Глава 2

Глава 2. МЕЧ ТИРФІН (300—640 рр.)

Племена і династії русів (русинів). Слов'яни і кипчаки. Племена і династії українців. Хто такі «татари»? Розбудова міста Києва. Дві народності — руси і косари. Руський (русинський) правитель править у косарів. Державний орган управління «Верховне Коло». Руський (русинський) міфічний меч «Тирфін». Руський (русинський) принц їде до Скандинавії в погоню за мечем. Розбудова міста Тана. Косарський правитель — керівник русів. Заснування Золотого Міста (Сара). Сарацени — мешканці міста Сара. Алани перейменовуються на «сараценів» (золотоординців). Карта Марка Поло. Хто такі авари і «осетини»? Зовнішність слов'ян, кипчаків і фін. Ясені — стара династія русів і косарів

5. Племена і династія киян у 300—500 рр.

Першими на території Русі заснували свою династію представники роду Куні, або Кина, або Кия. Перші правителі, або лідери, були відомі вже в 300-их роках[1]. Місцевість, де проживав цей рід, стали називати країною Киян (лат. China), або «Киянія»[2]. Киянія — це і була майбутня Русь. Нащадки саме цієї династії стануть засновниками міста Києва.

Назва Києва на першій карті світу каталонською мовою писалася як «China» (дивись далі карту 09-01 «Каталонський атлас», пункт 342). Через це написання деякі сучасні дослідники плутають киян з китайцями з першої династії Північної Вей (англ. Northern Wei)[3] з місцевості навколо сучасного міста Пекіна (Beijing), і яка започаткувала Китай[4]. Насправді ж, китайці не називалися «китайцями», а вони називалися тоді і сьогодні самоназвою «чжоу»[5]. Самоназвою Китаю було і є «Чжунго», або Чжунхуа[6], й яка пішла від давньої античної (тобто такої, що жила до нашої ери , а також до 470 року н. е.) династії Західної Чжоу (Western Zhou)[7]. Німецька назва сучасного Китаю — «Хіна» (China)[8], англійська — «Чайна» (China)[9] та поетична назва земель «Катай» (Cathay)[10] з’являться значно пізніше.

Отже, в період 300—500 рр. почалося активне розселення на території сучасної північної України слов’янських племен[11]. Назви племенам надавалися від імен голів племен або за місцем їх проживання[12]. Відбувалося заснування перших поселень. Племена з часом сформувалися у роди, а роди у декілька народностей[13]. Відносилися вони до слов’янської мовної групи.

Подивимося на перші пост-античні карти, створені європейськими картографами англійцем Феннером, фламандцем Ортеліусом та французом Сансоном. Ці карти створено у 1500—1600-их роках, але зображують вони часи IV—V ст. н. е. На них знаходимо перші відомості про проживання племен майбутньої Русі (та її сусідів). Давайте розбиратися.

Карта 02-01. «Германо-Сарматія» (Ніколас Сансон, Париж 1703) — фрагмент з майбутньою Руссю

Опис карти 02-01: фрагмент карти «Германо-Сарматія» (Germano-Sarmatia) (фрагмент) французького автора Ніколаса Сансона (Nicolas Sanson), видана в м. Парижі у 1703 р. французькою та латиною[14]. На даному фрагменті карті зображені місця проживання русинських племен: ставані, куні, амадокі, бодені, бастарне, джуїни і тагрі — на початку н. е. на тій території, що колись звалася Сарматією

Карта 02-02. «Германо-Сарматія» (Ніколас Сансон, Париж 1703) — повний розмір

Опис карти 02-02: карта «Germano-Sarmatia» в повний розмір французького автора Ніколаса Сансона (Sanson, Nicolas), видана в м. Парижі у 1703 р. французькою та латиною. Це та сама карта, що пепередня (02-01), тільки в повний розмір

Карта 02-03. «Сарматія» (Феннер Рест, Лондон 1835) — фрагмент з майбутньою Руссю

Опис карти 02-03: фрагмент карти «Сарматія» (Sarmatia) англійського картографа Реста Феннера (Rest, Fenner) (видана в м. Лондоні у 1835 р.)[15], з тими ж племенами — початок н. е., на території майбутньої Русі

А ось та сама карта, що попередня (02-03), тільки в повний розмір:

Карта 02-04. «Сарматія» (Феннер Рест, Лондон 1835) — в повний розмір

Опис карти 02-04: карта «Сарматія» (Sarmatia) в повний розмір англійського картографа Феннера Реста (Rest, Fenner) (видана в м. Лондоні у 1835 р.). Карта зображає пост-античні часи — це IV—V ст. н. е. З карти ми бачимо, що в той час майбутня Русь носила назву Бастарна

Отже, ми бачимо на цих картах, а також частково знаємо традиційно з офіційної історії[16] України і Росії, такі киянські (руські) племена і народності:

— ставані — на півночі сформували народність «кривичі». Жили у витоку річки Славути (Дніпра, або античного Борисфена), навколо міст Могильова, Смоленська, Вітебська і Полоцька. Відомим головою народності був лідер на ім’я Крива[17]. Один з його нащадків, впевнена, житиме в Куманії (Кримеї, «Криму», або Хозарії), іменем якого назвуть поселення «Мис Криви», або Кривий Ріг;

— куни — жили південніше від ставані, сформували народність «северіни», вони ж «сіверці». Жили у Брянській, Курській, Чернігівській областях. Відомий голова народності на ім’я Северін, або Сівер[18]; у Гомельській області, на річці Друть (впадає в Дніпро біля містечка Рогачев), навколо міста Гомель (вірогідно колишнє Друк). Одного з лідерів народності звали Друг, його народність називалася відповідно «друговичі» (дреговичі); також сформували народності «гостомисли»[19], у яких відомим лідером був Гостомисл, жили вони між річками Десна та Сула. Один з потомків Гостомисла народився пізніше внаслідок династичного шлюбу в слов’янській країні Новогардії[20] (сьогодні це Новгородська область);

— амадоки — жили південніше від кунів, сформували народності, що відомі нам під назвами «руоси» та «радимичі». Вони злилися в ще більшу велику народність «рось»[21], що дала першу назву нації[22]. Руосів і киян ще називали «борисфенами»[23], тобто такими, що жили вздовж річки Дніпро (античною назвою Дніпра було «Борисфен»[24], це видно також на карті 02-06). Головами народностей були Киян, Руос, Рад. Жили в Київській і Житомирській областях, навколо сучасних міст Київ (античне Амадока), Чорнобиль (античне Азагаріум), Біла Церква. В офіційній імперсько-російській та українській історії киян помилково називають «полянами»[25], які вперше згадуються в найдавнішій, недатованій частині «Повісті минулих літ»[26];

— бодені — жили на захід від амадоців, в області Полісся;

— бастарне — жили на південь від амадоців, там де місто Черкаси, а також в областях Подолія, Полтавська, Харковська; сформували народність «подуоляни», або «подоляни» чи «поляни» — це мешканці регіону Подолія (або Поділля)[27], колись відомий як Брацлавщина (вона ж Бреславщина), з містами Брацлав (Бреслав, біля Вінниці), вздовж річки Південний Буг, та «тиверці»[28] — живуть в районах річок Дністер і Прут. Подуолян очолював голова племені на ім’я Подуола[29]. Назва «древляни» також не має жодного відношення до слова «дерево», як «подоляни» до поля, а так само походить від імені голови — його звали «Древлян», але древляни не відносяться до слов’ян, а прийшли від половців. Саме подолян плутали з киянами, бо подолянська принцеса (Пані-Подуола, про неї ще йтиметься надалі) вийшла заміж за правителя Киянії — Кия I Яновича, а древлянські князі також переселилися до Києва внаслідок династичного шлюбу. Про подолянів та древлянів згадував посол Священної Римської імперії Германської нації в Русі Сигізмунд Герберштейн[30] (Sigismund Von Herberstein) в книзі «Записки про московитські справи», написаної у 1486—1556 рр.[31Herberstein] Про те, що питання проживання полян біля Києва не доказано і не вивчено, зазначав український історик Григорій Півторак[32] в книзі «Українці: звідки ми і наша мова» (Київ, 1993)[33Півторак, С.77];

— джуїни («уляни») — жили на захід від боденів, стали народністю «черв’яни», або «волиняни». Жили біля річки Західний Буг, у районі Холмщина, у Львівській, Рівненській та Тернопільській областях, навколо сучасних міст Львів, Луцьк та Ладімерія (Володимир-Волинський). Головою народності був Червень, від його імені пішла назва «Червоні міста» і назва західної області Русі «Червона Русь»[34];

— тагрі («білі хорвати»)[35] — жили на південь від улян, стали народностями «наддністряни» («галичани»), «руснакі» (лемки) і «бойки». Мешкали у передгір’ї Карпатських гір, які називаються «Бескиди» у Львівській, Івано-Франківській та Закарпатській областях, в районах річки Тиса й сучасних міст Галич, Львів, Перемишль та Чоп на кордоні з Угорщиною.

Інформацію про не такі вже старі східнослов’янські народності (а не племена) сучасні російські історики (наприклад, Татищев, Карамзин) беруть тільки з єдиного джерела[36] — це «Повість временних (минулих) літ», або він же «Кенігсберзький (Радзивілівський) літописний збір». А сучасні українські історики (-імена), своєю чергою, всю інформацію взяли від російських істориків, бо, по-перше — за часів колонізації в «Російській Імперії» та в Радянському Союзі (СРСР) була впроваджена жорстка цензура, яка забороняла писати правду[37]; по-друге — росіяни вивезли з території України всі оригінальні документи щодо Русі[38]. Історію Русі почали фальсифікувати ще у колоніальні часи німці і французи з англійцями і голландцями[39], які створили «Російську Імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії). Наприклад, я помітила, що деякі не такі вже й старі народності ці пришлі колоністи називали чомусь «племенами» — галичан, волинян, древлян, кривичів, сіверців тощо. Народності сформувалися і стали відомі близько 1000-них років н. е., а ось племена жили дещо раніше — у 500—700-ті роки н. е.[40] Племена в цій книзі вказані вище і підкреслені мною на географічних «пост-античних» картах 02-01, 02-03.

Частина приведених вище назв руських (нім. русинських, англ. рутенських) народностей були також використані колоніальними істориками при написанні історії колонії «Російської Імперії» (яка існувала у 1689—1917). Фальсифікація та підміна в інтерпретуванні народностей відбулися на території Пруссії, яка на той час перебувала у володінні тевтонців (укр. німців). Оригінальний текст русинської «Повісті временних (минулих) літ» був сфальсифікований з метою притягнути історію Московії, яка в перші роки окупації була ядром колонії, до історії Русі (Рутенії)[41]. Опис доказів можна прочитати у книзі Володимира Білінського «Країна Моксель, або Московія — роман-дослідження у 3 книгах. Книга 3» (Київ, 2015)[42Білінський, С.67]. При фальсифікації літопису, як зазначає Білінський, сторінки виривалися і вклеювалися нові, на яких до справжніх історичних фактів впліталися вигадані. Деякі реальні факти викидалися чи спотворювалися, також німцями-колонізаторами, які створили свою «Російську Імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії), були намальовані фальшиві зображення, більш схожі на типові західноєвропейські[43]. На жаль, саме на вклейках і з’являються згадки про племена й народності[44].

6. Перші відомі киянські лідери з 317 року. Ян-Мін I Миронович, Мирона I Янмінівна, Гай (Даову) I Сійович

Династія Киян започаткували країну киян «Киянія» (лат. China), майбутню Русь[45]. Саме ця династія стане засновниками міста Києва (каталонською мовою China). Деякі дослідники через назву «China», як було вже зазначено вище, наймовірніше, зплутали їх з китайцями, співвідносячи деяких киянських (руських, або русинських) лідерів з діячами китайського роду Вей[46].

317—348 — Ян-Мін I Миронович — перший відомий лідер киян, або майбутніх русів[47]. Він жив у 297—348 рр. Бачите, хоча це ім’я й схоже на китайське, але ж Ян — це розповсюджене русинське і польське ім’я, було дуже популярним, а Мін — також було відомим ім’ям. Наприклад, Мін стане засновником міста Мінськ[48], будуть відомими князя Мін-Довг, Геди-Мін тощо[49]. Отже, Ян-Мін I одружився з донькою голови племені, якого звали Дуаній і який був з місцевості Кіна (лат. China)[50]. Цілком вірогідно, саме вони, народили дочку на ім’я Мирона[51], від якої і започатковується династія Киян. Від дружини Гао народився син Киян-Гон, від дружини Лани народився син Кин. У Кина народився син Гумін, який народить дочку Даю. Ян-Мін I Миронович перебуває у родстві з литовськими родами і матиме нащадка-родича на ім’я Мін-Довг — відомого князя Литви. Наступними киянськими діячами стануть його дочка Мирона I Ян-Мінівна і її чоловік Сій-Ян у 348—376 рр.[52]

348—376 — Мирона I Янмінівна — ймовірна лідерка киян, майбутніх русів (прийшла після свого батька)[53]. Вона дочка Ян-Міна I Мироновича, онучка Дуанія (правителя з місцевості Кіна). Сама вона вийшла заміж за чоловіка на ім'я Сій-Ян і вони народили сина на ім’я Сій I Сій-Янович. Сій I Сій-Янович одружиться з Оленою і вони народять сина на ім’я Гай I Сійович[54], який буде лідером киян у 376—409 рр.

376—409 — Гай (Даову) I Сійович — новий лідер киян, майбутніх русів (прийшов після свого батька)[55]. Він син Сія I Сій-Яновича і Олени. З дружиною на ім’я Лія в них народиться син на ім’я Мін-Ян I Гайович.

7. Слов’яни, або «східноєвропейці» — 16 слов’янських націй

Давайте розберемося далі зі слов’янськими народами. У цій книзі я часто буду згадувати про нації трьох мовних груп — це слов’яни, кипчаки (лат. татари) та фіни. Поступово я розберу їх усіх дуже детально.

Слов’яни живуть на західний південь від фін та на захід від кипчаків (лат. татар), ближче до Західної Європи. Усього сформувалося та відомо на сьогодні 16 слов’янських націй. Вони поділяються на північних, які живуть на північ від Альпійських й Карпатських гір, й відповідно — на південних.

Слід взяти до уваги такий факт, що в багатьох мовних групах часто одна з націй має назву, яка в перекладі означає «людина», «люди»[56]. Це ми ще побачимо далі (наприклад, германці[57], чуваші[58], марійці[59], нанайці[60] тощо). Відповідно, і мовна група слов'ян не може бути в цьому виключенням, тобто в цій групі теж обов'язково має бути нація з назвою «люди» чи «людина».

Північні слов'янські нації наступні: славини (або новгородичі, також відомі як «волхи»)[61]; плесковичі (або псковичі, також відомі як «скобарі»)[62]; литви; поляки (відомі як «ляхи»)[63]; люди (або лат. юди, лужи, людичі, лютичі, вони ж венеди, вандали, суеби, лужицькі сорби)[64]; чехи (або боеми); панони (або австрійці)[65]; словаки; русь (або руси, вони ж русичі, русини, рутени).

Південні слов’янські нації наступні: словенці; хорвати; боснії; серби; чорногори; болгари; македони[66].

Усі ці нації зображено на наступній карті:

Карта 02-05. Території проживання слов'янських націй

Опис карти 02-05: території проживання 16-ти слов'янських націй. Всі слов’яни проживають на своїх споконвічних землях до цього дня, лише деякі змінили свої назви. Великими літерами вказана самоназва, в дужках першою позначена сучасна назва, а також інші історичні відомі назви нації. Авторська карта (на основі google maps)

8. Племена і династія роксоланів, гетів, антіїв у 300—500 рр. Бож (Буза) «Головний» I Лійович

380—420 — Бож (Буза) «Головний» I Лійович — перший відомий правитель роксоланів, гетів, антіїв, майбутніх косарів (хозарів)[67]. На сході його співвідносять з іменами «Тайжу», «Juqu Mengxun»[68], «Кий»[69]. Жив у 368—432 рр. Ім’я Бож (Буза) з хозарської мови перекладається як «головний»[70]. Він син голови племені на ім’я Лій-Туга Кий з роду Туги і Кия, та його дружини Че, вірогідний нащадок Антія. За правління Божа (Бузи) «Головного» Лійовича I майбутні косарські (хозарські), або куманські землі в ті часи називали країною антів, або «Антія»[71].

Сарматія — то була стара антична європейська назва величезного регіону, в який входила уся східна Європа до Уральських гір. Роксоланія — це була власна назва країни, відома та вказана на усіх картах про ті часи. Антія — то була неофіційна назва, взята від окремого західного регіону країни (сучасної Одеської області і Придністров’я), від імені окремого старовинного відомого лідера. Українські регіони Роксоланію і Антію ми бачимо в цій книзі на географічних мапах 02-04 і 02-08 відповідно.

Бож (Буза) «Головний» I Лійович відповідно був голова племен південних «бужан»[72]. Вірогідно, його ім'ям названа річка Південний Буг, що протікає територією України (Русі і України). Він мав за дружину киянську принцесу на ім’я Мен (Міна) Янівна. Вона є дочкою киянського лідера роксоланського (або антійського) походження Яна I Інгуловича[73], який правитиме у 451—465 рр. З нею вони народили багато дітей, один з яких на ім’я Туга-Ян I Божевич[74] стане відомим лідером роксоланів, гетів, антів приблизно у 420—461 рр.

Як бачимо, першу відому династію України заснували представники роду Антія. Це було відомо й раніше, але дослідники (-імена) часів окупантської Російської імперії не акцентували ніколи уваги на національній й народній належності антіїв, називаючи їх просто якимись «кочівниками»[75]. Ім’я «Антій» (сучасне укр. Антін) має давньогрецьке походження й означає «Той, що вступає до бою»[76]. Його нащадки називалися «антіями». Від цього імені й пішла перша назва країни — країна антіїв. Вона ж — це майбутня Косарія (Хозарія, лат. Газарія), Куманія (країна половців, степовиків), грец. Перікопенська Тартарія, Кримея, або просто «Крим» (не плутати зі сучасним «Кримським» півостровом). Про країну антів писали перші історики, наприклад готські Флавій Касіодор у 430 році[77] та Іордан у 520 році[78], грецькі Агафій Схоластікос у 580 році[79], Прокопій Кейсарійський у 520 році н. е.[80], Менандр Протектор у 570 році[81], Феофілакт Самокатта у 630 році[82].

Саме в ці роки почали формуватися кипчацькі племена й народності на півночі від Чорного й Азовського морів, між річками Дунай і Ідель (ерз. Волга). Відносилися ці племена і народності, відповідно, до кипчацької національної і мовної групи. В Європі кипчаків називали «татарами»: першими таку термінологію щодо кипчаків використали греки[83]. Сучасні російські і українські історики (-імена) по-старому часто називають кипчаків «тюрками», а кипчацькі мови — «тюркськими»[84]. На таку трохи застарілу термінологію слід зважати при прочитанні наукових статей про народи. Бо раніше (й, на жаль, сьогодні) багато розрізнених між собою мов відносили просто загалом до так званої «тюркської гілки» мов[85]. Тому, якщо ви читаєте десь, що кримейці (вони ж антії, хозари, половці) розмовляли тюркською мовою, то майте на увазі, що вони розмовляли не сучасною турецькою (буквально тюркською), а говорили власною — кримейською мовою, кипчацької групи. Тобто з тюрками — націями тюрків (укр. турків), гагаузів, азербайджанців тощо — їхні мови не були взаємнозрозумілими, окрім запозичених слів[86].

Як ви вже здогадалися, кияни та антії — то два різних народи, які відносяться, відповідно, до двох різних національних й мовних груп. Кияни — то слов'яни, а антії — кипчаки (лат. «татари»). Але при цьому навіть вже на той час вони мали багато міждинастичних шлюбів.

9. Кияни з 409 року. Мін-Ян I Гайович

409—423 — Мін-Ян I Гайович — новий діяч у киян, майбутніх русів (прийшов після свого батька)[87]. Жив у 392—423 рр. Відомий на сході під ім’ям «Mingyuan Tuoba Si»[88]. Він син Гая (Даову) I Сійовича і Лії. З дружиною на ім'я Туга-Хан вони народили сина на ім’я Дай I[89], який буде діячем приблизно у 423—440 рр.

10. Роксолани, гети, антії, або майбутні косари з 420 року. Туга-Ян I Божевич

420—461 — Туга-Ян I Божевич — відомий діяч роксоланів, гетів, антіїв (прийшов після свого батька Божа «Головного» I Лійовича). Його на сході співвідносять з іменами «Тугу-Ваенг», «Tsugu Viengsun»[90]. Жив у 400—461 рр. Народив синів, яких звали Кулапан, Лін, Ван, Дуку[91]. Мав двоюрідного брата — киянського (або руського) принца на ім’я Косар-Ксієн «Дивлячий» I Кийович. Саме цей руський принц і буде лідером роксоланів (антіїв, гетів) приблизно у 461—490 рр.

Через те, що слов'янські киянські (майбутні руські) роди поріднилися з кипчацькими роксоланськими і антійськими, у них були спільні слов’янсько-кипчацькі діти. Дослідники тих часів (наприклад, Прокопій Кейсарійський у 520 році) писали про таке рідство між «слов’янським і антським народом»[92]. Також цей історик писав, що країною управляє не одна людина, а старійшини[93]. Тобто жили роксолани, гети, антії вже в ті часи у демократичному устрою, при народовладді. Ця традиція, як бачимо, збереглася й до цього часу. Гетів ще часто називають назвою «готи». Це пов'язано з тим, що до них колись прийшла група людей зі Скандинавії з місцевості Гьоталанд[94], й оселилася серед гетів колоніями. Від них гети, ймовірно, й перейняли собі назву. Наприклад, згадку про оселення готів можна знайти у зібранні німецького колоніста Міллера Герарда-Фридриха записок Василя Татищева в книзі «История российская с древнейших времён...» (написана 1768—1848 рр., перша частина видана у Москві у 1768)[95Татищев, С.304], а також в книзі українського автора Сергія Сегеди «У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України» (Київ, 2012)[96Сегеда, С.229]. Ці колоністи розмовляли, відповідно, мовою германської мовної групи, та через них прийшло до гетів (або «готів») уявлення про християнську релігію, через що гети стануть сповідувати християнство[97].

11. Кипчаки (лат. татари), вони ж «західні азіати» — 14 кипчацьких (лат. татарських) націй

Кипчаки — це власна офіційна назва всіх татар у міжнародній класифікації мовних груп[98]. «Татари» — це застаріла грецька і латинська назва, яку використовували раніше європейці щодо кипчаків[99]. Тобто «татари» це був народ, який жив в Тартарії, а Тартарією європейці називали «невивчені таємничі землі на сході»[100], там, де колись була давня Скифія[101]. В давньогрецькій мові «Тартарія» означала «пекло», а також «прірву, де все зникає»[102]. Також цей термін використовували для позначення слова «країна» щодо кипчацьких держав (наприклад, Мала Тартарія, Велика Тартарія тощо), а також у сенсі «область» (наприклад, Буджацька тартарія — це Буджацька область). Таку термінологію ми ще неодноразово побачимо на географічних картах в цій книзі. Але сьогодні така назва земель вже не використовується. Сьогодні назвою «татари» офіційно назвали тільки одну кипчацьку націю — це волзькі булгари (м. Казань, автономна країна Татарстан в складі Росії)[103], хоча ще не так давно «татарами» називалися здебільшого тільки «надволзькі татари»[104], які жили трохи на південь від волзьких булгарів.

Ті кипчаки, які жили на схід і на південь від Уральських гір, називалися «моголами»[105Рубрук]. Слово «могол» перекладається як «великий»[106]. У російських фольклорних текстах, наприклад, неодноразово згадується «птах-могол» — це гігантський птах або птах-велетень[107]. Тобто старовинні «моголи» — це «великий» народ, який живе у «великій» країні (казах. орді). Звідси у сучасних істориків і пішла плутанина із монгольською національною й мовною групою та сучасною нацією монголів з міста Улан Батор[108].

Хочу ще раз зазначити, що слова «татарин» і «кипчак» означають одне й те саме — це представник кипчацької національної і мовної групи. Говорити «татари» це як говорити «слов’яни», «германці», або «фіни» — просто вказівка належності народу до однієї з мовних груп. Величезна кількість вихідців з країн колишнього Радянського Союзу (СРСР) зазвичай часто самі не мають правильного уявлення про татар[109], і помилково можуть думати, що це така одна нація, яка розселилася десь у низов’ях річки Волги й відноситься до якихось «тюркських» мов[110]. До речі, кипчацька (лат. татарська) група дуже велика: усіх кипчаків за кількістю населення значно більше, ніж слов'ян або фін.

В історії України і Росії кипчаків називали частіше просто «кочівниками»[111], саме таку термінологію любили використовувати в Російській імперії та СРСР. Наприклад, ми зустрічаємо такий термін у книзі українського історика Довженок Василя «Військова справа в Київській Русі»[112Довженок] (Київ 1950), а також у багатьох інших (-імена). Кочівниками їх називали через те, що у своїх великих за розмірами степах татари мали чудові умови для розведення коней[113], через що з табунами часто кочували (переїзджали) від пасовища до пасовища[114]. Але це, звичайно, не означає, що татарські нації не мали іншого сталого господарства, нив, міст, поселень і ремісництва[115].

У кожній національній мовній групі, звичайно, існує поділ на кілька окремих націй. У кипчацькій (лат. татарській) мовній групі існує 14 націй, ми їх розглянемо далі. Всі кипчаки (лат. татари) проживали історично в Кипчацькому степу, який до н. е. називався «Скіфським»[116]. Цей Кипчацький степ тягнеться від гирла Дунаю до річки Єнісей, вздовж Чорного, Азовського, Каспійського морів, а також вздовж нижніх течій річок Дніпра, Ідель (ерз. Волги), річки Урал (Яік) та річки Єнісей[117]. Саме від назви Кипчацького степу і з'явилася первинна назва мовної групи — «кипчацька».

Оскільки кипчацька (лат. татарська) національна і мовна група за розміром територій дуже велика, то всі 14 кипчацьких націй я поділяю за місцем проживання на п’ять географічних районів, а саме — на причорноморських, волзьких, прикавказьких, південноуральських і східних. Відповідно, всі вони трохи відрізняються за зовнішністю. Наприклад, західні кипчаки виглядають більше як французи та італійці, а східні — при європеоїдному типу обличчя мають азіатські очі з епікантусом (другою повікою) від впливу сусідніх алтайських народів з півночі й узбецьких народів з півдня[118].

Далі наведено перелік усіх кипчацьких (лат. татарських) націй. В дужках вказані назви їхніх племен або народностей:

Причорноморські: кримейці (роксоланські племена: гети, антії, тирангіти, георги, номади, савромати, роксолани, есседони, язиги, таври, босфори, меотеї, танаїти, амазони)[119].

Волзькі: чуваші (савіри, суардени)[120]; татари (перієрбідські племена: булгари, або боргари, ассаї)[121]; алани (хамаксобські племена: аланни, сагатії, скимніти, ченіди, матени, та пізніше — сіраки, уорси, спалеї)[122]; ногайці (сербі, кораксі, новари, борани)[123].

Прикавказькі: караїми (цихі); карачаївці; балкари; кумики[124].

Південноуральські: башкорти (буляри, урани); сибіри (шибаніди)[125].

Східні: казахи (кипчаки, моголи, каракереї)[126]; каракалпаки; киргизи.

Докладніше про них самих та їхні рідні міста я вкажу в цій книзі наприкінці, у Додатку 2 «Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Які корінні нації живуть в Україні і Росії».

Карта 02-06. «Sarmatia» (Феннер Рест, Лондон 1835) — фрагмент з майбутньою Росією

Опис карти 02-06: фрагмент карти «Sarmatia» англійського картографа Феннера Реста (Rest, Fenner) (видана в м. Лондоні у 1835 р.). Це та сама карта, що була зазначена раніше в пункті 5 при описанні карти 02-04, тільки на даному фрагменті вказані надволзькотатарські (русскіє) племена хамаксобії, аланни, сарматії, скимніти, ченіди, матерни — часів початку н. е. на території майбутньої Росії в Надволжі. Річка Волга на карті називається античною назвою Ра (Rha)

Деякі відомості про племена і народності взято з книги русинсько-мокшанського історика Георгія Вернадського (сина Володимира Вернадського, чиїм іменем названа бібліотека в Києві) «Давня Русь» (1943)[127Вернадский], де він використав дані від історика на ім’я Страбон[128]. Також дані взято від записок давньогрецького солдата Амміана Марцелліна (Ammianus Marcellinus, жив у 330—400 рр.) «The Roman Hisdtory» (Аугсбург, 1533)[129Marcellinus], який писав про татарську націю «алани» (м. Саратов) як про північного сусіда роксоланів (примітка: тобто косарів, або хозарів, газарів). А ще — з книги давньоримського історика Публія-Корнелія Тацита «Германія» (або «Про Німеччину», Кембрідж, 1859)[130Тацит], що була написана латиною в 98 році н. е.

Карта 02-07. Територія проживання кипчацьких (лат. татарських) націй

Опис карти 02-07: територія проживання кипчаків (лат. татар). П’ять з цих татарських націй з часом майже повністю перейшли на християнство православного обряду — це кримейці (колишні кумани, або косари), чуваши, алани, ногайці та сибіряки. Інші продовжать дотримуватися ісламу[131Мусульманство] сунітського обряду. Усі татари проживають на своїх споконвічних історичних землях до цього дня, лише деякі змінили свою назву. Великими літерами вказана самоназва, в дужках першою вказана сучасна назва, а також інші історичні відомі назви нації. Джерело — авторська карта (на основі google maps)

12. Народності роксоланів, гетів, антіїв, майбутніх косарів (хозарів):

Якщо ми уважно роздивимося старі карти, видані європейськими картографами Феннером, Ортеліусом, Сансоном, то ми побачимо, що Хозарію населяли конкретні визначені племена. Подивимося:

Карта 02-08. «Понтос Євксинос» (Абрахам Ортеліус, Антверпен 1590) — в повний розмір

Опис карти 02-08: карта «Понтос Євксинос» (Pontos Eukseinos) (в повний розмір), фламандський автор Абрахам Ортеліус (Ortelius, Abraham), видана в м. Антверпені в 1608 році. Хоча карта складена у 1590 році, зображає вона пост-античні часи, тобто перші століття н. е. (приблизно IV—V). Внизу зліва ми бачимо область Гетію (або Гетаю), трохи вище — Антію

Карта 02-09. «Сарматія» (Феннер Рест, Лондон 1835) — фрагмент з майбутньою Україною

Опис карти 02-09: фрагмент карти «Сарматія» (Sarmatia) англійського картографа Феннера Реста (Rest, Fenner), видана в м. Лондоні у 1835 ррці. Це фрагмент тієї самої пост-античної карти, що вказана раніше в пункті 5 в описанні карти 02-04. На даному фрагменті бачимо першу відому назву України — «Роксоланія»

Тож, роксолани, гети, антії, майбутні косари (хозари, лат. газари), кумани, вони ж «половці», вийшли з наступних племен і народностей (джерело — вищевказані карти):

— гети і анти — жили біля гирла Дунаю та північніше, в області Гета (Гетая, або Гетія) і Антія, там де Одеська область, Бессарабія і Придністров’я;

— тирангіти, георги, номади — сформували народність «гилеї». Жили в регіоні Гетая, там, де Миколаївська область;

— савромати, роксолани, есседони — сформували народність «роксолани». Жили навколо північної частини Азовського моря, вздовж річок Танаїс (укр. Дон), Кальміус, Сіверський Донець, Самара, там, де Запорізька, Донецька, Луганська області з сучасними містечками Краматорськ, Северодонецьк, Міллерево, Кашари, і включала в себе південну частину Воронезької (Ограйної) області вздовж річки Танаїс (укр. Дон), але не включаючи аланське місто Ограй (Вороніж);

— язиги — сформували народ «диканії». Жили біля Азовського моря, поряд з містом Генічеськ, на схід від переходу на півострів Херсонес Таврійський (або Таврія Херсонес, сучасний «Кримський»), там, де Запорізька область. Це плем’я згадується ще стародавніми істориками, наприклад Корнелієм Тацитом (у 30 році). Одного з голів народності звали Дикхан, або Дикань. Ім’я Дикхан куманською (кримейською) означає «Хлібороб». Пізніше його іменем назвали цілу область Дике Поле, «Поле Диканя», і це логічно, адже він «хлібороб». Географічний центр степу Поле Диканя «Хлібороба» розташоване приблизно біля станиці Боковська, що в Боківському районі (сьогодні в складі Росії), тягнеться на схід до річки Танаїс (укр. Дон), а також на північ у бік річки Ідель (ерз. Волга), не включаючи ногайське місто Ідель (сучасний Волгоград, відоме також під назвою Сталінград). Відповідно мешканців цього регіону руси (русичі, або русини) називали «половцями», а стару куманську, або кримейську, мову — «половецькою»[132];

— таври, босфори — сформували народність «таврії». Жили вздовж нижньої течії річки Дніпро, там, де Херсонська область і півострів Херсонес Таврійський (або сучасний «Кримський»), на сході півострова Херсонеса Таврійського та на західній частині Таманського півострова, через пролив з Чорного в Азовське море. Голову племені звали Таврій, що з грецької означає «Бик», «Віл»[133];

— дандарі, тореати, аррічі, обідіацени, досці — сформували народність «меотеї». Жили вздовж південно-східної частини Азовського моря, там, де сучасний регіон Кубанія, вздовж річок Дон, Ея, Кубань, там, де Таманський півострів, Краснодарська і Ставропольська області, й до Каспійського моря з містами Лагань, Кочубей. Саме їхньою назвою й іменувалося спочатку Меотійське болото (Meotis Palus), або сучасне Азовське море, відоме також під назвою «Цобаче море»;

— танаїти, амазони — сформували народність «танаїти». Мешкали на східному кінці Азовського моря, там де Ростовська область, і їхня земля трохи не доходить до річки Ідель (ерз. Волга), включала міста Таганрог (укр. Соколиний Мис), столицю Тана-хань (сучасний Ростов-на-Дону), Шахти, Каменськ-Шахтинський, Волгодонськ. Голова племені, дуже ймовірно, міг зватися Таманом[134] (але згадок про це нема), або Таманський півострів був названий так ще давніми греками, які колись мали там колонію[135] ще до н. е. до розселення кипчаків.

13. Татари мають різні держави і різних лідерів

Як вже було зазначено вище, сучасники вважають помилково всіх кипчаків (лат. татар) однією нацією, і перемішують між собою правителів різних кипчацьких націй[136]. Це окрім того, що ще відносять їхні мови до «тюркських». Я хочу прояснити це питання. Наприклад, у могольських ханів — свої правителі і власна історія, бо це окрема нація, яка малу свою власну державу. У аланів (сараценів, або «золотих» ординців, тобто «надволзьких татар») — своя, у хозарів (або куманів, «кримейських татар») — своя, у ногайців («астраханських татар») — своя, у волзьких булгарів («казанських татар»), башкортів («уфимських татар»), сибіряків («сибірських татар»), киргизів — у всіх є свій власний родовід і власні держави. Бо вони усі — це представники різних націй, хоча й відносяться до єдиної кипчацької (татарської) національної і мовної групи, тобто є одним народом. Але вони говорять різними, власними мовами; у них різні імена; і живуть вони у різних, власних країнах. Вони відрізняються одне від одного так само, як поляки, наприклад, відрізняються від хорватів чи чехів — у них різні імена і традиції, але при цьому є спільні культура, кухня, менталітет, і схожі взаємнозрозумілі мови.

Те, що татари це така одна національність[137] — це міф, вигаданий у Російській імперії та у Радянському Союзі. Такої помилки часто припускаються і самі волзькі булгари (саме їхня нація сьогодні називається «татари», а країна — Татарстаном)[138]. Також про це можна прочитати й в дослідженнях «самарських» татар і башкортів[139]. В мережі Інтернет зустрічається багато вигадок на тему татар, причому половину таких міфів склали самі ж татари за часів колоніалізму[140]. Насправді все дуже просто: слов’яни, наприклад, поділяються на кілька націй. Так само і татари — вони діляться на різні нації. В європейській колонії «Російської Імперії» влада намагалася принизити деякі татарські національності[141]. Через це замість назв націй було прийнято називати їх за географічною назвою міста або регіону, де були розташовані їхні столиці. Звідси й виникли терміни «казанські», «самарські», «астраханські», «кримські», «уфимські» та «сибірські» татари[142]. Але це неправильно, адже це те саме, ніби говорити «київські», «варшавські», «мінські», «празькі», «новгородські» слов'яни тощо — погодьтеся, що це звучить дивно.

Єдине, що у всіх кипчаків колись було спільне — це рішення верховного курултаю[143], так само, як для християн європейців — рішення латинського Папи[144]. Ці різні кипчацькі нації, звичайно, змішувалися між собою, як і всі інші — у випадку міжнаціональних шлюбів.

Усі татари, або кипчаки, відносяться до степових та рівнинних націй. Про них сучасні історики кажуть, що нібито вони кочові народи, але це не повна правда. Деякі з них вирощували худобу і коней, через що дійсно часто кочували в межах своєї держави[145]. Їхнє військо також швидко переміщувалося степами, де часто ставило свої орди (тимчасові поселення з шатрами). Але більшість людей вели осілий спосіб життя й займалися ремеслом, видобутком, рибальством, сільським господарством та будівництвом транзитних шляхів[146]. Через їхні території до західної Європи йшло багато товару з Азії, Уралу і східноєвропейської півночі. Наприклад, є всесвітньовідомими «Волзький торговий шлях»[147], «Шовковий шлях»[148], «Шлях із варяг у греки»[149] тощо. Саме тому у кипчаків були дуже розвинені сухопутні шляхи, транзитна інфраструктура, система митних зборів і судноплавство — знаючи про це, стає вже важко щось стверджувати про «примітивні кочові»[150] народи.

14. Кияни з 423 року. Дай I Мінович, Інгул «Тихий» I Дайович, Ян I Інгулович

423—440 — Дай I Мінович — новий лідер киян (став відомий після свого батька)[151]. Він син Мін-Яна I Гайовича і Туги-Хан. Жив у 408—452 рр. На сході його співвідносять з іменем «Тайву Туоба Тао» (Taiwu Tuoba Tao)[152]. Від дружини Юлії народив сина на ім’я Нагай, від Феї народив сина на ім’я Кутий, дочку на ім’я Нана. Від Суї народився син Хан. Від дружини Олени народився син на ім’я Інгул «Тихий» I Дайович[153].

440—451 — Інгул «Тихий» I Дайович — ще один лідер киян (прийшов після свого батька)[154]. Він син Дая I Міновича і Олени. На сході відомий під ім’ям «Jingmu Tuoba Huang»[155]. Жив у до 451 р. Його ім'ям названа річка Інгулець. В нього і його дружини Гони народився син на ім’я Ян I Інгулович[156].

451—465 — Ян I Інгулович — новий діяч киян (став відомий після свого батька)[157]. Він син Інгула «Тихого» I Дайовича і Гони Йонівни. На сході йому приписують аналог імені «Wencheng Tuoba Jun»[158]. Від дружини Яни (жила до 456 р.) народився син на ім’я Кий I Янович, який одружиться з донькою голови племені подолян Пані Подуолівні[159]. Від дружини Юфь у Яна I Інгуловича народився син Руос I Янович (народився після 455 р.), від Йої народився син Менг («Змій», він же Щек), від Лії народився син на ім’я Чех, від Юки — син Ян, від Као — син Лех, від Кияни — син Антін і дочки Дуанья, Вия тощо. Ще мав дружину на ім’я Яна-Міна[160]. Наступником стане у 470—500 рр. його син, засновник міста Києва — Кий I Янович.

15. Пані Подуолівна — дружина киянського правителя Кия I Яновича

Приблизно в ці роки жила дівчина на ім’я Пані Подуолівна[161], вірогідно дочка Подуоли. Подуола був, відповідно, головою племені «подуолян», або «подолян», тобто засновником області Поділля[162]. Це там, де пізніше виникне Брацлавська (Бреславська) область Русі, або сучасна Вінницька область України. Пані Подуолівна стала дружиною принца Киянії (майбутньої Русі) Кия I Яновича[163].

16. Роксолани, гети, антії, майбутні косари з 461 року. Косар-Ксієн «Дивлячий» I Кийович — засновник народності «косари» (хозари, лат. газари)

461—490 — Косар-Ксієн «Дивлячий» I Кийович — новий правитель роксоланів, гетів, антіїв, майбутніх косарів (хозарів) (прийшов після свого кузена Туги-Яна I Божевича)[164]. Жив у 425—490 рр. Він відомий також під іменами «Хазар», «Хозар», «Хазан», «Аксіан», «Ксієн»[165], «Менсун»[166]. «Косар» українською означає «той, хто косить трави». Він — русинський принц, син Кия I Яновича (засновника міста Києва) і його дружини Пані Подуолівни з народності подолянів (Вінницька область України). Переїхав до роксоланів, гетів, антіїв після того, як одружився з їхньою принцесою.

За часів його лідерства увесь народ стали поступово називати його ім’ям[167]. Таким чином можна сказати, що слов’янський русинський принц став засновником нової назви нації країни кипчаків. Тепер колишніх роксоланів, гетів, антіїв стали називати «косари», які більш відомі в історії України під назвою «хозари»[168], або латинською вимовою «газари»[169]. На його честь названа річка Козарка Житомирської області, села Косарі Черкаської області, Козаровичі Київської області, Козарі Чернігівської області (ці назви є на картах google та поселення описуються у Вікіпедії). Від його імені пішли українські прізвища Косар, Косаренко, Косарчук, Косарев, Козар, Казаров, Хазаров, Азаров[170сайт].

У Косара-Ксієна «Дивлячого» I Кийовича народилися діти, відомими серед яких стали син Туга-Тей (або Чегатей) I[171], дочка Ксієна «Косарська» (вийде заміж за Косрос з Ширвандту, з Персії, їхні діти Хоміз IV і інші стануть правити в Персії)[172], дочка Лілі-Пані. Принцеса Лілі-Пані, відповідно, онучка руської принцеси Пані Подуолівни (дружини Кия I Яновича — засновника Києва), й саме від бабусі вона й отримала своє друге ім’я. Ми ще не один раз побачимо, що діти в Русі і Хозарії часто отримували друге ім’я від дідуся або бабусі[173]. Традиція других імен була дуже розповсюджена і в Русі[174], і в Україні (Хозарії)[175], на відміну від фінських народів (мокшей, ерзі), які називали дітей поняттями та словосполученнями. Ці звички русів, мокшей та інших не залежали ні від якої релігії, а сходили до етнічних тадицій націй.

Відомим дячем після Косара-Ксієна «Дивлячого» I Кийовича стане його син Туга-Тей I Косарович у 490—523 рр.

17. Кияни (майбутні руси) з 470 року. Кий I Янович — засновник Києва

470—500 — Кий I Янович — новий правитель киян, майбутніх русів (прийшов після свого батька Яна I Інгуловича)[176]. Жив приблизно у 454—500 рр. На сході відомий під ім’ям «Xianwen Tuoba Hong»[177]. Саме через одруження з Пані Подуолівною, принцесою подолян, Кия I Яновича вважають також «подолянським», або полянським, князем[178]. Ми ще не один раз стикнемося з тим фактом, що чоловіки отримували від істориків прізвисько за місцем походження дружини, а не навпаки.

Кий I Янович є розбудовником міста Києва, яке в античні часи називалося «Амадока»[179] (є на картах 02-01, 02-03). Офіційною датою, коли головне поселення киян було перейменоване на «Київ», умовно вважається 482 рік[180]. На честь дружини Кия I Яновича — Пані Подуоли — названий район у Києві «Подол»[181].

Отже, місто Київ набув свого офіційного статусу в 482 році, з подання лідера киян Кия I Яновича. Якщо запитати «Чиє місто?», то відповідь буде: «Кийове», «Києве», «Кинове», в сенсі — місто, що належить Кийю, або народності киян. Іншими мовами назву міста на картах писали «China», «Chinova», «Кійова» тощо.

У Кия I Яновича народилися діти від різних дружин: від Пані Подуоли — син Косар-Ксієн «Дивлячий» I Кийович (переїде в Антію, які назвуть його іменем — Косарія, або Хозарія)[182], навчатиметься в Візантії (тобто в Греції), можливо став засновником містечка Київець на західному кордоні Хозарії на річці Дунай); від дружини Хани Будівни (вона дочка Буди) народилися сини Гон, Йон; від Шибен — син Кий; від Менг — дочки Леліан (Либідь), Ліана й інші; від Гаї — син Кий-Ян; від Сії Лихиївни (дочці Лихого) — сини Ксій-Ян (Бордичин) Кийович (жив у 467—499 рр.), Ян Кийович[183].

Наступним лідером киян стане брат Кия I Яновича — Руос I Янович у 500—540 рр.

​Одна з дружин Кия I Яновича — Сія — була дочкою князя на ім’я Лихий. Її син Ксій-Ян (Бордичин) I Кийович, який жив у 467—499 рр. і відомий на сході під ім’ям «Xiaowen Tuoba Hong Yuan»[184], одружиться з жінкою на ім’я Юфінья-Руна Гоа і народить сина на ім’я Гай I Ксій-Янович і дочку на ім’я Гая[185]. Вона вийде заміж за Могуя (народився в 490 р.) і народить сина Музокія («Міфічного«) Могуйовича і дочку Юфь Могуєвну (жила у 510—540 рр.)[186]. Принцеса Юфь Могуєвна вийде заміж за Ян-Божа Сагановича (жив у 507—551 рр.)[187].

Від дружини Яни у Ксій-Яна (Бордичина) I Кийовича народиться син на ім’я Саган (Табгач), жив у 488—508 рр., відомий на сході під ім’ям «Wenjing»[188]. Принц Саган (Табгач) I в свою чергу одружиться з косарською (хозарською) принцесою Ашиною Муканівною[189], донькою кагана Кушу-Мугана (Мукана) I Туменовича, і в них народиться син на ім’я Ян-Бож I Саганович[190]. Також він матиме сина на ім’я Хорив-Чар Саганович[191].

Інший з синів Сії Лихиївни та Кия I Яновича — Ян Кийович — стане батьком Яна Яновича (жив у 488—508 рр.)[192]. У Яна Яновича народиться син на ім’я Бож «Головний» Янович (жив у 507—551 рр.)[193]. У Божа «Головного» буде дуже багато дітей — сини Янко, Ру, Ян, Нін, Кио, Гон, одна з його дочок — Янгела[194]. Янгела вийде заміж за косарського (хозарського) принца на ім’я Тумен (Бумін) I Тугайович, який був сином кагана Туга-Тея (Чегатея, або Менгена)[195]. У Янгели і Тумена (Буміна) народиться син Таспар I Туменович[196]. Від іншої дружини, дочки перського правителя Кавада I, у Тумена (Буміна) народяться сини Ясень-Коло «Чисте Озеро» I Туменович[197] і Кушу-Муган (Мукан) I Туменович[198], які обидва по черзі будуть каганами в Косарії (Хозарії). У Ясеня-Коло I народиться онук Нерій (Нівар) I Тулійович[199]. Косарський (хозарський) принц Таспар I Туменович одружиться з Кия-Ніною Ювенівною (онучкою Музи-Кия (Музокия) I Могуйовича, голови вільянів, або литвинів)[200] і й у них народиться дочка, яка стане дружиною кагана Нерія (Нівара) I Тулійовича. У Нерія (Нівара) народяться Зієвіл I[201], Маджак I (народиться у 586 році, стане діячем у русів)[202], Шифкі II[203] й інші[204]. Вся наведена вище й надалі генеалогія взята мною, та протягом багатьох місяців ретельно розібрана, з генеалогічних «дерев» онлайн ресурсу Нідерландів, у даному випадку — це генеалогічне дерево Stamboom Bernd Josef Jansen.

18. Київ — не Китай

Раніше латиною та каталонською мовою назва міста Київ писалося як «China». Наприклад, так написано у Каталонському Атласі 1375 року — у першій відомій карті світу[205] (далі буде, карта 09-01 в пункті 342). Через те, що руські імена були дуже короткими та ємними, то деякі дослідники (наприклад, німецькі і голландські)[206] намагалися ці імена перетворити ще й на китайський лад, вважаючи місцем їхнього походження Китай, а не країну Киянію. Це вводило інших у оману: дослідники починали плутати це місто із сучасним Китаєм. Наприклад, киянського принца Сагана (Табгача) Ксійовича (онука засновника міста Києва) іноді плутають з китайським діячем на ім’я Туоба[207]. Тобто дослідники вбачали в київських діячах того часу — китайських. Тому ми і побачили вище, що багато стародавніх руських (або русинських) імен мають еквівалент у китайській мові, а деякі відомі китайські діячі ідентифікуються паралельно українським іменем. Наприклад: Бож (Буза) «Головний» — Тайжу та Juqu Mengxun, Туга-Ян I Божевич — Тугу-Ваенг та Tsugu Viengsun, Мін-Ян Гайович — Mingyuan Tuoba Si, Тулій — Yangsu Tegin, Дай Мінович — Taiwu Tuoba Tao, Інгул Дайович — Jingmu Tuoba Huang, Ян Інгулович — Wencheng Tuoba Jun, Кий Янович — Xianwen Tuoba Hong, Ксій-Ян (Бордичин) Кийович — Xiaowen Tuoba Hong Yuan, Саган (Табгач) — Wenjing, Туга-Тей (Чегатей) Косарович — Ашина Менген чи Tsugu T’u-u Mengen або Tuwu Tayehu тощо. Ян — це слов’янське, а не китайське ім'я, і воно стало дуже популярним, особливо у поляків[208]. Ім’я Кин — це слов’янське ім’я засновника династії киян[209], а ім’я Кий — це ім’я засновника Києва[210], відоме з давніх часів.

19. Перші відомі аланські правителі з 480 року. Скілур I

480—530 — Скілур I — перший відомий правитель аланів[211]. Наступником буде його, вірогідно, син Палак I у 530—570 рр.

Кипчацька нація аланів живе у середньому Надволжі, між містами Вороніж (Ограй), Тамбов, Саратов, Самара, Пенза і Ульяновськ (Симбір). Назву нація взяла від назви свого племені «аланни» (саме з двома літерами «н», про це плем'я йшлося в пункті 11). Нація аланів відносяться до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, так само, як і косари (хозари, колишні роксолани, гети, антії), і моголи (яси). А от сусідні ерзяни (лат. мордва) — це вже нація фінської мовної групи, яка має спільний кордон з аланами, і в своїх переказах вони називали аланів «буртасами»[212]. Ця назва «буртаси» відносно аланів (майбутніх «золотих» ординців) зустрічається дуже часто в описах подій тих часів на тих землях[213].

20. Косари (хозари, лат. газари) з 490 року. Туга-Тей I Косар-Ксієнович

490—523 — Туга-Тей I Косарович — новий лідер косарів (хозарів) (прийшов після свого батька)[214]. Він син Косара-Ксієна «Дивлячого» I Кийовича, відповідно онук засновника Києва великого князя Кия I Яновича і Пані Подуолівни. Жив у 457—546 рр. Відомий також під іменами «Чегатей»[215], «Ясень-Туга»[216], та на сході має імена-аналоги «Ашина Менген»[217], «Tsugu T’u-u Mengen»[218], «Tuwu Tayehu»[219]. Одружився з принцесою Моналун Монова з могольського (яського) роду Борджігін[220]. Народив синів на ім’я Тумен (Бумін) I (жив у 480—553 рр.)[221], Істемі (не правив, жив у 502—573 рр.)[222], Тарду «Могучий» (жив у 505—573 рр., він же Тардуш Кара-Чурін)[223]. Істемі народить доньку Факом (вона поїде жити до Персії)[224]. Наступним діячем стане його син Тумен (Бумін) I Тугайович приблизно у 523—540 рр.

21. Кияни (майбутні руси) з 500 року. Руос I Янович — киянський засновник роду русів

500—540 — Руос I Янович — новий правитель киян (майбутніх русів) (прийшов після свого брата Кия I Яновича)[225]. Він син великого князя Яна I Інгуловича і Юфь (яка народилася біля 440 р.), брат (за батьком) засновника міста Києва — Кия I Яновича[226]. Його мати Юфь, в свою чергу була дочкою косарського (хозарського) хана Могуйя (або Могула). Про нащадків Руоса I Яновича невідомо[227]. Наступним відомим діячем після нього буде у 540—551 рр. Ян-Бож I Саганович.

Руос I Янович став засновником нової назви киян: після його правління киян стануть звати «руоси», або «руси»[228]. Північні слов’яни називатимуть їх «русичі»[229], німці називатимуть «русини» (reussen)[230], англійці називатимуть «рутени» (ruthenians)[231]. Його іменем назва річка Рось[232] у Київській області, та воно є похідним для назв інших річок — Русава, Росава, Роставиця, Росиш тощо (їхні назви легко знайти на картах google тощо). А країна русів стане називатися згодом його іменем — «Русь»[233], а латиною — Rossia, або Russia, Ruscia[234].

Загалом у ці часи (500-ті роки н. е., або VI століття) з'являється дуже багато голів племен і їхніх нащадків, більшість з яких стануть головами родів. Всіх ми не знаємо і не взнаємо, бо їх буде з часом дуже дуже багато й тому знання нами всіх їхніх імен — не матиме великого значення. Дуже ймовірно, що до нас не дійшла точна інформація, через що попередні дослідники звели неточні дані. Тому усі вищенаведені імена лідерів та дати їхнього життя — приблизні. Їх усіх я наводжу тут як кістяк, для того, щоб читач зрозумів, як багато було в Русі і в Україні лідерів, відомих діячів ще до появи «новгородського» Рюрика, з якого Російська імперія розпочинає свою історію та безпідставно «приписує» його Києву.

22. Косари (хозари, лат. газари) з 510 року. Гетьман Мезамір Айдарович, каган Тумен (Бумін) I Тугайович

Перші міста косарів (хозарів, або куманів) на узбережжі Чорного й Азовського морів базувалися на вже наявних античних містах — Одесус, Танаїс-Імпоріум тощо[235]. Вони розбудовувалися і розширялися. Розвиток пов’язаний з тим, що саме косарськими (хозарськими, або куманськими) землями проходили перші торгові шляхи тих часів[236]. Для обслуговування торговців-перевізників потрібні були так звані «хаби» (англ. hub), тобто місяця, де перевізники й бізнесмени можуть зустрітися, заселитися на деякий час, відпочивати, перевантажувати товари. Тому політична й економічна системи Косарії (Хозарії), майбутньої Куманії, яка мала виходи на Дунай, Дніпро, Дон й Чорне, Азовське й Каспійське моря — розвивалася швидше інших кипчацьких (лат. татарських), слов’янських й фінських країн.

Відомими вже тоді містами були Танаїс-Імпоріум (Ростов-на-Дону, або Азов)[237], Грено (можливо Бердянськ)[238], Метрополіс (Нікополь, або Нова Січ Запорова), Ольвія (нижче Миколаєва на лимані)[239], Одесус (власне Одеса, або Кочубей)[240], Ніконіум (або Кімерія, сучасний Миколаїв, він же колишній Очаків), Насбарум (можливо Мелітополь), Євпаторія (Гезлев), Феодосія[241], Понтікапей (Керч)[242] та ще дуже багато античних поселень. Пролив між півостровом Херсонесом Таврійським та Таманським називався Боспорус Кімеріус[243] (карти 02-04, 02-08 в цій книзі). Це все видно на вже зазначених мною вище пост-античних картах «Pontos Eukseinos» автора Обрахама Артеліуса (м. Антверпен, 1590) та «Сарматія» Реста Феннера (м. Лондон, 1835). Це були міста античної нації кімерійців (кімерів), які проживали в країні, яка пізніше називалася «Сарматія». В якийсь період південь Сарматії був в підпорядкуванні сусідньої античної держави — Давньої Греції, звідти й пішов міф про те, що півострів Херсонес Таврійський (або сучасний «Кримський») нібито належав сучасним грекам[244] (хоча мова тоді йшла тільки про давніх греків, що проживали до н. е., але аж ніяк не про сучасних, бо сучасні не є генетичними нащадками давніх). Про ці античні міста, законно успадковані косарами (куманами, кримейцями, або українцями) писав в XIX ст. англійський професор мінералогії з міста Кембриджу Едвард-Деніел Кларк в своїй багатотомному виданні «Мандрівки в різні країни Європи, Азії і Африки»[245Clarke] (Travels in various Countries of Europe, Asia and Africa) (Лондон, 1824). В першому томі, який зветься «Росія, Тартарія і Тюркія» (Russia, Tartary, and Turkey)[246], він описував, як російські солдати, що окупували півострів Херсонес Таврійський (сучасний «Кримський»), демонтували та руйнували тисячорічні місцеві будівлі, статуї і храми.

Втім, міжнародною мовою «лінгва франка» для торгівців у приморських портах в ті часи була слов’янська руська (або русинська) мова[247]. Сьогодні ця мова називається «українською»[248]. Про те, що руська мова — це сучасна українська написано багато досліджень, наприклад, книга Григорія Півторака «Українці: звідки ми і наша мова»[249Півторак] (Київ, 1993). Відомо, що пізніше багато куманів, або кримейців (колишніх косарів (хозарів), або половців) добре володіли цією мовою, як і сьогодні[250].

510—550 — в цей час був відомий косарський (хозарський, або антійський) хан Мезамір Айдарович[251]. Він був гетьманом колишніх антіїв, або косарів (хозарів). Гетьман — це був голова війська[252], назва цієї посади збереглася в Україні до сьогоднішнього дня. Народність косарів (хозарів), або колишніх роксоланів, гетів, антіїв, як ми казали вже, була розселена між річками Дунай і Ідель (ерз. Волга), у причорноморських та приазовських степах.

Гетьман Мезамір Айдарович був вбитий під час переговорів з аварами[253], які пришли на прикаспійські землі з Кавказу[254]. Він мав брата на ім’я Келагаст[255]. Їхній батько — Айдар (Ідарізій)[256] згадувався грецьким (візантійським) істориком Менандром Протектором[257].

523—532 — Тумен (Бумін) I Тугайович — новий діяч у косарів (хозарів) (став відомий після свого батька Туга-Тея I Косаровича)[258]. Жив до 552 року. Він правнук (ґрунтуючись на моєму виведенні генеалогії) киянського правителя Кия I Яновича, розбудовника міста Києва (античної Амадоки). Тут ми також бачимо, що вже в ті часи кияни, вони ж руси (русичі, або русини) мали часті династичні шлюби з роксоланами (антіями, гетами), або косарами (хозарами). Тобто йде взаємна передача антропологічних рис: русого волосся, сірих очей, чи навпаки — карих очей, каштанового волосся, чи прямих носів, носів з горбинкою...

Від персіянської дружини (дочки Кавада I)[259] у них народяться сини Ясень-Коло «Чисте Озеро» I Туменович, Кушу-Муган I Туменович[260]. Від дружини Янгели «Київської» Ян-Божевни народяться син на ім’я Таспар I[261] (одружиться з руською принцесою Кия-Ніною і народить майбутнього кагана Амрака-Йотана I Туменовича[262]), інші діти — Кутой, Рудан, і можливо дочка (567 р.), яка вийде заміж за Нерія (Нівара) I Тулійовича. Наступним відомим діячем після Тумена (Буміна) I Тугайовича стане його син Ясень-Коло «Чисте Озеро» I Туменович у 532—553 рр.

23. Алани з 530 року. Палак I Скілурович

530—570 — Палак I (вірогідно по-батькові Скілурович)[253] — новий лідер аланів, майбутніх сараценів («золотих» ординців). Він, дуже ймовірно, був сином Скілура I (але точних даних немає, це лише гіпотеза, базована на спадкоємності відомих діячів). У Палака I народяться, вірогідно, сини на ім’я Алан «Мужній» I Палакович, Сара «Золотий» I Палакович («по-батькові» також ґрунтується на дуже ймовірній спадкоємності відомих лідерів). Це для нашої історії зовсім не принципово, був він саме сином, або просто нащадком чи родичем Палака. Я ставлю на меті продемонструвати цим спадкоємність в межах нації та родоводу аланів. Отже, Сара «Золотий» відомий в Європі під іменем Саросій[264], і він становиться засновником міста Сарра-Оз (укр. Золоте Місто, або Сара, в Росії відоме як «Сарай»)[265]. Місто назване його іменем — Сарра, або Золоте. Наступником стане, вірогідно, ймовірний його брат, або просто родич — Алан «Мужній» I у 570—620 рр.

24. Косари (хозари, лат. газари) з 532 року. Ясень-Коло «Чисте Озеро» I Туменович

532—553 — Ясень-Коло «Чисте Озеро» I Туменович — новий лідер косарів (хозарів) (прийшов після свого батька)[266]. Він син кагана Тумена I Туга-Тейовича і перської принцеси (дочки Кавада I)[267]. Жив у 510—553 рр. В країні русів він був відомий також під іменами Істемі «Богатир I»[268], або Сільзівул, Дізавул[269], його плутають з його рідним дядьком Істемі Тугайовичем[270], який не правив. Мав другі імена — «Kara-Kholo» (Кара-Коло, Кара Холо), «Ashina Keluo» (Ашена Коло)[271]. Слово «кара» прийшло в даному випадку не від тюрків (укр. турків), а від перських родичів — означає «чистий»[272], а «коло», «холо» або «хол» — означає «озеро»[273]. Від перської матері володів перською мовою[274], через що деякі історики (-імена) помилково вважали усі сарматські племена «перськомовними»[275].

Ясень-Коло «Чисте Озеро» I Туменович народив дітей на ім’я Мохотий[276], Тулій I[277] (або Ангсу Тулій, Талопін, Яншу Туга, жив у 540—590 рр., народить Нерія I Тулійовича), і можливо Ішбара, Баха-Шад «Красивий» I[278].

Баха-Шад «Красивий» I Ясеневич буде діячем в Русі, народить сина на ім’я Туола I Бахович; також від іншої дружини, вірогідно від русинки Олени народить дітей на ім’я Тамга (Табган) Бахович[279], Таман I Бахович[280] (який стане розбудовником першої столиці Косарії (Хозарії) міста Тана-хань (сучасне Ростов-на-Дону), а потім поїде правити до русів).

Тамга (Табган) Бахович створить фамільний герб[281] свого імені «Тамга»[282], який стане на століття символом нації причорноморських кипчаків — колишніх косарів (хозарів, лат. газарів), куманів, половців, грец. перікопців (укр. українців), або кримейців.

25. Засновник української династії Ясеневих. Державний орган влади «Верховне Коло»

Каган Косарії (Хозарії, лат. Газарії) Ясень-Коло «Чисте Озеро» I Туменович правив багато років, був знаменитим[283] і тому його можна вважати засновником роду свого імені — роду Ясенів (або Ашенів). Десь приблизно в часи його правління заснували державний орган влади, який називався «Коло»[284] (рос. Круг, англ. Ring), еквівалент сучасної української Верховної Ради. Верховну Раду, тобто український Парламент, можна було б, на мою думку, перейменувати сьогодні на «Верховне Коло».

На «Коло» часто збиралися правителі і військові країни. Відомо, що косарські (хозарські, лат. газарські) військові також мали своє правління, яке носило назву «Коло»[285]. Наступником після Ясеня-Коло «Чисте Озеро» I Туменовича стане його брат Кушу-Муган (Мукан) I Туменович у 554—572 рр.

26. Руси (колишні кияни) з 540 року. Ян-Бож I Саганович, Свар-Рун I Зібрович

540—551 — Ян-Бож I Саганович — новий правитель русів, колишніх киян (прийшов після Руоса I Яновича)[286]. Жив у 507—551 рр. Він син Сагана (Табгача) I Ксійовича і його косарської (хозарської) дружини принцеси Ашини Муканівни (дочці косарського (хозарського) правителя Кушу-Мугана (Мукана) I Туменовича)[287], праонук розбудовника Києва. Мав дружину Юфь Могуївну[288], з нею народив дочку Фею, сина Яна, інших[289]. Від дружини Дао має сина Ру, сина Гон, доньку Янгелу і багато інших дітей[290]. Янгела Ян-Божівна вийде заміж за хозарського принца Тумена I Туга-Тейовича й народить кагана Таспара I Туменовича[291]. Хозарський принц Таспар I Туменович одружиться з русинкою Кия-Ніною (Кияніною) Ювенівною[292], онучкою Музокия, і вони народять принцесу Таспарівну[293], яка вийде заміж за хозарського принца Нерія (Нівара) I Тулійовича[294].

Багато киянських (руських) принцес виходили заміж за косарських (хозарських) принців і ханів[295]. Це ще раз доводить, що мова йшла не про китайські династії: бо чого б це китаянкам або маньчжуркам, було потрібно масово братися шлюбом із західними кипчаками[296], тобто з косарами (або хозарами, половцями)?

Один з руських (або русинських) принців на ім’я, вірогідно, Веда народив сина Зібр (Сігрламі) Ведовича[297]. Зібр Ведович одружився з Гаєю, яка була онучкою Кия I Яновича, розбудовником Києва. Від неї народився руський (або русинський) принц на ім’я Свар-Рун (дан. Svafrlami) I Збірович.

551—578 — Свар-Рун I Зібрович — новий правитель русів (прийшов після Ян-Божа I Сагановича)[298]. У скандинавських народів він відомий під ім’ям Svafrlami[299]. Він син Зібра (дан. Sigrlami)[300] і Гаї Ксіївни, яка була онучкою Кия I Яновича, засновника Києва. Народився приблизно у 510 р. Мав синів Гар-Дара (Гардара)[301], Дай-Божа[302].

Свар-Рун I Зібрович вважається покровителем ковалів[303]. Відомими його родичами були ковалі Козьма і Дем’ян[304]. На честь Свар-Руна названо багато містечок у західній Русі[305]. Через свою діяльність його син Гар-Дар стане дуже відомим у данців і скандинавів (шведів)[306], через що вони будуть називати країну русів «Гардарикою», де закінчення «-ика» означає «країна»[307] — тобто «країна Гардара».

На честь Свар-Руна I Зібровича нащадки влаштували свято, яке відзначається 1-го липня[308], і на якому змагалися бігом зі смолоскипами[309]. Наступним правителем русів стане Баха-Шад «Красивий» Ясеневич у 578—600 рр.

27. Походження, властивості і мандрівка меча Торчин (Тирфін)

Свар-Рун I Зібрович вважається першим власником магічного меча[310] Торчин, або Тирфін від дан. Tyrfing[311]. Цей меч в якості дару йому виготовили ковалі, можливо з народності котлярів з роду народності дулібів[312]. За легендою їх звали Дуалін (Dvalinn) і Дюрин (Durinn)[313]. Нащадки цих родів зберегли свої чаклунські вміння й до цього дня. Сьогодні деякі з них, на мою думку, відомі під назвою «мольфари»[314], вони вміють пророкувати майбутнє та лікувати людей[315].

Виковано меча було зі сталі, отриманої з руди на півночі Косарії (Хозарії, лат. Газарії), а саме в районі, де проживало кипчацьке плем’я «торки»[316]. Ця місцевість сьогодні носить назву Донецький вугільний басейн, скорочено «Донбас»[317]. З цими подіями пов'язані назви містечок і річок України: Торчин — вірогідне місце передачі меча у сучасній Волинській області, неподалік від міста Луцьк[318]; містечка Торець (біля сучасного Бахмуту), Тор (сучасний Словянськ), села Торець, Торки, Торків, Торське (Чортківський район), Торецьке, Торське, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок; річки Казенний Торець, Кривий Торець, Сухий Торець, Торч (усі можна знайти на картах google тощо).

Виробники з балканської (або грец. «циганської») народності каделярів, корінних мешканців Карпатських гір[319], заклали в цей меч магічні властивості[320]. Вважається, що цей меч[321]:

— не ламається, не іржавіє, ріже залізо й камінь;

— одним ударом вбиває ворога і майже завжди дає перемогу тим, хто ним володіє;

— за легендою, щоразу, коли меч виймали з ножен, мала загинути людина[322];

— якщо мечом володіли не законні власники, то ті, хто заволодів мечем, починали творити беззаконня, розпочинати війни, вчиняти кроваве насилля[323].

У цього меча в російських легендах, після того, як меч потрапить до рук ерзян (мордви) і сараценів (або золотординців, тобто аланів), з’явиться ще друга назва — «меч-кладенець»[324]. У цьому випадку «кладенець» це не російське слово, як вважалося багатьма (наприклад, класти ворога)[325], а походить воно в дійсності від ірландського слова «клейдеб» (claideb)[326] і латинського «кладіус» (gladius)[327], що перекладається просто як «меч»[328]. А в Західній Європі на честь гостроти меча навіть створили гострий соус з назвою «Тирфін»[329] (Tyrfing, в Україні подібні соуси «Торчин»)[330].

Руський (або русинський) правитель Свар-Рун I Зібрович мав воєводу на ім’я Арн-Грім (дан. Arngrim). Воєвода багато років служив руському (русинському) правителю, та коли той помер від старості, він привласнив собі меча[331]. Арн-Грім забрав меч із собою і поїхав далеко на північ, де одружився з дівчиною, яку звали Ейфура. Ця дівчина виявилася принцесою[332]. Вона була донькою місцевого данського правителя, якого звали Фроді[333]. Ангрім і Ейфура оселилися в північній Данії (сьогодні ці землі стали частиною Швеції), біля озера Больмен[334]. І там в них народилося 12 дітей[335]. Так меч Торчин (або Тирфін), вироблений карпатськими чаклунами «котлярами» (каделярами) з косарської (хозарської, або української) сталі, опинився у Скандинавії.

28. Руський (або русинський) принц Гар-Дар їде до Скандинавії

І ось син Свара-Руна I Зібровича, принц Гар-Дар Сварунович вирушає в свій похід в пошуках меча[336]. Цей меч належав йому по праву нащадка, і він хотів повернути його в Русь. Поїхав він слідами колишнього воєводи Арн-Гріма, і дібрався до Данії або Скандинавії. Там Гар-Дар якимось чином став дуже відомим, бо пізніше його ім’я у варягів (данців і фризів) стало синонімом Русі — «Гардаріка», тобто «країна Гардара». Закінчення «-іка» означає «країна», «земля»[337], англ. «land». Відомо, що він одружився з принцесою з Гебридських островів і в одній із мандрівок потрапив до невеликого острову[338]. Він назвав його Гардарсхольм, що означає Острів Гардара[339]. Знайти цей острівок можна біля північного узбережжя Ісландії неподалік містечка Хусавік. Його син Уні, а потім онук Гроар залишилися жити в Ісландії[340]. Ці події деякі дослідники (-імена) відносять до 800-их років, але в дійсності ніякого доказу саме цим часовим рамкам немає — адже Ісландія була заселена і відвідувалася людьми вже значно раніше[341]. Що сталося з Гардаром далі — невідомо, але скандинавські легенди про чиїйсь шлюб с кимось з Гардаріки (Русі) мають місце[342].

29. Що трапилося з мечем Торчин (Тирфін) далі

Руський (або русинський) воєвода Арн-Грім передав меч одному зі своїх 12 синів — сину на ім’я Ангантир (дан. Angantyr)[343]. Сини, заволодівши цим чужим мечем, почали творити жахливі речі, нападали на сусідні князівства. Якось у Ангантира стався конфлікт із таким собі Яльмаром, знатним чоловіком у шведському королівстві. Вони обидва хотіли одружитися з принцесою Інгебьорг, яка була дочкою шведського правителя і нареченою Яльмара[344]. Чоловіки призначили бій, і в результаті весь загін Яльмара і усі 11 братів загинули. Сам Яльмар також був вбитий мечем, але одночасно він встиг вбити Ангантира. В живих залишився тільки воєвода Яльмара, якого звали Йорвар-Одд[345]. Він сам поховав усіх воїнів, і також з ними поховав і меча. Пізніше дочка Ангантира, яку звали Херфор[346], заявила про свої права на цей меч і дістала його[347].

Як саме вона дістала меча з могили — це окрема епічна тема. Про це написані твори і саги. Наприклад, відомими є «Сага про Херфор»[348Saga], поема «Пробудження Ангантира»[349Hervar] (Hervararkvida), переклад цієї ж поеми англійською під назвою «Пробудження Ангантира»[350Hickes] (автор перекладу Джордж Хікс) (George Hickes «The Waking of Angantyr», 1705), «Закляття Херфор»[351Percy] від Томаса Персі (Thomas Percy «The Incantation of Hervor», 1763) та французькою під назвою «Меч Антагира»[352Rene] (Чарльз Марі Рене) (Charles Marie Rene Leconte de Lisle «L'Epee d'Angantyr», 1862).

Херфор передасть цей меч своєму сину Хайдреку, який, покидаючи дім, покаже цей меч брату. Але, як відомо, кожного разу, коли меч покидає ножни, хтось повинен загинути. Так і сталося — через нещасний випадок брат Хайдрека від цього меча загинув[353]. Надалі Хайдрек стане правителем на колишньому данському острові Готланд (колись увійде до складу ВКЛР). Меч буде передаватися з покоління в покоління.

Пізніше, як розповідають легенди, меч після Данії опиниться в Англії[354], потім знову повернеться до русів (тобто русинів) і буде перебувати в Русі — його ймовірно, як моя гіпотеза, привезе туди мати майбутнього руського (русинського) великого князя Аскольда. Вона, як відомо, була шведською принцесою. Від Аскольда (Ясеня-Коло III Радбарсовича) меч перейде до його онука — Древляна-Нізкі I Олеговича («Добрині-Нізкітича»). Після цього в Київ за мечем приїдуть недоброзичливі шведи — родичі Аскольда за материнською лінією, які спробують меч вкрасти, втім без успіху[355]. Там була з ними ціла драма, і вірогідно, частину з них русини отруїли[356]. Трапляться це події за часів правління руської (або русинської) великої княгині Меланьї-Ольги I Древлянівни.

Далі вже йдуть припущення. Скоріше за все у 1149 році меча буде вкрадено ерзянами (мордвою) з Києва і він опиниться у артанського (ерзянського, або мордовського) принца Сарди («Андрія Боголюбського»), від нього перейде до іншого ерзянського (мордовського) принца Неврюя («Олександра Невського») — ймовірного зятя аланського великого хана Батия (Бату) I Джучійовича. А вже від Батия надалі буде передаватися з покоління в покоління золотоординськими (аланськими) ханами, тобто сучасними русскімі. В ці часи і з’являться легенди про «меч-кладенець» (від лат. gladius, що означає «меч»)[356]. Потім, можливо, меча буде поховано в одній з могил після Другої кримейсько-русинської війни часів Хмельницького (це тема «розритої могили» у 1658 році, на початку русского «кривавого потопу» проти України). Потім меча добудуть німецькі археологи часів колонізації Приуралля («Російської Імперії»), і він буде використаний тими колонізаторами, які створили «Російську Імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії). Надалі меч, вірогідно, міг би опинитися у московитських більшовиків в 1917 році. Після цього, під час виріїв загарбницької війни більшовицької Радянської Росії проти Русі-України у 1920 році, потрапив до німців і міг би бути перевезений до Німеччини і згодом опинитися в руках Адольфа Гітлера (у якого був спеціальний підрозділ з пошуку артефактів[357]). Після чого він міг би після Другої світової війни бути вивезений у 1945 році з німецької столиці Берліна до московитської столиці Москви, де його б заховали традиційно у якійсь могилі, де він перебуває й досі. Але це ж все легенди та гіпотези, чи не так?

30. Косари (хозари, лат. газари) з 554 року. Кушу-Муган (Мукан) I Туменович

554—572 — Кушу-Муган (Мукан) I Туменович — лідер косарів (хозарів) (прийшов після свого брата Ясеня-Коло «Чисте Озеро» I Туменовича)[358]. Він син Тумена (Буміна) I Тугайовича. Мав дочку принцесу Ашину[359], яка вийшла заміж за руського (тобто русинського) князя Сагана (Табгача) I Ксійовича[360], народить дітей — руського принца Ян-Божа I Сагановича, Апу-Тониюка[361]. Наступником стане його племінник Тулій I Ясеневич 572—580 рр.

31. Перещепинський скарб — це грецький (візантійський) подарунок

560—597 — до цих років відносять так званий Перещепинський скарб, який знайшли біля руського (або русинського) міста Полтави в селі Мала Перещепина у 1912 році[362]. Про нього написали книжку українські дослідники Віктор Приймак і Олександр Супруненко «Перещепинський скарб» (Київ-Полтава, 2005). Це був набір коштовних металевих речей, мечів, збруї, чаш, блюд, вироблених у Греції (Візантії)[363Приймак]. Цей скарб вважається найбільшим у Європі[364]. Є припущення, що його везли до правителя країни русів у якості подарунка[365]. Був вкрадений і вивезений німцями з території України до іжорського міста Санкт-Петерсбург за колоніальних часів Російської імперії[366].

32. Алани (майбутні сарацени) з 570 року. Алан «Мужній» I Палакович

570—620 — Алан «Мужній» I — новий правитель аланів, майбутніх сараценів («золотих» ординців)[367]. Він, вірогідно, син Палака I, онук або нащадок Скілура. Ім’я Алан кипчацькими (лат. татарськими) мовами означає «мужній»[368]. Названий на честь свого предка, який був засновником племен алаунів, або аланнів[369]. Саме з цього періоду його кипчацький надволзькотатарський народ став під назвою «алани» відомим в світовій історичній літературі[370]. Алани дуже відомі в історії, бо вони здійснювали постійні військові походи до різних країн, через що про них робили записи іноземні історики і мандрівники[371]. За часів Алана «Мужнього» I був відомим полководець хан Толі (Duli) у 603—609 рр.[372] Наступником після Алана «Мужнього» I стане його, ймовірно, брат Сара (Саросій) «Золотий» I у 620—650 рр. Від Сари «Золотого» й піде назва столиці і всієї країни — Сара («Золота»)[373]. Ім’я «Сара», або «Сарра» означає кипчацькими (лат. татарськими) мовами саме «золото»[374].

33. Косари (хозари, лат. газари) з 572 року. Тулій I Ясеневич

572—580 — Тулій I Ясеневич — новий правитель косарів (хозарів, колишніх роксоланів, гетів, антіїв) (прийшов після свого дядька Куши-Мугана (Мукана) I Туменовича)[375]. Жив у 540—590 рр. Він син кагана Ясеня-Коло «Чисте Озеро» I Туменовича. Відомий під іменами «Талопін»[376], «Assena»[377], та східними аналогами «Yang-Su Tu-Liu»[378], або «Yangsu Tegin»[379]. У нього народився син Нерій (Нівар) I Тулійович[380]. Наступником стане його дядько Таспар I Туменович у 580—581 рр.

34. Один з русинських лідерів Муза-Кий (Музокий) «Міфічний»

Приблизно у 578—600 рр. на північ від русів (русичів, або русинів) правив Муза-Кий (Музокий) «Міфічний»[381] Могуйович (згідно записів арабського географа Масуді)[382]. Ще він відомий під ім’ям Іхітені[383]. Він був, наймовірніше, сином Могуя і Гаї Ксій-Янівни, став головою народності «валінани»[384], які проживали в області, яка так і називалася за їхньої назвою «Волинія»[385].

У Музи-Кия (Музокия) «Міфічного» Могуйовича народився син на ім’я Ювен Музокийович[386], від якого народилася Кия-Ніна (Кияніна) Ювенівна[387], тобто онучка Музо-Кия «Міфічного» Могуйовича. Її друге ім’я — Ніна — стало дуже популярним в Русі[388]. З донькою Таспара I Туменовича і Киї-Ніни Ювенівни одружився косарський (хозарський) принц Нерій (Нівар) I Тулійович[389], і вони народили сина на ім’я Маджак (Мохо-Шад «Принц») I Нерійович[390]. Слово «шад» означає «принц»[391]. У Музи-Кия був полководець на ім’я Ардагаст (або Пейрагаст). Русинсько-мокшанський історик Георгій Вернадський (син Володимира Вернадського, чиїм іменем названа бібліотека в Києві) у книзі «Давня Русь» (1943)[392Вернадский] називає Музу-Кия і Пейрагаста слов’янами, але дивується їхнім іменам. На жаль, сьогодні більшість руських (або русинських) і литвинських імен замінено на грецькі, латинські й античні єврейські. Один з нащадків Музо-Кия на ім’я Вілій[393], ймовірно, стане засновником міста Вільно (з 1939 року — Вільнюс) — майбутньої литовської столиці.

35. Руси (колишні кияни) з 578 року. Баха-Шад «Красивий» I Ясеневич

578—600 — Баха-Шад «Красивий» I Ясеневич — лідер русів[394]. Він син кагана Хозарії Ясеня-Коло «Чисте Озеро» I Туменовича (в Русі відомого під іменем Істемі «Богатир», або Сільзівул, Дізавул). Слово «шад» означає «принц», а ім’я Баха перекладається як «прекрасний», «красивий»[395]. Він переїхав з Косарії, або Хозарії, в Київ[396], де від руської (тобто русинської) принцеси народив сина на ім’я Туола I Бахович[397], який стане каганом і буде правити в Косарії (Хозарії). Наступним лідером у русів у 600—612 рр. стане праправнук Музи-Кия на ім’я Маджак (Мохо-Шад «Принц») I Нерійович.

36. Косари (хозари, лат. газари) з 580 року. Таспар I Туменович, Амрак-Йотан I Таспарович, Таман I Ясеневич, Нерій (Нівар) I Тулійович. Розвиток міста Тана

580—581 — Таспар I Туменович — новий правитель косарів (хозарів) (прийшов після свого племінника Тулія I Ясень-Коловича)[398]. Він син кагана Тумена (Буміна) I Туга-Тейовича і принцеси Янгели «Київської» Ян-Божевни. Одружиться з руською принцесою Кияніною Ювенівною і народить дітей — сина на ім’я Амрак-Йотан I Таспарович[399], який стане каганом; доньку принцесу Таспарівну.

581—581 — Амрак-Йотан I Таспарович — новий лідер косарів (хозарів) (прийшов після свого батька)[400]. Жив у 570—581 рр. Він син кагана Таспара I Туменовича і руської принцеси Киї-Ніни (Кияніни) Ювенівни.

582—598 — Таман I Ясеневич — лідер косарів (хозарів) (прийшов після свого двоюрідного брата — Амрака I Таспаровича)[401]. Його ще називають «тардуш» (тобто, «правитель») Кара-Чурін[402]. Він син Ясеня-Коло «Чисте Озеро» I Туменовича і русинки Олени. Жив у 575—603 рр. Одружиться з принцесою з Києва Суєю Янівною[403] і в них народиться син Богатир-Сівер (Зибир) II Танович[404]. Таман I Ясеневич переїде жити до дружини в Київ[405]. У 575 році зустрічався з грецьким послом Валентином. Став розбудовником першої косарської (хозарської) столиці Тана-хань (античного кімерійського міста Танаїс). Пізніше це місто перейменували на Азов, воно відоме також під тюркською назвою «Азак» та сараценською (аланською) назвою «Аттамангорода» (це ми побачимо далі на картах), а сьогодні — це сучасне місто Ростов-на-Дону, там неподалік була зведена фортеця Азов на морі. Правив в районі «Тмуторакань» (назва якого пішла від імені хана Тумен-Тархан)[406], або Таманія, сучасний Таманський півострів[407]. Назву «Азов» сьогодні перенесли на маленьке містечко ближче до Азовського моря, де стояла колись «Азовська» фортеця. Наступником стане його племінник Нерій (Нівар) I Тулійович у 587—604 рр.

Косари (хозари, лат. газари) на деякий час поєдналися у військовий союз з греками (або візантійцями, еллінами)[408]. Саме завдяки цьому у грецьких істориків і з’явилися записи про них[409], здебільшого як про «роксоланів», «гетів», «антіїв», «хозарів».

587—604 — Нерій (Нівар) I Тулійович — новий лідер косарів (хозарів) (прийшов після свого дядька Тамана I Ясеневича)[410]. Жив у 560—627 рр. Він син Тулія I Ясеневича, онук кагана Ясеня-Кола «Чисте Озеро» I Туменовича, тобто походить з роду Ясеневих. Одружився з принцесою на ім’я Акатцірі[411] — донькою Таспара I Туменовича і Кия-Ніни (Кияніни) Ювенівни. Кияніна, як вже заначалося вище, була онучкою князя Муза-Кия (Музокия, Іхітені) «Мифічного» I Могуйовича, який був правителем з племені валінана (з області Волинія в сучасній Україні).

У Нерія (Нівара) I Тулійовича і Акатцірі народилися сини на ім’я Зієвіл I Нерійович (жив у 585—627 рр.), Маджак (Мохо-Шад «Принц») I Нерійович (народився у 586 році, стане правителем русів), Поше, Нікул-Кула, Шагій (Шифкі) «Десять Стріл» Нерійович (жив у 583—618 рр.)[412].

Маджак (Мохо-Шад «Принц») I Нерійович народить сина на ім’я Пулі-Кий (Булі-Шад «Принц») I Мохович (житиме у 605—640 рр., буде правити в Русі).

Наступним відомим діячем Косарії (Хозарії) після Нерія (Нівара) I Тулійовича стане вдруге його дядько Таман I Ясеневич у 604—612 рр.

37. Руси (або русичі) з 600 року. Маджак (Мохо-Шад «Принц») I Нерійович

600—612 — Маджак (Мохо-Шад «Принц») I Нерійович — новий лідер майбутньої Русі (прийшов після Баха-Шада «Красивого» I Ясеневича)[413]. Маджак відомий також під іменем Мохо-Шад «Принц». Народився приблизно у 586 році. Він син косарського (хозарського) кагана Нерія I Тулійовича і принцеси Акатцірі, брат Зієвіла I Нерійовича, онук Таспара I Туменовича і Киї-Ніни (Кияніни) Ювенівни, правнук косарського (хозарського) правителя Ясеня-Кола «Чисте Озеро» I Туменовича. Таким чином, у нього є хозарське і руське (або русинське) коріння.

Маджак (Мохо-Шад «Принц») I Нерійович мав дружину з Казані[414]. Маджак I Нерійович, або Мохо-Шад «Принц» I народить сина на ім’я Пулі-Кий (Булі-Шад «Принц») I (житиме у 605—640 рр.)[415]. Наступним правителем русів після Маджака (Мохо-Шада «Принца») I Нерійовича стане косарський (хозарський) правитель, що одружився з руською (або русинською) принцесою — Таман I Ясеневич у 612—630 рр.

38. Косари (хозари, лат. газари) з 604 року. Вдруге Таман I Ясеневич

604—612 — Таман I Ясеневич — вдруге новий правитель косарів (хозарів) (прийшов повторно після свого племінника Нерія (Нівара) I Тулійовича)[416]. Після цього правління він переїде до Русі до своєї нової дружини Суї Янівні, де також буде правити[417]. Наступним лідером після нього стане Шагій (Sheguy, Шифкі) «Десять Стріл» I Нерійович у 612—618 рр.

39. Руси (або русичі) з 612 року. Таман I Ясеневич тепер править у русів

612—630 — Таман I Ясеневич — новий лідер русів (прийшов після Маджака I Нерійовича)[418]. Так поєдналася династія слов’ян «киян» і кипчаків «ясеневих». Його ще називають «тардуш» (тобто «правитель») Кара-Чурін[419]. Він син куманського кагана Ясеня-Кола «Чисте Озеро» I Туменовича і русинки Олени. Розбудовник античного міста Тана (Азову, тур. Азаку, сар. Аттамангороди, або сучасного Ростову-на-Дону, де неподалік буде зведена невелика фортеця Азов на морі) — першої столиці Косарії (Хозарії), і області Таманія (або так званої «Тмуторакань», від імені хана Тумен-Тархан).

Він одружився з принцесою з Києва Суєю Янівною і в них народиться син Богатир-Сівер (Зибир) I Танович[420]. Таман I Ясеневич після правління в Косарії (Хозарії) переїхав жити до дружини в Київ[421]. Ще у 575 році він зустрічався з грецьким послом Валентином[422]. Його син Богатир-Сівер (Зибир) I Танович поїде правити в Косарію (Хозарію, лат. Газарію)[423]. Наступним лідером в країні русів буде син Маджака I Нерійовича — Пулі-Кий (Булі-Шад «Принц») I Маджакович у 630—640 рр.

40. Косари (хозари, лат. газари) з 612 року. Шагій «Десять Стріл» I Нерійович, Зієвіл I Нерійович

612—618 — Шагій (Sheguy, Шифкі) «Десять Стріл» I Нерійович — новий правитель косарів (хозарів, лат. газарів) (прийшов після Тамана I Ясеневича)[424]. Він син Нерія I Тулійовича, онук Тулія I Ясеневича. Наступником стане його брат Зієвіл I Нерійович у 618—630 рр.

618—628 — Зієвіл I Нерійович — новий правитель косарів (хозарів) (прийшов після свого брата Шагія (Sheguy, Шифкі) «Десять Стріл» I Нерійовича)[425]. Жив приблизно у 597—630 р. Східні аналоги його імені — «T’ung Yabghu»[426], «Tun Yabyu»[427], лат. Ziebil[428], а також тюрки називали його Ябгу[429], що означає титул правителя. Одну з дружин Зієвіла I Нерійовича звали Ромільда[430], вона була вдовою лангобардського (тобто італійського) короля Агілюлпа[431]. Ще одна дружина була з Казані[432]. У Зієвіла I Нерійовича народилися сини Харбіс «Сич» I, Ілві, Тато-Шад «Принц» I (він поїде правити в Русь), Тінь-Кий (Хорив) I Зієвілович (також поїде до Русі), Яса «Благородний»[433].

Ці роки вже більш відомі в історії. Трапилось це тому, що косари (хозари, або лат. газари) в ці часи здійснюють перший похід до Венеції[434], через що, вірогідно, й стали відомими в європейській історії. Завдяки цьому ми можемо тепер більше про них дізнатися. Правитель косарів (хозарів, колишніх роксоланів, гетів, антіїв) Зієвіл I (або «Ябгу» — це назва титулу правителя) мандрував на північний захід й недовго перебував в слов’янській країні Паннонія[435] (сьогодні це Австрія). З Європи привіз давньогрецький інструмент «фсантерін» (лат. psalterium)[436], що став дуже популярним в Україні, і який, ймовірно, один з перероблених його варіантів, міг отримати в Україні назву «цимбали»[437].

Зієвіл I Нерійович буде вбитий своїм двоюрідним дядьком — Богатирем-Сівером (Зибиром) II Тановичем[438], народженого від київської принцеси Суї Янівни. Богатир-Сівер (Зибир) II Танович і стане наступним каганом у 628—630 рр.

41. Для чого описувати так довго перелік правителів

Якщо вам важко або нудно прочитати такий детальний перелік, то пропустіть. Повернетесь (а може ні) до нього пізніше. Насправді це не так важливо знати хто за ким був, і кого як точно звали. Цей довгий і складний перелік лідерів, діячів та правителів наведений тут тільки для того, щоб в подальшому підтвердити деякі висновки. Тому просто потрібно було для прикладу навести усі ці імена (можливо, не завжди точних), дати, генеалогію походження принців і принцес. Цей перелік доводить, що в Русі та в Хозарії активно діяли різні правителі ще задовго до 1000-их років. Давність родів, династичні шлюби, а також змінність влади — про це важливо знати для спростування російської імперської, більшовицької та рашистської офіційних версій історії. Ми ясно побачили, що навіть вже у 600-ті роки руси і хозари (майбутні українці) сильно почали змішувалися внаслідок династичних шлюбів. Також відбувалися постійні династичні шлюби і з іншими націями, про що можна читати в історіях тих країн — це дає ще більше інформації та спростовує російську псевдоісторію[439].

42. Алани (майбутні сарацени) з 620 року. Сара (Саросій) «Золотий» I — засновник Золотого Міста і народності «сарацени»

620—655 — Сара (Саросій) «Золотий» I — новий великий хан аланів (ерз. буртасів) (прийшов після свого, вірогідно, брата Алана «Мужнього» I). Саме Сара (Саросій) «Золотий», син або нащадок Палака I, заснував приблизно у 630 році свою столицю — місто «Сара» (біля сучасного Саратова), або Сарра, лат. Sar-i-Os, й назвав поселення своїм іменем. Ім’я Сара кипчацькими (лат. татарськими) мовами означає «золото»[440], тому місто Сара, Сар-Оз, або Сара Орда в перекладі на руську (русинську, або сучасну українську) мову називали «Золотим». Звідти й пішла назва кипчацької надволзької столиці «Золоте Місто», або «Сара». З цієї назви вийшла назва для всієї держави — «Золота Орда», де значення «головне місце скупчення» (тобто «орда»)[441] поступово перейшло в значення «країна».

Слово «оз», або «ош» також означає «фортеця», «місто» або «поселення»[442]. Це слово перейшло також в ерзянську мову[443]. Золоте місто (Сара) розкинулося біля річки Ідель (ерз. Волга). Наступниками після Сари (Саросія) «Золотого» I стануть Угул I та інші хани.

Самоназва нації була «алани». Вони — «надволзькі татари», тобто їхня мова відноситься до кипчацької (лат. татарської) мовної групи[444], проживають вздовж річки Ідель. Фінські народи називали річку Ідель своєю назвою — «Волга» (укр. «Біла Вода»), а давньою античною назвою цієї ріки було «Ра»[445] (ми бачили цю назву вище на пост-античних картах 02-04, 02-06). Також ці фінські народи називали аланів «буртасами»[446]. Зокрема, так їх називали волго-камські фіни мокші і ерзяни (лат. мордва). Алани (від назви племені лат. alanni, яких ми бачили вище на карті 02-06) відомі вже дуже давно, так само як і хозари, вчені (-імена) навіть часто плутають ці дві схожі сусідні нації між собою[447].

43. Золоте місто — перша русская столиця

Дослідниками (-імена) раніше помилково вважалося, що назва держави Сара Орда, або в перекладі — «Золота Країна», взята від золотого кольору наметів[448]. Слово «орда» (англ. horde[449]) має значення «скупчення народу»[450], «натовп»[451] та використовувалось для позначення місця, де була ставка хана, або столиця[452]. Також це слово означало «тент» або «намет» на місцях ставок ханів[453]. Назва «Золота Орда» є застарілою та згадується дуже рідко. В інших кипчацьких державах її назву перекладали власними мовами, наприклад, «Алтин Улус» у казахів, «Алтин Урда» у волзьких булгарів із сучасного Татарстану, «Улуг Улус» у тюрків[454]https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B0_%D0%9E%D1%80%D0%B4%D0%B0. Можна знайти згадку про Золоту Орду в матеріалах кінця 1600-их років і лише в російських джерелах: наприклад, що волзька Булгарія («Казанське ханство», це сучасна республіка Татарстан у складі Росії) була під окупацією Золотої Орди[455]. Як ми вже казали, центр, або ставка головного хана Золотої Орди була в місті Сара, на річці Ідель (ерз. Волга)[456].

Відомо також, що на мовах тюркської мовної групи (наприклад, тюркською) слово «сарай» означає «палац»[457]. Але мова аланів відноситься до іншої мовної групи — до кипчацької (лат. татарської), а слова в мові іншої мовної групи, чи навіть в мові іншої нації своєї ж мовної групи вже мають інакше значення, якщо навіть вони однакові за звучанням (наприклад, слов'янське слово «позор» — у хорватів це «увага», а у росіян це «ганьба»).

Місце розташування міста Сара (або Золотого міста) можна знайти на схематичній карті в книзі Марко Поло (Marco Polo) «Подорожі» (The Travels) (написано у 1295)[458Polo]. Нагадаємо, що Марко Поло був сином італійського продавця діамантів Нікколо Поло[459]. Нікколо Поло зі своїм братом Маффео декілька років прожили в місті Сара[460]. Також це місто вказано на Каталонському атласі 1375 року, і розташоване воно на південь від міста Беркімам (нинішнього міста Самари) та на північ від ногайського міста Астрахані (карта 02-10 в пункті 45, та карта 09-01 в пункті 342).

44. Сарацени та сараценська мова

На Каталонському Атласі за 1375 рік столиця аланів (ерз. буртасів, або «надволзьких татар») називається Цитат де Сарра, тобто «цитадель Сарри» (карта 02-10 в пункті 45, більше про атлас у пункті 342, карта 09-01). У цьому випадку Сарра, або точніше, Зара — це кипчацьке (лат. татарське) ім’я засновника міста, й означає, як зазначалось вище, «золото»[461]. Звідси і прозвали аланську орду, тобто місто ставки, цитадель, фортецю, або столицю — «золотою».

А ось мешканців Золотої Фортеці, міста Сара — відповідно, називали «сараценами» (англ. saraсens). Сарацени, відповідно, говорили й писали сараценською мовою. Саме на сараценську мову перекладалися листи, які посланці Папи чинці Вільям з Рубрука і Джон з Пьяно де Карпіні привезли до хана Батия (Бату) I Джучійовича у 1253 році[462Рубрук].

Не плутайте старовинних «сараценів» (тобто «золотих» ординців) із відносно новими «сарацинами»[463]. Термін «сарацин» у сучасній інтерпретації означає «мусульманин»[464].

45. Де розташоване місто Золоте (Сара)

Нинішнє місто Саратов розташоване вище міста Астрахань, і нижче міста Самари (Беркімам) на річці Волга (тат. Ідель). Це і була столиця західної кипчацької (лат. татарської) народності сараценів («золотих» ординців, або аланів, ерз. буртасів). Крім того, відомо, що містом, де друкували гроші в Золотій Орді було місто Увек (Укек)[465]. У ньому аланський великий хан Тохта карбуватиме свої срібні монети в 1280—1312 рр.[466] Слово «гроші» сараценською (або аланською) мовою звучало як «тенга», або «тамга», від якого пішло російське слово «дєньга»[467]. Звичайно, центр, де зберігалося все золото, скарби та гроші був розташований не десь, а в межах чи передмісті столиці. Містечко Увек збереглося і сьогодні, як частина міста Саратова[468].

Карта 02-10. «Каталонський атлас» (Крескес, 1375) — фрагмент з Алланією (майбутньою Росією)

Опис карти 02-10: фрагмент карти «Каталонський атлас» (Catalan Atlas) автора Крескеса, сина Авраама (Cresques Abraham, видана у м. Пальма-де-Майорка у 1375 році) [Байцар]. На карті зображене Золоте Місто, воно ж Цитат де Сарра (Citat de Sarra), або Цитадель Сарра. Карта розташована до гори ногами, Каспійське море розташоване зверху. В море впадає річка Ідель (Волга). Чітко видно великий острів на Волзі, де зараз розташоване м. Самара, на карті це м. Беркімам. Між островом та морем розташоване місто Сара. Зліва Сарая на зображенні сидить аланський хан, званий у сучасній історії російським царем. Чорні прапори — це прапори Алланії, сучасні історики їх називають «прапором Джучі». Наприкінці XIV століття, як ми бачимо по карті, Алланія («Золота Орда») захопила території до Азовського моря (це частина Хозарії, або Куманії), землі північного сходу Каспійського моря (частина Ногаї), країни вгору по Волзі, а також частину земель фін московитів (moxel) і ерзян (мордви) та частину слов'янської Русі

Існує також сучасна версія про те, що назва «Саратов» перекладається з кипчацьких (лат. татарських) мов як «жовта гора»[469]. Слово «жовтий» у цьому випадку також можна інтерпретувати як «золотий». Виходить — «Золота гора» було місцем проживання царя (хана), яке також можна назвати і «Золотою ордою». Назва міста, як ми вже казали, походить від імені засновника міста — Сарра, або Zara, що перекладається українською як «золото». Тобто, сарацени, або saracens — це «золоті». Так що особливих сумнівів у назві та місці розташування першої столиці сараценів (або «золотих» ординців, аланів, ерз. буртасів) немає.

Карта 02-11. Сторінка з книги з маршрутом мандрівки батька Марко Поло (1295)

Опис карти 02-11: маршрут з книги Марко Поло (Marco Polo) ^Polo «Подорожі» (The Travels) (написано у 1295). Це сучасне зображення, зроблене на основі старої книги. На цій схематичній карті ми бачимо Місто Сара (Sarai) — столицю Золотої орди, у пониззі Волги. На карті вказано шлях батька Марка Поло — торговця ювелірними виробами Нікколо, якого супроводжував його брат на ім'я Маффео (тобто Маффео був дядьком Марку Поло). Шлях пролягав у 1260 році через місто Сара, яке розташоване в пониззі Волги. Як бачимо, навіть у ті часи розташування міста було всім чудово відоме. Масштаби шляху на карті вказані, звичайно, схематично і приблизно, адже насправді містечко Укек (державний центр карбування монет) розташоване лише за 10 км від міста Саратова (Сари), тобто Сара має бути зображене значно вище

46. Поява іслама в світі з 622 року

622 — цей рік вважається роком появи іслама після виходу Мухаммеда з Мекки[470]. Тільки через декілька століть ця релігія стане офіційною серед усіх кипчацьких (лат. татарських) країн[471]. До цього кипчаки сповідували тенгріанство — язицький набір рітуальних правил і метфізичних традицій степовиків[472].

47. Косари (хозари, лат. газари) з 628 року. Богатир-Сівер II Танович, Толі (Дуоба) I Бахович

628—630 — Богатир-Сівер (Зибир) II Танович — новий правитель косарів (хозарів, лат. газарів) (прийшов після свого двоюрідного племінника — Зієвіла I Нерійовича, якого він вбив)[473]. Він син кагана Тамана I Ясеневича і київської принцеси Суї Янівни. Вірогідно, був родичем засновника племені Сіверів[474] та області Сіверія в Русі.

630—638 — Толі (Дуоба) I Бахович — лідер косарів (хозарів, лат. газарів) (прийшов після Богатир-Сівера (Зибира) II Тановича)[475]. Відомий також під іменами Дулій[476]. Його ім’я Толі, або Толя з часом стало дуже популярним в Україні по цей день (воно скоріше за все походить як скорочення від давньогрецького імені Анатолій)[477]. Він син Бахи-Шада «Принца» I Ясеневича, який поїхав правити до Русі. Наступником стане Харбіс «Сич» I Зієвілович у 638—653 рр.

48. Хто такі авари і осетини

У 630-ті роки проходило декілька сутичок з народами, які в історії називають аварами[478]. Аварами в ті часи називали всіх гірських кавказців[479]. Але насправді до аварських націй відносяться тільки нації дагестанської (аварської) мовної групи[480], їх дуже багато[481]. Авари — це власне дагестанці, лезгини (лезги), табасаранці, лакці та багато інших. Слово «дагестанці» — це не самоназва, а означає просто «горці», тобто «ті, що живуть у горах». Самоназва ж національної і мовної групи — «аварал»[482].

Я вже зазначала, що в історичних текстах дуже часто згадується назва «алани»[483]. Самоназву аланів іноді переносять на сучасних осетинів[484], але це не має жодного смислу, бо осетини — це нечисельний за розміром народ іранської (перської) мовної групи, яким імперці створили резервацію на території грузинів[485]. Назву «осетини» вони отримали вже від грузинів в часи німецько-французької колонізації «Російської Імперії», коли перемістилися на північ на територію Грузії в грузинський район з назвою «Осетія»[486].

А алани (сарацени, або «золоті» ординці, ерз. буртаси) — це народ кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи, який жив між річками Танаїс (укр. Дон) та Ідель (ерз. Волга). Тобто алани входять в одну національну і мовну групу зі степовими націями — косарами (хозарами, або куманами, кримейцями), ногайцями, моголами (або ясами), киргизами, сибіряками, башкортами, волзькими булгарами, чувашами тощо[487]. А ірони (іранці, або перси) входять в єдину національну і мовну групу разом з курдами, афганцями, таджиками тощо[488].

Більше про всі ці та інші нації та їхні споконвічні місця проживання дивіться у Додатку 2 «Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Які корінні нації живуть в Україні і Росії» наприкінці цієї книги.

49. «Авари в країні антів» — як це можна назвати сучасними термінами

Якщо говорити сучасними термінами, то на землі хозарів (роксоланів, гетів, антіїв) — прийшли дагестанці, тобто «гірські народи» з Кавказьких гір. Вони офіційно називаються аварами, тобто відносяться до аварської національної і мовної групи[489]. З ними прийшли з Кавказу також і чеченці (відносяться до нахської мовної групи)[490]. І вони разом руйнували городища (укр. села) на косарських (хозарських) землях в Прикаспії та в Приазов'ї. Це звучить трохи дивно щодо давніх часів, але саме такі події ми ясно побачили і в 2014—2024 рр. Тобто те, що роблять авари і нахсці сьогодні, це вже далеко не перший раз в історії Косарії (Хозарії) — майбутньої Куманії, Кримеї, «Криму», Перікопенської Тартарії, Малої Тартарії, або України.

50. Об'єднання поселень країні русів (киян)

630 — за попередні роки відбулося поступове об’єднання племен в роди[491]. Ще через років 400 роди об’єднаються в народності[492]. Почали з’являтися великі поселення та феодальні маєтки[493]. Засновано багато так званих «червоних» міст на західних і центральних землях країни русів (Русі), які таку свою назву отримали від назви від старого місцевого лідера на ім’я Червень[494], й відповідну назву отримала головна частина країни — «Червона Русь»[495].

Також засновано було багато поселень в області північно-східній частині Русі, яка називалася «Біла Русь»[496] і яка також відома під данською назвою «Гардаріка» (тобто «країна Гар-Дара»). Деякі дослідники (-імена) вважали раніше, що «гардаріка» означала «країна міст»[497]. Але ж області здебільшого називалися іменами відомих лідерів, одним з яких і був Гар-Дар[498].

Поселення в майбутньому об’єднаються навколо свої центрів. Кожен центр, тобто містечко, матиме свого голову, або мера. Такий мер, чи голова усієї області пізніше стане називатися «князем», а підконтрольні йому райони і області — «князівством». Відомими з часом стануть Київське і Переяслав-Сіверське[499], Смоленське і Могильовське[500], Путівльське і Чернігівське[501], Львівське і Теребовлянське[502], Каменецьке і Барське (Вінницьке)[503], Луцьке і Кременецьке[504], Сокальське і Перемишельське[505] князівства тощо. Місто Чернігів, наприклад, буде засноване князем на ім’я Чорний у 690 році[506]. А правитель усієї держави русів (русичів, русинів) буде називатися «Великим Князем»[507].

51. Країна русів (киян) — майбутня Русь

Російські історики намагаються запевнити, нібито назву «Русь» принесли вікінги, тобто шведи, фризці і данці — предки такого собі пришлого чоловіка на ім’я Рюрик[508]. І що буцімто ця назва є загальною для великої території, включаючи північних слов’ян плесковичів і новгородичів, а також інші народи — чудь, весь, мокшей, мещеру та інших[509]. Але насправді усі назви річок, тобто «гідроніми» Подніпров’я свідчать про те, що назва «Русь» з’явилася з Київщини і є самоназвою: Рось (Київська область), Росава (Київська область), Роська (Київська область), Роставиця (Житомирська область), Русава (Вінницька область), Руска (Хмельницька область), Руська (Чернівецька область) (згідно картам google та Вікіпедії).

А ось країна сусідньої північної слов’янської нації славинів (новгородичів) в давнину спочатку називалася «Славія»[510] — це самоназва. Русь і Славія мали тоді спільний невеликий кордон, бо західна частина сучасної мокшанської Тверської області тоді була русинською, до окупації[511]. Ще пізніше Славія стане називатися новою назвою «Новогардія»[512] (тобто Нова Гардаріка). Від славинів та їхнього предка Слави[513] в Русь прийшло знамените ім’я Слава, яке в Русі-Україні широко використовують й досі[514].

52. Кагани і малки в країні русів. «Руський каганат»

Відомо, ще в ті часи деяких правителів країни русів (киян) — майбутньої Русі — також називали «каганами»[516], через те, що вони були безпосередньо з роду косарських каганів. Через це країну русів іноді називали «Руський каганат»[517].

На той час вже відбулося багато династичних шлюбів між роксоланами, або косарами (хозарами) та киянами, або русами. Тому назва посади правителя Косарії (Хозарії) «каган» (або хакан, іноді просто хан) також деякий час іноді використовувалася і в Русі. Крім того, в Русі була у вжитку косарська (хозарська) назва прем’єр-міністра «малек»[518], що руси вимовляли як «малк»[519]. Деякі більш сучасні дослідники назву тодішньої посади «малек» сприймали за ім’я «Малк», це ми побачимо ще далі в книзі.

Династичні шлюби будуть активно продовжуватися й надалі, і з часом руська, або русинська (сучасна українська) мова стане навіть потроху вживатися серед політичних діячів та багатих торговців Косарії (Хозарії, майбутньої Куманії)[520].

53. Зовнішність слов’ян, фін і кипчаків (лат. татар)

Представників цих трьох національних і мовних груп — слов’ян, фін і кипчаків — дуже легко розрізнити одне від одного. Звичайно, за декілька останніх століть вони сильно змішалися одне з одним, оскільки усі багато років жили в одній державі та багато з них сповідували однакову релігію — християнство (православне). Але я спробую описати головні типові риси, згідно власного дослідження.

У слов’ян волосся русе, солом’яне, світле; очі сірого кольору, круглі за формою; носи прямі і довгі; форма обличчя вузька подовжена[521]. Слов’яни зазвичай високого зросту[522]. Вони разом з германцями й балтами раніше називалися спільною назвою «варяги»[523], бо відносяться до одного типажу зовнішності: слов’янина дуже важко відрізнити, наприклад, від німця або литовця. Часто буває, що світло-сірі очі на вулиці відбивають колір синього неба, через що також можуть виглядати блакитними. Тому іноді русинок і литвинок називали «блакитноокими»[524].

У всіх фін волосся має рудий відтінок, в цілому світло-руде, може доходити до більш білявого на півночі й більш рудого на півдні[525]; блакитні або сині очі; товсті, короткі й курносі носи, або як кажуть «ніс картоплею»[526]; форма обличчя кругла, як місяць. Фіни, як правило, середнього зросту. Саме до такої зовнішності відносяться московити, і саме їх українці називають «москалями» — це латинський варіант назви мокшей від слова moxel[527].

У всіх кипчаків (лат. татар) каштановий колір волосся; очі світло-карого кольору, мигдалевої форми; носи тонкі й довгі та мають горбинку у верхній частині носу на переніссі; форма обличчя вузька, як у слов’ян. Кипчаки, як правило, невисокого зросту. Саме кипчацькі наймані воїни з 1600-их років мали назву «козак» в українців, та аналогічне за змістом «кацап» — у росіян.

Звичайно, нації цих трьох мовних груп за останні роки дуже змішалися. Тому у мокшей можуть бути сірі очі або носи з горбинкою, у сараценів («золотих» ординців, або аланів) можуть бути курносі носи, а у сучасної нації татарів (волзьких булгарів) — сині очі тощо.

54. Руси (або русичі) з 630 року. Пулі-Кий (Булі-Шад «Принц») I Маджакович

630—640 — Пулі-Кий I Маджакович (або Булі-Шад «Принц» Мохович) — лідер русів (прийшов після колишнього косарського (хозарського) кагана і одночасно руського князя Тамана I Ясеневича)[528]. Народився десь у 605 році. Він син великого князя косарсько-русинського походження Маджака (Мохо-Шада «Принца») I Нерійовича, онук кагана Косарії (Хозарії, або майбутньої Куманії) Нерія (Нівара) I Тулійовича. Нащадок роду Ясенів (Ашенів). Був сучасником Іраклія-Флавія I, імператора Греції (Візантії) у 610—641 рр. Перебував з ним у дружніх стосунках[529], відвідував Візантію[530].

Пулі-Кий I Маджакович одружився з принцесою на ім’я Калі-Ван[531]. Вони народили сина на ім’я Ясень-Шаболо II (його ім’я ще відоме як Шаполо VI, або Ашена Коло, англ. Ashena Holo)[532], і ще мав сина на ім’я Харбіс-Калга «Поважний» II[533], який стане каганом в Косарії (Хозарії, лат. Газарії) і від грецької дружини Анастасії (яка була дочкою Епіфанії, онучкою Гераклія I Візантійського і Фабії) народить майбутнього кагана Барса (Ібуцір-Главана) I Харбіс-Калговича (житиме до 715 р., буде каганом в Хозарії).

Наступним лідером русів після Пулі-Кия I Маджаковича стане його син Ясень-Шаболо II Пулійович у 640—670 рр.

55. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) з 638 року. Харбіс «Сич» I Зієвілович

638—653 — Харбіс «Сич» I Зієвілович — діяч в Хозарії (прийшов після Туоли (Дуоби) I Баховича)[534]. Він син кагана Зієвіла I Нерійовича і його казанської дружини[535]. Жив до 653 р. Від Епіфанії (дочки Гераклія I Візантійського і Фабії) народились донька Анастасія (вийде заміж за русинсько-косарського принца Харбіса-Калгу «Поважного» II Пулійовича)[536], і син Тарду-Шад «Принц». Наступником стане Харбіс-Калга «Поважний» II Пулійович у 653—670 рр.

56. Руси (або русичі) з 640 року. Ясень-Шаболо II Пулійович

640—670 — Ясень-Шаболо II Пулійович — діяч русів (прийшов після Кия III Маджаковича)[537]. Він син Пулі-Кия I Маджаковича (Булі-Шада «Принца» Моховича). Народить Ксієна. Яцір Булі-Шад матиме сина на ім’я Чопан Таркан[538] (народить сина на ім’я Альп Таркан, який народить Тармака — батька Прісбіт Тармаківни[539]). Його відомі родичі — Міша (657–662 рр.), він син принца Бьорі-Шада; Бужен (657—667 рр.), він дядько Міші. Наступним правителем русів стане Тато-Шад «Принц» I Зієвілович у 670—730 рр.

57. Ясені (Осені, Ашени) — старовинна династія правителів Русі і Косарії (України)

Від кагана Ясень-Коло «Чисте Озеро» I Туменовича весь рід князів Русі, починаючи також з руського князя Маджака-Шада «Принца» I Нерійовича, відноситься до роду Ясенів, або «Ясних». Також їх називали «Осени»[540], «Ашени»[541]. Як бачимо, вони правили і в Русі, і в Косарії (Хазарії, лат. Газарії). Вірогідно, герой легенд на ім’я «Ясний Сокіл»[542], тобто Ясень Туган (бо «туган» перекладається саме як «сокіл»[543]) — це майбутня адаптація імен русино-косарських правителів.

(Кінець 2 глави)