Стаття з книги "Історія України і Росії. Загублені нації"

Хто такі вятичі?

Автор Конспектор

Існує думка, що плем'я вятичі - це слов'яни, що жили біля міст Чернігова та Москви. Чи так це? Ми розслідували, які племена та народності мешкали у слов'янських державах, і серед них вятичів не знайшли. Натомість знайшли їх в іншому місці. Де? Читай далі.

152. Фейк про переселення слов’ян на землі фінн. Хто такі “вятичі” та звідки вони отримали свою назву?

Відносно слов’ян часто згадують одне плем’я за назвою “вятичі”. Російські історики стверджують, що нація “русскіє” вийшла саме з цієї народності вятичів. Існує у російських істориків версія, що плем’я вятичі - це слов’яни, що жили біля міст Чернігова та Москви. Чи так це? Ми вже розслідували, які племена та народності мешкали у слов’янських державах, і серед них згадки про в’ятичів не знайшли. Натомість, ми знайшли їх в іншому місці.

У російських джерелах стверджується, що вятичі більше 1200 років тому проживали на західній території нинішньої Росії і нащадки їхні переселилися потім до міста Москви. Російськими істориками стверджується, що мешкали в’ятичі біля витоку річки Ока, населяли території сучасних Московської, Брянської, Калузької, Орловської, Рязанської, Смоленської, Тульської, Воронезької та Липецької областей. Як бачите, російські історики тут намішали землі і мокшей, і русів (русинів), і куманів (хозарів), і сараценів (аланів). Це вже свідчить про те, що дослідники навіть не розуміли, де які корінні народи насправді жили. Тобто в такій подачі інформації вже закладена ідея про те, що усі названі області - це усе разом “русскіє” землі. Іншою мовою - закладалася пропаганда, що ніяких ані фіннських, ані кипчацьких народів на цих землях не існувало, а були тільки саме русскіє.

Розглянемо докладніше ці твердження. Дійсно, Орловська, Брянська, Смоленська області раніше населялися слов’янами - це правда. Тобто в цьому твердженні обману нема. Але росіяни недомовляють, що ці землі тоді входили до складу держави Великого князівства Руського (або Русинського). Місто Білгород належало також русам (русичам, або русинам).

А ось вже Московська, Калузька, Тульська і західна половина Рязанської області - це споконвічні землі народності мокш (лат. moxel, укр. москалів). Східна частина Рязанської області була заселена народністю ерзя, відомою сьогодні під латинською назвою “мордва”. Липецька область - це частина споконвічних земель сараценів (або “золотих” ординців, аланів).

Місто Воронеж (Грай) належало також сараценам (аланам), але південна частина Воронезької області належала куманам (колишнім хозарам).

Де, ви думали, розташоване джерело річки Оки? Несподівано для багатьох, але річка бере свій початок на території Орловської та Курської областей, тобто на колишній території слов’ян, чия нація називалася “русью”, “русами”, “русичами”, або “русинами”. Річка Ока тече з південного заходу на північний схід і впадає в річку Волгу неподалік від ерзянського міста Нижнього Новгороду (колишнього “Ростову”, або Рошта-Оз), тобто гирло річки знаходиться вже на території волзьких фінн. Середня частина річки Ока протікає південним сходом від мокшанського міста Рязань (в складі сучасної Росії).

Зображення Виток (джерело) річки Оки між м. Орлом і м. Курськом. Ці землі раніше були споконвічною частиною Великого князівства Руського (сучасної України). Росією вони були окуповані значно пізніше

Міста Орел і Курськ за стародавніх часів входили до складу Великого князівства Руського (або Русинського) і розташовувалися на території слов’янської нації русів (русичів, русинів). За старих часів місто Курськ називалося руською (русинською) мовою Зозулін, від слова “зозуля”, лат. Cuculus. Саме латинський варіант назви і писали як Суздаль (Susudal), а на гербі Курська досі зображені три зозулі, хоча їх і видають за куріпок. Саме згадка міста Суздаль у старовинних книгах мандрівників та істориків, а також поява міст з назвою Ярославль та Володимир у фіннських землях, є тим фундаментом, на якому російські історики будують свою теорію про переселення слов’янських племен на землі волго-камських фінн.

Якщо коротко, то картина така. Російські джерела стверджують, що нібито:

1) Вятичі - це слов’янське плем’я.

2) Вятичі жили на витоці річки Оки, в містах від Брянська до Москви включно.

3) Вятичі - це саме те плем’я, яке називалося “венедами”.

4) Вятичі переселилися на землю фіннських "племен" мокша, мурома і меря та ще північніше, де на честь свого переселення дали одній із річок назву Вятка - від слов'янського слова “гілка” (рос. вєтка), і там же збудували місто Вятка (нинішнє м. Кіров, колишнє м. Хлин).

5) Від "племені" вятичів походить нація “русскіє” (або “росіяни”), які через це вважають себе одним народом з русами (русичами, або русинами).

Про вятичів російськими істориками написані цілі твори, що намагаються довести їхнє переселення зі слов’янських територій на землі волго-камських фінн. І часто ці статті просто бездумно переписуються, копіюються англомовними та іншими іноземними виданнями.

Зображення Річка Вятка на мапі Росії - батьківщина вятичів. Розташована вона на схід від волзької Булгарії (сучасний Татарстан, м. Казань), втікає у річку Кама, а річка Кама тече на південь і впадає у річку Волга (тат. Ідель)

Річка Ока тече на північ, і наприкінці своєї течії зливається з річкою Волга у місті Нижній Новгород (колишній Рошта-Оз, або так званий “Ростов”). Це столиця Артанії (лат. Мордовії) - країни ерзянів. І якщо там руси і оселялися, то тільки в наслідок династичних шлюбів ерзян з русами. Таких було небагато, й асиміляції ерзян в русів, тобто фіннську націю в слов’янську, звичайно не відбулося: навпаки, це ерзяно-русинські принци вже вчили ерзянську мову як рідну та асимілювалися в фіннську ерзянську культуру.

153. Чому вятичам росіяни приділили стільки уваги

Головна ідея, через яку вятичам приділяють так багато місця в російській історії - це те, що саме з цього племені нібито з’явилася сучасна “русская” нація. Тому це плем’я історики у своїх статтях штучно “розселяють” ближче до кордонів волзьких фінн, недалеко від Московської області, і наполягають на теорії колонізації слов’янами земель фіннських народностей мокш (м. Москва) та меря (м. Володімер, це колишня територія країни ерзян Артанії, або Мордовії).

У працях австрійського посла в Русі Сигізмунда Герберштейна, а саме у брошурі Rerum Moscoviticarum Commentarii Synoptische, або “Записки про московитські справи” (1546 р.), написаною латиною, він перераховує всі назви племен і народностей, що сформували слов'янські нації. В’ятичі там не згадуються.

Герберштейн, окрім інших, згадує слов’янську народність вандали, відому також під назвою “венеди”, або “суеви”. Венеди дійсно розмовляли слов’янською мовою, їхні споконвічні землі лежать на перетині кордонів Польщі та Німеччини, а також тягнуться до міст Берліна та Любека включно. Тому до племені вятичів вони не мають жодного відношення.

154. Так яку ж націю заснували вятичі?

А тепер дивимося уважно на карту на схід від ерзянського міста Нижній Новгород та булгарської (татарської) Казані. Там знаходимо річку, яка називається Вятка. Джерело річки Вятка знаходиться на території Республіки Удмуртія (столиця м. Іжевськ, розташовано на момент написання цієї книги у складі Росії), далі Вятка тече на північ, потім на захід через місто Кіров (яке раніше називалося Вяткою і Хлином), а потім на південь, і впадає в річку Кама на території волзьких булгар, неподалік того місця, де річка Кама впадає у Волгу. Вятка, або Ватка́ - це удмуртська назва річки. Волзьки булгари (татари) називали цю річку Нократ.

Зображення Виток і гирло річки Вятка. Річка починається на території камських фінн в Республиці Удмуртія, трохи на схід від міста Глазов. Далі Вятка тече строго на захід до міста Кіров (називалося Хлин), яке розташоване на території марійців. Потім річка робить різку петлю і тече на південний схід, де впадає в річку Каму на схід від татарського міста Казань

Місто Вятка стоїть на землі марійців лугових, хоча сьогодні до складу їхньої автономної держави Марі Ел (столиця м. Йошкар-Ола) не входить, а на цей момент знаходиться у складі Росії. Першою назвою міста було Хлин (за назвою річки Хлинівка), потім місто перейменували у Вятка, за назвою річки Вятка, а в 1934 році - в “Кіров”. Начебто логічно припустити, що саме на річці Вятка й мали жити вятичі, від яких й пішла назва річки. Російські історики стверджують, що у ці краї переселилися слов'янські руські (русинські) переселенці з Сіверського (або Северинського) князівства з території Русі. Хоча, насправді, на півночі Русі в регіоні Біла Русь у Северинському князівстві мешкала народність “сіверяни”, названа так на ім’я голови племені Сівер (або Северин), а зовсім не “вятичі”.

Заснування міста Кірова вигадувачі російської історії приписують місту Великому Новгороду. Знову ж таки, цим хочуть притягнути слов’янський народ країни Славії, майбутньої Новогардії, до волго-фіннського марійського поселення, щоб приписати Кірову історію Русі, так само, як її приписали її Великому Новгороду. Насправді, міжріччя рік Волги і Ветлуги є територією проживання нації марійців. Марійці, або по-старому “череміси”, діляться на луговий й гірський, це різні нації. Лугові живуть північніше й займають Волго-вятське міжріччя, а територія гірських - сьогодні зайнята кипчацькою країною Татарстаном.

Країна Славія, або майбутня Новогардія (так звана “Новгородська республіка”) - це була окрема країна, в якій жив північний слов’янський народ. Ця територія ніколи не відносилася до Русі, але мала спільний з Руссю кордон з русинською Смоленською областю. Славини мали і мають досі власну мову, яка так і звалася - “славинська”. Якби славини стали б долати шлях у 1300 км, з метою неодмінно заснувати Кіров, то їм би довелося з боями проходити наскрізь усі землі фіннської народності мерденс. А це вже увійшло б в історію як окупація та ярмо, про війни та навали з боку слов’ян було б дуже багато відомостей. Але про ярмо з боку слов’ян ми ніколи в жодному джерелі не чули, а навпаки, в документах і книгах є дуже багато відомостей про нескінченні війни та ярмо виключно з боку кипчаків (лат. татар).

По-перше, як ми бачимо, Вятка не протікає територією колишнього Северинівського князівства Русі. Отже вона не має жодного зв’язку зі слов’янами. По-друге, в удмуртській історіографії підтримується гіпотеза про те, що гідронім походить від назви удмуртського племені Ватка́ (через “а” та наголос на останнє “а”).

Російські історики це ніби й визнають, але тут же вигадують версії, що назва річки походить від російського слова “вєтка” (укр. гілка), і що цю назву придумали слов’янські колонізатори (знову ці загадкові вигадані “колонізатори-русичі”). Але ж тут все очевидно - коли намісники німецько-французької колонії вирішили взяти собі історію Русі (або Рутенії), то її керівництво запланувало умовно “слов’янізувати” землі фіннських націй. У такий засіб вони намагалися впровадити ідею, що ці землі буцімто також були частиною і Русі, і Новогардії (тобто Славії). Саме тому деякі фіннські топоніми і гідроніми росіяни стали намагатися лінгвістично штучно притягнути до слов’янських слів.

Татарська ж назва Вятки - Нократ (noqrat) означає “срібло”, але росіяни ж притягнули, що це слово означає перекручена назва міста Новгород, і що Вятка була річкою, що “з’єднує новгородські землі із середньою Волгою”. Йдеться, звичайно ж, про Нижній Новгород. Тут знову нам дають плутанину у термінах, плутаючи сучасні міста Великий Новгород та Нижній Новгород. Місто Великий Новгород - це слов’янське місто північної слов’янської нації словинів (майбутніх новгородичів). А сучасне місто Нижній Новгород - це ерзянське (мордовське) місто, що належить волго-камським фіннам. Раніше воно називалося “Рошта Оз”, саме так воно написане на Каталонському Атласі 1375 року. Рошта, або “Роста” - це ім’я засновника, а слово “оз” або “ош” означає “місто”. Колоніальні історики цю назву часто вимовляли і записували як “Ростов” (не має ніякого відношення ані до сучасного маленького містечка Ростов у Ярославській області, ані до куманського (українського) міста Ростов-на-Дону). Потім його перейменували на “Обран Ош”, що перекладається з ерзянської мови як “Нове місто”, тобто “Новгород”, і щоб відрізнити місто від слов’янського Новгорода, додали до назви ще позначку “нижній”.

А тепер найцікавіше - подивимося на назви приток річки Вятка (стара назва Ватка́) нижче і вище колишнього марійського міста Кіров: Єлга, Седмікча, Шошма, Кобра, Турунка, Седмікча. Воя та її притоки - Суна та Вома. Чепца́ (або Чупчі, від удмуртського кореня “чуп” - “затока” та “сі” - “річка”, “ручей”, тобто буквально “річка, що виходить із затоки”) та її притоки - Сизма, Кордяга. Лекма, Пудем, Медла та Сига. Уржумка і її притоки Пінбінка, Шенерка, Шуринка, Асланка, Сабінка та Сукма. Піжма і її притоки Ошма, Тужа, Тула, Унжа, Юма, Ярань і Сюзюм. Кільмезь (удм. Калмез “холодний”) та її притоки - Ундула, Кульма, Вала, Кирчма, Сардик та Сюник. Літки та її притоки - Лекма та Шадріха, а також Молома з притоками Вочка, Кузюг, Шубрюг та Єртач.

Що ми бачимо? Більшість назв річок звучить співзвучно слову “Ватка” (укр. Вятка). За назвами та їхнєю співзвуччю цілком ясно і очевидно, що гідронім “Ватка” стався з мови місцевих фіннських народів.

155. Вятко та Калмез - прабатьки фіннської нації удмуртів

Таким чином, ми показали, що слов’яни не давали назви річкам на територіях фіннських націй марійців, ерзян (мордви), удмуртів і комі, а значить, там ніколи у давні часи не мешкали.

Також достовірно відомо, зі збережених переказів, що в історії все-таки був ватажок на ім'я Вятко. І мешкав він в Удмуртії, на річці Вятка. Тобто його іменем і була названа річка. Згідно удмуртських переказів, одними з прабатьків нації удмуртів були два брати на ім’я Вятко та Калмез. Вони - стародавні керманичі народності “вотяки”. З народності вотяків і вийшла нація “удмурти”, яка відносяться до фіннської мовної групи та європеоїдного типу зовнішності. Тобто, вотяки, або удмурти за мовною належністю - це фінни, так само як і мокши, і ерзя (лат. мордва) тощо.

Відповідно, плем’я, головою якого був Вятко, мало називатися “вятичами”, або “ватюками”, “вотяками”.

Іноземні вчені часто займалися тим, що просто перекладали російські історичні статті, а не проводили власних досліджень. Саме такі перекладені статті можна знайти в інформаційній електронній мережі “Інтернет”, на веб-сторінках “Вікіпедія” та інших. У деяких таких статтях зазначається, що вятичі жили неподалік річки Оки, з боку витоку річки. Але, як ми вже бачимо, справжні вятичі жили ближче до гирла Оки, у витоках річки Вятка на території Удмуртії (м. Іжевськ).

Крім того, російські джерела зазначають, що у слов’янського народу Русі дійсно в якійсь проміжок часу в якійсь області в якомусь районі або містечку був руський (русинський) князь на ім'я Віче-Слав (В’яче-Слав). Віче - це старовинне руське (русинське) ім’я, що було популярним у Великому князівстві Руському. Слово “віче” означає “збір”, “рада”, “коло”. Ім’я Слав, як ми вже знаємо, пішло від засновників країни Славії (Новогардії), й прийшло в Русь внаслідок династичного шлюбу.

Саме схожість звучання імені В’ячеслав з назвою “вятичі” могло стати або джерелом помилки, для іноземців, наприклад, або дало можливість історикам-маніпуляторам оголосити нащадків удмуртського керманича Вятка з річки Вятка не фіннами, а слов’янами.

Якщо ж на хвилиночку припустити, що дійсно якийсь слов’янський князь В’яче-Слав з руської, або русинської, області Сіверія дійсно правив племенем за назвою “в’ятичі”, то тоді ми стикаємося з дивацтвом. Справа в тому, що в часи передбачуваного князя В’яче-Слава племінного ладу і племен в Русі вже дуже давно не існувало. У ці часи Велике князівство Руське було розвиненою державою зі сформованою нацією русів (русичів, або русинів). Русь вже ділилася на регіони, а регіони на області, а в областях навколо різних міст існували князівства - жодних племен. Тому гіпотетичний руський (або русинський) князь ніяким племенем керувати аж ніяк не міг, бо племінний устрій в Русі на той час вже давно зник. А в давні часи біля міста Бранкіка (нинішнього Брянська) проживала зовсім інша слов’янська народність - відомі виключно як “сіверяни”, з керманичем на ім’я Сівер (або Северин).

Сторінки в інформаційній електронній мережі “Інтернет” також видають інформацію, що руське (русинське) князівство чи район, кероване русином В’яче-Славом, і яке входило до складу держави Русі, обмежувалося на півночі від фіннських народів річкою Угра (притока Оки) й річкою Гордота. На півдні князівство мало кордон з Новгород-Сіверським князівством по річці Орлик. Головним містом князівства було місто Бранкіка (Брянськ). Також до їхніх територій відносилися міста Курськ (колишній Суздаль), Орел і Мценськ. Це вже більше схоже на правду, бо вказані території з самого початку це були слов’янські русинські землі, поки їх не захопили сарацени (або “золоті” ординці, алани). Фінни удмурти з народності вятка на сіверських землях слов’ян ніколи не проживали і не проживають, так само як слов’яни не проживають в Удмуртії (окрім політичних в’язнів та депортованих).

Батири (укр. герої) вотяків, або вятичів добре описані в удмуртському літературному епосі “Дорвижі” та в епосі сусідньої фіннської нації комі-пермяків “Біармія”.

Зображення Вотяцький (удмуртський) батир (укр. герой) Мардан

Таким чином, ми з’ясували, що справжні вятичі не мають жодного відношення ані до слов’ян, ані до мешканців мокшанського міста Перум (Москви), як намагаються донести сучасні російські вигадники історії до свого народу, який ще ніяк не втомиться від постійної брехні.

Отже, запам’ятайте, в’ятичі, вони ж вотяки - це народність, яка проживала на витоках річки Вятка. Першим керівником у них був ватажок на ім’я Вятко (Ватка́). З цієї народності, а також з народності калмез, й походить нація, котра сьогодні зветься удмуртами. Удмурти відносяться до фіннської національної і мовної групи, як і мокши, і ерзя (лат. мордва), і іжори, і вепси тощо. На підставі цієї інформації стане більш зрозумілою подальша історія Московії (країни мокш) та сучасної Росії.

Зображення Території слов’янських, фіннських і кипчацьких народів. Як бачимо, кипчаки (лат. татари) займають дуже велику територію, значно більшу ніж інші національні і мовні групи. Кипчаки, слов’яни і фінни відносяться до європеоїдного типу зовнішності