Глава 24

Глава 24. КОЛОНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ (1789—1861 рр.)

Мала Тартарія (Україна) втрачає державність. Перейменування міст. «Берегині» націй. Імперський нацизм — обмеження євреям. Повстання слов'ян під проводом Костюшка. Староболгарська («церковнослов'янська») в російських церквах. Повстання ерзян. Падіння Священної Римської імперії. Наполеон проти монархізму. Пропаганда того часу. Визвольна війна в Русі під проводом Кармелюка. Території України. Французький період «Російської Імперії». Заборона мов. Чому збереглася руська (русинська, рутенська) мова? Тартари (колишні алани) офіційно стають «русскімі». Тимчасові назви «Малоросія» і «Новоросія». Колонізатори воюють між собою. Скасування рабства

734. Західна Європа в цей час. Французька революція в 1789 році

1789—1792 — в ці самі роки у Франції відбулася революція. Ця революція мала покінчити з монархічною формою правління й перейти до республіканської форми[1]. Революціонери створили свій новий уряд, який назвали «паризькою комуною»[2]. Після цього в 1789 році влітку відбувся штурм та взяття повстанцями політичної в'язниці Франції — «Бастилії». Ця подія й досі вважається в країні національним святом[3]. Аналогом Бастилії в Російській імперії була Петропавлівська фортеця[4].

Відомим імператором згодом стане Наполеон Бонапарт. Він сам був родом з острова Корсика, сім’я його має походження з італійської області Тоскана. У віці 9 років він і його брат Жозеф отримали гранти на навчання від губернатора Корсики й вони обидва поїхали до французького міста Отьон (Autun, на сході Франції на півночі від Ліону)[5]. Там Наполеон пішов у школу, де згодом й вивчив французьку мову[6]. Потім він поступив до Королівської військової академії (École royale militaire) в Парижі[7]. Після Революції Наполеон повернувся до Корсики, де став головою місцевої гвардії. Після невдалої спроби Франції захопити силами корсиканської гвардії Королівство Сардинію (незалежну на той час державу[8]), Наполеон перевівся служити на материкову Францію. Він підтримував Революцію, а також «якобінців», які в той момент прийшли до влади під проводом Максиміліана Робесп’єра[9]. Після падіння якобінців був заарештований, але згодом звільнений, оселився у Марселі[10].

Згодом він стане відомим імператором Франції, буде боротися проти ідеї монархізму, за демократичний устрій держав[11]. В Російській імперії він дуже прославиться після того як піде в 1812 році з’ясовувати стосунки зі своїми колишніми земляками-монархами у Московію — французьку частину австрійської колонії «Російської Імперії». Того року в колонії правитиме представник австрійських колонізаторів Олександр I Павлович[12]. Колонізовані поляки, руси, литвини вітатимуть Наполеона і його армію як визволителів від гніту колоністів[13].

735. Мала Тартарія (Кримея, або «Крим», укр. Україна) у 1791 році. Втрата державності у 1792 році

1791 — австрійські колонізатори захоплюють місто Кочубей, що було розбудоване в 1415 році на місці старого античного кімерійського міста Одеси куманським (кримейським, або українським) каганом Кочубеєм (Хаджи) I Гіясовичем[14], з роду Ґіреїв (він син кагана Гіяса ад-Діна I Ґірей-Таштимуровича, онук Ґірея-Таштимура «Залізняка» I Ясеневича). Полководцем австрійської імперської армії був Хосе де Рібас[15]. Інженерами керував голландець Франк де Воллант[16].

З 1795 року європейські намісники перейменують Кочубей на Нову Одесу[17], а ще пізніше — на просто Одесу, тобто повернуть місту його стару античну кімерійську назву[18]. Також місто Кочубей називатимуть умовно «Північною Пальмирою»[19], за назвою античного міста Пальмира, яке розташоване в Сирії. Самі ж колонізатори поставили Хосе де Рібасу пам’ятник і назвали одну з вулиць міста Де-Рібасовською[20]. Сьогодні мокші і тартари (русскіє) часто люблять говорити, що Одеса (Кочубей) — це їхнє мокшано-тартарське, тобто «русскоє місто»[21], але ж, звичайно, ми ясно бачимо, що вони не мають жодного відношення ані до заснування куманських (кримейських, або українських) міст, ані до розбудови цих міст австрійськими, німецькими і французькими колоністами.

1791 — у цьому році закінчилися останні бойові дії між Малою Тартарією (Кримеєю, або «Кримом», укр. Україною) і австрійською колонією. Була підписана капітуляція України в місті Ясси[22] (це колишнє молдавське місто, знаходиться в складі Румунії). При цьому Україну називають «Туреччиною»[23][Ясси], тому що на той час вона разом в європейською частиною Тюркії (укр. Туреччини) складала спільну імперію (про це йшлося в пункті 669). Тепер вже під російську окупацію остаточно підпало кримейське (українське) місто, третя столиця Очаків (Ак-Чакум, або Миколаїв, неподалік сусідньої фортеці «Очаків» на морі), розташоване у гирлі річки Південний Буг. Російські історики (-імена) вперто продовжують називати його «турецьким» (через тюркський союзний гарнізон і належність до спільної імперії)[24], а не кримейським (українським), щоб приховати, що це була споконвічна земля українців (кримейців, козаків, колишніх косарів, хозарів, лат. газарів, куманів, або половців).

Були захоплені території від Південного Бугу до Дністра[25], а на сході в Передкавказзі кордон встановлювався по річці Кубань[26]. Сім’ї військових козаків депортували на поселення на правому березі річки Кубані і на Таманському півострові. Для захоплення кавказьких народів, колонізатори з депортованих на Таманський півострів і мобілізованих кримейців (українців) створили Кубанське козаче військо[27].

Отже, у 1792 році Мала Тартарія (Кримея, або «Крим», Кримейська держава, укр. Українська держава), яка більше відома в російській історії під назвою просто «Кримське Ханство» (Crimea Khanat) та «Крим» (не плутати з «Кримським» півостровом), повністю втрачає державність і стає частиною європейської колонії під керуванням австрійських колонізаторів. Колишні столиці Тана-Хань (Азов, або Ростов-на-Дону, неподалік сусідньої фортеці «Азов» на морі), Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, неподалік «Очаківської» фортеці на морі) та Бахчисара (Ак-Мечеть, або Сімферополь, неподалік містечка Бахчисарай з літнім палацом) втрачають своє значення. Колишня Косарія (Хозарія, лат. Газарія), Куманія, країна половців, Кримея, або «Крим», грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава, вона ж Мала Тартарія — тепер повністю захоплена, зруйнована та колонізована австрійською «Російською Імперією». Кримейці (українці, або козаки, колишні кумани, половці, хозари) втрачають державність до 1917 року, тобто на 125 років.

736. Перейменування руських (русинських, або рутенських) і кримейських (українських, або куманських) міст

Разом з окупацією нова австрійська влада стала перейменовувати більшість міст на окупованих територіях. Колоністи перейменують русинські міста Коломак на Харків, Кропівницький — на Єлізаветгород; кримейські (або українські) міста Кудак (Дніпро) — на Катеринослав, стару Січ — на Новомоговськ, Куманію або Кальміус — на Маріуполь, Привоз (Перевіз) або Симіну — на Новий Херсон (Херсон), Алеш-Кьой — на Олешки, Ескі-Таван — на Каховку, Очаків (Ак-Чакум) — на Миколаїв (а назва «Очаків» залишиться неподалік південніше назвою фортеці і поселення на Чорноморському узбережжі), Кочубей — на Нову Одесу (та просто на Одесу — це антична назва цього міста), Акьяр — на Севастополь, Інкерманську бухту перейменували на Севастопольську бухту, Ак-Мечеть або Бахчисару на Сімферополь (а стару назву «Бахчисарай» залишили в маленькому містечку з літнім палацем, ближче до моря, куди цю назву кримейці перенесли ще в 1740 році), Каффу — на давню античну назву цього ж міста Феодосію, Гезлев — на Козлов, а потім на давню античну назву цього ж міста Євпаторію, Азов — на Черкаськ (майбутній Ростов-на-Дону, при цьому назва «Азов» залишається неподалік за фортецею і містечком на узбережжі Азовського моря), Кабіл Нугай Ямлай — на Мелітополь, Глухой Байрак — на Луганськ, Копіл — на Єкатеринодар та пізніше на Краснодар, Топрагі — на Ставрополь, Цабаче море (колишнє Меотіде) — на Азовське[28] (старі назви можна побачити на картах).

Нова австрійська влада в усіх цих містах створювала військові бази, засновувала промислові підприємства, передусім ті, які задовольняли військові потреби та замовлення і отримували кошти з державного бюджету, наприклад, це верфі і ливарний завод в Очакові (Миколаєві), що відливав гармати та ядра, чавуноливарний завод у Глухому Байраку (Луганську), верфі в Привозі (Херсоні), які будували військові і торгові судна.

В кримейському (українському) місті Актіар (або Акьяр, тобто в сучасному Севастополі) окупанти зробили головну базу Чорноморського флоту[29] своєї колонії, який спочатку складався з колишньої куманської (української, козацької) флотилії[30].

737. Чому усі міста колонії називали «русскімі»?

Була лише одна єдина позитивна риса в усіх змінах — італійські і французькі архітектори спроєктували в усіх цих кримейських (українських) містах і містечках дуже красиві будівлі у стилі Священної Римської імперії Германської нації, а працелюбні кримейці (тобто українці, або козаки, колишні кумани, хозари) їх збудували.

Пізніше російські історики (-імена) почнуть вигадувати, нібито усіх цих українських міст і флоту раніше не існувало, а їх буцімто заснували «русскіє»[31] (тобто тартари, або алани, колишні «золоті» ординці). Така хибна думка виникла тому, що більше ста років тому саме тартари офіційно перейменували себе на «русскіх»[32]. Тобто, сучасні етнічні русскіє — це тартари, або алани, вони ж «надволзькі татари», колишні сарацени, або «золоті» ординці. І ніколи ніяких красивих архітектурних будівель тартари (сучасні етнічні русскіє) не створювали, а тільки руйнували. Русская, тобто тартарська архітектура — це бараки та «панельки»[33] (сірі високі збірні прямокутні конструкції з бетонних панелей).

Через цю свою нову назву етнічні «русскіє» (колишні тартари, алани, або сарацени, «золоті» ординці), помилково вважають, що це власне вони були засновниками Російської імперії, а тому усі міста сучасної Росії заснували і збудували буцімто також вони. Тому сучасні русскіє (колишні тартари, алани, або золотоординці) і стверджують, що нібито такі старовинні кримейські (українські, або куманські) міста як Одеса, Ростов-на-Дону, Херсон, Луганськ, Сімферополь, Маріуполь тощо, русинські міста Київ, Харків, Полтава, Чернігів, Білгород тощо — це їхні «русскіє»[34] (тобто тартарські, золотоординські) міста.

Але це ж просто пропаганда, яка спирається на той факт, що голландські, німецькі, австрійські, французькі і англійські колоністи Приуралля називали самі себе і усіх мешканців колонії «русскімі», незалежно від національності. Тому усі міста Російської імперії і усі окуповані нею народи разом називалися теж «русскімі» — за назвою імперії. Але жили в цих містах і будували їх місцеві корінні нації, а не тартари (сучасні русскіє)[35]. Корінними націями керували, знову ж таки — європейці, а ніяк не тартари (сучасні русскіє).

Так само в цей же час такі самі європейські колоністи в Північній Америці називали себе «американцями», незалежно від національності.

738. Мобілізація місцевих та назва українців прізвиськом «хахли»

Через те, що в колоніальну армію окупанти силоміць мобілізували місцеве населення, так саме, як вони роблять й сьогодні, то виходило так, що одні українці захищали свою Батьківщину, а інші змушені були нападати на своїх же. Саме це відбувається й сьогодні: коли окупанти на захоплених територіях України в області Дике Поле (Поле Диканя «Хлібороба», або колишня Ногая — це сучасні Донецька і Луганська області) та у Тавриді (Херсонська, Запорізька область та півострів Херсонес Таврійський, він же «Кримський») силоміць мобілізують місцевих чоловіків та відправляють їх на смерть на загарбницьку війну проти свого ж народу[36]. Це, звичайно ж, порушення прав людини й злочин проти захоплених народів.

Європейські колоністи, а за ними і усі так звані «великороси» (тобто фінські і кипчацькі нації на території Російської імперії), стануть називати кримейців (українців, або козаків, колишніх куманів, хозарів) прізвиськом «хахол», у множині «хахли». Це слово походить від видозміненого та русифікованого кримейського («кримськотатарського») слова «halq» (халк), що означає «народ», «halqiyet» — «народність»[37]. Колонізатори, вивчивши потроху славинську (новгородську, сучасну російську) мову переробили це слово в зрозуміле їм поняття — зачіску у формі чуба[38], так це і вважається сьогодні. Саме ця назва і залишилася у вжитку з боку росіян щодо українців, тобто колишніх кримейців, або козаків, куманів, косарів (хозарів) по цей день.

739. Берегині кримейців (укр. українців)

Нація Малої Тартарії (Кримеї, або «Криму», укр. України, грец. Перікопи) майже повністю денацифікована — тобто їй заборонено мати національну самосвідомість: нація переведена насильно на мову славинів (новгородичів) і на православну релігію «болгарського» обряду. Що це за така релігія, я ще розкажу далі. Але дуже маленька частина нації зберегла свою куманську, або кримейську, «половецьку» мову, яка сьогодні отримала хибну назву «кримськотатарської», і стару релігію — іслам сунітського обряду[39]. Ця невелика кількість людей здебільшого проживає сьогодні на кримейському (українському) півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»). Саме їх можна вважати «Берегинями» нації. Тобто завдяки таким людям, що стійко бережуть свою мову, попри репресії передають її з покоління в покоління, уся нація зможе колись повернути і мову, і імена, і пам’ять про предків. Такі Берегині існують майже у кожній нації. Завдяки ним нації мають можливість відродитися.

740. Австрійська колонія «Російська Імперія» з 1792 року. Другий напад на Республіку. Обмеження для людичів

1793 — австрійська колонія в Приураллі «Російська Імперія» окупує литвинське (білоруське) місто Мінськ, а також величезну частину Русі — області Подольську і Волинську[40]. Пруссія окупує деякі польські області[41]. Таке продовження окупації з двох сторін називається «другий розділ Республіки (пол. Речпосполіти)»[42]. «Перший розділ Республіки» почався 21 рік потому у 1972 році[43].

А що це означає? А це означає те, що мешканці Республіки стають мешканцями Імперії. А серед цих мешканців, серед слов’ян, як ми вже добре знаємо, жило дуже багато людів (тобто людичів, юдів від лат. jude, біл. «жидів», людичів, лютичів, або лужичів, лужів, «лужицьких сорбів»), чиї предки були переселенцями, що багато століть тому покинули свою Батьківщину (територію сучасної східної Німеччини, або колишньої Ашкеназії)[44] під натиском саксів[45].

В цей час австрійська намісниця в колонії «Російській Імперії» німкеня Софія-Августа Фредерика «Катерина II» «Ангальт-Цербстська та Дорнбурзька» видає указ, яким було створено межу осілості, поза якої заборонялося постійне проживання людам (юдам, або «жидам», тобто лютичам, людичам)[46], крім кількох категорій[47]. Проживання дозволялося тільки в обумовлених містечках[48]. У Російські імперії людичів стали називати терміном «євреї», що походить від слова hebrew — назви давньої релігії античних народів, яки звалися «ізраїлі», і жили в місцевості Левант[49]. Левант — це антична назва східного узбережжя Середземного моря[50]. Всіх, хто сповідали єврейську (hebrew) античну релігію, в Російській імперії називали відповідно «євреями»[51] (незалежно від національності). В Європі таких називали «іудеями»[52]. Про це більше написано в пунктах 68, 69, 305, 523, 547.

В основному цю релігію сповідували люди (юди, людичі, лужичі), і таких називають «ашкеназькими євреями»[53] («Ашкеназія» — це старовинна назва східної частини сучасної Німеччини[54]). Але в незначній кількості також цю релігію перейняли представники деяких інших нації. Це, наприклад: кримейці, або українці (таких називали «хозарськими євреями», а сьогодні «кримчаками»[55], дехто помилково їх називає караїмами, але караїми це окрема кипчацька нація[56]), грузини (таких називали «кавказьким євреями»[57]), талиші або тати «іноземці» (таких називали «гірськими євреями»[58], слово «тати» означає «іноземці»[59]), таджики (таких називали «бухарськими євреями»[60]), іспанці (таких називали «сефардами»[61]). Були в незначній кількості також туніські («африканські»[62]), ефіопські[63], іракські[64], арабські[65], йеменські[66], грецькі[67] та індійські[68] євреї[69]. Сьогодні в російськомовному просторі термін «єврей» стали хибно використовувати не як назву людини, що сповідує єврейську релігію, а як назву нації[70]. В інших же мовах назву нації вимовляють як «люди», або «юди» (англ. jude, біл. «жиди»).

Політика австрійських і німецьких колоністів була агресивно антиєврейська[71]. Дехто може зауважити, висунувши аргумент проти цього, що, мовляв, на багатьох посадах в академіях і школах мистецтв керували людичі (тобто «євреї»). Але — ні, в дійсності керували німці. Тільки після мокшанської революції 1917 року багато німців, рятуючись від гніву корінних народів, які масово вирізали цілі сім’ї колонізаторів-окупантів, стали називати себе «євреями»[72], бо тоді настали часи, коли в Росії краще було бути євреєм, аніж німцем[73].

741. Республіка у 1794 році. Постання Тадеуша Костюшка проти колоніального війська Сувора. Втрата державності

1794 — відбувається нова визвольна війна литвинів (білорусів), русів (русичів, або русинів) і ляхів (поляків) під керівництвом Тадеуша Костюшка проти австрійських колонізаторів[74].

Ця війна носить назву «Великопольське повстання»[75]. Тадеуш Костюшко був литвином, тобто білорусом[76]. Його обрали головнокомандувачем військ Республіки. За зброю також взялися прості мешканці, формувалася територіальна оборона[77]. Війська колонізаторів — тих, які створили «Російську Імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — очолював італійський принц, також шведського походження, Сувор («Олександр Суворов-Римникскій»)[78]. Одним з загонів російської армії керував тартарський (русскій, або аланський) полководець Дені («Денісов»)[79].

Сувор («Олександр Суворов-Римникскій») був хрещеником голландця Міхіеля («Петра I»)[80]. Римник — це містечко в сучасній Румунії, де була перша перемога полководця[81]. Його предок на ім’я Сувор приїхав зі Швеції до Московії за правління мокшанського оцязора Михайла I Федоровича в 1613—1645 рр[82]. Тому, звичайно, прізвище «Суворов» не має нічого спільного з українським словом «суворий», тобто «грозний», «злий», як намагалися вигадати деякі російські історики[83] (-імена). У Сувора окрім шведського коріння було ще італійське[84], і можливо вірменське роду Манук (за родом матері)[85].

1795 — австрійська колонія «Російська Імперія» окупує всю територію ВКЛР. Захоплює частину Польщі[86]. Мала Тартарія (Кримея, або «Крим», укр. Україна) вже захоплена ще три роки потому[87]. В результаті Республіка розпадається. Це називається умовною назвою «третій розділ Республіки (пол. Речпосполіти)»[88]. В колонії русів, литвинів і українців (козаків, або половців, хозарів) починають називати «інородцями»[89] — на відміну від захоплених раніше «великоросів» (пункти 738, 743).

Руська (русинська) область Буковина (місто Чернівці) потрапляє під окупацію Угорщини[90], яка сама до цього була під контролем «Татарської і Тюркської змішаної імперії» (пункт 669). Пізніше Угорщина увійде до складу міні-імперії «Австро-Угорщина»[91], столиця якої залишилася у місті Відень[92].

742. Введення колонізаторами в колонії православ’я «болгарського» обряду. «Церковнослов’янська» (староболгарська) мова

Населення окупованих територій колонізатори — ті, які створили «Російську Імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — насильницькі переводять на православ’я «болгарського» обряду, яке сповідується й досі. Ще з 1700-го року колонізатори в Приураллі ліквідували мокшанську патріархальну систему церков, та замінили її державним синодом[93]. Синод мав повне державне втручання в усі церковні справи[94]. Усі руські (або русинські) монастирі перевели в підпорядкування державної влади[95]. В церквах стало забороненим використовувати руську (або русинську, сучасну українську) мову[96]. Її стали заміняти на староболгарську, яку навмисно прозвали фейковою назвою «церковнослов’янська»[97]. Таку навмисну дику назву вигадали, щоб обманювати дрімучих неосвічених людей колонії для того, щоб у них не виникло колись питання, а чому це служби в церквах ведуться болгарською мовою? Бо тоді у народу, який вже не пам’ятає своє коріння, могли б виникнути запитання щодо справжності їхньої історії. Усі богослужебні тексти, складені староболгарською (так званої «церковнослов’янською») мовою, використовуються в Росії до цього часу[98].

Церковне господарство та служіння було організоване на болгарський манер, бо грецька церква не погодилася давати своє благословіння та рукоположення колонізаторам[99], як до цього вона ж відмовилася обслуговувати тартарів (русскіх, колишніх аланів), коли ті зробили переворот і привласнили собі мокшанську церкву грецького обряду. Про це було написано в пунктах 406, 416, 417.

Проти народів, які не хотіли православ’я, наприклад, проти башкортів, волзьких булгарів, бурятів, нхасців (чеченців), калмиків, аварів, осетинів, абхазів та багатьох інших, німецькі колонізатори руками московських та тартарських (русскіх) солдатів-строковиків здійснювали жорстокі заходи зі спалюванням сотень сіл разом із мешканцями[100]. Тих, хто все ж таки відстояв свою релігію, пізніше намагалися депортувати[101]. Такої депортації зазнавали багато кипчацьких, монгольських, адигських, нхаських та аварських націй[102].

Наприклад, були повністю переселені калмики з гирла річки Яїк (сьогодні це річка Урал) на узбережжя Каспійського моря на колишні землі хозар та ногайців[103]; абхази були зігнані з гір на узбережжя на землі грузинів[104]; осетини зі своїх історичних поселень — на землі грузинів та інгушів[105]; дагестанців (їхня назва буквально перекладається як «гірці»[106]) зігнали з гір у долини на землі кипчаків кумиків[107]; українців-мусульман («кримських татар»), караїмів та нхасців взагалі переселили на північ[108]. Багатьом, хто хотів зберегти своє коріння, традиції або релігію, довелося втікати до Тюркії (укр. Туреччини)[109] та інших країн.

743. Про русів (русичів, або русинів) і «великоросів»

Історикиня Олександра Єфименко у своїй книзі «Історія Украйни і єя народа»[110] (Санкт-Петербург 1907), пише: «Український народ розпочав своє життя на тієї ж території, яка й досі вважається для нього центральною». «Місто Київ, головне місто Подніпров’я, було тим пунктом, де перш за все зав’язалося історичне життя українського народу». Як ми бачимо, авторка навіть у 1907 році, тобто ще до офіційного відокремлення Русі-України в окрему державу під назвою «Україна», називала русів і кримейців разом українцями. Тобто, назва «українці» в ті часи була в широкому вживанні[111]. Тому те, що сьогодні росіяни, колишні «великороси» пишуть, нібито України не існувало — це брехлива пропаганда з метою просто захопити чужі території[112].

Далі авторка пише: «Але стверджуючи це, ми стикаємося з таким непорозумінням. У всіх історичних підручниках розповідається про київських князів, про Велике князівство Київське як про початок руської історії. І дивлячись, що життям Руської держави керує тепер великороське плем'я, ми хибно схиляємося до думки, що так було завжди, і що руси, які плавали з Олегом до Царьграду, ходили зі Святославом до Болгарії, хрестилися при Владимирі в Дніпрі — були предками сучасних великоросів. Але звичайно це помилка. Південноруське плем'я й досі живе там, де жили його предки. І ніколи, за все тисячорічне життя історія не згадує про значне переселення південноруського племені зі своїх рідних степів, не згадується і про те, щоб якесь інше плем'я, російське або інородне, прийшло та поселилося в черноземному степі. Не може бути ніяких сумнівів в тому, що саме предки сьогоднішніх малоросів згадуються у літописі під іменем київлян, полян, чернігівців й переяславців, або сіверян, волинян, древлян»[113].

744. Австрійська колонія «Російська Імперія» з 1796 року. Павло I Карл-Петрович дю Нор

1796—1801 — Павло I Карл-Петрович дю Нор — новий європейський намісник в австрійські колонії «Російській Імперії». Вважається сином Софії-Августи Фредерики «Катерини II» «Ангальт-Цербстської та Дорнбурзької« і Карла-Петра Ульріха III Карл-Фрідріховича «Гольштейн-Готторпського»[114]. Помер у віці 47 років. Його вбили генерали, які організували військовий переворот[115].

Мав першу дружину на ім’я Вільгельміна-Луїза Гессен-Дармштадтська («Наталья Олексіївна»), яка померла під час пологів[115]. Його друга дружина — Софія-Марія Доротея-Августа Луїза «Вютермбергзька» (Sophia-Marie Dorothea-Auguste Luise von Württemberg), а по-простому «Марія Федорівна»[117]. Вона родом з Франції, але познайомилися вони в Берліні[118]. Від неї народилися Олександр I, Костянтин, Микола та ще багато дітей, деякі з них переїхали жити до Німеччини, Голландії, Угорщини, Польщі[119].

Павло I Карл-Петрович дю Нор прийняв закон, за яким міг сам призначати наступного правителя на свій вибір[120]. Провів військову реформу за пруським зразком, на німецький лад[121]. Переніс головний штаб організації святого Іоанна Єрусалимського «Мальтійський орден» до Санкт-Петерсбурга[122] і сам був головним магістром Мальтійського ордену[123]. Заборонив вільний виїзд за кордон[124].

При ньому було введено рабство на окупованих територіях Малої Тартарії (Кримеї, або «Криму», укр. України), Литви (Білорусі), чого до цього ніколи не було[125]. Крім того, відтепер рабів могли купити не тільки поміщики і дворяни, а кожен, хто міг заплатити[126]. Рабство в цей час в колонії процвітало, було дуже поширеним[127]. Наприклад, були такі оголошення в газеті «Московські відомості», 1796 рік №8 за 26 січня: «Продається дворовий холостий з матір'ю вдовою, родом 24 року, ростом 7 вершків, не дурен собою, грамоту знає, добрий лакей, здатен бути гусаром і єгерем. А матері 55 років, вірна ключниця. Обидва мирного поводження. Ціна 1000 руб.»[128] (за книгою Євгена Понасенкова «Перша наукова історія війни 1812 року», Москва 2023)[129].

745. Поява в колонії нових областей

При наміснику колонії Павлі I Карл-Петровичі дю Нор у 1796 році до імперії додалися нові області.

У 1790 році старий поділ був таким:

Старі області: Литва (міста Могильов, Вітебськ), Лівонія (міста Ріга, Венден, Дерпт, Псков), Інгрія (Санкт-Петерсбург), Карелія (м. Рокола, район Кексхольм), Олонець (міста Олонець, Тунга), Двіна (Каргополь), Білозерськ (навколо Білого Озера), Важской (м. Петропавловськ), Устюжской (міста Устюг Великий, Яренськ, Вичегоккая), Кеврол (м. Кеврол), Мезенськ (м. Мезен), Архангел (м. Пустозерськ, Пояс Земнай), Новгород, Смоленськ, Київ, Московія, Алатирськ (міста Алатир, Сінбірск), Вологок (м. Вологда), Кайгород (м. Кайгородок), Хлинов (м. Хлинов, або Вятка), Солкамськ (м. Солекамськ), Казанське Королівство, Уфімськ Байкірзі (міста Орнебург, Уфа), Астрахань (міста Самара, Астрахань, район Великі Ногаї в гирлі ріки Яїк, район Поле або рівнини Мамая з містом Дубовка, район Калмак Торгут), Черкасія (район Кубань), Воронець (міста Борисоглебськ, Бобруйськ, Вороніж, Пензенський район, Бахмут, Ямпол), Мала Тартарія (район Мала Сервія (на північній захід від міста Кудак, або Дніпро), район Ногайські Татари (приазов’я), Крим або Таврія, район Запорізькі Козаки з містом Кудак, або Дніпро), Білогород або Ограйна (міста Орел, Білгород, Новий Оскол, Курськ, Харків, Воронець) тощо[130] (карта Роберта Вілкінсона «Росія в Європі», Лондон 1799). Азіатську частину колонії ми розглядати не будемо.

З 1796 року з’явилися нові області: Ревел, Ріга, Виборг, Інгрія міняється на просто Санкт-Петерсбург, північні області злилися в одну велику Архангел, Нова Земля, Вологда, Твер, Ярослав, Кострома, Вятка, Перм, Симбірск, Нижній Новгород, Владимир, Калуга, Тула, Рязань, Пенза, Саратів, Донські Казаки (міста Даниловка, Таганрог), Вільно (район Курляндія, міста Вільно, Пінськ), Мінськ (міста Мінськ, Острог, Брацлав біля Вінниці), Могильов, Чернігів, Новгород-Сіверськой, Орел, Курськ, Харьків, Вороніж, Єкатеринослав (міста Єкатеринослав або Дніпро, Полтава, Бахмут, Херсон, Маріуполь, Азов), Таврія (міста Мелітополь, Перекоп, Кримський півострів). Це все видно на карті Роберта Вілкінсона (Robert Wilkinson) «Росія в Європі» (Russia in Europe), виданої у 1799 році в Лондоні[131].

Такий адміністративний розподіл тримався до наступної адміністративної реформи 1802 року[132]. Ніяких офіційних «малоросій», «новоросій», «білих русій» і «чорних русій» в той час не було[133]. Ці застарілі усні «креативні» назви, на які дуже люблять вказувати сьогодні росіяни[134], з'являться ще раз ненадовго після реформи в 1843 році[235] за правління нового, цього разу вже французького намісника, Ніколя (Миколи) I, коли австрійських колонізаторів витіснять французькі.

746. Боротьба проти французької революції. Італійський полководець Сувор у 1799 році

Намісник австрійської колонії «Російської Імперії» Павло I Карл-Петрович дю Нор направив свою колоніальну армію на боротьбу проти французької революції[136]. Австрія, або Священна Римська імперія Германської нації була монархією[137]. І усілякі антимонархічні виступи в інших державах для неї були неприпустимі. Тому для придушення революційних настроїв у Франції від австрійської колонії також були відряджені каральні загони[138]. Ними керував полководець, італійський принц (зі шведським корінням) Сувор («Олександр Сувор-Римникський»)[139]. Він провів військо з мобілізованими «великоросами» та «інородцями» у 1799 році через Італію і Швейцарію. При цьому його військо називалося «русскім»[140]. В пам’ять про ці події в Швейцарії є навіть пам’ятний знак біля так званого «Чортового мосту» неподалік від високої ущелини[141]. Після бійки з противником, він залишив біля цього мосту помирати близько 300 поранених солдатів своєї армії[142], бо доля рабів з Приуралля, яких насильно або за гроші мобілізували колонізатори, цих колонізаторів не хвилює[143].

Також цей італійський принц-полководець, найнятий колонією, був відомий тим, що продавав солдатів з донських кацапів (укр. «казаків»), тобто колишньої професійної тартарської (русскої) армії для англійської армії, які направлялись для колонізації Індії[144].

747. Ліквідація автономій і введення губерній у 1801 році

Намісник австрійської колонії «Російської Імперії» Павло I Карл-Петрович дю Нор реформував адміністративний устрій колонії. Результатом такої реформи стала ліквідація поділення на автономії, замість цього лишилося лише розподілення на «губернії»[145]. Слово «губернія» походить від англійського слова «govern», яке росіяни вимовляли як «губерн», що означає «управляти»[146]. Були введені Віленська, Київська, Херсонська та інші губернії тощо. Областями залишилися тільки Білостоцька, Грузинська, Чорноморських козаків (українців), Донських кацапів («казаків», тобто тартарів), Зирянська, Башкортська, та поділення на території — Самоєдська, Остяцька, Кайбаловська, Якутська, Коряцька, Тунгуська, Чукотська, Камчатська тощо. Українська Бессарабія (південь області Буджак, або Одеської), починаючи від кримейського (українського) міста Білгород Дністровський та на південь — не входила до колонії, а перебувала разом з Молдовою і Валахією ще у «Татарській і Тюркській змішаній імперії». Також до колонії ще не входили калмики, які поки що проживають на своїх історичних територіях неподалік від Алтаю.

Колонізатори масово заселяють території колишньої Малої Тартарії (Кримеї, або «Криму», грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави) німецькими переселенцями[147]. Вони отримували від свого колоніального німецького уряду субсидії, їм безкоштовно виділялися великі наділи чорнозему (65 десятин і більше на кожну сім’ю)[148], усі німці-колоністи звільнялися від військової служби[149]. Наприкінці 1700-их років Катеринославщина, Таврія, Херсонщина вкрилися густою мережею німецьких колоній[150].

Намісника Павла I Карла-Петровича дю Нор вб'ють у віці 47 років у 1801 році і наступником стане його син Олександр I Павлович.

748. Австрійська колонія «Російська Імперія» з 1801 року. Олександр I Павлович

1801—1825 — європейський намісник Олександр I Павлович. Прийшов до влади в результаті військового перевороту і вбивства попереднього намісника[151], його батька. Він син Павла I Карл-Петровича дю Нор та француженки й німкені на ім’я Софія-Марія Доротея-Августа Луїза «Вютермбергзька» (Sophia-Marie Dorothea-Auguste Luise von Württemberg), а по-простому «Марія Федорівна»[152]. І відповідно, він онук німкені Софії-Августи Фредерики «Катерини II» «Ангальт-Цербстської та Дорнбурзької». До його імені історики (-імена) додають прізвисько «Благословенний»[153]. Звичайно, в дійсності його ніхто таким прізвиськом не називав[154]. Я дослідила наступну генеалогію Олександра I Павловича: його мати була дочкою Фрідерики Фрідріхівни, яка була дочкою прусського короля Фрідріха-Вільгельма I та Софі-Доротеї «Брауншвайзької»; а Софі-Доротея «Брауншвайзька» була рідною сестрою Георга-Августа II та дочкою майбутнього короля Британії Георга-Людвіга I Брауншвайга і Софі-Доротеї Целле; а король Георг I був сином Софі фон дер Пфальц, яка була донькою Єлизавети Стюарт, рідною онукою короля Англії Якова I Стюарта (James I of England), двоюрідною сестрою короля Британії Вільгельма III й найближчою родичкою англійської королівської родини протестантів. Через матір (яка була стара для правління) Георг I успадкував престол Британії в 1714 р.[155] Таким чином Олександр I Павлович — це нащадок у п’ятому поколінні короля Англії Якова I Стюарта та праправнук короля Британії Георга I.

За Олександра I Павловича колонія зміцнила зв'язки з Британією[156]. Солдати колонії, що набиралися з рабів («кріпаків»), продавалися в армію Британії[157]. Разом з англійцями і австрійцями колонія вступить у війну проти Франції[158], внаслідок чого на територію колонії увійдуть війська правителя Франції Наполеона Бонапарта з ним самим на чолі у 1812 році.

Після рейду французьких військ по території колонії, вирішать провести військову реформу. Внаслідок цього на західній частині колонії створять багато спеціальних «військових поселень». Одним з таких військових поселенців стане, наприклад, батько мокшанського художника Іллі Рєпіна, якого поселять в русинському містечку Чугуєво біля Харкова (колишнього Коломака). Про це розповів сам Ілля Єфимович Репін в своїй автобіографічній книзі «Далеке близьке»[159] (про цю книгу більше в пункті 786). Солдатам-поселенцям будували або роздавали будинки, де вони жили з сім’ями, займалися господарством та військовими навчаннями. Під ці дома землю відбирали у поміщиків, інколи викупом, а інколи і силою. Іноді власників домів просто насильно виселяли, виплачуючи їх 1/5 частину від вартості дому[160].

На підтримку зв’язків з англійцями у 1816 році в Російській імперії вперше створять гімн «Боже, бережи Короля»[161], яку візьмуть від Британі — копію «Боже, бережи Королеву» (God Save the Queen)[162]. Більшість російських військових маршей були створені австрійськими композиторами, наприклад «марш Преображенського полку»[163]. Одним з таких відомих австрійських композиторів і хормейстером в колонії був Антон Дьорфельдт[164].

З часом громадянам колонії дозволили виїжджати за кордон[165], у країну пустили іноземну пресу, послабили цензуру, відкрилися університети і гімназії, створили нарешті Кабінет Міністрів[166].

Вважається, що Олександр I Павлович відійшов від влади, імітувавши свою смерть у 1825 році в кримейському (українському) місті Таганрог (Мис Тагана, або укр. Соколиний мис, що сьогодні окуповане Росією).

749. Артанія (лат. Мордовія) у 1804 році. Повстання Кузьми Олексієва

1804—1810 — відбулося повстання ерзі (мордви) в Артанії (Мордовії). Почалося воно в колишній столичній Нижегородській області під супроводом Кузьми Олексієва[167], який був рабом французького поміщика Карла Сєн-Прі[168]. Селяни повстали проти рабства (так званого «кріпосництва»), відмовлялися працювати на власників, почали захоплювали адміністративні будівлі[169]. Кузьма, або Кузя став місцевим пророком, який прагнув повернути народ до язичницької віри ерзянських (лат. мордовських) предків[170]. Події відбувалися за правління європейського намісника колонії англійського, шведського й німецького походження Олександра I Павловича. Німецько-французька колоніальна влада придушила це повстання[171], але пізніше політика країни все ж трохи змінилася.

У підсумку, корінним жителям колонії дозволять звільнятися від рабства («кріпацтва») за викуп[172].

Зображення Портрет раба ерзянина (лат. мордвина) в 1860-ті роки. Це не Кузьма, але типовий ерзянин (лат. мордвин) у типовому етнічному довгому білому з червоною вишивкою одязі Терюханського району, де проходило повстання. Акварель зі зборів російського етнографічного музею

750. Червона Русь (Русь, або Мала Русь, Волинія) у 1805 році. Харківський університет

1805 — на території Червоної Русі (колишньої Русі), окупованої австрійськими колонізаторами, русинським діячем Василем Каразіним було засновано і відкрито університет в русинському місті Коломак. Колонізатори перейменували місто до цього на «Харків». Сьогодні це український Харківський національний університет імені Каразіна[173]. При університеті працювала друкарня, яка друкувала твори й книги руською (русинською, або сучасною українською) та славинською (новгородською, тобто сучасною російською) мовами. У цій друкарні вийшли книги руського (русинського) письменника Григорія Квітки-Основ’яненка «Малоросійські повісті», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»[174]. Випускником університету був колоніальний вчений французько-русинського походження (незаконнонароджений син французького дворянина і русинки)[175] Микола Костомаров. Професор університету, кримеєць (українець) Ізмаїл Срезневський започаткував записи з народних уст та наукове вивчення кримейських (українських) народних пісень та дум на історичні теми[176], перекладені руською (русинською, сучасною українською) мовою[177]. У 1830-ті роки вийшла трьома випусками його фольклорна збірка «Запорозька старовина»[178]. Сьогодні більшість кримейських пісень ми знаємо саме українською мовою.

751. Австрійська колонія «Російська Імперія» з 1805 року. Повстання в Литві (Білорусі) і Русі

1805 — Австрія (Священна Римська імперія Германської нації) та Англія вступають у військову коаліцію проти Франції[179]. Франція їм заважає тим, що хоче назавжди позбавитись монархічного устрою та стати демократичною республікою. Правителем Франції в цей час є Наполеон Бонапарт, він же й очолює одночасно Італію[180]. Австрія задіює у цій війні свою ресурсну колонію — «Російську Імперію»[181], бо це велика жива військова сила, яку можна без усілякого жалю кидати на убий та завалити ворога трупами приуральських «туземців-великоросів» задля отримання перемоги.

На окупованих колонізаторами територіях Литви (Білорусі) і Русі народ не сприймав австрійську колоніальну владу. Ще у 1806 році вони почали збирати ополчення для визвольної війни[182]. Мешканці дуже негативно відносилися до служби в імперській російській армії, та особливо щодо війни проти Франції[183]. Руси (русичі, нім. русини), литвини (білоруси) і українці (колишні кримейці, вони ж кумани, половці, або хозари) іноді здійснювали повстання[184].

Згідно з книгою Євгена Понасенкова «Перша наукова історія війни 1812 року» (м. Москва, 2023 р.), у 1808 році в 3-тій бригаді київської міліції, в якій служили українці, здійнялося повстання. Причиною став наказ про переведення ратників в рекрути та посилання на війну[185]. Австрійська колоніальна влада жорстоко це повстання придушила.

В газеті «Литовський кур’єр», 1812, №58, була стаття про українську жінку з прізвищем Начваська, з Житомирської області, що вона зі своїм ополченням, в яке може набрати 200 жінок, хотіла б приєднатися до свого чоловіка, який вже служив у польській армії проти колонії «Російської Імперії»[186].

На території колишньої Малої Тартарії (Кримейської держави, грец. Перікопи, укр. України) на цей час вже мешкало біля 300 тис. сімей переселенців з Європи, яким не так давно австрійська колоніальна влада оголосила, що ці землі — це «нова Америка, але ближча до Європи»[187]. І на ці українські землі — в «нову Америку» — масово ринули релігійні поселенці різних національностей: греки, серби, болгари, молдавани — ті, які вважали себе релігійно переслідуваними або бідними[189]. Також масово заселилися чехи, німці, швейцарці, які сповідували християнську релігію євангелістського («протестантського») обряду. Також масово селилися сім’ї колонізаторів — здебільшого німців і австрійців та зовсім небагато французів й італійців.

Колонізатори розпочинають переселення своїх власних націй у нові колонії. Масово їдуть німці на родючі землі колишніх хозарів (українців) та колишніх аланів (русскіх). Їдуть правителі та академіки на північ на землі іжорів. Англійці селяться навколо рудників, вугільних шахт та розливів нафти у Сибірії та у Кавказьких горах[190]. Французи займають керівні посади в регіонах, містах та селах та отримують маєтки у довічні користування[191]. У великій кількості приїжджають інженери, архітектори, підрядники, політики, вчені, вчителі, полководці, генерали, офіцери, промисловці, фабриканти та наглядачі. Будуються залізниці, фабрики, розробляються каменоломні та лісоповали, починають працювати університети та академії, створюються гімназії та реальні училища. Все управління колонією та провінціями зосереджено у руках західних європейців. Усі багатства (руда, вугілля, нафта, мідь, самоцвіти, мармур, граніт, глина, пісок, гіпс, деревина) вивозяться у західну Європу. Наприклад, розробка нафти почалася на Кавказі з 1846 року[192]. Місцеве населення колонії насильно забирають на вічну війну до російської армії[193], для завоювання все нових територій.

Карта 24-01. «Атлас поселення євангелічних та лютеранських спільнот» (Академія Наук, Петербург 1855) — повна карта колоній в Катеринославській та Таврійській провінціях в Україні

Опис карти 24-01: повна карта колоній в Катеринославській та Таврійській провінціях. Атлас поселення євангелічних та лютеранських спільнот. Академія Наук, м. Петербург, 1855 р. Як бачимо, території Російської імперії навіть офіційно називалися колоніями. І на колонізовані землі Малої Тартарії (колишньої Хозарії, Куманії, або Кримеї, або «Криму», грец. Перікопи, укр. України), правителі Російської імперії розселяли німців. Рожевим кольором обведені євангелико-лютеранські поселення, жовтим — латинські («римо-католицькі», або просто «католицькі»), блакитним — менонітські, фіолетовим — баптистські (нім. pietisten). Джерело цієї мапи, як і багатьох інших в цій книзі — Cartography associated David Rumsey collection

Ставлення більшості цих мігрантів до війни 1812 року проти Франції буде байдужим[194]. Але небайдужим виявиться ставлення до участі у цієї війни з боку кавказьких народів, чиї землі контролювалися англійськими колоністами. В ці роки кавказці проголосять Російській імперії «джихад», тобто священну війну[195].

752. Війна проти Франції

Наполеон Бонапарт в цей час, після перемоги революції та повалення монархічного устрою, будував свою французьку імперію. Його було проголошено у 1804 році імператором Франції, церемонія пройшла в латинському («римо-католицькому», або просто «католицькому») соборі «Нотр Дам» (Соборі Паризької Богоматері)[196]. Він поставив на меті допомогу сусіднім країнам у поваленні монархій Священної Римської імперії Германської нації[197]. На протидію цьому провідні країни Священної Римської імперії Германської нації (це Англія і Австрія) та її колонія «Російська імперія» створили військову коаліцію, яку закріпили в жовтні 1804 році Декларацією о спільних діях[198]. У цій декларації вони по суті розділили між собою території Голландії, Швейцарії та Італії, які усі на той момент перебували під французьким захистом[199].

Наполеону вдалося допомогти сусідній Італії вийти з-під контролю з боку Священної Римської імперії Германської нації, після чого він в травні 1805 року став зватися ще й імператором Італії[200], а не тільки Франції. І далі він хотів заблокувати англійський флот в Ла-Манші — в проливі між Францією та Англією. Але отримав від Англії міцну відсіч. Відбулося це наступним чином. Французька флотилія, взяв собі в союзники іспанську, хотіла вийти в Атлантичний океан із Середземного моря, щоб направитися до протоки Ла-Манш і висадитися в Англії. Але на виході з моря їх вже зустрів англійський флот під командуванням адмірала лорда Нельсона[201]. Під час Трафальгарського морського бою, який пройшов між французами та англійцями в жовтні 1805 року біля іспанського мису Трафальгар в Атлантичному океані (розташований трохи на захід від Гібралтару на півдні Іспанії), флотилія французів і іспанців була розбита. Адмірал Нельсон, який перебував на кораблі «Вікторія», під час цього бою загинув, згодом він став національним героєм в Англії[202].

1805 — трохи пізніше цьогоріч в грудні на території Чехії, яка перебувала в складі Священної Римської імперії Германської нації, відбулася відома битва під містечком Славков (колишній Аустерліц)[203]. Сьогодні цей бій більш прийнято називати «битва під Аустерліцом». Французи у цій битві перемогли[204].

Австрія виставила проти французів свої війська та війська своєї колонії «Російської Імперії», намісником в якій в цей час був Олександр I Павлович, німецько-англійського походження, а саму російську армію армію очолював тартарський (русскій, або аланський) фельдмаршал Михайло Голеніщєв-Кутузов[205].

Цей фельдмаршал є кровним нащадком Куттуза — двоюрідного брата (по матері) великого хана Алланії (Сара Орди, укр. Золотої Країни, майбутньої Росії) Берке I Джучійовича[206], засновника міста Беркімам («Сара-Берке», сучасної Самари). Пізніше його підвищать до головнокомандувача. Саме Кутузов впровадив в російській армії ідею «загороджувальних загонів» (рос. заградотрядів)[207], коли солдати стріляли в своїх же, бо в російській багатонаціональній армії, забраної з усієї колонії, було дуже багато дезертирів.

Армія росіян, як завжди, складалася з насильно мобілізованих мокшей, ерзян (лат. мордви), русів (русичів, або русинів), українців (кримейців, або куманів, половців, хозарів), інших націй, а також з контрактників, тобто кацапів («укр. «казаків»). Для війни проти армії Наполеона Бонапарта колонізатори набрали мобілізованих по всій колонії. На війну забирали насильно. Людей забирали хворих, інвалідів, навіть з психіатричних лікарень, тюрем, через що військо частково перетворювалося в військо мародерів та насильників[208]. На території колишньої Малої Тартарії (України, або Кримеї, «Криму», Куманії, Хозарії) мобілізували 20 тисяч козаків, тобто українських контрактників[209]. Уряд обіцяв солдатам виплачувати грошову винагороду і компенсацію, але не виконав свою обіцянку в повній мірі[210].

753. Розпад Священної Римської імперії Германської нації

1806 — в цьому році розпадається Священна Римська імперія Германської нації[211]. Це сталося після того, як низка прирейнських князівств (розташованих вздовж річки Рейн) відкололася від імперії[212]. Після цього вони створили Рейнську конфедерацію, стали на бік Франції й почали підтримувати французьке військо, надаючи йому свої солдат[213]. Під тиском Наполеона останній імператор Франциск II Леопольдович зрікся своєї влади, на цьому імперія закінчила своє існування. Цей же Франциск II Леопольдович через декілька років, у 1815 році, стане першим президентом нового державного утворення — Германської конфедерації, що виникне на місці старої імперії[214]. Але ще до цього моменту французьку наполеонівську імперію вже буде розгромлено Австрією, Прусією і Англією[215].

754. Французькі колонії

В ці часи в колоніях європейців по всьому світу проходили війни між самими європейцями за розподілом сфер впливу. Наприклад, Франція мала також колонії і в Північній Америці[216]. Французи контролювали землі в сучасній Канаді, в центральній частині сучасних Сполучених Штатів Америки. Також французи мали колонії в Африці, Індії, на Карибських островах (Гаїті, Домініка), Маршаллових островах (Маврикій, Реюньйон)[217]. Деякі землі вони купили у іспанців[218], деякі землі вони самі продали американцям[219], деякі території вони втратили у війнах з Англією[220], деякі відбирали у голландців[221].

У 1803 році, наприклад, Франція продала Сполученим Штатам Америки свої території, де сьогодні розташовані штати Акранзас, Міссурі, Айова, Оклахома, Канзас, Південна та Північна Дакоти, Монтана, частково Техас, Колорадо, Луїзіана. Усі ці землі називалися тоді однією спільною назвою — «Луїзіана»[222].

Нагадаю, що в Російській імперії (це була європейська колоніальна альтернатива Америці) уся територія Московії (країни мокшей) та південні від Московії землі Донських кацапів (укр. «казаків») були під контролем французьких колонізаторів. Пізніше французи, які жили в Російській імперії, контролювали також Аляску — західно-північну територію в Північній Америці[223]. Тобто, сучасні русскіє (тартари, колишні золотоординці) до Аляски не мали жодного відношення — то були колонії французів, які вони самі ж продали пізніше англійцям[224]. Договір продажу Аляски був складений французькою і англійською мовами[225].

Усюди в Московії були у великій кількості французькі маєтки, чиновники, службовці і військові гарнізони[226]. В Москві та сусідніх регіонах сім’ї французів сповідували латинське християнство* («римо-католицтво», або просто «католицтво»)[227]. Уся еліта розмовляла рідною їм французькою мовою[228]. Це було тоді як сучасна провінція Квебек у Канаді — майже окрема французькомовна держава в єдиній колонії. Пізніше російські історики (-імена), щоб пояснити цей факт, будуть говорити, що французька мова була просто в моді[229], тому її усі масово вчили з нуля від захоплення французькою культурою[230].

755. Російська влада підпалює русинські міста на території колишньої Русі

1811 — Російська імперія готувалася до війни. Влада хотіла підняти патріотизм населення своєї колонії, й тому вигадала зовнішнього ворога[231]. Було вирішено підпалити міста та вчинити безлад на території Русі і України, й потім за допомогою пропаганди створити картину, нібито це зробили французькі агенти, щоб нашкодити росіянам[232].

Згідно з книгою Євгена Понасенкова «Перша наукова історія війни 1812 року» (виданої в Москві у 2023 р.)[233], вогонь спалахнув 9 червня в місті Києві в районі Поділ. Одночасно відбулися підпали в інших районах. Свідок тих подій фольклорист та історик Микола Васильович Закревський писав: «Жах обійняв жителів, коли вони майже в один час почули з усіх дзвонів нещасну звістку і тоді ж побачили страшний вогонь у чотирьох чи п’яти протилежних сторонах міста, куди бігти? Кому допомагати? Кожен звернувся до свого житла... Тоді було спекотне і сухе літо, отже дерев’яні покрівлі будинків легко спалахували від падаючих іскор, посилене полум’я порушило рівновагу атмосфери і справило бурю, яка розносила іскри і головні на найбільший простір і поширювала пожежу. Так протягом трьох годин Києво-Поділ представився вогненним морем. Хто не встиг завчасно врятуватися, бігаючи тісними вулицями, не міг уже знайти вихід і став жертвою лютої стихії. Багато хто загинув у льохах або в церквах; так кілька черниць, сподіваючись знайти притулок у великій церкві Флорівського монастиря, задихнулися від диму... До жахів розлюченої стихії незабаром приєдналися жахи грабежу та насильства. Двір наш, що був на вулиці, званій Чорний Бруд, був наповнений безліччю солдатів і черню в лахмітті. Ці вандали здавалися дуже стурбованими, вони відбивали замки у наших комор, виносили в банках варення і тут же їли, виймаючи руками, а посуд у бійці розбивали; те саме було з напоями, — словом, за кілька хвилин комора і льох спорожніли»[234].

З три дні вогонь знищив 3 тис. домів, 12 церков, 3 монастирі. Місто потрібно було відбудовувати заново. Київ пізніше перебудували за європейською системою з плануванням прямих вулиць. Розбудовою керував шотландський архітектор та інженер Вільям Гесте (William Hastie, або «Василій Іванович»), архітектурні рішення якого використовувалися у всіх містах колонії «Російської Імперії»[235].

Підпали відбулися в містечках Бердичів, Житомир, Тульчин, Острог, Дубно. Це були навмисні підпали, влаштовані російськими військами, щоб залякати місцеве населення, «патріотизм якого викликав сумніви в Санкт-Петербурзі». Таких висновків дійшли у своїх працях історики О. Левицький та О. Захарчук. Намісник колонії Олександр I Павлович хотів розпалити ненависть до «ворожих диверсантів», вигадати небезпеку. Також цим відволікалася увага населення від збіднення колонії, яке було викликано тим, що колонія в 1810 році приєдналася до економічної блокади Англії, яку влаштували європейські країни[236]. Англійські товари, які звозилися з колоній та доставлялися усюди контрабандою, переповнили ринки європейських держав. Блокадою хотіли спинити цей потік товарів, але для Російської імперії, яка сама нічого не виробляла, це стало причиною ускладнення економічного стану через недобір митних зборів, зменшення торгового обігу, падіння курсу рубля, що призвело до надлишкової емісії (масового невиправданого друкування паперових грошей) та збіднення населення.

Також країна була ослаблена постійними загарбницькими війнами, які вела проти усіх сусідніх держав, наприклад, колонія поглинула в себе: Грузію у 1801—1804 рр.[237], Азербайджан[238], Дагестан (укр. «Країну горців»)[239], воювала проти перських націй у 1804—1813 рр.[240], окупувала Фінляндію у 1808—1809 р.[241], Бесарабію у 1812 р.[242], захопила східні польські території[243].

756. Наполеон звільняє колишню Республіку (пол. Речпосполіту) та жене колоніальну армію до Москви у 1812 році

1812 — влітку цього року армія Франції, яка до цього ще у 1806 році вступила у військову коаліцію з Польщею, пішла на східні території Польщі (або «Варшавського герцогства»), щоб допомогти полякам звільнити їх від австрійських колонізаторів (тобто від «Російської Імперії»). Столиця Польщі Варшава при цьому залишалася вільною, як і міста Сандомир, Замостя, Люблін, Львів і Краків[244]. Спільною армією французів, поляків, литвинів (білорусів) і русів (русичів, або русинів) було швидко звільнено литвинське (білоруське) місто Вільно (сучасний Вільнюс), а також русинське місто Смоленськ, після чого там стала гарнізоном французька армія[245]. Це зайняло не більше місяця. Військами поляків і русів керував головнокомандуючий Варшавського Герцогства Йосип-Антін (Юзеф-Антоній) «Понятовський» Анджейович[246] (про нього зазначено в пункті 733). Російські загони очолювали Петро Іванович Багратіон[247] (грузинського походження) та Майкл-Андреас Барклай де Толлі[248] (шотландського походження), який був міністром Міністерства війни в Російській імперії[249].

Літви (білоруси) та руси (русичі, або русини) масово раділи звільненню та вітали наполеонівську армію, годували французьких солдат та коней[250]. Про це і писав командир 7-го піхотного корпуса колоніальної російської армії М. Раєвський: «Я боюся прокламацій, щоб не дав Наполеон вольностей народу, боюся в нашому краю внутрішніх хвилювань» (з книги Євгена Понасенкова «Перша наукова історія війни 1812 року», м. Москва, 2023 р.)[251]. Тобто, австрійська влада в приуральській колонії хвилювалася, що Наполеон звільнить місцеві народи.

Місцеві народи об’єднувалися в ополчення проти колоніальної влади. Їхні загони, в яких бувало іноді по 500 чоловік, грабували і руйнували маєтки намісників та колаборантів, які слугували Російській імперії, а також забирали у поміщиків хліб[252]. Проти них колоніальна влада висилала каральні загони, яким іноді вдавалося придушувати ці повстання. Виступи латишів у Ризькій губернії, жемайтів (сучасних литовців) в Самогетії (сучасній Литві), псковичів у Псковській губернії були придушені загонами генерала Вітгенштейна[253]. Проти виступу русів (русичів, або русинів) у Смоленській, Полоцькій, Вітебській губерніях тощо, вислали загони майора Шонгофа та московського драгунського полку поручика Квятковського[254].

Спільні війська врешті-решт вигнали російську армію з територій колишньої Республіки (пол. Речпосполіти), в які входили колись, як пам’ятаємо, Польща, Русь та Литва (Білорусь). Далі французи за допомогою русинської й української повстанських армій почали тіснити австрійських колонізаторів з території Русі ще більш на схід. Колоніальні російські війська тікали, а французькі, польські і українські війська їх наздоганяли — усі рухалися в напрямку країни вепсів (Двіни) та країни мокшей (Московії). Багатьох російських військовополонених французи відправляли до Франції, а деяких взагалі відпускали[255].

Народні хвилювання одночасно поширилися і на інші колонізовані народи. Наприклад піднялося мокшанське ополчення проти колонізаторів і поміщиків у містечку Волоколамськ (Московська область)[256]. Там мокші підіймалися цілими селами. Цей антиколоніальний і антифеодальний настрій перекинувся і на вепсів у Вологодській губернії[257], на ерзян (лат. мордву) у Нижегородській губернії[258], а також на кипчаків — волзьких булгарів в Казанській губернії[259], башкортів в Оренбурзькій губернії[260], русскіх (тартарів, або «надволзьких татар», колишніх аланів) в Самарській і Тамбовській губерніях[261] тощо. Таким чином, уся австрійська колонія «Російська Імперія» стала охоплена найсправжнісінькою національно-визвольною війною корінних народів проти колоніальної, або так званої «російської» влади[262].

757. Росіяни знищують усі поселення, які залишають

Залишаючи Смоленськ, російські генерали надали наказ підпалити місто та міст[263]. Солдати Наполеона взялися гасити пожежу, а сам Наполеон власноруч надавав допомогу місцевим мешканцям. Одній з потерпілих сімей Наполеон подарував 1000 франків та дозволив назвати дитину свою честь (з книги Євгена Понасенкова «Перша наукова історія війни 1812 року», м. Москва, 2023 р.)[264].

Колоніальна російська армія дуже швидко відступала в сторону Москви, руйнуючи при цьому усі містечка русів і мокшей, а також росіяни знищували усю інфраструктуру на території Русі та Московії. Про геноцид місцевих народів з боку колоніальних офіцерів та їхньої ординської армії солдат писали багато свідків (-імена). Наприклад, ад'ютант Кутузова А. Михайловський-Данілевський писав: «Ми не бачили ні одного вечора, в який би не бачили по заході сонця зареві спалених міст та селищ. Поміщики, перебуваючи часто серед військових, дивилися здалеку на знищення спадку своїх предків»[265]. Литовська (тобто ще недавно російська) преса у газеті «Литовський Кур'єр» №83 писала: «Відомості, отримані з Вязьми, повідомляють, що Велика армія (тобто армія французів, поляків і русів), переслідуючи супротивника, знаходить села та міста зовсім спустошеними. Русскіє забирають із собою не тільки стада і худобу, а також і селян та городян, а хлібні магазини спалюють. Такий спосіб, притаманний варварам, свідчить з одного боку про нездатність русскімі вести війну загально прийнятими методами, а з іншого боку — вказує на те, що русскіє не можуть утриматися при стрімкому русі переможців»[266].

Саме ці прийоми використає радянська армія СРСР за наказом Сталіна №0428 від 17 листопада 1941 року — «руйнувати та спалювали вщент усі населенні пункти в тилу німецьких військ, для цього використовувати авіацію, артилерійський та мінометний вогонь, загони розвідників, лижників, партизанські диверсійні групи із пляшками із запалюючою сумішшю, гранатами»[267]. Точнісінько так поводяться і сьогодні російські ординські війська, що знову напали на Україну у 2014 році.

758. Пропаганда того часу

Таке звільнення армією Наполеона та союзницькою армією поляків і русів (рос. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) територій колишньої Республіки від російських окупантів російські історики (-імена) називають пропагандистським терміном «вторгнення Наполеона в Росію»[268].

Пропаганда того часу також була на високому рівні. Саме на ній й вчилися сучасні російські пропагандисти, які за пару сотень років розвивали в собі вміння брехати, вислужуватися перед владою, вигадувати патетичні тексти. Одним з таких пропагандистів того часу був Сергій Глінка, а також генерал-губернатор Москви Федір Ростопчин. За думкою історика Євгена Понасенкова, діяльність Глінки того часу можна порівняти було б з діяльністю Проханова цього часу[269].

За думкою Сегюра, ад’ютанта Наполеона, «російське командування, виключно брехнею спонукало російську армію та російський народ до війни, користуючись їхнім невіглаством та незнанням справжніх причин»[270]. Але сьогодні ми бачимо, що в часи розвиненого Інтернету, доступу до різноманітних засобів масової інформації різних країн, російське населення чудово розуміє причини війни, яку воно розв'язало проти Русі-України (сучасної України). Але це населення (народ Росії) все одно підтримує цю загарбницьку війну з метою захоплення чужих територій та ресурсів сусідньої держави (які самому населенню Росії нічим в покращенні їхнього життя не допоможуть).

Одразу на початку війни проти Наполеона на території Російської імперії влада в особі намісника Олександра I Павловича дала завдання написати Маніфест до народу, і закликом про захист Батьківщини[271]. Цей маніфест було написано німецькою, частково французькою мовами, а потім перекладено російською[272]. В тому, що керівники, представники влади писали, говорили та управляли німецькою — нема нічого дивного, це ще раз підтверджує, що це була ворожа колоніальна влада. Про те, що влада «наскрізь німецька»[273]Герцен писав у своїх листах і записках «Про розвиток революційних ідей в Росії» Олександр Герцен (французькою мовою, був також німецького походження за матір'ю). Відбувалося написання Маніфесту на території колишньої Республіки в маленькому готелі, який належав сім’ї людичей[274]. Маніфест та пропаганда закликали народ Росії піднятися на «вітчизняну» війну. В реальності, згідно з газетою «Литовський Кур'єр» №79 від 21 вересня 1812 року: «Багато говорилося про ополчення, яке сформував російський уряд, а в дійсності він ледве зміг зібрати декілька тисяч селян. Частина з них взята нами в полон. Вони розповідають, що їх зганяли як стадо худоби. Попри всі намагання надихнути цих напівварварів, в них не вдалося пробудити відчуття патріотизму. Усюди вони кидають пики, якими їх озброїли, та просять дозволити їм розійтися по домівкам»[275].

759. Кутузова «обирають» русскім головнокомандуючим

Головнокомандуючим російської армії тоді вже став Михайло Голеніщєв-Кутузов. Спочатку його посада звалася «фельдмаршал» (Field Marshal), що перекладається як «командувач польової кавалерії», де німецьке слово «фельд» означає «поле», а старе французьке «маршал» — «старший конюх»[276]. Але пізніше влада вирішила, що на посаду головнокомандуючого потрібно обрати не німця, не австрійця, не шотландця, а русского, тобто місцевого, якого б народ вважав «своїм». Ось тоді вибір і пав на фельдмаршала Михайла Іларіоновича Голеніщева-Кутузова, бо він був нащадком ординських ханів, тобто тартарином (аланом, сараценом) за національністю. А ми вже знаємо, що усі тартари (колишні алани, вони ж сарацени, або «золоті ординці») офіційно змінили назву своєї нації на «русскіє» — тобто Кутузов став етнічним русскім. Про його коріння було згадано у пункті 252 цієї книги. Його мати виходила з ординського роду Беклемишових («Бедринських») («беклемиш» кипчацькими мовами означає «охоронець»), а батько — з родичів великого хана Берке I Джучійовича[277]. Окрім русского (тобто тартарського, або аланського) коріння, він можливо мав голландське, іспанське тощо[278]. Володів французькою мовою, якою і спілкувався з царем Олександром I Павловичем[279].

Обрали Кутузова в серпні на засіданні Надзвичайного комітету, в який входили сановники колоніального намісника (царя) Олександра I Павловича: вихователь царя М. Салтиков, князь П. Лопухін, граф В. Кочубей, генерал піхоти Вязьмітінов, міністр поліції Балашов[280]. Вони, за вказівкою царя, і «обрали» Кутузова головнокомандувачем. Про це призначення Кутузову повідомив сам цар, запросивши його у свою резиденцію на Кам’яному острові в столиці колонії місті Санкт-Петерсбурзі (колишньому іжорському місті Orescack «Орешек»). На цей момент Кутузову було 65 років, і пересувався він вже не на коні, а у кареті. Він був масоном (тобто входив до масонської ложи)[281], як і більшість чиновників Російської імперії[282], а також цілком офіційно був власником більше 6 тис. рабів (тобто в його власність входили ціли поселення)[283], був військовим злочинцем, самодуром та педофілом[284].

760. Битва на річці Мокша в селищі Бородино

Армія французів, поляків і русів йшли далі на схід в напрямку Москви. На річці Москва (колишня Мокша) в поселенні Бородино вони розбили австрійські колоніальні війська колонії «Російської Імперії», якими керував Кутузов[285]. Перед цим боєм Кутузов вирішив підняти бойовий дух мобілізованих неграмотних солдатів, для цього провів релігійний молебен (що дуже висміювалося французькою стороною[286]) з використанням копії ікони Божої Матері, вивезеної з русинського міста Смоленська з надбрамної церкви Різдва Богородиці Смоленського кремля[287]. В самій Москві ж також провели в цей час релігійну ходу в з використанням вже оригіналу цієї ж ікони[288]. Але битва була російською армією програна і вже дуже скоро Наполеон та його армія увійшли в мокшанську столицю — місто Москву (колишній Перум)[289].

Слід звернути увагу на те, що Москва не була столицею Російської імперії, бо столицею був на той час Санкт-Петерсбург, або колишній Орешек (лат. Orescack) — перша столиця колишньої фінської держави Інгрії (Інгерманландії, або Європи). Про це написано в пунктах 476, 603. Неподалік була розташована однойменна фортеця «Ореша» (рос. Орешек, укр. Горішок) на острові на витоку Неви. Колишня Московія ж (тобто країна мокшей) перебувала під керівництвом французьких колонізаторів (такий собі європейський Квебек), хоча загально адміністративно одночасно входила до складу усієї колонії. Військові загони, які воювали на території Московії, також очолювалися офіцерами французького походження. Для істориків не є секретом, що усі — і Кутузов, і армія Наполеона, і офіцери Російської імперії в Московії — усі між собою розмовляли французькою мовою[290], та іноді німецькою. Прості мобілізовані солдати та контрактники (контрактників називали кацапами, укр. «казаками») були безграмотними, і вміли розмовляти погано славинською (новгородською, або російською) мовою, яку пару класів вивчали при церквах[291], та, звичайно ж, володіли власною рідною мовою.

761. Французький гарнізон в Москві

Допожежна мокшанська столиця Москва, яка вже багато років перебувала під французькою колонізацією, являла собою цікаве місто. За книгою Євгена Понасенкова «Перша наукова історія війни 1812 року» (м. Москва, 2023 р.) Москва виглядала як велика азіатська дєрєвня (укр. село) з низькими дерев’яними будівлями, на яку «як з небес зійшли особняки та палаци європейського зразка, а в її центрі була розташована фортеця в стилі середньовічної італійської Ломбардії (тобто Кремль)»[292]. Центральна вулиця була переповнена французькими магазинами, майстернями і театрами. Продавалася французька водка (укр. горілка), яка вважалася еталоном. В книжкових магазинах рекламувалися посібники з вивчення французької мови (автор Матвій Блемер, м. Москва, 1812 р., типографія Решетнікова), німецької та інших європейських мов, Оракул гадальний, Астролог датського астронома Тихобраге, Соннік (1811 р., ціна 2 рубля 50 копійок), Брюсов календар і місяцеслов християнський на 200 років, Ігрище на святках комедія в 1-ну дію, Еротичні вірші російського сочінєнія на англійському папері, Гамлет трагедія в 5-ти діях, тощо.

В підмосковних усадьбах, що були не так давно збудовані за європейською архітектурою 1700-их років, було багато предметів європейського мистецтва, ампірні свічники і вази, шкіряні книжкові палітурки, фарфор стилю англійського регентства, англійські тонкі рюмки з кольоровою філігранню в ніжці, сервізи з гарднеровського і мейсенського фарфору, гравюри епохи барокко, мініатюри із слонової кістки тощо. В своїх маєтках французька еліта будувала собі галереї, каміни, танцювальні зали, вішала величезні кришталеві люстри з позолотою. Серед місцевих французів, які вже давно жили у своїй колонії і вважали її своєю русскою Батьківщиною, ходили чутки, що Наполеон йде до них у Московію, щоб надати «вольність» від монархів.

Місцеве ж населення було дуже диким за своїм розвитком, навколо них жили французи, австрійці, німці. А коли в місто зайшла армія Наполеона, то місцевий народ (примітка: тобто мокши, тартари) стовпився на майданах і довго сперечався — чи це зайшли союзники англійці та шведи, що прийшли захистити Москву, «алі хто ще». Про наполеонівських солдатів серед мокшей ходили чутки, що «в них бог — це чурбан Умнік, якого вони раболепно слухаються, що в них мідний лоб та залізне тіло, від якого як від стіни горох, відскакують кулі, а штики і шаблі ламаються, як лучини»[293]. Коли процесія Наполеона увійшла у місто, то ніяких боїв не було. Солдати російської армії були п’яними або розбіглися. Ад’ютанти Наполеона кидали у натовпи срібні монети і кричали «віват імператор». Москвичі ловили ці монети, і також кричали «віват імператор».

Уся австрійська, німецька, частково французька колоніальна еліта, офіцери, службовці і дворяни австрійської колонії «Російської Імперії», так звані «русаки»[294], які базувалися у колишній Московії, спішно покидали Москву. Термін «русак» зберігся і досі, ним сьогодні, як і раніше, називають німців, які жили в Російській імперії. Головним генерал-губернатором в Москві був намісник австрійців Федір Ростопчин, який був частково мокшанського походження. Він втік, прихопивши із собою шкатулку із коштовностями. З ними тікали і русскіє (тартарські, тобто «надволзькотатарські») і навіть мокшанські колаборанти, а також деякі французькі сім’ї. При цьому за наказом російських генералів втікачі підпалили місто, бо їм цього чужого для них мокшанського міста було не жаль. Після пожежі згоріло три чверті Москви[295]. В місті на той час проживало 270 тис. жителів[296].

Наполеон оселився в Кремлі і працював по розбудові вільної від монархів колонії Франції в Московії. Нова влада Наполеона створила в місті мерію, або «муніципалітет». Першим мером був призначений купець Находкін[297]. В склад головних чиновників мерії увійшли інтендант барон Жан-Батист Лессеп, купець Дюлон та лектор французької мови в Московському університеті Віллерс. Була поліпшена поштова служба, налагоджена більш швидка система доставки листів — з Парижу листи йшли до Москви 18 днів. Італійський (неаполітанський) архітектор Джузеппе Бовє (Giuseppe Bova) створив план відновлення і розбудови Москви. Він спроєктував нові «Торгові ряди» в стилі французького ампіру, провів повну реконструкцію Червоної (мокш. Крьознявої, укр. Хрещатої) площі, було засипано рів навколо Кремля, закладений Олександровський сад, збудований Манєж, створена Театральна площа, збудована Градська лікарня, Триумфальні ворота у Тверській заставі, церкви в стилі європейського класицизму[298].

Армія Наполеона Бонапарта ще залишалася в Москві, але там не було їжі, інфраструктури, не вистачало приміщень. Крім того, в цей час антифранцузька коаліція увійшла в Іспанію[299]. Тому через два місяці армія Наполеона з ним самим залишила місто і вирушила назад до Західної Європи. В місто одразу ж повернулася стара влада[300], на чолі з тим самим Федором Ростопчиним.

762. Австрійська колонія «Російська Імперія» знову захоплює вже вільні території Червоної Русі, Литви (Білорусі), Польщі у 1813—1814 рр.

У листопаді 1812 року, йдучи назад до Парижа, французькі війська забирали свої гарнізони із вже звільнених від Російської імперії земель Русі і Литви. Єдиним ворогом французів був холод і голод. Бідне населення Литви (Білорусі) і Червоної Русі (Русі) при всьому бажанні не могло прокормити солдатів ті їхніх коней. Російська армія війська Наполеона не переслідувала і не турбувала, ніяких боїв взагалі не велося. Це ясно з мемуарів військового Генріха фон Фосслера, який жодного разу не згадав при поверненні до Парижу про російську армію, а писав тільки про відсутність тепла та житла, про розірваний одяг і взуття, та відморожування кінцівок[301]. Навколо французьких привалів нишпорили іноді загони русскіх кацапів (укр. «казаків», тобто військових найманців), шукаючи, який одяг або їжу можна вкрасти, але це не була організована російська армія.

Поверталися французи через територію Литви (сучасною Білорусі). У селян Борисовського району на річці Березина була власна легенда, за якою Наполеон залишив в одній з церков міста Борисів свою шапку та рукавиці. І містяни вірили, що «коли він повернеться у місто за своїми шапкою та рукавицями, то й звільнить наш край від москаля»[302]. Цей переказ пройшов крізь сторіччя і виразився в п’єсі білоруського «пісняра» Янка Купали «Павлінка»[303].

У грудні 1812 року колоніальна російська армія вторглася у вільні вже країни Литву (або Білорусь), Червону Русь (Русь), які в цей період вже встигли оголосити про свій суверенітет[304]. Російська армія теж потерпала від голоду, морозів, багато російських солдатів загинуло або було обморожено, але це не хвилювало офіцерів. Простий мобілізований російський народ колонізатори (офіцери і господа) використовували як гарматне м’ясо, їх гнали натовпами, не зважаючи на великі втрати. Завдяки такому величезному слухняному людському ресурсу колонізатори змогли окупувати Польщу[305], після чого поставили там своїх намісників та карателів.

Далі російська колоніальна армія перейшла кордон Польщі та попрямувала далі до Німеччини, через яку проходили майже рік. Одяг солдат зносився, тому вони знімали одяг з померлих французів, однополчан, куталися у ганчір’я, відбирали одяг у цивільних та надягали на себе дамське хутро. В 1813 році гине Кутузов, чи то від хвороби, чи від отруєння[306]. Російська армія разом з прусською, англійською, шведською та австрійською виграли битви під Дрезденом, Лейпцигом і тіснили війська французів у Францію[307].

1814 — російська армія у цьому своєму комічному одязі в дамському хутрі та лохміттях вступила до Парижу. Там русскіє офіцери кинулися на ринках продавати своє майно — еполети, нагородні знаки, медалі, екіпірування, шаблі, а також багато офіцерів почали замовляти собі новий одяг в місцевих кравців[308]. Багато простих солдатів (мокшей, тартарів, ерзян, русів, ногайців тощо) повтікали і стали найматися на французькі підприємства та ферми в якості робочої сили[309].

Зображення Тартарські (русскіє, або аланські, сараценські) кацапи (укр. «казаки») на вулиці Парижу у 1814 році. Джерело з Вікіпедії в Інтернеті, картина з книги ...[310], є суспільним надбанням

В квітні Наполеон відрікся від влади і поїхав на острів Ельба[311], який отримав у своє володіння[312]. Через рік він повернувся, зібрав армію і продовжив боротьбу за владу, після чого увійшов до Парижа, де знову зайняв трон[313]. Але проти нього вирушили з’єднані армії Англії, Голландії, Пруссії, Австрії та її колонії «Російської Імперії». Проти них відбулася битва у 1815 році під містечком Ватерлоо в Бельгії, під час якої армія Наполеона була розгромлена. Франція повернулася до монархії, і її правителем став представник роду Бурбонів. Сам Наполеон Бонапарт був зісланий на острів Святої Єлени, де прожив до смерті[314].

763. Території Червоної Русі (Русі) з 1814 року. Війна Устима Кармелюка

1814—1835 — на території колишньої Русі, яка тепер носила назву Червона Русь, піднявся визвольний рух. Як пам’ятаємо, з «Пакту і конституцій» Пилипа Степановича Орлика (1710 р.), самі українці (козаки) стали називати зайняті ними землі центральної Русі терміном «Мала Русь» (тому що це була тільки частина Русі), а місцевих русів відповідно — «малоросами».

Українці (козаки, запорожці, колишні кримейці, степовики, кумани, половці, або хозари, вони ж «хахли») більшою частиною були вже християнами[315] («православними», як і руси), і тому часто мали спільні шлюби з русами. В цих змішаних шлюбах народжувалися діти, які мали вже як кипчацьке, так і слов’янське коріння. Спільно українці і руси намагалися звільнити свої країни від російської колоніальної окупації.

Повстання розпочалося в Подольській губернії (Вінницька, колишня Брацлавська, або Бреславська область) і переросло у постійну локальну визвольну війну українців (колишніх кримейців) і русів (рос. русичів, нім. русинів, англ. рутенів, або «малоросів») проти австрійських і німецьких колонізаторів. Тривала війна за незалежність 23 роки. Керівником повстанців був Устим Якимович Кармелюк. Він походив з сім’ї рабів, дезертував з колоніальної армії і зібрав власні загони. Його декілька разів ловила колоніальна влада, відправляла на каторгу до Сибірії, звідки він кожного разу втікав і повертався назад[316]. В загони Устима Кармелюка, окрім русинів, вступали і поляки, і людичі (лютичі, люди, юди, біл. «жиди», рос. «євреї»), і українці (козаки, кримейці, «хахли», колишні кумани, хозари). Всього він підняв на боротьбу близько 20 тис. осіб[317]. За легендами Устим Кармелюк вважався відьмаком і що його можна було вбити тільки спеціальною срібною кулею[318].

Військові загони українських і русинських повстанців врешті-решт були придушені каральними російськими колоніальними військами, якими керували австрійські і німецькі офіцери[319]. Кармелюка було вбито, і тіло його окупанти ще довго возили по селам, щоб залякувати корінних мешканців[320]. Боротьба загонів Кармелюка за свободу проти австрійських, німецьких окупантів-колонізаторів схожа на боротьбу так званих «бандерівців» у середині 1900-их років проти тартаро-мокшанських (русско-московських) колонізаторів.

1816 — цього ж року стала відомою діяльність руського (русинського) письменника і театрала Івана Котляревського, вихідця з русинського міста Полтави. До цього був виданий відомий його твір «Енеїда»[321]. Написаний твір був руською (нім. русинською, англ. рутенською, сучасною українською) мовою.

764. Територія України (колишньої Кримеї, або «Криму», грец. Перікопи, лат. Малої Тартарії, Куманії, або Хозарії) з 1817 року

1817 — в українському (кримейському) місті Новій Одесі (колишньому Кочубеї) австрійські і німецькі колонізатори відкривають Рішельєвський ліцей[322], який сьогодні став Одеським університетом.

Нагадаю, що після окупації кримейського міста Кочубея намісниками колонізаторів в місті стали італійський адмірал каталоно-ірландського походження Хосе де Рібас[323] («Осип Михайлович Дерибас», жив до 1800 р.) та француз Арман-Єммануєль де Плюсі з роду Рішельє[324] («Єммануіл Осипович Рішелье», жив до 1822 р., нащадок відомого французького кардинала Рішелье, про якого писав французький письменник Олександр Дюма в своїх «Мушкетерах»). Арман-Єммануєль де Плюсі з роду Рішельє був спочатку на службі у австрійців, від яких брав участь у військах, що захоплювали Сибірію[325]. А на початку 1800-их років австрійська колоніальна влада призначила його мером куманського (кримейського, або українського) міста Кочубею (Одеси)[326].

Представники нової влади перейменували це античне та старовинне куманське (кримейське, або українське) місто спочатку на «Нова Одеса», а пізніше — на просто «Одеса», як і було в античні часи. Ця антична назва збереглася до цього часу.

Відомий німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер[327] підкреслював про причорноморських татарів (українців): «Ця країна (примітка: тобто Україна, Кримея, або «Крим», колишня Куманія, Хозарія) стане новою Грецією — в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий, музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя». Романтичні ідеї Гердера поклали початок концепції національної самобутності українців (кримейців, колишніх куманів, хозарів), але називалися вони в цей період просто «русскімі» — за назвою імперії-колонії.

765. «Русскіє» Росії і «русскіє» України — це різні «русскіє», які належать до різних націй

Через те, що в австрійській, німецькій, французькій і англійській колоніальній державі «Російській Імперії» кримейці (українці) насильницьки називалися новою для себе назвою «русскімі», і самі колонізатори також називали себе «русскімі» (точніше «русаками»), і ординці («надволзькі татари», тартари, або алани) називали і сьогодні офіційно називають себе «русскімі», і мокші з ерзянами називають себе «русскімі» — через це у сучасних мешканців Росії виникла ілюзія, що кримейські (українські, або куманські) міста належать їм, сучасним росіянам. Усі вищеназвані нації називалися тоді русскімі тільки тому, що були мешканцями країни, яка називалася «Російська Імперія», тобто мешканці Росії — це русскіє. Так було в той колоніальний час, так є і сьогодні.

Але ми вже бачимо і дуже ясно розуміємо, що ніякі мокші і тартари (сучасні русскіє, колишні алани) не мали жодного відношення до облаштування життя в кипчацькій Малій Тартарії (Кримеї, або «Криму», укр. Україні, колишній Хозарії). Всі ті, хто в Буджацькій області (або Ханській — сучасній Одеській області і Придністров’ї), в Ак-Чакумській області (або Очаківській — сучасних Миколаївській і Криворізькій областях), Таврії (Херсонській області й Кримському півострові), в Дикому Полі (або Ногайській області — сучасних Запорізькій, Донецькій, Луганській областях), півдні Воронезької області, на Кубанії (Ставропілля й Таманському півострові) називалися тоді «русскімі» — це все була єдина кипчацька нація, яка називається українцями (кримейцями, куманами, степовиками, половцями, косарами, хозарами, лат. газарами, «кримськими татарами», або «хахлами»).

Нога сучасного етнічного русского, тобто тартарина (алана, сарацена, або «золотого» ординця), та нога московця (мокші, лат. москаля), ступала на ці землі тільки у мобілізованих солдатів-окупантів колоніальної російської армії або дешевої робочої сили.

766. Французька колонія «Російська Імперія» з 1825 року. Французькі еліти. Ніколя I

Через те, що головний колонізатор — Священна Римська імперія Германської нації — розпалася в 1806 році через війну проти Франції, то всередині колонії почалася боротьба за владу між німецькими й французькими кланами. Французькі сім’ї хотіли перейняти всю владу собі й надалі керувати самі імперією як монархи.

1825—1855 — Ніколя (Микола) I — новий намісник тепер вже французької колонії «Російської Імперії». Офіційно він вважається братом попереднього австрійського намісника колонії Олександра I Павловича, але підтверджень, що правив саме цей брат, а не хтось, хто перехопив владу — немає. І часто російські історики (-імена) не називають його по батькові. На це теж треба звернути увагу. Це не значить, що у Олександра I не було брата Миколи, звичайно, такі дані про народження можна перевірити в архівах (якщо вони збереглися і якщо до них допустять). Але, чи саме він став наступником, чи в дійсності він був ув'язнений, вбитий або втік — про це в офіційній історії відомостей не знайти. Крім цього, ми вже не раз бачили, що історію в Російській імперії та Росії знов і знов переписували, й історики (-імена) намагалися постійно вдавати для широкої публіки, що нібито династична спадковість правителів зберігається[328], ще й навіть під спільним прізвищем «Романов»[329]. Доречі, в деяких історичних джерелах саме по-батькові нового імператора (Ніколя I) не зазначають, що теж свідчить про сумніви щодо його офіційного походження.

Ніколя I «Павлович» зайняв престол замість Костянтина I Павловича, який був рідним братом попереднього царя Олександра I Павловича. Костянтин I Павлович дійсно став наслідним імператором одразу після смерті або зникнення Олександра I Павловича. Але до трону Костянтина I Павловича, що до цього займав посаду намісника на території Польщі, вже не допустили. Тобто законний нащадок по австрійській (німецькій) лінії був скинутий внаслідок перевороту, припустимо, з боку французьких заколотників. Таке було б можливим як наслідок падіння Священної Римської імперії Германської нації, після чого Австрія втратила свою силу.

Як я вже вказувала, у колоністів в їхній колонії в Приураллі і Заураллі були цілком очевидні сфери поділу. Французи правили на центральних територіях, там, де були колись фінська держава Московія і кипчацька держава Сара Орда (укр. Золота Країна, сучасна Росія). Коронацію нового імператора і проведуть в тій частині імперії — в Москві, але пізніше, тільки через 4 роки. З моменту тієї коронації він буде вважатися імператором (тобто «правитель» за європейською термінологією), а колонія незабаром набере ознак держави, а не колонії, і вийде з-під впливу європейців. В Америці це трапилося (вихід колонії з під впливу Європи) ще у 1784 році, після американської Революції[330].

Достеменно відомо, що новий імператор Ніколя I писав і говорив здебільшого французькою мовою[331]. Він вів щоденники, які збереглися[332]. Усе його оточення говорило французькою. Дружиною Ніколя I була Фредерика-Луїза Шарлота-Вільгельміна «Прусська», або по-простому «Олександра Федорівна». Вона була донькою прусського короля Фрідріха Вільгельма III. В них в Москві народиться син Олександр II Ніколович, який житиме і правитиме також в Москві.

767. Русская музична культура колоністів: русскіє романси, шансон і ліричні пісні

Французькі колоністи привнесли в колонію французьку культуру. З ними разом були присутні і італійські колоністи, але в значно меншій кількості, мова і пісні яких також вплинули на формування «русскої» культури, тобто культури колонії. Майже усі так звані «русскіє» романси — це були французькі та італійські пісні, які з часом стали перекладати славинською (новгородською, або сучасною русскою) мовою. Сама назва «романс» походить від назви «романських» мов, тобто пісні романськими мовами — це романс[333]. Народні французькі пісні в три акорди називалися «шансоном», де французьке слово «шансон» перекладається як «пісня»[334]. Шансон став вельми популярним серед тартарів (аланів, або сучасних етнічних русскіх), що збереглося до сьогодні[335].

Популярними піснями в колонії стали, наприклад, «Ніжність» («Сентиментальна сарабанда») композитора Бенджаміна Бритена[336], «Ось мчиться трійка поштова», «Вальс розставання» («Вальсок») Яна Френхеля[337], австрійські мелодії Фрица Крейслера[338], німецька пісня «Дорогою довгою», «Очі чорні» Флоріана Германа, «Мила, ти почуй мене» Ємиля Вальдтойфеля, «Моє вогнище в тумані світить» також Ємиля Вальдтойфеля[339], «Пам’ятаю, я ще молодушкою була» Олександри Ларме, так звані Lieder im Volkston (пісні в народному тоні), так звані «циганські пісні» тощо. Багато місцевих поетів писали слова на музику європейських композиторів. Було і навпаки. Наприклад, вірші німецького поета Гейне стали словами багатьох так званих «русскіх» ліричних пісень, наприклад пісня «Сон»[340].

768. Повстанці «декабристи» та їхня ідея Федеративного Союзу

1825 — цього року відбулося так зване «повстання декабристів»[341]. Нові політичні сили, також з боку французьких діячів, хотіли змінити устрій в колишній колонії європейців. Метою було — почати правити без контролю з боку європейських держав, тобто стани незалежною країною, як Сполучені Штати Америки (США), не бути більше колонією і повергнути монархічний устрій[342].

Відомо, що повстання у Петербурзі очолювали франкомовні дворяни під проводом Сергія Трубецького, а повстання у Києві очолював Муравйов-Апостол[343]. Повстанці зібрали власну армію зі звичайних солдатів. Вони виступали за незалежність колонії від Європи (Америка вже відвоювала свою незалежність у 1784 році), за арешт намісників і за трансформацію колонії в нову державу республіканського типу «Федеративний Союз»[344].

В цей Федеративний Союз мали б увійти «Республіка Слов’янських країн» зі столицею в Києві та конституційна монархія або «Російська Імперія» зі столицею у Москві (колишньому Перумі) чи Нижньому Новгороді (колишньому Рошта-Оз, або «Ростові»). При цьому планувалася висилка з Російської імперії всіх німців, австрійців[345], а також тих людів (людичів, лужичів, біл. «жидів», рос. «євреїв»), які працювали колаборантами у німців і австрійців[346]. До речі, це ще одне підтвердження того, що при владі стали французькі клани. Тобто, планувалося, що це буде країна, де у керівництва будуть вихідці із Франції. При цьому у Федеративному Союзі мали бути повністю ліквідовані самодержавство і рабство («кріпосництво»)[347]. Такою була програма «декабристів».

Повстання, яке почалося у грудні 1825 р. (звідси і назва з лат. «декабристи»), тривало півроку і супроводжувалося справжніми бойовими діями[348]. Повстанців подавили, заарештували, п’ятьох зачинальників стратили, а інших відправили у заслання до Сибірії[349]. Доречі, судовий процес над повстанцями вівся французькою мовою[350].

769. Французька колонія «Російська Імперія» з 1829 року. Перенесення столиці до Москви. Нова ідеологія: «православ'я, самодержавство, народність»

Перше, що зробили французькі клани нового правителя — це перенесли свої установи із Санкт-Петерсбурга (колишнього іжорського Орешку, лат. Oresckak, неподалік від фортеці «Ореша» на Ладозькому озері) до мокшанського міста Москви (колишнього Перуму). В Москві Ніколя I і був офіційно коронований[351]. Про те, що в країні в цей час було дві столиці, тобто добавилася ще Москва, писав, наприклад Петро Долгоруков в книжці «Правда о России, высказанная княземъ Петром Долгоруковымъ»[352] (переклад з французької, Париж 1861). Як вже було зазначено раніше, з цього самого моменту після коронації Ніколя I буде називати себе «імператором». В Москві він із сім’єю багато років розміщався в Чудовому, або Малому Миколаївському палаці[353].

Відтепер «Російська Імперія» з колонії почала набувати рис справжньої держави. Для неї була придумана спеціальна нова ідеологія: «православ’я, самодержавство, народність»[354]. Головною ідеєю стає поняття «одного народу»[355]. Автором цієї антилюдської і «євразійської» ідеології став міністр освіти колонії Сергій Семенович Уваров, батько майбутнього відомого російського археолога, який буде грабувати коштовності з могил в українських (кримейських, або хозарських) степах[356]. Під словом «народність» в даному випадку малася на увазі русифікація народів Російської імперії, духовне підкорення націй, позбавлення їх власних національних ознак[357]. Тобто усі народи мали стати одним цілим «русскім» народом без національних ознак. Цей монархічний принцип було створено на противагу французькому антимонархічному революційному гаслу «свобода, рівність, братерство».

В результаті впровадження цієї ідеології стали посилюватися заходи щодо розвитку і розповсюдження славинської (новгородської, тобто російської) мови та заборони місцевих мов[358].

Таке положення справ могло багатьох не задовільнити. Тому владою було створено організацію «Таємна канцелярія», яка переслідувала незадовільних і політично ненадійних як чиновників, так і громадян[359]. Таємну канцелярію очолив граф Костянтин-Олександр Карл-Вільгельм Крістоф фон Бенкендорф (Konstantin Alexander Karl Wilhelm Christoph Graf von Benckendorff)[360]. В межах цієї організації розрослася жандармерія і мережа шпигунів, створена за французькою системою. Назва «жандарм» має французьке походження, означає «поліціянт», «міліціянт», тобто той, хто слідкую за порядком та ловить злочинців.

В ці роки в Російській імперії була побудована перша залізниця для транспортування на продаж до Європи корисних ресурсів, введений у обіг єдиний для країни «срібний рубль», російська армія була задіяна, щоб придушувати повстання країн у Європі, тому Російську імперію того часом стали називати «жандармом Європи»[361].

Ніколя I програє у Східній війні англійським і французьким колоністам-конкурентам, не дожив року до її завершення в 1856 році[362].

За його наказами армія вчиняє геноцид на Кавказі. Через свою жорстокість Ніколя I мав народне прізвисько «палкін» (з брошури Льва Толстого)[363], бо він ввів для простого народу і рабів покарання у вигляді побиття палками[364]. Помер Ніколя I у віці 59 років від прийняття отрути[365].

770. Колишня Республіка (пол. Речпосполіта). Повстання 1830—1831 рр. Мелодія «Полонез Огінського»

1830—1831 — в ці роки пройшла визвольна війна поляків, русів і литвинів (білорусів) проти Російської імперії для відновлення кордонів Республіки (пол. Речпосполіти) в рамках 1772 року[366]. В офіційній російській історії цю війну називають просто «повстання в Польщі»[367]. В університеті в литвинському (білоруському) місті Вільно (сучасному Вільнюсі), колишній столиці ВКЛР, та в інших університетах на територіях Польщі і Русі діяли таємні студентські патріотичні товариства[368].

Гімнами боротьби стали мелодії полонез Огінського «Прощання з Батьківщиною» та «Варшавянка». Полонез був написаний Михайлом-Клеофасом Огинським в Гродненській області Білорусі в 1794 році. Написав він твір, коли покидав Батьківщину[369], після поразки повстання Тадеуша Костюшка (пункт 741). Михайло-Клеофас Огинський був з литвинського (білоруського) роду, радванку (нім. гербу) «Брама». Колись з цієї мелодії «Прощання з Батьківщиною» хотіли зробити гімн незалежної Білорусі (колишньої старовинної Литви), після розвалу Радянського Союзу, але більшовики (комуністи) заблокували це рішення[370].

Для війни проти повстанців колонізатори знову насильно мобілізували народи Російської імперії. Воєводою військ колишньої Республіки був литвин (білорус) Михайло-Гедеон Радзивілл[271]. Військами від колишньої ВКЛР командував Кароль Залузький зі штабом у білоруському місті Вільно (Вільнюсі)[272]. Головним керівником повстання був русич (нім. русин) Йосип-Григорій Хлопицький, який потім зміг евакуюватися до Австрії[273].

Поляки, русини і литвини зібрали армію у 80 тис. осіб[274], така сама була й у французів Російської імперії. Влада Ніколя I швидко провела мобілізацію і скоро вже мала у своїх рядах 120 тис. людей. Відбулася велика битва при польському містечку Остроленка на річці Нарев, де перемогу отримали російські війська[275]. У 1831 році російські війська штурмували польську столицю Варшаву й захопили її. Визвольна війна була програна, французькі колонізатори (тобто росіяни) заарештували, стратили або заслали до Сибіру дуже багато людей з Польщі, Литви (Білорусі) і західної частини Русі (або сучасної України)[276].

771. Холерний бунт 1830—1831 рр.

В ці самі роки відбувалося повстання в східно-європейській частині Російської імперії, яке називалося «Холерний бунт»[277]. Почалося воно на півдні Малої Тартарії (України, колишньої Кримейської держави, грец. Перікопенської Тартарії, або Хозарії) в місті Ак'яр (Севастополі)[278], й надалі продовжилося на заході колишньої Тартарії (Алланії, Сара Орди, укр. Золотої Країни, або Росії) в місті Тамбов, в колишній Новогардії в місті Стара Руса, а також в колишній Інгрії в місті Санкт-Петерсбург[279]. В ці роки в імперії йшла пандемія холери, яка прийшла з Азії[280]. Люди вмирали десятками тисяч. У народі ходили чутки, що в лазаретах вбивають людей, а не лікують, що жандарми ховають живих, що лікарі і перукарі не дотримуються гігієни або взагалі навмисне заражають людей[281]. Таке могло бути, бо лікарі були окупантами, і якщо і не ставили собі за імперську мету знищення корінних націй, то зневажали їх. Ніколя I у 1930 році покинув Москву, наказавши солдатам оточити столицю, відбув карантин у мокшанському місті Твер, зупинившись в «Тверському путьовому палаці»[282], й у 1931 році вже перебував у Петергофі (біля Санкт-Петерсбургу). У церквах міст народ влаштовував хресні ходи та молебні про звільнення від холери[283]. На фоні цього й проходили бої народних загонів, наприклад в Польщі, в Русі, в Україні тощо, проти військ французьких колонізаторів, але усі повстання були придушені імперською армією[284].

Зображення Барельєф з Ніколя I під час холерної пандемії 1831-го року. Це зображення розташоване знизу на постаменті його пам'ятника, зведеного в Санкт-Петерсбурзі у 1853 році. Зверніть увагу на французький вигляд імператора — його одяг та трикутний капелюх. Автор пам'ятника Пітер Клодт та архітектор Август де Монферран

1832 — в цей же час, за методом іспанського інженера Августина-Хосе Бетанкура французький архітектор Анрі-Луі Огюст-Рікард де Монферран звів Олександрівську колону на Дворцовій площі в Санкт-Петерсбурзі[285].

772. Заборона рідних мов з 1836 року

Програш народів у визвольній боротьбі мав для людей негативні наслідки. Як було вже зазначено в пункті 769 цієї книги, Ніколя I видав постанову, згідно з якою усі нації імперії повинні були володіти єдиною спільною для усіх мовою[286]. В цьому ж 1836 році влада почала вживати заходів для штучного насильницького переведення всіх націй на славинську (новгородську) мову, яка офіційно отримала назву «російська» або «русскій язик»[287]. Для вивчення дітьми нової мови по всій колонії французи збільшили кількість так званих «церковно-приходських шкіл»[288]. Це були просто приміщення, тобто класи, які розміщалися в поміщення церков, звідки й отримали свою назву[289]. Діти були зобов'язані відвідувати по декілька класів ці школи, саме для вивчення мови та щеплення дітлахам нового, рабсько-патріотичного менталітету пересічного мешканця імперії. Усі діти зобов’язані були відвідувати ці школи декілька років з інтенсивним навчанням «русскому язику» (тобто мови новгородичів)[290]. Приблизно до 1860 року усі молоді мешканці країни вже володіли російською (русскою) мовою. Поляків же перевели на цю мову масово тільки в 1885 році[291].

Інші народи, які не були слов’янами, не тільки вивчали цю чужу мову, але їх ще й насильно «слов’янізовували», тобто вселяли, що вони відносяться до слов’янської культури. Фінських, кипчацьких (лат. татарських) богів, нові міфи і легенди відтепер називали «слов’янськими»[292].

Куманська (хозарська), тобто колишня половецька, кримейська, вона ж сучасна «кримськотатарська» мова заборонена[293]. Усі українці (колишні кримейці, або козаки, хозари), які прийняли християнство, мали розмовляти виключно славинською (новгородською, тобто російською) мовою. Багато українців втім вже добре володіли руською (русинською, сучасною українською) мовою Русі, яка також була заборонена й називалася «малоросійським» діалектом[294]. Православних українців (кримейців, або козаків), які володіли славинською (російською) мовою в Російській імперії називали «русскімі», вони вважалися «правильними». А тих, хто володів руською (русинською, сучасною українською) — називали «хахлами», що означає «народ» від видозміненого та русифікованого кримейського слова halq[295], їх навмисно висміювали та зневажали на рівні влади. А тих українців (колишніх кримейців, або козаків), які зберегли і іслам, і рідну мову — називали «кримськими татарами» або «кримцями» й забороняли їм селитися північніше регіону Тавріда (Херсонська область й півострів Херсонес Таврійський, або сучасний «Кримський»)[296]. Але таких українців з мусульманською релігією залишилося дуже-дуже мало (близько 200 тис.), і проживають вони тепер переважно (але не всі) на півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»).

773. Чому збереглися білоруська (литвинська) і українська (руська, нім. русинська, англ. рутенська) мови

Заборона рідних мов торкнулася багатьох народів, але не всіх, і не повною мірою. Свою мову дозволили зберегти полякам, суомі (тобто сучасним фінам в країні Фінляндії)[297]. Руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) і литвини (білоруси) зберегли свої рідні мови тільки завдяки тому, що їхні мови дуже подібні славинській (новгородській, тобто російській), бо відносяться до єдиної слов’янської мовної групи. Саме через цю схожість іноземні німецько-французькі колонізатори та тартаро-мокшанські (русско-московські) намісники не відчували різниці між цими слов'янськими мовами, вважаючи, що це просто подібні один до одного «діалекти русскаго язика»[298].

774. Відтепер тартари (алани) стають «русскімі» офіційно

Населення колишньої країни ‘Білої Русі або Московії’, тобто мокшей, ерзю (лат. мордву), тартарів (русскіх, або аланів), чувашей, іжорів, удмуртів та багатьох інших також перевели на славинську (новгородську, тобто російську) мову. Тартарська (аланська, вона ж сараценська, або золотоординська, «надволзькотатарська», «тарабарська») мова заборонена[299]. Усі тартари (русскіє, колишні алани) тепер цілком офіційно називалися тільки «русскімі», а тих, хто зберегли іслам, стали називати «мішарями»[300]. Потрібно зауважити, що тартари (алани) прийняли назву «русскіє» із задоволенням, й залишили її собі офіційно до сьогоднішнього дня.

775. Руси (русичі, русини, або рутени) й українці (кримейці, козаки, запорожці, або хозари) у 1840 році

1840—1847 — у ці роки в Києві зародився й існував рух «Кирило-Мефодіївське братство»[301]. Це підпільна організація, метою якої було визволення русів й українців від колонізаторів. Членами братства були відомі люди, наприклад, письменник русино-українського походження Тарас Григорович Шевченко[302], професор Київського університету колоніальний вчений французько-русинського походження (незаконнонароджений син французького дворянина і русинки) Микола Костомаров[303], вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник Микола Гулак, письменник Пантелеймон Куліш, революціонер антимонархіст Микола Савич, етнограф Панас Маркович[304]. Вони створили «Книгу буття українського народу»[305]. Це був маніфест про майбутнє життя, освіту й свободу українців — тобто русів й українців разом. Під українським народом вже стали мати на увазі разом і русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів), і українців (кримейців, козаків, «кримських татар», колишніх куманів, хозарів, або «хахлів»), які вже були об’єднані однією релігією, мовою та масовими спільними шлюбами. У 1847 році усі члени братства будуть заарештовані та відправлені в заслання на примусове поселення у різні далекі частини французької колонії «Російської Імперії»[306].

776. Адміністративна реформа французької «Російської Імперії». Перша офіційна поява на мапі назв «Малоросія» і «Новоросія» у 1843 році

1843 — цього року відбулася друга адміністративна реформа Російської імперії. Вперше з’явилися окремі регіони під офіційними назвами «Мала Русія» (Малоросія), «Нова Русія» (Новоросія), «Чорна Русія», «Біла Русія» (Білорусь).

Центральна територія Русі, яка колись перебувала під кримейським (українським) управлінням часів Богдана-Зиновія «Хмельницького», як ми вже знаємо, іноді називалася другою назвою — «Мала Русь». Так цю спочатку територію назвали самі українці (кримейці, або козаки), коли окупували центральну частину Русі під час Другої кримейсько-руської (українсько-русинської) війни у 1648 році. Вони називали її «малою», бо це була лише частина Русі, а не вся Русь. В цю територію увійшли регіони Волинія, Подолія, Київська область (або Нижня Волинія) та пізніше Слобожанщина.

Руська (русинська, або сучасна українська) мова стала саме в той час називатися «малоросійською», а русів стали цілком офіційно називати «малоросами». Тобто старі українські (козацькі) терміни в імперії зробили офіційними.

Колишню Малу Тартарію (Кримею, або «Крим», грец. Перікопу, укр. Україну) назвали «Тюркська Нова Росія», що часто називали просто скорочено «Новоросія». В цей регіон увійшли області «Бессарабія», «Херсон» (Одеська, Миколаївська), «Таврія» (Херсонська, Запорізька), «Крим» (півострів Таврія Херсонес), «Катеринослав» (Донецька, Луганська), «Країна Донських Козаків» (Ростовська і Воронезька).

Західну частину Червоної Русі (колишню область «Червону Русь», з містом Львів) колись називали «Чорною Руссю»[307]. Тепер так іноді називали і колишню Литву (країну білорусів) з областями Мінською, Литвинською, Вільнянською[308].

А також знову з’явився регіон під назвою «Біла Русь», куди тепер увійшли колишні північні руські (русинські) території, розділені на області Могильов і Вітебськ (сьогодні в складі Білорусі).

Як бачимо, французькі колоністи кроїли території і називали їх як хотіли, без прив’язки до історичних реалій.

777. «Весна народів» в Європі. Закриття кордонів і цензура в Російській імперії з 1848 року

1848 — в цьому році у багатьох країнах Європи почалися революційні виступи за власну незалежність. В Австрії руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) створили Головну Руську Раду як законодавчий орган Русі (колишньої Червоної Русі) з центром в місті Львові[309]. Також руси почали організовувати повстанську армію під назвою «руські стрільці» для боротьби за незалежність від Австрії[310]. Але русинський рух був придушений австрійцями, а революція в різних країнах Угорщини була придушена Російською імперією[311].

1848 — імператор Ніколя I забороняє в’їзд іноземців до Російської імперії, а російським службовцям і простим людям — за кордон[312]. Ті, хто вже перебував за кордоном, мали повернутися під загрозою позбавлення майна та прав на проживання в Російській імперії[313].

Для нагляду за пресою була введена цензура. Для цього був створений комітет на чолі з Д.П. Бутурліним, так званий «бутурлінський комітет», який перевіряв зміст усього, що видавалося[314].

1849 — протягом майже 20 років в колонії «Російській Імперії» чеканяться голландські червонці. Тобто це були російські колоніальні монети, які повністю копіювали голландські дукати[315], друковані в місті Утрехт. Така чеканка монет розпочалася в Російській імперії ще в 1768 році, були датовані всі майже 1849 роком. Цими монетами виплачували заробітну платню росіянам за кордоном — військовим, працівникам посольств. Через таку незаконну чеканку Російська імперія отримувала претензії від Голландії[316].

778. Українці та русскіє переселенці. Індустрія і хліборобство

1850—1860 — в центрі територій Малої Тартарії (України, або Кримеї, «Криму», грец. Перікопенської Тартарії, колишній Куманії, Хозарії) колонізатори почали активний видобуток руди, будувати металургійні заводи[317]. Для праці на заводах колоніальна влада дозволила переселення русскіх (тартарів, колишніх аланів), мокшей, ерзян (лат. мордви) на землі українців (або «хахлів», колишніх кримейців, куманів, хозарів). В українському регіоні «Донбас» (Донецький вугільний басейн), розташований там, де раніше була область Дике Поле, назване колись на ім’я Диканя (Дикхана) «Хлібороба», діяло вже 11 чавуноливарних та 32 залізоробних заводів. Багато нащадків переселенців залишилися жити на українському «Донбасі» до цього часу[318], під своєю новою назвою «русскіє».

Крім того, українці активно видобували та возили свою сіль на північ на продаж. Руси називали українських підприємців старою назвою «чумаки», вірогідно, через те, що латиною одна із старих назва українців «куман» писалася як «cuman». Крім того, кипчацькими мовами це слово означає «людина», «чоловік»[319].

Також на своїх безмежних полях українці (кримейці, колишні косари, хозари, лат. газари, кумани, або половці, степовики, «хахли») масово вирощували пшеницю[320]. Таким чином, завдяки ресурсам України (Кримеї, або «Криму») німецькі й французькі колонізатори, які силоміць заволоділи цими усіма ресурсами, стали великими експортерами хліба, солі, металів[321].

779. «Східна», або так звана «Кримська» (Кримейська, Українська) війна за розширення колоній 1853—1856 рр.

Імператор Російської імперії Ніколя I забажав прирости землями і вирішив завоювати країни на Балканському півострові в південній Європі, а також колишнє грецьке місто Константинополь (тюр. Стамбул)[322]. Ці країни залишалися на той час в підпорядкуванні Тюркії[323]. Тюркія не хотіла просто так віддавати свої володіня французам з Російської імперії, через що почалася війна. Ця війна відома під назвою Східна, але російські історики (-імена) люблять її називати власною назвою «Кримська війна»[324]. Ніякими іншими країнами світу ця війна так на справді не називається, при тому, що брало участь в ній багато країн. Англійською мовою, наприклад, війна називається The Eastern War, а французькою — la Guerre d’Orient[325].

1853 — це рік початку Східної війни. На території на Балканському півострові претендували Франція, Сардинське королівство і Британія[326]. Британія, наприклад, окрім цього, намагалася витіснити французьких колоністів з Кавказу і Північної Америки[327]. Францію в цей час очолював Луі-Наполеон Шарль III, племінник Наполеона Бонапарта. Луі-Наполеон Шарль III був вже не монархом, а першим демократично обраним президентом Французької Республіки[328].

Після того як Російська імперія у 1853 році вторглася в країни Молдавію і Валахію (сьогодні ця ромська, або «циганська», держава перебуває в складі Румунії)[329], почалася війна. Російська імперія захоплює місто Бухарест — столицю сучасної Румунії. Проти дій Російської імперії стали Французька республіка, Королівство Сардинія, Британія, Австрія, Пруссія і Тюркія[330].

В тому ж 1853 році проходять бої російського флоту проти тюркського флоту біля Закавказзя[331]. Протягом року російський флот зміг втримати за собою міста Анапу, Новоросійськ, Геленджик та Сухум-Кале[332].

У 1854 році Російська імперія намагається захопити болгарську фортецю Сілістрію[333]. Це не вдається, й під натиском австрійців і тюрок французькі колоністи з Російської імперії відступають й забирають свої війська з міста Бухаресту, а також з Молдови і Валахії. Після цього навесні французи і британці заводять в Чорне море флот й обстрілюють з кораблів українське місто Одесу (колишнє Нову Одесу, Кочубей) та намагаються захопити колишню третю столицю Кримейської держави (або Малої Тартарії) місто Миколаїв (колишнє Ніконіум, Кімерію, Ак-Чакум, або Очаків)[334] і маленьку «Очаківську» фортецю неподалік на узбережжі моря. В цьому ж році французько-британські кораблі увійшли до Балтійського моря й обстрілювали узбережжя Фінляндії, хотіли захопити фортеці Гангут і Меєрфельд, але російська армія підірвала їх. Цього ж року європейці обстріляли Соловецький монастир на Білому морі і містечко Кола на Баренцевому морі[335]. На Тихому океані росіяни втратили місто Петропавлівськ і острів Сахалін[336].

У 1855 році британці й французи намагалися не допустити французів з Російської імперії на інші кавказькі колонії. Щоб створити плацдарм для себе, вони захопили українське місто Керч і Таманський півострів, а потім Гезлев (Євпаторію), Ак'яр (Севастополь) та українську фортецю Кінбурн на Кінбурнській косі в гирлі річки Дніпро. Фортецю Кінбурн пізніше вони покинули. Вірменський художник Ованнес Айвазян («Айвазовський»)[337] намалював картину з битви французьких і англійських кораблів[338]. Ці кораблі також увійшли в Азовське море й обстріляли українські (кримейські, колишні куманські) міста Генічеськ, Бердянськ, Команію (Маріуполь) та Таганрог («Соколиний мис», або місто хана Тагана «Сокола»). Фотографії цих битв, зроблені Роджером Фентоном, зберігаються в Бібліотеці конгресу США[339]. Російським флотом в Чорному морі командували англієць «Володимир Корнілов» та україно-грек Нахіменко («Нахімов»)[340].

Російська ж армія змогла після цього захопити вірменську фортецю Карс, яку тримала в осаді півроку, й яку пізніше повернула тюркській владі[341].

У 1856 році європейські війська покинули південь колишньої Малої Тартарії (України) в обмін на те, що: 1) Російська імперія віддала Тюркії вірменське місто Карс та інші сусідні фортеці; 2) частина української області Бессарабії (Буджака, або Ханської тартарії) відійшла до Молдови; 3) Російська імперія зобов’язується не зводити фортець на шведських Аландських островах і 4) Російській імперії забороняться мати Чорноморський флот[342]. Також у цьому ж році була підписана усіма сторонами Паризька декларація про морське право, яка офіційно забороняла таке поняття, як корсарство (піратство), коли приватні кораблі з боку воюючої сторони грабують торговельні кораблі[343].

У Лондоні стоїть меморіал учасникам Східної війни[244], а в Парижі є бульвар «Севастополя» на пам’ять про захоплення Французькою республікою цього українського (або кримейського) міста[345].

780. Французька колонія «Російська Імперія» з 1854 року. Олександр II Ніколович

1854 — річкою Неман (протікає у Білорусі та Литві) почали регулярно курсувати перші пароплави[346]. Проведено першу телеграфну лінію в Російській імперії[347].

1855—1881 — в ці роки править новий імператор Олександр II Ніколович. Він син француза Ніколя I та німкені на ім’я Фредерика-Луїза Шарлота-Вільгельміна «Прусська», або по-простому «Олександри Федорівни». Народився він не в іжорському Санкт-Петерсбурзі, звідки деякий час правили голландські й австрійські колоністи, після перенесення столиці з Великого Новгороду, а у мокшанській Москві (Перумі) — вотчині французьких колоністів. Пам'ятаємо, після того як французькі колоністи перехопили владу у колонії, столицю знову перенесли до Москви[348], ще за попереднього правителя Ніколя I.

Олександр II Ніколович одружився з Максиміліаною-Вільгельміною Августою-Софією Марією «Гессен-Дармштадською», або по-простому з «Марією Олександрівною». Від неї народилися сини Ніколя (помер у 19 років від менінгіту), Олександр III Олександрович та ще 7 дітей[349]. Крім цього, у Олександра II Ніколовича була коханка Катерина «Долгорукова-Юрьєвська», яка народила йому трьох дітей[350].

Правління імператора від французів Олександра II Ніколовича відоме тим, що він скасував у Російській імперії рабство (1862 р.)[351], яке було введено ще в перші роки колонізації Московії (Білої Русі або Московії) голландцями, німцями, австрійцями, французами, англійцями та іншими європейцями. В Америці рабство скасували в ці ж часи.

За реформами Олександра II Ніколовича в державі зробили шкільну та вищу освіту доступною для простих людей[352], дозволили вчитися жінкам (з 1863 року)[353]. Реформували освіту та судову систему за французькою системою[354] (звичайно ж). Заснували Національний банк і міністерство фінансів (в 1867 році), відокремили фінансові установи від західноєвропейських, бо раніше всі колоніальні структури керувалися із Західної Європи[355]. У країну ринули іноземні підприємці та фабриканти[356].

Російську імперію поділили на 15 адміністративних районів, що потім повторять у майбутньому московити і русскіє (тартари, колишні алани) під час створення московсько-русскої (мокшано-тартарської) колонії «Радянський Союз» (СРСР). Одночасно з цим у всіх колишніх державах знову почав здійматися національно-визвольний рух, особливо в колишніх Русі, Литві (Білорусі), Жемайтії (Самогетії, або сучасній Литві), Польщі, Фінляндії, Україні (Кримеї, або «Криму») та Черкесії (Адизі)[357].

Російська імперія, яка колись була колонією європейців, нарешті перестає бути залежною від них, але починає зближуватися з Британією та Францією, вступивши з ними в коаліцію проти австрійсько-німецько-італійського «Троїстого союзу»[358]. У 1867 році Олександр II Ніколович продає регіон Аляску Сполученим Штатам Америки за 7 млн. доларів, щоб уникнути війни з Британією (Аляска була у складі колонії з 1799 року і освоювалася спочатку англійцями)[359]. Договір було складено тільки двома мовами — французькою і англійською[360]. На заміну цього Російська імперія захопила собі землі на Дальному Сході — країну нанайців[361], та в Середній Азії[362] — країни узбеків, саларів, тюркменів, даріїв (таджиків), ягнобців, каракалпаків, киргизів.

Російська імперія вступила у війну в 1878 році проти Тюркської (Османської) імперії та відбила від неї Румунію, Болгарію, Сербію і Чорногорію. Болгари та серби з саме з того часу дуже люблять Російську імперію (переклавши це поняття на сучасну Росію) по цей день, не розуміючи різниці між тодішніми французькими та сучасними тартаро-мокшанськими (русско-московськими) колонізаторами.

Олександра II Ніколовича було вбито у віці 62 років бомбою, кинутою литвинським (білоруським) повстанцем Ігнатієм Йохимовичем Гриневицьким[363].

781. Українці і руси у 1855 році. Повстання в Києві

1855 — цьогоріч відбувається велике повстання в столиці колишньої Русі — в місті Києві. Причиною стало те, що народ не хотів мобілізуватися на загарбницьку колоніальну війну проти Тюркії (Османської імперії) та інших європейських країн[364]. Українці (або козаки, колишні кримейці, хозари) і руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) зовсім не хотіли воювати за французькі та англійські колонії в різних кутках світу.

Тому населення в Києві масово записувалися в тероборону й у повстанські війська[365]. І поки російська армія під керівництвом французьких колоністів зосереджувала свої зусилля у Східній війні за колонії один проти одного (у 1853—1856 рр.), та на з’ясовуванні стосунків зі своїми рідними материнськими країнами (Францією, Британією, Австрією, Пруссією), руси в цей час намагалися звільнити від колонізаторів місто Київ. Повстання було жорстоко придушено російськими військами[366]. Багато українців і русів з Київської області було заслано до кипчацької (лат. татарської) країни Сибірії[367].

1861 — цогоріч відбулося скасування рабства в Російській імперії. Російські історики (-імена) називають це скасуванням «кріпацького права» для рабовласників та торговців[368] (у рабів прав не було, бо права мали тільки власники). Наказ підписав Олександр II Ніколович. Петро Долгоруков в книжці «Правда о России, высказанная княземъ Петром Долгоруковымъ» (переклад з французької, Париж 1861)[369] зазначав, що з рабства було визволено 22 млн. людей — третина населення Російської імперії, або 33% від усього населення[370]Долгоруков. В США рабство остаточно відмінили в цей же самий час, у 1862 році. Ще раніше президент Авраам Лінкольн підписав відповідний перший указ під час Громадянської війни, яка почалася саме через незавдоволення Півднем обранням Лінкольна президентом. Потім він буде вбитий одразу після завершення цієї війни у 1865 році. В США на цей час в рабстві перебувало тільки біля 4 млн. людей (третина населення Півдня, або 12% від усього населення США) — за даними, наприклад, інтернет-статтей Каменченко П. «Мы должны научиться жить вместе или умрем» (Наука и техника, 2022)[371]Каменченко, Криса Симкинса «Черная метка» американской истории (Голос Америки, 2019)[372]Симкинс.

(Кінець 24 глави)