Глава 21

Глава 21. ІМПЕРІЇ В ЄВРОПІ (1704—1712 рр.)

Перерозподіл країн Європи. Мала тартарія (Україна, або Крим, лат. Кримея, колишня Перікопенська тартарія, Куманія, Хозарія) створює з тюрками свою імперію «Татарська та Тюркська змішана в Європі». Намісник європейських колоністів Приуралля їде відвідати Київ. Назва «Європа» на карті Інгрії. Мала Русь укладає союз зі шведами. Пакти «України, або Країни запорозьких козаків» (Малої Русі). Руси і кримці (українці, татари, або козаки) дають відсіч голландським колоністам. Колоністи переїжджають до Новгорода. Славинська мова новгородичів офіційно стає «російською» («русскою»)

669. Умовна Класифікація країн Європи в 1704 році після «третього поділу світу»

1704 — цього року країни Європи після третього світового розподілу умовно перерозподілилися. Це показано в цій книзі в таблиці 21-01 «Europa. Nach der Dritten Welt Eintheilung, Das andere ungleiche und kleineste, aber edelste und Fürtrefflichste Welt Teil, des alten begriffs, oder Nach der vierten Eintheilung von sieben gleichen Teilen des Ernandten alten Begriffs, das Dritte kann geteilet werden in vier Viertel als gegen» (Європа. Відповідно до третього поділу світу, іншої нерівної і найменшої, але найблагороднішої та найціннішої частини (згідно зі старою концепцією), або відповідно до поділу семи рівних частин старого світу на чотири, можна було б провести наступну класифікацію»). Відбувся умовний розділ на чотири величезні регіони, або «імперії» з такими столицями:

1) «Римська імперія з англомовними» — міста Відень та Лондон;

2) «Північна імперія» — м. Стокгольм;

3) «Русскоє або Московське царство» — м. Москва;

4) «Татарська (тобто укр. Українська) і Тюркська змішана імперія в Європі» — м. Константинополь.

Колишня мокшанська Московія (Біла Русь або Московія), звичайно, увійшла до складу нової голландської колонії ‘Русского або Московського царства’.

А Республіка і ВКЛР («Польща» і «Литва»), до якої входили ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’, Польща, а також Литва (Білорусь), Пруссія і Русь (західна її частина, що зберегла незалежність) — увійшли до ‘Татарської і Тюркської змішаної імперії’ (тобто до україно-турецької).

Ця таблиця (21-01) розміщена в «Новому короткому атласі» німецького картографа Габріеля Боденера (Gabriel Bodenehr). Атлас «Curieux oder Neuer і Compendieuser Atlas. Excudit. Atlas 5» (видано в місті Аугсбург, Німеччина, у 1716 році). В таблиці показано детально, на які імперії розділилася Європа з 1704 року та які держави в них входили.

Таблиця 21-01. Класифікація імперій та країн Європи в 1704 після третього розділу світу

Опис таблиці 21-01: повна таблиця Класифікація імперій та країн Європи в 1704 після третього розділу світу. Розміщена в «Новому короткому атласі» (Curieux oder Neuer і Compendieuser Atlas. Excudit. Atlas 5) німецького картографа Габріеля Боденера (Gabriel Bodenehr) (Німеччина, Аугсбург 1716).

Ця таблиця вимагає пояснень. Справа в тому, що більшість людей мають про історію досить віддалене уявлення і не займаються її вивченням у повсякденному житті. Читач може бути зовсім не знайомий з багатьма назвами та політичними явищами тих часів. Тим більше, що надана в Атласі інформація наводиться всупереч сучасним уявленням про історію мешканців України та Росії. Тому я зробила для вас короткий конспект таблиці з описом тільки двох імперій, оскільки Україна та Росія нас цікавлять насамперед.

1. Татарська (тобто укр. Українська) і Тюркська (укр. Турецька) змішана імперія в Європі — складалася з п’яти держав і об'єднань, які у свою чергу містили в собі або окремі держави, або області. Голова — тюркський султан. Головне місто — Константинополь. Цю імперію в історії умовно доєднують до «Османської імперії», але ця назва на той момент є невірною і не відображає суті. У Татарську (тобто укр. Українську) і Тюркську змішану імперію входили такі країни або співдружності:

1) Мала тартарія (тобто Україна);

2) Республіка (в складі якої перебували автономія ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’, Польща, Литва, Пруссія, Русь);

3) Угорщина;

4) Тюркія в Європі;

5) Кіпр.

Таблиця 21-02. «Змішана імперія Малої тартарії (укр. України) та Тюркії» (Габріель Боденер, Аугсбург 1716) — фрагмент таблиці з Українською державою (Кримом, або Малою тартарією) та Республікою (Руссю, Білоруссю, Польщею тощо)

Опис таблиці 21-02: «Змішана імперія Малої тартарії (укр. України) та Тюркії». Це фрагмент попередньої таблиці 21-01 «Класифікація імперій та країн Європи в 1704 після третього розділу світу» атласу Габріеля Боденера (Gabriel Bodenehr), «Новий короткий атлас» (Curieux oder Neuer і Compendieuser Atlas. Excudit. Atlas 5) (м. Аугсбург, 1716 р.)

Розглянемо в таблиці ці держави окремо:

1) Мала тартарія, вона ж грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава, колишня Куманія, Косарія (Хозарія, лат. Газарія).

До неї входять наступні області: Ногайська, Кримська, Очаківська, Буджак. Щодо міст, то це: Маніж, Азак (це Ростов-на-Дону, або Азов, неподалік однойменної фортеці «Азов» на морі), Крим (Ялта), Кафа (Феодосія), Очаків (Миколаїв, неподалік однойменної фортеці «Очаків» на морі), Буджак. Півострів — Прекоп. Голова держави — татарський хан.

2) Польща та Литва — це і є Республіка, тепер вже п’яти країн. Слово «республіка» вимовляється польською мовою як «речпосполіта». Правитель — король, що перебуває на території Польщі.

Вказані такі країни: 1) автономія ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’, 2) Литва, 3) Пруссія, 4) Польща, 5) Русь (нім. Reussen, англ. Рутенія). Зазначені наступні міста — Київ, Кам’янець, Вільда (Вільно, столиця старовинної Литви), Даньциг (Гданськ), Краків, Варшава (столиця Республіки), Ройшлемберг (Львів, столиця зменшеної в кордонах Русі на той час, після навали козаків).

Слід зазначити, що три країни Естонія, Латвія і Самогетія вже до Республіки не входили, а увійшли у ‘Фінляндію й Ліфляндію’. Туди ж увійшла й Інгерманландія. Також регіон Людиче (Свебія, країна людичів) не залишилася в Республіці, а увійшла до ‘Данії й Норвегії’ (разом з Данією), а Готтланд — у Швецію. Це все ми бачимо у зазначеній таблиці.

Такий розподіл сфер впливу в Європі також одразу вказує на те, що у 1700-х роках Україна (яка в таблиці називається Малою тартарією, нім. Kleine Tartarey), а також Русь (нім. Reussen, англ. Рутенія), Білорусь (Литва) були окремими і незалежними державами. Цілком очевидно, що вони не входили до складу «Русского або Московського царства», всупереч твердженням російських істориків про те, що України нібито не існувало до 1917 р. і вона з’явилася, відокремившись від Росії, або що буцімто український «Кримський» півострів «зажди був русскім».

3) Угорщина. В неї входить п’ять країн: Угорщина, Словенія, Боснія, Зібенбюрге, Болгарія. Правитель — король Угорщини. Міста Пресбург, Касшав, Еперієс, Офен, Ессек, Клаусенбург, Багнялук, Белград, Нікополі.

4) Тюркія в Європі. У її складу увійшли чотири країни: Румунія, Македонія, Чорногорія (або Негропонт), Морея й Кандія. Столиця — Константинополь. Правитель — тюркський (укр. турецький) султан. Зазначені наступні міста: Константинополь, Тесалонік, Негропонте, Неаполь, Мальвасія, Корон, Кандія.

5) Кіпр (Cypern) та острови.

Кіпр — це острів, який входив до складу Греції, або Візантії Ромейської (укр. Республіки Ромеїв). Вказано міста: Нікосія, Фамагуста. Розташування — на південь від Тюркії. Сьогодні Кіпр — це окрема республіка, розділена на грецьку та турецьку частини, бо Тюркія окупувала північну частину Кіпру.

Як бачимо, сучасні уявлення народів Росії та України про свою історію абсолютно відрізняються від реальності. Наприклад, з даних таблиць 21-01 і 21-02 ми розуміємо, що держава Україна (лат. Мала тартарія, грец. Перікопа, колишня Куманія, Хозарія), назву якої в Російській імперії та СРСР занизили до назви «Кримське ханство» — насправді була величезною, впливовою та відомою. Це видно навіть на підставі того, що ця держава займає в таблиці окрему колонку та перше місце, також, наприклад, як і Московія, і Франція, Німеччина або Італія та інші. І керується вона не з Тюркії (укр. Туреччини), як нам завжди пропагували, а власним татарським ханом. І ця територія безумовно не має жодного відношення до Російської чи Московської країни. Адже, як ми бачимо: головний центр тяжіння та впливу розташований для України (лат. Малої тартарії) в місті Константинополь, так само, як і для ‘України, або країни козаків’, Польщі, Білорусі (Литви) й Угорщини з Румунією тощо.

2. Русскоє або Московське царство. Це була на той момент, як ми вже знаємо, голландська колонія. Правитель — цар, або великий князь Московії. Столиця — Москва. Нагадаю, що Москва була столицею зовсім недовго. Роль тимчасової столиці пізніше став виконувати Великий Новгород.

Таблиця 21-03. «Русскоє або Московське царство» (Габріель Боденер, Аугсбург 1716) — фрагмент таблиці з Росією

Опис таблиці 21-03: «Русскоє або Московське царство». Це фрагмент таблиці 21-01 «Класифікація імперій та країн Європи в 1704 після третього розділу світу» атласу Габріеля Боденера (Gabriel Bodenehr) «Новий короткий атлас» (Curieux oder Neuer і Compendieuser Atlas. Excudit. Atlas 5) (м. Аугсбург, 1716 р.)

Зверніть увагу, що біля назв кожної столиці у таблиці розташований значок влади у вигляді корони. Біля міста Москва зображена на той час не корона, а висока шапка з пером. А найбільша корона в Таблиці зображена біля м. Відень — на той момент це справді була столиця всього цивілізованого світу.

До Русского або Московського царства входило п’ять регіонів:

1) Двіна навколо Архангела (вепси і комі);

2) Обський Сибір (югри, ханти, мансі та сибірські татари);

3) Надволзька Казань (черемис (нинішні марі) і волзькі булгари);

4) Прикаспійська Астрахань (ногайці та черкеси);

5) Московія (московці, мордва, надволзькі татари, псковці, новгородці, руси із смоленської області).

Розглянемо кожен регіон окремо:

1) Двіна навколо Архангела (столиця м. Архангельськ). Містила два регіони: Двіна (колишня держава Вепсанма) та її Кондорська область, Пермія (сучасна Комі) та її Печорська область. Міста: Архангел, Печора.

Пермія (колишня держава Пермякія, це сучасна Комі) та її Печорська область. Столиця — м. Перм Велика. Розташування — на схід від річки Печора, включає річку Печора, міста Печора, Сиктивкар, Соликамськ, Перм. Мають сьогодні власну автономну республіку Комі у Росії. Столиця Комі — місто Сиктивкар, а колишня столиця м. Перм до складу Комі не увійшла. Нація — морт, вони ж мордес (англ. mordes), мердуінс, мердас, сучасна назва — комі, а також неофіційно їх називають «зирянами» та «пермяками». Мова комі, або пермська, відноситься до фінської мовної групи. Сьогодні 90% з них називають себе «русскімі».

Двіна (колишня держава Вепсанма) та її Кондорська область. Столиця — м. Архангел. Розташована від річки Північна Двіна до річки Печора, включає архипелаг Соловки, міста Архангельськ, Пінега, Вологда, Колмогри (Холмолгори). Нація — вепси. Мова — вепська, відноситься до фінської мовної групи. Саме звідси і почалася колонізація фінських земель англійцями в середині 1600-их років.

2. Обський Сибір (м. Тобольськ). Містила два регіони: Обдора (з областю Лоппія), Сибір (з областю Лукомор’я).

Обдора (або колишня держава Велика Югра) та її область Лоппія. Розташована між горами Урал та річкою Об. Столиця — місто Полноват (колишє Обдорськ, сьогоднішнє Салехард), міста Салемал, Мужі, Сургут. Нація — югри, вони ж колишні «гогімагог» згідно з Каталонським атласом 1375 року (розглянутий в пункті 342). До області Лоппія входять міста Салим, Куть-Ях, Пить-Ях, Сургут. Мають сьогодні власну автономну республіку Югра у складі Росії. Югри відносяться до арктичного типу зовнішності (його також називають «ескімоським»), а мови югрських націй відносяться до югрської мовної групи. Ось вони — ці загадкові «угри». Тому коли часто говорять «фіно-угри», або «угро-фіни» — це неправильно, це базується на тому, що колись удмурти і комі називали себе «Йогра» (Jögra). Фіни — це європейці, і вони живуть на заході від Уральських гір, це — водь, іжори, вепси, московці, мордва, марі, удмурти та перм’яки. А югри відносяться до арктичного типу народів і живуть на сході Уральських гір.

Сибірія — країна Шибанідів, англ. Shiban, або «Сибірське царство», до неї належить її східна область Лукомор’я. Розташована між річками Об і Єнісей, включає річку Іртиш. Столиця — м. Тоболк (сучасне Тобольськ). Включає міста Тобольськ, Єкатеринбург, Тюмень, Омськ, Камбалик, Томськ, Єнісейськ, Новосибірськ, Кемерово. Область Лукомор’я розташована між річками Об і Єнісей, або точніше між містами Томськом та Красноярськом. Нація — сибіряки, або «сибірські татари». Мова — «сибірськотатарська», писемність схожа на «східну в’язь». Належить до кипчацької національної і мовної групи. За часів Російської імперії «сибірські» татари стали православними і багато хто змішався з засланими русами (русинами, рутенами), українцями (кримцями), поляками (ляхами) тощо. Сьогодні всі сибіряки поголовно називають себе «русскімі»[1].

3. Надволзька Казань. Містила три регіони: Черемис «Логовий» (сучасні марійці), Черемис «Нагарний» (в складі Татарстану), Казань (з областю Булгарія). Столиця — Казань.

4. Прикаспійська Астрахань. Включала в себе три країни: Калмукія, Корнутія, Черкесія. Столиця — Астрахань.

Калмукія (колишня держава Калмукія). Нація — калмуки (або калмики), також відомі під назвою ойрати. Мова — калмицька, відноситься до монгольської мовної групи[2]. Спочатку калмуки жили на річці Єнісей. Пізніше були депортовані в місто Лоп (це на сході від м. Астрахані), на гирло річки Урал (колишньої Яік), на річку Емба, у міста Атерау, Кульсари (сьогодні це територія Казахстану). Ще пізніше, вже за часів Радянського союзу калмуки були депортовані на південний захід від міста Астрахані, також на колишні землі ногайців, де мають сьогодні свою резервацію зі столицею в місті Еліста у складі Російської федерації.

Корнутія (від назв Карагашія, або Кундрія (укр. «чорне дерево»), колишня держава Ногай Орда). Столиця — м. Астрахань. Нація — ногайці, відомі також як мангути, «печеніги», або «астраханські татари». Мова — ногайська, відноситься до татарської (кипчацької) мовної групи.

Черкесія (колишня держава Чиркасія). Сьогодні їхня столиця — м. Майкоп. Нація — черкеси, сьогодні називаються адигами. Мова — черкеська, відноситься до адигської мовної групи. Черкеси мають сьогодні власну автономну республіку Адигея у складі Російської федерації.

5. Московія, між Окою та верхньою Волгою. Містила три регіони: Новгород, Плесков, Московія. Також включала одну область: Смоленсько. Столиця — Москва. Вказані міста: Новгород, Плесков, Смоленко, Москва, Нізен.

Можливо, для багатьох стало новиною, що до складу ‘Русского або Московського царства’ входили регіони, які до цього були державами, із власними націями. Тобто ці держави вже існували до створення колонії, а зовсім не росіяни їх створили, як сьогодні переконують у Росії. Те, що цим країнам і народам згодом майже всім поміняли назви, кордони, та багатьох з них перевели на православ’я — це зовсім не стирає їх власну тисячолітню історію, ця історія залишається незмінною, її потрібно тільки знайти.

670. Намісник голландської колонії ‘Русского або Московського царства’ відвідує Київ

1706 — голландський намісник колонізаторів Міхіель («Петро I») зробив офіційний візит у вже вільне місто Київ — головне місто ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (або Малої Русі), столицю Русі[3]. Нагадаю, що цей регіон займав центральні землі Русі, тому і називався ще Малою Руссю, і вже півстоліття перебував під спільним управлінням русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) і кримців (українців, козаків). Такий стан виник після Другої кримсько-руської (україно-русинської) війни під проводом гетьмана ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України) Зиновія-Богдана «Хмельницького» (1648—1649). А під час «кривавого потопу» (навали надволзьких татарів, або русскіх, 1658—1665) регіон як автономія увійшов до складу Республіки на незалежних засадах, як колись до цього Русь (англ. Рутенія) входила до складу ВКЛР. Західна частина Русі (що вже більше відома під назвами Червона Русь, Чорна Русь, нім. Reussen, англ. Рутенія), яка втратила майже усі території, окрім західних, також перебувала в Республіці.

В Києві Міхіеля («Петра I») прийняв очільник і гетьман Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович[4]. Голландський гість та одночасно новий намісник сусідньої держави був запрошений до Києво-Печерської Лаври[5], де ще за півстоліття до цього русами (русичами, або русинами) і французькими інженерами (Боплан) була збудована «фортеця-зірка».

Відомо, що Іван-Мазепа, коли їздив до Європи, проходив стажування з артилерійської справи в Голландії. Там він ще вперше дізнався про Міхіеля (майбутнього «Петра I»), та ймовірно про його сім’ю з роду легендарного Міхіеля Адріановича де Рюйтера — голландського пірата, авантюриста та адмірала, що боровся за незалежність Голландії від Іспанії. Тому Міхіель («Петро I») приїхав з візитом до очільника ‘України, або Країни запорозьких козаків’ як до старого знайомого. Відомо, що до того, як стати гетьманом, у Івана-Мазепи з голландцем Міхіелєм (майбутнім «Петром I») були досить дружні стосунки[6]. Вірогідно, саме тому колонія ‘Русскоє або Московське царство’ пішла на поступки і забралася геть у 1704 році з Києва і Київської області.

Це був дружній візит, хоча російські історики (-імена), як завжди, навигадували навколо цього масу диких нісенітниць[7], які потім просто попереписували українські історики (-імена). З боку Міхіеля («Петра I») була висунута пропозиція, щоб ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’, вийшла з Республіки та увійшла до складу голландської колонії ‘Русского або Московського царства’[8]. Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович і шляхта на це не погодилися. Вони не хотіли втрачати своє автономне положення в європейській шляхетній Республіці, бо це підвищувало їхній статус, а крім того були націлені на зближення зі своєю історичною Батьківщиною — Малою тартарією (Кримом, лат. Кримеєю, грец. Перікопою, укр. Україною).

671. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, укр. Україна) з 1708 року. Каплан I Селімович, вдруге Девлет II Селімович

1707—1708 — Каплан I Селімович — новий каган Малої тартарії (прийшов після свого брата Гази III Селімовича).

1708—1713 — Девлет II Селімович — вдруге новий каган Малої тартарії (прийшов вдруге після свого брата Каплана I Селімовича, до цього правив у 1699—1702 рр.)[9]. Він син кагана Селіма I Богатировича. Наступним каганом стане вдруге його брат Каплан I Селімович у 1713—1716 рр. Як бачимо, в ці часи українська тисячорічна демократія продовжувала жити своїм життям, правителі змінялися.

672. Регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (Мала Русь) з 1705 року. Союз зі шведами

1708 — цьогоріч відбувається битва військ колоніального ‘Русского або Московського царства’ і Тевтонії проти Північної імперії (столиця якої була в Швеції) біля села Лісова. Шведи відступають. Голландська колонія ‘Русскоє або Московське царство’ намагається захопити фінську країну Інгрію (Інгерманландію, або Європу, сучасну Ленінградську область) і область Карелію, які обидві були частиною Фінляндії, а Фінляндія була частиною Північної імперії. Одна з областей Інгерманландії називається «Європа» (видно на карті 21-04 нижче), сьогодні — це Виборзький район Росії з містом Виборг.

Карта 21-04. «Росія, широко відома як Московія» (Фредерік де Віт, Амстердам 1682) — фрагмент з Росією

Опис карти 21-04: фрагмент карти 19-06 «Росія, широко відома як Московія» (лат. Tabula Russia vulgo Moscovia), автор Фредерік де Віт, м. Амстердам, 1682 р. Зазначена карта 19-06 повністю показана в 19 главі в пункті 643. На мапі ясно видно фінську державу Інгрія (або Інгерманландія, підкреслено синьою лінією) та трохи віще назва її області — Європа (обведено синім), сьогодні це Виборзький район Ленінградської області в складі Росії

1708 — цьогоріч відбувається погром руського (або русинського, рутенського) міста Могильов, яке за кількістю жителів та багатству було на другому місці у ВКЛР після Вільно (Вільнюсу)[10]. Цей погром в збірці «Живописна Росія» описаний так: «Петро I помітив заможність жителів Могильова і, побоюючись, щоб Карл XII не вибрав його пунктом опори у військових рухах, наказав двом полкам, калмицькому і надволзькотатарському (примітка: тобто русскому, або аланському), спалити місто. І цей жахливий наказ 8 вересня 1708 року точно було виконано. Все місто було звернене в руїни та згарище»[11]. Тобто, називаючи речі своїми іменами, русскіє воїни (надволзькі татари, або алани) разом з калмиками за наказом голландського голови колоністів знищили мирне руське (русинське, рутенське) населення міста у сусідній державі. Теж саме вони зроблять з іншими містами, і ще багато разів, в тому числі і з українським містом Маріуполь у 2022 році.

На територіях Русі, Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) російська колоніальна армія використовувала тактику «випаленої землі». Звичайно, за тих обставин, кримська (укр. українська) професійна козацька армія була в союзі з республіканськими, руськими (русинськими, рутенськими) і шведськими військами[12].

Русь (англ. Рутенію) при цьому, як завжди, колоніальні історики (-імена) називають «Польщею» чи «Литвою». Автономний русино-український регіон в складі Республіки ‘Україну, або Країну запорозьких козаків’ вони називають простим терміном «Запорізька Січ», а її очільника вони називають зовсім фантастично — «гетьманом на службі русского царя»[13]. Хоча ж в дійсності Іван-Мазепа був просто знайомим Міхіеля («Петра I») з часів навчання в Голландії, будував з ним партнерські стосунки і, звичайно ж, ніколи не був у голландця «на службі»[14 Таїрова].

1708 — очільник і гетьман автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ в складі Республіки Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович разом з головою Республіки Стані-Славом (Станіславом) «Лещинським» укладають договір із Швецією[15]. Станіслав «Лещинський» очолював Республіку у 1706—1734 рр.[16], а ще пізніше буде головувати в ВКЛР у 1736—1738 рр.[17] В цей час Польщу у 1709—1733 рр. очолює король Август II Янович, син князя Саксонії Яна Джерзи і Анни-Софії, й він же до цього займав посаду голови Республіки у 1697—1706 рр.[18]

За умовами цього договору шведське військо стає союзником Республіки проти голландської колонії ‘Русского або Московського царства’. Згідно з власними планами, руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) та шведи планували повернути собі під контроль всі свої колишні території, які були завойовані до цього надволзькіми татарами (русскімі, колишніми аланами) та залишилися на території нової колонії голландців — ‘Русского або Московського царства’. Івана-Мазепу «Колединського» Степан-Адамовича зрадили кримці (українці) Василь-Кочубей і Іван «Іскра», які поспішили донести про плани русів і кримців (українців) голландському голові колоністів Міхіелю («Петру I»). Але той передав перебіжчиків при обміні полоненими назад в ‘Україну, або Країну запорозьких козаків’, де зрадники були страчені[19].

1709 — війська Івана-Мазепи «Колединського» Степан-Адамовича разом із шведськими союзниками вирушили на звільнення східних руських (або русинських, рутенських) міст, у тому числі ‘України, або Країни запорозьких козаків’. Метою шведів було дійти до колишньої московської (мокшанської) столиці міста Москви (Перум), і на своєму шляху вони допомагали козацьким (професійним) і мобілізованим військам ‘України, або Країни запорозьких козаків’. У липні цього року відбулася битва під колишнім руським (русинським, рутенським) містом Полтава, але місто залишилося ще на деякий час під контролем колоністів. Надволзькотатарські (русскіє, або аланські), мокшанські й інші загони під керівництвом німців, голландців і шотландців поводилися дуже жорстоко щодо кримської (української) та республіканської армій, а також до місцевого руського (русинського, рутенського) і кримського (українського) населення, та більш чемно по відношенню до шведських військовополонених. Про цю битву написали шведські письменники Вернер фон Гейденстам в книзі «Воїни Карла ХІІ»[20], та Петер Енґлунд в книзі «Битва, яка приголомшила Європу»[21].

«Гауляйтером» окупованих русинських (рутенських) земель східної частини ‘України, або Країни запорозьких козаків’, в районі міст Чернігів, Суми та Харків, був в той час Іван «Скоропадський» Ілліч[22], який мав маєток у містечку Глухів Сумської області України[23].

1709 — в цьому році Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович помирає у кримському (українському) містечку Бендери (сьогодні в складі Молдови) у віці 70-ти років. Після його смерті кандидатом на посаду голови і гетьмана регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ став Пилип Степанович з роду Орлик. За затвердженням він їздив до керівництва своєї ‘Татарської (Української) і Тюркської змішаної імперії в Європі’[24], в Константинополь. Бо, як ми вже зазначали в пункті 669, держава Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, укр. Україна), та Республіка, до якої входив регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’, держави Русь (вона ж Червона Русь, англ. Рутенія) і Польща, союз ВКЛР (з Литвою (Білоруссю) та східними землями Русі) і Пруссія, в цей час (з 1704 року) належали саме до цієї імперії[25]. Тому усі свої важливі дії і узгоджували в Константинополі. Російські історики (-імена) цей факт намагаються пояснити таким чином, нібито гетьман «емігрував до Османської імперії»[26], чого ж в дійсності ніколи не було. Ще вони писали, що Пилипа Степановича з роду Орлик буцімто обрали «гетьманом України у вигнанні» у присутності турецького султана та шведського короля[27]. Присутність султана, шведського короля, кагана Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, тобто України) та інших союзників Республіки при цих подіях у нас сумнівів не викликає[28], а от росіяни цей факт дуже «перекрутили»[29] на свою користь.

1710 — армія колоністів з голландської колонії ‘Русскоє або Московське царство’ руйнує вибухівками Софійський собор у колишньому руському (русинському, рутенському) місті Полоцьк[30] (сьогодні у складі Білорусі). В російську армію входили мобілізовані надволзькі татари (русскіє, колишні алани), московити (мокші, лат. москалі), ерзя (лат. мордва), калмики, ногайці, плесковичі, новгородичі, руси (русичі, або русини) тощо[31].

673. ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (Мала Русь) хоче визнання державності з 1710 року. Пилип Степанович з роду Орлик

В 1710—1714 роках очільником і гетьманом автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’, відомого як «Мала Русь», був Пилип Степанович Орлик (після Івана-Мазепи «Колединського» Степан-Адамовича). Має литвино-кримське (тобто білорусько-українське) походження з роду Орлик. Йому приписують ще чеське походження, тому що його предки колись евакуювалися до Моравії[32]. Навчався в литвинському (білоруському) університеті міста Вільно (Вільнюса), а також у Києво-Могилянській академії в Києві. Володів руською (русинською, рутенською, або сучасною українською), латиною і, можливо[33 history.org.ua/?termin=Mazepa_I_S] кримською мовами. Історики (-імена) в цьому випадку кримську мову називають або «татарською», або «турецькою», так само, як руську (русинську, рутенську, або сучасну українську) вони завжди називають «польською»[34]. Хрещеним батьком його сина був попередній гетьман — Іван-Мазепа «Колединський» Степан-Адамович.

674. Пакт і конституції ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (Малої Русі)

Керівник і гетьман автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (Малої Русі) Пилип Степанович з роду Орлик став знаменитим через виданий ним Пакт. Цей Пакт являв собою договір про наміри та твердження, або установи (так звані «конституції» від латинського слова «сonstitutio», тобто «встановлення»). В Пакті були викладені встановлення стосовно внутрішньої і зовнішньої політики. Нагадаю, що на той момент ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (вона ж Мала Русь, м. Київ) вже входила до складу Республіки (пол. Речпосполіти) з 1663 року[35], поряд з Руссю (Червоною Руссю, м. Львів), Польщею, Пруссією, ВКЛР (м. Вільно).

Цей Пакт був складений, коли гетьман перебував в місті Текін (Бендери) під час його поїздок, в 1710 році. Тоді це кримське місто Текін (Бендери) із фортецею-зіркою, як і Тираспіль, було найзахіднішим містом Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, укр. України, колишньої Куманії, Хозарії). Це видно на мапі «Територія між Пултавою та Бендерами з прилеглою польською» (Die Gegend Zwischen Pultava und Bender Mitt Angraenzenden Polnisch)[36], автора Габріеля Боденера, м. Аугсбург, 1716 р. Сьогодні споконвічні кримські (українські) міста Бендери і Тирасполь перебувають в складі регіону «Придністров’я», яке окуповане Росією.

Карта 21-05. «Територія між Пултавою та Бендерами» (Габріель Боденер, Аугсбург 1716) — територія Русі, регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ та північної України (Криму)

Опис карти 21-05: повна карта «Територія між Пултавою та Бендерами з прилеглими польськими, тюркськими і татарськими землями» (Die Gegend Zwischen Pultava und Bender Mitt Angraenzenden Polnisch, Türckisch, Tartarischen Landschafften), автор Габріель Боденер, м. Аугсбург, 1716 р.

На вищевказаній карті «Від Пултави до Бендер» в центрі зображена територія ‘України, або Країни запорозьких козаків’ — назва підкреслена зеленими лініями. Столична область цієї території відома під назвою Нижня Волинія (нім. Nieder Volynien), підкреслена помаранчевою лінією, вона ж нам більше відома як Наддніпрянська Україна[37]. Праворуч в зеленому колі вказано русинське (рутенське) місто Пултаву (Полтаву). Нижче червоною лінією обведена західна територія кипчацької держави Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, укр. України), її назва підкреслена червоними лініями. Кримська (українська) область Очаківська (сучасна Миколаївська) в складі Криму (або Малої тартарії), а кримське місто Кудак (Дніпро), обведене синьою лінією, як бачимо, стоїть поза її межами, на річці Дніпро вище кордону. Місто Бендери видно в зеленому колі зліва, це кримське місто і воно завжди було в складі Криму (лат. Кримеї, Малої тартарії, укр. України)

Знаменитий Пакт називався «Пакт і конституції прав і свобод військових між ясновельможним його милості паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорізького, і між генеральними особами»[38]. В українській історії цей Пакт офіційно відомий під назвами «Конституція Пилипа Орлика» або «Бендерська конституція». Пакт було підписано у декількох екземплярах латиною, руською (русинською, рутенською, сучасною українською) і кримською. Зберігся тільки той, що потрапив разом з Пилипом Степановичем Орликом до Швеції, коли він переїхав туди у вигнання. А інші екземпляри були знищені під час колонізації Республіки австрійською і німецько-французькою колонією «Російською Імперією».

В Пакті згадували про стародавній і хоробрий козацький народ, який раніше називався косарським (хозарським), починає і веде свій родовід від войовничих і непереможних гетів (про гетів було більше зазначено більше у пункті 12)[39]. Армія ‘України, або Країни запорозьких козаків’ називалася терміном «Військо Запорізьке»[40]. Таку ж назву «Військо Запорозьке» іноді використовували і як назву усього регіону[41].

Йшлося про відповідальність за спільну з русами (русинами, рутенами) автономію. Центральну територію Русі (англ. Рутенії) при цьому кримці (українці, або козаки, запорожці, колишні кумани, половці, хозари) називали терміном «Мала Русь»[42] (щоб відрізняти від Червоної Русі, яка відкололася з містом Львів внаслідок «руїни»; про «руїну» було розказано у пункті 614). А русів (русичів, або русинів, рутенів), які мешкали на території ‘України, або Країни запорозьких козаків’, відповідно називали «малоросами». Зазначалося, що козаки разом з «малоросами» захищали свої права від «посполитів» (влади Республіки) та зберігали християнство грецького обряду (тобто «греко-католицтво», воно ж укр. «православ’я»)[43].

Був виказаний намір вимагати від ‘Російського або Московського царства’ повернення в Україну українських військовополонених та виплату контрибуції за завдані війною збитки. Та щоб кордони ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (просто «України», або «Малої Русі») залишалися непорушними, й на заході вони проходять по річці Случ[44].

Це значить, що міста Рівно, Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці і Хмельницький залишилися в Русі (або Чорній Русі), бо вони були на заході від річки Случ. Столицю Русі (англ. Рутенії) тоді перенесли до Львова (нім. Лемберга), тому Львів часто і називають «другою столицею». В ‘Україну, або Країну запорозьких козаків’ тоді увійшли русинські (рутенські) Житомирська, Київська області з містом Київ, Вінницька (Брацлавська, або Бреславська), Хмельницька, Сумська, Харківська і Полтавська області. Русинські (рутенські) міста Чернігів, Конотоп, Новгород-Сіверський ще перебували в російській окупації до 1716 року, після чого також повернулися під контроль русів (русинів, рутенів), які входили до складу ВКЛР («Литви»). Також в ‘Україну, або Країну запорозьких козаків’ увійшли кримські міста Кудак (Дніпро) і Кривий Рог[45].

Одним з важливих пунктів в договорі був про закріплення союзницьких відносин зі Швецією, про протекторат, який ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ зобов’язується надавати спадкоємцям шведської корони за її підтримку.

В договорі українці (або кримці, козаки, запорожці) просили шведського короля, щоб він вплинув на «Московську державу» (тобто на Росію), щоб були зруйновані усі збудовані московитами фортеці вздовж Дніпра, і щоб московити забралися з українських територій, зокрема, з міста Терехтемирів, де був шпиталь. При цьому шведський король надаватиме військову допомогу ‘Україні, або Країні запорозьких козаків’ в звільненні її територій від московитів[46]. Зазначалося, що усі поля, річки, угіддя до Очакова мають належати козакам. (Очаків на той час залишався в складі Малої тартарії, тобто Криму, лат. Кримеї, або України).

Зауважимо, що в дійсності Очаків спочатку деякий час входив в ‘Україну, або Країну запорозьких козаків’, але станом на 1704 рік кримські міста Очаків (або Крименда, сучасний Миколаїв, неподалік «Очаківської» фортеці на морі), Симіна (Привоз, сучасний Херсон), Кочубей (Одеса) повернулися назад в склад кипчацької держави Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, укр. України)[47].

Також в Пакті був пункт про відновлення братерських відносин з Кримською (Українською) державою (тобто з Малою тартарією) й військового єднання з нею.

Також були пункти, що стосувалися прав народу. Було зазначено, що «деякі гетьмани Війська Запорізького, привласнивши собі несправедливо та протиправно владу самодержавну, самовладно узаконили таке право — «як хочу, так і велю». Через таке самодержавство, непритаманне гетьманському уряду, у Вітчизні та у Війську Запорізькому значно зросли порушення прав та вольностей, розорення, народний тягар, насильні та підкупні урядами військовими розпорядження, а відтак зростала зневага до генеральної старшини, полковників та значного товариства»[48]. Тому виборчий орган і Раду мав очолювати Генеральний старшина, далі за рангом йшов старшина гетьманів резиденцій, далі — городові полковники і громадські радники. І на додаток до цього, на загальній Раді обирається одна розсудлива особа від кожного полку. Відтепер гетьман при прийнятті рішень має радитися із усіма цими представниками і одноосібно рішень не приймати.

Був також пункт про правила обрання очільника регіону та гетьмана війська. Також зазначалося, що усі міжнародні справи повинні бути прозорими і виноситися на розгляд Ради.

Був пункт в якому зазначалося, що якщо хтось з народу образить високопоставлену особу, то цій людині не можна мститися, а потрібно подавати на неї позов до суду. Також народ міг звертатися до суду для вирішення проблем і суперечок.

Відтепер, згідно цього Пакту й договору ([49]повна назва), гетьман і усі службовці не мають прав на державні скарби та не мають прав роздавати державні маєтки. Не мають права примушувати своїх підлеглих та простий люд до праці на своїх маєтках та угіддях, не мають прав відбирати у людей нерухоме майно.

Сім’ї козацьких вдів, сиріт або чиї годувальники на війні, звільнялися від податків.

Був пункт, що «стольне місто Київ та інші українські міста з магістратами своїми і з усіма правами та привілеями, законно їм наданими, повинні бути непорушно збережені».

Також, «щоб ні військові чи їхні слуги, ні слуги ясновельможного гетьмана, переїжджаючи у приватних, а не у військових справах, не вимагали підвод, харчів, напоїв, поклонів та супроводження, бо через це міста розорюються, а бідний народ знищується».

І про податки: «нехай збирачі податків та податкові чиновники збирають до державної скарбниці тільки те мито і тільки з тих товарів, які будуть виражені у майнових угодах, нічого зайвого від купців не вимагаючи і людям бідним здирства не чинячи. Так само й об’їждчики ярмаркові повинні збирати мито з тих, кому належить його платити, а не з убогих людей, які прибули на ярмарок, щоб щось продати або купити для власних потреб»[50].

По своїй суті цим Пактом й конституціями автономному регіону ‘Україні, або Країні запорозьких козаків’ (або так званій «Малій Русі») були надані риси державності. Але, хоча Пакт й називають деякі історики (-імена) «першою конституцією України», ми вже знаємо, що власне Україна як держава існувала ще з тих часів, коли вона називалася Хозарією (з 660 року), і мала свої конституції й демократії вже дуже й дуже давно[51] — це абсолютно наукові відомості і не є навіть темою для дискусій.

675. Відсіч голландській колоніальній армії

1711 — цьогоріч європейські колонізатори — ті, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії)та їхня ординська багатонаціональна армія були частково розбиті під містечком Лисянка. «Гауляйтером» (намісником колонізаторів) в той час на цих окупованих східних русинських (рутенських) територіях був Іван «Скоропадський» Ілліч, після смерті котрого у 1722 році на його місце призначать колаборанта і зрадника Павла «Полуботка»[52]. Після Полуботка «гауляйтером» стане у 1745 році Кирило «Розумовський»[53], який був пастухом (чабаном) за родом діяльності[54].

В цей же час «надволзькотатарські» (русскіє, колишні аланські) ординські загони колоніальної армії очолював Григорій Бутович[55]. Ординські солдати спробували пробитися до міста Білої Церкви поруч з Києвом, але були відкинуті[56]. При відступах надволзькі татари (русскіє, колишні алани) грабували руські (русинські, рутенські) і українські (кримські, або козацькі) села, вбивали мирних мешканців. Українці (кримці, вони ж козаки), довідавшись про звірства надволзьких татарів (русскіх, колишніх аланів), кинулись рятувати свої родини. Багато селян ще до цього було депортовано на інші окуповані руські (русинські, рутенські) та на московські (мокшанські) території[57].

Російські історики (-імена), описуючи ці події, знову змінювали термінологію, вказували, що Пилип Орлик одночасно воював з поляками на одному боці, і в цей час так виходило, що він нібито воював проти поляків. Тобто в описах тих подій виглядало так, що то він воював за незалежність України, то українці воювали проти нього, то він буцімто взагалі «втік», то він воював разом з «кримськими татарами» на одному боці, і в цей же час татари нібито самі ж грабували свої ж села[58]. Пропагандисти викручують інформацію таким чином, щоб юний школяр або пересічний громадянин імперії взагалі нічого не міг зрозуміти.

У 1714 році ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ з’єднується з Червоною Руссю (або просто Руссю, англ. Рутенією), тепер вже під назвою Червона Русь. Іноді її можна зустріти під назвою «Волинія»[59].

Після цього з'єднання в 1714 році Пилип Степанович Орлик перестає бути правителем цього, вже колишнього автономного регіону, і тому одразу покидає державу Русь (англ. Рутенію). Колишній автономний регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ становиться просто центральною областю Русі (або Червоної Русі, англ. Рутенії), і підпорядковується відтепер руським (або русинським, рутенським) державним законам, як і було раніше, до 1648 року. Пилип Орлик веде надалі суспільну діяльність у Швеції в 1716—1719 рр., у 1720—1722 — відвідує Німеччину, Чехію, недовгий час проживає в Республіці (пол. Речпосполиті), їздить з делегаціями до правителів Франції, Великої Британії, Ватикану, Саксонії, Пруссії. Там він просуває ідею надання західної допомоги для визволення територій від колоніального ‘Русского царства’. Потім перебуває в Греції до 1738 року і врешті переїжджає до Молдови в місто Яси, де помирає у 1742 році.

Пилип Степанович з роду Орлик був не тільки керівником автономного регіону Республіки, гетьманом війська і дипломатом, а також був поетом. Ще до своєї політичної діяльності він видав власні книжки поезії «Прогностик щасливий» на честь воєводи Данила Апостола (1693 р.), «Алкід руський», присвячений свому куму та попереднику — Івану-Мазепі «Колединському» Степановичу (1695 р.), «Гіппомен сарматський» на честь воєводи Івана «Обидовського» (1698 р.). Пізніше він написав статтю «Реляція про Київ» (1711 р.), в якій коротко окреслив історію Русі й давню спорідненість русів (русинів, рутенів, або «малоросів») із кримцями (колишніми хозарами, куманами, або українцями)[60]. Як бачимо, в ті часи усі пам’ятали ще про те, що держава ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) та кримці (українці) вели свою державність від Косарії (Хозарії, лат. Газарії) і в старовину називалися «косарами» (або хозарами, газарами). Також він видав свої записки «Щоденник подорожній» (1732 р.).

676. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, укр. Україна) з 1711 року. Прутський договір з голландською колонією

1711 — цього року був укладений Прутський мир біля річки Прут між Малою тартарією (Кримом, лат. Кримеєю, укр. Україною) та голландською колонією ‘Русскім або Московським царством’[61].

Від ‘Русского або Московського’ царства договір підписали надволзькі татари (русскіє, колишні алани) Сафір («Петро Шафіров») та Лев-Ахмат («Борис Шеремєтьєв»)[62]. Від Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, або України) підписував гетьман Мехмед Девлетович, який був сином чинного кагана Девлета II Селімовича[63]. Від Тюркії (укр. Туреччини) підписував голова союзного тюркського війська Балтажі Мехемед[64].

За цим договором голландська колоніальна армія так званого новоствореного приуральського «Русского царства» припиняла свої військові рейди на територію кримців (українців). Кримці (українці) зі свого боку відпускали російських колоніальних та «надволзькотатарських» (русскіх, або аланських) офіцерів. Колонізатори — ті, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — повертали кримцям (українцям, колишнім куманам, хозарам) їхнє місто Азов (Тана-хань, тур. Азак, сар. Аттамангорода, або Ростов-на-Дону) і однойменну «Азовську» фортецю на морі, покидали українські фортеці Таганрог (укр. «Соколиний мис»), Кам’яний Затон та Новобогородицьку.

Російські ж (тобто аланські) історики (-імена), як завжди все перекрутили. Описуючи цей договір, вони взагалі не згадали про Малу тартарію (Крим, лат. Кримею, укр. Україну); намагання кримців (українців) звільняти свої історичні міста росіяни назвали «розбійницькими нападами татар на русскіх»; а також зазначали, що це була велика перемога русскіх, бо «Росія зберегла свої війська» (примітка: для просування на північ в Інгрію).

677. Голландські колонізатори переносять тимчасово столицю колонії з Москви до Великого Новгорода в 1712 році. Перейменування Приуральської колонії на просто «Русскоє царство»

1712 — голландські колоністи після того, як їх відтіснили від Чорного моря та зі східних територій автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’, перемістилися на північ. Разом із німцями вони переносять столицю колонії ‘Русского або Московського царства’ з фіно-кипчацької Москви до слов’янського Новгорода (Великого Новгорода)[65]. Це добре укріплене місто було колись столицею слов’янської держави Новогардії і називалося Славно. Заснував поселення, як було вже зазначено в пункті 82, князь на ім’я Слава у 862 році, він же був головою народності славинів, або майбутньої нації новгородичів. Саме їхня славинська мова сьогодні називається русскою (або російською, а також «старорусскою»).

Великий Новгород більш розвинений, аніж мокшанська Москва, і розташований ближче до цивілізованих країн Балтійського моря. Звідти керівництву було вигідніше зробити там військову ставку, щоб зручніше управляти захопленням Інгрії (Інгерманландії, або Європи) й виходом до Фінської затоки. Туди й переїжджають намісник колонії Міхіель («Петро I»), уряд і усі чиновники. Після цього назву «Московія» взагалі перестають використовувати в назві країни, і вона починає зватися просто «Русскоє царство»[66].

Місто Москва (ісконне Перум) залишається просто мокшанським містом — не дуже розвиненим, нікому вже не цікавим[67]. Ніяких русскіх в сучасному розумінні (тобто русичів, русинів, рутенів) там ніколи не було і не жило (окрім перекладачів), ніякими слов'янськими мовами в широкому сенсі там ніхто не володів. Але там лишився французький гарнізон, жандарми (французька поліція), військові та місцеві намісники і «гауляйтери». Тепер ці мокшанські території повністю контролюються французькими колоністами. Головною мовою в московському (мокшанському) регіоні, окрім мокшанської, стає не тільки латина, але й французька[68]. Такий саме перерозподіл впливу був відомий в цей же час не тільки в приуральських, але й в північно-американських колоніях. Наприклад, в ці самі часи французи заснували місто Детройт, яке потім у них відбили англійці[69], а також французи в ці ж роки воювали проти англійців за свою владу у провінції «Квебек» в Канаді[70].

Через те, що колонізатори та їхні родини були європейцями, вони принесли із собою в Приуралля і свої європейські звички. Однією з таких були танці, яки називалися «бал», або «асамблея». Знать зустрічалася на балах і танцювала, грала в гральні карти, курила тютюн. Ці розваги знаті проводилися у приватних величезних маєтках, а влітку — у міських садах[71].

678. Введення в голландській колонії єдиної мови. Славинська (новгородська) мова стає «лінгва франка» в колонії «Русскоє царство». «Акаючий» акцент росіян

Усюди в колонії в Приураллі були відкриті «гімназії» та «гарнізонні школи», щоб в них могли навчатися діти колонізаторів — військових, дворян, чиновників, намісників, інженерів, будівників тощо. Навчання йшло латиною та рідними мовами колоністів — голландською, французькою, німецькою, англійською. Такий мовний розбрід з часом призвів до того, що колоніальна влада стала перед питанням ввести єдину спільну мову для усіх мешканців, незалежно від їхньої національності[72]. Такою мовою було вирішено зробити не англійську, а на противагу Америці — місцеву славинську (або новгородську). Тим паче, що каральні органи колонізаторів — тих, які створили «Російську імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — хотіли розуміти, про що говорить місцевий народ Новогардії та прилеглих регіонів.

Одночасно з тим, колонізатори взяли для своєї Приуральської колонії не тільки мову з Новгорода (Великого Новгорода, Славно), але й історію своєї колонії — вивели її від новгородичів, іжорських і фризьких діячів, від «новгородської Русі» (про це поняття йшлося в ).

Славинська мова народу славинів, або новгородичів, була дуже подібною до литвинської (білоруської) та руської (русинської, рутенської, або сучасної української) мов. Цю новгородську (славинську) мову іменували за назвою колонії «російською» (рос. «русскою»). Для насильницького переведення «російського» багатонаціонального населення на славинську (новгородську, або російську, «русскую») мову при усіх церковних приходах були відкриті школи. Їх так і звали — «церковно-приходські», і відвідування їх було обов’язковим для усіх дітей. Більшість населення колонії «Російської імперії» говорило й говорить досі цією мовою не чисто, а з характерним місцевим надволзьким акцентом. Це одразу відрізняє русскіх (росіян) від українців і білорусів (литвинів), які розмовляють русскою (славинською, новгородською) мовою чисто. Цей русскій надволзький акцент полягає в дуже посиленому протяжному вимовлянні звука «а», навіть там, де він не потрібен. Часто при цьому русскіє ще «чокають», «проковтують» закінчення слів. Тому ця манера говорити одразу видає росіян, коли вони приїжджають, наприклад, до України або до Білорусі. В Україні (Русі-Україні) та Білорусі (старовинній Литві) славинською мовою розмовляють без акценту, бо вона споріднена українській і білоруській.

Перший підручник колонізаторів з російської (русскої, новгородської, тобто славинської) мови був виданий одразу після колонізції у 1696 році[73]. Називалася книга «Граматика російської мови», англ. Grammatica Russica, а видана була німецьким колоністом Генріхом Вільгельмом Лудольфом[74]. Книга вийшла латиною для голландських, німецьких і англійських дворянських сімей колонізаторів, — тих, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії), і які проживали на півночі колонії. Також відомий «Паризький словник московитів»[75], англ. Dictionnaire Muscovite, 1586 р. — словник-розмовник російської (славинської) мови XVI століття, складений у вепському місті Колмогрі (сучасному «Холмогори») капітаном Жаном Соважем Дьєпа[76] разом з французькими купцями, що прибули з ним до гирла річки Північної Двіни. Латинська книжка «Grammatica Russica» Генріха Вільгельма Лудольфа та російсько-англійським словник із записника Річарда Джеймса увійшли до складу видання праць Б. А. Ларіна «Три іноземні джерела з розмовної мови московської Русі XVI-XVII століть», видавництво Петербурзького університету, 2002 р. Під «московицькою Руссю» розуміється сама Московія та землі новгородичів і вепсів, які усі разом у певний історичний період мали назву «Біла Русь або Московія». Про становлення 'Білої Русі або Московії', про виникнення її назви я детально описувала у Главі 12.

Російські історики (-імена) кажуть, що столицю перенесли тільки один раз і одразу до міста Петерсбургу[77], який «русскіє» збудували на нібито пустому місці, висушив болота, а у 1721 році добудували, після чого влада одразу ж туди переїхала[78]. В дійсності, тимчасовою столицею був Великий Новгород[79], в регіоні «новгородська Русь». І історія північних слов’ян і цього регіону частково була відома в Європі. Саме звідти і вирішили взяти для колонії місцеву мову та й заодно історію для усього «Русского царства»[80].

(Кінець 21 глави)