Історія України і Росії

Глава 4 - Розслідування історії України і Росії. Загублені нації

Глава 4

Глава 4. ОЛЬГА (965—1087 рр.)

Чи була фальсифікація Ольги? Герої «Слово о полку Ігоревім». Багатоженство в Русі. Напад сараценів (аланів) на косарів. Косарія переносить столицю і змінює назву на «Куманія». Куманів (косарів) називають «половцями». Половецька мова. Хто такі «печеніги»? Династичний шлюб для примирення куманів із сараценами. Руська (русинська) знать приймає православ'я. Найменування держав. Змієві вали біля Києва. Утворюється нова держава: Литва. Заміна слов‘янської писемності «глаголиці» грецькою «кирилицею». Перебільшення про Новгород. Династичні шлюби русів зі славинами (новгородичами). Грецька релігія в Русі. Набіги сараценів (аланів) на русів

115. Русь. Принц Ладо-Мир

У Цвєт-Слава Іжоровича (Святослава Ігоревича) і Меланьї-Ольги I Древлянівни народився у 968 році син Ладомир-Василь «Великий» I[1]. Ім’я Ладо-Мир руською (або русинською, сучасною українською) мовою означає «лад і мир», тобто «злагода і спокій». Німці-колонізатори пізніше це ім’я вимовлятимуть як «Владимир» (нім. Vladimir) за аналогією німецького імені «Вальдемар»[2], а згодом в Україні його стануть вимовляти як «Володимир»[3] за аналогією ерзянського імені «Воло Тимер», що в перекладі з фінських мов означає «Біле Залізо»[4]. Це ім’я стало дуже популярним в Україні і Росії. Пізніше, коли Ладо-Мир (Ладомир) I одружиться з гречанською принцесою, то йому нададуть ще одне ім’я з боку нових грецьких родичів — Василь[5]. Спочатку, до того як стати правителем Русі, Ладомир княжував у містечку Новгород-Сіверському[6]. Також він став засновником міста Ладомир (Володимир-Волинський, сучасне Володимир) та міста Луцьк[7].

116. Фальсифікація історії Русі: «підміна» Ольги

Коли Ладомиру I Цвєтславовичу було 12 років, він вимушений був стати до влади після свого двоюрідного старшого брата Яри-Полка I[8], який до цього правив у віці з 17 до 25 років. Це значить, що Меланья-Ольга I була при Ладомирі I регентшею, поки він не виріс[9].

Я вважаю, що на основі цього регентства, а також з огляду на інші факти, постать тієї «княгині Ольги», що відома нам з імперської та радянської історії, російські історики (-імена) частково перебрехали. А саме:

1) вона названа княжною Ольгою — це правильно через її друге ім'я, і їй як княжні встановлено пам’ятник у Києві;

2) її назвали регентшею для малого сина — це також правильно, але імперські історики змістили акценти, бо за логікою вона повинна була бути регентшею не для Цвєт-Слава (Святослава), а для свого сина Ладомира I — про це росіяни замовчують;

3) Ольгу назвали матір’ю Цвєт-Слава (Святослава)[10] — не неправильно, бо вона була його дружиною і одночасно двоюрідною внучатою племінницею. Але російські історики друге ім’я Меланьї — «Ольга» — перенесли на мать Цвєт-Слава, яке вона нібито прийняла собі лише за день перед смертю[11]. Тобто в історії, що затверджена в Росії, Єлена (укр. Олена) «Прекраса» іменується «Ольгою», а Меланья-Ольга — тільки зменшено «Малушею»;

4) Єлену (укр. Олену) «Прекрасу», штучно прозвану істориками-фальсифікаторами (-імена) «Ольгою», називають регентшею свого сина Святослава (Цвєт-Слава), але це — неправильно, бо він був вже дорослим, коли вони разом з Меланьєю-Ольгою I стали до правління після смерті батька Меланьї-Ольги, великого князя Русі Древляна-Нізі I Олеговича («Добрині Нізкітовича, або Микитовича»). Святославу на той момент було 32 роки, а Меланьї-Ользі — 20 років.

Ось так невигадлива маніпуляція з іменем «Ольга» (Ельга) — іменем відомої руської княжни, наданого на честь іжорської бабусі, — знецінила, змінила справжню історію Русі. Знецінила тим, що заперечувала наявність саме корінних, русинських (тобто руських) правителів, а завжди натякала, що мов до Русі приходили правити тільки іноземці, з півночі, й від них пішли руські князі і русскій народ.

З терміном «русскій» теж виникла маніпуляція: пропагандисти мали на увазі не «руський» народ (нім. русинський, англ. рутенський), а саме «русскій», він же ординський в майбутніх державах Московії і Тартарії. Бо «рус» (русич, русин, рутен) — це корінний мешканець слов'янської держави Русі, а «русскій» — це корінний етнічний мешканець кипчацької держави Золотої Країни (він же сарацен, алан, ерз. буртас). Тобто руси і русскіє відносяться зовсім до інших мовних груп і дуже відрізняються за зовнішністю. Руська мова (з однією літерою «с» та м'яким знаком) — це сучасна українська, а сучасна русская мова (з двома літерами «с») — це мова сусідньої, спорідненої для русів нації славинів (новгородичів), і вона, відповідно, не є генетично рідною для русскіх (вони її просто переймуть в 1800-их роках в часи Російської імперії).

Слід зазначити, що від іноземних принцес і принців дійсно народжувалися руські (русинські, тобто якщо говорити сучасними термінами — українські) князі, але ж відбувалося таке внаслідок звичайнісіньких династичних шлюбів. Від шведської матері чи іжорського дідуся вся нація русів не перетвориться на скандинавів або фінів. І ще хочу добавити, що князів того часу не можна називати «українськими», бо країна називалася Руссю — тому князі були «руськими». І їх також не можна називати «русскімі» — бо нація сучасних етнічних русскіх в той час називалася сараценами (укр. золотоординцями). (Назва «сарацени» пізніше стане відома як просто стара східна назва мусульман.)

Сьогодні Меланью-Ольгу I, або ласкаво «Малушу», історики (-імена) називають «коханкою» чи «ворожкою» Цвєт-Слава[12]. Але це неправда, інакше Цвєт-Слав, або Святослав, ніколи не став би князем Русі — адже він отримав цю посаду тільки завдяки тому, що став чоловіком руської (русинської) принцеси. Тобто плесковська принцеса Єлена «Прекраса» для принцеси Меланьї-Ольги I Древлянівни стала свекрухою, а Меланья-Ольга I, відповідно, стала для Єлени невісткою. Через те, що Меланья-Ольга I ще була малою, коли заручилася, їй було тільки 7 років, то вона дійсно могла допомагати своїй свекрусі в якихось справах. Могла, наприклад, з нею обирати одяг, вчитися у неї вишивати, допомагати з вбранням, слухатися Єлену (укр. Олену) «Прекрасу».

Російським історикам (-імена) потрібно було перекинути походження руських (русинських) князів на столицю Новогардії, колишньої країни славинів — місто Славно (Новгород, або Великий Новгород)[13]. Причиною було те, що в майбутньому голландські колонізатори саме Великий Новгород штучно, через певну причину, на недовгий час у 1712 році візьмуть за головне місто для російської історії. Тому акцент на княжні Меланьї-Ольгі з роду Ясеневих і Древлянових не робився, і її назвали просто «помічницею», «ключницею» Єлени «Прекраси» і її сина Цвєта-Слава. Те, що саме Меланья-Ольга I (ласкаво «Малуша») — є мати і регентша Ладомира-Василя I, не викликає у європейських дослідників (-імена) жодного сумніву. Це також підтверджено у Никонівському і Устюзькому літописах[14].

Деякі дослідники (-імена) плутаються, деякі навмисно поділяють цю одну постать на дві окремі людини: тобто називають Ольгу матір’ю Цвєт-Слава, а Меланью — дружиною не Цвєт-Слава, а Ладомира I[15]. Існує ще невелика вірогідність того, що Древлян-Нізі (Добриня-Нізкітич), великий князь і малк (тобто «малек» — прем’єр-міністр) — батько Меланьї-Ольги — хотів одружитися з Єленою «Прекрасою» після загибелі її чоловіка Іжора (Ігоря) Рюриковича. Втім намір одруження залишився без успіху[16].

А це все означає, що родовід руських (або русинських) правителів йде лише по лінії русича (русина) із шведським корінням Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича й русино-хозара, також із шведськими коріннями, Древляна-Нізі I Олеговича. Й жоден скандинав Рюрик Хеммінгович «Ютландський» і «Ладозький», онук Гальфдана (Албанна) Хвітсерка «Білої Сорочки», він же принц датський і фризький, який був дідусем Цвєт-Слава, — насправді правителем в Русі ніколи не був, а був просто діячем, градобудівником у країнах Інгрії (сучасній Ленінградській області) і Славії (майбутній Новогардії, сучасній Новгородській області в складі Росії).

І син цього скандинавського Рюрика Хеммінговича — Іжор (Igor, або Ігор), який вірогідно був військовим, — не був народжений у Києві, а переїхав, чи скоріше, втік до Русі. І називати нащадків Цвєта-Слава Іжоровича («Святослава Ігоревича») «рюриковичами», як це роблять російські історики (-імена) — це дуже дивно, бо це назва просто по-батькові батька Цвєта-Слава, який не мав ані до Русі, ані до держави Новогардії, ані до майбутньої Московії, ані до Росії жодного відношення у якості правителя. Так само можна було б рід Цвєта-Слава називати «гальфдановими» — це не несе ніякого смислового навантаження.

117. Дружини Цвєта-Слава Іжоровича (Святослава Ігоревича)

Велика княжна Русі Меланья-Ольга I Древлянівна була не єдиною дружиною Цвєта-Слава. Деякі дослідники (-імена) вказують, що у Цвєта-Слава була перша дружина на ім’я Пред-Слава (Предслава), з роду Арпадів з Угорщини[17]. У неї народився син Яра-Полк I (залишався на посадах в Києві[18]), жив у 955—978 рр. Він став наступним правителем Русі. Але справа в тому, що син просто Цвєта-Слава не міг стати правителем Русі, тому що Цвєт-Слав сам по собі був не князівського роду, тобто він зовсім не мав права спадщини на престол великих князів Русі, поки не одружився з Меланьєю-Ольгою I Древлянівною. А Яра-Полк I став, тим не менш, законним правителем. Як таке могло статися?

А статися так могло тому, якщо в дійсності принцеса Пред-Слава була старшою сестрою Цвєт-Слава[19], а зовсім не дружиною. Пред-Слава вийшла заміж за Костянтина Древляновича — тобто за старшого брата Меланьї-Ольги I — законного спадкоємця великих князів Русі, і народила від нього сина Яру-Полка (Ярополка) I Костянтиновича. Тому Яра-Полк (Ярополк) I і став великим князем Русі, як наступник свого батька. Про батька Яри-Полка I — Костянтина Древляновича[20] — майже нічого не відомо, є велика ймовірність, що він рано помер.

Першою дружиною Цвєт-Слава (Святослава) в дійсності, була косарка (хозарка) на ім’я Есфірь[21], з якою у них народився старший син Хелві (Ігор або Олег)[22]. Хелві пізніше головував в західній області Русі, яка називалася «Червона Русь»[23]. Жив він у 956—976 рр. (прожив 20 років). Історики (-імена) пишуть, що Хелві Святославович загинув через козні свого двоюрідного брата — Ярополка I Костянтиновича, який був на рік старшим[24].

118. Про героїв руської (або русинської) книжки «Слово о Полку Ігоревім»

За гіпотезою львівського історика Ігоря Міцька[25], у руського (або русинського) князя Буди-Мира (Будимира)[26], який тоді правив в області «Червона Русь» (це нинішня Львівська область) була дочка, з якою одружився Хелві (Олег) косарського (хозарського) походження. Скоріше за все, він і був сином Цвєта-Слава (Святослава) і Есфірь. У нього народилася дочка Оля, або Оля-Слава[27]. Хелві (Ігор або Олег), батько Олі-Слави, був руським (русинським) і косарським (хозарським) полководцем. Історики (-імена) його називають то «Ігорем», то «Олегом»[28].

Існує вірогідність, що саме його подвиги запише Ярослав-Осмомисл Ладомиркович[29] у 1187 році в руській (русинській) художній книзі «Слово о полку Ігоревім»[30]. В книжці йтиметься про битви хозарів і русів (русичів, або русинів) проти аварів (дагестанців) та іранців (персів), а також про бої у місті Бердаа (або Барда, згідно з Кембридзьким документом)[31]. Місто Бердаа (Барда) розташоване в сучасному Азербайджані. Цей військовий похід докладно описаний східними авторами (-імена) слідами свіжих подій, зокрема арабським письменником Ібн Міскавейх[32], який жив на початку 1000-их років.

119. Багатоженство — це була норма

В Русі дійсно було прийнято мати багато дружин[33]. Це ми бачимо з опису життя та сімей відомих правителів — що у всіх них по три і більше дружин. Про це також говорить і Михайло Грушевський в книзі «Історія України-Руси. Том I»[34]. Це тривало довго, навіть і після прийняття християнства[35]. Дружини були законними, вірогідно іноді з’являлися і коханки, також історики (-імена) вказують, що мали місце і наложниці — завойовані в інших країнах жінки. Це було прийнято не тільки в Русі, але і у Московії, і навіть у німецько-французькій колонії «Російській Імперії» у 1800-их роках. Про норму багатоженства згадується, наприклад, у автора Татищева Василя в книзі «История российская»[36]. Москва : Аст, Єрмак. 2005. 568 с. Перша частина, с. 528).

При описанні подій я вказую тільки про одного, трьох, навіть про 6-8 нащадків великих князів, ханів, інязорів, оцязорів, каганів тощо. Але насправді їх було значно більше — по 20-30. Це все однозначно менше, ніж було у правителів в арабських країнах, де один шейх або емір міг мати по 70 дітей. Усі діти великого князя в Русі або кагана в Косарії (Хозарії, або Україні) займали якісь посади, очолювали міста, райони, області, міністерства, відомства, відділи, армію, військові загони тощо. Всіх їх імен ми навіть ніколи не взнаємо, тому історики (-імена) зазвичай згадували тільки про самих значущих або відомих.

120. Косарія (Хозарія, майбутня Куманія) з 965 року. Булчі I Туракович, Давид I Осипович

965—974 — Булчі I Турак-Артекович — новий каган Косарії (Хозарії), майбутньої Куманії (прийшов після Осипа I Ароновича)[37]. Жив до 974 р. Він син хана на ім’я Турак-Артек (Ортук)[38]. У Булчі народиться син на ім’я Шарій (Шарукан «Змій») Булчійович[39], який народить сина ім’я Куркулу Шарійович[40]. У Куркулу народиться син на ім’я Ясень IV Куркулович[41], майбутній каган.

974—998 — Давид I Осипович — новий каган Хозарії, майбутньої Куманії (прийшов після Булчі I Тураковича)[42]. Він син прем’єр-міністра (малка) і кагана Осипа I Ароновича і його сараценської (золотоординської, або аланської) дружини Гої-Кулькуї[43], онук сараценського хана Унгірата (Конкірата) I. Сам до цього також виконував обов’язки прем’єр-міністра, або малка. Наступним каганом буде Алпбюйюк. За правління кагана Давида I Осиповича країна змінює свою назву і стане зватися «Куманією».

121. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) змінює назву на «Куманія» (країну половців) з 969 року

969 — в цьому році на території Косарії (Хозарії, лат. Газарії) почалася вітчизняна війна після нападу сараценів (або «золотих» ординців, аланів)[44]. Під ординським натиском косари (хозари) тимчасово втрачають свої території та свою столицю місто Тана-хань (Азов, або сучасний Ростов-на-Дону, де поруч буде розташована фортеця Азов на морі) і змушені перенести столицю. Столицею стає скоріше за все місто Команія на Азовському морі (ймовірно, це сучасний Маріуполь), бо на Каталонському Атласі (Пальма-де-Майорка, 1375) ця назва виділена червоним кольором (пункт 342, карта 09-01). Нова столиця розташована в області Куманія, і назву держави змінюють за назвою нової столичної області на Куманію (англ. Cumania, Comania). Цей час історії, а саме втрату столиці і зміну назви країни, називають «падінням Хозарського каганату»[45]. Відповідно, відбулася і перша зміна назви нації.

Цілком очевидно, звичайно, що сама нація косарів (хозарів) нікуди не поділася і не зникла з хозарських земель й існує до цього часу. Косари (хозари) просто поміняли свою назву, стали «куманами», «половцями», або «чумаками» (від англійського написання cumans). І продовжували вони жити на своїй рідній землі — від гирла Дунаю до Ставропілля і Каспійського моря, і живуть там досі.

Прапор Куманії

flag-chumania

Зображення 04.01: прапор Куманії (колишньої Хозарії), як він зображений на Каталонському Атласі (Пальма-де-Майорка, 1375). На прапорі додатково золотим зображений символ кагана Тугана (укр. Сокола), який називається «Тамга» (це сокіл, ще летить вгору) й сьогодні використовується українцями-мусульманами (на Атласі тамга не зображена). Стрічки малинового кольору — малиновий колір був на стягах козаків (контрактних куманських військових), й досі є офіційним кольором Збройних Сил України

122. Руси називають куманів назвами «половці», «степовики» та «чумаки»

Величезна територія країни вздовж Чорного і Азовського морів аж майже до річки Ідель (ерз. Волга) називалася «Куманський Степ», або «Команія»[46]. В Куманії цей же степ більше відомий під назвами Поле Дика хана «Хлібороба» (по імені косарського (хозарського) хана Дика[47]), або просто «Дике Поле»[48]. Тому куманів також називали термінами «половці»[49], тобто мешканці Поля, і «степовики», тобто мешканці Степу[50]. Так їх частіше називали руси (русичі, або русини)[51].

Досить часто буде зустрічатися поняття «половецька» принцеса, або «половчанка», бо куманські принцеси, які переїжджали до Русі, називалися «половецькими» принцесами[52]. Іноді слово «половецька» історики (-імена) переписували як «полоцька», через що походження принцес помилково приписували північному руському (тобто русинському) місту Полоцьк, яке сьогодні входить до складу Білорусі[53].

Сьогодні назва «Куманія» перемістилася на південь від Азовського моря, в регіон, де тече річка Кубанка, і називається «Кубанія» (ці землі сьогодні контролюються аланами, тобто сучасними русскіми)[54].

Всього нація Куманії (Хозарії, або України) за всю довжезну 1360-літню історію своєї держави змінювала свою назву багато разів, значно частіше, ніж інші народи. Починали від старих назв «антії», «роксолани», «косари» (хозари), «кумани» (половці, укр. степовики), потім стали відомими під більш сучасними назвами — «кримейці» (або кримці), «татари», «козаки», «українці» і «хахли».

В Русі назву «cumanians» вимовляли як «чумаки», де латинську літеру «c» вимовляли як «ч». Слово «чумак» трансформувалося в «чувак»[55], що кипчацькими мовами означає «людина»[56]. Наприклад, майже так називається сучасна кипчацька нація чувашів (живуть в м. Чебоксари на річці Волга)[57]. Й надалі через певні обставини кумани будуть змінювати свою офіційну назву ще декілька разів.

Якщо підсумувати, нація мала наступні неофіційні назви:

— «половці» або «степовики», так в своїх записах називали куманів руси (русичі, або русини);

— іноземці в старовинних записах називали куманів «роксоланами»;

— з середини 1600-их років була у вжитку назва «козаки», що більше відносилося до військових й їхніх сімей, але й перейшло на весь кримейський народ, який оселився на окупованій ними території центральної Русі (після війни під проводом кримейського гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького»);

— в майбутньому колонізатори європейці — ті, які створили «Російську Імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії), — а за ними і алани (сарацени, або «золоті» ординці) називатимуть куманів-християн назвою «халки», «хакли», або «хахли», від видозміненого та русифікованого кримейського слова halq «народ»[58].

123. Куманська (половецька) мова

Стара кримейська мова називалася в ті часи «куманською», але руси (русичі, русини) називали її «половецькою»[59]. Куманська мова відома в історії під назвами «хозарська», «половецька», «козацька» та сьогодні «кримейська» (або хибне «кримськотатарська»[60]). Про куманську (укр. половецьку) мову є багато згадок в історичних матеріалах. Одна з перших відомих куманських книг буде відома з 1300-их років і називатиметься «Кодекс Куманіка» (Codex Cumanicus)[61]. Це старовинний словник куманської (старої кримейської), латини (старої італійської) і перської (старої іранської) мов. Словник був створений для торговців, бо в Куманію приїжджало і працювало дуже багато купців з Лангобардії (сучасної Італії)[62], які жили навіть цілими поселеннями на куманському півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»)[63].

124. Хто такі «печеніги»

А ось терміном «печеніги» руси (русичі, або русини) раніше називали татарську (кипчацьку) націю ногайців. Печеніги відомі тим, що робили напади на куманські і русинські поселення. Столицею печенігів, або ногайців, було місто Астар-хань, яке заснував хан Астар[64] — це сучасна Астрахань. Ногайці мали власну кипчацьку (лат. татарську) державу з назвою «Ногайська Орда»[65], тобто країна хана Ногая, яка була розташована на річці Ідель (ерз. Волга) на південь від країни Сара Орди (укр. Золотої Країни, або країни хана Сарри), на узбережжі Каспійського моря в тому місті, де річки Ідель (ерз. Волга) і Яїк (сьогодні це річка Урал) впадають в Каспійське море.

У німецько-французькій колонії «Російській Імперії» німецька влада насиллям перевела більшість куманів (укр. половців) і ногайців (укр. печенегів) на християнську православну релігію («болгарського» обряду). Тих, що зберегли іслам, стали зневажливо називати відповідно «кримськими» і «астраханськими»[66] (або юр’ївськими[67]) татарами, а православних татар стали називати «русскімі», так само, як і аланів («надволзьких татар»), московитів (мокшей), ерзян (лат. мордву) тощо.

125. Сарацени («золоті» ординці, або алани) з 970 року. Закінчення першої війни між Золотою Країною і Куманією династичним шлюбом. Унгірат (Конкірат) I

970—1120 — Унгірат (Конкірат) I — новий великий хан Золотої Країни, майбутньої Алланії[68]. Він далекий нащадок правителя Угула I і попередніх великих ханів. Приблизно в ці роки хан Унгірат був правителем сараценів (або «золотих» ординців, аланів), жив в Золотому Місті — місті Сара (англ. Sarai). Мав сина на ім’я Саїн-Тікі «Гарний» I Унгіратович і дочку на ім’я Гоя-Кулькуя[69].

Гоя-Кулькуя вийшла заміж, як про неї зазначено в пунктах 94 і 98, за косарського (хозарського) кагана Осипа I Ароновича (сина Аарона II)[70]. Унгірат (Конкірат) I саме і став відомим через це, що за нього відбувся перший династичний шлюб з відомим родом. По суті, це був перший відомий династичний шлюб між русскіми і українцями. У цей період між сараценами (або «золотими» ординцями, аланами) та куманами було підписано перший договір про ненапад та мир[71], що й було закріплено цим династичним шлюбом. Наступним правителем після Унгірата (Конкірата) I стане його син Саїн-Тікі «Гарний» I Унгіратович у 1120—1150 рр.

126. Русь з 972 року. Яра-Полк I Костянтинович, Ладомир-Василь I Святославович

972—980 — Яра-Полк I Костянтинович («Ярополк Святославович») — новий великий князь Русі (прийшов після своєї тітки Меланьї-Ольги I Древлянівни, які тільки досяг повноліття)[72]. Жив у 955—978 рр. Став до влади у 17 років й правив до 25 років, до своєї загибелі. Він син Костянтина Древляновича і Пред-Слави Іжорівни[73]. Вважається, що Костянтин Древлянович рано помер і через це не встиг правити[74]. Його дружиною і, відповідно, матір’ю Яра-Полка I була Пред-Слава Іжорівна. Вона — старша сестра плесковського принца Цвєта-Слава Іжоровича («Святослава Ігоревича»)[75], який був чоловіком великої руської княгині Меланьї-Ольги I Древлянівни. Російські історики (-імена) вдають, ніби Пред-Слава була з роду Арпадів і приїхала з Угорщини[76], стала дружиною Цвєта-Слава, і тому буцімто Цвєт-Слав — це батько Ярополка. Але в цьому моменті скоріше за все також є підміна справжньої історії Русі з боку росіян. Ярополк I Костянтинович, вірогідно, залишився рано без батька, і тому він виховувався Цвєт-Славом, тобто своїм рідним дядьком[77]. А справа в тому, що, якби він був сином не Костянтина, а Цвєта-Слава, то він не мав би права на правління державою, тому що не був би князівського роду. Бо в дійсності Цвет-Слав Іжорович (або «Святослав Ігоревич») сам не був з роду правителів Русі, а тільки одружився з руською (русинською) принцесою Меланьєю-Ольгою. Про це написано у пунктах 99 і 100.

Ярополк I мав відомих двоюрідних братів — Ладомира-Василя I («Володимира «Великого» Святославовича») й Хелві («Олега» чи «Ігоря»). Коли Ярополк I Костянтинович подорослішав, то спочатку був мером в руському, або русинському, містечку Туров (зараз в складі Білорусі)[78]. У нього від грецької (тобто візантійської) дружини народився син Святополк-Петро I Ярополкович[79].

980—1015 — Ладомир-Василь «Великий» I Цвєт-Славович (він же «князь Володимир») — новий великий князь Русі (прийшов після загибелі свого двоюрідного брата Яра-Полка I Костянтиновича)[80]. Його називали в офіційній історії ім’ям «Володимир «Великий» Святославович»[81].

При одруженні з гречанською принцесою він отримує ще одне ім’я — «Василь»[82]. Ладомир I Святославович є сином великої княгині Русі Меланьї-Ольги I Древлянівни і її чоловіка — принца Цвєта-Слава Іжоровича («Святослава Ігоревича»)[83]. Він перший князь, який, прийнявши особисто християнство[84], був коронований Папою в 1000 році[85] — це раніше навіть, аніж польський король[86]. Через цю коронацію він і отримав прізвисько «великий»[87] — як позначку про першу офіційну коронацію, що була визнана європейцями.

Наступним правителем Русі після Ладомира-Василя «Великого» I Цвєт-Славовича стане його син Яра-Слав «Мудрий» I Ладомирович у 1015—1018 рр. (буде правити двічі).

Ім’я «Ладомир» (Ладо-Мир), як ми вже казали, означає «лад»-і-«мир», тобто «злагода» і «спокій»[88]. Цим ім’ям було назване місто на західній Русі Ладомир — це Володимир-Волинський (сучасний Володимир). Сьогодні це слов’янське ім’я з подання колоніальних істориків (-імена) колонії «Російської Імперії» вимовляють ерзянською як «Воло Тимер»[89], або «Володимир», й приписують йому хибне значення «володіти світом»[90], хоча за своїм ерзянським походженням це означає «Біле Залізо»[91], де на фінських мовах «воло» — це «білий»[92], а «тимер» — це «залізо»[93].

Про великого князя Ладомира-Василя I Святославовича і його матір велику княгиню Меланью-Ольгу I Древлянівну існують також народні скази і фолькльор, пов’язаний з перевдяганням[94]. Наприклад, їхні образи у якості фолькльорної пари увійшли в українську зимову новорічну щедрівку[95].

Руська (русинська) щедрівка

народна, руською (нім. русинською, англ. рутенською, сучасною українською) мовою

Малуша ходила, Василька водила.

Васильку, мій синку, пусти у хатинку.

Я жита не жала, на боку лежала.

На боку лежала, чесний хрест держала.

...

А ви люди знайте, мені дару дайте.

Хоч хліба, хоч сала, хоч паляницю.

На добреє жито, на яру пшеницю.


Ця колядка, вірогідно, була створена як святкова й гумористична, на одруження Ладомира з його третьою, грецькою дружиною. При цьому він взяв собі грецьке третє ім’я «Василь» (після Ладо і Мира), а його мати, можливо, тримала хреста при вінчанні, бо одружувався Ладо-Мир, ймовірно, за грецьким (візантійським) християнським, незвичним для русів, обрядом.

Першою дружиною Ладомира-Василя I стала Рог-Ніда (Рогнеда) «Полоцька» (або «половецька) в 977 році[96], яка була донькою куманського хана, якого звали Рог-Воля[97], з Половецького степу, тобто з Куманії (колишньої Хозарії). Про хана Рог-Волю відомо, що він приїхав «з-за моря»[98], це означає, що його вотчиною був Таманський півострів, який був розташований саме за Азовським морем. Його імена стали основою українських прізвищ Рогач, Роговенко, Воля, Волянюк, Волянчук[99].

У Ладомира I Святославовича і Рог-Ніди Рогволівни (Рогнеди Рогволодівни) народилися діти Яра-Слав «Мудрий» «Київський» I[100], Ізя-Слав I[101], Мсти-Слав I та інші[102]. Зверніть увагу на те, що ці принци отримали друге ім’я від свого предка на ім’я «Слава», що показує, що вони з роду Славія — легендарного засновника країни славинів (майбутньої Новогардії, або «Новгородської Республіки»)[103]. Прийшло це ім'я через плесковського принца Цвєто-Слава Іжоровича («Святослава Ігоровича»), батька Ладомира-Василя «Великого» I.

Другою дружиною Ладомира-Василя I була принцеса Олава з Норвегії, від неї народилася дочка на ім’я Ладомира.

Третьою дружиною Ладомира-Василя I Святославовича у 988 році стала гречанка Анна «Візантійська» Романівна з роду Порфир (Porphyrogenitus)[104]. Вона була дочкою Романа II з Македонського дому «Porphyrogenitus» (це північна область Греції), сестрою грецького правителя Василя-Костянтина I. Саме після одруження Ладомир I взяв собі ще грецьке ім’я Василь[105], на честь імператора Греції (тобто Візантії). У Ладомира-Василя «Великого» I і Анни Романівни народилася дочка на ім’я Марія-Добронега[106].

Внаслідок такого об’єднання королівських сімей Візантія, тобто Греція, отримала постійне військове сприяння, в результаті якого за участю воїнів з Русі був сформований сумісний військовий загін «Варангійська Стража»[107]. Деяких воїнів цієї Стражи запрошували в Артанію вполювати монстра-людожера (про таке ще йтиметься далі у пункті 275)[108].

Про дітей Ладомира-Василя «Великого» I відомо, що Марія-Добронега вийшла заміж за польського князя Казимира[109]; Ладомира вийшла заміж за Бернарда «Бранденбурзького»[110]; Цвєт-Полк (Святополк) одружився з донькою польського короля Болеслава[111]; Преми-Слава вийшла заміж за угорського короля Влади-Слава[112]; Пред-Слава вийшла за чеського короля Болеслава III[113].

Загалом у Ладомира-Василя «Великого» I Святославовича було біля 11 синів[114], які з часом стали головувати в різних поселеннях по всій Русі.

988 — Ладомир-Василь «Великий» I Святославович засновує місто, що називає своїм ім’ям «Ладомир», яке нам відоме за назвою Володимир-Волинський (сучасне Володимир). Це місто стало головним містом в області, яка називалася «Волинія». Ця область виділилася на початку 1100-их років[115] зі ще більшої області — з Червоної Русі. Також у 1000 році він заснував місто Луцьк[116].

Ладомир-Василь «Великий» I був з руських (русинських, рутенських) князівських родів Ясеневих і Древлянових, та, вірогідно, став першим коронованим правителем, або Великим Князем, прийнявши особисто християнство римського обряду (іншого — латинського — тоді ще не було, бо інше виникне тільки з 1054 року після розколу церкви). Від цього моменту у нього з’являється помітка до імені — «Великий» (англ. Grand). Він був офіційно коронований 1000 року, коли до Києва приїхало посольство Священної Римської імперії на чолі з Папою Сильвестром II[117]. У 1001 році в Священну Римську імперію було направлено посольство у відповідь з Русі з подяками, як зазвичай прийнято у ново-коронованих монархів[118].

127. Православ’я

Ці всі попередні події не означають, що Русь хрестилася в християнську релігію (в латинську чи візантійську). Візантійські «ортодокси», тобто «православні», з'являться у Греції (Візантії, тобто в Республіці ромеїв) лише у 1054 році після розділу церкви[119], і цей новий напрям християнської релігії ще довго розвиватиметься. Слова «орто» «докс» з грецької мови перекладаються як «правдива» «думка»[120], звідси грецьку релігію, яка називала себе «ортодоксальною», тобто первинною, правильною, переклали руською (русинською, сучасною українською) мовою як «праве» «слово», й стануть називати «православ’ям»[121]. Грецькі митрополити, звичайно ж, приїжджали та вільно працювали і в Русі, а в майбутньому будуть приїжджати і до сусідньої Московії й Золотої Країни (сучасної Росії) з дозволу місцевих правителів, і будувати там свої монастирі з храмами. Про таке ж саме пише і дослідник Яворський Матвій у книзі «Нарис історії України»[122] (Аделаїда : Видавництво Книга. 1986, перевидання київського видання 1923 року, 203 с., с 86.), що офіційне повне хрещення Русі та хрещення киян в річці Дніпро наче в 988 році — це просто легенда[123], яка виробилася потім у церковних колах. Таку легенду змогли заснувати тільки на тому факті, що сам Ладомир-Василь, його мати (Меланья-Ольга I Древлянівна) та наближена еліта охрестилися в християнську релігію грецького (або візантійського) обряду[124].

128. Славини (майбутні новгородичі) з 989 року

989 — поселення Славно в країні славинів набуває статус міста[125]. На честь цього в головному місті славинів (майбутньому Новгороді Веліка, або Великому Новгороді) на Владичному Дворі був побудований перший язичницький храм з дубу, з 13-тьма верхами[126]. Зазвичай поселення ставали містами саме з будівництвом першої церкви, або храму[127].

129. Волзькі булгари приймають іслам з 992 року

992 — цього року країна волзьких булгарів (м. Казань) прийняла мусульманську релігію[128]. Сьогодні волзька Булгарія називається «Татарстаном» і наразі має статус автономної республіки в складі Росії. Столиця — місто Казань, колишня Кассіана[129]. У нещодавній історії булгарів називали умовною назвою «казанські татари»[130], відносяться вони до кипчацької (лат. татарської) національної й мовної групи[131], тобто є генетичними родичами чувашам, сараценам («золотим» ординцям, або аланам), куманам (хозарам, або половцям), ногайцям (або печенігам), моголам (або ясам), сибірякам тощо. Їхня столиця розташована у тому місці, де річка Кама з’єднується з річкою Ідель (ерз. Волгою).

130. Куманія (колишня Хозарія) з 998 року. Куманські прізвища на «-юк»

998—1055 — після правління кагана і малка Куманії Давида I Осиповича, за правління якого країна змінила свою стару назву «Косарія» (Хозарія, лат. Газарія) на «Куманія», наступними каганами Куманії були Алпбюйюк, Елтуган, Елбюйюк, Куркул[132]. Зверніть увагу на те, що закінчення «-юк», «-ук» з часом стало традиційним закінченням сучасних куманських прізвищ[133].

Нагадаємо, що Косарію (Хозарію) перейменували на «Куманію» в 969 році після перенесення столиці. Столицю Тана-хань (майбутнє місто Азов, сучасний Ростов-на-Дону, де поруч буде розташована фортеця Азов на морі) перенесли зі столичної області «Хозарії» (Газарії) в область Кубанію, з центром в місті Команія (можливо це сучасний Маріуполь). За назвою нової столичної області одразу ж змінилася назва країни й нації. Пізніше назва Куманія (Кубанія) закріпиться в південній частині держави[134], там, де сьогодні розташовані куманські міста Краснодар і Ставрополь (тимчасово окуповані ще більшовицькою Радянською Росією з 1920 року).

998—1036 — у цей час принц Мсти-Слав Ладомирович (або «Мстислав Володимирович»), який мав русино-куманське походження, був керівником однієї з куманської області[135]. Він — син київського руського (русинського) великого князя Ладомира-Василя «Великого» I Святославовича й куманської принцеси Рог-Ніди «Половецької» Рогволівни («Рогнеди «Полоцької» Рогволодівни»)[136]. Відомо, що він поїхав до куманського (хозарського, або українського) діда і став керувати на Таманському півострові на території Куманії (колишньої Хозарії)[136]. Тобто, хан Мсти-Слав Ладомирович керував на землях своїх родичів за материнською лінією[138], що у такому разі виглядає цілком логічно, — і це відкидає версію російських істориків (-імена) про те, нібито його мати була з руського (русинського) міста Полоцьк[139], яке сьогодні перебуває у складі Білорусі. Відомо, що його дід Рог-Воля приїжджав до Києва «із-за моря», тобто, з моря, а море розташовано саме у Куманії, а не в сучасній Білорусі[140]. І «із-за моря» можна приїхати, якщо їхати саме з Таманського півострову, який розташований за Цобачим (Азовським) морем.

131. Правила, за якими надавалися найменування державам

Щоб зрозуміти, чому раніше назви країн іноді змінювалися, треба дещо знати. Починаючи з формування перших держав, назви новим країнам давалися за певним логічним принципом. Якщо зрозуміти, за яким принципом раніше давалася назва державам, то стане ясно, чому Русь стала називатися «Україною», куди поділася «Хозарія», та чому Алланія стала московицькою Тартарією, а Московія — «Білою Руссю», і як Біла Русь врешті-решт стала Росією.

Спочатку назва народності бралася від імені одного з перших найбільш яскравих та активних прабатьків племені. Кілька племен, однорідних за походженням, мовою та традиціями, формувалися в народність, однорідні народності — в єдину націю, а нація вже формувала згодом власну державу, якщо встигала це зробити, поки її не завоювали сусіди.

Далі, кожна держава мала одну або кілька областей. Назви областей спочатку могли співпадати з першою назвою племені, а також з іменами яскравих особистостей-лідерів. У більш пізні часи області часто отримували назви від географічних особливостей місцевості. Спочатку в одній державі могло бути одна, дві, щонайбільше три області — це залежало від розміру країни.

У кожної нації, звичайно ж, існувало своє перше місто, яке ставало головним центром життя всієї країни і називалося «метрополією», а по-сучасному — «столицею». Друге місто, яке будувала нація, здебільшого називалося Новим Містом. У кипчаків ця назва походить від слова «городити», «загороджувати», тому кипчацькі міста називали городищами, горо́дами. Якщо ви уважно вивчите карти різних країн Європи, то побачите, що в багатьох країнах є міста місцевими мовами «Neustadt», «Nové Mesto», «Новгород», «Newcastle», «Newtown», «Nevanlinna», «Нієшанц» тощо.

Назва першого і головного міста країни зазвичай надавалася за іменем його засновника та першого правителя в цьому місті. Наприклад, згідно зі старовинними літописами, місто Київ став розбудовувати глава племені на ім’я Кий, Париж — голова племені Парісій (став офіційно столицею в 987 році), Краків заснував Крак, Рим — Ромей тощо. Тобто назва міста спочатку не повинна збігатися з назвою країни чи області. Такий збіг відбувається дуже рідко і тільки в тому випадку, якщо місто штучно перейменовують за назвою держави, як це сталося, наприклад, у Бразилії — місто Бразиліа[141], у Московії — місто Москва, і зустрічається таке явище в історії не раніше середини 1400-их років.

Головною центральною областю держави завжди вважалася та, де була розташована метрополія (столиця). А назва головної столичної області спочатку збігалася із першою назвою всієї нації, тобто в давнину завжди бралася від назви нації. А вже від назви столичної області — бралася перша назва держави.

Отже, наведемо приклади утворення назв держав. Якщо взяти історію Франції — вся її територія раніше до 400-их років називалася «Галлія» (або «Кельтіка»)[142]. З початком н. е. ця земля почала заселятися гальськими та франкськими племенами[143] (деякі джерела стверджують, що франки — це предки сучасних німців, але це недостовірно[144]). На цій території з’явилися три великі області (або герцогства) — Франкія у 400-их роках[145], Бургундія[146] і Аквітанія у 500-их роках[147]. Метрополія (столиця) була розташована в частині під назвою Франкія (Франкське, або Західно-Франкське Королівство). З 843 року вся держава офіційно стає «Францією» — за назвою столичної області[148], окупувавши частину земель кельтів. Сьогодні столична область називається «Іль-де-Франс» (укр. Острів Франція)[149].

Початкові історичні області, наприклад, Чехії — це Боемія, Моравія і Сілезія[150]. Столиця місто Прага була розташована в області Боемія, і відповідно, ще в 1300-их роках країна носила офіційну назву «Боемія»[151]. Пізніше в області Боемія виділився «Середньочеський Край»[152], у ньому залишилася і столиця. Після цього держава перейменувалась із Боемії (Богемії) в Чехію — за новою назвою столичної області.

Хорватія, наприклад, спочатку ділилася на Істру, Славонію і Ліку. У столичній області Славонії, де розташована столиця місто Загреб, виділилася область Хорватське Загір’я[153]. Звідси — і нова назва, яку пізніше отримала країна.

Є в цьому правилі і винятки. Наприклад, першою столицею Польщі завжди було місто Краків[154], і спочатку основна область називалася Польщею. Пізніше вона подробилася на Великопольську, Малопольську тощо. Тобто назва країни походить саме від «Польща». Але пізніше, коли столицю перенесли до міста Варшави в 1569 році[155], столичною областю виявилася Мазовецька область[156], але назва держави при цьому не змінилася і досі. І, звичайно, останні приблизно 100 років це правило вже не діє, тому що, наприклад, деякі області подрібнилися ще на менші області та взяли однойменні назви своїх центральних міст. Таким прикладом є столична Київська область[157] в Україні тощо.

Знання цього правила є дуже важливим, тому що ми побачимо, як протягом своєї історії багато держав по кілька разів змінюють свої назви. Зокрема, деякі країни змінювали свою назву по 3-5 разів, і ми повинні розуміти, чому це сталося і за яким принципом. Отже, згідно мого спостереження, назва всієї держави залежала від того, як називалася столична область:

— якщо столична велика область роздробилася на менші — назва країни змінюється на назву тієї області, в якій залишилася столиця;

— якщо столицю захопили вороги, і через це столицю довелося перенести в іншу область — то назва країни теж змінюється вже за назвою нової області. Наприклад, саме так держава Хозарія (лат. Gazaria) стала Куманією;

— якщо столицю спіткали потоп (наприклад, у місті Венеції)[158] або пожежа (наприклад, у місті Москві в 1547 році[159]) — то столицю переносять в іншу область, і одразу змінюється назва держави за назвою цієї області.

Зміна назви країни поступово або відразу спричиняє зміну назви всієї нації. Тобто назва всього народу також одночасно змінюється за новою назвою країни, наприклад: були кастильці — стали іспанці[160], були боеми — стали чехи[161], були ломбардці (лангобарди) — стали італійці[162] тощо. І так далі. Звісно, ​​трапляються і винятки, наприклад: Польща[163], Франція[164], Англія[165], Вірменія[166], Башкортія[167], Велика Югра[168], Тюркія[169] (укр. Туреччина) — назви цих країн сьогодні звучать так само, як і в історичних джерелах вісімсот років тому.

Якщо ви розібралися, як працює цей принцип, то надалі зможете легко зрозуміти, як і коли одні назви трансформувалися в інші, чому на карті Європи деякі нації раніше називалися інакше, ніж зараз. А також стане зрозумілішим, чому назви деяких держав «переповзли» на сусідні країни (наприклад, назва Україна «переповзла» від хозарів на Русь, назва Росія — від новгородичів на Московію тощо).

132. Русь. Укріплення навколо Києва «Змієві вали»

За часів великого руського, або русинського, князя Ладомира-Василя «Великого» I Святославовича навколо столиці слов’янської держави Русі міста Києва побудували систему укріплень проти набігів сараценів («золотих» ординців, тобто аланів, ерз. буртасів, «надволзьких татар») і печенігів («астраханських татар»)[170]. Ця система називалася Змієвими Валами[171], за їхнє будівництво відповідав голова міста Кожум’яка[172]. Кожум’яку називають сьогодні героєм і богатирем[173], вірогідно, він був на кшалт сучасного мера Києва Кличка і його брата, яких за їх статурою також можна назвати богатирями, і які також стали на захист міста від чергового нападу татар (аланів, печенігів), монгол (бурятів), аварів (дагестанців), сибірської й іншої орди у 2022 році. І до речі, Змієві Вали, що були збудовані предками, допомогли нащадкам в обороні столиці Русі-України навіть через 1000 років[174].

У 1001 році князем однієї з областей Русі, або, можливо, Київського князівства був Малесклод[175]. До нього приїжджав Едуард (син англійського короля Едмунда). Про це йдеться в Англійській «Хроніці»[176] Роджера з Хаведена[177].

133. Литвини створюють свою державу з 1009 року. Деякі правителі

1009 — країна литвинів в ці часи створює перший Закон і, відповідно, отримує риси держави[178]. Відомими великими князями (тобто правителями) Литви були і стануть такі: Пале-Мон (1050—1100)[1179], Кунос (1100—1150)[180], Киерн (Кирнус, 1150—1197)[181], Живібимт (1197—1220)[182], Эрджівил (1220—1240)[183], Мін-Гайло — перший визнаний латинським папою князь (правитель) Литви (він же «Міндовг I», 1240—1263)[184], Скір-Мунт (1263—1283)[185], Тронята (1283—1316)[186], Рін-Гольт (1316—1341)[187], Мін-Довг II (1341—1360)[188], Оль-Герд (Ольгирд) Гедимінович (1360—1365)[189], Скір-Монт (Сигізмундт) I Кейстутович (син Кий-Стутія, брат Вітовта, небож Оль-Герда, 1365—1430)[190], Гілігін (син Скір-Монта, 1430—1460)[191], Роман (син Гілігіна, 1460—1490)[192], Тройден (син Романа, 1490—1545)[193] тощо.

134. Русь з 1015 року. Яра-Слав «Мудрий» I Ладомирович, Святополк-Петро I Ярополкович

1015—1018 — Яра-Слав (Ярослав) «Мудрий» I Ладомирович — новий великий князь Русі (прийшов після свого батька)[194]. Правитиме двічі. Він син Ладомира I «Великого» Цвєт-Славовича (Святославовича) і куманської принцеси Рог-Ніди Рогволодівни «Половецької»[195]. Мав дружину Інгігерду[196] («Ірину»[197], або «святу Ганну»)[198]. У нього народились діти — Ілля, Ладомир, Ізяслав-Дмитро I, Свято-Слав, Всеволод I, Ігор, В’яче-Слав, Єлисавета, Анастасія, Ганна, Агата[199].

1018—1019 — Святополк-Петро I Ярополкович — новий великий князь Русі (прийшов після свого троюрідного брата Яри-Слава «Мудрого» I Ладомировича)[200]. Він син великого князя Яри-Полка I Костянтиновича («Святославовича») і його грецької дружини, онук Древляна-Нізі I Олеговича. Своє друге ім’я «Петро» він отримав, вірогідно, від родичів своєї грецької матері[201]. Був вихований Ладомиром-Васильом «Великим» I Святославовичем, через що його іноді називають сином Ладомира-Василя[202].

1019—1054 — Яра-Слав (Ярослав) «Мудрий» I Ладомирович — вдруге новий великий князь Русі (прийшов повторно після свого троюрідного брата Святополка-Петра I Ярополковича). До цього правив у 1015—1018 рр. Наступником стане його син Ізяслав-Дмитро I Ярославович у 1054—1068 рр.

У Яри-Слава «Мудрого» I, як вже було зазначено раніше, була дружина Інгібьорг (або Інгігерд, вона ж «Ірина» та «свята Ганна») Олафсдотір (Ingibjörg Olafsdottir) «Шведська»[203]. Ім’я Olafsdottir означає «донька Олафа» — її батьком був Олоф Еріксон[204] «Король Шотландії» Шведський (Olaf Iii Eriksson «Skötkonung» Van Zweden[205], син Еріка «Переможця»[206] і Свято-Слави «Познанської»[207]), а матір’ю — Астрід (Інегрід) Оботріт[208]. На європейський манер ім’я Яри-Слава вимовляли як Георгій («Юрій»)[209]. У Яри-Слава і Інгібьорг народилися діти — Ладомир (правив в Новгород-Сіверському)[210], Анастасія-Агмунда[211], Ізяслав-Дмитро I Ярославович[212] (правив в Києві, стане великим князем), Святополк «Київський», Ганна-Агнеса «Київська» Ярославівна[213], Всеволод I Ярославович (правив у Переяславі, стане великим князем[214]), Єлизавета, Ігор (правив в Ладомирі, сучасному Володимир-Волинську[215]), В’ячеслав (правив в Смоленську[216]) та Ілля (правив в Чернігові[217]).

Відомо, що Ганна-Агнеса «Київська» Ярославівна (або Ганна «Руська», «Анна Київська») вийшла заміж за короля Франції Генрі I з роду Катепінгів, з яким у них народилися відомі сини — майбутній король Франції Філіп «Любимий» I та Хьюго «Великий» Бургундський[218]. Анастасія-Агмунда вийшла заміж за угорського короля Андраша I та народила від нього наступного короля Угорщини Соломона I[219]. Ізяслав-Дмитро I одружився з сестрою польського короля Гертруді, в них народилися Мстислав (правив в Полоцьку[220]), Євпраскія та інші[221]. Єлизавета вийшла заміж за норвезького короля Гарольда III[222], а після його смерті — за короля Данії Свенда Естрідзена[223], де її називали Еллісіф «Київська»[224], і в них народився син Тругілс[225]. Всеволод одружився з донькою грецького (візантійського) короля Костянтина XIX з роду Мономаха — з Анастасією-Марією «Мономах»[226]. У Всеволода і Анастасії-Марії з роду Мономах народилися син Ладомир-Мономах II Всеволодович та донька Ганна-Янка Всеволодівна[227].

Як ми бачимо, руси (русичі, або русини) тоді активно одружувалися з іноземцями й емігрували, точнісінько як вони це роблять і сьогодні.

За правління Яра-Слава «Мудрого» I Ладомировича були побудовані міста Біла Церква (1032 р.)[228], Корсунь, Богуслав, Юр’їв[229]. У Києві побудували Золоті Ворота[230] — парадний вї’зд до князівського центру. При Яра-Славі «Мудрому» I внесли зміни до першого Закону Русі — «Руської правди»[231]. В країні головною стала християнська релігія[232] та почав працювати перший руський (русинський) митрополит[233]. На честь цього за його правління на місці грецької церкви, збудованої у 1011 році[234], звели великий храм під назвою Софійський собор[235].

Усюди будували школи, люди навчалися писемності, про це навіть свідчать так звані «графіті» — написи на стінах Софійського Собору й інших будівлях[236]. Активно вивчали іноземні мови, граматику і риторику, тобто вміння красиво говорити[237]. В ті роки в Русі було вже сотні містечок та поселень[238], вони усі називалися «руськими» містами (але зауважте, що не русскімі (тобто ординськими, аланськими) містами, як про це сьогодні розповідають в російській історії)[239].

Пересічні руси (русичі, або русини) й кумани (колишні хозари) за тих часів активно займалися господарством, вміли вже добувати руду[240], виготовляли металеві приладдя і прикраси (ковальство)[241], шили одяг зі шкір (чинбарство), стригли вовну з овець (кушнірство)[242], виробляли посуд з глини (гончарство), виготовляли з конопель та льону тканини (ткацтво)[243], з дерева виготовляли діжки (бондарство)[244].

1036 — у цьому році на східну частину Русі зробили набіги печеніги (або «астраханські татари») з північного Прикаспію[245]. У боях проти них загинули три сини Ладомира-Василя «Великого» I Цвєт-Славовича (Святославовича)[246].

135. Слов'янська писемність «глаголиця»

У Софійському соборі влаштували релігійну бібліотеку[247]. Книги ще не друкували, тому повсюди в Русі в так званих «скрипторіях»[248] працювали майстри з переписування манускриптів й книжок з грецької мови[249]. Збереглися Реймське Євангеліє (написане наполовину слов’янською глаголицею та наполовину старою «грецькою кирилицею»[250]) та Остромирове Євангеліє (написане старою «грецькою кирилицею»).

Русинська глаголиця

glagolysja

Зображення 04.02: русинська глаголиця. У дужках через кому: русинська нова «грецька кирилиця», грецькі букви, русинська стара «грецька кирилиця»

На мою, авторську думку, українській мові слід відійти від модифікованої грецької писемності, яка зветься у нас «кирилицею» й увійшла в моду в XIV столітті[251], та повернутися до глаголиці (але, можливо, більш спрощеного шрифту). Про виникнення «грецької кирилиці» написано у пункті 81. «Латиниця» ж виникла на основі етруського письма[252] (давньої нації, яка до н. е. жила там, де зараз розташовані народи германської мовної групи[253]), з більш пізнім впливом грецького письма. Сьогодні існує багато пропозицій, перекласти українське письмо на латиницю[254], щоб бути ближче до цивілізованого світу. Але латиниця не робить країни більш розвиненими, ми це можемо бачити на прикладі Тюркії (укр. Туреччини) чи Індонезії, й навпаки, не завдяки латиниці країни розвиваються, що видно на прикладі Японії, Китаю чи Об’єднаних Арабських Еміратів тощо.

136. Примітка про термінологію з подвійними власними іменами і подвійними «по-батькові»

Як ви звернули увагу, у деяких діячів у якості по-батькові я додаю подвійне ім’я батька, наприклад, «Ясеньколович». У випадку, коли виходить «Яра-Славович», «Цвєто-Славович», «Яра-Полкович», «Оль-Гердович» — то це звучить гармонійно, бо ці імена злилися сьогодні в одне ціле. Тобто Яра-Полк став просто «Ярополк», Цвєт-Слав став просто «Святослав», Рог-Воля став «Рогволод» тощо. Але визнаю, що поєднання Ладомир-Мономахович справді звучить трохи дивно. Теоретично, ці імена по-батькові повинні звучати традиційно як просто Ладимирович/Ладомирович (Володимирович), Ізяславович тощо. Але, враховуючи, що діячів у нас дуже багато, що часто зустрічається декілька Ладомирів, Ясенів, Ізяславів, Іванів, то стає іноді важко ідентифікувати і їх самих, і їхніх дітей.

Наприклад, якщо написати просто «Юрій Володимирович», то ми й гадки не маємо, який же з «Володимирів» його батько, і хто той Юрій. А якщо ми напишемо Юрій-Георг Ладомир-Мономахович, то вже легше запам’ятати, що це Юрій «Довгорукий», син великого князя Русі Ладомира-Мономаха II.

Якщо написати просто «Дмитро Іванович», то пересічний читач, який не історик, і гадки не буде мати, що йдеться про сина Івана-Красного II. Так само, якщо написати «Іван Іванович», то й ніхто й не здогадається, що мова йде про Івана-Красного II Івана-Калитовича, сина Івана-Калити I Даниловича (або «Кулхана I Данійовича»).

Те ж саме і з власними іменами: наприклад, є Ізяслав-Дмитро, а є Ізяслав-Пантелеймон, є Василь-Габрієль і є просто Василь, є Мстислав-Гарольд і є просто Мстислав, є Іван-Калита і просто Іван (Іоанн), є Лев-Онуфрій і просто Лев.

Тому, саме для кращого розпізнавання наших героїв, я в окремих випадках вказую повністю їхні подвійні імена по-батькові. Це не зовсім легко читається, та є не зовсім правильним з літературного погляду. Також це довго і складно, наприклад, Святополка Ізяславовича ми записуємо як «Святополк-Михайло II Ізяслав-Дмитрович». Але з іншого боку це дуже практично. Так писати значно зручніше для того, щоб почати цих діячів і правителів хоч трохи розрізняти в цій книзі і навіть декого запам’ятати.

137. Про «київський престол«

Варто зауважити, що історики (-імена) часто плутають поняття «київського престолу» з «престолом Русі»[255]. Про деяких князів пишуть, що вони «зайняли київський престол»[256], наприклад про умовних «Бориса», або «Дмитра». Або, що престол «дуже швидко зайняв», наприклад, «Ярослав». Справа в тому, що в ті часи також існували окремі посади. Посада правителя Києва як міста — це був «київський престол». Посада правителя київського регіону — це також був «київський престол». Великий князь усієї Русі також фізично жив і працював у Києві, тому про нього також можна було сказати, що він займає «київський престол». Але це все різні посади, і різні люди. І вони зовсім не вбивали постійно один одного, щоб «зайняти київський престол», як це описують російські історики (-імена)[257]. Вони просто назначалися великим князем або міністрами, яких також було дуже багато з числа князів. І навіть про головного міністра (малка) також можна було б умовно сказати, що він займав «київський престол». Тому ота вся «кутерьма» та «міжусобиця»[258], про які пишуть саме російські історики (-імена) про Русь — це просто пропагандистський погляд на речі, нав’язаний московитам та тартарам (русскім, колишнім аланам, сараценам, або «золотим» ординцям), які сьогодні ще просто не здатні зрозуміти демократичні процеси в Русі.

138. Славини (майбутні новгородичі) з 1046 року. Династичний шлюб з русинським принцем

1046 — принц Ладо-Мир Ярославович (син великого князя Русі Яра-Слава «Мудрого» I Ладомировича), одружився зі славинською (новгородською) принцесою[259]. Її звали Ода Остромирівна[260], і вона була дочкою правителя країни славинів на ім’я Остромир і його дружини Феофани[261], а також сестрою воєводи на ім’я Вишата Остромирович. Вишата Остромирович матиме синів на ім’я Ян і Путята[262]. Відомо, що на весілля принца Ладо-Мира Ярославовича і принцеси Оди Остромирівни до міста Славно (майбутнього Великого Новгороду) приїжджав сам великий князь Русі Яра-Слав «Мудрий» I Ладомирович і його дружина Інгігерда (Ірина, або «свята Ганна»)[263]. Нагадаю, що Новогардія («Нова Гардаріка», або Славія) — це була окрема слов’янська держава, зі своїми кордонами, власною нацією і мовою, хоча через династичні шлюби її вдають за частину Русі[264].

139. Русь. Країна приймає християнство з 1051 року

1051 — цього року Русь цілком офіційно впроваджує в державі християнську релігію[265]. Руську (або русинську) християнську церкву візантійського обряду очолив русич (русин) Іларіон[266]. Руссю в той момент правив вдруге великий князь Яра-Слав (Ярослав) «Мудрий» I Ладомирович. Саме за прийняття і офіційне впровадження в країні християнської релігії його й прозвали, на мою думку, «мудрим».

Звичайно, греки активно просували впровадження християнської релігії в Русі вже давно, починаючи ще за правління Ладомира-Василя «Великого» I Святославовича, який перший з русів охрестився для себе в християнську релігію у 988 році[267]. Грецькі місіонери збудували тоді в Києві дві грецькі (візантійські) церкви[268]. Одна була там, де зараз стоїть Софіївський собор, а друга — церква Пресвятої Богородиці (Десятинна)[269]. І в цих церквах вже декілька десятиліть працювали відряджені грецькі митрополити Феопемпт та Кирило[270]. Але вся країна до того християнською офіційно не була.

Офіційний перехід русами (русичами, або русинами) на християнську релігію відзначили будівництвом великого храму в столиці Русі Києві: його звели на місці старої грецької церкви і він сьогодні називається Софіївським собором[271]. Чернець Антоній в цей же час заклав будівництво Печерського монастиря[272].

Російські колоніальні історики (-імена) приписали «хрещення Русі» батьку Яра-Слава (Ярослава) «Мудрого» I Ладомировича — Ладомиру-Василю «Великому» I Святославовичу (Володимиру Святославовичу)[273]. Але така гіпотеза була виведена тільки з того, що одна з його дружин була гречанкою, і що він отримав в подарунок корону від латинського Папи. Але на гречанках одружувались і до цього. А ось щоб отримати корону (що є ще не доказаним фактом, а більше гіпотезою), то він дійсно міг особисто прийняти християнство, як колись для себе особисто прийняв єврейство косарський (хозарський, або український) каган Обадій I. Про те, що саме Ярослав «Мудрий» остаточно затвердив християнство в Русі[274], можна знайти, наприклад, в книзі Історія України[275], короткий курс, автор С.М. Бєлоусов (Академія наук Української РСР, Київ, 1940)

140. Русь з 1054 року. Ізяслав-Дмитро I Ярославович

1054—1068 — Ізяслав-Дмитро I Ярославович («Ізяслав Ярославович») — новий великий князь Русі (прийшов після свого батька)[276]. Він син Яра-Слава «Мудрого» I Ладомировича і шведки Інгібьорг (Інгігерди, або Ірини, «святої Ганни»). Його дітьми були Мстислав, Ярополк II, Святослав (буде мером Києва), Святополк-Михайло II[277].

Тимчасовим наступником стане його двоюрідний племінник Всеслав Брячеславович[278], онук Ізя-Слави Ладомировича (брата Яра-Слава «Мудрого» I Ладомировича) у 1068—1069 рр., після чого Ізяслав-Дмитро I Ярославович знову повернеться до княжіння[279].

141. Куманія з 1055 року. Осолюк (Асадук) I Андрійович, Етлук I Осолюкович

1055—1061 — Осолюк (Асадук) I Андрійович — новий каган Куманії[280]. Він син Андрія[281]. Народив Теофану (народилася у 1064 р., одружилася на Олегі-Михайлі Святославовичі, князі Чернігівському)[282]. Мав сина на ім’я Етлук I Осолюкович, який стане його наступником у 1061—1071 рр.

1061—1071 — Етлук I Осолюкович — новий каган Куманії (прийшов після свого батька Осолюка (Асадука) I Андрійовича)[283]. Народив принцесу, яка одружиться з ерзянським князем з країни Артанія (лат. Мордовія) Роштою Тюштевичем (або «Ростиславом Ярославовичем»)[284], який житиме до 1155 р. У них в Артанії народиться син Гліб, який одружиться з Євросінією і народить дочку Афанасію[285]. Наступником каганом стане Ясень (Осип, Асеп) IV Куркулович у 1071—1090 рр.

142. Русь з 1068 року. Набіги сараценів («золотих» ординців)

1068 — на руські, або русинські, поселення зробили набіги сарацени (або «золоті» ординці, вони ж алани, ерз. буртаси)[286]. Проти них руси (русичі, або русини) провели бій на річці Альта[287]. Сараценський (аланський) полководець Шару-Хан попав до русів у полон[288].

1068—1069 — протягом семи місяців великим князем Русі був Всеслав Брячеславович[289]. Він онук Ізі-Слава Ладомировича (брата Яри-Слава «Мудрого» I Ладомировича), князь, який до цього правив в руському місті Полоцьку (сьогодні це місто в складі Білорусі). Правив Руссю він тимчасово, поки не повернувся з поїздки до Європи[290] його двоюрідний дядько Ізяслав-Дмитро I Ярославович.

1069—1078 — Ізяслав-Дмитро I Ярославович продовжує правління в Русі. У 1078 році він гине[291]. Наступником стане його син Яра-Полк II Ізяслав-Дмитрович у 1078—1087 рр.

143. Куманія з 1071 року. Ясень (Осип, Асеп) IV Куркулович

1071—1090 — Ясень (Осип, Асеп) IV Куркулович — новий каган Куманії[292]. Він син кагана Куркулу I, онук Шарія (Шарукана «Змія«)[293]. Відомий під іменами «Ashena»[294], «Ashihna»[295], «Assena»[296], та на сході має аналоги «Yang-Su Tu-Liu»[297], або «Yangsu Tegin»[298]. Вірогідно, його батько Куркулу I був дуже багатим і запасливим, через що його ім’я перетворилося на українське слово «куркуль»[299], що означає заможну людину. Його дітьми були: сини Тугор «Куманський» I Ясеневич (народить Босняка I)[300], Аепа II Ясеневич (народить Беглука I, принцесу Агнею-Ганну Аепівну)[301], Шарукан «Змій» (мав синів Сирчана та Атрака)[302], Балуш, Таз, Сугра, донька Боняк (матиме сина Севенча, який стане гетьманом куманського війська)[303]. Мав братів на ім’я Бегубаз та Сакз[304]. У 1082—1099 рр. Шарукан «Змій» заснував містечко Шарукань неподалік від сучасного міста Харкова[305].

Балуш Ясеневич був прем’єр-міністром[306]. Куманською (половецькою) мовою ця посада називалася «калга» (застаріле «малек», «малк»), а руською, або русинською (сучасною українською) — «володар» (господар)[307]. Сучасні російські історики (-імена) називають його «половецьким» ханом, але ми вже з вами знаємо, що «половці» — це одна з назва куманів (від назви області Дике Поле — сучасні Донецька і Луганська). З Балушем укладав договір про співробітництво руський (русинський) великий князь Всеволод I Ярославович[308]. Гетьманом (тобто воєводою) в цей час був хан Тугор (або Тугарін)[309]. За його правління відома битва проти угорців на Вагрі[310]. Також гетьманом був Алтунопа[311], він загинув у битві проти русів. Наступним правителем Куманії після Ясеня (Осипа, Асепи) IV Куркуловича стане його син Тугор «Куманський» I Ясеневич у 1090—1100 рр.

144. Русь з 1072 року. Яра-Полк II Ізяслав-Дмитрович, Всеволод I Ярославович

1072 — цьогоріч великий князь Русі Ізяслав-Дмитро I Ярославович проводить Вишгородську нараду[312] (Вишгород — це містечко на півночі біля Києва) — великий з’їзд усіх князів і митрополитів Русі. Затвердили поправки до Закону, так звані «поправки Ярославичів»[313].

1078—1087 — Яра-Полк II Ізяслав-Дмитрович — новий великий князь Русі (прийшов після свого батька)[314]. Він син великого князя Ізяслава-Дмитра I Ярославовича і польської принцеси Гертруди Мешківни[315], сестри польського короля Казимира. Мав дружину на ім’я Кунегунда фон Орламюнде, з якою народили дітей — Яра-Слава, В’яче-Слава, Анастасію[316].

1087—1093 — Всеволод I Ярославович — новий великий князь Русі (прийшов після свого небожа (племінника) Яра-Полка I Ізяслав-Дмитровича)[317]. Він син великого князя Яра-Слава «Мудрого» I Ладомировича та брат великого князя Ізяслава-Дмитра I Ярославовича.

Він мав за першу дружину Анастасію-Марію Костянтинівну з роду Мономах[318], яка була дочкою грецького (візантійського) короля Констянтина XIX Мономаха[319]. З нею вони народили дітей: Ладомира-Мономаха II Всеволодовича (народився у 1053 р., стане великим князем)[320], Ганну-Янку Всеволодну[321].

А другою дружиною була Ганна «Куманська»[322] — принцеса куманів (половців, колишніх хозарів), від якої народилися Рости-Слав, Євпраскія-Адельгейда, Всеволода та Катерина-Ірина[323]. Наступним правителем Русі після Всеволода I Ярославовича стане його племінник Святополк-Михайло II Ізяслав-Дмитрович у 1093—1113 рр.

(Кінець 4 глави)