Глава 17

Глава 17. 1654-1663 роки. Русскій патріарх святить русскіх на окупацію русів. Російські історики називають Русь «Польщею». Термінологія росіян про Хмельницького. Маніпуляція з назвами держав. Литва (Білорусь) хоче союзу зі Швецією. Місто Орешек на мапі на місці Санкт-Петербургу. Українці хочуть миру з Республікою. «Кривавий потоп» з боку русскіх. Контрнаступ русів і українців. Регіон «Українська Козакія» входить до Республіки

595. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава). Аланський патріарх святить тартарів (русскіх, колишніх аланів) на загарбницьку війну в 1654 році

1654 - в це рік тартарське (русскоє, або аланське) військо під керівництвом хана «Олексія Трубецького» було відправлено на війну до Русі. Перед цим кацапське (укр. «казацьке», тобто контрактне) військо урочисто пройшло повз головного палацу в Москві (колишньому мокшанському Перумі), а патріарх Нікон святив його на вбивства та захоплення чужих територій. Нікон говорив їм, що вони «йдуть покласти голову за правителя та віру», і закликав на них «благословення боже» (*посилання). Говори він це, звичайно, сараценською (аланською, або «надволзькотатарською») мовою, що було перекладено для представників окупованих новгородичів, плесковичів та частини русів (русичів, русинів) слов’янськими мовами.

Подібна традиція збереглася й до 2000-их років, наприклад, так само патріарх московитів (мокшей) і тартарів (русскіх, або аланів) Гундяй під псевдонімом «Кирил» святитиме у 2014-2023 рр. в Москві (Перумі) ординське військо йти знову на вбивства русів (русичів, або русинів) і українців (колишніх кримейців, козаків, куманів, половців, хозарів) та на захоплення їхніх територій.

596. Чума і війна

1654-1656 - у цей час у ‘Білій Русі або Московії’ (Російській державі), яка все ще була під ординським контролем, спалахнула епідемія чуми. Вимирали цілі московські (мокшанські) села, померла половина населення Москви (Перуму). В країні було оголошено карантин, будинки топили ялівцем та полином проти зарази, людям було заборонено виїжджати з міст. Проте війна проти Республіки тривала. Ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) намагається захопити ще більше земель на східній території Русі.

1654 - Смоленська область Русі знову захоплена тартарами (русскімі, або аланами). Російські історики пишуть про цю окупацію так, нібито «Смоленщина повернулася до Русскої держави». Тобто окупацію тартари (русскіє, або алани) називають «поверненням», а руйнування руських (русинських) селищ і міст називають «звільненням».

Загони тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) спалили руське (русинське) місто Могильов і зібралися йти аж до польського міста Варшави - столиці Республіки.

597. Історики називають Республіку «Польщею»

Російські історики, описуючи війну ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) проти Республіки, традиційно для себе називають «Польщею» не тільки всю Республіку, але й окремо колишню Русь. Це робиться навмисно, як завжди, щоб всіх заплутати, щоб показати, що Російська держава (тобто колишня Алланія, або Сара Орда, укр. Золота Країна) не могла ж воювати проти Русі, тобто проти нібито самої себе. Тому на засіданні історичної комісії, яке відбудеться в іжорському місті Орешек (Санкт-Петерсбурзі, неподалік однойменної фортеці Ореша на острові на витоку Неви) за колоніальних часів, німці й французи й вирішать Русь називати виключно «Польщею». Тим паче, що через те, що Русь входила до складу Республіки, то її територія саме так і була завжди підписана на усіх європейських мапах, бо Республіку підписували як «Польщу» (іноді як Литву). А Кримею (грец. Перікопенську Тартарію, укр. Українську державу, лат. Малу Тартарію) вирішать називати «Турцією» (через те, що вона під назвою Тартарія створить свою спільну з Тюркією імперію в Європі у 1704 році). Так ці настанови і передали імперських історикам (*посилання яким імена), які почали писати («сочіняти») історію Російської держави.

Слов’янська країна Велике князівство Руське (ВКР, або Русь) взагалі ніколи не воювало проти слов’янської країни Королівства Польщі, а навпаки, перебувало з нею у багатостолітній співдружності під назвою «Республіка» (пол. Rzeczpospolita). Ця співдружність мала устрій на кшталт сучасного Євросоюзу (ЄС). Розсварити русів (русичів, нім. русинів) з поляками намагалися багато хто: і австрійці й німці за часів Російської Імперії, і кримейці (українці) за часів утримання регіону Української Козакії, і тартари (русскіє, колишні алани) з московитами (мокшами) за часів їхньої колонії «Радянського Союзу» (СРСР), і англійці з більшовицькими диверсантами під час Другої світової війни (що призвело до так званої «волинської трагедії»), і русская (тартарська) імперія-колонія «Російська Федерація».

Окупацію східних міст Русі в німецько-французькій колонії «Російській Імперії» потім назвали «приєднанням Малоросії», а в Радянському Союзі (СРСР) - «возз’єднанням України з Росією». Колоніальні історики ще зазначили, що «Україна увійшла до складу Московії на конфедеративній (тобто автономній) основі». Спочатку так і було, тобто були створені адміністративні автономні одиниці, і там були колоніальні ворожі намісники й місцеві «гауляйтери», але потім ці території розділили на прості губернії, як роблять тартари (русскіє, колишні алани) у сучасні часи.

598. Образ «Хмельницького». Назви «Україна», «Московія» і «Росія»

У російській історії кримейського (українського, або козацького) гетьмана Зиновія-Богдана «Хмельницького» (вірогідно Мехмедовича) називають просто «Богданом Михайловичем Хмельницьким». Тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці) проголосили його «російським полководцем» і людиною, яка нібито «створила Україну», «захищала її від Польщі» і була правителем (гетьманом) «України». Технічно так і є: війська гетьмана захопили центральну частину Русі і перейменували її на «Українську Козакію» (скорочено «Україну»). Тобто, через те, що новий регіон отримав скорочену назву «Україна», то так і виходить, що гетьман «створив» «Україну» (*посилання). І цей свій новий регіон козаки дійсно захищали від військ Республіки (жовнірів) і Русі, котрі бажали визволити ці свої території. А через те, що росіяни називають війська Республіки просто «поляками», то й виходить, що він захищав окупований русинський регіон (тобто «Україну», або «Українську Козакію») від «поляків». Тобто, технічно в історії все нібито описано правильно. Але ж є стільки недомовленостей, та й пропагандисти так сильно зміщують акценти, що історія перестає бути зрозумілою для усіх, хто хоч колись потрапляв в російську окупацію й піддався впливу пропаганди.

В дійсності ж посада «гетьман» означало не правителя, а просто «воєводу», «полководця». Це давнє кримейське слово походить з кипчацьких мов, як і «отаман». Сьогодні в історичних українських статтях слов’янське слово «воєвода» часто міняють на кипчацьке «гетьман». Під назвою «Україна» в ті давні часи пропагандисти мали на увазі той самий руський (русинський) регіон «Україна або Країна Козаків», «Україна або Козакія», «Українська Козакія», або «Військо Запорізьке», який Кримейська (Українська) держава захопила у русів (русичів, русинів) в результаті Кримейсько-руської (україно-русинської) війни 1648-1649 рр.

Одночасно колоніальні історики пишуть, що до цієї війни ця «Україна» «не мала своєї держави». І в цьому вони теж не збрехали, адже, звичайно, простий регіон, тобто Київська, Чернігівська і Брацлавська (Вінницька) області, об’єднані під назвою «Українська Козакія», і які перебували під військовим контролем кримейців (українців), не могли мати ніякої окремої державності. Бо це просто були руські (русинські) території, введені під контроль ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави). Тобто росіяни намагалися розділити поняття держави ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) та окупованого регіону «України» (Української Козакії), котрий тимчасово став частиною Кримейської (Української) держави.

І дійсно, гетьман ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави), намагався цю ново-окуповану територію - Українську Козакію - не віддавати назад русам (русичам, або русинам), яких росіяни при цьому через належність до союзу Республіки називають «поляками». Тобто виходить, що Хмельницький захищав нібито «Україну» від нібито «поляків», але пропаганда не уточнює, що це була просто область, відірвана від русів, а «поляки» - це і були руси (русичі, або русини), які намагалися відвоювати свої рідні території. А сама кипчацька держава Україна була завжди незалежною і мовою оригіналу носила назву Кримея, грецькою - Перікопенська Тартарія, русинською - Українська держава, а пізніше латиною - Мала Тартарія.

У кримейців (українців, або козаків) до сучасного об’єднання з русами (русичами, нім. русинами) відбувалися іноді війни проти слов’ян. Але частіше все ж кримейські (українські, або козацькі, запорозькі) війська воювали на стороні слов’ян. Таким прикладом підтримки русів слугують виступи війська Мамая (1378 р.), Грюнвальдська битва (1410 р.), Смоленська війна (1632-1634 рр.) та багато інших. Але іноді, як ми бачимо на прикладі війни кагана Мехмеда-Софу IV Селяметовича, якою командував його вірогідний син (або родич) гетьман Зиновій-Богдан «Хмельницький», у Кримейській (Українській) державі виникали з Республікою протистояння. Саме на цьому й побудована російська пропаганда про нібито погані стосунки між сучасними українцями (кримейцями і русами) та поляками.

599. ВКЛР з 1655 року. Посольство до тартарів (русскіх, колишніх аланів)

Правитель союзу Великого князівства Литовського, Руського (Русинського) і Жемайтського (Самогетського), або ВКЛР, Януш Радзивілл (правив у 1648-1669 рр.) закликав на допомогу війська Швеції для захисту від тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців). За допомогою шведських союзних військ під керівництвом Делагарді вдалося поступово звільняти захоплені тартарами міста.

Руський (русинський) посол Петро Галинський, шведський посол Густав Бельке та французький посол Алегретті їдуть до великого хана (царя) ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича»). Вони передають послання про те, що французький, іспанський й австрійський королі готові вступити у війну проти ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави), якщо та не прибере своїх військ з північної частини Русі і Польщі (*посилання).

Фіно-татарська ординська країна ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) в ті часи європейцями частіше називалася просто «Московія» а на географічних мапах іноді помічалася назвою «Біла Русь або Московія» та іноді «Руссія». Іноді англійці - торговці і поселенці - застосовували до неї латинську назву Русі «Росія». Ця назва взялась від назви окупованого тартарами (русскімі, або аланами) північного регіону «Біла Русь» (це частина Смоленщини, слов’янські Плесковія і Новогардія, а також вепська Вепсанма), яку ще називали назвою «Новгородська Русь».

Саме за цю термінологію і вчепилися імперські і сучасні російські історики, і почали в своїх статтях назву «Московія» підміняти назвою «Росія» і «Російська держава», яку самі алани і мокші вимовляли як «Расєя» (*посилання). Тому тартари (колишні алани, сарацени, або «золоті» ординці, «надволзькі татари») стали і в історії, і сьогодні, називатися «русскімі», саме через таку нову назву їхньої держави. В той же час корінна нація Московії - московити (мокші, лат. москалі) - так і залишилися «мокшами», але свою державність втратили. Сьогодні у московитів (мокшей) навіть немає автономії в складі Російської Федерації, на відміну від ерзян (лат. мордви).

Але ж та «Росія», звана в сучасній термінології «Російська держава», або «Расєя», ще не мала ніякого відношення до майбутньої «Російської Імперії» - колонії, яку скоро створять голландці, німці, австрійці, французи і англійці, в якій колишня ординська ‘Біла Русь або Московія’ (тобто сучасна Росія) стане такою ж безправною частиною, як і інші держави.

600. Тартари (русскіє, колишні алани) окупують північ Русі і Литву (Білорусь) з 1655 року

В цей же час тартари (русскіє, колишні алани) захопили багато руських (русинських) містечок на півночі Русі, вони розоряли села і маєтки. На Сіверщині, тобто в області Біла Русь, а це Смоленська, Мозельська, Гостомельська і Брянська області, встановлюється тартарська (тобто русская, або аланська) влада.

На той момент більша частина Русі була під контролем кримейців (українців, або козаків, колишніх косарів (хозарів, лат. газарів), куманів, половців) і називалася «Українською Козакією» (скорочено «Україною»). Війна вже вляглася. В склад регіону Української Козакії увійшли по периметру русинські міста Пултава (Полтава), Умань, Нове Конецьполе, Рашків, Чернівці, Калуш, Львів, Ладомир (Володимир-Волинський, сучасний Володимир), Луцьк, Овруч, Чорнобиль, Лоєв (на північ від Чернігова), Новгород-Сіверський, Рильськ, Курськ (старовинний вірогідний Суздаль), Оскіл, Чугуєв. І відповідно - області Київська (вздовж річки Дніпро), Волинія, Подолія.

Відомими воєводами армії Республіки в цей час були Домінік «Заславський», Микола «Острозький» і Олександр «Конецпольський» (який був родичем пана і дідича Русі Стані-Слава «Конецпольского», що правив Руссю у 1618-1646 рр.).

Тартарами (русскімі), мобілізованими насильно московитами (мокшами) і ерзянами (лат. мордвою), іншими, або, як їх усіх називають сьогодні «росіянами», було вирізано половину населення русинської області Білої Русі на північному сході Великого князівства Руського - це Смоленська, Вітебська, Могильовська, Гомельська і Брянська області. Після цього на ці русинські території почали переселятися окупанти, займати домівки вбитих ними русів.

1655 - тартари (русскіє, колишні алани) знову окупують місто Смоленськ і столицю ВКЛР - місто Вільно (Вільнюс). Вільно втратило через бої і хвороби половину населення (*посилання).

601. Литва (Білорусь) хоче вийти зі складу ВКЛР та вступити в союз зі Швецією

1655 - після того, як тартарські (русскіє, або аланські) війська окупували частину ВКЛР, литвинський (білоруський) князь Литви (Білорусі) Януш Радзивілл, який керував обороною міста Вільно (Вільнюсу), після падіння міста евакуювався до Кейданів. Там він уклав зі шведським королем Карлом X Густавом Кейданський союз - угоду, за якою Литва (ВКЛ, тобто Білорусь) покидала ВКЛР та вступала до федеративного союзу зі Швецією. У його планах було відокремлення Великого князівства Литовського (ВКЛ, або Литви) з ним самим на чолі. Метою цього виходу з ВКЛР, і одночасно з Республіки, було запобігання введення литвинських (білоруських) земель в склад ординської ‘Білої Русі або Московії’ (так званої Російської держави). Але ця угода втратила свою дію з раптовою смертю Януша Радзивілла у цьому ж 1655 році.

1655 - на допомогу Республиці, тобто союзу Польщі і ВКЛР, у тому числі і Русі, приходить військо Швеції, яке розквартировується у містах Варшаві (столиці і Республіки, і Польщі) і у Кракові (колишній столиці Польщі).

1656 - намічаються вибори правителя ВКЛР. На посаду правителя цієї співдружності також висувався (невдало) колишній оцязор Московії (Білої Русі або Московії) мокша Михайло I Федорович, який правив у 1613-1645 рр., поки його не вигнали тартари (русскіє) (*посилання).

602. Підписання фіктивного «Вільненського миру» з Республікою в 1656 році

Після вступу у війну Швеції, ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) вирішує залишити Русь в спокої. Вона намагається захопити міста на узбережжі Фінської затоки та Балтійського моря. На цих землях не могли надати такий сильний супротив, як Русь і Литва (Білорусь), тим паче, що шведські війська були в цей час задіяні на півдні - на території Польщі.

Щоб вивільнити війська й перекинути їх на північний фронт, ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) готова укласти фіктивний мир з Республікою.

Ось як описує подальші події колоніальний вчений французько-русинського походження (незаконнонароджений син французького дворянина і русинки) Микола Костомаров: «Війна зі Швецією почалася вдало в Лівонії; росіяни (тобто тартари, або алани) взяли Динабург, перейменувавши його на Борисоглібов; взяли Кокенгаузен і перейменували його на Царевичів-Дмитрієв; взяли, нарешті, Дерпт, але не могли взяти Риги, зазнали поразки і після двомісячної облоги, при якій був присутній сам цар, пішли з Лівонії. Пізніше у столиці ВКЛР було підписано мирний Віленський договір, за яким московити повинні були піти з усіх окупованих ними земель. На бік Русі під керуванням Івана Виговського стали татари (маються на увазі кримейці, тобто українці), і спільне русино-татарське (українське) військо розбило московитів під русинським містечком Конотоп» (*посилання на книгу).

Про Івана Виговського більше буде написано далі. Через те, що кримейці (українці, або козаки) захищали свої нові (колишні русинські) території від тартарів (русскіх, або аланів), то дійсно виходить, що вони стали «на бік Русі» й захищали русинські землі.

1656 - ординська ‘Біла Русь або Московія’ (Російська держава) за правління тартарського (русского, або аланського) великого хана (царя) Патшая I («Олексія «Тишайшого» I Михайловича», правив у 1645-1674 рр.) підписала з Республікою мирний договір у місті Вільно (*посилання). Відтепер нові військові дії тартарів (або русскіх) проти русів (русичів, нім. русинів) припиняються. Але це ще не значить, що ординська ‘Біла Русі або Московія’ (Російська держава) виведе свої кацапські (тобто контрактні) та мобілізовані війська з території Русі. Ні, війська залишаються, вони порушують домовленості про відведення зброї, в деяких містечках продовжуються набіги і руйнування.

Як завжди, російські історики підійшли до цих подій по іншому, розставили власні акценти й використали спотворену термінологію: Республіку вони назвали «Польщею», а русів - «поляками». Деякі північні руські (русинські) землі залишатимуться під окупацією тартарів (русскіх, або аланів) до 1663 року. Росіяни називають це так, нібито ці землі «були під протекторатом русского царя». Тобто окупація, насильницьке захоплення у тартарів (русскіх, колишніх аланів, або «золотих» ординців) називається «бути звільненими» та «перебувати під протекторатом».

603. Похід тартарів (русскіх, колишніх аланів) на північ і південь. Що за місто «Орешек» (Orescack)

1656 - очільник війська Петро «Потьомкін» (чиє прізвисько перероблено вірогідно від німецького прізвища Дункельман, що буквально й означає «потемкін»), контрактний (тобто найнятий) полководець ординської ‘Білої Русі або Московії’ (так званої Російської держави), колишній посол в Іспанії, веде війська на фінську країну Інгерманландію (або Інгрію). Його армія намагалася захопити столицю Інгрії - інгрійське (або іжорське) місто Орескак (лат. Orescack, неподалік однойменної фортеці Ореша на острові на витоку Неви). Українською мовою назву цього міста вимовляли як «Орешек». Іноді кажуть «Горішок», але це неправильно, бо це просто переклад зі славинської (новгородської, або сучасної російської) вимови назви. Насправді, вірогідніше за все, місто було просто названо традиційно за іменем засновника. Сьогодні Інгрія називається Ленінградською областю та перебуває у складі Росії під окупацією тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців). Нація Інгрії називається «іжори» і належить до фінської національної і мовної групи. Сьогодні іжори, як і мокші, і ерзяни, називають себе іноді також «русскімі».

Саме в Інгрії, як ми пам’ятаємо, народилася Альфрінда Гальфданівна (розказано у пункті 108), яка стала дружиною фризького інженера Рюрика Хеммінговича з Ютландії (про нього йшлося в пункті 104), якому російські історики приписують правління в Новгороді (Великому Новгороді), й від якого ведуть «династію русскіх царів» «рюриковичів». Це при тому, що слов’янський Великий Новгород ані до тартарської Сара Орди (укр. Золотої Країни, колишньої Алланії, або сучасної Росії), ані до фінської Московії ніякого ані політичного, ані територіального відношення ніколи не мав.

Достеменно відомо, що місто Орешек (лат. Orescack) було розташоване в гирлі річки Неви (*посилання). Сьогодні ж назву «Орешек» перенесли ближче до старовинної фортеці Шліссельбург у витоках Неви. Місто Орешек (лат. Orescack) остаточно захопить в майбутньому голландський намісник колонізаторів Міхіель («Петро I») в 1721 році і зробить його столицею всієї колонії. Орешек (лат. Orescack) буде перейменовано на Пітерсбург, потім у 1743 році на Санкт-Пітерсбург, потім на Петроград, потім на Ленінград, і врешті-решт - на Санкт-Петербург.

Зображення На карті чорною лінією підкреслено місто Орешек (лат. Orescack). Як бачимо, цілком очевидно, що воно розташоване саме в гирлі Неви і саме там, де розташується згодом столиця Російської імперії. Мапа Septentrionalium Regionum, укладач Abraham Ortelius, м. Антверпен, 1570 р. Саме місто Орешек (Orescack, «Горішок», неподалік однойменної фортеці Ореша на острові на витоку Неви) з усіма його палацами, вулицями, будинками й було перейменовано на Санкт-Петербург. Те, що цар Петро I нібито будував місто з «нуля» - це просто вигадка

Зображення Та ж сама мапа, що описана вище, в меншому масштабі

604. ‘Кримея або Перікопенська Тартарія’ (укр. Україна) з 1657 року. Спроба союзу з Республікою за «Гадяцькою угодою», яка не спрацювала

У 1657 році гетьман Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. Української держави, лат. малої Тартарії) Зиновій-Богдан Мехмедович, або Богдан «Хмельницький» Михайлович помирає. Його ховають у містечку Суботів. Пізніше його могилу найшли розритою, а тіло зникло. Тут можна згадати про меч Торчин (Тирфін), який, як правило, прятали у могилах з його колишнім власником (про меч більше написано написано у пунктах 27, 29 та згадано у 73, 83, 113, 186, 222).

Новим гетьманом тартарського (кримейського, або українського) війська стає ненадовго його син Юрась Зиновій-Богданович, який буде гетьманом двічі - у 1657 і у 1678 роках, по одному року кожного разу. Відомо, що Юрась Зиновій-Богданович освіту до цієї війни здобував в Русі, в Києві у Києво-Могилянській колегії. Уся політична еліта ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави), що навчалася в університетах в Русі, володіла руською (русинською, сучасною українською) мовою. Це збереглося й до сьогодні, коли українською мовою володіють майже усі кримейці, тобто українці - вони ж колишні кумани, половці, або косари (укр. хозари, лат. газари).

605. Кримейський (український) гетьман Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович з 1657 року

В 1657-1659 рр. гетьманом Кримеї (грец. Перікопенської Тартарії, укр. України, лат. Малої Тартарії) і намісником на території «Української Козакії» був Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович. Він збудував собі маєток у селі Вигово Овруцького району Київської області, звідти й отримав своє прізвисько. Крім того, він родич колишнього гетьмана Зиновія-Богдана «Хмельницького», з яким вони використовували однаковий фамільний радван (нім. герб) «Абданк» (Awdaniec). Також у них був також спільний зять кримеєць (українець, або козак, татарин) Павло «Тетеренко-Мошковський» (Тетеря), який був спочатку одружений на сестрі Івана «Виговського», а потім одружився з дочкою Зиновія-Богдана «Хмельницького» - Катериною. Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович навчався в Києві у Києво-Могилянській колегії.

Став відомим тим, що погодився вивести регіон «Українську Козакію» (скорочено «Україну»), тобто територію Русі, що перебувала під контролем ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави), із-під контролю Кримеї, але при цьому залишити її незалежною від Русі і Республіки (*посилання). Але ця ідея ні ким не була підтримана, ані кримейською владою, ані членами Республіки.

1658 - у вересні цього року все ж таки укладається проект «Гадяцької угоди» між ‘Кримеєю або Перікопенською Тартарією’ (укр. Україною) та Республікою. Таку назву угода отримала тому, що підписали її в русинському місті Гадяч Миргородського району Полтавської області. За Гадяцькою угодою козацьке військо на території «Української Козакії» мало налічувати не більше 40 тис. осіб (при тому що військо Кримеї налічувало біля 300 тис. осіб *посилання). Кримейські (українські) військові очільники та русинські керівники, які залишалися жити і працювати на цій території, отримали б визнання з боку Республіки статусу шляхетства, тобто знаті. Таким чином виходило, що Республіка мала змиритися із владою ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. Української держави) на території Русі. Але юридичної сили цей проект не здобув.

Головою Республики (пол. Речпосполіти, укр. Річ Посполити) той час був Ян-Казимір II Жигимонтович з роду Ваза (правив у 1632-1672 рр.). Кримейською (Українською) державою правив каган Мехмед-Софу IV Селяметович, який, скоріше за все, за моєю гіпотезою, і є тим «майже невідомим» «Михайлом», що був батьком Зиновія-Богдана «Хмельницького» (тобто ім'я «Мехмед» в Русі могли переробити і вимовляти запросто як «Михайло»). Адже, це стало в історії України і Росії дуже поширеною практикою - заміняти в історії і в документах усі корінні імена відомих діячів, а згодом усіх мешканців колонії, на грецькі, латинські і руські (русинські).

Наступним кримейським (українським) гетьманом після Івана «Левове Серце» «Виговського» Остаповича стане його родич і зять Павло «Тетеренко-Мошковський» (Тетеря) у 1659-1664 рр. А самого Івана «Левове Серце» «Виговського» Остаповича буде врешті-решт схоплено і страчено владою Республіки у 1664 році, бо з точки зору закону Республіки він був військовим злочинцем.

606. «Кривавий потоп» - тартарська (русская, або аланська) окупація центральної Русі у 1658-1665 рр.

1658-1665 - цей період в історії ВКЛР називається «кривавим потопом». Історики радянського часу часто слово «кривавий» пропускають й пишуть просто «потоп», бо бажають приховати усю драматичній подій того періоду. Цього не треба робити, бо свої помилки народ мусить визнавати, щоб мати можливість їх виправити й не допускати більше подібного.

1658 - в цей рік тартарські (русскіє, тобто аланські, колишні сараценські, або золотоординські) війська вирушили на захоплення тих колишніх центральних земель Русі, що контролювалися кримейцями (українцями). Для початку вони рушили на колишнє столичне русинське місто Київ, яке було на той час під владою кримейців (українців), й зайняли передмістя міста.

Гетьманом козацького війська на русинських територіях був кримеєць (українець, або козак) Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович, про якого вже було згадано в попередньому пункті. Тартарами (русскімі, колишніми аланами) командували Василь «Шереметьєв» і Юрій «Барятинський». В цей же час мешканці передмість - руси і кримейці (українці) - організували територіальну самооборону й намагалися повалити тартарські (русскіє, або аланські) гарнізони. Це не вдалося, і внаслідок каральних дій тартари (русскіє, або алани) стратили багато русів (русичів, нім. русинів) і кримейців (українців, або козаків).

Це був початок окупації тартарами (русскімі, або аланами) території центральної Русі, контрольованої кримейцями (українцями, або козаками), яка називалася «Українською Козакією» (скорочено «Україною»).

Події відбувалися так. Нагадаємо, що у 1648 році кипчацька держава Кримея (грец. Перікопенська Тартарія, укр. Україна, лат. Мала Тартарія) почала пізній контрнаступ для звільнення своїх території - Ак-Чакумської тартарії (Очаківської області) та півночі Порогів (сучасного Запоріжжя). При цьому козаки зайшли занадто далеко, й ще захопили руські (русинські) області зі столицею Русі містом Києвом, після чого ці території назвали «Кримейською Козакією». Через те, що в Русі назву «Кримея», точніше її грецький варіант «Перікопа» перекладали як «Україна», тому офіційно цей регіон отримав назву «Українська Козакія», а також був відомий за назвами «Україна або Козакія», «Україна або Країна Козаків», «Країна запорізьких козаків».

Ось цей регіон і захоплювали тепер тартари (русскіє, колишні алани). Цю насильницьку окупацію пізніше вони й назвуть «воз’єднанням України з Росією», бо себе самих тартари (русскіє, колишні алани, сарацени, «золоті» ординці) офіційно перейменували на «русскіх».

607. Тартари (руссікє, колишні алани) порушують переяславські обіцянки

При цьому трапилася зрада з боку тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців) по відношенню до кримейців (українців, колишніх хозарів, куманів, або половців). Це була саме зрада, бо за декілька років до цього (у 1654 р.) на Переяславські раді тартарські (русскіє) бояри клялися не втручатися в справи кримейців (українців) й не заходити на їхні території.

Тартари (русскіє) вторглися таки на колишні русинські території, контрольовані кримейцями. При цьому загибель місцевого русинського і українського населення в процесі бойових дій, самі ж тартари потім хибно назвуть «геноцидом русского народу, який хотів з’єднання з Росією». Тартарськими (русскімі, або аланськими) ординськими військами командували Курака («Куракін»), Пожарський і Арслан («Львов»). Їм допомагали західноєвропейські найняті офіцери Фанбуковен, Лесли, Краферт і Фанзагер.

Кримейськими (українськими) військами кагана Мехмеда-Софу IV Селяметовича командували гетьман Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович (про нього було згадано в пункті 605), а також отамани Іван Богун, Михайло Ханенко, Остап Гоголь, Цецюра, Урак, Седжут, Мансур тощо.

1659 - на мапах цього року, зокрема автора Жана Боссо (*посилання), виданої у Парижі, ми бачимо, що увесь колишній центральний регіон Русі вже повністю контролюється тартарами (русскімі, колишніми аланами) і входить тимчасово до складу ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави). Нова тартарська (русская, або аланська) влада на контрольованих нею територіях розпалювала невдоволеність місцевих мешканців і Республікою, і Кримеєю (Україною), й використовувала потім насильно мобілізованих корінних жителів у свої армії. В своїй пропагандистській історії ж вони потім написали, що це були «місцеві українські повстанці», які об’єдналися з «Росією» і «повстали проти польської шляхти».

Зображення Мапа «Росія з її кордонами 1659 р.» (Russie Avec ses confins 1659) Жана Боссо, виданої у Парижі. Це мапа, складена в 1643 р., але на якій в 1659 році намалювали червоною лінією нові кордони Росії. Як бачимо, майже уся Русь потрапила в окупацію

Зображення Фрагмент попередньої мапи. Синьою лінією вказані кордони ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), яка залишилася незалежною

Під контроль тартарів (русскіх, або аланів) потрапили також Буджацька (Одеська) область, Очаківська область з містом Ак-Чакум (Очаків, або Миколаїв) та маленькою фортецею Очаків поряд на морі, кримейське місто Симіна (Херсон), а місто навпроти через річку Дніпро - Осланкірмен (Олешки) - залишалося вільним. Залишалися також поки що вільними південні землі Воронезької області, а також західна половина кримейської області Куманія (Кубанія), яка тягнулася до Каспійського моря і Північного Кавказу.

В дійсності ж колишній центральний русинський регіон, що тимчасово звався «Українською Козакією» (скорочено «Україною», «Запорозьким Військом»), ніколи добровільно не об’єднувався з ординською ‘Білою Руссю або Московією’ (Росією). Хоча російські історики намагаються окупацію трактувати так, нібито «Україна» (тобто регіон «Українська Козакія») добровільно стала автономією в складі Московії ще з 1654 року, після зустрічі на Переяславській раді. Це неправда, бо у кримейців (українців) й тартарів (русскіх) мова тоді йшла тільки про військове невтручання кримейців у процес вторгнення тартарів в північну Русь. При цьому тартари (русскіє) обіцяли за це кримейцям (українцям) підтримку, і мир, і дружбу (*посилання).

В результаті війни багато сел центральної Русі було випалено, частина мешканців евакуювалися. Саме ця навала тартарів (русскіх, колишніх аланів) і носить назву «Кривавий потоп». Слід зазначити, що місцеві русинські мешканці погано відрізняли тартарів (русскіх, або кацапів) від кримейців (українців, або козаків), бо ті й інші відносяться до кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи, мають подібну зовнішність та говорили тоді відповідно схожими мовами.

608. Конотопський контрнаступ в 1659 році. Кримейський (український) гетьман Павло «Тетеренко-Мошковський» (Тетеря)

1659 - тартарські (русскіє, колишні аланські) війська, або, як на них говорили - московитська або тартарська орда, кацапи - на цей момент повністю утримували в окупації усі русинські землі. У окупованому тартарами русинському місті Полтава тартарським (русскім, або аланським) полководцем був Олексій «Трубецький». На свою сторону він завербував декілька загонів кримейських (українських) козаків під керуванням Івана «Беспалого». Іван «Беспалий» був зрадником кримейців (українців) через те, що став служити тартарському (русскому) великому хану (царю) ‘Білої Русі або Московії’ (так званої Російської держави) Патшаю I («Олексію «Тишайшому» I»).

Тобто, ситуація була такою, що одна частина козаків, війська ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України), були зрадниками і продовжили бойові дії на боці тартарів (русскіх, або аланів). Ще одна частина козаків воювала на боці Республіки проти тартарських (русскіх) окупантів. Саме тому в джерелах можна зустріти, що українські (кримейські) козаки були і в загонах московитів, і що в цей же час українські козаки були в загонах армії Республіки разом з жовнірами. І ще частина козаків воювали і проти тартарів (русскіх, або аланів), і проти армії Республіки (русів, литвинів, поляків).

1659 - влітку цього року кримейські (українські) війська йдуть в контрнаступ. Загони козаків під проводом кримейського (українського) гетьмана Івана «Левова Серця» «Виговського» Остаповича разом з загонами русів (русичів, або русинів) відкидають тартарів (русскіх, або аланів) від руського (русинського) міста Конотоп (Сумська область). Тартарськими (тобто русскімі, або ординськими, кацапськими) військами керував Саїн «Пожарський» («Семен Романович Пожарський»), який потрапить до кримейців (українців, або козаків) у полон у буде страчений.

Ця битва стала відомою під назвою «Конотопська битва», або «Соснівська битва» за назвою сусіднього села Соснівка. Ця перемога стала ключовим моментом у подальшій перемозі на тартарськими (русскімі) ординцями. На пам’ять про битву на місці поховання загиблих, руси (русичі, нім. русини) разом з православними кримейцями (українцями) збудують в Конотопі Конотопський Вознесенський кафедральний собор (Сорокосвятську церкву).

1659-1664 - новим кримейським (українським) гетьманом стає Павло «Тетеренко-Мошковський» (Тетеря) (прийшов після свого шурина Івана «Левове Серце» Остаповича Виговського). Він зять Зиновія-Богдана «Хмельницького», і також він був одружений на сестрі попереднього гетьмана Івана «Левового Серця» «Виговського» Остаповича. Сам Іван «Виговський» в 1663 році стане сенатором в Республіці, але у 1664 році буде страчений за звинувачення у колишніх давніх військових злочинах проти русів. У 1665 році Тетеря евакуюється до Польщі, але польський уряд також не простить йому участі у війні ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) проти Русі і Республіки, буде його переслідувати, конфіскує всі його маєтки на центральній території Русі. Тетеря переїде до Молдови.

1660 - руси (русичі, або русини) захопили і передали тартарам (кримейцям, або українцям) полоненого тартарського (русского) полководця Василя Шеремета. Про його обмін вів переговори алан Іван «Татаринов» з боку ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави). Відомо, що цей тартарський, тобто русскій, хан (або боярин) Іван «Татаринов» зустрічався з кримейським (тобто українським) візирем Сеферказі-агою (якого європейці називали «татарським» візирем), але безрезультатно.

1661 - повстання в руському (або русинському) місті Могильові проти окупантської влади ординської ‘Білої Русі або Московії’ (Російської держави). В результаті в місті відбулося повне винищення тартарського, тобто русского гарнізону.

1663 - війська ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України) під керівництвом гетьмана Павла «Тетеренко-Мошковського» (Тетері) намагалися вибити тартарів (русскіх, колишніх аланів) з русинського містечка Глухів (Сумська область), але невдало.

Кримейськими (українськими, або козацькими) військами в цей час командував Петро «Дорошенко» (у 1665-1676 він стане гетьманом). Тартарськими (русскімі, або ординськими, кацапськими) військами керували Рамадан («Григорій Ромодановський«) і Брюхо («Іван Брюховецький«).

Російські історики цей період «кривавого потопу», тобто захоплення і окупації у 1658-1665 рр. земель русів (русичів, або русинів) і частково кримейців (українців), не розкривають й не кажуть про нього правди. Замість цього вигадано багато «баєк» і нісенітниць, нібито це були незрозумілі дії козаків і «татар» один проти одного, причому то на боці «поляків», то проти «поляків», при «прагненні українського народу» бути у «складі Росії», або «під управлінням московського царя». Це ж стали повторювати й українські історики часів більшовицькому режиму в московсько-русскій (мокшано-тартарській) колонії «СРСР».

609. Колишня територія «Українська Козакія» під назвою ‘Україна, або Країна запорозьких козаків’ входить до складу Республіки у 1663 році. Козаки йдуть проти козаків

Перед загрозою окупації з боку тартарів (аланів, русскіх) частина кримейської (української) знаті ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України, лат. Малої Тартарії, колишньої Куманії, Хозарії) стало готова на примирення і політичне зближення з Республікою. Вони прагнули в цей час не тільки стати на бік Республіки, а навіть увійти до її складу. Це надало б змогу отримати з боку співдружності військову підмогу та позбавитися тартарів (русскіх, колишніх аланів). Але при цьому деякі діячі повинні були стати перед судом Республіки за вчинення до цього військових дій і злочинів проти мирного населення Русі. Й відповідно понести покарання. Такі покарання і понесуть, наприклад, кримейські (українські) гетьмани Іван «Левове Серце» Остапович Виговський та Павло Тетеренко-Мошковський (Тетеря). Першого стратять а другого вишлють з країни з конфіскацією майна.

Інша частина керівництва ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України, лат. Малої Тартарії, колишньої Куманії, Хозарії) відкидала союзництво з Республікою, проти якої нещодавно воювала і чиї землі окупувала у 1648 році. Вони враховували те, що Республіка прагнутиме звільнити Русь не тільки від тартарських (русскіх, колишніх аланських), але й від кримейських (українських) військ. Такими противниками об’єднання з Республікою були, наприклад, козацькі полковники Іван-Богун, Урус-Чорт («Іван Сірко»), Яким-Сомко тощо. Це значить, що вони готові були воювали проти усіх - проти русів (або русичів, русинів), литвинів (білорусів), ляхів (поляків) і ординських тартарів (русскіх, або аланів) одночасно. Саме вони і увійшли у легенди як ярі поборники незалежності Української держави.

А частина зрадників і колаборантів були на стороні тартарських (русскіх, або аланських) окупантів. Такими були, наприклад, Мартин Пушкар і Яків Барабаш. Підбурювані тартарами (русскімі), вони із загонами тартарів (русскіх) і найнятими зрадницькими кримейськими (українськими) козацькими загонами у 1658 році намагалися захопити ставку гетьмана. Вони вирушили в напрямку Черкаської області, так званої «гетьманщини». На своєму шляху намагалися захопити містечко Гадяч Полтавської області. Їм це вдалося, але не з першого разу. Пізніше у 1663 році тартари (русскіє) призначать там намісником там свого «гауляйтера» Івана «Брюховецького», а російські (тартарські) та колоніальні псевдоісторики напишуть про ті давні кроваві події багато брехні про нібито «приєднання України до Росії».

Російські історики дуже сильно намагалися приховати ті факти, що русинські території спочатку були захоплені кримейцями (українцями, або куманами), а згодом - тартарами (русскімі, або аланами), що український гетьман був за національністю кримейцем (українцем, або куманом, половцем, хозаром) та що кримейці (українці) воювали проти тартарів (русскіх, колишніх аланів, сараценів, або «золотих» ординців). Тому вони вигадали іншу інтерпретацію подій: буцімто гетьман «присягав» московському царю, і що нібито «кримський хан» вислав українському гетьману на допомогу свої «татарські» війська тощо (*посилання).

1663 - кримейська (українська) еліта не дійшла єдиності у питанні взаємодії з Республікою. І тоді керівництво того колишнього центрального русинського регіону, що носив назву «Українська Козакія» (скорочено «Україна», або «Військо Запорове») прийняло власне рішення, яке стало історичним. Згідно цього рішення регіон під спільним управлінням деяких кримейців і русів увійшов до складу Республіки, наряду з Польщею, Руссю (Червоною, або Чорною Руссю) та союзом ВКЛР («Литвою»), й отримав захист від Республіки проти навали тартарських (русскіх) ординців.

Відповідно, одночасно цей регіон вийшов з під впливу ‘Кримеї або Перікопенської Тартарії’ (укр. України). Через це згодом козацька армія Кримеї (грец. Перікопи, укр. України) буде іноді битися проти козацької армії Української Козакії (або «Країни запорозьких козаків», «Війська Запорозького»).

Колишній кримейський (український) гетьман Іван «Левове Серце» «Виговський» Остапович отримує в Республіці посаду, як сенатор від Української Козакії («Війська Запорозького»), але не надовго, бо за минулі військові злочини проти русів (русичів, або русинів) за рішенням суду Республіки в 1664 році його стратять.

(Кінець 17 глави)