Книга ЗАГУБЛЕНІ НАЦІЇ. Історія України та Росії

Татаро-монголи - які це нації

Власник статті: Конспектор

До цих пір школярі вивчають "монголо-тартарське ярмо". Нікому й на думку не спадає запитати - як це татари змішалися з монголами? Як монголи примудрилися тримати під ярмом інші, більш розвинені держави, прийшовши за 7 тис. км через Алтайські гори та снігові верхогір'я Тянь-Шаню?

За часів правління великого князя Русі Данила “Галицького” I Романовича відбулася велика війна 1241-1242 рр., через яку величезна кількість руських (нім. русинських) містечок і сел були спалені й зруйновані вщент. Ця війна офіційно називається в історії України назвою “Татаро-могольська навала”. Моголів люди часто плутають із сучасними монголами.

226. Хто такі взагалі монголи і що таке Монголія

У багатьох звичайних людей, які далекі від вивчення історії, виникають питання:

- чому історики поєднали західних азіатів, тобто, кипчаків (лат. татар) з монголами, якщо це зовсім різні народи, що живуть за 5 тисяч кілометрів один від одного, мають різну зовнішність, мови, релігію і традиції?

- чому навала починається з монголів, а закінчується кипчацьким (лат. татарським) ординським ярмом?

- на підставі чого і навіщо з’явився термін “монголо-татари”?

- ким були насправді ці окупанти, які здійснювали ярмо, до якої нації вони відносились і що їх мотивувало?

Історія поволзької кипчацької (лат. татарської) держави під назвою Сара Орда (укр. Золота Країна) з різних світових джерел простежується до 1260 року. Після цього року згадка про Сара Орду зникають. Це я пов’язую з тим, що країна просто змінила свою назву, це ж очевидно. Далі з цього року вона стала називатися “Алланія”, що ясно видно на Каталонському Атласі світу 1375 року. Потім вона також мінятиме свої назви, наприклад: на Московську Тартарію (з 1453 р.), на Росію, на Тартарію, знову на Росію тощо.

В офіційній історії сучасної Монголії немає взагалі згадки про Сара Орду, або “Золоту Орду”, укр. Золоту Країну. Так, в історії цієї держави зустрічається скромна згадка про Монгольську Орду (Монгольську Імперію), але, швидше за все, вона нав'язана прийнятою в громадськості думкою, що сучасні монголи також були частиною тієї імперії. З цією думкою самі монголи швидко і радісно погодились. Також на сайтах Монголії з історії показана карта Азії та Європи, де дрібними уривчастими лініями червоного та синього кольору показані місця тимчасового поселення та перебування деяких мандрівних невеликих монгольських племен в давні часи (що швидше за все є вигадкою), але не імперії.

Монгольські воїни, звісно, ​​існували. І дійсно, вони нападали на суміжні землі. І відомо, що головною жертвою в першу чергу ставав Китай як територія, що була розташована найближче за всіх, так би мовити: по-сусідськи. На півдні Монголії розташована пустеля Гобі. Вздовж цією пустелі, захищаючись саме від монголів, мандарини (китайці) у 1100-их роках добудували ділянку Великої китайської стіни (кит. Чангченг) вздовж усього кордону з Монголією на захід в напрямок міста Дуньхуан. Сьогодні частина Монголії знаходиться у складі Китаю під назвою “внутрішня Монголія” - це неподалеку від китайської столиці міста Пекін (англ. Beijing).

Сучасну державу Монголію часто плутають зі старовинною Могол Ордою (“Монгольською Імперією”), яка насправді належала в ті часи не монгольським, а кипчацьким (лат. татарським) націям. Така плутанина виникла через те, що в старі часи казахи, які відносяться до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, та деякі інші кипчаки, наприклад, киргизи, називали себе “моголами” (лат. mongols, mongals, монголами), за іменем першого голови племені, яке означає “великий”, “знатний”.

Сумнівів немає, звичайно, в тому, що мали місце і династичні шлюби. Один із синів голови якогось племені монгольської національної і мовної групи міг одружитися на могольські (яській) принцесі, або навпаки, могольський принц міг привезти собі дружину з країни, яка називається сьогодні Монголією.

За версією істориків німецько-французької колонії “Російської Імперії”, саме “монголи” зруйнувавши вщент столицю Русі місто Київ, а також міста в Угорщині та Німеччині, поверталися на схід, кудись до річки Волги, там зупинялися величезним табором, жили, правили, встановлювали закони, збирали данину і навіть будували міста, наприклад, свої столиці - міста Сара (Саратов) та “Сара-Берке” (Беркімам, або Самара). І, мабуть, свої набіги вони робили з цих самих своїх міст. Ця зайнята та контрольована ними територія була нібито улусом (областю) монголів під назвою “Золота Орда”. Тобто, монголи грабували західні міста, забирали цінності і жінок, а потім перечікували на якійсь буцімто невідомі нічиї території. У цьому випадку дуже сильно дивує, чому ж вони не називали ці території також “Монголією” - назвою своєї безперечно великої імперії, якщо вони завоювала стільки міст і тримали під владою півконтиненту?

227. Дивацтва монгольського походу

За офіційною версією істориків, набіги на міста сьогоднішньої України Монгольська Імперія здійснювала з початку 1200-их років. Україна в ті часи називалася Куманією і була у тісних династичних та торгівельних стосунках з Руссю, як і сьогодні. Правителем Русі в ті часи були Владислав-Одомир I Оттович у 1205-1239 рр., потім Данило “Галицький” I Романович у 1239-1264 рр., а воєводою був князь Дмитро Романович, брат великого князя Данили “Галицького” I. Русь, або Велике князівство Руське, була на той момент вже розвиненою слов’янською державою, відомою в Європі. А Куманію (або Україну), яка на той час теж була відомою міцною незалежною кипчацькою державою, очолював каган Кутень-Займан I Сутий-Кончакович у 1223-1248 рр.

В цей же час, монгольська держава Монголія з перших років свого виникнення, замість того, щоб зайнятися своєю економікою, законотворчістю, освітою, книгодрукуванням, містобудуванням, - натомість обирає завоювання нових територій шляхом кровопролитних воєн. Тобто, нове державне утворення, яке не так давно завершило стадію родових об’єднань, раптом одразу стало розвиненим та підготовленим у військовому плані, мало високоякісне екіпірування та спорядження, величезне мотивоване військо з кіньми, організувало обози з провізією, щоб годувати в поході кілька тисяч коней і воїнів. В результаті монгольське військо буцімто змогло подолати 7000 км до Русі і після цього ще успішно воювати багато століть проти більш розвиненої держави, далеко від своєї монгольської Батьківщини.

228. Історичні паралелі

Наприклад, великий полководець з дуже розвиненої держави Франції - Наполеон Бонапарт - у майже цивілізованому 1812 році пройшов лише 2500 км жебрацькими рівнинами Літви, Русі та Московії (сьогодні у складі Росії), підвладним тоді австрійським намісникам колонії “Російської Імперії”. Там його армія ледве могла здобувати корм для коней та провізію для війська. Коли він дійшов до міста Москви (або Перум, мокшанської столиці колишньої Московії), його війська почали голодувати, після чого через два місяці Наполеон Бонапарт відвів своїх воїнів назад в Західну Європу. І додому вони ледве дісталися, й при цьому далеко не всі - багато хто з французьких солдатів загинув від голоду та холоду.

І це сталося за тих умов, що в такі недавні часи мистецтво вести війни було поставлено на “широку ногу”, тобто держави вже мали великий досвід з формування польових їдалень, спорядження обозів з теплим одягом та черевиками для армії, кормом для коней. А саме важливе те, що Франція у 1800-их роках була набагато більш розвиненою державою, ніж Монголія в 1200-их роках. І йти французькому війську потрібно було всього 2500 км, по рівній місцевості, серед лояльного населення, бо жителі колишніх Литви, Русі та Московії зустрічали Наполеона Бонапарта як визволителя від колоніалізму й монархізму - це відомий історичний факт. Місцеві мешканці усіляко допомагали французькій армії, годували і навіть одягали. А монгольському війську довелося йти 7000 км через високі гори Алтаю, через неходжені болота, рівнини, дуже широкі річки, а саме головне - крізь вороже населення.

А скільки, цікаво, монголам потрібно було часу, щоб подолати 7000 км із Монголії в західне руське (тобто русинське) місто Лева (Львів). Географічна інтернет-карта “google maps” показує, що це було б 1400 годин, тобто приблизно 2 місяці безперервної ходьби. Плюс зупинки для відпочинку, сну, для набігів на селища, для пошуку корму коням, для приготування їжі. На це накинемо три чверті доби. Тобто уявимо, що монголи крокували по 6 годин на добу, і даємо 18 годин на все інше. Тобто в дорозі одну чверть часу вони просто йшли (2 місяці), а три чверті займалися господарством і, мабуть, розбоєм (6 місяців). Всього добиралися приблизно 8 місяців. А якщо взяти до уваги військову відсіч місцевих націй, то треба додати час на проведення боїв та збирання поранених. З огляду на все це, та нація, яка сьогодні називається монголами із сучасної країни Монголії, у ті часи просто не мала жодного шансу дійти з військом і битвами до Русі і Куманії (грец. Перікопи, укр. України), і навіть до Московії (країни мокш).

229. Дивацтва “монголо-татарського ярма” “на Русі”

Російська історія довгі роки писала про “монголо-татарське ярмо на Русі”. Тобто, мається на увазі те, що після “Монгольського нашестя” ті народи, що були завойовані, підпали під багаторічне ярмо. Під ярмом малася на увалі залежність населення від монгол і виплата монголам данини.

Розберемо, про що взагалі йдеться. Отже, згідно з пропагандистською версією подій, вигаданою біля 200 років тому, відбувалося нібито таке. Сучасні монголи на початку 1200-их років захопили Русь і кілька століть поспіль тримали населення під ярмом - тобто, під окупацією. І вони змушували платити данину монгольській владі. А що це означає? Це означає те, що самі монголи повинні були бути фізично присутніми на території Русі, і утримувати тут же чисельну армію для того, щоб контролювати місцеве населення, тримати мешканців в покірності. Монгольська армія повинна була перевершити руську армію силою та оснащенням.

Захоплені території вони нібито самі назвали “Золотою Ордою”, з головним містом Сара. Вчені Росії пишуть у своїх статтях, що не знають точно, де знаходиться це Сара, хоча і не заперечують, що місто розташоване десь на річці Волзі (тат. Ідель). Монголи, або монголо-татари збирали данину з русскіх, погрожуючи їм. Награбоване добро чи то монголи, чи то татари (це представники різних національних і мовних груп) звозили до своєї столиці Сараю, або десь добре ховали, а може й відвозили до Монголії - про це історії сором’язливо мовчать. А керманичів монголів звали Чингіз-хан та хан Батий.

Незабаром “русскій відважний народ” вигнав чи то монголів, чи то татар з Русі раз і назавжди, провівши історичну битву, яка називалася “стояння на Угрі” у 1480 році. При цьому кипчацьку (лат. татарську) орду очолював Ахмат, а росіян - цар Іоанн III.

І у мене, як і у багатьох, з приводу вищезазначеного також виникли питання. Наприклад, географічні: як це монголи протягом 240 років управляли збором данини й пригніченням безпосередньо з Монголії, на відстані 5000-7000 км? І яке відношення до цього мають західні татари (кипчаки), що жили на річці Волга в 5000 км від Монголії, і яких дуже добре описав Марко Поло. Де вони виходять на сцену? Вочевидь, що татари були союзниками, родичами, або навіть намісниками монголів. І хто ж мається на увазі під словом “татари” - невже сучасна нація “татари” з Татарстану (м. Казань), котрі раніше називалися волзькими булгарами (болгар), або так звані “казанські татари”?

В історії є, звичайно, випадки, коли одна країна керує іншою здалеку. Це, наприклад, коли Голландія, Англія, Франція і Австрія колонізували ‘Білу Русь або Московію’ з метою переселення та заволодіння природними ресурсами, або Британія колонізувала пізніше Індію для отримання багатств. Але така колонізація почалася вже за часів розвинених технологій, активного будування транспортних шляхів, починаючи з 1700-их років, й тривала до середини 1900-их, тобто близько 200 років. Але на якому рівні були Голландія, Німеччина, Франція і Британія у ті часи, й на якому рівні розвитку знаходилася Монголія в 1200-ті роки - це дві величезні різниці. У Монголів не могло бути ані ресурсів, ані сил впровадити таку колонізацію, причому, колонізацію держав, що були на той час значно більш розвиненими, аніж сама Монголія.

Крім того, за історичними “фактами” виникає враження, що монголи не залишалися на захоплених територіях та в зруйнованих ними містах, а просто робили набіги. Куди ж вони поділися потім? Чимчикували 7000 км назад до Монголії, через високі снігові гори Алтаю? Щоб що? Щоб через декілька місяців знову зробити набіг завдовжки 7000 км? У цьому немає ніякої логіки. У 1237-1239 рр. завойовники пройшли крізь Казахстан, Тюркменістан, Персію з південного боку Каспійського моря, а також Башкортію, волзьку Булгарію (сучасний Татарстан), Чувашію, Артанію (Мордовію) з північного боку, і після цього вже напали на московські і руські землі. Потім кудись поділися, напевно йшли 7000 км назад додому до Монголії, або були зайняті, вірогідно, заснуванням “Золотої Орди” на Волзі, і в 1241 році знову вирішили повернутися з набігом на Київ. За даними сучасної російської історії монголи з татарами були і правили усюди на величезній території на захід від Монголії. І в цей же час вони робили підтверджені азіатськими істориками атаки на Китай і Японію. Тобто, виходить, вони вже тоді були здатні воювати на чотири фронти?

Що ми бачимо. Розвинена Європа, у якої були в ті часи вже повноцінні міста, активно будувалися замки, розвивалося лицарство, були свої армії, - отож жодна з європейських держав не займала такої великої території за площею у вигляді однієї держави. А монголи, у яких міст і в Монголії особливо не було, спосіб їхнього життя та управління економікою та військом не сильно були розвинені - раптом змогли побудувати в чужих країнах міста та протягом 240 років контролювати величезну територію. Чи можливо це взагалі? Адже на протязі стількох років зазвичай найпримітивніші феодальні поселення можуть розвинутись у князівства, а потім у держави. А ось монголи, такі розумники і завойовники, раптом після 240 років влади забули, як збирати данину, згорнули свої намети і пішли додому в Монголію, де відразу ж перетворилися на країну зі слабкою економікою, що тільки розвивається. Це викликає думки про те, що не все так однозначно з цими “монголами”.

Окупантами були, звичайно ж, зовсім не сучасна нація монголів із Монголії, як написано в усіх російських і радянських підручниках, а сусідня географічно близька кипчацька нація. І якщо Русь грабувала Монголія, то чому ж тоді вона сьогодні така бідна злиденна держава, що розвивається? В сучасній “креольській” російській (русскій) мові кипчацькі (лат. татарські) слова становлять близько 30%. Але якщо ця держава Сара Орда (укр. Золота Країна) була монгольською, то чому немає монгольських слів у російській мові, немає фізичної подібності росіян з монголами (наприклад, епікантуса, тобто подвійного віка, або плоского обличчя), немає розкопаних монгольських речей і немає документів із монгольською писемністю? Чому в ДНК росіян зовсім немає генів монголів, але є фінни та західні азіати (тобто кипчаки)?

230. Навала кипчаків на руську (або русинську) столицю Київ

1240 - цього року сарацени (“золоті” ординці, вони ж алани, ерз. буртаси, або “поволзькі татари”) пройшли південними землями мокш через Рязанську і Тульську області в напрямку Русі. Вони пройшли землями русів, тобто через сучасну північну Україну. Полководцем сараценів (“золотих” ординців, або аланів) був сам великий хан Батий (Бату) I Джучієвич, онук бурятського принца Темуджина-Чингіза (Чингіз-хана) I Єсугейовича, праонук аланського правителя Дея-Сєчена I Мергу-Байраковича. Сарацени (“золоті” ординці, або алани) руйнували всі міста на шляху, у тому числі місто Чернігів, місто Макар (в якому князем (мером) став Улай-Тимур), місто Юргія Великого, Переяслав та, за словами історика Рашид ад-Діна Фадл Аллаха, “корінну область Вези-Слава”. У 1240 році сарацени (алани) взяли в облогу Київ. Мером Києва в той час був князь Михайло, а обороною керував воєвода Дмитро Романович, брат великого князя Русі Данили “Галицького” I Романовича. У Києві в руській (русинській) церкві (візантійського обряду) в ці роки працював митрополит Йосип.

В руйнуванні Русі і міста Києва також брали участь і могольські загони під проводом полководця Мунке Толуйовича, який стане в 1251-1259 рр. імператором Монгольської Імперії, або сучасного Казахстану.

231. Применшення російськими істориками значення руської (русинської) столиці - міста Києва

За часів німецько-французької колонії “Російської Імперії” та московської колонії “Радянського Союзу” (або СРСР) російські історики усіляко намагалися занизити значення Києва. Також вони прагнули приховати активну політичну діяльність в Русі - такою була політика окупантів. Це називалося “денацифікація”, тобто стирання пам’яті про родовід нації. Тому й називали часто правителів Русі просто “князями” якихось неіснуючих “Галицько-Волинських” князівств, “галицьких престолів”, стверджували, що князі не сиділи у Києві, що вони весь час займалися тільки “міжусобицями” (тобто взаємною різаниною та отруєннями), що буцімто русинськими (сучасними українськими) містами керували сучасні русскіє (тобто алани) та що землі Русі взагалі стали “захопленими Литвою” (під терміном “Литва” малася на увазі сучасна Литва (Самогетія), а не старовинна Літва).

Російські історики часто зазначають, що нібито якийсь “добрий сильний князь” займався тим, що намагався поєднати “Галицько-Волинське князівство” з іншими “територіями руських земель”. Другі історики пишуть, що хтось нарешті “зумів з’єднати Галицьке і Волинське князівства” і так далі.

Але ж, насправді, усі ці князівства з самого початку були частиною і областями єдиної держави, яка мала назву “Велике князівство Руське”, або просто “Русь”. Ніхто там нічого не поєднував, країна жила за такими правилами, які ми можемо побачити і сьогодні - є голова в центрі країни в столиці, і є князі, що головують та дивляться за порядком і розвитком на місцях, і які потім звітують в Київ. Ніяких постійних, як розказують російські історики, сварок, драчок, бійок і міжусобиць між усіма цими князями не було. Звичайно, мали місце інтриги, протистояння, неприязнь, боротьба за владу - це все нормально для суспільства, але це відбувалося природно, демократично, у вигляді політичної конкуренції за посаду, що ми можемо спостерігати також і сьогодні.

За правління великого князя Русі Данили “Галицького” I Романовича столицю дійсно переносили тимчасово, бо саме у ці роки відбулася велика навала ворогів. Спочатку прийшло військо кипчацької нації поволзьких татар (сараценів, або аланів), а з ними й моголи з Монгольської Імперії (сучасні казахи). Агресори привели поперед себе мобілізованих ними на війну окупованих фінн - мокшей і ерзян (лат. мордву). Саме це робиться і сьогодні, тільки кількість мобілізованих аланами націй збільшилася в рази. Сараценів (аланів) в ті часи очолював хан Коренза (Куремса). Під час цих навал містечка і поселення східної Русі перетворили майже в суцільні руїни.

Відомо, що великий князь Данило “Галицький” I Романович саме в Києві приймав послів від католицького Папи, які їхали з посланням до імператора Куюка і релігійного голови кипчаків Батия в сучасний Казахстан.

232. Сараценська (золотоординська, або аланська) навала на Західну Європу у 1241-1242 рр.

Після руйнування Києва моголи (яси, або казахи) закінчили війну, пішли назад на південь, пройшли знову через куманські (українські) міста, які також були вже зруйновані, і в 1241 році вже повернулися додому й “розмістилися у своїх ордах” (тобто містах). Сараценів (або “золотих” ординців, аланів) і моголів (ясів, або казахів) російські історики при описанні цих подій, називають однією спільною назвою - “монголами”.

1241 - після відходу казахської (або “великої”) орди, сараценська (аланська, або русская) орда на Києві не зупинилась, а пішла ще далі - на захід.

Військо сараценів (“золотих” ординців, тобто аланів, ерз. буртасів) розділилася. Частина під керівництвом хана Корензи перейшла гори Карпати через гірський перевал “Руські ворота” (сучасний Верецький перевал), зайшла до Мадьярщини (Угорщини), дійшла на південь до Словенії та Адріатичного моря. Друга частина сараценського війська пройшла з області Червоної Русі (Львівська область) далі, пограбувала слов’янські містечки Сандомір, Краків, і попрямувала в країну германської мовної групи Саксонію. Протягом навали відбулися знамениті битви біля угорського містечка Мухі, а також біля польського містечка Легниця. Німецько-польське військо очолював герцог Герніх Фроммен. Золотоординців очолювали Субедей, Байдар і Шибані. У Саксонії поволзькі татари дійшли до річки Ельби, до саксонського містечка Мейсен, біля міста Дрездена, й незабаром повернули назад з награбованим. Далі сарацени (алани) вдерлися в Австрію. Вони дійшли до австрійського містечка Вінер-Нойштадт, руйнуючи на своєму шляху поселення.

Мокшанський оцязор Пуреш I Тьокшоньович примусово, як ординський вассал, брав участь в цьому військовому поході на чолі свого мокшанського війська. При нападах сарацени (“золоті” ординці, або алани) гнали цих фінських воїнів перед собою. Якщо говорити сучасними термінами, то сучасні русскіє гнали росіян на загарбницьку війну до Європи поперед себе.

Тобто, саме поволзькі татари і волзькі фінни і робили свої руйнівні набіги. Але через кілька століть, коли вони почали називати себе “русскіми”, то вирішили цей факт приховати. Тоді їхні історики чи то вигадали, чи то неправильно переклали слово “монгол” (точніше могол - “великий”) і почали стверджувати, на них нападали орди нації монголів.

233. Жертва ординського ярма

Про мокшей Вільям Рубрук в книзі “Подорож до Східних країн 1253-55 рр. та Подорож Джона Карпіні до двору Куюк хана 1245-1247 рр.” (м. Лондон, 1900 р., перевидання 1998 р., Asian educational services, переклад на англійську W. W. Rockhill) пише: “Країна за Доном була гарна (прим. це земля татар сараценів), з річками та лісами. А на північ від неї в лісах жив народ моксель (мокші). І не було у нього ані релігії, ані закону (тобто держави), ані міст. І жили вони у маленьких хатинках. Їхній голова і багато хто з них був убитий у Німеччині, бо татарська орда вела їх туди на війну. І були вони високої думки про німців і сподівалися, що ті врятують їх від орди.” Ось вам і татарське ярмо, і їхня жертва: північна волгофінська народність мокши (лат. moxel, моксель, або москалі) страждала від навали та окупації з боку своїх кипчацьких (лат. татарських) сусідів - сараценів (“золотих” ординців, аланів, буртасів, “поволзьких татар”, або сучасних русскіх). І саме сарацени вели мокш та ерзю у складі свого війська на війну проти Русі, Угорщини, Німеччини тощо.

1241 - європейці розбили армію сараценів (аланів) під польським містом Легниця. Алани вели перед собою військо, що складалося з мобілізованих московців (мокш) та ерзян. Так само алани роблять і сьогодні - вони окупують якусь територію, наприклад, куманське (українське) місто Донецьк або Команія (Маріуполь), потім на цій території насильно мобілізують місцеве населення в армію, та ведуть їх потім на війну поперед себе, використовуючи як людський щит. Це військовий злочин.

1241 - у цьому ж році війська аланів повернули назад, в Сара Орду (“Золоту Країну”, майбутню Алланію) на річку Ідель (ерз. Волгу). Навала кипчаків на Європу скінчилася. Протягом 1242 року сарацени (алани) частково покинули Русь і Куманію (Україну), окрім деяких територій.

234. Примітка про мокшей в Сара Орді (укр. Золотій Країні)

Російські “історики” називають мокшанського оцязора (правителя) Пуреша I Тьокшоньовича “Юрієм III Всеволодовичем”. Але мокши (лат. моксель, або москалі) ще не були хрещені, крім декількох десятків людей, які жили при монастирях латинського Папи. Тому християнських імен у них ще майже не було. Руські (або русинські) ж князі на території Московії ніколи не правили, бо у русичів не було мети “приростати територіями”, грабувати чужі ресурси - вони мали свої власні турботи в Русі, дбали про розвиток власної держави й тому не могли витрачати сили, людей і час на те, щоб “підкорювати” фінські нації.

Роджер Бекон у своїй роботі “Opus majus” згадує, що “мордва” перебувала в авангарді “могольського” (тобто татарського) війська і вони брали участь у взятті міст Любліна, Завихоста, Сандомира і Кракова. За твердженням Бенедикта Поляка, “мордовський народ зазнав значних втрат, а їхній правитель (Пуреш I) убитий”. Про це ж писав і Вільям Рубрук у книзі “Подорож до Східних країн 1253-55 рр. та Подорож Джона Карпіні до двору Куюк хана 1245-1247 рр.” (м. Лондон, 1900 р., перевидання 1998 р., Asian educational services, переклад на англійську W. W. Rockhill). З Пурешем I також загинув його син Атямас. Вони сподівалися на допомогу з боку германців, що ординці сприйняли як зраду.

Ми бачимо, що часто західні історики починають називати мокш і ерзян однією загальною назвою - “мордва”. Але це дві різні нації. При цьому слід пам’ятати, що Пуреш I Тьокшоньович (який загинув в Німеччині) був саме мокшанським оцязором в Московії, а Пургас-Герислов I Всеволжевич (“Ярослав II Всеволодович”), батько Неврюя “Олександра Невського” - ерзянським інязором в Артанії (Мордовії).

235. Примітка про звичаї волго-фінських солдатів

Послання Вацького єпископа Гільому III Овернському 1249 р. містить дуже цікаві відомості про участь волзьких фінн в західних походах кипчацьких (лат. татарських) військ. Автор послання вказує: “Почути точні відомості про них ми не можемо, бо попереду них йдуть деякі племена, іменовані “мордуанами”, і вони знищують всіх людей без розбору; і жоден з них не наважується надіти взуття на ноги свої, доки не вб'є людину, і, я думаю, ними були вбиті проповідники та брати-мінорити та інші посли, яких відправив для розвідування король Угорщини. Без вагань вони розорили всі землі і зруйнували все, що трапилося їм, до згаданої річки.” Тобто волзькі кипчаки, за свідченнями очевидців, коли чинили напади на Велике князівство Руське та інші країни Європи, то гнали на війну поперед себе мокшанських та ерзянських (мордовських) чоловіків, ймовірно тримаючи цілі їхні сім’ї у заручниках. Ці методи й сьогодні використовують російська армія та Федеральна служба безпеки (ФСБ, колишній Комітет державної безпеки, або КДБ) Росії.

Римсько-католицький місіонер, монах-домініканець Юліан з трьома супутниками в 1235 році відправився з охоронною грамотою угорського короля Бели через мордовські землі, враження від яких описав у своїх записках: “...проїхав річкою в п’ятнадцять днів царство ерзян (лат. Rеgnum Morduanorum). “Мордва” - язичники і до того жорстокі, що у них вважається нікуди непридатним той, хто не вбив багато людей, якщо хтось у них іде дорогою, несуть перед ним голови всіх людей, вбитих ним, і чим більше голів, тим краще він сам. ...Одружуватися тому не можна, хто не вбив людину.” Хочемо ми запитати, чи це правда? Що можна сказати. Судячи з жорстокості, з якою мокши, ерзяни, а потім піддані Російської Імперії, сучасні росіяни протягом століть захоплювали території інших держав, спалювали села, проводили зачистку та депортацію місцевих народів, не вбачаючи в цьому злочинів, та щиро вважаючи себе духовними людьми, то можна припустити, що описану монахом схильність вони мали. Саме тому вони змогли стати чудовими виконавцями чужої злої волі та потужним безстрашним військом у чужих агресивних руках.

Роджер Бекон, чернець францисканського ордену в 1268 році писав у своєму “Великому Творі”: “На північ ж від цієї землі татарської між Танаїсом (укр. Доном) і Іделєм (ерз. Волгою) живуть якісь народи... І обидва ці народи живуть на півночі, поруч з полюсом, але більш віддалений від півночі народ, який живе відразу за річкою Танаіс і званий “моксель”, підпорядкований “татарам”. І вони - язичники, що живуть абсолютно без закону, міст у них немає, але є хатини у лісах. Государя і більшість їх було вбито в Польщі поляками, алеманнами (сучасними німцями) і богемами (чехами). Адже татари повели їх на війну із поляками. А вони багато в чому підтримують поляків та алеманнів, сподіваючись таким чином звільнитися за їхньої допомоги від татарського рабства.”

Тобто, вже тоді мокши (лат. моксель, укр. москалі) і ерзяни (лат. мордва) сподівалися на германців, що ті їх звільнять. А що вийшло набагато пізніше? Німці (сакси), навпаки, створили на їхній землі колонію-імперію, переписали їхню історію, перейменували на “русскіх”, змусили забути рідні мови, слов’янізували і закріпачили ще більше на кілька століть. Мабуть, саме в цьому таїться генетична ненависть мокшанського й ерзянського (або сучасних російських) народів до західних європейців.

Слід уточнити, що алеманни, сакси, тевтонці (власне німці), а також фризи, тюринги, баварці тощо - це окремі нації германської національної і мовної групи, які сьогодні разом мають спільну державу Німеччину (самоназва Дойчланд), лат. Германію. Французи й досі офіційно називають Німеччину назвою “Алеманнія”.

236. Примітка про річку Мокша

У московському фольклорі життя московських царів прив’язується до річки Мокша. Справа в тому, що за старих часів сучасна річка Мокша (трохи на схід від м. Рязань) називалася Йов. Назву Мокша їй дали приблизно у 1679 р. А 800 років тому рікою Мокша називалася сучасна Москва-річка, однойменна під назвою народності мокша. Тому московців часто й досі називають мокшами. Тобто стародавня річка Мокша - це і є річка Москва. Про це також згадано у пунктах 157, 207 цієї книги.

237. Мокши з 1241 року. Наручадь (Нарчатка) I Пурешівна, Тьокшонь II Пурешович

1241-1242 - Наручадь (Нарчатка) I Пурешівна - нова оцязорка, або “цариця”, Московії (прийшла після свого батька Пуреша I Тьокшоньовича). Ще відома під іменами Наровчат, Нарчат. Взяла на себе місію правительки Московії після загибелі її батька оцязора Пуреша I і брата принца Атямаса в Західній Європі. Нарчатка зібрала військо і спустошила тили сараценів (“золотих” ординців, або аланів). Про Нарчатку мокши складали легенди, про те, як вона билася проти полководця хана Тагая. Вона програвала битву, й тому кинулася разом із конем у річку Москву, яка в ті часи називалася Мокша. Їй вдячний московський народ вже в наші часи поставив пам’ятник, але на березі іншої ріки, сучасної річки Мокша Наровчатського району Пензанської області в Росії, на території колишньої Сара Орди (укр. Золотої Країни).

1242-1263 - Тьокшонь II Пурешович - новий правитель народу мокш (прийшов після своєї сестри Наручадь (Нарчатки) I Пурешівни). Він син правителя (оцязора) Пуреша I Тьокшоньовича. Його дочка Васса Тьокшоновна стала дружиною ерзянського принца і правителя Артанії Чилаукуна I Пургас-Герислововича (“Ярослава III Ярославовича”), який правив в Артанії у 1242-1263 рр., але переїде жити до мокшанської дружини і стане наступним правителем Московії у 1263-1271 рр.

238. Артанія (лат. Мордовія) з 1242 року. Чилаукун I Пургас-Герисловович (“Ярослав “Тверський” III Ярославович“)

1247-1262 - Чилаукун I Пургас-Герисловович (“Ярослав “Тверський” III Ярославович”) - новий інязор Артанії (прийшов після свого батька - Пургаса-Герислова I Всеволжевича). Жив у 1230-1271 рр. Він син інязора Пургаса-Герислова I Всеволжевича (“Ярослава II Всеволодовича”) і мокшанки Єфросінії “Ігорівни” з поселення біля сучасного міста Рязань.

Сарацени (“золоті” ординці, або алани) вбили у Чилаукуна I Пургас-Герислововича (“Ярослава III Ярославовича”) дружину. Після цього він евакуювався до Плесковії, де одружився на Ксенії. Зібрав військо і прийшов допомогти мокшам звільнити від окупантів їхнє поселення Торакі (Тверь). Там він одружується на мокшанській принцесі на ім’я Васса Тьокшоновна і селиться у поселенні принца Тора - в Тораки (Твері), звідки й отримає своє прізвисько “Тверський”. Стає спочатку мером Торакі (Твері), куди ж мокші перенесли столицю з міста Перум після захоплення його сараценами (аланами, ерз. буртасами). Наступним правителем Московії у 1360-1383 рр. стане Алабуга “Окунь” I “Костянтинович” (“Димитрій-Фома III Костянтинович”), син “Костянтина Васильовича” і прямий потомок Пургаса-Герислова I Всеволжевича (“Ярослава II Всеволодовича”), автора Пургасової Волості - Першого Закону Артанії (Мордовії).

239. Татарське ярмо в країні мокшей і Артанії (лат. Мордовії), або залежність від орди

Як ми вже виявили, що “монгольську навалу” здійснили не сучасні монголи монгольської національної і мовної групи, а старовинні моголи, тобто казахи, або яси. І їм зовсім не потрібно було проходити по 7 тис. км через ворожі землі алтайців і кипчаків, а достатньо було перейти зі своєї власної території з північного узбережжя Каспійського моря (сучасної Атирауської області), через дружні території своїх родичів-кипчаків ногайців (м. Астрахань), й потім дістатися вгору річкою Ідель (ерз. Волга) всього 700 км до своїх кровних родичів сараценів (“золотих” ординців, “поволзьких татар”, або аланів, сучасних русскіх). А далі - вже на захід через землі мокшей до русів (русичів, або русинів). І так саме - з півдня через землі куманів (українців, колишніх хозарів) до Києва на територію русів, це біля 1500 км. Цей спільний похід підготовлене заздалегідь казахське військо легко здійснило, за допомогою сараценів (аланів). Полководці і вони ж правителі сараценів (аланів) і моголів (казахів) - це алан Батий і казах Мунке - були двоюрідними братами, онуками бурята Чингіз-хана. Далі за території руського (русинського) міста Києва, в Західну Європу, як відомо моголи, тобто казахи не пішли, а повернули назад через землі куманів (українців, куманів, майбутніх “кримейців”) до Монгольської Імперії - сучасного Казахстану.

Усі народи пострадянського простору добре знають чи просто чули термін “монголо-татарське ярмо”. Сьогодні цей застарілий термін у російських підручниках називають терміном “залежність російських земель від Орди”. З формулювання де-не-де прибрали застаріле слово “ярмо”, а назву “моголи” або латинське слово “татари” замінюють словом “орда”, назву держави Золота Країна, або Сара Орда, “Золота Орда”, часто змінюють на просто “Орда”, або “волзька орда”. Казахів називають “велика орда”, що є прямим перекладом назви “могол орда”, тобто “країна великих”. Те, що російські історики старовинне кипчацьке слово “моголи” або “монголи” (стару назву казахів) прибрали або переклали - це добре, але ж при цьому вони навмисно приховали слово “татари”. Слід зазначити, що руси (русичі, або русини) по відношенню до кипчаків використовували стару грецьку та нову латинську назву “татари”.

Якби люди знали й визнавали свою споконвічну історію, то її ніколи не доводилося б переписувати. Змінюють історичні терміни тоді, коли хочуть змінити акценти, впровадити якусь зручну вигадку відповідно до політики держави.

Це ординське ярмо названо також однією з причин відставання Росії від цивілізованих країн. Хочу застерегти, що усі російські історичні статті про “ординське ярмо” або рос. “іго” - це абсолютна фантазія, від інтерпретації імен князів до подій і дат. Тепер давайте розберемось.

240. Сарацени (“золоті” ординці) і моголи - це різні кипчацькі (лат. татарські) нації

Якщо ж припустити, що навала моголів - це одне, а ординські набіги і ярмо - це цілком інше, і що це зовсім не пов'язані одна з одною події, то тільки тоді починає проявлятися логіка.

Становиться очевидним, що навалу одноразово здійснила одна нація, яка постійно проживала на схід від Каспійського моря. Їй дістатися земель ногайців (це сучасні Астрахань і Волгоград) й куманів (це сучасні Ставрополь, Краснодар, Ростов-на-Дону, південь Воронезької області, Луганськ, Донецьк, Рог (укр. мис) Тагана (Таган-Рог), Маріуполь, Запоріжжя, Херсон, Рог Криви (Кривий Рог), Миколаїв, Одеса, Сімферополь, Ізмаїл, Тирасполь) було дуже просто - потрібно спочатку було пройтися вздовж північного узбережжя Каспійського моря, причому частину шляху йти власними територіями. А від земель ногайців вже недалеко було підніматися по Волзі до країни поволзьких татар (золотоординців) до міст Саратов, Самара, і вже звідти - до ерзі (мордви) і мокшей.

А ось часті набіги й ординське ярмо впроваджувала вже зовсім інша нація, яка, як і моголи (яси, або казахи), також відносилася до кипчацької (лат. татарської) мовної групи, але постійно проживала на річці Ідель (ерз. Волга). Тобто, моголи і сарацени (“золоті” ординці) - це були зовсім різні нації, вони мали різну мету, жили на різних територіях й розмовляли різними мовами, хоча й однієї кипчацької (лат. татарської) мовної групи.

Військо сараценів (“золотих” ординців), тобто татар, точніше “поволзьких татар” з річки Ідель (рез. Волга) - йшло на чолі з великим ханом Батиєм (Бату) I Джучієвичем. Нагадаємо, що Батий (Бату) I був онуком імператора Монгольської Імперії Чингіз-хана, або Темуджина-Чингіза I Єсугейовича, який за національністю був бурятом. Буряти відносяться до монгольської національної і мовної групи. Але Чингіз-хан переїхав до казахської дружини (однієї зі своїх 26 дружин) й від її кипчацьких родичів отримав кипчацьке (лат. татарське) ім’я Чингіз й залишився правити.

Сусідні народи, як ми знаємо, дуже часто робили монархічні шлюби. Але це не відіграє великої ролі, тому що національність одного з принців чи принцес жодним чином не змінює національності всього народу. Наприклад, французи не стали русами (русичами, або русинами) лише через те, що київська руська (русинська) принцеса Ганна переїхала до Парижу, вийшовши заміж за французького короля; руси (русичі, або русини) не стали шведами від того, що матір’ю руського (або русинського) великого князя Ясеня-Коло (Аскольда, Колі) III Рад-Барсовича була шведка; ерзяни не стали русами (русинами) через те, що батьком інязора Всеволжа “Великого Гнізда” I був руський (русинський) принц тощо.

Батий (Бату) I Джучієвич, як відомо, спочатку був правителем Сара Орди, тобто був великим ханом у 1227-1243 рр. А потім з 1246 року як прямий нащадок Чингіз-хана очолив Курултай і став релігійним главою всіх кипчаків (лат. татар), для чого їздив до Монгольської Імперії. Саме до нього мандрував європейській ченець Джон Карпіні, везучи послання Папи до релігійного голови всіх татар, тобто до “моголів” (укр. великих).

Ще до цього, будучи великим ханом, тобто головним правителем сараценів (“золотих” ординців, аланів, або поволзьких татар), Батий здійснив походи на Артанію (лат. Мордовію) та на країну мокшей із жорстоким “переписом населення” (відрізанням вуха), а потім - на Русь і далі на Західну Європу.

З боку його могольських родичів великий поволзький хан Батий (Бату) I Джучієвич просто отримав підтримку. У моголів полководцем був його двоюрідний брат на ім’я Мунке Толуйович, який був сином Толуя Темуджин-Чингізовича (який в свою чергу був рідним братом Джучі I Темуджин-Чингізовича - батька Батия (Бату) I Джучієвича і засновника держави Золота Країна).

Казахський полководець, майбутній імператор, Мунке Толуйович, йдучи в Русь, пройшовся територією Куманії (грец. Перікопи, укр. України), і повертаючись з Русі, знову пройшовся Куманією. На Західну Європу вони не пішли, як вже було описано у подіях 1241 року.

Хоча ці дві нації - сарацени (“золоті” ординці, або “поволзькі татари”, сучасні русскіє) і моголи (яси, сучасні казахи) відносяться до спільної кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи, так саме, як і ногайці, і кумани (українці), але, як ви вже, вірогідно, зрозуміли, моголи - це зовсім не ті татари, що робили часті навали на захід. Частими набігами на Русь й ординським ярмом займалася та нація, яка жила по-сусідству зі своїми жертвами. Називалися вони, як вже зрозуміло, сараценами (“золотими” ординцями, або аланами), столицею їх була Золоте Місто (Сара, або Саратов), та ісконно проживали вони на річці Ідель (ерз. Волга).

241. Різниця між сараценами (“золотими” ординцями, або аланами) і моголами (“монголами”, або ясами)

Насправді, сарацени (або “золоті” ординці, вони ж алани) та моголи (яси) - це просто різні кипчацькі (лат. татарські) нації. Вони мають власні держави, з різними правителями, законами, кордонами. Об’єднав їх тільки на якомусь відрізку історії відомий династичний шлюб, але династичні шлюби відбувалися постійно між правителями усіх країн, і різні принци і принцеси натовпами постійно переїжджали кудись усією Європою і Азією. Тому це неправильно, коли російські історики називають “Могол Орду” (укр. Велику Країну, або Монгольську Імперію) “Золотою Ордою”. Це підміна понять. “Велика Країна” (Могол Орда, або Монгольська Імперія) знаходилася на схід від Каспійського моря в степу Кипчак. А Золота Країна (Сара Орда) була розташована на річці Ідель (ерз. Волзі), там, де сьогодні знаходяться міста Ульяновськ, Самара, Саратов тощо. Слово “могол” означає “великий”, тобто країна моголів - Монгольська Імперія - означає Велика Країна, або Велика Орда. “Імперією” її називали європейські дослідники і політики, але в дійсності, в самоназві використовувалося застаріле слово “орда”, що означало спочатку “столиця”, потім - “країна”, а сьогодні замість нього використовують слово “стан” (наприклад, Татарстан, Казахстан, Башкортостан тощо).

Як бачимо, птах-велетень Могол добре був відомий у народних легендах Московії. Тобто у цій назві немає нічого нового. За легендами, він може переміщатися між трьома світами - правью, явью і навью. Птах Могол з’явився на світ з самого початку часів, із залізного яйця, і є практично безсмертним. Могол, подібно до птаха Сирін, заманює чудовою піснею мандрівників і губить їх. Але героям міфів було під силу протистояти цьому, і навіть використовувати птицю: легенда свідчить, що птах Могол приніс сурицю - “нектар богів”, що має виняткову чудотворну силу. Він приніс цей нектар з Березо́вої річки братам Перуна, щоб вони могли оживити могутнього бога-воїна, переможеного Чорним змієм. У московській і ерзянській міфології слово “перямс” означає “чарівництво”, і бог Перун виступає у фінських епічних піснях про світоустрій охоронцем тварин і риби.

Далі, у мовах волзьких фінн з’являється два слова: “ардомс”, що означає “їхати конями”, і ще слово “арди” - “кіннота”. Ці слова, звичайно, пішли від кипчацького слова “орда”. Коли московці й ерзяни бачили аланську кінноту, що неслася на них, то вони кричали “арди”, що означало набіг орди, й інформувало про те, що їде “кіннота”, ті, хто стрімко нападають. А у кипчаків (лат. татар) “ордою” називалися скупчення натовпу на стоянках імператорів та ханів у “тартаріях” (тобто країнах, царствах). Така орда складалася з наметів, які могли бути неймовірного розміру та вміщувати по 2000 чоловік. Різні тартарські держави мали власну орду, у якій як правило постійно проживав їхній глава. Зрозуміло, що постійна ставка хана - це врешті-решт столиця його держави. Раніше назву “золотої” орди приписували кольору тканини, з якої були пошиті намети кипчаків (лат. татар). Але це не має значення тому, що інколи одні кипчацькі (лат. татарські) хани отримували намети у подарунок або відбирали силою в інших країнах. Наприклад, хан Батий (Бату) I Джучієвич жив у наметі, який раніше належав королю Угорщини.

Нерозуміння людьми термінів “орда” (скупчення народу, натовп, а також ставка хана або столиця), “моголи” (великі), “тартарія” (степова країна) призвело до того, що в руках сучасних російських істориків ці поняття переросли в “монголо-татар”, яким приписують приналежність до монгольської національності. Але історично слово “татари” й додавалося до слова “моголи”, щоб підкреслити, що це були дві нації.

Саме так й буває найчастіше - окупантами виявляються в першу чергу ті, з ким є спільний кордон, тобто сусіди. Алани - це, як було вже зазначено, нація кипчацької (лат. татарської) національної і мовної групи, європеоїдного типу і романо-кипчацького типажу зовнішності: світло-кароокі, ніс із горбинкою. За характером кипчаки (лат. татари) допитливі, безстрашні, хитрі, мають дуже розвинене почуття гумору. У багатьох історичних джерелах алани вперше зустрічаються під ерзянською назвою “буртаси”, пізніше під назвою “сарацени”, що перекладається як “золоті”. На початку колонізації в “Російської Імперії” вони були відомі як “самарські” татари та “мішарі”. У сучасній історії їх називають “золотоординцями”, просто “ордою” й “волзькою ордою”. Крім цього, контрактний (найнятий) сараценський солдат називалися “кацап”. Це поволзькотатарське слово, яке є аналогом кримейського слова “козак”, або “казак”. Є ще схоже слово у арабській та перській мові - “касаб” (qassab), що означає “різник”. В любому випадку, коли сарацени (алани) наступали, то місцеве населення знало, що це йдуть кацапи.

Таким чином, ми з’ясували, що на волго-камських фінн напали не якісь невідомі полчища кочівників, а цілком конкретна народність. І ця народність мала свою назву, державу і спільний кордон із фінами.

Російськими істориками сьогодні вноситься версія, що слово “орда” нібито має слов’янський корінь “рід” (рос. род), або німецьке коріння “арбайт” (нім. робота), “ордер” або “орднунг” (нім. порядок). А поняття “ярмо” нібито було придумано країнами Заходу. Насправді, єдині згадки про ярмо є тільки в російській історії, а західні дослідники й історики їх просто довірливо перекладають своїми мовами, адже ніхто в цивілізованих країнах не передбачає, що у світі існують такі країни, які можуть свідомо перевернути і сфальшувати власну історію.

У результаті тривалої окупації, яка продовжувалася століттями з невеликими перервами, усі три народності - мокші (москалі, або московці), ерзя (лат. мордва) та алани (сарацени, ерз. буртаси) - довгий час становили народ однієї держави. Саме цей період називається в офіційній історії “татарським ярмом”, “залежністю російських земель від Орди” або “ординським ярмом”, тобто окупацією поволзькими татарами. Зазначимо, що власне ісконна Русь, тобто сучасна Україна, під ярмом, або тривалою окупацією татарами ніколи не перебувала.

242. Релігія монгол і кипчаків (лат. татар)

До монгольської мовної групи відносяться три нації: буряти, монголи, шира-йогури (sarïg yogïr). Буряти мешкають у власній автономії на території Росії біля озера Байкал, а шира-йогури - у власній автономії на території Китаю. З них тільки монголи змогли зберегти свою власну державу, й яка сьогодні вважається економічно нерозвиненою. У 1900-их роках столітті Монголія була під контролем Радянського Союзу (СРСР), а писемність монголів з 1941 року під тиском СРСР переведена на кирилицю. Від казахів (колишніх моголів, ясів) сучасні монголи відокремлені двома високими гірськими грядами, які називаються Алтайськими і Тянь-Шанем. Тому змішувалися вони дуже мало, бо гори були на ті часи великою перепоною.

Плутати нації кипчацької (лат. татарської) національної мовної групи з монгольською групою абсолютно неприпустимо. Не існує для цього жодного ані культурного, ані лінгвістичного, ані історичного сенсу. Кипчаки (лат. татари) і монголи - це різні народи, з різною релігією, культурою, зовнішністю. Кипчаки (лат. татари) раніше всі були тенгріанцями, а потім мусульманами, пізніше деякі стануть християнами, а монголи завжди були і залишаються шаманістами та буддистами. Буддизм в шаманській Монголії з’явився наприкінці століття із заснуванням держави, у ті часи, як на півночі Китаю панувала династія Юань, 1271 р. Шаманські ритуали існують паралельно буддизму.

І ось десь наприкінці 1200-их років Сара Орда (укр. Золота Країна) стала мусульманською державою. А ми знаємо, що всі сучасні монголи завжди були шаманістами та буддистами й залишаються такими у наші часи. Отже, якщо Сара Орда (укр. Золота Країна) була мусульманською, то це означає, що вона була чисто кипчацькою (лат. татарською) державою. І справді, серед західних татар мусульманство остаточно затвердив аланський великий хан Берке I Джучієвич (за свідченнями Марка Поло).

Головним релігійним органом, що скликається, в усіх кипчацьких (лат. татарських) націй завжди був курултай. І курултай, окрім місцевих, також мав одного загального релігійного главу, на кшталт Папи у християн. Цей релігійний глава зазвичай був кровним нащадком хана Темуджина-Чингіза, та обирався шляхом голосування. Рішення загального Курултаю були законом для всіх кипчацьких (лат. татарських) націй, які сповідували мусульманство. Це ще раз говорить нам про те, що сучасні монголи й давні моголи - це представники зовсім різних мовних груп, різних націй та різної зовнішності, які мали тільки схожу назву. Навали здійснювали ті моголи, які сьогодні називаються казахами, киргизами й каракалпаками. Це, звичайно, не значить, що до ординської армії не могли в окремих випадках приєднуватися й буряти як найманці, як вони роблять і сьогодні.

243. Частини Русі і Куманії окуповані на 80 років у 1243-1323 рр.

Через невдоволення географічним розташуванням своєї країни, алани, вони ж золотоординці, вирішили захопити частину Русі і частину Куманії. Це було для них важливо, як і сьогодні, для того щоб отримати вихід до Чорного моря по Дніпру та Дону, взяти на себе місію посередника у торгівлі між сходом та заходом, а також щоб заволодіти родючими землями та копалинами.

1243-1323 - в ці роки східна частина Русі (сучасної України) знаходилася під контролем сараценів (“золотих” ординців, або аланів). Окупація тривала 80 років. На деякий час у 1246-1255 рр. столицю було перенесено з Києва до Львову, бо міста Брянськ, Суздаль (Курськ), Чернігів, Канів й надалі потерпали від окупації сараценами (або “золотими” ординцями, аланами, сучасними русскіми).

244. “Татари”, “монголи”, “русскіє”: про підміну термінології

Проблема в тому, що в сучасному описі історії тих часів з боку російських істориків часто йде плутанина в термінології. Сучасні історики називають татар моголів, тобто сучасних казахів - “монголами”, а татар сараценів (аланів, або буртасів), тобто сучасних “поволзьких татар” - “русскіми”. При цьому русів (русичів, або русинів, сучасних українців) - називають їхньою справжньою історичною назвою “руськими”, тобто русами, це вказано правдиво. А оскільки фінни мокши і ерзяни (лат. мордва) сьогодні також себе офіційно називають “русскіми”, як і алани, то в результаті ми отримуємо повне сум’яття. Виходить, що усі - це “русскіє”, окрім казахів. А коли історики хочуть підкреслити, що алани напали на мокшей або русичів, то вони в цьому випадку хитро називають аланів якимсь абстрактними “монголами”.

При цьому у читача складається шокуюче враження, нібито русскіє весь час криваво і жорстоко нападають на русскіх. Але в дійсності, це золотоординці (ерз. буртаси, або алани) напали на мокшей і ерзян, а мокши і руси захищали свої поселення від аланів. При цьому всі забувають, що справжніми і єдиними русами (або русинами, рутенами, русичами, руськими) на той час була лише одна нація - нація держави Великого князівства Руського, столиця якого знаходилась у Києві. Інших руських тоді не було. Іншими словами, старовинні руси, русичі, або русини - це нація, яка вже більше 100 років називає себе “українцями” разом з куманами (кримейцями, або українцями). Старовинні ж алани більше як 300 років тому незабаром до, а також під час європейської колонізації офіційно перейменовані на “русскіх”.