Глава 23

Глава 23. 1741-1789 роки. Австрійський період «Російської Імперії». «Третій Рим» та прізвисько «Романов». Розвиток Малої Тартарії (України). Колонізатори захоплюють українські і русинські міста. Русскіх (тартарів), московитів, ерзян тощо перейменовують на «великоросів». Коліївщина і гайдамаки в Русі проти колонізаторів. Поява окупованого регіону «Новоросія» в Русі. Хто гагаузи. Знову визвольна війна кипчаків - під проводом Пугачова. Руська (русинська) мова на Кубані. Окупація Малої Тартарії (України). «Маркери» фальсифікації. Замітки іноземців про українців. Депортація і «слов'янізація». Українці стають «хахлами». Рабство в Російській імперії. Парк «Олександрія» в Червоній Русі

698. Австрійська колонія з 1741 року. Єлизавета I «Петрівна». Місто Петерсбург перейменовують на «Санкт-Петерсбург»

1741-1762 - до влади в мокшанській і німецькій колонії Московії стає європейська намісниця німецько-французького і тартарського (русского, або аланського) походження Єлизавета I. Прийшла до влади вона в результаті перевороту австрійських політичних сил. Вона була донькою німкені й француженки Марти-Гелени «Катерини I» Самуїлівни «Скавронської». Офіційно вважається донькою голландця Міхіеля («Петра I Олексійовича». Але такою вона в дійсності не була, бо народилася у 1709 році, тобто ще за одного з попередніх шлюбів Марти-Гелени. Її батьком був, судячи по датам одруження і народження, надволзькотатарський (русскій, або аланський) чиновник і полководець Лев-Ахмат («Шеремєтьєв»). Зростала вона в Москві.

У 1743 році нова імператриця тепер вже австрійської колонії в Приураллі перенесла столицю знову до Петерсбургу. Петерсбург в цьому ж році австрійці перейменували на Санкт-Петерсбург. Цю зміну назви ми ясно бачимо вже на мапі Йохана Хоманна (Johann Homann) 1743 року «Європа» (Europe), виданої у 1752 році в Нюрнберзі. Хоча стара назва «Петерсбург» іноді теж ще вживається.

699. Третій Рим та прізвище «Романов»

Колонію перейменовують на «Велику Росію» (Grand Russia) або «Російську Імперію». Назву «Велика Росія» створили на противагу Малій Русі - так називали козаки (кримейці, або українці) зайняту ними центральну територію Русі. В імені австрійських намісників стало з’являтися прізвисько Романов - тобто «Римський», «романський» від лат Romanun (романум). Слово «Рим» латиною насправді пишеться як «Ром», а «римський» - як «роман». Це прізвисько з часом стало офіційним прізвищем деяких наступних правителів (окрім французьких). Воно робило відсилку на те, що нова колонія - це новий (третій) Рим, тобто продовження Священної Римської імперії Германської нації.

Нова намісниця відмінила митниці між регіонами, керованими голландцями, австрійцями, німцями, французами та англійцями. В колонії заснують у 1754 році дві перші фінансові установи: один банк для дворян (колонізаторів), а другий банк - для торговців (підприємців). Заснували перший університет в Москві (під керівництвом Михайла Ломоносова), та Художню академію в Санкт-Петерсбурзі. За неї був заснований в Санкт-Петерсбурзі перший колоніальний театр. Попередній німецько-мокшанський Кабінет Міністрів був ліквідований. Колонія, керована австрійцями, взяла в союзники, звичайно ж, Австрію (Священну Римську імперію Германської нації), разом з якою вони з різних боків захопили Пруссію і частину Фінляндії.

Оскільки тепер вся «Російська Імперія» - це по суті філія Священної Римської імперії Германської нації, з її політикою, архітектурою, намісниками, то й загальна політика Російської імперії повністю обслуговує інтереси свого творця, й вся верхівка підпорядковується Священній Римській імперії. Всі імператори та члени уряду Російської імперії, якщо ви уважно вивчите біографію кожного з них, протягом кількох століть є членами Ордену Священної Римської імперії.

700. Донька Єлизавети I княжна «Тараканова»

Вийшла заміж імператорка Єлизавета I за руського (русинського) опірного співака Олексія «Розумовського». Брата його, Кирила «Розумовського», що не мав ніякої освіти й працював чабаном (пастухом), вона призначила «гауляйтером» в одній з областей окупованої східної частині Русі. Ця область називалася «Київська» (з містами Київ, Полтава, Миргород, Глухів, Конотоп, Чернігів, Прилуки, Стародуб тощо). Ще з подачі кримейців (українців, або козаків, колишніх хозарів) територію Русі, якою вони управляли разом з русами, називали Малою Руссю, а русів (русичів, нім. русинів) - називали «малоросами». Ці терміни пізніше прижилися і навіть офіційно використовувалися в «Російській Імперії».

У Єлизавети I «Петрівни» та Олексія «Розумовського» народилася донька Єлизавета Олексіївна. Вона володіла французькою як рідною, розмовляла німецькою, трохи руською (або русинською, сучасною українською) і перською мовами. Вивчала мистецтва, малювала, їздила на навчання до далеких родичів родичів по батьку до Персії (Ірану). Стала дружиною французького графа і придворного чиновника на ім’я Марин Рошфор де Валькур. Пізніше французькі автори прозвуть її прізвиськом «княжна Тараканова». Врешті-решт, після чергового перевороту в Російській імперії, її буде заарештовано і посаджено до «Петропавловської фортеці», де її вб’ють за наказом нової намісниці колонії Софії-Августи Фредерики «Катерини II» у 1775 році.

701. Австрійська колонія «Російська Імперія». Терюшевське повстання ерзян (лат. мордви) у 1743 році

За часів правління австрійської намісниці Єлизавети I «Петрівни» в Артанії (лат. Мордовії) відбулося національно-визвольне повстання ерзян (лат. мордви), яке тривало з 1743 до 1745 року. Ця війна отримала назву «Терюшевське повстання», за назвою містечка, де воно розпочалося, біля першої столиці ерзян (лат. мордви) міста Рошта Оз («Ростову», або Нижнього Новгороду). Несміян «Кривий» Васильєв і Пумрас Семенов очолили ерзянський (мордовський) народ. Рятуючись від каральних французьких колоніальних військ, селяни бігли до лісів, де формували повстанські загони. Було звільнено багато міст в Артанії (лат. Мордовії). Врешті-решт у Нижегородську область вступили австрійські і німецькі військові імперські загони під керівництвом майора Юнгера, які дуже жорстоко придушили останні осередки повстанців. В результаті, колоніальна влада перемогла та залишила Артанію (лат. Мордовію) в складі імперії.

702. Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) з 1743 року. Селім II Капланович

1743-1748 - Селім II Капланович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після Селямета II Селімовича). Він син Каплана I Селімовича. Його діти - Каплан II, Мухаммед, Максуд, Аслан. До цього працював калгою (прем’єр-міністром). Витримував політику мира з Російською імперією, видав російських полонених. Не дивлячись на те, що його країна, так саме як і Русь (точніше, Чорна Русь, або Червона Русь), як і Республіка, перебувала під протекторатом ‘Татарської і Тюркської змішаної імперії’ (м. Константинополь), він вів незалежну політику. Наступним каганом стане Арслан I Девлетович у 1748-1756 рр.

703. Австрійські колонізатори окуповують Київ з 1745 року

1745 - з цього року русинське місто Київ підпадає під окупацію австрійською колонією. Колонізатори просуваються на південь вздовж Дніпра, і займають місто Кудак (Дніпро). Колонія «Російська Імперія» після окупації колишніх територій Русі одразу ділила їх на якісь дивні райони та називала якимись своїми власними назвами. Наприклад: Київська губернія (половина Київської області на східній стороні від Дніпра), Білгородська губернія (яка починалась чомусь від Смоленської області), Нова Сервія (там де місто Кропивницький), «Воронеж і Азов» (яка йшла від мокшанського міста Рязані до кримейського міста Азов) тощо.

Після цього Мала Тартарія (Кримея, укр. Україна) почала контрнаступ і повернула собі свої історичні землі, які до цього були в складі Республіки. Наприклад, вони повернули міста Кудак (Дніпро) в верхній частині Порогів, та Нова Січ Запорізька (Нігрополе, або сучасний Нікополь).

704. Людичі створюють в Русі релігійний напрямок «хасидизм»

В ці роки, починаючи десь з 1740-их років, народ людичі (лютичі, лужи, лат. юди, біл. «жиди», рос. євреї), що масово проживають серед русів ще з часів біженства з Ашкеназії, й здебільшого сповідують єврейську релігію, створюють новий напрям своєї релігії. Цей напрям став відомим під назвою «хасидизм». Виник він на території Русі (або Червоної Русі), яка на той момент входила як окрема держава до складу Республіки. Засновником став цілитель на ім’я Ісраель бен Еліезер Баал-Шем-Тов. Він проживав в русинському місті Меджибож в Подольській області, між містами Хмельницкий та Брацлав (воно ж Бреслав, біля Вінниці).

Цей новий релігійний напрям містився на дуже старому містичному вченні - на давній Кабалі. Хасиди сталі відомими в Русі тим, що весь час носили дуже специфічний одяг: чорні пальто з дуже широкими плечима, чорні або білі в чорну смужку халати, широкополі чорні шапки або величезні зимові шапки з хутра, чорні костюми також з широкими плечима, з білими сорочками, а особливо - на вісках вони робили собі пейси, тобто дуже довгі завиті прядки волосся.

Цей напрям єврейської (так званої «іудейської») релігії вважається ортодоксальним, тобто первинним, головним, так само, як наприклад, грецька релігія (візантійська, або «греко-католицтво») вважається ортодоксальною, тобто первинною, головною в християнстві. Літочислення хасиди ведуть від створення світу. Однією з найголовніших заповідей є - завжди бути щасливими і веселитися, незважаючи на скрутні обставини. Однією з відоміших традицій хасидів стали танці з великою кількістю чоловіків під веселу музику, й монотонні гіпнотичні пісні (на ідиші та русинською мовами). Сьогодні хасиди живуть у різних великих містах світу у власних величезних кварталах (в Нью-Йорку, Бостоні, Філадельфії, Єрусалимі, Антверпені, Лондоні, Манчестері тощо).

пісня Не журіться хлопці

(хасидська народна пісня, в оригіналі, тобто руською (русинською, сучасною українською) мовою)

Не журіться хлопці,

що із нами буде,

ми поїдем до корчомки,

там і бражка буде.

Ай-я-я-я-ай-яйай,

ай-я-я-я-яяя-йай.

З часом всесвітнім містом паломництва хасидів стало русинське містечко Умань, розташоване неподалік сучасної русино-української столиці міста Києва. В цьому містечку, в Умані, проживав цадик (тобто святий) ребе Нахман, правнук Ісраеля бен Еліезера, ставший знаменитим святим. Він вивчав поглиблено Кабалу, написав записки «Книга моральних якостей». Їздив до Палестини на землю давніх ізраїлів. З моменту отримання Україною (Руссю-Україною) незалежності в 1991 році, його могила стала відкритою для паломництва. З того часу її приїжджають відвідати десятки тисяч хасидів з усього світу на єврейський Новий рік «Рош га-Шана» (у вересні чи жовтні).

Зображення Людичі хасиди танцюють в русинському селі. Підпис на івриті «Це велика заповідь - завжди бути щасливим. Равин Нахман з Бреслава (Брацлава, біля Вінниці). Усі права належать Денні Алхайні Піту»

705. Мала Тартарія (Кримея, укр. Україна) з 1748 року. Арслан I Девлетович, Халім I Саадетович. Бурхливий розвиток країни

1748-1756 - Арслан I Девлетович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після Селіма II Каплановича). Він син кагана Девлета II Селімовича. Його діти - Селім, Шахбаз, Девлет IV, Месуд, Іслам, Гази, Мубарак. Наступним каганом стане у 1756-1758 рр. Халім I Саадетович.

1748 - головою Буджацької (Одеської) обласної адміністрації був Кирим, потім він став міністром. Головою Ногайської області (навколо Кубанії) був Делій-Бахти.

За часи, коли міністром був Кирим, Мала Тартарія (Кримея, укр. Україна) повернула свої північні землі, включаючи місто Кудак (Дніпро). Країна почала вирощувати багато зерна, яке відвантажували через кримейські (українські) порти у містах Симін (Херсон) на річці Дніпро та Кочубей (Новій Одесі, Одесі) на Чорному морі.

Також у країні активно розвивалося скотарство, конярство тощо. Російські історики при цьому намагаються усіляко замовчувати існування незалежної Кримейської (Української) держави, тому вигадують, що кримейці (українці) нібито були «кочевими» і жили у «юртах (шалашах)». Насправді, у шалашах жили тільки ті працівники, які розводили скотину і коней, й виводили їх випасатися до степів. Тоді у степах на деякий час, на ніч або на місяць, ставили тимчасові шалаши, куди могли ховатися випасники тварин, або кримейською мовою «чабани». Це була просто частина роботи в галузі тваринництва, а не засіб життя цілої нації, як про це сьогодні думають неосвічені люди.

Були знайдені руди та корисні копалини на сході Малої Тартарії (Кримеї, укр. України) в області Дике Поле (або Поле Диканя «Хлібороба», це Донецька і Луганська області) та у Передкавказзі. Була проведена грошова реформа.

Мала Тартарія (Кримея, укр. Україна) розвивалася в архітектурному плані, в країні працювали запрошені іноземні спеціалісти, архітектори. Були збудовані дороги, фонтани та палаци. У країні розвивалася музика. Це ми можемо бачити і сьогодні - багато мелодій та народних пісень тих часів стали сьогодні українськими піснями, враховуючи те, що кримейці (українці, колишні кумани, половці, або хозари) за останні двісті років майже всі перейшли на руську (русинську, тобто сучасну українську) мову.

1756-1758 - Халім I Саадетович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після Арслана I Девлетовича). Він син кагана Саадета III Селімовича, онук Селіма I Богатировича. Проти нього повстав народ і опозиція, яку очолював Кирим I Девлетович. Внаслідок протистояння Халім I Саадетович втік до Тюркії, де через рік після відставки помер в містечку Сарадж-Єлі.

1756-1762 - в Європі в ці роки почалася й пройшла так звана «Семирічна війна». Сусідня приуральська колонія, керована австрійцями та Єлизаветою I «Петрівною», разом із самою Австрією приєднали собі території півночі Польщі, Пруссії, Фінляндії тощо.

1758-1764 - Кирим I Девлетович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після втечі Халіма I Саадетовича). Він син Девлета II Селімовича, онук Селіма I Богатировича. Діти - Бахт, Бахадур, Мухаммед, Каплан. До цього був головою адміністрації Буджацької (Одеської) області. Шукав підтримку у Пруссії для протидії окупації з боку Російській імперії. Зі слів прусського посла Карла-Олександра фон дер Гольця, Кирим багато років бажав помститися Російській Імперії за руйнування кримейських (куманських, або українських) міст на початку 1700-их років, і що можливе, йому судитиметься знищити цю імперію-колонію.

За Кирима I Девлетовича розвивалося сільське господарство. Пожвавився експорт зерна, яке вивозили через кримейські порти з Херсону та Кочубею. Кримейці (українці) провели геологічні розвідки в Кримських і Кавказьких горах з метою пошуку корисних копалини і дорогоцінних металів (прикавказзя було ще тоді в складі України). В цей же час розвивався архітектурний стиль так званого «кримейського рококо». Для прикраси ханських палаців були запрошені найкращі художники і архітектори свого часу з Європи. У столиці з’явилися нові фонтани і будівлі, наприклад Фонтан Сліз, Дюрбе Діляри-Бікеч, Ешиль-Джамі. Наступним каганом стане Селім III Фетіхович у 1764-1767 рр.

706. Австрійська колонія «Російська Імперія» з 1762 року. Карл-Петро III Карл-Фрідріхович «Гольштайн-Готторпський», Софія-Августа Фредерика «Катерина II» «Ангальт-Цербстська та Дорнбургська»

1762 - європейський намісник Карл-Петро Ульріх III Карл-Фрідріхович «Гольштайн-Готторпський» (Karl Peter Ulrich von Holstein-Gottorp). Прийшов після своєї тітки Єлизавети I «Петрівни». Правив тільки один рік. Він син Син герцога Карла-Фрідріха «Гольштайн-Ґотторпського» і Анни, внучатий племінник шведського короля Карла XII. Анна - дочка намісниці Марти-Гелени «Катерини I» Самуїлівни Скавронської, останньої дружини голландського намісника Міхіеля «Петра I». При цьому Анна вважається дочкою Міхіеля («Петра I»), якою вона не була, бо народилася у 1708 році, ще до одруження її матері на Міхіелі у 1712 році. Анна також була старшою сестрою колишньої намісниці Єлизавети I «Петрівни» (тієї, яка вийшла заміж за русинського співака Олексія «Розумовського»). Скоріше за все Анна, як і Єлизавета, донька Шеремета (Льва-Ахмата).

Карл-Петро Ульріх III Карл-Фрідріхович «Гольштайн-Готторпський» одружився з Софією-Августою Фредерикою «Катериною II» «Ангальт-Цербстською та Дорнбургською» (нім. Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg). В них народився син Павло I Карл-Петрович. Вбили Карла-Петра Ульріха III у віці 39 років. Тобто, він закінчив правління в результаті палацевого перевороту. Його дружина стане наступною намісницею і буде відомою в історії під історичним прізвиськом «Катерина II». Ми використовуємо термін «історичне прізвисько» тому, що таким іменем в житті її ніхто ніколи не називав.

1762-1796 - нова європейська намісниця німкеня Софія-Августа Фредерика «Ангальт-Цербстська та Дорнбургська« (нім. Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg). Відома під іменем «Катерина II». Прийшла до влади в результаті палацевого перевороту і смерті попереднього намісника й одночасно її чоловіка, що сама й спланувала. Про неї та її чоловіка Карла-Петра Ульріха III відомо, що її мати та його батько були між собою родичами з однієї сім’ї, з роду Гольштайн-Готторф (батьком Карла був Карл-Фрідріх Гольштайн-Готторф, а мати «Катерини II» - Йоганна-Єлизавета Гольштайн-Готторф). Софія-Августа Фредерика «Катерина II» помре у віці 67 років у 1796 році від інсульту.

Софія-Августа Фредерика «Катерина II» «Ангальт-Цербстська та Дорнбургська» відома тим, що за неї австрійська колонія «Російська Імперія» захопила ще більше територій.

На той момент усі держслужбовці мали опановувати славинську (новгородську) мову, яку колонізатори зробили в Російській імперії державною, щоб цим демонструвати свою незалежність від Західної Європи. Тому із середини 1700-их років почали складати географічні мапи не тільки латиною, а й славинською (новгородською, тобто російською) мовою, де приписували собі зайві території.

В ці роки у нових навчальних закладах колоніальної «Російської Імперії» в французькій Москві, в німецькому Санкт-Петерсбурзі, в інших колонізованих французами, німцями, голландцями, австрійцями містах, працює близько 100 вчених з Києво-Могилянської академії з міста Києва. Слід пам’ятати, що в цей час Київ перебував в російській колоніальній окупації з 1745 року.

707. Республіка з 1764 року. Станіслав-Август II «Понятовський» Стані-Славович

1764-1795 - Станіслав-Август «Понятовський» II Стані-Славович - останній голова Республіки. Він син воєводи Стані-Слава «Понятовського» та Констанції-Софії «Чарторийської», дядько майбутнього воєводи Йосипа-Антона «Понятовського» Анджейовича. Він також останній правитель Республіки, яка припинить своє існування після окупації європейською колонією «Російською Імперією« у 1795 році.

У 1755-1758 рр. він був послом у Санкт-Петерсбурзі. Заснував Лицарську школу, кадетський корпус, порцелянову фабрику, національний театр, монетний двір, палацово-парковий комплекс Лазенки у Варшаві. Зібрав цінні колекції старожитностей і бібліотеку. Забезпечив докладний картографічний опис територій Республіки.

708. Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) з 1764 року. Селім III Фетіхович, вдруге Арслан I Девлетович. Австрійські колонізатори окуповують Керч

1764-1767 - Селім III Фетіхович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після Кирима I Девлетовича). Він син Фетіха II Девлетовича, онук Девлета II Селімовича. Наступним каганом стане вдруге Арслан I Девлетович у 1767-1767 рр.

1764 - чергове вторгнення австрійської колонії «Російської Імперії» до Малої Тартарії (Кримеї, укр. України), яку російські історики називають «Кримським Ханством». Відбулася окупація частини кримейського (українського) міста Каффа (Керч). Австрійці будують одразу там фортецю-зірку.

Назву «Кримське Ханство» (Crimea Khanat), тобто «Кримейська держава» стали активно застосовувати російські історики у 1800-их роках. Але вони намагалися так її інтерпретувати, ніби це був просто сучасний «півострів Крим», а не величезна держава. Так робилося, щоб знецінити кримейську (українську, колишню куманську, хозарську) державу - мовляв, нібито це була ніяка не держава Мала Тартарія, а було просто якесь «ханство» на півострові. Саме про цей знову говорять сьогодні і російські політики-імперці, і мокші, і русскіє (тартари, або алани) та інші, що, мовляв, ніякої України ніколи не існувало. При цьому вони ігнорують той факт, що українська державність налічує 1400 років, є найдемократичнішою в світі, і починається з 660 року, ще з часів, коли Україна називалася Косарією (укр. Хозарією, лат. Газарією) та керувалася Харбісом-Калгою «Поважним» II Пулі-Кийовичем.

1767-1767 - Арслан I Девлетович - вдруге новий каган Малої Тартарії (був у 1748-1756 рр., прийшов повторно після Селіма III Фетіховича). Він син кагана Девлета II Селімовича.

1767-1768 - Максуд I Селяметович - новий каган Малої Тартарії (правив після Арслана I Девлетовича). Він син Селямета II Селімовича, онук Селіма I Богатировича. Наступним каганом стане вдруге Кирим I Девлетович у 1768-1769 рр.

709. Хто такі «великороси»

Колоніальні російські історики усіх голландських, німецьких, австрійських, французьких та інших колонізаторів, які створили колонію «Російську Імперію», називали «русскімі». Так само, як усіх, про проживав в Америці, називали «американцями». Через це, відповідно, колоніальну армію називають «русскою армією», хоча до неї були насильно мобілізовані представники різних націй Приуралля. Усі ці представники корінних націй називалися терміном «великороси».

Тобто «великоросами» європейські окупанти назвали усі нації Приуралля, які відносилися до європеоїдного типу зовнішності. Звичайно, це не руси (русичі, або русини), бо руси в той час так і називалися «русами», а також «малоросами». І це не литви, би литвинів пізніше стали називати «білорусами». І звичайно, це не кримейці (українці, або козаки, колишні кумани, половці, хозари), бо пізніше їх стали називати «хахлами» і «українцями». Русів (русичів, нім. русинів), литвинів (білорусів) і українців (кримейців, або хозарів) в колонії пізніше стали називати «інородцями».

А ось під терміном «великороси» німецько-французькі колонізатори мали на увазі усі місцеві корінні нації Приуралля. Це - фінські й усі кипчацькі (лат. татарські) нації, чиї країни опинилися в первинній колонізації, ще на початку 1700-их років.

Таким чином, «великороси» це наступні нації: іжори (м. Санкт-Петерсбург), вепси (міста Архангельськ і Вологда), мокші (м. Москва), ерзя (міста Нижній Новгород і Саранськ), комі-перм’яки (міста Сиктивкар і Перм), марійці лугові (м. Йошкар-Ола), марійці гірські («череміси»), удмурти (м. Іжевськ), чуваші (м. Чебоксари), русскіє (міста Самара, Саратов, Ульяновськ). Усі вони називаються сьогодні однією спільною назвою - «русскіє» (укр. росіяни), бо колонізатори не бачили між ними різниці. Але етнічні русскіє - це тартари (колишні алани, сарацени, або «золоті ординці», тобто «надволзькі тартари»), тому що «русскіє» це їхня нова офіційна назва, що закріпилася в останні двісті років.

Тільки найбільш свідомі з них ще пам'ятають свої коріння, свою глибинну первинну національність, рідну мову й свої справжніх предків. Новгородичів і плесковичів ще раніше, одних з перших, стали називати «русскімі», як і славинську (новгородську) мову стали називати «русскою», що пішло від англійських колоністів. Тільки ближче до середини 1800-их років усі молоді покоління великоросів вже опанують цю мову як рідну.

710. Процес перетворення фін і кипчаків (лат. татар) на «великоросів»

Що колонізатори взагалі одразу зробили в житті корінного населення:

1. Протягом десятків років було зібрано та спалено всі тартарські і мокшанські документи і літописи. Вони були написані мовою тартарів (русскіх, або аланів), московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви). Саме ватажків тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) і московитів (мокшей) назвуть історики Російської імперії «російськими» або «русскімі» царями. Нагадаємо, що писемність тартарів (русскіх, колишніх аланів) була схожа на «східну в’язь». Писемність московитів, ерзя і марійців також нагадувала «східну в’язь.» Тексти тартарською (або сараценською) мовою в Російській імперії називали «тарабарщиною».

Причиною знищення документів було:

- по-перше, ніхто з колонізаторів не став би ці мови розбирати;

- по-друге, справжня історія колонізованих країн була для нової влади абсолютно не потрібна та нецікава;

- по-третє - колонію планували перевести на єдину мову славинів ільменських (новгородських) і слов’янізувати. Тому, відповідно, для корінного населення потрібно було вигадати повністю нову «історію». Східна в’язь не вписувалася в цей проект, тому всі її сліди треба було знищити.

Чи знищували московські та ерзянські документи і записи - достеменно не відомо. Адже сьогодні навіть самі московити і ерзя не впевнені, як виглядала їхня справжня писемність. А ця писемність, безперечно, існувала. На сьогоднішній день мова московитів і ерзян в написанні використовує нову «грецьку кирилицю», тому є побоювання в тому, що, якщо навіть знайдуться старовинні московитські документи зі східною в’яззю, то їх ніхто не зможе і не захоче читати. А мова аланів (сараценів, або «золотих» ординців, «надволзьких татар») вважається мертвою, хоча насправді вона схожа на мову кримейців (куманів, половців, хозарів, або «кримських татар»). Крім того, сьогодні російські історики стверджують, що Алланія - це взагалі Осетія, хоча відомо стовідсотково, що алани відносяться до кипчацької (лат. татарської) мовної групи та європеоїдного типу зовнішності, а осетини - до перської (іранської) мовної групи та східного типу. І говорити, що алани (золотоординці) - це осетини, це те саме, нібито сказати, наприклад, що поляки - це буряти.

2. Була введена одна офіційна мова. Такою мовою окупанти обрали мову північної нечисленної слов’янської нації Новогардії, колишньої Новгородської республіки (м. Великий Новгород). Мова славинів новгородських називалася славинською (новгородською). Славинську (новгородську), тобто старославинську («старословянську») мову в результаті перейменували на «російську».

Знищується стара московитська писемність «східна в’язь», мова ординців тартарів, і запроваджується слов’янська писемність. Писемність у всіх слов’янських мов колись була однакова, що у литвинської (білоруської), що у руської (або русинської, сучасної української), що у болгарської, що у псковської, що у славинської (новгородської) - вона називалася «глаголицею», але на початку 1000-их років ці нації перейшли на стару «грецьку кирилицю». Але колонізатори переводять цю стару «грецьку кирилицю» на на оновлений шрифт, який називається новою «грецькою кирилицею» і зберігається до сьогодні. Про створення грецької кирилиці йшлося у пункті 81.

Після цього починається активна «слов’янізація» населення. Імператори та їхні сім’ї, і чиновники, і весь народ старанно вчать славинську (новгородську) мову, яка вже офіційно називається «російською» (рос. русскою). Для всіх мова нова, чужа, але за останні 300 років вона стала рідною більше ніж для 35 націй. І кожна нація внесла в цю мову величезну кількість своїх власних слів і правил. Тому, сучасна російська мова відноситься до так званих «креольських» мов - це місцева слаборозвинена мова якоїсь нації (в даному випадку новгородичів), на яку масово наклалися слова та граматика окупантів й сусідніх націй.

3. Всі народи перейменовують спочатку на «великоросів», а потім на «русскіх», незалежно від національності. Титульною «русскою» нацією визнано тартарів, хоча за мовою такими є славини (новгородичі). Такий стан речей в Росії зберігається й донині.

4. До Російської імперії починають завозити каву і тютюн, тобто продукцію, звичну європейським колонізаторам.

5. У колонії впроваджуються європейські заходи довжини та ваги, звичні колонізаторам.

6. Армія колонії носить європейську форму і підпорядковується європейським полководцям. Частково армія складається з німців, французів і англійців, а «гарматне м’ясо» набирається з місцевого «туземного» населення. Усі офіцери - це європейці. По відношенню до дисципліни простих солдатів, тобто місцевих фінських і кипчацьких (лат. татарських) аборигенів - з боку європейських офіцерів застосовується жорсткий контроль та суворі покарання. Місцевих змушували служити в армії багато років, щоб за цей час встигнути солдата перевести на православ’я та змусити його забути сімейні традиції, рідну мову, своє коріння.

7. Починається ряд жорстоких загарбницьких воєн - це європейські магнати (олігархи) розширюють свої колонії на схід і південь, на північ і захід. Народ європейської колонії «Російської Імперії» насильно забирається в армію і посилається на окупацію нових і нових країн, що відбувається й до цього дня, тільки раніше це була голландська, австрійська і німецько-французька колонія, а сьогодні - русско-московитська (тартаро-мокшанська).

8. Усі церкви повністю переводять на болгарське «православ’я», яке активно служить на користь окупаційній владі та царської охоронки. Староболгарську мову влада в Російській імперії називає «церковнослов’янською» - тобто навмисно обманюють населення. Про те, що «старослов'янська» мова - це просто болгарська, зазначали й інші автори, наприклад, в підручнику Історія України (Київ, 1940) ^{[Бєлоусов]}, а також багато інших дослідників в своїх статтях, які можна знайти в мережі Інтернет.

Християнська церква латинського обряду («римо-католицька», м. Рим), християнська церква грецького обряду (ортодоксальна, або «греко-католицька», м. Константинополь) та московські (мокшанські) митрополити (від ортодоксальної, або «греко-католицької» церкви) виступають з несхваленням колонізації Московії (Білої Русі або Московії) і не підтримують різних намісників від Європи. Починається нарікання, заяви та відмова митрополитів проводити роботу у новій європейській колонії. Через відмову митрополитів працювати, уряд хоче замінити релігію. Тому залишається інший шлях - вже існуючу церковну систему Московії (Білої Русі або Московії) називають «Русскою православною церквою.» Це нововведення не отримує схвалення ані від Риму, ані від Константинополю, і жодної ліцензії та висвячення від первинної грецької православної церкви нова церква не отримує. Тому вона стає сектою і шпигунською мережею, що триває до сьогодні.

Єдині, хто погодився налагодити церковне господарство і проводити релігійні обряди та служби - це болгари (на подяку за звільнення від тюрків), тому церковною мовою секти «Русской православної церкви» стає звичайна стара болгарська мова. Болгарські священики в Російській імперії проводили свої служби звичайною рідною для них мовою. Але неосвічений народ став іменувати староболгарську мову «церковнослов’янською».

Новоявлених «православних» попів царський уряд починає використовувати як частину служби системи безпеки. Тобто вони стають частиною відомства царської охранки. Завдання «православних» попів - доносити на невдоволення народу, сповіщати жандармів про настрої у суспільстві. Адже, європейський намісник-імператор, його уряд та австрійські, німецько-французькі війська - це окупанти в Московії. І тепер їхніми ворогами стало все населення - і московити (мокші, лат. москалі), і ерзя (лат. мордва), і тартари (русскіє, колишні алани), і марійці, і вепси, і комі-перм'яки, і чуваші, і інші нації, чиї держави опинилися у складі колонії. Це завдання було збережено за попами й у СРСР. Тільки змінилася назва. Німецько-французька царська охоронка в СРСР перейменувалася на Комітет державної безпеки (КДБ), а сьогодні в Росії - на Федеральну службу безпеки (ФСБ).

Проти такого виступив народ, який не бажав ходити до нових церков. Монах із Пскова Філофей сказав, що цей (третій) Рим колись паде - тобто колонія зруйнується і колонізатори будуть вигнані, а четвертому Риму не бувати, тобто зло не повинно повторитися. Ті, хто за ним пішов - стали називатися старовірами (або старообрядцями), і змушені будуть ховатися від німецько-французьких жандармів у лісах.

9. Змінюють свята. Наприклад, Новий Рік переносять з вересня (як у фін і кипчаків було завжди заведено) на 1 січня (на німецький лад). Починають фінські божества Перуна і Волоса називати «слов’янськими».

10. Колонізатори не зупинилися на перейменуванні країни та введенні єдиної мови. Вони також перейменували всі народи. Голландці, німці, австрійці, французи та англійці не вникали в наявність місцевих націй та держав, їх це зовсім не цікавило - ані мови, ані культура, ні права людей.

Усі московити і місцеве фінське, волго-татарське та північно-слов’янське населення стали безликими аборигенами під однією назвою - «росіяни». Далі, мешканцям «Російської Імперії» вигадують прізвища. Як ви знаєте, слово «прізвище» (рос. фамілія) прийшло в Російську імперію з германських мов, і означає «родина». Раніше у Московії прізвища, тобто сімейного імені, не було, а в Русі використовувалося ім’я батька як друге ім’я («по-батькові»). Тому інформація про те, що у росіян, тобто у московських та тартарських царів були прізвища за іменем Рюрика чи якогось Романова - це просто вигадка. До 1682 року у Московії ні в кого прізвищ не було. Для створення прізвища стали брати місцеві фінські, кипчацькі та слов’янські імена, слова або назви професій, та до них приставляти закінчення: в основному це новгородське закінчення -ов, московське закінчення -ін та тартарське закінчення -єв тощо.

11. Усім австрійським намісникам, яких затверджує Священна Римська імперія для управління передуральсько-зауральською колонією, влада вигадала загальний псевдонім «романов» від слова «римський«, лат. Romanum.

711. Республіка з 1768 року

1768 - Республіка, втративши багато територій під тиском Священної Римської імперії Германської нації (м. Відень) з одної сторони та її австрійської колонії з другої сторони, підписує договір «Про вічну дружбу» з цією самою колонією - з «Російською Імперією». Республіку в цей час очолював останній її голова Станіслав-Август «Понятовський» II Стані-Славович. Від колонії договір підписала німецька намісниця Софія-Августа Фредерика «Катерина II» «Ангальт-Цербстська та Дорнбургська». Як ми побачимо, договір Російська імперія дуже швидко порушить.

712. Колонія «Російська Імперія» - це не сучасна Росія

Велика помилка вбачати в тій старій колоніальній «Російській Імперії» сучасну Росію. Пропаганда останніх років, яку ведуть московити (мокші, лат. москалі) й тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), створила міф, нібито старовинну «Російську Імперію» побудувала нація, яка звалася «русскіє». А усі іноземні правителі і чиновники, і дворяни керували в Російській імперії тільки тимчасово на запрошення русскіх. Цю легенду створили московити (мокші, лат. москалі) й тартари (русскіє, колишні алани) після 1917 року для того, щоб перейняти на себе функцію колонізатора по відношенню до усіх приуральських, зауральських і кавказьких нації.

Насправді, «Російська Імперія» - це проєкт, вона була створення європейцями як колонія з природними і людськими ресурсами. Тобто в ті часи наприкінці 1600-их років одні європейці поїхали колонізувати землі на захід, в Америку, а інші європейці поїхали на схід, в Приуралля. Північна Америка була колонізована спочатку задля нового вільного життя, і пізніше, після Революції, це стала країна, куди їхали усі бажаючи знайти вільне від монархій, свободне життя. «Російська» ж імперія була створена спочатку для втечі протестантів (євангелистів), а надалі використовувалася для отримання корисних ресурсів. І вона залишатиметься ще довгий час постачальником цих самих природних ресурсів, робочої й військової сили для західних європейців, які нові власники колонії продавали не дорого, але достатньо, щоб нажитися на цьому. А самі намісники колонії нарешті стали самі такими ж монархами.

Місцеве багатонаціональне населення Приуралля отримало від європейців-колонізаторів штучну назву «великороси», а пізніше - «русскіє», запозичену у русів (русичів, або русинів - сучасних українців). Для імперії була вигадана фальшива примітивна історія, яка базувалася на слов’янській державі Новогардії та її столиці місті Великому Новгороді, а також на фризькому інженері Рюрику Хеммінговичу (про нього написано у пунктах 104, 106, 107, 116). А місцеві колонізовані народи колонізатори стали привчати до єдиної славинської (новгородської) мови, названою «російською». Усі рішення, договори, правління підписували і здійснювали виключно колонізатори - це голландці, німці, австрійці, французи, англійці. Й будували вони політику колонії виключно у свої власних інтересах, та іноді в інтересах своїх колишніх Батьківщин.

Ці корінні місцеві народи лише не так давно, під дією пропаганди, почали себе теж ототожнювати з колишньою «Російською Імперією». Ще раніше вони забули свої національні коріння і мови. А сьогодні, через спотворену історію, їхні нащадки стали помилково вважати себе засновниками тієї старої імперії. Вони почали приписувати собі всі її діяння, хибно вважаючи себе то причасними до голландських, німецьких, австрійських і французьких намісників-імператорів, та безумно вдавати себе нащадками русів (русичів, або русинів). При цьому діти московитів (мокшей), перм'яків, ерзян (лат. мордви), сибіряків, нанайців (це нація Далекого Сходу), вепсів, тунгусів, ногайців («астраханських татар»), тартарів (русскіх, колишніх аланів, або сараценів) тощо стали себе називати «русскімі». В цей же час справжніх русів (русичів, або русинів - сучасних українців) вони намагаються знищити, і споконвічну руську (або русинську, рутенську, сучасну українську) мову вони висміюють та заперечують. Через таке безумство та повну відсутність вміння мислити їх і називали колонізатори «туземцями».

713. Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) з 1768 року. Вдруге Кирим I Девлетович

1768-1774 - європейська приуральська колонія австрійців «Російська Імперія» розпочала нову війну, знову для захоплення територій Малої Тартарії (Кримеї, укр. України). І знову російські історики називають кримейців (українців) «турками», а цю загарбницьку війну називають «російсько-турецкою» війною. Тобто, через те що Мала Тартарія (Кримея, укр. Україна) входить до своєї імперії «Татарської (Української) та Тюркської змішаної в Європі», через це й писали, що «Російська» імперія нападала на «Тюркську» імперію, не згадуючи назви «Татарія». Про Татарську (тобто Українську) імперію, спільну з тюрками, більше вказано в пункті 669.

1768-1769 - Кирим I Девлетович - вдруге новий каган Малої Тартарії (був у 1758-1764 рр., прийшов повторно після Максуда I Селяметовича). Він син Девлета II Селімовича, онук Селіма I Богатировича. До цього очолював Буджацьку (Одеську) область, а потім був каганом, став гетьманом війська.

Бої йшли проти колоніальних, або по-сучасному - «русскіх», військ. Русскіє війська вели поперед себе орду з мобілізованих «великоросів» і, як завжди, прикривалися місцевим мирним населенням.

Метою кримейців (українців) було визволення власних міст Кафи (Феодосії) і Азову (Тана-хань, тур. Азака, тартар. Аттамангороди, або Ростова-на-Дону). У 1769 році українським козацьким військам вдалося відбити колоніальну армію Російської імперії та частково відігнати її у тартарський (русскій, або аланський) Воронеж за річку Танаїс (укр. Дон).

Кирима I Девлетовича було отруєно, можливо під час перемовин з австрійськими і надволзькими тартарськими (русскімі, або аланськими) представниками колоніальних очільників. Він помер на заході Малої Тартарії (Кримеї, укр. України) в якомусь містечку, яке сьогодні перебуває в складі Молдови. Наступним каганом стане Девлет IV Арсланович у 1769-1769 рр.

714. Червона Русь (Русь, або Мала Русь) з 1768 року. Боротьба русів і козаків проти російської колоніальної інтервенції - «коліївщина» і «гайдамаки»

1768-1769 - в ці роки пройшло повстанні русів (русичів, або русинів) в країні Червона Русь (або Мала Русь, нім. Reusen).

Нагадаю, що ці території Русі, окуповані у 1648 році військами кримейського (українського) гетьмана Зиновія-Богдана «Хмельницького», залишися під управлінням кримейців (українців, або козаків, колишніх куманів, хозарів) на багато років. Територію приєднали до Кримеї (України) та перейменували в «Українську Козакію», «Україну, або Країну запорозьких козаків», «Військо Запорізьке». Самі козаки ще називали цю територію «Малою Руссю», про що було зазначено у Пактах та конституціях Пилипа Орлика Степановича, описано в пункті 674. «Малою» - бо це була не уся Русь, а лише центральна її частина. Відповідно, місцевих русів (русичів, або русинів) українці називали «малоросами». Споконвічна Русь залишилася тепер під назвою Червона Русь, з центром в місті Львів, а Біла Русь (Смоленщина) то підпадала під окупацію Російською імперією, то поверталася до складу ВКЛР. Така втрата Руссю величезної частини територій назвалася терміном «руїна».

Кримейців (або українців) на цій території стали все частіше називати просто «козаками». Так вони називали самі себе, так їх називали історики і картографи.

При час тартарської (російської, або аланської) навали, яка називалася «кривавий потоп» (1658-1665 рр.), з метою отримання військового захисту, ця територія на правах автономії увійшла до складу Республіки у 1663 році під назвою ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’. Управлятися вона почала спільно кримейцями (українцями, або козаками) і новим поколінням русів (русичів, або русинів), що прийняли свій новий статус спільної держави з кипчаками. Поступово держава повернула собі назву Русь, точніше вже Червона Русь (іноді вказана як «Волинія»), а назва «Українські козаки» або просто «Україна» стала назвою столичної області. Столицею залишилося русинське місто Київ.

Після навали росіян на Червону Русь, окупації Києва у 1745 році, європейські колонізатори з тартарським (русскім) і мокшанським військом намагалися просуватися вглиб українсько-русинської держави. Величезний район на південь від Києва колонізатори називали терміном «Нова Сервія». Там повсюди інтервенти змінювали владу і ставили своїх наглядачів поліціянтів, яки називали в народі «коліями». Проти інтервентів з боку місцевих мешканців здійнялася стихійна боротьба, коліїв почали масово вбивати, що й надало повстанню назву «коліївщина». Народ знищував окупантських службовців, солдатів та поліціянтів (коліїв), незалежно від їхньої національності. Спалювали також маєтки колаборантів та нових поселенців-намісників.

Зображення Нова Сервія. Мапа Йохана Шрайбера «Валахія, Молдова, Подолія у Польщі», м. Лейпциг, 1790 р.

Повстанців очолювали Максим Залізняк, Йосип Шелест, Дем’ян Чернявщенко, Іван Бондаренко тощо. Рух почався з лісовій місцевості «Холодний Яр» Черкаської області. Спочатку гайдамаки встановили контроль на містами Сміла, Чигирин, Богуслав, Канів, а потім планували захопити адміністрації в Умані і Білій Церкві. Керівництво нової інтервентської адміністрації вислала проти повстанців загони, які очолив Іван Гонта, і який врешті-решт став на сторону повстанців. Усі повстанці називалися кримейським словом «гайдамаки», що означає «нападники».

До повстанського «гайдамацького» руху приєднувалося багато людей, вони стікалися звідусіль - із села і міст. Серед них були і заможні. Навіть ті, що займали якісь посади, переходили на бік гайдамаків - і їх теж називають «запорожцями» і «козаками», бо в той час багато русів (русичів, або русинів) вступали на службу до козацької армії, де служили наряду з кримейцями (українцями). До гайдамаків приєднувалися навіть російські офіцери-перебіжчики.

Австрійська колонія «Російська Імперія», яку очолювала Софія-Августа Фредерика «Катерина II» «Ангальт-Цербстська та Дорнбургська» для придушення повстання гайдамаків вислала колоніальні імперські загони. Росіяни називали гайдамаків своєю назвою - «опришками». Російських солдат українці і руси називали «москалями» (в даному випадку незалежно від національності цих солдатів).

Визвольний рух русів (русичів, нім. русинів) і кримейців (українців, або козаків) був придушений, керівників повстанців було страчено, багато гайдамаків вбито. Частину полонених гайдамаків передали в Російську імперію, звідки їх заслали до Сибіру на рабські («каторжні») роботи.

Російські історики вигадали, ніби «коліївщина» - це було просто «повстання селян проти польських багатіїв», проти «ляхів» (поляків), а також «проти католицької релігії». Подати історію у такий перекручений засіб було важливим для істориків, бо в Російській імперії взагалі намагалися показати, що руси і українці самі нібито бажали увійти до її складу. В дійсності ж це була народна національно-визвольна війна за незалежність саме проти австрійських колоніальних інтервентів, які прийшли з Російської імперії.

715. Поява на території Русі області «Нова Росія»

1769 - після гайдамацького руху війська австрійської колонії «Російської Імперії» закріпилися на території, де сьогодні розташовані міста Кропивницький, Олександрія та Каменське (на Дніпрі). Сучасне місто Кропивницький австрійці перейменували на Святої Єлізавети (Єлісаветград). Усю цю місцевість вони називали спочатку назвою «Нова Сервія», пізніше - «Нова Росія» (Новоросія), її також неофіційно називали «Козацькою Слободою». Область трохи південніше, де були міста Кривий Рог та Нова Січ Запорізька (сучасний Нікополь, колишній Нігрополе) - називалися «Територія Запорожців».

Це показано на мапі Івана Трускота «Карта, що показує Польщу та Молдавію з навколишніми територіями» виданої в Санкт-Петерсбурзі в 1769 році. До мапи йшла така примітка від видавця: «На ці мапі показано, як Російська імперія, Пруссія та Австрія приєднували бажані території».

Зображення На мапі Івана Трускота «Карта, що показує Польщу та Молдавію з навколишніми територіями», м. Санкт-Петерсбург, 1769 р., червоною лінією підкреслена назва області Новоросії та Києва

А також назву «Нова Росія» ми бачимо і на мапі Паоло Сантіні «Карта північної частини Османської імперії» (Carte de la Partie Septentrionale de L'Empire Otoman), виданої у Венеції в 1777 році. Нагадаємо, що після 1704 року території Малої Тартарії (грец. Перікопи, укр. України) і Республіки стали разом називатися «Татарська (Українська) і Тюркська змішана імперія в Європі» (центр якої був в місті Константинополі, тур. Стамбулі), тому ці території іноді називали просто «османськими» або «тюркськими».

Зображення Мапа «Карта північної частини Османської імперії» (Carte de la Partie Septentrionale de L'Empire Otoman), автор Паоло Сантіні, м. Венеція, 1777 р. Зверху мапи підписано Нова Русь (іт. Nouvelle Russie), нижче Слобідські Козаки, і ще нижче - Територія Запорожців. Ще нижче ми бачимо державу Малу Тартарію з Очаківською областю

716. Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) з 1768 року. Девлет IV Арсланович

1769-1769 - Девлет IV Арсланович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після другого правління Кирима I Девлетовича). Він син кагана Арслана I Девлетовича, онук кагана Девлета II Селімовича.

1769-1770 - Каплан II Селімович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після Девлета IV Арслановича). Він син Селіма II Каплановича, онук Каплана I Селімовича.

1770-1771 - Селім III Фетіхович - вдруге новий каган Малої Тартарії (був у 1764-1767 рр., прийшов повторно після Каплана II Селімовича). Він син Фетіха II Девлетовича, онук Девлета II Селімовича. Наступним каганом стане вдруге Максуд I Селяметович у 1771-1772 рр.

1771 - колоніальні війська австрійської колонії «Російської Імперії» просунулися ще південніше і захопили кримейський (український) Кримський півострів (колишній Таврію Херсонес), який був частиною Ногайської області (колишніх Таврії та Дикого Поля). Одним із загонів окупантів командував «Василь Долгорукой» з тартарського роду Буйтура, який з молодих років служив у армії під керівництвом німецького полководця Бурхарда Кристофа фон Мюнниха («Мінніха»).

Тобто, як ми бачимо, німці і французи, а також голландці і англійці виховували молодих колаборантів для служби колонії. Багато цих колаборантів були тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці). Саме вони останні сторіччя офіційно називаються «русскімі».

717. Республіка з 1771 року. Продовження реформ

1771 - Республіка в цей час прийняла нові поправки до Конституції. Збільшувалися права громадян, вони всі урівнювалися зі знаттю (шляхтою). Сейм (Парламент) скликався на 4 роки. Збільшувалося фінансування спільної союзної республіканської армії, яка складалася зі 100 тис. військових.

В Республіці в цей час головував з 1764 року Станіслав-Август «Понятовський» II Стані-Славович. Він буде останнім головою співдружності, бо після 1795 року вона буде захоплена і припинить своє існування.

718. Мала Тартарія з 1771 року. Вдруге Максуд I Селяметович, Сахіб II Селімович

1771-1772 - Максуд I Селяметович - вдруге новий каган Малої Тартарії (був у 1767-1768 рр., правив повторно після Селіма III Фетіховича). Він син Селямета II Селімовича, онук Селіма I Богатировича.

1772 - укладено договір про мир із австрійською колонією «Російською Імперією». Цим договором визнавалася незалежність Малої Тартарії (укр. України, або Кримейської держави, «Кримського Ханства»), але без втрачених територій, тобто у зменшених кордонах. Австрійську колонію в цей час очолювала німкеня Софія-Августа Фредерика «Катерина II» «Ангальт-Цербстська та Дорнбургська».

1772-1775 - Сахіб II Селімович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після другого правління Максуда I Селяметовича). Він син Селіма III Фатіховича, онук Фетіха II Девлетовича. Наступним каганом стане вдруге Девлет IV Арсланович у 1775-1777 рр.

У 1774 році колоніальні війська промарширують північною частиною Малої Тартарії (Кримеї, або України), дістаються балканської («циганської») держави Валахії (зараз у складі Румунії) і Молдови, перейдуть річку Дунай на землі гагаузів. Але пізніше відступлять.

Нагадаємо, що кримейці (або українці, колишні кумани, хозари), хоч і розмовляють сьогодні слов’янською руською (русинською, сучасною українською) мовою, але за генетикою відносяться до кипчацької національної і мовної групи. Тобто вони генетичні родичі тартарів (русскіх, колишніх аланів), які теж сьогодні розмовляють слов’янською мовою, але іншою - славинською (новгородською, або російською). Валахи відносяться до балканської (циганської) національної і мовної групи, тобто вони родичі ромів, каделярів; молдавани - до романської (латинської), тобто є родичами румунів (далматів), італійців тощо; гагаузи - до тюркської, тобто вони родичі тюрків, азербайджанців тощо.

719. Гагаузи

Гагаузи відносяться до тюркської національної і мовної групи. Це значить, що їхня мова і зовнішність подібна до мови і зовнішності інших націй цієї ж мовної групи. Тобто вони є генетичними родичами тюрків (турків), азербайджанців, тюкменів, саларів тощо. Споконвічна земля гагаузів розташована вздовж західного узбережжя Чорного моря там, де місто Варна (сьогодні у складі Болгарії). Пізніше частину гагаузів витіснять до Молдови, де за радянських часів їм створять штучну резервацію, як це зробили для калмиків на землях українців, іранцям-переселенцям (груз. «осетинам», інг. «ассам») на землях грузинів і інгушів, абхазам на землях мегрелів (генетичних родичів грузинів). Багато гагаузів змішалися з болгарами, тому серед болгар, які за своєю слов’янською генетикою мусять мати сірі очі і русе волосся, є багато таких, що мають чорні очі і темно-коричневе волосся, що йде саме від тюркських націй. Болгари мають в генетиці не тільки гагаузів, але й тюрків (укр. турків), бо багато років входили в підпорядкування Тюркії. Більше про усі народи Європи і світу читайте наприкінці книги в Додатку 2 «Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Які нації живуть в Україні і Росії».

720. Республіка - перший розділ з 1772 року. Окупація земель Червоної Русі (Русі)

1772 - європейська австрійська приуральська колонія «Російська Імперія», в той час, як там правила намісниця Софія-Августа Фредерика «Катерина II» «Ангальт-Цербстська та Дорнбургська», захоплює частину Русі (старовинну область Білу Русь), яка входила до союзу ВКЛР, а саме русинські міста Вітебськ і Полоцьк. Сьогодні ці міста входять до складу Білорусі.

Тевтонці (німці), які в той час вже керували і Пруссією (Прутенією), і були частиною Священної Римської імперії Германської нації, захопили польський район Любомерія (м. Люблин) із навколишніми містами.

Австрія, в якій була столиця Священної Римської імперії Германської нації в місті Відень, захоплює західну частину Русі, відому як «Червона Русь» та «Чорна Русь» - це сьогодні західні землі України, де була розташована друга столиця Русі - місто Львів (нім. Лемберг). Австрійці захопили райони Перемишельський, Бельзький, Львівський, Санокський, Самборський, Юдачевський, Галіцію (м. Станіслав, або Івано-Францівськ) і Покутія (з поселенням Лиса Гора). Це була та територія Русі, що зберегла незалежність, в той час коли на центральній території колись кримейці сформували ‘Україну, або Країну запорозьких козаків’ (ака ще називалася «Мала Русь»). Пізніше ці території, Червоної і Малої Русі, злилися знову в єдину русинську державу під назвою «Червона Русь» (іноді відома як «Мала Польща»). На території, що підпала під окупацію Австрією, були розташовані міста Хелм, Санок, на півночі - Кросно, Замосць, на півдні - Коломия, Лиса гора (в Івано-Франківській області), на сході - Тернопіль, Броди, в центрі - Лівів (нім. Лемберг, або Ройшлемберг).

Така окупація територій Республіки з двох боків називається умовною назвою «перший розділ Республіки (пол. Речпосполіти)». По суті, Республіку розірвали між собою австрійці, просто з двох боків. Справа в тому, що європейські колонізатори в «Російській Імперії» претендували на самостійність, так само як і європейські колонізатори в колонії «Сполучені штати Америки». Тому вони намагалися захопити самі собі як найбільше корисних територій. В цей же час Священна Римська імперія Германської нації, в якій Австрія була головною країною, теж хотіла прирости землями.

721. Національно-визвольна війна кипчаків (лат. татар) під проводом ногайця Омельяна-Петра Пугача («Пугачова») 1773-1775 рр.

1773-1775 - за часів правління австрійської намісниці Софії-Августи Фредерики «Катерини II» кипчацькі народи, а саме українці (кримейці, або козаки, колишні кумани, половці, хозари), ногайці («астраханські татари», або печеніги), казахи (або яси, колишні моголи), башкорти («уфимські татари») і чуваші («чебоксарські татари») під керівництвом ногайця та донського кацапа (укр. «казака», тобто найнятого військового в тартарському (русскому, або аланському) війську) Омеляна-Петра Пугача розпочали національно-визвольну війну проти колоніального гніту австрійців, німців і французів.

В російській історії багатьом відомим діячам змінювали імена і прізвиська на стандарт, який було затверджено в імперії. Німці всім корінним націям додавали до імені або прізвиська закінчення «-ов», «-ін», «-єв», «-скій» тощо. Саме через це «Пугач» перетворився на «Пугачов», «Разя» - на «Разін», «Батий» - «Батурін», «Чайка» - «Чайковський», «Скабей» на «Скабеєв», «Шеремет» - «Шереметьєв», «Рєпа» - «Рєпін» й тому подібне.

Причиною війни був прийнятий у 1762 році закон, яким продовжували рабство в колонії ще на 100 років. До визвольної війни кипчацьких народів приєдналися й кримейці (українці, або козаки, запорожці) на окупованих територіях, де їх звали просто «козаками». У підсумку, кипчаки під керівництвом Омеляна-Петра Пугача («Пугачова») протягом двох років звільнили від колонізаторів міста від річки Танаїс (укр. Дону) до булгарського міста Казані, до тартарського (русского, або аланського) Тамбова, до башкортських міст Уфи і Оренбургу, але зазнали поразки біля ногайського міста Ідель (він же Царицин, Сталінград і Волгоград). В кипчацькій армії повстанців було близько 25 тис. людей. Проти них колонізатори вислали каральні колоніальні війська на чолі із шведо-італійцем «Олександром» Сувором (або «Суворовим»). Іноземні офіцери і солдати, мобілізовані з місцевих народів, вбивали на своєму шляху усіх мирних мешканців кипчацьких поселень. Пугачова стратили на Болотній площі у мокшанській Москві (Перумі).

Влада колонії відвоювала собі назад усі ці території. У ногайців їхню річку Яїк перейменували на «Урал». Після цього каральні війська зробили рейд на південно-західну територію Червоної Русі, в область Нижня Волинія (або Україна), район Території Запорожців, там, де були кримейські міста Кудак (Дніпро), Нова Січ Запорова (Нікополь), Кривий Ріг тощо. Там вони захопили південні території (Пороги) і знищили усі кримейські (українські) козацькі громади.

722. Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) частково окупована колонією у 1774 році. Вдруге Девлет IV Арсланович. Руська (русинська, сучасна українська) мова на Кубанії

1774 - російські австрійські і німецько-французькі колоніальні війська під керівництвом європейських полководців окупували північну частину Малої Тартарії (Кримеї, грец. Перікопи, укр. України). Колонізатори захопили територію між дніпровськими порогами та Кримським півостровом. Українську армію, яка складалася з контрактних воїнів козаків - ліквідовано. Окуповані території німці й французи поділять на губернії й перейменують. В ці території увійдуть також кримейські (українські) містечки Геничи (Геничеськ), Ногай (Приморськ), Берди (Бердянськ) тощо.

1775-1777 - Девлет IV Арсланович - вдруге новий каган Малої Тартарії (був у 1769-1769 рр., прийшов повторно після Сахіба II Селімовича). Він син кагана Арслана I Девлетовича, онук кагана Девлета II Селімовича. Наступним каганом стане Шагин «Сокіл» I Ахметович у 1777-1782 рр.

1775 - Під керівництвом колоніального полководця Текелія, військового Священної Римської імперії Германської нації, колоніальний і ординський загін розбив козацьку армію біля міста Нова Січ Запорізька (Нігрополь, або сучасний Нікополь). Військами українців (козаків) в тому місці керував отаман Петро Калнишевський. Ще раніше до цього він був дипломатом і неодноразово їздив до австрійської колонії «Російської Імперії» у справах, пов’язаних з торгівлею і митними зборами між країнами.

Після цієї навали колонізаторів його було взято у полон, відвезено до Петропавловської фортеці в Санкт-Петерсбурзі. Пізніше його перевели у в’язницю до Соловецького монастиря. Залишок свого життя він провів в заточенні, де втратив зір. Там він і помер у віці близько 112 років.

До столиці австрійської колонії міста Санкт-Петерсбургу були вивезені козацькі військові прапори, гармати, воєводські й полкові печатки та інші атрибути кипчацької (лат. татарської) армії. Потім російські історики писали, що після цього Софія-Августа Фредерика «Катерина II» «Ангальт-Цербстська та Дорнбургська» буцімто «переселила запорізьких козаків на Кубань», чого в дійсності не було. Область Кубанія (або Куманія) - то була споконвічна територія кримейців (українців), де вони і так жили вже багато століть до цього, і живуть там навіть сьогодні (останні 100 років складі Росії, під назвою «русскіє»). Але в той час на кримейську окуповану росіянами Кубанію дійсно було депортовано багато сімей - це були сім’ї русів (русичів, або русинів) та козаків із східних територій Червоної Русі (або Малої Русі), куди також вже дібралися колоністи. Ці переселенці з Русі й привезли з собою на Кубанію русинську (сучасну українську) мову.

723. Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) у 1777 році. Шагин «Сокіл» I. Колоністи називають кримейців словом «хахли» (від кр. народ)

1777-1782 - Шагин «Сокіл» I Ахметович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після другого правління Девлета IV Арслановича). Кримейське слово «шаін» означає «сокіл». Він син Ахмета Девлетовича, онук кагана Девлета II Селімовича. Навчався у Європі, володів русинською (сучасною українською), грецькою, італійською і тюркською (тобто турецькою) мовами. Навчався у Фессалоніках та Венеції. По черзі очолював різні області Малої Тартарії (Кримеї, укр. України) - Буджацьку (Одеську), Таврійську (Херсоньку і Кримський півострів), Кубанію (Ставропілля). Через те, що Шаін «Сокіл» I Ахметович почав співпрацювати з колоніальною австрійською російською владою, кримейська (українська) знать переобрала нового кагана. Наступним каганом стане Богатир V Ахметович у 1782-1783 рр.

Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава) на той час вела торгівлю багатьма товарами свого господарства з усіма сусідніми країнами - Червоною Руссю, Тюркією, Польщею, і навіть з австрійською колонією «Російською Імперією». Вивозили хутра, шкіри, вовну, коней, худобу, масло, пшеницю та рибу. Особливе значення мала торгівля українською сіллю. В Русі українців називали «чумаками», «татарами», «кримцями» тощо. Лише до Республіки щорічно вивозилося близько тисячі возів солі. До Малої Тартарії (Кримеї, грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави) завозили імпортні вина, бакалію, горілку, лісові матеріали, оливу, зброю, порох, олово, сукно, бавовняні і шовкові тканини тощо. В Російській імперії австрійці і німці називатимуть кримейців (українців, колишніх куманів, або хозарів) словом «халк», або змінене «хакл», трансформоване росіянами в «хахол», в множині «хахли», яке пішло від кримейського слова halq, що перекладається як «народ».

1778 - після окупації частини територій Малої Тартарії (Кримеї, грец. Перікопи, укр. України), колоніальні війська «Російської імперії» під керівництвом шведо-італійського полководця «Олександра» Сувора (або «Суворова»), того, що придушував кипчацьке повстання Омеляна Пугача, здійснили депортацію народів, що до цього вільно проживали в країні. А саме - вірменів і греків вони насильно відселили з їхніх містечок, де ті мешкали, і переселили ближче до річки Дон. Багато представників цих двох націй поспішно евакуювалися до Тюркії, залишивши все своє майно.

1779 - Тюркія (укр. Туреччина) допомагала Малій Тартарії (Кримеї, грец. Перікопі, укр. Україні) відстояти від австрійських (або «російських») колоністів західну частину держави, а саме область Ханську тартарію (або Буджацьку україну, сучасну Бессарабію) і Придністров’я. Пізніше Придністров’я стане частиною держави Молдови, а ще пізніше у 1991 році буде знову окуповане тартарами (русскімі, колишніми аланами, або «золотими» ординцями).

724. Австрійські колонізатори захоплюють ще більше території Малої Тартарії (Кримеї, укр. України). Богатир V Ахметович

1782-1783 - Богатир V Ахметович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після імпічмента Шагина «Сокіла» I Ахметовича). Його також інші народи називали Бахадир. Він син Ахмета Девлетовича, онук кагана Девлета II Селімовича. Калгою (прем’єр-міністром) за його правління був Арслан. На чолі з отаманом Халимом зібрали військо та почали визвольну боротьбу.

До столиці Малої Тартарії (Кримеї, укр. України) на Кримський півострів в місто Бахчисара (Ак-Мечеть, сучасний Сімферополь, мається на увазі не сусіднє містечко Бахчисарай з літнім палацом) вдерлися колоніальні війська, якими керував полководець шотландець Антон де Бальмен. А до Таманського півострову зайшли австрійські і ординські загони під керівництвом фельдмаршала Священної Римської імперії Германської нації шведа «Олександра» Сувора (або «Суворова»). Відомо, що колись дід Сувора приїхав до мокшано-тартарської (московсько-русскої) ‘Білої Русі або Московії’ разом з колоніальними військами голландця Міхіеля «Петра I».

Богатир V Ахметович і Арслан були захоплені німцями та ув’язнені. «Гауляйтером» (намісником) австрійців, німців і французів на Кримському півострові (колишньому Таврії Херсонес) став попередній нізложений каган Шагин «Сокіл» I Ахметович. Богатир V Ахметович незабаром був звільнений (або втік) і евакуювався, після чого до 1789 року керував Малою Тартарією (Кримеєю, укр. Україною) у вигнанні з Прикавказзя. Потім, коли імперські війська окупували кавказькі країни, він емігрував до Тюркії.

Але на цьому державність Малої Тартарії (Кримеї, укр. України) ще не закінчилася. На поки що вільних територіях в Буджацькій (Бесарабській) області буде триматися кримейська (українська) влада, і каганами будуть Шахбаз Арсланович в 1787-1789 рр., та після нього Бахт в 1789-1792 рр.

Зображення Мапа «Мала Тартарія» (іт. La piccola Tartaria), автор Антоніо Затта (Antonio Zatta), м. Венеція, 1783 р. Прогноз розділу колоністами Малої Тартарії (України) на області Запорізька, Очаківська, Азовська, Ногайська і Кримська

725. «Маркери» фальсифікації та пропагандистські штампи в російській історії

Справа в тому, що протягом кількох століть російську історію фальшували різні люди. Над австрійським проектом зі створення історії «Російської Імперії» працював цілий «історичний» комітет. Працював цей комітет за завданням та під керівництвом австрійської намісниці Софії-Августи Фредерики «Катерини II» «Ангальт-Цербстської та Дорнбургської». Робота над вигадкою та фальсифікацією історії Російської імперії тривала століттями та триває сьогодні. Колонія в Приураллі «Російська Імперія» була створена колоністами як альтернатива Америці, навіть як «антиамерика», бо в Америку здебільшого їхали «римо-католики» (сповідували християнство латинського обряду), а в Приуралля їхали іхні жертви - протестанти (меноніти та їхні похідні - євангелісти, баптисти). Але в Америці ще не існувало ані міст, ані держав, там історія починалася майже з нуля серед слабо розвинених місцевих племен. А в Приураллі були і міста, і держави, і культура, і розвинені мови, і книжкодрукування, і етнічні традиції, причому вже багато століть. Тому для колонії, яку прозвали «імперією», потрібна була якась цільна спільна історія.

Тому у 1783 році Катерина ІІ видала указ, яким звеліла створити «Комісію для сочінєнія записок про давню історію, переважно Росії» під керівництвом відданого їй графа О. П. Шувалова. До цієї комісії увійшли близько 10 «поважних» осіб, зокрема найвідоміші в той час історики І. Болтін, О. Мусін-Пушкін, М. Бантиш-Каменський тощо. Комісія була зобов’язана «совокупною працею сочініти корисні записки про давню історію, ще переважно торкаються Росії, роблячи короткі виписки із давніх русскіх літописів та іноземних авторів згідно відомого затвердженого плану».

Ця імперська Комісія працювала під патронатом Софії-Августи Фредерики «Катерини ІІ» майже 9 років і створила новий основний каркас історії «Російської Імперії», пов’язавши її витоки з Руссю. Усупереч історичній правді, комісія доводила спорідненість слов’янських та фінських земель і цим самим утверджувала право «великоросів» на політичну й культурну спадщину Русі, при цьому слов’янські нації славинів (новгородичів), псковичів, литвинів (білорусів), русів (русичів, нім. русинів) та фінські нації мокшей, вепсів, іжорів, ерзян (лат. мордви), а також кипчацькі нації тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або золотоординців) і українців (кримейців, або хахлів, козаків, колишніх куманів, половців, хозарів) тепер офіційно вважалися «єдиним» або «аднім» народом.

Щоб фальсифікатори історії не заплуталися, ними самими були придумані так звані «маркери» фальсифікації. Це означає, що, якщо якийсь історик, який теж працює над фальсифікацією, бачить такий «маркер» у тексті, то він розуміє, що таку-то й таку-то ділянку змінювати вже не потрібно. Або що певний історичний персонаж взагалі придуманий. І що для таких ось вигаданих персонажів чи вигаданих подій можна починати складати які завгодно казкові історії про «доблесть і героїзм».

Такими маркерами фальсифікації історії були і є наступні:

1) Імена, не властиві народу, історія якого фальсифікується - оці всі Ярослави Ярославовичі, Дмитри Костянтиновичі, Костянтини Васильовичі, Олександри Михайловичі, Михайли Ярославовичі, Дмитри Івановичі тощо, які називалися «русскімі» князями.

2) Прикметники, які приставляли до імен. Наприклад, це «грозний», «мудрий», «темний», «тишайший», «святий», «сталева» тощо. Прикметники означають, що таких людей або не існувало, або їм приписані ті діяння, яких насправді не було.

Наприклад, русинка Олена Василівна, дочка Глинського - це реальна історична постать, але їй у часи її життя трапилось щось, що стало переворотним моментом в історії. Тому її позначають як «сталева» (ніхто її так звичайно в житті не називав). Історики вказують, що Олену «Сталеву» отруїли. Це дуже вписується в те, що саме у цей час владу перехопили.

Знову ж таки, «Іван IV Васильович» складався з двох людей - позитивного і негативного. Ось негативному і додали маркер «Грозний», щоб їх відрізняти й розуміти, що там, за часів його життя відбулися важливі зміни, наприклад, відбулася зміна правління з московської на тартарську, й у підсумку, політика перетворилася одразу з миролюбної на агресивну.

3) Дивний, абсолютно невідомий західним історикам, термін «Південнорусскій степ». Насправді ніякого «Південноруського степу» ніколи не існувало, тому що територія споконвічної Русі (так званої «Київської Русі») нижче за дніпровські пороги не поширювалася. За порогами були вже кипчацькі степи, які до слов’янської Русі відношення не мали. А в склад Московії, яка до середини 1500-их років ніколи «Руссю» (тобто «Росією») не називалася, ногайські землі теж не входили. Тому на південь від Московії ніяких «південнорусскіх» степів бути не могло. Насправді, в ході були терміни Кипчакський степ і на його західній частині (в Україні) - Команський степ. У Команському степу жили кумани (українці, або кримейці, колишні хозари,).

4) Розбрат між русскімі князями. В історії Росії весь час описуються братовбивчі війни - як князі однієї держави, родичі, постійно влаштовують один одного криваву різанину і неймовірні зради з отруєннями. Насправді правителі областей у Московії ніколи не називалися росіянами. А споконвічні руси (русичі, або русини) не вели між собою кривавих чвар, а жили досить дружно. Насправді воювали тартари (золотоординці) проти мокш і мордви з метою окупації фінських територій.

5) Формується імідж Сара Орди (укр. Золотої Країни), начебто це була монгольська країна, яка була розташована незрозуміло десь біля Казахстану. Насправді, як ми вже знаємо, це надволзька держава з нацією європеоїдного типу.

6) Нібито використання слов’янської мови у московських царів. Насправді, до створення європейцями колонії «Російської Імперії», ніхто в Московії слов’янськими мовами не розмовляв, окрім народів Псковщини, Новгородківщини та окупованих східних земель Русі. Московські ж царі (тартарські хани та мокшанські оцязори) писали письменами, схожими на східну в’язь. У бібліотеках у Стамбулі зберігаються листи з Московії з такою в’яззю, і історики досі губляться в здогадах, якою ж мовою вони написані - так от, це і може бути однією з мов Московії: або фінська мокшанська, або тартарська (сараценська) мова, яку сьогодні відносять до «мертвих» мов.

Тому, коли в історичних статтях пишуть про якісь укази та закони «російських» царів із Московії російською мовою - це чиста брехня, таких не могло бути. Єдине, що такі укази могли спеціально перекладатися славинською (новгородською) мовою для жителів північних слов’янських територій, окупованих Московією.

7) Використання назви міста «Москва» до середини 1400-их років. Насправді ніхто ніколи не може зустріти в історичних книгах або літописах назви міста «Москва». Москвою називалася тільки країна мокшей (лат. моксель), а такого міста не було. Тільки з 1452 році з’являються згадки саме місто Москва. А до цього воно називалося «Перум», що ясно видно на Каталонському Атласі 1375 року.

8) Наявність по-батькові та прізвищ до 1704 року. Насправді, до 1704 року жодних по-батькові в Московії не існувало, як і прізвищ. Прізвища запровадили голландці, німці і австрійці під час колонізації. А ось в Русі (сучасній Україні, або Русі-Україні) по-батькові вже дуже давно використовувалися.

9) Назва «Литва». Стародавня держава Литва протягом історії змінила свою назву на Білорусь, і це ввело в ступор багато поколінь істориків. Тобто багато дослідників шукали сліди білорусів в історії, і не знаходили. І багато істориків стали маніпулювати назвами та вводити людей в оману, ніби сучасна Литва це і є старовинна Литва. Відповідно, нація білорусів з історії зникла.

10) Відсутність на картах назва «Русь» у тому місці, де зараз перебувають Україна та місто Київ. Це дало маніпуляторам можливість брехати, що України ніколи не було і що Україна ніколи не називалася Руссю.

Насправді сталося ось що. Держава Русь об’єдналася з Литвою (сучасною Білоруссю) і стала державою всередині військового союзу Великого князівства Литовського та Руського (ВКЛР). Тобто, Русь таким чином справді загубилася, тому що на картах стали писати назву лише першої країни в назві співдружності - і це Литва. Саме це і дозволило російським історикам стверджувати, що Русь розпалася і зникла. І що згодом, нібито, Русь відродилася вже біля Московії і повернула собі стару назву «Росія». І що частина русинів потрапила під окупацію Литви, а Московія «намагалася їх звільнити» (яка нісенітниця). Насправді Русь і Литва були рівними незалежними державами у складі свого союзу. Кожна держава зберігала свої кордони, мову, закони та власних правителів.

10) Назва «Жемайтія». Історики стверджують, що Жемайтією називалася лише область в союзі Великого князівства Литовського і Руського. Насправді до союзу входило ще багато держав. І Жемайтія (Самогетія, лат. Samogetia) була такою окремою незалежною державою. Під час Російської імперії влада змінила назву балтської держави Самогетія, або по-білоруськи Жемайтія, на «Литву». А влада Радянського Союзу перенесла білоруське місто Вільно до складу сучасної Литви і перейменувала місто на Вільнюс. Це дозволило історикам стверджувати, що сьогоднішня Литва і є старовинне князівство Литовське.

11) Назва нації «русскіє». Раніше нація Русі називалася руськими, або русичами, що російською мовою вимовляють як «русскіє». У сучасній термінології жителі Русі називаються німецьким терміном - русини (reussen), або англійським рутени, рутенійці (ruthenians).

Тому імперські історики придумали наступний трюк. А саме: русів давнини вони почали називати їх правильною старовинною назвою - руськими, або росіянами, русскімі. А сучасних русскіх, або росіян, які жили у старовинні часи, тобто жителів Московії, стали називати їхньої сучасною назвою - тобто теж русскімі, або росіянами. Насправді, сучасні росіяни в давнину називалися московитами, мордвою і тартарами (аланами, ерз. буртасами, сараценами). Виходить, що коли історики сучасної Росії пишуть про давніх росіян, то вони насправді пишуть про русів (сучасних українців), але офіційно про це не повідомляється, мовляв, самі здогадайтеся. У підсумку у сучасних росіян виникає ілюзія та самообман, що старовинні русскіє - це були їхні предки, хоча насправді це були предки русів.

12) Вкидання, ніби Білорусь - це частина Русі, і білоруси мали раніше християнські імена. Історики почали видавати старовинні слов’янські імена білорусів за литовські (сучасної Литви). Білорусь ніколи за старих часів не була хрещена, до возз’єднання з Польщею в співдружність Республіку (пол. Речпосполиту, укр. Річ Посполиту). Тому в Білорусі, яка завжди називалася Литвою, були власні литвинські старовинні слов’янські, а не латинські і грецькі імена, як в Русі. Це дозволило історикам Російської імперії придумати, ніби білоруські старовинні незвичайні слов’янські імена належали жемайтам, тобто народу сучасної Литви.

13) Нібито Новогардія була частиною Русі. Найпівнічніша слов’янська країна Новогардія (Новгородська республіка) була незалежною державою. І за старих часів вона так само не була християнською, а ще довго зберігала язичництво. У неї має бути сьогодні прапор у біло-синьо-білу горизонтальну смужку. І власне новгородська мова називається сьогодні російською (русскою), а раніше називалася славинською. Пізніше цю ж мову стали називати старослов’янською та давньоруською. Московія захопила частину області Білої Русі, яка була північною областю Русі, і ввела її до свого складу. Цю окуповану частину, і навіть всю окуповану Новогардію, і навіть окуповану вепську країну Вепсанма московити стали називати однією назвою - Біла Русь. А на картах цю назву іноді скорочували і писали просто Русь - це була назва не країни, а всього лише новий північний регіон, окупований Московією.

14) Республіка (пол. Rzeczpospolita, або Речпосполіта) - це нібито Польща. Росіяни часто асоціюють Речпосполіту (укр. Річ Посполиту) лише з державою Польщею. Території, що входили до складу Речпосполити, росіяни називають «окупованими Польщею». Хоча це зовсім не так, бо це була співдружність ВКЛР і Польщі. Слово «Речпосполіта» - це лише польська вимова слова «республіка»: «реч» - рес, «поспо» - пуб, «літа» - ліка. Слово має латинське походження: Res Publica (рес публіка) з латини перекладається як «суспільна справа». Держави всередині Республіки були самостійними, але мали спільну валюту «золотий» і спільну армію, солдати якої називалися терміном «жовніри». Руси (русичі, або русини) ніколи не воювали проти поляків, як сьогодні вселяє росіянам російська історія, а жили у злагоді. Воювали ж одного разу проти народів Республіки не руси, а українці, тобто кримейці, колишні кумани, або хозари. Трапилося це під час війни Хмельницького проти Русі (і відповідно проти Польщі, оскільки Русь перебувала із Польщею в тісному союзі).

726. Намісник Таврійської області Грегор-Ганс Дункельман (Григорій Потьомкін «Таврічеський»). Чорноморський флот. «Потьомкінські дєрєвні»

1783 - після того, як австрійські колоністи захопили майже всю Малу Тартарію (Кримею, укр. Україну), окрім західних районів, вони усі регіони перейменували та усюди поставили свої намісників. Західну частину Ногайської області (сучасна Херсонська область) і Кримський півострів назвали назвою «Тавріда», що походить від старої назви «Таврія», як було колись давно. Через декілька десятків років ці області знову перейменують, але вже французькі колонізатори.

У Таврійській області німці поставили намісником також німця (з італійськими предками, мігрувавших колись через Республіку і Русь) з адаптованим до російської мови іменем і прізвиськом «Григорій Потьомкін», якого в дійсності могли б звали скоріше на кшталт Грегор-Ганс Дункельман. Він також відомий в російській колоніальній історії як «Потьомкін Таврічеський», що пішло від назви українського (кримейського) регіону Таврія, де він працював намісником європейців. Слово «дункель» (нім. dunkel) з німецької мови перекладається як «темний», а «манн» - це традиційне закінчення для багатьох німецьких прізвищ, що має значення «людина». Тобто пізніше російські історики використовували вже перекладену частину його прізвища на славинську (новгородську, тобто сучасну російську) мову, й добавили закінчення «-ін». З таким кумедним прізвищем «Потьомкін» й увійшов у сучасну пропагандистську історію Російської імперії та сучасної Росії. Це не секрет, що в ті старі часи багато колоністів перекладали свої прізвища (нім. фамілії) місцевими мовами, тобто адаптували їх до життя в новій колонії, робили більш зрозумілими для місцевого населення.

З офіційної історії відомо, що такий собі Грегор-Ганс Дункельман, тобто «Григорій Потьомкін» був пра- або прапраонуком Ганса, який був у свиті першого намісника колонії в Приураллі Міхіеля («Петра I»). Історики одного з нащадків Ганса згадують під іменем Ян-Ганс та висувають гіпотезу (нічим взагалі не підтвержену), що цей вже наступний Ян-Ганс був родом з Польщі, десь з села Потенгово (Potegovo) або Потемпа (Potepa). Але ми пам'ятаємо про трюк істориків - називати Русь «Польщею» як частину Республіки, яку вони також називали «Польщею». Тому в дійсності є більш підтверженою інформацією те, що нащадки Ганса оселилися на окупованій території Русі на Смоленщині, яка як раз до цього умовно і називалася «Польщею» в ті часи, коли вона була частиною Русі і Республіки (пол. Речпосполіти). З часом нащадки Ганса змішалися з елітними родами Московії (наприклад, з родом Тарасія, який колись служив в стрілецьких військах), адаптували своє прізвище до славинської (русскої) мови як «Тьомкін», і саме такою назвою вже назвали одне із своїх поселень в Смоленьскій області - адаптованою назвою «Тьомкіно», тобто саме такий варіант розвитку подій найбільш вірогідний. При чому сам Грегор народився неподалік в селі Чижово - це цілком підтверджена інформація. Пізніше поруч з'явилися ще поселення з назвами «Тьомкіно», «Потьомкіно» - усі вони пов'язані із сім'єю колоністів з цього роду. До адаптованого прізвища «Тьомкін» могли додати приставку «по», щоб звучало більш солідно, а не простонародно.

Прізвища (нім. фамілії) адаптували саме до слов'янських мов, бо на Смоленщині споконвічно у вжитку була руська (русинська, сучасна українська мова), а в колонії офіційно ввели славинську (новгородську). Цю мову новгородичів (славинів) влада перейменувала на «русскую» і ця мова дуже подібна до руської (сучасної української). Іноземці не могли зрозуміти різниці між цими мовами, так саме, як приклад, не носії германських мов не одразу відрізняють звучання німецької (тоюто тевтонської), саксонської, голландської, фризької тощо. Колоністи на противагу західній колонії - Америці - вирішили в Росіійській імперії не вводити для народу свої германські і романські мови, а зробити офіціними історію та мову колишньої слов'янської держави Новогардії. До цього скоріше за все призвело те, що різниця між Америкою і Російською імперією була в тому, що на території мокшанської держави 'Білої Русі або Московії' та на сусідніх землях на момент колонізації вже існували розвинені держави, міста, мови, культура і книгодрукарство, в той час як в Америці корінне населення не мало ані домівок, ані міст, ані писемності, жило племінним устроєм, вже не кажучі про держави. Але при цьому колоністи в Приураллі не вбачали ніякої різниці між націями однієї мовної групи, вони, наприклад не розрізняли між собою нації слов'янської групи: славинів (новгородців) від литвинів (білорусів) і русів (русинів, рутенів); не розрізняли нації фінські групи: мокшей від ерзян, іжорів і вепсів; не розрізняли нації кипчацької (лат. татарської) групи: тартарів (русскіх) від чувашів, булгар (сучасних татар), кримейців (українців) і ногайців («астраханських») тощо.

Нащадок вірогідних Дункельманів та Ганса - Григорій Потьомкін - був власником 400 рабів («кріпаків» з навколишніх сел), володів німецькою, французькою, латиною, і вірогідно вже трохи славинською (новгородською, тобто російською). Навчався в німецькій школі Йогана-Філіпа Літке («Івана Філіповича») в Німецькій слободі в Москві і потім в Московському університеті. У 1770-ті роки він був полководцем колоніальної армії, яка захоплювала частину Молдови і сучасної Румунії, вибиваючи звідти тюркські (тобто турецькі) й місцеві війська і виводячи ці території з під впливу «Татарської (Української) і Тюркської змішаної імперії». Деякий час він залишався намісником на захоплених територіях Молдови.

Потьомкін був неофіційним чоловіком намісниці-німкені Софії-Августи Фредерики «Катерини II» «Ангальт-Цербстської та Дорнбурзької» (правила у 1762-1796 рр.). Брав участь у депортації кримейців (українців) із Запорізької і Херсонської областей, через що ця місцевість стала майже безлюдною. Пізніше було вирішено заселити на ці землі німців-переселенців, що сповідали релігію менонітів й баптистів. Відомо, що ще пізніше менонити знову емігрують, вже з України до Канади і Америки. В Канаді в провінції Манітобі будуть будувати цілі німецькі містечка (Steinbach, Blümenort та інші), мешканці яких досі володіють німецькою мовою, а деякі сповідують менонітство.

Він також виконує обов’язки керівника місцевого війська, яке австрійці назвали «Чорноморським козацьким військом». На основі цього колоніального війська, складеного з українських (тобто кримейських) козаків і німецьких й англійських офіцерів, сформували Чорноморський флот на базі колишнього флоту Малої Тартарії (Кримеї, укр. України). Сучасні русскіє, тобто тартари («надволзькі татари», колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), до цього флоту та його матросів взагалі ніколи ніякого відношення не мали, у його заснуванні участі не брали та в особовому складі не перебували. Тому в сучасній русско-московській (або тартаро-мокшанській) колонії «Російській Федерації» ніяких прав на цей колоніальний та український флот не було і бути не може, бо ані до колоніальної «Російської Імперії», ані до корінних українців у Причорномор’ї московити (мокші, лат. москалі) і тартари (русскіє, або алани) не мають взагалі ніякого відношення.

Відомо, що у 1787 році австрійська намісниця колонії німкеня Софія-Августа Фредерика «Катерина II» «Ангальт-Цербстська та Дорнбурзька» поїде до свого коханця й відвідає Кримський півострів (колишній Таврія Херсонес). З нею приїде її куратор імператор Священної Римської імперії Германської нації Іосиф II. Метою було подивитись, як облаштовані нові володіння європейців в українському Причорномор’ї. Відомо, що Грегор-Ганс Дункельман «Потьомкін» вимагав для правління Таврійською областю багато коштів з казни, але витрачав їх не на розбудову і розвиток регіону, а на власне збагачення, тобто був корумпованим. Український регіон був у занепаді. Тому він вигадав створити так звані «потьомкінські дєрєвні». Для цього вздовж шляху вдалеку ставили великі щити з полотном, на якому намалювали красиві домівки, і, крім того, збудували тимчасові хатинки.

Французький мандрівник Форсія де Пілес, який описував події тих років і мандрівку Софії-Августи Фредерики «Катерини II», писав, що «як будь-якого государя, її часто обманювали, і в цій подорожі вона захоплювалася, не знаючи, що дороги були полагоджені тоді тільки, коли стало відомо про її приїзд; що ці численні села, предмет її захоплень, були створені для проїзду її і зруйновані того ж дня, і нещасні селяни, що прийшли за тридцять і сорок льє, щоб стати по сторонах шляху і жити в цих будинках протягом кількох днів, були відіслані додому. То був винахід генія Потьомкіна, який зумів такою хитрістю нового роду переконати свою монархиню, що країна, яка перетворилася на пустелю, процвітає».

Також Григорій Потьомкін створив жіночу «Амазонську роту». Керівники Чорноморського флоту Чопоні і Сарантис набрали з сусідніх селищ молодих українок (кримеєк, або «кримських татарок») і створили з них нібито «військовий загін». Вони повинні були зображати з себе гречанок. Їх одягнули в оксамитові спідниці з бахромою, в сюртучки зеленого кольору. І спідниці, і сюртучки були облямовані золотим галуном. Голови були вкриті білими тюрбанами з позолоченими блисками та страусиним пером. Вони вітали імператора Священної Римської імперії Германської нації, коли він приїхав до Інкерманської бухти подивитись на новий Чорноморський флот.

Помре Грегор-Ганс Дункельман «Григорій Потьомкін» «князь Таврічеський» у 1791 році в молдавському місті Ясси (сьогодні в складі Румунії). Був перевезений і похований в кримейському місті Симіна (Привіз, сучасний Херсон). Пізніше його могилу навмисно зруйнує новий намісник колонії Павло I Карлович, син австрійської намісниці Софії-Августи Фредерики «Катерини II» «Ангальт-Цербстської та Дорнбурзької».

727. Записки про Російську імперію Франсуа Массона

Про окуповані колоніальною «Російською Імперією» східні території Червоної Русі і Малої Тартарії (Кримеї, або України) писав француз Франсуа Массон, фр. Charles-François Philibert Masson (жив у 1762-1807 рр.). Він був секретар князя Олександра, старшого онука Софії-Августи Фредерики «Катерини II», і написав книжку «Секретні записки про Росію» (Memoires secrets sur la Russie), видані у 1800 р.

Франсуа Массон зазначав: «Нація козаків (примітка: тобто татарів, кримейців або українців) зменшується через тиск на неї Росії. Хіба що якась щаслива революція позбавить її ярма... Дехто вважає їх ледве не русскімі (примітка: «надволзькими татарами», тартарами, колишніми аланами, або сараценами), одначе козаки не мають нічого спільного з русскімі... Вони в усьому цілком відмінні: вони вигадливіші, чесніші, менше звиклі до рабства, а рабство їх ще не цілком споганило... Козаки не мають нічого спільного з московитами (примітка: з мокшами), за винятком грецької релігії та зіпсованої москвинами слов’янської мови. Їхні звичаї, їхній спосіб життя, хати, їжа - все цілком різне. Козаки є гарні, вродливі, спритні, щирі, чесні, хоробрі, не звикли до рабства. Якщо коротко - повна протилежність москвинам... Козацька нація тратить незалежність, яку вона мала перед приєднанням до Росії... Тепер їхня прадавня республіканська конституція не існує, рівність між ними зникла. Російський уряд використовує козаків у своїх війнах, розбиває їхню територію і приєднує до російських провінцій, переселяє козаків в інші провінції. Вся земля в Україні належала козацькій нації, і жодний чужинець, включно з москвинами, не міг оселитись там без дозволу козацької (примітка: тобто української) республіки».

728. Депортація та слов’янізація. Нові назви «русскіє», «хахли» і «кримські татари»

З окупованого Кримського півострову австрійські та німецько-французькі колонізатори масово виселяли греків і вірменів. Поселяли їх на територіях центральної України (лат. Малої Тартарії) в Донецькій, Херсонській, Луганській областях.

На територію колишньої Кримейської держави (укр. України, лат. Малої Тартарії) також масово завозили працівників та мобілізованих «надволзьких татар» (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) і московитів (мокшей). Частина їх залишилася жити на півдні України під назвою «русскіє». «Русскімі» також стали називали і місцеве кримейське (українське) населення. Деякі українці сьогодні через це досі вважають себе «русскімі».

Переселенці працювали, обслуговували, прибирали, будували, воювали та іноді отримували освіту і навіть викладали у школах. Усі адміністративні посади займали європейці та іноді вихідці з місцевих.

Кримейців (українців, або козаків), які наполовину були мусульманами сунітського обряду, а наполовину християнами ортодоксального («греко-католицього», або візантійського) обряду, насильно переводили на сучасне російське православ’я «болгарського» обряду. Тих, хто чинив супротив християнізації та слов’янізації - просто знищували, тобто вбивали, тому багато кримейців (українців, або козаків) евакуювалися до Тюркії. Тих українців, хто прийняв болгарське православ’я і славинську мову, стали називати «русскімі», тих, хто став православним, але залишився на руській (або русинській, сучасній українській) мові - називали «хахлами» (від видозміненого та русифікованого кримейського слова «народ» halq), а тих, хто залишився мусульманами і зберегли кримейську мову, стали називати «кримськими татарами».

Таким чином, «русскоє» населення сучасної Одеси (Кочубея) або Ростову-на-Дону (Тана-хані, або Азова) - це більшою частиною, звичайно ж, корінні кримейці (українці, або козаки), які повністю перейшли на славинську (новгородську, тобто російську) мову, а також руси (русичі, або русини), що оселяться там пізніше, та небагато нащадків мокшанських і «надволзькотатарських» (русскіх, або аланських) переселенців. І для них усіх славинська (новгородська), тобто сучасна російська (русская) мова є чужою, не рідною - тобто усі розмовляють етнічно не рідною мовою.

Якщо ви думаєте, що західні кипчацькі (лат. татарські) нації (англ. west tartars) кудись поділися, або «розчинилися серед русскіх», то ви сильно помиляєтеся, адже вони не тільки не зникли зі своїх споконвічних земель, а навпаки - добре розмножилися. Тобто, кипчаків (лат. татар) сьогодні набагато більше, ніж слов’ян, чи фін. Більш того, дуже багато західних кипчаків (лат. татар) дотримуються сьогодні християнства грецького (ортодоксального, або «греко-католицького») обряду та православ’я «болгарського» («московитського») обряду (невизнаної греками секти), а також носять звичайні грецькі або латинські імена, такі як:

Василь, Олександр, Андрій, Артем, Олексій, Дарій (від Дарейос, означає «переможець»), Денис, Леонід, Роман, Гаврило, Григорій, Ілля, Петро, ​​Дмитро, Костянтин, Федір, Микола, Дем’ян, Євген, Мирон, Кирило, Максим, Нестор, Родіон, Симеон, Степан (Stephanos), Венедикт, Веніамін, Олександра, Анастасія, Ангеліна, Агата, Аріна, Василина, Галина, Дар’я, Олена, Катерина, Лідія, Софія, Зоя;

а також стародавні Іоанн (Іван, Ян), Даніель (Даніла);

та латинські Сергій, Марина, Наталія, Тетяна;

а також давньоскандинавські Ігор (Igor, тобто Іжор), Ольга (тобто Хельга);

а також слов’янські (русинські) Влад, Богдан, Болеслав, Ярослав, В’ячеслав, Мирослав, Святослав, Михалко, Лев, Ганна та Людмила тощо.

Декілька кипчацьких (лат. татарських) імен стали популярними і зараз вважаються російськими - це Руслан, Деніз, Коля (від Коло), Жені (від Жені), Даня (від Дані), Тимур, Ельдар, Айдар, Захар, Марат, Алан (означає «мужній»), а також Ірина, Василіса (від Васса), Клара, Земфіра, Надія, Аделія, Альбіна, Регіна.

Як ви розумієте, всі названі вище імена зараз найпопулярніші не лише серед кипчаків (лат. татар), але й серед слов’ян русів (русичів, або русинів) та литвинів (білорусів), серед фін мордви, марі, перм'яків, а також серед інших національностей, що проживають у Росії. І всі ці імена сьогодні називаються - «русскімі».

729. Рабство («кріпацтво») в приуральській колонії

Рабами завжди є представники іншого народу. Рабовласництво у колонії «Російській Імперії» було таким самим, як і в Америці. Колонізаторам потрібна була безкоштовна робоча сила для добичі корисних копалин, праці на заготівлі деревини, вирощуванні продукції, копанні каналів, війни. Такі раби були закріплені за власником. Від цього й з’явився термін «кріпацтво», тобто «закріплення». Права рабовласників регулювалися законом, який називався «Кріпацьке право».

Те, що на колонізованих землях вже на момент колонізації існували визнані держави, означає, що у народів вже була сформована національна самосвідомість. Тому, щоб запобігти спротиву, щоб не допустити визвольних війн, була введена заборона для корінних народів вільно пересуватися територією колонії. Це було зроблено для того, щоб московити (мокші, лат. москалі), ерзя (лат. мордва), тартари (русскіє, або алани) та інші захоплені нації не могли покинути свого рабовласника, не змогли формувати ополчення. Тобто кріпацтво ускладнювало боротьбу корінного населення проти європейських окупантів-колонізаторів.

В Північній Америці в цей час рабство відбувалося за інакшим принципом: рабами робили не місцеве корінне населення, а завозили з Африки. Перевальним пунктом работоргівлі, продажу і розподілу людей були порти в Голландії. Місцеве ж населення в Америці залишалося вільним, але їхніх дітей насильно селили в інтернатах, де вони вивчали англійську мову, брали англійські імена, через що майже усі повністю асимілювалися в англомовну культуру (не враховуючи тільки невеликої кількості, що залишилися жити в спеціальних «резерваціях»).

В Російській Імперії кріпак, або раб був з корінного населення, і він став вважатися власністю поміщика, або дворянина, та прирівнювався до його майна. Окрім добичі копалин, риття каналів і рубці ліса, раби також примусово працювали у сільському господарстві, на різних виробництвах («мануфактурах»), в домашньому господарстві.

У Російській імперії голландці, німці, австрійці, французи, англійці, італійці зневажливо ставилися до захоплених ними народів. Корінне населення європеоїдного типу вони прозвали «великоросами». Так називали московитів (мокшей), іжорів, ерзян (лат. мордву), вепсів, марійців горних і лугових, удмуртів, комі-перм'яків, плесковичів, славинів (новгородичів), чувашів, русскіх (тартарів, або аланів, «надволзьких татар»), башкортів, ногайців, сибіряків. Інші народи колонізатори називали «інородцями».

Як вже відомо, пізніше кримейців (українців, колишніх куманів, козаків, хозарів, або «кримських татар») в колонії називатимуьть «хахлами« (що означає «народ» від видозміненого та русифікованого кримейського слова «халк», halq), а русів (русичів, або русинів) з території Червоної Русі називали «малоросами». Термін «Мала Русь» та «малороси» ввели колись самі козаки (українці) для контрольованої ними центральної території Русі в середині 1600-их років. Про це ясно йшлося в Пактах Пилипа Орлика (1710 р).

Усіх мешканців колонії разом колонізатори називали збірною назвою або просто прикметником «русскіє», тобто такими, що належать колонії «Російській Імперії» без поділу на національності. Їх навіть хотіли навіть якось притягнути етнічно до русів (русичів, або русинів), що в дійсності не має ніяких генетичних й історичних підстав. Через цю брехню та через погану освіту, представники багатьох фінських, кипчацьких, югрських (арктичних), корінних трансуральських та далекосхідних націй стали помилково вважати себе слов’янами, в чому впевнені до цього часу, не розуміючи, що мають зовсім іншу зовнішність за антропологією. Про зовнішність слов’ян і кипчаків (лат. татар) та інших народів більше написано в пунктах 53 і 151, а також у Додатку 2 «Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Які нації живуть в Україні і Росії».

З рабів та селян набирали солдатів. Через те, що колонія прагнула розширювати свої території, вона вела постійні війни по захопленню чужих земель. Для цього потрібна була велика слухняна армія. Ось в цю окупантську армію і мобілізували силоміць корінних безправних мешканців. Щоб цих солдат мотивувати, окупанти вигадали тонку систему пропаганди, якою внушали населенню хибні ідеї про те, що вони нібито великі, що живуть у великій найкращій країні, що у них якась історична місія, що вони особливі, що їм дуже повезло жити в Російській імперії. Мобілізовані та їхні родичі, не маючи змоги протидіяти системі, насиллю, жорстокості колонізаторів, стоячи перед обличчям несправедливості та безнадійності, - врешті-решт змирялися з цим і навіть робили вигляд, що вірять у всю цю нісенітницю. З часом ідея «величності», «скреп», «особливості» та надвартості вкорінилася в умах цих рабів і вони самі і їхні нащадки повірили, що вони і є «імперія», бо їм дуже хотілося стати хоч чого-небудь вартими.

Згодом рабів (кріпаків) стали навіть продавати в солдати у якості просто людського ресурсу для армій інших країн, наприклад, у Британію. Це відомий історичний факт, таке відбувалося за англо-німецького імператора (царя) Олександра II. Таких солдат, наприклад, масово гнали у якості «пушечного м’яса» на завоювання Індії.

730. ‘Королівство Любомерія і Галичина’ (захід Червоної Русі) під Австрією у 1784 році. Університет і школи

Територія Червоної Русі (або просто Русі), окупована Австрією, як ми вже казали, отримала назву Королівство Любомерія і Галичина, з головним центром у місті Львів. Керувалася австрійцями. Місто Ладомир (або Влодзімірц, Володимир-Волинський, сучасний Володимир) туди не входило. Лівів називали Лемберг, Ройшлемберг.

1784 - Львівська академія (заснована братською школою та єзуїтами у 1661 році) набула статусу університету під назвою «Університет Галичини». Сьогодні це державний Львівський університет. При цьому вже у ти роки активно функціонували початкові школи для дітей та ліцей. Мовами навчання в університеті були латина, руська (русинська, сучасна українська) та німецька. Російські історики руську мову в цьому випадку, як і завжди, називають «польською», хоча Польща до цих колишніх русинських, а тепер нових австрійських територій взагалі не мала ніякого відношення.

731. Червона Русь (Русь, або Мала Русь) у 1784 році. Ксаверій «Браницький» Петрович. Парк «Олександрія»

1787 - Червона Русь (більш відома в цей час під назвою Волинія), до складу якої повернулася її центральна частина, що до цього довго звалася назвою ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’, в цей час, як і раніше, входила в склад Республіки. Держава управлялася спільно русами і кримейцями (українцями). Очільником в той час (1774-1789 рр.) був Ксаверій «Браницький» Петрович, родом з Брацлавщини (Бреславщини, або Вінницької області), радванку (нім. гербу) Корчак. Російські історики його називають «поляком», бо країна перебувала тоді в складі Республіки. Він отримав європейську освіту. Був одружений на Енгельгард («Олександрі»), яка була племінницею Грегора-Ганса Дункельмана («Григорія Потьомкіна», «князя Таврійського»).

В руському (або русинському) місті Біла Церква (Київська область) було засновано за ініціативою очільника країни великий знаменитий дендрологічний парк «Олександрія». До складання проекту були залучені відомі в Європі архітектори-паркобудівники, зокрема француз Мюффо та італієць Домінік Ботані.

В той час австрійська колонія «Російська Імперія» утримувала мирні стосунки з Республікою і, відповідно, з Червоною Руссю (Руссю, Малою Руссю, або Волинією), хоча саме місто Київ, руська (русинська) і українська столиця, перебувало в колоніальній окупації, прямо на лінії зіткнення з ворогом.

Республіку (не Польщу) очолював на той час Станіслав-Август II «Понятовський» Стані-Славович, який був сином воєводи Стані-Слава «Понятовського» і Констанції-Софії «Чарторийської».

732. Мала Тартарія (Кримея, укр. Україна) з 1787 року

1787-1789 - Шахбаз Арсланович - новий каган Малої Тартарії (укр. України, або «Кримського Ханства», тобто Кримейської держави) на ще вільних територіях в Будзяцькій (Бесарабській) області. Наступним і останнім каганом стане Бахт у 1789-1792 рр.

1787 - Україна (колишня Мала Тартарія, або Кримейська держава) за допомогою Тюркії намагається повернути свої землі й починає контрнаступ. У 1788 році колоніальна флотилія, яка складалася з вкрадених у Малій Тартарії (Кримеї, укр. України) кораблів вступила у бій проти тюркського флоту й перемогла. Таким чином австрійцями була окупована кримейська (українська) фортеця Ізмаїл в області Буджак (або в Бессарабія, сучасній Одеській області).

1789-1792 - Бахт - новий і останній каган Малої Тартарії (Кримеї, укр. України, колишньої Косарії (Хозарії, лат. Газарії), Куманії, країни половців). В австрійській колонії «Російській Імперії» в цей час все ще правила Софія-Августа Фредерика «Катерина II» «Ангальт-Цербстська та Дорнбурзька».

733. Республіка з 1789 року. Генерал Йосип-Антін «Понятовський» Анджейович

1789-1795 - в ці роки відомим воєводою і генералом став Йосип-Антін (Юзеф-Антоній) «Понятовський» Анджейович. Командував усіма військами Республіки. Він племінник голови Республіки Станіслава-Августа «Понятовського» I Стані-Славовича (який правив у 1764-1795 рр.). Очолював козацько-руську (або українсько-русинську) армію й боях проти австрійської колонії «Російської Імперії». Армією Республіки також командував воєвода Тадеуш Костюшко, який мав руське (або русинське) й польське коріння, і був родом з Брестського району Русі (сьогодні цей район перебуває в складі Білорусі). Йосип-Антін «Понятовський» Анджейович був останнім відомим воєводою, перед тим, як Червона Русь (або Русь, Мала Русь), Польща і ВКЛР були колонізовані німцями і французами у 1795 році й втратили державність.

Після колонізації пізніше він візьме участь в армії французів під проводом Наполеона Бонапарта у звільненні територій колишньої Республіки, зокрема Польщі від австрійців з боку Священної Римської імперії Германської нації, та Русі і України від австрійців з боку «Російської Імперії». Зокрема, візьме участь у звільненні руського (русинського) міста Смоленська в 1812 році. Загине в бою під людичським (лужицьким) містом Лейпциг (у східній Німеччині), потонувши у річці Плейс, коли намагався перепливти її на коні. Похований у польському місті Кракові.

(Кінець 23 глави)