — це корінне населення, але ж вони не руси (русини, рутени), а нація тієї держави, що мала із Руссю (англ. Рутенією) спільний кордон на півдні: Крим (Кримська держава). Тому і пишу, що деякі дослідники саме «наполегливо» оминають це питання, бо люди бачать карти — але не хочуть бачити державу; бачать амуніцію козаків — але не хочуть визнавати її кипчацькою; бачать зовнішність козаків — але бояться визнати їхній антропологічний типаж не-слов'янським; бачать їхне місце проживання на татарських землях — але говорять про «нічиї» території; бачать тісний зв'язок козаків з татарами — але оминають це питання...

Багато українських дослідників називають сьогодні саме Русь (англ. Рутенію) «Україною», і таке історично необґрунтоване тлумачення вносить плутанину. Але якщо визнати, що Україна — це Кримський ханат (Крим, лат. Кримея, грец. Пепікопенська тартарія), тобто величезна Кримська держава від Дунаю до Кавказу і Каспію, то в цьому випадку все стає на свої місця: козаки — це українці, як і завжди було. Формула зійшлася: козаки — це українці, а Крим — це Україна. Треба тільки багатьом позбавитися страху меншовартості і визнати в собі татарські (кипчацькі) гени, а не перетворюватися на слов’янофілів[375] (від грец. phileo — люблю), тобто таких, хто настільки любить усе слов'янське, що сам хоче бути слов'янином. Для впевненості можна хоча б зробити собі аналіз ДНК на національність — кипчаки будуть вказані як «західні азіати», а слов'яни — як «східноєвропейці».

Ось ще цитата зі статті в Інтернеті про походження козаків[376 Крижанівська]: «То що взагалі робили козаки? Несподівано – не тільки розмахували гострими предметами. Мусили бути ті, хто знав, наприклад, морську справу. У фортеці Домаха, нинішній Маріуполь, базувався потужний козацький флот». Кінець цитати. Але достеменно відомо, що це і є територія кипчацької Кримської держави, а зовсім не слов'янської Русі (англ. Рутенії). А дослідники чомусь не говорять про це, тому і складається враження, що дослідники уникають цього чомусь незручного «татарського питання»[377 Крижанівська].

Далі з тієї ж статті ще одна цитата про чумаків (кримськіх торговців): «Вони, з одного боку, були найманцями, а з другого – степовими промисловцями, тобто займалися рибальством, мисливством, бджолярством на теренах прикордоння. Там, де нікого не було, жодної влади». Кінець цитати. Подібне бачення я вважаю вже повною неповагою істориків до Кримської держави, тобто до України. Чому це там не було ніякої влади? Хто сказав? Хто може таке підтвердити, що там не було ніякої влади? — Адже в реальності ми бачимо на картах чіткі кордони держави. Ми бачимо велику чисельність правителів (Додаток 1). Там була держава і була влада — татарська (кипчацька). Там були міста і селища — цілком відомі; зі своїми керівниками; там усюди є кипчацькі топоніми. І ці промисловці — це були просто місцеві корінні жителі, які жили в межах кордонів своєї кипчацької (не слов’янської) держави і за законами своєї держави — Кримського ханата, тобто України.

1648 — частина козацьких військ пішли на західну частину Русі (англ. Рутенії) в регіон, котрий колись мав назву Червона Русь (м. Львів)[378 Крижанівська]. В листопаді цього ж 1648 року українці взяли в облогу русинський Львів. Слід зазначити, що в облозі руське (русинське, рутенське) місто Львів побувало тричі: у 1648 році кримцями (українцями)[379], у 1655 — надволзькими татарами (русскіми)[380] та у 1672 — тюрками (укр. турками)[381]. Підходячи до передмість кримці (українці) спалювали русинські села[382]. Ось, наприклад, цитата з листа писаря Львівського магістрату Самійла Кушевича варшавському шляхтичу: «Спалив лише міське село Брюховичі за милю від Львова, вирубавши чоловіків і забравши в неволю білоголову стать, зупиняючи всіх, хто тікав з маєтків»[383 Єдлінська]. Кримці захопили Краківке передмістя і далі намагалися захопити Високий замок на Замковій горі[384], де ховалися містяни під прикритям мурів. Перекрили постачанні води в передмістя і в сам замок, труби кримцям показали перебіжчики[385]; в місті не вистачало їжі, вдень вмирало по «кільканадцять осіб»[386]. Самі ж львівяни підпалили передмістя, щоб ворог відступив, загинуло більше 200 львівян, але незабаром дож загасив полум'я[387 Єдлінська]. Внаслідок цієї першої облоги місто відкупилося — заплатило козакам «срібними шаблями, оздобленими рубінами, золотими пасами і декількома тисячами злотих»[388 Козаки]; за іншими даними було зібрано більше двохсот тис. червоних злотих[389 Єдлінська]. Врешті-решь Високий замок був захоплений полком Максима «Кривоніса»[390], який «жорстоко вбив там понад тисячу вбогого люду обох статей і різного віку»[391]. Захист Львову очолював руський (русинський, рутенський) магнат і воєвода Ярема «Вишневецький»[392]. Після отримання відкупу пушкарі нанесли в бік Львову 20 вистрелів (щоб випробувати гармати) і залишили передмістя, залишивши в місті довюрідного брата Богдана-Зиновія «Хмельницького» — Захарія, для догляду за містом[393 Єдлінська]. Частина козаків пішла на східний південь на Кам'янець[394]. Одним зі загоні кримців (українців) і добровольців, які приєдналися до них з місцевого населення, командував Семен «Височан»[395]. Він здобув освіту у Львівській греко-католицькій школі[396]. Відомий тим, що восени 1648 року з військовими захопив Пнівський замок (Івано-Франківська область) та віддав його місцевим селянам на розграбування[397 Харук]. Пізніше, під час війни Тюркії (укр. Туреччини) проти України (точніше, вже проти Малої Тартарії, або Криму, лат. Кримеї, грец. Перікопи, колишньої Хозарії) і Русі (англ. Рутенії), цей замок зруйнують тюрки у 1676 році[398]. Так цей замок залишився зруйнованим й до сьогодні. Пізніше Семен «Височан» з'єднається з військами Івана Богуна[399]. Інша частина кримських військ пішла на Замостя (вірогідно, це місто в сучасній Польщі), далі вони підуть східну північ, де захоплять ще північні руські (русинські, рутенські) містечка Пінськ, Мозир, Гомель тощо[400], які всі сьогодні перебувають у складі Білорусі (колишньої Литви). Богдан-Зиновій «Хмельницький» в цей час посилає послів до столиці Республіки (і Польщи одночасно)[401] — до польського міста Варшави[402 Ялуніна]. Правителем Республіки був Ян-Казимір II Жигимонтович з роду Ваза[403 Ялуніна], а правителем ВКЛР в ті часи був Януш Радзивілл (його історики називають «литовським» воєводою[404]).

В самому кінці цього ж 1648 року на Різдво[405 Руденко] за старим стилем (за новим стилем це був би вже початок 1649 року) війська Богдана-Зиновія «Хмельницького» під його особистим проводом увірвалися до столиці Русі (англ. Рутенії) до Києва[406]. В Київ увійшло біля тисячі вершників[407]. Його в'їзд з негативним сприйняттям описував автор щоденнику (сучасник тих часів) Войцех М’ясковський[408], називаючи Хмельницького майже «Антихристом»[409]. Дослідники ж імперських і радянских часів (Липинський В.[410], Грушевський М.[411], Крип’якевич І.[412], Максимович М.[413], Глобуцкий В.[414], Яковенко Н.[415], художник Івасюк Микола[416]), а також інші, вказують навпаки, що кияни зустрічали Хмельницького з радістю[417 Пивоваров] (а що ще мусили писати науковці і дослідники, які не хотіли в той час потрапити на лісоповал в Сибир або в ГУЛаг?). На цей час армія ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. Української держави) захопила майже усю Русь (англ. Рутенію), і тому на мапах того часу уся Русь включена в склад Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) (-карти).

Крим (Україна) разом із територіями Русі (англ. Рутенії) на французькій мапі вже (вперше) підписаний як «Україна» — тобто русинською назвою Кримеї (назви, перекладеної від грецької назви «Перікопа»). Це ми і бачимо на географічних картах французького інженера і картографа Гійома де Боплана 1648, 1650 і 1660 років, та на мапі Ніколаса Сансона 1665 року.

Карта 15-01. Карта «Україна» (1648) — повна карта України (Криму) і Русі (англ. Рутенії) разом під назвою Україна

Опис карти 15-02: карта «Україна» (що є русинським перекладом грецької назви «Перікопа»). Карта зображена півднем догори, півострів Таврія Херсонес (сучасний «Кримський») зображений не повністю. Автор мапи французький інженер Гійом Левассер де Боплан (той, що спроектував Кодацьку фортецю-зірку), 1648 р.

Карта 15-02. Карта «Україна» — фрагмент з назвою попередньої карти (1648)

Опис карти 15-03: фрагмент з назвою попередньої карти (автора Гійома Левассера де Боплана, 1648 р.)

(Кінець 15 глави)