Глава 10

Глава 10. МОСКОВІЯ (1395—1453 рр.)

Створення держави «Московія». Авторська карта Московії. Куманія (Україна) і Московія входять до ВКЛР. Віруси пропаганди. Битва Тамерлана під Анкарою. Грюнвальдська битва ВКЛР. Куманська (українська) летюча кіннота. Гуситські війни в Чехії. Розбудова міста Кочубея (Одеси). Релігійна місія русів (русинів, рутенів) до аланів (сараценів). Тенденція російських істориків. Знов про назву «Україна». Куманія (Україна) переносить столицю і стає Кримом (кр. Qirim, лат. Кримеєю, Crimea). Реформи ВКЛР. Московити приймають християнство. Московія втрачає незалежність

365. Друга національно-визвольна війна фін проти кипчаків (лат. татар). Створення держави «Московія» у 1395 році. Василь I Тимурович («Василь I Дмитрович»)

Мокші, користуючись ослабленням Алланії (колишньої Сара орди, укр. Золотої держави, сучасної Росії) після війни з саларським аміром Темуром «Залізним Кульгачем» Тарагайовичем (англ. «Тамерланом») із міста Самарканд (сьогодні в складі Узбекистану), змогли відвоювати частину своєї території від надволзьких татар[1].

Після цієї перемоги над ордою, мокші (це, як ми вже знаємо, нація фінської мовної групи) святкують і проголошують свою незалежну державу, яка називається «Московія»[2]. Місто Перум (сучасна Москва) на річці Мокша (Москві) стає столицею нової молодої волго-фінської держави. Націю, відповідно, тепер можна називати новою офіційною назвою — з мокшей вони стають «московитами». Нагадаю, що латиною мокшей називали «моксель» (moxel)[3]. І цією ж латинською назвою користувалися також руси (русичі, або русини, рутени), які в слові «моксель» переставили місцями літери «к» і «с» та вимовляли цю назву як «москаль» (похідне від «Московії»)[4]. В багатьох руських (русинських) джерелах[5] (-імена приклад) нація Московії саме так і називалася — москалями[6]. Пізніше цю латинську назву «моксель» або «москаль» перенесуть на російських військових колонії «Російської імперії», бо в Русь (сучасну Україну) колонізатори будуть часто посилати на службу саме мокшей (московитів)[7].

1395 — це рік виникнення незалежної держави «Московії», або Великого князівства Московського. Саме цього року вперше з’явилася Московія, і це була держава саме мокшей (лат. моксель, або москалів).

Згідно дослідженням істориків (-імена), Московське князівство як адміністративна область було засноване у 1277 році[8]. Головою його став тоді молодий аланський (сараценський, або золотоординський, тобто, сучасними термінами — русскій) принц Дані (Джанібек) I Неврюйович («Данило I Олександрович»)[9], онук великого хана Батия, син «Олександра Невського» і доньки Батия — принцеси Васси[10]. Про це було зазначено в цій книжці в пункті 258. Про заснування Московського князівства[11] можна знайти багато відомостей, зокрема, про це пише в статті «Як Московія привласнила історію Київської Русі»[12] український історик-археолог Ярослав Дашкевич (в журналі Універсум з його збірки «Учи неложними устами сказати правду», Київ, видавництво «Темпора», 2011)[13]. Але на той час мова йшла лише про виділення Московської області у власне адміністративний суб’єкт, тобто область в юрисдикції татарської держави Алланії[14] (тобто Сара орди, укр. Золотої держави, сучасної Росії). Цю певну мокшанську територію русскіє (алани, колишні сарацени, тобто золотоординці, ерз. буртаси) відокремили тоді в «Московське князівство» — тобто не «Велике князівство», що є еквівалентом держави, а просто в область[15].

В даному ж випадку в 1395 році я говорю про заснування саме держави, яка носитиме назву «Московія» — країни, в якій власниками є корінна нація — мокші, а не пришлі русскіє (сарацени, або «золоті» ординці, алани). Тому дата 1395 мною вбачається як початок саме незалежності, і починається вона першим роком головування мокшанського оцязора — Василя I. Тобто мокші відвоювали незалежність — і одразу з цього ж року поставили свого царя, точніше оцязора. Відомо, що колись, у 1272 році, алани (золотоординці) призначили Петра Ординовича (онука казахського імператора Темуджина-Чингіса, або Чингісхана) мером в Москві (тоді місто Москвою ще не називалося) (про нього більше в пункті 269). А з 1277 року Москву (яка називалася Перумом на той час) зробили центром Московської області, тому і кажуть про заснування Московського князівства в якості саме області в той рік[16]. І головою області, як вже вище вказано, призначили тоді юного Дані (Джанібека) I Неврюйовича («Данила I Олександровича»).

Тобто, з мого погляду, на той час у 1277 році то було лише князівство в якості адміністративної області Алланії (колишньої Сара орди, укр. Золотої держави, сучасної Росії), і було воно окуповане русскімі ординцями (аланами, або сараценами, укр. «золотими»). Але в 1395 році регіони, які споконвічно належали мокшам (це Тверська, Московська, Калузька, Тульська і Рязанська області) стали єдиною мокшанською державою — самостійною і відтепер незалежною від аланів (сучасних етнічних русскіх).

Карта 10-01. «Московія» (авторська карта, 2020)

Карта 10-01: авторська карта Московії з її споконвічними кордонами. Місто Перум на річці Мокша (сучасні Москва на річці Москва). Міста Твер (Тораки) і Дубна на річці Волга. Місто Калуга на річці Ока. Міста Тула, Рязань (Балтакінта). На північному кордоні — поселення Весь-Йогон. Сусідні країни: Русь, Новогардія, країна вепсів Вепсанма, країна ерзян Артанія (лат. Мордовія), Алланія (Сара орда, Золота держава, вона ж Тартарія, майбутня «Росія»). Авторська карта (2020)

Російські історики (-імена) завуальовано про здобуття мокшами незалежності пишуть так: нібито після того, як аланський великий хан Тохтамиш I був розбитий саларським аміром Тамерланом, то «тверські князі перестали підкорятися ординським ханам»[17]. Тобто росіяни мокшей називають лише «тверськими», що є заниженням значення цілої нації.

Свою відвойовану територію вперше сформований московський уряд називає «Московія» (англ. Moscua), за назвою столичної області (правила, за якими надавалися найменування державам, дивіться в пункті 131). «Московія» — це те саме, що «Моксовія« (країна мокшей), тільки переставлені місцями літери — країна нації московитів. Враховуючи, що волзькі фіни вимовляють букву «с» як «ш»[18], то «мокси« вимовляються як «мокші».

При владі у Московії стають мокшанські, або московські оцязори. Сьогодні їх називають «русскімі (російськими) царями»[19], як і аланів (сараценів, або «золотих» ординців, ерз. буртасів, тобто сучасних етнічних русскіх).

Прапор Московії

Зображення 10.01: прапор Московії

1395—1425 — Василь I Тимурович («Василь I Дмитрович») — новий оцязор Московії (прийшов після оцязора Селіка I Беклемишевича («Олександра Михайловича»), який правив у 1326—1327 рр.)[20]. Василь I — син аланського великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра» «Донського» I Івановича») від Євдошки[21], він далекий нащадок руського (русинського) принца Юрія-Георга «Довгорукого» Ладомир-Мономаховича (пункт 165) та ерзянських інязорів і аланських ханів.

Правитель співдружності ВКЛР литвин (білорус) Вітовт, демонструючи бажання дружби, поріднився з московським царем Василем I Тимуровичем («Василем I Дмитровичем»), віддавши за нього свою доньку Софію Вітовтівну[22]. У них народилися діти: Ганна (вийде заміж за грецького правителя Іоанна VIII, сина Мануєля II Палеолог)[23], Анастасія (вийде заміж за руського (русинського) князя Олелька Ладомировича, який був онуком правителя ВКЛР білоруса Оль-Герда Гедиміновича)[24], Василіса, Іван, Данило, Семен, Василь «Сліпий» II[25]. Багато його дітей померли в той час від мору[26]. Наступним оцязором Московії після Василя I Тимуровича («Василя I Дмитровича») стане його син Василь «Сліпий» II Васильович у 1425—1453 рр.

У Василя I Тимуровича («Василя I Дмитровича») є зведений брат Юра Тимурович («Юрій Дмитрович»)[27] — у них один батько[28], або різні матері[29]. У Юри Тимуровича «Юрія Дмитровича» була аланська дружина на ім’я Анастасія[30], від якої народилися сини: Шемяка («Дмитро»)[31] і Косий («Василь»)[32] Юрійовичі. Про них відомо, що вони стануть воювати на боці аланів проти свого двоюрідного брата — мокшанського оцязора Василя II «Сліпого» Васильовича, за владу в Московії[33]. Юра Тимурович «Юрій Дмитрович», дядько Василя II «Сліпого» Васильовича, шляхом інтриг стане на недовгий час наступним правителем московитів[34]. Свого племінника Василя II «Сліпого» він посадить у в’язницю[35]. Але Василь II все ж таки поверне собі владу пізніше, як прямий законний наступник свого батька оцязора Василя I Тимуровича («Василя I Дмитровича»).

Про Московію писали багато мандрівників. Відомі автори — англійці Джон Мільтон[36], Джайлс Флетчер[37], Джером Горсей[38], Ентоні Дженкінстон[39]; голландці Джон Карпіні[40], Вільям Рубрук[41]; французи Жак Маржере[42], Філіп де Авріль[43]. Будь ласка, знаходьте ці книги і читайте, краще мовою оригіналу або англійською, тому що в російському перекладі можуть бути «патріотичні великоросійські» спотворення.

366. Постійна війна в Московії і Артанії (лат. Мордовії) в 1395—1453 рр.

1395—1453 — весь цей період триває Друга національно-визвольна війна московитів і ерзян (мордви) з одного боку, і загарбницька війна аланів (сараценів, або «золотих» ординців, сучасних русскіх) з іншого боку. Московити та ерзя (лат. мордва) завзято намагаються вигнати і більше не допустити аланів на свої споконвічні території. За деякі міста періодично виникають бої. Московський оцязор Василь «Сліпий» II Васильович протистоїть аланському хану і полководцю Булату-Махмету «Сталь» II Тимуровичу[44].

У сучасній інтерпретації російської історії це виглядає абсолютно безглуздо і дико — нібито русскіє криваво та жорстоко без усілякої причини борються проти русскіх[45].

В результаті боїв та через те, що Алланія (Сара орда, укр. Золота держава, вона ж сучасна Росія) заслабла після війни проти саларського аміра Темура «Залізного» «Кульгача» Тарагайовича («Тамерлана»)[46], місцеві фінські народи, зокрема московити та ерзя (лат. мордва), почали успішно звільняти від аланів свої землі. Через те, що імперські та сучасні російські історики називають ці волго-фінські народи «русскімі»[47], то виникає така маніпуляція історичними фактами, буцімто «русскіє позбавилися ординського ярма»[48].

367. Новогардія з 1396 року. Патрікій

1396 — лідер північної слов’янської держави Новогардії (м. Великий Новгород) Патрікій[49] у зв’язку з падінням хана Алланії Тохтамиша I приїжджає з візитом до нового московського царя Василя I Тимуровича «Василя I Дмитровича» у Велике князівство Московське (Московію) в місто Перум[50]. У цей час туди ж приїжджає великий князь Русі (англ. Рутенії) Свидригайло-Болеслав I Ольгердович (син слов’янського литвинського (білоруського) великого князя Оль-Герда Гедиміновича)[51]. Ці дві слов’янські держави хотіли налагодити відносини з новим московським урядом — дружні стосунки з молодою фінською державою Московією (Великим князівством Московським). Державною мовою в Московії, звичайно ж, була московитська (тобто мокшанська)[52]. Ніякої офіційної руської (тобто української) мови там не вживалося, хоч московитів і називають сьогодні «русскімі»[53]. Спілкування представників країн йшло через перекладачів, яких в ті часи вже існувала велика кількість[54].

368. Куманія (колишня Хозарія, країна половців) з 1396 року. Дервіш-Берди I Ґірейович

1396—1424 — Дервіш-Берди I Ґірейович — новий каган Куманії (прийшов після свого батька Ґірея-Таштимура «Залізняка» I Ясень-Косаровича)[55]. Він племінник Девлет-Берди[56]. Один з його нащадків на ім’я Берди «Бойова сокира»[57] у 1483 році, вірогідно, буде засновником в Русі (англ. Рутенії) містечка свого імені Бердичів[58]. Нагадаємо, що в ці часи столиця Куманії все ще розташована в однойменному місті Команія (ймовірно це сучасний Маріуполь, судячи з місця розташування міста на Каталонському атласі, назва якого виділена червоним кольором, в пункті 342). Наступним каганом після Дервіша-Берди I Ґірейовича стане його брат Гіяс ад-Дін I Ґірейович у 1424—1428 рр.

369. Алланія (колишня Сара орда) з 1397 року

1397 — аланський великий хан Тимур-Кутлук II Тимурович («Семен I Дмитрович») дає ярлик (тобто наказ) хану волзької Булгарії (так званого «Казанського Ханства») Улу-Мухаммеду на правління волзькою Булгарією (сучасною республікою Татарстан, м. Казань)[59]. Ця кипчацька держава була на той момент окупована Алланією (Сара ордою, або Золотою державою, майбутньою Росією).

Ослаблена Алланія в ці роки якийсь час продовжує існувати, але вже окремо від мокшанської Московії. При цьому деякі аланські хани все ще залишаються в ерзянських містах Воло-Тимер (Владимир)[60], Рошта Оз («Ростов», або Нижній Новгород)[61], волго-булгарському місті Кастіана (Казань)[62] та у своїх споконвічних аланських землях від Тамбова до Симбіру (Ульяновська).

370. Волзька Булгарія (Татарстан) з 1397 року

1397 — кипчацька держава волзька Булгарія (зі столицею в місті Кастіана, це сучасна Казань) оголошує про звільнення від аланської (сараценської, або золотоординської) окупації[63]. Відповідно до офіційної російської історії це трапиться на сто років пізніше — нібито у 1437 році[64]. Правителем волзької Булгарії став колишній намісник міста Кастіана (Казані) хан Улу-Мухаммед[65]. Вважається, що він син одного з правителів Алланії від волзько-булгарської дружини[66].

371. Алланія з 1399 року. Різні великі хани

1399—1410 — в ці роки в Алланії (колишній Сара орді, укр. Золотій державі, майбутній Росії) закінчив правити Тимур-Кутлук I Тимурович, син хана Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Івановича»)[67]. Далі правили: Жені (Шадібек) I Тимурович («Іван Дмитрович»), правив у 1399—1407 рр., він відомий тим, що переслідував колишнього великого хана Тохтамиша I у 1406 році[68]; потім правив Булат (Пулад) I Женійович (він син Жені (Шадібека) I Тимуровича («Івана Дмитровича»), правив у 1407—1410 рр.[69] Протягом цих років тривала постійна війна, алани (сарацени, тобто «золоті» ординці, або майбутні русскіє) то захоплювали різні містечка, то відступали[70].

372. Куманія (колишня Хозарія, країна половців) входить до ВКЛР з 1399 року

1399 — за правління Вітовта (онука колишнього великого князя ВКЛР Геди-Міна Будавідовича) до складу ВКЛР увійшла Куманія (колишня Хозарія, майбутня Мала тартарія, або Україна)[71]. В російській історії Куманія пізніше називалася умовною назвою «Кримське ханство»[72] (в дійсності так ніколи не називалася, а називалася «Кримським ханатом (каганатом)», Crimea Khanat[73]). Через те, що територія ВКЛР на якийсь недовгий період[74] досягла Чорного й Азовського морів, то російські історики (-імена) стали стверджувати хибну ідею, що нібито це «Литва захопила Кримське ханство»[75].

Саме тому куманська (або половецька, колишня хозарська, або українська) контрактна армія стала частиною армії ВКЛР[76]. Відомо, що кумани (колишні косари, або хозари, лат. газари, половці) візьмуть участь в епічній Грюнвальдській (Танненберзькій) битві в складі військ ВКЛР проти тевтонців (німців). Ця битва відбудеться у 1410 році. Саме куманську кінноту — хозарів (лат. газарів), яких пізніше стануть називати «козаками», в цій битві вперше назвали «летючими хозарами», тобто «гусарами»[77], де слово «хозар» писалося англійською як «hussar»[78] (газар). «Летючими» їх назвали через досить високу швидкість і спеціальну високу конструкцію з пір’я[79]. Ця конструкція, створена куманами (українцями) в степах, підіймала вершника над конем, через що кінь легше біг й одночасно створювалася ілюзія, ніби вершники парять над землею. Потім цю технологію вдосконалять поляки[80] і пізніше створення «летючих гусарів» вони стануть привласнювати собі[81]. Через те, що куманські (українські, або хозарські) війська воювали на боці ВКЛР, то їх російські історики (-імена) теж на той час називають «поляками», як і русів, і литвинів.

Правда в тому, що якби «Литва», тобто співдружність ВКЛР дійсно би захопила Куманію, то кумани (половці, колишні хозари, або українці) стали би сприймати русів і литвинів як ворогів. А якщо б вони сприймали ВКЛР як ворогів, то нізащо не стали б з ним союзником у битвах. Подібне могло би трапитися тільки примусово і не у вигляді окремої армії. Але в дійсності той факт, що куманська армія брала участь у боях на боці ВКЛР, говорить про те, що Куманія (Україна, колишня Хозарія) була з ВКЛР у добровільному союзі.

1401 — відновлено судноплавство на річці Дніпро[82].

1407 — спільні війська ВКЛР звільнили східні землі Русі, зокрема Чернігівської області[83]. Але частина земель на півдні Московії була ще під контролем аланів (сараценів, або «золотих» ординців, майбутніх русскіх).

373. Віруси пропаганди. Про Русь, монгол, православ’я і Литву

На жаль, навіть українські історики-патріоти (-імена) неусвідомлено ухвалили правила гри, вигадані німецько-французькою колонією «Російською імперією» та московицькою колонією «Радянським союзом» (СРСР). Історичні версії подій, вигадані німцями-істориками, європейськими колонізаторами — тими, які створили «Російську імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії, колишньої Алланії, Сара орди, укр. Золотої держави) — за часів Російської імперії, стали інформаційними вірусами, яких людям дуже важко позбутися. Деякими з таких інформаційних брехливих вірусів є наступні:

— це існування назви «київська Русь» для великої території, включаючи землі фін мокшей і ерзі (лат. мордви) та землі слов’ян псковичів і новгородичів[84];

— це існування монголів із сучасної країни Монголія у якості завойовників Русі[85]. Росіяни і українці досі вважають, що це саме монголи з Монголії були в Русі[86], а не казахи;

— це ідея, нібито старовинні литвини — це і є сучасні литовці, що захопили силою (окупували) Русь з її областями, й перекладали свої закони на слов’янську мову[87];

— це ідея, буцімто руси (русичі, або русини), тобто споконвічна нація Русі, майже вся переселилася жити на північний схід — до фін на землі Московії і Артанії, а також до татар в середнє Надволжя і вони нібито і є сучасними русскімі[88];

— нібито руси (русичі, або русини) завжди всі були православними «болгарського» обряду (як сьогодні) і завзято боролися тільки за те, щоб рятувати інші народи від впровадження латинського (римського) католицтва[89].

Ці всі вище зазначені ідеї — неправдиві, але їх нав’язують мешканцям колишнього СРСР і колишньої Золотої держави (Сара орди, або Алланії, сучасної Росії) з дитинства. Ці ідеї стали «вірусними», бо їх знає і в них вірить кожен росіянин, і, на жаль, багато русів і куманів (українців, або кримців, колишніх хозарів).

Є багато доказів, що литвинська мова — мова Великого князівства Литовського — була слов’янською[90]. Нею велося все діловодство в країні[91]. У ВКЛР головними мовами були і литвинська (білоруська) і руська (русинська, сучасна українська)[92]. Ці обидві мови в старі часи були між собою дуже схожі, настільки подібні, що сучасні дослідники їх плутають[93]. Велика подібність цих мов збереглася і сьогодні. У союзі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського, куди також входили Плесковія, Новогардія, Польща, Суебія (країна людичів)[94], Готтія (частина країни данців)[95] тощо, документи перекладалися мовами усіх країн-членів. Старовинна Литва давніх часів — це сучасна Білорусь. А Жемайтія (лат. Самогетія) давніх часів — це сучасна Литва. Жемайтські князі ніколи не були правителями ВКЛР, а такі імена як Мін-Гайло, Мін-Довг, Геди-Мін, Оль-Герд, Вітовт, Ягайло, Рін-Гольт, Скір-Монт, Гелігін, Корібут, Жиги-Монт, Кий-Стутій — це старовинні слов’янські білоруські імена[96].

Якщо в когось із правителів зустрічається титул «великий князь литовський і руський» — це означає лише одне — те, що він був правителем союзу ВКЛР. Але при цьому окремо і в Великому князівстві Литовському (Литві, або ВКЛ), і у Великому князівстві Руському (Русі, або ВКР) існували свої власні правителі, які називалися терміном «великий князь»[97].

Нагадаємо, що на той час наприкінці 1300-их років до складу ВКЛР входило 6 незалежних держав: Литва (Білорусь, м. Вільно), Русь (м. Київ), Жемайтія (м. Мемель, або Клайпеда), Польща (м. Краків), Плесковія (м. Псков), Новогардія (м. Великий Новгород) і, можливо, на певних особливих умовах, Куманія (м. Команія, вірогідно це сучасний Маріуполь). Значно пізніше до співдружності ще приєднаються Готтія (данці, але сьогодні це південь Швеції), Суебія (частина країни людичів) і Московія (країна мокшей).

374. Битва під Анкарою (Тамерлан проти свого родича тюркського султана)

1403 — саларський амір Темур «Залізний Кульгач» Тарагайович («Тамерлан») із Самарканду допоміг європейцям у війні проти тюрків (османів)[98]. У середині 1300-их років над Європою нависла загроза османської (тобто тюркської) навали. Тюркський султан Баязид I захопив Грецію, Болгарію, Македонію, Валахію (це землі ромів, сьогодні в складі Румунії), Мадярію (Угорщину)[99]. Проти завойовників європейцями було організовано хрестовий похід[100] на чолі із німецьким принцом Сигізмундом «Люксембурзьким»[101], але вибити тюрків із зайнятих земель на вдавалося[102]. У підсумку європейці були розбиті у 1396 році на території Болгарії[103].

Але у війну втрутився амір Темур «Залізний Кульгач» Тарагайович («Тамерлан»), той самий, який до цього розгромив аланського (золотоординського, або русского) великого хана Тохтамиша I (пункт 359), і таким чином врятував Європу ще й від ординського аланського вторгнення, яке Тохтамиш I планував. Темур Тарагайович вдерся з військами до міста Багдаду — столиці арабської держави Іраку[104], а далі пішов в 1402 році в тюркську область Анатолію (в Тюркії)[105]. Там він розгромив війська своїх родичів[106] під столицею Тюркії, провівши епічну «Битву під Анкарою»[107] і полонив тюркського султана Баязида[108]. Кажуть, що за часів правління французького короля Карла VI у 1405 році в Парижі було поставлено меморіальну дошку[109] на честь захисників Європи, на якій, окрім інших, зазначався і Темур Тарагайович[110].

375. Алланія з 1407 року. Тимур III Тимур-Кутлукович («Семенович»). Бої проти московитів (мокшей)

1407—1408 — аланський (золотоординський, тобто русскій) полководець Єдигей очолює загін, який знову намагається захоплювати мирні московські (мокшанські) поселення[111]. Спочатку окупують Рязанську область, а далі йдуть на столицю мокшей — місто Перум (Москву)[112]. Перум взяти не вдалося, але усі місцеві мокшанські поселення були розорені аланською ордою (сучасними русскімі)[113]. Потомками алана Єдигея стали такі відомі аланські (тобто русскіє) роди, як Урусови, Шидакови, Юсупови, Сюндукови[114].

1410—1412 — Тимур III Тимур-Кутлукович («Семенович») — новий великий хан Алланії (прийшов після Булата (Пулада) I Женійовича[115], онука великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича, або «Дмитра «Донського» I Іван-Красновича»). Він син Тимура-Кутлука II Тимуровича («Семена Дмитровича»). Має синів на ім’я Булат-Махмет «Сталь» II (стане великим ханом)[116] і Кичим I[117].

Великого хана Алланії Тимура III Тимур-Кутлуковича («Семеновича») вб’ють в результаті військового перевороту[118].

376. Грюнвальдська (Танненберзька) битва у 1410 році

1410 — цього року відбулася знаменита Танненберзька битва[119]. Вона мала ще інші назви: Грюнвальдська, Дубровенська[120]. Причина була наступною. Нація, яка називалася «тевтонці» (укр. німці), й відноситься до германської національної й мовної групи, окупувала балтську країну Пруссію[121], а також країни, які сьогодні називаються Латвією і Естонією[122]. Після цього вони стали загрожувати ВКЛР завоюванням Жемайтії (лат. Самогетії, сучасної Литви), яка входила до співдружності ВКЛР із 1384 року[123]. Внаслідок проведеної знаменитої епічної битви, Жемайтія залишилася в складі ВКЛР[124].

Війська тевтонців (укр. німців) були представлені Орденом Тевтонських лицарів шпиталю святої Марії в Ієрусалимі[125] (Ordo domus Sanctæ Mariæ Theutonicorum Hierosolymitanorum[126]). Проти них виступило військо ВКЛР, яке очолював правитель ВКЛР Вітовт[127]. Військо Польщі очолював король Польщі Владислав-Ягайло II Ольгердович[128]. Військо Тевтонського ордену очолював Ульріх фон Юнгінген[129]. В цей час державу Русь очолював великий князь Свидригайло-Болеслав I Ольгердович[130], а Куманію (Українську державу) — каган Дервіш-Берди I Ґірейович[131].

Битва відбулася біля селища Грюнвальд[132], яке сьогодні перебуває в складі Польщі на південь від прусській фортеці Мальборк, або нім. Марьєнбург (сьогодні перебуває в складі Польщі)[133]. Після перемоги в Грюнвальдській битві, війська ВКЛР взяли в осаду цю фортецю[134], бо там був розташований штаб і керівництво Тевтонського Ордену[135]. Втім, осада успіху не мала[136].

Сцени битви дуже приблизно були намальовані на картині «Грюнвальдська битва» Яна Матейка (1878 р.)[137]. Тевтонський орден на цій картині має прапор з чорним хрестом на білому тлі, Русь — прапор із зображенням тризуба (у старовинному дизайні як перевернута тамга), Польща — білий сокіл на малиновому тлі. На боці ВКЛР також брали участь полки Молдови, Чехії і Куманії[138]. На боці тевтонців (укр. німців) боролися хельвети (нім. швейцарці)[139], чехи й австрійці[140]. Воєводою з боку Русі (англ. Рутенії) був волинський князь Василь Михайлович[141].

Уряд Куманії (України, колишньої Хозарії) в цей час очолював калга, колишній каган, Ґірей-Таштимур «Залізняк» I Ясеневич[142]. Гетьманом куманських військ був його онук Кочубей (Хаджи-Бей, Хаджи, Коцуба) I Гіясович[143]. Саме він стане незабаром розбудовником міста Кочубей (Хаджибей, або кімерійської античної та сучасної Одеси) у 1415 році[144]. Кімерійці (кімери, або кімри) — це античний причорноморський народ, який жив в античній державі Кімерія (зі столицею в місті Кімерія, це сучасний Миколаїв)[145]. Жили вони в ті ж самі часи, коли існували інші античні держави (тобто такі, що існували протягом 3000 років до н. е.) — це Давня Греція, Римська імперія, Скіфія, Персія тощо. Вважається, що на мову античних кімерійців (або кімерів, кімрів) створила вплив мова сусідніх скіфів[146], яка лягла в основу сучасної перської (іранської) мовної групи[147]. Саме від тієї мови в мову куманів (кримців, або хозарів) і русів увійшло декілька іранських слів[148] (наприклад: баштан, магія, шахи, тюльпан, жасмин, хакі, нарцис, лимон, пан, терези, джура, шаровари, дбати, бачити, тривати, жвавий, потвора, кат[149]). Як відомо, духовними і культурними нащадками кімерійців (кімерів) стала кипчацька нація «косари» (тобто хозари, вони ж кумани, половці, кримці, грец. перікопці, або українці).

Куманські війська билися проти тевтонців (укр. німців) на боці Русі, Литви (Білорусі), Польщі та Жемайтії (Самогетії, сучасної Литви). Саме кумани (укр. половці, грец. перікопці, укр. українці, майбутні кримці) становили знамениту кінноту — «летючих гусарів». Слово «гусар» походить від старої назви куманів — «хозари» (англ. gazar). Тобто «летючі гусари» — це кримська («кримськотатарська») легка кіннота. Така кіннота стала популярною, була реформована, видозмінена і нині на цю назву також претендує і Польща[150].

Нагадаємо, що російські історики (-імена) зазначають, що північні території Куманії нібито були «окуповані Литвою» у 1399 році й Русь дісталася Чорного моря. Якби це насправді так було, то війська Куманії ніколи на стали б підтримувати ВКЛР у військовому сенсі, бо це був би ворог.

377. Куманська (укр. половецька, або українська) кіннота «летючі газари»

Легка кіннота куманів, яка брала участь у битві на стороні Русі (англ. Рутенії) і Литви, називалася «летючі газари»[151]. В Європі слово «косари» вимовляли як «газари», у Русі (англ. Рутенії) — вірогідно як «хозари». З часом це іншими мовами стали вимовляти як «гусари»[152]. Цей термін в майбутньому став загальним для позначення кінних загонів польської і європейських армій[153]. У ті часи Куманію в Європі ще іноді називали старою назвою — Газарією, або Хозарією, що можна побачити на старих картах (дивіться далі), тому їхнім загонам у битві й надали таку назву. Летючими вони були тому, що надягали собі позаду на пояс високий каркас, на якому по всьому периметру були закріплені пір'я птахів — беркутів і соколів[154]. Цей каркас при великій швидкості підіймав вершника у сідлі, тобто робив його більш легким. Коням при цьому було легше бігти, і заодно створювалася ілюзія, що вершники парять у повітрі. Традиція використовувати такі конструкції з пір’я виникла у куманів (укр. половців, степовиків, або українців) у їхніх безкрайніх приморських степах[155]. Куманська кіннота і армія, як і сьогодні, вважалася в Європі найкращою[156]. Це цілком логічно, бо саме кипчаки за багато століть краще за інших опановували в своїх широких степах майстерність пересування на конях і ведення боїв. Цю техніку перейняли пізніше поляки, та стали також формувати власні польські загони «летючих гусарів»[157]. Про це ще згадано у попередньому пункті.

378. Алланія (майбутня Тартарія) з 1410 року

1410—1437 — в цей період відомі різні правителі в Алланії. Тимур III Тимур-Кутлукович («Семенович»), як мі вже зазначали, правив у 1410—1412 рр. (став наступником Булата (Пулада) I Женійовича). Тимур III мав синів Булата-Махмета «Сталь» II (стане великим ханом)[158] і Кичима[159]. Тимура III вбили в результаті військового перевороту[160], й до влади 1413 році прийшов син Тохтамиша на ім’я Зелен-Султан Джелал ад-Дін[161]. Проти Зелена Тохтамишевича за владу воював Єдигей — полководець Алланії, тесть Тимура III[162]. У цьому протистоянні Зелен Тохтамишевич був вбитий[163]. Потім був новий хан Чокре (четвероюрідний брат Тохтамиша)[165], потім діти Тохтамиша — Джаббар (1417 р.), Дервіш, Кадир[165]. Потім — Барак (онук хана Уруса)[166]. Барак напав на кипчацьку державу волзьку Булгарію («Казанське Ханство», сучасний Татарстан), після чого правитель волзької Булгарії Улу-Муххамед поїхав за допомогою до ВКЛР[167], потім поїхав за допомогою до Куманії (України)[168], після чого з армією союзників, яку очолював куманський (український) принц Девлет[169], аланську армію Барака розбили[170] і Улу-Муххамед повернувся до волзької Булгарії в місто Казань[171]. Потім в середньому Надволжі (тобто в Аланії, Сара орді, укр. Золотій державі, майбутній Росії) правив Кичим I Тимурович до 1437[172], син великого хана Алланії Тимура III Тимур-Кутлуковича («Семеновича»), онук Тимура-Кутлука II Тимуровича («Семена Дмитровича»). Весь цей час надволзькі татари (тобто алани) намагалися відновити свою владу в мокшанських і ерзянських землях[173].

379. Церква. Гуситські війни в Боемії (Чехії)

1414—1418 — проведено Вселенський Собор християнської церкви (латинського, або римо-католицького обряду) в німецькому місті Констанц[174]. Керував Собором Сигізмунд «Люксембурзький»[175] (про нього було згадано у пункті 374 стосовно Битви при Анкарі). На Соборі було, окрім іншого, обговорення розколу церкви, викликаного діями чеського реформатора на ім’я Ян Гус, який виступав проти християнства латинського обряду (тобто «римо-католицтва») в Боемії[176], був автором підручника «Чеська орфографія»[177]. У 1415 році Яна Гуса проголосили «єретиком», тобто таким, що йде проти «господа»[178], й стратили (спалили) за рішенням Собору[179]. Ця подія викликала так звані «гуситські війни» у слов’янській державі Боемія (або ​​Чехія) — там піднявся народний рух проти Священної Римської імперії[180].

У Боемії (Чехії) декілька років велися бійки проти християн латинського обряду («римо-католиків»), з перемінних успіхом. Врешті-решт імперія надіслала у 1419 та 1420 роках німецьке військо «хрестоносців» для придушення хвилювань. Але цей похід був відбитий чеською армією[181]. Боемським (чеським) воєводою був Ян Жижка[182]. Пізніше на допомогу чехам прийшло військо ВКЛР[183]. Разом вони трималися до 1423 року. Потім гусити утримували владу в країні, аж до 1433 року, після чого пали під тиском військ угорців, австрійців і німців[184]. Після цього в Чехії остаточно затвердили християнство саме латинського обряду (тобто традиційне «римо-католицтво»)[185].

380. Куманія. Розбудова куманського міста Одеси (Кочубея) у 1415 році

1415 — голова куманських військ, тобто гетьман Куманії Кочубей I Гіясович став розбудовником античного кімерійського (або кімерського) містечка Одеси, яке перейменував на своє ім'я «Кочубей» (або Хаджибей)[186], на узбережжі Чорного моря. Кочубей I також відомий під іменами Хаджи-Бей, Хаджи, Коцуба[187]. Каганом Куманії в той час був Дервіш-Берди I Ґірейрович, а уряд Куманії очолював дід Кочубея — колишній каган Ґірей-Таштимур «Залізняк» I Ясеневич[188].

Першу писемну згадку польського історика Яна Длугоша про порт «Kaczubyeiow» (Кочубеїв)[189] датують 1415 роком. Тобто в цьому куманському (українському) містечку в середині 1400-из років вже працював порт[190]. Саме це місто — Кочубей (або Хаджибей) — сьогодні називається «Одеса». Таку античну назву місту знов нададуть німецько-французькі колонізатори Малої тартарії (колишньої Куманії, Кримської держави, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави) у 1783 році. Намісниками колонізаторів стануть італійський адмірал каталоно-ірландського походження Хосе де Рібас[191] («Осип Михайлович Дерибас», жив до 1800 р.) та француз Арман-Єммануєль де Рішельє («Єммануіл Осипович Рішелье», жив до 1822 р.)[192]. Вони перейменують кипчацьке місто спочатку на «Нова Одеса», а пізніше — на лише «Одеса», тобто використають першу античну назву цього старовинного міста (пункт 22). Через те, що кипчацьку державу Малу тартарію (колишню Куманію, Косарію (Хозарію, Газарію), ‘Кримею або Перікопенську тартарію’, Крим, укр. Україну) австрійці і німці введуть до складу своєї колонії «Російської імперії», то усіх місцевих мешканців — куманів (колишніх хозарів, половців,грец. перікопців, укр. українців, кримців, козаків, або татар) — колонізатори почнуть називати «русскімі», а місто Кочубей — «русскім містом»[193].

Через те, що сьогодні алани офіційно називають себе назвою «русскіє», то вони люблять стверджувати, що це є буцімто їхнє, аланське (тобто русскоє) місто, або російською мовою «русскій город». Те саме твердять і московити (мокші, лат. москалі) з ерзянами (лат. мордвою), бо вони також часто називають себе русскімі. Але в дійсності ані алани, тобто сучасні русскіє, ані інші мешканці-раби європейської колонії «Російської імперії» до будівництва куманського Кочубею (Хаджибею, сучасної Одеси) ніколи не мали жодного відношення.

381. Русь з 1418 року. Релігійні місії русинських митрополитів до московитів та аланів (русскіх)

1418 — в Русі (англ. Рутенії) працює митрополит київський Григорій Цамблак[194]. Він народився в слов’янській державі Болгарія, але був куманом (половцем, тобто українцем) і даком (або далматом, сучасним румуном) за походженням[195]. Нагадаємо, що у фінській Московії та кипчацькій Алланії (колишній Сара орді, укр. Золотій державі, сучасній Росії) в той час християнство ще не було впроваджено[196] і ці країни залишалися мусульманськими[197], хоча в них і працювали грецькі і київські митрополити.

Під проводом Григорія Цамблака руси (русичі, або русини, рутени) сподівалися перевести московитів (мокшей), що в цей час були незалежними від ординців, на православ’я грецького (візантійського, тобто «греко-католицького») обряду[198]. З цією метою київські посланці активно їздили в столицю Московії (Великого князівства Московського, ВКМ) до міста Перум (майбутньої Москви). Одним з таких київських місіонерів був грек Фотій[199]. При відрядженні до Московії він також їздив з місіями й до Алланії[200] та на територію ерзян (мордви)[201]. Там він і його місіонери ледве втекли від переслідування аланами (сараценами, або русскімі)[202], після чого він повернувся до Перуму (Москви), де його і пізніше і поховали[203].

1421—1429 — руське (або русинське, рутенське) військо в складі військ союзу ВКЛР увійшло до Боемії (Чехії), щоб брати участь у битві проти «хрестоносців» Німеччини, Угорщини, Австрії, Франції та Англії[204]. Про це більше написано у пункті 379.

382. Куманія з 1424 року. Гіяс ад-Дін I Ґірей-Таштимурович, батько Кочубея

1424—1428 — Гіяс ад-Дін I Ґірейович — новий каган Куманії (прийшов після свого брата Дервіша-Берди I Ґірейовича)[205]. Його ім’я стало прізвищем Гіясов[206]. Він син кагана та прем’єр-міністра Ґірея-Таштимура «Залізняка» I Ясеневича, який же знову вдруге стане наступним каганом Куманії у 1428—1449 рр.

383. Московія вперше входить до союзу ВКЛР у 1425—1452 рр.

1425—1452 — фінська молода незалежна держава Московія (Велике князівство Московське) ввійшла офіційно, вперше, до складу союзу ВКЛР[207]. Оцязором Московії в цей час був Василь I Тимурович («Василь I Дмитрович»)[208]. Перебувати у складі ВКЛР Московія буде до 1452 року. Після цього знову втратить свою незалежність під натиском аланів (сараценів, або русскіх)[209].

384. Московія. Аланський «шемякінський бунт»

У цей період у московській історії відбувається так званий «шемякінський бунт»[210]. Ось що трапилось. Московитами (мокшами) намагався почати правити хан Юра Тимурович, відомий під іменем «Юрій Дмитрович»[211]. «Юрій Дмитрович» — це брат оцязора Василя I Тимуровича («Василя I Дмитровича») за батьком, але від різних матерів (про них йшлося в пункті 365). Свого племінника принца Василя II Васильовича, законного наступника престолу Московії, Юра Тимурович («Юрій Дмитрович») захопив в заручники і ув’язнив. Але московський принц Василь II Васильович звільнився, за допомогою соратників, й прийшов таки до влади[212]. Це не сподобалося синам «Юрія Дмитровича» — Шемяці («Дмитру») і Косому («Василю») (про Шемяку йдеться також в пунктах 365, 393, 409). Тому вони, підтримуючи своїх родичів аланів (сараценів, або русскіх), приєдналися до бойових дій загарбників проти московитів[213]. Вони сподівалися, що при новій владі стануть правителями. Оці пограбування з підпалами, які влаштували загони під керівництвом Шемяки («Дмитра») Юрійовича, російські історики назвали «шемякінським бунтом»[214].

385. Московити з 1425 року. Василь «Сліпий» II Васильович

1425—1453 — Василь «Сліпий» II Васильович — новий оцязор Московії (прийшов після свого батька)[215]. Він син оцязора Василя I Тимуровича («Дмитровича») і литвинки (білоруски) Софії Вітольдівни[216]. Мав дружину Марфу Афанасіївну, яка була родом з мокшанського поселення Боровське (Калузької області Росії)[217], донькою мокшанського князя з міста Тораки (Твері). Історики кажуть, що саме у них народився у 1440 році наступний правитель Іван «Великий» III Васильович, але це не достовірно. Є більша вірогідність, що в дійсності Іван III (або Якуб) народиться у іншого «Василя» — великого хана Булат-Махмеда «Сталь» II Тимуровича.

В цьому 1425 році продовжується війна московитів проти аланів (колишніх «золотих» ординців, або русскіх) за свої території. У підсумку міста Тораки (Твер) та Балтакінта (Рязань) поки що залишаються за московитами[218].

386. Примітка про специфічну тенденцію російських істориків

При знайомстві з реальними історичними подіями та тим, як вони описані російськими істориками (-імена), склалося стійке враження, що росіяни ґрунтують всю історію Росії виключно на історії Алланії (Сара орди, укр. Золотої держави) та її ханів. Наприклад, більшість аланських, або «надволзькотатарських» великих ханів названі «русскімі царями»:[219] це Дані (Джанібек) I Неврюйович («Данило I Олександрович»), Берди-Бек I Кулханович («Іван-Красний II Іван-Калитович»), Кулхан I Данійович («Іван-Калита I Данилович»), Тимур-Малік I Бердибекович («Дмитро «Донський» I Іван-Краснович»), Арапша I Тимурович («Андрій Дмитрович»), Тимур-Кутлук II Тимурович («Семен I Дмитрович»), Булат-Махмет «Темний» II Тимурович («Василь «Темний» II»), Якуб I Булатович («Іван «Великий» III Васильович»), Василь-Габріель I Якубович («Василь III Іванович»), Федір I Саїнович («Федір Іванович»), Патшай «Тишайший» I («Олексій I Михайлович»).

А ті епізоди в історії, коли повстають московити і ерзя (лат. мордва) — називають лише «народним бунтом»[220] (наприклад, «соляний» бунт тощо). Мокшанських оцязорів — називають «самозванцями»[221]. Часто в історичних статтях вводять неіснуючих персонажів, наводять цитати з несправжніх літописів та ще й чомусь слов’янськими мовами. Нагадаємо, що ані мокші, ані алани ніколи не володіли жодною слов’янською мовою[222]. Бо в них були власні рідні мови, а ніякого сенсу, причин та можливості вчити мову зовсім чужої мовної групи не було. І вони також ніколи не писали руською (русинською, рутенською, або сучасною українською) писемністю, яка називалася «глаголицею» та пізніше старою «грецькою кирилицею». Про глаголицю більше написано у пункті 135. Їхніми мовами були волго-фінські мокшанська[223] та ерзянська (лат. мордовська)[224], а також кипчацька (лат. татарська) аланська (сараценська, або «надволзькотатарська»)[225]. Їхньою писемністю було «уйгурське» письмо[226], тобто вони користувалися таким самим шрифтом, як узбеки та уйгури — східною вяззю[227]. Цей відомий факт який виявиться для сучасних русскіх (аланів) шокуючим. Про нього взагалі-то багато істориків Росії, Білорусі та частково України знають (-імена), але полохливо мовчать. Єдині літописи слов'янськими мовами, схожими на русскую (російську) — це літописи з чотирьох слов’янських столиць — Великого Новгорода, Пскова, Вільно (Вільнюса, сьогодні в складі балтської держави Литви) та Києва.

Стало очевидним, що російські історики (-імена) приховують факт правління московитів і ерзян (лат. мордви) у своїх рідних фінських державах. Вони визнають, що намісники Московського князівства (тобто Московської області) їздили за ярликами (призначеннями) до сараценських (золотоординських, тобто русскіх) ханів, але водночас стверджують, що ці намісники були «царями», «були незалежними» і взагалі були «слов’янами-русами». Термін «ярлик» або «жарлик» — це в дійсності означає лише «Указ про призначення»[228]. Тобто таким «ярликом» аланський уряд призначав на посади голів (англ. «губернаторів») різних областей Алланії (Золотої держави, сучасної Росії)[229].

Так, деякі аланські великі хани, а від них мокшанські оцязори дійсно мали за дуже далеких предків князя Цвєт-Слава Іжоровича (Святослава Ігоревича) з датським, псковським та іжорським корінням, а також руську (русинську) княгиню Меланью-Ольгу I з русинським і косарським (хозарським, половецьким, тобто українським) корінням, але більшість їхніх предків були все ж мокшанського і аланського (золотоординського) походження.

387. Куманія з 1428 року. Вдруге Ґірей-Таштимур «Залізняк» I Ясеневич

1428—1449 — Ґірей-Таштимур «Залізняк» I Ясеневич — вдруге новий каган Куманії (був у 1394—1396 рр., прийшов повторно після свого сина — Гіяс ад-Діна I Ґірейовича)[230]. Він син кагана Ясеня-Косара V і його дружини з яського (казахського, або могольського) роду Ґіреїв (Кіреїв, або Караїтів). Наступним правителем стане його онук Кочубей (Хаджи, англ. Haci) I Гіясович у 1449—1456 рр.

388. ВКЛР у 1429 році. Вітовт Кейстутович, Свидригайло-Болеслав I Ольгердович

1429 — цьогоріч відбувається великий з’їзд еліти ВКЛР у місті Луцьк[231]. Це руське (або русинське, рутенське) місто розташовано в Волинській області Русі. Вітовт Кейстутович (син Кийя-Стутія і Бірути, онук Геди-Міна Будавідовича) в цей час був великим князем ВКЛР[232]. На з’їзді був присутнім його брат — Жиги-Монт (Сигізмунд) Кейстутович, який в цей час був великим князем Литви (правив у 1365—1430 рр.)[233]. Великим князем Русі (англ. Рутенії) в цей час був їхній двоюрідний брат Свидригайло-Болеслав I Ольгердович.

Також на з’їзді були високі гості з фінської держави Московії на чолі з її оцязором Василем II «Сліпим» Васильовичем[234]. Він син колишнього великого хана Алланії Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Івановича») і принцеси Євдошки Алабугівни, яка мала мокшанське та ерзянське походження. Через це материнське походження вій і став провідником мокшанського народу. Влада за часів правління Василя II була мокшанська. За мокшанської влади Московія (або Велике князівство Московське) завжди була лояльна до ВКЛР і, нагадаємо, що навіть двічі входитиме до складу співдружності ВКЛР. Якщо уважно подивитися на регалії правителів ВКЛР Вітовта і наступного за ним Свидригайло-Болеслава, що правили в ці часи, то в переліку земель, що входили до їхньої юрисдикції, перебувала і московитська держава, тобто Московія, вона ж Велике князівство Московське. (Звертаю увагу на те, що термін просто «Московське князівство» — то позначення області, а не держави. А до назви держави додається слово «Велике».)

На з’їзді обговорювали прусську і гуситську проблеми, конфлікт між Руссю (англ. Рутенією) та Мадярією (Угорщиною)[235].

А також на з’їзді обрали нового правителя ВКЛР[236]. До цього в 1392—1430 роках у ВКЛР правив Вітовт Кейстутович. Деякі українські дослідники (-імена), на мою думку, плутаються і зазначають «Ягайло», але він був правителем ВКЛР трохи раніше, у 1377—1392 рр., а потім (у 1392—1434 рр.). Владислав-Ягайло II Ольгердович став королем Польщі, оскільки одружився з польською принцесою[237]. Нагадаю, що правитель ВКЛР, правитель Литви (Білорусі) та правитель Русі (англ. Рутенії) — це три різні посади. На з’їзді новим правителем союзу ВКЛР обрали Свидригайла-Болеслава I Ольгердовича, який до цього моменту правив в Русі[238].

На цьому ж з’їзді ухвалили нову конституцію ВКЛР, яка стала першою конституцією у світі[239]. Деякі українські історики (-імена) називають її «Українською конституцією»[240]. На мою думку, це не зовсім вірно, бо це була Конституція союзу країн, до якої поміж інших входили дві головні провідні країни-засновниці — Литва й Русь, тобто сучасні Білорусь і Україна.

1430—1432 — в ці роки ВКЛР править Свидригайло-Болеслав I Ольгердович[241]. Він до цього у 1384—1430 рр. був великим князем Русі, тобто з однієї посади перейшов на іншу. Наступним правителем ВКЛР стане у 1432—1470 рр. Скір-Монт (Сигізмунд) Кейстутович, син Кийя-Стутія (Кейстута), брат Вітовта, племінник Оль-Герда Гедиміновича.

Зверніть ще раз увагу на те, що правителя ВКЛР обирали[242]. То була виборна посада, яка називалася «великий князь». Великих князів ВКЛР обирали на з’їзді. Союз ВКЛР — це, поряд з Куманією (Косарією, або Хозарією, укр. Україною), була перша європейська демократія. Це був союз на кшталт сучасного Євросоюзу[243], в якому всі держави-члени зберігали свою незалежність, кордони, мову, культуру, економіку і власних правителів[244].

389. Русь з 1430 року

1430—1446 — Михайло I Данилович — новий великий князь Русі (прийшов після Свидригайла-Болеслава I Ольгердовича)[245]. Він онук колишнього правителя ВКЛР Дмитра Юрійовича (Імревича).

В цей 1430 рік алани (сарацени, або «золоті» ординці, сучасні русскіє) нападають на руське (русинське) місто Мценськ[246] (сьогодні воно в складі Російської федерації). З боку аланів військо очолював полководець Ельдар[247], з боку русів (русичів, або русинів) — воєвода Григорій Протасьєв[248]. Руси відбили напад ординців. Протасьєв потрапив у полон, але потім був обміняний[249].

390. ВКЛР з 1432 року. Скір-Монт I Кейстутович

1432—1470 — Скір-Монт (Сигізмундт) I Кейстутович — новий правитель ВКЛР (наступник Свидригайло-Болеслава I Ольгердовича)[250]. Він син Кийя-Стутія (Кейстута), брат Вітовта Кейстутовича, племінник Оль-Герда Гедиміновича. До цього (у 1365—1430 рр.) він був великим князем Литви (ВКЛ)[251], а тепер на його місце на цю ж посаду в 1432—1460 рр. заступає його син — Гілігін Жигимонтович[252], який має сина Романа Гілігіновича. Наступним великим князем Литви (ВКЛ) стане його син Тройден Романович, а ВКЛР у 1470—1492 рр. очолить його другий син Нарі-Монт Романович — автор герба ВКЛР «Погоня», який він створить у 1480 році.

391. Русь з 1432 року

1432 — руське, або русинське, місто Кам’янець-Подільський цього року отримує Магдебурзьке право[253]. Князем області Поділля стає Федір Данилович[254], він син Данила з міста Острога, брат великого князя Русі (англ. Рутенії) Михайла I Даниловича, онук колишнього правителя ВКЛР Дмитра Юрійойвича (Імревича).

392. Новогардія з 1436 року

1435 — фінська держава Московія повертає слов’янській Новогардії захоплені території. Ці землі повертаються в правове поле ВКЛР.

393. Алланія з 1437 року. Булат-Махмет «Сталь» II Тимурович

1437—1453 — Булат-Махмет «Сталь» II Тимурович — новий великий хан Алланії (прийшов після свого брата Кичима Тимуровича)[255]. Він син великого хана Тимура III Тимур-Кутлуковича («Семеновича»), онук Тимура-Кутлука II Тимур-Маліковича («Семена Дмитровича») і праонук Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича«). Ім’я Булат перекладається як «сталь»[256]. Це ім’я візьме собі в майбутньому в якості псевдоніму «Сталін» один із правителів московської колонії «Радянського союзу» (СРСР) в середині 1900-их років.

За правління великого хана Булата-Махмет «Сталь» II Тимуровича алани захоплять Перум і перенесуть туди столицю Алланії[257], яка до цього була в Беркімам (Самарі, або Сараї 2). Алланію перейменовують на «Тартарію»[258] (це ми побачимо на різних географічних картах). Аланськими, тобто надволзькими областями залишиться керувати син Кичима Тимуровича — Ахмат Кичимович[259].

Булат-Махмет «Сталь» II Тимурович мав дружину «Марію Ярославну»[260], онучку «Володимира Андрійовича» Хоробритовича («Хороброго»). Від неї народився Якуб I («Іван «Великий» III Васильович»)[261], Горяй («Андрій Васильович»)[262], інші. Нагадаю, що «Володимир Андрійович» Хоробритович («Хоробрий») був сином Хоробрита Кулхановича («Андрія Іван-Калитовича») і Соломоніди («Олени»)[263]. Якуб I Булатович, якого хрестять Іваном, стане майбутнім великим ханом (або русскім царем) «Іваном «Великим» III Васильовичем».

У Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича також був син Саїн (Семен) Булатович, який був полководцем аланського війська[264]. Цей Семен матиме сина Дмитра Семеновича[265]. Дмитро Семенович матиме сина Семена-Бекбулата «Срібного» Дмитровича (який житиме до 1535 р.)[266]. Син Семена-Бекбулата «Срібного» Дмитровича — це й буде знаменитий великий хан, або русскій цар Саїн-Булат (Семен) «Срібний» II Бекбулатович, який стане у 1557—1584 рр. «Грозним»[267], тобто можливою другою частиною «Івана IV Васильовича».

1438—1445 — війська волзьких булгарів і ерзян (лат. мордви) разом захищають від аланів ерзянське місто місто Рошту Оз («Ростов», сучасний Нижній Новгород) — столицю Артанії (лат. «Мордовії»)[268].

394. «Бельовське побоїще»: бій московитів, ВКЛР та волзьких булгарів проти аланів (русскіх)

У ці роки алани (колишні сарацени, сучасні етнічні русскіє) всіляко намагаються повернути втрачені позиції та знову захопити московські і ерзянські міста. Московити та ерзяни намагаються, навпаки, звільнити ті поселення, які все ще перебували під аланською ординською владою. Йде нескінченна війна[269]. Враховуючи, що волзька Булгарія (тобто «Казанське Ханство«, або сучасний Татарстан) хоче також незалежності від аланів, то кипчацька нація волзькі булгари об’єднуються з фінськими націями мокшами та ерзянами (лат. мордвою) проти спільного ворога-окупанта — кипчаків аланів. Російські історики (-імена) створюють навколо цих воєн багато вигадок, називаючи всі воюючі сторони поспіль то «русскімі», то «монголами», то «ордою», то «литовцями», то «москвичами». Розглянемо це далі.

Однією з найбільш відомих битв було так зване «Бельовське побоїще»[270]. Московське маленьке селище Бельов розташоване в Тульській області, майже на кордоні з Калузькою областю, на річці Ока[271]. Воно перебувало під владою волзьких фін — московитів (мокшей, або московців, лат. москалів). Алани (русскіє) йшли з південного сходу, зі своєї споконвічної кипчацької (лат. татарської) Липецької області, із наміром захопити західну територію сучасної фінської Рязанської області й дістатися міста Перум (Москви). Нагадаємо, що місто Балтакінту (такою назвою на Каталонському атласі 1375 року називається сучасна Рязань) мокші відвоювали і повернули у свої володіння ще в 1425 році[272].

Отже, кипчацька держава волзька Булгарія (сучасний Татарстан, м. Казань) була на боці Московії та її оцязора Василя «Сліпого» II Васильовича[273]. Разом вони боролися проти ординців аланів (сучасних русскіх, колишніх сараценів, або золотоординців) та їхнього великого хана Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича. Біля селища Бельов (Тульська область) зібралося чотири війська:

— московське, тобто мокшанське — це фінське;

— волзько-булгарське — це татарське, тобто кипчацьке;

— ВКЛР (русини і литвини) — це слов’янське;

— аланське, тобто русскоє — це знову татарське, тобто кипчацьке.

Три армії, а саме московити (мокші, лат. москалі), волзькі булгари («казанські татари») та воєводи Литви і Русі (тобто білоруси й русини) боролися всі разом як союзники на одному боці. А їхнім суперником була тільки одна армія — це армія аланської орди, тобто «надволзьких татар» (сучасних русскіх).

У Бельові вже стояли війська ВКЛР[274]. Туди ж підійшли війська волзької Булгарії на допомогу[275]. Всі ці чотири армії, які взяли участь в битві, російські історики називають так:

— московці, або мокші — це «русскіє» й іноді «москвичі»[276] (що є правильним);

— волзькі булгари — це «татари»[277] (що є правильним) й іноді «монголи»;

— ВКЛР — це то «русскіє» (в даному випадку правильним було б «русичі», «русини»), то «литовці» (що є правильним)[278];

— алани — це «русскіє» (що є правильним) і іноді «московці»[279].

На чолі аланського (русского) війська стояли алани на ім’я Красний і Шемяка («Дмитро») Юрійович[280], який був онуком великого хана Алланії Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича»). Про Шемяку згадано у пункті 365. Відомо, що йдучи шляхом на північ вони зі своїми загонами нещадно грабували московські села[281]. Тобто, сьогодні виходить, що «русскіє» грабували «русскіє» села[282].

На початку битви булгарські, руські (або русинські, рутенські) і литвинські (білоруські) війська були відкинуті аланами (русскімі)[283]. Загинули руські (тобто русинські, або рутенські) воєводи Петро Кузьмінський та Семен Волинець[284]. На підмогу русичам (русинам, або рутенам) встигли підійти московити (або москвичі, мокші, лат. москалі)[285]. З боку волзьких булгарів (сучасних «Татар») військами керували принци брати Улу-Муххамедови[286]. Алани (русскіє) запропонували русичам (русинам, або рутенам) і московитам (мокшам) здатися, але ті не прийняли пропозиції[287]. Наступного дня під проводом руського (тобто русинського, рутенського) воєводи Григорія Протасьєва алани (русскіє) були розгромлені[288].

Але ось як заплутано описує цю битву імперський придворний історик Карамзін у книзі «Історія держави Російської. Том V»[289]: «Великий князь (примітка: тобто московський оцязор Василь «Сліпий» II Васильович) наказує йому (примітка: аланському (русскому) великому хану Булату-Махмету «Сталь» II Тимуровичу) негайно відійти від країв «російських» (примітка: тобто мокшанських). Цей хан (примітка: русскій Булат-Махмет «Сталь» II), у самому вигнанні гордий, не хотів коритися, маючи близько трьох тисяч воїнів. Василь (примітка: в цьому випадку це все той же хан аланів (русскіх) — Булат-Махмет «Сталь» II, і він же тепер «Василь Темний») послав туди численну рать, довіривши її двом братам — Красному і Шемяці («Дмитру») Юрійовичам (примітка: ми ж вже знаємо, що Шемяка воював на боці аланів проти мокшей). Вони від Москви (примітка: це брехня, тому що місто Москва тоді називалося Перумом) до Бельова не залишили жодного вцілілого поселення: усюди грабували, віднімали худобу, майно та завантажували вози здобиччю». Кінець цитати. (Примітка: остання фраза — це, звичайно, вже правда, тому що ординці алани (русскіє) громили й грабували всі фінські московські поселення та жорстоко вбивали мирних мешканців.)

Цитата далі: «Підійшовши до Бельова, московські воєводи (примітка: маються на увазі війська мокшей) відкинули всі мирні пропозиції Махмета (примітка: аланського (русского) хана Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича), який злякався їхньої сили, та загнали війська татар (примітка: аланів, тобто русскіх) до фортеці». «І там дивіться!» — сказали принци Улу-Муххамедові (примітка: волзькі булгари, сучасні татари), піднявши голос і пальцем вказуючи на російських воїнів (примітка: тобто на ординське аланське військо), які цієї миті натовпами втекли від міських стін, гнані якимось раптовим жахом. Вся рать московська (примітка: тобто насправді — аланська) здригнулася і з криком кинулась тікати: Шемяка («Дмитро») Юрійович та інші князі (тобто хани) також. Монголи (примітка: тобто волзькі булгари, сучасні татари) ледь вірили очам своїм; врешті поскакали за росіянами (примітка: тобто за аланською ордою), сікли їх, топтали і повернулися до хана (примітка: на справді до очільника мокшанського війська) зі звісткою, що численне великокнязівське військо (примітка: тобто військо великого хана аланів, сучасних русскіх) зникло як дим». Кінець цитати.

Як бачимо, Карамзін зробив все можливе, щоб заплутати читача. В тому самому абзаці він може аланів назвати одночасно і «татарами», і «російським військом»; оцязора Василя назвати і «ханом», і «великим князем»; а Булат-Махмета «Сталь» II Тимуровича («Василя Темного», не плутати зі «Сліпим») — і «царем», і ханом, і також «великим князем» і очільником «московського» війська.

Перекладаю на мову здорового глузду: фіни московити (мокші, лат. москалі) разом із кипчацькими союзниками «казанськими татарами» (з волзької Булгарії) поскакали за кипчаками-загарбниками аланами (сучасними русскімі), і «сікли їх, і топтали» (примітка: і правильно робили), виганяючи окупанта. Все стає на свої місця: не було там «монголів» (ані сучасних монгол, ані казахів «моголів»), немає на той час жодних «росіян» окрім русичів (русинів) — ми маємо називати всіх своїми справжніми іменами. Це увійшло в історію під назвою «Бельовська битва», коли московити (мокші, лат. москалі) за допомогою ВКЛР (Литви та Русі) і волзьких булгарів («казанських татар») відбили атаку аланів (золотоординців, або «надволзьких татар»). Оскільки ординців аланів цілком офіційно перейменували на «русскіх» минулим рахунком у 1800-их роках, то й виходить, що «русскіє» програли. Як бачимо, ці надволзькі татарські «русскіє» не мають жодного ані генетичного, ані історичного відношення до слов’янських русів (русичів, або русинів, рутенів) з Русі (сучасної України).

Крім того, башкортський пропагандист і брехун Карамзін у всіх своїх текстах іменує слов’янські держави Новогардію, Плесковію та фінську Московію 1400-их років — «Росією», хоча такого саме на той час і близько не було. Латинська назва «Росія», або самоназва Русь тоді застосовувалася лише до Великого князівства Руського (м. Київ), тобто виключно до сучасної України (Русі-України). Назва «Росія» «переповзе» стараннями аланів на територію Новогардії і Вепсанми з русинської Смоленської області не раніше середини 1500-тих років (про це в пункті 451).

Після Бельовського бою аланський (тобто русскій) великий хан Булат-Махмет «Сталь» II Тимурович обрав собі за тимчасовий притулок захоплене і зруйноване аланами місто волзьких булгар — Кассіану (Казань)[290]. Звідти він і правив Алланією (колишньою Сара ордою, укр. Золотою державою, сучасною Росією) разом зі своїм братом Кичимом Тимуровичем[291]. Звідти він і здійснював періодичні навали на фінську мокшанську державу Велике князівство Московію, плануючи захопити її столицю Перум (майбутню Москву)[292].

За правління великого хана Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича у кипчацькій Алланії активно будувалися мечеті[293]. Через це сьогодні російські історики, не розуміючи, хто проти кого воював, хто в якій саме державі був при владі, називають період правління Василя II Васильовича «Сліпого» ганебним для Росії[294]. Але ж в середньому Надволжі і в деяких окупованих містах мокшей і ерзян (лат. мордви) правив Булат-Махмет «Сталь» II Тимурович, чия влада в Алланії поширювалася на споконвічні ординські міста — це Липецьк, Тамбов, Саратов, Пенза, Тольятті, Самара, Ульяновськ. Всі ці міста сьогодні офіційно перейменовані на «русскіє міста» — ось й виходить, що мечеті нібито будувалися в «русскіх» містах.

395. Примітка про історика Миколу Карамзіна

Я ознайомилася з книжками по історії «Історія держави Російської» у дванадцяти томах[295], які написав Микола Михайлович Карамзін десь у 1810-их роках. Дуже вірогідно, що Карамзін мав німецько-башкортське коріння[296]. З юнацтва вивчав німецьку та французьку мови, перебував в спілці масонів разом із письменником Іваном Тургеневим, Олексієм Кутузовим та іншими кипчаками (лат. татарами)[297]. Після мандрівки Європою Карамзін написав книжку «Листи русского мандрівника»[298], авжеж в ті часи кипчаки (лат. татари), які мали освіту, вже почали називати себе «русскімі»[299]. А освіту могли здобувати тільки ті кипчаки (лат. татари) та фіни, які мали німецьке або французьке коріння від змішаних шлюбів колонізаторів із місцевим населенням[300]. Саме колонізатори мали дворянські звання та маєтки, і в одному з таких маєтків й виріс Карамзін[301], якого потім відправили на навчання до Москви в пансіон Іоганна Шадена при університеті[302]. Так от, уся «історія» Карамзіна — це лопотіння схибнутого пропагандиста, без жодних смислових взаємозв’язків, без логіки, з порушенням хронології подій. Московію (тобто країну мокшей, лат. моксель, moxel) він називає «Росією», золотоординців — «росіянами», великих ханів — «царями», русів (русичів, або русинів, рутенів) — «литовцями», допомогу мокшам з боку ВКЛР він називає «польською окупацією»[303], а куманів (українців) — «монголами»[304] тощо. Зважайте на це, якщо захочете почитати «істориків» імперських часів (1689—1917).

396. Куманія (країна половців, колишня Хозарія) міняє назву на «Кримея або Перікопенська тартарія», або Крим, з 1438 року

1438 — відбулося перенесення столиці Куманії (колишньої Косарії (Хозарії, лат. Газарії), або країни половців) та відповідне перейменування держави[305]. Столицю вирішили перенесли подалі від кордонів з аланами (сучасними русскімі), котрі стали в ці роки дуже войовничими[306]. Зміна назви відбулася за часів другого правління куманського (українського) кагана Ґірея-Таштимура «Залізняка» I Ясеневича.

Столиця держави на цей момент з 969 року була розташована в однойменному місті Команія (це, дуже вірогідно, сучасний Маріуполь) області Куманія, в яку входили Дике Поле (Поле Диканя «Хлібороба»), Азовське море, Таманський півострів та сучасна Кубанія до Каспійського моря. Це ми бачили на Каталонському атласі 1375 року (пункт 342, карта 09-01). До 969 року столиця Косарії (Хозарії, лат. Газарії) була в місті Тана-хань (Азов, сучасний Ростов-на-Дону, неподалік від однойменної «Азовської» фортеці на морі) в області Косарія — це гирло річки Танаїс (укр. Дон) та південь Ограйної (Воронезької) області[307] (авторська карта 03-01).

Цього ж разу столицю перенесли в область Крим (лат. Кримея, грец. Перікопа) до Ак-Чакум. Назву міста Ак-Чакум на річці Південний Буг руси (русичі, або русини, рутени) вимовляли як «Очаків»[308], а сьогодні це місто називається Миколаєвом (це колишнє античне місто Кімерія, Ніконіум). Тепер нова куманська (українська) столиця розташована на лимані, неподалік чорноморського узбережжя. Сьогодні назва «Очаків» залишилася тільки за маленьким містечком, де колись розташовувалася однойменна «Очаківська» фортеця, яка була не в столиці, а південніше, біля моря[309]. Ми ще не раз побачимо, що біля великого центрального міста на відстані десь 45 км будувалася невеличка однойменна фортеця (наприклад: Азовська, Орешек).

Нова столична область називалася «Кримом» (лат. Кримеєю, Crimea) від античної назви цієї місцевості — Кімерія. Тобто, ця назва області залишалася ще з часів античного народу кімерійців, які жили тут до нашої ери. Таке часто зустрічається, що країна переймає собі назву античних часів, наприклад: Арменія, Персія, Римська імперія, Греція, Палестина, Сирія, Ізраїль тощо.

Греки називали античну Кімерію, а також сучасну державу Крим, лат. Кримею своєю власною назвою, яку вони надали цій країні. Вони називали її назвою «Перікопа»[310]. Через те, що в часи н. е. це стали землі кипчацької (лат. татарської) національної й мовної групи, то відповідно область стала називатися «Перікопенська тартарія»[311]. Назва «тартарія» та «татари» це не самоназва кипчаків, а давня грецька назва, яка увійшла і в латинську мову й додатково означає землі кипчаків[312].

397. Назва «Україна» — це русинський переклад слова «Перікопа» (грецької назви Криму, лат. Кримеї)

Слово «перікопа» (грец. περιϰοπή, perikope[314]) є давньогрецьким за походженням, і означає воно «уривок», «витяг», «фрагмент», щось вирізане, перекроєне, прорізане, вичленоване, пересічене[315]. Самі греки словом «перікопа» могли позначати вирізаний шматок паперу, абзац або частину тексту в книзі[316]. В нашому ж випадку йдеться про специфічну географічну та топографічну особливість берегової лінії і водойм місцевості: Чорне і Азовське моря гострими клинами врізуються між материком і півостровом Херсонесом Таврійським, величезні чисельні лимани прорізають материк, ріжуть його великі ріки Південний Буг і Дніпро (укр. Славута[317]). Якщо ви подивитесь на карту світу чи на глобус, то ви знайдете Україну за одну мить: саме завдяки такій місцевості — перікопі. В місці, де півострів Херсонес Таврійський (сучасний «Кримський») з'єднується з материковою частиною України, в 100-их роках н. е. було засноване містечко Таврос (або Тафрос), закладене, вірогідно, античними кімерійцями[318]. Йому античні давньогрецькі поселенці, що частково проживали тоді на півострові[319], дали назву своєю мовою — «Перекоп»[320]. Сучасною кримською мовою це містечко називалося «Ор-Капі» (укр. Ворота на Рові)[321], знаходиться воно на «Перекопському перешийку»[322] біля сучасного Армянську (кр. Ермені-Базар[323]).

Як відомо, руси (русини, рутени) запозичували у греків і назви, і імена, як до цього позичили релігію. Тому вони часто вживали саме грецькі назви інших країн, наприклад: «татари» замість самоназви «кипчаки»; «мордва» замість самоназви «ерзя». Ось і назва «Перікопа» не стала виключенням. Руською (русинською, рутенською, тобто сучасною українською) мовою це грецьке слово перекладалося як «україна» або «вкраїна». Наприклад, тих людей, хто вирізав шматки тканин, називали «кравець», бо він кроїв, краяв[324]. Тому перекроєна водоймами і морем земля слов'янськими мовами називалася «вкраїна», «украйна», тобто від грецького слова «перікопа». Про це ще написано у пунктах 194, 203, 476 цієї книги. Тобто грецьке «Перікопенська тартарія» русинською мовою перекладається буквально як «Українська держава». А ця назва «Перікопенська тартарія» дуже часто зустрічається на картах як друга назва Криму (кр. Qirim, лат. Кримеї) — саме як грецька назва держави, що ми побачимо далі на багатьох географічних картах.

Звідки пішло і що означає назва Україна — це за останні двісті років окупації чужинцями (з 1792 по 1991 роки) стало навіть для самих українців загадкою. Але раніше це не було таємницею. Насправді всі тоді знали, що мешканці Русі (англ. Рутенії) власною мовою звали кипчацьку державу Крим, або грец. Перікопу — «Україною», «Вкраїною». Справа в тому, що руси (русичі, або русини) колись взяли собі грецьку релігію[325], у них часто траплялися династичні шлюби з греками, яких руси в той час називали «візантійцями»[326]. Це призвело по того, що руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) дуже шанували грецьку (візантійську) культуру, через що стали переймати від греків імена, різні слова і назви. Наприклад, руси Грецію, або Елладу, називали грецьким словом «Візантія»[327] — тобто буквально «Республіка». Вони перейняли адаптовану грецьку писемність, яку прозвали «кирилицею»[328] (про це йшлося в пункті 81). Майже усі сучасні українські імена — це грецькі імена[329]. Тому не дивно, що й назву сусідньої кипчацької держави Криму (лат. Кримеї, колишньої Куманії, а до цього — Хозарії), руси (русичі, або русини, рутени) переклали саме з грецької.

Таким чином, руси використовували свою власну назву для куманів — це «степовики»[330]; грецьку назву для країни — це Перікопа[331]; переклад грецької назви — це «Вкраїна», «Украйна», «Україна». Отже, «Україна» — це не самоназва, а визначення, позичене з грецької й перекладене русинською. Самоназвою було «Крим» (кр. Qirim, лат. Кримея, Crimea)[332]. «Самоназва» означає те, що мешканці країни самі так називають свою державу, а не хтось інший. Наприклад, самоназва країн ерзян — Артанія (Арджанія)[333], але європейці називали їхню країну «Мордовією», що стало сьогодні офіційною назвою (про походження цієї назви йшлося в пункті 275). Самоназва кипчацьких націй — «кипчаки», а європейці називають їх «татарами». Самоназва німців — «тевтонці» (Teütsch), а українці називають їх «німцями». Але більшість русів (окрім тих, що проживають на окупованих русскіми русинських територіях — це Смоленська, Брянська, Курська і Білгородська області) самі поступово за останні півтора століття замінили свою стару назву «руси» і «руський» відповідно на «українці» та «український».

Отже, кумани (колишні хозари) змінили свою назву на «кримці», що русинською було еквівалентом назви «українці» (з грец. «перікопці»). По мірі поступового злиття Русі (англ. Рутенії) з Кримською державою (грец. Перікопенською тартарією, укр. Україною, колишньої Куманією, Хозарією) через нескінченні династичні шлюби, тісні торгівельні й транспортні зв’язки, через масове переселення за часів Російської імперії і Радянського союзу русів на території кримців[334], а після розвалу Радянського союзу з метою спільної політики захисту від північно-східного ординського сусіда — слов'яни руси і кипчаки кримці (старі українці, колишні кумани, хозари) злилися в сучасних українців.

Коли Русь і Крим (лат. Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) разом відновлять свою державність у 1917 році після розвалу німецько-французької колонії «Російської імперії», то візьмуть собі нову спільну назву — саме за старовинною назвою «Україна», тим паче, що регіон з цією назвою «Україна або Країна Козаків» вже багато років був столичним[335]. Як ця грецька назва Криму (лат. Кримеї, Crimea) перейде на столичну область Русі, про це читайте далі, у подіях середини 1600-их років після Другої кримсько-руської (україно-русинської) війни.

398. Слов’янські слова «край», «государство»

Слово «україна» не має жодного відношення до славинського (новгородського, або русского) слова «окраіна» (укр. околиця) або «край» в сенсі прикордоння, кінець чогось. Це інше. Русинське слово «країна», а також польське і словацьке «край» означає сьогодні «державу», аналогічні англ. «land» (ленд), нім. «reich» (райх, русифіковане «рейх»)[336]. Іншими слов’янськими мовами, а саме чеською, хорватською, сербською, боснійською і македонською, «край» перекладається як «земля»[337]. Болгарською — як «держава» та «страна»[338]. Славинське (новгородське, тобто русскоє) слово «государство» — це аналог руського (русинського, рутенського, або сучасного українського) слова «господарство»[339].

Руська (русинська, рутенська, або сучасна українська) і славинська (новгородська, або «русская», сучасна російська) мови відносяться до спільної мовної групи[340]. Через це багато їхніх слів схожі між собою.

399. Україна — не «окраіна» (укр. околиця)

Сучасне русскоє (російське, або новгородське, славинське) слово «окраіна», тобто околиця чогось, тобто те, що розташоване з краю чогось, до назви України, як ми бачимо, не має ніякого відношення. Тому вигадки імперців (-імена) про те, що «україна» означає «околицю», «прикордоння»[341] — це тільки маніпуляція і пропаганда окупантів, які були вигадані для людей, що не володіють критичним мисленням. Судіть самі, якщо Україна нібито «окраіна» у сенсі околиця, то вона околиця чого? Чому тоді Франція не околиця Іспанії, чому Чехія не околиця Польщі, чому Польща не околиця Русі, чому сучасна Росія (колишня Тартарія, Алланія, або Сара орда, укр. Золота держава) не околиця України (Кримеї або Перікопенської тартарії, або Криму), чому Далекий Схід не околиця Росії? Чому країни Кавказьких гір — це теж не околиця Росії?

Відповідь така: та тому, що жодна країна не може бути «окраіною», тобто околицею: адже всі поряд з кимось розташовані. Тим паче, що географічно сучасна Україна (та частина, що була Руссю) взагалі розташована в центрі Європи[342], в центрі Республіки (пол. Речпосполіти, або Річ Посполити), в ній перетинаються торговельні шляхи[343], вона — міст між сходом та заходом[344], щит між цивілізацією і ордою[345]. І хоча деякі українські (-імена) та німецькі історики (-імена) підтримують гіпотезу про те, що назва «Україна» означає «прикордоння» (наприклад, Михайло Грушевський в книзі «Історія України-Руси» (Том I, 1913)346, виданої в місті Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка»[347], 1954, або Каппелер Андреас (Kappeler Andreas) в книзі «Мала історія України» (Kleine geschichte der Ukraine, переклад з німецької видавництва К.І.С.), виданої в місті Мünсhеn: Vеrlag C. H. Bесk, 1994 та в місті Київ: Видавництво К.І.С., 2007, 264 с.)[348], але ж то була гіпотеза. І її, цю гіпотезу про «прикордоння», зовсім не слід розглядати як незаперечну істину. Тому слід осмислити, що оця гіпотеза про «околицю» (рос. окраіну), «прикордоння», тобто те, що розташоване десь на околиці чогось — це була тільки шовіністична ідея, штучно створена колись в німецько-французькій колонії «Російській імперії», вона була дозволена цензурою і тому її вклали в голови цілих поколінь, особливо в сучасній аланській (русскій) «Російській федерації».

Також до поняття «прикордоння» та «краю» можна було б притягнути той факт, що Україна (тобто величезна Кримська держава) була розташована географічно «у краю», тобто була державою «на краю» — на обривах, біля моря, на краю материка. Проти цього говорить те, що такого слов'янського слова не було, а було «кінець». А слово «край» спочатку ж взято з німецької мови — «крайс» (kreis) й означає «район». Це слово з'являється у русів вперше як адміністративний поділ в Російській імперії (1689—1917). Саме з німецької ж мови слово «крайс» в сенсі «сторона», «район» перейшло в слов'янські мови — в польську, руську (українську) та славинську (русскую). Означало позначення району, регіону (англ. губернії). З часом стало синонімом Батьківщини, «рідної сторінки» (про це також йтиметься в пункті 476).

400. Кумани (половці, степовики, колишні хозари) змінюють назву на «кримці»

Через зміну столичної області (що відбулося через загрози з боку аланів, у 1438 році[349]) вся країна змінює свою назву за офіційною назвою нової столичної області: з Куманії країна перейменовується на «Крим» (кр. Qirim, лат. Кримею, Crimea). Нація куманів відповідно стала називатися «кримцями», що є відгуком від античної назви «кімерійці», «кімери». Грецька назва Кримської держави «Перікопенська тартарія»[350] в Русі перекладалася як «Україна», а назву нації «перікопці» руси перекладали як «українці». Тобто буквально, Крим — це Україна, в прямому сенсі. І мова йде не про сучасний півострів, колишній Херсонес Таврійський, а саме про величезну державу, що тягнеться від Дунаю до Каспію та Кавказу. Крим — це самоназва, а Україна — перекладена на руську (русинську, рутенську, або українську) мову грецька назва.

Іноді в московсько-русскіє часи при більшовицькому режимі (це 1920—1991 рр.) кримців називали «кримськими татарами»[351], за аналогією з назвами інших кипчацьких націй — «надволзьких татар»[352] (аланів, тобто сучасних русскіх), «астраханських татар»[353] (ногайців), «сибірських татар»[354] (сибіряків), «уфимських татар»[355] (башкортів). Такий принизливий підхід використовували з метою занизити значення націй. Це було те саме, щоб сказати «київські слов’яни», «вільненські слов’яни», «варшавські слов’яни», «новгородські слов’яни», «псковські слов’яни», «празькі слов’яни» без називання націй.

Одночасно змінюється адміністративний устрій Кримеї (колишньої Куманії, Хозарії, грец. Перікопи, укр. України). Столична область називається ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (укр. Українська держава), як відтепер і уся країна[356]. Місто Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, неподалік однойменної «Очаківської» фортеці на узбережжі моря) буде залишатися столицею Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) до 1607 року. Потім, через Першу кримсько-русинську війну, коли руси (русичі, або русини, рутени) захоплять це місто, столицю знову перенесуть.

401. Фейк про «кримських ханів» від російських істориків

Російські історики (-імена), які написали всю історію Росії з боку аланів, тобто сучасних русскіх, приписують де-не-де, нібито «кримські хани» були «сюзеренами» Сара орди (укр. Золотої держави)[357], а сучасний «Кримський» півострів (тобто Херсонес Таврійський) нібито всього-на-всього був зимовою стоянкою для аланів (сараценів, або «золотих» ординців, сучасних русскіх)[358]. І що Крим буцімто тільки пізніше «відокремився в окреме ханство», та ще зробив це з дозволу Сара орди (укр. Золотої держави, тобто сучасної Росії)[359].

Саме така пропаганда націлена на те, щоб знецінити цілу державу — Крим (кр. Qirim, лат. Кримею, грец. Перікопенську тартарію, укр. Україну, колишню Куманію, Хозарію). Насправді, сучасний «Кримський» півострів тоді і майже завжди називався «Херсонесом Таврійським» і був лише невеликою частинкою цілої величезної держави Куманії (України). Але про це пропагандисти намагалися не згадувати, хоча величезні розміри ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (укр. України), яку сучасні росіяни називали «Кримським ханством», ясно видно на всіх географічних картах.

Така навмисна брехня вищезазначених російських істориків стирає існування цілої Української держави, історія державності якої в дійсності налічує вцілому 1360 років, починаючи з першого офіційного українського кагана Харбіса-Калги «Поважного» II Пулі-Кийовича ще з косарських (хозарських) часів.

А також росіяни таким чином «приховують» існування цілої нації кримців (укр. українців), тобто — сучасних українців. І мешканців колишньої Кримеї (Косарії, Куманії, грец. Перікопи, лат. Малої тартарії, або України) переконують, нібито вони усі — «русскіє». Тобто нібито хозари (українці) — нащадки Сара орди (укр. Золотої держави), яка як держава сформувалася тільки у 1207 році, що на 547 років пізніше, ніж створилася держава хозарів (українців), у 660 році. І не так вже й давно, тільки біля 470 років тому, надволзька орда стала називати себе назвою «Расєя» (лат. Росія), взятою від окупованої надволзькими татарами (русскімі) північної області Русі (англ. Рутенії), яка називалася Білою Руссю. Окупованим було, зокрема, Смоленське князівство, яке і було частиною Білої Русі.

402. Алланія з 1440 року. Війни

1440 — відбувається багато боїв між аланами (сучасними русскімі) та волзькими булгарами (сучасними татарами)[360]. При описанні цих подій, російські історики (-імена) називають кипчаків аланів «росіянами»[361], а кипчаків волзьких булгарів — лише «татарами»[362]. При цьому русів (русичів, або русинів, рутенів) і литвинів (білорусів) називають «литовцями»[363]. А фінську державу Московію вони називають «Московським князівством»[364], не згадуючи про те, що це було не лише князівство в сенсі «область», а вже Велике князівство Московія, тобто самостійна окрема держава зі своїм законним московським (мокшанським) оцязором Василем «Сліпим» II Васильовичем. Алани (русскіє) намагалися захоплювати північні московські (мокшанські) і ерзянські (лат. мордовські) землі, розорили південні землі в слов’янській країни Новогардії (сучасної Новгородської області в складі Російської федерації).

403. Русь з 1440 року. Мер Києва Олелько

1440 — в руській (русинській, або рутенській) столиці Києві мером в ці роки був князь Олелько Ладомирович[365], або відомий під ім’ям «Олександр»[366], один із нащадків першого правителя ВКЛР Геди-Міна Буда-Відовича. Російські історики (-імена) й про це вигадали нісенітницю, що нібито «литовська еліта захотіла захопити Київ[367], і тому послала туди на княжіння литовця»[368].

Після Олелька Ладомировича у Києві княжив (тобто був мером) його син Семен Олелькович[369]. Семен Олелькович був одним з кандидатів на посаду правителя союзу ВКЛР[370], також подавав свою кандидатуру на участь у виборах великого князя до Сейму ВКЛР[371]. У нього був брат Михайло Олелькович[372].

404. Алланія з 1444 року. Волзькі булгари захопили правителя Алланії

1444 — алани (сучасні русскіє) в цей час, які не мають влади в Московії, продовжують намагання захопити сусідські країни[373]. Ерзяни отримували допомогу від війська з ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України, колишньої Куманії, Хозарії)[374]. Разом вони відбивали атаку аланів. Аланське (русскоє) військо при цьому очолював полководець Мустафа.

1445 — хан волзької Булгарії («Казанського Ханства», сучасного Татарстану) Улу-Мухаммед все продовжує визвольну війну проти аланів (русскіх) і захоплює в полон аланського великого хана Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича біля Єфимівського монастиря[375]. За 200 тис. аланських рублів хан відкупився (за новгородськими літописами)[376]. У 1446 році влада у волзькій Булгарії переходить до старшого сина хана Ули-Мухаммеда — хана Махмутека Улу-Мухаммедовича[377].

405. Політичні зміни в устрої ВКЛР, Русі і Литви з 1446 року

1446 — цього року Польща вийшла із співдружності ВКЛР[378] та об’єдналася із ВКЛР на рівних правах в Республіку[379] (пол. Речпосполіту, або Річ Посполиту) — співдружність двох народів[380]. Тобто один народ — це польський, а другий — це народ ВКЛР.

1446 — в ці роки відбулися демократичні зміни у політичному устрої Русі (сучасної України)[381], а саме:

1) посада великого князя втрачає спадковість і стає виборною[382]. Тобто в Русі (англ. Рутенії) з’являється демократичний устрій держави;

2) додається посада «коронного воєводи»[382], вірогідно це міністр оборони, головний військово-командувач, але який може займати свою посаду до кінця життя[384]. В Криму (укр. Україні) такого коронного воєводу називають терміном «гетьман»[385], тобто той, що веде за собою військо;

3) назва правителя держави тепер «пан і дідич» або лат. «Rex»[386]; назва прем’єр-міністра — «господар»[387], голова області — «володар»[388].

Тобто це означає, що великий князь Русі (англ. Рутенії) Михайло I Данилович став останнім великим князем держави, який отримав посаду у спадок як кровний нащадок великих князів[389].

Такі самі демократичні зміни відбулися й у старовинній Литві (Білорусі)[390].

406. Московія і московити (мокші, лат. москалі) приймають християнство з 1448 року. Перший мокшанський митрополит Йона

1448 — цього року відбулося перше обрання московського митрополита[391]. Під час проведення в італійському місті Флоренції у 1440 році великого церковного Собору[392], на ньому були представники московського оцязора Василя «Сліпого» II Васильовича[393]. Після цього Московія офіційно прийняла християнство[394]. Першим офіційним московським митрополитом було обрано єпископа на ім’я Йона[395]. Він був з поселення Стара Рєзань[396], де до цього, як відомо вже були і працювали європейські християнські місії і монастирі[397].

Про Йону російські історики (-імена) «накрутили» багато фантазій, що нібито він був митрополитом «київським і всія Русі»[398], бо вони не бажали визнавати, що Московія — то була незалежна фінська країна мокшей, і не мала взагалі ніякого відношення до слов’янської держави Русі.

Від імені Йона[399] і пішло ім’я Іоанн, яке стало з часом традиційним мокшанським сучасним іменем «Іван». До цього «Іванів» не було[400]. З часом це ім’я стало дуже популярним і поширеним в Росії і Україні. Не треба плутати його з іншим мокшанським іменем «Ваньша» або «Ванька», що означає «чистий» (мокш. ванькс)[401], про яке також зазначено в пункті 157.

407. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна, колишня Куманія, Хозарія) з 1449 року. Кочубей (Хаджи) I Гіясович

1449—1456 — Кочубей (Хаджи) I Гіясович — новий каган Кримської держави (прийшов після свого діда Ґірея-Таштимура «Залізняка» I Ясеневича)[402]. Він відомий також під іменами Коцуба[403], Хаджи-Бей, Хаджи[404]. Він син кагана Гіяса ад-Діна I Ґірейовича[405]. Народився в Литві (Білорусі) у містечку Тракаї біля міста Вільно[406]. Від руської (русинської, рутенської) вимови його імені пішли українські прізвища Кочубей, Кочубій, Кочубко, Кочуба, Кочубейник, Кочубай, Кочубенко, Чубенко, Кочубайло, Кочубка, Кочуб, Коцуба, Коцубей, Коцубальський та Хаджинов, Хаджиков, Хаджієв, Хаджій[407]. «Аталиком» (вихователем) Кочубея був його дядько Девлет-Берди[408]. Про цього дядька відомо, що він зробив ритуал «хадж» — тобто паломництво до міста Мекки[409]. Це місто розташоване на землях нації, яка називається хіджаз (відноситься до арабської національної й мовної групи) і проживає вздовж Червоного моря, сьогодні перебуває в складі Саудівської Аравії[410]. Такий похід дав племіннику ім’я «Хаджи»[411]. Руси ж вимовляли ім’я кагана як «Кочубей»[412].

До цього в 1427—1456 рр. Кочубей (Хаджи) I Гіясович був очільником адміністрації у Таврійській області (Херсонська та півострів Херсонес Таврійський)[413]. Також він очолював військовий похід ВКЛР проти аланського (русского) полководця Єдигея[415].

Мав синів на ім’я Айдар I, Нур-Девлет I, Менглі I[416]. Наступним правителем ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (укр. України) після Кочубея (Хаджи) I Гіясовича стане його син Айдар I Кочубейович (або «Хаджийович») у 1456—1456 рр.

Відомо, що Кочубей (Хаджи) I Гіясович став розбудовником сучасного кримського (тобто українського) міста Одеси, яке за його правління було перейменоване на «Кочубей» (Хаджибей)[417]. Розвивати місто він став ще у 1415 році, на місці античного кімерійського (кімерського) міста Одесус[418].

Росіяни намагаються приховати те, що Кочубей I був каганом цілої держави, тому писали, що нібито він був ханом тільки на півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»)[419]. Але ми ж розуміємо, що територія Криму, або ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (укр. України) містила в собі не лише сучасний «Кримський» півострів, а тягнулася від річок Дунай і Дон, через Таманський півострів, колись доходила до Каспійського моря і Кавказьких гір, а на півночі тягнеться вище Дніпровських порогів. Тому у кожній області, містечках і городищах (укр. селах) Кримської (Української) держави були свої голови (хани), і їх в країні було дуже, дуже багато.

408. Тюрки захоплюють грецьке місто Константинополь з 1453 року

1453 — тюрки (укр. турки), захопили частину Греції та грецьку столицю місто Константинополь[420]. Нагадаємо, що тюрки відносяться до тюркської (або ще так званої «огузької») національної й мовної групи[421], мають власну державу Тюркію. Руси (русичі, або русини, рутени) Тюркію називають «Туреччиною», а тюрків — назвою «турки». Константинополь залишається в складі Тюркії до цього часу й сьогодні тюркською мовою називається «Стамбулом»[422], що в перекладі означає «в місті», бо так казали тюрки раніше, коли їхали до Константинополя, що їдуть «до міста», або «в місто»[423].

409. Московія втрачає незалежність у 1453—1530 рр.

1453—1530 — в ці роки фінська держава Велике князівство Московське, тобто країна мокшей, втрачає свою державність[424]. Вона знову захоплена «надволзькими татарами» аланами (сараценами, або «золотими» ординцями, сучасними русскімі). Московські землі переходять під контроль аланського (русского) великого хана Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича, який врешті-решт захоплює московську столицю Перум (Москву)[425]. Московія втрачає незалежність до 1530 року.

1453 — ординці алани (сучасні русскіє) під проводом свого великого хана Булата-Махмета «Сталь» II Тимуровича захоплюють столицю Московії — місто Перум. Московитська влада падає[426]. Можете уявити, який там алани спричинили жорстокий розгром та насилля проти московитів (мокшей). Сьогодні і алани (сарацени, або «золоті» ординці), і московити стали одним народом під назвою «русскіє». Сьогодні, на мій погляд, може спостерігатися така картина (узагальнена): алани працюють в силовій державній каральній структурі «Омон», а московити іноді виходять на протести, тоді «омонівці» із задоволенням б’ють московитів, бо це в них закладено на генетичному рівні, як ми бачимо, ще з 1453 року. Звичайно, на протести іноді виходять і представники інших націй, які живуть в мокшано-аланській (московсько-русскій) імперії-колонії «Російській федерації», а буває, що навіть московці, іжори тощо також служать в каральних закладах.

Оцязора Московії Василя II «Сліпого» Васильовича захоплюють у полон алани, на чолі яких стояли його родичі — Андрій і Шемяка («Дмитро») Юрійовичі (онуки Тимура-Маліка I Бердибековича, або «Дмитра «Донського» I Іван-Красновича»)[427]. Вони заточили свого двоюрідного брата Василя II й осліпили його[428]. Але близьке оточення Василя II й більшість московитів продовжували зберігати йому вірність[429]. Московити називали свого колишнього оцязора мокшанським словом «cziemnox»[430], яке сучасні історики (-імена) інтерпретували як «сліпий»[431] (на відміну від більш пізнього терміна «темний», який, на мою думку, використовували як «маркер фальсифікації», про це більше в пункті 725). Василь «Сліпий» II Васильович ще проживе до 1462 року[432].

На цьому правління московських оцязорів Василя I і Василя II, які пишалися тим, що були дуже далеким кровними потомками руських (або русинських, рутенських) князів, закінчується. Але те, що один з далеких їхніх предків був русом, не робить цілу націю московитів (мокшей) русами. А ось алани й ерзяни вплинули на генофонд мокшей дуже сильно, особливо за останні 300 років за часів німецько-французької колонізації (1689—1917) та Радянського союзу (СРСР, 1922—1991).

(Кінець 10 глави)