Глава 8

Глава 8. 1282-1342 роки. Алани (сарацени) захоплюють мокшей і ерзян. Чи переселилися руси (русини) до фін. "Мордва" означає "людожери"? Руси (русини) і литвини створюють союз Велике князівство Руське і Литовське (ВКЛР). Хто такі білоруси? Стара Литва і сучасна Литва. Чому Русь майже відсутня на старих картах? Історики підмінюють назву Русі. Чия російська (русская) мова? Північні слов'янські нації. Руські (русинські) імена у аланів (сараценів). Імена мокшей і ерзян. Імена і прізвища аланів (сараценів)

272. мокші з 1282 року. Беклемиш I Чилаукунович (“Михайло “Тверський” Ярославович”)

1282-1312 - Беклемиш I Чилаукунович (“Михайло “Тверський” Ярославович”) - новий оцязор Московії (прийшов після свого брата Тора I Чилаукуновича, або “Святослава I Ярославовича”). Від ерзянки Кашини “Анни” з Рошта-Оз (далекої нащадки Юрія-Георгія “Довгорукого” Ладомир-Мономаховича) в нього народилися сини на ім’я Кежей-Сельме “Грізні Очі” I (“Дмитро I Михайлович”, жив у 1299-1326 рр.); Селік I (“Олександр Михайлович”, одружиться з донькою руського (або русинського) великого князя Юрія-Імре I Лев-Онуфрійовича (Юрія I Львовича) - Анастасією Юріївною); Дорогобуж (“Костянтин “Дорогобуж” Михайлович”); Кашиан (“Василь “Кашиан” Михайлович”).

Беклемиш I Чилаукунович (“Михайло “Тверський” Ярославович”) буде вбитий аланами. Наступником стане його син Кежей-Сельме “Грізні Очі” I Беклемишевич (“Дмитро I Михайлович”) у 1312-1326 рр.

273. Алланія (колишня Сара Орда) з 1291 року. Тохта I Менгуйович. Фіни в залежності від татар (кипчаків)

1291-1312 - Тохта I Менгуйович - новий великий хан Алланії (прийшов після свого батька). Він син великого хана Менгу-Тимура I Тогогановича і його дружини Олджай (правнучки Толуя Чингісовича). Одружився з гречанкою на ім’я Марія-Палеолог Андроніківна (вона донька Андроніка II). Мав дітей на ім’я Ель-Басар, Ільбасмиш, Марія. Наступником стане його небож Оса-Бек (Узбек) I Торгулович у 1312-1341 рр.

До Тохти I Менгуйовича прийшли двоє синів вбитого яського (казахського) великого хана Теле-Буги з проханням, щоб Тохта покарав Ногая за вбивство їхнього батька. (З книги Марко Поло “Подорожі”. У цій книзі дуже детально описано поєдинок армій Тохти і Ногая.)

В ці роки з’являється багато поселень на волго-фінських територіях, тобто на землях мокшей і ерзян (мордви). Князі багатьох містечок і сіл були між собою родичами. Князями, або намісниками та мерами були здебільшого ординці алани, але безліч мокшей і ерзян (мордви) ставали колаборантами. Деякі з них вимушено, а деякі з радістю, хто як, служили окупаційному режиму. І якщо вони вислужувалися, то теж отримували посади князів, полководців, збирачів податків тощо.

274. Руси не жили серед волзьких фін

Те, що в Росії називають “переселенням русів на територію волзьких фін” - це не вірно, насправді мокшей окупували лише “поволзькі татари” алани (ерз. буртаси). Саме алани частково переселилися на землі мокш. І звичайно ж, ті хто переселився, не могли “розчинити” у собі місцеві народи. Навпаки, це іноземці, ті, хто "понаїхали", скоріше могли б розчинитися у місцевих націях.

Російські історики розповсюдили величезну кількість фантастичних історій про те, що в московських і мордовських князівствах правили руси (біл. русичі, нім. русини, анг. рутени). Такими називали, наприклад, якогось “Олександра”, “Михайла”, “Ярослава” та інших. Цього не могло бути, тому що в книгах мандрівників, наприклад, Вільям Рубрук “Подорож до Східних країн 1253-55 рр. та Подорож Джона Карпіні до двору Куюк хана 1245-1247 рр.” (м. Лондон, 1900 р., перевидання у м. Нью-Делі в 1998 р., Asian educational services, переклад на англійську W. W. Rockhill), дуже ясно описується розташування країн: на схід від Варшави та Кракова лежала Русь. У Русі правили великий князь Данило та князь Василько (вони брати). Столицею Русі було місто Київ. За Руссю, на північний схід, лежала країна народу мокшей (або лат. моксель), а за нею - країна Мордва, або Мордуїн. На півночі Русь межувала з литвинами. Мандрівники описували, що литвинські чоловіки іноді можуть перетинати кордон Русі з метою пограбувань.

Виходячи з цих даних стає зрозуміло, що Русь практично знаходилась в межах північної території сучасної України, але ще включаючи міста Смоленськ, Брянськ, Курськ і Білгород. Східна та південна частини сучасної Білорусі теж належали на той час Русі, а на півдні у Русі не було виходу до куманських (українських) Чорного й Цобачого (Азовського) морів, бо то вже були території Куманї (грец. Перікопу, укр. України, Хозарії). Ні про яке входження до складу споконвічної Русі таких країн як Білорусь, Московія, Плесковія та Новогардія годі й говорити взагалі - такого ніколи не було.

Князь Ярослав у ті часи був головою у Сіверщині - це міста Чернігів, Новгород-Сіверський та Зозулін (Курськ, або Суздаль). Нагадаємо, що місто Зозулін (лат. Cuculidae) - це сучасний Курськ, пізніше перекладачі переклали його назву як “Susdal”, на основі чого російські історики у 1700-их роках почали його штучно притягувати до північного фінського маленького поселення, яке теж назвали Суздалем, на північ від ерзянського міста Володимера (Владимира). Крім того ім'я "Ярослав" було іноді русинським віріантом ерзянських імен деяких ерзянських принців русинського походження.

275. Чому Артанію називають Мордовією. Слово “мордва” означає “людожер”

Мордва - це не самоназва, а пішла від латинської назви створінь, які водились в тій місцевості й називалися андрофагами, мортихорами (мардхвар, мардхва) і були людожерами. Перша частина назви містить слово “людина”. Порівняйте новоперсидське (іранське) слово “mard”, ягнобське “mordi”, зендське “mareta”, санскритське “martu”. Друга частина назви скіфською мовою звучала як “xwar”, “xwa” та означала “той, що пожирає”. У підсумку виник скіфський за походженням етнонім “Mordxwar” або “Mordxwa”. У автора Томашека зустрічається зближення скіфської назви мордви (людожерів) з терміном для позначення хижого звіря - “Мartikoraz” (В. А. Юрченков, монографія “Начертання мордовської історії”, м. Саранск, 2012 р.). Ерзяни запрошували до себе особливих мисливців з Європи (зокрема з загону "Варангійська Стража"), які були б здатні вполювати того людожера. Про створення Варангійської Стражи йшлося у пункті 126. Від переказів мисливців й дійшла саме ця назва до європейців - “країна людожерів”, або “Мордва”.

276. Алани (колишні сарацени, або “золоті” ординці) повністю захоплюють території мокшей, ерзян (лат. мордви) з 1293 року

1293 - аланами завойовано мокшанське поселення Волоколамськ (“воло” фінськими мовами означає білий, а “колам” - поселення) біля міста Перум (сучасної Москви). У тій області намісником став алан Дюдень (він же Тудан, Тудакан), брат великого хана Тохти I Менгуйовича. Спустошення земель зробила аланська Дюденєва рать.

1298 - аланський (сараценський, або золотоординський) хан Бахмет захоплює ерзянську місцевість, яка називається “Мещера”.

На річці Клязьмі на землях мокш алани дозволяють працювати християнській резиденції, яку очолює митрополит з Русі (сучасної України) Максим.

277. Куманія (колишня Хозарія) з 1298 року. Тактак I Ачикович

1298-1334 - Тактак I Ачикович - новий каган Куманії (прийшов після свого батька). Він син кагана Ачика I Урановича. Мав сина на ім’я Тимур-Ходжа I, який стане наступним каганом у 1334-1368 рр.

1299 - частини східних областей Куманії (колишньої Хозарії, або України) в цей час знаходиться під тимчасовою аланською окупацією.

278. Русь з 1301 року. Юрій I Львович, Ладомир III Мстиславович

1301-1308 - Юрій I Львович - новий великий князь Русі (прийшов після свого батька Лева-Онуфрія I Даниловича). Він онук великого князя Данила “Галицького” I Романовича і угорського короля Бела IV, нащадок Ладомира-Мономаха II Всеволодовича по лінії матері. Насправді Юрія також звали Імре, на угорський манер. До цього він був князем у Ладомирському районі, в місті Ладомир, який сучасними термінами називають Володимир-Волинський або Володимир. Але згодом він став великим князем всієї країни, яка офіційно називається Русь, про що, наприклад, написано у “Кельнській всесвітній хроніці” - вказана назва “regna Ruthenorum”, тобто “країна Рутенія” (Русь), так само вона називається у записах монаха Альберта. Наступним правителем Русі стане його двоюрідний брат Ладо-Мир III Мстиславович у 1308-1315 рр.

Юрій (Імре) I Львович мав дружину Євфемію Куявіну (Куявську), яка була нащадкою польських і болгарських королів, сестрою короля Польщі Владислава Локета. На першому вінчанні Юрія I Львовича був присутній латинський Папа Климент V, це було як данина поваги польському королю. Папи на той час вже жили в Авіньйоні, а не в Ліоні і не в Римі. Юрій (Імре) Львович I і Євфемія мали дітей Анна-Стасью, Лева II, Андрія, Марію, Дмитра (стане правителем ВКЛР). Лев II і Андрій вважаються близнюками (про це зустрічаються відомості у деяких статтях). Анна-Стасья вийшла заміж за мокшанського тверського князя і народила дочку Уляну, яка стане другою дружиною великого князя ВКЛР Оль-Герда Гедиміновича і матір’ю Владислава-Ягайла II і Свидригайла-Болеслава I.

Другою дружиною Юрія I Львовича була аланка Варвара-Ксенія, донька ординського намісника з мокшанського поселення. Від неї народився син Михайло Юрійович. З Варварою-Ксенією Юрій (Імре) I одружувався у руському (русинському) місті Курськ, яке на той час називалося Зозулиним, а латиною - “Суздалем”. Це велике руське (русинське) місто Суздаль (Курськ) не мало ніякого відношення до сучасного ерзянського маленького поселення з такою ж назвою.

З великим ханом Алланії Тохтою I Менгуйовичем у Юрія (Імре) I Львовича були добрі стосунки.

1308-1315 - Ладо-Мир III Мстиславович - новий великий князь Русі (прийшов після свого двоюрідного брата Юрія (Імре) I Львовича). Він син Ганни і Мстислава Даниловича, який був сином великого князя Данила “Галицького” I Романовича. Він мав також рідного брата Данилу Мстиславовича і доньку Євфемію. Наступним правителем Русі після Ладомира III Мстиславовича стане його двоюрідний племінник Лев II Юрійович у 1315-1323 рр.

1312 - вдалася спроба русів (русичів, або русинів) вигнати окупантів аланів ("золотих" ординців) з Великого князівства Руського. Відбулася битва біля міста Біла Церква, неподалік від Києва. Руси перемогли та вигнали аланів з частини своїх територій. Цього ж року у Русі пройшов великий мор від чуми, загинули десятки тисяч людей.

279. Мокші з 1312 року. Кежей-Сельме “Грізні Очі” Беклемишевич

1312-1326 - Кежей-Сельме “Грізні Очі” I Беклемишевич (“Дмитро I Михайлович”) - новий мокшанський оцязор (прийшов після свого батька). Жив у 1298-1326 рр. Він син Беклемиша I Чилаукуновича (“Михайла “Тверського” Ярославовича”) і ерзянки Кашини “Анни”. Мав сина Костянтина Кежейовича (“Костянтина Дмитровича”). Наступником став його брат Селік I Беклемишевич (“Олександр Михайлович”) у 1326-1327 рр.

280. Алланія (колишня Сара Орда) з 1312 року. Оса-Бек (Узбек) I Торгулович

1313-1341 - Оса-Бек (Узбек) I Торгулович, з роду роду Гіяс ад-Дин Мухаммеда - новий великий хан Алланії (прийшов після свого дядьки Тохти I Менгуйовича). Він син Торгула Менгуйовича і доньки великого хана Дані I Неврюйовича (“Даніїла I Олександровича”), онук великого хана Менгу-Тимур I Тогогановича. Історики Осю часто називають іменем “Узбек”. А ще часто до його імені вживають слово “султан”. Султан - це раніше було не ім’я, а почесний титул, але з часом він перетворилося також і на ім’я, так само як і титули “бек”, “хан”, “емір”, “патша” (падішах) стали іменами. Титул “султана” Оса отримав від своїх перських предків з роду Гіяс ад-Дин Мухаммеда. Ім’я “Оса” стало популярним, раніше його часто вимовляли в Русі і Куманії як “Ося” або “Осип”, “Йосип”, але сьогодні воно майже вийшло зі вжитку.

Зображення Великий хан (цар) Алланії Оса-Бек (Узбек) I Торгулович, з перського роду Гіяс ад-Дин Мухаммеда (права на зображення авторські)

Оса-Бек (Узбек) I Торгулович отримав від свого другого діда, великого хана Дані I Неврюйовича (“Даніїла I Олександровича”) по лінії матері, шапку Мономаха - сімейну коштовність грецького походження. Вона передавалася від грецького правителя Мономаха до його онука - руського (русинського, рутенського) великого князя Ладомира-Мономаха II Всеволодовича, і надалі за правами спадщини. Ця коштовність зазвичай переходила від діда до онука. Про шапку Мономаха більше написано у пункті 161.

Оса-Бек (Узбек) I Торгулович взяв за одну з дружин доньку грецького (візантійського) імператора. Його нова грецька дружина прийняла додаткове ім’я Баялун-хатун, яке належало мачусі Оси-Бека I. Головною дружиною Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича була Тай-Дула з роду Кипшак. Від Тай-Дули народилися сини Тінібек I (який стане великим ханом), Жені I (його ймовірно навмисно "плутають" з Дані I (Джанібеком) Неврюйовичем, дідом Оси-Бека (Узбека) I по-матері). Ім’я Жені, або Женя стане з часом дуже популярними в народі.

Наступним правителем після Оси-Бека стане його син Тінібек I Осбекович у 1341-1342 рр.

1313 - грошовий двір аланів, крім містечка Удек, також розміщувався в містах Наровчат і Мохші. В них почали друкувати монети великого хана Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича як правителя Алланії.

1314 - Оса-Бек (Узбек) I Торгулович видав ярлик католицькому ордену Францисканців, надавши їм пільги та дозволивши заснувати їм свою місію в столиці Алланії Золотому Місті (Сара, сучасному Саратові).

281. Русь з 1315 року. Лев II і Андрій Юрійовичі - близнюки

1315-1323 - Лев II Юрійович - новий великий князь Русі (прийшов після свого двоюрідного дядьки Ладо-Мира III Мстиславовича). Він син Юрія (Імре) I Львовича і польки Євфемії “Куявської” Казиміровни, правнук великого князя Русі Данила “Галицького” I Романовича. З ним спільно правив його брат-близнюк Андрій Юрійович, який працював головою Волинської обласної адміністрації. Лев II і Андрій Юрійовичі обидва загинуть. Згідно деяким дослідникам, Лев II нібито мав сина Ладомира Львовича. Наступним правителем після Лева II Юрійовича стане його племінник Юрій-Болеслав II Тройденович у 1323-1339 рр.

1318 - в цей час в куманському (українському) місті Каффа (Феодосія) на півострові Таврія Херсонес з’являється християнська місія латинського обряду (так звана “римо-католицька”).

282. Мета ординських окупантів - грабунок

1319 - черговий військовий похід Алланії. Мокшанські і ерзянське населення (сучасні росіяни) разом зі своїми загонами брали участь разом з аланами (колишніми "золотими" ординцями, сучасними етнічними русскіми) у ординських навалах на мокшанське місто Тораки (Твер) у 1319 році, а також на руське (русинське) місто Смоленськ у 1339 році. В останньому поході був захоплений особливо багатий видобуток.

Алани, мокші, ерзяни та інші народи Алланії (Сара Орди, укр. Золотої Країни, майбутньої Росії) здійснювали навали тільки з однією метою - це грабунок. Тоді грабували прикраси, начиння, дитячі іграшки, килими, їжу, знаряддя для прання. Сьогодні грабують електрочайники без підставок (це показує низький рівень освіти ординців), пральні машинки, знову ж килими, дитячі іграшки, парфуми, їжу, зерно, чорноземи, сади і виноградники. На рівні офіційної політики Російської держави (колишньої Золотої Країни) відбувається анексія територій, насичених річками та портами, які є водночас родючими для вирощування врожаю, зерна, бахші, черешні, винограду. Така мета - пограбунок - стоїть перед ними через те, що самі вони не навчилися і не хочуть працювати. Схема така: спочатку відбувається грабіж, а потім місцеве окуповане населення використовується як трудова сила, тобто як раби для окупантів. Вже місцеве населення оре, паше, вирощує, будує будинки і кораблі, видобуває свої ж корисні копалини - руду, вугілля, газ, мідь, золото, каміння, а у підсумку усі результати забирають собі окупанти. Таким чином, окуповані землі збіднюються, а головне місто окупантів - багатіє.

Награбовані скарби алани (сарацени, ерз. буртаси), мокші та ерзя (мордва) привозили до Золотого Міста (Сара, або Саратов) та Беркімам (Сара 2, або Самара), а також ховали у так званих, відомих за легендами старовинних “воруй-городках” - це місця серед болотяних топей, куди не могли проникнути сторонні.

283. Алланія з 1321 року. Реформи Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича

Великий хан Алланії Оса-Бек (Узбек) I Торгулович провів реформу з централізації влади. Обмежив права своїх родичів - кланів Джучі і Ордина Батийовичів. Розпочав торгівлю з Лангобардією (сучасною Італією).

Під кінець життя хана Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича родич або рідний брат його дружини Тай-Дули - хан Могул-Буга - зайняв позицію одного з чотирьох головних урядовців держави. Крім нього, трьома наближеними беками Оси-Бека (Узбека) I були Ісатай з роду Кіят, Нангудай з роду Унгірат (Конгірат, він предок казахських Кониратів) і Тимур-Кутлук з роду Барін. Зверніть увагу, що в історії Росії ці всі особи офіційно називаються “русскіми князями”.

За хана Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича склалася класична схема управління улусами (тобто областями), яка відома з безлічі джерел. Цими “улусами” були, зокрема мокшанські та ерзянські князівства, які сьогодні називалися б “російськими” (русскіми). Один із мокшанських, ерзянських або аланських князів отримував "ярлик" (або “жарлик”, що означає “указ”) на правління. Він повинен був збирати “вихід”, тобто податки з князівств, які розраховувалися з перепису населення. Рівень оподаткування був високий. Цей податок і був тим, що історики сьогодні називають терміном “дань”. Щодо визначення “татаро-монгольське ярмо” або “монголо-татарське ярмо”, то воно є просто ідеологічним штампом, історичним міфом. Насправді, мокші та ерзяни перебували просто в окупації.

Цитата сучасних ерзянських істориків-колаборантів про Артанію (лат. Мордовію): “У період Золотої Орди (тобто буртаської, або аланської окупації) відбувався економічний розвиток мордовського краю, зростала чисельність населення. Мордовська земля була однією з житниць ординської держави (вочевидь, що саме для цього алани й захопили ерзян). Археологічні джерела свідчать про використання в землеробстві плугів, серпів. Одна з таких знахідок називається “Киржеманським скарбом”. Ерзя мали сприятливі умови для скотарства. Порівняно м’який клімат, численні долини великих і малих річок, степові угіддя, корма дозволяли утримувати в господарстві значну кількість робочої та продуктивної худоби. Важливе місце в господарстві ерзянських селян займало бортництво (це видобуток меду). Традиційно значущими в житті ерзян залишалися рибальство і полювання. Подальший розвиток набуло ковальство. Про мистецтво ювелірів свідчать прикраси зі срібла. Глиняний посуд робили ліпним способом на гончарному колі. Було розвинене теслярське ремесло: будували хати, лазні, інші приміщення, необхідні у господарстві, виготовляли дерев’яний посуд. На землях ерзян знайдено численні скарби (рос. клади) руських (або русинських) та аланських монет (наприклад, Паракинський скарб)”.

Тобто, як ми бачимо, життя фін під окупацією “поволзьких татар”, або сучасних русскіх, протікало своєю чергою, економіка розвивалася, народ пристосувався та звик до нових умов, до кипчацької (лат. татарської) влади, і можливо, навіть до нової, аланської (сараценської, або “поволзькотатарської”), мови. У майбутній німецько-французькій колонії “Російській Імперії” аланська (сараценська) мова золотоординців називатиметься “тарабарщиною”.

Оса-Бек (Узбек) I Торгулович на вищому рівні підтримував дипломатичні відносини з християнським латинським Папою, Республікою Ромеєю (тобто Візантією, або Східною Римською Імперією, сучасною Грецією), Індією, країнами Західної Європи.

Оса-Бек (Узбек) I укладає династичний союз з єгипетським султаном, одруживши його зі своєю родичкою Тулунбай, яка була з нащадків Чимпая, сина Джучі “Мандрівника” I Чингісовича, але також була падчеркою Бурлюка, дядька великого Оси-Бека (Узбека) I. При цьому великий хан Оса-Бек отримав величезний на ті часи “калим” - викуп, або подарунок за наречену. У 1320 році Тулунбай стане султаншею Єгипту. Таким чином Оса-Бек I зміг відновити союз із мамлюцькими султанами.

284. Хто такі “мамлюки”

Раніше тюркські (укр. турецькі) війська захоплювали молодих жителів Куманії (колишньої Хозарії, або України), Русі (сучасної України), Ногайської Орди (м. Астрахань) та Черкесії (міста Анапа і Геленджик), й виховували їх як своїх воїнів. Іноді тюрки їх продавали далі на захід, в Єгипет. Такі воїни отримали в історії назву “мамлюки”. Мамлюки забували свої етнічні коріння і іноді досягали по службі високого звання. Такі дикунські вчинки вчиняє сьогодні і Росія. Фашистська влада Золотої Країни, тобто Росії, викрадає з окупованих українських земель дітей, щоб, як злочинці самі кажуть, “перевиховувати дітей на русскіх”, але при цьому більшість викрадених дітей зникають на території Росії.

285. Алани (сарацени, або “золоті” ординці) продовжують навали на русів, мокшей і ерзю

1322 - Ахмілова рать - це військовий загін аланів (колишніх сараценів, або “золотих” ординців). Цьогоріч невеликий військовий загін під керівництвом комісара Ахміла вирушає у каральну експедицію. Каральний загін спалює ерзянське (мордовське) місто Герислов (Ярославль) і йде на північ до міста Рошта-Оз (“Ростов”, сучасний Нижній Новгород) - столицю ерзян. Алланію (колишню Сарай Орду “Золоту Країну”) в цей час ще очолює великий хан Оса-Бек (Узбек) I Торгулович.

286. Створення співдружності ВКЛР, або Великого князівства Литовського і Руського (ВКЛР) у 1322 році. Брати Лев II і Андрій Юрійовичі. Рін-Гольт

Русь, або Велике князівство Руське дуже ослабло від протистояння з аланською (“золотою” ординською, або русскою) ордою. Для того, щоб покінчити з аланською окупацією своїх східних територій, великий князь Русі приймає рішення об’єднатися із сусідньою слов’янською державою Литвою. Це повинна бути співдружність для спільної військової боротьби проти аланів, мокшей і ерзі (мордви).

1322 - на початку цього року на заході від країни мокшей, створюється співдружність, яка відома в історії під назвою “Велике князівство Литовське і Руське”, або скорочено “ВКЛР”. Ця співдружність була створена з ініціативи великого князя Русі Лева II Юрійовича та його брата-близнюка Андрія Юрійовича.

Великим князем старовинної Литви на той момент був Рін-Гольт. Ця співдружність спочатку була створена як військовий альянс споріднених слов’янських держав проти татарської і фінської орди. Тобто, Велике князівство Руське (ВКР), що ослабло від протистояння з ордою, приймає рішення об’єднатися з Великим князівством Литовським (ВКЛ) для спільної військової боротьби.

Державною мовою ВКЛР стала литвинська, спільною столицею - слов’янське литвинське місто Вільно. На європейських картах ВКЛР позначається назвами Литва (Littua) або Литванія (Lithuania).

287. Хто такі “білоруси”

Потрібно більш детальніше зупинитися на цій темі, як раніше називалися білоруси, та яку державу вони мали. У багатьох сучасних росіян існує хибна думка, що державу “Україну” нібито “створив” такий собі Микола Ленін (Володимир Ульянов) у 1919 році. Але хто ж “створив” білорусів, звідки вони взялися, як називалися в історії? Давайте розкриємо це питання.

Зображення Перший герб союзу Великого князівства Литовського і Руського. Називався “Погоня”. Цей спільний герб містить в собі одночасно і символ Русі - Тризуб на щиті вершника, - і символ Литви - Білого коня, на якому сидить вершник. Сам вершник символізував спільну військову силу

Історики чи то під впливом пропаганди, чи за відсутності вільної інформації, часто не розкривають того факту, що старовинна держава Литва в дійсності була слов’янською.

Відповідно, населення сучасної московсько-русскої (мокшано-аланської) колонії справді вважає, ніби Геди-Мін Буда-Відович, великий князь Литви, тобто Великого князівства Литовського (ВКЛ), був за національністю сучасним литовцем. Але ж в дійсності він був литвином. І звали його самого, його братів та їхніх нащадків старовинними литвинськими слов’янськими іменами, якими сьогодні литвини не користуються і майже забули.

Не треба плутати між собою дві країни та одну співдружність. Була собі одна країна - старовинна Литва, слов’янська. Була собі інша країна - старовинна Самогетія, вона ж сучасна Литва, балтська. І була співдружність Литви і Русі - ВКЛР, слов’янська на початку.

Маленька держава Самогетія (лат. Samogetia, біл. Жемайтія) буде вперше перейменована на “Литву” тільки колоніальним німецько-французьким урядом, і значно пізніше.

ВКЛР було спочатку слов’янським союзом двох держав. До цього союзу пізніше приєднається ще кілька країн, у тому числі й балтський народ жемайти (або самогети, жмудь) - сучасні литовці. Деякий час у ВКЛР входитимуть слов’янські держави Польща, Плесковія і Новогардія. Ще пізніше до ВКЛР приєднається балтський народ з Курляндії і Семигалії (сьогодні це дві південні області сучасної Латвії). А також двічі до ВКЛР входитиме фінська Московія, тобто країна мокшей. Московія входила до ВКЛР тільки в ті часи, коли при владі в Московії стояли московські (мокшанські) оцязори. У 1569 році ВКЛР буде реорганізовано, після чого вона як єдина країна вступить в оновлений союз з Польщею, що утворить союз під легендарною назвою “Республіка” (пол. Речпосполіта, лат. "Річ Посполита").

288. Литвинська мова

Якщо уважно подивіться на текст Статуту союзу Великого князівства Литовського і Руського (ВКЛР), то можна побачити, що він написаний старою “грецькою кирилицею” і двома мовами країн-засновниць - литвинскою (лат. lithuanian) та руською (анг. ruthenian, тобто русинською, сучасною українською). Про “грецьку кирилицю” було більше написано в пункті 135. При уважному вивченні виявляється, що литвинська і русинська мови дуже схожі. Це означає, що Статут написаний слов’янськими мовами. Крім того, всі інші документи та літописи старовинної Литви теж написані мовою слов’янської національної й мовної групи.

Хтось може сказати, що це був просто переклад руською (або русинською, сучасною українською) мовою. Але, справа в тому, що початковий первинний оригінал існує литвинською мовою, і він є більш важливим, оскільки столиця цієї співдружності була розташована на території Литви. Крім того, старі литвинська та руська (або русинська) мови були настільки схожі, що сучасній людині без спеціальної лінгвістичної освіти дуже важко їх розрізнити. Литвинська мова - це зрозуміла всім слов’янам мова. Вона вже розпочинала в той час переводити свою писемність із глаголиці на стару “грецьку кирилицю”, яку також почали використовувати і в інших слов’янських державах - в Русі, Болгарії, Плесковії та Новогардії.

Тобто виходить, що нація, яка раніше називалася “литви” або "литвини" - це нація слов'янської мовної групи, тоді як сучасні “литовці” - це нація балтської мовної групи. Сучасні литовці не володіли слов’янськими мовами, бо за мовною групою вони балти, разом з латишами та балтами (або прусами).

Зображення Перша сторінка Статуту Литви 1588 року. Мова Литви - це слов’янська мова

Посол європейського католицького Папи Інокентія IV - Вільям Рубрук, - який написав книгу “Подорож до Східних країн 1253-55 рр. та Подорож Джона Карпіні до двору Куюк хана 1245-1247 рр.” про свій похід до релігійного голови всіх татар у країну Яссію (тобто сучасний Казахстан), згадував про свою зупинку на території Русі, у її столиці у місті Києві. Мову Русі він називав ruthenian, тобто рутенійською, що за сучасною термінологією вимовляється як “русинська”. А також він згадував, що на північ від Русі розташована держава Lithuania (укр. Литва), в якій розмовляють слов’янською литвинською (анг. lithuanian) мовою.

Але нинішні російські історики намагаються приховати факт існування слов’янської литвинської мови. Якщо вони визнають, що це була окрема мова, і що це мова якогось слов’янського народу - тоді повністю зруйнується фундамент, на якому побудована вся історія сучасної Росії. Тому російські історики старанно в усіх своїх працях називають литвинську мову “західноросійською писемною мовою”. Але, читаючи тексти цією мовою, розумієш, що вони написані старобілоруською.

Ще австрійський дипломат Сигізмунд фон Герберштейн, нім. Sigismund von Herberstein, у своїй книжці “Rerum Moscoviticarum Commentarii Synoptische”, укр. “Записки про московитські справи” (м. Базель, 1556 р., Edition der lateinischen und der deutschen Fassung letzter Hand, м. Відень, 1557 р.) писав про те, які племена сформували слов’янські народності та нації. Він згадує, що литви, або литвини, походять від старовинних племен борисфенців, та що вони - слов’яни. А сучасні литовці, як ми знаємо, - це балти (разом з латишами та прусами), належать до балтської національної і мовної групи. Балтські мови нічим не подібні слов’янським - вони зовсім різні. Це ще раз підтверджує те, що Литвою раніше називалася слов’янська держава, і єдиною слов’янською державою, яка була розташована географічно в тому місці - це нинішня держава Білорусь.

289. А що таке нинішня Литва?

Сучасна Литва раніше мала назву Жемайтія (Žemaitija), або латиною Самогетія (Samogetia). Це одна й та сама назва, тільки різними мовами вимовляється по-різному. Річ у тім, що у старобілоруській (литвинській) мові латинські звуки вимовляються інакше: латинські літери “s” та “j” читаються як “ж”. Тому, наприклад, латинський варіант імені Сигізмунд білоруською мовою читається як Жигімонт, а латинська назва країни Самогетія у білоруському варіанті - це Жемайтія.

Слов’янські міста Вільно (сучасне Вільнюс) та Ковно (сучасне Каунас) до складу Самогетії (сучасної Литви) ніколи не входили. Ці міста передала навмисно або помилково в сучасну Литву радянська влада часів московського більшовицького режиму лише у 1940 році. Столицею балтської Самогетії завжди було місто Мемел (сучасне місто Клайпеда) - це розвинене портове місто на узбережжі Балтійського моря.

290. Стародавня Литва

Отже, литвини мали слов’янську писемність стару “грецьку кирилицю”, розмовляли слов’янською мовою, схожою на сучасну білоруську, і походять від слов’янських племен. Тобто Литва - це слов’янська держава, а литвини - слов’яни. Напрошується єдиний логічний висновок: литвини - це і є сучасні білоруси. Виходить, що старовинна відома держава Велике князівство Литовське (ВКЛ) - це і є нинішня Білорусь, а білоруси - це старовинні литви, або литвини.

Знання цього факту має велике значення для подальшого розуміння історії України та Росії. На європейських картах Білорусь позначалася латиною Lithuanie (Литванія), Littua (Литва), або Grand Ducatus Lithuanie (Гранд Дукатус Литванія). У 1322 році, з ініціативи великого князя (аналог короля у західній Європі) Русі Льва I Юрійовича та його брата близнюка Андрія Юрійовича, Велике князівство Литовське (ВКЛ) погодилося об’єднатися з Великим князівством Руським для надання Русі військової допомоги. На момент створення співдружності Великого князівства Литовського та Руського, скорочено ВКЛР, правителем Литви був Рін-Гольт. На чолі ж співдружності ВКЛР обрали литвина Геди-Міна Будавідовича, який до цього був князем (мером) у литвинському місті Вільно.

На картах Європи до 1569 року такий військовий союз ВКЛР між Руссю та Литвою (Білоруссю) позначається одним словом - Литва, зі столицею у литвинському місті Вільно, та із зазначенням назв областей. А на картах із 1569 року (після створення співдружності (або унії) ВКЛР і Польщі під назвою “Республіка”) позначається назвою “Польща”, також із зазначенням усіх областей Литви, Русі, Польщі та ще кількох інших держав, що входили до цієї ВКЛР у різні часи.

Після останньої окупації територій Республіки у 1795 році (так званого “третього розділу”) старовинну Литву одразу приєднають разом із Жемайтією (Самогетією) і Курляндією в область Вільно, у складі колонії “Російській Імперії” під час австрійського управління.

Білою Руссю ж раніше називався північний регіон Великого князівства Русь (або просто Русі) з містами Полоцьк, Вітебськ, Смоленськ, Могильов, Брянськ. Русь (нинішня Україна) ще давно втратила частину цієї своєї північної області: частина Білої Русі з містом Полоцьк у 1200-их роках увійшла до складу Литви (нинішньої Білорусі), а інша частина Білої Русі з містом Смоленськ у 1500-их роках увійшла до складу фіно-татарської Московії.

Перше місто старовинної Литви (Білорусі) - це місто Ковна (нинішнє м. Каунас), але столицю зробили ж подалі від кордонів з балтами. Столицею стало поселення, засноване князем Кірно. Трохи пізніше у 1067 році місто було перейменоване князем на ім’я Мєн (або Мін), й отримало назву Мєнєск, Мєньськ або сучасне Мінськ. Деякі державні події проводили також неподалік від міста князя Міна, в містечку Новагрудок (розташоване на південний захід від міста Мінська).

Герб союзу Великого князівства Литовського і Руського був створений її правителем литвином (білорусом) Нарі-Монтом Романовичем (правив у 1470-1492 рр., був сином великого князя Романа Гілігіновича). Називався цей спільний герб “Погоня”. Початковий литвинський (білоруський) герб білий єдиноріг “Кітавра” (лит. Kitawra) залишився гербом Литви. А на спільному гербі “Погоня” ми бачимо вже об’єднання символів двох держав: вершник стрибає на символі Литви - Білому коні, а в руці тримає щит із зображенням символу Русі - спочатку це золотий “Тризуб”, а пізніше - це хрест із двома перекладинами.

Стилізований руський (або русинський) герб “Тризуб” історики помилково (або для приховання існування України-Русі) називають “Колюмни”, або “стовпи Гедимінові”, а також приписують першому білоруському великому князю Великого князівства Литовського Мін-Гайлу. Мін-Гайло (відомий також чомусь під іменем Мін-Довг) правив у 1240-1263 рр., був сином правителя Литви Ерджі-Віла. Можливо, він мав русинські і куманські (хозарські) коріння й володів цим гербом поміж інших свої родичів. В цьому випадку йдеться не про того Мін-Довга, який був сином Рін-Гольда і правив Литвою (саме Литвою, а не ВКЛР, у 1341-1360 рр.), а про іншого. Мін-Гайло був першим Великим князем Литви (ВКЛ), якого було короновано Папою Інокентієм IV у 1253 році, коли він одноосібно прийняв християнство.

Зображення Ліворуч на зображенні - первинний тризуб, простий і стилізований. Праворуч - він же, але з більш художнім дизайном. Це все, тим не менше, не означає, що однин з нащадків русинських і білоруських князів не міг би мати собі окремо первинний тризуб (колюмни, або "стовпи") на радванку (нім. гербі) свого роду

Сьогоднішня Литва (колишня Жемайтія, або Самогетія) зібрала у своєму парламентському гербі всі чотири символи: білоруський (литвинський) білий єдиноріг “Кітавра”, руський (або русинський) “Тризуб”, власний старовинний жемайтський (литовський) герб “Гриф” та загальний герб ВКЛР “Погоня” з вершником-вітязєм. У первісному варіанті “Кітавра”, ймовірно, теж мав ріг, як сьогодні зображено на гербі нинішньої Литви. Таким чином, незважаючи на плутанини в трактуваннях істориків, Жемайтія (сучасна Литва) зрештою стала своєрідною Берегинею історичних символів колишньої славної співдружності Литви і Русі (сучасних Білорусі і України). Сьогодні герб ВКЛР “Погоня” цілком використовується як символ сучасної Білорусі (на момент написання цієї книги він тимчасово заборонений фашистським режимом країни під тиском аланів).

Зображення Парламентський (сеймський) герб сучасної Литви. Ліворуч розташований “Гриф”, у центрі - герб ВКЛР “Погоня” з вершником-вітязем, праворуч - єдиноріг “Китавра”, а знизу - золотий “Тризуб” (“Колюмни”) як символ Русі. Таким чином, у гербі зібрано символи чотирьох старовинних держав - Жемайтії (Литви), Литви (Білорусі), Русі та їхнього спільного союзу ВКЛР

Як бачимо, історія стародавньої Литви (сучасної Білорусі) дуже тісно переплетена з історією Великого князівства Руського (або Русинського) та Польщі. Розуміння того, що це була за така держава - старовинна Литва - тепер дає нам можливість легко, без плутанини, розбиратися в історичних подіях старих часів.

291. ВКЛР з 1322 року. Геди-Мін Будавідович

Відтепер, окрім посад великих князів Литви і Русі, ще з’являється нова третя, виборна посада - це правитель союзу ВКЛР. Тобто не слід плутати правителя окремо Литви (ВКЛ), окремо Русі (ВКР) із правителем ВКЛР - це три різні посади, які займали три різні людини. На посаду правителя ВКЛР обиратимуть періодично то литвина, то русича (русина, рутена).

Великим князем Литви на той момент у 1316-1341 рр. був Рін-Гольт (Рингольт). Він був князем саме Литви, тобто Великого князівства Литовського (сучасної Білорусі), а не ВКЛР. У 1341-1360 рр. на зміну йому прийде Мін-Довг (Міндовг), а у 1360-1365 рр. - Оль-Герд (Ольгерд, або Ольгірд) Гедимінович (син правителя ВКЛР Геди-Міна Будавідовича).

1322-1341 - Геди-Мін (Гедимін) Будавідович - перший правитель ВКЛР. Він відомий як один з перших мерів міста Вільно (сучасного Вільнюсу). Його також вважають засновником міста Вільно, але місто заснував, вірогідно, ще раніше правитель литвинського роду на ім’я Вільнян. Новий правитель - син князя Буда-Віда, загине у 1241 році. Діда його звали, вірогідно Мін, або Мєн (бо нащадкам часто дають друге ім’я за дідом або бабусею), який відповідно і міг бути засновником однойменного міста Мінськ (Мєнськ).

Наступним правителем ВКЛР оберуть в 1341-1377 рр. русича Дмитра Юрійовича, сина Юрія (Імре) I Львовича.

Пізніше, через 120 років від року створення, до союзу ВКЛР приєднається держава Жемайтія. Жемайтія - сучасна Литва, - залишилася майже в тих самих кордонах, як і сьогодні. Ще пізніше до співдружності вступлять Польща (м. Краков), Плесковія (м. Псков), Новогардія (м. Великий Новгород) та інші. Ми це ще розглянемо далі в нашій книзі.

292. Чому Русь майже відсутня на старих картах

Перша назва Русі на найпершій мапі зустрічається на Каталонському атласі 1375 року. Країна підписана там як Росія (Rossia). Не слід плутати її із сучасною Росією, бо в ті часи сучасна Росія підписана як Алланія (країна кипчаків аланів, або золотоординців).

Але надалі на мапах частіше зустрічаються назви “Біла Русь” та “Червона Русь”, аніж просто Русь. Цьому є пояснення. Як ми знаємо, в назві союзу слово “Литва” стоїть на першому місці. Через це на географічних мапах це слово пишуть першим і часто це перше слово в назві так і залишається єдиним, бо бракує місця. Тому на всіх мапах ВКЛР підписано тільки як “Литва”, “Литванія”. Саме тому Русь не показана на старовинних географічних картах, а відображені в різні часи лише її великі області - Червона Русь (м. Львів), Біла Русь (м. Смоленськ), Волинія (м. Київ), Поділля (м. Брацлав, біля Вінниці), Сіверія (м. Брянськ).

Російські ж історики для фальсифікації історії називають цей союз просто “Литвою”, маючи на увазі сучасну Литву та ігноруючи наявність у ньому старовинних білоруської і руської (русинської) держав. А мешканців ВКЛР називають не литвами і русами (або русинами), а просто “литовцями”. Цю новітню термінологію потрібно враховувати, коли ви читаєте і намагаєтесь зрозуміти російські історичні статті і книги.

293. Приховування окупантами назви країни “Русь”

В імперській (колоніальній), радянській (більшовицькій) та сучасній федеративній (фашистській) історії Росії була цензура на згадування Русі як держави. Пропаганді було важливо показати, що вся Русь, або латиною “Росія”, перемістилася на територію Московії та середнього Поволжя. Існування якоїсь окремої “русі” в ці часи викликало б багато запитань та підозри, що Московія та країна “поволзьких татар” - це були зовсім не Русь, а якісь окремі держави. Споконвічну Русь навіть почали називати дуже спеціальним вигаданим терміном “галицько-волинське князівство”. Насправді такого ніколи не було, а були столична область Русі “Волинія” з містами Ладомер (Володимир-Волинський, або Володимир) і Луцьк, і була область Червона Русь з містами Галич і Львів, а також декілька інших областей - Полісся, Подолія (від князя Подуоли), Брацлавщина (Вінничина), Сіверія (від князя Сіверина), Біла Русь (Смоленщина). Навколо великих міст дійсно були князівства, але у сенсі місцевих обласних і районних центрів, тобто вони не були окремими державами, а просто були адміністративною частиною Русі, як і сьогодні області в Україні-Русі (або просто Україні).

І дійсно, якщо ми подивимося назву посади великих князів, які згадуються в європейській літературі, то бачимо, що усюди вони зазначені як “правитель Русі”. Тобто так і було насправді - держава завжди мала назву "Русь", або "Велике князівство Руське", до 1795 року. Самоназву країни руське (русинське, тобто сучасне українське) слово “Русь” латиною писали як “Russia”, “Rossia”, “Roscia”, тобто “Росія”. Саме цю латинську назву в майбутньому і використають західні європейці для своєї майбутньої колонії. Але про це пізніше.

294. Битви русів (русичів, або русинів) і литвинів проти аланів

1322 - цьогоріч правитель ВКЛР підводить до столиці Русі міста Києва свої війська. Армія русів (біл. русичів, нім. русинів, анг. рутенів) разом з армією литвинів (білорусів) готуються до бою проти поволзької орди. Їхня мета - це визволення усіх територій Русі від аланських (сараценських, або золотоординських) окупантів.

Деякі історики про це пишуть, ніби “литовський” (тобто балтський) великий князь Геди-Мін Будавідович напав на Київ. Така думка складається через введення до міста великої кількості литвинських воїнів. Насправді, це була армія союзників-слов’ян. Литовці і литвини, як вже ми зазначили, - це зовсім різні народи. Литовці - це жемайти, сучасні литовці, нація балтської національної і мовної групи, а колишні литвини - це сучасні білоруси, нація слов’янської мовної групи.

Саме розкриття цієї інформації і боїться Росія, бо це руйнує всю її вигадану історію, тому і вставлені в давні літописи фальшиві абзаци та цілі сторінки про нібито напад литовців (тобто жемайтів) на русів (русичів, або русинів).

1323 - відбуваються головні бої союзу ВКЛР проти Алланії (колишньої Сара Орди, укр Золотої Країни). Руси (русичі, або русини) і литвини провели спільну вирішальну битву проти аланів. Руською (русинською) армією командували воєводи Принце-Слав і Лодим. Литвинською (білоруською) - Світольд, Буд, Громвал, Перунад і Турніл. Аланською (сараценською, або золотоординською) армією керували полководці Тимур і Давлат.

ВКЛР здобуло перемогу біля русинської річки Ірпінь та назавжди вигнало військо ординців майже з усієї території Русі, зокрема з Чернігівської області і міста Смоленко (Смоленська). Під окупацією аланів (золотоординців) залишається лише кілька східних міст, у тому числі і руське (русинське) місто Бранкіка (Брянськ) - це колишня столиця Сіверії, або Сіверинської області Русі.

1323 - в одній з битв великий князь Русі Лев II Юрійович і його брат-близнюк Андрій Юрійович гинуть. Краківський князь Владислав I Локетек у листі 1323 року до Папи Івана XXII писав, що “ці князі, що були захистом Польщі від татар, нещодавно загинули у боротьбі проти Золотої Орди”.

295. Про загибель Лева II і Андрія Юрійовичів та протиріччя

У битві 1323 року проти аланської (золотоординської) орди загинули не тільки правителі Русі Лев II і Андрій Юрійовичі, але і мер Києва Іван-Ладомир, і аланські полководці Тимур і Давлат. Цю битву сучасні українські історики вважають загадковою. Через що? Бо російські історики намагалися приховати факт союзництва Русі (сучасної України) і Литви (Білорусі), і писали, нібито це литовці (тобто балти) захопили землі русичів, або русинів. Тому, коли в дійсності білоруські (литвинські) війська після перемоги пішли додому, це викликає непорозуміння - чому вони пішли геть, якщо вважалися окупантами?

Насправді ж у битві русичі і литви воювали на одному боці: вони були союзниками. А їхнім ворогом були алани (сарацени, або “золоті” ординці, сучасні русскіє). Тобто в дійсності факти є правдивими і говорять самі за себе - литвини окупантами не були, тому і пішли. Правдиве викладення цих фактів не пройшло цензуру німецько-французької й австрійської колонії “Російської Імперії” і московської (мокшанської) колонії Радянського Союзу (СРСР), які завжди намагалися стерти історію України-Русі (сучасної України) і приховати історію Білорусі. Тому брехня російських істориків не співпадає з історичними фактами, через що і викликає в інших істориків здивування описами деяких подій. Споконвічна старовинна Литва була менша за розмірами, аніж сучасна Білорусь, і захопити величезну Русь вона аж ніяк не могла просто фізично, та й не планувала.

296. Плесковія з 1323 року

1323-1329 - у цей час великим князем держави Плесковії (так званої “Псковської республіки”, м. Псков) був Феогност. Сучасні історики його називають “митрополитом із Московії”, щоб приховати існування незалежної слов’янської держави Плесковії.

297. Русь з 1223 року. Юрій-Болеслав II Тройденович

1323-1339 - Юрій-Болеслав II Тройденович - новий великий князь Русі (прийшов після свого дядька). Він племінник Лева I Юрійовича, син його сестри Марії Юріївни та мазовецького князя Тройдена. Ім’я “Юрій” європейці вимовляли як Георгій, під цим іменем він і відомий у Західній Європі. У латинських документах його називали Georgius Dei gratia Dux Russiae, що перекладається як “Георгій (Юрій) із шляхетних правителів Русі”.

Дружиною Юрія-Болеслава II Тройденовича була Гедемунда-Євфенія (Офка), вона була дочкою першого правителя ВКЛР Геди-Міна Будавідовича. Юрій-Болеслав II Тройденович помре від отруєння у 1340 році. За даними Ілька Лемка “Цікавинки з історії Львова”, дружину Болеслава Гедемунду-Євфенію (Офку) втопили в ополонці під час заворушень після смерті чоловіка. Нащадків він не залишив. Наступним правителем Русі стане його шуряк (брат дружини) Любарт-Дмитро I Гедимінович у 1339-1383 рр.

1324 - столиця області Волинської області Русі місто Ладомир (Володимир-Волинський, або Володимер) отримало Магдебурзьке право.

1325 - в Русі реформується посада прем’єр-міністра. Тепер голова уряду буде називатися, скоріше за все, “господар” Русі, тобто той, хто господарює, відповідає за господарство країни. Аналогічна посада у куманів (половців, або українців) називалася “малек”, “малк”, а пізніше - “калга”.

298. Росіяни підмінюють назву держави Русь терміном “Галицьке-Волинське князівство”

Зверніть увагу на те, що хоча росіяни й намагалися усіляко приховати існування незалежної держави Русі, і називали її то “Галицько-Волинською державою”, то “Галицьким князівством” тощо, в цей же час західні європейці все чітко записували й записи зберігали.

І в усіх європейських джерелах руські, або русинські, правителі записані як королі, або великі князі Русі. Саме Русі, тобто Великого князівства Руського, а не “волинських” й “галицьких” “князівств”. Крізь всю історію України-Русі (сучасної України) подається хибна ідея, нібито Русь втратила свою “незалежність” і була поглинена сучасною Литвою, Польщею, “агресивними католиками” тощо. Але насправді, Русь була на рівних правах з Білоруссю (старовинною Литвою), Польщею, Жемайтією (Самогетією, або сучасною Литвою) й іншими країнами - у складі союзу ВКЛР (Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтського). Свою незалежність Русь вперше втратить тільки у 1795 році, коли колонія “Російська Імперія” під австрійським управлінням здійснить так званий “третій розподіл Польщі”, тобто окупує території незалежних країн, що перебували в союзі “Республіка” (пол. Речпосполіта, лат. Річ Посполіта).

299. Мова населення в Алланії - сараценська

Треба розуміти, що в Алланії в той час усі князі, або хани, були нащадками аланів, ерзі і мокшей. Те, що у них зустрічаються іноді грецькі імена (як і у русинів, і у куманів), це зовсім не значить, що вони розмовляють руською (тобто русинською, сучасною українською) або іншою слов’янською мовою. Їхня рідна мова - аланська, або сараценська. Назва “сараценська” походить від старої назви їхньої країни Сара Орда (укр. Золота Країна). В окупованих народів була у вжитку мокшанська, ерзянська (мордовська) та інші мови. Але ніякої руської (або русинської, тобто сучасної української) мови в Алланії ані в ті часи, ані сьогодні не було. З русами (русинами, сучасними українцями) мешканці Алланії спілкувалися через перекладачів.

300. Розбираємо походження сучасної російської (русскої) мови

Сьогодні в Україні часто розповсюджується ідея, що російська мова нібито не зовсім слов’янська. Іноді в якості доказу приводять порівняльну таблицю слів з української (колишньої руської, або русинської) мови, з інших слов’янських мов, в якій відповідні слова в російській мові є інакшими. Ми розглянемо зараз це питання - до якої мовної групи належить російська мова, і яка нація є її корінним носієм. Це також дуже важливо знати.

Давайте подивимося правді у вічі: на всіх кафедрах славістики різних університетів світу провідною слов’янською мовою є російська (рос. “русская”). А філологи всього світу не можуть бути дурнями, які не здатні віднести мову до правильної мовної групи. Вони, безперечно, визначили все правильно. Крім того, відомо, що російська (русская) мова дуже схожа на псковську, білоруську, сучасну українську, трохи деякими словами на польську, хорватську, болгарську тощо. Так будемо ж реалістами: російська мова - це найзвичайнісінька слов’янська мова. Українці та руси навіть часто називають російську мову “московською”, що, як бачимо, зовсім невірно, адже московитська мова - це мокшанська, яка належить до фінської національної й мовної групи.

Далі, офіційно вважається, що споконвічним носієм російської мови є нація, яка в Росії називається “русскіми”. Це випливає з логіки назви, так само як, наприклад, українська мова належить українцям, а польська - полякам, то логічно вважається, що русская (укр. російська) мова належить русскім. Але ось тут виникає протиріччя, яке породжує деякі запитання.

301. Терміни “росіяни” та “русскіє”

Хочу зазначити, що в руській (або русинській, сучасній українській) мові до цього часу офіційно не існувало такого терміну як “русскіє” відносно нації, що мешкає в Росії. В Україні є термін “руські” відносно корінної нації Русі. А відносно провідної нації в Росії був термін “росіяни”. Але в цей же час, назва “росіяни” означає не назву однієї окремої нації, а скупність різноманітних націй, які проживають на території Росії. І це - правильно, бо повністю показує дійсний порядок речей. При цьому, кудись випадає нація “русскіх”. У самих же росіян існує термін “русскіє”, який вони сприймають як назву окремої провідної головної нації своєї країни. Через це я й використовую відносно них саме цю назву “русскіє” в цій книзі.

302. Руське (русинське, рутенське) місто Київ та російське місто Москва

Далі дивимося уважно. Традиційно “руські”, або “русини”, “русичі”, “руси”, “рутени” - це нація держави під назвою Русь, яка почала своє офіційне існування в 800-их роках. Столицею Русі завжди було слов’янське місто Київ. Але сьогодні столицею росіян є мокшанське місто Москва (колишній Перум). І там, де сьогодні розташована Москва, тобто головне місто російського народу, завжди жила нація за назвою “мокші”, латиною “moxel” (моксель, або москалі). Така назва корінної нації зустрічається і в книзі Вільяма Рубрука “Подорож до Східних країн 1253-55 рр. та Подорож Джона Карпіні до двору Куюк хана 1245-1247 рр.” (м. Лондон, 1900 р., перевидання у м. Нью-Делі в 1998 р., Asian educational services, переклад на англійську W. W. Rockhill), та в записках інших мандрівників. Нація мокші (вони ж моксель, москалі, москвичі) відноситься до фінської національної й мовної групи. А по зовнішності вони відносяться до європеоїдного типу й кельто-угоро-фінського типажу: руді, курносі, широколиці. Усі мокші досі благополучно існують на своїх історичних землях.

У цей час в сусідній державі - Великому князівстві Руському (скорочено “Русь”) - жила нація, яка називалася просто “русь”. Русь відомі відомі під назвами “руси”, біл. “русичі”, нім. “русини”, анг. “рутени” та “рутенійці”, а сьогодні відомі під русинською назвою кримейців (куманів, хозарів) як “українці”. Термін “русичі” відносно русів використовували новгородичі, плесковичі і литвини (білоруси) - це така власність їхніх мов додавати наприкінці назви народу закінчення “-іч”. А за міжнародною термінологією руси більш відомі під назвою “русини”, що походить від німецького терміну “reussen”, а також під назвою “рутени” - від англійського терміну “ruthenians”.

І у русів була, звичайно, як і у кожної нації, своя власна мова, слов’янської мовної групи. Мова русів відповідно називалася “руською”, за сучасною офіційною термінологією - русинською, а англійською мовою - ruthenian, тобто рутенською. Це загальновідомий історичний факт, що підтверджується всіма незалежними лінгвістами, мандрівниками та істориками. Сперечатися тут нема про що: мова Русі називалася руською, або рутенською, або русинською - це одне й те саме. Нею розмовляли київські князі, а потім і всі правителі Русі протягом багатьох століть. А десь більше 100 років тому ця руська, або русинська, мова отримала нову назву: вона офіційно називається “українською”. Переміна назви сталася після того, як Русь і Мала Тартарія (колишня Хозарія, Куманія, ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’) спільно відновили свою державність під русинською назвою Кримеї “Україна”.

Для того, щоб зрозуміти, що старовинна руська, або русинська, рутенська мова - це староукраїнська, для цього достатньо ознайомитися з декількома документами та літописами Русі, наприклад, з першим Законом Русі “Руською Правдою”, оригіналом книги “Слово о полку Ігоревім”, багатьма творами русинських письменників, науковими працями в Києво-Могилянській Академії та інших університетах Русі тощо.

Я в цій книзі навмисно використовую для позначення мови та міст Русі поряд з назвою “руський” також назву “русинський”. Це для того, щоб при автоматичному цифровому перекладі цього тексту російською мовою не виникало плутанини з аланським “русскім”.

303. Фіни - не слов’яни

За замовною версією російських істориків, руси, або русичі, русини, одного разу всі дружно та масово переселилися на схід. Про це можна прочитати, наприклад, в книзі “Історія держави Російської” (1826 р.) кипчацького історика німецько-французької колонії “Російської Імперії” з Башкортії Миколи Карамзіна (Кара-Мурзи).

Таке переселення цілої нації сталося нібито через князівські міжусобиці. І переселилися русичі, тобто сучасні українці прямо на землі мокш і на землі нації ерзі (мордви), до волго-камських фін. Але ми вже знаємо, що вся нація цілком нікуди не переїжджала, а переїхав тільки один з принців. Та з ним, можливо, ще десяток чоловіків - працівників, перекладачів, родичів. Але це аж ніяк не відбилося на генофонді цілої місцевої нації: мокші не стали русами, тобто, інакше кажучи, фіни не стали слов’янами.

Далі, за версією російських істориків, відбувається зовсім неймовірна подія. Руси, тобто русичі, або русини, перенесли свою руську (русинську, рутенську) мову на землі мокш, ерзі (мордви) та сараценів (“золотих” ординців, або аланів, ерз. буртасів). Ось тут і виникає питання: якщо у русів рідною мовою була русинська, і якщо звучала вона як сучасна українська, то як вона могла на території фін і кипчаків (лат. татар) раптом трансформуватися в зовсім іншу мову, теж слов’янську, звану сьогодні “російською”, або “русскою”? Адже ясно видно, що руська (русинська) та російська (русская) мови - це дві різні мови, які просто відносяться до однієї мовної групи.

Ось тут і виникає закономірне питання: чому ж руська (русинська) мова на території фін і кипчаків (лат. татар) в Росії не залишилася такою самою, як і на території споконвічної Русі, у містах Києві і Львові? Як вона могла стати зовсім іншою, якщо її носіями були ті ж самі русичі, а не якась інша нація? Невже мова могла так невпізнанно змінитись під впливом мокшанської, ерзянської (мордовської), сараценської (“поволзькотатарської”) мов? Але ж це неможливо, якщо мовою продовжували говорити її споконвічні носії - русичі (тобто русини), адже свою власну мову вони не зіпсували би.

Відповідь тут може бути тільки одна, сучасна російська (або русская) мова - це якась інша, схожа мова, але не та старовинна руська (русинська). Виходить, що сучасна російська (русская) мова Росії та старовинна руська (русинська) мова Русі (сучасної України) - це дві різні мови, що належать двом різним націям. У такому разі, якщо сучасна російська (русская) - це не руська (русинська) мова, а в тих місцях, де сьогодні розташована столиця Росії, жили не руси і взагалі не слов’яни, а волго-камські фіни, то виникає цілком закономірне і справедливе питання: а ким же є тоді сучасні русскіє та звідки взялася їхня мова? Виходить, що сучасні русскіє - це зовсім не ті русичі (або русини) з Русі, а зовсім інша нація, інакше вони зберегли б свою рідну мову. Чия ж тоді слов’янська російська мова, якій нації вона належить, де її коріння і де знаходиться ця нація сьогодні?

Для відповіді на це питання потрібно уважно подивитися, які слов’янські племена і народності жили на тих територіях у давнину та в які нації вони сформувалися.

Ми всі, в минулому вихідці з німецько-французької колонії “Російської Імперії” й потім з московської колонії “Радянського Союзу” (СРСР), називаємо себе “російськомовними”, або “русскомовними”. Більшість з нас володіє сучасною російською (русскою) мовою, яка була в колонії загальною для усіх націй. За логікою речей вона має бути етнічно рідною мовою для росіян (русскіх), а вони в свою чергу повинні бути титульною нацією Росії. Але такої окремої нації “росіяни” не існує, а існує загальний російський багатонаціональний народ. Тобто, росіянами називаються усі мешканці Росії, незалежно від національності. Але самі росіяни так себе “росіянами” не називають, а замість терміну “росіянин” вони кажуть “русскій”.

У Росії проживає більше 35 різних націй, і усі вони називаються “русскіми”, або “росіянами”. Зазвичай, житель Росії, коли каже: “ми - русскіє...”, або “русскіє називали...”, “русскіє заснували...”, “русскіє перемогли...” - сам не розуміє, кого він має на увазі під цим словом, тому що при цьому сам може належати до однієї з чисельних націй Росії.

304. Чиїй нації належить сучасна російська (русская) мова?

Російська мова, як вже було зазначено вище, відноситься до слов’янської мовної групи: це очевидно на слух, і вона схожа на інші слов’янські мови. На кафедрах “слов’яністики” в університетах світу саме русская (російська) мова вважається головною, як найбільш вживана.

Існують реальні докази, що російській (русскій) мові не менш 800 років. Це аж ніяк не “новороб”, як вважають деякі дослідники, називаючи її отаким “есперанто”, вигаданим для європейської колонії “Російської Імперії”. Доказами слугують деякі старовинні літописи, стародавні документи, що збереглися цією мовою, зокрема так звані “берестяні грамоти”, датовані 1200-ми роками (були знайдені в 1900-их роках). Написи на них повністю відповідають російській (русскій) мові, граматично, з побудови слів та написання. Тобто, ця мова існувала вже в старі часи.

За сучасною “міфічною” класифікацією, на сучасних територіях Росії, України та Білорусі жили такі нації (в дужках вказуємо стару назву племені або народності, з яких вони пішли):

1) русскіє (з в’ятичів);

2) білоруси (з дреговичів, кривичів та радимичів);

3) українці (з полянів, древлян, уличів, волинян, сіверян, тиверців, білих хорватів).

Буцімто всі ці племена або народності були єдиним “давньорусскім” народом імперії “Київська Русь” з величезними територіями від Балтики і до Уралу. Але згодом деякі групки створили свої князівства та нібито розділилися, і тому Русь буцімто “розпалася”. Потім литовці і поляки окупували частину росіян (русскіх), після чого їх “зіпсували”, перетворивши на “білорусів” та “українців”. І російська (русская) мова, зіпсована поляками, стала називатися “українською”, а російська (русская) мова, зіпсована литовцями, стала називатися “білоруською”, хоча ці їхні мови насправді - це просто діалекти справжньої російської (русскої) мови. Ця дика мішанина понять сьогодні міцно вкоренилася в світогляді неосвічених мешканців Росії.

А тепер відкинемо пропаганду, яка сторіччями була спрямована на звеличення "русскої" нації і приниженні сусідніх націй, та розберемося, які північні слов’янські нації сформувалися насправді. І ось лише одній з них й належатиме по праву сучасна російська (русская) мова як етнічно рідна.

Принцип такий: кожна нація має власну мову і, якщо пощастило, власну державу. Держава не могла ділитися на князівства і розпадатися на різні нації, як стверджують російські історики, а навпаки - князівства завжди об’єднувалися з часом в єдину державу, спочатку за спільною національною ознакою, а пізніше вже різні держави об’єднувалися в союзи (як Республіка, Євросоюз тощо).

Із брошури австрійського дипломата Сигізмунда Герберштейна “Записки про московитські справи”, лат. Rerum Moscoviticarum Commentarii Synoptische, перераховуються назви племен, що сформували північні слов’янські нації. Ми взяли їх до уваги, а також - інформацію про діяльність відомих державних утворень, їхні відносини, що протягом століть панували у північних слов’ян, загальну інформацію про слов’янські мови.

305. Північні слов’янські нації

Отже, у північній частині Європи проживали наступні слов’янські нації: славини (новгородичі), плесковичі, литвини, ляхи (поляки), руси (русичі, або русини), люди (юди, людичі), боеми (чехи), словаки, паннони (австрійці).

Ті слов’янські нації, які живуть на південь від паннонів - це вже південні слов’яни, про них ми зараз мову не ведемо, від північних слов’ян вони відмежовані високими горами Східними Альпами (в Австрії) та країною Угорщиною (Магьярією).

Тепер більше про племена і народності північних слов’ян:

1) славини - сучасні новгородичі. Вийшли з племен склавинів, сформувалися в народність “славини ільменські”. Мешкали на річці Полтаї, притоці Двіни (Західний), навколо озера Ільмень (Ілмера). Сьогодні славинів називають “новгородичами”. У прадавнього голови племені було ім’я Славян, а його сестру звали Ільмера. Саме за іменем лідера народності країну славинів називали в давнину “Славія” або “Славянія”. Перше головне місто їх називалося “Славно”, його перейменували на Великий Новгород тільки у 1200-их роках або навіть пізніше. Сучасні славини, або новгородичі - це мешканці Новгородської області у складі Росії. Їхня мова називалася “славинська”, або “славенська”, а також “новгородська”. Іноді їхню мову називають “старославянською” або “давньорусскою”. Тексти славинською мовою можна почитати у “Гусинському”, “Переяславському” літописах (вони названі так за місцем знахідки, а не походження).

2) плесковичі - вийшли з племен північних кривичів. Мешкали у лісах між річками Західною Двіною і Петі. Нація плесковичів (або псковичів) сьогодні мешкає у Псковській області в складі Росії. Головне місто називалося Плеско, це сучасний Псков. Їхня псковська мова майже зникла. Псковською мовою теж написано кілька літописів. Саме в псковській мові використовуються такі дивні слова, як “прийдеша”, “смотреша”, “поимши”, “имущу”, “седоша”, “називаху”, “отвращахуся”, “присташя”, “начаша”, “поругавше” тощо. Псковська мова зустрічається у деяких літописах та перекладених наказах;

3) литви, або литвини - сучасні білоруси. В вийшли з племен борисфенів. Нація сьогодні називається “білоруси”, бо так їх перейменували колонізатори за часів німецько-французької колонії “Російської Імперії”. Столицею спочатку було місто Кірнов, яке переменували на Мінськ (або Мєнськ, місто князя Міна), потім - Вільно (сучасний Вільнюс), а сьогодні - знову Мінськ. Мова називалася литвинською (анг. lіthuanian), а приблизно останні сто років їхня мова називається білоруською;

4) ляхи - сучасні поляки. Вони вийшли з племен борисфенців, з яких виділилися народності мазовійців і померанців (мешкали в районах сучасних міст Варшава й Торунь); з племен віслян на річці Вісла, які обє’дналися у народність "ляхи", за іменем їхнього лідера (мешкали у центральній та східній частині Польщі, у областях Підляське та Люблинське, біля міст Білосток, Люблин); народність полони - мешкають на півдні та заході Польщі, в областях Великопольській, Опольській і Малопольськй областях, навколо міст Краків, Ополе та Познань. Мають власну країну під назвою Польща. Головне місто було Краків, сьогодні - Варшава. Їхня мова називається польською;

5) руси, або русичі, русини, рутени - сьогодні частіше називаються “українцями”. Вийшли з народностей киян, волинян, радимичів (від князя на ім’я Рад), друковичів (від князя на ім’я Друк), подолян (від князя на ім’я Подуола), сіверян (від князя на ім’я Сіверин). Мова їхня називалася руською (русинською, рутенською), а сьогодні - українською. Про руські (нім. русинські, анг. рутенські) племена і народності детально вже написано у пункті 5;

6) люди, або юди, людичі, лютичі - сучасні лужицькі сорби. Із племен полабів сформувалися народності люди (вони ж лютичі, лужичи, лужи, люди, лат. jude, юди), бодричі (або ободрити), мільчани. Людичі, бодричі і мільчани мешкали на території сучасної східної Німеччини, в області Бранденбург і в районах сучасних міст Берлін, Ратібор, Любек та Росток. Ці народності пізніше об’єдналися у ще більшу народність свеви (або суебі, лат. Suevi, Suebi, Suavi, англ. Suevians). Балтійське море раніше називалося за їхньою назвою - Свевським морем. Племена поморян та вандалів (анг. vandals) сформувалися в дві народності - кашуби (проживали біля сучасних міст Мальхов, Димін та Щецин) і венеди (нім. wenden). Кашуби і венеди мешкали у області Сілезія, в горах Судети - це гірський масив у південно-західній Польщі та північній Чехії, на витоках річок Вісла та Одер, а також на території сучасної Польщі у районах міст Вроцлав та Катовіце. Ці народності пізніше сформували націю під сучасною назвою “лужицькі сорби”.

Про слов’янську народність “вандали” згадують і австрійський дипломат Сигізмунд Герберштейн, і ченець Папи Вільям Рубрук, та інші. Людичі не встигли сформувати свою державу. У 600-их роках після жорстоких воєн з тюрингами - сусідньою нацією германської мовної групи з міста Ерфурт, частина народу пішла з пошуковими походами в північну Африку, в пошуках “дива”, що їх захистить. Диво вони знайшли, й частина їх повернулася додому, наприклад, таким був Сабріель, який відомий тим, що вів релігійні бесіди з косарським (хозарським, або українським) каганом Буланом “Оленем” I, що правив у 766-770 рр. Про це детальніше написано у пункті 68.

“Пілігрими” (тобто мандрівники-шукачі) привезли додому стародавні книги, а також небачений шрифт (писемність) і давню античну релігію - саме ними вони хотіли захистити свою приватність і незалежність.

Але в 900-их роках всі їхні землі окупували сакси - це також сусідня нація германської мовної групи з міст Гамбург, Ганновер, Магдебург. Ця подія призвела до відтоку населення й величезному потоку біженців до усіх сусідніх слов’янських країн. Там вони і розселилися окремими поселеннями, у містечках і у столицях - у Празі, Кракові, Варшаві, Вільно, Львові, Києві, Пскові і Новгороді. В Польщі, Русі і Литві їх називали “жидами”, від латинського “jude”, що пішло від назви “люди”, або “люти”, “лужи”. Пам’ятаємо, що білоруси і руси літери “j” та “s” вимовляли як “ж”. Ті лютичі, які залишилися в окупації, перейшли на германську старосаксонську мову, що наклалася на їхню рідну слов’янську сорбську. Ця суміш мов (або "піджин"), в якій переважала саксонська, отримала назву “юдіш”, або "ідиш", "їдиш" (Yiddish) - це назва мови лютичів на германський манер, тобто з німецьким закінченням “-isch”. Таке закінчення мають назви усіх мов німецькою, наприклад, Griechisch, Russisch, Ukrainisch, Polnisch, Italienisch. Сьогодні їхня рідна сорбська мова (нім. Sorbisch) офіційно визнана в Німеччині. Кафедра сорбської мови є в університеті Лейпцигу, її вивчають у деяких східно-німецьких школах.

7) боеми - сучасні чехи. Вийшли з племен моравів, дулібів, требовлян тощо. Вони сформувалися в народності боеми і чехи за назвою їхнього правителя на ім’я Богем. Раніше їхня країна називалася Боемія, а сьогодні - Чехія. Сьогодні нація офіційно називається “чехи”. Їхня столиця - місто Прага. Їхня мова називається чеською;

8) словаки - вийшли з племен само, коротанів (або “хорватів”), названих на честь своїх засновників, сформувалися в народність словаки. Цю народність очолював лідер з іменем Словак. Мають державу, яка називаються Словакія. Столиця - місто Братислава. Рідна мова називається словацькою;

9) паннони - проживають у центрі Європи на землях навколо міста Відень. Паннони були завойовані сусіднім кельтським народом норик (сучасними австрійцями) і втратили незалежність ще у 1300-их роках. Їхня рідна мова загубилася в століттях. Сьогодні паннони говорять тевтонською (тобто німецькою) мовою, й разом з кельтами нориками називаються “австрійцями”. Назва їхньої країни “Австрія” не має прив’язки ні до жодної нації, бо слово “Австрія”, нім. Österreich (Остерайх), з германських мов перекладається як “східна країна”, де слово “öster” значить схід, а “reich” значить “країна”, “держава”, аналог англійського слова “land”.

306. З якою з цих націй співвідноситься російська (русская) мова?

Отже, як ми знаємо, сьогодні на території північних слов’ян з описаних 9 націй у нас залишилося тільки 5 відомих й активних мов - це руська (або русинська, сучасна українська), польська, литвинська (білоруська), чеська і словацька. Неактивними залишилися 4 мови - це плесковська, славинська (новгородська), сорбська (лютицька, або лужицька) і паннонська. Але у нас у вжитку звідкись з’явилася ще одна активна слов’янська мова - русская (або російська). Відомо, що всі мови однієї мовної групи більш-менш схожі між собою, особливо у країнах, що межують одна з одною. Тобто поляк зрозуміє чеха, плескович - білоруса. Відповідно, новгородич краще за все зрозумів би плесковича та білоруса. Ми також знаємо, що сучасна російська мова дуже схожа на литвинську (білоруську).

Усі із вказаних 5-ти активних мов співвідносяться з конкретними націями: українська - з русами (русичами, або русинами), польська - з поляками, білоруська - з литвами, чеська - з чехами, словацька - зі словаками.

Без відповідної нації залишається тільки російська, або русская мова. Але, через те, що вона слов’янська, то повинна належати, відповідно, одній із забутих 4-ьох слов’янській націй, бо інших варіантів немає. За назвою цієї мови “російська”, або сучасна “русская”, було б логічно припустити, що вона повинна належати русам (русичам, або русинам). Але ми достеменно знаємо, що мова русів (русинів) сьогодні називається українською, що абсолютно доказано й не викликає жодних сумнівів. Мова лужицьких сорбів сьогодні знана в східній Німеччині, мова паннонів майже ніколи не вживалася та й мешкають вони далеко. Таким чином, у нас в запасі залишилося ще дві слов’янські нації: плесковичі й славини (новгородичі).

І тут напрошується лише один логічний висновок: сучасна російська мова належить або плесковичам, або славинам (новгородичам). Оскільки новгородичі були більш значущими за рівнем торгівлі, транзиту, мали розвинене відоме портове місто на торговому шляху “з варяг у греки” (тобто від германо-балто-слов’ян до Чорного моря), то більш логічно припустити, що їхня мова, яка називалася “славинською”, або “скловенською”, набагато більше була відомою в міжнародному середовищі, аніж плесковська.

Крім того, є ще два фактора: саме історію Новогардії (або “Новгородської республіки”) Росія часто використовує для своєї власної історії. Крім того, ця мова у світовій класифікації давніх мов також існує - під назвами “новгородський діалект” і “старославянська мова”. Саме нею знайшли декілька старовинних літописів. Тому найбільш вірогідно, що саме славинська (або новгородська) мова і називається сьогодні “російською”, або сучасною “русскою” - за назвою країни, в якій її стали активно використовувати.

Там, де сьогодні розташована столиця Росії, раніше була розташована країна волзьких фін мокшей, яка називалася Московія. Рідною мовою мокш є мокшанська, що належить до фінської мовної групи. Це значить, що рідна мова корінних мешканців Московії (частини сучасної Росії) також не може бути російською (русскою), бо русская мова, як ми вже визначили - це слов’янська мова, а мова мокшей - фінська. А це значить, що російська (сучасна русская) мова ніколи не була рідною для жодної нації ані у Московії, ані у Тартарії (Алланії), тобто для сучасних русскіх вона чужа, запозичена.

Поглянемо на джерела славинської (новгородської) мови Новогардії уважніше. Наприклад:

1) підручник “Грамматіка словенска” та словник “Лексис” Лаврентія Зізанія - це граматика та словник перекладу слів зі славинської (новгородської) мови на старовинну руську (русинську, сучасну українську). Виданий підручник був наприкінці 1600-их років у місті Вільно - в столиці союзу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського (ВКЛР);

2) берестяні новгородські грамоти: текст на них написаний у принципі майже сучасною русскою (російською) мовою, тією ж писемністю, що використовували споріднені руська (русинська) та литвинська мови - старою “грецькою кирилицею”;

3) славинською, або “словенською” (новгородською) мовою іноді перекладали (дуже мало) якісь накази або закони колишніх царів Московії - до відома окупованих народів Плесковії, Новогардії і частки Русі.

307. Старовинні книжки славинською (новгородською) мовою

Зображення Лексис - словник зі славинської (новгородської, нинішньої російської) мови на руську (русинську, сучасну українську) літературну мову. Раніше руси використовували замість слова “мова” грецьке слово “діалект”, що в ті часи означало “літературна мова”. Згодом руси (русичі, або русини) і українці стали використовувати слово “мова”. Словник видано Лаврентієм Зизанієм у місті Вільно в 1596 році

Зображення Ще одна сторінка російсько-українського словника Лексис. Це словник зі славинської (новгородської, нинішньої російської) на руську (русинську, нинішню українську) літературну мову. Виданий Лаврентієм Зизанієм у місті Вільно в 1596 році. Як бачимо зі словника, “славинська” або “словянська” мова новгородської нації - це чиста російська мова, і тут не може бути іншого тлумачення

Зображення Обкладинка першого підручника російської мови Грамматіка словенска. Виданий Лаврентієм Зизанієм у місті Вільно в 1596 році. Написи на обкладинці виконані литвинською (тобто білоруською) мовою. Як бачимо, російська мова білоруською називалася “словянська”

Зображення Берестяна грамота славинською (новгородською, або сучасною російською) мовою нації Новгородської республіки, або Новогардії. Це рідна мова “славинів”, або “скловенів”, “словянів”, новгородичів. Саме цю мову ми сьогодні знаємо як сучасну “російську”, яка стала мовою “лінгва франка” в Російській імперії, і нею володіє більше 35 націй

308. Славинська (новгородська) мова стане “лінгва франка” на значній території Північної Азії

Отже, сучасна російська (русская) мова є рідною тільки для однієї нації - для славинів, або “скловенів”, яких сьогодні називають “новгородичами”. Тільки новгородичі мають право називати цю мову своєю рідною. Можливо, ця інформація шокує багатьох людей, які зараховують себе сьогодні до етнічної “русскої” нації, але факти кажуть самі за себе. Як і з чиєї злої волі славинська (новгородська) слаборозвинена мова стала поширюватися на великі території на схід і південь, як перетворилася на “креольську”, а також як стала найбільш вживаною серед інших мов слов’янської мовної групи - це вже зовсім інша історія, яка візьме свій початок тільки у середині 1800-их років. Про те, що значить “креольська” мова, написано у Додатку 2 “Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Які корінні нації живуть в Україні і Росії”.

309. Мокші з 1326 року. Селік I Беклемишевич (“Олександр Михайлович”)

1326-1327 - Селік I Беклемишевич (“Олександр Михайлович”) - новий мокшанський оцязор (прийшов після свого брата Кежея-Сельме “Грізні Очі” Беклемишевича, або “Дмитра II Михайловича”). Він син Беклемиша I Чилаукуновича (“Михайла “Тверського” Ярославовича”) і ерзянки Кашини “Анни”.

1327 - в цьому році мокшанський народ спробував скинути окупантську аланську владу в Торакській (Тверській) області. Для придушення визвольної війни проти мокшей було вислано ординський загін “Ахмілова рать” під керівництвом Ахміла, Кулхана I Данійовича (“Івана-Калити I Даниловича”). Також намісником аланів був Щелкан (Шевкал, або Чолхан) Дюденьович - син Дюденя (Тудана) та двоюрідний брат великого хана Алланії Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича. Він був вбитий на цій війні. То була перша національно-визвольна війна мокшей проти аланів ("золотих" ординців). Описана вона в народному мокшанському творі “Повість про Шевкала”, інша назва - “Повість про Щелкана Дудентьєвича”.

Селік I Беклемишевич (“Олександр Михайлович”) під натиском аланів втік до країни Плесковії в її столицю - місто Плеско (Псков). Пізніше він вирішив служити аланам, які нібито готові були прийняти його на службу, повернувся в Московію, але алани обманули і вбили оцязора Селіка I Беклемишевича (“Олександра Михайловича”) та його сина “Федора Олександровича”.

Після закінчення правління Селіка I Беклемишевича (“Олександра Михайловича”) мокші втрачають незалежність до 1395 року. Його брат Дорогобуж Беклемишевич (“Костянтин “Дорогобуж” Михайлович”, який одружився з Софією - донькою “Юрія Московського” з Перуму) і його син “Всеволод “Холмський” Олександрович” вже стануть на службі у аланів.

Мокші боролися за свою свободу до 1342 року. Три улуси Алланії - Чагатая, Угедея та Хулагу були охоплені визвольними війнами мокшей і ерзян (мордви) проти золотоординців, або аланів. Але цей спротив алани врешті-решт повністю придушили.

1327-1395 - це період, коли земля мокшей повністю підпала під аланську окупацію (тобто колишніх “золотих” ординців, “поволзьких татар”, або ерз. буртасів). Це можна назвати і терміном “залежність від орди”, і “татарським ярмом”.

Наступним оцязором, тобто правителем Московії стане Василь I Тимурович (“Василь Дмитрович”) у 1395-1425 рр.

310. Які ж нації кипчаки (лат. татари) тримали під своїм ярмом

Отже, волго-фінське населення Московії та Артанії (лат. Мордовії) справді страждало від татар, а саме від єдиної войовничої сусідської нації - аланів, яких ерзяни називали назвою “буртаси”. Мокші та ерзя (мордва) (сьогодні вони називають себе “русскіми”) не платили буртасам данину. Насправді буртаси (або алани) просто розширили межі своєї держави шляхом звичайної окупації. Корінні нації Московії та Артанії (лат. Мордовії) просто опинилися в окупації, внаслідок чого сплачували звичайні податки, як усі громадяни держави, і жили за законами, що були встановлені аланським урядом. Ось це і називалося застарілим словом “ярмо”. І треба розуміти, що це “ярмо” на волго-фінських землях встановлювали не декілька кипчацьких (лат. татарських) націй гуртом, а лише одна з них. Це є саме та нація, яка мала зі своїми жертвами спільний кордон. Для московитів і ерзі (лат. мордви) такими близькими сусідами і були поволзькі татари буртаси, або алани (вони ж “кацапи”, “мішарі” і “самарські” татари), чия країна була розташована на річці Ідель (ерз. Волга) на північ від нації ногайців (“печеніг”, або “астраханських татар”).

Через те, що сьогодні московити та ерзяни (мордва) називають себе неофіційно русскіми, а російські історики аланів іноді спеціально називали “монголами” (коли підмінювали терміни), то нерозумні історики й вигадали, що русскіє нібито були під ярмом монголів або татар. Хоча насправді волзькі фіни просто були окуповані західними поволзькими кипчаками (лат. татарами). Мокші, ерзя (мордва) і алани (ерз. буртаси) прожили багато століть пліч-о-пліч в одній державі, внаслідок чого виникло явище триєдиного народу. Пізніше в істориків Росії виникла ідея перенести це поняття “триєдиного народу” на русів (русичів, або русинів), литвинів та мешканців Поволжя - тобто змістити акценти.

311. Алланія з 1330 року

1330 - війська аланського великого хана Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича вступили в союз з військами Басараба-Іона I Валаського. Він він був онуком великого хана Алланії Менгу-Тимура I Тогогановича, родичем Оси-Бека I та нащадком Шибана, який був сином Джучі I Чингісовича. Також до них приєдналися війська грецького (візантійського) імператора, й разом вони напали землі Стефана III, короля слов’янської країни Сербії, але потерпіли невдачу.

У 1330-х роках великий хан Оса-Бек (Узбек) I Торгулович видав ярлики лангобардам (італійцям) з міста Генуї, які розпочали торговельну діяльність на території Аланії. До цього італійці активно торгували й жили здебільшого тільки в Куманії, на півострові Таврія Херсонес в місті Каффа (Феодосія), тому що через Куманію (майбутню Малу Тартарію, або Україну) проходили торговельні шляхи зі Сходу.

Також в ці роки францисканці відкриють біля десяти представництв в Алланії, а кузен хана Оси-Бека I навіть разом зі своєю родиною прийме християнство латинського обряду (“римо-католицтво”).

312. Куманія (колишня Хозарія) з 1334 року. Тимур-Ходжа I Тактакович

1334-1368 - Тимур-Ходжа I Тактакович - новий каган Куманії (прийшов після свого батька Тактака I Ачиковича). Мав сина на ім’я Токай (Туктай) “Воїн”. Токай (Туктай) “Воїн” мав сина на ім’я Алти-Куртук Токайович, онука на ім’я Тукрак Алтиєвич, нащадка на ім’я Дервіш-Берди I. Наступним каганом стане Ясень-Косар V у 1368-1394 рр.

313. Алланія з 1335 року. Вторгнення в Азербайджан

1335 - цього року війська кипчацької (лат. татарської) держави Алланії (колишньої Сара Орди, укр. Золотої Країни) вдерлися до тюркської країни Азербайджану. Там вони були розбиті Арпа-ханом. Нагадаємо, що в ті роки Азербайджан не мав виходу до Хозарського (Каспійського) моря, і його більша частина знаходиться на території сучасного Ірану. Азербайджанці - генетичні родичі тюрків (укр. турків), і відносяться, як і тюрки, до тюркської (або огузької) національної і мовної групи, як і гагаузи, тюркмени, салари тощо.

Назва держави походить від імені празасновника, якого звали Адарбадор (яке також вимовлялось як “Азер-Бабаджан”), що означає “вогню зберігач” (“адар” - вогонь, “байкан” - страж). Велика частина споконвічних земель азербайджанців зайнята Іраном. Історичними землями азербайджанців є область Східний Азербайджан з містом Тебриз, який був столицею, а також область Адабил з містами Парсабад та Ардебіл (також в складі Ірану).

314. Русь з 1356 року. Любарт-Дмитро I Гедимінович і його реформи

1339 - польський король Кази-Мір III входить з почестями до міста Львів по праву єдиного спадкоємця львівського князя Болеслава, від змішаного шлюбу руських, або русинських, та польських князівських сімей, як єдиний прямий спадкоємець львівського князя по чоловічій лінії. Ніхто йому не чинив спротиву. В місті Ладомерія відбувся похорон князя Болеслава.

1339-1383 - Любарт-Дмитро I Гедимінович - новий великий князь Русі (прийшов після свого зятя (чоловіка сестри) Юрія-Болеслава II Тройденовича). Він, які майже усі князі, кагани і хани того часу, мав подвійне ім’я, тому в історичній літературі його можна зустріти і під іменем Любарт, і окремо під іменем Дмитро. До цього він очолював область Волинія. Він був сином великого князя співдружності ВКЛР Геди-Міна Будавідовича і Євни Іванівни, рідним братом втопленої Гедемунди-Євфенії (Офки), яка була дружиною попереднього правителя Юрія-Болеслава II Тройденовича. Також мав старшого зводного брата Оль-Герда Гедиміновича, правителя Литви у 1360-1365 рр. Також, він молодший брат Явнута, Кейстута.

Мав дружину на ім’я Ганна-Буча, від неї народився син Василь. У 1349 році одружився вдруге, цього разу з ерзянкою (мордвинкою) Агафією-Ольгою Костянтинівною (житиме до 1386 року) - донькою князя з міста Рошта-Оз (“Ростов”, або Нижній Новгород) “Костянтина Васильовича”, сестрою легендарного ерзянського оцязора Алабуги “Окуня” I “Костянтиновича” (“Дмитра-Фоми III Костянтиновича”), і від неї народилися діти Федір, Іван, Лазар, Семен. Наступним правителем Русі після Любарта-Дмитра I Гедиміновича стане його племінник Свидригайло-Болеслав I Ольгердович у 1384-1430 рр.

Прем’єр-міністром (господарем) в Русі в ці часи був Дмитро Дедько.

Любарт-Дмитро I Гедимінович - засновник мурованого Луцького замку. При його правлінні в Русі було створено перший так званий “соціальний ліфт”, коли всі, хто йшов служити в армію ВКЛР, звільнялися від податків і отримували ранню пенсію, тобто могли більш не працювати. За Любарта-Дмитра I грамотність стала обов’язковою для всіх. Люди в Русі вміли читати і писати. В державі були школи.

1339 - руському (русинському) місту Санок надається Магдебурзьке право. Сьогодні це місто опинилося в складі Польщі.

1340 - військовий похід Алланії під командуванням Товлуба на руське (русинське) місто-укріплення Смоленськ - головне місто на півночі Великого князівства Руського в області Біла Русь.

1341-1377 - правителем співдружності ВКЛР стає русич (русин) Дмитро Юрійович. Він син великого князя Русі Юрія (Імре) I Львовича. Прийшов до посади у віці 20 років. Правителем Литви (Білорусі) в цей час (1341-1360 рр.) був великий князь Мін-Довг.

315. Алланія з 1341 року. Тінібек I Осбекович, Дані (Джанібек) I Неврюйович (“Данило Олександрович”)

1341-1342 - Тінібек I Осбекович - новий великий хан Алланії (прийшов після свого батька). Він син великого хана Оси-Бека (Узбека) I Торгуловича з перського роду Гіяса ад-Дин Мухаммеда і його дружини Тай-Дули. Загинув в результаті інтриг з боку свого брата Жені Осбековича. Наступником став, судячи з генеалогічного переплетіння, його прадід-довгожитель Дані (Джанібек) I Неврюйович (“Данило I Олександрович”) у 1342-1357 рр.

1342-1357 - Дані (Джанібек) I Неврюйович (“Данило I Олександрович”) - новий великий хан Алланії (прийшов після свого праонука Тінібека I Осбековича). Нагадаємо, що Дані I був сином ерзянського принца Неврюя Пургасовича (“Олександра “Невського” Ярославовича”, онуком аланського великого хана Батия (Бату) I Джучієвича), і у 1263-1303 рр. він був очільником Московської області, де почав правити у віці двох років. Про нього вже багато написано вище. Російські історики з нього вивели дві історичні постаті. Перша - нібито він хан на ім’я Джанібек, він же Жені - син Оси-Бека I Торгуловича, а друга - що він правитель в Московії на ім’я Данило I Олександрович. Справа в тому, що він був відомим і впливовим, прожив дуже довге життя, і його постать неможливо приховати з історії Алланії (або Сара Орди, укр. Золотої Країни, сучасної Росії). Кипчацьке ім'я Дані це і сучасний "Даніла", так що нічого дивного в "русифікації" хана немає, тим паче, що він дійсно мав русинське коріння.

Але росіяни намагаються одночасно сховати своє ординське коріння, тому й створюють навколо багатьох аланських і ерзянських (мордовських) правителів двійників з “русскіми” іменами. Насправді більшість цих імен грецькі, латинські і руські (русинські), а мешканці Алланії (Сара Орди, укр. Золотої Країни), Московії і Артанії (лат. Мордовії) в той час не були християнами, а також не мали ніякого відношення до Русі (сучасної України). Деякі імена вони переймали тільки внаслідок династичних шлюбів.

Наступним правителем Аланії після Дані (Джанібека) I Неврюйовича (“Данила I Олександровича”) стане його онук Берди-Бек I Кулханович (“Іван-Красний II Іван-Калитович”) у 1357-1359 рр.

Релігією в Алланії (Сара Орді, укр. Золотій Країні), як і раніше, залишалося мусульманство. Не дарма на старовинних зображеннях у книгах про Московію місцеві мешканці одягнені в чалму та східний одяг. Із Дані (Джанібеком) I Неврюйовичем (“Данилою I Олександровичем”) намагався встановити дипломатичні зв’язки великий князь слов’янської держави Литви (сучасної Білорусі) Оль-Герд Гедимінович, який правив Литвою у 1360-1365 рр.

1342-1353 - в ці роки мером в окупованій аланами мокшанській столиці Перум (сучасній Москві) був Созонт “Гордий” Кулханович (“Семен “Гордий” Іван-Калитович”), син Кулхана I Данійовича (“Івана-Калити I Даниловича”) і його дружини Соломоніди-Олени Олександрівни зі Смоленську, онук Дані (Джанібека) I Неврюйовича (“Данила I Олександровича”). Ім’я Гордей, або “Гордий” в перекладі від аланського слова “созон”, стало дуже популярним в Росії. Він мав дві дружини. Перша дружина була дочкою мокшанського князя Селіка I Беклемишевича, або “Олександра Михайловича”, який був сином мокшанського оцязора Беклемиша I Чилаукуновича (“Михайла “Тверського” Ярославовича”). Селік I Беклемишевич (“Олександр Михайлович”), як відомо, мав знаменитого брата, оцязора Московії на ім’я Кежей-Сельме “Грізні Очі” I Беклемишевич (“Дмитро I Михайлович”), а також очолював Торакську (Тверську) область. Другою дружиною Созонта Кулхановича (або “Гордея Івановича”) була литвинська принцеса Айгуста Гедимінівна - донька правителя ВКЛР в 1322-1341 рр. литвина (білоруса) Геди-Міна Будавідовича.

316. Алани (сарацени , або “золоті” ординці, ерз. буртаси), мокші та ерзяни (лат. мордва) з “русскіми” іменами

Вас не повинні вводити в оману нібито сучасні “русскіє” імена аланів (колишніх “золотих” ординців), мокшей і ерзян (мордви). Це такі як Олександр, Юрій, Іван (Іоанн), Дмитро (Дмитрій), Андрій, Даніїл (Данило, Даніла), Василь, Марія, Анастасія. Врешті решт це дуже стандартний примітивний набір імен. Зверніть увагу на те, що тільки цими імена і користуються сучасні російські історики останні 200 років. Таку підміну імен зробили за часів німецько-французької колонії “Російської Імперії”, бо для історії Московії, Артанії (лат. Мордовії) і Алланії (Сара Орди, укр. Золотої Країни), а також Новогардії штучно використали історію Русі, яка вже тоді активно користувалася цими іменами, а ординську частину історії приховали.

В дійсності, всі ці імена перероблені з корінних місцевих імен, вони штучно адаптовані або перекладені з місцевих мов, пристосовані під грецькі, латинські і біблейські. Вони не мають жодного відношення до корінних мешканців московських, ерзянських та аланських країв. Бо мокші та ерзяни користувалися завжди своїми фінськими іменами, а алани (сарацени, або “золоті” ординці, ерз. буртаси) - своїми кипчацькими (лат. татарськими) іменами.

317. Діти з династичного шлюбу

Тільки деяких дітей, внаслідок поодинокого династичного шлюбу, дійсно називали тими іменами, якими звали їхніх дідусів і бабусь, які мали предків в Русі (сучасній Україні), Новогардії, Литві (Білорусі). Але це всього декілька десятків людей. Народжувалося ж значно більше: у кожного хана було від 7 до 20 дітей. Не можна всіх доньок усіх ханів назвати “анастасіями” і “маріями”, не може в одному містечку бути 100 “василів”, не можуть усюди правити суцільні “олександри” і “дмитри” - це нонсенс. Там було справді декілька нащадків двох або більше принців з Русі, таких, наприклад як сини Юрія-Георга “Довгорукого” - це Сарда (“Андрій “Боголюбський” Юрійович, жив у 1111-1174 рр.) і Всеволж “Велике Гніздо” (“Всеволод Юрійович”, жив у 1154-1212 рр.), які народилися в Артанії (Мордовії). Але ж вони одружилися не з русинками, а з місцевими мешканками - з ерзянками (мордвинками). А їхні діти одружилися і з ерзянськими (мордовськими) партнерами, і з аланськими (золотоординськими, або ерз. буртаськими). Їхні діти за національністю належать вже ерзянам чи аланам, навіть якщо в них і є там ще десь малий відсоток руської (або русинської), чи української (куманської, або половецької, хозарської) крові.

Через три-чотири покоління русинські і українські гени зникли, імена забулися, і от вже нові покоління, нова енергійна питлива молодь вже змалку адаптується в рідне навколишнє середовище. В цьому рідному світі живуть його золотоординська мама, золотоординська бабуся, золотоординський дідусь-хан. Ніякого ментального, мовного, культурного відношення ці діти до Русі або Куманії (укр. України) вже давно не мають. Ані ерзяни, ані алани (сарацени, або “золоті” ординці, ерз. буртаси) не прийняли ще грецької релігії, щоб поголовно називати дітей грецькими іменами. Тому, наприклад, Неврюй Пургасович (“Олександр “Невський” Ярославович”) повністю за ментальністю був ерзянином (мордвином), а його діти - онуки великого хана Батия (Бату) I Джучієвича - були вже ерзяно-аланами за ментальністю, і за культурою, і за іменами, і також наполовину за генами (ДНК).

318. Традиційні імена мокшей і ерзян (мордви)

Слід мати на увазі, що тільки після того, як країна мокшей Московія перейде на грецьке християнство в 1448 р., вперше стануть масово використовуватися латинські і грецькі імена. А у випадку одруження мокшанських, ерзянських (мордовських) або аланських (золотоординських, сучасних русскіх) ханів на русинках чи гречанках, тільки деякі спільні діти отримували слов’янські або грецькі імена. Але раніше у фінських націй, які сьогодні, копіюючи аланів, називають себе “русскіми”, були, звичайно ж, свої корінні імена.

Чоловічі імена: Атяш, Ардат, Вечкан, Баюш, Беляй, Бебан, Борка, Дорофей, Єсен, Кадош, Курака, Овтуш, Радай, Рузай, Піняс, Сушка, Татайка, Тюштян, Чибір, Шайго, Щелкан, Явас, Півцаєнь, Нуянза, Учватонь, Паксют, Тумаєнь, Віряс, Кежеватонь, Сюмерьге, Ведяєнь, Коломас, Вечкомасонь, Чамза, Москань, Нуякшонь, Паруш, Вирдянонь, Пичай, Сиресень, Кавтась, Кирдяєнь, Куляс.

Деякі імена походять від якихось слів. Наприклад, Андось (“ситий”), Овтай від “овто” - “ведмідь”, Піняй або Піняс від “піне” - “собака”, Каргай від “карго” - “журавель”, Пічай від “пиче” - “сосна”, Тумай від “тумо” - “дуб”, Кежай, Кежут, Кежапа, Кежеват, Кежедей від “кежкай” - “злий”, Паруш від “паро” - “добрий”.

Деякі імена передають ставлення до дитини, почуття батьків: Вечкас, Вечкуш, Вечкан, Вечковат, Вечкенза від “вічкемс” - “любити”, Учай, Учват, Учень, Учан від “учемс” - “чекати”.

Інші - називають місцем народження дитини. Наприклад, Паксяй, Паксют, Пакстян від “пакся” - “поле”, Віряй, Віряс, Вірдян від “вір” - “ліс”.

Або ім’я містить натяк на час народження: Нуят, Нуянза, Нуякша від “нуемс” - “тиснути”, Півцай від “півцемс” - “молотити”.

Або імена типу на “-дей”, у ерзян їх було досить багато - Мокшадей, Аржадей, Парадей, Суродій, Тумодей, Чичадей та інші.

У багатьох прізвищах мурз (князів) в основу лягли ерзянські особисті імена: Адуш, Алемас, Анемас, Аляка, Веденяпа, Ведяш, Велмай, Волгомат, Капас, Кочат, Кучай, Лемай, Москай, Парават, Пілесь, Піняй, Полдяс, Різоват, Сатай, Сімдян, Сустат, Сиресь, Тезяй, Тепай, Тумай, Череват.

Жіночі імена: Єфімія, Мошка, Анава, Азрава, Ашава (“біла”), Валдава, Вармава, Вежава (“молодша”), Відява, Вергава, Віртява, Канява, Літава, Ліява, Мазава (“красива”), Нулзява, Ордава, Парава (“добра”), Покшава, Потява, Равжава, Рузава, Сернява, Сочава, Синява, Сирнява (“золота”), Тундава, Чиньдява, Черава, Шонжава, Елюва, Ялгава.

Слово “ава” означає “жінка”. Наприклад, русинок серед ерзян називали “Русава”, що означало - руська (або русинська) жінка.

319. Імена аланів

Стародавні імена аланів (колишніх сараценів, або “золотих” ординців, ерз. буртасів) вже не фінські, а кипчацькі (лат. татарські). Здебільшого зустрічалися такі чоловічі імена: Аксак, Аргун, Сабай, Сарда, Курбат, Тимур, Ісхан, Калтва, Карамаз, Кутуз, Котлияр, Скобей, Абзай (“досвідчений”), Булгак, Рахман, Ромодан, Шеремет, Таган (“сокіл”), Айтун (“народжений у новий місяць”), Кайбул (“бути сильним”), Тинтуган, Туктамиш, Кармиш, Аксубай, Алабай, Кизилбай (“кизил” означає “червоний”, “бай” - “багатий”), Кудаш, Чулпан, Бахтимер (“бах” - “щастя”, “тимер“ - “залізо”), Тимербек, Ходай, Янбай, Азамат (“величний”), Басир (“всебачущий”), Барий (“творець”), Бек, Вахіт (“єдиний”), Фазил (“радість”), Батир (“сміливий”), Булат (“сталь”) тощо.

320. Мокшанські, ерзянські (мордовські) і аланські імена на сучасний манер

Отже, історики адаптували етнічні імена історичних осіб під більш сучасні традиційні. Наприклад, волзький фін на ім’я Вечкан став “Василь”, Учат став “Юрій”, Мокшадей став “Михайло”, Тумодей - “Тимофій”, Різоват - “Ігор”, Нуякшонь - “Ніколай”, Аржадей - “Андрій”, Борка - “Борис”, Мітуш - “Дмитро” (Мітяй). Дівчина на ім’я Мошка стала “Марія”, Єлюва - “Єлена”, Анава - “Анастасія” тощо.

Татарин (кипчак) з іменем Таган стали “Тимофій”, Тимур - “Димитрій”, Дані або Даніяр - “Даніла”, Сарда - “Андрій”, Інук - “Інокентій”, Урий - “Юрій”, Ібий - “Іван”, Мікуш - “Михайло” (за матеріалами брошури Г. С. Хазієвої-Демирбаш “Татарські чоловічі особові імена XVI-XVII століть в діахронічному аспекті”).

За часів німецько-французької колонізації в “Російській Імперії” алани стали називати дітей на європейський манер, особливо якщо дитина була народжена від колонізаторів. Хлопців називали Едуард, Фердинанд, Фернан, Альберт, Альфред, Ренальд, Ернст, Ерік, Едгар, Герман, Роберт, Риф, Ренат, Рудольф, Марат, Рафаель, Рафаїл, Фелікс, Спартак, Рим. А дівчат називали Аделіна, Луїза, Емма, Регіна, Робіна, Ельза, Ельвіра, Фріда, Римма, Елеонора, Лілія, Агата. Так що наявність подібного німецького імені також може вказувати на аланське коріння.

321. Русскіє прізвища (нім. фамілії)

Пізніше з подачі німецько-французьких колонізаторів, а також з особливостей національної вимови, фіни приставлять до багатьох своїх імен закінчення “-ін”, а кипчаки - закінчення “-ів” та “-єв”. І от, ми вже отримуємо сучасні російські (русскіє) прізвища.

Нащадки аланських ханів, яких за старих часів у Європі називали просто “татарами”, стали знаменитими русскіми родами: це Алмазов - від мурзи на ім’я Алмаз, за хрещенням названого Єрифей у 1638 р., Аксаков - аксак значить “кульгавий”, Апраксин, Аракчеєв, Ахматов, Баїшев, Бакаєв, Баранов - мурза Ждан, на прізвисько Баран, Бібіков, Бердяєв, Булгаков, Бунін, Биков, Годунов - від мурзи Чета у 1330 р., Голеніщев-Голіцин, Давидов, Дашков, Державін, Достоєвський, Єрмолов, Євлев, Карамзін - від Кара-мурзи, Караулов, Кірєєв, Кобяков, Кожевников - від мурзи на ім’я Кожай у 1509 р., Купрін, Куракин, Кусаєв, Кутузов, Мусін-Пушкін, Огарьов - мурза за ім’ям Кутламамет на прізвисько Огар, Огарков - із Золотої Орди у 1397 р., Арслан “лев” Огар - “чоловік зросту великого та воїн хоробрий”, Павлов, Менделєєв, Мечников, Мілюков, Мансуров, Сабуров, Салтиков, Скрябін, Строганов, Суворов, Танеєв, Тализин - від мурзи на ім’я Кучук Тагалдиз, Тараканов, Тарбеєв, Тімірязєв - був такий Ібрагім Тімірязєв у 1408 р., Тургенєв - мурза Арслан “лев” Турген за хрещення названий Іоанном із Золотої Орди, Тухач - Індрис, Чиріков - з роду хана Берке, Уланов, Урусов, Ушаков, Шереметьєв, Шубін, Шуклін, Чаадаєв, Челюскін, Юсупов та десятки інших.

Топонім “Тенішево” походить від мурзи на ім’я Теніш, “Дівєєвка” - від мурзи на ім’я Дівей, “Енікєєво” - від князя на ім’я Єнікей. В основі найменування “Шугурово” легко вбачається ім’я мурзи Шугер, а “Рузаєвка” - кипчацького мурзи Уразай.

Нова офіційна назва національності цих людей сьогодні - це “русскіє”. При цьому багато старовинних цвинтарів на всій території західної Росії, де вказані такі імена, досі називаються “татарськими”, що говорить про татарську (тобто кипчацьку) етнічну суть русскої нації.

(Кінець 8 глави)