Глава 20
Глава 20. КОЛОНІЗАЦІЯ ПРИУРАЛЛЯ (1683—1704 рр.)
Протатарський (прорусскій) уряд та релігійний розкол у московитів. Колоніальні особливі (мокш. «потішні») полки. Московити втрачають незалежність. Підміна царя і створення європейської колонії в Приураллі під брендовою назвою «Російська імперія». «Стокгольмський» синдром російського народу. Підміна термінів про кримську (українську, або татарську, козацьку) територію. Причини перемоги голландців проти кримців (українців, татар, або козаків). Доля справжнього надволзькотатарського (русского) принца-спадкоємця Петра Олексійовича. Європейські колонізатори нападають на Інгрію (20-річна війна). Коротко про Швецію. Європейські колонізатори вводять рабство в Російській імперії. Визвольна війна кипчаків під проводом Булавіна. Окупанти виходять з Києва і регіону 'України, або Країни запорозьких козаків' (Малої Русі)
646. Мала тартарія (кр. Крим, лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава) з 1683 року. Хаджи-Кочубей II Киримович. Майдан (тобто революція). Вдруге Селім I Богатиревич
1683—1684 — Хаджи-Кочубей II Киримович — новий каган Малої тартарії (прийшов після Мурада I Мубарековича)[1]. Він син Кирима, онук кагана Селямета I Девлетовича. При правлінні свого діда займав посаду гетьмана[2]. На урядові посади призначив своїх дядьків Девлета і Селима. До кінця строку правління не добув. Був знятий з посади через незадоволеність народом, бо намагався проводити репресії[3]. Знать і народ влаштували революцію, або так званий «майдан», зайняли палац в Бахчисара (Ак-Мечеті, сучасному Симферополі, але це не маленьке сусіднє містечко Бахчисарай з літнім палацом) після чого Хаджи-Кочубей II Киримович втік за кордон. Останні 5 років свого життя він провів у Греції на острові Родос[4]. Наступником стане вдруге у 1684—1691 рр. Селім I Богатиревич.
1684—1691 — Селім I Богатиревич — вдруге новий каган Малої тартарії (був у 1671—1678 рр., прийшов повторно після Хаджи-Кочубея II Киримовича)[5]. Він син кагана Богатира I Селяметовича. Наступним каганом стане Саадет II Киримович у 1691—1691 рр.
Кримці (або українці) вивели свою область Ак-Чакумську з містами Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, мається на увазі не сусідня «Очаківська» фортеця на морі) і Кочубей (Нова Одеса, Одеса) зі складу русинської (рутенської) області Подолії. При цьому вони повернули до Ак-Чакумської області кримське (укр. українське) місто Чигирин[6]. Це видно на мапі Джованні Джакомо де Россі «Tartaria d’Europa ouero Piccola Tartaria» (укр. Тартарія в Європі або Мала тартарія), виданої у 1684 році в місті Римі (карта 20-01).
Карта 20-01. «Тартарія в Європі або Мала тартарія» (Tartaria d’Europa ouero Piccola Tartaria) (Джовані Россі, Рим 1692) — повна карта України

Опис карти 20-01: повна карта «Tartaria d’Europa ouero Piccola Tartaria» (укр. Тартарія в Європі або Мала тартарія), автор Джованні Джакомо де Россі, видана в м. Римі у 1692 р. На мапі зеленою лінією підкреслено м. Очаків (Миколаїв, неподалік однойменної «Очаківської» фортеці на морі), синьою — м. Бахчисара (Сімферополь, неподалік маленького сусіднього містечка Бахчисарай з літнім палацом) та червоною — Азов (Ростов-на-Дону, неподалік однойменної «Азовської» фортеці на морі). Також червоною лінією на сході підкреслена стара назва України — Мала тартарія, а помаранчевою лінією на заході підкреслена назва автономного регіону русів і кримців ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (в складі Республіки). Як бачимо, кримське м. Кудак (Дніпро) перебуває в складі регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’, кримське м. Чигирин — в складі Малої тартарії (Криму, укр. України), і русинське (рутенське) м. Київ — в складі Московії (Білої Русі або Московії). Східна частина Малої тартарії (укр. України) вздовж річки Дон (Танаїс) окупована надволзькими татарами (русскімі, колишніми аланами) під назвою «Роздори Донські»
В цей же час в Буджацькій області (Бессарабія, або південь Одеської області) стоїть тюркський гарнізон[7], що також помічено на зазначеній мапі. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) і Тюркія на той час перебували у військовому союзі[8]. Колишня центральна Русь, або Рутенія, під назвою «Мала Русь» досі залишається під контролем кримців (українців), й на карті позначена своєю новою назвою ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ й перебуває в складі Республіки. Кримське (укр. українське) місто Кудак (сучасне Дніпро) перебуває в складі ‘України, або Країни запорозьких козаків’. Місто Тана-хань (колишня столиця) в цей час перебуває під контролем і захистом тюркського гарнізону[9] і називається «Азов», а тюркською мовою — «Азак».
1684 — в цей час надволзькі татари (русскіє, колишні алани) вторгаються у східні кримські (українські) території. Окупанти перейменовують їх на просто «Поле» (замість Дикого Поля, це сучасна Луганська область) і «Роздори Донські» (там, де розташовані сучасні міста Шахти і Волгодонськ) — це все ми бачимо на картах. На тих територіях надволзькі татари (русскіє, або алани) в процесі війни проти мокшей сформують військо, з яким відступлять й закріпляться на окупованій ними та черкесами (адигами) Кубані — це Краснодарська, Ставропольська області та Таманський півострів, щоб звідти й надалі докучати сусіднім народам[10].
1685 — парламент (сейм) Республіки видав постанову, за якою кримським (або українським) біженцям було дозволено вільно селитися на землях Республіки[11]. Кримейці (українці) переходили в християнство[12], що, звичайно, сприяло збільшенню змішаних шлюбів з русами (русичами, або русинами, рутенами). Це був ще час, коли колишні центральні руські (русинські, рутенські) землі перебували під спільним управлінням русів і кримців (українців) під назвою ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ та в якості автономії перебували в складі Республіки.
В ці часи досить відомим стає отаман Самусь[13]. Він знаменитий тим, що був соратником Семена-Палія «Гурка», який пізніше повстане на війну проти колоніальної німецько-французької (російської імперської) окупації українських земель.
647. Московія (Біла Русь або Московія) з 1685 року. Надволзькі татари (русскіє, або алани) ставлять свій уряд
1685 — нащадки колишнього великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича») не примиряються з тим, що московити (мокші, лат. москалі) перемогли й закріпили при владі свого оцязора. Тому вони намагаються хоча б поставити свій уряд в країні. Це відбулося наступним чином. З приходом до влади московського оцязора Іоанна II («Івана V») Олексійовича (брата попереднього оцязора Федора II Олексійовича), надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) також стали намагатися повернути собі престол.
Кандидатом від надволзьких татарів виявилася Сафа «Чиста» Патшаївна («Софія Олексіївна»), сестра Петра Патшайовича («Петра Олексійовича»), вона ж донька надволзькотатарського великого хана Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича») від Наталії «Наришкіної» Кирилівни. Ім’я «Сафа» походить від «Сафіна» і кипчацькими й арабськими мовами означає «чиста», «ясна». Її інтереси захищали кровні родичі великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича«), які представлені сімейним кланом Наришкіних[14].
Сафу Патшаївну російські історики (-імена) намагаються називати дочкою справжнього мокшанського принца Олексія Михайловича і Марії Іллівни Милославської, рідною сестрою оцязорів Федора II і Іоанна II («Івана V»)[15].
Стрілецька армія, що захищала законну владу московитів, проводила багато арештів та знешкоджень найнятих бойовиків й членів цих двох сімей. Наприклад, в історії стали відомими страти аланів Івана «Наришкіна», Опанаса «Наришкіна», Артамона «Матвеєва», Михайла «Долгорукого», військового злочинця Рамадана («Григорія Ромодановського»)[16]. У підсумку, перемогу одержали московити (мокші, лат. москалі), а представники Наришкіних погодилися припинити боротьбу за владу в обмін на високу посаду. За цією домовленістю з 1686 року надволзька татарка Сафа Патшаївна («Софія Олексіївна») очолила уряд країни й прийняла економічні справи держави[17]. Саме не раніше цього року згадується про неї в документах, про що йдеться у статті автора Л. Хьюес Софія (Hughes L. Sophia) «Автократія в Росії» (Autocrat of All the Russia) в журналі Canadian Slavonic Papers (1986 р.)[18].
648. Релігійний розкол: московити-старовіри не хочуть повертатись до релігії надволзьких татарів (русскіх, колишніх аланів)
1686 — укладений «Трактат про вічний мир» між ‘Білою Руссю або Московією’ та Республікою[19]. У складі московсько-татарської ‘Білої Русі або Московії’ все ще залишалися території ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (центральної території Русі під спільним управлінням русинів і українців), а саме міста Київ, Вишгород, Брянськ, Путивль, Чернігів, східна частина Смоленської області.
1686 — уряд під керівництвом надволзькотатарської (русскої, або аланської, сараценської, золотоординської) принцеси прем’єрки Сафи Патшаївни («Софії Олексіївни») вирішує скасувати ті зміни в релігії, що відбулися ще раніше за мокшанських правителів. Було прийнято рішення впровадити правила, які були затверджені її батьком — надволзькотатарським (русскім, або аланським) великим ханом (царем) Патшаєм I («Олексієм «Тишайшим» I Михайловичем»). Ці зміни було запроваджено ще у 1650 та 1656 роках під керівництвом патріарха Нікона за часів надволзькотатарської (русскої, або аланської) влади. Тепер, під керівництвом протатарського (прорусского) патріарха Іоахима, було вирішено впровадити ці зміни в життя[20].
Для цього протатарським (прорусскім) урядом був виданий наказ «Дванадцять статей проти старообрядців»[21]. Усі, хто не схотів прийняти нових правил, стали так званими «розкольниками». Унаслідок цієї постанови тисячі московитів (мокшей) були вбиті або втекли, їхні домівки спалені. Відбувся жорстокий геноцид московитів з боку русскіх (надволзьких татарів, або аланів, колишніх «золотих» ординців)[22]. Ті, хто вижили і сховалися, надалі стали називатися «старообрядцями»[23].
Трохи пізніше, вже за правління голови колонізаторів голландця Міхіеля («Петра I») старообрядцям оголосять амністію, перестануть переслідувати, але почнуть обкладати штрафами[24].
Слід зазначити, що вплив оцязора Іоанна II Олексійовича («Івана V») на ці рішення уряду був дуже слабким. На перебіг багатьох подій він, зважаючи на все, не зміг вплинути, а також не мав такого авторитету та зв’язків, щоб скасувати будь-які укази[25]. Дуже схожа ситуація в Росії (колишній ординській ‘Білій Русі або Московії’, Тартарії, Алланії, або Сара орді, укр. «Золотій державі») трапиться і пізніше — наприкінці 1900-их років, при правлінні московця Миколи Борисовича Єльцина, теж при роботі протатарського уряду і спецслужб.
649. Напад на Малу тартарію (кр. Крим, лат. Кримею, Crimea, грец. Перікопенську тартарію, укр. Українську державу)
1687 — новий протатарський (проросійській) уряд московсько-татарської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) приймає рішення знову вторгнутися на землі Малої тартарії (Криму, тобто України) для отримання виходу до морів[26]. Хоча в цей час ‘Біла Русь або Московія’ перебуває під правлінням московського оцязора і захищена московським Стрілецьким військом, але протатарський (проросійський, або ординський) уряд став дуже сильним. По суті, цей уряд став в опозицію оцязору Іоанну II («Івану V») Олексійовичу[27], і приймав такі рішення, які бажав — тому я й називаю державу цього періоду прикметником «московсько-татарська». Як тільки тюркська армія за умовами миру[28] залишила Малу тартарію (Крим, лат. Кримею, грец. Перікопенську тартарію, укр. Українську державу), уряд московсько-татарської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) швидко направив до Малої тартарії (Криму, укр. України) надволзькотатарські (русскіє) окупаційні загони[29]. Кримці (українці) підпалили свій степ, через що армія надволзьких татарів (русскіх) вимушена була відступити[30].
650. Колоніальні особливі (мокш. «потішні») полки та перший університет
Колоністи продовжують впровадження свого плану колонізації. Перший етап — це європеїзація та посилення своїх сил і прихильників у державі. Вони формують на території мокшанської Московії (Білої Русі або Московії) велику європейську армію, яку в народі прозвали «потішними полками»[31]. Слово «потішний» виникло від мокшанського слова «тяштькс»[32], що означає «примітний», «особливий»[33Словник]. Пізніше це московське (мокшанське) слово, яке іноземцям важко було вимовити, переробили на славинський (новгородський) лад, і «тяштькс» стало звучати як «тішитися» або «потішний». В цей час державною мовою була мокшанська та, вірогідно, частково сараценська (надволзькотатарська, або аланська). Сучасною російською (тобто славинською, або новгородською) в Московії народ не володів, окрім мешканців північних областей регіону «Білої Русі», (примітка: тобто Новгородського регіону) — це окуповані Новогардія, Плесковія, Вепсанма[34].
Ця «особлива» (мокш. «потішна») армія мала особливий західно-європейський одяг, який до цього ані московити (мокші, лат. москалі), ані надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) не бачили. Солдати мали сюртуки зеленого кольору, білі рейтузи (вузькі штани) та дивні великі капелюхи з широкими полями[35].
Місце їхньої дислокації називалося відповідно «особливими (мокш. потішними) селами». Там вони проводили постійні тренування. Армія колоністів збиралася в містечку Сергіїв Посад, зі штабом у Троїце-Сергієвому монастирі[36]. Майже більшість офіцерів були англійцями та шотландцями. Серед солдатів були також німці, французи і голландці. Генералом був шотландець Патрік Леопольд Гордон оф Охлухрист (він же «Петро Гордон»)[37]. Відомі також такі офіцери: шотландець Алекс Леслі (він же «Авраам Ілліч»), Фрідріх «Ромодановський», голландець Франц Тіммерман, Автоном, француз Бальтазар Лозьєр, Франц Лефорт, Сенеб’є, Георгій фон Менгден, Джеймс Деніел Брюс, Джон Чамберс (він же «Іван Іванович»), Нікола фон Верден, Марк фон Кірхен, Йохан Христофор Мініх, Людвіг Вільгельм, Адам Вейде, Карл де Круа, Георг Бенедикт Огільві, Йоганн фон Паткуль тощо[38]. Керівники пропонували службовим Стрілецької армії перейти на службу європейців, і дехто погоджувався[39].
1687 — спеціально для своїх дітей, ці європейці відкрили перший університет в ‘Білій Русі або Московії’, на основі релігійної Греко-латинської академії, заснованої колись русинською царівною Єфімією-Агафьєю «Грушецькою», дружиною оцязора Федора II Олексійовича. Основна мова навчання — латина (тобто староіталійська) — це одна з державних мов Священної Римської імперії Германської нації[40]. Тільки згодом, пізніше, колонізатори — ті, які створили «Російську Імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — додадуть обов’язкове вивчення славинської (новгородської, тобто сучасної російської) мови, що збережеться до сьогодні.
651. Регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ з 1687 року. Гетьман Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович
1687—1709 — в ці роки новий намісником в автономії на території Русі ‘Україні, або Країні запорозьких козаків’ був Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович[41]. Нагадаю, що це була центральна частина Русі (англ. Рутенії), яка перебувала під тимчасовим спільним автономним управлінням русів (русичів, або русинів, рутенів) та кримців (українців). Виникла ця територія у 1648 році під час Другої кримсько-руської (україно-русинської) війни, після цього спершу залишалася під управління кагана й козаків (українців, або кримців) до «кривавого потопу» (про «потоп» йшлося в пункті 606, це навала надволзьких татар, або сучасних русскіх). Але під час війни проти навали надволзьких татар (русскіх) ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ зблизилася з Республікою, при цьому залишивши за собою автономію. Вона відокремилася від впливу як Червоної Русі (тобто споконвічної Русі, англ. Рутенії), так і Криму (лат. Кримеї, укр. України, або Малої тартарії), закріпивши за собою більшу частину Русі з містом Києвом та частину північних земель Криму (бачимо це на картах). Ці події ще називаються терміном «руїна» (про «руїну» написано в пункті 614).
По суті те нове утворення було незаконним, його можна, наприклад, порівняти з утворенням ДНР (так званої «Донецької народної республіки»), яке сучасна Російська Федерація насильно створила на території України в 2014 році та ставила там своїх намісників із місцевих. Ми не сприймаємо цих сучасних намісників (Олександра Бородая, Олександра Захарченка, Деніса Пушиліна) серйозно: так само і в ті часи уряди Русі та Республіки не сприймали серйозно українських намісників того часу (Івана «Виговського», Івана Самойловича, Івана-Мазепу «Колединського», Пилипа Орлика тощо). Республіка тимчасово примирилася із втратою цілісної Русі (як сьогодні Україна тимчасово примирилася із втратою Донецької області) та виникненням на її територіях нового утворення. Тоді таке примирення стало можливим тільки тому, що саме за допомогою українців (або кримців) Республіка змогла відбити надволзькотатарську (русскую, або аланську) навалу й окупацію, яка називалася «кривавим потопом» і тривала 7 років (1658—1665).
Походив намісник Іван-Мазепа із села Мазепинці Білоцерківського району (Київська область), заснованого його предками[42medievist]. Він мав кримське (або українське) та руське (русинське, рутенське) коріння[43], навчався в Києво-Могилянській колегії (майбутній академії) в Києві та в латинській («римо-католицькій») колегії у Варшаві[44], також володів латиною, вивчав французьку. Від Республіки їздив вивчати артилерійську справу в Голландії, Франції[46]. Відвідав Німеччину, Італію, вивчав їх культуру та мову. Він став освіченою людиною, зібрав власну бібліотеку.
При управлінні автономним регіоном на перше місце ставив освіту населення, підтримував будівництва церков, розвиток мистецтва і архітектури. Саме за нього на території ‘України, або Країни запорозьких козаків’ збудували і відновили багато церков та монастирів*Митрополит Іларіон (Огієнко). Розіп'ятий Мазепа. НВЦ: «Наша культура і наука». — 2003 Оглоблин А. «Гетман Мазепа и его время». Нью-Йорк — Киев — Львов — Париж — Торонто. — 2001. Найбільш значущим подарунком гетьмана Мазепи українській церкві є Пересопницьке Євангеліє, на якому нині складають присягу Президенти України. Іншим подарунком стали срібні з позолотою царські ворота вагою 50 кг, які на замовлення гетьмана Мазепи були відлиті в Німеччині (Аугсбург) за ескізом невідомого чернігівського художника. У Храм гробу Господнього (Єрусалим) гетьман Мазепа подарував срібну тарілку і дорогу плащаницю з написами на кожній. «У 1699 році на замовлення Мазепи для Воскресенської церкви в Батурині був відлитий дзвін «Голуб» (укр. Мазепин дзвін). На дзвоні відлитий документально датований портрет Мазепи кінця XVII століття. На думку дослідника Бориса Пилипенка, Мазепин дзвін є «визначною пам'яткою української ливарної справи». Крім цього, дари Мазепи церквам знаходяться в православних храмах Сирії, Палестини, Стамбула і на Афоні*https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%B4%D1%96%D1%8F%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0_%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D0%BF%D0%B8. Тому за часів його управління Київ почали звати «другим Єрусалимом»[47] і до Києва стали їздити паломники із колонії «Російської Імперії»[48] (наприклад, Михайло Ломоносов, Григорій Распутін)[49]. Спрямовував кошти на будівництво 12 нових храмів, на реставрацію ще 20, дарував церквам дорогоцінні речі, наприклад, книгу «Пересопницьке Євангеліє», на якій сьогодні присягають українські президенти, коли офіційно вступають до влади. Був противником Московського патріархату на окупованих надволзькими татарами (росіянами) східних русинських землях[50Народився].
З 1684 року (до 1703, тобто 19 років) колишня столиця Русі місто Київ перебувало в татаро-мокшанській (русско-московській)[51], а потім в колоніальній (російській імперській) окупації[52]. В політиці Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович хотів повернення Києва і східних українських територій в склад автономного регіону на території Русі — Української Козакії, чи 'України, або Країни запорозьких Козаків', а також бажав примирення зі своєю генетичною Батьківщиною — Малою тартарією (кр. Кримом, лат. Кримеєю, грец. Перікопенською тартарією, укр. Українською державою)[53]. Ще у 1672 році він разом із отаманом Урус-Чортом («Іваном Сірком») керував військовими козацькими загонами, коли кримці (українці) разом з русами (русичами, або русинами, рутенами) за підтримки тюрків звільняли кримські та західні русинські (рутенські) території від окупації надволзьких татар (русскіх)[54].
За часів його управління ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ продовжувала офіційно називатися цією своєю новою назвою, яку отримала від русів і кримців (українців) після Другої кримсько-руської (україно-русинської) війни 1648—1649 рр., або «війни Хмельницького», або «Хмельниччини»[55]. Іноді назву регіону підписували просто як «Україна». Нагадаю, що слово «Україна» — це прямий переклад українською грецького слова «Перікопа», яким греки називали Кримську державу. ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ контролювалася спочатку тільки кримцями, але під час війни «кривавого потопу» перейшла до складу Республіки у 1663 році[56] як автономний регіон. Кримці (укр. українці, козаки, вони ж колишні хозари), що проживали на цій території, вивчали руську (русинську, рутенську, сучасну українську) мову, навчалися в руських (русинських, рутенських) університетах[57]. Руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) називали кримців по-різному: «татарами», «козаками», «запорожцями» та врешті-решт в перекладі на свою мову — «українцями». Кримці називали русів (русинів, рутенів) на цій території «малоросами»[58].
Помер Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович у 1709 році у віці 70 років в кримському (українському) містечку Бендери (сьогодні в складі Молдови)[59]. Його наступником стане у 1710—1739 рр. Пилип-Орлик Степанович[60].
652. Московія (Біла Русь або Московія) втрачає державність. Підміна царя і «двовладдя» з 1689 року
1689 — цього року армія колонізаторів — та сама особлива, або з мокшанської мови «потішна» («тяштькс»[61]) — зрештою фізично вторглася до Москви та захопила владу[62]. Правління мокшанського оцязора Іоанна II («Івана V») Олексійовича на цьому формально завершилося. Про нього історики (-імена) тільки зазначали, буцімто він «рідко став займатися справами держави». Надволзькотатарську (русскую, або аланську) прем’єрку Сафу Патшайовну («Софію Олексіївну») ув’язнили в монастирі[63].
1689—1696 — у ці роки московський оцязор Іоанн II Олексійович («Іван V») був у вигнанні, хоча з погляду московитів (мокш) — юридично він усе ще їхній офіційний правитель[64].
Колоністи посадили на трон свого намісника, якого видають за надволзькотатарського (русского, або аланського) принца Петра Патшайовича («Петра Олексійовича»). Голову колоністів та їхню нову владу московити (мокші, лат. москалі), ерзя (мордвини) і надволзькі татари (русскіє) не визнають. Серед народу дуже швидко розповсюдилися чутки, що «царя підмінили», «цар не справжній»[65]. В результаті почало підійматися народне невдоволення, яке переросло в заворушення[66], і як наслідок — розпочинається чергова громадянська війна.
Цей період російські історики (-імена) називають «двовладдям»[67]. Тобто офіційний законний московський оцязор Іоанн II Олексійович («Іван V») та голландський голова колоністів Міхієль («Петро I») правлять одночасно[68].
653. Кожухівський похід
1689—1698 — в ці роки мокшанська Стрілецька армія, яка перебувала у підпорядкуванні оцязора Іоанна II Олексійовича («Івана V») у вигнанні, спробує повернути владу. Відбуваються бойові дії в столиці — в Москві (Перумі), а також в інших містах ‘Білої Русі або Московії’. Європейські війська під командуванням шотландського полководця Патріка Гордона захоплюють головний державний гарнізон Стрілецької армії московитів у Кожухівській фортеці-«зірці»[69], яка вже була до цього збудована французькими інженерами[70]. Цей бій називається в сучасній історії «Кожухівським походом», бо пройшов в селі Кожухівка під Москвою. Російські ж історики-пропагандисти (-імена) стверджують, що це нібито були «навчання», і що це «юний Петро I тренувався» керувати військами і вести бої[71].
Але, насправді, бій точився справжній і кровопролитний[72]. Московитська Стрілецька армія буде остаточно розбита колоніальними військами у 1698 році.
Ця Кожухівська битва була лише одним із багатьох боїв у захопленні ‘Білої Русі або Московії’ європейськими силами, які хотіли колонізувати землі всього Передуралля та Зауралля. У ці ж роки проходила колонізація датчанами і голландцями Індії (пізніше їх колонії відвоювали собі британці); датчанами — Гани; португальцями — Індонезії; голландцями — Південної Африки, Суринаму та Індонезії; французами — Реюньону, Гаїті і Північної Америки; голландцями і англійцями — Північної Америки. А всі разом — голландці, німці, австрійці, французи, англійці, шотландці — колонізували Приуралля, тобто територію фінської держави ‘Білої Русі або Московії’.
Оце і є «страшна таємниця Російської Імперії» — те, що її збудували не русскіє (надволзькі татари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), і не московити (мокші, лат. москалі), ну і звичайно ж не руси (русичі, або русини, сучасні українці), а її створили західні європейці.
654. Голландська колонія «Русскоє або Московське царство». Міхіель («Петро I») — перший намісник колоністів з 1689 року
Перший голова колонізаторів Міхіель, який був, дуже ймовірно, з голландського роду Рюйтер, закріплюється при владі (про адмірала Рюйтера було написано в пунктах 641, 642). Про Міхіеля (а саме таким іменем він підписувався в Європі[73]) відомо, що він до кінця життя писав з помилками славинською (новгородською, тобто сучасною російською) мовою, використовуючи бідний словниковий запас[74]. Це, звичайно ж, пояснюється тим, що він був скоріше за все голландцем за національністю і не збирався опановувати ніякої місцевої аборигенної мови. Скрізь у справжніх документах в Європі підписувався своїм справжнім іменем як «Міхіель»[75], про що є багато свідчень українських і російських офіційних істориків (-імена). Він, вірогідніше за все, міг бути незаконнонародженим онуком (або іншим родичем) легендарного голландського авантюриста, пірата, торговця рабами і нарешті лейтенанта-адмірала голландського флоту Міхіеля Адріановича де Рюйтера (англ. admiral Michiel de Ruyter,), який жив у 1607—1676 рр. Про Рюйтера більше написано у пункті 641. Петро I схожий на Міхіеля Рюйтера дуже зовнішньо, а також і за своїми вчинками. На мою думку, великі зв'язки з впливовим родичем, родинний авантюризм, добра освіта та бажання продовжувати пошук колоній для Голландії, як це і робив Міхіель де Рюйтер, могли надати як поштовху, так і гарних можливостей Міхіелю-молодшому.
Офіційно інші країни визнають владу Міхіеля «Петра I» лише з 1696 року — тобто тільки після смерті законного московського оцязора Іоанна II Олексійовича («Івана V»)[76]. Невідомо при цьому, чи помер оцязор власною смертю[77]. Тепер вже надволзькі татари (русскіє, колишні алани, ерз. буртаси, вони ж сарацени, або «золоті» ординці, «надволзькі татари»), які тримали кілька століть під своїм татарським ярмом московитів (мокшей, лат. моксель) і ерзян (лат. мордву), самі потрапили в багатостолітню окупацію більш сильних ворогів — європейських колоністів.
Голову колонізаторів Міхіеля колоністи видають спочатку за надволзькотатарського (русского, або аланського) царя від сім'ї Наришкіних, нібито сина і законного спадкоємця надволзькотатарського великого хана Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»)[78]. Але це перестає влаштовувати надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів), і вони розпочинають військові визвольні дії[79]. У відповідь на це військові загони колоністів в 1698 році проводять останні каральні операції та знищують усі ворожі їм як надволзькотатарські (русскіє), так і московські (мокшанські) війська[80].
На всі державні посади країни відтепер і протягом багатьох років призначають лише європейців. Одним з високопосадовців був такий собі князь Борис «Голіцин» Олексійович. За «легендою» він — покровитель юного Петра Патшайовича («Петра Олексійовича»), який нібито жив під Москвою у містечках Преображенському та Сергієвому Посаді. «Голіцин», як пишуть історики (-імена), володів латиною — державною мовою Священної Римської імперії Германської нації.
Відомо, що усні накази Міхіель («Петро I») видавав голландською мовою[81], письмові — латиною[82], а от славинською (новгородською, тобто російською) мовою він майже не володів[83]. Технічно — він стає підставною особою замість справжнього надволзькотатарського (русского, або аланського) принца Петра Патшайовича («Петра Олексійовича»).
655. «Стокгольмський синдром» народу
За правління голови голландських колоністів Міхіеля («Петра I») в колонії почалися активні зміни в устрої, політиці та історії нової колонії «Русского або Московського царства». Енергійні колоністи починають будувати із зайнятих ними приуральських земель цілу імперію.
1689—1917 — це роки колоніального гніта мокшанської Московії (Білої Русі або Московії), надволзькотатарської (русскої, або аланської) Тартарії (Росії), інших приуральсько-зауральських держав з боку європейських колоністів. Колонізація Приуралля тривала рівно 228 років, з 1689 по 1917 рік. Спочатку колонізатори називали свою нову колонію «Русскім або Московським царством», потім просто «Русскім царством» (коли столицю тимчасово перенесли до слов'янського Новгороду), пізніше — «Російською Імперією» (коли столицю перенесли до іжорського Орешку — майбутнього Петерсбургу, або Санкт-Петербургу). Назва «Росія» (лат. Roscia, Rossia) — це латинська назва[84], так європейці колись називали Русь (англ. Рутенію) ще до того, як вона потрапила під окупацію кримців (українців) і надволзьких татарів (русскіх) і була розділена між ними.
Тобто, імперію під брендовою назвою «Російська імперія», як ми бачимо, створили зовсім не місцеві нації, а прийшлі західноєвропейці — це голландці, австрійці, німці, французи, англійці, шотландці та італійці. Можна навіть фігурально так сказати: що вона була вигадана, або спланована в австрійському штабі (саме таку фразу люблять вживати сучасні росіяни відносно України). З часом колонізатори себе самих та усі місцеві народи стали називати спільною єдиною назвою — «русскімі», за назвою держави. Руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) і кримці (українці, кумани, вони ж хозари) називають їх термінами «росіяни», «росіянці» та «русня» як похідне від слова «Росія». В той же час старовинний термін «руський» (або русинський, рутенський) в дійсності вживався тільки як прикметник відносно походження, міст або мови Русі (англ. Рутенії), наприклад: руське місто Київ, руська принцеса Ганна, руська мова (сучасна українська) тощо. А ось термін «русскій» історично став вживатися як прикметник відносно усього багатонаціонального населення Росії та зокрема як нове етнічне позначення надволзьких татар (аланів, або «золотих» ординців).
Колоністи освоїли і заселили землі багатьох націй Приуралля, позбавили їх державності. А споконвічні землі цих місцевих «туземців», як європейці називали місцеві народи[85], стали безкоштовним джерелом природних багатств, які нові власники із задоволенням продавали для Західної Європи.
Колонізатори закріпили в «Русскому або Московському царстві» рабство (так само, як і в Америці[86]), позбавивши свободи багатьох людей. З часом, коли «Російська імперія» стане на ноги й зміцнішає, тоді народів взагалі позбавлять власних мов, традицій, релігії, самоідентичності й знання історії. Вірогідно, саме в цьому й криється генетична ненависть до західних європейців з боку сучасних «русскіх» націй, які вважалися «туземцями»[87], «великоросами» за часів колонізації. Цих жорстоких колонізаторів місцеві корінні народи називали терміном «англо-сакси»[88], маючи на увазі германське — це англійське, саксонське, голландське — походження окупантів.
Але, вже значно пізніше, коли всі ці корінні російські нації звільняться, деякі з них продовжуватимуть вважати себе «русскімі». Вони досі вихваляють колоніальність[89], до якої мали тільки те відношення, що були в колонії рабами. При цьому вони прагнуть нав’язувати іншим сусіднім, вже вільним націям, чужу усім славинську (новгородську, сучасну російську) мову новгородичів[90] і змушують силоміць усі сусідні народи називати себе «русскімі»[91], як було за часів європейської колонізації[92].
Така політика переросла в психічний синдром багатьох надволзьких татарів (русскіх, колишніх аланів) та інших сусідніх націй, тобто росіян, або росіянців. У сучасній психології подібна поведінка називається «стокгольмським синдромом», коли жертва виправдовує вчинки того, хто її образив[93].
656. Регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (вона ж Мала Русь) з 1689 року. Візит Івана-Мазепи до голландської колонії «Русского або Московського царства»
1689 — керівник автономного русино-українського регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (або Малої Русі) Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович здійснює візит до колоніального ‘Русского або Московського царства’[94]. Там він зустрічається з новим голландським правителем-намісником. Але ж вони вже знайомі! Один про одного вони знали в ті часи, коли Іван-Мазепа навчався артилерійській справі й відвідував Голландію[95]. З Міхіелєм («Петром I») у нього дружні відносини[96] і він веде з ним перемовини про нову політику, мир. При цьому звертається з проханням про виведення[97] усіх колишніх надволзькотатарських (русскіх) і московських військ зі східної частини ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (територій Русі, англ. Рутенії) та зі старовинної русинської столиці — з міста Києва*.
657. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава). Перша колоніально-українська (або так звана «русско-турецька») війна 1689—1695 рр. Намагання захопити Азов
1689 — новостворена голландська колонія «Русскоє або Московське царство» під керівництвом голландських та німецьких колоністів хоче отримати виходи до моря, щоб полегшити вивози товару зі своїх нових земель[98]. У голландців є кораблі, і вони хочуть скористатися ними. Вони розпочинають військову агресію проти Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, укр. України) для отримання виходу до Цобачого (Азовського) і Чорного морів.
Нагадаємо про Малу тартарію, що самоназвою країни кримейською мовою було Крим (лат. Кримея, кр. Qirim), грецькою мовою державу називали «Перікопа» та «Перікопенська тартарія», що в перекладі з грецької на руську (русинську, рутенську, тобто сучасну українську) означало буквально «Україна», «Українська держава». Тобто назва Україна, як вже було написано у пунктах 194, 203, 397 і 500 — це прямий переклад грецького слова «перікопа»[99], означає щось вирізане, перекроєне, пересічене: в даному випадку мова йде про географічні особливості берегової лінії і водойм держави. Саме тому завойовану кримцями (українцями) територію Русі (англ. Рутенії) слов'янською руською мовою назвали «Українською (тобто Кримською) Козакією». Козаки — то було професійне контрактне військо ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави). Пізніше європейці усіх кримців (українців) у Кримській, або Українській, Козакії стануть іноді називати «козаками», а кримців на решті території держави називатимуть «татарами», «кримськими татарами» та «халками» (або «хахлами» від видозміненого та русифікованого кримського слова halq «народ»[100Усеїнов].
Агресія молодої голландської колонії «Русского або Московського царства» (майбутньої Російської імперії) закінчилася невдачею: кримці (українці) знову відстояли свої землі[101Усеїнов]. Зауважте, що у російській пропагандистській історії офіційно цей похід сьогодні називають «російсько-турецькою війною»[102Усеїнов], в якій кримців (українців) називають «турками», а голландців, німців, шотландців, англійців і французів, а також їхнє військо — називають «русскімі».
Одним з російських загонів, який частково складався з надволзьких татарів (русскіх, або «надволзьких татар»), командував татарин Василь «Голіцин»[103Усеїнов]. Про нього відомо, що колись він працював у придворних чинах — його посада назвалася «стольник» і «чашник». У 1660 році він був двадцять четвертим чашником для подачі пиття великому хану під час прийомів[104].
Кримськими (українськими) козачими і регулярними військами керував особисто каган Селім I Богатиревич[105].
658. Намагання називати кримські (українські) землі «південнорусскімі». Підміна термінів
Сьогоднішні росіяни (московці, русскіє, ерзяни та інші) посилено вдають, що жодної величезної кипчацької держави на територіях сучасної України, включаючи східну частинку Дикого Поля, або Поля Диканя «Хлібороба», що тепер стала південною частиною Воронезької області (без аланського міста Воронеж) і Кубанію (Краснодарський край, Ставропілля й Таманський півострів), нібито ніколи і не існувало. Мовляв, це були незаселені «південнорусскіє землі»[106], на які нібито «посягали турки»[107]. Описуючи цю неіснуючу «війну з Туреччиною» (тобто з Тюркією), російські історики (-імена) повністю ігнорують та приховують факт існування кримської (української) старовинної держави, яку європейці того часу назвали терміном «Мала тартарія». Греки називали її «Перікопою» чи «Перікопенською тартарією», а руси — «Україною». Це була і є колишня Куманія, вона ж Косарія (Хозарія, лат. Газарія), яка мала державність вже з 660 року[108] — з часів правління кагана на ім’я Харбіс-Калга «Поважний» II Пулі-Кийович[109].
Території українців на річці Танаїс (укр. Дон) і їхнє місто Азов (або тур. Азак, сар. Аттамангороду, колишнє Тана-хань, сучасне Ростов-на-Дону, неподалік однойменної «Азовської» фортеці на морі) росіяни спеціально називають «турецькими» (тобто тюркськими) територіями, бо там в той час стояли союзні тюркські гарнізони[110]. Для мене є цілком зрозумілим, що таку підміну термінології створили для того, щоб приховати, що Мала тартарія, вона ж ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) — це була цілісна територія окремої незалежної великої кипчацької держави.
А приховати це треба було з тією метою, щоб привласнити ці великі прикаспійські, приазовські та причорноморські землі українців (кримців, колишніх куманів, хозарів). Малу тартарію (Крим, лат. Кримею, тобто Україну) колонізатори називали просто «Кримським ханством» (від Crimea Khanat), а її величезну багатомільйонну націю кримейців, або українців — просто «кримськими татарами», «перікопцями», «хахлами». Сучасною назвою «кримські татари» російські історики звужують території українців тільки до розміру сучасного «Кримського» півострову. Але освіченим людям відомо, що раніше, до німецько-французької колонізації, цей український (хозарський, або куманський) півострів носив свою споконвічну назву «Херсонес Таврійський» (це ми бачимо на відповідних картах), а не «Кримський». В «Кримський» його перейменували тільки в середині 1700-их років за назвою великого приморського міста Крим[111] (Крименда, вірогідно, це сучасна Ялта). Тобто «Кримський» — це не історична, а нова, сучасна назва півострову. Раніше «Кримом» (Кримеєю) називалася вся держава — від Дунаю до Каспію і Кавказу, а не півострів. Колонізатори ж просто беруть і переносять поняття величезної держави Крим (лат. Кримеї, Crimea) на маленький півострів. Столиця Малої тартарії (Криму, або України), в той час була приблизно з 1680 року саме на півострові в місті Бахчисара «Золоті Сади» (Ак-Мечет, сучасному Сімферополі, неподалік маленького містечка Бахчисарай з літнім палацом).
Пізніше колонія «Російська імперія» почне вести пропаганду про те, що Буджак (сучасні Одещина і Придністров'я), Таврійщина і півострів Херсонес Таврійський (сучасні Запорізька і Херсонська області з півостровом), Дике Поле (Поле Диканя «Хлібороба», або Ногайський степ — це сучасні Донецька, Луганська, південна частина Воронезької області), Кубанія (сучасні Ростовська, Краснодарська, Ставропольста області і Таманський півострів) — що це нібито південні землі русскіх і мають бути частиною Росії[112]. Ці території окупанти так і прозвали — «південнорусскімі» землями[113]. Адже, якщо немає народу, то можна і привласнити собі його землю[114]. Теж саме пропагандують сьогодні і русскіє (надволзькі татари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), намагаючись називати «русскімі» корінних українців (кримців, або козаків, татарів, колишніх куманів, половців, хозарів)[115].
Тому при описі тієї давньої війни сучасними російськими істориками (-імена) йде наступна підміна понять:
— голландські й ординські окупаційні війська називаються «русскімі», бо вони йдуть з колонії «Русскоє або Московське царство». Саме тому вони і є «русскімі» — за назвою країни. Тобто в цьому конкретному випадку це не просто нова назва надволзьких татарів («золотих» ординців), а назва усіх, хто живе колонії. Слід зауважити, що в Україні їх звуть не «русскімі», а «росіянами» — від слова «Росія», а не «Русь»;
— пропагандистами зазначається, що ці «русскіє» «звільняли» «русскоє» місто Азов від «тюрків» (укр. турків)[116]. Але ж ми вже знаємо, що Азов (тур. Азак, тар. Аттамангорода, або Ростов-на-Дону, колишнє Тана-хань, неподалік однойменної фортеці «Азов» на морі) було кримським (українським) містом. І в цьому місті офіційно законно, на запрошення кримців (українців) тимчасово перебував тюркський гарнізон[117]. І виходить дивно: що надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), які стали вже офіційно зватися русскімі, і якими керували колоніальні офіцери і полководці, нібито «звільняли свої русскіє землі». Але «звільняли» вони ці землі насправді від законних власників — кримців (українців), яких росіяни при цьому чомусь називали «турками»[118].
Точно таке саме відбудеться і в 2014—2024 рр., коли русская (надволзькотатарська, або ординська) колонія «Російська федерація» жорстоко захопить русинсько-українські (русько-кримські) міста. Русскіє (тобто надволзькі татари, вони ж кацапи, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) при цьому будуть знову пропагувати, нібито вони «звільняють свої русскіє землі»[119] від якихось «неіснуючих» українців[120] (тобто козаків, «хахлів», колишніх кримців, куманів, половців, або хозарів) — тобто від корінної нації.
659. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава) з 1691 року. Саадет II Киримович, Сафа I Сафович, втретє Селім I Богатиревич
1691—1691 — Саадет II Киримович — новий каган Малої Тартарії (прийшов після другого правління Селіма I Бахадировича)[121]. Він син Кирима Селяметовича, онук кагана Селямета I Девлетовича.
1691—1692 — Сафа I Сафович — новий каган Малої тартарії (прийшов після Саадета II Киримович)[122]. Він син Сафи Селяметовича, онук кагана Селямета I Девлетовича.
1692—1699 — Селім I Богатиревич — втретє новий каган Малої тартарії (був у 1671—1678 і 1684—1691 рр., прийшов втретє після Сафи I Сафовича). Він син кагана Богатира I Селяметовича[123]. Наступним каганом стане Девлет II Селімович у 1699—1702 рр.
1695 — голландські намісники колонії «Русского або Московського царства» роблять ще одну спробу взяти під контроль порт в місті Азов[124] (тур. Азак, тар. Аттамангорода, сучасне місто Ростов-на-Дону, колишнє Тана-хань), що розташоване у гирлі річки Танаїс (укр. Дон), а також однойменну «Азовську» фортецю на березі Цобачого (Азовського) моря. Сьогодні назва «Азов» збереглася тільки відносно цієї самої фортеці — маленького містечка на Азовському морі. А старовинну першу хозарську (тобто українську) столицю Тана-хань, або Азов, не так давно, тільки 1749 році, перейменували на Ростов-на-Дону[125]. Напад колонізаторів на свою колишню столицю кримці (або українці, козаки, колишні кумани, вони ж хозари) стійко відбивали протягом 4-х років[126]. Для цього вони отримували допомогу зброєю від Тюркії — артилерію і човни[127], так саме, як сьогодні отримують від тюрків безпілотні літальні апарати «Байрактари». Зауважте, що Тюркія ніколи не була на боці Сара Орди (укр. Золотої Країни, або Росії), а також ніколи не була на боці колоніальної «Російської Імперії», а навпаки, більшістю підтримувала українців (кримців, козаків). Цей паритет зберігається і сьогодні[128].
660. Голландська колонія «Русскоє або Московське царство» з 1696 року. Друга колоніально-українська війна (так звана «русско-турецька») 1696—1700 рр. Захоплення українського Азова
1696 — цьогоріч помирає офіційний правитель мокшанської Московії (Білої Русі або Московії) оцязор Іоанн II («Іван V») Олексійович. Останні роки він взагалі не впливав на події в країні[129]. Це був передостанній оцязор московитів (мокшей). На наступний період 1696—1730 рр. московити (мокші, лат. москалі) втрачають незалежність. Разом з ерзянами (лат. мордвою), чувашами, сучасними татарами (волзькими булгарами), русскімі («надволзькими татарами», або аланами, сараценами), новгородичами, плесковичами, вепсами, марійцями, комі-перм'яками та іншими націями вони потрапляють в залежність від європейських колоністів, де стають усі рабським «одним русскім народом»[130].
1696—1700 — проходить чергова друга хвиля війни голландської колонії «Русского або Московського царства» проти Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, тобто України)[131]. Колонізатори, тобто голландці, німці, французи, англійці, шотландці, а також їхні мобілізовані раби, а саме русскіє (надволзькі татари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), московити (або мокші — корінна нація Московії), ерзя (лат. мордва — корінна нація Артанії) та інші народи знову і знову спробували захопити українське місто Азов (Тана-хань, сучасне Ростов-на-Дону, неподалік від однойменної фортеці Азов на морі) — колишню першу столицю Косарії (Хозарії, лат. Газарії), колишньої Куманії, лат. Малої тартарії, ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави)[132].
З третього разу колонізаторам і колоніальній армії (тобто росіянам) це вдалося[133]. У російських істориків це знову називається «русско-турецькою війною», бо вони й надалі намагаються приховати правду: кримців (українців, козаків) під час опису цих подій, як і раніше, називають «турками», а українське місто Азов — «русскім» містом[134], що «захоплене турками»[135].
Отже, цього разу колоністи змогли захопити кримське (українське) місто Азов (Ростов-на-Дону) і однойменну фортецю «Азов» на морі. Армію колонізаторів очолював полководець Шеїн прусського походження[136]. У армії налічувалося 40 тис. осіб[137]. Після окупації міста Азова (Тана-хань, сучасного Ростова-на-Дону), голландці і німці перейменували Цобаче море на «Азовське»[138] й спробували закріпитися в районі кримського, або українського міста Таганрог (сьогодні в складі Росії)[139]. Назва цього міста в перекладі з кримської означає «Соколиний мис»[140] (ім’я «Туган» перекладається як «сокіл», тобто Мис Тугана було засноване колись ще українським каганом Туганом «Соколом»). Але пробити прохід через Керченську протоку колоністам з їхньою новою ординською армією не вдалося — вихід у Чорне море залишився під контролем кримців (українців, козаків)[141].
У результаті кримці (українці, козаки) відстояли свій пролив[142]. Як завжди, українці отримували підтримку від Тюркії, якою на той час правив султан Мустафа II[143]. В 1700 році колонізатори перестали вести бойові дії. Державність кримців (українців) триватиме ще майже 100 років, до 1792 року, поки їхня країна Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) не впаде під натиском зміцнілої колоніальної армії німців, французів і англійців, що підуть війною з боку моря з двох сторін й приведуть з собою рабську армію агресивних солдатів з усієї колонії, які вже називатимуться «русскімі солдатами»[144].
661. Висновок про причини перемоги колонізаторів
З описаних вище подій можна зробити наступний висновок. Жодного разу надволзьким татарам (тобто русскім, колишнім аланам, сараценам, або «золотим» ординцям) не вдавалося захопити повністю всю територію Кримської (Української) держави (грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави, колишньої Куманії, Хозарії). Якщо ж вони й захоплювали деякі містечка, то їм не вдавалося довго їх утримувати в окупації.
Це було вперше, що частина країна була захоплена, а пізніше буде повністю захоплена на 125 років (з 1792 по 1917). Вдалося це зробити вперше. І зроблено це було виключно силами європейської армії, якою керували європейські офіцери.
Змогли вони отримати перемогу тільки тому, що їхня армія була колоніальною: тобто європейські колонізатори мобілізували у великій кількості усі місцеві нації колонії. Цих народів окупантам було зовсім не жаль. Їх окупанти-колонізатори просто перетворили на «м’ясо», яке кидали в бій на кримців (українців) і завалювали трупами. Тобто європейці взяли перемогу кількістю, величезною масою людських жертв якихось неважливих для них корінних колонізованих російських націй, включаючи і етнічних русскіх (тобто надволзьких татарів). Їх зовсім на жаліли, бо ці корінні народи були просто рабами, засобом досягнення мети, і керівники не вбачали в них людей.
662. Відрядження голови колоністів Міхіеля («Петра I») до Голландії. Доля прототипа
1697—1698 — в ці роки відбулася знаменита поїздка Міхіеля, або «Петра I» до Європи. Ця подія увійшла до російської історії дивним фактом. За свідченнями очевидців, а потім за записами істориків, поїхав він нібито у віці 26 років, а додому повернувся вже іншою людиною, більш старшою за віком і значно вищого росту[145].
В дійсності ж, він вже з самого початку був «іншою людиною». Їздив він, скоріш за все, до своїх родичів з роду лейтенант-адмірала Міхіеля Адріановича де Рюйтера, а також до очільників, щоб відзвітувати та отримати нові настанови з управління колонією, а також, щоб відвідати свою Батьківщину — Голландію. Там же він набрав місцевих інженерів з кораблебудування та фортифікації[146].
Саме його відсутністю скористалися московити (мокші, лат. москалі) і надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), які піднялися на визвольну боротьбу і організували масове повстання[147]. Але ця спроба звільнитися була жорстоко придушене військами колоністів.
У подорожі Західною Європою «Петро I» завжди підписувався як «Михайло», тобто «Міхіель» (Michiel) — це відомий факт[148]. Вірогідно за «легендою» для туземного народу, він отримав трон нібито правом кровного спадкоємства, бо повинен був успадкувати владу від свого буцімто батька великого хана Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»)[149].
Це означає, що у Міхіеля був справжній прототип, який повинен був успадкувати престол. Цим прототипом і був Петро Патшайович («Петро Олексійович»). Прототип зростав, згодом одружився з Прасковьєю-Євдокією «Лопухіною» Іларіонівною[150] і у них народилися сини: Олексій Петрович (прожив до 1718 року), Олександр (прожив один рік), Павло (не прожив і року)[151]. Самого прототипа, тобто Петра Патшайовича («Петра Олексійовича») та його синів Олександра і Павла колоністи вбили у 1692 році[152], а його дружину відправили до монастиря, де ув’язнили[153].
Це вписується в рамки того, що справжнього спадкоємця потрібно було замінити підставною фігурою, а його родичів — позбавитися. Дружиною же Міхіеля (не прототипа, а голландця) була Анна Монс[154], яка жила в Німецькій слободі, районі для іноземців[155]. Вже пізніше, десь тільки всередині 1800-их років, тобто більше ніж через 160 років, самі колоніальні та надволзькотатарські (русскіє) історики (-імена) штучно додали «Петру I» по-батькові «Олексійович» і прізвище «Римський», тобто латиною Romanum (рос. «Романов»). В дійсності ж таким прізвищем він ніколи не називався[156].
Сім'я прототипа заважає самозванній владі, тому в 1697 році колоністи відправляють усіх родичів Прасковії-Євдокії «Лопухіної» Іларіонівни в заслання[157]. У 1718 році друг сім’ї Лопухіних Сергій «Глєбов» разом із надволзькотатарським (русскім) принцом-спадкоємцем Олексієм Петровичем хочуть скинути колоніста-намісника Міхіеля, але їхню змову розкривають, і їх обох — страчують[158]. Але у Олексія Петровича, сина прототипа, встиг народитися нащадок (тобто онук прототипа), який відомий під іменем Петро II Олексійович[159], і який все ж таки ненадовго стане на престол у 1728—1730 рр., внаслідок визвольної боротьби надволзьких татарів (русскіх). Саме він буде законним наступником надволзьких татарів (русскіх) як реальний кровний правнук великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»)[160].
663. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава) з 1699 року. Девлет II Селімович
1699—1702 — Девлет II Селімович — новий каган Малої тартарії (прийшов до влади після свого батька Селіма I Бахадировича). Наступним каганом стане знову, вчетверте, Селім I Богатирович у 1702—1704 рр.
1699 — цього року продовжувалася визвольна війна кримців (українців) проти колоніальної окупації. Відомим героєм цієї війни став кримець (українець, козак) Семен-Палій «Гурко»[161]. Про нього відомо, що він навчався у Києво-Могилянській академії в Києві. У 1704 році його захоплять в полон колоністи (росіяни) та ув’язнять в Батуринській фортеці Чернігівської області, яка в той час була під колоніальною окупацією. Пізніше він буде відісланий до Сибірії, а у 1708 році повернеться й продовжить боротьбу. Йому стоїть пам’ятник у містечку Фастів в Україні[162], складено декілька народних українських пісень, зокрема руською (русинською, рутенською, сучасною українською) мовою[163].
1700 — голландська колонія «Русскоє або Московське царство» все ще контролює частково приазовські землі Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, тобто України).
664. Міхіель («Петро I») змінює літочислення, створює прапор колонії «Русского або Московського царства», засновує Міжнародну школу
1700 — намісник голландських колонізаторів Міхіель («Петро I»), вірогідно з роду Рюйтер, переводить відсталу від Європи колишню Московію (Білу Русь або Московію) на інший сучасний календар[164]. Тобто із застарілої системи відліку років від створення «світу» (тобто, становлення первинних держав) перейшли на сучасну систему, коли відлік років йде від появи перших «варварів» — 1-го року н. е., тобто від дати народження Ісуса Помазанця, або «різдва» Христова (ім’я Христос з давньогрецької перекладається як «Помазанець»[165]).
Колонія намагається впроваджувати світську культуру. Відтепер заборонено носити московські фінські довгі «кафтани» і надволзькотатарський одяг «ферязь»[166]. Кафтани були нижче колін та мали довгі широкі рукави, а ферязь доходив до коліна й мав невеликі звужені рукави. Також тепер усі мають брити бороди[167].
1701 — нова влада здійснює в країні грошову реформу. Починають карбувати монети «денга», «полушка» та «копєйка». Для Пскова і Новгорода карбують монети слов’янськими мовами, з використанням старої «грецької кирилиці»[168]. Використовували московський герб двоглавого птаха[169] з довгими шиями, які московити взяли до цього від греків (Візантії).
Як відомо, для захоплення кримського (українського) міста Азова (колишнього Тана-хань, тур. Азак, тар. Аттамангорода, або сучасного Ростова-на-Дону) колоністи використовували корабель, збудований голландськими інженерами[170]. Цих інженерів, як і креслення, Міхіель привіз з Голландії[171], та направив їх до надволзькотатарського (русского, або аланського) міста Грай (сучасний Воронеж) в область Ограйна (тобто Воронезька, бо слово «грай» надволзькотатарською мовою означає «ворон»[172]). Там інженери збудували док на річці Танаїс (укр. Дон), в якому силами місцевого невільного надволзькотатарського (русского, або аланського) населення зібрали цей корабель[173].
Отже, на першому такому кораблі Міхіель («Петро» I) наказує вивісити голландський прапор, який містить три горизонтальні червону-білу-блакитну смуги (з гори до низу)[174]. Але це вже була не Голландія, а колонія. Тому в цьому прапорі роблять зміни — просто переносять червону смугу на самий низ. Цей новий прапор колоністи й оголошують своїм новим символом[175] — символом голландського колоніального ‘Русского або Московського царства’. Його й досі використовують русскіє (надволзькі татари, колишні алани, або сарацени) і московити (мокші, лат. москалі) в своїй спільній колонії «Російській федерації».
Саме з голландської мови в мови місцевих націй увійшли в ці часи слова флаг, флот, баласт, буй, верф, гавань, дрейф, лавірувати, лоцман, штурман, матрос, рейка, руль тощо[176]. Також з німецької та інших мов європейців — крейсер, порт, армія, капітан, генерал, амуніція, дезертир, корпус, кавалерія, контора, компас, штурвал, артилерія, інженер, гвардія, фронт, баталія, гімн, дипломатія, контрибуція, імперія[177]. З французької — батальйон, ескадра, гарнізон, пістолет тощо[178].
У місті Азов (тур. Азак, тар. Аттамангорода, старовинному Тана-хань, або Ростові-на-Дону) Міхіель одразу ж поставив церковного намісника, кримця (українця), який до цього працював в Москві, вченого, на ім’я Данила Савович («Дмитро Ростовський») з ханського роду Туптал[179]. Завданням його було відкрити латино-грецьку школу для дітей сімей нових європейських колоністів — тобто дітей військових, чиновників і інженерів. Це була така собі перша Міжнародна школа[180]. Тобто, відкривали школу європейці і кримці (українці). Сучасні русскіє (надволзькі татари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) не мали до цих справ ніякого відношення, як і ні до чого іншого на території Малої тартарії (Криму, або України).
Окрім всього цього був підписаний мир між колоніальним урядом ‘Русского або Московського царства’ та Малою тартарією (Кримом, або укр. Україною) в колишньому грецькому місті Константинополі (сучасному Стамбулі, яке вже давно перебуває в складі Тюркії). За цим договором окуповані колоністами землі (це південь Воронезької області) на 30 років залишаються у складі їхньої колонії[181].
Після ратифікації цього договору колоніальна російська влада змогла перекинути свою армію на північ, для захоплення земель Швеції та фінських народів[182].
665. Голландська колонія «Русскоє або Московське царство» захоплює іжорські землі. Північна 20-річна війна
1700 — це рік, коли розпочалася Північна війна. Європейські колонізатори Приуралля мобілізували насильно в армію солдатів з надволзьких татарів (русскіх, колишніх аланів), московитів (мокшей), ерзі (лат. мордви), а також з окупованих русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів), новгородичів, плесковичів і кримців (українців) тощо. Під керівництвом німецьких, голландських і шотландських офіцерів ця армія здійснила напад на Швецію[183]. Відбулася битва при Нарві, в якій шведи відбили агресію[184].
За «Преображенським договором» спочатку утворилася коаліція під назвою «Північний Союз»[185]: в нього увійшли Датсько-норвезька держава, Саксонія з окупованою територією лужицьких сорбів і з частиною Польщі, та голландська колонія «Русскоє або Московське царство». Після створення коаліції ці країни вже разом напали на північні країни[186]. Ареною битв при цьому також стали стародавня Литва (Білорусь), північна частина Русі та Інгрія (Інгерманландія, вона ж Європа).
1700 — королем Швеції в цей час нещодавно став 15-тирічний Чарльз (Карл). Якщо коротко згадати історію Швеції, то в країні можна відмітити такі знаменні події: 970 король Швеції вікінг Ерік, 1290 у Швеція захопила Фінляндію, 1252 — місто Агнафіт (засноване королем Агне) перейменовано на Стокгольм («Острів в затоці»); у 1319—1629 і 1648—1721 держава Інгрія (там, де зараз Ленінградська область Росії) входила до складу Швеції зі столицею Орешек (лат. Orescack, або сучасний Санкт-Петербург, неподалік однойменної фортеці «Ореша» на острові на витоку Неви); 1397 — Кальмарський Союз Швеції з Норвегією і Данією; 1523 — Швеція вийшла з Кальмарського Союзу; 1563 — семирічна війна з Данією; 1611 — заснування шведами фортеці-зірки Nyenschantz (Нієншанц) біля міста Орешек (Orescack, неподалік однойменної фортеці «Ореша» на острові на витоку Неви); 1630 — війна проти Франції та Англії; 1648 — початок Північної (Шведської) Імперії; 1721 — після Північної війни втрачає землі Балтики; 1813 — бореться проти Наполеона Бонапарта при Лейпцигу; посилює вплив на Норвегію і Данію; 1905 — Норвегія і Фінляндія здобувають незалежність; 1914 — нейтральна; 1927 — шведами створено автомобіль «Вольво»; у війні 1941 — нейтральна; 1943 — засновано широко відомий магазин меблів «Ікея»; 1972 — з’явилася широко відома в світі шведська музична група «Абба»; 1995 — член Європейського Союзу; 2024 — член військового альянсу «НАТО» (до цього альянсу терміново увійшла під загрозою нападу з боку русскої (тобто надволзькотатарської) колонії «Російської федерації»)[187].
666. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава) з 1702 року. Вчетверте Селім I Богатирович, Гази III Селімович
1702—1704 — Селім I Богатирович — вчетверте новий каган Малої тартарії (був у 1671—1678, 1684—1691 і 1692—1699 рр., прийшов в четвертий раз після Девлета II Селімовича)[188]. Він син кагана Богатира I Селяметовича. Наступним каганом стане Гази III Селімович у 1704—1707 рр.[189]
Він проводив політику на економічне зближення з Республікою (пол. Речпосполитою), як і попередні правителі[190]. Це було обумовлено появою нового незрозумілого сильного ворога, який закидує противника трупами своїх туземних солдатів. Цим ворогом були колоністи з Голландії з їхньою європейською армією, що була оздоблена новітньою ефективною зброєю та слухняною туземною ордою головорізів.
В цей час невелика частина правобережної України (м. Кривий Ріг, або Мис Криви) і північно-західна частина області Пороги на річці Дніпро з містом Кудак) була у складі автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’, яка була членом Республіки. Крім того, козацькі війська Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, тобто України) теж пішли на об’єднання з жовнірами[191], тобто з республіканськими військами. Гетьманом об’єднаного війська українців був Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович[192].
1704—1707 — Гази III Селімович — новий каган Малої тартарії (прийшов після четвертого правління свого батька Селіма I Богатировича)[193]. Після відставки працював у Болгарії. Помер від чуми[194]. Наступним каганом стане Каплан I Селімович у 1707—1708 рр.
667. Голландська колонія «Русскоє або Московське царство». Визвольна війна Кондрата Булавіна у 1704 році
У 1704 році корінним народам голландської колонії «Русского або Московського царства» заборонили під страхом смерті рубати дерева та ловити рибу[195]. В колонії було запроваджено заборону переміщення країною для аборигенного населення[196]. По суті це був початок рабства, котре пізніше історики (-імена) назвуть «кріпосництвом», «кріпосним станом» та «селянським питанням». А правила рабовласництва для колонізаторів закріпили спеціальним зведенням законів, які називають «кріпосним правом», бо права можуть бути тільки у колонізаторів, рабовласників, дворян. Рабовласництво буде скасовано протягом 1861—1865 рр., одночасно із США.
До колонії продовжували їхати з Європи переселенці — німці, французи, англійці, шотландці, голландці, бельгійці[197]. Вони відкривали свої бізнеси[198], захоплювали селянську землю, насильно одружували на собі місцевих кипчацьких, слов’янських й фінських дівчат[199]. Кипчаки півдня — кримці (українці, або колишні кумани, хозари), ногайці (астраханці), надволзькі татари (русскіє, або колишні алани, сарацени) — піднялися на визвольну війну під проводом Кіндрата Булавіна[200]. До них приєдналися башкорти («уфимські татари»), серед яких пройшли чутки, що їх будуть переводити на християнство[201].
Пройшли довгі жорстокі бойові дії. Кацапські (укр. «казачі») війська надволзьких татарів (русскіх) зосереджувались у так званих ограйних (або укр. «воронячих») містечках, тобто в області Ограйна (в сучасній Воронезькій області)[202]. Цей осередок кацапів (укр. «казаків») також носив назви Тихий Дон, або Роздори Донські. Колоніальне військо очолив Лук’ян Максимов, але зазнав поразки[203]. Під час цього російське військо очолював Юрій Долгорукий, а насильницьку мобілізацію до колоніальної армії провели серед русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) на східних окупованих землях Русі (сучасні Харківська, Сумська, Курська області)[204]. Повстанська війна тривала три роки й закінчилася поразкою повстанців[205].
668. Регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (Мала Русь) у 1704 році
1704 — цьогоріч окупанти з колишньої Московії, що залишилися без підтримки і влади, вивели війська з руського (або русинського, рутенського міста) Києва, яке споконвічно було столицею Русі (не татаро-фінської Росії, а саме слов'янської Русі, англ. Рутенії). На мапі Ніколаса Сансона «Польща, Україна» (Poland, Ukraine)», виданої у 1703 році в Парижі[206], ясно видно, що лівий берег і центр Києва ще окуповані Московією (Росією). Але на мапі цього ж автора Ніколаса Сансона «Тартарія в Європі» (Tartarie Europene), виданої в Парижі вже у 1704 році[207], місто Київ вільне, в окупації залишилася тільки русинська Чернігівська область. Очільником і гетьманом ‘України, або Країни запорозьких козаків’ був на той час Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович[208].
Карта 20-02. «Тартарія в Європі» (Tartarie Europeenne — European Tartary, Ukraine and Russia) (Ніколас Сансон, Париж 1704) — фрагмент зі збільшеним зображенням ‘України, або Країни запорозьких козаків’

Опис карти 20-02: фрагмент карти Ніколаса Сансона «Тартарія в Європі» (Tartarie Europeenne — European Tartary, Ukraine and Russia), м. Париж, 1704 р. На карті ми бачимо збільшене зображення ‘України, або Країни запорозьких козаків’, на якому місто Київ — вільне
Нагадаю, що ця центральна територія Русі (англ. Рутенії) і частково північна територія Криму (лат. Кримеї), під русинським і кримським (українським, або козацьким) управлінням внаслідок «руїни» (тобто політичного розколу русинської і кримейської шляхти та Русі, про неї більше у пункті 614) не увійшла у склад держави ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави), не увійшла у склад Русі (Червоної Русі, англ. Рутенії), а стала окремою адміністративною одиницею під керівництвом русинів (рутенів) і кримців (українців, або козаків), та згодом увійшла до складу Республіки[209]. Тобто в ‘Україні, або Країні запорозьких козаків’ правили ті ж самі кримці, що і в Бахчисарі та Азові, їхні родичі, але вже разом з русами (нім. русинами, англ. рутенами). Вони бажали зближення з Республікою, слов’янами та Європою, тому й вийшли з-під контролю каганів, частина шляхти відокремилася в окрему адміністративну одиницю[210]. До складу Республіки вона увійшла з прагматичних, політичних і економічних міркувань[211]. Головний центр усіх кримців (українців) в цей час перемістився до міста Бахчисара (Ак-Мечет, сучасне Сімферополь, неподалік маленького сусіднього містечка Бахчисарай з літнім палацом), переїхавши туди з Азова (Ростова-на-Дону, що розташоване неподалік однойменної «Азовської» фортеці на морі) через голландську колоніальну навалу. А центр русів — перемістився до міста Львову, яке стає другою столицею держави[212], відомої тепер вже більше під назвою «Червона (або Чорна) Русь»[213].
(Кінець 20 глави)