Глава 22

Глава 22. ЧЕРВОНА РУСЬ (1713—1740 рр.)

‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (Мала Русь) зливається з Руссю (англ. Рутенією) в єдину державу під новою назвою «Червона Русь». Червона Русь повертає собі Київ. Захоплення міста Орешек. Дві величезні колонії — «Америка» і «Російська імперія». Гауляйтери в Русі (англ. Рутенії) — це колаборанти. Надволзькі татари (русскіє) і московити намагаються відновити свою владу. Захоплення Києва і Полтави. Набіги колонізаторів на кримців (українців, татар, або козаків). Таємничий в'язень колоністів. Офіційна назва ‘Біла Русь або Московія’ на картах

679. Зміни в Республіці. ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ разом з Руссю стає державою «Червона Русь» з 1714 року

В цей же час в Республіці, починаючи з 1714 року відбулися зміни. Червона Русь, або просто Русь (західна частина Русі, англ. Рутенії) — це територія, що зберегла незалежність після навали українців (кримців) під час Другої українсько-русинської війни Хмельницкого (1648—1649). Столицю Русі (англ. Рутенії) перенесли тоді в місто Львів. Відтоді Львів і називають «другою столицею»[1]. Отже, Червона Русь (вона ж англ. Рутенія) відновляє зв’язок зі своєю центральною територією, яка в цей час називається ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’. Відтепер столицю повертають в Київ, а в державі руси продовжують сумісно правити з кримцями (українцями). Уся держава продовжує бути членом Республіки[2] (пол. Речпосполіти, або Річ Посполити), тепер вже під назвою Червона Русь (або просто Русь, англ. Рутенія)[3].

Карта 22-01. «Україна або козаки» (Йохан Хомман, Нюрнберг 1716) — повна карта Русі і України

Опис карти 22-01: повна карта «Україна або козаки. Регіон Валахія, також Молдавія, і Мала тартарія» (Ukrania seu Cosacorum. Regio Walachia item Moldavia et Tartaria minor), автор Йохан Хомман, м. Нюрнберг, 1716 р.

Карта 22-02. «Україна або козаки» (Йохан Хомман, Нюрнберг 1716) — фрагмент карти з назвами «Червона Русь» і «Україна»

Опис карти 22-02: фрагмент попередньої карти 21-01, на якому видно назви «Червона Русь» (Russia Rubra) і нижче — «Україна». Карта «Україна або козаки. Регіон Валахія, також Молдавія, і Мала тартарія» (Ukrania seu Cosacorum. Regio Walachia item Moldavia et Tartaria minor), автор Йохан Хомман, м. Нюрнберг, 1716 р.

680. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, укр. Україна) з 1714 року. Вдруге Каплан I Селімович, Девлет-Кара III Адильович, Саадет III Селімович

1713—1716 — Каплан I Селімович — новий каган Малої тартарії (був у 1707—1708 рр., прийшов вдруге після свого брата Девлета II Селімовича). Він син кагана Селіма I Богатировича.

1716—1717 — Девлет-Кара III Адильович (прийшов після Каплана I Селімовича). Він син міністра Адиля Селяметовича, онук кагана Селямета I Девлетовича. До цього був прем’єр-міністром (калгою). При собі калгою призначив Богатира (Бахадира) I Сафовича.

1717—1724 — Саадет III Селімович — новий каган Малої тартарії (прийшов після Девлета-Кари III Адильовича). Він син кагана Селіма I Богатировича. Мав дітей — Салих (очолював Кубанську і Буджацьку (Одеську) область), Халим I, Девлет (буде калгою), Мухаммед, Нуман, Мумин, Хаджи. Наступним каганом стане Менглі II Селімович у 1724—1730 рр.[4]

Тобто бачимо, поки в Росії (Тартарії) та Московії відбувається голландська і французька колонізація, в Малій тартарії (Криму, лат. Кримєї, укр. Україні) активно змінюються правителі, вирує політичне життя, як і сьогодні.

681. Захоплення іжорського міста Orescack (Орешек) в 1721 році. Русскоє Царство змінює свою назву на «Російська імперія»

1721 — голландські, німецькі, шотландські, французькі колоністи, які після переїзду в нову столицю у Великий Новгород називали свою колонію «Русскім царством», продовжували намагання вийти до Фінської затоки. Це було потрібно для того, щоб отримати вихід до Балтійського моря. Колоністам під командуванням Міхіеля («Петра I») врешті-решт вдалося захопити столицю фінської держави Інгрії — місто Орешек (Orescack, сучасний Санкт-Петербург, неподалік однойменної фортеці Ореша на острові). Відомо, що Міхіель особисто брав участь у взятті суден на абордаж. Відомо, що він віддавав накази своїм офіцерам голландською мовою[5].

Місто Орескак, або Орешек (англ. Orescack) — це колишня столиця фінської країни. Ця країна відома під назвами Інгрія, Іжора, Інгерманландія, Європа, англ. Ingermaa, фін. Inkeri, Inkerinmaa. Колоністи називали Інгрію Європою, бо так називалася Виборзька область з містом Виборг. Тому про це захоплення Інгрії (або Європи) російські історики (-імена) жартували, що Петро I (тобто Міхіель) «прорубав вікно в Європу»[6]. Карту 21-04 з такою назвою Виборзької області — «Європа» — було вказано у пункті 672.

Місто Орескак, або Орешек (англ. Orescack) було розташоване в гирлі річки Неви, біля фортеці Нієшанц (на карті 17-01 в пункті 603). Голландські колоністи перейменували це місто на Петерсбург (або Санкт-Петерсбург, відоме в історії під назвами Петроград, Ленінград та «Пітер») й зробили своєю столицею. Поодаль на острові в Ладозькому озері буквально у витоку Неви була розташована фортеця Ореша (Oresca). Ця фортеця була збудована неподалік містечка, який заснували голландці і назвали Шлютельбурх[7], тобто «Ключова фортеця» — це сучасний Шліссельбург (німці переробили назву німецькою мовою), де шлютель і шлюссель означає «ключ», а бурх і бург — «фортеця». Російські історики (-імена) вигадали багато фантазій про історію цього поселення, нібито воно було новгородським[8] (в дійсності ніколи не було), і нібито його русскіє «звільнили» від шведів[9] (в дійсності не звільнили, а окупували).

Як бачимо, майже усі міста колонізатори перейменовували. Таке трапилося не тільки з містом Орескак, але й з містами Азов (неподалік якого була Азовська фортеця), Очаків (неподалік якого була Очаківська фортеця), Бахчисара (неподалік якого був Бахчисарайський літній палац) тощо. Щоб занизити значення Інгрії (Інгерманландії, або Європи) та показати, що ніякої держави там не було, російські історики (-імена) вигадують, що місто Петерсбург було просто збудовано на порожньому місці[10].

У сусідній фортеці Нієшанц був підписаний мирний договір із Північною імперією (столиці якої були у Копенгагені і Стокгольмі) про припинення війни[11]. Європейські колоністи Приуралля, або «Русского царства», залишали за собою вихід до Фінської затоки і Балтійського моря. Населення Литви (Білорусі) і сусідніх країн в результаті цієї війни скоротилося на третину[12].

В цьому ж році голландські колонізатори — ті, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — проголосили свого голову, намісника, або царя, «імператором». Уся колонія вже мала нову назву «Російська імперія» або скорочено просто «Росія». Нагадаємо, що назва «Росія», «Ruscia», «Russia», «Rossia» — це стара латинська назва Русі (англ. Рутенії), так Русь завжди називали колись європейці. Але пізніше північна частина Русі (англ. Рутенії), саме область Біла Русь, була захоплена надволзькими татарами (аланами, або сараценами, тобто «золотими» ординцями, сучасними русскімі) і окупованому регіону надали назву всієї області — «Біла Русь». Цей новий регіон, об’єднаний з Плесковією, Новогардією та Вепсанмою (країною вепсів) став відомим також за неофіційною назвою «новгородська Русь». Про це було зазначено в пункті 451.

Інгрію (або Європу) колонізатори одразу ж перейменували на «Петрополь»[13] (сучасна Ленінградська область в складі Росії), поєднав її територію з колишньою слов’янською країною «Новогардією».

Міхіель назвав себе «батьком-засновником», як це робили в цей же час колоністи в Північній Америці. Відтоді в російській історії Міхіель, який мав, на мою думку, тісний зв'язок з родом Рюйтер, вірогідний нащадок голландського шукача пригод, работорговця і адмірала, став відомим під іменем «Петро «Великий» I».

682. Дві великі колонії західних європейців — «Америка» і «Російська імперія»

Таким чином європейці у 1600-их роках, створили, окрім невеликих, дві досить потужні і великі колонії. Перша — це «Америка», де колоністи заселили території, на яких ще не існувало держав та культура перебувала в зародковому стані. А друга — це територія Приуралля, де колоністи під назвою «Російська імперія» заселили території вже існуючих старих держав зі сформованими містами, культурою і традиціями.

Перша велика колонія з часом стане демократичною, обиратиме президентів, матиме єдину спільну мову англійців. Друга колонія стала монархією, обрала одну спільну мову славинів (новгородичів), яку назвали «російською» (або русскою). Цю славинську (новгородську) мову з часом стали вивчати усі, хто жив в цій колонії, навіть її намісники і чиновники. Колоністи видавали підручники з цієї мови, перший був виданий латиною, наприклад, «Граматика російської мови» Генріха Лудольфа у 1696 р. (про це зазначено в пункті 678).

Перша колонія — Америка — провела війну за незалежність від Лондона у 1776 році і згодом стала не колонією, а окремою державою. А друга — Російська імперія — вийде з-під контролю Священної Римської імперії Германської нації тільки у середині 1800-их років.

В першу колонію — Америку — на південь колонії стали завозити рабів з інших континентів (з Африки) для роботи в сільському господарстві[14]. А друга колонія — Російська імперія — почала використовувати за рабів корінне населення[15]: мокшей, ерзю (лат. мордву), русів, надволзьких татар (сучасних етнічних русскіх), вепсів, марійців, перм’яків, удмуртів, чувашів, волзьких булгарів, ногайців, башкортов, сибіряків тощо.

Багато земель і маєтків на території Русі (англ. Рутенії), Малої тартарії (Криму, англ. Кримеї, укр. України) тощо були відібрані у власників і передані німцям, французам, голландцям тощо[16].

Десятки тисяч русів (русичів, або русинів, рутенів), кримців (українців, або козаків), представників інших націй виганялися на далеку північ на важкі примусові роботи: копати канали навколо Ладозького озера, будувати на фінських болотах укріплення і палаци, зводити лінію укріплень понад Каспійським морем на Кавказі. У 1716 році 10 тисяч людей було вислано завершити копання каналу між Волгою і Доном[17] (що колись давно у 1569 р. розпочали українці[18]). Стільки ж послали на той же канал у 1718, а у 1721 декілька тисяч послали на риття каналу навколо Ладозького озера[19], у 1722 році туди добавили ще 12 тис. чоловік[20]. Праця на каналах та на інших об’єктах велася до 1725 року[21]. На цих роботах гинуло 50—70% людей, багато людей поверталися обмороженими, тяжко хворими та скаліченими[22]. Всі вони працювали безкоштовно, за їжу і право залишитися живим.

Тисячі русів (русичів, або русинів, рутенів) і українців (кримців, або козаків, колишніх куманів, хозарів) гинули в болотах від епідемій, на будівництві від морозів, від спекотного вологого клімату на Каспійському узбережжі, від голоду. Русів (нім. русинів, англ. рутенів), українців (кримців), русскіх (надволзьких татар), московитів (мокшей), ерзю (лат. мордву), новгородичів, плесковців, вепсів, іжорів, марійців, перм’яків, удмуртів, самоїдів, чувашів, башкортів тощо силоміць окупанти змушували воювати в Україні, Литві (Білорусі), Русі, Самогетії (сучасній Литві), Ліфляндії (Латвії), Фінляндії тощо за чужі колоніальні інтереси купки олігархів.

683. «Гауляйтер» в Русі Павло «Полуботок» і його золото

1722 — намісником, або «гауляйтером» на окупованих голландським колоніальним «Русскім царством» східних територіях Червоної Русі (або просто Русі, англ. Рутенії) був призначений колаборант Павло «Полуботок». Ці окуповані східні території Русі (англ. Рутенії, або Червоної Русі) традиційно називали Малою Руссю (Малоросією), як колись давно таку назву цьому регіону надали кримські (тобто українські) козаки часів Хмельницького. В Російській імперії існувала навіть так звана «Малоросійська колегія» — тобто управління зі справ на окупованих територіях Русі (англ. Рутенії). Павло «Полуботок» став відомий тим, що займався корупцією, накрав дуже багато коштів з бюджету, призначав усюди на посади своїх людей і родичів, володів багатьма маєтками та підприємствами. Врешті-решт через це все він був заарештований та ув’язнений у Петропавлівській фортеці-зірці (м. Санкт-Петербург, Заячий острів), де помер у 1724 році[23]. Але й досі вважається, що в якихось банках у Лондоні зберігаються його гроші, а також золото, яке прозвано «золотом Полуботка»[24]. Досі з'являються претенденти на це золото — це приватні люди з усього світу, які називають себе нащадками Полуботка. Крім того на ці гроші і золото претендує уряд сучасної України (тобто Русі-України), бо всі ці коштовності було вкрадено на державному рівні саме з бюджетів русинських (рутенських) і українських міст.

684. Хто такі «москалі»?

На окупованій території Червоної Русі (або просто Русі, англ. Рутенії) весь час перебували колоніальні війська. Більшою частиною рядовими солдатами на територію Русі (англ. Рутенії) посилали служити насильно мобілізованих московитів (мокшей)[25]. Мокші відносяться до фінської національної й мовної групи, тобто вони не слов’яни, не кипчаки (лат. татари), а фіни[26]. Про фін та фінські нації було більше написано у пунктах 150 і 151. Найближчі генетично споріднені нації до мокшей — це естонці, іжори, вепси, ерзяни (лат. мордва) тощо. Латиною мокшей називали moxel[27] (моксель), що руською (русинською, рутенською, або сучасною українською) мовою звучало як «москаль». Але з часом у свідомості русів (русинів, рутенів) і українців назва цієї фінської нації перетворилася на збірну назву колоніального вояки, «орка», ординця, нападника, ворога. І їх називали узагальненою назвою — «москалями». Рядові окупанти, тобто «москалі», чинили проти мирних русів і українців (кримців) усілякі звірства[28]. Саме з того часу в руській (або русинській, рутенській, сучасній українській) мові з'явився вираз «москаляку на гіляку»[29], що фігурально (тобто образно) означає «смерть ворогам».

685. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, укр. Україна) з 1724 року. Менглі II Селімович

1724—1730 — Менглі II Селімович — новий каган Малої тартарії (прийшов після Саадета III Селімовича). Він син кагана Селіма I Богатировича. Був до цього і міністром, і прем’єр-міністром (калгою). Каган організував оборону держави від навали колоніальної армії так званого «Русского царства». Зміг на тлі вторгнення ворога примирити усіх свої родичів, які займали в країні керівні посади та керували регіонами[30]. Підтримував будівництво мечетей[31], вступив до суфійського ордену[32]. Наступним каганом стане втретє Каплан I Селімович у 1730—1736 рр.[33]

686. Голландська колонія «Російська імперія» з 1725 року. Марта-Гелена «Катерина I» Самуїлівна Скавронська

1725—1728 — Марта-Гелена «Катерина I» Самуїлівна Скавронська — нова очільниця колонізаторів (прийшла після свого чоловіка Міхіеля, або «Петра «Великого» I Олексійовича»). Вона його друга дружина, а він її четвертий чоловік, одружилися у 1712 році[34]. Першого її чоловіка звали Крузе, другого Лев-Ахмат («Шеремєтьєв»), третього Армфельд Кляйн (вірогідно «Олександр Меншиков», бо тоді часто іноземні прізвища просто перекладали та адаптували російською мовою). Від одного з них, за часом виходить, ймовірно, що саме від Лева-Ахмата («Шеремєтьєва»), у неї народилися доньки Анна у 1708 році та Єлизавета у 1709 році[35].

Марта-Гелена «Катерина I» Самуїлівна Скавронська стала до влади після смерті Міхіеля («Петра I»)[36], до якої, вірогідно, була причетна з метою перехоплення влади та подальшої передачі влади своїм донькам[37]. Її більше знають під умовним прізвиськом «Катерина I». Вона француженка та, можливо частково німкеня з балтської країни Пруссії. Від Міхіеля («Петра I») в неї народився син Петро, який рано помер.

Славинською (новгородською, або сучасною російською) мовою Марта-Гелена «Катерина I» не вміла ані читати, ані писати, і це нормально, бо колонізатори Приуралля спочатку не вчили мову корінного новгородського народу. Але саме через цей факт російські історики (-імена) називають її «безграмотною». А ось з дітьми вона розмовляла французькою та німецькою мовами, які були для неї рідними. Прожила до 43 років, померла від пневмонії. За її правління гроші колонії зберігали, звичайно ж, у західноєвропейських банках[38]. Її правління коригувалося Верховною Таємною Радою[39], всі члени якої були представниками Священної Римської імперії Германської нації[40]. Цю раду очолював європейський представник німець Армфельд Кляйн з вірогідним псевдонімом «Олександр Меншиков» (нім. кляйн перекладається як «малий», тобто адаптовано — «меншиков»), її колишній чоловік, якому російські історики (-імена) вигадали фальшиву біографію[41], і який також не володів славинською (новгородською, або російською) мовою, через що його теж називали «безграмотним»[42].

Хибну біографію багатьом чиновникам колонії росіяни вигадували для того, щоб приховати, що країна вже повністю управлялася європейцями, а не московитами (мокшами) й надволзькими татарами (русскімі, колишніми аланами, сараценами, або «золотими» ординцями). І це були не просто іноземні правителі, які опинилися в країні внаслідок, наприклад, династичного шлюбу, а були вони саме намісниками на окупованих територіях, справжніми колонізаторами, разом з їхніми урядом, чиновниками і армією. Саме їх російський народ пізніше стане називати «англо-саксами»[43].

687. «Гауляйтери» на колонізованій території Русі з 1727 року

1727 — новим «гауляйтером» (тобто ставлеником окупантів) на східних окупованих територіях Русі (або Червоної Русі, англ. Рутенії) під контролем колонізаторів стає полковник молдовсько-українського походження Данило «Апостол». Нагадаю, що ці окуповані території називали Малою Руссю (Малоросією), частина котрих (Київська область) колись називалися ще ‘Україною, або Країною запорозьких козаків’ після окупації кримськими (українськими) військами Хмельницького у 1648 році (туди ще входили Вінницька і Чернігівька області). Данило «Апостол» прийшов наступником після Павла «Полуботка» (про нього зазначалося в пункті 683). Підлегла Апостолу територія входить до області Воротин (не Воронезької, а саме Воротину, північніше) і включає в себе русинські (рутенські) міста Орел, Харків, Рильськ, Курськ, Білгород[44]. Данило «Апостол» намагається сам контролювати фінанси європейських колонізаторів на окупованій території Русі (англ. Рутенії), роздає маєтки своїм людям, привласнює собі промислові об’єкти. Це історики (-імена) називають тим, нібито він «намагався відстояти у влади більше прав і свобод для України»[45] (хоча саме ті території тоді «Україною» не називалися, були етнічно русинськими (рутенськими) і входили насильницьки до складу Російської імперії).

Отже, «гауляйтерами» були саме намісники європейських колонізаторів — тих, які створили «Російську імперію» (1689—1917 рр.) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — на окупованих східних землях Русі. Ці землі в складі голландської колонії «Русского царства» були введені в склад області, яку назвали Воротин. Ця нова область була великою й тягнулася з півночі на південь вздовж кордону з Республікою. До неї входили міста Воротин (сучасний Воротинськ на південний захід міста впадання Угри в річку Оку, Орел, Рильськ на річці Сейм Курської області, Суми, Харків, Білгород. В цей же час місто Полтава залишалося в складі ‘України, або Країни запорозьких козаків’. Всі окуповані колонізаторами території русів (русинів, рутенів) називалися «Малоросією» (Малою Руссю), а ще іноді умовним терміном «Лівобережжям».

Павло «Полуботко» і Данило «Апостол» привласнили багато бюджетних грошей[46], після чого Павло «Полуботок» був заарештований ще у 1723 році й відправлений до в'язниці «Петропавловської фортеці»[47] (це аналог французької Бастилії[48]). Після Данили «Апостола» «гауляйтером» у 1760-ті роки призначать Кирила «Розумовського»[49].

688. Надволзькі татари відновлюють незалежність Московії у 1728 році. Надволзькотатарський (русскій) великий хан Петро II Олексійович

1728—1730 — Петро II Олексійович — новий великий хан Московії (прийшов в результаті перевороту[50] після європейської намісниці Марти-Гелени «Катерини I» Самуїлівни Скавронської, дружини Міхіеля «Петра I Олексійовича»). Він правнук надволзькотатарського великого хана Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»)[51].

Протатарські (прорусскіє) сили проголосили незалежність Московії. Внаслідок палацевих інтриг вони змогли привести на трон законного кровного ординського спадкоємця. Нагадаємо, що голландські колонізатори не захотіли залишатися в нерозвиненій мокшанській Москві і залишили її німцям і французам. Голландці новою столицею своєї колонії зробили спочатку новогардське місто Великий Новгород у 1712 році, а з 1721 року — іжорське місто Орескак (лат. Orescack, укр. Орешек), перейменувавши його в «Петерсбург» (неподалік однойменної фортеці «Ореша», або Орешек, на острові на витоку Неви).

Але Петро II Олексійович запанував саме у споконвічній столиці Московії — у місті Москві (колишньому Перумі). Звідки він з’явився: надволзькотатарський хан Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») мав сина Петра Патшайовича («Петра Олексійовича»), місце якого пізніше зайняла підставна особа — голландець Міхіель «Петро I». У справжнього Петра від його дружини Параски-Авдотьї (Євдокії) «Лопухіної» Іларіонівни[52] був син Олексій Петрович (жив у 1645—1676 рр)[53], тобто онук надволзькотатарського хана Патшая I («Олексія»). Голландці ув’язнили його мати в монастирі в 1696 році[54] під прізвиськом «Євдокія», а її сина Олексія Петровича вбили у Петропавловської фортеці в 1718 році[55]. Але в Олексія Петровича встиг народився син Петро II Олексійович[56], котрий і зайняв престол ‘Білої Русі або Московії’ як законний надволзькотатарський (русскій, або аланський) спадкоємець. Йому було 12 або 15 років, коли він зайняв трон. Він був дуже молодим, але його поставили на трон, бо він був єдиним кровним нащадком великих ханів.

Оскільки місце справжнього Петра зайняв підставний колонізатор голландець Міхіель «Петро I», то алана Петра II називають «онуком» Петра I — таким чином зберігають видимість кровного спадкоємництва.

Багатьох колоніальних чиновників одразу ж було заарештовано та заслано в Сибірію, наприклад очільника колоніальної «Верховної таємної ради» Армфельда Кляйна («Олександра Меншикова»), який був колись третім чоловіком намісниці Марти-Гелени «Катерини I» Самуїлівни Скавронської, останньої дружини Міхіеля («Петра I»).

Далі, вірогідно, надволзькотатарського царя Петра II Олексійовича вбили мокші внаслідок палацевого перевороту. Офіційно він помер від застуди[57]. З 1730 року надволзькі татари (тобто сучасні етнічні русскіє) знову втрачають владу, аж до 1917 року до приходу до влади Керенського.

689. Червона Русь (Русь, англ. Рутенія) з 1728 року

На нижчезазначеній карті 22-04 Маттеуса Зойттера (Matthaeus Seutter) «Польща з Литвою» (Poloniae Regnum ut et Lithuaniae) (Республіка), виданої в 1728 році в німецькому місті Аугсбург, ясно видно, що північна територія Русі (англ. Рутенії) з областями Чернігівська і Северинівська (м. Брянськ) вже повернулися до складу ВКЛР (або так званої «Литви»). Область Смоленськ була частково в складі ВКЛР, включаючи місто Смоленськ, а її східна частина була окупована. В складі ВКЛР тоді перебували північні землі русів (Смоленська, Могильовська, Полоцька області), русинська область Полісся, держава Самогетія (Жемайтія, сучасна Литва), частина області Летія (сьогодні в складі Латвії) і власне стара Литва (сучасна Білорусь).

Карта 22-03. «Польща з Литвою» (Республіка) (Маттеус Зойттер, Аугсбург 1728) — заголовок карти Русі (англ. Рутенії) і Республіки

Опис карти 22-03: заголовок карти «Польща з Литвою» (Poloniae Regnum ut et Lithuaniae) (Республіка). Автор Маттеус Зойттер (Matthaeus Seutter), видана в 1728 році в німецькому місті Аугсбург.

Карта 22-04. «Польща з Литвою» (Республіка) (Маттеус Зойттер, Аугсбург 1728) — фрагмент карти Русі (англ. Рутенії) і Республіки

Опис карти 22-04: фрагмент карти «Республіка з ВКЛР» (лат. Poloniae Regnum ut et Lithuaniae) Маттеуса Зойтера, м. Аугсбург, 1728 р. На цій карті видно, що територія на схід від русинських (рутенських) земель називається не «Росія», а саме Московія (підкреслено сірою лінією), бо тартари з московитами в цей час відновили ненадовго незалежність. Русинське (рутенське) місто Смоленськ на півночі обведено і підкреслено синьою лінією, воно в складі ВКЛР. Русинська (рутенська) столиця місто Київ в центрі обведено і підкреслено червоною лінією, воно в складі столичного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’ держави Червоної Русі (просто Русі, або англ. Рутенії), як і місто Полтава (обведено подвійною червоною лінією). А Україна, або Мала тартарія — окрема держава, обведена зеленою лінією, її назва Tartaria Minoris підкреслена зеленою лінією, в неї ж входить півострів Херсонес Таврійський, який вже називається «Кримським»

А ось регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ (вона ж «Мала Русь») і держава Червона Русь (м. Львів) — вони вже злилися в одне ціле, ще з 1714 року, після правління Пилипа Степановича з роду Орлик. В Європі їх разом ще стануть називати терміном «Мала Польща», через належність до Республіки, яку усі називали просто «Польщею» (так саме, як ВКЛР називали просто «Литвою»).

Карта 22-05. «Польща з Литвою» (Республіка) (Маттеус Зойттер, Аугсбург 1728) — фрагмент карти з Червоною Руссю

Опис карти 22-05: фрагмент цієї ж карти 22-04 «Польща з Литвою» (Республіка) (Маттеус Зойттер, Аугсбург 1728), де видно, що держава Червона Русь і регіон ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ злилися в цілу «Червону Русь». В загальній назві по центру «Червона Русь», лат. Russia Rubra підкреслена червоною лінією. В назві західного регіону «Русь», лат. Russia кожна літера обведена зеленим колом. В назві регіону «Волинія», лат. Volhynia кожна літера обведена фіолетовим колом. Назва «Українські» — підкреслена синьою лінією, а літери слова «Козаки» — обведені синіми колами. В назві області «Нижня Київська Волинія», лат. Volhynia Inferio Kioviensis усі три слова підкреслені помаранчевою лінією

Як бачимо на мапі, в Червону Русь (англ. Рутенію) входять три великі регіони: Русь, Волинія, Подолія. Вони включали в себе менші території з областями. До регіону Русі входили області Холмська, Бельська, Лемберзька Русь з містом Львів. У регіон Волинію — Луцька область, область Українські Козаки (лат. Ukrania Cosacki) з районом Нижня Київська Волинія (Volhynia Inferio Kioviensis) зі столицею Київ, з кримським містом Кудак (Дніпро) та територією вздовж Дніпра з кримським містом Нікополь до річки Інгулець. В регіон Подолію входили русинські (рутенські) Каменецька, Брацлавська (Бреславська, сучасна Вінницька) області.

По суті справи, це була знову возз'єднана Русь (англ. Рутенія), але вже під назвою «Червона Русь», в яку увійшли усі західні русинські (рутенські) землі, частково північні кримські (українські) землі, але не увійшли Полісся і північні території колишнього русинського (рутенського) регіону «Біла Русь».

690. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) з 1730 року. Втретє Каплан I Селімович

1730—1736 — Каплан I Селімович — новий каган Малої тартарії (був у 1707—1708 і 1713—1716 рр., прийшов втретє після Менглі II Селімовича). Він син кагана Селіма I Богатировича[58]. Матиме сина Саліма II Каплановича[59]. Наступним каганом стане Фетіх II Девлетович у 1736—1737 рр.[60]

Спорідненість ‘України, або Країни запорозьких козаків’ із Малою тартарією (Кримом, лат. Кримеєю, укр. Україною), однорідність їхніх козацьких військ, російські історики (-імена) інтерпретували так, нібито «запорізьке козацтво» потрапило у залежність та підпорядкування «кримських татар»[61], «потрапило під протекторат кримського хана»[62] (як каже український історик В.Я. Білоцерківський в книзі «Історія України. Навчальний посібник», Київ 2007)[63]. Насправді ж, козацтво — це була споконвічна професійна контрактна армія кримців (колишніх косарів, хозарів, лат. газарів, куманів, грец. перікопців, укр. українців), і козацьке військо в Малій тартарії (Криму, лат. Кримеї, грец. Перікопі, укр. Україні) було на своєму місті, в рідній країні — але про це історики колоніальних часів (-імена) боялися казати під страхом репресій[64]. Довгий час одна із ставок кримського (українського) війська була розташована в Олешківській Січі, що стояла на річці Дніпро навпроти теж кримського міста Симіна (Херсона).

У 1733—1734 рр. козацька армія разом з тюркською підуть у військовий похід на північний Кавказ, де у долинах в передгір’ях розташовані споконвічні землі інших кипчацьких (лат. татарських) націй. Кримські татари (кримці, вони ж укр. українці) і тюрки дійшли до території кумиків (кипчацької нації, що живе біля Каспійського моря) в Кумицькій долині, на землі яких зазіхали перси (іранці), а пізніше туди заселили дагестанців (тобто «гірців») з гірської місцевості[65]. Гетьманом держави був Фетіх II Девлетович, він і вів військо у кількості 80 тис. воїнів[66]. У 1735 році на Малу тартарію (Крим, лат Кримею, укр. Україну) зроблять набіг росіяни[67], тому кримська (українська) армія терміново повернеться додому[68].

691. Московити (мокші, лат. москалі) відновлюють незалежність Московії у 1730 році. Оцязорка Ганна I Іоанівна

1730—1740 — Ганна I Іоанівна — нова оцязорка Московії. Вона донька останнього мокшанського оцязора Іоанна II («Івана V») Олексійовича та Прасковії Салтикової[69]. Була недовго одружена з юним німцем Фрідрихом-Вільгельмом[70] — герцогом Курляндії (м. Єлгава, або Мітава, частина Латвії). Але вона швидко стала вдовою[71]. Володіла мокшанською та німецькою мовами[72].

Внаслідок палацевого перевороту й вірогідного вбивства надволзькотатарського (русского, або аланського) юного великого хана Петра II Олексійовича[73], а також за допомогою німців, московити (мокші, лат. москалі) знову повернули собі владу у своїй рідній країні. Відбулися одночасно бунти та визвольні військові дії по всій колонії[74]. Ганна I Іоанівна і її новий уряд правили на той час з міста Москви (Перуму)[75].

Увесь цей переворот впровадили чиновники, яких очолювали Василь Лукіч «Долгоруков» і Дмитро «Голіцин»[76].

Нова московитська (мокшанська) оцязорка продовжила заборону на території Московії роботу колоніальної Верховної таємної ради, відновила Урядовий Сенат, як і було раніше у фінській Московії[77]. За неї карбували монети «денга» і «полушка» у 1731—1737 рр.[78], більшість яких перепресовували зі старих монет[79].

Але внаслідок змови і зради Ганну I Іоанівну було отруєно, коли їй було 47 років. Її коханцем був такий собі німець Ернст-Йохан фон Бюрен («Бірон»). У його присутності та під його тиском вона нібито підписала передачу влади своєму внучатому племіннику, тобто онуку її рідної сестри Катерині Іоанівни, сину Ганни Леопольдівни — немовляті Іоанну III («Івану VI») Антоновичу у 1740—1741 рр.[80]

Під впливом німців, держава продовжує проводити загарбницьку політику проти Республіки: у 1736 захопить руські (русинські) міста Київ і Полтаву, які були частиною ‘України, або Країни запорозьких козаків’ (Малої Русі) — центральної області слов'янської держави Червоної Русі.

Отже, німецькі колоністи отримали перемогу в правлінні колонією, зробивши хитрість. А саме — вони взяли собі в союзники кровну мокшанську принцесу, спеціально привезли її з Курляндії (південна область Латвії)[81], бо знали, що за нею буде готов піти весь мокшанський народ. Гвардійців, які охороняли новий порядок, очолював родич цієї московської (мокшанської) оцязорки, якого звали Семен Салтиков[82]. Близько 20 тис. чиновників від попередньої влади були заарештовані та заслані за Уральські гори[83]. Близько 1000 осіб були одразу страчені[84]. В Московії проходили масові кроваві репресії[85] (мокш. опричнина).

Офіційною мовою Московії (Білої Русі або Московії) були мокшанська, сараценська («надволзькотатарська», або аланська) і німецька, бо в уряді залишилося багато німецьких чиновників[86]. Славинська (новгородська, або російська) мова сюди ще не дійшла. Тому усі російськомовні цитати, які приписують московським чиновникам того часу, це або вигадка, або якісь перекладені пізніше на сучасну російську (славинську, або новгородську) мову накази і уривки документів.

692. Московія під мокшанським і німецьким контролем в цей час. Розподіл колоністами сфер впливу

Те, що на якийсь час надволзькі татари (русскіє, колишні алани) й московити (мокші, лат. москалі) повертали собі владу, не означає, що колонія припиняла існування. Просто бунтівна Москва з сусідніми районами на деякий час перетворювалася на територію, яка не контролювалася військами голландських колоністів. Але в самій Московії правили і тримали порядок німці із власними військами. За декілька років Московію знову повернули в підпорядкування інших сил імперії і влада відновилася в бунтівному Петерсбурзі, подавивши повстання іжорців і новгородичів[87].

З історії колонізацій дуже ясно видно, що спочатку колоністи різних країн воювали між собою за колоніальні території[88]. Наприклад, в Північній Америці точилися війни між англійцями, голландцями та французами. У 1664 англійці відвоювали у голландців місто Нью-Амстердам[89], після чого перейменували його на Нью-Йорк. У 1763 році Англія відвоювала у Франції контроль над територією до річки Міссісіпі[90].

Колонії в Приураллі не стали виключенням. Всередині неї також точилася боротьба між європейськими націями за розподіл територій. Московія та землі інших волго-камських фін спочатку дісталася німцям, яких потім витіснили на південь французи. Кельти шотландці трималися ближче до французів[91], бо не любили англійців. Голландці проживали більше на північній території, у так званій «Новгородській Русі» та Інгрії. Що таке «новгородська Русь», було детально описано в пункті 451.

Англійці більше займалися північними землями, де була країна вепсів Вепсанма (міста Архангельськ, Вологда), та цікавилися Сибірією, Камчаткою, куди неодноразово здійснювали експедиції[92]. Німців більше притягували території балтів[93], литвинів (білорусів) і русів (русичів, або русинів), а також землі українців (кримців) і ногайців («астраханських татар»)[94]. Значно пізніше весь південь колонії «Російської імперії» буде під німецькими колоністами, які будуть забудовувати навіть цілі селища[95], й німці ж будуть займати усі керівні пости в усіх поселеннях колишньої Малої тартарії (Криму, лат Кримеї, грец. Перікопи, укр. України)[96].

693. Колоніальний вчений Михайло Ломоносов. Вперше російська мова в науці

1734 — цьогоріч до руського (або русинського, рутенського) міста Київ, столиці слов'янської держави Червоної Русі (або просто Русі, англ. Рутенії, в складі Республіки), приїжджає на навчання північний мешканець колонії. В історії він відомий під іменем Михайло Ломоносов. Він — майбутній відомий вчений, але особливість його полягає в тому, що він вважається першим саме російським (або «русскім») вченим. Ломоносов був першим вченим, який був представником однієї з місцевих націй і викладав російською мовою[97]. Саме через це — через викладання російською (русскою, тобто славинською, новгородською) мовою — його і прозвали «першим русскім вченим». Адже до цього видатними вченими в колонії були тільки іноземні представники різних європейських країн[98].

Ломоносов мав англійське і вірогідне вепське походження, був нащадком одного з англійських чиновників-колонізаторів[99]. Народився і прожив до 20-ти років у країні вепсів, в області Двіна, біля міста Архангел (Архангельськ)[100], заснованого у середині 1600-их років англійськими колоністами[101]. Від англійських предків він і перейняв мову, якою володів вільно[102]. Крім того володів також рідною вепською мовою[103]. І на додаток він ще вивчив славинську (новгородську, або російську), бо на цій території проживало багато новгородських торговців, які вчили дітей у приходських школах новгородській мові[104].

Вчителем славинської (новгородської, або сучасної російської) мови у Ломоносова був один священник-втікач, який жив неподалік у церкві[105]. Навчав дітей він за підручником «Славенская правільная сінтагма» (або «Граматика») новгородича Метелія Смотрицького[106], що жив в Вільно (Вільнюсі); а також навчав по книзі «Псалтир рифмотворний» Семена Полоцького[107], що жив в Республіці й колись навчався у Києво-Могилянській академії в Києві[108].

Саме це й навело Ломоносова на думку поїхати навчатися у цій же академії в Київ. Він спочатку поїхав до Москви, де його прийняли як сина англійського дворянина до Слов’яно-греко-латинської академії, заснованої колись русинською (рутенською) дружиною мокшанського оцязора Федора II Олексійовича Єфімією-Агафією «Грушецькою» Семенівною та Семеном Полоцьким (автором вищезазначеного підручника)[109]. Про них було згадано у пункті 628. Взяли на навчання його не просто так, а за рекомендованим листом від англійського родича[110]. Тільки так можна було в ті часи поступити в університет — за рекомендацією чиновників-європейців. Факт наявності у Ломоносова англомовного листа історики (-імена) пояснюють тим, що він нібито «підробив листа»[111]. В Слов’яно-греко-латинської академії Ломоносов вивчає книжки з фізики, філософії, а також богословські книжки руською (русинською, рутенською, тобто сучасною українською) мовою[112]. Через 4 роки навчання він їде на рік навчатися в Києво-Могилянській академії в Червону Русь (Русь, англ. Рутенію). Київ поки ще до 1636 року не був окупований колоніальною німецькою Московією. Після чого переїжджає до Петерсбургу, де повинен був пройти курс німецької мови[113] при Академії, після чого він став вивчати фізику і мінералогію, брати участь в німецьких експедиціях[114]. Наприклад, його направляють в Оренбурзьку експедицію[115], де німці у 1737 році вивчали наявність корисних копалин (нефріту) в країні башкортів та можливість захоплення цих земель[116].

Далі Ломоносова відправляють на проведення наукових досліджень в Марбурзький університет в Німеччині[117], де він пише дисертацію з фізики і одружується на німкені[118]. Потім він проходить стажування в різних університетах Німеччини і Голландії (сучаних Нідерландах) й повертається в Петерсбург. Займається перекладом різних європейських наукових статей на славинську (новгородську, тобто російську) мову — це і є його найбільший вклад в російську науку. Саме тому його і називали «русскім» вченим[119].

В російськомовну науку увійшли слова алгебра, геометрія, акт, аренда, тариф, глобус, компас, асамблея, оптика, лак тощо[120].

Відтоді Ломоносов стає професором, пише наукові й філософські статті, складає свій підручник з російської (славинської, або новгородської) граматики та «Атлас російський», пише вірші во хвалу імператриці Єлизавети I, організовує першу в колонії російськомовну (славиномовну) гімназію, й до кінця життя працює в Академії наук[121]. Він був взагалі першим вченим, який читав студентам лекції з фізики і хімії російською (славинською, або новгородською) мовою[122].

694. Червона Русь (вона ж Мала Польща, англ. Рутенія) з 1736 року. Московити (мокші, лат. москалі) і німецькі колонізатори захоплюють міста Київ і Полтаву

На нижчезазначеній карті 22-06 Ніколаса де Фер «Держави Польської корони» (Les etats de la couronne de Pologne), виданої у 1736 році в Парижі, на якій вказані усі території Республіки, ми бачимо, що міста Київ, Полтава, Сумська і Харківська області перебувають у складі Московії. Там же — і Смоленсков (Смоленськ), Брянськ, Курськ, Білгород тощо. Московією в цей час править мокшанська оцязорка Ганна I Іоаннівна, але усім заправляють німці, які Ганну I Іоаннівну спеціально поставили на трон, щоб заручитися підтримкою усього московського (мокшанського) народу. І цей народ із задоволенням мобілізувався на війну і йшов на честь своєї народної цариці захоплювати землі Русі (Червоної Русі, англ. Рутенії), Малої тартарії (Криму, лат. Кримеї, укр. України), Казахстану (колишньої Могольської орди, або «Монгольської імперії», укр. «Великої держави») тощо.

Карта 22-06. «Держави Польської корони» (Ніколас де Фер, Париж 1736) — фрагмент карти з Республікою

Опис карти 22-06: фрагмент карти «Держави Польської корони» (Les Etats de La Couronne de Pologne) Ніколаса де Фер, м. Париж, 1736 р. Ми бачимо, що русинська (рутенська) столиця Київ окупований Московією. Назва Україна в цьому випадку — це назва столичної області, а сама область є частиною держави Червоної Русі, яка входить до Республіки. Столицю перенесено у Львів (нім. Лемберг)

Карта 22-07. «Держави Польської корони» (Ніколас де Фер, Париж 1736) — фрагмент карти з назвою Московії

Опис карти 22-07: фрагмент тієї ж вищевказаної карти «Коронні держави Польщі» (Les Etats de La Couronne de Pologne) Ніколаса де Фер , м. Париж, 1736 р., де видно, що Московію називають як і раніше — «Біла Русь або Московія» (підкреслено червоною лінією)

Карта 22-08. «Держави Польської корони» (Ніколас де Фер, Париж 1736) — фрагмент карти з назвою

Опис карти 22-08: назва тієї ж вищевказаної карти «Коронні держави Польщі» (Les Etats de La Couronne de Pologne) Ніколаса де Фер , м. Париж, 1736 р.

Карта 22-09. «Держави Польської корони» (Ніколас де Фер, Париж 1736) — фрагмент карти з назвами Республіки і Червоної Русі (Русі, англ. Рутенії)

Опис карти 22-09: на фрагменті цієї ж карти «Коронні держави Польщі» (Les Etats de La Couronne de Pologne) Ніколаса де Фер, м. Париж, 1736 р., видно спільну назву південної частини Республіки — Мала Польща (фр. Petite Pologne), підкреслена синьою лінією. Назва русинського (рутенського) західного регіону Червона Русь (фр. Russie Rouge) підкреслена червоним, а назва східного регіону Україна (фр. Ukraine) підкреслена зеленим

695. Український поет Григорій Сковорода

В ці ж часи в Червоній Русі (або просто Русі, англ. Рутенії) став відомим філософ та поет Григорій Сковорода. Він мав кримське (українське, або козацьке) походження[123]. Народився в русинському (рутенському) місті Лубни на захід від Полтави[124]. Це була вільна територія, яка ще не окупована німецько-французькою колонією.

Володів руською (русинською, рутенською, або сучасною українською) мовою як рідною, що сьогодні традиційно для усіх українців (кримейців, або козаків, колишніх куманів, хозарів)[125]. Навчався у Києво-Могилянській академії в Києві[126].

Через те, що жив Григорій Сковорода на території Русі (в той час — Червоної Русі, англ. Рутенії), він проходив навчання саме руською (русинською, рутенською, сучасною українською) мовою. Навіть коли столиця Червоної Русі — Київ — потрапила в окупацію німецькими колонізаторами, в місті, звичайно, продовжували спілкування місцевою мовою, а окупанти спілкувалися німецькою[127], а також «надволзькотатарською» (аланською, або сараценською, тобто золотоординською) і московицькою (мокшанською) мовами, бо іншої вони не знали. Ніякої славинської (новгородської, тобто сучасної російської) мови в той час ніде, окрім колишньої Новогардії, Інгрії і Вепсанми, в народі не використовували[128]. Про це треба пам’ятати про ознайомленні з пропагандистськими статтями російських «істориків» (-імена).

Григорій Сковорода навчається в Києві з 1634 року в Києво-Могилянські академії, і одночасно ж в цей же рік туди приїздить на навчання Михайло Ломоносов з Москви (колишнього Перуму)[129]. Про Ломоносова написано більше у пункті 693. Нагадаю, що Григорій Сковорода має кримське (українське, або козацьке) коріння, сам родом з Полтавщини[130], а Михайло Ломоносов — англійське і вепське, сам родом з Архангельської області[131]. На момент повної окупації Києва у 1636 році німецько-московицькою колонією Московією (Білою Руссю або Московією) Сковорода ще навчався в академії, а Ломоносов вже поїхав, бо проходив тільки однорічний курс[132].

В академії Григорій Сковорода вивчав латину, німецьку, філософію[133]. Співав в церковній капелі, після звільнення Києва від окупації навіть їздив співати на коронації колоніальної намісниці Єлизавети I у 1742 році[134]. Видав багато книжок і поезії[135].

Вірш «Нрав»

автор Григорій Сковорода, руська (нім. русинська, англ. рутенська, сучасна українська) мова, 1760 р.

Всякому городу нрав і права,

Всяка імієт свій ум голова,

Всякому серцю своя є любов,

Всякому горлу свій є вкус каков.[136]

Більшу частину життя Григорій Сковорода прожив на окупованих німецькими колонізаторами східних територіях Русі (в так званій Малоросії), де викладав в Харківському університеті.

Свої погляди та ідеали Григорій Сковорода намагався втілювати у повсякденному житті. Для людей він вважався «мандрівною академією»[137]. Його світогляд був передовим і надсучасним в розвитку суспільної думки того часу в Червоній Русі (Русі, англ. Рутенії)[138], потім він став прикладом для нащадків[139].

Нагадаємо, що місто Київ з 1684 до 1703 року протягом 19 років було окуповане голландською колонією «Русскім або Московським царством»[140], а з 1736 по 1740[141], та з 1745 року[142] — мокшанською Московією під мокшано-німецьким управлінням, та потім «Російською імперією» до 1917 року.

696. Мала тартарія (Крим, лат. Кримея, укр. Україна) з 1736 року. Фетіх II Девлетович, вдруге Менглі II Селімович. Набіги московитів (мокшей) і німецьких колонізаторів

1736—1737 — Фетіх II Девлетович — новий каган Малої тартарії (прийшов після третього правління Каплана I Селімовича)[143]. Він син кагана Девлета II Селімовича[144]. Наступним каганом стане вдруге Менглі II Селімович у 1737—1740 рр.

В цей час проти агресії з боку мокшанської і німецької колонії Московії в Ак-Чакум (Очакові, Крименді, або Миколаєві, неподалік однойменної фортеці «Очаків» на морі), колишній третій столиці кримців (українців), за запрошенням кагана розмістився тюркський гарнізон у кількості 20 тис. осіб[145]. Такі гарнізони стояли й в інших містах українців. Нагадаємо, що уся територія Малої тартарії (України, або «Кримського ханату», грец. Перікопи), як і Республіки, перебувала в імперії, яка називалася «Татарська (укр. Українська) і Тюркська змішана імперія в Європі», з центром в колишньому грецькому місті Константинополь (тюрк. Стамбул) — про це зазначалося в пункті 669.

Колоніальна мокшанська і німецька Московія під керуванням мокшей і контролем німців дуже бажала захопити територію кримців (українців), щоб вийти до моря[146]. Тому загони, керовані європейськими офіцерами, постійно здійснювали руйнівні набіги на кримські (українські) міста[147]. Колоністами керував німецький (точніше саксонський) полководець Бурхард Кристоф фон Мюнних (в Російській імперії відомий як просто «Мінніх»). Він був інженером-гідротехніком, тому ще раніше голландець Міхіель («Петро I») запросив його і ще тисячі таких як він, брати участь у колонізації Приуралля[148]. Він та його колеги спочатку активно взялися за риття каналів, наприклад, Ладозького каналу у 1728 році. На ритті усіх каналів, звичайно ж, працювала рабська сила місцевих корінних націй, які усі вже звалися «русскімі»[149]. Він же створив першу в колонії Кадетську школу для навчання молодих офіцерів з числа дітей колонізаторів[150] — тих, які створили «Російську імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії).

Набіги колоністів російські історики (-імена) називають дивною пропагандистською назвою «русско-турецька війна» або «русско-османська війна»[151]. Це те ж саме, що русско-московські (татаро-мокшанські) пропагандисти у 2014—2023 рр. свою чергову жорстоку війну проти русів (русичів, або русинів) і українців (кримців, колишніх куманів, половців, або хозарів) називають «війною Росії проти європейських 50-ти країн»[152] або «війною Росії проти НАТО (NATO)»[153]. Нагадаю, що НАТО (NATO) — це North Atlantic Treaty Organization, або Організація Північно-Атлантичного Договору, в яку увійшли провідні країни Північної Америки і Європи для створення спільної армії на випадок нападу на них якогось агресора. В цей Договір вступили США, Канада, Тюркія і майже усі країни Європи, окрім сучасної України (Русі-України).

1737—1740 — Менглі II Селімович — вдруге новий каган Малої тартарії (був у 1724—1730 рр., прийшов повторно після Фатіха II Девлетовича). Він син кагана Селіма I Богатировича. Наступним каганом стане у 1740—1743 рр. Селямет II Селімович.

В цей час європейська колоніальна армія змогла прорватися на територію кримського (українського) «Кримського» півострову (колишнього Херсонесу Таврійського)[154]. Росіяни (німці, мокші і надволзькі татари) зруйнували палаци і мечеті в столиці — в місті Бахчисара (Ак-Мечеть, або Сімферополь)[155], і в сусідньому Бахчисараї з літнім палацом. Але від спротиву кримців (українців), від епідемії та нестачі води армія німців із мобілізованими ординцями була розбита, втоплена в Керченській протоці, а її очільник Бурхард Кристоф фон Мюнних («Мінніх») втік[156]. Його колега, ірландець Пір Едмонд де Ласі (так званий «Петро Лессі»)[157] намагався ще закріпитися в кримському (українському) місті Азов (Ростов-на-Дону, античне Танаїс-Імпоріум, неподалік однойменної «Азовської» фортеці на морі)[158]. Знову ж таки, російські історики (-імена) ці чисельні агресивні набіги німецьких колоністів і ординців на українські міста називають перекрученим терміном «війною русскіх проти турків»[159].

1740—1743 — Селямет II Селімович — новий каган Малої тартарії (прийшов після другого правління Менглі II Селімовича). Він син кагана Селіма I Богатировича. Мав сина на ім’я Максуд. Займався реконструкцією палаців і будівель в Бахчисараї (Ак-Мечеті, або Сімферополі), що постраждали після набігу німців з ордою[160]. Сьогодні назва «Бахчисарай» залишилася тільки за іншим сусіднім містечком, де була персональна літня резиденція каганів[161]. Підтримував санкції проти мокшанської і німецької колонії Московії[162]. Після свого правління, до 1751 року працюватиме дипломатом і житиме в Болгарії, де займеться теологічними (релігійними) науками[163]. Наступним каганом стане Селім II Капланович у 1743—1748 рр.

697. Мокшанська і німецька колонія Московія з 1740 року. Оцязор-немовля Іоанн III («Іван VI») Антонович. Таємний в’язень

1740—1741 — Іоанн III («Іван VI») Антонович — новий оцязор колонії Московії (прийшов після насильницької смерті своєї внучатої тітки Ганни I Іоанівни). Він був внучатим племінником цариці Ганни I Іоанівни, тобто онуком її рідної сестри Катерини Іоанівни, сином Ганни Леопольдівни. Замість нього в дійсності правив німецький регент на ім’я Ернст-Йохан фон Бюрен («Бірон»). Але нова політична сила, керована цього разу австрійцями[164], перехопила контроль над Московією.

Відтепер усіх старих правителі потрібно було позбавитися. Бірона, Іоанна III («Івана VI») Антоновича та його батьків, Ганну Леопольдівну та її чоловіка Антона-Ульріха «Брауншвейгського» заслали у вепське місто Колмогра (вепс. «Три Береги», сучасне Холмогори)[165]. А після смерті матері, Іоанна III («Івана VI») Антоновича за наказом намісниці європейських колонізаторів в Приураллі Єлизавети I ув’язнили в Шліссельбурзькій фортеці[166]. Ця фортеця була і є більше відома під назвою Орешек (Ореша), як фортеця, що розташована неподалік, лише у 45 км від основного міста Орешек (Orescack) — столиці Інгрії, сучасного Санкт-Петербургу. Це місто вказане на мапі у пункті 603. Раніше, судячи з фактів, було заведено, що неподалік основного міста розташовується фортеця з такою ж назвою: Очаків і фортеця Очаків, Азов і фортеця Азов, Бахчисара і палац Бахчисарай, Орешек і фортеця Ореша тощо.

У фортеці Іоанн III («Іван VI») Антонович стає «таємним в’язнем»[167]. Іноді його відвідували нові колоніальні намісники[168]. У 1764 році дехто на ім’я В. Мірович із солдатами увірвалися до фортеці, щоб звільнити Іоанна III («Івана VI») Антоновича, але німецька варта вже встигла царевича вбити[169]. Московський (мокшанський) спадкоємець оцязор Іоанн III («Іван VI») Антонович прожив всього 26 років.

Московити (мокші, лат. москалі) повністю втрачають державність, і перебуватимуть в рабстві аж до листопада 1917 року, коли перехоплять владу від Керенського, після чого їхнім очільником стане Микола Ленін (Володимир Ульянов), який поверне столицю до Москви. З 1917 по 1990 роки триватиме боротьба московитів (мокшей) і ерзян (лат. мордви) проти надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) за правонаступництво за колишньої німецько-французькою «Російською імперією». Фінська Московія та колишня кипчацька Сара орда (укр. Золота держава, вона ж Алланія, сучасна «Російська держава») в підсумку стануть єдиною московсько-русскою (мокшано-татарською) державою під сучасною назвою «Росія». У 1930 році Артанія (лат. Мордовія) відродить державність у якості автономної республіки в складі Росії. Ще пізніше відомим московським (мокшанським) лідером стане Борис Миколайович Єльцин у 1990 році, який буде правити імперією-колонією «Росією», або «Російською федерацією» із Москви разом з надволзькими татарами (русскімі).

Карта 22-10. «Біла Русь або Московія» (Леонард Вальк, Амстердам 1740) — фрагмент карти з Руссю (англ. Рутенією), Україною і Московією

Опис карти 22-10: фрагмент карти «Біла Русь або Московія», автор Леонард Вальк, м. Амстердам, 1740 р. Київ в цей час незалежний (обведений зеленим ліворуч на мапі), а Чернігів, Білгород, Полтава і Харків — окуповані Московією. Український півострів «Кримський» є на своєму законному місці — в складі України (або Малої тартарії), а ось українська Азовська (Ростовська) область вже окупована німцями, з її мокшанською та надволзькотатарською (русскою) армією

Карта 22-11. «Біла Русь або Московія» (Леонард Вальк, Амстердам 1740) — назва карти

Опис карти 22-11: фрагмент з назвою попередньої карти 22-10 «Біла Русь або Московія» (Леонард Вальк, Амстердам 1740). Як бачимо, на цій карті, Московія, що перебуває в той час під мокшано-німецьким управлінням, офіційно називається «Біла Русь або Московія»

Карта 22-12. «Біла Русь або Московія» (Леонард Вальк, Амстердам 1740) — повна карта Московії з прилеглими землями Русі (англ. Рутенії) і України (Малої тартарії)

Опис карти 22-11: попередня карта «Біла Русь або Московія» (Леонард Вальк, Амстердам 1740) в повний розмір. Як бачимо, східні зауральські землі в ‘Білу Русь або Московію’ (або Російську імперію) ще не входять

(Кінець 22 глави)