Глава 20

Глава 20. 1683-1704 роки. Прорусскій уряд та релігійний розкол у московитів. Колоніальні особливі (мокш. «потішні») полки. Московити втрачають незалежність. Підміна царя і створення Російської імперії. «Стокгольмський» синдром російського народу. Підміна термінів про українську (татарську, або кримейську) територію. Причини перемоги голландців проти українців (татар, або козаків). Доля справжнього русского (тартарського) наслідного принца Петра Олексійовича. Колонізатори нападають на Інгрію (20-тирічна війна). Коротко про Швецію. Колонізатори вводять рабство в Росії. Визвольна війна кипчаків під проводом Булавіна. Окупанти виходять з Києва і регіону 'Україна, або Країна запорозьких козаків' (Мала Русь)

646. Мала Тартарія (кр. Кримея, грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава) з 1683 року. Хаджи-Кочубей II Киримович. Майдан (тобто революція). Вдруге Селім I Богатиревич

1683-1684 - Хаджи-Кочубей II Киримович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після Мурада I Мубарековича). Він син Кирима, онук кагана Селямета I Девлетовича. При правлінні свого діда займав посаду гетьмана. На урядові посади призначив своїх дядьків Девлета і Селима. До кінця строку правління не добув. Був знятий з посади через незадоволеність народом, бо намагався проводити репресії. Знать і народ влаштували революцію, або так званий «майдан», зайняли палац в Бахчисара (Ак-Мечеті, сучасному Симферополі, але це не маленьке сусіднє містечко Бахчисарай з літнім палацом) після чого Хаджи-Кочубей II Киримович втік за кордон. Останні 5 років свого життя він провів у Греції на острові Родос. Наступником стане вдруге у 1684-1691 рр. Селім I Богатиревич.

1684-1691 - Селім I Богатиревич - вдруге новий каган Малої Тартарії (був у 1671-1678 рр., прийшов повторно після Хаджи-Кочубея II Киримовича). Він син кагана Богатира I Селяметовича. Наступним каганом стане Саадет II Киримович у 1691-1691 рр.

Кримейці (або українці) вивели свою область Ак-Чакумську тартарію (Очаківську україну) з містами Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв, мається на увазі не сусідня фортеця Очаків на морі) і Кочубей (Нова Одеса, Одеса) зі складу русинської області Подолії. При цьому вони приєднали до Ак-Чакумській тартарії руське (або русинське) місто Чигирин. Це видно на мапі Джовані Россі «Tartaria d’Europa ouero Piccola Tartaria» (укр. Тартарія в Європі або Мала Тартарія), виданої у 1684 році в місті Рим.

Зображення Мапа «Tartaria d’Europa ouero Piccola Tartaria» (укр. Тартарія в Європі або Мала Тартарія), Джовані Россі (видана в м. Рим у 1692 році). На мапі зеленою лінією підкреслено м. Очаків (Миколаїв, неподалік від однойменної фортеці Очаків на морі), синьою м. Бахчисара (Сімферополь, але це не маленьке сусіднє містечко Бахчисарай з літнім палацом) та червоною - Азов (Ростов-на-Дону, неподалік від однойменної фортеці Азов на морі). Також червоною лінію на сході підкреслена стара назва України - Мала Тартарія, а помаранчевою лінією на заході підкреслена назва автономного регіону русів і кримейців ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (в складі Республіки). Як бачимо, кримейське м. Кудак (Дніпро) перебуває в складі ‘України, або Країни запорозьких козаків’, русинське м. Чигирин - в складі Малої Тартарії (укр. України), і русинське м. Київ - в складі Московії (Росії). Сама східна частина Малої Тартарії (укр. України) вздовж річки Дон окупована тартарами під назвою «Роздори Донські»

В цей же час в області Буджацька тартарія (Бессарабія, або південь Одеської області) стоїть тюркський гарнізон, що також помічено на мапі. Мала Тартарія (Кримея, укр. Україна) і Тюркія на той час перебували у військовому союзі. Колишня центральна Русь (Мала Русь) досі залишається під контролем кримейців (українців), й на мапі позначена своєю новою назвою ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ й перебуває в складі Республіки. Кримейське (українське) місто Кудак (сучасне Дніпро) перебуває в складі ‘України, або Країни запорозьких козаків’. Місто Тана-хань (колишня столиця) в цей час перебуває під контролем і захистом тюркського гарнізона і називається «Азов», а тюркською мовою «Азак».

1684 - в цей час «надволзькі татари» (русскіє, колишні алани) вторглися на східні кримейські (українські) території. Назвали їх - Поле (Луганська) і Роздори Донські (там, де розташовані сучасні міста Шахти і Волгодонськ). Там «надволзькі татари» (русскіє, або алани) в процесі війни проти мокш формували військо, з яким відступили й закріпилися на окупованій ними та черкесами (адигами) Кубані (Краснодарська, Ставропольська і Таманський півострів), щоб звідти й надалі докучати сусіднім народам.

1685 - парламент (сейм) Республіки видав постанову, за якою кримейським (або українським) біженцям було дозволено вільно селитися на землях Республіки. Кримейці (українці) переходили на християнство, що сприяло збільшенню змішаних шлюбів з русами (русичами, або русинами). Це був ще час, коли колишні центральні руські (русинські) землі перебували під спільним управлінням русів і кримейців (українців) під назвою ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ та в якості автономії перебували в складі Республіки.

В ці часи був відомим отаман Самусь. Він знаменитий тим, що був соратником Семена-Палія «Гурка», який пізніше повстане на війну проти колоніальної німецько-французької (російської імперської) окупації українських земель.

647. Московія (Біла Русь або Московія) з 1685 року. Тартари (русскіє, або алани) ставлять свій уряд

1685 - нащадки колишнього великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича») не примиряються з тим, що московити (мокші, лат. москалі) перемогли й закріпили при владі свого оцязора. Тому вони намагаються хоча б поставити свій уряд в країні. Це відбулося наступним чином. З приходом до влади московського оцязора Іоанна II («Івана V») Олексійовича (брата попереднього оцязора Федора II Олексійовича), тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) також стали намагатися повернути собі престол.

Кандидатом від тартарів виявилася Сафа «Чиста» Патшаївна («Софья Олексіївна»), сестра Петра Патшайовича («Петра Олексійовича»), вона ж донька тартарського великого хана Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича») від Наталії «Наришкіної» Кирилівни. Ім’я «Сафа» походить від «Сафіна» і кипчацькими й арабськими мовами означає «чиста», «ясна». Її інтереси захищали кровні родичі великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича«), які представлені сімейним кланом Наришкіних.

Сафу Патшаївну російські історики намагаються називать дочкою справжнього мокшанського принца Олексія Михайловича і Марії Іллівни Милославської, рідною сестрою оцязорів Федора II і Іоанна II («Івана V»).

Стрілецька армія, що захищала законну владу московитів, проводила багато арештів та знешкоджень найнятих бойовиків й членів цих двох сімей. Наприклад, в історії стали відомими страти аланів Івана «Наришкіна», Опанаса «Наришкіна», Артамона «Матвеєва», Михайла «Долгорукого», військового злочинця Рамадана («Григорія Ромодановського»). В підсумку, перемогу одержали московити (мокші, лат. москалі), а представники Наришкіних погодилися припинити боротьбу за владу в обмін на високу посаду. За цією домовленістю з 1686 року тартарка Сафа Патшаївна («Софья Олексіївна») очолила уряд країни й прийняла економічні справи держави. Саме не раніше цього року згадується про неї в документах, про що говориться у статті автора Л. Хьюес Софія (Hughes L. Sophia) «Автократія в Росії» (Autocrat of All the Russia) в журналі Canadian Slavonic Papers (1986 р.).

648. Релігійний розкол: московити-старовіри не хочуть повертатись до релігії тартарів (русскіх, колишніх аланів)

1686 - укладений «Трактат про вічний мир» між ‘Білою Руссю або Московією’ та Республікою. В складі ‘Білої Русі або Московії’ все ще залишалися території ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (центральної території Русі під спільним управлінням русинів і українців), а саме міста Київ, Вишгород, Брянськ, Путивль, Чернігів, східна частина Смоленської області.

1686 - уряд під керівництвом тартарської (русскої, або аланської, сараценської, золотоординської) принцеси прем’єрки Сафи Патшаївни («Софьї Олексіївни») вирішує скасувати ті зміни в релігії, що відбулися ще раніше за мокшанських правителів. Було прийнято рішення впровадити правила, які були затверджені її батьком - тартарським (русскім, або аланським) великим ханом (царем) Патшаєм I («Олексієм «Тишайшим» I Михайловичем»). Ці зміни було запроваджено ще у 1650 та 1656 роках під керівництвом патріарха Нікона за часів тартарської (русскої, або аланської) влади. Тепер, під керівництвом протартарського (прорусского) патріарха Іоахима, було вирішено впровадити ці зміни в життя.

Для цього протартарським (прорусскім) урядом був виданий наказ «Дванадцять статей проти старообрядців». Усі, хто не схотів прийняти нових правил, стали так званими «розкольниками». Унаслідок цієї постанови тисячі московитів (мокшей) були вбиті або втекли, їхні домівки спалені. Відбувся жорстокий геноцид московитів з боку русскіх (тартарів, або аланів, колишніх «золотих» ординців). Ті, хто вижили і сховалися, надалі стали називатися «старообрядцями».

Трохи пізніше, вже за правління голови колонізаторів голландця Міхіеля («Петра I») старообрядцям оголосять амністію, перестануть переслідувати, але почнуть обкладати штрафами.

Слід зазначити, що вплив оцязора Іоанна II Олексійовича («Івана V») на ці рішення уряду був дуже слабким. На перебіг багатьох подій він, зважаючи на все, не зміг вплинути, а також не мав такого авторитету та зв’язків, щоб скасувати будь-які укази. Дуже схожа ситуація в Росії (колишній ординській ‘Білій Русі або Московії’, Тартарії, Алланії, Сара Орді «Золотій Країні») трапиться одного разу і пізніше - наприкінці 1900-их років, при правлінні московця Миколи Борисовича Єльцина, але при роботі протартарського уряду і спецслужб.

649. Напад на Малу Тартарію (кр. Кримею, грец. Перікопенську Тартарію, укр. Українську державу)

1687 - новий протартарський (проросійській) уряд ‘Білої Русі або Московії’ приймає рішення знову вторгнутися на землі Малої Тартарії (Кримеї, або України) для отримання виходу до морів. Хоча в цей час ‘Біла Русь або Московія’ перебуває під правлінням московського оцязора і захищена московським Стрілецьким військом, але протартарський (проросійський, або ординський) уряд став дуже сильним. По суті, уряд став в опозицію оцязору Іоанну II («Івану V») Олексійовичу. Як тільки тюркська армія за умовами миру залишила Малу Тартарію (Кримею, грец. Перікопенську Тартарію, укр. Українську державу), уряд ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) швидко направив до Малої Тартарії (України) тартарські (русскіє) військові загони. Кримейці (українці), підпалили свій степ, через що армія надволзьких тартарів (русскіх) вимушена була відступити.

650. Колоніальні особливі (мокш. «потішні») полки та перший університет

Колоністи продовжують впровадження свого плану колонізації. Перший етап - це європеїзація та посилення своїх сил і прихильників у державі. Вони формують на території ‘Білої Русі або Московії’ велику європейську армію, яку в народі прозвали «потішними полками». Слово «потішний» виникло від мокшанського слова «тяштькс», що означає «примітний», «особливий». ^{Словник} Пізніше це московське (мокшанське) слово, яке іноземцям важко було вимовити, переробили на славинський (новгородський) лад, і «тяштькс» стало звучати як «тішитися» або «потішний». В цей час державною мовою була мокшанська, та частково сараценська (тартарська, або аланська, «надволзькотатарська»). Сучасною російською (тобто славинською, або новгородською) в Московії народ не володів, окрім мешканців північних областей Білої (тобто Новгородської) Русі.

Ця «особлива» армія мала особливий західно-європейський одяг, який до цього ані московити (мокші, лат. москалі), ані тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) не бачили. Солдати мали сюртуки зеленого кольору, білі рейтузи (вузькі штани) та дивні великі капелюхи з широкими полями.

Місце їхньої дислокації називалося відповідно «особливими (мокш. потішними) селами». Там вони проводили постійні тренування. Армія колоністів збиралася в містечку Сергіїв Посад, зі штабом у Троїце-Сергієвому монастирі. Майже всі офіцери були англійцями та шотландцями. Серед солдатів було багато німців, французів і голландців. Генералом був шотландець Патрік Леопольд Гордон оф Охлухрист (він же «Петро Гордон»). Відомі також такі офіцери: шотландець Алекс Леслі (він же «Авраам Ілліч»), Фрідріх «Ромодановський», голландець Франц Тіммерман, Автоном, француз Бальтазар Лозьєр, Франц Лефорт, Сенеб’є, Георгій фон Менгден, Джеймс Деніел Брюс, Джон Чамберс (він же «Іван Іванович»), Нікола фон Верден, Марк фон Кірхен, Йохан Христофор Мініх, Людвіг Вільгельм, Адам Вейде, Карл де Круа, Георг Бенедикт Огільві, Йоганн фон Паткуль тощо. Керівники пропонували службовим Стрілецької армії перейти на службу європейців, і дехто погоджувався.

1687 - спеціально для своїх дітей, ці європейці відкрили перший університет в ‘Білій Русі або Московії’, на основі релігійної Греко-латинської академії, заснованої колись русинською царівною Єфімією-Агафьєю «Грушецькою», дружиною оцязора Федора II Олексійовича. Основна мова навчання - латина (староіталійська), це державна мова Священної Римської імперії Германської нації. Пізніше колонізатори додадуть обов’язкове вивчення славинської (новгородської, тобто сучасної російської) мови.

651. Регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ з 1687 року. Гетьман Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович

1687-1709 - Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович - новий очільник і гетьман в ‘Україні, або Країні запорозьких козаків’. Нагадаю, що це була центральна частина Русі, яка перебувала під спільним управлінням русів (русичів, або русинів) та кримейців (українців). Виникла ця територія у 1648 році після Кримейсько-руської (україно-русинської) війни, залишалася під управління кагана, козаків (українців, або кримейців) до «кривавого потопу». Але під час війни проти навали тартарів (русскіх) зблизилася з Республікою, при цьому залишила за собою автономію, через що відокремилася від впливу і Червоної Русі (тобто споконвічної Русі), і Кримеї (укр. України, або Малої Тартарії), закріпивши за собою більшу частину Русі з містом Києвом та частину північних земель Кримеї. Ці події ще називаються терміном «руїна».

Республіка примирилася із втратою цільної Русі та виникненням на її територіях нового утворення. Так трапилося тому, що саме за допомогою українців (або кримейців) Республіка змогла відбити тартарську (русскую, або аланську) окупацію, яка називалася «кровавий потоп» і тривала 7 років з 1658 по 1665 рік.

Походив Іван-Мазепа із села Мазепинці Білоцерківського району (Київська область), заснованого його предками. Він має кримейське (або українське) та руське (русинське) коріння. Навчався він у Києво-Могилянській академії в Києві та в римо-католицькій колегії у Варшаві. Знав рідну кримейську («кримськотатарську») мову і руську (або русинську, сучасну українську), також володів латиною, вивчав французьку. Від Республіки їздив вивчати артилерійську справу в Голландії, Франції. Відвідав Німеччину, Італію, вивчав їх культуру та мову. Він став освіченою людиною, зібрав власну бібліотеку.

При управлінні регіоном на перше місце ставив освіту населення, підтримував будівництва церков, розвиток мистецтва і архітектури. Саме за нього на території ‘України, або Країни запорозьких козаків’ збудували і відновили багато церков і монастирів. Тому за часів його управління Київ почали звати «другим Єрусалимом» і до Києва стали їздити паломники із колонії «Російської Імперії».

З 1684 року (до 1703, тобто 19 років) колишня столиця Русі місто Київ перебувало в тартаро-мокшанській (русско-московській), а потім в колоніальній (російській імперській) окупації. В політиці Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович хотів повернення Києва і східних українських територій, а також бажав примирення зі своєю генетичною Батьківщиною - Малою Тартарією (кр. Кримеєю, грец. Перікопенською Тартарією, укр. Українською державою). Ще у 1672 році він разом із отаманом Урус-Чортом («Іваном Сірком») керував військовими козацькими загонами, коли кримейці (українці) разом з русами (русичами, або русинами) при підтримці тюрків звільняли кримейські та західні русинські території від окупації тартарів (русскіх).

За часів його управління ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ продовжувала офіційно називатися цією своєю новою назвою, яку отримала від русів і кримейців (українців) після Кримейсько-руської (україно-русинської) війни 1648 року. Іноді цю назву також писали просто «Україна». Територія контролювалася спочатку тільки кримейцями, але під час війни перейшла до складу Республіки у 1663 році. Кримейці (або українці, козаки), що проживали на цій території, вивчали руську (русинську, сучасну українську) мову, навчалися в руських (русинських) університетах. Руси (русичі, або русини) називали кримейців по-різному: «кримцями», «татарами», «козаками», «запорожцями» та врешті-решт «українцями». Кримейці називали русів на цій території «малоросами».

Помер Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович у 1709 році у віці 70 років в тартарському (кримейському, або українському) містечку Бендери (сьогодні в складі Молдови). Його наступником стане у 1710-1739 рр. Пилип-Орлик Степанович.

652. ‘Біла Русь або Московія’ втрачає державність. Підміна царя і «двовладдя» з 1689 року

1689 - цього року армія колонізаторів - та сама особлива, або з мокшанської мови «потішна» («тяштькс») - зрештою фізично вторглася до Москви та захопила владу. Правління мокшанського оцязора Іоанна II («Івана V») Олексійовича на цьому формально завершилося. Про нього історики тільки зазначали, буцімто він «рідко став займатися справами держави». Тартарську (русскую, або аланську) прем’єрку Сафу Патшайовну («Софью Олексіївну») ув’язнили в монастирі.

1689-1696 - у ці роки московський оцязор Іоанн II Олексійович («Іван V») був у вигнанні, хоча з погляду московитів (мокш) - юридично він усе ще їхній офіційний правитель.

Колоністи посадили на трон свого намісника, якого видають за тартарського (русского, або аланського) принца Петра Патшайовича («Петра Олексійовича»). Голову колоністів і їхню нову владу московити (мокші, лат. москалі), ерзя (мордвини) і тартари (русскіє) не визнають. Серед народу дуже швидко розповсюдилися чутки, що «царя підмінили». В результаті почало підійматися народне невдоволення, яке переросло в заворушення, і як наслідок - розпочинається чергова громадянська війна.

Цей період російські історики називають «двовладдям». Тобто офіційний законний московський оцязор Іоанн II Олексійович («Іван V») та голландський голова колоністів Міхієль («Петро I») правлять одночасно.

653. Кожухівський похід

1689-1698 - в ці роки Стрілецька армія, яка перебувала у підпорядкуванні московського оцязора Іоанна II Олексійовича («Івана V») у вигнанні, спробує повернути владу. Пройшли бойові дії у Москві та інших містах ‘Білої Русі або Московії’. Європейські війська під командуванням шотландського полководця Патріка Гордона захопили головний державний гарнізон Стрілецької армії московитів у Кожухівській фортеці-«зірці», яка вже була до цього збудована французькими інженерами. Цей бій називається в сучасній історії «Кожухівським походом», бо пройшов в селі Кожухівка під Москвою. Російські історики стверджують, що це нібито були «навчання», і що це «юний Петро I тренувався» керувати військами і вести бої.

Але, насправді, бій точився справжній і кровопролитний. Московитська Стрілецька армія буде остаточно розбита колоніальними військами у 1698 році.

Ця Кожухівська битва була лише одним із багатьох боїв у захопленні ‘Білої Русі або Московії’ європейськими силами, які хотіли колонізувати землі всього Передуралля та Зауралля. У ці ж роки проходила колонізація датчанами і голландцями Індії (пізніше їх колонії відвоювали собі британці); датчанами - Гани; португальцями - Індонезії; голландцями - Південної Африки, Суринаму та Індонезії; французами - Реюньону, Гаїті і Північної Америки; голландцями і англійцями - Північної Америки. А всі разом - голландці, німці, австрійці, французи, англійці, шотландці - колонізували Приуралля, тобто територію ‘Білої Русі або Московії’.

Це і є «страшна таємниця Російської Імперії» - те, що її збудували не русскіє (тартари, «надволзькі татари», колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), і не московити (мокші, лат. москалі), ну і звичайно ж не руси (русичі, або русини, сучасні українці), а її створили західні європейці.

654. Голландська колонія «Русскоє або Московське царство». Міхіель («Петро I») - перший намісник колоністів з 1689 року

Перший голова колонізаторів Міхіель, який був, дуже ймовірно, з голландського роду Рюйтер, закріплюється при владі. Про нього відомо, що він до кінця життя писав з помилками славинською (новгородською, тобто сучасною російською) мовою, використовуючи бідний словниковий запас. Це, звичайно ж, пояснюється тим, що він був скоріше за все голландцем за національністю і не збирався опановувати ніякої місцевої аборигенної мови. Скрізь у справжніх документах в Європі підписувався своїм справжнім іменем як «Міхіель», про що є багато свідчень українських і російських офіційних істориків [посилання]. Він, вірогідніше за все, міг бути незаконнонародженим онуком (або іншим родичем) легендарного голландського авантюриста, пірата, торговця рабами і нарешті лейтенанта-адмірала голландського флоту Міхіеля Адріановича де Рюйтера (англ. admiral Michiel de Ruyter,), який жив у 1607-1676 рр. Про Рюйтера більше написано у пункті 641. Петро I схож на Міхіеля Рюйтера дуже зовнішньо, а також і за своїми вчинками. Великі зв'язки з впливовим родичем, родинний авантюризм, добра освіта та бажання продовжувати пошук колоній для Голландії, як це і робив Міхіель де Рюйтер, могли надати як поштовху, так і гарних можливостей Міхіелю-молодшому.

Офіційно інші країни визнають владу Міхіеля «Петра I» лише з 1696 року - тобто тільки після смерті законного московського оцязора Іоанна II Олексійовича («Івана V»). Невідомо при цьому, чи помер оцязор власною смертю. Тепер вже тартари (русскіє, колишні алани, ерз. буртаси, вони ж сарацени, або «золоті» ординці, «надволзькі татари»), які тримали кілька століть під своїм тартарським ярмом московитів (мокшей, лат. моксель) і ерзян (лат. мордву), самі потрапили в багатостолітню окупацію більш сильних ворогів-колонізаторів.

Голову колонізаторів Міхіеля колоністи видають спочатку за надволзького тартарського (русского, або аланського) царя від сім'ї Наришкіних, нібито сина і законного спадкоємця тартарського великого хана Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»). Але це перестає влаштовувати тартарів (русскіх, колишніх аланів), і вони розпочинають військові визвольні дії. У відповідь на це військові загони колоністів в 1698 році проводять останні каральні операції та знищують усі ворожі їм як тартарські (русскіє), так і московські (мокшанські) війська.

На всі державні посади країни протягом кількох років призначають лише європейців. Одним з високопосадовців був такий собі князь Борис «Голіцин» Олексійович. За «легендою» він - покровитель юного Петра Патшайовича («Петра Олексійовича»), який нібито жив під Москвою у містечках Преображенському та Сергієвому Посаді. «Голіцин», як пишуть історики, володів латиною - державною мовою Священної Римської імперії Германської нації.

Відомо, що усні накази Міхіель («Петро I») віддавав голландською мовою, письмові - латиною, а от славинською (новгородською, тобто російською) мовою він майже не володів. Технічно він став підставною особою замість справжнього тартарського (русского, або аланського) принца Петра Патшайовича («Петра Олексійовича»).

655. «Стокгольмський синдром» народу

За правління голови голландських колоністів Міхіеля («Петра I») в колонії почалися активні зміни в устрої, політиці та історії нової колонії «Русского або Московського царства». Енергійні колоністи почали будувати з зайнятих ними приуральських земель цілу імперію.

1689-1917 - це роки колоніального гніта мокшанської Московії (Білої Русі або Московії), надволзькотатарської (русскої, або аланської) Тартарії (Росії), інших приуральсько-зауральських держав з боку європейських колоністів. Колонізація тривала рівно 228 років, з 1689 по 1917 рік. Спочатку колонізатори називали колонію «Русскоє або Московське царство», потім просто «Русскоє царство», пізніше - «Російською Імперією» та врешті-решт просто «Росією». Назва «Росія» (лат. Roscia, Rossia) - це латинська назва, так європейці колись називали Русь ще до того, як вона потрапила під окупацію кримейців (українців) і тартарів (русскіх) і була розділена між ними.

Тобто, імперію «Російську Імперію» (або Росію), як ми бачимо, створили зовсім не місцеві нації, а пришлі західноєвропейці - це голландці, австрійці, німці, французи, англійці, шотландці та італійці. З часом вони себе самих та усі місцеві народи стали називати спільною єдиною назвою - «русскімі», за назвою держави. Руси (русичі, або русини) і кримейці (українці) називали їх «росіянами», «росіянцями» та «русньою» від слова «Росія», тому що термін «руський» (або русинський) тоді використовувався тільки для слов’янської нації Великого князівства Русь.

Колоністи освоїли і заселили землі багатьох націй Приуралля, позбавили їх державності. А іконні землі цих місцевих «туземців», як європейці називали місцеві народи, стали безкоштовним джерелом природних багатств, яку нові власники із задоволенням продавали для Західної Європи.

Колонізатори закріпили в «Русскому або Московському царстві» рабство, позбавивши народи усіх свобод. З часом, коли «Російська Імперія» стане на ноги й зміцнішає, тоді народів взагалі позбавлять власних мов, традицій, релігії, самоідентичності й знання історії. Вірогідно, саме в цьому й криється генетична ненависть до західних європейців з боку сучасних «русскіх» націй, які вважалися «туземцями» за часів колонізації. Цих жорстоких колонізаторів місцеві корінні народи називали терміном «англо-сакси», маючи на увазі англійське і німецьке походження окупантів.

Але, вже значно пізніше, коли всі ці корінні російські нації звільнилися, деякі з них продовжили вважати себе «русскімі». Вони досі вихваляють колоніальність, до якої мали тільки те відношення, що були в колонії рабами. При цьому вони прагнуть нав’язувати іншим сусіднім, вже вільним націям, чужу усім славинську (новгородську, сучасну російську) мову новгородичів і змушують силоміць усі сусідні народи називати себе «русскімі», як було за часів європейської колонізації.

Така політика переросла в психічний синдром багатьох тартарів (русскіх, колишніх аланів) та інших сусідніх націй, тобто росіян, або росіянців. У сучасній психології подібна поведінка називається «стокгольмським синдромом», коли жертва виправдовує вчинки того, хто її образив.

656. Регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (вона ж Мала Русь) з 1689 року. Візит Івана-Мазепи до голландської колонії «Русского або Московського царства»

1689 - гетьман і управлінець автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (або Малої Русі) Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович здійснює візит до колоніального ‘Русского або Московського царства’. Він зустрічається з новим голландським правителем-намісником. Але вони вже знайомі. Один про одного вони знали в ті часи, коли Іван-Мазепа навчався артилерійській справі й відвідував Голландію. З Міхіелєм («Петром I») у нього дружні відносини і він веде з ним перемовини про нову політику, мир. При цьому звертається з проханням про виведення усіх колишніх тартарських (русскіх) і московських військ зі східної частини ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (територій Русі) та з міста Києва.

657. Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава). Перша колоніально-українська (або так звана «русско-турецька») війна 1689-1695 рр. Намагання захопити Азов

1689 - нова голландська колонія «Русскоє або Московське царство» хоче отримати виходи до моря, щоб полегшити вивози товару зі своїх нових земель. У голландців є кораблі, і вони хочуть користатися ними. Тому колоністи розпочинають військову агресію проти Малої Тартарії (Кримеї, або України) для отримання виходу до Цобачого (Азовського) і Чорного морів.

Нагадаємо про Малу Тартарію, що самоназвою країни кримейською мовою була Кримея, грецькою мовою державу називали «Перікопа» та «Перікопенська Тартарія», що в перекладі з грецької на руську (русинську, тобто сучасну українську) означало «Україна». Тобто назва Україна, як вже написано у пунктах 194, 203, 397 і 500, це прямий переклад грецького слова «перікопа», означає щось вирізане, перекроєне, пересічене: в даному випадку мова йде про географічні особливості берегової лінії і водойм держави. Саме тому завойовану кримейцями (українцями) територію Русі назвали Кримейською (тобто Українською) Козакією. Козаки - то було професійне контрактне військо ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави). Пізніше європейці усіх кримейців (українців) у Кримейській, або Українській, Козакії стануть іноді називати «козаками», а кримейців на решті території держави називатимуть «кримейцями», «татарами» та «халками» (або «хахлами», від видозміненого та русифікованого кримейського слова halq «народ»).

Агресія молодої голландської колонії «Русского або Московського царства» закінчилася невдачею: кримейці (українці) знову відстояли свої землі. Зауважте, що у російській пропагандистській історії офіційно цей похід сьогодні називають «російсько-турецькою війною», в якій кримейців (українців) називають «турками», а голландців, німців, шотландців, англійців і французів, а також їхнє військо називають «русскімі».

Одним з російських загонів, який частково складався з тартарів (русскіх, або «надволзьких татар»), командував тартарин Василь «Голіцин». Про нього відомо, що колись він працював у придворних чинах - його посада назвалася «стольник» і «чашник». У 1660 році він був двадцять четвертим чашником для подачі пиття великому хану під час прийомів.

Кримейськими (українськими) козачими військами керував особисто каган Селім I Богатиревич.

658. Намагання називати кримейські (українські) землі «південнорусскімі». Підміна термінів

Сьогоднішні росіяни (московці, русскіє, ерзяни та інші) посилено вдають, що жодної величезної кипчацької держави на територіях сучасної України, включаючи схід Дикого Поля, або Поля Диканя «Хлібороба» (Бєлгородщину і Воронезьку область без аланського міста Воронеж) і Кубанію (Краснодарський край, Ставропілля і Таманський півострів), нібито ніколи і не існувало. Мовляв, це були незаселені «південнорусскіє землі», на які нібито «посягали турки». Описуючи цю неіснуючу «війну з Туреччиною», російські історики повністю ігнорують та приховують факт існування кримейської (української) старовинної держави, яку європейці того часу назвали «Мала Тартарія», греки - Перікопа чи Перікопенська Тартарія, а руси - Україна, колишньої Куманії і Косарії (укр. Хозарії, лат. Газарії), що мала державність вже з 660 року від правління кагана на ім’я Харбіс-Калга «Поважний» II Пулі-Кийович.

Території українців на річці Танаїс (укр. Дон) і їхнє місто Азов (або тур. Азак, сар. Аттамангороду, колишній Тана-хань, сучасний Ростов-на-Дону, неподалік від однойменної фортеці Азов на морі) росіяни спеціально називають «турецькими» територіями, бо там в той час стояли союзні тюркські гарнізони. Таку підміну термінології колонізатори вигадали для того, щоб приховати, що Мала Тартарія, вона ж ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Українська держава) - це була цілісна територія окремої незалежної великої кипчацької держави.

А приховати це треба було з тією метою, щоб привласнити ці великі прикаспійські, приазовські та причорноморські землі українців (кримейців, колишніх куманів, хозарів). Малу Тартарію (Кримею, або Україну) колонізатори називали просто «Кримським Ханством» (Crimea Khanat), а її величезну багатомільйонну націю кримейців, або українців - просто «кримськими татарами». Назвою «кримські татари» російські історики звужують території українців тільки до розміру сучасного Кримського півострову. Але освіченим людям відомо, що раніше, до німецько-французької колонізації, цей півострів носив свою споконвічну назву «Таврія Херсонес», а не «Кримський». В «Кримський» його перейменували тільки в середині 1700-их років за назвою великого приморського міста Крим (Крименда, вірогідно, сучасна Ялта). тобто це вже не історична, а нова, сучасна назва півострову. Колонізатори просто візьмуть і перенесуть поняття величезної держави Кримеї на маленький півострів. Столиця Малої Тартарії (Кримеї, або України), в той час була з 1680 року саме на півострові в місті Бахчисара «Золоті Сади» (Ак-Мечет, сучасному Сімферополі, але це не маленьке сусіднє містечко Бахчисарай з літнім палацом).

Пізніше колонія «Російська Імперія» почне вести пропаганду про те, що Буджак, Таврійщина і півострів Таврія Херсонес (Запорізька і Херсонська області з півостровом), Дике Поле (Поле Диканя «Хлібороба», або Ногайський степ - це сучасні Донецька, Луганська, південна частина Воронезької області), Кубанія (Ростовська, Краснодарська, Ставропольста області і Таманський півострів) - що це нібито південні землі русскіх і мають бути частиною Росії. Ці території окупанти так і прозвали - «південнорусскімі» землями. Адже, якщо немає народу, то можна і привласнити собі його землю. Теж саме пропагандують сьогодні і русскіє (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), намагаючись називати «русскімі» корінних українців (кримейців, або козаків, татарів, колишніх куманів, половців, хозарів).

Тому при описанні тієї давньої війни сучасними російськими істориками йде така підміна понять:

- голландські й ординські окупаційні війська називаються «русскімі», бо вони йдуть з колонії «Русскоє або Московське царство», саме тому вони і є «русскімі» - за назвою країни. Тобто в даному конкретному випадку це не просто нова назва тартарів («золотих» ординців), а назва усіх, хто живе колонії. В Україні їх звуть не «русскімі», а «росіянами»;

- пропагандистами зазначається, що ці «русскіє» «звільняли» «русскоє» місто Азов від «тюрків» (укр. турків). Але ж ми вже знаємо, що Азов (тур. Азак, тар. Аттамангорода, або Ростов-на-Дону, колишнє Тана-хань, неподалік від однойменної фортеці Азов на морі) було кримейським (українським) містом. І в цьому місті офіційно законно, на запрошення кримейців (українців) тимчасово перебував тюркський гарнізон. І виходить дивно, що тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), які стали вже офіційно зватися русскімі, і якими керували колоніальні офіцери і полководці, нібито «звільняли свої русскіє землі». Але «звільняли» вони ці землі насправді від законних власників - кримейців (українців), яких росіяни при цьому чомусь називали «турками».

Точно таке саме відбудеться і в 2014-2023 рр., коли русская (тартарська) колонія «Російська Федерація» жорстоко захопить українсько-русинські (кримейсько-руські) міста. Русскіє (тобто тартари, «надволзькі татари», вони ж кацапи, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) при цьому будуть знову пропагувати, нібито вони «звільняють свої русскіє землі» від якихось «неіснуючих» українців (тобто козаків, «хахлів», колишніх кримейців, куманів, половців, або хозарів), тобто від корінної нації.

659. Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава) з 1691 року. Саадет II Киримович, Сафа I Сафович, втретє Селім I Богатиревич

1691-1691 - Саадет II Киримович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після другого правління Селіма I Бахадировича). Він син Кирима Селяметовича, онук кагана Селямета I Девлетовича.

1691-1692 - Сафа I Сафович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після Саадета II Киримович). Він син Сафи Селяметовича, онук кагана Селямета I Девлетовича.

1692-1699 - Селім I Богатиревич - втретє новий каган Малої Тартарії (був у 1671-1678 і 1684-1691 рр., прийшов в третій раз після Сафи I Сафовича). Він син кагана Богатира I Селяметовича. Наступним каганом стане Девлет II Селімович у 1699-1702 рр.

1695 - голландські намісники колонії «Русского або Московського царства» роблять ще одну спробу взяти під контроль порт в місті Азов (тур. Азак, тар. Аттамангорода, сучасне місто Ростов-на-Дону, колишнє Тана-хань), що розташоване у гирлі річки Танаїс (укр. Дон), а також однойменну фортецю «Азов» на березі Цобачого (Азовського) моря. Сьогодні назва «Азов» збереглася тільки відносно цієї самої фортеці - маленького містечка на Азовському морі. А старовинну першу хозарську (тобто українську) столицю Тана-хань, або Азов, не так давно, тільки 1749 році, перейменували на Ростов-на-Дону. Напад колонізаторів на свою колишню столицю кримейці (або українці, козаки, колишні кумани, хозари) стійко відбивали протягом 4-х років. Для цього вони отримували допомогу зброєю від Тюркії - артилерію і човни, так саме, як сьогодні отримують від тюрків безпілотні літальні апарати «Байрактари». Зауважте, що Тюркія ніколи не була на боці Сара Орди (укр. Золотої Країни, або Росії), а також ніколи не була на боці колоніальної «Російської Імперії», а навпаки, більшістю підтримувала українців (кримейців, козаків). Цей паритет зберігається і сьогодні.

660. Голландська колонія «Русскоє або Московське царство» з 1696 року. Друга колоніально-українська війна (так звана «русско-турецька») 1696-1700 рр. Захоплення українського Азову

1696 - в цьому році помирає офіційний правитель мокшанської Московії (Білої Русі або Московії) оцязор Іоанн II («Іван V») Олексійович. Останні роки він взагалі не впливав на події в країні. Це був передостанній оцязор московитів (мокшей). На наступний період 1696-1730 рр. московити (мокші, лат. москалі) втрачають незалежність. Разом з ерзянами (лат. мордвою), чувашами, волзькими булгарами (сучасними татарами), русскімі («надволзькими татарами», або аланами, сараценами), новгородичами, плесковичами, вепсами, марійцями, комі-перм'яками та іншими націями вони потрапляють в залежність від європейських колоністів, де стають усі рабським «одним русскім народом».

1696-1700 - проходить чергова друга хвиля війни голландської колонії «Русского або Московського царства» проти Малої Тартарії (Кримеї, або України). Колонізатори, тобто голландці, німці, французи, англійці, шотландці, а також їхні мобілізовані раби, а саме русскіє (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), московити (або мокші - корінна нація Московії), ерзя (лат. мордва - корінна нація Артанії) та інші народи знову і знову спробували захопити українське місто Азов (Тана-хань, сучасне Ростов-на-Дону, неподалік від однойменної фортеці Азов на морі) - колишню першу столицю Косарії (Хозарії, лат. Газарії), колишньої Куманії, лат. Малої Тартарії, ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави).

З третього разу колонізаторам і колоніальній армії (тобто росіянам) це вдалося. У російських істориків це знову називається «русско-турецькою війною», бо вони й надалі намагаються приховати правду: кримейців (українців, козаків) під час опису цих подій, як і раніше, називають «турками», а українське місто Азов - «русскім» містом, що «захоплене турками».

Отже, на цей раз колоністи змогли захопити кримейське (українське) місто Азов (Ростов-на-Дону) і однойменну фортецю Азов на морі. Армію колонізаторів очолював полководець Шеїн прусського походження. У армії налічувалося 40 тис. осіб. Після окупації міста Азова (Тана-хань, сучасного Ростова-на-Дону), голландці і німці перейменували Цобаче море на «Азовське» й спробували закріпитися в районі сучасного тартарського (кримейського, або українського) міста Таганрог. Назва цього міста в перекладі з кримейської мови означає Соколиний Мис (ім’я «Туган» перекладається як «сокіл», тобто Мис Тугана було засноване колись ще українським каганом Туганом «Соколом»). Але пробити прохід через Керченську протоку колоністам з їхньою новою ординською армією не вдалося - вихід у Чорне море залишився під контролем кримейців (українців, козаків).

У результаті кримейці (українці, козаки) відстояли свій пролив. Як завжди, українці отримували підтримку від Тюркії, якою на той час правив султан Мустафа II. В 1700 році колонізатори перестали вести бойові дії. Державність кримейців (українців) триватиме ще майже 100 років, до 1792 року, поки їхня країна Мала Тартарія (Кримея, укр. Україна) не впаде під натиском зміцнілої колоніальної армії німців, французів і англійців, які підуть війною з боку моря з двох сторін й приведуть з собою рабську армію агресивних солдатів з усієї колонії, які усі вже називатимуться «русскімі солдатами».

661. Висновок про причини перемоги колонізаторів

З описаних вище подій можна зробити такий висновок. Жодного разу тартарам (тобто русскім, колишнім аланам, сараценам, або «золотим» ординцям, «надволзьким татарам») не вдавалося захопити повністю всю територію Кримейської (Української) держави (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави, колишньої Хозарії). Якщо ж вони й захоплювали деякі містечка, то їм не вдавалося довго їх утримувати в окупації.

Це було перший раз, що частина країна була захоплена, а пізніше буде повністю захоплена на пару сотень років. Вдалося це зробити вперше. І зроблено це було виключно силами європейської армії, якою керували європейські офіцери.

Змогли вони отримати перемогу тільки тому, що їхня армія була колоніальною: тобто європейські колонізатори мобілізували у великій кількості усі місцеві нації колонії. Цих народів окупантам було зовсім не жаль. Їх окупанти-колонізатори просто перетворили на м’ясо, яке кидали в бій на кримейців (українців) і завалювали трупами. Тобто європейці взяли перемогу кількістю, величезною масою людських жертв якихось неважливих для них корінних колонізованих російських націй. Їх зовсім на жаліли, бо ці корінні народи були просто рабами, засобом досягнення мети, і керівники не вбачали в них людей.

662. Відрядження голови колоністів Міхіеля («Петра I») до Голландії. Доля прототипа

1697-1698 - в ці роки відбулася знаменита поїздка Міхіеля, або «Петра I» до Європи. Ця подія увійшла до російської історії дивним фактом. За свідченнями очевидців, а потім за записами істориків, поїхав він нібито у віці 26 років, а додому повернувся вже іншою людиною, більш старшою за віком і значно вищого росту.

В дійсності ж, він вже з самого початку був «іншою людиною». Їздив він, скоріш за все, до своїх родичів з роду лейтенант-адмірала Міхіеля Адріановича де Рюйтера, а також до очільників, щоб відзвітувати та отримати нові настанови з управління колонією, а також, щоб відвідати свою Батьківщину - Голландію. Там він набрав місцевих інженерів з кораблебудування та фортифікації.

Саме його відсутністю скористалися московити (мокші, лат. москалі) та тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці), які піднялися на визвольну боротьбу і організували масове повстання. Але ця спроба звільнитися була жорстоко придушене військами колоністів.

У подорожі Західною Європою «Петро I» завжди підписувався як «Михайло», тобто «Міхіель» (Michiel) - це відомий факт. Вірогідно за «легендою» для туземного народу, він отримав трон нібито правом кровного спадкоємства, бо повинен був успадкувати владу від свого буцімто батька великого хана Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»).

Тобто у Міхіеля був справжній прототип, який повинен був успадкувати престол. Цим прототипом і був Петро Патшайович («Петро Олексійович»). Прототип зростав, згодом одружився з Прасковьєю-Євдокією «Лопухіною» Іларіонівною і у них народилися сини: Олексій Петрович (прожив до 1718 року), Олександр (прожив один рік), Павло (не прожив і року). Самого прототипа, тобто Петра Патшайовича («Петра Олексійовича») та його синів Олександра і Павла колоністи вбили у 1692 році, а його дружину відправили до монастиря, де ув’язнили.

Це вписується в рамки того, що справжнього спадкоємця потрібно було замінити підставною фігурою, а його родичів позбавитися. Дружиною же Міхіеля (не прототипа, а голландця) була Анна Монс, яка жила в Німецькій слободі, районі для іноземців. Вже пізніше, десь тільки всередині 1800-их років, тобто більше ніж через 160 років, самі колоніальні та тартарські (русскіє) історики штучно додали «Петру I» по-батькові «Олексійович» і прізвище Римський, тобто латиною Romanum («Романов»), в дійсності він так ніколи не називався.

У 1697 році колоністи відправили в заслання усіх родичів Прасковії-Євдокії «Лопухіної» Іларіонівни. У 1718 році друг сім’ї Лопухіних Сергій «Глєбов» разом із тартарським (русскім) наслідним принцом Олексієм Петровичем хотіли скинути колоніста-намісника Міхіеля, але змова була розкрита і їх обох стратили. Але у Олексія Петровича, сина прототипа, встиг народитися нащадок (тобто онук прототипа), який відомий під іменем Петро II Олексійович, і який все ж таки ненадовго стане на престол у 1728-1730 рр., внаслідок визвольної боротьби тартарів. Саме він буде законним наступником тартарів (русскіх) як правнук великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»).

663. Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава) з 1699 року. Девлет II Селімович

1699-1702 - Девлет II Селімович - новий каган Малої Тартарії (прийшов до влади після свого батька Селіма I Бахадировича). Наступним каганом стане знову, вчетверте, Селім I Богатирович у 1702-1704 рр.

1699 - в цей рік продовжувалася визвольна війна кримейців (українців) проти колоніальної окупації. Відомим героєм цієї війни став кримеєць (українець, козак) Семен-Палій «Гурко». Про нього відомо, що він навчався у Києво-Могилянській академії в Києві. У 1704 році його захоплять в полон колоністи (росіяни) та заточать в Батуринську фортецю Чернігівської області, яка в той час була під колоніальною окупацією. Пізніше він був відісланий до Сибірії, а у 1708 році повернеться й продовжить боротьбу. Йому стоїть пам’ятник у містечку Фастів в Україні, складено декілька народних українських пісень, в тому числі руською (русинською, сучасною українською) мовою.

1700 - голландська колонія «Русскоє або Московське царство» все ще контролює частково приазовські землі Малої Тартарії (Кримеї, або України).

664. Міхіель («Петро I») змінює літочислення, створює прапор колонії «Русского або Московського царства», засновує Міжнародну школу

1700 - намісник голландських колонізаторів Міхіель («Петро I») з роду Рюйтер переводить відсталу від Європи колишню Московію (Білу Русь або Московію) на інший сучасний календар. Тобто із застарілої системи відліку років від створення «світу» (тобто, становлення первинних держав) перейшли на сучасну систему, коли відлік років йде від появи перших «варварів» - 1-го року н. е., тобто від дати народження Ісуса Помазаника, або різдва Христова (ім’я Христос з давньогрецької перекладається як «Помазанець»).

Колонія намагається створити офіційну церкву в колонії та впроваджувати латинську культуру. Відтепер заборонено носити московські фінські довгі кафтани та тартарський одяг ферязь, а також усі мають брити бороди. Кафтани були нижче колін та мали довгі широкі рукави, а ферязь доходив до коліна й мав невеликі звужені рукави.

1701 - нова влада впроваджує в країні грошову реформу. Почали карбувати монети «денга», «полушка» та «копєйка». Для Пскову і Новгороду карбували монети слов’янськими мовами, з використанням старої «грецької кирилиці». Використовували московський герб двоглавого птаха з довгими шиями, які московити взяли до цього від греків (Візантії).

Як відомо, для захоплення кримейського (українського) міста Азова (колишнього Тана-хань, тур. Азак, тар. Аттамангорода, або сучасного Ростова-на-Дону) колоністи використовували корабель, збудований голландськими інженерами. Цих інженерів, як і креслення, Міхіель привіз з Голландії, та направив їх до тартарського (русского, або аланського) міста Грай (сучасний Воронеж) в область Ограйна (тобто Воронезька, слово «грай» тартарською мовою означає «ворон»). Там інженери збудували док на річці Танаїс (укр. Дон), в якому силами місцевого невільного тартарського (русского, або аланського) населення зібрали цей корабель.

Отже, на першому такому кораблі Міхіель («Петро» I) наказав вивісити голландський прапор, який містить три горизонтальні червону-білу-блакитну смуги (з гори до низу). Але це вже була не Голландія, а колонія. Тому в цьому прапорі зробили зміни - просто перенесли червону смугу на самий низ. Цей новий прапор колоністи оголосили своїм новим символом - символом голландського колоніального ‘Русского або Московського царства’. Його й досі використовують русскіє (тартари, колишні алани, або сарацени, «надволзькі татари») і московити (мокші, лат. москалі) в своїй спільній колонії «Російській Федерації» (Росії).

Саме з голландської мови в мови місцевих націй увійшли в ці часи слова флаг, флот, баласт, буй, верф, гавань, дрейф, лавірувати, лоцман, штурман, матрос, рейка, руль тощо. Також з німецької та інших мов європейців - крейсер, порт, армія, капітан, генерал, амуніція, дезертир, корпус, кавалерія, контора, компас, штурвал, артилерія, інженер, гвардія, фронт, баталія, гімн, дипломатія, контрибуція, імперія. З французької - батальйон, ескадра, гарнізон, пістолет тощо.

В місті Азов (тур. Азак, тар. Аттамангорода, старовинному Тана-хань, або Ростові-на-Дону) Міхіель одразу ж поставив церковного намісника, кримейця (українця), який до цього працював в Москві, вченого, на ім’я Данила Савович («Дмитро Ростовський») з ханського роду Туптал. Завданням його було відкрити латино-грецьку школу для дітей сімей нових європейських колоністів - тобто дітей військових, чиновників і інженерів. Це була така собі перша Міжнародна школа. Тобто, відкривали школу європейці і кримейці (українці). Сучасні русскіє (тартари, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) не мали до цих справ ніякого відношення, як і ні до чого іншого на території Малої Тартарії (Кримеї, або України).

Окрім всього цього був підписаний мир між колоніальним урядом ‘Русского або Московського царства’ та Малою Тартарією (Кримеєю, або Україною) в колишньому грецькому місті Константинополі (сучасному Стамбулі), що перебувало вже давно в складі Тюркії. За цим договором окуповані колоністами землі (це південь Воронезької області) на 30 років залишаються у складі їхньої колонії.

Після ратифікації цього договору колоніальна російська влада змогла перекинути свою армію на північ, для захоплення земель Швеції та фінських народів.

665. Голландська колонія «Русскоє або Московське царство» захоплює іжорські землі. Північна 20-тирічна війна

1700 - це рік, коли розпочалася Північна війна. Європейські колонізатори приуралля мобілізували насильно в армію солдатів з тартарів (русскіх, колишніх аланів), московитів (мокшей), ерзі (лат. мордви), а також з окупованих русів (русичів, або русинів), новгородичів, плесковичів і кримейців (українців) тощо. Під керівництвом німецьких, голландських і шотландських офіцерів ця армія здійснила напад на Швецію. Відбулася битва при Нарві, в якій шведи відбили агресію.

За «Преображенським договором» спочатку утворилася коаліція під назвою «Північний Союз»: в нього увійшли Датсько-Норвезька держава, Саксонія з окупованою територією лужицьких сорбів і з частиною Польщі, та голландська колонія «Русскоє або Московське царство». Після створення коаліції ці країни вже разом напали на північні країни. Ареною битв при цьому також стали стародавня Литва (Білорусь), північна частина Русі та Інгрія (Інгерманландія, або Європа).

1700 - королем Швеції в цей час нещодавно став 15-тирічний Чарльз (Карл). Якщо коротко згадати історію Швеції, то в країні можна відмітити такі знаменні події: 970 король Швеції вікінг Ерік, 1290 у Швеція захопила Фінляндію, 1252 - місто Агнафіт (засноване королем Агне) перейменовано на Стокгольм («Острів в затоці»); у 1319-1629 і 1648-1721 держава Інгрія (там, де зараз Ленінградська область Росії) входила до складу Швеції зі столицею Орешек (лат. Orescack, або сучасний Санкт-Петербург, неподалік однойменної фортеці Ореша на острові на витоку Неви); 1397 - Кальмарський Союз Швеції з Норвегією і Данією; 1523 - Швеція вийшла з Кальмарського Союзу; 1563 - семирічна війна з Данією; 1611 - заснування шведами фортеці-зірки Nyenschantz (Нієншанц) біля міста Орешек (Orescack, неподалік однойменної фортеці Ореша на острові на витоку Неви); 1630 - війна проти Франції та Англії; 1648 - початок Північної (Шведської) Імперії; 1721 - після Північної війни втрачає землі Балтики; 1813 - бореться проти Наполеона Бонапарта при Лейпцигу; посилює вплив на Норвегію і Данію; 1905 - Норвегія і Фінляндія здобувають незалежність; 1914 - нейтральна; 1927 - шведами створено автомобіль Вольво; у війні 1941 - нейтральна; 1943 - засновано широко відомий магазин меблів «Ікея»; 1972 - з’явилася широко відома в світі шведська музична група «Абба»; 1995 - член Європейського Союзу; 2024 - член військового альянсу «НАТО» (до цього альянсу терміново увійшла під загрозою нападу з боку русскої (тобто тартарської) колонії «Російської Федерації»).

666. Мала Тартарія (Кримея, грец. Перікопенська Тартарія, укр. Українська держава) з 1702 року. Вчетверте Селім I Богатирович, Гази III Селімович

1702-1704 - Селім I Богатирович - вчетверте новий каган Малої Тартарії (був у 1671-1678, 1684-1691 і 1692-1699 рр., прийшов в четвертий раз після Девлета II Селімовича). Він син кагана Богатира I Селяметовича. Наступним каганом стане Гази III Селімович у 1704-1707 рр.

Він проводив політику на економічне зближення з Республікою (пол. Речпосполитою), як і попередні правителі. Це було обумовлено появою нового незрозумілого сильного ворога, який закидує противника трупами своїх туземних солдатів. Цим ворогом були колоністи з Голландії з їхньою європейською армією, що була оздоблена новітньою ефективною зброєю та слухняною туземною ордою головорізів.

В цей час невелика частина правобережної України (м. Кривий Рог (або Мис козака Криви) і північно-західна частина області Пороги на річці Дніпро з містом Кудак) була у складі ‘України, або Країни запорозьких козаків’, яка була членом Республіки. Крім того, козацькі війська Малої Тартарії (Кримеї, або України) теж пішли на об’єднання з жовнірами, тобто з республіканськими військами. Гетьманом об’єднаного війська українців був Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович.

1704-1707 - Гази III Селімович - новий каган Малої Тартарії (прийшов після четвертого правління свого батька Селіма I Богатировича). Після відставки працював у Болгарії. Помер від чуми. Наступним каганом стане Каплан I Селімович у 1707-1708 рр.

667. Голландська колонія «Русскоє або Московське царство». Визвольна війна Кондрата Булавіна у 1704 році

У 1704 році корінним народам голландської колонії «Русского або Московського царства» заборонили під страхом смерті рубати дерева та ловити рибу. В колонії було запроваджено заборону переміщення країною для аборигенного населення. По суті це був початок рабства, котре пізніше історики назвуть «кріпосництвом», «кріпосним станом» та «селянським питанням». А правила рабовласництва для колонізаторів закріпили спеціальним зведенням законів, які називають «кріпосним правом», бо права можуть бути тільки у колонізаторів, рабовласників, дворян. Рабовласництво буде скасовано протягом 1861-1865 рр., одночасно з США.

До колонії продовжували їхати з Європи переселенці - німці, французи, англійці, шотландці, голландці, бельгійці. Вони відкривали свої бізнеси, захоплювали селянську землю, насильно одружували на собі місцевих кипчацьких, слов’янських й фінських дівчат. Кипчаки півдня - кримейці (українці, або колишні кумани, хозари), ногайці (астраханці), тартари (русскіє, або колишні алани, сарацени) - піднялися на визвольну війну під проводом Кіндрата Булавіна. До них приєдналися башкорти («уфимські татари»), серед яких пройшли чутки, що їх будуть переводити на християнство.

Пройшли довгі жорстокі бойові дії. Кацапські (укр. «казачі») війська тартарів (русскіх) зосереджувались у так званих ограйних (або укр. «воронячих») містечках, тобто в області Ограйна (в сучасній Воронезькій області). Цей осередок кацапів (укр. «казаків») також носив назви Тихий Дон, або Роздори Донські. Колоніальне військо очолив Лук’ян Максимов, але зазнав поразки. Під час цього російське військо очолював Юрій Долгорукий, а насильницьку мобілізацію до колоніальної армії провели серед русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) на східних окупованих землях Русі (сучасні Харківська, Сумська, Курська області). Повстанська війна тривала три роки й закінчилася поразкою повстанців.

668. Регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (Мала Русь) у 1704 році

1704 - в цьому році окупанти з колишньої Московії, що залишилися без підтримки і влади, вивели війська з руського (або русинського міста) Києва, яке раніше було столицею Русі. На мапі Ніколаса Сансона «Польща, Україна» (Poland, Ukraine)», виданої у 1703 році в Парижі, ясно видно, що лівий берег і центр Києва ще окуповані Московією (Росією). Але на мапі цього ж автора Ніколаса Сансона «Тартарія в Європі» (Tartarie Europene), виданої в Парижі вже у 1704 році, місто Київ вільне, в окупації залишилася тільки русинська Чернігівська область. Очільником і гетьманом ‘України, або Країни запорозьких козаків’ був на той час Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович.

Зображення Мапа Ніколаса Сансона «Тартарія в Європі» (Tartarie Europeenne - European Tartary, Ukraine and Russia), м. Париж, 1704 р. Місто Київ вільне

Нагадаю, що ця центральна територія Русі і частково північна територія Кримеї, під русинським і кримейським (українським, або козацьким) управлінням в наслідок «руїни» (тобто політичного розколу русинської і кримейської шляхти та Русі) не увійшла у склад держави ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави), не увійшла у склад Русі (Червоної Русі), а стала окремою адміністративною одиницею під керівництвом русинів і кримейців (українців, або козаків), та увійшла до складу Республіки. Тобто в ‘Україні, або Країні запорозьких козаків’ правили ті ж самі кримейці, що і в Бахчисарі та Азові, їхні родичі, але вже разом з русами (русинами). Вони бажали зближення з Республікою, слов’янами та Європою, тому й вийшли з під контролю каганів, частина шляхти відокремилася в окрему адміністративну одиницю. Ця нова адміністративна одиниця набуде скоро рис державності. До складу Республіки вона увійшла з прагматичних, політичних і економічних міркувань. Головний центр усіх кримейців (українців) в цей час перемістилася до міста Бахчисара (Ак-Мечет, сучасне Сімферополь, а не маленьке сусіднє містечко Бахчисарай з літнім палацом), переїхавши туди з Азову (Ростову-на-Дону, а не маленької фортеці Азов на морі) через голландську колоніальну навалу. А центр русів перемістився до міста Львів, який став новою столицею держави, яка стала більш відомою під назвою Червона (Чорна) Русь.

(Кінець 20 глави)