Глава 3

Глава 3. УКРАЇНА І РУСЬ (653—964 рр.)

Утворюються дві нові держави: Косарія, Русь. Що таке «Албанія»? Арабський Халіфат. Єврейська релігія в косарів. Шведська наречена в Русі. Герби «тамга» і «тризуб». Розміри держав. Мови. Міф про «Київську Русь». Авторські карти Косарії і Русі. Грецька «кирилиця». Заснування міста славинів Славно (Новгород). Маніпуляція російських істориків. Руська (русинська) княгиня Ольга та її сім'я. Країна Фрисландія. Шведські та іжорські родичі русів. Дві схожі іноземні принцеси — плутанина?

58. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) стає державою з 660 року. Перший Головний Закон «Божі Канун». Харбіс-Калга «Поважний» II Пулійович

653—670 — Харбіс-Калга «Поважний» II Пулійович — новий каган Косарії (Хозарії, лат. Газарії)[1] (прийшов після Харбіса «Сича» I Зієвіловича). Він син правителя русів Пулі-Кийя I Маджаковича (або Булі-Шада «Принца» Моховича). Жив до 690 року. Став засновником державності Косарії (укр. України)[2].

Харбіс-Калга «Поважний» II Пулійович мав дружину Анастасію (Анна-Стасью), яка була донькою Харбіса «Сича» I Зієвіловича і Єпіфанії з Греції (тобто Візантії)[3]. Мав сина на ім’я Барс (Ібуцір-Главан) I Харбіс-Калгович і доньку Теодору «Хозарську»[4]. Теодора «Хозарська» вийде заміж за Юстина II Візантійського, і їхня дочка Анастасія поїде за династичним шлюбом в Болгарію, де народить Марину і Телеріка (Тиберіуса). Іншу доньку видав заміж за Джеваншира — князя усіх аварських, тобто дагестанських, народів так званої «Кавказької Албанії»[5]. Наступником стане його син Барс (Ібуцір-Главан) I Харбіс-Калгович у 670—690 рр.

У 653 році косарське (хозарське) військо завдало поразки арабам у битві біля Беленджера[6]. Косари (хозари) ходили також з походами до річки Ідель (ерз. Волга), де розташоване кипчацьке ногайське (тобто «печенізьке») місто Ідель — це сучасний Волгоград, колишній Сталінград і Царград. Нагадую, що назва Ідель — це кипчацька (лат. татарська) назва ріки[7], а Волга — фінська назва[8]. Місто Ідель, або Волгоград, за походженням належало нації «ногая», у яких з часом сформувалася власна держава Ногайська Орда («Ногайська Країна») зі столицею в Астрахані[9]. Ногайці — генетичні родичі косарів (хозарів), і сараценів («золотих» ординців, або аланів, ерз. буртасів), тому що також відносяться до кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи[10]. Через таку спорідненість ногайське місто Ідель часто помилково називають першою столицею Косарії (Хозарії, майбутньої Куманії, Кримеї, «Криму», грец. Перікопи, лат. Малої Тартарії)[11].

660 — каган Харбіс-Калга «Поважний» II Пулійович видає перший Головний Закон (або кримейською мовою «Божі Канун», бо саме так буквально перекладаються слова «Головний Закон»), який є державотворчим і засновує офіційно державу[12]. Формує Уряд країни, голова якого стане називатися «калга»[13]. Вірогідно, він же й був першим калгою, від чого й отримав це своє друге ім’я[14].

Поява першого Закону призвела до становлення держави, яка стала відомою під назвами «Хозарський Каганат»[15], «Хозарське Ханство»[16], або просто «Косарія»[17], Хозарія (Khazaria)[18], лат. Газарія (Gazaria)[19]. Голову держави відтепер називають «каган», або «хакан», тюрки називають його «ябгу»[20].

Зображення із записами Григорія Грабянки (1710 р.)

Зображення 03.01: витяг з історичних записок Григорія Грабянки[21Грабянка], написаних у 1710 році. Джерело вебсайт litopys.org.ua/grab/hrab1.htm

59. Давня Албанія — що це?

Іноді в історичних текстах, в частинах про військові походи, згадуватиметься назва «Албанія». Слід одразу зазначити, про що йдеться. Албанія — це назва дуже старої країни, яка була розташована у кавказькому регіоні до н. е. в античні часи[22]. Тому під терміном «албанія», або «кавказька албанія» розуміють просто загалом території, на яких колись розміщувалася ця антична країна[23]. Але справа в тому, що це не має жодної прив’язки до сучасних кавказьких націй, країн та їхніх назв. Сьогодні — це умовна назва територій, бо античні країни займали інакші кордони, ніж сучасні країни.

60. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) з 670 року. Барс (Ібуцір-Главан) I Харбіс-Калгович

670—720 — Барс (Ібуцір-Главан) I Харбіс-Калгович — новий каган Косарії (Хозарії, або України) (прийшов після свого батька)[24]. Він син Харбіса-Калги «Поважного» II Пулійовича та Анастасії. У 703 році видав свою сестру Теодору за візантійського імператора Юстиніана II, після чого греки стали звати її як Теодора «Косарська»[25]. Від Присбіт Тармаківни з Бекса (жила до 737 р.) народить доньку Феодору і сина Вихора (Біхара) I Барсовича (житиме у 670—731 рр.)[26]. Наступником стане його син Вихор (Біхар) I Барсович у 720—731 рр.

Карта 03-01. «Косарія» (авторська карта, 2020) — споконвічні території України

Опис карти 03-01: авторська карта Косарії (Хозарії, або Куманії, Кримеї, «Криму», гр. Перікопи, укр. України) з її споконвічними кордонами. Міста Тирасполь і Бендери на річці Дністер. Місто Одеса (або Кочубей. Були й інші назви: Адес, Коцюбіїв, Кочубїїв, Качубїїв, Качубий, Качибей, Хаджибей, Гаджибей, Аджибей, Істріан). Місто Миколаїв (також мало назви: Кімерія, Ніконіум, Винарадна круча, Очаків, третя столиця) на річці Буг (Бож, або Південний Буг). Міста Херсон, Нікополь (або Січ, між Херсоном та Запоріжжям), Запоріжжя і Дніпро (Кудак) на річці Дніпро. Місто Сімферополь (або Бахчисара, четверта столиця). Міста Мелітополь, Маріуполь (Команія, друга столиця). Місто Краматорськ. Місто Донецьк на річці Кальміус. Місто Сєвєродонецьк на річці Сіверський Донецьк. Міста Луганськ, Шахти. Міста Ростов-на-Дону (Азов, перша столиця) і Волгодонськ на річці Дон (Танаїс). Міста Темрюк і Краснодар на річці Кубань. Місто Ставрополь. На східно-північному кордоні — села Залужне і Михайлівка, на східному кордоні — села Лагань і Кочубей. На сході держава виходить на Каспійське море. Має два півострови: Херсонес Таврійський (він же в русинській вимові «Корсунь», або сучасний «Кримський»), Тамань (там, де місто Темрюк). На південному заході кордон йде по річці Дунай, а на сході — по річці Терек. Сусідні країни: Русь, країна аланів Алланія (Золота Країна, або Тартарія, Росія), Ногая, Валахія (Румунія), а також країни ще чотирьох прикавказьких кипчацьких націй — караїмів, карачаївців, балкарів, кумиків. Авторська карта

Автор цієї книги визначає кордони, звичайно ж, не за власним бажанням, бо «йому так схотілося», а спираючись на результати ретельного дослідження. Далі буде ще показано дуже точно, які нації де жили. У всіх народів існують дуже конкретні кордони, хоч Росія (точніше, колишня Російська імперія) намагалася це заперечувати[27]. У цьому вона керувалася виключно колоніальними інтересами і презирством до корінних націй, а не істиною[28]. Про кордони, окрім іншого, були свідчення мандрівників. Про те, де саме який народ жив можна узнати, якщо дослідити історію кожного містечка і села. Сьогодні майже про кожне селище можна знайти відомості в мережі Інтернет. Саме таке довге і ретельне ознайомлення з історією багатьох населених пунктів і в Україні, і в Росії, окрім визначення генеалогій правителів, й здійснила авторка, адже не дарма складання цієї книги зайняло більше 5 років. Особливо корисними є відомості, з яких мов походить назва поселення. При сумнівах можна користуватися тим незаперечним фактом, що кордони часто могли проходити ріками, горами, ярами, або ділилися за степами, лісами тощо.

61. Сарацени («золоті» ординці, або алани) з 655 року. Угул I

670—970 — в ці часи в Золотому Місті (Сара) правили Угул I та інші хани[29]. Точні імена сараценських (тобто золотоординських, або аланських) ханів і правителів цього часу невідомі. Певні відомості про них починають з’являтися тільки при їхній взаємодії із західними країнами — тобто у випадку династичних шлюбів або воєн.

62. Поява «Арабського Халіфату» з 676 року

676 — це рік появи умовного об’єднання арабських земель з назвою «Арабський халіфат»[30]. Звичайно, це не була одна держава, а це було умовне позначення територій[31], де жили нації арабської національної і мовної групи — це сучасні сирійці, палестинці, ліванці, іракці, йорданці, сауди тощо.

Це таке ж умовне об'єднання, як і умовні «Монгольська Імперія» та «Хозарський Каганат», де приблизно поєднували нації кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи — косарів (хозарів, лат. газарів), сараценів («золотих» ординців, або аланів, ерз. буртасів), волзьких булгарів, чувашів, ногайців, казахів, сибіряків, киргизів тощо[32]. А також — «Тюркське Ханство», в яке поєднували нації тюркської національної і мовної групи — це гагаузів, власне тюрків (укр. турків), азербайджанців, тюркменів і саларів[33]. Тобто, це все були різні обширні території, на яких проживало генетично споріднене населення, але при цьому із окремими націями і зачатками власних держав.

63. Руси (або русичі) з 670 року. Тато-Шад «Принц» I Зієвілович

670—730 — Тато-Шад «Принц» I Зієвілович — новий великий князь майбутньої Русі (прийшов після Ясеня-Шабола II Пулійовича)[34]. Він син куманського кагана Зієвіла I Нерійовича. Матиме сина на ім’я Бравлін I Татович[35]. Наступником стане брат Тата-Шада «Принца» I Зієвіловича — Тінь-Кий (Хорив) I Зієвілович у 730—750 рр.

64. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) з 720 року. Вихор (Біхар) I Барсович

720—731 — Вихор (Біхар) I Барсович — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після свого батька)[36]. Жив у 692—731 рр. Він син Барса (Ібуціра-Главана) I Харбіс-Калговича і Присбіт (Парсбіт) Тармаківни. Народив доньку Чичак (Ірину) Вихорівну (яка поїде до Візантії до Константина V, де греки стануть називати її Іриною «Косарською», і де вона народить Лева IV[37]), доньку «принцесу Вихорівну» (яка вийде заміж за Магьяр[38]), доньку Присбіт «Косарську» (вийде заміж за Левона II в Абхазії, матиме сина Димитрія, онука Баграта[39]), сина Богатиря (Баржіка) III Вихоровича[40]. Наступником стане його мати Присбіт (Парсбіт) Тармаківна у 731—737 рр.

65. Руси (або русичі) з 730 року. Тінь-Кий (Хорив) I Зієвілович

730—750 — Тінь-Кий (Хорив) I Зієвілович — новий правитель русів (прийшов після свого брата Тата-Шада «Принца» I Зієвіловича)[41]. Він син косарського (хозарського) кагана Зієвіла I Нерійовича[42]. Його ім’я будуть носити населенні пункти, наприклад, Тіньки Черкаської області, Тоненьке в Білгородській області (джерело — карти google та відомості з Вікіпедій). Наступним правителем стане його племінник у 750—780 рр. Бравлін I Татович.

66. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) з 732 року. Присбіт (Парсбіт) Тармаківна, Богатир III Вихорович, Булан «Олень» I

731 — знову відбулися битви з арабами. Косари (хозари, лат. газари) програли талишам і персам (іранцям) біля міста Дербент[43] (зараз це територія Дагестанської автономії в складі Росії). Талиші та перси (іранці) належать до іранської національної і мовної групи[44]. Але вони пішли із завойовницькими війнами на північ, пройшли землі азербайджанців (тюркської мовної групи) і дійшли до міста Дербент. Деякі талиші залишаться жити в Азербайджані[45].

731—737 — Присбіт (Парсбіт) Тармаківна — вона мати Вихора (Біхара) I Барсовича, тимчасово виконує роль правительки Косарії (Хозарії) після смерті сина[46]. Стала регенткою для свого онука Богатиря (Баржіка) III Вихоровича, який народився у 722 році[47]. Наступним каганом стане її онук Богатир (Баржік) III Вихорович у 737—740 рр.

737—740 — Богатир (Баржік) III Вихорович — новий каган Косарії (Хозарії), став до правління у 15 років після смерті своєї бабусі Присбіт (Парсбіт) Тармаківни[48]. Він син кагана Віхора (Біхара) I Барсовича[49]. Наступним каганом стане Булан «Олень» I у 740—755 рр.

737 — араби вторглися до Косарії (Хозарії, лат. Газарії) через Дар’яльську ущелину в Кавказьких горах на території Грузії[50]. Арабів очолював воєвода Марван Мухаммад[51]. Після цього, вірогідно для збереження трону, каган та еліти прийняли іслам[52], яке остаточно затвердиться в усій Косарії (Хозарії, лат. Газарії) до 1043 року[53] (за даними статті Пріцака Омеляна «Половці». Нью-Йорк : журнал Український історик №01-02, 37-38. 1973).

740—755 — Булан «Олень» I — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після Богатира (Баржіка) III Віхоровича)[54]. У ці роки він був головним гетьманом в державі. Ім’я Булан з хозарської (куманської, або половецької, кримейської) мови перекладається як «Олень»[56]. Наступним каганом стане вдруге Богатир III Віхорович у 755—765 рр.

Булан «Олень» I уклав договір з сареценами («золотими» ординцями, або аланами) про ненапад[57].

752 — косарські (хозарські) війська зробили набіг на північ на слов’янську народність русів[58]. Зруйнували Пастирське селище у сучасній Черкаській області України[59].

755—765 — Богатир (Баржік) III Вихорович — вдруге новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов повторно після Булана «Оленя» I). Мав доньку Хатун, яку видав заміж за еміра Якуба ас-Суламі[60], який був намісником арабів-колонізаторів у місті Дербент. У 761 році Хатун та її двоє синів загинули, що спричинило військовий похід косарів (хозарів) до кавказьких країн в 763—764 рр.[61] Полководцями косарів (хозарів) були Растар та Блучан[62].

Богатир (Баржік) III Вихорович якийсь час був також гетьманом війська у війні проти війська Арабського Халіфату, яке втоглося до Косарії (Хозарії). Одна з битв мала назву «Ардебільський похід»[63]. Арабів очолював воєвода Джарах[64]. Косари (хозари, лат. газари) перемогли та дійшли до азербайджанського міста Ардебіль[65], яке пізніше потрапило таки під владу Ірану[66]. Відомо, що косари (хозари, лат. газари) воювали у військовому союзі разом із грецькою (візантійською) армією[67]. Богатира (Баржіка) III Вихоровича буде вбито[68]. Наступником стане вдруге Булан «Олень» I у 766—770 рр.

67. Руси (або русичі) з 750 року. Бравлін I Татович

750—780 — Бравлін I Татович — новий правитель русів (прийшов після Тінь-Кия (Хорива) I Зієвіловича)[69]. Він син правителя русів Тата-Шада «Принца» I Зієвіловича[70]. Матиме, вірогідно, сина або нащадка на ім’я Рад-Барс I[71]. Бравлін I Татович відомий своїми походами на південь. По річці Дніпро він мандрував територією косарів (хозарів)[72]. Нагадаємо, що косарські землі починалися вже одразу у північній частині дніпровських порогів (трохи вище міста Кудак, або Дніпра). Сином (або нащадком) Бравліна I Татовича був, вірогідно, Рад-Барс I, який одружиться з датською принцесою Ауд (Іриною) «Урманською» Іварівною і стане батьком Аскольда (Ясеня-Коло III)[73]. Рад-Барс I і стане наступним правителем після батька у 780—837 рр.

68. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) з 766 року. Деякі косари (хозари) приймають єврейську релігію. Вдруге Булан «Олень» I, Обадій I

766—770 — Булан «Олень» I — вдруге новий каган Хозарії (прийшов повторно після кагана Богатиря III Віхоровича). В якийсь період він був гетьманом[74]. В державі була посада калги, що є еквівалентом прем'єр-міністра. Він також називався «малек», або «малк», на мусульманський манер[75], тому що іслам вже проникав в державу.

За правління Булана «Оленя» I до Косарії (Хозарії) з півдня через Тюркію (тобто Туреччину) і Вірменію прийшла група «пілігримів» (тобто мандрівників-шукачів). Вони були здебільшого люди (людичі, лютичі, або лужи, лужичі) за національністю, і сповідували античну єврейську релігію. Очолював їх чоловік на ім’я Сабріель[76]. Цю свою релігію вони винесли з території Леванту (там, де сучасна Палестина) від античного народу ізраїлів, які жили на тих землях до н. е.[77] Від них же вони перейняли єврейську писемність «івріт» і мову, схожу на арамейську[78], а також взяли із собою декілька книжок, які вони «знайшли» (скоріше, роздобули) в Леванті під час свого походу[79]. Вони сховали ці книги в печерах долини Тизул[80], ймовірно, це в районі міста Тана-хань (майбутніє Азов, сучасний Ростов-на-Дону, де неподалік буде зведена невелика фортеця Азов на морі)[81], і ці книжки потім виявилися нібито «Торою»[82].

Ця група мандрівників була дуже незвичною, і привернула до себе увагу. Після розбирань і запрошення перекладачів, вірогідно, з руської (русинської) мови[83], бо мова людичів (вандалів, або лужицьких сорбів, лютичів, лужів) також слов’янська, та з арабської[84], провели зустріч. Сабріель зустрівся із керівництвом Косарії (Хозарії), де розповів кагану Булану «Оленю» I про книги та про єврейську релігію[85]. Ця релігія зацікавила кагана і урядовців. Після цього протягом якогось часу у вищих колах держави точилися дискусії, яку ж релігію краще взяти для Косірії (Хозарії)[86].

Посли і греків (або візантійців), і арабів стали переконувати ханів не переходити на античну релігію євреїв. Тоді Сабріель, який на той час все ще лишався в країні, влаштував диспут[87] із проповідниками трьох релігій — християнства, іслама та єврейства. Від єврейської релігії він виступав сам. У результаті декілька представників косарської (хозарської) знаті вирішили для себе прийняти єврейство. Ця релігія сьогодні здебільшого відома під назвою «юдаїзм»[88].

Але в цей же час майже уся країна схилялася до іслама[89]. Те, що каган Булан «Олень» I особисто прийняв єврейську релігію, звичайно, не означає, що вся Косарія (Хозарія, лат. Газарія) перейняла цю релігію, бо більшість були вже мусульманами[90].

Наступним каганом після Булана «Оленя» I стане його онук Обадій I у 770—810 рр.

770—810 — Обадій I — новий каган і малк Косарії (Хозарії) (прийшов після свого діда Булана «Оленя» I)[91]. Як ми бачимо, він також виконував сам і функцію малека (або малка, тобто прем’єр-міністра). Обадій I мав синів Захарія (Єзекія) I Обадійовича, Ханукку Обадійовича, Захарія (Єзекія) та брата Ханукку[92]. Ханукка в майбутньому стане малком (тобто прем’єр-міністром)[93]. Наступним каганом після Обадії I стане його син Захарій (Єзекій) I Обадійович у 810—815 рр.

За Обадія I в Косарії (Хозарії, лат. Газарії), тобто в Україні, в IX столітті з’явилася перша синагога[94], де могли молилися ті косари, які стали євреями[95], тобто сповідувати «єврейську» («юдаїзм») релігію. Багато мешканців Косарії (Хозарії, лат. Газарії) за його правління перешли також на єврейську релігію античних ізраїлів, вивчали писання Мішну, Талмуд, Тору[96]. Батько Обадія I був останнім язичницьким ханом[97], й помер приблизно в 790 році, про що був знайден запис в працях мешканця Хозарії (з хозарської області Готії, яка займала тоді Придністров'я, Одеську область і частину півострову Таврія Харсонес) грецького походження Іоанна «Житіє Іоанна Готського»[98], які переклав і впорядкував Васильевский Василь, видані у 1912 році (Том 2, розділ VII)[99Васильевский]. Джерела щодо Іоанна Готського досліджував Могаричев Ю. (стаття 2007 року)[100Могаричев]. Обадій I також став відомий тим, що будував школи[101].

В ці часи на західній частині держави, зокрема і на південній частині півострова Херсонеса Таврійського (сучасного «Кримського») жили косарські роди, які називалися гетами («готами»)[102] і на той момент вже самі прийняли християнство (від скандинавських паломників[103]). Вони підняли релігійне повстання[104], в результаті котрого південь півострову взяли під тимчасовий контроль греки, які проте були швидко вибиті звідти косарами (хозарами)[105].

69. Примітка про єврейську релігію у косарів (хозарів, лат. газарів)

Деякі історики (-імена) вказують, що за хана Обадія I уся держава Косарія (Хозарія, лат. Газарія) нібито офіційно прийняла єврейську релігію (яка сьогодні називається «юдаїзм»)[106], і на цьому ґрунтують теорію, буцімто етнічна нація євреїв — це хозари[107]. Такі гіпотези (непідтверджені) висловлювали американський автор Лоуренс Епштейн, німецький вчений Карл-Фридрих Нойман (Ісаак Лазар) у книзі «Народи південної Росії» (Neumann Karl Friedrich. Die Völker des südlichen Russlands, м. Лейпциг, 1855 р.)[108Neumann]; російський (імперських часів) натураліст Абрахам Гаркавий в книзі «Про мову євреїв» (м. Санкт-Петерсбург, 1865 р.)[109Гаркавий]; угорський вчений Самюель Краус (працював в Кембридзькому університеті); сучасний історик Абрахам Полак в книзі «Хозарія: історія єврейської держави в Європі» (Khazaria: History of a Jewish Kingdom in Europe, написано на івриті, університет м. Тель-Авіва, 1943, 1951 р.)[110Polak]; угорський дослідник Артур Кестлер у книзі «Тринадцяте плем'я. Держава хозарів та їхня спадщина» (в оригиналі англ. Thirteenth tribe. The Khazar Empire and its Heritage, 1976; нім. Der dreizehnte Stamm. Das Reich der Khasaren und sein Erbe)[111Koestler] тощо. Слід зауважити, що ця книга існує і в російському перекладі, і назва (в перекладі Аркадія Кабалкіна) звучить так: «Тринадцатое колено. Крушение империи хазар и ее наследие»[112Кестлер]. Бачимо, росіяни (-імена) і тут вставили щось своє — про «крушеніє», «зникнення» Хозарії»[113], якого в дійсності ніколи не було, і назва книги з оригіналу нічого про «крушеніє» не містить, тобто російський переклад вводить читача в оману, як завжди — тому на майбутнє рекомендую утримуватися від читання іноземної спеціальної літератури в російському перекладі, саме через подібні перекручення.

Але і навпаки — існує також багато інших наукових досліджень, що спростовують цю гіпотезу. Це наприклад дослідження Давіда Голдштейна у книзі «Спадщина Якова: Генетичний погляд на єврейську історію»[114Голдштейн] (Єльський університет, 2008 р.); Мартіна Річардса з дослідженням ДНК, за яким гени етнічних «євреїв» (примітка автора: тобто людичів) відносяться до Європи (Велика Британія, Університет Худерсфілд, 2013 р.)[115Richards] тощо.

Виходячи з усього, косари (хозари, лат. газари), або майбутні кумани, половці, степовики, вони ж кримейці, татари, козаки, або українці, належать до кипчацької (лат. татарської) мовної групи — і це незаперечний факт[116]. Сьогодні колишні косари (хозари) офіційно називаються етнічними українцями (це русинська назва), але ті, що зберегли іслам — зберегли і одну із останніх відомих назв своєї нації — «кримейці»[117]. В Російській імперії українців-мусульман називали «кримськими татарами»[118], на відміну від тих, які прийняли християнство і яких колоніальна влада стала називати «русскімі» (за назвою імперії) та «хахлами»[119] (що пішло від кримейського слова halq «народ» згідно Українсько-кримськотатарського словника (с. 46)[120Усеїнов]. В давнині, як було вже вказано, група хозарів (українців) дійсно прийняла єврейську віру, через що пізніше їхні нащадки в Російські імперії також стали відповідно називатися «євреями», як і людичі. Тому в Україні деякі такі євреї дійсно мали хозарське (половецьке) коріння, але були вони «євреями» виключно через належність їхніх предків до цієї релігії, а не за генетикою.

Але значна більшість колишніх косарів (хозарів, або українців) сповідує сьогодні православ’я («болгарського» обряду). Про те, що таке «болгарський» обряд — буде далі, в розділі про те, як Російська імперія облаштовувала релігію. Тільки незначна кількість людей, які здебільшого залишилися жити на півострові Херсонесі Таврійському (сучасному «Кримському»), зберегли єврейську релігію (або «юдаїзм», «іудаїзм») і за релігією називалися євреями (на кшталт того, як ті, хто сповідують іслам, називаються «мусульманами», а ті, хто сповідує християнство — «християнами»). Українців-євреїв сьогодні називають «кримчаками»[121], українців-мусульман — «кримськими татарами»[122], а українців-християн (їх значна більшість) — «хахлами»[123].

Саме для того, щоб відвернути увагу від факту, що кримейці (вони ж косари, кумани, половці, або українці) мали таку давню і насичену історію — колоніальною та потім більшовицькою владою підтримувалася теорія, нібито їхні предки косари (хозари) і є предками сучасних євреїв[124], а сама Хозарія нібито зникла[125], наприклад, ці теми досліджено в праці «Хозари і хозарський каганат в європейських ідеологіях» Кізілова М. і Михайлової Д. (в журналі «Хазарский альманах» (російською), м. Харків, 2004 р., с. 34-62)[126Кизилов].

Слід додати, що у косарів (хозарів, майбутніх куманів, половців, кримейців) була дуже розвинена традиція поділу влади[127]. Окрім кагана — головного правителя — завжди існувала посада прем’єр-міністра (малка), й ці обидва правителя дуже часто змінювалися. Це була демократія: тобто вони не правили до смерті, а переобиралися. Крім того, на території держави народ міг сповідувати ті релігії, які бажав, через це в країні співіснували іслам, християнство, єврейство («юдаїзм») тощо[128].

70. Руси (або русичі) з 780 року. Легендарний Рад-Барс I

780—837 — Рад-Барс I — новий правитель русів (прийшов після Бравліна I Татовича, свого вірогідного батька або предка)[129]. Він ймовірний онук кагана Косарії (Хозарії) Барса (Ібуцір-Главана) I Харбіс-Калговича. Від свого косарського (хозарського) діда або прадіда він, ймовірно, й отримав своє друге ім’я Барс. В Данії і Швеції він був відомий як легендарний правитель Гардаріки[130] — так скандинави називали північну частину країни русів[131]. Жив у 755—837 рр. Англійською відомий під іменем Rathbarth[132], через що іноді в перекладі його називають «Рудою Бородою»[133]. Скандинавські родичі у своїх легендах також називали його на данський манер іменем «Радбард», дан. Ráðbarðr[134], що інтерпретували як «Руда Борода».

До Рада-Барса I приїхала шведська принцеса-втікачка Ауд (Auðr) Іварівна[135], відома також під іменами Альфхільда (Alfhild)[136] та Едвіна[137] (про її історію йтиметься далі в пункті 71). Вона донька шведського короля Івара Відфамне (Ivar Vidfamne), який був родом зі Сканії (це район в Швеції)[138], а також він був прапрапрадідусем відомого воїна на ім’я Івар «Безкосний» Рагнарович («Ivar the Boneless»)[139]. Ауд Іварівна була дружиною короля Данії Рюрика Рінгслінгер (Ringslinger, укр. Кільценосний)[140], майбутнього дідуся принца Гамлета (того самого, про якого написана п’єса)[141]. Але її чоловіка вбили, і вона втекла до країни русів з малим сином, якого звали Гаральд Вартус (Harald Wartooth, або укр. Бойовий Зуб)[142].

Гарольд-Вартус «Бойовий Зуб» Рюрикович виросте і повернеться додому, де стане королем Данії десь у 790-их роках[143]. А русин Рад-Барс I і шведка Ауд Іварівна народили ще дітей. Від Ауд «Урманської» «Шведської» народилися сини Рандвер Радбарсович[144] (матиме сина Рюрика Рандверовича, і відповідно онука Ігоря «Старого» I Рюриковича), Ясень-Коло (Аскольд, Коля) III Радбарсович[145] та інші діти. Саме тому деякі дослідники (-імена) називають Аскольда прізвищем «Шведський» — через його шведську матір, а також через це він і отримав скандинавський варіант від свого імені і став «Аскольдом». Він і стане наступним правителем майбутньої Русі у 837—882 рр.

71. Історія Ауд Іварівни — скандинавської нареченої руського правителя Рад-Барса I

Як вже зазначалося вище, Ауд Іварівна, дружина руського великого князя Рад-Барса I, була донькою шведського короля Івара Відфамне (Ivar Vidfamne)[146], родом зі Сканії (південна провінція Швеції)[147]. У цій провінції розташований район Урман (Ormanäs)[148] біля озера Вестра Рінгзьон (шв. Västra Ringsjön)[149], через що Ауд також іноді називають «Урманською»[150]. В Русі Ауд називали «Іриною»[151]. Її батько Івар Відфамне був також прапрапрадідусем для легендарного шведського героя Івара Рагнарзона «Безкістного» (англ. Ivar Ragnarsson «the Boneless»), принца шведського, і Гальфдана[152] — предка принца Цвєт-Слава (Святослава) Іжоровича.

Одночасно Ауд (або Ірина) була одночасно і королевною датською, бо вийшла заміж за короля Данії Рюрика «Кільценосного» (або Рінгслінгера, дат. Rørik Slængeborræ, Hrœrekr Slöngvanbaugi, англ. Ringslinger)[153], дідуся датського принца Гамлета (так, того самого[154]). У Рюрика «Кільценосного» був брат на ім’я Хельгі «Гострий» (Helgi «the Sharp»)[155], з яким вона хотіла б побратися[156]. Але батько видав її заміж за Рюрика. Потім батько сказав Рюрику, що Ауд зраджує йому з Хельгі «Гострим». Через цю хитрість Рюрик вбиває свого брата[157], після чого Івару Відфамне зміг легко напасти на Рюрика «Кольценісного» та вбити його[158].

Після того, як її чоловіка — данця Рюрика «Кольценосного» — вбив її батько, Ауд втекла зі своїм малолітнім сином Гаральдом Вартусом (Harald Wartooth «Бойовий Зуб») до Русі[159]. В Швеції північну частину Русі називали Гардарікою, тобто країною Гар-Дара, який правив колись цією північною територією і був сином Свар-Руна I Зібровича (першого власника меча «Торчин») (про нього йшлося в пункті 26). Деякими дослідниками (-імена) хибно вважається, що слово «Гардаріка» нібито означає «країну міст», де «-іка» означає «країна», а слово «гард» нібито означає «місто», але ж то була просто гіпотеза[160]. Мені вдається більш правильним виводити цю назву від імені русинського принца і князя Гар-Дара.

Батько Ауд (Ірини), Івар Відфамне, і який на той час був вже дуже-дуже старим, зібрав експедицію й поїхав за донькою[161]. Вірогідно, в нього була дуже важлива причина переслідувати свою дочку, і це була не батьківська любов. За легендою, в дорозі біля Фінської затоки йому наснився поганий віщий сон про кари, які він понесе за усі свої попередні злочини[162]. Й після цього сну Івар Відфамне разом зі своїм помічником Хьордом стрибнули зі скелі[163]. Так це, або не так, але Ауд і її нову сім’ю на деякий час залишили у спокої.

Син Ауд (Ірини), якого звали Гаральд Вартус «Бойовий зуб» (дан. «Hilditönn»), досягне повноліття в Русі і одразу повернеться додому, де стане правителем[164]. Рад-Барс I допоміг йому вимагати володіння свого діда за материнською лінією у Швеції та Данії[165]. Саме завдяки описаним подіям до нас і дійшла ця інформація, бо шведи і датчани дуже добре занотовували факти з життя і пригод своїх правителів. Про це розповідається у піснях і сагах Зегуброта (Sögubrot)[166], «Заснування Норвегії» (ісл. Hversu Noregr byggdist)[167], «Пісня про Хандла» (англ. Lay of Hyndla)[168]. Відомо, що Гаральд «Бойовий зуб» візьме участь у великій битві при Броваї (або Броваллі), де будуть битися одне проти одного нащадки фризьких, данських і шведських королів[169].

72. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) з 810 року. Захарій (Єзекій) I Обадійович, Манасій I Захарійович, Туган-Диггві «Сокіл» I, Тархан I. Фортеця Саркел (укр. Жовта Вежа)

810—815 — Захарій (Єзекій) I Обадійович — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після свого батька Обадія I)[170]. Загине у боях проти кабарів (печенегів), що прийшли з північного Прикаспія[171]. Мав синів Манасія I Захарійовича та Єврема Захарійовича[172].

815—825 — Манасій I Захарійович — новий каган з обов’язками малка Косарії (Хозарії) (прийшов після свого батька Захарія (Єзекія) I Обадійовича)[173]. Через скрутне військове становище в Косарії (Хозарії) знову тимчасово поєднали посаду кагана і малка.

825—830 — Туган-Диггві «Сокіл» I — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після Манасія I Захарійовича)[174]. Він нащадок першої косарської (хозарської) династії Ясеня (тобто Ашина, або Осіня). Косарське ім'я «Туган» перекладається як «сокіл»[175], тому я його і вказую поряд з оригінальним іменем.

Донька Тугана-Диггві «Сокола» I вийде заміж за великого князя Русі Ясеня-Коло (Аскольда, Колю) III Радбарсовича[176] та переїде до столиці Русі — до міста Києва, де у них народиться син на ім’я Йолуг-Шалабі I[177], майбутній легендарний правитель Русі, відомий більше під іменем Олег «Віщий». Тобто, у Олега «Віщого», як бачимо, дійсно було скандинавське коріння через династичний шлюб русинського діда, але й було в нього також і кипчацьке коріння — через династичний шлюб батька. Про останнє в російській імперській історії згадувати не любили, бо історію руських князів колонізатори Приуралля — ті, які створили «Російську Імперію» (1689—1917) на територіях Московії і Тартарії (Росії) — виводили тільки від скандинавів, а про татар (кипчаків) — помовкували. При кагані Тугані-Диггві «Соколі» I прем'єр-міністром (або малком) був Ханука[178] — брат попереднього малка Обадії I, і був він при посаді до 840 року.

830—860 — Тархан I — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після Тугана-Диггві «Сокола» I)[179]. На його честь, вірогідно, названий мис на півострові Херсонесі Таврійському — Тархан Кут[180]. При ньому прем'єр-міністром до 860 року був Ізя (Ісаак) Ханукович[181] — син Хануки Обадійовича. Наступним каганом і малком (або мелеком) стане його син Захарій II Тарханович у 860—870 рр.

837 — за часів правління кагана Тархана I косари (хозари, майбутні кумани) звели фортецю Саркел (кр. Жовта Вежа)[182] на річці Танаїс (укр. Дон). Вежу будували за допомогою грецьких (візантійських) інженерів[183]. При ньому встановився мир з державами Кавказу та з Грецією[184]. В державі в ці часи розвивається економіка, ремісництво, торгівля, було побудовано більше 40 городищ (укр. сел)[185].

73. Руси (або русичі) з 837 року. Ясень-Коло (Аскольд, Коля) III Радбарсович — засновник державності Русі

837—882 — Ясень-Коло (Аскольд, Коля) III Радбарсович (або Ясень Радович) — новий правитель русів (прийшов після свого батька)[186]. Він був народжений у династичному шлюбі, його батько руський (або русинський) великий князь Рад-Барс I (або Радбарор «Руда Борода»), а мати — скандинавка: шведська принцеса та датська королевна Ауд (Едвіна, або «Ірина») «Урманська» «Шведська» Іварівна[187]. Жив він у 810—882 рр. (прожив 72 роки). Мав брата Рандвера Радбарсовича[188].

Русинський князь Ясень-Коло III, або Аскольд

Зображення 03.02: київський, або руський (русинський) великий князь Ясень-Коло, або Аскольд (права на зображення авторські, зображення умовне і буде замінено на натуральну ілюстрацію)

Їхній батько Рад, або Рад-Барс і був, скоріше за все, головою русинської народності радимичів[189]. Їхню мати Ауд Іварівну, шведського походження, в Русі називали Іриною[190], на її честь будували церкви. Його прадідом був, ймовірно, легендарний руський правитель Бравлін.

Своє ім’я Ясень Радович отримав на честь предків — засновника роду Ясенів і кагана Коло (Холо, Коля). На шведський манер його ім’я вимовляли як Аскольд, або Аскульд (Haskulðr), тобто, виходить, що ім’я Аскольд — це шведська вимова імені «Ясень-Коло»[191]. Другим іменем Аскольда було Холо, або Коло, яке пришло від азійських родичів (пункт 24, від Kara-Kholo, «Ashina Keluo», або Ясеня-Коло «Чисте Озеро» I Туменовича), і яке згодом перетворилося на дуже популярне українське ім’я Коля, Микола. Ім’я Коло, або Коля стало дуже популярним в Україні до цього дня[192]. Це ж друге повне ім’я «Микола» в латинській транскрипції могло вимовлятися як «Михайло» (англ. Micheal), тому, можливо, він і є той самий святий охоронник Києва, який можна побачити сьогодні на радванку (нім. гербі) столиці. Він же і може бути фолькльорним святим Миколаєм саме для українських дітей[193].

У деяких джерелах через країну походження матері, він відомий як Аскольд не тільки «Київський», але і «Шведський»[194], що вказує на його скандинавське коріння. Звідти й пішов на пострадянському просторі міф проте що, руські князі були «не руськими», а «скандинавськими». Від нього пішли прізвища Ясенчук, Ясиненко, Колесник[195]; назва Ясенська затока в Азовському морі; села Ясинувата (Донецька область), Ясинувате (Запорізька область), Ясинуватка (Кропівницька область); річки Ясениця (Львівська область), Ясенець (Житомирська область), Ясиновець (Черновицька область) тощо (назви є на картах google).

Дружиною Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III (або Ясеня Радовича) стала косарка (хозарка) — донька кагана Тугана «Сокола» Диггві (правив у 825—830 рр.)[196]. У них і народиться, судячи зі всього, син з косарським іменем Йолуг-Шалабі «Віщий», який теж стане легендарним правителем і, вірогідно, власником меча Торчин (Тирфін). Він також спочатку, ймовірно, працюватиме на посаді малка, тобто прем’єр-міністра. Тому його іноді так просто і могли називати «Малком», що стало як ім’я. Ім'я «Йолуг»[197] більш відоме як «Олег», а ім'я «Шалабі» з половецької (старої кримейської) мови перекладається саме як «віщий»[198]. Крім того, історики (-імена) іноді його також позначають маркером «Шведський»[199], щоб нагадати, що в нього є скандинавські, саме шведські, коріння, від Ауд Іварівни («Ірини»). Олег-Шалабі «Віщий» I Ясеньколович (або Олег Ясеневич) і стане в 882—912 рр. наступним великим князем Русі після свого батька.

Можливо, саме хтось з роду Коло з таким же іменем стане предком богатиря Євпатія-Коловрата[200] русинсько-мокшанського походження. Про нього йтиметься пізніше (пункт 219), в часи навали на мокшей військ великого хана Золотої Країни Батия (Бату) I Джучійовича у 1238 році.

74. Офіційне проголошення країни русів як держави Русь у 852 році. Перший Закон «Руська Правда»

852 — за правління великого князя русів Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича (або Ясень Радовича) приблизно у 852 році був написаний перший Закон за назвою «Руська Правда»[201]. Поява такого закону юридично об’єднала відносини всіх родів і князівств у єдину державу[202]. Пізніше цей документ доповнюватиметься ще не один раз, наступними великими князями Русі, наприклад, Ярославом «Мудрим» I, Ладомиром-Мономахом II тощо. Росіяни у своїй спотвореній історії цей рік створення держави Русь називають «призовом на княжіння Рюрика з Новгороду»[203]. Але далі ми спробуємо розібратися, що з тим Рюриком не так.

За твердженням плесковича (з міста Пскову, зі слов’янської держави Плесковія) Нестора «Літописця»[204] точною визначеною датою проголошення держави Руси є 852 рік[205]. Нестор «Літописець» у «Повісті минулих літ»[206] чистою псковською мовою запитав: «Откуду єсть і пошла Руськая земля»?[207]. І сам відповів: «— В літо 852 начаша ся прозивати Руськая земля»[208]. У «Повісті...» під 852 роком зафіксоване таке повідомлення: «В літо 6360 (примітка: тобто у 852 рік), коли почав царювати Миколай (примітка: тобто він же Ясень-Коло, або Аскольд, Коля), почала прозиватися Руська земля»[209].

В історії німецько-французької колонії «Російської Імперії» Русь стануть називати штучним терміном «Київська Русь»[210]. Це було вигадано для того, щоб відрізняти споконвічну Русь від нової назви Новогардії — майбутньої так званої «Новгородської Русі»[211] (сучасної Новгородської області Росії).

75. Косарсько-руські (україно-русинські) символи «тамга» і «тризуб»

Є версія, що разом зі своєю косарською (хозарською) дружиною великий руський (або русинський) князь Ясень-Коло (Аскольд, Коля) III Радбарсович (або Ясень Радович) також запозичив і косарський (хозарський) герб «Тамгу»[212] — від свого тестя кагана Тугана-Диггві «Сокола» I[213]. Тамгу, тобто сокола, що летить догори[214], Ясень-Коло перевернув, і таким чином «тамга» перетворилася на стилізований «тризуб»[215] — символ сучасної України (Русі-України). Цей «тризуб» пізніше буде використовувати один з литвинських князів — Геди-Мін Будавідович[216], бо буде нащадком руського (русинського) князя й матиме право на герб як спадкоємець роду. Через це російські історики (-імена) назвуть цей символ терміном «Гедимінови стовпи»[217], й помилково або навмисно будуть приписувати його сучасним литовцям, щоб відвернути увагу від існування державності Русі та Косарії (Хозарії, майбутньої Куманії).

Саме цей символ з 800-их років зображено на прапорах руських (або русинських) військ[218]. Сьогодні дизайнери тризуб-тамгу ще більш стилізували, надавши йому форму сокола, що стрімголов летить донизу за добиччю (або на ворога)[219]. Це дуже символічно, бо першого власника «тамги» звали саме «Соколом» — як ми вже казали, ім’я Туган кипчацькими мовами означає ніщо інше як «сокіл».

Тамга та Тризуб

Зображення 03.03: кипчацький символ хозарів — Тамга, та слов'янський символ русів (русинів) — Тризуб. Старі та сучасні дизайни

76. Розміри Косарії (Хозарії)

Держава Косарія (Хозарія, лат. Газарія) не була такою вже вельми великою, як її малюють на деяких новітніх схематичних навчальних картах[220]. На тих картах до Косарії (Хозарії) умовно відносять усі кипчацькі (лат. татарські) народи, так само як до вигаданої «Київської Русі» умовно відносять усі північно-слов’янські народи.

Справа в тому, що в ті роки було ще дуже слабке уявлення про країни, тому всі народності однієї національної і мовної групи узагальнювали й відносили до спільної великої держави. Так узагальнили кипчаків (лат. татар, або «західних азіатів»), поєднавши їх нібито в одну країну Хозарський Каганат; усіх арабів поєднали в Арабський Халіфат; східних слов’ян — в Київську Русь; тюрків (огузів, укр. турків) — в Тюркське Ханство, хоча насправді таких державних об’єднань в дійсності ніколи не існувало. Це були умовні об’єднання, створені істориками (-імена) для спрощення термінології в своїх працях[221].

Про Косарію (Хозарію, лат. Газарію) вважали нібито вона тяглася за річку Ідель (ерз. Волги) і за Каспійське море аж на східне узбережжя, чого в дійсності не було. Косарія (Хозарія) по річці Ідель (ерз. Волзі) мала кордон з державою Ногайською Ордою (укр. Країною Ногая), і ніколи не простягалася на інший берег цієї ріки. Косарія доходила до західного узбережжя Каспійського моря, але ніколи не містила в собі східне узбережжя цього моря.

77. Назва, мова і кордони Русі. Біла Вежа і Дивногір’я

Столицею країни русів, а тепер вже Руської держави, було місто Київ. Офіційною мовою завжди була і є руська, або «русинська», вона ж староукраїнська. Ця русинська мова розвинулася[222], стала більш насиченою, гнучкою і сьогодні вона називається офіційно «українською»[223].

Латиною руська мова називалася «ruthenian»[224], тобто «рутенською», «рутенійською». Відповідно саму Русь європейці називали «Рутенією»[225]. У європейських джерелах зустрічаються такі назви Русі: латинські назви «Rocs», «Russia», «Rossia»[226], італійська «Ruscia»[227], англійська «Ruthenia»[228] та німецька назва «Reussen»[229]. Кордони Русі тягнулися від річки Сян (сьогодні в складі Польщі) до річки Дон (кр. Танаїс), включаючи прикордонне русинське місто Білу Вежу (Білгород), та до місцевості Дивногір’я. Дивногір’я розташоване на 39º східної довжини, на території сучасної Воронезької області Росії. Воно є місцем сходження історичних кордонів трьох держав — Русі, Косарії (або Хозарії, майбутньої Куманії) та Золотої Країни[230].

На північному сході руським, або русинським, форпостом було місто Смоленко (сучасний Смоленськ), а на сході — місто Біла Вежа (сучасний Білгород), яке в ті часи мало поселення з вежею з білого каменю. Історики (-імена) часто його плутають із сусідньою Жовтою Вежею косарів (хозарів, або куманів), яка куманською (половецькою, або кримейською) мовою називалася «Саркел». Про те, що кордон Русі йшов до Дону, співається також у піснях.

Пісня Українська повстанська

народна, руською (або русинською, сучасною українською) мовою

Від Сяну до Дону дорога лежить,

Розсідланий кінь по дорозі біжить.

Він зміряв півсвіту, скривавив копита,

Одначе не треба, не треба тужить.

Від Сяну і Збруча йде пісня могуча,

До Дону гукнули Карпати:

«Вставай, Україно, бери своє віно,

Збирай жемчуги й дукати!»

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

78. Міф про «Київську Русь«

Так само хибно, як і Косарію, російські історики (-імена) зображали кордони «Київської Русі», територія якої раптово «набула» фантастичного розміру: нібито тяглася до Уралу та Північного океану[231].

Чому ж «Київська Русь» — це міф? Все дуже просто. Декілька останніх поколінь у колоніальній німецько-французькій «Російській Імперії» та московитському «Радянському Союзі» (СРСР) при колоніальних режимах вчили спотворену власну історію[232]. За цією історією вказували, що колись була величезна територія, яка називалася «руською землею»[233]. Й проживали на цій землі слов’янські народи, які всі звалися «русскімі»[234]. Російські історики (-імена) називали цю країну «Давньоруська держава»[235], або «Київська Русь»[236].

До «корінних» мешканців так званої «Київської Русі» пропагандисти (-імена) включали не тільки русів (русичів, або русинів), але й інші народності: плесковичів, славинів (майбутніх новгородичів), іжорів, вепсів, мокш та ерзю (мордву)[237]. Крім того, ці ж історики стверджували, що столицями було не тільки місто Київ, але й новгородське місто Великий Новгород[238], іжорське поселення Стара Ладога[239] та ерзянське (мордовське) місто Володимер (Владимир)[240]. І що це все були «русскіє» міста[241]. Але пізніше ця київська імперія раптом роздробилася на князівства і розпалася[242]. Відразу після цього різні «русскіє» князівства почали між собою воювати (тобто розпочали «міжусобицю»), а їхні народності перетворилися на три націй — білорусів, українців та русскіх[243].

79. Розвінчання міфу про «Київську Русь»

В дійсності ж термін «Київська Русь» запропонували вперше тільки у 1800-их роках[244], й лише для того, щоб відрізняти споконвічну Русь від земель Новгородщини та Московщини. Метою також було притягнути одна до одної дві розрізнені категорії, а саме: славинську мову нації славинів (новгородичів) з держави Новогардія (м. Великий Новгород) та історію окремої давньої слов’янської держави Великого князівства Руського (або Русинського). Притягнути одне до одного ці два абсолютно різних поняття потрібно було через територію держави «Московія», тому що саме з її території голландці, німці, австрійці та французи починали будувати свою колонію «Російську Імперію» (з 1689 року).

Країна русів, як ми вже знаємо, називалася на початку просто «Киянія» (вказано в першій главі цієї книги), потім — «руська земля», потім — просто «Русь», або «Руська держава»; повна назва — «Велике князівство Руське». Столицею, до 1648 року, майже завжди було місто Київ. Русь не була такою величезною за розмірами і не мала виходу до океану, ніколи не містила в собі землі Новгороду, Пскову, Ладоги, Твері, Москви або Володимера. Русь — це була держава з дуже чітко окресленими кордонами, в якій мешкала одна єдина корінна нація. Називалася ця нація русами, а за сучасною термінологією — русинами, або рутенами, рутенцями (від англ. ruthenians). І розмовляли руси однією рідною їм мовою, яка називалася «руською». Сьогодні цю стару мову Русі у міжнародній класифікації офіційно називають русинською[245], англ. ruthenian (рутенською)[246], а сучасна її назва — «українська»[247].

У споконвічній Русі окрім русів не було ніяких інших корінних слов’янських націй, а також там ніколи не проживали фінські народності[248]. Князі Русі всі були однієї національності і майже не ворогували та не вбивали одне одного. Тобто руські (або русинські) князівства не воювали між собою і Русь ніколи не розпадалася. Навіть більше того, держава Русь в урізаних кордонах існувала до 1795 року, до так званого «третього розділу» Республіки (пол. Rzeczpospolita) між Священною Римською імперією Германської нації та її австрійською колонією «Російською Імперією». (Чому саме в той час колонія була австрійською — пояснено далі, у відповідний проміжок часу цієї хронології з 1741 року.)

У 500-х роках суспільство східної Європи у багатьох місцях жило ще племінним чи родовим ладом[249]. І ці роди розселялися, розширювали свої території, а приблизно з 800-тих або 1000-их років вже були сформовані в народності[250]. Древляни, борисфенці, славини, а також подоляни, дреговичі, кияни, кривичі, гостомисли, радимичі, сіверяни — не важливо, як вони називалися. Суть полягає в тому, що не може примітивне суспільство, де живуть різні за укладом життя та мовою племена, одразу створити однорідну міцну «імперію». Адже при цьому пропустилися б етапи створення поселень споріднених родів, а потім поступове об’єднання цих поселень в міста. Тільки після формування сильних міст могли сформуватися «князівства», і тільки потім кілька однорідних родинних князівств могли б об’єднатися в одну державу[251]. І, як фінал: окремі сформовані держави вже об’єднувалися добровільно у союзи й співдружності, чи насильно — в імперії.

Розвиток завжди йде по шляху наростання, а не спаданню. Тобто неможливо, щоб спочатку з чогось малого і слаборозвиненого раптом миттєво розвинулося щось величезне і одразу ж почало деградувати й розпадатися, як це придумали про «Київську Русь».

Формування народностей, особливо починаючи з племінного ладу, обов’язково проходить певну природну еволюцію та щаблі розвитку. Наступний вищий етап ніколи не настане, якщо не пройдено більш примітивного попереднього етапу[252]. Відбувається це так: одне плем’я може побудувати кілька поселень, у яких житимуть усі їхні родичі. Засновники та правителі цих поселень будуть між собою, як правило, братами або родичами. З часом декілька поселень можуть об’єднатися та стати єдиним містом. Таке місто бере на себе піклування над іншими навколишніми поселеннями. Вже ця територія, де є основне велике місто, що впливає на невеликі поселення або містечка, стає «князівством». Князівства, в яких живуть нащадки родинних племен, які говорять однією мовою та мають однакові традиції і культуру, можуть об’єднатися економічно. Для цього пишеться «перший Закон», і лише появою першого Закону створюється «держава» — держава з однією корінною нацією, рідною мовою та чіткими кордонами.

Приклад перших Законів: «Едіктум Ротарі» (лат. Edictum Rothari)[253], який був написаний латиною (староіталійською) приблизно в 643 році й започаткував державу Лангобардію (сучасних італійців); «Божі Канун»[254] — старокримейською у 660 році та поклав початок державі Косарії (Хазарії, лат. Газарії) (сучасних українців); «Лекс Аламаннорум» (лат. Lex Alamannorum)[255] — написаний старонімецькою мовою у 790 році й створив західнонімецьку державу Алеманію (сучасних німців); «Лекс Саліка»[256] (лат. Lex Salica, Pactus legis Salicae) — написаний галло-романською (старофранцузькою, схожою на стару латину) в 794 році й заснував франкійську державу Францію; «Руська Правда»[257] — написаний руською (русинською, тобто староукраїнською) в 852 році й створив східнослов’янську державу Русь; «Яса Чингісхана»[258] — написаний могольською (староказахською) мовою в 1206 році й заснував державу Могол Орда (лат. Монгольська Імперія, укр. Велика Країна); «Ярлик Джучі»[259] — написаний сараценською («надволзькотатарською») мовою у 1207 році й організував державу Сара Орда (укр. Золота Країна); «Пургасова Волость»[260] — написаний ерзянською (мордовською) у 1238 році й започаткував державу Артанія (лат. Мордовія) тощо.

Таким чином, держава як юридичний суб'єкт виникла тільки після того, як князівства об’єдналися та впорядкували свої відносини збіркою правил, тобто законом. І лише після цього вже сформовані держави можуть об’єднуватися в союзи чи співдружності, як зробили, наприклад, Литва та Русь, коли об’єдналися у союз «Велике князівство Литовське і Руське» (ВКЛР). Або ж можуть навпаки, вести війну проти іншої держави з метою захоплення її території, створення імперії. При захопленні територій може відбутися геноцид окупованого народу. Захоплена країна постійно веде визвольну боротьбу проти колонізаторів чи імперців, а день визволення згодом завжди святкує як національне свято.

Якщо такого першого Закону не було, то вважалося, що народ ще не має своєї державності. Є народи, які так і не встигали створити перший Закон, були захоплені сусідами і ніколи не мали своєї держави, наприклад, люди (людичі, або лужицькі сорби), паннони, роми (грец. «цигани», тобто «чаклуни») тощо.

Таким чином, термін «Київська Русь» можна застосовувати тільки до споконвічної Русі, кордони якої розташовані: на півночі в межах Полоцької та Смоленської областей; на сході досягали річки Дон, включаючи руське (тобто русинське) місто Білгород; на заході містили міста Перемишль та Санок; на півдні обмежувалися областю Подолією (місто Брацлав, він же Бреслав) і трохи не доходили порогів річки Дніпро. Вже місто Кудак (кр. «Поселення на горі», сучасне Дніпро) та самі пороги були косарськими (хозарськими, або куманськими) землями.

Деякі російські пропагандисти у своїй брехні дійшли до того, що до «Київської Русі» зараховують навіть землі Причорномор’я та Прикавказзя[261], а території кипчацьких (лат. татарських) націй називають «Південноросійським» степом[262]. Про нації, які живуть на території України і Росії, читайте наприкінці книги — Додаток 2 «Класифікація народів Європи та Північної Азії за типажами і мовами. Які корінні нації живуть в Україні і Росії».

У межах територій Полоцької, Вітебської, Могилівської, Смоленської, Брянської, Суздальської (Курської) і Білгородської областей, міст Санок, Перемишль, Хельм, Брест, Пінськ, Туров, Орел, Білгород, Брацлав (Бреслав, біля Вінниці), Київ, Львів тощо з певних народностей сформувалася слов’янська нація «руси» (нім. русини, англ. рутени). Про ці русинські народності йшлося у 2 главі.

На жаль, для багатьох чомусь є секретом те, що країни та нації мають властивість іноді протягом століть або тисячоліть змінювати свої назви. Здебільшого країна змінює свою назву за назвою столичної області, а потім вже вся нація — за назвою країни. Тобто, були «руси», а сьогодні стали «українці». Ці руси не мають ніякого відношення до сучасної нації русскіх в Росії, бо сучасна назва «русскій» — це теж нова назва зовсім іншої нації.

Карта 03-02. «Русь» (авторська карта, 2020) — споконвічні території Русі

Опис карти 03-02: авторська карта Русі з її споконвічними кордонами. Міста Львів (друга тимчасова столиця). Місто Перемишль на річці Сян. Міста Хелм, Брест, Пінськ, Туров. Міста Смоленськ, Могильов, Гомель, Київ (перша і майже постійна столиця) і Черкаси на річці Дніпро. Міста Брацлав (він же Бреслав) і Вінниця на річці Буг (Бож, або Південний Буг). Місто Полтава на річці Ворскла, Харків (Коломак) на річці Харків. Місто Білгород на річці Сіверський Донець. Місто Курськ (Суздаль, або Зозулин) на річці Сейм. Міста Орел на річці Ока, Брянськ на річці Десна. Західний кордон частково проходить по річці Сян, а східний — досягає річки Дон. Суідні країни: Словаччина, Польща, Литва (Білорусь), Плесковія, Новогардія, Угорщина, Валахія (Румунія), Молдова, Косарія (Хозарія, або Куманія, Кримея, «Крим», грец. Перікопа, укр. Україна), країна мокшей — Московія, країна аланів — Алланія (Золота Країна, Тартарія, або Росія)

80. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) з 860 року. Захарій II Тарханович

860—870 — Захарій II Тарханович — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після свого батька)[263]. Він син кагана Тархана I. При ньому малк (прем’єр-міністр) Хозарії — Завулон Ізьович (син малка Ізі Ханнуковича)[264].

У 869 році з-під контролю Косарії (Хозарії) й арабів з боями вийшов Дербентський емірат[265], який був під керуванням Суламідів[266]. Вірогідно, що під час війни каган Захарій I Тарханович і малк Завулон Ізьович загинули[267]. Наступником стане син Завулона I Тархановича — Манасій II Завулонович у 870—890 рр.

81. Приїзд грецького бібліотекаря Костянтина-Кирила до слов’ян і кипчаків. «Грецька кирилиця»

860 — приблизно в цей рік до косарів (хозарів, або газарів), сараценів («золотих» ординців), русів (русичів, або русинів), чехів (або боемів) і болгар приїжджали грецькі ченці[268]. Одним з організаторів був Костянтин-Кирило[269]. Відомо, що в Греції у нього був помічник на ім’я Мефодій[270]. Мефодія називають його братом, але він скоріше був не рідним, а був «братом» в сенсі ченця, духовної особи[271]. Греція на той час називалася Республікою ромеїв, або просто «Візантією». Слово «візантія» в той час вже вживали в сенсі «республіка», «держава», так само як «базіліея» (василія), що означало «правитель» і одночасно було іменем.

Грецький ченець і бібліотекар Костянтин-Кирило, який жив 800-их роках, також володів руською (або русинською, сучасною українською) мовою і писемністю[272]. Він у 860 році ще їздив до косарів (хозарів, майбутніх куманів) з місіонерською метою[273]. Далі він поїхав до сараценів (золотоординців, або аланів) на річку Ідель (ерз. Волгу)[274]. При цьому дослідники (-імена) вважають, що він їздив в «Ірак»[275], вірогідно плутаючи річку Ідель з арабською країною Іраком. Якщо подумати, то очевидно, що насправді в християнство греки намагалися обернути в першу чергу слов’ян та кипчаків як найближчих сусідів, і вже в другу чергу — арабів. Потім він поїхав до Русі, відвідав центральну область Русі — Червону Русь[276], потім до Чехії (у східну область — в Моравію)[277], далі до Паннонії (сучасних австрійців-слов’ян[278], але не до австрійців-кельтів «нориків»[279]), до Болгарії[280], а потім до своєї першої столиці — в місто Рим[281] (Рим тоді ще не був італійським до 895 року[282]). У Римі він помре і там же буде похований[283].

В Русі в той час правив засновник першого Закону Русі і великий князь Ясень-Коло (Аскольд, Коля) III Радбарсович. В Косарії (Хозарії, лат. Газарії) каганом був Тархан I, а за ним — його син Захарій II Тарханович. Саме за правління Тархана I у косарів (хозарів, газарів) з Грецією встановилися тісні торгові і культурні стосунки[284]. Грецькі майстри, наприклад, допомагали косарам проєктувати вежу Саркел (укр. Жовта Вежа) на річці Танаїс (укр. Дон)[285].

Метою ченців було привозити з собою християнські грецькі книги у вищеназвані країни й організовувати їхній переклад місцевими мовами[286]. Вони хотіли впровадити в Русі та зазначених країнах християнську релігію на державному рівні. Над цим міжнародним проєктом з перекладу книг працювала ціла група[287], а не тільки один Костянтин-Кирило. В результаті роботи слов’янську писемність, яка вже до цього існувала й називалася «глаголиця», спростили. Бо глаголиця була досить складна у написанні, особливо руський (русинський, або рутенський) шрифт: в багатьох руських літерах малювалося по декілька квадратиків[288] (приклад наведено в наступній 4-тій главі, в пункті 135). А книги тоді писали вручну, й їх ставало все більше[289]. Тому для прискорення написання перекладу русинською мовою, греки стали вводити свої літери[290], для спрощення глаголиці. З часом нова писемність в Русі отримала назву «грецька абетка»[291]. Нею і стали пізніше користуватися руси, впровадивши «грецьку абетку» приблизно близько кінця 900-их та початку 1000-их років[292].

Пізніше послідовник Костянтина-Кирила болгарин Климент[293] створить новій писемності ще більш зручний шрифт[294], який назве на честь відомого ченця — «кирилицею»[295]. Значно пізніше цей шрифт почнуть використовувати в Болгарії[296], а потім — на території німецько-французькій колонії «Російської Імперії»[297], звідки він дійшов до наших днів в Україну і Росію. В Росії ним користуються нації усіх мовних груп, зокрема і фіни, і кипчаки[298]. Серед незалежних слов’ян, окрім русів (сучасних українців) і білорусів, кирилицю використовують болгари, македонці, чорногорці, боснійці та серби[299]. Глаголицю сьогодні використовує тільки одна Кроатія (Хорватія), й тільки в одному регіоні[300].

82. Слов’янська держава Новогардія. Заснування слов’янського поселення Славно (Великого Новгороду) у 862 році

862 — засновано поселення Славно, або «Славенск»[301]. Заснував його північнослов'янський князь на ім’я Слава, або Славно[302]. У нього була сестра Ільмера (або Ірма)[303], іменем якої названо озеро Ільмень[304]. Значно пізніше, через три-чотири сотень років, це місто перейменують на Новгород Веліка (від назви сусідньої річки Веліка)[305], сьогодні це Великий Новгород. Воно стало столицею держави, яка спочатку називалася Славією[306], а пізніше — Новогардією[307]. У російській історії держава Новогардія (або «Нова Гардаріка») відома під умовною назвою «Новгородська республіка»[308].

Нація Славії називається відповідно «славини», «славії»[309], або більш сучасна назва цієї найбільш північної слов’янської нації — «новгородичі»[310]. Мова славинів відноситься до слов’янської мовної групи, і називалася раніше відповідно «славинською»[311]. Слава був нащадком якогось правителя на ім’я Волх[312], іменем якого названа річка Волхов, що витікає з озера Ільмера (Ільмень), тече на північ у фінську країну Інгрію (або Іжорію, Інгерманландію, Європу) і впадає в іжорське Ладозьке озеро. Іноді ця річка тече назад, тобто в зворотному напрямку, при заниженні рівня води в Ільмерському озері[313]. Закінчення топонімів Новогардії звучить як «-ов»[314] (це можна подивитися на картах google), і саме таке закінчення й стануть використовувати колонізатори для майбутніх «русскіх» прізвищ[315]. А у фінському варіанті назва річки Волхов звучить як Волхва, Олхва, де закінчення «-ва» означає «вода», «ріка».

83. «Гардаріка» — це скандинавська назва північної області Русі

Російські історики (-імена) відносять Гардаріку до країни Новогардії, яка сформується тільки в 1136 році[316], та до її столиці Славно (Новгород Веліка, сучасний Великий Новгород). Вчені-археологи проводили детальні дослідження у Великому Новгороді[317] і виявили, що до середини 800-их років взагалі ніяких слідів поселення на цьому місці не було[318]. Крім того, першою назвою міста Великого Новгороду було Славно — за іменем засновника[319]. Вся земля народності славинів ільменських називалася «Славія».

Ми знаємо про Гардаріку — країну русинського принца князя Гар-Дара — завдяки данським, шведським літописам, які описували походження своїх королів і принців. І деякі з них добиралися до Русі, де мали певні пригоди, про які вони потім розповідали в своїх сагах та сказаннях. В дійсності, назва Гардаріка відносилася до північної області Русі, тобто до Білої Русі, й керував колись цією областю руський принц на ім’я Гар-Дар, син правителя киян Свар-Руна I Зібровича, хазяїна і першого власника меча Торчин (Тирфін) (про який йшлося в пункті 27).

Адам Бременський[320] згадує, з датським королем Свендом Естрідсеном[321] в якості джерела, — що датський король (початок 800-их років) Олаф[322] прибув зі Швеції та завоював королівство зі зброєю[323]. Ім’я цього Олафа в слов’янських мовах звучить подібно до «Олег», тому ці події поклали російські історики (-імена) в легенду про те, нібито «Олег з Рюриком прийшли з півночі», з Новгороду й «захопили Руський (Київський) престол»[324]. Тобто просто переписали чужу легенду. Причому під «руським престолом» вони мали на увазі фінську країну Інгрію і майбутню слов’янську країну Новогардію, які до Русі взагалі ніякого відношення не мали.

84. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) з 870 року. Манасій II Завулонович

870—890 — Манасій II Завулонович — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після Захарія I Тархановича)[325]. Він син малка (прем’єр-міністра) Завулона Ізьовича. Сам теж протягом якогось часу виконував функції малка[326]. Став карбувати косарські (перші українські) монети «Мойсей посланець господа»[327]. Загинув через, вірогідно, набіги печенігів («астраханських татар»). Наступником стане його син Нізкі-Древлян I Манасійович у 890—900 рр.

Слід одразу зазначити, що дослідники (-імена), які писали історію близько 100 років тому, плутали між собою «половців» (хозар, або українців) і «печенігів» (ногайців з північного Прикаспію)[328]. Наприклад, таке ми знайшли в книжках Історія України, автор Д. Дорошенко (Краків-Львів 1942. Нью-Йорк : Видавнича корпорація «Булава». 1957)[329] або Історія України, короткий курс, автор С.М. Бєлоусов (Київ : Академія наук Української РСР. 1940)[330].

85. Правителі волзької Булгарії (Татарстану) з 873 року

873 — у цей час помер хан Тука — перший хан волзької Булгарії (м. Казань)[331]. Після нього у волзькій Булгарії (сучасному Татарстані, сьогодні це автономія в Росії) правили Айдар, Хандзаль, Забир, Мухаммад Эмін, Шилки, Алмуш Балтавар (приняв ім’я Джафар ібн Абдаллах у 922 році), його син Микаї ібн Джагфар, його онук Абдуллах ібн Микаїл, Макаель, Наср (931 рік), Талиб (949—959 рр.), Мумин (976—977 рр.), Шамсун (976—981 рр.), Гайдар, Марджані, Сагід (на рубежі 1000-річчя)[332]. Татари (це нація Татарстану, раніше вони називалися волзькими булгарами) зберегли іслам сунітського обряду до цього дня[333].

86. Русь з 882 року. Олег-Шалабі «Віщий» I Ясеньколович

882—912 — Олег-Шалабі «Віщий» I Ясеньколович — новий великий князь Русі (прийшов після свого батька)[334]. Його ім’я звучало як Йолуг Салабі[335] (англ. Yolug Shalabi[336]), де ім’я Йолуг, або Олег взято від скандинавських шведських родичів[337], а друге хозарське ім'я Салабі, або Шалабі, в перекладі з косарської (хозарської, або куманської, половецької, кримейської) мови означає «пророк», або «віщий»[338] (нім. Wetende, англ. the Prophet). Воно стало з часом українським прізвищем Шалабай[339]. Жив у 845—922 рр. Він син Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича і його другої косарської (хозарської) дружини, доньки кагана Косарії (Хозарії) Тугана-Диггві «Сокіла» I[340]. А також Йолуг (Олег) «Віщий» I рідний небож Рандвера Радбарсовича й, відповідно, двоюрідний брат руського (русинського) принца Рюрика Рандверовича — через ім'я якого колоніальні історики (-імена) стали помилково приписувати Русі правління фризького інженера Рюрика Хеммінговича[341] (про якого йтиметься у пункті 104). Олег-Шалабі «Віщий» I Ясеньколович був руського (русинського), шведського і косарського (хозарського) походження, тобто мав, відповідно, слов’янські, германські й кипчацькі (лат. татарські) гени. Зі скандинавського коріння руських князів — Аскольда, Олега «Віщого», Ладомира-Василя («князя Володимира») — створили цілий культ за часів Російської імперії, намагаючись повністю приховати тих князів країни русів, які правили ще до часів Аскольда (837—882), що утворив державність Русі, його нащадка Олега «Віщого» (882—912), і навіть до Володимира (980—1015).

Олег «Віщий» також, як і багато подібних правителів, спочатку виконував обов’язки малка, тобто прем’єр-міністра — саме так ця посада називалася у косарів (хозарів) (від слова малєк). Тому деякі дослідники (-імена) так іноді і називають його «малк», вважаючи це іменем. Один з його дружинників (військових соратників[342]) заснував русинське місто свого імені Жито-Мир (Житомир)[343] у 884 році.

У 911 році русинський великий князь Олег-Шалабі «Віщий» I Ясеньколович відвідав Візантію (тобто Грецію)[344], де уклали угоду про торгівлю і судноплавство[345]. У греків (візантійців) в цей час правив його родич за кипчацькою лінією — Лев IV «Філософ», син Чичак (Ірини) Вихорівни «Хозарської» і, відповідно, онук кагана Хозарії Вихора I Барсовича[346].

Олег «Віщий» I Ясеньколович мав, скоріше за все, синів (або нащадків) на ім’я Древлян-Нізкі I (відомого як «Малк Любечанин» або Добриня-Нізкинич, або «Нікітич») і Свят-Гор[347]. Також Олег «Віщий» (або Шалабі) буде відповідно дідом (або пращуром) Меланьї-Ольги I (вона народиться у 944 році) — дочки Древляна-Нізкі I («Добрині-Нікітича»). Древлян-Нізкі I також спочатку займатиме посаду малка (прем’єр-міністра), через що Меланью-Ольгу I іноді так і називають — дочка Малка[348]. Наступним правителем Русі після Олега-Шалабі «Віщого» I стане його двоюрідний небож (племінник) Ігор «Старий» I Рюрикович, онук Рандвера Радбарсовича, у 912—930 рр.

87. Фантазії імперських істориків про руських (або русинських) князів. Намагання приховати кипчацькі гени

Російські колоніальні історики (-імена) намагалися вивести історію Росії від Русі-України, точніше від Русі[349]. Вони базують свою новітню вигадану історію[350] на тому, що усі сучасні русскіє — це слов’яни, тобто відносяться до слов’янської мовної групи[351], так само, наприклад, як поляки, чехи, болгари тощо. Через це вони намагаються сховати косарське (хозарське, або куманське, половецьке, кримейське) походження видатних правителів Русі[352]. Інакшими словами, правителі Російської імперії самі були пришлими, і не були нащадками правителів з кипчацької (лат. татарської) мовної групи. Їм важливо було не показати татарські (тобто кипчацькі) коріння в руських (русинських) та в русскіх (надволзьких) лідерах — це йшло також від колоніального расизму. Але при цьому вони й не хотіли показати, що в Русі і Україні вже були старовинні правителі ще у 500-их роках. Через це була вигадана, на мій погляд — фантастична й божевільна, теорія[353] на тему «новгородського Рюрика в Києві» та «скандинавського походження Русі»[354].

Також росіяни розповідають неймовірні нісенітниці[355] про русинського великого князя Олега-Шалабі «Віщого» I, постійно стверджуючи, нібито він «підкорив Київ»[356], «підкорив Смоленськ»[357], «підкорив всю Русь аж від Балтики до Києва»[358], «підкорив хозарів»[359] (при тому, що він сам був наполовину хозаром), ходив у «завойовницькі походи» «на Візантію»[360] (ні, бо там правив його родич Лев IV «Філософ», з яким було підписано угоди[361]), «брав данину»[362] — та інші дурниці.

Насправді Олег-Шалабі просто законно правив у своїй рідній країні, на землі свого батька і дідів, куди входила і русинська Смоленщина[363] (але не входила славинська майбутня Новогардія), нікого не «покоряв», а боронив кордони, коли були загрози. А так звану «дань» в країні і так платили місцеві мешканці — у вигляді звичайних державних податків. Таку саму «дань» платять сьогодні своїм урядам усі громадяни в усіх країнах світу.

88. Таємниця русинського нібито князя на ім’я Дір

Є припущення, що у руського (русинського) великого князя Ясеня-Коло (Колі) III Радбарсовича, тобто у Аскольда, був або син або брат на ім’я Дір[364]. Така версія виникла лише в російській історії[365], а от у літописах про такого родича Аскольда (Ясеня-Коло) не згадується[366]. При цьому у сучасній історії імена Аскольд і Дір завжди промовляють разом, у парі[367]. Зверніть увагу, що в шведському варіанті імені Аскольда — «Аскольдр», або Haskulðr[368], наприкінці стоїть закінчення «-ðr». Таке закінчення зустрічається в скандинавських іменах[369] (таке ж мала й Ауд Іваріна, або «Ірина» — Auðr[370], мати Аскольда). Вірогідно, писарі це закінчення «-dr» сприйняли за окреме ім’я «Дір», й тому завжди ставили його в парі з Аскольдом. Через те, що про Діра дійсно ніде немає інформації, і його смерть — це загадка для дослідників[371] (-імена), то логічно припустити, що його ім’я все ж таки було закінченням імені Haskuldr у шведській вимові, і що «Аскольд і Дір» — це одна людина[372]. Через те, що про той час важко знайти записи, російські історики (-імена) вирішили скористатися цим для пропаганди, й вигадали, нібито Аскольда і Діра вбили якийсь «Рюрик» з «Олегом»[373], після чого «Рюрик» став «правити Руссю»[374]. Звичайно — це вигадка: Рюрик (тобто інженер і принц фризькій Рюрик Хеммінгович) ніколи не правив[375], а Олег-Шалабі (укр. Віщий), судячи з генетичних дерев окремих людей, записки про які були збережені в Голландії й викладені сьогодні для загального доступу[376], був скоріше за все сином Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича.

89. Маніпуляція істориками про неіснуюче «захоплення» новгородичами Русі

Русь, або Велике князівство Руське, на той час (в середині 900-их років) була великою, вже відомою і розвиненою державою[377]. У неї, відповідно, була велика сильна армія[378]. Як могли декілька іноземців з невеликою свитою, та ще з маленької країни Славії, яка тільки у 1136 році стане державою «Новогардія», а поки навіть не сформувалася як держава, бо не мала першого Закону, — прийти собі й отак просто правити в чужій державі? Це нонсенс.

Місцеве руське, або русинське, військо дуже швидко би їх перебило[379], це по-перше. По-друге, місцеві русинські князі, намісники, мери — а їх було дуже-дуже багато — не слухалися б чужинців[380]. По-третє, армія Русі цих вбивць просто би заарештувала[381]. Так що ця казочка, що буцімто «Рюрик прийшов, всіх повбивав та став великим правителем» — ця нісенітниця розрахована на дрімучих людей, які мають погану освіту і не вміють самостійно мислити[382].

Тим паче, що у ті часи — в середині 800-их років, а саме у 862 році, поселення під назвою Славно, тобто майбутній Новгород Веліка (Великий), тільки-но почало будуватися[383]. Тільки-но починала формуватися народність майбутньої нації славинів, і одразу ж якийсь тамошній правитель пішов війною проти сильної, розвиненої, старої, дуже великої за розмірами країни? І дійсно планував правити в далекій чужій незнайомій державі, у величезній Русі? І при цьому він кинув напризволяще свою власну молоду маленьку країну, ще без закону, розміром з область, яка потребувала уваги правителя, яка не мала права заслабнути через війну? І це все на фоні того, що в дійсності справжній фриз Рюрик Хеммінгович в Славії (або в майбутній Новогардії) взагалі ніколи не був офіційним правителем. Ми це ще розглянемо далі в пункті 104.

Уявіть собі аналогію, тобто щось подібне. Наприклад, що сьогодні хтось прийшов з маленької Данії в Німеччину, в місто Берлін, повбивав місцевих правителів і почав багато років правити величезним німецьким народом. Чи може таке статися? — Ні, бо це ж нісенітниця. Так само є нісенітницею аналогічна вигадка про те, що в Русі правили окупанти з неіснуючого ще Новгороду та з несформованої невеличкої країни славинів, яка була трохи більшою за розміром, ніж Естонія або Данія. В Русі на той час була вже розвинена військова справа[384]. Військом керував великий князь, замісником його був воєвода, постійне професійне військо князя називалося «дружиною»[385], існували полки (якими керували «мечники»)[386], народне військо називалося «воями» (тисячні підрозділи, якими керували «тісяцькі»)[387], молоді воїни (або вої) — «отроки» і «децьки»[388], зброя (мечі, списи, сокири, луки і стріли, облогові машини) — про це описує, наприклад, Довженок Василь у книзі «Військова справа в Київській Русі» (37 с.)[389Довженок].

90. Столиці північних слов’ян

Усі міста північних слов’ян — литвинів (білорусів), плесковців (псковичів) і славинів (майбутніх новгородичів) — були засновані майже одночасно, приблизно наприкінці 800-их років. Це міста Вільно — сучасний Вільнюс[390], столиця старовинної Литви (сучасної Білорусі); Плеско — сучасний Псков, столиця держави Плесковія[391]; і Славно — сучасний Великий Новгород[392], столиця держави «Новогардія». Названі ці міста були іменами засновників[393].

91. Перші згадки про волзьку столицю аланів Сара — місто хана Саросія «Золотого»

890 — цього року з’являються у грецьких джерелах перші згадки про державу аланів та про їхню столицю місто Сарра на річці Ідель (ерз. Волзі)[394]. Назва міста пішла від імені засновника, якого так і звали Сарра, або латиною Саросій. Це ім’я означає кипчацькими мовами «золото» (про нього йшлося в пункті 42).

На каталонському Атласі 1375 року бачимо (карта 02-10 в пункті 45, та карта 09-01 в пункті 342), що назва міста, там де сьогодні стоїть «Саратов», пишеться як Cittat de Sarra, що означає Цитадель (фортеця) Сарра, або Золота фортеця. Самі алани столицю називали «Сара Орда», що означає буквально «Золоте Місто»(карта 02-10 в пункті 45, та карта 09-01 в пункті 342).

Відповідно, мешканці фортеці «Сарра» (або Сара, Сарай) стали називалися «сараценами» (англ. saracens), або в перекладі — «золотими», «золотоординцями». Про сараценів та їхню мову багато згадується в книзі Вільяма Рубрука[395]. Нагадаю, що у ерзян (лат. мордви) сарацени, вони ж «надволзькі татари», «саратовські татари», «самарські татари» були відомими під назвою «буртаси»[396]. Відносяться сарацени, або алани, до кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи[397]. Назва «Сара» звучить також як «цар» (хоча це слово «цар» відносять до латинського римського «цезарь», «цесар»[398]). Ймовірно, тому, набагато пізніше, місцеве населення могло називати це місто «Цар-горо́да». Слово «горо́да» походить від кипчацького слова «городити»[399], тобто обгороджувати валом або стіною. Наприклад, у косарів перші селища називалися «городищами». Виходить, що місто Сара — це і є перший Царгород.

Назву нації «сарацени» я пишу саме як «сарацени», через «е», а не «сарацини» через «и». Поясню чому: бо «сарацинами» офіційно сьогодні називають усіх давніх мусульман[400]. Коли в інтернеті набираєш у пошуку «сарацин», то видає дуже багато даних про мешканців арабських країн, але ж то зовсім не ті «наші» сарацени-русскіє. Тому для відмінності я вважаю за правильне залишити саме «сарацени», від офіційного написання їхньої назви латиною — «saracen».

92. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) з 890 року. Нізі-Древлян I Манасійович, Арон I Нізійович, Менахем I Аронович

890—900 — Нізі-Древлян I Манасійович — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після свого батька)[401]. Він син Манасія II Завулоновича. Був також і малком (прем’єр-міністром)[402]. Мав дочку Котян Нізієвну, яка стала дружиною Олега-Шалабі «Віщого» I[404], відповідно невісткою Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича й переїхала до Києва. Її ім’я стане популярним українським іменем Катя[404] (його хоч й відносять до зменшеного імені від грецького Єкатерина, або англ. Catherine, але ж Єкатерина та Катя — то зовсім різне).

Нізі-Древлян I Манасійович стане дідом (або пращуром) великого князя Древляна-Нізі I (або Добрині-Нізкітича), ймовірного Олеговича. Мав також сина Арона I Нізійовича[405], який стане його наступником у 900—910 рр.

В 900-их роках сарацени («золоті» ординці, або алани) укладають дружній союз із Косарією (Хозарією, майбутньою Куманією). В Косарії тим часом прем’єр-міністром був Веніамін I[406].

900—910 — Арон I Нізійович — новий каган і прем’єр-міністр Косарії (Хозарії) (прийшов після свого батька Нізі-Древляна I Манасійовича)[407]. Подивіться, як пишуть історики (-імена). Наприклад, вони вказують, що нібито з самого початку правління — далі цитуємо[408]: «він стикнувся з нападами печенігів, що стали діяти спільно із Руссю. У 909 році війська Русі, яку на той час очолював воєвода, майбутній великий князь Олег, воювало з каганатом. Проте жодна зі сторін не досягла успіху. Натомість домовлено про спільний похід проти Дербентського емірату»[409]. Кінець цитати.

Подивіться, виходить, нібито одна країна пару років вела кровопролитні бої проти іншої, а вже скоро брала цю саму ж країну собі у союзники, щоб воювати проти третьої країни. Але в дійсності такого не буває. Історики пишуть багато домислів. Насправді, війни не йшли раніше так часто. А ворогів, які вбивали ваших дітей і матерів — ви ніколи отак одразу, через кілька років, не візьмете собі ані в друзі, ані в союзники (якщо в тій державі на відбудеться повна заміна влади та політичного курсу й виплата контрибуцій). Тим паче, що у хозарів (куманів, або половців) і русів (або русинів) вже відбулося дуже багато династичних шлюбів (всі описані в цій книзі), майже усі роди й відповідно їхні нащадки поріднилися.

910—914 — Менахем I Аронович — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після свого батька Арона I Нізійовича)[410]. Уклав союзний договір з Руссю[411]. Можливо, він загинув через бої з Дербентським еміратом[412]. Наступним каганом стане малк (прем’єр-міністр) Веніамін I у 914—930 рр.

93. Русь з 912 року. Ігор «Старий» I Рюрикович

912—930 — Ігор «Старий» I Рюрикович — новий великий князь Русі (прийшов після свого двоюрідного дядьки Олега-Шалабі «Віщого» I Ясеньколовича)[413]. Він син Рюрика Рандверовича, онук Рандвера Радбарсовича, внучатий племінник Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича. Його плутають з Іжором («Ігорем», Igor) Рюриковичем, іжорським військовослужбовцем, який приблизно в цей час, трохи пізніше, у 942 році втече з півночі до Русі й привезе із собою свою плесковську дружину Єлену «Прекрасу» та дітей. Іжор і Єлена «Прекраса» — це батьки принца Цвєт-Слава Іжоровича і принцеси Пред-Слави Іжорівни (про них буде далі, в пунктах 100, 101, 102 тощо).

Наступником після великого князя Ігоря «Старого» I Рюриковича стане його троюрідний брат Древлян-Нізі I Олегович (укр. Добриня-Нізкітич) у 930—962 рр.

94. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) з 914 року. Веніамін I, Арон II

914—930 — Веніамін I — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після Менахема I Ароновича)[414]. До цього він працював на посаді малка (тобто прем’єр-міністра).

930—940 — Арон II — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після Веніаміна I)[415]. До цього він теж працював на посаді малка (тобто прем’єр-міністра). Мав сина Осипа I Ароновича[416], за якого вийшла заміж Гоя-Кулькуя — донька сараценського (золотоординського, або аланського) правителя Унгірата (Конкірата)[417]. Наступником після Арона II стане його син Осип I Аронович у 940—965 рр.

Зауважте, що в державі (Україні) й досі збереглася ця традиція, коли часто наступним правителем стає попередній прем’єр-міністр, він же «малк».

95. Русь з 930 року. Добриня-Нікітич — реальний правитель

930—962 — Древлян-Нізі I («Добриня-Нізкітич», або Нікітич) — новий великий князь Русі (прийшов після свого троюрідного брата Ігоря «Старого» I Рюриковича)[418]. Ім’я «Древлян» у русів вимовляли як Добрян, або зменшене — «Добриня». Жив у 910—1007 рр. Він скоріше за все син великого князя Олега-Шалабі «Віщого» I і його хозарської (куманської, або половецької) дружини Котян (Каті) Нізієвни[419]. Про нього іноді кажуть, що він був просто воєводою, помічником, богатирем[420]. Але саме так, дуже часто сини правителів і ставали спершу, на початку своєї кар'єри, воєводами[421]. Мав рідного брата на ім’я Свят-Гор (Святогор)[422]. Відповідно, він онук руського (русинського) князя Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича. По лінії матері — він онук косарського (хозарського) малка й кагана Нізі-Древляна I Манасійовича, саме від нього Древлян й міг отримати друге ім’я — Нізі, яке вимовляли як «Нізкітич», або «Нікітич»[423]. Став легендою, в русинському фолькльорі відомий як богатир Добриня-Нікітич[424].

Іноді Древляна-Нізі I (або Добриню-Нізкітича) називають ім’ям «Малк», але це не ім’я: слово «малек», або «малк», у косарів (хозарів) означало «прем’єр-міністр», тобто назву посади голови Уряду. Таку посаду мав і його батько. Назва цієї посади пішла від косарських (хозарських) родичів, де ця посада називалася «малек», а також — «калгою»[425]. Це аналог посади «канцлера» у німців, «прем’єр-міністра» в англійців. Косарія (Хозарія, лат. Газарія) була більш старшою державою в порівнянні з Руссю приблизно на 200 років, тому деякі державні інститути русичі позичали у косарів (хозарів), що було нескладно через часті династичні шлюби. Через це Русь навіть називали якийсь період «Руським каганатом»[426].

Древлян-Нізі займав посаду малка при своїх родичах — великих руських (русинських) князях Олегові-Шалабі «Віщому» I Ясеньколовичі і Ігорі «Старому» I Рюриковичі[427]. Йому під ім’ям «Малк Любечанин» поставлено пам’ятник у Чернігівській області України[428]. Прізвисько «Любечанин» з’явилося від місця походження його дружини, про яку йтиметься далі.

96. Дружина Древляна-Нізі I Олеговича (Добрині-Нізкітича, або Малка)

Дружиною Древляна-Нізі I (укр. Добрині-Нізкітича, або Малка, вірогідного «Олеговича» по-батькові) стала принцеса з країни Інгрії (Іжорії, або Інгерманландії, Європи) з місцевості Любша[429]. Ця місцевість розташована там, де річка Любша впадає в річку Волхов, у колишній фінській країні Інгрії (сьогодні це Ленінградська область в Росії)[430]. Неподалік розташовано маленьке поселення Стара Лагода. В тому місті стояла колись Любшанська фортеця[431]. Тобто дружина Древляна-Нізі I Олеговича приїхала до свого чоловіка в Русь з Інгрії (Іжорії, або Інгерманландії, яка ще відома під назвою «Європа»). Дослідники (-імена) називають принцесу «Любшою» — за місцем її походження, бо справжнє її ім’я невідоме. Вона була іжорською саме принцесою, інакше не вийшла би заміж за правителя Русі. Тобто вона не була простолюдинкою, як кажуть деякі українські історики більшовицьких часів, вказуючи на те, що вона нібито вийшла з Чернігівської області Русі[432].

Від неї народилася принцеса Меланья-Ольга I Древлянівна. Саме вона стане відомою правителькою Русі «княгинею Ольгою» і матір’ю великого руського (русинського) князя Ладомира-Василя «Великого» I Цвєтославовича[433]. Древлян-Нізі I мав також сина Костянтина Древляновича, у якого від принцеси Преди-Слави Іжорівни (сестри Цвєта-Слава Іжоровича) народиться Ярополк I Костянтинович (відомий більше як Ярополк «Святославович»)[434]. Наступною правителькою Русі після Древляна-Нізі I Олеговича (Добрині-Нікітича, або Малка) стане його донька Меланья-Ольга I Древлянівна у 964—972 рр.

97. Рід Ясеневих — династія засновників Русі як держави

У великого князя Древляна-Нізі I Олеговича, або «Добрині-Нізкітича», від його іжорської дружини з Інгрії, з місцевості Любшан, як ми вже казали, була пізно народжена донька Меланья-Ольга I Древлянівна. Народилася вона у 944 році. Ласкаво її називали ім’ям «Малуша», «Меланка», «Маланка». Древлян-Нізі I Олегович матиме зятя на ім’я Цвєт-Слав[435] Іжорович, чиє ім’я руською (або русинською, сучасною українською) мовою сьогодні традиційно вимовляють як «Святослав Ігоревич».

Через те, що перший Закон Русі створив і підписав разом із іншими князями Ясень-Коло (Аскольд, Коля) III Радбарсович, то саме його можна вважати вже першим офіційним правителем (Великим Князем) держави Русь. Тому його ім’я «Ясень» стає назвою майбутнього роду правителів держави. Відтепер його прямі нащадки будуть з династії Ясеневих, а це, наприклад, Древлян-Нізі I (вірогідний Олегович), Меланья-Ольга I Древлянівна, Ладомир-Василь «Великий» I Цвєтославович, Яра-Слав[436] «Мудрий» I Ладомирович, а також їхній відомий нащадок Юрій-Георг «Довгорукий» Ладомир-Мономахович тощо.

У російській історії династію Ясеневих замінили назвою «Рюриковичі»Яра-Слав[437], маючи на увазі фрисландського інженера Рюрика Хеммінговича. Його ми ще будемо розбирати далі в пункті 104.

98. Косарія (Хозарія, лат Газарія) з 940 року. Осип I Аронович. Союз з аланами (сараценами, або «золотими» ординцями)

940—965 — Осип I Аронович — новий каган Косарії (Хозарії) (прийшов після свого батька Арона II)Яра-Слав[438]. Його дружина — Гоя-КулькуяЯра-Слав[439], вона дочка сараценського (золотоординського, або аланського) великого хана Унгірата (Конкірата) I. У них народився син Давид I ОсиповичЯра-Слав[440]. Осип I Аронович згадується у так званому «Кембриджському документі»Яра-Слав[441], що названий так за місцем зберігання. Цей же документ ще називають «Листом Шестера»Яра-Слав[442], що названий так на ім’я дослідника, який знайшов цього документу.

За правління Осипа I Ароновича Косарія (Хозарія, лат. Газарія) входить у військовий союз із сараценами («золотими» ординцями, або аланами), що й було закріплено династичним шлюбом між його донькою і сараценським (золотоординським, або аланським) правителем[443]. У 940 році один із гетьманів Косарії на ім’я Свенельд[444] заснував місто Кудак (кр. «Поселення на горі», сучасне Дніпро) вище порогів[445]. Наступником стане Булчі I у 965—974 рр.

99. Русь з 964 року. Велика княгиня Ольга (точніше Меланья-Ольга)

964—972 — Меланья-Ольга I — нова велика княгиня Русі (прийшла після свого батька)[446]. Жила у 944—1020 рр. (прожила 76 років). Вона дочка малка (тобто прем’єр-міністра) і великого князя Русі Древляна-Нізі I (вірогідного Олеговича), русино-косарсько-шведського походження, і його дружини — принцеси з країни Інгрії (Іжорії, Інгерманландії, або Європи) із місцевості Любшан, що неподалік Ладозького озера[447]. Велика княжна, у підсумку, мала руські (русинські), косарські (хозарські), іжорські та шведські коріння —тобто була слов'янкою, кипчою (лат. татаркою), фінкою і германкою відповідно.

Русинська княжа Меланья-Ольга I

Зображення 03.04: принцеса та майбутня велика княжна Русі Меланья-Ольга I, відома в історії більше як «княгиня Ольга». Має русинські, українські (хозарські), шведські та іжорські коріння (тобто слов’янські, кипчацькі, германські та фінські) (права на зображення авторські, картинка умовна та згодом буде змінена на натуральну ілюстрацію)

Нагадаю, що батько Меланьї-Ольги I був широко відомий в Русі під іменем «Добриня-Нізкітич» (Добриня-Микитич) — адже саме так за багато століть трансформувалася вимова його імені «Древлян-Нізі» в народних легендах. Його дружина, іжорська принцеса, відома за прізвиськом Любша, народилась у 925 році біля поселення Любша на Ладозькому озері і була дочкою Ельги (Ольги) Халгівни[448]. Ельга (Ольга) Халгівна в свою чергу була онучкою іжорської принцеси Альфрінди «Ладозької» Гальфданівни і фризького інженера Рюрика Хеммінговича[449] (ось і перша поява цього Рюрика в давніх предках русинських правителів). Тобто виходить, що саме від своєї іжорської бабусі Ельги (Ольги) Халгівни і отримує Меланья (вона ж зменшено Меланка) своє друге ім’я — «Ольга».

До влади велика княгиня Меланья-Ольга I стала у віці 20 років. Її чоловіком був плесковський (псковський) принц Цвєт-Слав Іжорович, широко відомий під іменем «Святослав Ігоревич». Їх заручили, коли Меланьї-Ользі було 7 років[450]. Можливо, в 13 років (у 957 році) її возили до Константинополя в Грецію, де її охрестили в грецьке християнство (за даними статті Омеляна Пріцака «Коли і де хрестилася Ольга»[451Пріцак] (Львів, 1993). Російські історики (-імена) вдають, ніби Цвет-Слав (Святослав) був видатним князем, але насправді в першу чергу він був чоловіком своєї дружини. Таке іноді трапляється, коли чоловік стає князем або королем через свою дружину. Найвідомішим подібним прикладом був чоловік королеви Вікторії — правительки Великобританії: тобто державою керувала законна пряма нащадниця керуючого роду, а не її чоловік[452]. В історії Русі правління Меланьї відомо під її другим, скандинавським, іменем «Ольга», саме під цим іменем Меланьї-Ользі стоїть пам’ятник в Києві на Михайловській площі[453]. Наступним правителем Русі після великої княгині Меланьї-Ольги I Древлянівни стане її рідний племінник Яра-Полк I Костянтинович (сьогодні більше відомий як Ярополк «Святославович») у 972—980 рр. Він прийде до влади у віці 17 років.

100. Принц Цвєт-Слав (Святослав) — чоловік руської (русинської) княжни Меланьї-Ольги I Древлянівни

У ці роки плесковський (псковський) принц Цвєт-Слав Іжорович, широко відомий в Русі під ім’ям «Святослав Ігоревич»[454], був співправителем Русі. Народився він приблизно у 932 році[455]. Він був принцом зі слов’янської країни Плесковія (м. Псков), сином Іжора (Igor) Рюриковича. Слов’янське псковське ім’я «Цвєт» російською мовою вимовляли як «Свят»[456]. Від свого новгородського родича на ім’я Слава, засновника сусідньої країни Славії, він і отримав своє друге ім’я «Слав»[457]. Це ім’я стало в майбутньому закінченням «-слав» в деяких українських іменах, як пам’ять про засновника держави Славії (Новогардії), наприклад: Владислав, Станіслав, Ярослав, В'ячеслав, Борислав, Броніслав, Мирослав тощо. Власне, це єдине і головне, що новгородці привнесли в повсякденне життя русів (русичів, або русинів).

За Цвєта-Слава Іжоровича руська (русинська) принцеса Меланья-Ольга I Древлянівна вийшла заміж у 951 році. Тобто юнак Цвєт-Слав Іжорович, відомий більше як «принц Святослав Ігоревич», стане со-правителем Русі, і не як прямий нащадок руських (русинських) князів, а як чоловік своєї дружини. А ось вже його дружина Меланья-Ольга I Древлянівна є кровною нащадницею князівського роду Ясеневих — вона онучка Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича, засновника держави Русь. Меланьї-Ользі було 7 років, а Святославу — приблизно 19, коли їх заручили[458]. Звичайно, весілля відбудеться, коли Меланья-Ольга I досягне повноліття[459].

Меланья-Ольга увійшла в українські легенди і колядки, де ласкавим варіантом її імені було «Маланка», «Малуша». Наприклад, руси (сучасні українці) досі святкують свято «Маланки» (або «Меланьї») на Новий Рік в ніч перед 1 січнем[460]. Вважається, що це свято пішло ще з часів святої Меланьї Молодшої (римської), яка жила у 383—439 рр. в античному Римі (Saint Melania the Younger)[461]. Але на основі того свята в український фолькльор стало увійшли образи в народному розумінні саме русинської княжни та Ладомира-Василя, наприклад, у вигляді щедрівки (в пункті 126). Меланья-Ольга I в народній пам’яті відома під двома іменами: і як княгиня Ольга, і як матір Ладомира-Василя I — Меланья (ласкаво «Меланка», «Маланка», «Малуша»). Але за часів імперської і радянської цензури, звичайно, ці два образи розділили, і ім’я «Ольга» штучно приписали Єлені (укр. Олені) «Прекрасі» — матері Цвєта-Слава, щоб перевести лінію правителів із споконвічних руських (тобто русинських) на славинських (новгородських) діячів. Бо історію Росії в 18-му столітті вирішили брати від Новгородської (а заразом й від Псковської[462]) держави[463]. Відомо, що майбутні німецько-французькі колонізатори, які створять і назвуть свою колонію «Російською Імперією» (1689—1917 рр.), недовгий час на початку 1700-их років правитимуть з Новгородщини, саме тому вони й почали і історію, і мову колонії виводити з тих країв. Але ж згідно із дослідженнями археологів, відомо, що в дійсності офіційно місто Великий Новгород і державу Новогардію (тобто «Нову Гардаріку») у середині 800-их років ще не заснували[464].

Таким чином, Цвєт-Слав (або Святослав) став зятем Древляна-Нізі I (вірогідного Олеговича). Древлян-Нізі I (або «Добриня-Нізкітич», «Микитич») в той час був великим князем Русі у 912—964 рр. Після його смерті у 964 році[465] його дочка Меланья-Ольга I Древлянівна стала княгинею у віці 20 років, а принц Святослав став співправителем Русі у віці 32 років.

101. Іжор (Igor) — батько Цвєта-Слава (Святослава)

Батька принца Цвєта-Слава (Святослава) звали Іжор Рюрикович (Igor, або Inguar Rörikson)[466]. Жив він у 878—946 рр. (прожив 68 років). Його ім’я Іжор, лат. Inguar, або Ingor, Igor іжорською мовою означає «прекрасний», «чудовий»[467], на руський (або русинський) манер вимовлялося як «Ігор». Своє ім’я Іжор (Igor, або Ігор) отримав на честь предків за лінією матері, засновників держави Інгерманландії, відомої також під назвами «Інгрія», «Іжорія», «Європа». Нація Інгрії (або Іжорії), так і називається — іжори, й відноситься до фінської національної і мовної групи[468]. Назви країни «Європа» та «Інгрія» будуть ще зустрічатися на географічних картах.

Як я вже зауважила, Інгрія була колись відома під назвою «Європа». Власне Європою називалася північна область Іжорії з центром в місті Виборг (це буде далі на карті -карта). Але іноді цю назву використовували для назви усієї країни, так ми бачимо на Каталонському атласі 1375 року (карта 09-01 в пункті 342) та на ще одній більш пізній карті. Сьогодні це Ленінградська область, і перебуває вона наразі у складі Росії (без автономії).

Що відбулося: військовослужбовець на ім’я Іжор (Igor) Рюрикович народився у містечку Славно — столиці Славії, майбутньої Новогардії (це сучасна Новгородська область в Росії). Іжор одружився з Єленою (укр. Оленою). Її так і стали називати «чудовою», або «прекрасною» — за іменем її чоловіка, бо слово «іжор» означає «прекрасний». Предки Єлени «Прекраси» по матері були, за відомостями дослідників (-імена), з міста Пскову — столиці слов’янської країни Плесковії[469]. У 932 році народився їхній син Цвєт-Слав[470]. Пізніше вони переїхали, або, скоріш за все, втекли (за якихось обставин) спочатку до північної області Русі, а у 942 році вже були в Києві[471] — столиці Русі, де жила Любша — внучата племінниця Іжора, дружина Древляна-Нізі I Олеговича. Тобто, вони втекли і переїхали до своєї кровної родички в Київ, ймовірно шукати захисту і притулку.

Деякі дослідники (-імена) навмисно писали, що 942 рік був нібито не рік переїзду до Києва[472], а рік народження Цвєт-Слава — цим хотіли показати, що він буцімто народився вже в Києві. З часом Іжор (Igor) Рюрикович зайняв високу службову посаду в Русі. В Києві Цвєта-Слава Іжоровича заручили у 951 році[473] з принцесою князівського руського (русинського роду), завдяки чому він і став потенційним князем у віці 19 років. Нагадаю, що принцесі Меланьї-Ользі I Древлянівні на момент заручин було 7 років.

Славія (майбутня Новогардія), Плесковія і Русь, як ви вже розумієте — це три різні слов’янські держави, з власними націями, мовами і кордонами. Слід звернути увагу на те, що західні європейці дуже добре фіксували усі події щодо їхньої історії, починаючи з 15-го року. Саме з 15-го — тобто не зі 115 року, не з 1015, а саме з 15-го, майже від початку н. е. За даними генеалогії Stamboom Homs «Coret Genealogie»[474] «Kwartierstaat Jasper van Commenee»[475] (з Нідерландів, genealogieonline.nl[476]), Іжор (Ігор) Рюрикович (Igor, або Inguar Rörikson) народився у слов’янській країні Плесковія (м. Псков), а помер в 945 році у віці 64 років в м. Коростень Чернігівської області Русі, тобто майже через 4 роки після переїзду до Києва. За деякими відомостями[477] нам стає зрозумілим, що Іжор (Igor) Рюрикович, вірогідно, керував збором і розподілом податків.

Тобто, що виходить: юнака Цвєт-Слава Іжоровича заручили вже після смерті батька. Це вказує на те, що його мати Єлена (укр. Олена) «Прекраса» займала високе становище в суспільстві, бо інакше з її сином не бажали б заручин княжі роди — тобто вона була принцесою в Плесковії.

102. Єлена (укр. Олена) — мати Цвєта-Слава (Святослава)

Єлена «Прекраса» була родом з містечка Псков[478]. Її друге ім’я історики (-імена) пишуть саме як «Прекраса» — без букви «н». Це прізвисько з’явилося, скоріше за все, від імені її чоловіка, бо «іжор» з іжорської мови перекладається як «прекрас», тобто «прекрасний». Таким чином виходить, що Єлена — дружина Прекраса, отже вона Єлена «Прекраса». Українською ім'я «Єлена» вимовляється як «Олена». Жила вона у 907—969 рр. (прожила 62 років). До неї іноді використовують маркер (помітку) «Псковська»[479] — як місце її народження. Народилася вона в країні Плесковія, а померла в Русі, у Києві. У 928 році вона вийшла заміж за Іжора (Ігоря) Рюриковича в Пскові. Пам’ятаємо, що Іжор (Ігор) Рюрикович переїхав до Києва, тобто він там не народився. Існує велика вірогідність, що Іжор спочатку керував військовим загоном і був у Пскові у справах, і вже там знайшов собі дружину. У народних казках Іжора називають «солдатом Іваном»[480] і приписують їм з «Єленою Прекрасною» пригоди[481], які основані на грецькій міфології. У російських казках у цій історії також задіюють допомогу з боку «великого сірого вовка»[482]. Саме з цього фолькльору і виходить ідея, що він був втікачем[483].

У 932 році в них народився Цвєт-Слав, який отримав псковське ім’я, яке означає «світло» чи «квіти»[484], і друге славинське ім’я від славинського предка — Слав. Вже всі разом вони переїхали до Києва у 942 році, де Іжор (Ігор) Рюрикович зайняв службову посаду.

Саме цю Єлену (укр. Олену) «Прекрасу» російські історики (-імена) офіційно і називають «княгинею Ольгою»[485]. Але, подивимось, по-перше, княгинею вона могла стати тільки у тому випадку, якби сама вийшла заміж за великого князя Русі Древляна-Нізі I Олеговича[486]. Але відомо, що вона йому відмовила[487], коли він запропонував одружитися. По-друге, Цвєт-Слав став князем у віці 32 років, тому йому, звичайно, не потрібна була регентша[488], як вигадали російські історики (-імена)[489]. Він і Меланья-Ольга I правили самостійно. По-третє, те, що Єлена «Прекраса» нібито перейменувалася в «Ольгу», згадується у російських джерелах мимохідь — буцімно вона саме за день перед смертю змінила собі своє ім’я[490]. Але, якби це було правдою, вона не змогла б тоді увійти в документи, народну пам'ять та фольклор[491] під новим іменем, бо воно було нікому незнайомим. Але ж Ольгу знали саме як «Ольгу» під час її правління. Тобто, це значить, справжня Ольга ніколи не брала собі це ім'я в останній день свого життя.

103. Три слов’янські держави — «Київська Русь» (Русь), Плесковія, Новогардія

Зверніть увагу, що поняття «Київської Русі» раніше не існувало — це термін дуже новий, його ввели лише в XIX столітті (у 1800-их роках)[492] (істориком Соловьйовим[493]). Зробили це, щоб не плутатися з тими регіонами, які були окуповані Московією і Росією. Раніше Плесковія, Новогардія та Русь були окремими незалежними слов’янськими державами. Правитель з містечка Славно (майбутнього Великого Новгороду) не був правителем у Києві та навпаки, правитель з Русі не мав жодного відношення до країни Новогардії. Але завжди, звичайно, були популярними династичні шлюби. І ще один нюанс — в ті часи кордони Русі межували з Новогардією. Так було тому, що Смоленська область і західна половина сучасної мокшанської Тверської області завжди були споконвічно руськими (русинськими, рутенськими, а якщо говорити сучасними термінами — то українськими). Також руськими (русинськими, рутенськими) областями історично та етнічно були Курська, Брянська, Орловська, Білгородська (вони сьогодні в складі Росії), та Гомельська, Могилівська, Вітебська (вони — в складі Білорусі). Старовинні держави Плесковія і Новогардія сьогодні розташовані в межах відповідно Псковської і Новгородської областей, у складі сучасної Росії. Причому, Новогардія, наприклад, за площею трохи більша Естонії, це була звичайна суверенна країна, яка, звісно, має повне право на незалежність.

104. Ким був Рюрик Хеммінгович, якого називають «новгородським правителем»

Батьком Іжора (Ігоря) Рюриковича, тобто дідом Цвєт-Слава (Святослава), був Рюрик (Rörik) Хеммінгович[494]. Жив Рюрик у 830—879 рр. Його називають на російський манер «Рюриком». Ще він відомий під іменем Рюрик з Дорештад (англ. Rorik of Dorestad)[495], бо отримав в подарунок містечко Дорштад (Dorestad)[496], що сьогодні входить до складу Нідерландів[497]. Рюрик — син Хеммінга Гальфданзона[498], відповідно онук Гальфдана-Хвітсерка «Білої сорочки», племінник Гаральда Кларка — правителя Ютландії[499]. Рюрик Хеммінгович походженням був з країни Фрисландія[500] і був народжений в складі сучасної Данії[501] в області «Південна Ютландія»[502]. Сьогодні ця територія розташована у німецькій федеральній землі (тобто області з розширеними правами), яка називається «Мекленбург Західна Померанія»[503].

Рюрик Хеммінгович стане пізніше правителем Фрисландії[504]. У біографічних матеріалах він ще називається «Ютландським» або «Фризьким»[505], а також принцем «Мирним»[506]. Його дід — Гальфдан-Хвітсерк «Біла сорочка» (Halfdan-Hvitserk) з Фрисландії[507], вважався королем Данії до 873 року, де правив разом зі своїм братом Зігфредом «Змія-в-Оці»[508].

За освітою Рюрик Хеммінгович займався будівництвом фортифікаційних споруд[509]. Вірогідно, для цього він прибув в країну Інгрію (Іжорію, або сучасну Ленінградську область в Росії), де потім одружився[510]. Звідти його й могли запросили до містечка Славно (сучасний Великий Новгород), як стверджує офіційна історія[511]. Але ми розуміємо вже, що запросили його не як правителя, а для будівництва — адже саме в цей час майбутня столиця Новогардії містечко Славно тільки-но починало розбудовуватися у вигляді перших домівок та фортифікаційних споруд (приблизно з 862 року[512]).

105. Що таке Фрисландія

Фрисландія — це старовинна держава[513], територія якої пребуває сьогодні в складі Нідерландів, Німеччини і Данії[514]. А частина території Данії на сьогоднішній день частково увійшла до складу Швеції[515]. Свою державність Фрисландія давно втратила, так само як, наприклад, Плесковія і Новогардія. Нація Фрисландії — фризці. У них є власна фризька мова, яка відноситься до германської мовної групи[516]. Ця мова за стилістичними особливостями подібна німецькій і голландській. Сьогодні фризці інтегровані в голландців, німців і данців.

Прапор Східної Фрисландії

Зображення 03.05: старовинний прапор Східної Фрисландії. — Сьогодні його часто можна зустріти біля приватних домівок на півночі Німеччини

106. Рюрик Хеммінгович — принц фризький і спеціаліст з фортифікаційних споруд

Це все означає, що Рюрик Хеммінгович приїхав до країни Славія (майбутньої Новогардії) у 862 році виключно як спеціаліст. Він був одним з принців по народженню, у своїй країні Фрисландії. І став чоловіком своєї іжорської дружини-принцеси, але за межі країни Інгрії (Іжорії, або Інгерманландії) його вплив ніколи не виходив. Правителем Фрисландії він стане пізніше[517]. Як бачимо, це і є той самий «знаменитий» «Рюрик з Новгороду» — він же прапрадідусь Меланьї-Ольги I за лінією матері. Але, по-перше, місто Славно в той час ще не називалося Новгородом, по-друге, він ніколи не правив в Русі. Те, що він нібито був «правителем в Русі», це просто версія істориків в колонії «Російській Імперії»[518], але ніде в європейських хроніках про таке не згадується[519]. І його син Іжор (Igor) Рюрикович також ніколи не був у Русі правителем, бо правителем буде інший Ігор — Ігор «Старий» I Рюрикович. Можливо це й викликало плутанину, або ж, навпаки, росіяни змістили акценти навмисно.

Тобто те, що Рюрик Хеммінгович нібито правив у Русі, і що він «усіх там повбивав» — це вже повна вигадка російських колоніальних істориків. Взагалі нема доказів, що він був правителем навіть у Славії (майбутній Новогардії), про це були тільки гіпотези[520]. Він був фризьким принцем-інженером і, скоріше за все, також одружився з принцесою в Інгрії. Тоді також стає цілком логічним те, що його син Іжор (Ігор) Рюрикович теж одружився з однією з принцес, в даному випадку з принцесою Єленою (укр. Оленою) з Плесковії.

107. Родичі Рюрика Хеммінговича

Дід Рюрика Хеммінговича на ім’я Гальфдан-Хвітсерк «Біла Сорочка» був сином Рагнара «Лодброк» Зігурдзона (Ragnar «Lodbrok» Sigurdsson)[521]. Рагнар був сином короля Швеції Зігурда I «Кільце» Рандверзона[522]. Зігурд I потім стане також королем Данії[523], де і помре у 812 році. У Гальфдана-Хвітсерка «Біла сорочка» були брати — Івар «The boneless» (укр. Безкістний), Зігурд «Змія-в-Оці», Убба[524] та напівбрати — Бьорн (Björn «Ironside»), Ґида[525]. Вони усі — герої скандинавських саг. Про них написано легенди[626], у яких також згадуються їхні походи на східну частину Фінської затоки, а також до Русі в місто Київ[527].

Гальфдан-Хвітсерк «Біла сорочка» також мав дружин, яких звали Тора, Маргрет, мав дядька на ім’я Ролло[528]. Відомо, що якось його батько Рагнар «Лодброк» Зігурдзон з сином Зігурдом «Змія-в-Оці» Рагнаревичем здійснили мандрівку через Русь до Греції[529]. Його брат Івар «Безкістний» також мандрував і, вірогідно, одного разу також недовго відвідував Русь на початку 800-их років[520], за часів юності великого князя Ясеня-Коло III (Аскольда, Колі) Радбарсовича. Помер Івар «Безкістний» у 873 році у Англії[531]. У нього і у Зігурда «Змія-в-Оці» були друзі-соратники — два брати, яких звали Гудрод і Хелві «Зеландський»[532]. Під час однієї з битв, де Зігурда «Змія-в-Оці» вбили у 887 році, Хелві «Зеландський» забрав його стяг, меч і щит, і відніс їх до матері Зігурда, яку звали Аслауг. Пізніше він сам одружився з донькою Аслауг — з Аслауг-молодшою і, таким чином, Хелві «Зеландський» став наступним королем Зеландії, замість Зігурда[533]. У нього з Аслауг-молодшею народився син Зігурт-Харт, майбутній правитель королівства Рінгерік. Помер Хелві «Зеландський» приблизно в 900 році.

108. Інгрія (Інгерманландія, або Європа). Дружина Рюрика Хеммінговича — принцеса Альфрінда Гальфданівна

Дружиною Рюрика Хеммінговича, тобто матір’ю Іжора (Ігоря) Рюриковича і Хальгі Рюриковича, була Альфрінда Гальфданівна, або Албаннівна (бо Гальфдана ірландською мовою називали «Албанн»)[534]. Про неї було згадано в пункті 99. Альфрінду ще називають іменем Єфанда[535]. Жила приблизно у 850—896 рр. (прожила 46 років)[536]. Вона народилася в країні Інгрія (Інгерманландія, або Європа, це сучасна Ленінградська область в Росії) неподалік від озера Ладога. Через місце народження її називають «Ладозькою»[537], й саме так іноді називають її чоловіка Рюрика Хеммінговича — Рюриком «Ладозьким»[538], за місцем народження дружини. Народилася вона, скоріше за все ні в якомусь хуторі на кшталт Старої Лагоди, як кажуть, а у столиці, яка була там, де сьогодні розташоване місто Санкт-Петербург. Ладозьке озеро розташоване у фінській країні Інгрія (Іжорія, Інгерманландія, або Європа), і ніколи не перебувало в складі майбутньої новгородської держави[539]. Тому те, що Альфрінда нібито з Новгороду — це або вигадки, або нерозуміння географії.

Дослідники (-імена) часто її плутають зі шведкою Ауд (або Едвіною, Іриною) з міста Орман (Урман), яка жила на одне чи два покоління раніше і була дружиною Рад-Барса I, легендарного правителя Русі, і матір’ю руського (русинського) принца, теж легендарного правителя — Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Радбарсовича. Про неї було більше написано у пункті 71.

109. Інгрія (або Європа). Гальфдан (Албанн) — батько Альфрінди (Єфанди)

Альфрінда (Єфанда) була дочкою того самого Гальфдана (Албанна) Хвітсерк «Біла сорочка»[540], сина Рагнара «Лодброк» Зігурдзона. Матірью Альфрінди Гальфданівни була Ельга[541], яка в свою чергу була донькою іжорського правителя та принцеси Ельгабики з Данії[542]. Гальфдан (Албанн) Хвітсерк «Біла сорочка», жив десь до 877 року[543], приблизно в один час з Ясенем-Коло (Аскольдом, Колею) III Радбарсовичем. Відомо також, що у Гальфдана (Албанна) і Ельги був син Асмунд[544], брат Альфрінди, який відповідно був рідним дядьком Іжору (Ігорю) Рюриковичу[545]. Судячи з усіх цих генеалогічних переплетінь, Івар «Безкістний» був рідним дядьком Альфрінди Гальфданівни, а її чоловік Рюрик Хеммінгович був для своєї дружини рідним племінником.

110. Ауд «Урманська» та Альфрінда «Ладозька» — це дві різні принцеси. Плутанина чи навмисна фальсифікація історії?

Отже, ми зустріли в історії двох жінок, принцес, які обидві мають скандинавське коріння і обидві мають якесь відношення до Русі. Одна жінка на ім’я Ауд (Едвіна, Альфхільда, або Ірина) «Урманська» «Шведська», а також інша жінка на ім’я Альфрінда (Єфанда) «Ладозька» — це дві зовсім різні персони, дружини, матері, через яких створилася або історична помилка, або фальсифікація історії.

Ауд Іварівна (відома також під іменами Едвіна, Альфхільда, Alfhild, або «Ірина» в Русі), вона ж Auðr «the Deep-Minded» «Глибокомисляча», шведка за походженням і дружина руського (русинського) правителя Рад-Барса I. Її вірогідно плутають з Альфріндою (Єфандою) Гальфданівною «Ладозькою», яка стане матір’ю Іжора (Ігоря) Рюриковича і бабусею Цвєта-Слава Іжоровича (Святослава Ігоревича).

У них обох насправді є дещо схоже. І у тієї, і у іншої були чоловіки на ім’я Рюрик: в однієї це був король Данії Рюрик «Кільценосний», у іншої — принц-інженер фрисландський Рюрик Хеммінгович. Через те, що Ауд (Ірина) Іварівна стала матір’ю київського руського (або русинського) князя Аскольда, то сина Альфрінди — Іжора (Ігоря) Рюриковича — також помилково (або навмисно) називають князем цілої держави, плутаючи його посаду.

У однієї з них був батько на ім’я Івар (Ігор), чоловік на ім’я Рюрик, онуки Олег і Рюрик (між собою двоюрідні брати), а також правнук на ім’я Ігор. А у другої був чоловік на ім’я Рюрик та сини на ім'я Хальгі (Олег) і Іжор (Ігор) (між собою рідні брати). Саме через ці подібності, а може й навмисно, вивели хибну ідею, нібито Іжор (Ігор) Рюрикович був сином правителя. І, відповідно, його батька — Рюрика Хеммінговича — стали називати «русскім новгородським князем», яким він ніколи в житті не був — він навіть і просто новгородським-то не був, бо за тих часів країни Новогардії ще не існувало і її столицю Славно (сучасний Великий Новгород) ще тільки-но почали будувати. Насправді, Іжор (Ігор) Рюрикович (син іжорської принцеси Альфрінди Гальфданівни «Ладозької») був військовим, а в Києві працював податковим службовцем.

111. Рюрик Хеммінгович переїжджає до поселення Славно — майбутнього Великого Новгороду

Інженер Рюрик Хеммінгович і його рідна тітка й одночасно дружина, принцеса Альфрінда Гальфданівна (Албаннівна) з Інгрії (або Іжорії, сьогодні це Ленінградська область у складі Росії), одружилися у 876 році[546]. Вони переїхали жити до поселення Славно, яке належало народності славинів «ільменських» й яке тоді ще ані «Новгородом», ані «Великим Новгородом» не називалося. Переїхали, як ми вже визначилися, по роботі. Через те, що Рюрик Хеммінгович вважався принцом, це значить, що він вірогідно одружився з жінкою також рівня, як і сам, тобто з принцесою. (В ті далекі часи було дуже важливо брати шлюб із партнером свого рівня, з однаковим соціальним статусом[547]. Сьогодні це правило вже не є таким важливим і не завжди діє.) А це значить, що Альфрінда Гальфданівна дуже вірогідно була принцесою, як ми розуміємо — інгерманською (або іжорською) з Ладозького озера. За записами в нідерландських генеалогічних документах[548] відомо, що вона була донькою Ельги, онучкою іжорського правителя і данської принцеси Ельгабіки[549]. А ще це значить, що правити в Славії Рюрик Хеммінгович, будучи просто чоловіком принцеси з Інгрії, не міг. А значить — він у Славії або працював, або був окупантом з армією.

Можливо, звичайно, допустити думку, як версія, що з боку фризців могла мати місце експансія, тобто окупація земель північних слов’ян, сучасних новгородичів. Але щоб зробити таку експансію та підтримувати її, вони повинні весь час проходити землями германців (саксів), балтів (прусів, жемайтів і латишів) і фін (естонців), що не так просто, а підтримувати це весь час водним шляхом по морю — то на той час такий засіб ще не був розвиненим. Крім того, про таку окупацію історія нічого на згадує[550]. Тому, відносно Рюрика Хеммінговича мова йде саме про працю в якості запрошеного спеціаліста-інженера: для зведення фортифікацій[551] в місті Славно.

112. Хальгі (Олег) та Іжор (Ігор) — нащадки Рюрика Хеммінговича і Альфрінди Гальфданівни «Ладозької»

У 877 році у Рюрика Хеммінговича і Альфрінди Гальфданівни, родичів між собою, нащадків Гальфдана (Албанна) Хвітсерка «Білої сорочки», — народився старший син, якого звали Хальгі (Олег) Рюрикович[552]. У 878 році в них народився другий син — Іжор (Ігор) Рюрикович[553]. Хальгі (Олег) Рюрикович народить доньку Ельгу (Ольгу) Хальгівну у 895 р., яка народить доньку «Любшу» (у 925 році)[554]. Іжорська принцеса «Любша» в свою чергу виходить заміж за малка (прем’єр-міністра) й великого руського (або русинського) князя Древляна-Нізі I Олеговича («Добриню-Нікітича») — правителя Русі, й переїде жити до нього в Русь до міста Києва. У Древляна-Нізі I і Любши народжується принцеса Меланья-Ольга I, яка стає знаменитою «княгинею Ольгою» (це друге ім’я отримано від її бабусі — Ельги (Ольги) Хальгівни). Вона стане матір'ю Ладомира-Василя «Великого» I Цвєт-Славовича — ще одного легендарного правителя Русі.

А у Іжора (Ігоря) Рюриковича, як ми вже знаємо, народився у 932 році принц Цвєт-Слав («Святослав Ігоревич») — двоюрідний дядько «Любши»[555], який при цьому був молодшим за неї. І він же стає чоловіком своєї далекої родички Меланьї-Ольги I Древлянівни — своєї внучатої двоюрідної племінниці.

113. Вікінги, «Гардаріка» (Русь) і «Нова Гардаріка» (або Новогардія)

Усіх вихідців з Данії і півдня Швеції, тобто фризців і сканів, називали «вікінгами»[556]. Вікінги робили походи на об’єднання держав, яке називалося «Англо-Саксонія»[557], та вздовж узбережжя Фінської затоки до Інгрії (Іжорії, або Інгерланмандії, Європи) і потім на південь до Русі[558]. Країна Новогардія, на той момент ще не була сформована й не мала першого Закону. Її землі називалися «землями Славія». А північну область Русі, яка називалася «Біла Русь», вікінги називали «Гардаріка», тобто «країна Гардара» (за іменем голови цієї області принца Гар-Дара Сваруновича, який пізніше поїхав до скандинавів за мечем Торчин). Данське закінчення «-ік» означало «країна» (згадувалося у пунктах 26, 28, 50). Коли країна Славія сформується як держава, тоді вона назветься «Новою Гардарікою», або Новогардією. Саме під цією назвою країну будуть вказувати на багатьох картах, і під цією назвою її захопить в майбутньому, в 1478 році, ординська країна Тартарія (майбутня Росія).

114. Славини (майбутні новгородичі). Поселення Славно, або заснування майбутнього міста Великого Новгорода

Дуже важливо знати, що поселення Славно (або сучасне місто Великий Новгород) було засноване тільки у 862 році народом, який називався «славини ільменські»[559]. Їхня земля називалася Славією, на честь стародавнього голови роду Славяна, який, вірогідно, жив у 300-их роках[560]. Тільки у 1136 році з’явиться перший Закон славинів «ільменських»тільки, після чого країну Славія перейменують з часом на «Нову Гардаріку», або Новогардію. Старою Гардарікою, звичайно ж, вважалася інша окрема держава — Русь, а точніше, її північна область Біла Русь, тобто, куди частіше діставалися фрізи і славини.

Таким чином, стає ясно, що ніякий «новгородський» (такого терміну в країні славинів тоді ще не існувало), тим паче фризький чи іжорський принц (наприклад, інженер Рюрик Хеммінгович) не міг стати засновником княжого роду в Русі, яка вже була офіційною державою на той момент протягом 300 років (з 852 року).

(Кінець 3 глави)