Глава 19

Глава 19. МАЛА ТАРТАРІЯ (1676—1683 рр.)

Крим (лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Україна) будує стіну на північному кордоні. Перенесення кримської столиці з Очакова в Золоті Сади (Бахчисару). Крим (грец. Перікопенську тартарію, укр. Україну) називають «Малою тартарією». Кримці відповідно стають «татарами» (або «кримськими татарами»). Страви кримців (українців) і надволзьких татар (русскіх). Мир між Кримом (лат. Кримеєю, лат. Малою тартарією, або Україною) і Тартарією (Росією). Розруха у московитів. Голландія і її колонії в ці часи. Війни в Священній Римській імперії. Московицькі стрільці захищають свого царя («хованщина»). Республіка захищає Відень

632. Крим (лат. Кримея, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава, лат. Мала тартарія) з 1676 року. Будівництво стіни

На карті 1676 року Джона Спіда (John Speed), виданої в Лондоні, ми можемо побачити величезну стіну, яка йде від річки Дніпро до річки Волга (тат. Ідель). Проходить вона вздовж усього північного кордону кипчацької держави Крим (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. України, лат. Малої тартарії). Ця стіна захищає і кримців (українців), і ногайців («астраханських татар»). Причому руське (русинське, рутенське) місто Білгород і кримська (українська) південна частина Ограйної (Воронезької) області були ще під контролем українців.

Карта 19-01. «Карта Росії» (Джон Спід, Лондон 1676) — фрагмент зі стіною між Руссю і Україною

Опис карти 19-01: фрагмент карти «Карта Росії» (A Map of Russia). Ось ця стіна, на неї вказують червоні лінії. Автор Джон Спід, видано в м. Лондоні, 1676 р.

Карта 19-02. «Карта Росії» (Джон Спід, Лондон 1676) — збільшений фрагмент зі стіною між Руссю і Україною

Опис карти 19-02: збільшений фрагмент попередньої карти «Карта Росії» (A Map of Russia). Стіна в збільшеному масштабі. Автор Джон Спід, видано в м. Лондоні, 1676 р

Карта 19-03. «Карта Росії» (Джон Спід, Лондон 1676) — повна карта зі стіною між Руссю і Україною

Опис карти 19-03: вищезазначена карта в повному масштабі. Карта «Карта Росії» (A Map of Russia), автор Джон Спід, видано в м. Лондоні, 1676 р.

1676 — цьогоріч трапилася смерть колишнього аланського великого хана (царя) ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) у вигнанні — Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»), якого ще називають «романовим»[1]. Точніше, на цей момент він був великим ханом Тартарії — власної держави надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів), зі столицею в місті Самара (колишнє Беркімам, або умовне «Сара-Берке»). Як вже зазначалося, «романовим» він ніколи в житті не називався, і слов'янськими мовами ніколи не володів[2]. Наступним правителем Тартарії (Росії) став Варгос-Тяпка («Василь Тяпкін»)[3]. Про нього відомо, що він прямий нащадок великого хана Тартарії (Росії, колишньої Алланії, Сара Орди, укр. Золотої Країни) Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича»)[4]. Саме він надалі буде підписувати міжнародні договори[5].

633. Республіка з 1677 року

Відбулася битва за містечко Чигирин. Надволзькотатарським (русскім, або аланським) військом командували шотландець Гордон і надволзький татарин (русскій, або алан, сарацен) Іван «Ржевський»[6]. Руси (русичі, або русини, рутени), кримці (українці) і тюрки були один для одного союзниками у битві. Надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) витіснили з міста, але Чигирин при цьому був зруйнований. Російські історики пишуть, що це нібито «турки зруйнували Чигирин», повністю знімаючи з себе провину[7].

1678 — також було звільнено від надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) першу кримську (українську) столицю — місто Азов (тур. Азак, сар. Аттамангорода, або Ростов-на-Дону, неподалік від однойменної «Азовської» фортеці біля моря)[8]. Ще у 600-ті роки це античне місто Танаїс-Імпоріум (-карта) було першою столицею українців (колишніх косарів, або хозарів, газарів) й називалося «Тана-хань». Знову таки ж, російські історики факт вигнання надволзьких татар (русскіх, або аланів) з цього українського міста інтерпретують навпаки, дзеркально, що буцімто це «турки напали на русскоє місто»[9].

Так само надволзькі татари (русскіє, колишні алани) навиворіт описують і сучасні події. Наприклад, коли у 2022—2023 рр. надволзькі татари (русскіє, колишні алани, або сарацени) напали і знищили українські (кримські) міста Бахмут і Маріуполь (Команию, другу столицю українців, колишніх куманів, хозарів), то про це аланська пропаганда стверджувала, нібито ці міста знищили самі руси (русичі, або русини, рутени) і українці[10].

1677 — «надволзькотатарські» (русскіє, або аланські) війська (не мокшанські) дійшли майже до Київської області. Нагадаємо, що московити (мокші, лат. москалі, moxel) відвоювали незалежність і в цей самий час на троні запанував оцязор Федір I Олексійович («Федір II»)[11]. Але це не означає, що надволзька татарська (русская, або аланська) армія кудись поділася та звільнила від себе усі московські й руські (русинські, рутенські) території. Ні, вони переформували війська, й продовжували свою політику зі своєї споконвічної території, колишньої Сара орди (укр. Золотої держави), яка на цей момент називалася просто «Тартарією»[12].

634. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава, лат. Мала тартарія) з 1678 року. Мурад I Мубарекович

1678—1683 — Мурад I Мубарекович — новий каган Кримської (Української) держави (прийшов після свого двоюрідного племінника Селіма I Богатировича)[13]. Він син Мубарека Селяметовича, онук Селямета I Девлетовича. Провів судову реформу, започаткував посаду Верховного судді (кр. терьобаши)[14], якого призначав каган[15]. Після своєї відставки Мурад I працював на дипломатичних посадах у європейській частині Тюркії (укр. Туреччини)[16]. Наступним каганом стане Хаджи-Кочубей II Киримович 1683—1684 рр.

Зверніть увагу на те, що надволзькі татарські (русскіє, або аланські) хани (царі), мокшанські оцязори (також царі) і ерзянські (лат. мордовські) інязори правили зазвичай до самої своєї смерті або старості, як і сьогодні. У той же час українські (або кримські, колишні хозарські, куманські) кагани правили по 5-10 років, йшли у відставку, після цього працювали далі на якихось посадах, дипломатами або у своєму бізнесі, як і сьогодні.

Один з каганів

Зображення 19.01: каган Кримської (Української) держави (права на зображення авторські, згенеровано ШІ, зображення буде замінено на ілюстрацію)

635. Крим (лат. Кримея, грец. Перікопа, укр. Україна) переносить столицю до Бахчисараю у 1680 році. Зміна назви держави на «Мала тартарія»

Через навали надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) з Тартарії (Росії), столицю Криму (лат. Кримеї, Crimea, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави) було вирішено перенести туди, де була літня резиденція каганів, в Таврійську область на півострів Херсонес Таврійський. На цьому півострові були відомі міста, одне з них — Бахчисара. Біля цього міста було містечко із мечеттю Ак-Мечет (кр. Біла Мечеть), сьогодні вони злилися в одне велике місто під назвою Сімферополь, а назва «Бахчисарай» залишилася за іншим містечком ближче до моря, де був літній палац[16]. Приблизно з цього ж часу Кримську (Українську) державу (Крим, грец. Перікопенську тартарію, укр. Україну) все частіше починають офіційно іменувати латинською назвою «Мала тартарія», хоча на мапах зустрічається і стара назва держави.

Місто Бахчисара «Золоті Сади» (відоме пізніше як Ак-Мечеть «Біла Мечеть», сучасний Сімферополь) було засноване у 1523 році на кримському (українському) півострові Херсонесі Таврійському (або сучасному «Кримському»). Назву «Кримський» цей півострів отримає значно пізніше, ближче до середини 1700-их років. Цілком зрозуміло, що кримці (українці) жили і мали власну державу не тільки на маленькому півострові (про що створює міф надволзькотатарська (русская) пропаганда[17]), а на усій величезній причорноморській і приазовській території, що носила назву Крим (кр. Qirim, лат. Кримея, Crimea), починаючи від гирла Дунаю, дніпровських порогів на півночі, і закінчуючи північним Прикавказзям на півдні та Каспійським морем на сході.

Карта 19-04. «Крим» (авторська карта) — повна карта України (Кримської держави)

Опис карти 19-04: повна карта України «Крим». Авторська карта, створена на основі відомостей з різних джерел та топографів. На карті зображена Кримська держава в її споконвічних кордонах, вона ж Крим, грец. Перікопа, укр. Україна. Міста підписані старими назвами з кримської мови

У сучасному однойменному маленькому містечку Бахчисарай, яке розташовано ближче до моря, була одна із заміських літніх резиденцій кагана і членів його сім’ї[18], вірогідно тому історики вирішили саме це місто вважати столицею, хоча воно столицею не було. Я це обґрунтую: бо на усіх старих мапах столиця вказана більш до центру країни, а не з південно-західного краю півострову, де знаходиться сьогодні містечко Бахчисарай (ці карти є в даній книзі); крім того, достеменно відомо, що усі державні установи, уряд, прем’єр-міністр (калга), великий ханський палац стояв саме в Ак-Мечеті[19], і сьогодні це місто також залишається головним на півострові Херсонесі Таврійському (або «Кримському»). Місто Ак-Мечеть (Бахчисара, але не маленьке сусіднє містечко Бахчисарай з літнім палацом) відтепер грає роль столиці Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, лат. Малої тартарії, укр. Української держави) до 1792 року. Хоча державні установи залишалися також і в Азові (Тана-хань, або Ростові-на-Дону, неподалік «Азовської» фортеці біля моря) та Нігрополі (Нова Січ Запорова, сучасний Нікополь)[20]. Нагадаю, що стару фортецю «Січ», розташовану на острові Хортиця на Дніпрі (там, де сучасне місто Запоріжжя) — зруйнували надволзькі татари (русскіє)[21].

Дослідники часто перекладають назву Бахчисари як «Палац Садів»[22]. Слово «сарай» тюркською (тобто турецькою) мовою дійсно означає «палац». Наприклад існує тюркська футбольна команда «Галатасарай» — Палац Галати[23]. Але кримці — це зовсім інший народ, вони відносяться до кипчацької мовної групи, а не до тюркської. А в іншіх мовах, або мовних групах, слово зі схожим звучанням часто має зовсім інший зміст. У кипчаків (лат. татар) «сара» означає «золото». Адже саме від цього слова й виникла колись перша назва русскої держави — Золота країна, або Сара орда з мови надволзьких татар (сараценської, аланської).

Автор Роберт Морден в своєму Атласі Світу (1680 рік, м. Лондон), в розділі Мала тартарія (так в Європі вже називали ‘Кримею або Перікопенську тартарію’, або Кримську державу) описував міста Малої тартарії. Звичайно, він писав не тільки про півострів із сучасною назвою «Кримський», а про всю велику країну від Дунаю, від дніпровських порогів, до півострову Тамань, до Каспійського моря[24]. От що він писав:

«Уся країна була квітучими родючими землями, поки колись два брати Інгул і Уйгул не посварилися і влаштували міжусобицю. Внаслідок війни між ними, частина земель (в Запорізькій області) перетворилася на пустелю (Інгульська пустеля), шириною 500 міль та довжиною 1000 міль, яка доходила від Перекопу (це сучасне місто Армянськ) аж до Московії.

Великими містами Малої тартарії були Перекоп (Армянськ) і Крим (примітка: вірогідно Ялта), розташовані на півострові Херсонесі Таврійському. Між річками Танаїс (укр. Дон) та Ідель (ерз. Волгою) була область Ногая, між річками Дністер і Дніпро (антична назва Борисфен, русинська назва Славута) була область Очаківська, у Придністров’ї та між річками Дністер і Дунай — область Буджацька, на півострові Херсонесі Таврійському — Кримська (за назвою міста)»[25]. Кінець цитати. Автор зазначає також, що багато татар оселилися в Литві (тобто Білорусі) та Україні (примітка: мається на увазі в даному випадку регіон Русі ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’). Нагадаю, що Литва (Білорусь) входила до складу ВКЛР, а ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’, що була під спільним керівництвом русинів (рутенів) і кримців (українців), входила як автономія прямо до складу Республіки.

Продовження цитати Роберта Мордена: «Відомими містами вздовж морів були Перекоп, Луслова (Євпаторія), Манкуп, Крим (Герман), Каффа, Керч і Арботка. Відомими містами на суші були Очаків (неподалік річки Борисфен), Олбія, Карачу, Бахчисара, Тана, а також Астамгород (Херсон) на Дніпрі. Саме в Астамгороді і жили колись брати Інгул і Уйгул. В місті Манкуп каган тримав скарбницю країни.

Місто Каффа, відоме в античні часи під назвою Феодосія, було головним містом торгівлі, куди з’їжджалися купці з Європи і Азії. Найбільшою спільнотою тут були торговці з італійського міста Генуї, проживали перси, понад 1000 сімей вірмен та 500 сімей греків. Вірмени та греки мали релігійні приходи і збудували в Каффі свої церкви, наприклад церков святого Петра. В бюджет міста усі християни, які були за віком старше 15 років, виплачували релігійний податок.

Місто Тана було розташована на самій річці Танаїс (укр. Дон) та вважається останнім крайнім містом Європи. В цьому місті тюрки на прохання українців тримали свій гарнізон, при цьому вони називали місто назвою Азак. Тюрки через династичні шлюби частково змішалися з татарами на півдні країни. Разом з тюрками татари робили рейди на Європу та привозили звідти рабів, завдяки торгівлі рабами багато татар збагатіли і стали вдягатися у вироби з хутра». Кінець цитати.

Карта 19-05. «Європейська тартарія» (Роберт Морден, Лондон 1680) — сторінки атласу світу з картою України і текстовим описом

Опис карти 19-05: карта і текст до розділу «Європейська тартарія», розміщені на сторінці «Of the lesser Tartary» (укр. Про Малу тартарію) в Атласі світу Роберта Мордена (pocket world atlas by Robert Morden, м. Лондон, 1680 р.)

Карта 19-06. «Європейська тартарія» (Роберт Морден, Лондон 1680) — більш великий фрагмент з атласу світу з картою України

Опис карти 19-06: більш великий фрагмент попередньої сторінки з атласу світу, з картою Малою тартарії (України). Мала тартарія (вона ж Кримська держава, Крим, або укр. Українська держава) була незалежною до 1792 року, поки не стала остаточно окупованою австрійськими і німецько-французькими колонізаторами[26] — тими, які створили «Російську імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії). На карті помаранчевими лініями позначені колишня столиця місто Очаків (Ак-Чакум, сучасний Миколаїв, неподалік однойменної сусідньої «Очаківської» фортеці на морі), місто Азов (яке було колись першою столицею за часів, коли країна називалася Хозарією, розташоване неподалік однойменної сусідньої фортеці «Азов» на морі) та нова столиця — місто Бахчисара, яке сьогодні називається псевдо-грецькою назвою Сімферополь[27] (розташоване неподалік однойменного сусіднього містечка Бахчисарай з літнім палацом)

636. Кримців (українців) історики все частіше називають просто «татарами». Страви українців і русскіх

Як вже було зазначено, на мапах того часу держава ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна) стала часто на мапах помічатися латинською назвою Мала тартарія. Відповідно, історики почали називали кримців (українців) все частіше просто «татарами». Не слід плутати наступні чотири кипчацькі (лат. татарські) нації:

— кримців (грец. перікопців, укр. українців, «татар», або козаків, запорожців, колишніх куманів, або хозарів);

— надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, «золотих» ординців, ерз. буртасів);

— волзьких булгарів (сучасних «татар» з республіки Татарстан);

— моголів (казахів, або ясів, колишніх «великих» ординців).

Через те, що всі ці вищеназвані нації відносяться до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, то в історії усі іноземці їх часто називали просто «татарами», не розбираючись в деталях. Нагадаю, що назва «татари», або «тартари» (tartars) має давньогрецьке походження[28], перейнята пізніше в латинську мову, а самоназва народу — «кипчаки», що походить від назви «Степ Кипшак»[29]. Цей величезний степ тягнеться від річки Дунай через нижні течії річок Дніпро і Волга та до Алтайських гір.

За таким же принципом нації слов’янської національної й мовної групи просто називають «слов’янами», нації германської національної й мовної групи — «германцями», фінської національної й мовної групи — «фінами» тощо.

В європейській кухні стали відомими кримейські (українські) страви — це соус з часником і огірками «Тартар», страва із сирого м’яса «Тартар» (про нього написано в пункті 611), м’ясо в тісті «Чебуреки», гарячий суп з буряком «Борщ» та холодний суп з кефіром «Окрошка», вареники з вишнями.

З Тюркії прийшов на південь Малої тартарії слабоалкогольний пшеничний напій «буза», на відміну від русинського «квасу», надволзькотатарського (русского) «самогону» та мокшанської «браги»[30].

Аналогом українських (хозарських, або куманських) вареників з вишнями є слов’янські «піроги» з картоплею, аналогом чебуреків — є надволзькотатарські (русскіє) «біляші»[31]. А ось «пельмені» (невеличкі шматочки м'яса у тесті) — то вже фінська їжа, притаманна фінським націям[32], зокрема мокшам, перм'якам (комі), ерзянам, вепсам тощо.

637. Бахчисарайський мирний договір у 1681 році

1681 — цього року був підписаний мирний договір на території Кримської (Української) держави на півострові Херсонесі Таврійському. Підписали його в місті Бахчисара (Ак-Мечеть, або сучасному Сімферополі, неподалік маленького сусіднього містечка Бахчисарай з літнім палацом), де працювали на той час урядові установи країни[33]. Договір підписали з одного боку надволзькі татари (русскіє, колишні алани, золотоординці, сарацени). Але вони в цей час вже не представляли собою мокшанську державу Московію (Білу Русь або Московію), бо з 1674 по 1682 роки вона була під повною владою московитів (мокшей) і там правили московські оцязори[34]. Вірогідно, в цих документах надволзькотатарська (русская) сторона називала себе просто «татарами» або навіть «русскімі», як сьогодні. А з іншого боку документ підписала ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Україна, лат. Мала тартарія), та при цьому була присутня її військова союзниця Тюркія[35].

За цим договором укладається перемир’я на 20 років, констатується непорушність кордонів Кримської (Української) держави (лат. Малої тартарії). Надволзькі татари (русскіє) зобов’язалися визнавати кордони Криму (лат. Кримеї, укр. України, лат. Малої тартарії), не будувати нових фортифікаційних споруд на окупованих ними кримських (українських) територіях регіоні Кубанії (це Краснодарська, Ставропольська області і Таманський півострів), не робити більше терористичних набігів[36]. До того ж надволзькі татари (русскіє) зобов’язалися виплачувати контрибуцію за зруйновані кримські (українські) міста. Цю контрибуцію історики в офіційній російській історії називають «даниною»[37].

638. Хто підписували

Від ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави, лат. Малої тартарії) підписував каган Мурад I Мубарекович (онук кагана Селямета I Девлетовича)[38]. Російські історики при цьому називають Кримську (Українську) державу терміном «Кримське ханство», а кагана держави — «кримським ханом», хоча в дійсності поняття «ханство» в сучасному розумінні — це просто область, а не держава[39]. Росіяни таким чином переклали один з європейських варіантів назви країни — Crimea Khanat. Але й при цьому вони намагаються знецінити кипчацьку українську (кримську, куманську, або хозарську) державу тим, що вживають саме цей не частий варіант назви, ігноруючи, наприклад, більш вживану європейцями назву держави «Мала тартарія», а також власну назву «Кримська держава».

Від надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) підписував великий надволзькотатарський хан Варгос-Тяпка («Василь Тяпкін»)[40], новий правитель надволзьких татар у Тартарії (Росії). Він прямий нащадок великого хана Алланії (Росії, колишньої Сара орди, укр. Золотої держави) Тимура-Маліка I Бердибековича («Дмитра «Донського» I Іван-Красновича«)[41], що правив у 1360—1377 рр. Тобто Варгос-Тяпка був представником не Московії (Білої Русі або Московії), якою на цей момент правив мокшанський оцязор Федір I Олексійович («Федір II»)[42], а був представником саме надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців, «надволзьких татар»)[43]. Був присутнім також представник окупаційної надволзькотатарської (русскої) влади на сході Криму (лат. Кримеї, укр. України, лат. Малої тартарії) Семен «Ракович»[44]. Відомо, що своє прізвисько він отримав після спалення ним руського (русинського, рутенського) селища Раковичи в Гомельській області[45]. Також був присутнім Зот («Зотов»), який був представником надволзькотатарської знаті[46].

Колишній надволзькотатарський (русскій, або аланський) великий хан Патшай I («Олексій «Тишайший» I Михайлович») на той момент вже помер (сталося це ще у 1676 році)[47], саме тому надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) і представляв інший кровний нащадок великих ханів — Варгос-Тяпка, успадкувавши трон, як відомо, за лінією великого хана Тимура-Маліка I («Дмитра Донського»)[48].

639. Термінологія щодо сторін договору

Сучасні російські історики (-імена) при описі цих подій, посольство надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) з Тартарії називають сьогодні терміном «Росія»[49]. Крім того, вони вигадують щодо умов «Бахчисарайського миру» ще багато диких фантазій, намагаючись заплутати усіх. Наприклад, як завжди, надволзьких татар (татарів, аланів, або золотоординців, сараценів) вони вже називають «русскімі». Русів (русичів, або русинів, рутенів) іменують «поляками». Кримців (українців) вони називають одночасно «татарами» і «турками». А відносно самої Кримської держави (лат. Кримеї, грец. Перікопенській тартарії, укр. Україні, лат. Малої тартарії) вживають прізвисько «Туреччина» — це через військовий союз Криму з Тюркією (укр. Туреччиною)[50].

Ще росіяни (-імена) зазначають, нібито колишня руська (русинська, рутенська) столиця місто Київ за цим Бахчисарайським миром увійшла до складу Росії[51]. Це сильне бажання надволзьких татар (русскім), але неправда: бо на мапах 1682 року ясно видно, що Київ і інші придніпровські міста залишаються в складі русько-кримського (русино-українського) автономного регіону ‘України, або Країни запорозьких козаків’, яка при цьому входить в співдружність Республіку[52]. Більш того, цей договір укладався тільки між кипчаками: українцями (кримцями, колишніми куманами, хозарами) та русскімі (надволзькими татарами, аланами, колишніми сараценами, або «золотими» ординцями»).

Втім у 1684 році Київ дійсно опиниться під ординською окупацією, в якій перебуватиме до 1703 року[53]. Загалом місто перебуватиме під окупацією надволзьких татар (русскіх) та голландських колонізаторів 19 років.

В Тюркії в цей час правив султан Мехмед IV (який був русинського походження по матері, пункт 624), а в Республиці — Ян «Собеський» Якович[54]. Про те, хто укладав договір від них, точної інформації в істориків немає[55], бо в дійсності сам договір, скоріше за все, від них ніхто не підписував взагалі, тому що цей договір був, як вже зазначалося раніше, між двома кипчацькими державами — колишньою Хозарією (Кримом, укр. Україною) та колишньою Сара ордою (укр. Золотою державою, Тартарією, або Росією).

640. Нестабільність і розруха в ‘Білій Русі або Московії’ та в Західній Європі

Це був нестабільний час після великої визвольної війни московитів (мокшей) під проводом Степана Разіна та зміни надволзькотатарського (русского, або аланського) великого хана на московського (мокшанського) оцязора (тобто одного русского царя на іншого «русского» царя). В країні царили голод, хвороби, розбійництво[56].

Також це був нестабільний час для європейських християн євангелістського, чи лютеранського обряду, або так званих «протестантів», які були небажаними гостями в латинських («римо-католицьких», або просто «католицьких») країнах Європи[57]. Християни протестантських (або «євангельських») обрядів — це лютерани, баптисти[58] тощо — в свою чергу переслідували християн латинського («римського») обряду, тобто «римо-католиків» (чи просто «католиків»). Наприклад, римо-католиків піддавали гонінням в Англії, Нідерландах, Шотландії, Саксонії[59].

В Західній Європі в 1648 році закінчилася 30-річна війна, що виникла саме на розбіжностях між римо-католицькими та протестантськими течіями і почалася ще у 1618 році. У цій війні загинуло близько 8 млн. осіб[60], міста були спустошені[61]. Це був слушний момент для європейських переселенців. Протестанти (тобто християни євангелістського обряду) все рівно не відчували себе в безпеці, і коли зрозуміли, що можна освоювати нові території, одразу скористалися можливістю.

Для цього їм було легко переселитися в місцевості, де не було закону, царювали дикі порядки, ніхто не міг проти них воювати. Таким чином, вони використали розруху Московії, щоб зайти на її землі. При цьому колоністи отримали шанс не дати пропасти цінним ресурсам, взяти цю вічно воюючу і голодну територію під свій контроль, і одночасно розпочати нове життя, вільне, безпечне від експансії римо-католицтва. Тобто на схід потягнулися ті, хто хотів зберегти християнство євангелійського обряду («протестантство») — меноніти, баптисти, лютерани тощо[62].

На противагу цьому, вони потягнулися і в західну сторону, за океан, тужи ж поїхали і християни латинського (римського) обряду — так звані «католики»[63 https://www.history.com/articles/religion-13-colonies-america]. Між цими двома величезними європейськими колоніями виникли протистояння і конкуренція[64], які по інерції тривають й досі.

641. Голландія (Нідерланди) в ці часи

В ці ж часи германська держава Голландія (сучасні Нідерланди) воювала за свою незалежність від романської Іспанії[65]. У 1648 році, коли кримський (український) гетьман Зиновій-Богдан «Хмельницький» вів свої козацькі війська на територію Русі (англ. Рутенії), в цей же час Голландія перемогла у війні за незалежність від Іспанської імперії[66]. У 1653 році, коли ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) планувала напади на північну частину Русі (англ. Рутенії), в цей же час почалася війна між германськими державами Англією і Голландією[67]. Англія, яку очолював тоді Олівер Кромвель[68], бажала включити в себе голландські землі і встановити повну монополію на користування суміжними морями[69]. Одночасно на Голландію напала романська Франція[70].

У Голландії вже був на цей час міцний розвинений морський флот. Голландські інженери стали майстрами у будівництві суден, а голландські адмірали здобули популярність у всьому світі[71]. Одним з таких адміралів був легендарний Міхіель Адріанович де Рюйтер[72]. Під його командуванням англійський флот було розбито і одночасно французам не дали висадитися на узбережжя Голландії[73]. Завдяки цьому голландці зберегли незалежність, хоча війна з французами ще триватиме до 1678 року[74].

Слід зауважити, що саме в ці часи, завдяки розвитку суднобудівництва, Голландія заволоділа західним узбережжям Африки, а саме — так званим «Невольницьким Берегом»[75]: це території сучасних Беніну, Того, Гани і Нігерії. Там голландці хапали місцевих чоловіків, жінок і продавали їх в рабство в іспанські колонії[76]. Центрами продажу і перевальним пунктом були деякі міста в Голландії. Звідти, вірогідно, з Гани або сусідньої країни (тобто скоріше за все не з Ефіопії, як прийнято вважати[77]) й взявся, ймовірно, юний прадід майбутнього колоніального поета Олександра Пушкіна. Можливо, саме цього хлопчика ще дитиною, судячи зі всього, міг взяти собі в прислуги голландський адмірал Міхіель Адріанович де Рюйтер, і потім з голландськими колоністами він переїхав до Московії.

Адмірал Міхіель Адріанович де Рюйтер

Зображення 19.01: голландський адмірал Міхіель Адріанович де Рюйтер з чорним хлопчиком. Картина художника Фердинанда Бола, 1667, Zeeuws Maritiem muzeeum, Vlissingen. Стиль картини, а також зовнішність адмірала дуже схожі на картини та вигляд Петра I, що наводить на думку про спорідненість цих двох діячів

642. Священна Римська імперія Германської нації в ці часи

В Центральній Європі в цей час головною найвпливовішою правлячою родиною була династія Габсбургів[78]. Ця династія вже багато століть очолювала Священну Римську імперію Германської нації (лат. Sacrum Imperium Romanum Nationis Teutonicae[79]), до якої входили багато країн Західної Європи. Столиці цієї могутньої імперії були розташовані у містах Відень та Лондон[89]. Існувала імперія у період 962—1806 рр.[81] До кінця 1400-их років вона називалася тільки «Священною Римською імперією», а потім додалася назва про «германську (примітка: точніше німецьку) націю». До імперії входили: сучасні германські Німеччина (тобто Тевтонія) та Нідерланди (Голландія); кельто-слов'янська Австрія (нім. Österreich, укр. «Східна держава»); кельтські Швейцарія (самоназва — «Хельветика», або Гельвеція) та Бельгія (Бельгіка Кельтіка); слов'янські Чехія (Боемія) та Словенія і частини західної Польщі; романські північна і середня Італія (Лангобардія) та частини східної Франції; а також Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Сан-Марино та Ватикан. Більшість країн входили не за своєю волею, а насильницьким шляхом[82].

Як відомо, європейці, здебільшого англійці, вже близько ста останніх років торгували з Московією, найчастіше при мокшанських оцязорах[83]. Перші колоністи тоді висаджувалися на береги Мурманського моря[84], будували поселення на північних землях вепсів, зокрема збудували місто Архангел (сучасний Архангельськ)[85]. Крім того, вони вже багато років масово і професійно складали географічні карти Московії (Білої Русі або Московії), Сибірії, ​​країн Кавказу та північно-західної частини ‘Тартарії або Великої чудової імперії’. Перші картографи почали працювати в фінській державі Московії (Білій Русі або Московії) ще при мокшанському оцязорі Михайлі I Федоровичі, який правив у 1613—1645 рр.[86]

Саме 1600-ті роки стали століттям перших колонізацій і заселення європейцями далеких і незнаних земель. Наприклад, у 1607 році, англійці заснували першу колонію на території Америки, у містечку Джеймстаун (Jamestown), в сучасному штаті Вірджинія[87], колонізація якої здійснювалася зусиллями торгової фірми «Вірджин компані» («Virginia Company of England»)[88]. Вже у 1670-их роках англійці колонізували великі території на східному узбережжі сучасних Сполучених Штатів Америки (США). Наприклад, Вільям Пенн у 1682 році землі заснував штат Пенсильванію[89]. А згодом у 1704 році між англійцями і французами пройде війна «Королеви Анни» за територіальні володіння в штаті Массачусетс[90].

І в цей же час частина голландських, англійських, німецьких і французьких колонізаторів спрямували свої зусилля не на захід, а на схід — до Приуралля. При складанні географічних мап на початку 1600-их років в експедиції по Московії (Білій Русі або Московії) та в Уральські гори вирушали різноманітні європейські вчені — ботаніки, геологи, інженери. Їх сьогодні в російській історії називають «русскімі першовідкривачами»[91], не «помічаючи» того, що всі ці вчені писали, створювали мапи й записки виключно латинською, німецькою, французькою, голландською, італійською й англійською мовами.

В цих мандрівках європейські вчені-колоністи виявили величезні запаси корисних копалин, каменів, нафти (в Сибірії вона навіть виходила на поверхню землі)[92], руди та інших природних багатств. У результаті в деяких елітах зародилася ідея почати колонізувати та освоювати ці багаті Приуральські землі, якими через постійні війни зовсім не користувалися ані мокші, ані «надволзькі татари» (русскіє, колишні алани), ані інші корінні нації Приуралля. Імператором Священної Римській імперії Германської нації був в той час Леопольд I Фердінандович (англ. Leopold Ignaz Joseph Balthasar Franz Felician), син Фердінанда III Фердінандовича з роду Габсбургів[93].

Європейці, що задумали переселитися на Приуралля, вирішили не просто переїхати туди, а взяти владу в свої руки і владнати там життя під себе. Вони спланували проєкт[94] із посадження на престол свого власного намісника нової колонії. Таким першим лідером, що очолив колоніальне поселення, став у 1689 році голландський командор з військового флоту, який до цього вже декілька років жив в Московії та створював собі таку можливість. Він міг бути, на мій погляд, і скоріше за все був — кровним нащадком легендарного голландського лейтенанта-адмірала Міхіеля Адріановича де Рюйтера (англ. Admiral Michiel de Ruyter, жив у 1607—1676 рр.). Про Рюйтера та його фізіологічну подібність до Петра I згадувалося в пункті 641.

643. Московія (Біла Русь або Московія) з 1682 року. Іоанн II Олексійович («Іван V»)

1682—1696 — Іоанн II Олексійович («Іван V») — новий оцязор Московії (Білої Русі або Московії) (прийшов після свого брата — Федора I Олексійовича, або «Федора II»)[95]. Він онук оцязора Михайла I Федоровича, молодший брат оцязора Федора I Олексійовича (або «Федора II»). Йому штучно приписують, ніби він син надволзькотатарського (русского, або аланського) великого хана Патшая I («Олексія I «Тишайшего» Михайловича»)[96], що з огляду на всі події — неправда.

Іоанн II Олексійович («Іван V») був офіційно визнаним усіма країнами оцязором, доки Московію (Білу Русь або Московію) не захопили голландські, німецькі, французькі, англійські й італійські колонізатори та не поставили силоміць у 1689 році європейського намісника Міхіеля I («Петра I»)[97]. До 1730 року Московія підпадає під колонізацію голландців, німців і французів, а потім у 1730—1740 рр. мокшанський трон займе донька останнього мокшанського оцязора Іоанна II Олексійовича («Івана V») на ім’я Ганна I Іоаннівна[98].

Дружиною Іоанна II Олексійовича («Івана V») була Парасковія «Салтикова»[99]. У них й народилася дочка Ганна I Іоаннівна, яка стане в майбутньому царицею Московії[100]. Пам’ятаємо, що на той час ані у московитів (мокшей), ані у «надволзьких татар» (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) не було прізвищ. В цьому випадку слово «Салтикова» відповідає на запитання «чия?» або з якого містечка. Вона або донька людини на ім’я Салтик, тобто — Салтикова, чи родом із селища Салтик. Використання по-батькові для фін і слов’ян ближче й споконвічніше, ніж використання прізвищ. Традиція прізвищ була нав’язана місцевим націям голландськими і німецькими колонізаторами вже за часів колонії «Російської імперії» (1689—1917)[101].

Історики (імена), як і раніше, не хочуть згадувати про визвольні війни московитів (мокшей) проти надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів), і не хочуть пояснювати прихід до влади мокшанського оцязора, тому вигадуються фальшиві родинні лінії. Іоанн II («Іван V») Олексійович нібито був наймолодшим, буцімто йому виповнилося тільки шістнадцять років на момент коронування, а також, офіційно зазначається росіянами, що він був дуже хворим й тому нездатним управляти державою[102]. Але, якби влада була надволзькотатарська (русская, тобто аланська), то, звичайно, на посаду царя обрали би не наймолодшого й недієздатного, а могли обрати принцесу, або племінників, або двоюрідних братів, як це і робилося у кипчаків завжди.

Карта 19-06. «Росія, широко відома як Московія» (лат. Tabula Russia vulgo Moscovia) (Фредерік де Віт, Амстердам 1682) — повна карта Московії

Опис карти 19-06: карта в повний розмір «Росія, широко відома як Московія» (лат. Tabula Russia vulgo Moscovia). На карті зображена ‘Біла Русь або Московія’, автор Фредерік де Віт, м. Амстердам, 1682 р.

Офіційними російськими істориками (-імена) пишеться, що одночасно з Іоанном II («Іваном V») Олексійовичем на престол нібито посадили ще молодшого царя і обом при коронації одягали «шапки Мономаха»[103] (про яку написано в пункті 161). Молодшим претендентом на трон став саме син великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича» — Петро Патшайович[104]. На ньому була нібито копія шапки Мономаха. Але це недостовірні дані, перевірити їх нема жодної змоги. Як варіант, могло відбуватися наступне: протатарська (прорусская) коаліція бажала просунути до правління державою свого царя, з боку роду Наришкіних, по лінії яких і народився Петро Патшайович, тому вони й намагалися швидко його коронувати. Тоді одному з них одягали б дійсно «шапку Мономаха», яку грецький правитель колись подарував своєму онукові русину (рутену) Ладомиру-Мономаху II Всеволодовичу і яка законно за спадщиною опинилася у аланів (золотоординців, або русскіх, через русино-ерзянського принца Юрія-Георга «Довгорукого» Ладомир-Мономаховича, який колись одружився з ерзянськими принцесами), й потім вона законно опинилася у мокшей. А іншому претенденту надягли просто надволзькотатарський (русскій, або аланський) символ влади. Як так сталося, що колись подарунок грека Мономаха законно за спадщиною опинився у аланів (русскіх, або надволзьких татар, «золотих» ординців) і мокшей — описано в пункті 161.

Карта 19-07. «Росія, широко відома як Московія» (лат. Tabula Russia vulgo Moscovia) (Фредерік де Віт, Амстердам 1682) — повна карта Московії

Опис карти 19-07: фрагмент карти зі столицею Росії — містом Москва (обведена подвійною червоною лінією й підкреслено). Це фрагмент від попередньої карти. Як бачимо, поки що русинське (рутенське) місто Смоленськ на західному кордоні (обведено червоною лінією) залишається в складі Московії, але вже майже на кордоні із ВКЛР, підписаною як «Литва» (Lithuaniae). Русинське (рутенське) місто Чернігів (також обведено червоною лінією з подвійним підкресленням) разом із Северинською областю перебувають станом на 1682 рік в російській окупації. Південніше бачимо окрему державу ‘Кримею або Перікопенську тартарію’ (Крим, укр. Українську державу), чия область Дике Поле «Хлібороба» (це сучасні Донецька і Луганська) частково окупована Росією й перебуває в складі двох областей: Дикоє та Ограйна (тобто «Воронезька», бо надволзькотатарською «грай», «ограй» означає «ворон»[105])

644. Хованщина

Отже, надволзькі татари (русскіє, колишні алани) почали зводити на престол свого ординського принца Петра Патшайовича («Петра Олексійовича»), за яким стояли сили роду Наришкіних. Але що відбувається далі? Їм протистояв рід Милославських, тобто сім’я мокшанського оцязора. Ми пам’ятаємо, що саме за мокшанської влади була створена і існувала московитська Стрілецька армія[106]. Вона ж боронила й інтереси московських (мокшанських) оцязорів.

Тому стрільці Московії (Білої Русі або Московії) стали на захист свого законного, саме мокшанського оцязора Іоанна II Олексійовича («Івана V») і не допустили правління ніяких чужорідних ординських надволзькотатарських (русскіх, або аланських) намісників з надволзької Тартарії (колишньої Сара орди, укр. Золотої держави, Алланії, сучасної Росії). Тому російські історики (-імена) потім вигадали, ніби «Петро почав правити в десятирічному віці», був лише «номінальним царем», правив «паралельно з Іоанном V» тощо[107].

Але формальним царем все ж таки офіційно вважається в цей період часу Іоанн II («Іван V») Олексійович, тобто мокшанський законний оцязор (цар) — адже цей факт неможливо сховати з офіційної історії, тому що про нього можна знайти згадки в європейських документах[108]. І правив Іоанн II Олексійович («Іван V») Московією цілком офіційно до самої своєї смерті у 1696 році. Надволзькі татари (русскіє, колишні алани) потім вигадували про Іоанна II («Івана V»), що йому було лише двадцять сім років[109], що він буцімто був «хворим на голову», «нерозумним», «кволим»[110] і взагалі «нездатним керувати державою»[111]. Але за свідченнями дипломатів, які описували свої зустрічі з оцязором Іоанном II, він в дійсності був не молодим, а більш старшого віку, тобто міг, скоріше за все, на мою думку, народитися не в 1666, а раніше 1646 року[112].

1682 — відбуваються бойові дії стрільців у Москві, які мали захистити владу мокшанського оцязора (царя) Іоанна II («Івана V») Олексійовича. Воєводу Стрілецького війська звали Георгій «Довгорукий». Нагадаю, що Стрілецька армія — це офіційна армія московської держави[113], яка із самого свого початку мала мокшанське походження, була заснована оцязором Іоанном I Василь-Габріельовичем (першою частиною «Івана «Грозного» IV Васильовича»)[114]. Стрілецька армія була постійною та складалася з 50 тис. чоловіків[115]. На неї також покладалися функції внутрішніх військ і поліції[116]. Стрільці завжди були на захисту саме мокшанських правителів. Стрілецька армія також стане прародителькою мокшанської «червоної армії» в 1917 році. Потім її вже замінять на сучасні ординські «російські війська».

Одяг московицьких стрільців (1663)

Зображення 19.02: одяг московицьких стрільців. Джерело Атлас Адама Олеаріуса «Ausfuhrliche Beschreibung Der kundbaren Reyse Nach Muscow und Persien», м. Шлезвіг, 1663 р.

Стрільці вбили дуже багато чиновників — європейських та ординських[117]. В кінцевому підсумку військові підтримали і відвоювали владу свого чинного законного московського (мокшанського) царя Іоанна II («Івана V») Олексійовича.

У російській історії ці події, коли московський (мокшанський) народ відстоював владу свого оцязора, народ, називаються «хованщиною»[118], за прізвиськом князя на ім’я Алесь «Кованський»[119] — головного очільника Стрілецького війська.

Протатарські змовники поставили проти московських стрільців свій загін під керівництвом хана на ім’я Тараруй, якого в історії стали називати прізвиськом «Іван Андрійович», котрого історики також назвали прізвищем «Хованський»[120], і який був вірним слугою і полководцем ординського хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»), творив звірства у захоплених надволзькими татарами (русскімі, або аланами) містах Русі (англ. Рутенії) і Криму (лат. Кримеї, укр. України, лат. Малої тартарії). Його потім було страчено московицькою (мокшанською) владою[121] — після перемоги стрільців й закріпленні на троні московського оцязора.

Я вказувала вже на те, що російські історики пишуть історію з погляду надволзьких татар, тобто русскіх (колишніх аланів, «золотих» ординців), і тому вони всіляко критикують московський (мокшанський) період влади. Саме через це братів Федора і Івана Олексійовичів вони називають «хворими», «недорозвиненими» і «недоумкуватими»[122]. Цілком очевидно, що всі історії про «здоров'я Івана», про «юного Петра» — це казки, вигадка, спосіб сховати правду про те, хто насправді керував в Московії (Білій Русі або Московії) та згодом створив «Російську імперію». Адже місцевому населенню досі нав’язують ідею, що це самі «русскіє» (тобто надволзькі татари) створили Російську імперію, тоді як насправді це Російська імперія створила сучасних «русскіх».

1682 — в цьому ж році руське (русинське, рутенське) місто Смоленськ переходило з рук в руки, що можна побачити на географічній карті Фредерика Віта «Regni Poloniae et Ducatus Lithuaniae» (Республіка та ВКЛР), виданої в 1682 році в Амстердамі, де Смоленськ вже перебуває в складі ВКЛР19-08. Також це видно і на карті цього року Пюєра Дюваля «Республіка» (Pologne), виданої у Парижі, де західна частина Смоленської області з містом знову вже у складі ВКЛР19-09.

Карта 19-08. «Республіка та ВКЛР» (лат. Tabula Regni Poloniae et Ducatus Lithuaniae) (Фредерік де Віт, Амстердам 1682) — фрагмент карти

Опис карти 19-08: фрагмент карти Фредерика Віта «Regni Poloniae et Ducatus Lithuaniae» (Республіка та ВКЛР), м. Амстердам, 1682 р.

Карта 19-09. «Республіка» (Pologne) (Пьєр Дюваль, Париж 1682) — повна карта Республіки

Опис карти 19-09: повна карта Пьєра Дюваля «Республіка» (Pologne), м. Париж, 1682 р.

645. Республіка захищає місто Відень. Віденські булочки

1683 — у цей час, коли західноєвропейські колонізатори націлилися на створення колоній по всьому світу, тюрки зі свого боку скористалися ситуацією. Вони провели відому двомісячну облогу столиці Священної Римської імперії Германської нації — міста Відня[123]. Щоб відбитися від тюрків, Священна Римська імперія Германської нації (сьогодні цю імперію російські історики часто називають просто «Австрією») взяла до союзників Республіку (пол. Речпосполіту)[124].

В Республіці тим часом (у 1672—1696 рр.) головував король Ян «Собеський» Якович, який за походженням був русичем (русином, рутеном) по матері. Він син високопосадовця Якова «Собеського» і русинки Софії-Теофіли Іванівни, по матері він також правнук Стані-Слава «Жулкевського», який був великим князем Русі (англ. Рутенії) у 1605—1618 рр.[125]

Ян Собеський, очільник Республіки

Зображення 19.03: Ян Собеський, очільник Республіки. Картина зберігається в Дрезденському історичному музеї (англ. Dresden Armoury, нім. Rüstkammer)

Союзні війська перемогли та відігнали тюрків від Відню. На честь Яна «Собеського» Яковича буде збудовано церкву святого Йосифа на горі Каленберг, а також названо залізничну колію Відень-Варшава[126].

Відомо, що віденські пекарі, які почули, як тюрки риють тунель під їхньою пекарнею, попередили своїх солдатів. Потім на честь перемоги, в пекарні Петера Вендлера у місті Відень випекли вперше відому «віденську» булочку у формі півмісяця, яка пізніше отримає назву «круасан». Саме слово круасан (фр. croissant) перекладається як «напівмісяць»[127].

(Кінець 19 глави)