Авозлама

Книга

Загублені нації: розслідування історії України і Росії

(увага: це ще чернетка! посилання на літературу ще не проставлені)

Скачати в форматі .epub

Передмова

Книга орієнтована на тих, кого стала глибоко цікавити історія України, Росії як наслідок подій останніх 10 років; на людей, які почали шукати відповіді на конкретні запитання щодо назв націй, життя, одягу, мов, культури та споконвічних кордонів наших предків.

На території Східної Європи до гряди Уральських гір здавна існувало декілька окремих держав. У цьому моєму новітньому розслідуванні історії України і Росії я здебільшого описую 5 націй. Ці 5 націй, точніше, їхні представники (це правителі і народ загалом) є героями книжки, і про них йдеться з самого початку й до сучасності. Ці нації були і є державотворчими. Кожна з цих націй мала і має власні мову, кордони, державу, мотиви вчинків, причини зміни своїх назв. Назви цих націй: українці, руси, русскіє, московити і мордва. Усіх їхніх правителів та історію штучно навмисно змішала до купи колоніальна Російська імперія та СРСР, створивши багато міфів.

В книжці я показую часи від перших відомих правителів, тобто з 300-их років н. е. Ці 5 націй розвинулися з народностей, а народності — з племен. Я показую ці племена, назви народностей і наводжу географічні карти, на яких вони зазначені. І згодом в них формуються 5 держав. Але, звичайно, деяким націям вдалося створити свою державу швидше, а деяким — пізніше. Це я детально вказую, ґрунтуючись на офіційних даних з генеалогічних дерев, показуючи при цьому усі події в хронологічному порядку паралельно в часі. Майже уся первинна генеалогія руських (русинських) правителів взята з офіційного генеалогічного вебсайту Нідерландів з відкритими даними. Я намагаюся при цьому усіляко відходити від загальноприйнятих імперських штампів, від старої термінології, від тих акцентів, які створили та нав'язали нам колись фальсифікатори історії колоніальних та більшовицьких часів. Через це історія починає виглядати незвично та трохи навіть незнайомо.

Виявляється, що під впливом певних подій, усі нації змінюють свою назву, змінюють свою релігію та через це сьогодні вони майже усі відомі нам під іншою назвою, і їхні держави також називаються інакше. Саме тому я і назвала свою історичну книгу «Загублені нації — розслідування історії України і Росії» (рос. Потерявшиеся нации) — бо старі, первинні назви цих наших головних народів загубилися далеко в історії, і про їхні назви та уклад життя майже всі забули. Ще років триста-чотириста тому про них було відомо, але під впливом пропаганди двох імперій-колоній — історичні відомості були замінені (бо історію переписали переможці).

Наприклад, у людей, що зростали у колоніальній Російській Імперії (1689—1917 рр.), у Радянському Союзі (СРСР, 1922—1991 рр.) та в сучасних Україні і Росії, немає й досі відповідей на прості, але актуальні питання: хто такі московити; звідки взялася на старовинних картах назва Московія та де була в цей час Росія; хто такі «москалі» і «кацапи»; звідки, коли пішла та що означає назва «Україна»; чому українців називають прізвиськом «хахли»; де були взагалі раніше білоруси; що мається на увазі під терміном «татаро-монгольське ярмо» або «Велика Орда»; яке відношення має держава Московія до Росії, а сучасна Росія — до колишньої Російської Імперії; чому Московію називали «Руссю» та чому назву «Україна» не писали на старих картах; хто такі конкретно половці і печеніги; чиїй нації належить сучасна російська (русская) мова? Якщо ця російська (русская) мова пішла від Русі, тоді чому корінною мовою в колишній Русі (містах Києві і Львові тощо) є українська? Це та інші загадки я й намагаюся розкрити у цій авторській історії України і Росії, із докладними коментарями.

Нам зі шкільної більшовицької та імперської версій історії відомо, що в наших країнах, особливо в Росії, весь час відбувалася якась «міжусобиця русскіх князів», це коли одні русскіє князі в Росії завжди безжально нападали та вбивали інших русскіх князів. Але, йдучи від початку, дії цих князів стають більш зрозумілими, тому що ми починаємо бачити, що вони-то не усі «русскіє», і що одна нація просто таким чином нападає на іншу, сусідню, а ця інша — захищає себе. От, через те, що я називаю усіх своїми споконвічними назвами, і розкривається ця таємниця «міжусобиць».

Справжня історія України, Росії та сусідніх країн за останні 300 років була змінена, бо історію переписували на догоду намісників, які були недружніми щодо до корінних народів. Багато реальних фактів, описаних в офіційній історії чи то навмисно, чи то випадково отримали неправильну інтерпретацію. Часто російських правителів вишукували в одну цільну хронологію, не вдаючись в деталі, чи законно вони правили; для якої верстви населення й народу вони були лояльними, а до яких — ні; якими мовами розмовляли тощо. Наприклад, в реальності існували окремо держави Русь (м. Київ), Литва (вона ж Білорусь, м. Вільно), Новогардія (м. Славно, воно же Новгород), Росія (Золота Країна, м. Сара, воно ж Саратов), Україна (Хозарія, або Кримська держава, м. Тана, воно ж Ростов-на-Дону), Інгрія (м. Ладога і Орешек, воно ж Санкт-Петербург), Московія (країна мокшей, м. Перум, воно ж Москва), Артанія (вона ж Мордовія, країна ерзян, м. Нижній Новгород). І от правителів Русі, Московії, Артанії і Росії взяли і змішали до купи європейські колоністи, які в 1689 році створили на їхніх територіях свою колонію як альтернативу Америці. При цьому був вигаданий ще й неіснуючий правитель Новогардії (Рюрик), від якої колоністи взагалі стали виводити історію своєї нової колонії та взяли загальну мову (відому як сучасну русскую).

Невірна інтерпретація деяких подій або артефактів стала всенародним колоніальним міфом і збереглася навіть до сьогоднішнього дня. Усі ми тепер нібито повинні приймати опис багатьох історичних подій на віру. Але у сучасній загальноприйнятій російській офіційній викладці виявляється дуже багато суперечностей, недомовленостей, вона дуже заплутана і незрозуміла для більшості людей, тому що в ній повністю відсутня логіка та мотивація подій. Звідти й вийшов російський популярний вираз з вірша Федора Тютчева (1866) «умом Россию не понять».

У своєму дослідженні я повністю відкидаю усі старі загальноприйняті історичні стереотипи, знайомі радянським людям з дитинства. Через те, що вони були нав’язані нам пропагандистськими режимами колоніальної Російської Імперії (1689—1917), СРСР (1922—1991) та сьогоднішньої Російської Федерації вони скоріше за все неправдиві, і тому нам важливо від них відійти. Окупанти не любили корінні народи — це, на жаль, перевірений часом незаперечний факт. Тобто ми можемо і повинні інакше поглянути на минуле наших предків, під іншим кутом, з іншого ракурсу, з новими іменами і назвами, з іншою інтерпретацією подій.

Зазвичай у більшості людей сьогодні немає часу, щоб самим ретельно роками перечитувати книжки і статті та аналізувати їх в пошуку істини. Також не у всіх є навички «дивитися між строк», щоб побачити в опису імперцями подій інакші причини, наслідки і назви, ніж вони описані. Тому я і проробила цю роботу, протягом п'яти років збираючи розрізнені факти, перечитуючи сотні статей і десятки книг з офіційної історії Росії, України та Білорусі, передивляючись кілька десятків географічних карт.

З відомих у відкритому доступі подій я використовувала лише споконвічні назви та прості факти без інтерпретацій. Далі я шукала взаємозв’язок між цими фактами, збираючи дані та виводячи причинно-наслідкові зв’язки. З’ясувала довгу і складну, найімовірнішу з мого погляду, генеалогію правителів, тобто які князі, кагани, хани і царі в хронології керували протягом століть, як раніше в дійсності називалися їхні держави і міста, які нації в них жили, хто проти кого і навіщо воював. Якщо офіційні дані не мають підтвердження, а є просто голослівними, бо так хотілося переможцям, що створили свою версію історії для народу, то в цих випадках мною висуваються власні гіпотези. Так, наприклад, окрім деяких інших, трапилося з постаттю російського царя, який має від істориків прізвисько «грізний», з якого я виводжу дві персони, бо величезний час його правління, суперечливі накази, політика, що змінювалася на протилежну — від творення до руйнування тощо, викликає сумнів в правдивості деяких тверджень про нього.

Початок уся історія, звичайно, бере не від скандинавського князя Рюрика, як вже більше 300 останніх років вчать українських і російських дітей, а значно раніше від інших, корінних діячів. За старими географічними картами, записами із старовинних книг мандрівників, що збереглися в Західній Європі, в яких вони описували Русь, Україну, Московію, Росію та інші сусідні країни, можна по крихтах скласти справжню історію сучасних України і Росії. Факти, які наводять мандрівники, — це просто їхній об'єктивний погляд на життя, що відбувалося того часу і свідками якого вони стали. Деякі старовинні книги російською не перекладалися, а щодо них писали тільки аналітичні огляди, які сильно перекручують зміст книги. Таким прикладом слугує книжка латиною Сигізмунда фон Герберштейна «Записки про московитські справи» (1556). Вона повністю руйнує всі уявлення росіян про свою історію, тому російською її сенс абсолютно змінили до невпізнанності.

Я наводжу деякі епізоди з прикладами, як саме в основному через хибну термінологію та зміщення акцентів була фальсифікована історія України і Росії. Наприклад, як назви націй старих часів називають сучасними термінами (тартарів — русскімі). Адже з цією імперською і московитсько-російською офіційною версією історії ми сьогодні і живемо, а наші нації загубилися в часі. Це ж розслідування створене на основі реальних географічних карт і здорового глузду, а саме головне у цій незвичайній книзі — що усі нації я називаю їхніми справжніми назвами.

Це моє розслідування несе наукову новизну: намагання вивести нові гіпотези (в російській історії майже усі гіпотези непідтверджені); надати подіям нове забарвлення; побачити, як старі догми можна описати по-новому, під іншим кутом зору, тобто з погляду не «русскіх», а корінних народів.

Зокрема, я виводжу слов'янські Русь і Новогардію як незалежні окремі суверенні держави з різними мовами; Україна і Росія — це дві окремі незалежні кипчацькі держави. Старовинна Литва — це сучасна Білорусь (що не є новиною, про це є багато згадок).

Україна чітко виводиться від стародавньої Хозарії і є найстаршою державою серед зазначених вище країн (з 660 року), і вона ж — це Куманія та пізніше величезна міцна Кримська держава (що тягнулася від Дунаю до Каспійського моря), і яка вперше тільки втратить незалежність у 1792 році до 1917.

А історія Росії — це вочевидь історія Золотої Країни (Сара Орди, відомої як Алланія та пізніше — Тартарія).

Козацькі війська (козаки́) — це контрактна армія Кримської держави (України), а еквівалентні кацапські війська (рос. «каза́кі») — це контрактники Золотої Країни (Росії).

Я описую, звідки виникла назва «Україна» — це русинський переклад з грецької назви Перікопа, а саме Перікопою називали греки величезну Кримську державу (Крим), точніше — Перікопенською Тартарією, що ясно просліджується на багатьох картах. При цьому важливо зазначити, що сучасний Кримський півострів завжди (до середини 1700-их років) називався Херсонесом Таврійським і був невід'ємною частиною великої за розмірами Кримської держави (Криму).

Я виводжу оновлені для нас назви двох держав: «Кримейська держава» або «Кримея» — замість Кримської держави, Криму, або Кримського Ханства; та «Золота Країна» — замість Золотої Орди.

Дві окремі напочатку суверенні волго-фінські країни Московія (м. Москва) та Артанія (лат. Мордовія, м. Нижній Новгород) мали нещастя потрапити в русскую (ординську) окупацію, тобто під ярмо ще в 1300-их роках. Ярмо триває і досі, хоча декілька разів Московія і Артанія здобували незалежність (при московських Василі I, Дмитрі-Гришці II, Федорі II, Ганні I, та при ерзянському Баюші I). Їхні країни та їхніх очільників (оцязорів і інязорів) в історії називають «русскімі». Звідти й виник міф, що це саме русскіє перебували в ярмі ординців. Всю історію останніх 600 років (від 1400-их років до 1689 та від 1917 року до сьогодні) йде протистояння між мокшами (московитами) й тартарами (русскіми) за владу в Московії: і військовим засобом (наприклад, Керенський — Ленін), і останнім часом просто у вигляді політичної боротьби (наприклад, Єльцин — Путін).

Мокшанське місто Москва не була заснована русинським князем — це на моє переконання міф, а першою назвою цього міста спочатку було «Перум» (від імені мокшанського засновника), що можна побачити на першій карті світу Каталонському атласі (1375 рік).

По ходу книжки я торкаюся теми, звідки і як в Русі та Україні розселилася слов'янська нація лютичів і взялися носії єврейської релігії.

Пришлі ж колоністи, здебільшого християни-протестанти із Західної Європи (голландці, німці, французи, австрійці та англійці) створили з 1689 року в Приураллі свою колонію. Вони вигадали їй у 1800-их роках окрему штучну історію, перемішавши до купи історію Новогардії і Інгрії, правителів Русі, правителів Московії («Білої Русі»), Артанії (лат. Мордовії) та Золотої Країни (тобто Росії, колишньої Алланії, відомої також як Тартарія). При цьому свою колонію вони назвали «Російською Імперією», бо створили її на основі держави, що офіційно називалася на той момент 'Біла Русь або Московія', звідти і взяли слово Росія — латинську назву Русі.

Ця нова колоніальна держава європейців, вочевидь, не має ніякого відношення до кипчацької сучасної Росії (Золотої Країни, або Тартарії) та до волго-фінської Московії («Білої Русі»), бо ці дві зазначені держави самі потрапили в окупацію, в якій перебуватимуть до 1917 року. Місцеві народи — українців (кримейців, колишніх хозарів), русскіх (тартарів, колишніх ординців), московитів, ерзян та інших — називали в колонії «русскімі». При цьому українців, які володіли руською (українською мовою), ще додатково називали «хахлами», що пішло від русифікованого видозміненого кримейського слова «halq» (халк), що означає «народ», «halqiyet» — «народність» (русів же в цей час називали «малоросами», а руську (сучасну українську мову) називали «малоросійською»).

Назву «русскіє» пізніше за собою офіційно закріпили надволзькі тартари (корінна нація колишньої Золотої Країни). Вони і є сьогодні етнічними русскімі (але ж не русами). Русскіє і руси — це дві різні нації: руси — корінна нація слов'янської Русі (з містами Київ, Львів, Смоленськ), а не кипчацької Росії (Золотої Країни, або Тартарії, з містами Саратов, Вороніж, Ульяновськ).

А офіційною мовою колонії була нав'язана усім славинська мова — це мова новгородичів (бо від новгородичів взяли і історію Російської імперії, і мову, у 1700-их роках). Ця новгородська (вона ж славинська) мова і відома сьогодні як «русская» (російська), тобто офіційна мова Росії.

І щоб вивести історію від північної слов'янської держави Новогардії була підмінена історія руської (русинської, а не російської) княжни Меланьї-Ольги I (матері князя Володимира), замість якої нам нав'язували міф про пришлу Олену «Прекрасу» зі Пскову, яка раптово «в останній день життя стала зватися Ольгою». Там же і міфи про скандинавця Рюрика, що він нібито «всіх в Києві повбивав і став правити Руссю» — в дійсності в основу цього міфу була покладена історія життя фризького знатного інженера, який одружився на іжорській принцесі (яка була з місцевості, де сьогодні розташоване місто Санкт-Петербург).

І хоча деякі мої версії в цій книзі є лише гіпотезами, міркуваннями (їх можна змінити, якщо будуть послідовно наведені інші підтверджені відомості чи більш доцільні аргументи), в цілому в нас склався найбільш реалістичний каркас історії України і Росії. Ми розплутали складну й заплутану історію, яку останнім часом писали здебільшого під диктовку переможців. І ця нова історія є майже повністю об'єктивною, показує крок за кроком, що відбувалося в житті українського й російського народів. Через те, що в книжці ми йдемо від самого початку до сучасності, можна врешті-решт точно зрозуміти, хто ми є, бо ми вийшли зі своїх предків.

(Кінець передмови)

Скорочення в тексті:

англ. - англійська мова

грец. - грецька

лат. - латинська

біл. - білоруська (стара назва «литовська», вона ж «литвинська», імперський термін «західна письмова»)

укр. - українська (стара назва - «руська», вона ж «русинська», «рутенська», імперський термін «малоросійська»)

рос. - російська (вонаж «русская», старі назви - «славинська» (точніше словенська), «новгородська»)

пол. - польська

нім. - німецька (вона ж стара «тевтонська»)

кр. - кримейська (умовна імперська назва «кримськотатарська», вона ж стара «куманська», колись називалася «половецькою»)

сар. - сараценська (умовна назва «надволзькотатарська», стара «аланська», імперський неофіційний термін - «тарабарщина»)

фр. - французька

н. е. - наша ера

до н. е. - до нашої ери

ст. - століття

р. - рік

рр. - роки

м. - місто

тис. - тисяч

км - кілометрів

с. - сторінок (в книзі - в списку джерел)

С. - сторінка (в кінці в описанні джерела)