Глава 10

Глава 10. 1395-1453 роки. Створення держави Московія. Авторська мапа Московії. Куманія (Україна) і Московія входять до ВКЛР. Віруси пропаганди. Битва Тамерлана під Анкарою. Грюнвальдська битва ВКЛР. Куманська (українська) летюча кіннота. Гуситські війни в Чехії. Розбудова Одеси. Релігійна місія русів (русинів) до аланів (сараценів). Тенденція російських істориків. Знов про назву “Україна”. Куманія (Україна) переносить столицю і стає Кримеєю, або грец. Перікопенською Тартарією. Реформи ВКЛР. Московити приймають християнство. Московія втрачає незалежність

365. Друга національно-визвольна війна фін проти кипчаків (лат. татар). Створення держави “Московія” у 1395 році. Василь I Тимурович (“Василь I Дмитрович”)

мокші, користуючись ослабленням Алланії (колишньої Сара Орди, укр. Золотої Країни) після війни з саларським аміром Темуром “Залізним Кульгачем” Тарагаєвичем (“Тамерланом”) із Самарканду, змогли відвоювати частину своєї території від поволзьких татар.

Після цієї перемоги над ордою, фіни мокші святкують і проголошують свою незалежну державу, яка називається Московія. Місто Перум (сучасна Москва) на річці Мокша (Москві) стає столицею нової молодої волго-фінської держави. Нація міняє свою офіційну назву з мокшей на “московитів”. Нагадаю, що латиною мокшей називали “моксель” (moxel), тобто “москалі”, і цією латинською назвою користувалися також і руси (русичі, або русини). В усіх руських (русинських) джерелах нація Московії саме так і називалася - москалями. Пізніше цю латинську назву “моксель” або “москаль” перенесуть на російських військових колонії Російської Імперії, бо в Русь (сучасну Україну) колонізатори будуть часто посилати на службу саме мокшей (московитів).

1395 - виникнення незалежної держави “Московія”, або Великого князівства Московського. Саме цього року вперше з’явилася Московія як держава саме мокшей (лат. моксель, або москалів). Мокші як корінна нація Московії відтепер називається “московці”. Руси продовжували називати московитів на латинський манер - “москалі”.

Зображення Авторська мапа Московії з її споконвічними кордонами. Місто Перум на річці Мокша (сучасні Москва на річці Москва). Міста Твер (Тораки) і Дубна на річці Волга. Місто Калуга на річці Ока. Міста Тула, Рязань (Балтакінта). На північному кордоні - поселення Весь-Йогон. Сусідні країни: Русь, Новогардія, країна вепсів Вепсанма, країна ерзян Артанія (лат. Мордова), Алланія (Золота Країна, або Тартарія, Росія)

Російські історики завуальовано про здобуття мокшами незалежності пишуть так: нібито після того, як аланський великий хан Тохтамиш I був розбитий саларським аміром Тамерланом, то “тверські князі перестали підкорятися ординським ханам”. Тобто росіяни їх називають лише “тверськими”, що є заниженням значення цілої нації.

Свою відвойовану територію вперше сформований московський уряд називає “Московія” (англ. Moscua), за назвою столичної області. “Московія” - це те саме, що “Моксовія“ (країна мокшей), тільки переставлені місцями літери - країна нації московитів. Враховуючи, що волзькі фіни вимовляють букву “с” як “ш”, то “мокси“ вимовляються як “мокші”.

При владі у Московії стають мокшанські, або московські оцязори. Сьогодні їх називають “русскіми (російськими) царями”, як і аланів.

Зображення Прапор Московії

1395-1425 - Василь I Тимурович (“Василь I Дмитрович”) - новий оцязор Московії (прийшов після оцязора Селіка I Беклемишевича (“Олександра Михайловича”), який правив у 1326-1327 рр.). Василь I - син аланського великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича (“Дмитра” “Донського” I Івановича”) від Євдошки, він далекий нащадок руського (русинського) принца Юрія-Георга “Довгорукого” Ладомир-Мономаховича та ерзянських інязорів і аланських ханів.

Правитель співдружності ВКЛР литвин (білорус) Вітовт, демонструя бажання дружби, поріднився з московським царем Василем I Тимуровичем (“Василем I Дмитровичем”), віддавши за нього свою доньку Софію Вітовтовну. У них народилися діти: Ганна (вийде заміж за грецького правителя Іоанна VIII, сина Мануєля II Палеолог), Анастасія (вийде заміж за руського (русинського) князя Олелька Ладомировича, який був онуком правителя ВКЛР білоруса Оль-Герда Гедиміновича), Василіса, Іван, Данило, Семен, Василь “Сліпий” II. Багато його дітей померли в той час від мору. Наступним оцязором Московії після Василя I Тимуровича (“Василя I Дмитровича”) стане його син Василь “Сліпий” II Васильович у 1425-1453 рр.

У Василя I Тимуровича (“Василя I Дмитровича”) є зведений брат Юра Тимурович (“Юрій Дмитрович”) - у них один батько, або різні матері. У Юри Тимуровича “Юрія Дмитровича” була аланська дружина на ім’я Анастасія, від якої народилися сини: Шемяка (“Дмитро”) і Косий (“Василь”) Юрійовичі. Про них відомо, що вони стануть воювати на стороні аланів проти свого двоюрідного брата - мокшанського оцязора Василя II “Сліпого” Васильовича, за владу в Московії. Юра Тимурович “Юрій Дмитрович”, дядько Василя II “Сліпого” Васильовича, шляхом інтриг стане на невеликий час наступним правителем московитів. Свого племінника Василя II “Сліпого” він посадить у в’язницю. Але Василь II все ж таки поверне собі владу пізніше, як прямий законний наступник свого батька оцязора Василя I Тимуровича (“Василя I Дмитровича”).

Про Московію писали багато мандрівників. Відомі автори - англійці Джон Мільтон, Джайлс Флетчер, Джером Горсей, Ентоні Дженкінстон; голландці Джон Карпіні, Вільям Рубрук; французи Жак Маржере, Філіп де Авріль. Будь ласка, знаходьте ці книги і читайте, краще англійською мовою, тому що в російському перекладі можуть бути “патріотичні великоросійські” спотворення.

366. Постійна війна в Московії і Артанії (лат. Мордовії) в 1395-1453 рр.

1395-1453 - весь цей період триває й надалі Друга національно-визвольна війна московитів і ерзян (мордви) з одного боку, і загарбницька війна аланів (сараценів, або “золотих” ординців) з іншого боку. Московити та ерзя (лат. мордва) завзято намагаються вигнати і більше не допустити аланів на свої споконвічні території. За деякі міста періодично виникають бої. Московський оцязор Василь “Сліпий” II Васильович протистоїть аланському хану і полководцю Булату-Махмету “Сталь” II Тимуровичу.

У сучасній інтерпретації російської історії це виглядає абсолютно безглуздо і дико - нібито русскіє криваво та жорстоко без усілякої причини борються проти русскіх.

В результаті боїв, та через те, що Алланія заслабла після війни проти саларського аміра Темура “Залізного Кульгача” Тарагаєвича (“Тамерлана”), місцеві фінські народи, зокрема московити та ерзя (лат. мордва), почали успішно звільняти від аланів свої землі. Через те, що імперські та сучасні російські історики називають ці волго-фінські народи “русскіми”, то виникає така маніпуляція історичними фактами, буцімто “русскіє позбавилися ординського ярма”.

367. Новогардія з 1396 року. Патрікій

1396 - правитель північної слов’янської держави Новогардії (м. Великий Новгород) Патрікій у зв’язку з падінням хана Алланії Тохтамиша I приїжджає з візитом до нового московського царя Василя I Тимуровича “Василя I Дмитровича” у Велике князівство Московське (Московію) в місто Перум. У цей час туди ж приїжджає великий князь Русі Свидрігайло-Болеслав I Ольгердович (син слов’янського литвинського (білоруського) великого князя Оль-Герда Гедиміновича). Ці дві слов’янські держави хотіли налагодити відносини з новим московським урядом, дружні стосунки з молодою фінською країною - Московією. Державною мовою в Московії, звичайно ж, була московитська (тобто мокшанська). Спілкування представників країн йшло через перекладачів, яких в ті часи вже існувала велика кількість.

368. Куманія (колишня Хозарія, країна половців) з 1396 року. Дервіш-Берди I Ґірейович

1396-1424 - Дервіш-Берди I Ґірейович - новий каган Куманії (прийшов після свого батька Ґірея-Таштимура “Залізняка” I Ясень-Косаровича). Він племінник Девлет-Берди. Один з його нащадків на ім’я Берди “Бойова сокира” у 1483 році вірогідно буде засновником в Русі містечка свого імені Бердичів. Нагадаємо, що в ці часи столиця Куманії все ще розташована в однойменному місті Команія (біля сучасного Маріуполя). Наступним каганом після Дервіша-Берди I Ґірейовича стане його брат Гіяс ад-Дін I Ґірейович у 1424-1428 рр.

369. Алланія з 1397 року

1397 - аланський великий хан Тимур-Кутлук II Тимурович (“Семен I Дмитрович”) дає ярлик (тобто наказ) хану волзької Булгарії (так званого “Казанського Ханства”) Улу-Мухаммеду на правління волзькою Булгарією (сучасною республікою Татарстан, м. Казань). Ця кипчацька держава була на той момент окупована Алланією.

Ослаблена Алланія в ці роки якийсь час продовжує існувати, але вже окремо від мокшанської Московії. При цьому деякі аланські хани все ще перебувають у ерзянських містах Воло-Тимер (Владимир), Рошта Оз (“Ростов”, або Нижній Новгород), волго-булгарському місті Кастіана (Казань), та у своїх споконвічних аланських землях від Тамбова до Симбіру (Ульяновська).

370. Волзька Булгарія (Татарстан) з 1397 року

1397 - кипчацька держава волзька Булгарія (зі столицею в місті Кастіана, це сучасна Казань) оголошує про звільнення від аланської (сараценської, або золотоординської) окупації. Відповідно до офіційної російської історії це трапиться на сто років пізніше - нібито у 1437 році. Правителем волзької Булгарії став колишній намісник міста Кастіана (Казані) хан Улу-Мухаммед. Вважається, що він син одного з правителів Алланії від волзько-булгарської дружини.

371. Алланія з 1399 року. Різні великі хани

1399-1410 - в ці роки в Алланії закінчив правити Тимур-Кутлук I Тимурович, син хана Тимура-Маліка I Бердибековича (“Дмитра “Донського” I Івановича”). Далі правили: Жені (Шадібек) I Тимурович (“Іван Дмитрович”), правив у 1399-1407 рр., він відомий тим, що переслідував колишнього великого хана Тохтамиша I у 1406 році; потім правив Булат (Пулад) I Женійович (він син Жені (Шадібека) I Тимуровича (“Івана Дмитровича”), правив у 1407-1410 рр. В ці роки тривала постійна війна, алани то захоплювали різні містечка, то відступали.

372. Куманія (колишня Хозарія, країна половців) входить до ВКЛР з 1399 року

1399 - за правління Витовта (онука колишнього великого князя ВКЛР Геди-Міна Будавідовича) до складу ВКЛР увійшла Куманія (колишня Хозарія, майбутня Мала Тартарія, або Україна). В російській історії Куманія пізніше називалася умовною назвою “Кримське Ханство” (в дійсності так ніколи не називалася). Через те, що територія ВКЛР досягла Чорного й Азовського морів, то російські історики стали стверджувати хибну ідею, що нібито це “Литва захопила Кримське Ханство”.

Саме тому куманська (або половецька, колишня хозарська) контрактна армія стала частиною армії ВКЛР. Відомо, що кумани (колишні косари, або хозари, лат. газари, половці) візьмуть участь у епічній Грюнвальдській (Танненберзькій) битві в складі військ ВКЛР проти тевтонців (німців). Ця битва відбудеться у 1410 році. Саме куманську кінноту - хозарів (лат. газарів), яких пізніше стануть називати “козаками”, в цій битві вперше назвали “летючими хозарами”, тобто “гусарами”, де слово “хозар” писалося англійською як “hussar” (газар). “Летючими” їх назвали через величезну швидкість і спеціальну високу конструкцію з пір’я. Ця конструкція, створена куманами, підіймала вершника над конем, через що кінь легше біг й одночасно створювалася ілюзія, ніби вершники парять над землею. Потім цю технологію вдосконалили поляки.

Правда в тому, що якби “Литва”, тобто співдружність ВКЛР дійсно би захопила Куманію, то кумани (половці, колишні хозари, або українці) стали би сприймати русів і литвинів як ворогів. А якщо б вони сприймали ВКЛР як ворогів, то нізащо не стали б з ним союзником у битвах. Але в дійсності той факт, що куманська армія брала участь у боях на боці ВКЛР, говорить про те, що Куманія (Україна) була з ВКЛР у добровільному союзі.

1401 - відновлено судноплавство на річці Дніпро.

1407 - спільні війська ВКЛР звільнили східні землі Русі, зокрема Чернігівської області. Але частина земель на півдні Московії була ще під контролем аланів (сараценів, або “золотих” ординців).

373. Віруси пропаганди. Про Русь, монгол, православ’я і Литву

На жаль, навіть українські історики-патріоти неусвідомлено ухвалили правила гри, вигадані німецько-французькою колонією “Російською Імперією” та московицькою колонією “Радянським Союзом” (СРСР). Історичні версії подій, вигадані німцями-істориками, європейськими колонізаторами за часів Російської імперії, стали інформаційними вірусами, яких людям дуже важко позбутися. Таких інформаційних брехливих вірусів 5:

- це існування назви “Київська Русь” для великої території, включаючи землі фін мокшей і ерзі (лат. мордви) та землі слов’ян псковичів і новгородичів;

- це існування монголів із сучасної країни Монголія у якості завойовників Русі. Росіяни і українці досі вважають, що це саме монголи з Монголії були в Русі, а не казахи;

- це ідея, нібито старовинні литвини - це і є сучасні литовці, що захопили силою (окупували) Русь з її областями, й перекладали свої закони на слов’янську мову;

- це ідея, буцімто руси (русичі, або русини), тобто споконвічна нація Русі, майже вся переселилася жити на північний схід - до фін на землі Московії і Артанії, а також до татар в Поволжя;

- нібито руси (русичі, або русини) завжди всі були православними болгарського обряду і завзято боролися тільки за те, щоб рятувати інші народи від впровадження латинського католицтва.

Ці всі вище зазначені ідеї - неправдиві, але їх нав’язують мешканцям колишнього СРСР і колишньої Золотої Країни (сучасної Росії) з дитинства. Ці ідеї стали “вірусними”, бо їх знає і в них вірить кожен росіянин, і, на жаль, багато русів і куманів (українців).

Є багато доказів, що литвинська мова, мова Великого князівства Литовського була слов’янською. Нею велося все діловодство в країні. У ВКЛР головними мовами були і литвинська (білоруська) і руська (русинська, сучасна українська). Ці обидві мови в старі часи були між собою дуже схожі, настільки подібні, що сучасні дослідники їх плутають. Велика подібність цих мов збереглася і сьогодні. У союзі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського, куди також входили Плесковія, Новогардія, Польща, Суебія (країна людичів), Готтія (частина країни данців) тощо, документи перекладалися мовами усіх країн-членів. Старовинна Литва давніх часів - це сучасна Білорусь. А Жемайтія (лат. Самогетія) давніх часів - це сучасна Литва. Жемайтські князі ніколи не були правителями ВКЛР, а такі імена як Мін-Гайло, Мін-Довг, Геди-Мін, Оль-Герд, Вітовт, Ягайло, Рін-Гольт, Скір-Монт, Гелігін, Корібут, Жигі-Монт, Кий-Стутій - це старовинні слов’янські білоруські імена.

Якщо в когось із правителів зустрічається титул “великий князь литовський і руський” - це означає лише одне - те, що він був правителем союзу ВКЛР. Але при цьому окремо і в Великому князівстві Литовському (Литві, або ВКЛ), і у Великому князівстві Руському (Русі, або ВКР) існували свої власні правителі, які називалися терміном “великий князь”.

Нагадаємо, що на той час наприкінці 1300-их років до складу ВКЛР входило 6 незалежних держав: Литва (Білорусь, м. Вільно), Русь (м. Київ), Жемайтія (м. Мемель, або Клайпеда), Польща (м. Краків), Плесковія (м. Псков), Новогардія (м. Великий Новгород) і Куманія (м. Куманія, або Маріуполь). Значно пізніше до співдружності ще приєднаються Готтія (данці, але сьогодні це південь Швеції), Суебія (частина країни людичів) і Московія (країна мокшей).

374. Битва під Анкарою (Тамерлан проти свого родича тюркського султана)

1403 - саларський амір Темур “Залізний Кульгач” Тарагаєвич (“Тамерлан”) із Самарканду допоміг європейцям у війні проти тюрків (османів). У середині 1300-их років над Європою нависла загроза османської навали. Тюркський султан Баязид I захопив Грецію, Болгарію, Македонію, Валахію (це землі ромів, сьогодні в складі Румунії), Мадярію (Угорщину). Проти завойовників європейцями було організовано хрестовий похід на чолі із німецьким принцом Зігмундом “Люксембурзьким”, але вибити тюрків із зайнятих земель на вдавалося. У підсумку європейці були розбиті у 1396 році на території Болгарії.

Але у війну втрутився амір Темур “Залізний Кульгач” Тарагаєвич (“Тамерлан”), котрий до цього розгромив аланського великого хана Тохтамиша I, і таким чином врятував Європу ще й від ординського аланського вторгнення, яке Тохтамиш I планував. Темур Тарагаєвич вдерся з військами до міста Багдад - столиці арабської держави Іраку, а далі пішов в 1402 році в тюркську область Анатолію (в Тюркії). Там він розгромив війська своїх родичів під столицею Тюркії, провівши епічну “Битву під Анкарою”, і полонив тюркського султана Баязида. Кажуть, що за часів правління французького короля Карла VI у 1405 році в Парижі було поставлено меморіальну дошку на честь захисників Європи, на якій, окрім інших, зазначався і Темур Тарагаєвич.

375. Алланія з 1407 року. Тимур III Тимур-Кутлукович (“Семенович”). Бої проти московитів (мокшей)

1407-1408 - аланський полководець Єдигей очолює загін, який знову намагається захоплювати московські (мокшанські) поселення. Спочатку окупують Рязанську область, а далі йдуть на столицю мокш - місто Перум (Москву). Перум взяти не вдалося, але усі місцеві мокшанські поселення були розорені аланською ордою (сучасними русскіми). Потомками алана Єдигея стали такі відомі аланські (тобто русскіє) роди, як Урусови, Шидакови, Юсупови, Сюндукови.

1410-1412 - Тимур III Тимур-Кутлукович (“Семенович”) - новий великий хан Алланії (прийшов після Булата (Пулада) I Женійовича, онука великого хана Тимура-Маліка I Бердибековича, або “Дмитра “Донського” I Іван-Красновича”). Він син Тимура-Кутлука II Тимуровича (“Семена Дмитровича”). Має синів на ім’я Булат-Махмет “Сталь” II (стане великим ханом) і Кичим I.

Великого хана Алланії Тимура III Тимур-Кутлуковича (“Семеновича”) вб’ють в результаті військового перевороту.

376. Грюнвальдська (Танненберзька) битва у 1410 році

1410 - цього року відбулася знаменита Танненберзька битва. Вона мала ще інші назви: Грюнвальдська, Дубровенська. Причина була наступною. Нація, яка називалася “тевтонці” (укр. німці), й відноситься до германської національної і мовної групи, окупували балтську країну Пруссію, а також країни, які сьогодні називаються Латвія і Естонія. Після цього вони стали загрожувати ВКЛР завоюванням Жемайтії (лат. Самогетії, сучасної Литви), яка входила до співдружності ВКЛР із 1384 року. Внаслідок проведеної знаменитої епічної битви, Жемайтія залишається в складі ВКЛР.

Війська тевтонців (укр. німців) були представлені Орденом Тевтонських лицарів шпиталю святої Марії в Ієрусалимі (Ordo domus Sanctæ Mariæ Theutonicorum Hierosolymitanorum). Проти них виступило військо ВКЛР, яке очолював правитель ВКЛР Вітовт. Військо Польщі очолював король Польщі Владислав-Ягайло II Ольгердович. Русь очолював в цей час великий князь Свидрігайло-Болеслав I Ольгердович. Куманію очолював каган Дервіш-Берди I Ґірейович. Військо Тевтонського ордену очолював Ульріх фон Юнгінген.

Битва відбулася біля селища Грюнвальд, яке сьогодні перебуває в складі Польщі на південь від прусській фортеці Мальборк, або нім. Марьєнбург (сьогодні перебуває в складі Польщі). Після перемоги в Грюнвальдській битві, війська ВКЛР взяли в осаду цю фортецю, бо там був розташований штаб і керівництво Тевтонського Ордену. Втім, осада успіху не мала.

Сцени битви приблизно були намальовані на картині “Грюнвальдська битва” Яна Матейка (1878 р.). Тевтонський орден на цій картині має прапор з чорним хрестом на білому тлі, Русь - прапор із зображенням тризуба (у старовинному дизайні як перевернута тамга), Польща - білий сокіл на малиновому тлі. На боці ВКЛР також брали участь полки Молдови, Чехії і Куманії. На боці тевтонців (укр. німців) боролися хельвети (нім. швейцарці), чехи й австрійці. Воєводою з боку Русі був волинський князь Василь Михайлович.

Уряд Куманії в цей час очолював калга, колишній каган, Ґірей-Таштимур “Залізняк” I Ясенєвич. Гетьманом куманських військ був його онук Кочубей (Хаджи-Бей, Хаджи, Коцуба) I Гіясович Саме він стане незабаром розбудовником міста Кочубей (Хаджибей, або кіммерійської античної та сучасної Одеси) у 1415 році. Кіммерійці - це античний причорноморський народ, який жив в Сарматії - античній державі, в тіж самі часи, коли існували інші античні держави (тобто такі, що були до н.е.) Давня Греція, Римська імперія, Скіфія, Персія тощо. Як відомо, духовними і культурними нащадками кіммерійців стали косари (тобто хозари, вони ж кумани, половці, кримейці, або українці).

Куманські війська билися проти тевтонців (укр. німців) на боці Русі, Литви (Білорусі), Польщі та Жемайтії (Самогетії, сучасної Литви). Саме кумани (укр. половці, або українці, майбутні кримейці) становили знамениту кінноту - Летючих гусарів. Слово “гусар” походить від старої назви куманів - “хозар” (анг. gazar). Тобто Летючі гусари - це “кримськотатарська” легка кіннота. Така кіннота стала популярною, була реформована, видозмінена і нині на цю назву також претендує і Польща.

Нагадаємо, що російські історики зазначають, що нібито північні території Куманії нібито були “окуповані Литвою” у 1399 році й Русь дісталася Чорного моря. Якби це насправді так було, то війська Куманії ніколи на стали б підтримувати ВКЛР у військовому сенсі, бо це був би ворог.

377. Куманська (укр. половецька, або українська) кіннота “летючі газари”

Легка кіннота куманів, яка брала участь у битві на стороні Русі і Литви, називалася “летючі газари”. В Європі слово “косари” вимовляли як “газари”, у Русі - як “хозари”. З часом це іншими мовами стали вимовляти як “гусари”. Цей термін в майбутньому став загальним для позначення кінних загонів польської і європейських армій. У ті часи Куманію в Європі ще іноді називали старою назвою - Газарією, або Хозарією, що можна побачити на старих картах, тому їхнім загонам у битві й надали таку назву. Летючими вони були тому, що надягали собі позаду на пояс високий каркас, на якому по всьому периметру були закріплені пір'я птахів - беркутів і соколів. Цей каркас при великій швидкості підіймав вершника у сідлі, тобто робив його більш легким. Коням при цьому було легше бігти, і заодно створювалася ілюзія, що вершники парять у повітрі. Традиція використовувати такі конструкції з пір’я виникла у куманів (укр. половців, степовиків, або українців) у їхніх безкрайніх приморських степах. Куманська кіннота і армія, як і сьогодні, вважалася в Європі найкращою, через те, що саме кипчаки за багато століть краще за інших опановували в своїх степах майстерність пересування на конях і ведення боїв. Цю техніку перейняли пізніше поляки, та стали також формувати власні польські загони “летючих гусарів”.

378. Алланія (майбутня Тартарія) з 1410 року

1410-1437 - в цей період відомі різні правителі в Алланії. Тимур III Тимур-Кутлукович (“Семенович”), як мі вже зазначали, правив у 1410-1412 рр. (став наступником Булата (Пулада) I Женійовича). Тимур III мав синів Булата-Махмета “Сталь” II (стане великим ханом) і Кичима. Тимура вбили в результаті військового перевороту, й до влади 1413 році прийшов син Тохтамиша на ім’я Зелен-Султан Джелал ад-Дін. Проти Зелена Тохтамишевича за владу воював Єдигей - полководець Алланії, тесть Тимура III. Зелен Тохтамишевич був вбитий. Потім був новий хан Чокре (четвероюрідний брат Тохтамиша), потім діти Тохтамиша - Джаббар (1417 р.), Дервіш, Кадир. Потім - Барак (онук хана Уруса). Барак напав на кипчацьку державу волзьку Булгарію (“Казанське Ханство”, сучасний Татарстан), після чого правитель волзької Булгарії Улу-Муххамед поїхав за допомогою до ВКЛР, потім поїхав за допомогою до Куманії, після чого з армією союзників, яку очолював куманський принц Девлет, аланську армію Барака розбили і Улу-Муххамед повернувся до волзької Булгарії в місто Казань. Потім в Поволжі (тобто в Аланії) правив Кичим I Тимурович до 1437, син великого хана Алланії Тимура III Тимур-Кутлуковича (“Семеновича”), онук Тимура-Кутлука II Тимуровича (“Семена Дмитровича”). Весь цей час поволзькі татари (тобто алани) намагалися відновити свою владу в мокшанських і ерзянських землях.

379. Церква. Гуситські війни в Боемії (Чехії)

1414-1418 - проведено Вселенський Собор католицької церкви в німецькому місті Констанц. Керував Собором Зігмунд “Люксембурзький” (про нього було згадано у пункті 374 стосовно Битви при Анкарі). На Соборі було, окрім іншого, обговорення розколу церкви, викликаного діями чеського реформатора на ім’я Ян Гус, який виступав проти християнства латинського обряду (тобто “римо-католицтва”) в Боемії, був автором підручника “Чеська орфографія”. У 1415 році Яна Гуса проголосили “єретиком”, тобто таким, що йде проти “господа”, й стратили (спалили) за рішенням Собору. Ця подія викликала так звані “гуситські війни” у слов’янській державі Боемія (або ​​Чехія) - тобто піднявся народний рух проти Священної Римської імперії.

У Боемії (Чехії) декілька років велися бійки проти християн латинського обряду (“римо-католиків”), з перемінних успіхом. Врешті-решт імперія надіслала у 1419 та 1420 роках німецьке військо “хрестоносців” для придушення хвилювань. Але цей похід був відбитий чеською армією. Боемським (чеським) воєводою був Ян Жижка. Пізніше на допомогу чехам прийшло військо ВКЛР. Разом вони трималися до 1423 року. Потім гусити утримували владу в країні, аж до 1433 року, після чого пали під тиском військ угорців, австрійців і німців. Після цього в Чехії остаточно затвердили християнство саме латинського обряду (тобто традиційне “римо-католицтво”).

380. Куманія. Розбудова куманського міста Одеси (Кочубея) у 1415 році

1415 - голова куманських військ, тобто гетьман Куманії Кочубей I Гіясович став розбудовником античного кіммерійського містечка Одеси, яке перейменував на своє ім'я "Кочубей" (або Хаджибей), на узбережжі Чорного моря. Кочубей I також відомий під іменами Хаджи-Бей, Хаджи, Коцуба. Каганом Куманії в той час був Дервіш-Берди I Ґірейрович, а уряд Куманії очолював дід Кочубея - колишній каган Ґірей-Таштимур “Залізняк” I Ясенєвич.

Першу писемну згадку польського історика Яна Длугоша про порт “Kaczubyeiow” (Кочубеїв) датують 1415 роком. Тобто в цьому куманському (українському) містечку в середині 1400-из років вже працював порт. Саме це місто - Кочубей (або Хаджибей) - сьогодні називається “Одеса”. Таку античну назву місту знов нададуть німецько-французькі колонізатори Малої Тартарії (колишньої Куманії) у 1783 році. Намісниками колонізаторів стануть італійський адмірал каталоно-ірландського походження Хосе де Рібас (“Осип Михайлович Дерибас”, жив до 1800 р.) та француз Арман-Єммануєль де Рішельє (“Єммануіл Осипович Рішелье”, жив до 1822 р.). Вони перейменують кипчацьке місто за грецькою міфологією спочатку на “Нова Одеса”, а пізніше - на лише “Одеса”. Через те, що кипчацьку державу Малу Тартарію (колишню Куманію, Косарію (Хозарію, Газарію), ‘Кримею або Перікопенську Тартарію’) австрійці і німці введуть до складу своєї колонії “Російської Імперії”, то усіх місцевих мешканців - куманів (колишніх хозарів, половців, укр. українців, кримейців, козаків, або татарів) - колонізатори почнуть називати “русскіми”, а місто Кочубей - “русскім містом”.

Через те, що сьогодні алани офіційно називають себе назвою “русскіє”, то вони люблять стверджувати, що це є буцімто їхнє, аланське (тобто русскоє) місто, або російською мовою “русскій город”. Те саме твердять і московити (мокші, лат. москалі) з ерзянами (лат. мордвою), бо вони також часто називають себе русскіми. Але в дійсності ані алани, тобто сучасні русскіє, ані інші мешканці-раби європейської колонії “Російської Імперії” до будівництва куманського Кочубею (Хаджибею, сучасної Одеси) ніколи не мали жодного відношення.

381. Русь з 1418 року. Релігійні місії русинських митрополитів до московитів та аланів

1418 - в Русі працює митрополит київський Григорій Цамблак. Він народився в слов’янській державі Болгарія, але був куманом (половцем) і даком (або далматом, сучасним румуном) за походженням. Нагадаємо, що в фінській Московії та кипчацькій Алланії в той час християнство ще не було впроваджено, і ці країни залишалися мусульманськими, хоча в них і працювали грецькі і київські митрополити.

Під проводом Григорія Цамблака руси (русичі, або русини) сподівалися перевести московитів (мокшей), що в цей час були незалежними від ординців, на православ’я грецького (візантійського, тобто “греко-католицького”) обряду. З цією метою київські посланці активно їздили в столицю Московії до міста Перум (майбутньої Москви). Одним з таких київських місіонерів був грек Фотій. При відрядженні до Московії, він також їздив з місіями й до Алланії, на територію ерзян (мордви), де він і його місіонери ледве втекли від переслідування аланами (сараценами, або русскіми), після чого він повернувся до Перуму (Москви), де його і пізніше і поховали.

1421-1429 - руське (або русинське) військо в складі військ союзу ВКЛР увійшло до Боемії (Чехії), щоб брати участь у битві проти “хрестоносців” Німеччини, Угорщини, Австрії, Франції та Англії. Про це більше написано у пункті 379.

382. Куманія з 1424 року. Гіяс ад-Дін I Ґірей-Таштимурович, батько Кочубея

1424-1428 - Гіяс ад-Дін I Ґірейович - новий каган Куманії (прийшов після свого брата Дервіша-Берди I Ґірейовича). Його ім’я стало прізвищем Гіясов. Він син кагана та прем’єр-міністра Ґірея-Таштимура “Залізняка” I Ясенєвича, який же знову вдруге стане наступним каганом Куманії у 1428-1449 рр.

383. Московія вперше входить до союзу ВКЛР у 1425-1452 рр.

1425-1452 - фінська молода незалежна держава Московія ввійшла офіційно, вперше, до складу союзу ВКЛР. Оцязором Московії в цей час був Василь I Тимурович (“Василь I Дмитрович”). Перебувати у складі ВКЛР Московія буде до 1452 року. Після цього знову втратить свою незалежність під натиском аланів (сараценів, або русскіх).

384. Московія. Аланський “шемякінський бунт”

У цей період у московській історії відбувається так званий “шемякінський бунт”. Ось що трапилось. московитами (мокшами) намагався почати правити хан Юра Тимурович, відомий під іменем “Юрій Дмитрович”. “Юрій Дмитрович” - це брат оцязора Василя I Тимуровича (“Василя I Дмитровича”) за батьком, але від різних матерів. Свого племінника принца Василя II Васильовича, законного наступника престолу Московії, Юра Тимурович (“Юрій Дмитрович”) захопив в заручники і ув’язнив. Але московський принц Василь II Васильович звільнився, за допомогою соратників, й прийшов таки до влади. Це не сподобалося синам “Юрія Дмитровича” - Шемяці (“Дмитру”) і Косому (“Василю”). Тому вони, будучі на стороні своїх родичів аланів (сараценів, або русскіх), підтримали бойові дії загарбників проти московитів. Вони сподівалися, що при новій владі стануть правителями. Оці пограбування з підпалами, які влаштували загони під керівництвом Шемяки (“Дмитра”) Юрійовича, російські історики назвали “шемякінським бунтом”.

385. Московити з 1425 року. Василь “Сліпий” II Васильович

1425-1453 - Василь “Сліпий” II Васильович - новий оцязор Московії (прийшов після свого батька). Він син оцязора Василя I Тимуровича (“Дмитровича”) і литвинки (білоруски) Софії Вітольдовни. Мав дружину Марфу Афанасіївну, яка була родом з мокшанського поселення Боровське (Калузької області Росії), дочкою мокшанського князя з міста Тораки (Твері). Історики кажуть, що саме у них народився у 1440 році наступний правитель Іван “Великий” III Васильович, але це не достовірно. Є більша вірогідність, що в дійсності Іван III (або Якуб) народиться у іншого “Василя” - великого хана Булат-Махмеда “Сталь” II Тимуровича.

1425 - продовжується війна московитів проти аланів за свої території. В результаті, міста Тораки (Твер) та Балтакінта (Рязань) поки що залишаються за московитами.

386. Примітка про специфічну тенденцію російських істориків

При знайомстві з реальними історичними подіями та тим, як вони описані російськими істориками, склалося стійке враження, що росіяни ґрунтують всю історію Росії виключно на історії Алланії (Сара Орди, укр. Золотої Країни) та її ханів. Наприклад, більшість аланських, або “поволзькотатарських” великих ханів названі “русскіми царями”. А ті епізоди в історії, коли перемагають та правлять московити і ерзя (лат. мордва) - називають лише “народним бунтом”. Мокшанських оцязорів - називають “самозванцями”. Часто в історичних статтях вводять неіснуючих персонажів, наводять цитати з неіснуючих літописів, та чомусь слов’янськими мовами. Нагадаємо, що ані мокші, ані алани ніколи не володіли жодною слов’янською мовою. І вони ніколи не писали руською (русинською, або сучасною українською) писемністю, яка називалася “глаголицею” та пізніше старою “грецькою кирилицею”. Про глаголицю більше написано у пункті 135. Їхніми мовами були волго-фінські мокшанська та ерзянська (лат. мордовська), а також кипчацька (лат. татарська) аланська (сараценська). Їхньою писемністю було “уйгурське” письмо, тобто вони користувалися таким самим шрифтом, як узбеки та уйгури - східною вяззю. Це відомий факт, який виявиться для сучасних русскіх (аланів) шокуючим. Про нього усі історики Росії, Білорусі та частково України знають, але полохливо мовчать. Єдині літописи слов'янськими мовами, схожими на русскую (російську) - це літописи з чотирьох слов’янських столиць - міст Великого Новгорода, Пскова, Вільно та Києва.

Стало очевидним, що російські історики приховують факт правління московитів і ерзян (лат. мордви) у своїх рідних фінських державах. Історики визнають, що намісники Московського князівства (тобто Московської області) їздили за ярликами (призначеннями) до сараценських (золотоординських) ханів, але водночас стверджують, що ці намісники були “царями”, “були незалежними” і взагалі були “слов’янами-русами”. Термін “ярлик” або “жарлик” - це в дійсності означає лише “Указ про призначення”. Тобто таким “ярликом” аланський уряд призначав на посади голів (анг. “губернаторів”) різних областей Алланії (Золотої Країни, сучасної Росії).

Так, аланські великі хани, й від них мокшанські оцязори дійсно мали за дуже далеких предків князя Цвєт-Слава Іжоровича (Святослава Ігоревича) з датським, псковським і іжорським корінням, руську (русинську) княгиню Маланку-Ольгу I з русинським і косарським (укр. хозарським, половецьким, тобто українським) корінням, але більшість їхніх предків були мокшанського і аланського (золотоординського) походження.

387. Куманія з 1428 року. Вдруге Ґірей-Таштимур “Залізняк” I Ясенєвич

1428-1449 - Ґірей-Таштимур “Залізняк” I Ясенєвич - вдруге новий каган Куманії (був у 1394-1396 рр., прийшов повторно після свого сина - Гіяс ад-Діна I Ґірейовича). Він син кагана Ясеня-Косара V і його дружини з яського (казахського, або могольського) роду Ґіреїв (Кіреїв, або Караїтів). Наступним правителем стане його онук Кочубей (Хаджи, анг. Haci) I Гіясович у 1449-1456 рр.

388. ВКЛР у 1429 році. Вітовт Кейстутович, Свидрігайло-Болеслав I Ольгердович

1429 - у цьому році відбувається великий з’їзд еліти ВКЛР у місті Луцьк. Це руське (або русинське) місто розташовне в Волинській області Русі. Вітовт Кейстутович (син Кийя-Стутія і Бірути, онук Геди-Міна Будавідовича) в цей час був великим князем ВКЛР. На з’їзді був його брат - Жигі-Монт (Сигізмунд) Кейстутович, який в цей час був великим князем Литви (правив у 1365-1430 рр.). Великим князем Русі в цей час був їхній двоюрідний брат Свидрігайло-Болеслав I Ольгердович.

Також на з’їзді були високі гості з фінської держави Московії на чолі з її оцязором Василем II “Сліпим” Васильовичем. Він син колишнього великого хана Алланії Тимура-Маліка I Бердибековича (“Дмитра “Донського” I Івановича”) і принцеси Євдошки Алабугівни, яка мала мокшанське та ерзянське походження. Через це материнське походження вій і став провідником мокшанського народу. Влада за часів правління Василя II була мокшанська. За мокшанської влади Московія завжди була лояльна до ВКЛР і, нагадаємо, що навіть двічі входитиме до складу співдружності ВКЛР. Якщо уважно подивитися на регалії правителів ВКЛР Вітовта і наступного за ним Свидрігайло-Болеслава, що правили в ці часи, то в переліку земель, що входили до їхньої юрисдикції, перебувала і московитська держава, тобто Московія.

На з’їзді обговорювали прусську і гуситську проблеми, конфлікт між Руссю та Мадярією (Угорщиною).

А також на з’їзді обрали нового правителя ВКЛР. До цього в 1392-1430 роках у ВКЛР правив Вітовт Кейстутович. Деякі історики плутаються і зазначають “Ягайло”, але він був правителем ВКЛР трохи раніше, у 1377-1392 рр., а потім (у 1392-1434 рр.) Владислав-Ягайло II Ольгердович став королем Польщі, оскільки одружився з польською принцесою. Нагадаємо, що правитель ВКЛР, правитель Литви (Білорусі) і правитель Русі - це три різні посади. На з’їзді новим правителем союзу ВКЛР обрали Свидрігайла-Болеслава I Ольгердовича, який на цей момент правив в Русі.

На цьому ж з’їзді ухвалили нову конституцію ВКЛР, яка стала першою конституцією у світі. Деякі українські історики називають її “Українською конституцією”. Це не зовсім вірно, це була Конституція союзу країн, до якої входили дві головні провідні країни-засновниці - Литва й Русь, тобто сучасні Білорусь і Україна.

1430-1432 - в ці роки ВКЛР править Свидрігайло-Болеслав I Ольгердович. Він до цього у 1384-1430 рр. був великим князем Русі, тобто він з однієї посади перейшов на іншу. Наступним правителем ВКЛР стане у 1432-1470 рр. Скір-Монт (Сигізмунд) Кейстутович, син Кийя-Стутія (Кейстута), брат Витовта, племінник Оль-Герда Гедиміновича.

Зверніть ще раз увагу на те, що правителя ВКЛР обирали. То була виборна посада, яка називалася “великий князь”. Великих князів ВКЛР обирали на з’їзді. Союз ВКЛР - це, наряду з Куманією (Косарією, або Хозарією), була перша європейська демократія. Це був союз на кшталт сучасного Євросоюзу, в якому всі держави-члени зберігали свою незалежність, кордони, мову, культуру, економіку і власних правителів.

389. Русь з 1430 року

1430-1446 - Михайло I Данилович - новий великий князь Русі (прийшов після Свидрігайла-Болеслава I Ольгердовича). Він онук колишнього правителя ВКЛР Дмитра Юрійовича (Імревича).

1430 - алани (сарацени, або “золоті” ординці, сучасні русскіє) нападають на руське (русинське) місто Мценськ. З боку аланів військо очолював полководець Ельдар, з боку русів (русичів, або русинів) - воєвода Григорій Протасьєв. Руси відбили напад ординців. Протасьєв потрапив у полон, але потім був обміняний.

390. ВКЛР з 1432 року. Скір-Монт I Кейстутович

1432-1470 - Скір-Монт (Сигізмундт) I Кейстутович - новий правитель ВКЛР (наступник Свидригайло-Болеслава I Ольгердовича). Він син Кийя-Стутія (Кейстута), брат Вітовта Кейстутовича, племінник Оль-Герда Гедиміновича. До цього (у 1365-1430 рр.) він був великим князем Литви (ВКЛ), а тепер на його місце на цю ж посаду в 1432-1460 рр. заступає його син - Гілігін Жигімонтович, який має сина Романа Гілігіновича. Наступним великим князем Литви (ВКЛ) стане його син Тройден Романович, а правителем ВКЛР стане у 1470-1492 рр. його другий син Нарі-Монт Романович - автор герба ВКЛР “Погоня”, який він створить у 1480 році.

391. Русь з 1432 року

1432 - руське, або русинське, місто Кам’янець-Подільський цього року отримує Магдебурзьке право. Князем області Поділля стає Федір Данилович, він син Данила з міста Острога, брат великого князя Русі Михайла I Даниловича, онук колишнього правителя ВКЛР Дмитра Юрійойвича (Імревича).

392. Новогардія з 1436 року

1435 - фінська держава Московія повертає слов’янській Новогардії захоплені території. Ці землі повертаються в правове поле ВКЛР.

393. Алланія з 1437 року. Булат-Махмет “Сталь” II Тимурович

1437-1453 - Булат-Махмет “Сталь” II Тимурович - новий великий хан Алланії (прийшов після свого брата Кичима Тимуровича). Він син великого хана Тимура III Тимур-Кутлуковича (“Семеновича”), онук Тимура-Кутлука II Тимур-Маліковича (“Семена Дмитровича”) і праонук Тимура-Маліка I Бердибековича (“Дмитра “Донського” I Іван-Красновича“). Ім’я Булат перекладається як “сталь”. Це ім’я візьме собі в майбутньому у якості псевдоніму “Сталін” один із правителів московської колонії “Радянського Союзу” (СРСР) в середині 1900-их років.

За правління великого хана Булата-Махмет “Сталь” II Тимуровича алани захоплять Перум і перенесуть туди столицю Алланії, яка до цього була в Беркімам (Самарі). Алланію перейменовують на "Тартарію”. Аланськими, тобто поволзькими областями залишиться керувати син Кичима Тимуровича - Ахмат Кичимович.

Булат-Махмет “Сталь” II Тимурович мав дружину “Марію Ярославну”, онучку “Володимира Андрійовича” Хоробритовича (“Хороброго”). Від неї народився Якуб I (“Іван “Великий” III Васильович”), Горяй (“Андрій Васильович”), інші. Нагадаємо, що “Володимир Андрійович” Хоробритович (“Хоробрий”) був сином Хоробрита Кулхановича (“Андрія Іван-Калитовича”) і Соломоніди (“Олени”). Якуб I Булатович, якого хрестять Іваном, стане майбутнім великим ханом (або русскім царем) “Іваном “Великим” III Васильовичем”.

У Булата-Махмета “Сталь” II Тимуровича також був син Саїн (Семен) Булатович, який був полководцем аланського війська. Семен матиме сина Дмитра Семеновича. Дмитро Семенович матиме сина Семена-Бекбулата “Срібного” Дмитровича (який житиме до 1535 р.). Син Семена-Бекбулата “Срібного” Дмитровича - це й буде знаменитий великий хан, або русскій цар Саїн-Булат (Семен) “Срібний” II Бекбулатович, який стане у 1557-1584 рр. “Грозним”, тобто можливою другою частиною “Івана IV Васильовича”.

1438-1445 - війська волзьких булгарів і ерзян (лат. мордви) разом захищають від аланів ерзянське місто місто Рошту Оз (“Ростов”, сучасний Нижній Новгород) - столицю Артанії (лат. “Мордовії”).

394. “Бельовське побоїще”: бій московитів, ВКЛР та волзьких булгарів проти аланів

У ці роки алани всіляко намагаються повернути втрачені позиції та знову захопити московські і ерзянські міста. Московити та ерзяни намагаються, навпаки, звільнити ті поселення, які все ще перебували під аланською ординською владою. Йде нескінченна війна. Враховуючи, що волзька Булгарія (тобто “Казанське Ханство“, або сучасний Татарстан) хоче також незалежності від аланів, то кипчацька нація волзькі булгари об’єднуються з фінами мокшами та ерзянами (мордвою) проти спільного ворога-окупанта - кипчаків аланів. Російські історики створюють навколо цих воєн багато вигадок, називаючи всі воюючі сторони поспіль то “русскіми”, то “монголами”, то “ордою”, то “литовцями”, то “москвичами”.

Однією із знаменитих битв було так зване “Бельовське побоїще”. Про нього полюбляють писати російські історики. Московське маленьке селище Бельов розташоване в Тульській області, майже на кордоні з Калузькою областю, на річці Ока. Воно перебувало під владою волзьких фін - московитів. Алани йшли з південного сходу, зі своєї споконвічної кипчацької (лат. татарської) Липецької області, із наміром захопити західну територію сучасної фінської Рязанської області й дістатися міста Перум (Москви). Нагадаємо, що місто Балтакінту (сучасну Рязань) мокші відвоювали і повернули у свої володіння ще в 1425 році.

Отже, держава волзька Булгарія (сучасний Татарстан, м. Казань) була на боці Московії та оцязора Василя “Сліпого” II Васильовича. Разом вони боролися проти ординців аланів та їхнього хана Булата-Махмета “Сталь” II Тимуровича. Біля селища Бельов (Тульська область) зібралося чотири війська:

- московське, тобто мокшанське (фінське),

- волзьке булгарське (татарське, тобто кипчацьке),

- ВКЛР, це русини і литвини (слов’янське) та

- аланське (татарське, тобто кипчацьке).

Три армії, а саме московити (мокші, лат. москалі), волзькі булгари (“казанські татари”) та воєводи Литви і Русі (тобто білоруси й русини) боролися всі разом як союзники на одному боці. А їх суперником була тільки одна армія - це армія аланської орди, тобто “поволзьких татар”.

У Бельові вже стояли війська ВКЛР. Туди ж підійшли війська волзької Булгарії на допомогу. Всі чотири армії, які взяли участь в битві, російські історики називають так:

- московці, або мокші - це “русскіє” й іноді “москвичі”,

- волзькі булгари - це “татари” й іноді “монголи”,

- ВКЛР - це то “русскіє”, то “литовці”,

- алани - це “русскіє” і іноді “московці”.

На чолі аланського війська стояли алани на ім’я Красний і Шемяка (“Дмитро”) Юрійович, який був онуком великого хана Алланії Тимура-Маліка I Бердибековича (“Дмитра “Донського” I Іван-Красновича”). Відомо, що дорогою на північ вони зі своїми загонами нещадно грабували московські села. Тобто, сьогодні виходить, що “русскіє” грабували “русскіє” села.

На початку битви волзько-булгарські, руські (або русинські) і литвинські (білоруські) війська були відкинуті аланами. Загинули руські (тобто русинські) воєводи Петро Кузьмінський та Семен Волинець. На підмогу русичам (русинам) встигли підійти московити (або москвичі, мокші, лат. москалі). З боку волзьких булгарів військами керували принци брати Улу-Муххамедові. Алани запропонували русам (русичам, русинам) і московцям (мокшам) здатися, але ті не прийняли пропозиції. Наступного дня під проводом руського (тобто русинського) воєводи Григорія Протасьєва алани були розгромлені.

Ось як заплутано описує цю битву Карамзін у книзі “Історія держави Російської. Том V”: “Великий князь (тобто московський оцязор Василь “Сліпий” II Васильович) наказує йому (аланському великому хану Булату-Махмету “Сталь” II Тимуровичу) негайно відійти від країв “російських” (тобто московських). Цей хан (Булат-Махмет “Сталь” II), у самому вигнанні гордий, не хотів коритися, маючи близько трьох тисяч воїнів. Василь (у цьому випадку це вже хан аланів Булат-Махмет “Василь Темний”) послав туди численну рать, довіривши її двом братам - Красному і Шемяці (“Дмитру”) Юрійовичам. Вони від Москви (примітка автора: це брехня, тому що місто Москва тоді називалося Перумом) до Бельова не залишили жодного вцілілого поселення: усюди грабували, віднімали худобу, майно та завантажували вози здобиччю”. Остання фраза - це, звичайно, вже правда, тому що ординці алани громили всі фінські московські поселення і жорстоко вбивали мирних мешканців.

Цитата далі: “Підійшовши до Бельова, московські воєводи (маються на увазі війська мокшей) відкинули всі мирні пропозиції Махмета (тобто Булата-Махмета “Сталь” II Тимуровича), який злякався їхньої сили, та загнали війська татар до фортеці”. “І там дивіться!” - сказали принци Улу-Муххамедові (волзькі булгари), піднявши голос і пальцем вказуючи на російських воїнів (тобто на ординське аланське військо), які цієї миті натовпами втекли від міських стін, гнані якимось раптовим жахом. Вся рать московська (тобто насправді - аланська) здригнулася і з криком кинулась тікати: Шемяка (“Дмитро”) Юрійович та інші князі (тобто хани) також. Монголи (тобто волзькі булгари) ледь вірили очам своїм; врешті поскакали за росіянами (тобто за аланською ордою), сікли їх, топтали і повернулися до хана (на справді до очільника мокшанського війська) зі звісткою, що численне великокнязівське військо (тобто військо великого хана аланів) зникло як дим”. Як бачимо, Карамзін робить все можливе, щоб заплутати читача. В тому самому абзаці він може аланів назвати одночасно і “татарами”, і “російським військом”; оцязора Василя назвати і “ханом”, і “великим князем”; а Булат-Махмета “Сталь” II Тимуровича - і “царем”, і ханом, і також “великим князем” і очільником “московського” війська.

Перекладаємо на мову здорового глузду: фіни московити (мокші, лат. москалі) разом із союзниками (“казанськими татарами” з волзької Булгарії) поскакали за ординцями-загарбниками аланами, і “сікли їх, і топтали” (і правильно робили), виганяючи окупанта. Все стає на свої місця, немає “монголів”, немає на той час жодних “росіян” окрім русичів (русинів) - ми називаємо всіх своїми справжніми іменами. Це увійшло в історію під назвою “Бельовська битва”, коли московити (мокші, лат. москалі) за допомогою ВКЛР (Литви та Русі) і волзьких булгарів (“казанських татар”) відбили атаку аланів (золотоординців, або “поволзьких татар”). Оскільки ординців аланів цілком офіційно перейменували на “русскіх”, то й виходить, що “русскіє” програли. Як бачимо, ці поволзькі татарські “русскіє” не мають жодного ані генетичного, ані історичного відношення до слов’янських русів (русичів, або русинів) з Русі (сучасної України).

Крім того, башкортський пропагандист і брехун Карамзін у всіх своїх текстах іменує слов’янські держави Новогардію, Плесковію та фінську Московію 1400-их років - “Росією”, хоча такого на той час і близько не було. Латинська назва “Росія”, або самоназва Русь тоді застосовувалася лише до Великого князівства Руського (м. Київ), тобто виключно до сучасної України (України-Руси).

Після Бельовського бою великий хан Булат-Махмет “Сталь” II Тимурович обрав собі за тимчасовий притулок захоплене аланами і зруйноване місто волзьких булгар - місто Кассіану (Казань). Звідти він і правив Алланією (колишньою Сара Ордою, укр. Золотою Країною) разом зі своїм братом Кичимом Тимуровичем, роблячи набіги на Московію і плануючи захопити їхню фінську столицю Перум (майбутню Москву).

За правління великого хана Булата-Махмета “Сталь” II Тимуровича у кипчацькій Алланії активно будувалися мечеті. Через це сьогодні історики, не розуміючи, хто з ким воював і хто де саме був при владі, називають період правління Василя II Васильовича “Сліпого” ганебним для Росії. Але в поволжі і деяких окупованих містах мокшей і ерзян (мордви) правив Булат-Махмет “Сталь” II Тимурович, чия влада в Алланії поширювалася на споконвічні ординські міста - це Липецьк, Тамбов, Саратов, Пенза, Тольятті, Самара, Ульяновськ. Всі ці міста сьогодні офіційно перейменовані на “русскіє міста” - ось й виходить, що мечеті нібито будувалися в “русскіх” містах.

395. Примітка про історика Миколу Карамзіна

Я ознайомилася з книжками по історії “Історія держави Російської” у дванадцяти томах, які написав Микола Михайлович Карамзін десь у 1810-их роках. Дуже вірогідно, що Карамзін мав німецько-башкортське коріння, з юнацтва вивчав німецьку та французьку мови, перебував в спілці масонів разом із письменником Іваном Тургенєвим, Олексієм Кутузовим та іншими кипчаками (лат. татарами). Після мандрівки Європою Карамзін написав книжку “Листи русского мандрівника”, авжеж в ті часи татари, які мали освіту, вже почали називати себе “русскіми”. А освіту могли здобувати тільки ті татари та фіни, які мали німецьке або французьке коріння від змішаних шлюбів колонізаторів із місцевим населенням. Саме колонізатори мали дворянські звання та маєтки, і в одному з таких маєтків й виріс Карамзін, якого потім відправили на навчання до Москви в пансіон Іоганна Шадена при університеті. Так от, уся “історія” Карамзіна - це лопотіння схибнутого пропагандиста, без жодних смислових взаємозв’язків, без логіки та з порушенням хронології подій. Московію (тобто країну мокшей, лат. моксель, moxel) він називає “Росією”, золотоординців - “росіянами”, великих ханів - “царями”, русів (русичів, або русинів) - “литовцями”, допомогу мокшам з боку ВКЛР він називає “польською окупацією”, а куманів (українців) - “монголами” тощо. Зважте на це, якщо захочете почитати “істориків” імперських часів.

396. Куманія (країна половців, колишня Хозарія) міняє назву на “Кримея або Перікопенська Тартарія” з 1438 року

1438 - відбулося перенесення столиці Куманії (колишньої Косарії (укр. Хозарії, лат. Газарії), або країни половців) та відповідне перейменування держави. Столицю вирішили перенесли подалі від кордонів з аланами, котрі стали в ці роки дуже войовничими. Зміна назви відбулася за часів другого правління кагана Ґірея-Таштимура “Залізняка” I Ясенєвича.

Столиця держави на цей момент з 969 року була в однойменному місті Куманія (це сучасний Маріуполь) області Куманія, в яку входили Дике Поле (Поле Дикхана “Землероба”), Азовське море, Таманський півострів та сучасна Кубанія до Каспійського моря. До 969 року столиця Косарії (укр. Хозарії, лат. Газарії) була в місті Тана-хань (Азов, сучасний Ростов-на-Дону, неподалік від однойменної фортеці Азов на морі) в області Косарія - це гирло річки Танаїс (укр. Дон) та південь Ограйної (Воронезької) області.

Цього ж разу столицю перенесли в область Кримея (грец. Перікопа) до Ак-Чакум. Місто Ак-Чакум на річці Південний Буг руси (русичі, або русини) вимовляли як “Очаків”, а сьогодні місто називається Миколаїв. Тепер нова столиця розташована на лимані, неподалік чорноморського узбережжя. Сьогодні назва “Очаків” залишилася тільки за маленьким містечком, де була колись розташована однойменна Очаківська фортеця, яка була не в столиці, а південніше, біля моря.

Нова столична область називається Кримея, від античної назви цієї місцевості - Кіммерія. Тобто, ця назва області залишалася ще з часів античного народу кіммерійців, які жили тут до н.е. Таке часто зустрічається, що країна переймає собі назву античних часів - наприклад, Арменія, Персія, Римська імперія, Греція, Палестина, Сирія, Ізраїль тощо.

Греки називали античну Кіммерію, а також сучасну Кримею своєю власною назвою, яку вони надали цій країні. Вони називали її “Перікопа”, Перікопія. Через те, що в н. е. це стали землі кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи, то відповідно область стала називатися “Перікопенська Тартарія”. Назва “тартарія” та “татари” це не самоназва кипчаків, а давня грецька назва, яка увійшла і в латинську мову.

397. Назва “Україна” - це русинський переклад слова “Перікопа” (грецької назви Кримеї)

Слово “перікопа” (περιϰοπή, perikope) є давньогрецьким за походженням, і означає воно “уривок”, “витяг”, “фрагмент”, щось вирізане, перекроєне, прорізане, вичленоване, пересічене. Самі греки словом “перікопа” могли позначати вирізаний шматок паперу, абзац або частину тексту в книзі. В даному ж випадку йдеться про специфічну географічну та топографічну особливість берегової лінії і водойм місцевості: Чорне і Азовське моря гострими клинами врізуються між материком і півостровом Таврія Херсонес, величезні чисельні лимани прорізають материк, ріжуть його великі ріки Південний Буг і Дніпро. Якщо ви подивитесь на мапу, ви знайдете країну за одну мить, саме завдяки такій місцевості - перікопи.

Як відомо, руси запозичували у греків і назви, і імена. Тому вони часто вживали саме грецькі назви інших країн, наприклад “татари” замість “кипчаків”, “мордва” замість “ерзя”. Назва Перікопи не стала виключенням. Руською (русинською, або сучасною українською) мовою це грецьке слово перекладалося як “україна” або “вкраїна”. Наприклад, тих людей, хто вирізав шматки тканин, називали “кравець”, бо він кроїв, краяв. Тому перекроєна водоймами і морем земля називалася “україна”, тобто від грецького “перікопа”. Про це ще було написано у пунктах 194 і 203 цієї книги.

Звідки пішло і що означає назва Україна - це за останні триста років стало навіть для самих українців загадкою. Але раніше це не було таємницею. Насправді всі тоді знали, що мешканці Русі звали Кримею, або Перікопію - “Україною”, “Вкраїною”. Справа в тому, що руси (русичі, або русини) колись взяли собі грецьку релігію, у них часто траплялися династичні шлюби з греками, яких руси називали “візантійці”. Це призвело по того, що руси дуже шанували грецьку (візантійську) культуру, через що стали переймати від греків імена, різні слова і назви. Наприклад, руси Грецію, або Елладу, називали грецьким словом Республіка - тобто “Візантія”. Вони перейняли адаптовану грецьку писемність, яку прозвали “кирилицею”. Майже усі сучасні українські імена - це грецькі імена. Тому не дивно, що й назву сусідньої держави Кримеї, руси (русичі, або русини) перевели на свою мову саме з грецької мови.

Таким чином, руси використовували свою власну назву для куманів - це “степовики”; грецьку назву для країни - це Перікопа; переклад грецької назви - це Україна”, “Вкраїна”, “Украйна”.

Таким чином, Україна - це не самоназва, а позичено з грецької й переведено на русинську. Самоназвою була Кримея, це означає те, що мешканці країни сами себе так називають, а не хтось інший. Наприклад, самоназва країн ерзян - Артанія, а європейці називають їхню країну “Мордовія”. Самоназва кипчацьких націй - “кипчаки”, а європейці називають їх “татари”. Самоназва німців - “тевтонці” (Teütsch), але українці називають їх “німці”. Але більшість русів самі поступово замінили свою стару назву на “українці”, як і кумани на кримейців або українців, по мірі поступового злиття Русі і Кримейської держави (укр. України) через нескінченні династичні шлюби, тісні торгові й транспортні зв’язки, через масове переселення після війни, а потім - через спільну політику постійного захисту від північно-східного ординського сусіда.

Коли Русь і Кримея (укр. Україна) разом відновлять свою державність у 1917 році після розвалу німецько-французької колонії “Російської Імперії”, то візьмуть собі нову спільну назву - саме за старовинною назвою “Україна”, тим паче, що регіон з цією назвою “Україна або Країна Козаків” вже багато років був столичним. Як ця грецька назва Кримеї перейде на столичну область Русі, про це читайте далі, у подіях середини 1600-их років.

398. Слов’янські слова “край”, “государство”

Слово “україна” не має жодного відношення до славинського (новгородського, або русского) слова “окраіна” (укр. околиця) або “край” в сенсі прикордоння, кінець чогось. Це інше. Русинське слово “країна”, а також польське і словацьке “край”, означало “держава”, анг. “land”, нім. “reich”. Іншими слов’янськими мовами, а саме чеською, хорватською, сербською, боснійською і македонською, “край” перекладається як “земля”. Болгарською - як “держава” та “страна”. Славинське (новгородське, тобто русскоє) слово “государство” це аналог руського (русинського, або сучасного українського) слова “господарство”.

Руська (русинська, або сучасна українська) і славинська (новгородська, або русская) мови відносяться до спільної мовної групи, і через це багато їхніх слів схожі між собою.

399. Україна - не “окраіна” (укр. околиця)

Сучасне русскоє (російське) слово “окраіна”, тобто околиця чогось, тобто те, що розташоване з краю чогось, до назви України зовсім, як ми бачимо, не має відношення. Тому вигадки імперців про те, що “україна” означає “околицю”, “прикордоння” - це тільки маніпуляція і пропаганда окупантів, які були вигадані для людей, що не володіють критичним мисленням. Судіть самі, якщо Україна нібито “окраїна” у сенсі околиця, то вона околиця чого? Чому тоді Франція не околиця Іспанії, чому Чехія не околиця Польщі, чому Польща не околиця Русі, чому сучасна Росія (колишня Сара Орда, укр. Золота Країна) не околиця України (Кримеї або Перікопенської Тартарії), чому Далекий Схід не околиця Росії? Чому країни Кавказьких гір - це не околиця Росії?

Та тому, що жодна країна не може бути “окраіною”, тобто околицею: адже всі поряд з кимось розташовані. Тим паче, що географічно Україна взагалі розташована в центрі Європи, в центрі Республіки (пол. Речпосполіти), в ній перетинаються торговельні шляхи, вона - міст між сходом та заходом, щит між цивілізацією і ордою. Тому ця гіпотеза про “околицю” (рос. окраіну), тобто те, що розташоване десь на околиці чогось - це тільки шовіністична ідея, штучно створена в німецько-французькій колонії “Російській Імперії” і використана в сучасній аланській (русскій) колонії “Російській Федерації”.

400. Кумани (половці, степовики, колишні хозари) змінюють назву на “кримейці”

Через зміну столичної області вся країна змінює свою назву за офіційною назвою нової столичної області - з Куманії країна перейменовується на “Кримею”. Нація куманів стала називатися “кримеї”, “кримейці”, або “кримці”, що є відгуком від античної назви “кіммерійці”. Грецька назва “Перікопенська Тартарія” в Русі перекладалася як Україна, а назву нації “перікопці” руси перекладали як “українці”.

Іноді в московсько-русскіє колоніальні часи при більшовицькому режимі кримейців називали “кримейськими татарами” (“кримськими татарами”), за аналогією з назвами інших кипчацьких націй - “поволзьких татар” (аланів), “астраханських татар” (ногайців), “сибірських татар” (сибіряків), “уфимських татар” (башкортів). Такий принизливий підхід використовували з метою занизити значення націй. Це було те саме, щоб казати “київські слов’яни”, “вільненські слов’яни”, “варшавські слов’яни”, “новгородські слов’яни”, “псковські слов’яни”, “празькі слов’яни” без називання націй.

Одночасно змінюється адміністративний устрій Кримеї (колишньої Куманії, або України). Столична область називається ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’, як відтепер і уся країна. Місто Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, а зовсім не маленьке містечко-фортеця на узбережжі моря) буде залишатися столицею Кримеї (укр. України) до 1607 року, потім через Першу Кримейсько-русинську війну проти Республіки, коли руси (русичі, або русини) захоплять це місто, столицю знову перенесуть.

401. Фейк про “кримських ханів” від російських істориків

Російські історики, які написали всю історію Росії з боку аланів, тобто сучасних русскіх, приписують де-не-де, нібито “кримські хани” були “сюзеренами” Сара Орди (укр. Золотої Країни), а сучасний “Кримський” півострів (тобто Таврія Херсонес) нібито всього-на-всього був зимовою стоянкою для аланів (сараценів, або “золотих” ординців). І що Крим буцімто тільки пізніше “відокремився в окреме ханство”, та ще зробив це з дозволу Сара Орди (укр. Золотої Країни, тобто сучасної Росії).

Саме така пропаганда націлена на те, щоб знецінити цілу державу - Кримею (грец. Перікопенську Тартарію, укр. Україну), колишню Куманію, Косарію (Хозарію, Газарію). Насправді, сучасний Кримський півострів тоді називався “Таврія Херсонес” і був лише невеликою частинкою цілої величезної держави Куманії, тобто Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. України, майбутньої Малої Тартарії). Але про це пропагандисти намагалися не згадувати, хоча величезні розміри ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), яку сучасні росіяни називали “Кримським ханством“, ясно видно на всіх географічних мапах.

Така навмисна брехня російських істориків стирає існування цілої держави, історія державності якої в дійсності налічує 1360 років, починаючи з першого офіційного українського кагана Харбіса-Калги “Поважного” II Пулі-Кийовича ще з косарських (хозарських) часів.

А також росіяни таким чином “приховують” існування цілої нації кримейців (укр. українців), тобто - сучасних українців. І мешканцям колишньої Кримеї (Косарії, Куманії, Малої Тартарії, або України) переконують, нібито вони усі - “русскіє”, тобто нащадки Сара Орди (укр. Золотої Країни), яка не так вже й давно, тільки біля 450 років тому, стала називати себе назвою “Расєя”, взятою від окупованих північних територій Русі.

402. Алланія з 1440 року. Війни

1440 - відбувається багато боїв між аланами та волзькими булгарами (сучасними татарами). При описанні цих подій, російські історики називають кипчаків аланів “росіянами”, а кипчаків волзьких булгарів - лише “татарами”. При цьому русів (русичів, або русинів) і литвинів (білорусів) називають “литовцями”. А фінську державу Московію вони називають “Московським князівством”, не згадуючи про те, що це було не лише князівство в сенсі “область”, а вже Велике князівство Московія, тобто самостійна окрема держава зі своїм законним московським (мокшанським) оцязором Василем “Сліпим” II Васильовичем. Алани намагалися захоплювати північні московські (мокшанські) і ерзянські (мордовські) землі, розорили південні землі в слов’янській країни Новогардії (сучасної Новгородської області в складі Росії).

403. Русь з 1440 року. Мер Києва Олелько

1440 - в руській столиці Києві мером в ці роки був князь Олелько Ладомирович, або відомий під ім’ям “Олександр”, один із нащадків першого правителя ВКЛР Геди-Міна Буда-Відовича. Російські історики й про це вигадали нісенітницю, що нібито “литовська еліта захотіла захопити Київ, і тому послала туди на княжіння литовця”.

Після Олелька Ладомировича у Києві княжив його син Семен Олелькович. Семен Олелькович був одним з кандидатів на посаду правителя союзу ВКЛР, також подавав свою кандидатуру на участь у виборах великого князя до Сейму ВКЛР. У нього був брат Михайло Олелькович.

404. Алланія з 1444 року. Волзькі булгари захопили правителя Алланії

1444 - алани в цей час, які не мають влади в Московії, продовжують намагання захопити сусідські країни. Ерзяни отримували допомогу від війська з ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України, колишньої Куманії). Разом вони відбивали атаку аланів. Аланське військо при цьому очолював полководець Мустафа.

1445 - хан волзької Булгарії (“Казанського Ханства”, сучасного Татарстану) Улу-Мухаммед також продовжує визвольну війну проти аланів і захоплює в полон великого хана Булата-Махмета “Сталь” II Тимуровича біля Єфимівського монастиря. За 200 тис. аланських рублів хан відкупився (за новгородськими літописами). У 1446 році влада у волзькій Булгарії переходить до старшого сина хана Ули-Мухаммеда - хана Махмутека Улу-Мухаммедовича.

405. Політичні зміни в устрої ВКЛР, Русі і Литви з 1446 року

1446 - цього року Польща вийшла із співдружності ВКЛР та об’єдналася із ВКЛР на рівних правах в Республіку (пол. Речпосполіту, лат. Річ Посполиту) - співдружність двох народів. Тобто один народ - це польський, а другий - це народ ВКЛР.

1446 - в ці роки відбулися демократичні зміни у політичному устрої Русі (сучасної України), а саме:

1) посада великого князя втрачає спадковість і стає виборною. Тобто в Русі з’являється демократичний устрій держави;

2) додається посада “коронного воєводи”, вірогідно це міністр оборони, головний військово-командувач, але який може займати свою посаду до кінця життя. В Кримеї (укр. Україні) такого коронного воєводу називають терміном “гетьман”, тобто той, що веде за собою військо;

3) назва правителя держави тепер “пан і дідич” або лат. “Rex”; назва прем’єр-міністра - “господар”, голова області - “володар”.

Тобто великий князь Русі Михайло I Данилович став останнім великим князем Русі, який отримав посаду у спадок як нащадок великих князів.

Такі самі демократичні зміни відбулися й у старовинній Литві (Білорусі).

406. Московія і московити (мокші, лат. москалі) приймають християнство з 1448 року. Перший мокшанський митрополит Йона

1448 - цього року відбулося перше обрання московського митрополита. Під час проведення в італійському місті Флоренції у 1440 році великого церковного Собору, на ньому були представники московського оцязора Василя “Сліпого” II Васильовича. Після цього Московія офіційно прийняла християнство. Першим офіційним московським митрополитом було обрано єпископа на ім’я Йона. Він був з поселення Стара Рєзань, де до цього, як відомо вже були і працювали європейські християнські місії і монастирі.

Про Йону російські історики накрутили багато фантазій, що нібито він був митрополитом “київським і всія Русі”, бо вони не бажали визнавати, що Московія - то була незалежна фінська країна мокшей, і не мала взагалі ніякого відношення до слов’янської держави Русі.

Від імені Йона і пішло ім’я Іоанн, яке стало з часом традиційним мокшанським сучасним іменем “Іван”. До цього “Іванів” не було. Це ім’я стало дуже популярним і поширеним в Росії і Україні. Не треба плутати це ім’я з іншим мокшанським іменем “Ваньша” або “Ванька”, що означає “чистий” (мокш. ванькс), про яке також зазначено в пункті 157.

407. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна, колишня Куманія) з 1449 року. Кочубей (Хаджи) I Гіясович

1449-1456 - Кочубей (Хаджи) I Гіясович - новий каган Кримеї (прийшов після свого діда Ґірея-Таштимура “Залізняка” I Ясенєвича). Він відомий також під іменами Коцуба, Хаджи-Бей, Хаджи. Він син кагана Гіяса ад-Діна I Ґірейовича. Народився в Литві (Білорусі) у містечку Тракаї біля міста Вільно. Від руської (русинської) вимови його імені пішли українські прізвища Кочубей, Кочубій, Кочубко, Кочуба, Кочубейник, Кочубай, Кочубенко, Чубенко, Кочубайло, Кочубка, Кочуб, Коцуба, Коцубей, Коцубальський та Хаджинов, Хаджиков, Хаджієв, Хаджій. “Аталиком” (вихователем) Кочубея був його дядько Девлет-Берди. Про цього дядька відомо, що він зробив ритуал “хадж” - тобто паломництво до міста Мекки. Це місто розташоване на землях нації, яка називається хіджаз (відноситься до арабської національної і мовної групи) і проживає вздовж Червоного моря, сьогодні перебуває в складі Саудівської Аравії. Такий похід дав племіннику ім’я “Хаджи”. Руси ж вимовляли ім’я кагана як “Кочубей”.

До цього в 1427-1456 рр. Кочубей (Хаджи) I Гіясович був очільником адміністрації у Таврійській області (Херсонська та півострів Таврія Херсонес). Також він очолював військовий похід ВКЛР проти аланського полководця Єдигея.

Мав синів на ім’я Айдар I, Нур-Девлет I, Менглі I. Наступним правителем ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) після Кочубея (Хаджи) I Гіясовича стане його син Айдар I Кочубейович (або “Хаджиєвич”) у 1456-1456 рр.

Відомо, що Кочубей (Хаджи) I Гіясович став розбудовником сучасного кримейського (або українського) міста Одеси, яке за його правління було перейменоване на “Кочубей” (Хаджибей). Розвивати місто він став ще у 1415 році, на місці античного кіммерійського міста Одеси.

Росіяни намагаються приховати те, що Кочубей I був каганом цілої держави, тому писали, що нібито він був ханом тільки на півострові Таврія Херсонес (сучасному “Кримському”). Але ми ж розуміємо, що територія ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) містила в собі не лише сучасний Кримський півострів, а тягнулася від річок Дунай і Дон, через Таманський півострів, колись доходила до Каспійського моря і Кавказьких гір, а на півночі тягнеться вище Дніпровських порогів. Тому у кожній області, містечках і городищах (укр. селах) Кримеї були свої голови (хани), і їх в країні було дуже, дуже багато.

408. Тюрки захоплюють грецьке місто Константинополь з 1453 року

1453 - тюрки (укр. турки), захопили частину Греції та грецьку столицю місто Константинополь. Нагадаємо, що тюрки відносяться до тюркської (або ще так званої “огузької”) національної й мовної групи, мають власну державу Тюркію. Руси (русичі, або русини) Тюркію називають “Туреччина”, а тюрків - назвою “турки”. Константинополь залишається в складі Тюркії до цього часу й сьогодні тюркською мовою називається “Стамбул”, що в перекладі означає “в місті”, бо так казали тюрки раніше, коли їхали до Константинополя, що їдуть “до міста”, або “в місто”.

409. Московія втрачає незалежність у 1453-1530 рр.

1453-1530 - в ці роки фінська Московія, тобто країна мокшей, втрачає свою державність. Вона знову захоплена “поволзькими татарами” аланами (сараценами, або “золотими” ординцями). Московські землі переходять під контроль аланського великого хана Булата-Махмета “Сталь” II Тимуровича, який врешті-решт захопив московську столицю Перум (Москву). Московія втратить незалежність до 1530 року.

1453 - ординці алани під проводом великого хана Булата-Махмета “Сталь” II Тимуровича захоплюють столицю Московії - місто Перум. Московитська влада падає. Можете уявити, який там алани спричинили жорстокий розгром та насилля проти московитів (мокшей). Сьогодні і алани (сарацени, або “золоті” ординці), і московити стали одним народом під назвою “русскіє”. Алани зазвичай працюють в силовій державній каральній структурі “Омон”, а московити іноді виходять на протести, тоді “омоновці” із задоволенням б’ють московитів, бо це в них закладено на генетичному рівні ще з 1453 року. Звичайно, на протести іноді виходять і представники інших націй, які живуть в мокшано-аланській (московсько-русскій) колонії “Російській Федерації”, і навіть самі алани, а буває, що навіть московці, іжори тощо також служать в каральних закладах.

Оцязора Московії Василя II “Сліпого” Васильовича захоплюють у полон алани, на чолі яких стояли його родичі - Андрій і Шемяка (“Дмитро”) Юрійовичі (онуки Тимура-Маліка I Бердибековича, або “Дмитра “Донського” I Іван-Красновича”). Вони заточили свого двоюрідного брата Василя II й осліпили його. Але близьке оточення Василя II й більшість московитів продовжували зберігати йому вірність. Московити називали свого колишнього оцязора мокшанським словом “cziemnox”, яке сучасні історики інтерпретували як “сліпий”. Василь “Сліпий” II Васильович ще проживе до 1462 року.

На цьому правління московських оцязорів Василя I і Василя II, які пишалися тим, що були дуже далеким кровними потомками руських (або русинських) князів, закінчується. Але те, що один з далеких їхніх предків був русом, не робить цілу націю московитів (мокшей) русами. А ось алани й ерзяни вплинули на генофонд мокшей дуже сильно, особливо за останні 300 років за часів німецько-французької колонізації та СРСР.

(Кінець 10 глави)