Глава 17

Глава 17. «КРИВАВИЙ ПОТОП» (1654—1663 рр.)

Надволзькотатарський (русскій) патріарх святить надволзьких татар (русскіх) на окупацію русів (русинів, рутенів). Російські історики називають Русь (англ. Рутенію) «Польщею». Термінологія росіян про Хмельницького. Маніпуляція з назвами держав. Литва (Білорусь) хоче союзу зі Швецією. Місто Орешек на карті на місці Санкт-Петербурга. Кримці (українці, або козаки, запорожці) хочуть миру з Республікою. «Кривавий потоп» з боку надволзьких татар (русскіх). Контрнаступ русів (русинів, рутенів) і кримців (українців). Регіон «Українська Козакія» вступає до складу Республіки

595. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава). Аланський патріарх святить надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) на загарбницьку війну в 1654 році

1654 — цьогоріч надволзькотатарське (русскоє, або аланське) військо під керівництвом хана «Олексія Трубецького» було відправлено на війну до Русі (англ. Рутенії)[1]. Перед цим кацапське (тобто контрактне) надволзькотатарське (русскоє) військо урочисто пройшло повз головного палацу в Москві (колишньому мокшанському Перумі), а патріарх Нікон святив його на вбивства та захоплення чужих територій[2]. Нікон говорив їм, що вони «йдуть покласти голову за правителя та віру», і закликав на них «благословення боже»[3]. Промовляв він це, звичайно, рідною для усіх сараценською (аланською, або «надволзькотатарською») мовою, що було перекладено для представників окупованих новгородичів, плесковичів та частини русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) слов’янськими мовами. Бо знати новгородську (сучасну русскую) мову сараценам (надволзьким татарам, або сучасним етнічним русскім) було нема звідки, нею тоді в Московії ніхто ніколи не розмовляв у повсякденні[4], її ніде не вивчали[5].

Подібна традиція збереглася до сучасності. Наприклад, так само патріарх московитів (мокшей) і надволзьких татар (русскіх, або аланів, сараценів) Гундяй під псевдонімом «Кирил»[6] святитиме у 2014—2023 рр. в Москві (Перумі) ординське військо йти знову на вбивства[7] русів (русичів, або русинів, рутенів) і українців (колишніх кримців, козаків, куманів, половців, або хозарів) та на захоплення їхніх територій[8].

596. Чума і війна

1654—1656 — в цей час в ординській ‘Білій Русі або Московії’ (Русскій державі), яка все ще була під ординським надволзькотатарським (тобто русскім) контролем, спалахнула епідемія чуми[9]. Вимирали цілі московські (мокшанські) села[10]; померла половина населення Москви (Перуму)[11]. В країні було оголошено карантин[12]; будинки топили ялівцем та полином проти зарази; людям було заборонено виїжджати з міст[13]. Проте війна проти Республіки триває. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава), незважаючи на внутрішню розруху і проблеми, намагається захопити ще більше чужих земель — на східній території Русі (англ. Рутенії).

1654 — Смоленська область Русі (англ. Рутенії) знову захоплена надволзькими татарами (русскімі, або аланами). Російські історики (-імена) пишуть про цю окупацію так, нібито «Смоленщина повернулася до Русскої держави»[14]. Тобто окупацію надволзькі татари (русскіє, або алани) називають «поверненням»[15], а руйнування руських (русинських, рутенських) селищ і міст означає для них «звільнення»[16].

Загони надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) спалюють руське (русинське, рутенське) місто Могильов[17] (сьогодні в складі Білорусі) і зібраються йти далі — аж до польського міста Варшави[18], столиці Республіки.

597. Історики називають Республіку «Польщею»

Російські історики (-імена), описуючи війну ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) проти Республіки, традиційно для себе називають «Польщею» не тільки всю Республіку, але й окремо колишню Русь (англ. Рутенію)[19]. Це робиться навмисно, як завжди, щоб всіх заплутати, щоб показати, що Русская держава (тобто колишня Алланія, або Сара орда, укр. Золота Держава) не могла ж воювати проти Русі (англ. Рутенії), тобто проти нібито самої себе. Тому на засіданні історичної комісії, яке відбудеться в іжорському місті Орешек (Санкт-Петерсбурзі, неподалік однойменної фортеці «Ореша» на витоку Неви)[20] за колоніальних часів, німці й французи й вирішать Русь (англ. Рутенію) називати виключно «Польщею». Тим паче, що через те, що Русь (англ. Рутенія) входила до складу Республіки, то її територія саме так і була завжди підписана на усіх європейських мапах, бо Республіку підписували як «Польщу» (іноді як «Литву»)[21]. А Крим (лат. Кримею, Crimea, грец. Перікопенську тартарію, укр. Українську державу, лат. Малу тартарію) вирішать називати «Тюркією» (укр. Туреччиною)[22]. Так трапиться тому, що Україна під назвою «Тартарія» створить свою спільну з Тюркією імперію в Європі у 1704 році. Звідти і візьметься міф, нібито Кримська держава (або Крим, «Кримський ханат», тобто Україна) стане «васалом» Тюркії[23] і нібито буде узгоджувати своїх правителів у тюркського султана (чого в дійсності не було[24]). Таким чином ці настанови і хибну термінологію й передадуть імперських історикам (-імена), які незабаром почнуть писати («сочіняти»)[25] «історію Російської держави»[26].

Слов’янська країна Велике князівство Руське (ВКР, або Русь, англ. Рутенія)) взагалі ніколи не воювало проти слов’янської країни Королівства Польщі, а навпаки, перебувало з нею у багатостолітній співдружності під назвою «Республіка» (пол. Rzeczpospolita, тобто Речпосполіта, або Річ Посполита)[27]. Ця співдружність мала устрій на кшталт сучасного Євросоюзу (ЄС). Розсварити русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) з поляками намагалися багато хто: і австрійці й німці за часів Російської імперії; і кримці (українці) за часів утримання центрального русинського регіону Української Козакії; і надволзькі татари (русскіє, колишні алани) з московитами (мокшами) за часів «Радянського союзу» (СРСР); і англійці з більшовицькими диверсантами під час Другої світової війни (що призвело до так званої «волинської трагедії»); і русская (надволзькотатарська) імперія-колонія «Російська федерація».

Окупацію східних міст Русі (англ. Рутенії) в німецько-французькій колонії «Російській імперії» потім назвали «приєднанням Малоросії»[28], а в Радянському союзі (СРСР) — «возз’єднанням України з Росією»[29]. Колоніальні історики (-імена) ще зазначали, що «Україна увійшла до складу Московії на конфедеративній (тобто автономній) основі»[30]. Спочатку так і було[31], тобто на окупованих територіях були створені адміністративні автономні одиниці, і там були колоніальні ворожі намісники й місцеві «гауляйтери», але потім ці території розділять на прості губернії[32], як роблять надволзькі татари (русскіє, колишні алани) у сучасні часи.

598. Образ «Хмельницького». Назви «Україна», «Московія» і «Росія»

У російській історії кримського (українського, або козацького) гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького» називають просто «Богданом Михайловичем Хмельницьким»[33]. Надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) проголосили його «російським полководцем»[34] і людиною, яка нібито «створила Україну»[35], «захищала її від Польщі»[36] і була правителем (гетьманом) «України»[37]. Розберемося, бо технічно так і є, як вказано вище в пропаганді. Але є нюанси, тому слідкуйте уважно:

1) — війська гетьмана захопили центральну частину Русі (англ. Рутенії) і перейменували її на «Українську Козакію» (скорочено «Україну»). Тобто, через те, що окупований українцями новий регіон отримав скорочену русинську назву «Україна» (переклад грецької назви «Перікопа»)[38], то так і виходить, що гетьман нібито «створив» «Україну»;

2) — і свої звільнені від русинських окупантів кримські (українські) території (Запоріжжя, Миколаївщину, Одещину), а також новозахоплені русинські землі (цей русинський регіон «Українську Козакію» — Київщину, Чернігівщину та Вінниччину) козаки дійсно тепер вже захищали від військ Республіки (жовнірів) і Русі (англ. Рутенії). Але ж тут і випливає той самий нюанс: руси (русини, рутени) як раз просто бажали визволити свої споконвічні території. А через те, що росіяни називають війська Республіки просто «поляками», то й виходить, що окупований Хмельницьким русинський регіон (тобто «Україну», або «Українську Козакію») він захищав від «поляків». Тобто, технічно в історії все нібито описано правильно. Але ж є стільки недомовленостей, та й пропагандисти так сильно зміщують акценти, що історія перестає бути зрозумілою для усіх тих, хто хоча б колись потрапляв в російську окупацію або піддався впливу пропаганди.

В дійсності ж посада «гетьман» позначала не правителя, а просто «воєводу», «полководця». Це давнє кримське слово походить з кипчацьких мов[39], як і «отаман». (Не з німецької, бо іноді можна зустріти і таку версію[40].) Сьогодні в історичних українських статтях слов’янське слово «воєвода» часто міняють на кипчацьке «гетьман». Під назвою «Україна» в ті часи імперські пропагандисти мали на увазі не Кримську державу, а тільки той самий руський (русинський, рутенський) регіон «Україна або Країна Козаків», «Україна або Козакія», «Українська Козакія», або «Військо Запорізьке», він же «Малоросія», який Кримська (Українська) держава захопила у русів (русичів, русинів, рутенів) в результаті Другої кримсько-руської (україно-русинської) війни 1648—1649 рр. (або запізнілого контрнаступу).

Одночасно колоніальні історики пишуть, що до цієї війни ця «Україна» «не мала своєї держави»[41]. І в цьому вони теж не збрехали, адже, звичайно, простий регіон, тобто Київська, Чернігівська і Брацлавська (Вінницька) області Русі (англ. Рутенії), об’єднані тепер під назвою «Українська Козакія», і які перебували під військовим контролем кримців (українців), ніколи не могли мати ніякої окремої державності. Бо це просто були руські (русинські, рутенські) території, захоплені під контроль ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави). Тобто, ми бачимо таким чином, що росіяни намагалися розділити поняття держави ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) та окупованого русинського регіону Української Козакії, котрий тимчасово примусово став під контроль Кримської (Української) держави.

І дійсно, гетьман ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави), намагався цю ново-окуповану територію — Українську Козакію — не віддавати назад русам (русичам, або русинам), яких росіяни при цьому через належність до співдружності Республіки називають «поляками». Тобто виходить, що Хмельницький захищав нібито «Україну» від нібито «поляків», але пропаганда не уточнює, що це була просто русинська область, відірвана від русів, а ті «поляки» — це і були руси (русичі, або русини), які намагалися відвоювати свої рідні території. А сама кипчацька держава Україна була завжди незалежною і мовою оригіналу носила назву Крим (лат. Кримея, кр. Qirim), грецькою — Перікопенська тартарія, русинською — Українська держава, а пізніше латиною — Мала тартарія.

У кримців (українців, або козаків) до сучасного об’єднання з русами (русичами, нім. русинами) (1917 р.) відбувалися іноді війни проти слов’ян. Але частіше все ж кримські (українські, або козацькі, вони ж «запорозькі») війська воювали на стороні слов’ян. Таким прикладом підтримки русів слугують виступи війська Мамая (1378 р.); Грюнвальдська битва (1410 р.); Смоленська війна (1632—1634 рр.) та багато інших. Але іноді, як ми бачимо на прикладі війни кагана Мехмеда-Софу IV Селяметовича, якою командував його вірогідний родич — гетьман Богдан-Зиновій «Хмельницький», — у Кримській (Українській) державі виникали з Республікою протистояння. Саме на цьому й побудована російська пропаганда про нібито погані стосунки між сучасними українцями (кримцями і русами) та сучасними поляками.

599. ВКЛР з 1655 року. Посольство до надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів)

Правитель союзу Великого князівства Литовського, Руського (Русинського, Рутенського) і Жемайтського (Самогетського), або ВКЛР, Януш Радзивілл (правив у 1648—1669 рр.) закликав на допомогу війська Швеції для захисту від надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців)[42]. Ті відгукнулися[43], і за допомогою шведських союзних військ під керівництвом Делагарді вдалося поступово звільняти захоплені надволзькими татарами (сучасними русскімі) міста[44].

Руський (русинський, рутенський) посол Петро Галинський, шведський посол Густав Бельке та французький посол Алегретті їдуть до великого хана (царя) ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»)[45]. Вони передають послання про те, що французький, іспанський й австрійський королі готові вступити у війну проти ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави), якщо та не прибере своїх військ з північної частини Русі (англ. Рутенії) і Польщі[46].

Фіно-татарська країна ординська ‘Біла Русь або Московія’ (вона ж Русская держава) в ті часи європейцями частіше називалася просто «Московія», а на географічних мапах іноді помічалася під назвою «Біла Русь або Московія» та іноді «Руссія»[47]. Іноді англійці — торговці і поселенці — застосовували до неї латинську назву Русі «Росія»[48]. Ця назва пов'язана з окупованим надволзькими татарами (русскімі, або аланами) північним регіоном Русі (англ. Рутенії), який називався «Білою Руссю» — це частина Смоленщини, до якої добавили слов’янські держави Плесковію і Новогардію, а також вепську державу Вепсанаму. Цей новоутворений великий регіон Московії ще називали умовною назвою «новгородська Русь». На географічних картах, в тому числі в цій книзі, видно, що назва «Біла Русь», або просто «Русь», лат. Росія знаходилося спочатку саме на півночі Московії.

Саме за цю термінологію і «вчепилися» імперські та сучасні російські історики, і почали в своїх статтях назву «Московія» підміняти назвою «Росія» і «Русская держава», яку самі алани і мокші вимовляли як «Расєя»[49 Герберштейн]. Тому надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) стали і в історії, і сьогодні називатися «русскімі» — саме через таку нову назву їхньої держави. В той же час корінна нація Московії — московити (мокші, лат. москалі, moxel) — так і залишилися «мокшами», але свою державність втратили. Сьогодні у московитів (мокшей) навіть немає автономії[50] в складі Російської федерації, на відміну від ерзян (лат. мордви)[51].

Але ж та «Росія», звана в сучасній термінології «Русскою державою», або «Расєя» (у вимові мокшей і надволзьких татар[52]), ще не мала ніякого відношення до майбутньої «Російської імперії» — колонії, яку незабаром створять голландці, німці, австрійці, французи і англійці, в якій колишня ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) стане такою ж безправною частиною, як і інші держави.

600. Надволзькі татари (русскіє, колишні алани) окупують північ Русі (англ. Рутенії) і Литву (Білорусь) з 1655 року

В цей же час надволзькі татари (русскіє, колишні алани) захоплюють багато руських (русинських, рутенських) містечок на півночі Русі (англ. Рутенії). Вони розоряють русинські села і маєтки[53]. На Сіверщині, тобто в області Біла Русь — а це Смоленська, Мозельська, Гостомельська і Брянська області — встановлюється надволзькотатарська (тобто русская, або аланська) влада[54].

На той момент центральна частина Русі (англ. Рутенії) була під контролем кримців (українців, або козаків, колишніх косарів (хозарів, лат. газарів), куманів, половців) і називалася «Українською Козакією» (скорочено «Україною»). Визвольна війна Хмельницького (запізнілий контрнаступ), розпочата у 1648 році, вже стихала. До складу регіону Української Козакії увійшли по периметру русинські міста Пултава (Полтава), Умань, Нове Конецьполе, Рашків, Чернівці, Калуш, Львів, Ладомир (Володимир-Волинський, сучасне Володимир), Луцьк, Овруч, Чорнобиль, Лоєв (на північ від Чернігова), Новгород-Сіверський, Рильськ, Курськ (вірогідний старовинний Суздаль), Оскіл, Чугуєв (-карта). І відповідно (як було зазначено раніше) — південна частина Київської області (вздовж річки Дніпро), Волинія, Подолія.

Відомими воєводами армії Республіки в цей час були Домінік «Заславський»[55], Микола «Острозький»[56] і Олександр «Конецпольський»[57] (який був родичем пана і дідича Русі (англ. Рутенії) Стані-Слава «Конецпольского», що правив Руссю у 1618—1646 рр.)[58].

Надволзькі татари (русскіє), мобілізовані насильно московити (мокші) і ерзяни (лат. мордва), інші, або, як їх усіх називають сьогодні — «росіяни», — вирізали половину населення русинської області Білої Русі на північному сході Великого князівства Руського (Русі, англ. Рутенії)[59] — це Смоленська, Вітебська, Могильовська, Гомельська і Брянська області. Після цього на ці русинські (рутенські) території почали переселятися окупанти, займати домівки вбитих ними русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів).

1655 — надволзькі татари (русскіє, колишні алани) знову окупують місто Смоленськ[60] і столицю ВКЛР місто Вільно (Вільнюс)[61]. Вільно (сучасне Вільнюс) втратило через бої і хвороби половину населення[62].

601. Литва (Білорусь) хоче вийти зі складу ВКЛР та вступити в союз зі Швецією

1655 — після того, як надволзькотатарські (русскіє, або аланські) війська окупували частину ВКЛР, литвинський (білоруський) князь Литви (Білорусі) Януш Радзивілл, який керував обороною міста Вільно (Вільнюсу), після падіння міста евакуювався до Кейданів[63]. Там він уклав зі шведським королем Карлом X Густавом Кейданський союз[64] — угоду, за якою Литва (ВКЛ, тобто Білорусь) покидала ВКЛР та вступала до федеративного союзу зі Швецією[65]. У його планах було відокремлення Великого князівства Литовського (ВКЛ, або Литви) з ним самим на чолі[66]. Метою цього виходу з ВКЛР, і одночасно відповідно з Республіки, було запобігання введення литвинських (білоруських) земель в склад ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави)[67]. Але ця угода втратила свою дію з раптовою смертю Януша Радзивілла у цьому ж 1655 році[68].

1655 — на допомогу Республиці, тобто співдружності двох народів Польщі і ВКЛР, у тому числі і Русі (англ. Рутенії), приходить військо Швеції[69], яке розквартировується у містах Варшаві[70] (столиці і Республіки, і Польщі) і у Кракові[71] (колишній столиці Польщі[72]).

1656 — намічаються вибори правителя ВКЛР. На посаду правителя цієї співдружності також висувався (невдало) колишній оцязор Московії (Білої Русі або Московії) мокша Михайло I Федорович[73], який правив у 1613—1645 рр., поки його не змістили надволзькі татари (русскіє)[74].

602. Підписання фіктивного «Вільненського миру» з Республікою в 1656 році

Після вступу у війну Швеції, ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) вирішує залишити Русь (англ. Рутенію) в спокої[75]. Відтепер надволзькотатарська «Русская держава» намагається захопити міста на узбережжі Фінської затоки та Балтійського моря[76]. На тих землях не могли надати такий сильний супротив, як Русь (англ. Рутенія) і Литва (Білорусь), тим паче, що шведські війська були в цей час задіяні на півдні — на території Польщі[77].

Щоб вивільнити війська й перекинути їх на північний фронт, ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) готова укласти фіктивний мир з Республікою.

Ось як описує подальші події колоніальний вчений французько-русинського походження (незаконнонароджений син французького дворянина і русинки) Микола Костомаров: «Війна зі Швецією почалася вдало в Лівонії; росіяни (тобто надволзькі татари, або алани) взяли Динабург, перейменувавши його на Борисоглібов; взяли Кокенгаузен і перейменували його на Царевичів-Дмитрієв; взяли, нарешті, Дерпт; але не могли взяти Риги, зазнали поразки і після двомісячної облоги, при якій був присутній сам цар; пішли з Лівонії. Пізніше у столиці ВКЛР було підписано мирний Віленський договір, за яким московити повинні були піти з усіх окупованих ними земель. На бік Русі під керуванням Івана Виговського стали татари (примітка: маються на увазі кримці, тобто українці), і спільне русино-татарське (примітка: українське) військо розбило московитів під русинським містечком Конотоп»[78].

Про Івана Виговського більше буде написано далі. Через те, що кримці (українці, або козаки, колишні кумани, хозари) захищали свої нові (колишні русинські, рутенські) території від надволзьких татар (русскіх, або аланів), то дійсно технічно виходить так, що вони «стали на бік Русі» та захищали русинські землі.

1656 — ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Русская держава) за правління надволзькотатарського (русского, або аланського) великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича», правив у 1645—1674 рр.) підписала з Республікою мирний договір у місті Вільно (Вільнюсі)[79]. Відтепер офіційно нові військові дії надволзьких татар (русскіх) проти русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) повинні припинитися[80]. Але це ще не значить, що ординська ‘Біла Русі або Московія’ (Русская держава) виведе свої кацапські (тобто контрактні) та мобілізовані війська з території Русі (англ. Рутенії). Ні, війська залишаються, вони порушують домовленості про відведення зброї, в деяких містечках продовжуються набіги і руйнування[81].

Як завжди, російські історики (-імена) підійшли до цих подій по-іншому, розставили власні акценти й використали спотворену термінологію: Республіку вони назвали «Польщею», а русів — «поляками»[82]. Деякі північні руські (русинські, рутенські) землі залишатимуться під окупацією надволзьких татар (русскіх, або аланів) до 1663 року[83]. Росіяни називають це так, нібито ці землі «були під протекторатом русского царя»[84]. Тобто окупація, насильницьке захоплення у надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, або «золотих» ординців) означає «бути звільненими»[85] та «перебувати під протекторатом»[86].

603. Похід надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) на північ і південь. Що це за місто «Орешек» (Orescack)?

1656 — очільник війська Петро «Потьомкін» (чиє прізвисько перероблено вірогідно від німецького прізвища Дункельман, що буквально й означає «потемкін»)[87], контрактний (тобто найнятий) полководець ординської ‘Білої Русі або Московії’ (так званої Русскої держави), колишній посол в Іспанії, веде війська на фінську країну Інгерманландію (або Інгрію)[88]. Його армія намагалася захопити столицю Інгрії — інгрійське (або іжорське) місто Орескак (лат. Orescack, неподалік однойменної фортеці «Ореша» на острові на витоку Неви)[89]. Українською мовою назву цього міста вимовляли як «Орешек»[90]. Іноді кажуть «Горішок»[91], але це неправильно, бо це просто переклад зі славинської (новгородської, або сучасної російської) вимови назви. Насправді, вірогідніше за все, місто було просто названо традиційно за іменем засновника. Сьогодні Інгрія називається Ленінградською областю та перебуває у складі Росії під окупацією надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців). Нація Інгрії називається «іжори»[92] і належить до фінської національної й мовної групи[93]. Сьогодні іжори, як і мокші та ерзяни (лат. мордва), називають себе іноді також «русскімі»[94].

Саме в Інгрії, як ми пам’ятаємо, народилася Альфрінда Гальфданівна (розказано у пункті 108), яка стала дружиною фризького інженера Рюрика Хеммінговича з Ютландії (про нього йшлося в пункті 104), якому російські історики приписують правління в Новгороді (Великому Новгороді), й від якого ведуть «династію русскіх царів» «рюриковичів». Це при тому, що слов’янський Великий Новгород ані до надволзькотатарської Сара орди (укр. Золотої держави, колишньої Алланії, або сучасної Росії), ані до фінської Московії жодного політичного чи територіального відношення ніколи не мав.

Достеменно відомо, що місто Орешек (лат. Orescack) було розташоване в гирлі річки Неви[95]. В колоніальні часи ж назву «Орешек» (точніше Ореша) перенесли ближче до старовинної фортеці Шліссельбург у витоках Неви[96]. Місто Орешек (лат. Orescack) остаточно захопить в майбутньому голландський намісник колонізаторів Міхіель («Петро I») в 1721 році[97] і зробить його столицею всієї колонії. Орешек (лат. Orescack) буде перейменовано на Пітерсбург[98], потім у 1743 році на Санкт-Пітерсбург, пізніше на Петроград[99], згодом на Ленінград[100], і врешті-решт — на Санкт-Петербург[101].

Карта 17-01. «Septentrionalium Regionum» (Abraham Ortelius, Антверпен 1570) — фрагмент з містом Орешек

Опис карти 17-01: фрагмент карти, на якій чорною лінією підкреслено іжорське місто Орешек (лат. Orescack). Як видно на карті, цілком очевидно, що воно розташоване саме в гирлі Неви і саме там, де розташується згодом столиця Російської імперії. Карта «Septentrionalium Regionum», укладач Abraham Ortelius, м. Антверпен, 1570 р. Саме місто Орешек (Orescack, «Горішок», неподалік однойменної фортеці Ореша на острові на витоку Неви) з усіма його палацами, вулицями, будинками й було перейменовано на Санкт-Петербург. Як бачимо, те, що цар Петро I нібито будував місто з «нуля» — це просто вигадка[102]

Карта 17-02. «Septentrionalium Regionum» (Abraham Ortelius, Антверпен 1570) — збільшена попередня карта з містом Орешек

Опис карти 17-02: та ж сама карта, що описана вище, в збільшеному вигляді. Карта «Septentrionalium Regionum», укладач Abraham Ortelius, м. Антверпен, 1570 р.

604. ‘Кримея або Перікопенська тартарія’ (Крим, укр. Українська держава) з 1657 року. Спроба союзу з Республікою за «Гадяцькою угодою», яка не спрацювала

У 1657 році гетьман Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. Української держави, лат. Малої тартарії) Богдан-Зиновій «Хмельницький» помирає[103]. Його ховають у містечку Суботів на колишній території Русі (англ. Рутенії) в «Українській Козакії». Пізніше його могилу знайшли розритою, а тіло зникло. Тут можна згадати про меч Торчин (Тирфін), який, як правило, прятали у могилах з його колишнім власником (про меч більше написано у пунктах 27, 29 та згадано у 73, 83, 113, 186, 222), хоча дослідники запропонували більш просте пояснення — тіло перепоховав соратник Хмельницького[104].

Новим гетьманом татарського (кримського, або українського) війська стає ненадовго його син Юрась Богданович, який буде гетьманом двічі — у 1657[105] і у 1678 роках[106], по одному року кожного разу. Відомо, що Юрась Богданович освіту до цієї війни здобував в Русі (англ. Рутенії), в Києві у Києво-Могилянській колегії[107]. Уся політична еліта ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави), що навчалася в університетах в Русі (англ. Рутенії), володіла руською (русинською, або рутенською, сучасною українською) мовою[108]. Це збереглося й до сьогодні, коли українською мовою володіє велика кількість кримців, тобто українців (колишніх куманів, половців, або хозарів). Тих з них, хто після часів Російської імперії та Радянського союзу не перейшли на руську (русинську, рутенську, або українську) мову, а залишилися на славинській (новгородській, або русскій) називають в Україні «російськомовними». Такі «російськомовні» проживають саме на тих територіях, які були споконвічними землями Кримської (Української) держави — тобто це схід і південь сучасної України (Русі-України).

605. Кримський (український) гетьман Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович з 1657 року

В 1657—1659 рр. гетьманом Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопенської тартарії, укр. України, лат. Малої тартарії) (до цього — намісником на території «Української Козакії», або «Гетьманщини») був Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович[109]. Ще раніше він збудував собі маєток у селі Вигово Овруцького району Київської області[110], звідти й отримав своє прізвисько «Виговський»[111]. Крім того, він родич колишнього гетьмана Богдана-Зиновія «Хмельницького», з яким вони використовували однаковий фамільний радван (нім. герб) «Абданк» (Awdaniec)[112]. Також у них був спільний зять — кримець (українець, або козак, татарин) Павло «Тетеренко-Мошковський» (Тетеря)[113], який був спочатку одружений на сестрі Івана «Виговського»[114], а потім одружився з дочкою Зиновія-Богдана «Хмельницького» — Катериною[115].

Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович теж здобув освіту в Києві у Києво-Могилянській колегії[116]. Він став відомим тим, що погодився вивести регіон «Українську Козакію» (скорочено «Україну»), тобто центральну територію Русі (англ. Рутенії), яка перебувала під контролем ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави), із-під повного контролю Криму (України), але при цьому залишити її незалежною від Русі (англ. Рутенії) і Республіки[117]. Але ця ідея ні ким не була підтримана: ані кримською (українською) владою, ані державами-членами Республіки[118].

1658 — у вересні цього року все ж таки укладається проєкт «Гадяцької угоди» між ‘Кримеєю або Перікопенською тартарією’ (Кримом, укр. Українською державою) та Республікою[119]. Таку назву угода отримала тому, що підписали її в русинському (рутенському) місті Гадяч Миргородського району Полтавської області[120]. За Гадяцькою угодою козацьке військо на території «Української Козакії» мало налічувати не більше 40 тис. осіб (при тому що військо Кримської держави налічувало біля 300 тис. осіб[121]). Кримські (українські) військові очільники та русинські (рутенські) керівники, які залишалися жити і працювати на цій території, отримали б визнання з боку Республіки, набули б статусу шляхетства (знаті). Таким чином виходило, що Республіка мала змиритися з окупаційною владою ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) на території Русі (англ. Рутенії). Але юридичної сили цей проєкт не здобув[122].

Головою Республики (пол. Речпосполіти, або Річ Посполити) в той час був Ян-Казимір II Жигимонтович з роду Ваза (правив у 1632—1672 рр.)[123]. Кримською (Українською) державою правив каган Мехмед-Софу IV Селяметович[124].

Наступним кримським (українським) гетьманом після Івана «Левове Серце» «Виговського» Остаповича стане його родич і зять Павло «Тетеренко-Мошковський» (Тетеря) у 1659—1664 рр.[125] А самого Івана «Левове Серце» «Виговського» Остаповича буде врешті-решт схоплено і страчено владою Республіки у 1664 році, бо з точки зору закону Республіки він був військовим злочинцем[126].

606. «Кривавий потоп» — надволзькотатарська (русская, або аланська) окупація центральної Русі (англ. Рутенії) у 1658—1665 рр.

1658—1665 — цей період в історії ВКЛР називається «кривавим потопом»[127]. Історики радянського часу (-імена) часто слово «кривавий» пропускають й пишуть просто «потоп»[128], іноді «русскій потоп»[129], бо бажають приховати усю драматичність подій того періоду. Але цього, на мою думку, не треба робити, бо свої помилки народ мусить визнавати, щоб мати можливість їх виправити й не допускати більше подібного.

1658 — в цей рік надволзькотатарські (русскіє, тобто аланські, колишні сараценські, або золотоординські) війська вирушили на захоплення тих колишніх центральних земель Русі (англ. Рутенії), що контролювалися кримцями (українцями)[130]. Для початку вони рушили на колишнє столичне русинське (рутенське) місто Київ, яке було на той час вже повернуто під владу русів (русинів, рутенів) у 1651 році під час «Посполітого рушення»[131] (вказано в пункті 579), й зайняли передмістя міста[132].

Гетьманом козацького війська на русинських територіях був кримець (українець, або козак) Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович[133], про якого вже було згадано в попередньому пункті. Надволзькими татарами (русскімі, колишніми аланами) командували Василь «Шереметьєв»[134] і Юрій «Барятинський»[135]. В цей же час мешканці передмість — руси (русини, рутени) і кримці (українці) — організували територіальну самооборону[136] й намагалися повалити надволзькотатарські (русскіє, або аланські) гарнізони. Це не вдалося, і внаслідок каральних дій надволзькі татари (русскіє, або алани) стратили багато русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) і кримців (українців, або козаків)[137].

Це був початок окупації надволзькими татарами (русскімі, або аланами) території центральної Русі (англ. Рутенії), контрольованої кримцями (українцями, або козаками), що називалася «Українською Козакією» (скорочено «Україною»).

Події відбувалися так. Нагадаю, що у 1648 році кипчацька держава Крим (лат. Кримея, Crimea, грец. Перікопенська тартарія, укр. Українська держава, лат. Мала тартарія) почала пізній контрнаступ (або визвольну війну) для звільнення своєї території — Ак-Чакумської (Очаківської, або Миколаївської) області та півночі Порогів (сучасного Запоріжжя). При цьому кримське військо зайшло занадто далеко[138]. До того ж вони захопили руські (русинські, рутенські) області зі столицею Русі (англ. Рутенії) містом Києвом, після чого ці території назвали «Кримською Козакією». Через те, що в Русі (англ. Рутенії) назву «Крим» (лат. Кримея, Crimea, кр. Qirim), точніше її грецький варіант «Перікопа» буквально перекладали як «Україна», тому офіційно цей регіон отримав назву «Українська Козакія», а також був відомий за назвами «Україна або Козакія», «Україна або Країна Козаків», «Країна запорізьких козаків». Про це все вже йшлося раніше.

Ось цей регіон «Українську Козакію» і захоплювали тепер надволзькі татари (русскіє, колишні алани). Цю насильницьку окупацію пізніше вони й назвуть «воз’єднанням України з Росією»[139], бо себе самих надволзькі татари (русскіє, колишні алани, сарацени, «золоті» ординці) офіційно сьогодні перейменували на «русскіх».

607. Надволзькі татари (руссікє, колишні алани) порушують переяславські обіцянки

При цих подіях трапилася зрада[140] з боку надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) по відношенню до кримців (українців, колишніх хозарів, куманів, або половців). Це була саме зрада, бо за декілька років до цього (у 1654 р.) на Переяславські раді[141] надволзькотатарські (русскіє) бояри клялися не втручатися в справи кримців (укр. українців) й не заходити на їхні території[142].

Надволзькі татари (русскіє) вторглися таки на колишні русинські (рутенські) території, контрольовані кримцями (укр. українцями). При цьому загибель місцевого русинського і українського населення в процесі бойових дій, самі ж надволзькі татари (русскіє) потім хибно назвуть «геноцидом русского народу, який хотів з’єднання з Росією»[143]. Надволзькотатарськими (русскімі, або аланськими) ординськими військами командували Курака («Куракін»)[144], Пожарський[145] і Арслан (його ім'я потім переклали русинською як «Львов»)[146]. Їм допомагали західноєвропейські найняті офіцери Фанбуковен[147], Лесли[148], Краферт[149] і Фанзагер[150].

Кримськими (укр. українськими) військами кагана Мехмеда-Софу IV Селяметовича командували гетьман Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович[151] (про нього було згадано в пункті 605), а також отамани Іван Богун[152], Михайло Ханенко[153], Остап Гоголь[154], Цецюра[155], Урак[156], Седжут[157], Мансур[158] тощо.

1659 — на географічних картах цього року, зокрема автора Жана Боссо[159], виданої у Парижі, ми бачимо, що увесь колишній центральний регіон Русі (англ. Рутенії) вже повністю контролюється надволзькими татарами (русскімі, колишніми аланами) і входить тимчасово до складу ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) (карти 17-03, 17-04). Нова надволзькотатарська (русская, або аланська) влада на контрольованих нею територіях розпалювала невдоволеність місцевих мешканців і Республікою, і Кримом (лат. Кримеєю, грец. Перікопенською тартарією, укр. Україною), й використовувала потім насильно мобілізованих корінних жителів у свої армії[160]. В своїй пропагандистській історії ж вони потім написали, що це були «місцеві українські повстанці»[161], які об’єдналися з «Росією»[162] і «повстали проти польської шляхти»[163].

Карта 17-03. «Росія з її кордонами 1659 р.» (Жан Боссо, Париж 1643) — повна карта з окупацією ординською Росією Русі (англ. Рутенії) і частково Криму (України)

Опис карти 17-03: повна карта «Росія з її кордонами 1659 р.» (Russie Avec ses confins 1659) Жана Боссо, виданої у Парижі. Це мапа, складена в 1643 р., але на якій в 1659 році намалювали червоною лінією нові кордони ординської Росії. Як бачимо, майже уся Русь (англ. Рутенія) і кримська Одеська область (Буджак) потрапили в окупацію

Карта 17-04. «Росія з її кордонами 1659 р.» (Жан Боссо, Париж 1643) — фрагмент з окупацією ординської Росією Русі (англ. Рутенії) і частково Криму (України)

Опис карти 17-04: фрагмент попередньої карти 17-03 «Росія з її кордонами 1659 р.» (Russie Avec ses confins 1659) Жана Боссо, виданої у Парижі. Синьою лінією вказані кордони ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави), яка залишилася незалежною, але без Одеської (Буджацької) області. Це мапа, складена в 1643 р., але на якій в 1659 році намалювали червоною лінією нові кордони ординської Росії. Як бачимо, майже уся Русь (англ. Рутенія) і кримська Одеська область (Буджак) потрапили в окупацію

Під контроль надволзьких татар (русскіх, або аланів) потрапили також кримські Буджацька (сучасна Одеська) область, Очаківська область з містом Ак-Чакум (Очаків, або сучасне Миколаїв) та маленькою фортецею «Очаківською» поряд на морі, кримське місто Симіна (Привоз, або сучасне Херсон), а місто навпроти через річку Дніпро — Осланкірмен (сучасне Олешки) — залишалося вільним[164]. Залишалися також поки що вільними південні землі Ограйної (сучасної Воронезької) області та західна половина кримської області Куманія (сучасна Кубанія), яка тягнулася до Каспійського моря і Північного Кавказу[165].

В дійсності ж колишній центральний русинський (рутенський) регіон, що тимчасово називався «Українською Козакією» (скорочено «Україною», «Запорозьким Військом»), ніколи добровільно не об’єднувався з ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Русскою державою). Хоча російські історики (-імена) намагаються окупацію трактувати так, нібито «Україна» (тобто регіон «Українська Козакія») добровільно стала автономією в складі Московії ще з 1654 року, після зустрічі на Переяславській раді (пункт 589). Це неправда, бо у кримців (українців) й надволзьких татар (русскіх) йшлося тоді тільки про військове невтручання кримців у процес вторгнення надволзьких татар в північну Русь (англ. Рутенію). При цьому надволзькі татари (русскіє) обіцяли за це кримцям (українцям) підтримку, і мир, і дружбу[166].

В результаті війни багато сіл центральної Русі (англ. Рутенії) було випалено[167], частина мешканців евакуювалися[168]. Саме ця навала надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) і носить назву «Кривавий потоп»[169]. Слід зазначити, що тоді (і сьогодні також) місцеві русинські (рутенські) мешканці погано відрізняли надволзьких татар (русскіх, або кацапів) від кримців (українців, або козаків), бо ті й інші відносяться до кипчацької (лат. татарської) національної й мовної групи, а отже — мають подібну зовнішність та й говорили вони тоді відповідно схожими мовами. (Примітка: славинська (новгородська, або сучасна русская) мова тоді русскімі, тобто надволзькими татарами, ще не використовувалася[170].)

608. Конотопський контрнаступ в 1659 році. Кримський (український) гетьман Павло «Тетеренко-Мошковський» (Тетеря)

1659 — надволзькотатарські (русскіє, колишні аланські) війська, або, як їх називали — московицька або надволзькотатарська орда, кацапи — на цей момент повністю утримували в окупації майже усі русинські (рутенські) землі. В окупованому надволзькими татарами русинському (рутенському) місті Полтава надволзькотатарським (русскім, або аланським) полководцем був Олексій «Трубецький»[171]. На свою сторону він завербував декілька загонів кримських (українських) козаків під керуванням Івана «Беспалого»[172]. Тобто, зверніть увагу, Іван «Беспалий» став зрадником кримців (українців), тому що почав служити надволзькотатарському (русскому) великому хану (царю) ‘Білої Русі або Московії’ (так званої Русскої держави) Патшаю I («Олексію «Тишайшому» I»)[173].

Тобто ситуація була такою, що одна частина українських козаків, тобто військових ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (Криму, укр. Української держави), стали зрадниками і продовжили бойові дії на боці надволзьких татар (русскіх, або аланів). Ще одна частина українських козаків воювала на боці Республіки проти надволзьких татарських (русскіх) окупантів[174]. Саме тому в джерелах можна зустріти, що українські (кримські) козаки були і в загонах московитів[175], і що в цей же час українські козаки були в загонах армії Республіки разом з жовнірами[176]. І ще частина козаків воювала і проти надволзьких татар (русскіх, або аланів), і проти армії Республіки (русів, литвинів, поляків).

1659 — влітку цього року кримські (українські) війська йдуть в контрнаступ[177]. Загони козаків під проводом кримського (українського) гетьмана Івана «Левова Серця» «Виговського» Остаповича разом із загонами русів (русичів, або русинів, рутенів)[178] відкидають надволзьких татар (русскіх, або аланів) від руського (русинського, рутенського) міста Конотоп (Сумська область)[179]. Надволзькотатарськими (тобто русскімі, або ординськими, кацапськими) військами керував Саїн «Пожарський» («Семен Романович Пожарський»)[180], який потрапить до кримців (українців, або козаків) у полон у буде страчений[181].

Ця битва стала відомою під назвою «Конотопська битва»[182], або «Соснівська битва»[183] за назвою сусіднього села Соснівка[184]. Ця перемога стала ключовим моментом у подальшій перемозі над надволзькотатарськими (русскімі) ординцями[185]. На пам’ять про битву на місці поховання загиблих, руси (біл. русичі, нім. русини, англ. рутени) разом з кримцями (українцями) збудують у 1699 році Сорокосвятську церкву[186] (40-ка мучеників Севастійських[187]), на місці якої в 1824 році європейська колоніальна влада зведе Конотопський Вознесенський кафедральний собор[188].

Новим кримським (українським) гетьманом стає Павло «Тетеренко-Мошковський» (Тетеря) в 1659—1664 рр. (прийшов після свого шурина Івана «Левове Серце» Остаповича Виговського)[189]. Він зять Зиновія-Богдана «Хмельницького», і також був одружений на сестрі попереднього гетьмана Івана «Левового Серця» «Виговського» Остаповича. Сам Іван «Виговський» в 1663 році стане представником в Республіці[190], але у 1664 році буде страчений за звинувачення у колишніх давніх військових злочинах проти русів (русинів, рутенів)[191]. У 1665 році Тетеря евакуюється до Польщі[192], але польський уряд також не простить йому участі у війні ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) проти Русі (англ. Рутенії) і Республіки, буде його переслідувати, конфіскує всі його маєтки на центральній території Русі[193], через що Тетеря переїде до Молдови[194].

В 1660 році руси (русичі, або русини, рутени) захопили і передали кримцям (українцям) полоненого надволзькотатарського (русского) полководця Василя Шеремета[195]. Про його обмін з боку ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави) вів переговори надволзький татарин (русскій, або алан) Іван «Татаринов»[196]. Відомо, що цей надволзькотатарський, тобто русскій, хан (або боярин) Іван «Татаринов» зустрічався з кримським (тобто українським) візирем Сеферказі-агою[197] (якого європейці називали «татарським» візирем[198]), але безрезультатно[199].

В 1661 році відбулося народне повстання в руському (або русинському, рутенському) місті Могильові (сьогодні в складі Білорусі) проти окупантської влади ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Русскої держави)[200]. В результаті в місті відбулося повне винищення надволзькотатарського, тобто русского гарнізону[201].

1663 — війська ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави) під керівництвом гетьмана Павла «Тетеренка-Мошковського» (Тетері) намагалися вибити надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів) з русинського містечка Глухів (Сумська область), але невдало[202].

Кримськими (українськими, або козацькими) військами в цей час також командував Петро «Дорошенко»[203] (у 1665—1676 він стане гетьманом[204]). Надволзькотатарськими (русскімі, або ординськими, кацапськими) військами керували Рамадан («Григорій Ромодановський»)[205] і Брюхо («Іван Брюховецький»)[206].

Російські історики (-імена) цей період «кривавого потопу», тобто захоплення і окупації у 1658—1665 рр. земель русів (русичів, або русинів, рутенів) і частково кримців (українців), не розкривають й не кажуть про нього правди[207]. Замість цього вигадано багато «баєк» і нісенітниць: нібито це були незрозумілі дії козаків і «татар» один проти одного, причому то на боці «поляків», то проти «поляків», при «прагненні українського народу» бути у «складі Росії»[208] або «під управлінням московського царя»[209]. Це ж стали повторювати й українські історики (-імена) часів більшовицького режиму в Радянському союзі (СРСР, 1922—1991).

609. Регіон «Українська Козакія» під назвою ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ входить до складу Республіки у 1663 році. Козаки йдуть проти козаків

Перед загрозою окупації з боку надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, «золотих» ординців) частина кримської (української) знаті ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави, лат. Малої тартарії, колишньої Куманії, Хозарії) була готова на примирення і політичне зближення з Республікою[210]. Вони прагнули в цей час не тільки стати на бік Республіки, а навіть увійти до її складу[211]. Це надало б змогу отримати з боку співдружності військову підмогу та позбавитися надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів). Але при цьому деякі діячі повинні були стати перед судом Республіки за вчинення до цього військових дій і злочинів проти мирного населення Русі (англ. Рутенії). Й відповідно понести покарання. Такі покарання і понесуть, наприклад, кримські (українські) гетьмани Іван «Левове Серце» Остапович Виговський та Павло Тетеренко-Мошковський (Тетеря). Першого стратять а другого вишлють з країни з конфіскацією майна, як про це вже було зазначено вище.

Інша частина керівництва ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. України, лат. Малої тартарії, колишньої Куманії, Хозарії) відкидала союзництво з Республікою[212], проти якої нещодавно воювала і чиї землі окупувала у 1648 році. Вони враховували те, що Республіка прагнетиме звільнити Русь (англ. Рутенію) не тільки від надволзьких татарських (русскіх, колишніх аланських), але й від кримських (українських) військ[213]. Такими противниками об’єднання з Республікою були, наприклад, козацькі полковники Іван-Богун, Урус-Чорт («Іван Сірко»), Яким-Сомко тощо[214]. Це значить, що вони готові були воювали проти усіх — проти русів (або русичів, русинів, рутенів), литвинів (білорусів), ляхів (поляків) і проти ординських надволзьких татар (русскіх, або аланів) одночасно. Саме вони і увійшли у легенди[215] як ярі поборники незалежності Української держави[216].

А частина зрадників і колаборантів були на стороні надволзьких татарських (русскіх, або аланських) окупантів. Такими були, наприклад, Мартин Пушкар[217] і Яків Барабаш[218]. Підбурювані надволзькими татарами (русскімі), вони із загонами надволзьких татар (русскіх) і найнятими зрадницькими кримськими (українськими) козацькими загонами у 1658 році намагалися захопити ставку гетьмана на території Української Козакії[219]. Вони вирушили в напрямку Черкаської області, так званої «гетьманщини»[220]. На своєму шляху намагалися захопити містечко Гадяч Полтавської області[221]. Їм це вдалося, але не з першого разу. Пізніше у 1663 році надволзькі татари (русскіє) призначать там намісником свого «гауляйтера» Івана «Брюховецького»[222], а російські (надволзькотатарські) та колоніальні псевдоісторики (-імена) напишуть про ті давні кроваві події багато брехні про нібито «приєднання України до Росії»[223].

Російські історики (-імена) дуже сильно намагалися приховати ті факти, що русинські (рутенські) території спочатку були захоплені кримцями (українцями, або куманами), а ще пізніше — надволзькими татарами (русскімі, або аланами); що український гетьман був за національністю кримцем (українцем, або куманом, половцем, хозаром) та що кримці (українці) воювали проти надволзьких татар (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців). Тому вони вигадали іншу інтерпретацію подій: буцімто гетьман «присягав» московському царю[224], і що нібито «кримський хан» вислав українському гетьману на допомогу свої «татарські» війська тощо[225].

1663 — кримська (українська) еліта не дійшла єдності у питанні взаємодії з Республікою[226]. І тоді керівництво того колишнього центрального русинського регіону, що носив назву «Українська Козакія» (скорочено «Україна», або «Військо Запорове») прийняло власне рішення, яке стало історичним. Згідно з цим рішенням регіон під спільним управлінням кримців (українців) і русів (русинів, рутенів) увійшов до складу Республіки[227], наряду з Польщею, Руссю (Червоною, або Чорною Руссю) та союзом ВКЛР («Литвою»), й отримав захист від Республіки проти навали надволзьких татарських (русскіх) ординців[228].

Відповідно, одночасно цей регіон вийшов з під впливу ‘Кримеї або Перікопенської тартарії’ (Криму, укр. Української держави)[229]. Через це згодом українська козацька армія Криму (лат. Кримеї, грец. Перікопи, укр. України) буде іноді битися проти козацької армії Української Козакії (або «Країни запорозьких козаків», «Війська Запорозького»)[230].

Тому колишній кримський (український) гетьман Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович і отримає в Республіці посаду[231], як сенатор від регіону Української Козакії («Війська Запорозького»). Але не надовго, бо за минулі військові злочини проти русів (біл. русичів, нім. русинів, англ. рутенів) за рішенням суду Республіки в 1664 році він буде страчений[232].

(Кінець 17 глави)